Повстання 1768 р. в Україні

ЗМІСТ
Вступ
Розділ1.Передумови та причини Коліївщини
Розділ2.Хід повстання
2.1Початок повстання
2.2Постать Мелхіседека Значко-Яворського
2.3Розгортання постання
2.4Уманська різня
2.5Організація життя на захоплених М.Залізняком територіях
2.6Позиція Запорізької Січі відносно повстання
2.7Придушення повстання
2.8Події на Запоріжжі після придушення повстання
Розділ3.Наслідки Коліївщини
Висновки
Списоквикористаної літератури та джерел

ВСТУП
Повстання1768 р., як об’єкт осмислення уроків української історії є дуже важливим длянинішнього суспільства. Цей спалах народного невдоволення висунув ряд питаньзокрема про місце православної церкви в житті тодішнього суспільства тапроблему соціально-економічного становища народних мас.
Питанняєдності суспільства є досить актуальним для дослідників ряду країн. Адже цеповстання показало про єдність народних мас у боротьбі проти існуючого ладу,проти насадження чужої віри в поєднанні з переслідуванням інших віросповідань,проти існуючого соціального безправ'я та тодішньої економічної ситуаціїнаселення. Тобто Коліївщина засвідчила єдність мас у боротьбі проти спільноголиха, що є дуже необхідною рисою бо єдність є важливою характеристикою народу.
Хронологічнірамки курсової роботи сягають періоду з кінця 17 ст. до1768 р. упродовж якого склалисяпередумови для повстання, та відбулося саме повстання.
Географічнімежікурсової роботи охоплюють території, які входили до складу Речі Посполитої,а саме: Середня Наддніпрянщина та Поділля.
Оглядісторіографії. При опрацюванні матеріалів з історіїКоліївщини автор ознайомився з наступним перелікомлітератури: А.О. Скальковський “Коліївщина”, Н.Ф. Котляр “Герои Колиивщини”, Л.Д.Статі і Р.К. Бутенко “МелхиседекЗначко-Яворський історіографічний нарис”,В.М.Ричка “Цар схизматиків”,В.А.Смолій “Коліївщина 1768 р. Малодосліджені сторінки історії”, І.Л. Бутич“Повстання 1768 року”, “Історія українського народу”, В.О.Маркіна “Соціально-економічніпередумови Коліївщини”.

РОЗДІЛ1. ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ КОЛІЇВЩИНИ
Безособливого перебільшення можна стверджувати, що до подій 1768 р.якіувійшли в історію під назвою Коліївщина, історіографія була досить прихильною.Про них писали мемуаристи й автори хронік,вони осмислювалися сучасниками та наступними поліннями вчених. Внаслідок більшяк 200-літніх наукових (і позанаукових) пошуків істориків різних шкіл інапрямів, їх дискусій та суперечок вимальовувався ряд концептуальних підходів щодонапрямів вирішення цієї проблеми. Насамперед практично всі історики оцінювалиподії 1768 р. як найвище піднесення гайдамацького руху, що розгортався уПравобережній Україні з початку XVIIIст. У визначенні причин вибуху Коліївщини була звернута увага на дві групифакторів — перший — соціальний. і другий — національно-релігійний. За виняткомкількох праць в історіографії побутувала також думка про повстання 1768 р. як«різанину» українськими селянами і козаками польської шляхти(особливо цей погляд був поширений у польській історіографії). Історики, якправило, заперечували конструктивний зміст подій повстання 1768 р.
Рядміфів щодо оцінок Коліївщини створила радянська історіографія. До неї булохарактерне насамперед утвердження пріоритету класових факторів у з'ясуванніпричин і ходу повстання. По-друге, більшість вчених розглядали Коліївщину черезпризму універсальної тези про «багатовікове прагнення українського народудо возз'єднання з братнім російським народом». Разом з тим не можна ігноруватий певних успіхів у вивченні цієї проблеми. Зокрема, опубліковано збірникдокументів, підготовлено ряд наукових праць, автори яких ввели у науковий обігнові архівні матеріали (В. Голобуцький, К. Гуслистий, О. Лола, Г. Храбанта.ін.). Історія Коліївщини зрозумілий інтерес викликала у вчених Польщі. У цьомуплані звертають на себе увагу, насамперед, праці відомого польського історикаВ. Серчика.
Коліївщинамала генетичний зв'язок насамперед з подіями визвольних змагань українцівсередини і другої половини XVIIст.Падіння П. Дорошенка й масове спустошення Правобережжя (так знана«Руїна») привели до істотних змін у соціальній структурі населення,обумовили помітні зрушення у господарському житті краю і т.п..Процес відбудови економіки розтягнувся на багато десятиліть. Одна за одноюпрокотилися хвилі турецько-татарських вторгнень, відроджувалися й зникаликозацькі полки, з'явилася гайдамаччина, інтенсивно проходили міграційніпроцеси. Складне політичне становище справляло серйозний дестабілізуючий впливна економічне життя Правобережжя (особливо його південно-східний регіон).Значна часова лакуна, що розділяєобидві події, не повинна нас особливо насторожувати. Йшлося про генетичнийзв'язок між учасниками визвольної боротьби та передачу ними естафети традиційна різних історичних відрізках історії з одного боку, та нових явищах, щозавилися у 60-х роках XVIIIст.з іншою.
Подіїдругої половини ХVII — початку XVIIIст.вибили із нормальної колії десятки (якщо не сотні) тисяч людей. Одна частинанаселення залишала обжиті місця — і переселялася у Лівобережжя, інша йшла упівденні степи і у Запорожжя (з 1734 р.). Існувала й люмпенізована категорія,яка перебивалася на випадкових заробітках або наймитувала (згідно підрахунківВ.Маркіної, в сільській місцевості Правобережжя тоді було від 40 до 60%безтяглих селян). Люди, позбавлені засобів до існування, становили невичерпнийрезерв поповнення гайдамацьких ватаг, а пізніше повстанських загонів М. Залізняката його соратників.
Удосліджуваний час зіткнулися і вступили між собою у відкритий конфлікт двітенденції, які взаємовиключали одна одну. З одного боку по висхідній лініїрозвивався процес проникнення у тканину феодального суспільства буржуазнихвідносин, з іншого, у південно-східній частині Правобережжя на зміну чиншу й свободамйшла відробіткова рента (звичайно, дослідникам не слід перебільшувати її рівнята інтенсивності у 60-х роках XVIIIст.). Вихід із ситуації, що склалася, різні групи правобережної людності шукалиу різних напрямах — поміщики переводили свої господарства на нові формигосподарювання, безпосередні виробники прагнули не допустити реставраціїфеодальних порядків. О.Гермайзе звернув увагу ще на одну обставину яка, на йогодумку, спричинила кризові явища у господарстві Правобережжя і відповіднопоглибила існуючі соціальні суперечності у суспільстві. Саме у XVIIIст. відбувається надзвичайно болісна переорієнтація поміщицьких маєтків у їхекспорті хліба через Гданськ на чорноморські порти. Щоб компенсувати втраченеджерело прибутків, магнати і шляхта переходять до масового запровадженняоренди. Передача пропінаційних прав на шинки, млини, селітроварні, ґуральні уруки інших осіб у кілька разів збільшувала визиск селян і спричиняла масоверозорення безпосередніх виробників [3-5, 2].
Андрусівськеперемир'я 1667 і «Вічний мир» 1686 років розірвали по Дніпру навпілУкраїну. Лівобережна Україна з Києвом залишилася в складі Російської держави, арясно полита кров'ю українська земля на правому березі Дніпра знову опиниласяпід владою Польщі і Туреччини. За «Вічним миром» усі міста, щорозкинулися від Стайок вниз по Дніпру до річки Тясмин — Ржищів, Трахтемирів,Канів, Мошни, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронівка, Крилов, Чигирин — мали бутинезаселеними до наступної постанови. Та народ з дивовижною рішучістю і наполегливістюборовся, відстоюючи право на життя в єдиній державі. Тут у 80-х роках XVII ст.поселяється багато козаків і селян-утікачів. Організовуються козацькі полки,очолювані Абазиним, Іскрою, Палієм і Самусем. Особливо великим авторитетом іпопулярністю серед населення користувався СеменПалій, який порушив питання по возз'єднання Правобережної України зЛівобережною. За рішенням Карловицького конгресу 1698-1699 років Туреччинавіддала Польщі Поділля і частину Правобережжя. Польський уряд здійснив заходищодо ліквідації козацтва. У відповідь на це вибухнув ряд повстань.
Напідставі умов Прутського трактату 1711 р. між Росією і Туреччиною булипідписані умови 5 квітня 1712 і 13 квітня 1713 року, за якими царський урядзобов'язався вивести свої війська і не втручатися в справи ПравобережноїУкраїни. Російський уряд закликав козаків селян переселитися на Лівобережжя, деїм відводилися землі. Частина населення скористалася цим. На Правобережжяповерталися польські пани і відновлювали свої порядки, які були знищені у процесіборотьби з повстанцями. Родючі землі Київщини, Брацлавщини потрапили до рукмагнатів Потоцьких, Чарторийських, Яблоновських, Сангушків, Браницьких, якіпереводили сюди своїх підданих з Полісся, Волині і Галичини. Але робочих рук невистачало. Щоб добути їх, магнати змушені були поступитися своїми правами йорганізувати слободи, запрошували селян осідати на них на пільгових умовах,зокрема звільняли їх на 15-30 років від повинностей. Край швидко залюднювавсявихідцями з Волині, Полісся і Галичини, де феодально-кріпосницький гніт бувособливо тяжким, а також втікачами з Лівобережжя. Виникали селища, які черезнадані новосельцям пільги називалися слободами.
Таминали роки. Закінчувалися пільги, вводилася панщина, збільшувалися повинності,встановлені інвентарями, і запроваджувалися нові. Соціальний гніт посилювавсянаціонально-релігійним гнобленням. Польська шляхта, єзуїти змушувалиправославних приймати унію. На соборі 1730 року у Замості єзуїти домоглися, щобуніатську церкву ще більше було наближено до католицької, а в 1743 році бувреформований в єзуїтському дусі і базиліанський орден. Дисиденти зазнавалиутисків у відправі. Сейми 1717 і 1739 років, всупереч закону 1573 — року,позбавили дисидентів права засідати у сеймових комісіях і трибуналах. Українськимміщанам забороняли займатися ремеслом і торгівлею.Великим лихом длятрудового народу були постої. Дошкуляла й оренда. Магнати, яким належала майжевся Правобережна Україна, жили в Польщі. Всі справи вершили різні губернатори(управителі), комісари, посесори, економи, лісничі, писарі.
Владакороля у Польщі була слабкою і панську сваволю ніщо не стримувало. Пан у своємумаєтку був повноправним господарем. Сейми і сеймики зривалися. Припиниласячинність законодавства, стало неможливим призначити податки, контролюватифінанси, збільшувати військо. Все це створювало сприятливий фунт для іноземноговтручання, для погіршення тяжкого становища трудового народу. Панська сваволязустрічала опір селян, який переростав у збройну боротьбу, водночас охоплюючивелику територію.
Таку загальних рисах розвивалися на Україні соціальні відносини, які породили іпротягом XVIII ст. живили гайдамацький рух, один з важливих етапів народноїборотьби за соціальне і національне визволення. Наймогутнішим спалахом цьогоруху було повстання 1768 року.
Зародженнягайдамацького руху дослідники відносять до різних часів. Микола Костомаровгайдамацький рух як форму партизанської боротьби бачив уже під час Визвольноївійни під керівництвом Богдана Хмельницького. Володимир Антонович стверджував,що перші відомості про гайдамацький рух зафіксовані на початку XVIII ст. уволинських актах. Зокрема, 1708 року на Волині діяв гайдамацький загін,очолюваний Грицьком Пащенком. Пізніше число таких загонів настільки зросло, що1712 року коронний гетьман Синявський для боротьби з ними виділив частинувійськ з діючої армії. Водночас гайдамацькі загони з'являлися на Поділлі,Брацлавщині і Київщині. Вони, як правило, складалися з селян-утікачів, якіповерталися і разом з підданими нападали на свого, пана. Гайдамаками ж ці борцістали називатися дещо пізніше. Вперше ця назва зустрічається в універсалірегіментаря української частини королівських військ Яка Галицького від 22лютого 1717 року. Документи свідчать, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмахуна Правобережній Україні, іноді переростаючи в загальнонародні повстання. Протевін не був ізольованим, а знаходив відгук і був найчастіше пов'язаний зборотьбою в Галичині, на Лівобережній і Слобідській Україні. Переказувати всідії гайдамацьких загонів немає ні можливості, ні потреби, обмежимося розглядомйого особливостей і найважливіших етапів.
Спільнимдля гайдамацького руху па всій території України було те, що дії гайдамаківпочиналися навесні і тривали до осені.
Зимоювони, як правило, не здійснювали нападів на панські маєтки. Але як тількипригрівало весняне сонце, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, узапорізьких степах і Карпатських горах гуртувалися селяни-втікачі. Вониоб'єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. Ці загони булирізними як за чисельністю, так і за тривалістю. Одні діяли довгий час, інші — тільки один сезон або й тільки до завершення першого ж нападу. Спочаткугайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено. Згодом вонистають більшими й діють злагодніше, зокрема на Правобережжі. На Лівобережжі іСлобожанщині гайдамацькі загони майже завжди були невеликими, що давало їмзмогу зненацька з'являтися і раптово зникати. Коли ж якийсь із загонів інаражався на значну військову силу, то втрати були невеликими.
Майжев кожному загоні були запорожці або ж люди, які довгий час жили на Запоріжжі.До загону також прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід,часто навіть підданих пана, на маєток якого готувався напад. Обираючи отамана,зважали на його досвід, хоробрість, винахідливість і знання місцевості. Протетраплялося й так, що селянин-утікач, який проявив ініціативу в створеннізагону, ставав його ватажком.
Однієюз умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення. Тому вони завжди малидобрих степових коней. У верховій їзді гайдамаки не поступалися регулярнимвійськам. їхні загони здебільшого не мали валок. Ще важче було впоратися зпішими гайдамаками. Вони ховалися у високій траві й влучно стріляли. Коли ж їхоточувало польське чи російське військо, билися так відважно, що завдавали йомувеликих утрат і примушували відступити або ж, дочекавшись ночі, непоміченимипрослизали між ними. Якщо ж була несила перемогти, гайдамаки гинули в бою, алене здавалися. Хоробрість і спритність гайдамаків, їхнє уміння битися визнавалинавіть вороги. «Один гайдамака, — писав ксьондз Китович, — увірвавшись усередовище поляків, міг за хвилину розігнати їх сорок чоловік, заподіявшикожному з них або рану, або смерть… На п'ятдесят гайдамаків треба було нашихдвісті-три-ста і більше, щоб з ними справитися. Ніколи вони не піддалися брівній або лише трохи більшій силі».
Успіхигайдамаків пояснювалися насамперед їхніми тісними зв'язками з місцевимнаселенням. Селяни поповнювали загони, допомагали у вивченні об'єктів нападу,були провідниками, постачали харчі і боєприпаси, переховували майно, зброю,повідомляли про небезпеку й надавали притулок. Донесення, рапорти командиріввійськових команд переповнені скаргами на те, що силоміць мобілізовані для переслідуваннягайдамаків селяни і козаки «нерадиво» допомагають військові, а інколивзагалі відмовляються брати участь у виявленні і затриманні гайдамаків.
Винятковуроль у розгортанні гайдамацького руху відігравала Запорозька Січ. Запоріжжябуло тим резервуаром, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Тут, уЗапоріжжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко іочолювали їх запорізькі козаки. Участь запорожців у гайдамацькому русізміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими, відважними ідосвідченими кадрами воїнів, надавали цьому рухові більшої організованості іцілеспрямованості. Героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масахдух протесту проти утисків, надихала їх на опір існуючому ладові.
Першевелике повстання гайдамаків спалахнуло на Правобережній Україні 1734 року.Цьому сприяв ряд обставин. Саме тоді в Польщі було безкоролів'я після смертіАвгуста II. У Польщі виникли дві групи, яких підтримували різні країни. Одніпрагнули обрати королем Станіслава Лєщинського, інші — Августа III. Для того,щоб змусити шляхту обрати королем Августа Росія ввела до Польщі свої війська.Російське командування звернулося до надвірних козаків із закликом виступитипроти прихильників Станіслава Лєщинського. Цей заклик селяни зрозуміли якдозвіл бити панів. Повстання дуже швидко охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь,Поділля і навіть деякі райони Галичини. Найбільшого розмаху воно набрало наБрацлавщині, де повстанців очолив сотник Шаргородської надвірної міліції Верланзагін, розгромивши деякі частини шляхетського війська, увійшов до Руськоговоєводства й зайняв Броди. Водночас з Верланом діяли загони Скорича, Гриви,Медведя, Моторного та інших.
Тимчасомросійське військо взяло Гданськ, Станіслав Лєщинський утік за кордон і королемстав Август III. І царське військо разом з польською шляхтою жорстокорозправилися з гайдамаками. Та ліквідувати гайдамацький рух їм не вдалося. 1736року він запалав з новою силою. Гайдамацькі загони, очолювані Медведем, Гривою,Жилою, Харком, Рудем захопили Паволоч, Погребище, Таращу та інші міста.
Царськийуряд і на цей раз доклав усіх зусиль до швидкої ліквідації гайдамацького руху.До цього його спонукав страх, що повстання перекинеться і на Лівобережжя.Ознаки ж цього були.
Нападигайдамаків на панські маєтки тривали безперервно аж до 1750 р., коли зновузапалало полум'я повстання. Починаючи з 1737 р., активізував дії гайдамацькийватажок Гнат Голий. Отаборившись у Чорному лісі, він робив сміливі набіги нашляхетські маєтки. 1741 р. Голий покарав Саву Чалого за те, що він перейшовшидо панів, почав переслідувати гайдамаків. Діяли гайдамаки у районі БілоїЦеркви, Крилова, Саврані, Сміли, Лебедина, Кодака, Липівця, Умані, Балабанівки,Гринева, Погребищ. У цей час активізувалися дії опришків на чолі з ОлексоюДовбушем на Покутті.
До1741 р. відноситься згадка про гайдамацький рух і в Слобідській Україні. Тутбули затримані гайдамаки Одимченко, Заїка, Сухий та інші.
Наприкінці40-х років розгортаються дії гайдамаків і на Лівобережній Україні, уЛубенському повіті та Миргородському полках, а також навколо Києва.Підтверджується це зверненням Миргородської полкової канцелярії до Генеральноївійськової канцелярії, яким пропонувалося через посилення гайдамацького руху,перенести ярмарки з Цибулева до фортеці Глинськ.
Навесні1750 р. кілька гайдамацьких загонів перейшли із запорізьких степів у межіПравобережної України, де їх дуже радо зустріло населення. Воно допомагало їмчим тільки могло — постачало харчі, давало провідників тощо. Одні гайдамацькізагони вчинили напади на Мошни. Білу Церкву, на маєтки в Чигиринськомустаростві, знищуючи все, «що паном звалося», інші — оволоділи Уманню,Вінницею, Літичевим, Фастовом, Радомишлем, Корсунем, Ржищевим, Володаркою.Гайдамацький загін, очолюваний Подолякою, що діяв на Поліссі (у районі Овруча іМозиря), оволодів Радомиським замком і проник на лівий берег Прип'яті. Багато зтих загонів, що діяли на Правобережній Україні, організовувалося в Запорізькихстепах.
Активізувалигайдамаки свої дії і проти військових застав, число яких у той час особливозросло. Царський уряд знову направив свої війська на допомогу шляхті у боротьбіз гайдамаками. Проте й посилені військові команди не раз зазнавали серйознихпоразок від гайдамаків. Хоча російським спільно з польськими військами вдалосядещо вгамувати гайдамацький рух, але остаточно приборкати його і на цей раз уних сили не вистачило. Боротьба тривала і в наступні роки, причому особливоактивно 1759 р., коли вона охопила майже всю Слобідську Україну. З цього часу тутгайдамацький рух тривав безперервно.
Нова,найвища хвиля гайдамацького руху припадає на 1768 р., відома в історії підназвою Коліївщини. Розгортанню повстання сприяв ряд обставин. У 60-х рокахXVIII ст. для більшості селян закінчилися пільги і їх почали змушувативідробляти панщину й виконувати інші повинності. Посилився наступ католицькоїцеркви. 1768 р. під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав, визволенняПольщі з-під впливу Росії у Барі організувалася конфедерація, яку очоливПулавський і Красинський. Дії конфедератів супроводилися пограбуваннямнаселення, вигнанням православних священиків із парафій, руйнуванням їхбудинків і церков. Конфедерати, — писав канівський міщанин Сидір Іванович, — нападали на православних, загрожували їх життю і здоров'ю, катували їх, били,грабували, калічили і вбивали. Це визнавали й самі учасники конфедерації вуніверсалі від 16 листопада 1769 р. [7,5].
Вселі Млієві громада не пускала до себе уніатського попа. Він осівся силоміць.Громада наказала титареві Данилові Кушніру заховати дароносицю, щоб піп-уніат немав з чим службу божу правити. Розлютовані уніати обвинили Кушніра вблюзнірстві. Набрехали на нього, буцімто він ходив з дароносицею до шинку й пивз неї горілку. Кушніра засудили до лютої кари. Силоміць зігнали народ і на йогоочах обмотали Кушнірові руки клоччям, обмазали смолою й спалили, а після тоговже відрубали голову й прибили на палю[193, 8].
Дляборотьби з конфедератами уряд увів до Польщі своє військо під командуваннямгенерал-майора Апраксіна, який 7 червня 1768 р. звернувся до польських магнатівіз закликом відступити від конфедератів і підтримати російське військо.Російським військом, яке вступило на Правобережну Україну, командував,генерал-майор Кречеников. Населення Правобережної України прихід російськихвійськовихчастинвитлумачило як допомогу йому в боротьбі проти шляхти. Поширювалися чутки, щоцариця Катерина II видала ''золоту грамоту", на підставі якої кошенийотаман наказав Запорізькому війську виступити проти шляхти [8,5].
Порівнюючийаналіз джерел дозволяє намітити основні аспекти соціально-економічного розвиткуПравобережної України у XVIII ст., які обумовлювали розвиток класової боротьби— цієї рушійної сили розвитку суспільства. В період розкладу феодалізмузагострювалась класова боротьба. Вона відображала протиріччя між феодальнимивласниками на землю і безпосередніми виробниками та прокладала шляхи до їхвирішення.
Мизосереджуємо свою увагу на з'ясуванні основних закономірностейсоціально-економічних передумов Коліївщини і намагаємось з'ясувати таке складнепитання — чому гайдамацький рух і особливо Коліївщина розвивались якраз впівденно-східних районах Правобережної України, де феодальний гніт був значнослабший ніж в північно-західних районах цього краю. В нашій літературі всі, хтописав про гайдамацький рух та Коліївщину, більше показували становище селян наВолині, Поділлі. Це характерно і для праць О.П. Лоли та В. Серчика. Саме те, щокласова боротьба була загострена в південно-східній частині ПравобережноїУкраїни, примушує нас пильніше переглянути джерела про соціально-економічнестановище цього краю. Тим паче, що і на сьогоднішній день в нашій науковійлітературі йде дискусія з питань класової боротьби .
Архівніматеріали свідчать, що на Правобережній Україні у XVIII ст. існували три типилатифундій: маєтки, де переважали чинш і натуральна форма ренти; маєтки, депоруч з чиншем вводилась панщина; і маєтки, де переважала відробіткова рента.Перші два типи маєтків були поширені в межах Брацлавського, значної частиниПодільського та Київського воєводств (від Новокостянтинова, Лучинця, Тульчина,Кам'янця, Славути до самого Дніпра, Дністра та Буга — до 60-х років XVIII ст.,а в Придністров'ї до кінця століття складали основну форму в організаціїмагнатських володінь).
Характерноюрисою першого типу маєтків було те, що заселення їх йшло шляхом створенняслобід, коли поселенці на 5 — 6-років звільнялись від будь-яких прямихповинностей на феодала. За цей час новосельці намагались побудувати житло,створити господарство і в першу чергу придбати робочу худобу. Феодали відчувалигостру потребу в робочій силі, тому надавали матеріальну підтримку всім тим,хто тікав від пригноблення з інших латифундій, позичали їм посівний матеріал,воли. Слободян не питали звідки і чому вони втекли, бо магната цікавило лишеодне — затримати прибулих у межах своїх володінь. Так, в інструкції 1761 р.Богуславському староству наказувалось «організувати слободи для поселеннялюдей, якщо вони (тобто слободи.— В.М.) будуть здані в оренду, то посесорузаписати в контракті, щоб він всіма силами дбав про заселення маєтку». Вінструкції Канівського староства від 1766 р. читаємо: «Всіх слободян, що своїмикоштами будуються, від всяких повинностей як замкових, так і орендарськихзвільнити до 6 років, а якщо війт примусить їх хоч що-небудь робити, покаранийбуде» .
Магнатиорганізовували слободи на пільгових умовах. Звичайно, це ще не означало, щовони відмовлялись від одержання прибутку з поселенців, тим більше від тих, щовже деякий час прожили в межах маєтку. Після закінчення строку слобід основноюповинністю підданих була відносно невелика грошова рента, яку селяни сплачувалипо 6 злотих від тягла (до 3-х голів). Цей чинш поєднувався з данинами (птицею,яйцями, медом). Провідна роль в економіці маєтку першого типу належаласелянському господарству, яке здійснювало зв'язок з ринком. Щоб заплатити чинш,селяни продавали худобу, мед, хліб, віск, полотно тощо.
Частинаселян, особливо ті, хто прибував без майна, наймались на роботу в заможніселянські господарства, в рудні, поташні та ґуральні.
Постійназагроза втрати робочої сили обмежувала магнатів у збільшенні прямих феодальнихповинностей селян — чиншу. Тому вони використовували феодальні привілеї.Особливо важливим для поміщиків було, монопольне право на вироблення та продажспиртних напоїв — пропінацію, що маскувало безпосередню експлуатацію. Феодали,таким чином, одержували гроші і від слободян. Пропінація та інші види орендиперетворювались в постійно діюче головне джерело надходження грошей та в одиніз важливих каналів посилення експлуатації залежних селян. Оренда і посесіяставали невід'ємною рисою в організації магнатського маєтку на ПравобережнійУкраїні у XVIII ст. Так було в Уманській латифундії. Наприклад, в 1768 р. в с.Глубочек чинш складав 714, а корчемна оренда — 2800 злотих, в с. Підвисоцькомучинш дорівнював 1483, а корчемна оренда — 3400 злотих. Як бачимо, оренда даваламагнату грошей в 2,5—3 рази більше ніж регулярний чинш. Аналогічну-картинуспостерігаємо по всіх селищах цього маєтку.
Магнатиздавали в оренду села і міста з усіма своїми правами. Так, Потоцький в1757—1760 рр. на Уманщині склав ряд орендних контрактів не лише пропінаційних,ай на млини, поташні, ставки, право на закупку в селян хліба (села Софіївка,Войтівка, Яцьківка, Журавлівка). Таких прикладів можна навести багато і всівони свідчать про суттєве значення оренди в збільшенні грошових прибутківмаєтку. Орендарі, незважаючи на чіткі контракти, перетворювали їх в джерелонаживи, що обумовлювало посилення експлуатації та розорення безпосередніхвиробників.
Феодалдобре знав хижацькі наміри орендарів, а тому в контрактах завжди в деталяхзаписувались обов'язки останніх. В інструкції канівському економу від 1766 р.читаємо: «Якщо орендар не буде придержуватись контракту по відношенню до громад,а люди на те поскаржаться, то покарати одного відповідно до провини».
Недивлячись на такі обмеження, злодіяння орендарів дошкуляли як мешканцям села,так і міста. Скарги селян Подільського, Київського, Брацлавського воєводств напротязі XVIII ст. сповнені ненавистю саме до дій орендарів і посесорів. Так,селяни Богуславського староства в 1766 р. скаржились на те, що орендарі силоюзаставляють їх купувати горілку по корчмах в такому розмірі, що немає ніякоїзмоги терпіти. Не дивно, що в 1765 р. звідти втекло 46 селян. Аналогічне явищеспостерігалося і в Канівському старостві. Якраз в південно-східній частиніПравобережної України, де створювались маєтки з слободами, з продуктовою тагрошовою рентою, класова боротьба була особливо загострена. Людей вабила сюди,хоч і обмежена, але воля. Тому вони й боролись за неї, як могли. В працях О.П.Лоли і В. Серчика підкреслюється, що гайдамацький рух особливо був сильним уБогуславському, Черкаському староствах, на Уманщині, в районі Білої Церкви. Щебільший опір тут селяни чинили введенню панщини. Так, селяни с. Войтівкаскаржились у 1767 р. магнату на посесора Токаржевського, що він, незважаючи нанапад татар, вимагає від них панщину «над інвентар», «авжеж за звичаєм миробили 12 днів на рік, тепер жене нас, по три дні щонеділі мусимо робити, ізлочинства його не знають меж». Таким чином, спроби введення відробітковоїренти «над інвентар» викликали нові скарги і втечі.
Появавідробіткової ренти викликала боротьбу з боку тих, хто пізнав свободу відпозаекономічного примусу (хоч на короткий строк). Селяни ставали непокірними інастирливо виступали проти закріпачення. їх опір проти феодального гнітупереростав в збройні повстання. Під впливом масових втеч і повстаньгальмувалось утворення фільварочно-панщизняного господарства, і багато сілцього краю перебувало на чиншу до кінця XVIII ст., а по Дністру — навіть впершій чверті XIX ст. Така тривала перевага грошової ренти для окремих сіл абогруп селян відкривала певний простір для зміцнення економічних позицій селянськогогосподарства та посилювала його зв'язки з ринком.
Другийтип маєтку, де поруч з чиншем запроваджувалася панщина, поширювався у XVIII ст.з півночі і заходу на південний схід, при цьому викристалізовувались такі йогориси: в маєтку скорочувався строк слобід, вводилась фільварочно-панщизнянарілля. Перші фільварки в маєтках були одиничні. Наприклад, в Троянівськомумаєтку магнатів Вороничів в 1728 р. на 12 сіл створився один невеликийфільварок. Таку ж картину спостерігаємо в Новокостянтинівському, Канівському,де в 1766 р. було по одному фільварку. В 60-х роках XVIII ст. на Уманщині тежз'являються фільварки. Про це свідчать інвентарі Уманщини за 1768 р.3В ньому по деяких селах відмічені ланові, тобто люди, які відповідали за оранкув панському фільварку. Але в цей час на Уманщині переважаючою повинністю селянбув чинш. Фільварки організовувались ще такі по розміру, що могли існувати зарахунок «літніх днів». У Богуславському старостві на ЗІ село існувало лише 5фільварків, які були організовані між 1760—1780 рр. Про постійну панщину 60-хроків тут теж не було ще й мови. Як в першому, так і в другому типу маєтківвиключну роль відігравали різні форми оренди. Перехід до другого типу маєтків супроводився посиленням відробіткової ренти, що підготовляло ґрунт для створенняфільварочно-панщизняного виробництва.
Третійтип маєтків мав місце вже в другій половині XVII і першій половині XVIII ст. вмежах Волинського, північно-західних частинах Київського та Подільськоговоєводств. Основний напрям його розвитку полягав у тому, щофільварочно-панщизняне господарство підпорядковувалось потребам ринку.Селянство — основна продуктивна сила латифундій — знаходилась у поземельній таособистій залежності від феодала. Воно виконувало панщину в залежності відрозміру земельного наділу — від двох до восьми днів на тиждень з влоки.
Підвпливом розвитку товарно-грошових відносин панщизняні маєтки все більшевтягували у товарно-грошові відносини. Наприклад, магнати Чарторийські зукраїнських маєтків уже в 60-х роках XVIII ст. одержували більше як 90 тис.корців зерна. З цієї кількості від 25 до 47% продавалось у вигляді зерна (від Здо 26 тис. корців) і горілчаних напоїв (від 16 до37тис. корців). Прибутковоюгалуззю ставало виробництво полотна.
Такимчином, замкнутість магнатського господарства постійно порушувалась. Крім того,в такому типі господарства, особливо в південно-східній частині ПравобережноїУкраїни, застосовувались різні форми найму, в першу чергу в тих галузях, якіпрацювали на ринок, тобто ґуральнях, руднях і гутах.
Прослідкуватирізні аспекти соціально-економічних відносин окремих районів ПравобережноїУкраїни дуже важливо, ба це допомагає виявити основні закономірності розвиткуцього краю. Відсутність систематичних матеріалів не дає можливості розглянутиісторію більшості маєтків Волинського воєводства у XVIIIст., тому обмежимось дослідженням окремих помість, яке дасть можливість хоча бв загальних рисах простежити особливості їх розвитку. Для вивчення третьоготипу маєтків, тобто панщизняних, виключну цінність набувають джерела архівуПлятерів по Дубровицькому (на північ від Рівне) і Пульмянському (Володимерськийповіт) маєтках. Цей архів добре зберігся і розкриває соціально-економічнівідносини латифундії на протязі другої половини XVII—60-хроків XVIIIст. Джереласвідчать про те, що Дубровицький маєток у XVII ст. терпів від нападу татар,шведської війни, згубних дій орендарів. Незважаючи на такі несприятливі умови,його інвентарі свідчать про: розвиток продуктивних сил у другій половині XVII—60-х років XVIII ст.: розширилась рілля (в три з половиною рази) за рахунок«пусток» та новини, збільшувалась кількість селянських господарств, помітнозростала кількість робочої худоби. В Дубровицькому маєтку в 30—70-х роках XVIIIст. кількість сіл зросла з 16 до 28, а в них селянських господарств — з 284 до633. Збільшилось число селян, які мали наділи в одну-дві влоки, але на однутретину стало більше селян з мізерним наділом. Впадає в очі розшарування села:з одного боку бачимо заможну групу селян, а з другого — такі селянськігосподарства, що не могли існувати за рахунок власного господарювання і змушенізаробляти наймом. В цьому випадку малоземельні селяни були ферментом розкладуфеодальних відносин, бо вони вже не забезпечували фільварки панщиною.
І.Д.Бойко зазначає, що повинності селян Волинського воєводства в XVI — першійполовині XVII ст. відрізнялися за формою і змістом й що в 30-х роках XVII ст.пануючою формою ренти стала панщина в 3—4 дні з влоки, а в 60-х роках XVIIIст.— 8 днів з влоки плюс «літні дні», толоки, сторожа, данини, чинш .
Цікавадеталь: в 30—70-х роках XVIII ст. в Дубровицькому маєтку число селян, якіплатили чинш і відбували панщину зросло в 5,5 раза, а число чиншовихгосподарств потроїлось. Хоча в 60-х роках в Дубровицькому маєтку панщинаскладала 8 днів на тиждень з влоки і основна маса селян вважалась панщизняними,але ніхто з селян уже не тримав цілої влоки, а лише половину або чверть влоки івідповідно виконував панщину — 2—4 дні на тиждень та для всіх — «літні дні,толоки, шарварки» та інші роботи. Значна частина селян, крім панщизнянихнаділів, ще тримала так звані «заробні» грунти, іншими словами, селяниорендували землю за гроші, і реальний наділ такого селянина в окремих випадкахдорівнював 2—3 влокам 3, тобто за розміром земельного наділу селяни фактичнобули чиншовиками. В 60-х роках XVIII ст. п'ята частина селян Дубровицькогомаєтку не могла забезпечити себе засобами існування за рахунок власногогосподарювання і знаходила вихід у праці по найму в Дубровицьких лісах, дегнали смолу, дьоготь і виробляли різні речі з дерева. Таким чином, соціальнівідносини цього маєтку в 60-х роках XVIII ст. дуже ускладнювались. Аналогічнукартину відносно резерву для найму спостерігаємо в Пульмянському маєтку, де,згідно з інвентарями 1717—1767 рр., число селянських господарств зросло з 112до 198, а в них волів та коней відповідно збільшилось з 119 до 229 голів, щосвідчить про розвиток продуктивних сил, але, з другого боку, за цей час зникполуволочний наділ (правда, уже в 1717 р. полуволочних було лише 17господарств). Скоротилось і число господарств з наділом 2/3 влоки, а вирослакількість господарств, що тримали по 1/4 та1/6 влоки. Панщину з половини влокиробили 4 дні, а з 1/4 влоки — 3 дні на тиждень. Крім того, ходили на толоки,несли варту й супроводили до Гданська вантажі з хлібом. Магнати намагалисязберегти середняцький прошарок селян, який мав пару волів для виконанняпанщини. Феодали вважали, що краще мати 30 селян «середнього» достатку, ніж 10багатих і 20 злидарів. Проте мимо їх волі під впливом товарно-грошових відносинв селі поглиблювалось розшарування селян.
Характерно,що всі три типи маєтків втягувались у товарно-грошові відносини з тієюрізницею, що в маєтках, з перевагою грошової ренти, зв'язок з ринкомздійснювали селяни, а в маєтках, де панувала відробіткова рента, поруч згосподарством селян, все більше зміцнювалися зв'язки фільварочно-панщизня-ногогосподарства не лише з зовнішнім, ринком, а й з внутрішнім.
Важливезначення для економіки Правобережної України у XVIII ст. мав розвиток міст,промислів, розширення посівних площ. В магнатських маєтках все частішез'являлися підприємства мануфактурного типу по виготовленню тканин, горілчанихнапоїв, скла, поташу, добування руди і обробка металів. Всі ці виробипотрапляли на ринок. Все більша кількість населення займалась різними ремесламина продаж скупщику або для вивозу на ринок. Про розвиток товарно-грошовихвідносин на Правобережній Україні свідчить і розширення ярмаркової торгівлі.
Відповіднодо того, як посилювались зв'язки безпосереднього виробника з ринком, у сферіпатріархального селянства створювався прошарок дрібних товаровиробників, яківиготовляли продукти для ринку. Проте це була невелика частина. Наприклад, у60-х роках XVIII ст. у 229 селах Уманщини Богуславського староства та іншихпоселеннях Брацлавського воєводства, де налічувалось 19 474 господарства 3,41,5% зовсім не мали робочої худоби, 25,8% — мали по одному волу, 30,7% — по2—3 і 2% — по 4 і 17 волів4. Тобто, лише третина селян цих маєтків займаласьземлеробством і зовсім невелика їх частина могла продавати хліб на ринок.
Аналогічнукартину спостерігаємо і в Грановському маєтку, який в 1735—1738 рр. бувзруйнований гайдамаками, а в 40—60-х роках він знову заселювався. В 1740 р. вГрановському маєтку5 було лише 10 сіл, а в 1767 р. їх стало 25. В цих селахлічилось за інвентарями дуже багато безтяглих: в 1740 р.—44,7%, а в 1767 —37,8%. Характерно, що хоча загальний процент безтяглих зменшився, але вабсолютних цифрах їх кількість збільшилась з 186 до 1165 господарств, тобторезерв для найму явно зростав, що пояснюється появою в цьому маєтку великоїкількості слободян. В той же час тут створюється група заможних селян, якатримала уже від 4 до 8 голів робочої худоби й відповідно могла господарювати іреалізовувати свою продукцію на ринку.
СеляниПридніпров'я продавали на ринку хліб, горілку, полотно, дьоготь та ін. НаЛівобережній Україні вони торгували хлібом. Лише через Васильківську іТрипільську застави в 1744 р. із 41 села пройшло 348 селян з 280 возами хліба,тобто було продано до 9 тис. пудів, а в 1764 р. через Германівську заставу булопровезено близько 3,5 тис. пудів хліба Селяни Придніпров'я торгували хлібом,горілкою, дьогтем з козаками Запорізької Січі, а козаки приганяли сюди коней,привозили рибу, сіль.
Вжев 30-х роках XVIII ст. південно-східна частина Правобережної України сталарайоном активних торговельних зв'язків з козацтвом Запорізької Січі. Про цепереконливо свідчить скарга кошового отамана Івана Маташевича на грабіжницькідії шляхти, яка лише за 1730—1732 рр. пограбувала 424 козаків-купців і забралау них 1242 коней, 546 волів, вози з рибою та інше майно на 1 593 187 талярів.На початку 40-х років XVIII ст. від рук шляхти загинуло 189 козаків-купців, якімали з собою також коней, рибу, гроші (всього на 13 тис. крб.). Коли магнатСтаніслав Потоцький почав вимагати мито від такої торгівлі, то запорізькікозаки в 1765 р. скаржилися на те, що їм заважають торгувати, адже низовекозацтво здавна вело торгівлю без мита на Правобережній Україні, особливо на Уманщині.
Товарно-грошовівідносини сприяли укріпленню економічних зв'язків Правобережної України не лишез Лівобережною Україною, а й з Росією. На Правобережну Україну приїздилиросійські купці, і серед них були селяни-купці. У архіві Київського прикордонногосуду збереглась дуже цікава справа про торгові операції селянина-кріпакапоміщика Бутурліна. Цей кріпак із села Палехи Володимирського повіту в 1744 р.приїхав на Правобережну Україну для торгівлі іконами. В 1746 р. він з'явивсятут уже з трьома наймитами і торгував по різних містах і селах не лише іконами,але й турецькими поясами, шовковими тканинами та ін. Одного з наймитів цьогокупця-кріпака десь під Білою Церквою шляхта пограбувала, забрала в ньоготоварів і грошей на 1350 крб.
СеляниБрацлавського воєводства возили хліб на продаж не лише на Лівобережну Україну,а йвБессарабію. Адміністратори магната Потоцького скаржились на те, що одержанігроші на закупку хліба по торгах не витрачені, тому що селяни намагаютьсяпродати хліб за межі маєтку, аби вийти з-під контролю магната.
Зміцненнюзв'язків селянського господарства з ринком у XVIII ст. сприяв розвиток ремеслата промислів. Селяни виготовляли полотно, шили взуття, кожухи, виробляли скло,курили смолу, дьоготь, створювали підприємства мануфактурного типу. Так,селянин Москалець із села Обухова в 1730 р. взяв в оренду у шляхтича в селі Мохначуґрунт за6крб. і 3 куфи дьогтю на рік. Згідно з договором, Москалецьорендував ґрунт протягом 9 років. У 1739 р. його «підприємство» пограбувала йзнищила шляхта. Москалець втратив 1300 відер дьогтю (на 325 крб.) ізаготовленого 12 наймитами бересту на 130 відер дьогтю (тобто на 282 крб.). Нашляху розвитку торгівлі селянських господарств виникали перешкоди, викликані впершу чергу поширенням фільварочно-панщизняного виробництва з північно-західноїчастини Правобережної України на її південно-східні райони. Крім того, магнатвикористовував своє монопольне право в купівлі та продажі. Він при допомозісвоїх адміністраторів та орендарів скуповував у «підданих» все, що йогоцікавило по «підхожій ціні». Сумаріуші заповнені звітами про закупку у селянволів, биків, полотна для продажу на зовнішньому ринку, посівного матеріалу,хмелю, худоби для внутрішніх потреб господарства, сировину (жито, ячмінь, овес)для ґуралень та пивоварень. Магнат намагався контролювати всі торгові угодисвоїх «підданих». Все це разом взяте утруднювало участь селянськогогосподарства в ринкових відносинах. Але головною перешкодою на шляхутоваризації господарства безпосереднього виробника була панщина, оренда.
Незважаючина всі труднощі селянське господарство Правобережної України втягувалось узв'язки з ринком не лише в чиншових маєтках айв панщизняних. Селяни всімасилами намагались утриматись на чинші і шукали шлях до ринку при допомозі промислів.Вони працювали в руднях, виготовляли залізні вироби (Троянівський ключ),глиняний посуд (Зіньків), взуття (Могилів, Хмельник), полотно (Хмельник,Троянів, Костянтинів). Селяни намагались продавати свої вироби за межамимаєтку, їхали на Лівобережну Україну, в Бессарабію.
Навітьу тих маєтках, де відробіткова рента панувала тривалий час, селяни намагалисьстати чиншовиками. Вони орендували «наймані», «заробні» ґрунти, які нерідкобули значно більшими, ніж панщизняні. Це свідчить про те, що в надрах відробітковоїренти селяни намагались розширити виробництво сільськогосподарських таремісничих товарів на ринок, що в свою чергу перетворювало їх в дрібнихтоваровиробників й обумовлювало економічне розшарування.
Самерозвиток товарно-грошових відносин сприяв утворенню заможної селянськоїверхівки, яка зміцнювала зв'язок з ринком шляхом продажу своєї продукції, а здругого боку — збільшувався прошарок малоземельних халупників, загродників, якізмушені були йти в найми. Таким чином, в ринкові відносини втягувалась сільськабіднота, утворюючи значні резерви найму.
Унашому розпорядженні є цікаві документи про Богуславське староство Вонисвідчать про значне розшарування в селах Богуславського маєтку. На 4156господарств 136 застосовували найману працю — причому 23 господарства мали від2 до 7 наймитів. В Браїловському деканаті 1766 р. в 46 селах на 2347господарств 15,7% господарств використовували найману працю, а 9,4% населенняцього деканату жило заробітком .
Узв'язку з тим, що по селах Правобережної України у XVIII ст. було від 40 до 60%безтяглих, формувався постійний резерв найманої праці. Розглядаючи стан селянПравобережної України в середині XVIII ст., треба пам'ятати важливе теоретичнеположення В. І. Леніна про те, що «безземельний, безкінний, безгосподарнийселянин — непридатний об'єкт для кріпосницької експлуатації».
Змінив соціально-економічнійструктурі краю сприяли загостренню класової боротьби. Селяни боролись не лишепроти феодальної експлуатації, а й за чинш, вільну торгівлю, проти феодальних монополійі боротьба загострювалась в тих районах, де селяни тривалий час жили наслободах та чинші, де вони спілкувалися з козаками Запорізької Січі таповстанцями Лівобережної України, тобто там, де здійснювались більш постійніекономічні відносини з Лівобережною Україною та Росією й селяни мали деякийпростір для власного господарювання.
Класоваборотьба на Правобережній Україні 60-х років XVIII ст. досягла особливоїгостроти під час Коліївщини. Інвентарі та скарги селян підтверджують, щоКоліївщина хронологічно збігалась якраз з посиленням феодального наступуорендарів на селян та заміною чиншу відробітковою рентою. Отже, якраз введенняпанщини з'явилось головною економічною причиною, яка обумовила бурхливі події1768 р.
Коліївщинапочалась у тій частині Правобережної України, де більше всього зосередилосьвтікачів-селян від феодального гніту. Якраз у 50—60-х роках XVIII ст. котиласяхвиля переселенців уКиївське, а ще більше Брацлавське воєводства. Селян вабили тут слободи та чинш.Недивно, що на одного із таких магнатів, як Францішек Потоцький в 40—60-х рокахфеодали напосідали частими позовами, в яких вимагали повернення селян-втікачів.
Втечібули хоча і стихійним, але могутнім засобом боротьби проти феодальноїексплуатації, бо вони позбавляли магната робочої сили. Люди, які хоч на часзвільнялись від кріпацького гніту і пізнали волю, становились бунтівними йзнаходили в собі силу до боротьби. Не дивно, що якраз у тій частиніПравобережної України, де збиралось багато селян-втікачів, вони бурхливо реагувалина посилення феодального гніту, уособленого в діях орендарів та адміністраціїмаєтків. Один натяк на введення панщини знімав бурю, не кажучи вже просвавільні дії дрібної шляхти, шинкарів, лихварів тощо.
Так,порівнюючи дані про факти гайдамацького руху в працях О.П. Лоли і В. Серчика зматеріалами інвентарів, легко помітити, що найбурхливіші події боротьби 20—60-хроків XVIII ст. відбувались не там, де феодальний гніт був найтяжчим, тобто наВолині, а на Брацлавщині, де переважали слободи й невеликий чинш, дезакінчувався строк слобод і де управління латифундій, виконуючи завданняфеодального власника на землю — збільшити грошові надходження, вдавалося дозастосування пропінації та своєрідної системи орендних відносин. Ця боротьбабула не лише протестом проти феодального гніту, а й боротьбою безпосередньоговиробника за волю, за нові умови господарювання, за перетворення селян удрібних товаровиробників [56-66; 4].

РОЗДІЛ2. ХІД ПОВСТАННЯ
2.1 Початок повстання
Наприкінціквітня 1768 року по всій Русі (тобто західній Україні) прокотилася звістка, щоякийсь колишній запорожець, козак Максим Залізняк, грамотний і здібний ватажок,утік із Січі на батьківщину — у зимівники своїх рідних та знайомих, розміщенихна річці Громоклії при її впадінні в річку Інгул, поблизу нинішнього Бобринця(Херсонської губернії). Там жило багато зайд із різних теренів Малоросії,України і навіть Новосербського корпусу — всіляка голота, яка промишляларибальством, полюванням на птахів, а найчастіше гайдамацтвом. Залізняк легко набравтам собі «чату гультяїв» — чоловік 50 піших і кінних, роздобув навіть пернач іпрапор. З ними він перейшов кордон західної України, і там з допомогою нимсамим складеного «дозволу»,— ким і коли даного, ніхто не запитував,— у лісахчеркаських і чигиринських із поселян набрав ще до 200 чоловік, озброєнихсписами, а частіше кілками з обсмоленим гострим кінцем [432-433,1].
Весна1768 р. принесла для селян Правобережжя нові надії (березень 1768 р.) у келіяхМотронинського монастиря відбувалася таємна нарада групи запорізьких козаків.Про що говорили запорожці? Чому вони так ретельно ховалися? Дорого сплатила бшляхта хоч би за одне почуте слово. На нараді йшла мова про підготовку новогоповстання. Тут були розроблені заходи по розповсюдженню народного руху надовколишні міста і села, звідси направлені посланці на Запоріжжя, ЛівобережнуУкраїну і в інші місцевості. Мабуть, їх агітаційна діяльність виявиласяуспішною. Відомо, що в травні 1768 р. в Холодному Яру зібралося декілька сотеньчоловік, що склали ядро майбутнього повстанського війська.
Вжеу той час гостро встало питання про народного ватажка. Хто покладе на своїплечі тягар відповідальності за долі тисяч людей? Розвиток подій на перший планвисунув Максима Ієвлевича Залізняка. Історикам не багато відомо про раннійперіод його життя. Вчасно допиту в Каргопольськом карабінерному полку (червень1768 р.) на питання: «Як тебе звуть, чий син і празванієм, якої віри і з якогозвання, де жітелство імєїш?», він відповів: «Звуть мене Максимом, Ієвльов син,Зелезняк, віра я гречеськаго сповідання, з мужиків, жітелство раніше мав яПолськой області Чегирінськой губернії в містечку Медведевке, а потім, посмерті отця свого, пішов в Запорізьку Січ тому вже назад пятнадцат років...».На Запоріжжі утікача чекала важка доля багатотисячної маси козацької голоти. Зповідомлення отамана куреня в канцелярію Коша Війська Запорізького мидізнаємося, що з часу приходу на Січ М. Залізняк тривалий час знаходився назаробітках в господарствах заможних козаків, зокрема працював по найму нарибних і соляних промислах, потім «в турецькому місті Очакові знаходився вшинковому промислі». Звичайно ж, тривале перебування на Запоріжжі, зустрічі ібесіди з людьми, його спостереження за умовами життя простого народу сприялиформуванню стійких антифеодальних поглядів. Поступово М. Залізняк прийшов допереконання про необхідність озброєної боротьби з пануючим станом. Зміцнювавсяйого авторитет і серед козацтва. Всі документи, свідоцтва найближчихсподвижників М. Залізняка повідомляють про його великі організаторськіздібності, уміння розбиратися в людях, розумінні політичної ситуації наПравобережжі. Адже навіть сам факт, що таємні наради повстанцівпроходили в Мотронинському монастирі, не можна вважати випадковістю. М.Залізняк усвідомлював значення релігійного чинника і роль управителяправославних монастирів і церков на Правобережжі Мелхиседека Значко-Яворського,призначеного в 1761 р. на цю посаду переяславським єпископом Гервасієм, врозвитку подій в краю. У цьому були сила і слабкість М. Залізняка як керівникаповстання. Сила полягала в тому, що він зумів скористатися релігійним прапоромдля організації і подальшої консолідації сил трудового народу в його боротьбіза абсолютно земні цілі і ідеали. Слабкість в тому, що саме ця сторона його діяльностібула надалі використана урядом Катерини II як привід для дискредитаціїповстання, а в майбутньому — його придушення[214-216,7].
2.2 Постать Мелхіседека Значко-Яворського
Оповиталегендами і переказами постать ігумена Мотронинського монастиря МелхиседекаЗначко-Яворокого здавна привертала до себе увагу істориків гайдамацького руху вУкраїні. На сторінках праць таких його дослідників як Д.Л.Мордовець(Мордовцев), Ф.ГЛебединцев та інших дореволюційних авторів, Мелхиседек постаєпристрасним полемістом, агітатором й фанатичним оборонцем православ'я, чиядіяльність буцім-то і спричинила масовий народний рух 1768 р., відомий підназвою Коліївщини. Така оцінка ролі Мелхиседека відтоді твердо усталилася унауковій літературі, набула популярності в історичній романістиці, що змальовуєйого головним ідеологом й організатором цих подій. Почасти ця історіографічнатрадиція збереглася до наших днів. Проте, наскільки вона адекватно відбиваєісторичні реалії 60-х років XVIII ст.?
Старшийсин лубенського полкового осавула Карпа Значко-Яворського — Матвій, постригся ученці Троїцького Мотронинського монастиря під іменем Мелхиседека у 1745 р.Своїм природним розумом, освіченістю, яку здобув у Київській академії вінпомітно вирізнявся з-поміж інших монастирських ченців. Либонь саме тому йогопослідовно обирають скарбником, намісником і, зрештою, у 1753 р. — ігуменом-настоятелем цієї монастирської обителі. Невдовзі на Мелхиседеказвернув увагу переяславський єпископ Геризій Лінцевський (1757-1769 рр.),довіривши йому у вересні 1761 р. право опікуватися церквами й монастирями, щознаходилися на правобережній (польській) частині території його єпархії.Відтоді й розгортається діяльність Мелхиседека, спрямована на оборонуправослав'я: «исторгнуть его из зубов униатских». ПроповідіМелхиседека знаходили відгук серед населення Правобережної України,осуджувалась релігійна свідомість народу, дедалі частіше лунали вимоги пропоставлення в церквах Правобережжя православнихсвященників.Все це не могло не викликати відповідної реакції збокумісцевих католиків та уніатів [50-52, 6].
Розглядаючирізні погляди істориків на діяльність Мелхиседека, спробуємо й аналізувати такіпитання: чи був Мелхиседек батьком Коліївщини? Яка його роль в тому, що в рокийого служіння настоятелем Мотронинського Троїцького монастиря саме тутспалахнуло величезне народне повстання.
Дослідникивідзначають тернистий шлях, який пройшов Мелхиседек як борець за православнувіру проти уніатства, М.С. Грушевський називав його діяльність«видатною», а Дм. Дорошенко підкреслював, що «цілі сільськігромади, які вже вважали уніатські, почали знову вертатися доправослав'я».
Зміцненняпозицій православ'я занепокоювало уніатів, тому митрополит Ф.Володкович вимагаєприпинити діяльність Мелхиседека. Це змушує Значко-Яворського вирушити до Петербургув пошуках захисту.
Всідослідники єдині в тому, що ігумена Мотронинського монастиря привітно зустрілив Петербурзі, йому була влаштована аудієнція у Катерини II. Катерина II вручаєйому листа до російського посла посла при Варшавському дворі Миколи ВасильовичаРєпніна де запропоновано порушити питання про становище православних наПравобережній Україні. Польський ко-роль Понятовський уважливо поставився допрохань православного ігумена. Свідченням прихильності короля є й те як яквважає Ю. Мариновський, що поїздкою до Варшави мотронинський ігумен вирішивсвої особисті, сімейні справи. У Варшавській королівській канцелярії булоюридично оформлено «шляхетство» роду лубенських Значко-Яворських, якіпоходили від польських дворян Яворських і затверджено за ними герб«Косцеша».
Невсі історики однозначно оцінюють рішення короля відносно становищаправославних. І.Чемерис вважає, що польський король наказав уніатам припинитипереслідування православних, а Г.Ю. Храбан дещо обережніше твердить, щоМелхиседек отримав лише дозвіл на релігійну пропаганду. На наш погляд, другетвердження вірогідніше, що підтверджується листом ігумена Христонопільськогоуніатського монастиря Корнелія Срочинського. Очевидно, не останню роль зіграладіяльність Мелхиседека і в прийнятті в 1876 р. Варшавським сеймом закону прорелігійну толерантність.
Г.Ю.Храбан вважає, що чигиринське духовне правління зняло з документів, які привізмотронинський ігумен копію і через священиків довело їх зміст до відоманаселення. Чутки про королівські привілеї поширилися далеко на захід відДніпра.
Можесаме тут і криється таємниця так званої «Золотої грамоти»? Історикисходилися, на тому, що такої грамоти в дійсності не було, це підробка. Але ж цікавадумка викладена у О.Я.Єфименко. вона вважає, що якийсь документ безсумнівно бувв руках у поводирів повстання. Про поїздку ігумена Значко-Яворського доПетербурга і Варшави було відомо. З Варшави він привіз королівські привілеї, точому б не розпоширюватися поголосам, що такий документ був привезений і відКатерини II, але розповсюджений таємно.
Заручившисьпідтримкою короля, Мелхиседек посилює натиск на унію. За свою діяльність вінбув заарештований. Тільки в 1767 р. йому вдалося втекти з тюрми.
Тутми підходимо до питання: приймав чи не приймав Мелхиседек участь у повстанні,чи було «висвячення ножів», легенда що переходить з одногоісторичного твору в інший. Черкаський дослідник Ю.Мариновський доводить, щопісля втечі з тюрми Значко-Яворський більше в Мотронинському Троїцькому монастиріне з'являвся, хоча залишався його ігуменом. Намісником в час був ієромонахГавриїл.
ВідсутністьМелхиседека лід час повстання в монастирі є прямим доказом того, що він вповстанні участі не приймав. Грушевський М.С. вважав його ініціатором народногоруху; Дорошенко писав, що Мелхиседек разом з запорожцями думав про повстання,яке, як він сподівався, підтримає російська влада такої точки зору тримався ітодішній російський посол у Варшаві Микола Рєпнін, польський історик Ф. Равгга-Гавронський,сучасна українська дослідниця Стецюк К.І. та ін. .
Сучаснідослідження Храбана Г.Ю., Мариновського Ю.К. думку спростовують. Мариновськийнавіть доводить, що Мелхиседек не тільки не приймав участі повстанні, а в своїхпосланнях до братії Мотронинського монастиря і жителів Черкас і Сміли ступавпроти останнього.
Боротьбапроти унії за православну віру відбивала в реальній формі ідею єдностіукраїнських земель і виступала однією з сил для боротьби народних мас за своїправа. У тих історичних умовах православна віра стала, по суті, одним знайпотужніших засобів збереження українців як нації. Саме тому діяльність,Мелхиседека мала таке велике значення [53,3].
2.3 Розгортання постання
Очевидно,ще в час нарад в келіях Мотронинського монастиря в середовищі козаків-однодумціввиникла ідея скористатися царським ім'ям як символом в боротьбі протинаціонально-релігійної дискримінації православного населення краю. Такз'явилася думка про підготовку так званої «золотої грамоти», в якій Катерина IIніби то санкціонувала знищення шляхти, орендарів, уніатського і католицькогодухівництва. Певну законність руху винні були, мабуть, додати неодноразовізаяви його керівника, що він діє з відома і дозволи спеціальних «указів» КошаВійська Запорізького, а також командування російських військ на Правобережжі.М. Залізняк свідчив на допиті в Київській губернській канцелярії, що козаки, щознаходилися в монастирі, «говорили, щоб йти в Польщу для прогнаніяконфедератів… і грабежу їх, показуючи йому, Железняку, дане їм для того лист,нібито від кошового отамана...».
Висловленідумки знайшли сприятливий ґрунтсеред селян і рядового козацтва і надалі широко використовувалися М. Залізнякомв ході військових дій проти польсько-шляхетських каральних загонів. З цієюметою в повстанській канцелярії був виготовлений навіть ряд підроблених указів,що розповсюджувалися серед широких верств населення Правобережної України.Січовик Семен Галицький, що знаходився літом 1768 р. в краю, свідчив в КошіЗапорізької Січі (2 липня 1768 р.), що він бачив один з таких указів: «Узаголовку ж однією указ написаний тако: «Указ е. і. у. самодержці всеросійськоюі ін. і ін. оголошується у всенародну звістку...» і при кінці підписано:«Отаман кошовий Петро Кальнишевський з Петербурга». М. Залізняк добре розумівзначення подібного роду документів в справі ідеологічного обґрунтування виступупроти шляхти. От чому він навіть у вузькому крузі своїх сподвижниківпідтримував думку про існування указу. У протоколі допиту запорізького козакаДемьяна Чернявщенко від 20 червня 1768 р., складеному в Київській губернськійканцелярії, на питання: «Хто головний начальник козакам, що розоряють в Польщі,звідки оним вийшов, якого куреня і по якому наказу?» міститься наступнавідповідь: «Січі Запорізькою, куреня Пластуновського, козак Максим Железняк, щоназивається полковником, звідки він вийшов — не знає, а чув від самого його,Железняка, що винищує він поляків (шляхту.- Авт.)… по даному йому від Кошазапорізького указу...».
Нажаль, оригінали цих документів, очевидно, загублені назавжди. Реконструювати їхтекст в повному об'ємі не представляється можливим. Тим часом, окремі думки іідеї, висловлені в них, побічно передають інші матеріали. Можна стверджувати,що вони відповідали найпотаємнішим думкам і надіям трудящих мас Правобережної України.Так, генерал-губернатор П.А. Румянцев в листі від 26 серпня 1768 р.президентові Колегії закордонних справ графові Н.І. Панінупередавзміст одного з таких указів: [216; 7]
Милостивыйгосударь мой, граф Никита Иванович!
Приложао исполнении высочайшего ее императорского величества именного указа, визвестной вашему сиятельству материи, всеподданнейшую реляцию мою дляподнесения в собственные руки, начинаю последование о пограничных делахвсепокорнейшим благодарением, что ваше сиятельство преподаете мне способы, измилостивой откровенности своей, к произведению возложенных на меня повелений.Они посредствовали мне удостоиться за то и высочайшего ее императорскоговеличества благоволения, которое приобретаю паче в последнем рескрипте. Ятеперь нахожусь в лагере под г. Переяславом, и как мне хотелось самому ближевникнуть в польские дела, то потому до сего времени все веленное первымрескриптом еще не было выполнено над выбегшими в сей город под протекциюполяками, кроме что оные обезоруженные жили под присмотром.
Запроездом моим, когда они приведены чрез священника католического к присяге испрошены под оною: будучи в Польше не присягали ль они конфедерации барской,или другой, против варшавского сейму? и одни из них признались, что вповиновении означенному барскому заговору присягали с принуждения конфедератов,наезжавших на их дома с командою, а другие совсем показали себя в том неучаствовавшими, в сие самое время от 3-го августа получен рескрипт, в которомпо 3-му пункту иные уже об них меры предписаны, и для того я, не требуя от нихпрежде повеленных рецессов, приказал как тех, кои хотя кроме принужденнойприсяги никаким больше противным действиям в со-гласии с конфедератами невинились, так и не объявивших себя преступниками к конфедерации, по настоящемувремени, из предосторожности и сомнительства, задержать их неспускно в семгороде, объявив в причину сего задержания. обстоятельства в рескриптезначившиеся, и взяв от них всех обязательства о скромном пребывании, поприсланной ко мне форме на польском языке от Федора Матвеевича Воейкова.
Присих обстоятельствах, сколько явны мне зрелые вашего сиятельства проницания, такобязанным себя нахожу представить здесь о тех, кои и мое внимание на себяпривлекают. По объявлениям выбегающих сюда попов униатов к обращению вправославие, и прочим обстоятельствам, нет больше сомнения, чтоб весь сей небез бедственный мятеж не подъят был из простого усердия к вере православной,которой противоборства свои римское духовенство распространяло с лютымбесчеловечием над простолюдинами и с поруганием нестерпимым попамблагочестивым. Каковы неистовые удручения мирским и духовным описаныобстоятельно в протесте сообщенном от синода иностранной коллегии, которые чрезархиерея переяславского все православное общество пограничных старост игуберний сего году переслали в Варшаву, где оный и внесен в книги. А и сами изпребывающих тут под покровительством шляхетства формально в подаваемых мнепросьбах сознают, что настоящая в отечестве их бедствия родили суровыепоступки, против исповедавших закон греческой церкви, официала униатскогоМокрицкого; прибавив к сему еще и то, что ложный слух, пронесенный запорожцами,и составленные от имени ее императорского величества указы, чем простолюдиновлегко было ослепить умы, что сии все пограничные места приемлются подроссийскую державу и навсегда с под владения польского освобождаются.
Итак хотя злые действия некоторых польских жителей по себе не простительны, номного однако же из них есть таких, которые присовокупились к мятежникам в лучшемнамерении и надежде на выше писанные предложения, которыми уловили их на счетнашего покровительства; теперь все они предались отчаянию с опасностивоображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестовпосланы были от меня за границу, возвратясь объявили, что в некоторых местахжители приняли содержание оных со всякою благодарностью и послушанием, но ктому не преминули жаловаться, сколько они после сего страшатся крайних бедствийсебе, в руки отдавшись своим владельцам, которые то уже и показали, предавнекоторых из них смерти.
Вникнувв примеры прошедших времен, ваше сиятельство сами найдете, что условия,заключенные с сею соседнею державою, не всегда оставались непоколебимы; потомумое, без предложения, мнение по сему преподать осмеливаюсь: чтоб не изгнать изсердец искренней преклонности к нашей стороне, которую соблюдать из тех жесамых причин, во всякое время не бесполезно изобрести средства, чтоб облегчаясих польских подданных участь, не оставить их в жертву полного мщения господ,но последних сократить к тому в умеренность власть; вы же, ваше сиятельство,изобильные найдете, уповаю, сами к сему средства.
Я,по старанию о тишине пограничной, умножаю посылку за границу команд, слыша вблизости продолжающиеся еще неспокойства по поводу наипаче отчаянных тамошнихжителей однако ж, истребляя гайдамак, для самых жителей показую только видоружия, повелевая больше командирам увещевать и обнадеживать их высочайшимимператорским милосердием, яко к единоверным, чтоб они отошли в свои селения ижили покойно.
Здесьпребывающее шляхетство подали мне просьбы, чтоб для охранения их имений послатьв оные команды на их кошт. Под сим пре текстом я отправлю в показанные имиместа команды, которые там содержаны будут к истреблению последних разбойническихотделений и к приведению в тишину мятущихся; сие учинить тем более нужно, чтомосковский карабинерный полк, которому, по письму ко мни с Варшавы князяНиколая Васильевича Репнина, повелел я уже обращаться по повелениямкомандующего корпусом генерал-майора Прозоровского. может в даль в Польшуподвинуть быть от границ наших.
Яеще беру смелость, из доверенности ко мни вашего сиятельства, идеально токмоначертать одно рассуждение, оставив зрелому вашему проницанию обратить видыоного по лучшему искусству. Староста трехтемировский Щенявский, от давнихвремен злодей нашим граничным жителям, его отвага не в том только была, чтобезвинно непрестанные делал грабления, но в одно время захватив двух драгун сфорпоста с капралом, и усиловуясь завладеть одним островом, нашей стороненадлежащим, поставил в страх на оном виселицы. Я сие вспоминаю потому, что даныуже были об нем с вашей стороны повеления, чтоб его подхватить. Он теперь вконфедерации и главным руководителем, а староство его трехтемировское самое ближнеек нашим границам, и в оном неспокойства крестьян продолжаются; не могут ли сииобстоятельства быть достаточными поводом, чтоб сии показанные Щенявскогодеревни взять под секвестр? Польза из оных ежели бы признана не была потребноюстороне нашей, то предлог есть взыскивать во удовольствие разграбленных сповеления его Щенявского королевской трехтемировской камеры, или отдать оныеодному из благонамеренных.
Говоряо запорожских козаках, должен объявить вашему сиятельству мои примечания, чтоне одна алчба, сродная сим людям к хищение, побудила их на своевольства, но вСечи пронесенная вообще молва, что грабительствовать теперь в Польше естьблагословенное дело. Можно думать без ошибки, что не без участия в сем былиглавные их старшины, ибо пойманные признаются, что строгости никакой нехранилось в удержании их выбегов в Польшу, и уверено, что сия польская странадостанется под начальство гетманское и кошевого,
Яв прочем имею честь вверить себя вашему сиятельству в непременную милость, смоею совершенною преданностью и усерднейшим высоко почитанием назваться. [10]
Тойже П.А. Румянцев в листі російського посла у Варшаві Н.В. Репніну (24 серпня1768 р.) повідомляв, що серед правобережного селянства під впливом повстанськихдокументів розповсюджуються чутки, ніби «вони цих прикордонних жителів назавждиз під польського владицтва освобождаются»:[217;7]
Милостивыйгосударь мой, князь Николай Васильевич!
Поповоду первого письма вашего сиятельства, которое получить имел честь в сейдень, я приемлю случай сказать вам, что по настоящим польским делам, висполнение высочайших ее величества повелений от государственной иностранныхдел коллегии мне данных, надлежало мне найти способы как с другими командующимив Польше с нашей стороны генералами, так и с вашим сиятельством, ко взаимномусношению. Не мог однако ж я лучше в том успеть, как пользуясь тем путем,который ваше сиятельство теперь мне сами открываете, и потому не оставил тотчаспредложить полковнику Протасьеву, чтоб он с карабинерным московским полком, таккак ваше сиятельство требуете, остался в повелениях генерал-майора князяПрозоровского.
Присем обязанным я себя считаю изъявить мои примечания о причинах воздвигнувшихсей не без бедственный мятеж, кои, может быт, вам более моего уже знакомы.Простое усердие к вере благочестивой, противоборство оной от римскогодуховенства, распространяемое с лютым бесчеловечием, без сомнения суть двекрайности, возмутившие к мятежу польских крестьян. Елико надлежит до первогообстоятельства, то все то изъявляющие удручения не могут вам быть неведомы изпротеста, чрез игумена мотронинского монастыря, поданного сего году в Варшавуот всего православного общества пограничных старост и губерний; а последнееоправдывает само шляхетство, выбегшее сюда под покровительство, формально всвоих поданных мне просьбах сознавая, что настоящие в отечестве их бедствияродили суровые поступки против исповедующих закон греческой церкви официалаукраинского униатского Мокрицкого. Когда сим жестоким угнетением страждущиесердца дышали внутреннею ненавистью против своих, гонителей, то при такомрасположении не трудно было преклонить непросвещенные умы простолюдинов такназываемым гайдамакам на все известные дерзости. Возжечь сей пламень нашли онинаилучшую удобность, составив ложные от имени ее величества указы о своем тудаприходе, и уверивши, что они сих пограничных жителей навсегда с под польскоговладычества освобождают.
Явсе сие для того пишу, чтоб показать: хотя злые действия некоторых польскихжителей по себе непростительны, но много однако же из них есть таких, которыевплелись к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные ложныепредложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства. Теперь все онипредались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те,которые для рассеяния манифестов, изданных на случай смятений сих, посылаемы отменя были за границу, возвратившись объявляют, что во многих местах сблагодарностью и повиновением жители оной приняли, однако ж, познав свой обман,показали уныние в своих сердцах, потому что не чают уже от раздраженных своихгоспод никакого себе помилования, яко отдавшимся уже в руки, и начали ониотмщать даже отнятием самой жизни.
Сейодин страх, не без основания внедрившись в их сердца, возрождает вновьистребленные заграничные шайки, и может продолжать и долго, хотя слабые, однакоже неспокойные, в тех местах волнения. Сокращение сего представив зреломувашего сиятельства проницанию, которое во многих делах свет познал, пишутолько, что мне ближайшим кажется.
Смеюобъявить способ, что ежели облегчить сих польских подданных участь вашесиятельство в тамошней сторон изобрести изволите средства, чтоб не оставить ихв жертву полного мщения их господ, но привести последних власть в умеренность,то уповать можно, что оные, притом провождаемы будучи увещеванием иобнадеживанием высочайшим ее императорского величества, яко единоверным,милосердием, возвратятся в свои дома к спокойной жизни. Я о сем писал вгосударственную иностранных дел коллегию и к его сиятельству графу НикитеИвановичу Панину, с которым всегдашнюю о сем веду корреспонденцию, удостоившисьполучить от ее императорского величества высочайшую апробацию всем моимраспоряжениям, воспринятым при нынешнем пограничном не спокойствии.
Польскиешляхтичи просили меня многие, чтоб для защищения от разграбления их именийпослать в оные на их кошт команды. Я положил было, чтоб в тех местах(оставить?) полк московский, и по сей причине писал к князю Прозоровскому, чтобесли надобность найдет подвинуть сей полк в даль от границы, то бы меня заранеео том предуведомил, чтоб для безопасности пограничной другим командам на егоместо вступить. Впрочем, принеся мою покорную просьбу, я ожидать буду, что вашесиятельство по оной не оставите меня снабжать предуведомлениями в настоящих делахи подавать мне наилучшие средства, по своему благоразумию, к предохранениювысочайших ее императорского величества интересов. А я навсегда имею честь систинным слыть и пр.
Р.SКоролевской пограничной трехтемировской камеры писарь Гоздава-Вилуцкий, выбегшийсюда, просил на снабжение свое и служителей королевских, с ним вышедших, сторублей на счет королевской, показав, что при разграблении помянутой камерыизвестным бунтовщиком Щенявским, лишился всех пожитков. Я толикое число денегиз приличия приказал ему выдать, и вашего сиятельства прошу, осведомясь гденадлежит, меня уведомить: верен ли счет возвращения быть может, ежели и другие,яко он сам, здесь живущие станут и более требовать таковых денежных ссуд[11]?
Звичайнож, ідеї М. Залізняка, в яких поряд з релігійними домінуюче місце займалисоціальні мотиви, робили мобілізуючий вплив. У Холодний Яр почали стікатисялюди. Хто вони? Чому їм були такі близькі і співзвучні думці М. Залізняка?Основну масу повстанців складали експлуатовані стани, і в першу чергуправобережне селянство. Наявні документи підтверджують правильність цьоговиводу. Наприклад, згадуваний вже С. Галицький в своєму свідоцтві вЗапорізькому Коші (липень 1768 р.) стверджував, що «здебільшого бачив по них(повстанців, — Авт.), що вони найпростіші мужики...». Аналогічні думкивисловлювали в канцелярії Коша уманчани Остап Поламаний і Остап Бочка (липень1768 р.): «Ті ж гайдамацькі зграї називають себе запорізькими козаками, аленасправді є не запорожці, але сущі з простих Польській області на Українімужиків, що живуть, також винокурів...». Звичайно ж, з часу повернення козаківз турецьких володінь і підстави так званої Нової Січі (1734 р.) в гайдамацькихзагонах істотно зросла питома вага запорожців. М. Залізняк, сам запорізькийкозак, добре розумів значення січового елементу в організації повстання. Саметому він налагодив щонайтісніші зв'язки із Запоріжжям, де користувавсявсемірною підтримкою і великим авторитетом. Запорізькі козаки, як правило, буликерівниками крупних загонів в повстанському війську. Їх військова виучка,уміння організувати стихійну багатолику масу кріпосного селянства в боєздатневійсько зіграли важливу роль в розвитку повстання.
Такимчином, багатотисячна маса селян і козацької голоти була тією соціальною базою,на яку спирався в своїй боротьбі з польсько-шляхетськимрежимом М. Залізняк. Саме їм найбільш близькі були думки керівника повстання ісаме вони сприйняли заклики до виступів як єдино правильний метод боротьби зненависним панством.
Тимчасом в повстанському таборі в Холодному Яру закінчувалися останніприготування. На одній з загальновійськових рад М.Залізняк був обранийполковником. Відповідно він жалував своїх найближчих сподвижників званнямисотників та єсаулів. Вирішено було обзавестися знаменами ( в розпал повстанняїх вже налічувалося 30), котрі повинні були символізувати приналежність селян ікозаків до того чи іншого військового підрозділу. Розпізнавальні знаки булиневід'ємною частиною інших повстанських загонів. Полковницьку владу М.Залізнякасимволізував пернач [218; 7].
Дрібнимизагонами кинулися вони на маєтки польських поміщиків — убивали власників,грабували майно і тим приваблювали до себе цілі сотні охочих. На запитання:«Куди ми йдемо?», відповідав: «В Україну, відновлювати Гетьманщину». Невдовзі йнадвірні козаки, здебільшого православні, відгукнулися на клич запорозькихкозаків і, озброївшись, пішли за ватагами. Тут ми зробимо невеличке зауваження:щоб ватазі з гирла Громоклії в Інгул сягнути чигиринських лісів та монастирів,треба було пройти понад 200 верст, рухатися по території ворожого ЗапорожжюНовосербського корпусу, поминути благополучно їхні прикордонні пости й шанці,перш Ніж хлинути й на «лядську землю і на самих ляхів». Із цього виднощо гайдамацькі ватаги, якби ними керували чи хоча б брали в них участьзапорозькі козаки із Залізняком на чолі, повинні були значно посилитися вЧигиринському повіті, серед людей, котрі аж ніяк не належали до низовоговійська. І справді, за показаннями польських письменників, розбої та грабуванняпочалися разом із поселянами (chlopstwem)довколачигиринських монастирів, а це близько 300 верст від центру запорозькогопоселення. «Коли їхня кількість, говорить Липоман,—сягнула 300 чоловік, здебільшого наших поселян (poddanych),то вони негайно кинулися на поміщицькі маєтки: Медведівку, Смілу, Жаботин таінші».
МістоСміла — кращий маєток князів Любомирських — зазнало такого ж розору, як і Жаботин.Тільки з одного села Орловця прибуло 100 кінних козаків, щоб служити підкомандою «полковника» Залізняка. Його похід був облитий кров'ю, позначенийграбунками й пожежами: Богуслав, Корсунь, навіть Канів, незважаючи на замок,гармати і гарнізон, що утримувався базиліянськими ченцями, ігумен яких вважавсяразом з тим і комендантом, були захоплені гайдамаками. Скрізь папські будинкибули зруйновані і спалені, містечка розграбовані, католицькі священики, полякиі євреї забиті нелюдськими способами. У Богуславі Залізняк відпочивав, радивсязі своїми осавулами й сотниками: одні хотіли йти на Білу Церкву, древнє українськемісто, інші прямо на Уманщину — маєток одного з найголовніших ворогів Запорожжяграфа Ф. С. Потоцького, хоча й противника Барської конфедерації. Наїзд на Умань— центр західноукраїнської торгівлі та багатих ярмарків — приваблював бунтарівособливо, бо ширилися чутки, що туди втікали поляки із сім'ями та майном як доміста більш укріпленого, з гарнізоном (zaloge) найманого жолдацтва (zoldactwa),навітьрегулярних військ і 700 надвірних козаків. У цей час в Богуславі до гайдамаківприєднався відомий уже ватажок запорожець Василь Шило і за його підмовою всяміліція князя Любомирського.
Подорозідо Умані була Лисянка, що належала чигиринському старості князю Яблоновському,—торгове і досить укріплене містечко зі значним гарнізоном та бойовою амуніцією.Вся волость мала до 10 000 поселян і була під начальством головного«губернатора» Кучевського. «Дізнавшись про гайдамацькі наїзди,— говоритьЛипоман,— до 200 сусідніх дворян та євреїв шукали притулку в цьому замку.Кучевський хотів захищатися в досить укріпленому палісадом і стінамипоміщицькому замку, але мешканці, підучені гайдамаками, переконали й змусиликоменданта відкрити ворота «вірному війську Запорозькому», тобто Залізняку,ручаючись за життя і майно всіх поляків. Але як тільки гайдамаки увірвалися до містай замку, почалися нечувані убивства й грабежі. На Кучевського одягди сідло,їздили на ньому, а потім закололи списами; інших поляків скидали з дахів насписи або вбивали чим попало. Дуженебагато дворян, переодягнувшись селянами, змогли порятуватися [433-434;1].
2.4 Уманська різня
Тимчасом на повістку дня повстання висунулася задача оволодіння Уманню –могутньою, з багато чисельним та добре озброєним гарнізоном фортецею. Тількирізних калібрів гармат у фортеці нараховувалося 32. В арсеналі зберігалосянемало іншої зброї і боєприпасів. Охорона Умані її власником С.Потоцькимпокладалася на жолнерський гарнізон і два полки надвірних козаків. Останні булипідданими графа і поряд з господарськими повинностями відбували сторожовуслужбу у місті. На них покладав великі надії М. Залізняк. Він добре розумів, щоця частина місцевого гарнізону, ніколи не виступить проти повстанців. Являючисьяк правило вихідцями з нижчих станів вони піддавалися жорсткому пригніченню іпереслідуванням зі сторони польської шляхти. Тому справа, почата М. Залізняком,користувалася у них співчуттям і повною підтримкою.
Особливийавторитет і пошана серед надвірних козаків мав старший сотник Іван Гонта. Вданий час не представляється можливим точно встановити рік і місце йогонародження (у одних джерелах називається с. Розсошки на Черкащині, в іншихякесь село на Поліссі). У описуваний час І. Гонта з сім'єю жив вс.Розсошки, де, ймовірно, займався господарством (Р.Ю. Храбан, на нашу думку,досить переконливо спростував той, що перекочовує з однієї книги в іншу теза польсько-шляхетськихмемуаристів про те, що І. Гонта володів Розсошками і ще одним селом — Орадовкою). Сучасники відзначають широкий кругозір сотника, його допитливий розум,знання мов. Та і сам він був людина видно і неабияких здібностей. ВеронікаКребс, дочка уманського губернатора Младановича, в своїх записках про події вУмані в червні 1768 р., характеризуючи І. Гонту, відзначала, що він «бувкрасивий представницький мужщина і до того він не тільки говорив, але і чудово писавпо-польськи, а виховання його було таке, що і тепер його можна було б визнатиза шляхтича» Її брат Павло Младановіч також відзначав, що «Гонта був козаквидний, рослий і красивий, відрізнявся постійним успіхом у всіх своїх справах».Цій людині доля зумовила важливу роль в повстанні 1768 р.
Посланіуманським губернатором проти загону М. Залізняка козацькі полиці відмовилисяпідкорятися своїм командирам. На загальновійськовій раді вони заявили шляхті:«Можете пани виїхати геть, ми не потребуємо більш вашої присутності, радимовам: біжіть, якщо хочете залишатися в живих; інакше загинете, якщо не від рукигайдамаков, то від нашої». Мабуть, у той час І. Гонта вже налагодив тісніконтакти з М. Залізняком. З'єднання обох загонів повстанців відбулося недалековід Умані. Навіть польська шляхта, що спостерігала з валів фортеці братаннянадвірних козаків І. Гонти і повстанців М. Залізняка, вимушена була визнати, щообидва керівники повсталих зустрілися як давні знайомі.
Штурмміста почався увечері 9 червня 1768 р. Одна частина повстанців атакувалафортецю в районі урочища Турки, інша — з боку Грекового лісу. Не дивлячись наубивчий гарматний вогонь супротивника, селяни і козаки не знали втоми — воникілька разів підряд кидалися на зміцнення, намагаючись виявити вразливі місцяоборони і захопити фортецю. Але тільки вранці 10 червня шляхта склала зброю.
Мипереходимо до того рубежу повстання, події якого понад усе фальсифікувалисяпольсько-шляхетською історіографією. Які тільки небилиці не привносилися насторінки мемуарів, публіцистичних і художніх творів. Повідомлялося про десяткитисяч убитих, про так звані звірства кровожерного українського мужика і такдалі і тому подібне Справедлива боротьба селянсько-козацьких маскваліфікувалася як розбійницький рух, а повстання 1768 р. як «Уманськарізанина».
Щож насправді відбулося в місті? В першу чергу слід зазначити, що історики неповинні переносити нинішні моральні цінності на той давній жорстокий час, колиуявлення про моральність було дещо іншим, чим в пізніші епохи. На тортури іекзекуції, четвертування і дибу повсталий народ відповідав тим же — фізичнимзнищенням представників пануючих станів. Правда була на стороні М. Залізняка іІ. Гонти — народні маси добре розуміли це і цінували своїх предводителів занепримиренність до тих, що їх пригноблюють. Проте розправи повстанців не слідперебільшувати. Тільки переляком шляхти можна пояснити приведене число знищенихв Умані — понад 85 тис. чоловік. Реалії ж того дня помітно відрізнялися відсвідоцтв мемуаристів. М. Залізняк на допиті стверджував, що під час розправинад шляхтою було «тисячі дві людина поколото». Декілька іншими виявилисярозміри колодязя, який досить часто фігурує на сторінках шляхетських творів(замість 300 сажнів глибини опинилося всього 25). Зате напевно відомо (і цевідзначають сучасники подій), що як М. Залізняк, так і І. Гонта врятувалидесятки (якщо не сотні) людей — представників різних станів, а також дітей ілюдей похилого віку. Дії М. Залізняка і І. Гонти опинилися помітно гуманніше,чим розгнуздане свавілля шляхти, селянською кров'ю, що залила, всю ПравобережнуУкраїну.

 
2.5 Організація життя на захоплених М. Залізнякомтериторіях
Новийетап в розвитку повстання почався після звільнення Умані і ряду інших районівПравобережжя. Необхідно було організувати господарське життя на звільненійтериторії, створити народні органи влади і забезпечити їх нормальнефункціонування. І слід зазначити, що в умовах озброєних зіткнень, що неприпинялися ні на один день, із загонами польської шляхти М. Залізняк і йогонайближчі сподвижники зробили для цього багато що, дуже багато що. Вонипроявили себе справжніми народними керівниками.
Резиденціяповстанців знаходилася в урочищі Карповці біля Умані. Згадані вже О. Поламанийі О. Бочка говорили в Коші: «Цей імянующийсяполковник Железняк має управітельнуюрезиденцію над оним містом Уманню і цілою губернією Уманською, і всякі міжтамтешніми жителями розправи проізводить». Характерний, що М. Залізняк виступиврішучим супротивником необгрунтованих репресій з боку повстанців і фізичногознищення поляків, що знаходилися на території, зайнятій селянсько-козацькимвійськом. Між обома сторонами налагоджувалися нормальні взаємини, в якихрелігійна і етнічна приналежність була такою, що далеко не визначає. Нам добревідомо про соціальні акції, зроблених М. Залізняком і його сподвижниками натериторії, зайнятою повстанською армією. Було проголошено звільнення селян відвлади польської шляхти, знищення панщини і інших феодальних повинностей.Типовою в цьому відношенні була діяльність отамана Павла Тарана у Володарці.Згідно свідоцтвам очевидців подій, він, «наказавши всій Володарській волостіселянству в містечку зібратися, останньому заборонив на панщину ходити і нічогопанського не робити...». У містечку і навколишніх селах організовувалосяселянсько-казацьке самоврядування, яке «відсторонило колишніх приказчиків»,здійснило перепис майна і прибутків поміщиків і ін. У своє користування селяниотримали також робочу худобу з магнатських маєтку Аналогічні дії повстанцівзафіксовані і інших районах Правобережжя, звільнених від влади польськихфеодалів. У Каневі, наприклад, згідно повідомленню П.А. Румянцева до ПетербургуКатерині II (червень 1768 р.), запорожці і місцеві селяни після вигнання шляхтипочали «фундирувати там порядки економічні, до чого вже і визначений від нихеконом з тамтешніх жителів городовий писар грецького ісповеданія»: [219-222,7]
Всемилостивейшая,державнейшая, великая государиня императрица и самодержица всероссийская,государиня всемилостивейшая!
Вашемуимператорскому величеству всеподданнейше я доносил, от 15 числа текущегомесяца, о вышедших в Переяслав из Польши поляках: Луке Вилуцком и ЯнеМалчевском, которые, по возмущению в своей стороне, ищут, до успокоения того,чтоб им не возбранено прожить под покровительством в империи вашего величества.А от 12 июня рапортует ко мне полковая переяславская канцелярия, что в тот деньс таковыми-ж просьбами прибыли в оной-же город: старосты каневского Потоцкогогубернатор Игнатий Новицкий, губернатор-же корсунский Семен Носачевский, даканевский козацкий полковник Антон Зеллер и порутчик Петр Мадераш, капралов дваи рядовых жолнеров двадцать три, первые со многими своими фамилиями. И при семслучае означенный губернатор Новицкий, который еще до прибытия своего вПереяслав прислал сюда с преждевышедшим поляком Малчевским детей своих,отношением полковой канцелярии объявил; 9-го числа сего июня вооруженныхтридцать человек козаков, въехавши в город Канев, прислали одного к немукозака, объявляя, что они, в силу указа вашего императорского величества, откошевого войска запорожского туда посланы и требовали, чтоб он губернатор у нихявился для принятия повеления, и когда он просил показать себе указ, то ониписьмо ему и показали под титулом вашего импораторского величества, подписанноезапорожским атаманом куреня уманского, которого прозвание он позабыл, сприложением печати запорожской, и в то-же время напали на замок, зажгли город иумертвили многих из шляхетства и служащих; и когда видел, что, к их же сторонепреклоняся, так сами польские казаки, яко и обыватели тамошние, содействовалиразорению замка, он, поели недолгой обороны, принужден был бежать, спасая жизньсвою, чрез Днепр в границы державы вашего императорского величества. Вслед заприбытием в Переяслав означенных поляков, прислано в тамошнюю полковуюканцелярию от жителей местечка Канева, козацких атаманов с товариством, снарочным того ж местечка обывателем Сергеем Споришем доношение, показуя, чтоони, предваряя намерения господ своих, якобы на погубление их взяться, и видев,что и попы свои за одно с теми сделались на них гонители, призвали к защищениюсвоему запорожских козаков, которые, когда от послушания им отрекся губернатор,сожгли замок, и требуя, как им поступать дальше, от той канцелярии совета инаставления. А и присланные с сим нарочные своим также допросом согласно, как игубернатор Новицкий показал о вышеописанном происшествии, и что когда изместечка Канева полковник Зеллер с жолнерами бежали за границу российскую, тозапорожцы гнались за ними по Днепру лодками и настиг некоторых предали смерти,и возвратясь, живут и до днесь в местечке в Каневе, учреждая там порядкиэкономические, к чему уже и определен от них экономом из тамошних жителейгородовой писарь греческого исповедания. Жиды ж де, как в Каневе, так и вдругих тамошних местечках, все при сем случае умерщвлены и ни единого нигде ужене осталось. Я, не будучи снабден ниоткуда никаким повелением на нынешнийслучай обстоятельств польских, следственно и сведения прямого не имею о том,что до сих дел касается; а зная, что корпус войск вашего величества, в Польшенаходящийся, действует оружием против злонамеренных конфедератов, то как изуведомлений, в Малую Россию присылаемых, открывается, что во всей окружностиместечка Канева взаимное мщение между собою польских жителей распространяетсядо того, что сами подданные, ревнуя по вере православия греческого, восстаютпротив владельцев своих, и в своем возмущении приняли тут средства жесточайшие,а напротив другие, поборники римского исповедания, нападают на церкви имонастыри православные, и наглые мучительства производят над духовными имирскими людьми, как недавно получен протест в полковой переяславскойканцелярии от игумена монастыря Андрушевского, близ сих же мест состоящего, оразграблении сей обители собравшимися поляками и действиях при том ихбезчеловечных. Сам же староста каневский Потоцкий не кажется мне, чтоб когдабыл усердно предан интересам вашего императорского величества, по рассуждениюсего, что как об нем теперь, так и о других, видать нельзя, с которой сторонынаходятся. И не имевши себе наставления, кого в сих близ границы лежащихместах, при нынешнем смятении защищать должно, но если-же на мне, по высочайшейвашего императорского величества воле, лежит должность охранять целость граници жителей, дабы иногда в неведении не причинить досады добронамеренным и непопустить-бы недоброжелательствующим распространять свои озорничества не тольконад доброжелательными поляками, но и на самих подданных на границах живущих,осмеливаюсь при донесенни о вышеписанном вашему императорскому величествувсенижайше просить на все то высочайшего указу, дабы я по тому все точнособлюл, что к преуспеянию высочайших интересов вашего величества нужно, и какпоступать по нынешним (?) каневских жителей и тому подобным, если произойдут.Но теперь, поелику не знаю, чтоб от вашего императорского величества даны былина сей случай, какие особенные поведения запорожским козакам, в моей команденаходящимся, а по поступкам их, считая быть каковой либо разбойнической партии,восприял сии меры, что навидавшись, если они в показанном местечке польском иныне находятся при своих предприятиях, предосторожно б туда, дабы они под видомповеления вашего императорского величества не произвели собою вредныхследствий, отправить команду, состоящую в пятидесяти человек карабинеров и стакозаков малороссийских, при офицере, для взятия оных пристойным и тихимобразом, прежде однако ж, осведомясь, для каких причин туда они пришли.Вышеобъявленным же чинам с фамилиями и жолнерам польским даны в Переяславеквартиры, и приличное благодеяние велел я оказывать[12].
Зернасвободи, посіяні М. Залізняком і іншими козацькими отаманами рясно проростали вдушах людей, виявлялися в їх діяхівчинках. Спостерігалися, зокрема, численні випадки знищення юридичнихдокументів поміщиків. У деяких селах здійснювався розподіл між селянамифольварочних полів і лісових угідь місцевої шляхти. Процес покозачення селян,звільнених від влади польських магнатів і шляхти, також охопив майже всіправобережні українські землі. Один з керівників володарськихмаєтків польських магнатів Мнішков докладував в червні 1768 р., що власникибігли або були знищені на території від Володарки до Староконстянтинова. Уіншому документі повідомляється про припинення дії королівської влади вБогуславському, Корсунському, Канівському, Звенигородському, Черкаському,Черніговському, Білоцерковському і інших староствах, а також Смілянському,Жаботинському Косоватому, Мошинському, Межирицькому, Леснянському іТетієвському ключах.
Безумовно,цим не обмежувалася соціальна спрямованість дій М. Залізняка. Керівникповстання виступив ініціатором створення спеціальної повстанської канцелярії, вякій вирішувалися різні господарські питання, розглядалися скарги населення івиписувалися пропуски за межу ремісникам і торговим людям. Наприклад, відомо,що в межах земель Правобережжя під надійною охороною повстанців і в цілковитійбезпеці знаходилися турецькі купці (про це ми дізнаємося з листа М. Залізнякакаймакану м. Балта Якуб-Ага).
Урізні райони Правобережжя були розіслані універсали (листи) за підписом М. Залізняка.Їх збереглося небагато. Проте зміст цих оригінальних документів повстанцівнадзвичайний красномовно. У одному з них від 13 червня 1768 р. М. Залізнякпризначив якогось Федора Осадчого старшим містечка Теплик і Теплицького ключа іпоставив йому в обов'язок, «аби він… у доброму стані стримував, як то: абимав владу судити,радитиі у всяких випадках добрі справувати,добримдобре воздавати,а злихбунтівниківсмертельними киями карати...». Універсал свідчить, що представники М. Залізнякана місцях мали реальну владу і вживали її на користь народу.
Уякому напрямі еволюціонували погляди М. Залізняка в ході повстання? Які новіелементи з'явилися в повстанській ідеології? Що є в даний час у розпорядженніучених документи не дають повної відповіді. Вже під час першого допиту вКаргопольському карабінерному полку (26 червня 1768 р.), тобто коли доля йогобула фактично вирішена наперед, М. Залізняк основне завдання своєї боротьбиубачав в «викорінюванні конфедератів», що показалися в Польщі, знищенніфеодалів і їх прибічників, «де скільки знайдено буде». Визнання керівникаКоліївщини мало чим відрізнялося від інших повстанських отаманів. Так, СеменНеживий на допиті в Київській губернській канцелярії стверджував, що виступивразом сМ.Залізняком«для захистувід поляків (шляхти.- Авт.) благочестя і недопущення до убивання, що не хочутьприйняти унію християнського народу і що нібито поляки збивають на новихросійських монетах державну корону і високий е. і. в. портрет»30.На ті ж причини повстання указують в своїх свідченнях отаман Павло Таран і іншіучасники Коліївщини. По-своєму ці свідоцтва правдиві. Проте, враховуючи супутніним обставини, очевидно, сподіватися на щиросердість визнання керівників повстанняне доводиться.
Правдивішими,такими, що відображають настрої і сподівання народу, були інші документи М.Залізняка і його найближчих сподвижників, створені в абсолютно інших умовах.Так, декілька місяців опісля після ліквідації основних вогнищ повстання буввиявлений «Універсал до польських селян», авторство якого не встановлене. Узаголовку, мабуть, складеному декілька пізніше, відмічено, що документ«знайдений під Смілою в предводителя бунтівників». Приведемо повний текст цьогоцікавого документа: «Громадяни Корони, що живуть в шляхетських,королівських і церковних маєтках в такому значному числі. Вже настав часзвільнитися вам від рабства, скинути ярмо і тяготи, які ви до цих пір терпитевід своїх безжальних панів. Бог ласкаво глянув з високого неба на вашу недолю,послухав ваші сльози і стогони, що оповістили цей край світу, і послав вамзахисників, які помстяться за ваші образи. Приходите на допомогу тим, хто хочезвільнити вас — забезпечити вам має рацію і свободи. Зараз наступив часпригадати ваші образи, побої, вбивства, муки і нечувані здирства, які ви до цихпір терпіли від своїх панів. Ми посилаємо до вас ватажків, яким ви повиннівірити. Ідіть за ними, залишивши удома, дружин і улюблених дітей своїх безжалю, бо скоро побачите, що бог дасть нам, правовірним, перемогу, і будете самісобі вільними панами, коли винищите зміїне плем'я — наших панів, які п'ють вашукров. Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити, тепер можете вірити,коли ваші побратими щасливо почали на Україні і в Подолії звільнятися відрабства і ярма. Призвіть бога на підмогу і прибувайте на помощь».
Унас немає вагомих доказів участі М. Залізняка в складанні документа. Протевиключати таку можливість ми також не маємо права. Поза сумнівом, що універсалпідготовлений рукою досвідченої людини (або групи людей), обізнаної життя іінтереси трудового народу. Документ звернений до всіх категорій селян ізакликає їх об'єднуватися в боротьбі проти феодалів. Ряд його пунктів указує нафункціонування єдиного центру повстання, який «посилає… ватажків». Певнийінтерес викликають слова: «Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити,тепер можете вірити...». Чи не близько це положення попередньому повстанськимдокументам, зокрема маніфесту, знайденому в Торчині? Адже у багатьох випадкахїх зміст перекликається.
Ідеологічнаобробка населення в планах повстанців займала досить помітне місце. Вже зсамого початку виступу, листа (універсали), розіслані М.Залізняком, показалисвою дійсність.Така практика була складовою частиною діяльності і інших отаманів. Літом 1768р. поводився з відозвою до народу М. Москаль. «Бідні і нещасні, — мовилося вдокументі, — ви довго страждали у своїх злих панів. Вони ведуть до загибелі вассвоїм важким гнітом, вони мучать і тиснуть вас податками з поборами,захоплювали у вас все те, що було у вас і що повинне належати вам по праву. Деїх святий закон, де їх заповіді і любов до людей різного звання і стану? Вонимучать людей, а свою худобу годують кращим, ніж вас. Повставайте ж все протицього зміїного виродка, і, якщо бог благословить вас, викорените абсолютно всіїх панські гнізда. Об'єднуйтеся все під нашими прапорами і ідіть з нами битипанів і очищати землю від них. Ви нічого не втратите, а досягнете тількикращого для вас, дружин і дітей ваших. Панщину відбувати ніколи більше небудете, жито і всякий хліб збиратимете в свою користь, сіно коситимете тількидля себе, кабанів панських різатимете тільки собі і є скільки захочете.Достатньо вже нашим панам панувати здесь».
Обидвадокументи характеризують широта і радикальність гасел. На відміну відпопередніх гайдамацких виступів в період Коліївщини висувалося завданняліквідації всього пануючого стану («бити панів і очищати землю від них»). Неменш радикальний передбачалося вирішити інші соціальні питання. У разі перемогиповстання проголошувалося повсюдне скасування панщини і, видно, феодальногоземлеволодіння («жито і всякий хліб збиратимете в свою користь»).
Уоцінках характеру Коліївщини 1768 р., її керівників і в першу чергу М.Залізняка історична література, як правило, акцентує увагу на таких рисах, якстихійність, локальність виступу, відсутність чітких політичних і соціальнихорієнтирів в переконаннях козацьких отаманів і т. п.». Це правда, проте далеконе повна. Не слід забувати умови того періоду і недооцінювати рівеньселянсько-козацької самосвідомості. Адже М. Залізняк і інші отамани були дітьмисвого часу. Ним, як і багатьом іншим предводителям народних рухівсередньовіччя, властиві царські ілюзії (звідси спроби спертися на авторитетімператриці Катерини II). Навряд чи ми можемо строго судити М. Залізняка, І.Гонту, С. Неживого і багато інших за те, що вони вступали в прямі контакти зкомандуванням царських військ на Правобережжі.
Іншасправа, що царські ілюзії, як правило, оберталися проти самих повстанців.Катерина II в маніфесті від 9 липня 1768 р., адресованому православномунаселенню Правобережної України, в категоричній формі заперечувала своюпричетність до народного повстання. Вона називала повстанців «розбійниками,злодіями, бунтівниками спокою народу». У документі підкреслювалося, що «скрізьі до останнього таких розбійників переслідуватимуть наші військові частини, аспійманих — віддаватимуть найвищому суду для покарання, на яке заслуговують» [222-224,7].
Теперпереповімо свідчення, почерпнуті нами із Запорозького архіву, перш ніжзакінчимо чорний літопис Коліївщини. Київський генерал-губернатор як найближчийсусіда краю, де коїлися всі ці безладдя й заколоти, послав проти нихтригусарських ескадрони й одночасно написав кошовому Калнишевському такий ордер:«Гайдамацька ватага, що з'явилася в Уманській, Чигиринській та Смілянськійгуберніях, своїми розбоями та грабіжництвом не лише багато містечок і сіл в тійоколиці розорила, чимало із шляхетства й інших чинів, а також євреїв, де тількикого дістати могла, нелюдськи мучила й умертвляла, а й своїми облуднимизакликами простий народ, огорнений пітьмою неуцтва, до бунту проти властей,начальників та поміщиків підбурила. Головний вождь згаданої гайдамацької ватагиназивається полковником війська Запорозького низового Максимом Залізняком і приньому нібито справді до 100 чоловік запорозьких козаків перебуває, має декількакорогов (знамен) і перначів; розголошує, що він за указом посланий протиконфедератів і, таким чином простий народ спокушаючи, спонукає до бунтів і досвоєї ватаги залучає, чим немало ганьби й неслави війську Запорозькому завдає(24 червня 1768 року).
Цестрашне звинувачення нажахало запорожців, тим більше спантеличених, що багатозвісток із Польської України цю думку підтвердили. 2 липня того року прибулі вСіч по торгівлі уманські жителі Остап Поламаний та Остап Бочка показали в Кошібілет, виданий їм від Залізняка, а якому він називає себе полковником, а своюватагу — військом Запорозьким. По цьому білету вони через кордон комендантомОрловського форпоста майором Вульфом були пропущені. При допиті військовоїстаршини вони показали:
“9червня гайдамацька ватага із 1000 кіннотників при одному великому і кількохменших знаменах під проводом якогось полковника Максима Залізняка, підмовившичотирьох сотників з Уманської губернії,— з Умані Івана Кузьменка й Ґонту, хащувацькогоПанка (Ярему), торговицького Власенка, і при них козаків кінних та озброєних500чоловік, 10 червня напала на це місто (Умань), шляхтичів до 100 і євреїв до300, в тім числі жінок і навіть немовлят, умертвила. Все міське майно,включаючи прапори і гармати, захопила й розмістилася під цим містом табором.Тіла забитих євреїв і поляків кинуті й залишаються без погребу. Ця гайдамацькаватага називає себе запорозькими козаками, але насправді вони не запорожці, асущий набрід польських мужиків, винокурів та аргатів з Очакова і його околиць.Вони розповідають про себе, що мають якийсь указний дозвіл на винищення вПольщі ляхів та євреїв. Цей Залізняк панує над містом Уманню і всією цієюгубернією і над їх жителями чинить суд і розправу ”.
Донськогокуреня запорозький козак Лаврін Кантаржій, повернувшись у ту пору в Січ,доповів Кошу, що коли він по купецтву був у різних польських містах і вжевертав до Січі, набравши різних товарів, то 9 червня до міста Умані прибув. Тутвін натрапив на загін із 2000 чоловік при 30 знаменах і з 15 гарматами (?),який називав себе Запорозьким військом. Він з'явився до полковника того військаМаксима Залізняка і попрохав його заступництва, щоб ні йому, ні його товарампід час перебування в Умані й на дорозі ні від його людей, ні від інших кривдине було. Залізняк скликав своїх сотників, порадившись з ними, дав йому від себепосвідку, щоб йому скрізь, до самого російського кордону вільний був пропуск.
Іншийзапорожець, козак Звонецького куреня Максим Висоцький, котрий теж у справахторгівлі був в Умані на третій день після її розору гайдамаками, від одногобрехуна, який назвався козаком Пашківського куреня, чув, що нібито він і щетроє козаків прибули недавно із Січі «з листом від пана кошового до полковникаЗалізняка, щоб порядкував добре», і запевняв Висоцького), що отамани курінні незабороняють козакам іти із Запорожжя в гайдамацтво, навпаки, говорять: «Божепомагай, ідіть, а може, опісля й ми самі підемо, тільки тепер не можна, щобкордон без війська не залишився і ногайці напасти не могли».
2.6 Позиція Запорізької Січі відносно повстання
Ватажки,які шаленіли в Польщі, скрізь проголошували, що все Запорожжя йде за ними, іцим усе королівство переповнили страхом. Князь Яблоновський, старостачигиринський, який дуже постраждав од гайдамацьких грабунків, писав докошового, прохаючи у нього заступництва обширним його маєткам в ПольськійУкраїні. Кошовий відповідав, що він міг би захистити князеві маєтки від наїздугайдамаків, якби вони були в південній Росії; але за кордон без височайшогозволення військо Запорозьке виходити не може.
Зухвалістьгайдамаків не меншала, незважаючи на переслідування. Граф Румянцев дав знатиКошу, що «гайдамаки не тільки примножують свою лють у Польщі, а й допускаютьуже напади на області ханські, як це засвідчили купці фортеці св. Єлизавети;вони говорили, що 18 червня, під час перебування в польському містечку ПалієвеОзеро (Подільської губернії] Балтського повіту) приїхали туди до 300запорозьких козаків (просто гайдамаків) і поляків та євреїв, які були там,умертвили. Дехто порятувався втечею до ханського містечка Балти, то вони почаливимагати їхньої видачі звідти, а, отримавши від тамтешнього каймакана відмову втому, ці гайдамаки з прибулою на підкріплення партією в декілька сотень чоловікіз чотирма гарматами вступили з турками в бій і, напавши на саме містечкоБалту, убили багатьох євреїв та поляків, які там переховувалися, і змусилизвідти турків утікати, ще й погоню за ними кинули. І скрізь же ці злочинці, яку Польщі, так і по кордону турецькому розголошуюсь, ніби вони послані за ї.І.В. указом!» (2 липня 1768 року). " Події в Балті підтвердив посланийтуди Кошем для розвідування про гайдамаків полковий старшина Семен Галицький, котрийсаме повернувся із ханських теренів. 2 липня доповів він Кошу, що сам бувсвідком гайдамацьких шаленств і навіть у Балті вони його і товариша — запорожцяШульгу схопили й пограбували в метушні. Що всі вони називають себе запорожцямиі показують якийсь маніфест, написаний російською із зображенням височайшоготитулу і фальшивим підписом кошового Петра Калнишевського. Що коли він із двомасейменами Ягуб-аги, балтського каймакана, до гайдамацького табору прибув, абиповернути своє майно, то вони його дружньо прийняли, різними напоями частували,обіцяючи все викрадене з надлишком повернути, проте цього так і не виконали.Галицький додав, що він з ними при гарматах «під політичним наглядом» був ідуже добре бачив, що ця ватага — не запорожці, а набрід, тобто бурлаки, простіселяни, бо вони «за військовими запорозькими звичаями ні коня осідлати, ні наконя сідати, ратище в руках тримати, ні коня нав'ючити не вміють».
Кошовийі старшина опинилися в найскрутнішому становищі. Вони ясно бачили, щогайдамаки, які лиходіяли в Польщі, аби здобути собі славу, називали себезапорожцями і тим ганебні свої подвиги перекладали на військо. Вонипередбачали, як усі недоброзичливці Запорожжя зрадіють, що можуть ще більшеочорнити Січ в очах імператриці. Тим часом, виправдовуючись перед прикордонниминачальниками, Кіш звелів усім паланкам нікого з підлеглих їм козаків таобивателів за межі війська не випускати, кожного ж неслуха чи заброду,затримавши, під вартою в Січ одсилати. А ще, озброївши свої команди, послав їхшукати грабіжників по степах, балках і лиманах, де вони, повернувшись ізПольщі, переховувалися. Крім того, три великих загони під проводом заслуженихвійськових старшин Сидора Білого, Макара Нагая та Олексія Чорного у супроводівійськового довбиша Нестора Головка були відправлені до Бугу з наказом робитироз'їзди по всьому кордону, зброєю діяти проти гайдамаків і захопленихзлочинців для суду передавати в руки довбиша. Незважаючи на всі ці розумнізаходи, грамота імператриці грізно дала війську знати про її підозри.
«Миз крайнім здивуванням дізнатися змушені,— сказано у височайшій грамоті, котрадійшла до нас в оригіналі,— щопартія запорозьких козаків, ватажки якихназивають себе і підписуються: Максим Залізняк, Андрій — отаман канівськийкурінний, Микита — отаман, Швачка — журилівський курінний та Андрій Односумувірвавшись недавно в Польську Україну, чинять там незліченні грабунки, насилляі вбивства, як це сталося із цілим містом Каневом, і що та партіях виводить щез собою польських селян благочестивого віросповідання, спокушаючи їх брехливимі підступним приводом, нібито вони прислані за указом Нашим від тебе, кошовогоотамана і всієї старшини, для звільнення православних з-під ярма римськогодворянства й барських конфедератів; бо ми зовсім не можемо собі уявити, щоб ти,Наш вірний кошовий отаман, і все Наше вірне низове Запорозьке військо моглизневажити й забути підданський і присяжний Нам обов'язок свавільною інепростимою відправкою певної частини війська вашого в сусідню дружню Намобласть, якою була по цю пору й нині неодмінно є Річ Посполита польська наспустошення її вогнем і мечем у такий особливий час, коли Ми новим трактатомцілісність її вольності, законів та володінь раз і назавжди урочистогарантували а тому справді захищаємо її силами Нашими від внутрішніхпідбурювачів. Ми гадаємо ще, покладаючи надію на твою, кошового отамана,військової старшини і всього війська випробувану вірність, що партія, котратиняється в Польщі, складається із бродяг та деяких хіба що самовільно відбулихкозаків. При цій думці звеліли Ми всім Нашим у Польщі й на кордонах військовимкомандирам розганяти й знищувати до ноги без усякої пощади згаданий натовпсправжніх розбійників, убивць і підпалювачів.
Алеяк, одначе, при всій справедливості цих суворих заходів не може людинолюбне йматернє Наше серце дати їм місце без внутрішньої образи і без випробуваннянаперед найлегших засобів до скорочення зла з усяким можливим помилуваннямвинних: то й забагли Ми через це доручити особливій твоїй, кошового отамана,всієї старшини і всього нашого вірного війська опіці, щоб ви зі свого боку всправі, що мусить так близько зачіпати підданську вашу вірність і присягу, всі,поєднавши краще ваше розуміння і всі сили, постаралися викликати із Польщі всіхваших козаків, бо швидке покаяння може в крайньому разі применшити до нихтяжкість праведного Нашого гніву; і навпаки — з тими, хто, пропустивши нинішнійчас милосердя, почне повертатися до жител ваших від однієї неминучої погибелі,ви тоді повинні, пам'ятаючи обов'язок вірності й присяги, вчинити за всієюсуворістю ваших обрядів як зі справжніми розбійниками, порушниками народноїтиші й ворогами вітчизни.
Водночасповеліваємо Ми вам відшукувати перших підмовлювачів і, посадивши їх під міцнуварту, донести Нам про всі їхні обставини. Ці підбурювачі заслуговуютьособливої супроти інших покари як для того, що вони були причиною і знаряддямзлочинства товаришів своїх і образливої на все військо неслави, так і тому, щострата їхня стала б для інших за приклад і страх.
Втім,із матернього Нашого благовоління до вірного Нашого низового Запорозькоговійська повеліваємо Ми йому для власної його користі й благоденства жити вспокої, тиші та добрій злагоді як між собою, так і з довколишніми народами.Слухняність війська у цьому випадку височайшої Нашої волі буде мірою зростаннядо нього Наших монарших щедрот, а протилежна поведінка змусить нас піти нанеприємну крайність справедливого покарання, котре Ми в змозі дати завшевідчути повною мірою.
Мине очікуємо, одначе, ніколи цієї крайності і для того, сподіваючись на краще впідданському послушенстві й вірності всього Нашого низового Запорозькоговійська, а особливо на твою, кошового отамана, і всієї військової старшинипохвальну і ревну опіку про дотримання повсюди доброго порядку, залишаємосявзаємно вам усім імператорською Нашою милістю прихильні». Дано вСанкт-Петербурзі 12 липня 1768 року.
Цяграмота, одержана в Коші 29 липня, була тут же на майдані перед церквою назагальній раді прочитана і негайно були вжиті якнайсуворіші, заходи; абивиконати волю монаршу. Щонайперше Кіш повинен був довести свою непричетність дотаких ганебних злодіянь. Легко було по курінних реєстрах й оповідях отаманівдовести, що ніколи Андрій і Швачка не були курінними отаманами, та йЖурилівського куреня у війську не було. Тим паче Залізняк не був запорозькимполковником. Отаман же куреня Тимошівського засвідчив, що у війську бувзапорожець Максим Залізняк 1740 року народження, син жонатого запорожця родоміз польського села Івковець; близько 1757 року прибув він у Січ і був прийнятийдо товариства згаданого куреня. Спершу був молодиком по різних зимівниках,опісля — у команді гармашів (артилеристом). Часто пропадав безвісти, і тоді всібули впевнені, що він «ходив у піхоту», тобто гайдамачив у Польщі. Говорилитакож, що він мешкав послушником у Межигірському монастирі, а найчастішеховався в пісах коло Лебединського та Мотронинського монастирів. Тут він, запереказами запорожців, одержав благословіння від лебединського архімандрита навинищення поляків та євреїв. 1762 року никав аргатом на дніпровських рибальняхабо шинкував (продавав горілку) в Очакові. В 1767 році став послушникомМотронинського монастиря, що на Черкащині. Коли пішов у Польщу і як зібравватагу? Цього ні в курені, ні в Коші ніхто не знав. Про нього в народі складеноз десяток дум і розповідають безліч повістей.
 
2.7 Придушення повстання
Невдовзірадісна звістка про винищення гайдамаків докотилася до Коша. ГенералКречетников, прибувши до Умані, зумів спритно обманути лиходіїв, що обидва отаманирозбійників Залізняк і Гонта допустили його з загоном донців стати таборомпоряд із ними і запропонували іти разом на конфедератів у Бердичів. Колигенерал дізнався, що гусари, драгуни й карабінери, послані від Воєйкова, атакож військо польське під командою графа Браницького вже близько, то й не ставзволікати із закінченням трагедії. Він попрохав Ґонту, щоб його зі штабом тасвоїми товаришами-ватажками той почастував у своєму селі. Гонта охочепогодився, але Залізняка в таборі вже не було. Залізняк недарма був запорожцем:як тільки побачив російського генерала й донців, збагнув, що його гетьманство йкнязювання скінчилися, і вночі з десятком прибічників полишив Умань і сховавсяв Очаківській області з боку Балти. Гонта, дізнавшись про втечу Залізняка,спантеличився, почухав чуба і сказав: «Ой, братці, не випити нам того пива, щоми наварили». Одначе ж славно пригостив Кречетникова і сам пив так жахливо, щопід вечір він, всі його осавули й отамани були п'яні. Вартові, не отримавшинаказів, лягли спати, попрохавши донців замінити їх. Тоді за поданою вказівкоюкарабінери й драгуни швидко прибули під Умань і оточили гайдамацький стан.Донці із заздалегідь приготовленими мотузами й ланцюгами ввійшли в намети іпов'язали всіх головних, злочинців, не забувши забрати все, що було в нихцінного. Таким чином Гонта, його сотник Швачка та інші були схоплені живими; заЗалізняком полковник Чорба з новоросійськими гусарами пустився в степ і, швидкойого наздогнавши, розбив і схопив.
Процю подію генерал Воєйков писав у Кіш таке: «Головний начальник усіх розбійниківМаксим Залізняк, товариші його Швачка і Неживий, а з ними чоловік 250 так званихзапорожців розісланими командами вже спіймані, сюди (до Києва) приведені і тутпід вартою утримуються. Журба ж, Шваччин товариш, який чинив опір командікарабінерів, спільниками його — чоловік більше 30 — убитий. У Єлизаветградськійпровінції розбійників більше 150 (втікачів з Умані) спіймано, а з польськихпідданих понад 1000 чоловік зловлено і польському генералу графу Браницькому,який понад Дністром із військом розташувався віддані» (16 липня 1768 року).
Залізняк,Неживий і всі російські піддані гайдамаки, як запорожці, так і поселяни, взятізі зброєю в руках, були відіслані на суд до Києва, де їх і спіткала гіднастрата.
ГрафБраницький разом із наказам регіментарем Української партії, або дивізії,Стемпковським заснували військовий суд, і за його вироком гайдамаки — ізпольських підданих покарані так нелюдяно, що пам'ять про це живе досі в томукраї, і Стемпковського донині називають жорстоким. Ґонті довели, що він бувпризвідцем і головним знаряддям нечуваних злодіянь. Не кажучи вже пропідбурення Уманського полку, грабунки і руйнування в Умані: в цьому нещасномумісті Польщі налічили до 6 600 убитих, дехто ж гадає — до 12 000 (?), в тімчислі духовенство, старі, жінки і діти; близько 300 лише поміщиків і посесорів,які шукали сховку в Умані, й усі родини дворян — управителів маєтківПотоцького. «Чим ми гірше Хмельницького? — сказав Гонта Браницькому на допиті.—Як і пан Богдан, ми з Залізняком різали жидів, і ляхів».— «Тим,— відповідавграф,— що Хмельницький карав винних у несправедливості до України поляків, а титерзав і мучив самих невинних». Ґонту і його спільників привели в село Сербипоблизу Могилева (на Дністрі) і там стратили: спершу протягом трьох днівздирали з живого шкіру, а потім четвертували. Мартина Білугу та Василя Шила,спустошувачів Чигирина, Канева і Сміли, спіткала така ж доля. Сотника Потапенкапосадили на палю. Голови їхні, насаджені на списи, були виставлені поукраїнських містах для споглядання народного. Стемпковський, почавши від селаСерби, по всьому Поділлю, Волині і Чермній Русі повісив і зітнув голови більшяк 800 гайдамакам і зовсім не багатьом подарував життя, але на яких умовах! —відрубували одну руку або ногу чи то обпалювали їм обидві руки у. просякнутомусмолою клоччі.
Хочу згаданому ордері генерала Воєйкова зазначено, що гайдамацькі ватаги знищені,відправлені до Києва і там покарані, але ми знайшли один документ зі звісткою,що Залізняк, імовірно, утік із Києва й порятувався від страти. Це «доїзнедонесення» полковника Мусія Головка досить цікаве:
«Минулогочервня 27 дня їхав він до Орелі сам і з ним двоє компаньйонів. Як минулиМігейський острів, то на тому боці річки Буг бачили гайдамацьку ватагу десь із30 чоловік, які з Голти ханської всіх людей виганяли в село ханське Гедерим іхудобу забирали. Як він, полковник, до берега Бугу наблизився, то з того бокудо берега прискакали верхи семеро озброєних і запитали: хто іде? Було сказано,що полковник бугогардівський, причому полковник запитав в одного, хто такий, атой відповів: я, мовляв, Залізняк. Після цього полковник сказав, що, як чувати,Залізняк в Умані. На що він одказав, що його великоросійські команди вже зУмані вигнали, причому Залізняк полковника запитав: чи давно був у Січі й чискоро поїдеш? Той відповів, що, повернувшись із Орла, поїде. То сказавЗалізняк: коли поїдеш, поклонися пану кошовому, що ми будемо на тому боці Бугуі в Січі в гостях. А як він, полковник, став говорити: «Аби ви приїхали доСічі, то більше не їздили б», то Залізняк сказав: «Приїдемо ми так, що ви йінші тамтешні ні в Січі, ні деінде не втримаєтесь». Після цього заразроз'їхалися».
Щож це означає? Або Залізняк точно уникнув кари, цілком заслуженої, або якийсьватажок назвався Залізняком, щоб і свою старшину, і «москалів у шори брати».
2.8Події на Запоріжжі після придушення повстання
Такзакінчилася ця жахлива трагедія, в якій, на сором Запорожжю, брали участь до300 його козаків, нехай простих і грубих сіромах, але вони так заплямувалиславу низового війська, що досі і в Росії, і в Польщі впевнені, що вся уманськарізня була справою обдуманою й сповнялася через Запорожжя. Більшість із нихубита або страчена в Києві, решта втекла в свої степи і тут спіймана роз'їзнимикомандами й покарана в Січі. їхні показання є джерелом свідчень про цейпредмет, котрий досі лише поляками був описаний.
Таміра тяжких випробувань для «славного Запорожжя» ще не вичерпалась. Всерединісамого Коша запорожці «миром не насолоджувалися. Безначальність і непокоравсе більше й більше гніздилися по куренях, виявлялися на сходках й загрожувалигромаді остаточним руйнуванням^ Ми наведемо тільки два сумних і різкихприклади, аби довести, яким хитким був добробут цього застарілого ордену.
26грудня 1768 року, тобто на другий день свята Різдва Христового, коли кошовийПетро Калнишевський на загальній військовій раді, побажавши старшині й усьомувійську щасливого свята, повідомив їм монарші повеління з нагоди загрози Росіївійни з Туреччиною і за звичаєм запитав: «А що, братчики, будемо робити?» —натовп озброєних козаків, здебільшого сіроми, перепинив його промову, розігнавзбори й опісля з сокирами та шаблями кинувся на оселі старшин, пограбував абозруйнував їх. Тоді ввірвався до пушкарні, тобто військової в'язниці й,звільнивши звідти ув'язнених і вже засуджених Кошем (за гайдамацтво у Польщі)злочинців, озброїв їх і хотів підбурити все військо. Але до того ієромонахВолодимир, начальник Січових церков, та курінні отамани, старі й заслуженікозаки куренів своїх не допустили. У сум'ятті кошовий, переодягнувшись учернечу рясу, й головні старшини втекли Дніпром із Січі й сховалися в Кодакупід захистом гармат і вірного товариства Кущівського куреня, а тим часомпослали гінця до графа Румянцева з донесенням про таку сумну подію. Славетнийгенерал і суворий охоронець порядку у величезному довіреному йому краї графРумянцев негайно відправив у Січ осавула генеральної артилерії (малоросійської)Кологривого для оголошення війську свого наказу в якому вимагав безумовноїпокори Кошу, осуду й видачі призвідців бунту, повернення до колишнього порядку.Разом з тим він дозволяв винуватцям викласти свої скарги на старшину, якщо вонибули нею скривджені. За це обіцяв якщо не прощення імператриці, то хочпом'якшення заслуженої кари винуватцям. Ці погрози й старання курінних отаманівзнищили зло в самому його зародку.
Другийприклад ми знайшли від 1769 року, коли після першої кампанії військоповернулося в Січ на зимівлю. 7 грудня того року в Корсунському курені, коливсе товариство сіло за спільний стіл і за, звичаєм стало міркувати, комунаступного року від цього куреня йти за всемилостивим жалуванням, козак МикитаДорошенко назвав свого отамана Петра Островуха й колишнього отамана Мусія Скапузрадниками, а коли Скапа за отамана заступився, то Дорошенко і ще п'ятерокозаків встали з-за столу й почали його лаяти й докоряти золотою медаллю, котрувін носив на знак того, що був депутатом у комісії для складання НовогоУложення. Не вдовольнившись цим, як тільки обід закінчився і курінний отаманвийшов, ці козаки, схопивши Мусія Сжапу, били його, мучили й, мабуть, умертвилиб, якби один із товаришів козак Михайло Кабан не кинувся на лежачого і незакрив його собою. Довідавшись про це, кошовий звелів команді своїй взяти їхпід варту, що, незважаючи на опір куреня, було виконано. Оскільки час буввоєнний, то Кіш, прагнучи зразково покарати винних, передав їх доНовосіченського ретраншементу і попрохав російського коменданта судити їх призапорозьких депутатах. Минуло ще два місяці, і військо Запорозьке куренямивиступило в похід. А 4 березня 1770 року до судді Миколи Тимофійовича Косапа,який правив у Коші, прийшли депутати від Корсунського куреня з вимогоювипустити із в'язниці винних їхніх товаришів, інакше вони ні комонно (кінно) впохід, ні човнами по Дніпру не підуть. Суддя відмовив і підтвердив необхідністьслухатися Коша, але вони, хоч із Січі виступили, але стояли партіями на річціБазавлук й оголосили, що вони собі іншого отамана обрати хочуть. Тоді кошовий,перебуваючи в поході і не маючи змоги повернутися в Кіш, попрохавголовнокомандувача графа П.І. Паніна допомогти йому відправити цих засудженихдо виключення із війська й подальшого заслання на Сиберію. З волі графарегулярні війська, які були поблизу Січі, взяли винних і відправили доБільовської фортеці, а звідти на каторжну роботу. Так зовні заспокоїлася цясправа, але невдоволення зачаїлося у війську і в березні 1770 року чималокозаків Щербинівського куреня змовилися кошового Петра Калнишевського й старшинуубити, російський гарнізон з ретраншементу вигнати й, обравши кошовим ПилипаФедорова,- вже геть немічного, підкоритися Туреччині. На щастя, змовників буловельми не багато і, будучи напідпитку, вони розповіли про це одному священику,який доповів про все Кошу, і так усе було перепинено завчасно.
Протевсі ці окремі пригоди, суперечки й злочинні наміри припинилися у зв'язку іззагальнонародним і національним лихом — вторгненням татар у край запорозький ірозв'язаною через те війною із Туреччиною; а це поглинуло всезагальну увагу[435-444, 1].

РОЗДІЛ 3. НАСЛІДКИПОВСТАННЯ
Великеантифеодальне і національно-визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина,становить одну з найвидатніших подій в історії України. Коліївщина булакульмінаційним моментом в боротьбі, що не стихала протягом майже всього XVIIIст. і була спрямована проти феодально-кріпосницької системи, визиску танаціонального гноблення. В умовах Речі Посполитої, до складу якої входило уXVIII ст. українське Правобережжя, до національного гноблення долучалися ірелігійні переслідування, отже, не дивно, що вся боротьба мала виразнерелігійне забарвлення.
Середрізних аспектів дослідження Коліївщини особливо мало вивчене питання прозв'язки українських повстанців з експлуатованим населенням інших країн. Питанняце дуже важливе і цікаве, оскільки йдеться про зародження і розвиток класовоїсолідарності трудящих, усвідомлення спільності їхніх інтересів та завдань.
Зародженняелементів класової солідарності мало місце задовго до Коліївщини і навіть довизвольної війни 1648—1654 рр.Вперше ці елементи виразно виявилися під час селянсько-козацьких повстань кінцяXVI — першої половини XVII ст. їх дальший розвиток залежав від ступеня розвиткукласової боротьби, її організованості та масштабів і, насамперед, відусвідомлення трудящими масами причин їхнього тяжкого становища. На жаль, ми щедуже мало знаємо про все це і, зокрема, стосовно до Коліївщини. Ми ще не маємоточного, наукового визначення причин відносно слабкої організованостіповстанців 1768 р. А проте нас не може не цікавити питання, чому це повстання,відбувшись майже через сто років після визвольної війни середини XVII ст.,значно поступалося їй своєю організованістю і дисципліною. Без сумніву, цейфакт наклав свій карб і на процес усвідомлення трудящими України спільностіінтересів з трудящими інших країн.
Щобвідповісти на це питання, необхідно всебічно вивчити умови життя народних мас,соціально-економічні, політичні і юридичні обставини формування світоглядупригноблених. Цілком зрозуміло, що в невеликій доповіді дати таку розгорнутукартину складного процесу визрівання елементів класової свідомості і, зокрема,усвідомлення спільності інтересів покріпаченого селянства України та суміжних знею Польщі, Білорусії, Литви і Росії неможливо. Отже, спробуємо спертися надеякі вже відомі в радянській історіографії дослідження про становище народнихмас на Україні XVIII ст. і характер класової боротьби пригноблених. Вдослідженнях повстання на Правобережній Україні 1768 р. зрідка, але, на наш погляд,справедливо називається селянською війною. Ця назва вживається не часто, ізміст її не розкривається.
Умарксистській історіографії існує класичний зразок дослідження селянської війнияк певного етапу в розвитку класової боротьби. Ми маємо на увазі працю Ф.Енгельса про селянську війну в Німеччині 1525 р. Весь виклад в ній доводить, щоселянська війна — явище історичне, яке виникає на певному щаблі розвиткусуспільства; вона на відміну від попередніх локальних повстань виникає на всійабо більшості території країни і втягує до лав повстанців відповідну кількістьнаселення. Такі масштаби повстань робляться можливими лише в період формуванняв країні економічних зв'язків, обумовлених розвитком продуктивних сил. Браквсебічного дослідження соціально-економічної історії України XVIII ст. єпричиною того, що термін «селянська війна» вживається стосовно до подій 1768 р.якось нерішуче, випадково і без належних висновків. Над дослідниками тяжіє щетрадиція недиференційованого підходу до антифеодальних повстань, що відбувалисяпротягом століть. У кращому випадку в описах істориків говориться про кількіснурізницю, про повстання більші і менші. Якісні відмінності не зазначаються,внаслідок чого численні повстання мають вигляд близнят. У їх характеристикахмонотонно повторюються положення про стихійність, слабку організацію,локальність і безперспективність селянської боротьби. Під цю своєріднузрівнялівку потрапила і Коліївщина, хоч подекуди, як уже зазначалось, їїназивають, на відміну від інших повстань, селянською війною. Брак належногообгрунтування такої назви, а в зв'язку з цим і певних висновків щододосягнутого рівня класової боротьби, має пряме відношення до теми даноїдоповіді. Адже саме з переростанням локальних антифеодальних повстань уселянські війни вперше виникає потреба в об'єднанні спільних зусиль братів покласу, пригнобленого селянства різних країн, насамперед сусідніх, найближчихтериторіально (звичайно, при наявності спільних соціально-економічних умовіснування).
Найактивнішимносієм ідеї об'єднання зусиль пригноблених різних країн була категоріянаселення, яку Ф. Енгельс стосовно до історії Німеччини охарактеризував якплебейську частину повсталих. Це була та категорія населення, з якої формувавсяпередпролетаріат. Однією з рис селянської війни всюди була поява поряд зселянськими повстанцями передпролетаріату. Останній з самого початкупроголошував нові гасла та ідеї, хоч ще в утопічній, фантастичній формі. Вінвиступав, як зазначає Ф. Енгельс, з червоним прапором в руках і з гасломєдності на вустах В ембріональній формі передпролетаріат висував ідеї,притаманні його природі, ідеї, які розвивалися і очищалися від фантастичних рисразом з процесом перетворення передпролетаріату в зрілий пролетаріат. Серед цихідей була й ідея міжнародного єднання трудящих мас. В наявності досить значноїчастини повстанців, що походила з середовища міського плебсу, численнихнаймитів, котрі працювали на різного роду промислових підприємствах, вмануфактурах по виробництву скла, заліза, поташу, селітри, паперу, цегли,тканини тощо, сьогодні дослідники не мають сумнівів. Загальновідомо, що саменаймити з промислів були часто керівниками повстанців, стояли на чолігайдамацьких загонів.
Думається,що ми маємо всі підстави вважати, що Україна XVIII ст. опинилася в становищі,яке більш, ніж будь-коли раніше сприяло усвідомленню народними масамиспільності інтересів трудящого люду і розумінню необхідності спільної дії зексплуатованим населенням Речі Посполитої. Політика польської шляхти імагнатів, української старшини, що домагалася нобілітації, заходи уряду позміцненню становища панівних класів, підтримка католицьким духовенствомфеодально-кріпосницької системи — все це наштовхувало просту людину на думку,що пани всюди однакові. Ці самі думки визрівали і в селян Лівобережної Українита Росії. Про це свідчать* численні факти участі українських селян, наймитів ікозаків у повстаннях в Росії XVII— XVIII ст. і, навпаки, участі російськихселян, козаків і солдатів в антифеодальній боротьбі українського народу.Особливо переконливо про це говорять факти з історії Коліївщини.
Алеборотьба українського селянства відігравала важливу роль в процесі розвиткуантифеодальної боротьби не лише сусідніх країн — Польщі, Білорусії і Литви.Об'єктивно вона мала значно ширше значення, займаючи місце в довгому ланцюгуповстань і війн, спрямованих проти всього європейського феодалізму. Виходячи змарксистського принципу єдності світового суспільного процесу, слід визнати, щокожне велике антифеодальне повстання в будь-якій країні завжди становило внесоку спільну справу європейського прогресу. Воно об'єктивно сприяло знищенню абоослабленню феодальної реакції і утвердженню нового, прогресивного на той часладу, спочатку в його окремих проявах, а пізніше як системи. Не випадковофеодальні уряди Франції, Швеції, Італії і Угорщини в середині XVII ст. були такналякані подіями визвольної війни на Україні. Особливо показовим є те, щоАнглія після буржуазної революції 1648 р. налагодила зв'язки з козацьким урядомБогдана Хмельницького в той час, як феодальна Франція запропонувала польськомуфеодальному урядові воєнну допомогу для придушення «ребелії» на Україні. Заналогічною пропозицією звертався до польського уряду і посол Швеції. Такаповедінка була продиктована цілком правомірним побоюванням, що антифеодальнийрух з України може перекинутись на територію Польщі, де селянство стогнало підстрашним феодальним гнітом і готове було повстати при першій можливості, а зПольщі — поширитись і на інші країни, сіючи дух непокори і боротьби. Адже, якписав в той час поет Самуїл Твардовський, «пожарище з України дуже швидкоприсунулося до берегів Сяну і Вісли». Повстанці в Польському Підгаллі 1651 'р.на чолі з Косткою Наперським з надією прислухалися до подій на Україні і чекалина допомогу козаків Хмельницького. Не приховуючи тривоги, папський нунційТоррес радив польському королю докласти всіх сил, щоб скоріше «відірвати головугідрі, котра може породити своїм отруйним подихом повстання не тільки вПольському королівстві, але й в інших країнах»
Аналогічнаситуація склалася на Україні і в XVIII ст., особливо коли майже безперервнийгайдамацький рух на Правобережжі в 1768 р. переріс у селянську війну, в якійбрали участь десятки тисяч людей. В цей час феодальні уряди Туреччини,Угорщини, Пруссії з великим занепокоєнням стежили за ситуацією на Україні. Булонаказано збільшити на кордонах з Україною кількість сторожі, щоб запобігтипроникненню звідти чуток про розправу кріпаків з панами. А рух тим часомширився. Під його впливом почалися заворушення селян на Лівобережній Україні іСлобожанщині, що входили до складу Російської держави. Відбулося повстаннясіроми проти старшини на Запоріжжі.
Посиливсярух опришків у Галичині і Закарпатті, що, в свою чергу, відбилося напожвавленні руху селян у польському Підгаллі, де ще жили спогади про повстанняпід проводом Костки Наперського в середині XVII ст.
Відомості,що так чи інакше проникали з України на сусідні території, сприяли посиленнюантифеодальних рухів у Білорусії, Литві, Валахії й Угорщині. З новою силоюпрокидалося притаманне людям праці почуття солідарності, почуття, якевиховувалось протягом століть силою самих обставин життя. Елементиінтернаціональної свідомості, якими б малими не були, становили органічнучастку світогляду трудящих мас. його ніколи не вдавалось викорінити з народноїсвідомості. Тут були безпорадними будь-які зусилля панівного класу, йогонайхитромудріші і най-підступніші заходи, зрада певної частини повстанців,зокрема представників старшини і міського патриціату, розпалювання правлячоюверхівкою ворожнечі серед трудящих різних національностей.
Природнідля народного світогляду інтернаціональні почуття виявлялися завжди з особливоюсилою саме під час великих народних повстань. У XVIII ст. антифеодальнаборотьба на Правобережній Україні була найбільшим напруженням класової боротьбив Речі Посполитій взагалі. Атмосферу близької бурі в Польщі, на думкусучасників, раз-у-раз наелектризовували народні повстання і постійний рухнезадоволеного рабським становищем українського селянства Під впливом широкого гайдамацькогоруху на Україні напередодні 1768 р., в Польщі з'явився так званий «Проектконфедерації хлопської», в якому були заклики до селян Речі Посполитоїповставати проти спільних ворогів — панів-кріпосників, проти системи тиранії.
Цейдокумент, відомий ще під назвою Торчинського маніфесту2, бувпоширений на Україні в 1768 р. на польській і українській мовах. Він свідчив нелише про намагання принаймні якоїсь частини пригноблених об'єднати свої зусилляпроти класового ворога, але й про наявність у повсталих певної програми дій.Адже саме ця сторона антифеодальних повстань особливо мало дослідженаісториками. Нам відомі в деталях факти повстання, його причини, картина йогопридушення, але ми дуже мало, а то й нічого не знаємо про те, що думалиповстанці, яка була мета їх дій. Думається, що саме з цим зв'язане властиведеяким історикам певне перебільшення моменту стихійності і безпорадностіселянських повстань.
УТорчинськОму маніфесті є виразно сформульована вимога ліквідації кріпосницькоїсистеми, запровадження спадкового права селян на їхній землі, правакористування лісними угіддями, обмеження підводної повинності. Маніфест вимагавдопуску селян до органів місцевого управління. Автори його загрожували панамзнищенням і недвозначно натякали на часи Богдана Хмельницького та КосткиНаперського. Сама по собі ця згадка говорить про свідоме прагнення дооб'єднання антифеодальних сил України й Польщі. Автор чи автори Торчинськогоманіфесту відчували наближення широкої хвилі антифеодальних рухів у РечіПосполитій і, користуючись з сприятливої ситуації, звертались до селянських масрізних національностей з такими словами: «Настав час вибитися з рабськогостану, якого не терплять наші брати в жодній спадковій монархії і навіть втурецьких володіннях».
Проте, що Торчинський маніфест мав під собою широку соціальну базу, інакше кажучи,був виразом думок і прагнень широких кіл населення не лише частини, але й всієїРечі Посполитої, говорять його реальні наслідки. Налякані можливістю об'єднанихдій пригноблених у Речі Посполитій, правлячі кола видали законодавчий акт прообмеження влади шляхти над селянами. Заборонялося свавільно страчувати селян.Це був перший за довгий ряд віків акт обмеження, або, принаймні, спробаобмеження влади феодалів у Речі Посполитій. Ми маємо тут яскравий приклад того,як класова боротьба поступово вносила зміни у феодальне законодавство.
Підчас Коліївщини, що спалахнула 1768 р. і останні події якої припадають на 1771р., повстання селян мали місце в районі Любліна, в Мазовії, в околицях Пшедбожата в інших місцях Польщі. Особливо поширеною формою боротьби з давніх часів вРечі Посполитій були втечі селян, які раз-у-раз набирали масового характеру.Поступово ці втечі призвели до своєрідного обміну місцями. Якщо з Польщі селянивтікали в Білорусію, то з Білорусії вони втікали на Україну. Наявність наУкраїні такої «віддушини», як запорізькі степи, була однією з причин того, щоУкраїна стала місцем зосередження втікачів з усіх інших земель Речі Посполитої.Ця обставина також сприяла вихованню почуття інтернаціональної єдностітрудящих. Україна, як свідчать документи, притягала до себе «хлопів» з Польщі,Литви, Білорусії, Росії і навіть з інших, територіально віддалених країн. 1764р. уряд Речі Посполитої став перед фактом, що Мозирський повіт обезлюднів,—селяни повтікали на Україну Природно, що тікали люди найбільш рішучі,непокірні, сміливі та ініціативні. їх приваблював дух непокори і бунтарства, щоширився по Україні козацтвом. Тут виробився своєрідний психологічний типлюдини, що протистояв будь-яким зазіханням на її свободу. Говорячи про козацькіобласті на Україні і в Росії, В. О. Голобуцький цілком справедливо зазначав, щоце були своєрідні пробоїни в феодально-кріпосницькій системі, одне з свідченьпочатку її занепаду Тут зосереджувалося чимало вихідців з Польщі, Молдавії,Росії, Валахії, Литви, Криму і навіть Німеччини.
Виступипольських селян у Краківському воєводстві, що почалися в 40-х роках XVIII ст.,тобтов розпал гайдамацького руху на Україні, не стихали аж до 80-х років.«Збуйництвом» селян були охоплені Угорщина і Словаччина. Могутнійантифеодальний рух поширився на Литву і Білорусію. Всюди слово «гайдамака» булоспівзвучне настроям селянства. Воно будило сподівання на визволення з-підкріпацького ярма. З цього боку український народ має ще одну підставу пишатисярухом селян і міської бідноти у XVIII ст. У цей час українські повстанціпоказували зразки героїзму своїм братам по долі багатьох країн.
Зсвого боку українські селяни і міська біднота все більше усвідомлювалинеобхідність об'єднаних зусиль для повалення системи феодального визиску.Яскравим і переконливим свідченням цього розуміння є другий після Торчинськогоманіфесту надзвичайно цікавий документ — «Універсал до польських селян»,написаний на Україні, під час повстання 1768 р. «Громадяни коронні,— писалося вцьому зверненні українських повстанців до польських селян,— б'є ваш час. Минадсилаємо до вас ватажків, яким просимо вірити. Йдіть до нас, залишаючи вдомажінок своїх коханих, дітей своїх без жалю. І ви скоро переконаєтесь, що богдасть нам, правовірним, перемогу. Ви будете самі собі вільними людьми, якщознищите зміїне плем'я — панів, що п'ють вашу кров. Ми застерігали вас і раніше,але ви не хотіли йняти нам віри. Тепер же, коли ваші брати почали вже успішновизволятися на Україні і Поділлі з рабського ярма, ви повірите нам». Отже,автори цього звернення добре розуміли значення прикладу українських повстанцівдля кріпаків Польщі. Саме життя підказало їм ці палкі слова до польських братівпо класу.
В70-х роках XVIII ст. царська Росія здригнулася під ударами селянської війни, щошвидко поширилася на значній території імперії. На чолі її стояв мужній імудрий керівник Омелян Пугачев. Сьогодні ми маємо відомості про те, що Пугачовбув син українського козака. В тогочасних документах він іменується ОмелькомПугачем. Народився він в українській сім'ї на Дону, але бував на Україні і, задеякими свідченнями, в Києві. Зв'язок між антифеодальною боротьбою в Росії і наУкраїні того часу правильно зазначив ще Д.Л. Мордовцев, підкресливши в своємутворі «Гайдамаччина», що «початок пугачовщини частково лежить в гайдамаччині» іщо «гайдамаки були не останніми діячами в підготовці бунту». Відома частинаімен гайдамаків, котрі брали участь у повстанні Пугачова. Серед них, зокрема,був Дударенко, що, як свідчить один з документів, «купно з малороссийскимикрестьянами в начале с польскимилюдьми воевал», а потім, коли царськівійська почализнищуватигайдамаків на Правобережній Україні,він разом з іншими козаками втік на Запоріжжя, де зв'язався з козаками, якіприйшли туди з Дону, і подався на р. Яік.
Єглухі відомості про те, що у селянській війні 1773—1775 pp.в Росії брав участь видатний ватажок українських гайдамаків Максим Залізняк, атакож гайдамака Дем'ян Чернявщенко, або, як його ще називали, Черняй. Відомотакож, що посланці Пугачова, які агітували в російських селах за приєднання доповстання, говорили селянам для заохочення, що в лавах пугачовців боретьсяславнозвісний Максим Залізняк.
ОмелянПугачов бував не раз на Україні, і дослідники мають цілком логічні підставиприпускати, що саме під час перебування на погайдамачченій Україні у нього івизрів план загальнонародного повстання. Так само, як царський уряд побоювавсяпоширення гайдамацького руху на територію Росії, він боявся і поширення рухуПугачова на Лівобережну Україну, вживав заходів, щоб «злодеи Пугачова» недісталися на Запоріжжя. Останнє в очах як російського, так і польського урядівбуло розсадником сваволі і бунтарства. Саме тому незабаром після придушенняселянської війни 1773—1775 pp.Радапри височайшому дворі ухвалила «истребить кош», щоі було здійснено в червні 1775 р.
Перелякпанівних класів і урядів Польщі та Росії в зв'язку з Коліївщиною, наступнимповстанням на Україні пікінерів, а також селянською війною в Росії під проводомО. Пугачова був такий великий, що все наступне століття пройшло в спогадах іпобоюваннях повторення селянської війни. Панівні класи Російської імперіїзначною мірою враховували можливість загально-російського повстання селян, колирозроблявся проект скасування кріпосного права в 1861 р.
Особливопосилився неспокій шляхти на Україні, в Білорусії і в Польщі в зв'язку зподіями великої французької революції. Відомості про діяльність на Україніагентів революційного французького уряду в цей період підтверджуються тим, що вКонвенті не раз ставилося питання про перспективи антифеодального руху наУкраїні. Як свідчать різні документи, селяни в цей час частенько нахвалялисявчинити з своїми панами «по-французьки»2. Ожили спогади про мужніхкерівників Коліївщини. Творилися легенди про закатованих героїв, які нібиживуть і в певний час прийдуть на Україну в ролі народних месників. Ширилися,зокрема, чутки про сина Ґонти, який прийде рятувати український народ відпанщини. Щоб запобігти новій селянській війні, що всюди ввижалася панству,заборонялися будь-які «зборища» селян або міської бідноти. В зв'язку з цим булизаборонені і деякі ярмарки, що з давніх-давен збиралися по містах і містечкахУкраїни і на які з'їжджалася велика кількість людей як з навколишніх, так ізбільш віддалених місцевостей. При великому скупченні людей, зазначалося вспеціальному наказі, «могла б виникнути небезпека для цілої країни»
Вкраїні панував терор безмірно наляканої шляхти. Було створено спеціальнікомісії для розслідування кожного підозрілого факту, що міг би сприятивиникненню змови і повстання. Особливо напружена обстановка склалася на Волині.Про це говорить, зокрема, термін «волинська тривога», що ввійшов в історію.Селян хапали і ув'язнювали за кожне необережно кинуте слово, віддавали натортури, немилосердно били тут же на місці. Серед заходів для усуненняможливості повстання-була також заборона продавати українським і білоруськимселянам зброю, порох, селітру, свинець, олово — все, що можна було використатидля виготовлення зброї. Невідомо, чи було вжито аналогічних заходів натериторії Польщі, але там були інші способи утримання селян в покорі. Тамздавна в кожному більш-менш значному селі стояла озброєна шляхетська сторожа. Зїї допомогою повстання придушувались в самому зародку. Цим значною міроюпояснюється та «довготерпеливість» польських селян, яка часом дивує людей,незнайомих з конкретними обставинами життя польських кріпаків. Щоправда, порядз поліцейським наглядом свою роль відіграло і неминуче в таких умовах формуваннярабської психології, зневіра і звичка. Невипадково найбільші повстанняпольських селян мали місце в гірських місцевостях, де можна було легшесховатись від розправи і переслідувань, де була слабкіша кріпацька залежністьта відповідно менший нагляд за селянами.
Хочвеликого повстання, якого боялася шляхта, і не відбулось, у 80—90-х рокахнапруження класових суперечностей досягло значної гостроти. Воно свідчило пронаявність глибокої загальної кризи феодально-кріпосницької системи. «Грізнимявищем для феодального господарства по всій Речі Посполитій були постійні втечіі переходи селян. Протягом всієї другої половини XVIII ст. тисячі селян тікализ Малої Польщі, де був особливо жорстокий визиск, на українські землі. В своючергу із Західної України селяни, шукаючи кращих умов життя, тікали на схід іпівдень України» .
Грізнеповстання спалахнуло 1769 р. у Великому Князівстві Литовському в місцевостіШаулях. Селяни, обурені запровадженням панщини замість традиційного в ціймісцевості чиншу, взялися за зброю. Вони заарештували представниківадміністрації економії і взяли владу в свої руки. Створене ними правліннязакликало всіх підлеглих пана не виконувати панщини. Внаслідок зради заможнихселян це повстання було придушене. Багатії села хотіли зрадою заслужити панськумилість і уникнути жорстокої кари за участь у повстанні. Та, незважаючи на йоготрагічний кінець, в 1788 р. селяни знову взялися за зброю. На цей раз уповстанні взяло участь 10 тис. селян. Воно1' також зазнало поразки,але пам'ять про нього живила дух опору феодальному визиску в наступнихпоколіннях.
Значнихрозмірів досягли селянські рухи в Західній Польщі, на землях, що буливідторгнуті від Польської держави мілітаристською Пруссією. Загостреннякласової боротьби тут у другій половині XVIII ст. було зв'язане з посиленнямпанщини і політикою онімечення населення. Тяжкий соціальний визиск інаціональні переслідування в Сілезії створили умови, близькі до тих, якііснували на Україні напередодні Коліївщини. Не дивно, що місцеві селяни раз-у-раззгадували гайдамаків і коліїв.
Великіселянські повстання, що відбулися в Польщі, на Україні, в Росії, Литві іБілорусії, викликали жваву реакцію в усіх шарах європейського суспільства.Кращі люди Російської держави гаряче закликали до знищення феодально-кріпосницькоїсистеми.
Добрерозумів історичне місце Коліївщини і зв'язок селянських повстань на Україні зреволюційними подіями в процесі знищення феодалізму в Європі геніальнийукраїнський поет і мислитель Т. Г. Шевченко. Він бачив зв'язок між українськимиантифеодальними рухами і аналогічними рухами в Росії, між Коліївщиною іселянською війною на чолі з Пугачовим. Невипадково він зв'язував згадки про ниху вірші «Москалева криниця»:
Миналиліта тихо, тихо, і за гріхи Карались господом ляхи, І пугав Пугач над Уралом.
Жоднаподія з історії України не хвилювала так поета, як гайдамаччина. Головна ідеяйого «Гайдамаків» — знищення кріпосництва і пропаганда нової Коліївщини. Т…Шевченко хотів показати онукам гайдамаків шлях до визволення, шлях можливий, найого думку, тільки через нову велику селянську війну. В такій війні Шевченковбачав загибель не лише польського і українського панства з його тиранією, алей російського царизму. «Згинув давній Вавілон, — каже поет, — згине і сучаснийВавілон».
Наростанняантифеодальної селянської боротьби в 40-х роках XIX ст. пробудило активнийінтерес прогресивно настроєної інтелігенції в Росії до подій на Україні XVIIIст. В зв'язку з цим цензурний комітет всіляко перешкоджав виданнюшевченківських «Гайдамаків».
Великевраження Коліївщина справила на польську демократичну інтелігенцію. И.Лелевель, вчений, історик, громадський діяч і революціонер, людина, про яку зпошаною говорили К. Маркс і Ф. Енгельс, роздумуючи над боротьбою українськогоселянства, вважав її явищем прогресивним і необхідним не лише для України, алей для Польщі. «Магнати і старости,— писав Лелевель, — разом з єзуїтами іорендарями кували кайдани козакам. Пани і управителі звикли поводитись зселянами, як з рабами… вихід був один — повстання». І це повстання для ньогобуло «видовищем зворушливим і прекрасним», бо це був захист прав людини, їїгідності і людської цінності. Аналогічні думки висловлював і ТадеушКремповецький, видатний польський громадський діяч, а також інші прогресивнідіячі Польщі XIX ст.
Середпольських організацій першої половини XIX ст., що мали на меті ліквідацію вкраїні кріпацтва, на особливу увагу заслуговує громада під красномовною назвою«Умань». Коли членам організації «Умань» закидали, що їх назва символізуєвозвеличення різні і розбою, вони відповідали, що їм, дітям Умані, шляхті,випало взяти ім'я цього театру жорстокостей, щоб перед небом, вітчизною ілюдьми сповнити покуту за провини своїх батьків.
Панівнікласи не могли забути уроку 1768 р. Видатний польський поет Ю. Словацький,іронізуючи над переживаннями представників шляхетського табору, писав:«Тремтиш, коли долітає до тебе довгий сумний дзвін кіс українських, тремтиш,коли в мороці марень засвітиться старе грізне лице Келинських (Келинськийшвець, організатор повстання в Польщі за часів Костюшка). Може зіткнувся зпримарою давнього Запоріжжя. На бога! Хто ти? Не ріж шляхту!» Коліївщина дляСловацького була виявом натхненного духу вічного революціонера.
Коліївщинабудила громадську думку тією або іншою мірою в усіх країнах, де ще існувавфеодальний визиск селянських мас. У Словаччині 1831 р. лунав заклик до селянйти за прикладом українців, а в Польщі — заклик іти за прикладом українців ісловаків. В цих закликах говорилося, що «не слід боятися нових Робесп'єрів іГонт, бо терор розчистить дорогу правді і справедливості».
Такимчином, факти свідчать, що антифеодальна і визвольна війна українського народу,що не стихала протягом всього XVIII ст. і кульмінаційним моментом якої булаКоліївщина 1768 р., мала широкий розголос і вплив на антифеодальну й визвольнуборотьбу інших народів. Такий вплив могла мати боротьба селян, що вийшла зарамки чисто стихійних локальних рухів. Коліївщину слід розглядати як одну з тихселянських війн, що на певному етапі історичного розвитку знаменували собоюагонію феодального ладу і кріпосницької системи.
Саметому боротьба українського селянства в 1768 р., попри її трагічний кінець,наклала свій карб на процес боротьби пригноблених у наступні десятиліття і нелише на Україні, айв Росії, Білорусії, Литві, Польщі, а також і в інших країнахСхідної Європи. В ній брав участь передпролетаріат, ще молодий і несвідомийсвоєї історичної місії, паросток нової революційної сили, майбутньогоробітничого класу. Цим обумовлюється сила натиску повсталого селянства,прагнення до об'єднання з братами по класу сусідніх країн, прагнення, яке такоюмірою ще не виявлялось в історії попередніх селянських повстань.
Відійшли вминуле події тих часів, але й сьогодні народ наш шанує пам'ять про мужніхборців, що стояли біля джерел класового єднання братніх народів, соратників уборотьбі за світле майбутнє [9, 97-109].
ВИСНОВКИ
Повстання1768 р. мало дуже велике значення упроцесі боротьби українського народу за свою ідентичність, зокрема даномуповстанні за релігійну ідентичність. Повстання ґрунтувалося на ряді причин тапередумов, головними з яких є наступні: тяжке соціальне та економічне становищенародних мас, наступ уніатства на релігійні вірування та релігійні традиціїнаселення України. Передумови до даного повстання слід шукати зі встановленнямз 2 пол. XVII ст. певних суспільно-політичних тасоціально-економічних умов для розгортання селянськогоруху.
Проголовні вимоги “коліїв” дізнаємося з грамот М. Залізняка до народу. У нихйшлося про визволення селян з під гніту польських панів, конфіскацію та поділїхнього майна між народними масами, скасування панщини й ліквідація стануфеодалів.
ПостатьМелхиседека Значко-Яворського є неоднозначною в історії Коліївщини. Ця постатьдо початку повстання була лицем активної боротьби православної церкви протиуніатської. Однак його безпосередня участь у Коліївщині ставиться під сумнів уколах дослідників.
ПостатьМаксима Залізняка та Івана Гонти є надзвичайно важливою в історії Коліївськогоповстання. У цьому повстанні вони втілювали ідею народного гніву,непримиренності до існуючого ладу. Народ зробив їх героями у думах, піснях тапокладав на них усі свої надії.
Однієюз трагічних сторінок української історії є позиція Запорізької Січі щодонародного бунту. Козацька старшина котра не хотіла втрачати власні посади,привілеї та голови, радо втілювала в життя усі настанови російської самодержиціімператриці Катерини II, вислужуючисобі додаткові переваги над іншими. Позиція заборони Запорізькій Січі братиучасть у повстанні Росією, також пояснюється тодішньою політичною ситуацією міжРосією та Османською Портою, які перебували на грані війни. Росія не хотілаоголювати свої південно-західні кордони, тому тримала тут досвідчене запорозькевійсько.
Повстанняпоказало політичний ситуацію тодішньої Речі Посполитої. Ця держава постає переднами дуже залежною від думки своїх сусідів. Влада у Польщі скоординувалася вруках польських магнатів, і централізованої абсолютистської держави не було.Політична позиція країни формувалася думками її сусідів. Вже в кінці XVIII ст.в результаті 3 поділів Польщі, Річ Посполита перестала існувати як держава, аїї територія була поділена між Росією, Пруссією, та Австро-Угорської імперією.
Самеряд цих умов дав умови для початку та поширення руху на території України.Політична слабкість Польщі створила грунт для виявлення народного невдоволення.Однак позиція Росії до повстання, та придушення нею повстання сталовизначальним в історії Коліївщини.
Авторв процесі дослідження теми зіткнувся з проблемою наявності різних підходіврадянських та сучасних дослідників стосовно ролі повстання в тодішньому світі,значенню у ньому окремих його дійових осіб, дослідженні передумов та причин, щопевною мірою різнилися між собою. Автор зміг подолати ці труднощі поєднуючи цідва погляди, однак досить критично ставлячись до радянських дослідників.
Перспективидослідження даної даної теми є досить широкими, оскільки в історії Коліївщини єдостатня кількість білих плям.

СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Література
1.А.О. Скальковський Коліївщина / Історія Нової Січі або останнього кошазапорозького – Дніпропетровськ, 1995. – С.432-444.
2.В.А. Смолій Коліївщина 1768 р.: малодосліджені сторінки історії // Українськакозацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-хВсеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.3-5.
3.В.М. Ричка “Цар схизматиків” // Українська козацька держава, витоки ат шляхиісторичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси,1993. – С.53.
4.В.О. Маркіна Соціально-економічні передумови Коліївщини //Коліївщина 1768.Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. – К.,1970. Наукова думка. – С.56-66.
5.І.Л. Бутич Повстання 1768 р. // Українська козацька держава, витоки ат шляхиісторичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси,1993. – С.7-8.
6.Л.Д. Статі, Р.К. Бутенко Мелхиседек Значко-Яворський :історіографічний нарис //Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.50-52.
7.Н.Ф. Котляр Герои Колиивщины // Котляр Н.Ф. История в жизнеописаниях. – К.,1990. – С. 214-218.
8.Наш Г. Коліївщина // Наш Г. Історія українського народу – К., 1993. –С. 193
9.О.С. Компан Вплив Коліївщини на антифеодальну боротьбу в Росії, Польщі, іБілорусії // Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої200-річчю повстання. – К., 1970. Наукова думка. – С.97-109.
Джерела
10.Письмогр. П.А. Румянцева к президенту коллегии иностранных дел, графу Н.И. Панину, сизвещением о задержании им в Переяславе перебежавших туда поляков, о причинахвосстания в Украине), необходимости прекращения жестокого мщения украинскимкрестьянам со стороны их помещиков, посылаю им новых команд в Украину попросьбам тамошней шляхты, косвенном участии запорожского Коша в происходящемвосстании и проч. Переписка гр. П.А. Румянцева овосстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.
11.Письмогр. П.А. Румянцева к русскому при варшавском дворе послу, князю Н.В. Репнину, сизложением действительных причин, вызвавших народное восстание в Украине,указанием на необходимость, в видах усмирения оного, умерить жестокое мщение состороны польских помещиков и проч. Переписка гр. П.А.Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.
12.Донесениегр. П.А. Румянцева императрице Екатерине II о происходящих в Польской Украинесмятениях и междоусобиях, с испрашиванием указа, как ему в этих обстоятельствахпоступать и какую сторону поддерживать. Переписка гр. П.А.Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.