Перший імператор Росії - Лжедмитрій I

Вступ
 
Актуальність. Початок 17ст.в історії Російської держави виступає одним з найтемніших та найзагадковіших з періодівісторії нашого найближчого сусіда. Особливо цікава у вказаний час особистість найвідомішогосамозванця Росії – Лжедмитрія 1. Це ім’я окутане суцільною пеленою таємниці, аджей на сьогодні науковці однозначно не можуть визначити походження цієї історичноїпостаті. Лжедмитрій 1 завдяки своєму таланту та підтримці поляків зміг захопитимосковський трон, і ще й до того добився в Папи Римського титулу імператора. Цятема хоч і досить непогано висвітлена у багатьох джерелах, проте однобічно, особливомало приділяється уваги управлінській діяльності Лжедмитрія 1 під час царювання.Важливе значення вивчення та дослідження діяльності першого російського імператораполягає також в тому що частина подій (наприклад, становлення та підготовка до походусамозванця) відбувалася на території сучасної України, і дослідження цієї теми покликанодоповнити і розширити історичні знання про тогочасну Україну.
Зв'язок теми з науковими програмами. Дана праця виконується згідно з наукової та навчальної програм кафедриісторії Росії та спеціальних історичних дисциплін Кам’янець-Подільського національногоуніверситету ім. Івана Огієнка.
Мета роботи. З’ясувати всіаспекти захоплення влади та царювання Лжедмитрія 1.
Для виконанняданої мети ставимо такі дослідницькі завдання:
·         З’ясувати передумови та причиниперіоду Смути у Російській державі.
·         Розглянути підготовчу діяльністьЛжедмитрія 1 щодо походу на Москву.
·         Вияснити всі деталі захопленнявлади Самозванцем.
·         Проаналізувати діяльність першогоросійського імператора під час його царювання.
·         Підвести підсумки та результатидіяльності та життя Лжедмитрія
Об’єкт вивчення. Період Смутив Російській державі.
Предмет вивчення. Життя та діяльністьЛжедмитрія 1.
Хронологічні межі роботи: 1603-1606рр.
Географічні рамки. Територія подійобмежується тодішніми володіннями Московської держави та Речі Посполитої.
Методологією вивчення єзагальнонаукові принципи історизму, історичної правди та об’єктивізму.
Наукова новизна цієї роботиполягає в тому що вперше детально аналізуються реформи проведені самозванцем, атакож наводиться багато даних з особистого життя Лжедмитрія 1.
Практичне значення. Матеріалицієї роботи можуть бути використані для виступу на студентській науковій конференції,підготовки до практичних та семінарських занять, у педагогічній практиці.
Структура роботи: вступ, трирозділи, висновки, список використаної літератури, додатки.

1. Проблема в історіографії
 
На сьогоднішнійдень історіографія «Димитріади» налічує сотні праць, серед яких вагому частину складаютьсерйозні наукові дослідження і публікації документів. Більшість робіт істориківприсвячені таємниці особистості Самозванця, початку його життєвого шляху, перипетіямдолі.
Питанняособистості Лжедмитрія I та його ролі в історії турбувалоне тільки істориків, а й офіційну владу. Ще цариця Анна Іванівна наказала занововивчити питання про смерть царевича Дмитра, його канонізації та походження Самозванця.Катерина II, зацікавившись цією темою, спеціально викликала до себе відомого натой час історика, члена Російської Академії наук Г.Ф. Міллера і намагалась конфіденційноз’ясувати в нього, наскільки правдиваофіційна версія походження Самозванця. Вчений обережно відповів, що вбитий 15 травняв Угличі царевич Дмитро був проголошений церквою святим, і закінчив свою відповідьриторичним питанням: «Що стане з мощами, якщо буде доведено, що Грішка – справжнійДмитрій? Не ризикуючи виступити проти святості хлопчика, похованого в Архангельськомусоборі Кремля, Міллер лише в особистій розмові з німецьким мандрівником Коксом заявив,що вважає Лжедмитрія I справжнім сином Івана Грозного[33, с. 14].
Про такупозицію німецького вченого щодо Самозванця стало відомо в Академії. Проти дослідженняМіллером періоду Смути виступив М.В. Ломоносов. Саме завдяки йому було забороненодрукувати продовження «Опиту новітньої історії Росії» Г.Ф. Міллера, де починавсярозгляд періоду Смути.
Білявитоків російської історіографії XVII ст. стояв В.Н. Татищев. У своїйпраці «Історія Російська», автор детально описав історію Самозванця дотримуючисьофіційної версії. Проте в ній майже відсутні авторські оцінки і критичне співставленняджерел [33, c. 499-505].
Як історик-мораліст,князь Щербатов у своїй фундаментальній праці «Історія Росії» детально описав особистіякості Лжедмитрія I, засудивши його за численні морально-етичні недоліки. Історик такожвиклав свою думку щодо походження Самозванця. Особливу цінність праці Щербатовамає цілий том публікацій документів періоду Смути, зокрема про Лжедмитрія I [33, c. 21].
Появі«Історії» передувала менш фактично наповнена спеціальна книга про «Самозванство».Вона була написана в зв’язку з повстанням Е. Пугачова по замовленню Катерини II і мала на меті показати випадковістьсамозванства і причини, що його викликають, також порочність та авантюризм всіх,хто насмілився не по праву заявляти свої претензії на престол.
РоботиМ.М. Щербатова були малопопулярні через важку мову та нагромадження матеріалів,тому погляд на Самозванця впродовж довгого часу формували високохудожні томи «Истории государства Российского» М.М. Карамзіна. Вінописав Лжедмитрія I, як ставленика короля і папи. Малював хаотичну картину його внутрішньоїполітики. Основну частину дослідження приділив питанню про його походження та ототожненняз Григорієм Отрєп’євим.
Д.І.Бутурлін вважаючи, що тільки скрупульозний розбір усіх тогочасних подій допоможерозкрити причини, характер і основні етапи Смути. Історик дуже добре описав історіюЛжедмитрія I. Бутурлін прийшов до висновку,що царювання Самозванця потрібно поділити на два періоди. Початок першого був насиченийрізноманітними милостями та роздачами землі, чим він намагався стати популярнимсеред населення. На думку вченого, в цей період головні успіхи Лжедмитрія I залежали не так від державнихсправ, як від результату переговорів з Марією Нагою [28, c. 7].
Другийперіод визначається цілим рядом негативних дій Самозванця, який відкрито не поважавстаровинні звичаї, сприяв полякам та єзуїтам, насміхався над боярами, направо іна ліво розкидав гроші, і вкінці-кінців одружився на католичці-польці.
ПрацяД. Бутурліна була піддана критиці з боку багатьох істориків, особливо відзначивсяучень Карамзіна М.П. Погодін. У своїх лекціях та статтях він незмінно виставлявСамозванця у вигляді такого собі політичного Квазімодо. Всі, хто йому допомагалиу боротьбі за престол, виставлялись «розбійниками», «волоцюгами», «шайкою втікачів»і на кінець «сволоччю самозванцевою», яка шукала лише наживи. Проте, на думку Погодіна,не погане правління погубило Лжедмитрія I, а просто росіяни розкрили обман[12, с. 464].
Ті жпозиції, у відношенні Смути в цілому, займав ще один представник офіційної історіографіїпрофесор Н.Г. Устрялов. В свій час він був головним офіційним рецензентом науковихісторичних видань, тому й наполіг на вилученні сторінок про царевича Дмитра з посмертновиданої книги Арцибашева. Однак, всім на подив, читаючи університетський курс лекцій,Устрялов заявив, що Самозванець, цитуючи «постиг безмерное величие России», томутитулувався імператором і готував великі реформи: створив сенат, намагався датикращий устрій держави, розпочав вводити регулярну армію, турбувався про народну освітуі намагався зблизити Росію з країнами Західної Європи. Однак, через любов до іноземців,неповагу до старовинних російських звичаїв і недостойну поведінку, він втратив любовнароду. Вчений намагався розкрити таємницю Самозванця, але навіть перевидаючи мемуариіноземців про Лжедмитрія I, він був змушений визнати, що це зробити неможливо [33, с. 23].
Новиметапом у розвитку російської історичної науки була багатотомна узагальнена працяС.М. Соловйова, який детально виклав і проаналізував події Смутного часу. Говорячипро діяльність та правління Лжедмитрія I, історик писав про реформу боярськоїДумки, видачу грамот монастирям, збільшення зарплати дворянам, розвиток книгодрукування.Історик дуже точно і тонко підігнав деталі і вибудував піраміду подій. Однак прицьому, Соловйов часто некритично використовував документи, іноді просто переказувавїх або робив загальні висновки на основі лише одного приватного документу. Вченийспростував думку про Самозванця як душителя православ’я і експропріатора церковногомайна і земель. Соловйов розвивав гіпотезу про те, що Лжедмитрій I щиро вірив у своє царське походження або виховувався з дитинства боярамидля цієї ролі. Відкликаючись з симпатією про особисті якості Самозванця, історикзазначав, що той користувався великою народною любов’ю [30, с. 630].
ДоляЛжедмитрія I стала темою всього життя для відомого українського історика М.І. Костомарова.Його дисертація була цілком присвячена питанню про те, ким був Самозванець. Костомароввирішив заново вивчити період Смути і з цією метою він дослідив усі архіви, особливов Україні та Польщі, намагався знайти документи у Вишневецькому замку. Він був першимісториком, який зрозумів необхідність фронтальних пошукових досліджень, особливов провінціях та районах, де розгортались події. На думку М. Костомарова, Смута розпочаласьз польської інтриги, проте її головним героєм став російський народ. Звертаючисьдо внутрішньої політики Лжедмитрія I, історик писав про реформи,які копіювали польський державний устрій, відзначаючи, що вони вводились у життяпоступово. Вчений вбачав в діях Самозванця продовження політики Бориса Годунова.Костомаров відзначив бажання Лжедмитрія I полегшити життя народу. Закінчуючи працю, український історик написав:«Ставши царем Московської держави, Дмитро відкрив для цієї країни шлях для переворотівта потрясінь…Названий цар впав, відкривши за собою безодню» [33, c. 24 – 25].
Повнимантиподом Костомарова був представник нової генерації – офіційного напряму російськоїісторіографії професор Д.І. Ілловайський. Він навіть не намагався шукати нові джерела,вважаючи працю в архіві зайвим, а тільки намагався з’єднати в своїй концепції Смутий оцінці Самозванця все раніше написане. Лжедмитрій I, на його погляд, був західно-руським шляхтичем, якого підштовхнулона цю авантюру непереборне кохання до Марини Мнішек. Саме поляки, використавши Самозванця,розпочали період Смути в Росії. Народ повірив йому, як істинному царю. Він почавроздавати милості, потім приступив копіювати польський державний устрій, його реформибули мало обдуманими, що й привело до краху [11, c. 224 – 226].
«ІсторіяРосійська» Іловайського піддалась критиці з боку багатьох істориків і показала,що узагальнюючі історичні праці не можуть створюватись у вигляді поверхової компіляції– потрібен системно-фактологічний принцип.
Саметакий принцип має загальний курс академіка К.Н. Бестужева-Рюміна. Він вважав, щоісторію творять окремі особистості, які направляють маси, і тому головну увагу приділивхарактеристиці особистості самозванця. Історик розглядав весь період правління ЛжедмитріяI, якланцюг успіхів і помилок однієї людини. В цьому плані говорив він і про внутрішнюполітику Самозванця, зокрема, про реформу Боярської Думи. До помилок ЛжедмитріяI автор додав його індивідуальнінегативні риси і дії. Ця характеристика закінчувалась такими словами «Лжедмитрій I – легковажний, проте талановитийчоловік, нещасна жертва чужих інтриг» Весь його характер і діяльність на престолісвідчить про те, що він не був свідомим самозванцем [29, c. 8].
В цейчас на небосхилі російської історіографії загорілась одна з найяскравіших її зірок– В.О. Ключевський. Його праці стали новим етапом у дослідженні Смутного часу. Навідміну від своїх попередників, історик іронічно писав про велике анекдотичне зацікавленнящодо питання про походження Лжедмитрія I, «испеченного в польской печке, а заквашенного в Москве». Ключевський справедливо відзначав, що «для нас важна не личность Самозванца, а его личина, роль, им сыграна». На думку історика, роль цієї людини полягала лише в зміні побуту,порядку життя, діяльній участі у засіданнях Боярської Думи. Негативні особисті якості,його любов до іноземців, викликали невдоволення у бояр, і Лжедмитрій I, виконавши роль караючого меча, став їм непотрібен. Але в народі (кріммосквичів) його популярність не сильно послабилась [15, с. 355].
Важливезначення мають твори Львівського історика Олександра Гіршберга, який написав кількакниг і збірник документів на дану тему. Вчений показав Самозванця людиною широкихпоглядів і високих помислів, правителем, який намагався змінити на кращий державнийустрій Росії, підняти рівень освіти і моралі. Разом з тимЮ, Лжедмитрій I, який, на думку вченого, мігбути позашлюбним сином польського короля Стефана Баторія, здійснив безліч помилок,мав ряд негативних особистих рис, і недооцінював опозицію, що і привело до йогопадіння [36, с. 34].
Майжеодночасно з роботами Гіршберга, у Фрації, Росії, Швейцарії та інших країнах з’явилисьбагаточисельні праці російського єзуїта Павла Пірлінга. Позиція даного автора зчасом змінилась – від визнання Лжедмитрія I сином Грозного до ототожнення його якщо не з Григорієм Отрєпєвим, тоз кимось підготовленим агентом в Польщі. Головна цінність праць вченого – великакількість нових матеріалів, добутих у архівах Риму, Стокгольму, Львова [22, с. 53-86].
В певнусистему намагалися звести різноманітні свідчення нарративних джерел про Лжедмитрія I М.А. Поліевктов. Дослідник розпочавз висновку «Внутрішня політика Самозванця не була ознаменована свідомо- реформаторськоюдіяльністю». За ним, цар, переслідуючи мету особистого щастя, не зміг визначити подальшого ходу подій, що і привелодо його поразки [25, с. 82].
Реальнухарактеристику діяльності Лжедмитрія I намагався дати П.Г. Васенко. Історик перераховував окремі дії Самозванця,спрямовані на задоволення потреб різних прошарків суспільства (дворянства, боярства,селянства, духовенства та ін..). Це, на думку Васенка, спочатку підняло авторитетЛжедмитрія I, проте останній не зміг усімдогодити, і став жертвою боярської змови.
Великуцінність і сьогодні мають праці В.С. Іконнікова. Його скрупульозні дослідження окремихісторичних моментів Смути і, зокрема, історії Лжедмитрія I зберігають своє фактологічне значення.
Певнимпідсумком дорадянської історіографії стали роботи академіка С.Ф. Платонова – головипетербурзької школи істориків Росії. Метод праці Платонова концентрував в собі увесьдосвід російської та іноземної історіографії, щодо комплексного підходу до проблеми.Учений зібрав та видав багато цінних літературно-історичних пам’яток XVII ст., які є дорогоцінним скарбом для сучасних учених. Платонов детальнодослідив демографічні, географічні, соціальні фактори та умови, в яких розгорталисьподії початку XVII ст… Історик дав нову загальнусхему розвитку подій Смутного часу. За Платоновим, Смута розпочалась після смертіІвана Грозного, коли закінчення династії співпало з державною кризою. В її розвиткуучений виокремив три періоди: династичний (боротьба за престол до початку царюванняВ.І. Шуйського включно), соціальний (боротьба суспільних класів і втручання іноземнихінтервентів), національний (боротьба з інтервентами) [21, с. 158-164].
Звертаючисьдо внутрішньої політики Росії часів Лжедмитрія I, Платонов висунув досить цікавудумку щодо відродження Самозванцем опричного округу. Це не могло сподобатись московськимкняжатам. Ще одного ворога новоявлений цар нажив в обличчі духовенства, яке вінекономічно пригноблював. Його справи не сподобалися і москвичам. Самозванець ставжертвою жителів столиці, підбурених боярами. Однак, населення інших регіонів піднялоповстання у відповідь на вбивство свого царя [21, с. 223-225].
Щоб завершитиогляд історіографії до початку XX ст. потрібно відзначити працізарубіжних авторів про Лжедмитрія I. Вище уже говорилось про дослідження О. Гіршберга та П. Пірлінга.Перші праці іноземних авторів, які мали дослідницький характер, з’явились ще в кінціXVII ст. В 1674 р. в Лондоні вийшлаоб’ємна книга Р. Манлея. На початку XVIII ст. Ла-Рошель опублікував в Парижідвохтомну біографію царя Дмитрія. Через 100 років з’явилась робота про Самозванцяі повстання стрільців А. Віснера та перша дисертація під назвою «Дмитрій, великийкнязь Росії, син Івана» Ф. Новаковського, захищена в Берлінському університеті уприсутності вчених з світовим ім’ям. Названі праці спиралися в основному на мемуариіноземців та деякі російські нарративні джерела, описували ті чи інші моменти вжитті Самозванця, приділяючи найбільше уваги питанню про його походження.
Новийпласт інформації привнесли у дослідження «Димитріади» дві книги італійського історикаС. Чампі, який зібрав цілий ряд невідомих і маловідомих джерел. Виключний характербіографій, в основному популярних по формі, носили роботи інших італійських (Т.Вентурі) та німецьких( Й. Каро «До Дмитрія»; Ф. Лоренц «Несправжній Дмитрій»; Х.Пантеніус «Лжедмитрій»; Х. Скрибанович «Псевдо-Дмитрій»;) авторів. У Франції вийшлакнига російського автора, який проживав в Парижі, К. Валишевського. Пізніше вонабула перекладена на російську мову і видана у наші часи [33, с. 30-31].
Великуцінність сьогодні мають праці польських авторів, які збагатили дану тему новимиджерелами та версіями. Уже в перших загальних працях А. Потоцького, Е. Рачинського,І. Шуйського, Й. Нємцевича, І. Турського та інших були введені в обіг багаточисельнідокументи, дякуючи яким, вдалось більш точно описати польський період біографіїСамозванця. Нові матеріали наводились навіть у працях краєзнавців, які вели пошукв Самборі, Вишневці, архівах Львова (Татомир, М. Туркавський). Найбільш ціннимиз точки зору новизни джерел, так і перегляду традиційних поглядів про перебуванняЛжедмитрія в Польщі і його зв’язках з політичними та церковними діячами, безумовноє твори Я. Собезького і книга А. Брюкнера.
Доситьцікавими є дослідження двох видатних польських філологів Я. Бодуена де Куртене іЛ. Пташицького, проведені незалежно одне від одного, по вивченню листа Самозванцядо папи Климента VII. Обидва автори прийшли до висновку, що Лжедмитрій був росіянином ізадіяний у духовні сфері. Нові матеріали і оцінку взаємовідносин Лжедмитрія з польськимиаріанами запропонував Г. Мерчинк [28, с. 10-11].
Що стосуєтьсярадянської історичної науки, то вона розпочала з критики попередньої історіографії,навішувала ярлики «буржуазної обмеженості» вченим з світовим ім’ям, які намагалисьпрацювати в нових умовах. Потім поширилась «економізація», нав’язування «класовогопідходу» і класової боротьби як рушійної сили історії. Фактично, була перерванатрадиція вивчення політичної історії і поступово втрачена глибина досліджень, забутіпринципи текстології і порівняльного аналізу джерел по кожній окремій проблемі –це замінювалось загальними думками по раніше визначеній ідеологічній схемі.
Лжедмитрій I став незмінним об’єктом дискусійв характеристиках народних рухів початку XVII ст… Кожний автор намагався знайти відповідь на питання, яке було представленеяк головне: інтереси якого класу захищав Самозванець, чий він був цар?
Цей шляхрозпочав перший російський історик-марксист М.Н. Покровський. Спочатку вчений називавЛжедмитрія I однаково козацьким і дворянським царем, потім – царем дворян. Але поступововідійшов від подібної оцінки. Його характеристика класової сутності правління Самозванцястала менш чіткою, а в своєму короткому нарисі, Покровський представляв його якзахисника інтересів селянства [24, с. 523-528].
Гострадискусія на цю тему розгорнулася в 20-х – 30-х рр. – у час становлення радянськоїісторіографії. Частина істориків на чолі з С.Ф. Платоновим стояла на старих позиціях,але серед них уже намітився розкол. Так, Ю.В. Готьє, залишаючись в цілому на попередніхпозиціях, визнав також теорію про боротьбу класів, як рушійну силу історії, доводячи,що рух на користь Лжедмитрія I переродився в народний рух.
У ціломув історіографії 20-х – 30-х рр. існувало кілька напрямів відносно цієї теми. Самозванцявисвітлювали то як представника бояр та поміщиків, то як захисника дворян, то якпольського ставленика та зброю прихованої інтервенції, то як козацького царя. Писалиі про його поступки селянству.
В другійполовині 30 – 40-х рр. в історичній науці стала перемагати думка про приховану польськуінтервенцію. Лжедмитрій I знову описувався як авантюрист, ставленик поляків і папи.
В цейчас думки деяких авторів змінилися. Наприклад, В.І. Пічета спочатку доводив твердження про значну роль народних мас,зокрема козацтва в подіях революції поч. XVII ст… Пізніше історик різко критикував М.Н. Покровського, доводячи,що основною рушійною силою Самозванця було не селянство чи козацтво, а польсько-литовськадержава і католицька церква. Пічета вважав невірною характеристику Лжедмитрія I як селянського царя.
І.І.Смирнов детально вивчив внутрішню політику Російської держави 1605 – 1606 рр… Історикдоводив, що Самозванець посилив кріпосницький гніт і був царем поміщиків-кріпосників,дворян, ставлеником польських інтервентів.
Великийінтерес представляла стаття Г.Н. Бібікова про земельні жалування в Смутні часи.На основі земельних роздач автор намагався показати на які групи землевласниківопирався Лжедмитрій I. Класову боротьбу посадськогонаселення досліджували у цей час П.П. Смирнов та С.В. Бахрушин.
В 50-60-хрр. на сторінках журналу «Вопроси истории» розгорілась дискусія про першу селянську війну в Росії початку XVII ст… Автори в основному торкались проблем ролі селянства в боротьбіза престол Самозванця і класової направленні політики останнього по відношенню доселянства. Особливо дискусійним було питання чи слід вважати період 1603 – 1606рр. зокрема рух Лжедмитрія I, одним з етапів селянської війни.
ПрацяД.П. Маковського також викликала суперечку. На думку історика, після ДобриничівСамозванець з іноземного агента перетворився у вождя нижчих прошарків суспільства.Розглядаючи внутрішню політику уряду Лжедмитрія, дослідник вказує, що вона диктуваласяБоярською Думою. Дана думка заслуговує уваги. Однак Маковський без доказів говоривпро зародження в цей період капіталістичних відносин та виникнення бюргерства [28, с. 8].
В узагальнюючійпраці А.М. Сахарова політика Самозванця висвітлюється як продворянська. Його опорою була також верхівка посаду.Боярська знать і поляки пов’язували з ним свої плани. Проте народ вирішив його долю,розпізнавши в ньому захисника інтересів панів.
В ціломуу 50 – 60 рр. виробився погляд на дії правління царя Дмитрія як систему лавіруванняміж різними класами і прошарками, залишену єдиної соціальної опори [27, с.190-193].
Найбільшпослідовно ця думка була викладена в багатотомній «Історії СССР з найдавніших часівдо наших днів» (автор розділу Корецький В.І.). Тут детально досліджено дії ЛжедмитріяI щодо дворянства, селянства, холопства,православної церкви та ін… Внутрішня політика висвітлювалась як продворянська кріпосницька,при незначних поступках селянам та холопам. В підсумку, Самозванець опинився міждвох вогнів. В народі і серед боярської знаті визрівало невдоволення. Тоді ЛжедмитрійI круто поміняв політику. Він вирішивповернути Юр’їв день, викликав царевича Петра з військом по допомогу до Москви,проте було пізно. Він намагався догодити всьому населенню, в результаті чого заплутавсяі зазнав краху [10, с. 245-250].
Більшдетально історія Лжедмитрія I в останні часи розкрита в багаточисельнихтворах В.І. Буганова і Р.Г. Скриннікова. Обидва дослідники вважають Самозванця явнимавантюристом Григорієм Отрєп’євим. Це і визначає в основному негативну характеристику його діяльностіпід час правління.
«На історичнійсцені – пише Буганов, — з’явився честолюбивий, безпринципний авантюрист, який всмутні часи мріяв про царство. Це був Григорій Отреп’єв, який проводив продворянськуполітику, одночасно йдучи на деякі поступки селянству. Головною своєю опорою вінвважав дворянство, для якого не жалів а ні грошей, а ні землі. Кінець-кінцем, обманувшинадії народу на доброго царя, він загинув. Історію і діяльність Лжедмитрія I історик розглядає виключно у зв’язку з вивченням першої селянськоївійни і класової боротьби початку XVII ст. [5, с. 57-63].
З іншихпозицій висвітлює події початку XVII ст. Р.Г. Скринніков, переконливодоводячи, що їх не можна оцінювати як селянську війну. Звертаючись до характеристикиСамозванця, історик малює портрет жорстокого та самовпевненого авантюриста. В надіїна доброго царя народ його посадив на трон, але той не змінив порядків та інститутіввлади. Безперервне лавірування між різними прошарками населення його не врятувало[29, с. 325-329].
Такимчином, радянська історіографія повернулась до ототожнення Самозванця з ГригоріємОтрєп’євим, визнаннючи його дворянським царем, який під тиском Боярської Думи проводивкріпосницьку політику.
Новусторінку у вивченні періоду правління Лжедмитрія I розпочав В.І. Ульяновський. Істориквідзначив досить продуману та добре організовану внутрішню політику Самозванця,зокрема, детально описав реформу Боярської Думи, а також її склад та найвпливовішихосіб. Так само була досліджена діяльність органів управління в державі: податковоїсистеми, приказів, реформи суду та ін… Щодо особистості Лжедмитрія I, то вчений відзначає про фактйого походження з дворянської сім’ї [33, с. 165-169].
Цікавідослідження на дану тему з’явились останнім часом і за кордоном. Польський вчений Я. Мацишевськийв своїх працях окреслює широку картину політичної боротьби, становище Російськоїдержави і його відносини з Польщею перед і на початку періоду Смути.
Великедослідження присвятив особистості Лжедмитрія I американський історик Ф. Барбур.Майже не розглядаючи сутності внутрішньої політики Самозванця, автор все ж дужевисоко оцінює особистість та управлінські якості Лжедмитрія I.
 
2.Похід Лжедмитрія I на Москву
 
Біди,що звалились на Росію при Борисі Годунові на початку XVII ст. породили позитивні згадки про «щасливі часи при доброму царі ІваніВасильовичі». Головною проблемою, яка породила Смуту, став перерив династії, щотягнулась ще від Івана Калити. Іван IV був останнім із цього роду, причому, він мав досить багаточисельнусім’ю. Його перша дружина, АнастасіяРоманова, народила трьох синів – Дмитрія, Івана та Федора й кількох дочок. Друга,цариця Марія Темрюківна – сина Василія, остання дружина, Марія Нагая, — сина Дмитрія.Всі дочки Грозного, як і царевич Василій, померли ще в дитячому віці. Обидва Дмитрії– первісток царя і його молодший син – померли через трагічну випадковість. ЦаревичІван Іванович, досягнувши двадцятисемилітнього віку, був оголошений наступникомпрестолу, але його убив же власний батько у приступі гніву. Рід Грозного – приреченийна зникнення. Шлюби в всередині одного і того ж кола знатних сімей мали негативнібіологічні наслідки. І уже в середині XVII ст. стали явні ознаки виродженнядинастії [6, с. 530].
Так,брат Івана IV, Юрій Васильович, глухонімий від народження, помер без потомства.Син Грозного цар Федір Іванович був розумово відсталим. Молодший син царя Дмитрій– хворий на епілепсію. Шанси на те, що царевич доживе до зрілих років, та й ще залишитьнаступника, були невеликі. Але, як і первістку Грозного – Дмитрію, так і його молодшомусинові Дмитрію, судилася випадкова і дочасна смерть.
ЦаревичДмитрій-старший народився після взяття Казані. Цар взяв малюка у паломництво доБілоозерського монастиря. Рідня царя, Романови повсюди супроводжували дитя, слідкуючиза дотриманням церемоніалу. Царська сім’я подорожувала до місць паломництва на невеликих кораблях – стругах.Одного разу, при сходженні на струг, через хиткість трапу, всі попадали. Дорослимтаке купання не завдало шкоди, але дитина захлиснулася, і відкачати її не вдалося.На честь первістка, Іван IV назвав іменем Дмитрій молодшогосина [30, с. 590].
ЦаревичДмитро успадкував від батька його жорстокість. Дикі забави Дмитра приводили в жахсучасників. Восьмирічний хлопчик наказував товаришам ліпити снігові фігури і називавїх іменами найвпливовіших бояр у державі, а потім відрубував їм голови та четвертував.Дворянські письменники засуджували такі недитячі забави дитини. Проте в народі жорстокістьпо відношенню до поганих бояр сприймалась зовсім по іншому. Дмитро обіцяв статитаким же «добрим» царем як і його батько [29, с. 34]
Проте, 15 травня 1591 р. всю Росію сколихнула звістка про смерть царевича. Ця інформація викликаласпалах народного гніву, у вбивстві звинуватили тодішнього боярина, фактичного правителяРосії – Бориса Годунова. В Углич зразу ж виїхала слідча комісія, яка складаласяз бояр на чолі з Василієм Шуйським та заступником А.П. Клєшніном. Провівши розслідування,вона з’ясувала, що це було самовбивство. Царевич був хворий на епілепсію, і коливін грався ножиком у нього розпочався напад хвороби, і в конвульсіях Дмитрій встромивсобі ножа в горло. Так це чи не так, але у нас немає достатньо доказів щоб відкинутицю версію, тим більше, що є свідчення про часті напади епілепсії царевича [21, c. 158 – 159].
СмертьДмитрія викликала рух у народі. Проте в Москві правив законний цар, і династичнепитання нікого не турбувало. Про царевича дуже швидко забули. Однак ледве встигвмерти цар Федір Іванович, як в народі зразу ж згадали про молодшого сина ІванаГрозного. Очевидно, ім’я Дмитрія оживили боротьба за трон та політичні пристрасті. Після виборуБориса Годунова, розмови про самозваного царя припинились, зате версія про чудеснеспасіння царевича посилювала свої позиції.
За тойчас, коли правив формально Федір Іванович, а фактично Борис Годунов, боярство змоглопідняти голову та повернути свій вплив після репресій Івана Грозного. І коли царемстав Годунов, у стані мужів бородатих виникла ідея посадити на трон слухняного царя,і самим управляти державою. Але й Годунов посилював свою владу. Тут і пригодився царевич Дмитрій, якиймав стати панацеєю для бояр. На мою думку, ця ідея не була спонтанною, адже ряддослідників відзначає те, що Лжедмитрій I не був свідомим самозванцем, і вірив у своє царське походження. Отже,напрошується висновок про те, що або якусь дитину змалку готували до цієї ролі,або ж це був справді царевич Дмитрій, який чудом врятувався від вірної смерті. Протене так важливо походження людини, а те що вона зробила, її внесок в історію. А щодопоходження такого феномену як Лжедмитрій I, то професор Ключевський висловився так: «Он был испечен в польской печке, но заквашен в Москве» [15, с. 36].
Почувшипро появу Самозванця, Борис Годунов не міг залишити це просто так, і зразу ж направивкомісію для розслідування справи Лжедмитрія I. Вона показала історію Самозванцятаким чином. Юрій чи Григорій Отрєп’єв, син галицького боярина Богдана Отрєп’єва, з дитинства жив у холопахв бояр Романових і у князя Бориса Черкаського, потім навівши на себе підозру БорисаГодунова, він постригся в монахи, і переходячи з одного монастиря в другий, потрапивв Чудівський монастир. Саме там молодого та талановитого хлопця запримітив патріархІов, і навіть призначив його своїм особистим секретарем. Проте похвальба про те,що він сам може стати царем дійшла до патріарха і Отрєп’єв був змушений тікати рятуючисьвід заслання під конвоєм у Кирилівський монастир. Вчасно попереджений, Григорійвстиг втекти в Галич, потім у Муром, і, повернувшись знову в Москву, в 1602 р. втікз неї разом із послушниками Валаамом Яцьким і Місаілом Повадіном у Київ в Печерськиймонастир [1, с. 341-344].
Подорожуючи,він жив в Острозі, Дерманському монастирі у князів Острозьких – покровителів православноївіри; а потім, попрощавшись зі своїми попутниками, трохи повчився у протестантськійшколі в Гощі у шляхтичів Гойських, набувши в своїх подорожах не тільки навички вільногоповодження з догматами і обрядами, а й вміння їздити верхом на коні, рубати, колоти і стріляти.
Потімвін поступив на службу до могутнього польського магната Адама Вишневецького. В 1603р. перебуваючи в Брагині, він важко захворів. Слуга під суворим секретом повідомивсвященику, що сповідав його на смертному одрі, велику таємницю. Почуте настількивразило останнього, що він не гаючи ні хвилини все доповів великому князю. Священикже повідомив, що уже певний час в княжому дворі переховується слуга, не хто іншийяк прямий спадкоємець російського престолу, син Івана Грозного, Дмитрій, який здопомогою покровителів уникнув смерті від рук Бориса Годунова. Хворий підозрілошвидко видужав, і Адам Вишневецький прийняв активну участь у долі Самозванця [16, с. 530].
Появапретендента на російський трон в межах Речі Посполитої стало предметом складноїполітичної боротьби. Найбільш далекоглядні політики Польщі на чолі з коронним гетьманомЯном Замойським розцінили дії Адама Вишневецького як авантюру. Замойський користувавсявеличезним авторитетом серед політичного бомонду Речі Посполитої і Вишневецькомуприйшлось викласти йому свої пояснення. В листі від 25 вересня 1603 р. Адам принісвибачення, що раніше не сповістив про цей факт коронному гетьману. У своїм листівін писав: «Оскільки в мій дім потрапив чоловік, який довірився мені, що він є синомІвана, того тирана …і хоче попросити допомоги в короля … прошу Вашої поради, щоз ним робити». Аргументів у Вишневецького було два: отримання із Росії сприятливихновин та показання перебіжчиків [30, c.360].
Замойськийзразу ж порадив Вишневецькому повідомити про все короля, а потім відіслати і самогопретендента або до короля або до нього, гетьмана.
22 жовтня1603 р. Сігізмунд ІІІ запросив папського нунція Рангоні і повідомив його про появув помісті Адама Вишневецького москаля, який називає себе царевичем Дмитрієм. Корольнаказав привести претендента в Краків і викласти йому детальні відомості про особистістьцієї людини. Однак Замойський переконав короля, що для Польщі цієї авантюри непотрібно.
Бачачи,що Сігімунд допомоги не надасть, Вишневецький уже в січні 1604 р. почав збиратисвоє військо для походу в Росію. Проте зібраних сил було надзвичайно мало, але Лжедмитрій I з покровителем надіялись знайтисоюзників на теренах України та за її межами. Особливі надії покладалися на кримськогохана, який весною 1604 р. розірвав мирз Москвою і загрожував походом [5, с.142].
Протевсе виявилось не так просто як уявлялося. Підбити Крим на похід не вдалося, а запорізькікозаки не повірили в обіцянки Самозванця. Лжедмитрій вирішив підключити до походудонських козаків. Він відіслав лист до донського низового отамана Івана Степанова,у якому покладаючись на авторитет свого батька, просив підтримки і допомоги, щобпосилити свій вплив серед козаків, й ті були готові визнати себе підданими лжецаревича.У Литву виїхали отамани Корела, Михайло Меженков та п’ять козаків. При них булаграмота, датована п’ятнадцятим жовтня 1603 р.
Колипосли з Дону з’явилисяв межах України, князь Януш Острозький повідомив короля, що по Україні поширюютьсярухи свавільних людей, які хочуть возвести «москаля» на російський трон. Розраховуючина підтримку Замойського, Острозький пропонував королю прийняти негайні міри щододонців, ще до того, як Дніпро кригою вкриється. Однак лист Острозького залишивсябез відповіді, оскільки на той час при королівському дворі перемогла партія прибічниківвійни з Росією [32, с. 498].
Несподіванодля своїх підданих, Сигізмунд ІІІ наказав звільнити донських послів і доправитиїх в Краків до Лжедмитрія I. Зовнішність наступника московського престолу не говорила на йогокористь: він був середнього, майже низького зросту, з сильною конституцією тіла,лице мав округле, неприємне, волосся рудуватого кольору, очі темно-голубі, був сумний,задумливий, незграбний. Ці риси прекрасно відображені в портреті Лжедмитрія I, що був написаний очевидцем [1, с. 341]. Рангоні дуже зрадів приїзду наступника російського престолу, і прийнявйого з великою повагою. В досить довгій розмові з Отрєп’євим, нунцій досить яснодав йому зрозуміти, що якщо той дійсно хоче домогтися допомоги з боку Сигізмунда,то він повинен відректися від православної віри і перейти в римо-католицьку. ЛжедмитрійI погодився, і наступного тижняв присутності свідків дав урочисту клятву бути слухняним сином апостольського престолу,після чого Рангоні миро помазав його, а один з єзуїтських священників прийняв сповідь.Коли нунцій досягнув своєї цілі, то привіз новонаверненого до короля, і той визнавйого царевичем. 13 березня 1604р. король звернувся до коронного гетьмана Яна Замойськогоза порадою, а фактично запропонував йому очолити похід на Москву. Гетьман, якийочолював опозицію королю в Польщі, рішуче відкинув цю пропозицію [30, c. 163].
Мир натой час був категорично необхідним як для Росії, так і для Польщі. Польсько-литовськівійська вели боротьбу з шведами в Лівонії. Канцлер Ян Замойський ще в кінці 1602р. запропонував укласти союз з Росією і закріпити його шлюбом з Ксенією Годуновою.Проте Сигізмунд рішуче відкинув цю пропозицію. Король підозрював, що Москва спробуєдістати шведську корону своєму ставленикові – королевичу Густаву, сину скинутогошведського короля Еріка XIV. Підозри правда виявились безпідставними, адже в 1601р. королевичГустав був засланий з Москви в Углич [4, с. 353].
Рішучапозиція коронного гетьмана Я. Замойського, Жолкевського, Василя Острозького, Збаражськогота інших сенаторів, справила значний вплив на королівський двір. Сигізмунд був змушенийвідмовитись від офіційної підтримки Самозванця і не пропонував більше посилати арміюв похід на Росію. Проте передчуваючи вигоду від цієї авантюри, король пішов на хитрість:він визнав Дмитрія царевичем, хоча й не публічно, призначив йому щорічну допомогу(40 тисяч злотих), і дозволив панам, приватним чином, допомагати йому.
Найбільшрішучим прихильником негайної війни з Росією виявився сенатор Юрій Мнішек, якийне належав до числа впливових державних чиновників того часу. Гетьман СтаніславЖолкевський писав, що Мнішек діяв засобами брехні та підлабузництва, але особливоважливою для нього була допомога його родича кардинала Б. Мацієвського, що мав великийвплив при королівському дворі. Мнішек допоміг Лжедмитрію I заручитися допомогою литовського канцлера Лева Сапеги. Канцлер заявив,що Дмитрій дуже схожий на покійного царя Федора Івановича і обіцяв прислати в допомогу2000 вершників [7, с.320].
Тим часомчутки про Самозванця поширювалися на території Росії, і дійшли до Бориса Годунова.Той негайно ж взявся приймати міри. І тут же в Польщу, від імені бояр, Борис відправивдядька Григорія – Смирного-Отреп’єва, і що ж сталося? В грамоті ні слова не булопро самозванця! Там тільки написали про безчинства суддів королівських! Існуютьтакож відомості, що бояри таємно відправили до короля Ляпунова, щоби той попросивкороля допомогти Дмитрію. З цього видно позицію бояр, які будь-яким чином намагалисяскинути з трону Бориса Годунова [19, с.498].
Що жробив Борис готуючись до боротьби з Самозванцем? В Москві патріарх Іов і князь ВасильШуйський, що є сили умовляли народ не вірити чуткам про царевича, який справді померв Угличі, і він князь Шуйський, сам поховав його, а під іменем царевича виступаєзлодій Грішка Отрєп’єв. Але народ не вірив ні князю, ні патріарху. По областях пройшовнаказ від патріарха духовенству, щоб ті молилися за упокой царевича Дмитрія. А священикина службі мали розповідати прихожанам про поганого самозванця, який глумиться надіменем царевича.
Тим часом2 червня 1604 р. у Самборі був підписаний таємний договір між Лжедмитрієм I та Мнішеком. В силу королівськихкондицій самозванець зобов’язувався передати короні Чернігово-Сіверську землю. Обов’язок потім було підтвердженоособливим договором про передачу короні шести міст в князівстві Сіверськім (очевидно,Чернігова, Новгорода-Сіверського, Путивля) а також мала відійти Смоленська земляз її центром – м. Смоленськом.
Однієюз умов став шлюб самозванця. Причому мова йшла не скільки про дозвіл, а стількипро зобов’язання Лжедмитрія одружитися на підданій короля. «Дозволяємо йому одружитисьна наших землях, щоби вона царицею московською була. Щоправда, ім’я майбутньої нареченої неназвали.Договір з Краковом і визначив всю подальшу долю Марини Мнішек. По поверненню в Самбор,Мнішек впевнено довів справу до кінця. Під страхом прокляття, Дмитрій клянетьсяодружитись на Марині. Умови шлюбного контракту зводились до наступного: Самозванецьзобов’язувався виплатити Мнішку мільйон польських злотих із московської казни навиплату боргів і переїзд в Москву. Марина в якості цариці повинна була отриматина правах удільного князівства Новгородську і Псковську землю з думними людьми,дворянами, духовенством, з приміськими поселеннями, і селами, зі всіма доходами.Самозванець урочисто обіцяв, що Новгород і Псков фактично будуть виведені з підвлади Москви [27, с.245].
У планірелігії набожні Мнішки поставили перед Дмитрієм суворі умови. Він повинен був перевестивсе Московське царство з православ’я в католицтво за рік. У випадку не виконанняцієї умови, Марина мала право розлучитися, але, розуміється, зберігала за собоювсі земельні надбання.
Під часпереговорів з королівськими чиновниками в Кракові Отрєп’єв попросив короля, щоби той приставив до ньогосенатора Мнішка і дозволив розпочати воєнні приготування – збирати козаків і добровольцівна польських землях. Зіткнувшись з протидією сенаторів і сейму, Сигізмунд ІІІ неміг використовувати королівську армії у війні з дружньою державою. Як не писалипольські хроністи, що військо було зібрано завдяки коштам Юрія Мнішека, КостянтинаВишневецького та інших панів, ця думка є не точною. Оскільки ні Сигізмунд ІІІ, нічлен сенату Речі Посполитої Юрій Мнішек аж ніяк не були приватними особами, а прямапідтримка короля мала вирішальне значення для успіху авантюри.
Воєнніприготування в Самборі і Львові набули широкого розмаху. Коронний гетьман Ян Замойськийвимагав від Мнішка пояснень чому збирають солдат без відома короля, і суворо попередив,що такі приготування можуть нанести велику шкоду Речі Посполитій.
Самборськаказна була постійно пуста, і Мнішек не міг виділити Лжедмитрію навіть тих 4000 злотих,які король пожалував царевичу на утримування. Тим не менше, сенатору вдалось отриматидеякі кошти, і він приступив до формування війська. До середини серпня 1604р. покровителісамозванця зібрали в передмісті Львова деяку кількість кінноти і піхоти. Під прапорицаревича сходились найманці з усіх боків, які залишились без діла після закінченнябойових дій в Лівонії. Серед тих, хто прийшов на службу до Лжедмитрія I, були ветераниБаторія, мародери та інші волоцюги. Ставки найманців в Європі були досить високими,і Мнішку було важко оплачувати їх послуги. Не отримуючи зарплати браве вояцтво почалограбувати місцеве населення. Діло дійшло навіть до вбивств [29, с. 86].
Не дивлячисьна обіцянки канцлера Лева Сапеги, самозванець ніякої допомоги з Литви не отримав.Не бажаючи війни з Росією (воно й зрозуміло, адже через своє сусідство з російськимиземлями литовці би прийняли на себе перший удар) литовські магнати рішуче відмовилисьпідтримати авантюру. Такі настрої в загальному і переконали Сапегу не підтримуватиДмитрія.
Московськадипломатична переписка зберегла відомості про те, що Сигізмунд ІІІ робив спробипідштовхнути до війни з Росією кримського хана. Літом 1604 р. кримський мурза А.Сулишев повідомив Москву, що король бачився з кримським послом Д. Черкашеніним іпообіцяв виплатити кримському хану неабияку винагороду, якщо Крим допоможе тому,кого величають московським царевичем. Коли посильний прибув з цією пропозицією дохана, той погодився. Але так сталося, що секретне звернення короля не мало ніякогоуспіху, оскільки не було підкріплене грошима. Без погодження з сеймом король неміг виконати своїх щедрих обіцянок [30, с. 630].
Політика,яку вів польський король була хитрою і подвійною. На словах він нібито виступавза збереження мирних відносин з Москвою, а на ділі готував війну. Поки наймане військостояло в Львові, король залишав без розгляду скарги населення на останніх. Лише,коли пройшло півтора тижня відколи Мнішек покинув Львів і виступив похід, Сигізмундвидав запізнілий наказ про розпуск найманої армії. Папський нунцій Рангоні отримавпри дворі достовірну інформацію про те, що королівський посланець мав чітку інструкціюне спішити з доставкою в Львів.
Тим часомармія самозванця повільно підходила до кордонів Московської держави. Загони робилив день не більше 2-3 миль. Збереглась поденна записка походу, складена невідомиміз оточення Мнішка. Записка містить повний розклад походу, в яких рицарство зупинялосяна постій. Мнішек володів селами в околиці Львова, але найманці зупинились там лишена день. Значно більше часу вони провели у володіннях князів К. Вишневецького іРужинського, київського католицького єпископа та інших осіб [31, c. 175].
Самозванецьщедро обдаровував кредиторів борговими розписками. Погасити їх він думав за рахунокбагатої московської казни. А поки весь тягар походу несли українські селяни з тихпомість, де зупинялись солдати.
Лжедмитрій I розраховував на те, що в дорозійого військо поповниться озброєними загонами великих магнатів – князів Вишневецьких,Сапеги, Ружинського та інших, але надії його не виправдались. Князь Ружинський письмово зобов’язувався прийти з кількома сотнями вояків на виручку Самозванцю. Пан Халецький і пан Струсь обіцяли привеститисячу вершників. Проте виконання своїх обіцянок вони відклали на майбутнє.
Протягомдвох тижнів самозванець залишався на території Львівщини. Під час зупинки в Глинянах,на початку вересня, був проведений огляд війська. Рицарство зібралось в коло і вибралосвоїх командирів. Головнокомандуючим був призначений Мнішек, полковниками були вибрані– Адам Жулицький і Адам Дворжецький, а син Мнішека Станіслав став командувати гусарськоюротою. Таким чином, Мнішек та його найближче оточення повністю сконцентрували командуваннявійськом у своїх руках [35, с. 650].
Станомна початок вересня 1604 р. армія Мнішка нараховувала біля 2500 чоловік. До неї входили580 гусар, 500 чоловік піхоти, 1420 козаків та п’ятиборців. До моменту переходучерез кордони ряди козаків зросли до 3000 чоловік. В армію самозванця пішли деякінадвірні козаки, які служили у великих магнатів. Таким чином, українці складалидві третіх війська. Крім православного українського населення, біля Самозванця почализбиратися і московські люди. Уже в кінці 1603 р. А. Вишневецький повідомляв королюпро прибуття до царевича двадцяти москалів. Але це передусім були вихідці з простогонароду [30, c. 397].
До початкупоходу в таборі самозванця зібралось біля 200 москвичів, які тікали за кордон зрізних земель. Польські джерела називають по імені лише одного з московських керівників– Івана Прошина. Сімя Прошиних не належала до царського двору. Але якийсь Ждан Прошинвислужив чин дяка в приказі Великого приходу в 1592 – 1597 рр. Після воцаріння БорисаГодунова його кар’єра обірвалася. Серед дворян, які прийшли підтримати істинногоцаревича, найбільш відомими були брати Дубенські-Хрипунови. В Росії вони служилияк вибрані дворяни із Зубцова. Не пізніше 1603 р. дяки зробили помітку в Боярськомусписку: Іван, Кирило, та Данило Путятині діти Хрипунова. Зрадники. Хрипунови втеклив Литву не тому, що вирішили підтримати Дмитрія, а тому, що їх підкупив литовськийканцлер Сапега. Вони забезпечували канцлера різною інформацією секретного змісту,але були викриті і зберегли собі життя втечею. Зрада Хрипунових була добре оплачена:п’ять братів – Іван, Кирило, Данило, Прокопій і Іван Менший – отримали земельніволодіння і 1000 злотих на рік [28, с.129 -130].
Православнацерква вела постійну пропаганду проти католиків як про заклятих ворогів істинноїправославної віри. Тому православні люди, які опинились у таборі Лжедмитрія I, з тривогою спостерігали за засиллям єзуїтів та інших латинян. Такімалоприємні вісті дійшли до Мнішка, і він вирішив скористатись ситуацією, щоби поставитимосковітів на місце. Скориставшись доносом одного із росіян, Мнішек наказав схопитисина боярського Якова Пихачова і без суду стратити його. Мнішек сам повідомив проце папського нунція Рангоні в листі, який датується 8 вересня 1604 р. Згідно з версіївоєводи, Пихачов був підісланий в Самбор Борисом Годуновим, щоб убити царевича.Однак, в це важко віриться, адже він ніколи не впускав нагоди забруднити репутаціюросійського царя. Скоріше всього бідолаха необережно висловився щодо Дмитрія, назвавшийого Отрєп’євим[26, c. 78].
Десьу липні 1604 р. із Самбора на Дон виїхав литовець Счасний Свірський з запорожцями.Він відвіз козакам «царський» прапор – червоне полотнище з чорним двохголовим орломпосередині. Донці спорядили в Польщу нових послів. Вони з’явились в табір самозванця 25серпня 1604 р. В грамоті козаки знов підтверджували свою готовність виступити набоці «істинного царевича», «природженого государя».
Московськавлада своєчасно дізналася про появу гінців самозванця на Дону і спробували зупинитиповстання козаків. З цією метою вони направили до них дворянина Петра Хрущова. Останнійбув добре відомий козакам. Пройшло лише 12 р. з того часу, як правитель Борис Годуновпропонував донцям прийняти Хрущова в столиці їх війська. На той час вільні козакивідкинули посягання московського престолу на їх вольності. Провалилася місія Хрущоваі в 1604р. Козаки зв’язали російського посла і вивезли в Польщу, де і передали йогов руки Лжедмитрія I. Як виявилось на допитах, посолповинен був схилити донців до війни з самозванцем [12, с. 464].
КанцеляріяМнішка добре обробила протокол допиту, перетворивши його на памфлет, який викривавмосковського царя. Причому додали, що цариця Ірина, вдова царя Федора, призналаДмитрія «природним государем», за що, була убита своїм братом Борисом Годуновим.В Москві той же тиран наказав стратити двох дворян – Смирнова Васильєва і МеншогоБулгакова – тільки за те, що ті будучи в дома пили за здоров’я царевича Дмитрія.
Противникивійни з Росією не тільки протестували проти дій Мнішка, але й приймали практичніміри, щоб не порушити мирного договору. Ще в травні 1604 р. Януш Острозький сповістивкороля, що він застосовує насильство, щоби зупинити рух загонів лжецаревича до російськихкордонів. У краківського каштеляна були власні війська, та й інші магнати вислалисвої загони. У червні Острозький звернувся до Отрєп’єва з попередженням, що не дастьйому форсувати Дніпро. Український шляхтич підтверджував свою погрозу тим, що зібравтрохи південніше Києва значні сили. І діяв він, видно, в повній згоді з Замойським[20, с. 320].
Київськийвоєвода Василь Острозький разом з сином Янушем боялися, щоб з’єднані війська самозванцяі козаків, не викликали нового спалаху козацько-селянського повстання в Україні.Розмістивши свої війська південніше Києва, Януш перерізав шляхи, які вели в Запоріжжята на Дон. Воєнні цілі князів переслідували й іншу мету. Знаючи про насиллях найманціву Львові, вони намагались запобігти грабежам та іншим злочинам в Києві та його околицях.В своїх листах Януш Острозький не раз висловлював свої побоювання з приводу того,що Дмитрій втягне Річ Посполиту у війну з Росією, а козацькі загони, які підтримуютьцаревича, зможуть затіяти новий бунт на території України. В посланнях до королякнязь детально виклав план санкцій щодо свавільців. Проте король підтримував Лжедмитрія I, і це завадило Острозькому повністю виконати свої погрози. Він лишезабрав з київської переправи всі пороми та судна [13, с. 635].
Протягомкількох днів війська лжецаревича безславно тупцювали біля переправи. Самозванцявиручили кияни, які забезпечили переправу. Пройшовши за два місяці шлях від Львовадо Дніпра, армія Мнішка зібралась на берегах Десни, і готувалася до вторгнення наросійські землі.
В жовтні1604р. Лжедмитрій I увійшов в області Московської держави. Жителі першого прикордонногомістечка, Моравська, взнавши, що іде цар з польським військом, стали хвилюватисяі більше від страху, чим по добрій волі, відправили до самозванця послів з покірністюі присягнули йому. Козаки, які завжди йшли попереду головного війська, наблизилисьдо Чернігова, були зустріті пострілами, але потім взнавши, що Моравськ здався, чернігівцівступили в переговори і зв’язали воєводу, який не хотів здаватися царевичу. Не дивлячисьна те, що козаки до приходу головного війська, встигли напасти на посад і пограбуватийого, Лжедмитрій I наказав усе повернути, бо інакше він поведе на козацтво своїх рицарів.Козаки довго відмовлялись і сварились, однак змушені були повернути здобич, хочі не всю. Чернігів піддався, але не скорився Новгород-Сіверський, де засів воєводаПетро Федорович Басманов, улюбленець Годунова, який підвищив його, незважаючи намісництво. На вимогу капітуляції з Новгороду відповіли: «А … дети! Приехали на нашиденьги с вором». Басманов відбив наступ, не дав запалити місто, і нетерплячий Лжедмитрій,роздратований перешкодою, почав дорікати полякам: «Я думав більше про поляків –але тепер я бачу, що вони такі ж люди як інші. Рицарство відповіло: «Ми не зобов’язанібрати міста приступом, однак від цього не відмовляємося, пробий тільки пролом устіні» [30, c. 405].
Полякиуже було хотіли покинути його, як прийшла вістка, що воєвода князь Василь РубецьМосальський здав Путивль, найважливіше місто Сіверської землі. За Путивлем, багатоукраїнських міст і містечок також здались, і на території протяжністю 600 верстз півдня на північ Самозванця визнали істинним царем. Народ бачив цього царевича,оточеного поляками, але й бачив його зусилля до віри православної: так, він наказавперенести з Курська в Путивль чудотворну ікону Богородиці, зустрів її з почестямиі поставив у своїй спальні, кожен день молився перед нею, ця ікона супроводжувалайого і в Москву, де він також тримав її при палаці.
Царськийвоєвода, боярин князь Дмитрій Шуйський, непорушно стояв біля Брянська, не допомагаючиБасманову, й писав царю, що потрібно вислати більше війська. Борис наказав набиратиполки, але в наказі відмітив, що людські ресурси армії надзвичайно збідніли: одніперейшли до Самозванця, інші, розкошуючи в своїх маєтках, навіть і не думали воюватиза державні інтереси. Військо було сформоване з патріарших, митрополитських, архієпископськихта монастирських слуг [17, с. 329-330].
Новарать була доручена першому боярину, князю Федору Івановичу Мстиславському, якомуцар обіцяв віддати свою дочку, з досить солідним приданим, куди входили Казань іСіверська земля. Мстиславський зійшовся з військами самозванця під Новгород-Сіверським18 грудня: царські війська налічували від 40 до 50 тисяч у війську Самозванця булоне більше 15000 чоловік. Здається перевага колосальна, але якщо взяти до уваги небажаннясолдат воювати проти природженого государя, цілковиту бездарність командирів, погануорганізацію царського війська та недостачу бойового досвіду – то шанси ЛжедмитріяI різко зростають.
Мстиславськийпідступив до табору Самозванця, але не спішив, чекаючи підмоги: видно 50 проти 15тисяч йому було мало. В той же час, Лжедмитрій I якраз і не хотів чекати: 21 груднязавівши війська промовою, він ударив на царське військо, яке зразу ж кинулось тікати.Мстиславський був збитий з коня і отримав декілька ран в голову; царське військовтратило 4000 чоловік вбитими, і лише недосвідченість молодого царевича спасла царськуармію від повного краху [28, с. 156].
Не дивлячись,однак, на цю перемогу, яка по справжньому повинна була підвищити бойовий дух війська,справи для нього погрожували піти на спад. Лев Сапега написав Мнішку, що в Польщіна його кампанію дивляться досить негативно, і радив повертатися. Мнішек, під приводомзібрання сейму, став збиратися в Польщу. Тим часом найманці почали вимагати зарплатню,погрожуючи повернутись в Польщу. Лжедмитрій I ходив від однієї роти до іншої, вмовляючи їх залишитись. Проте марно,більшість поляків поїхало з Мнішеком. Залишилось тільки 1500 вояків, які замістьМнішка, вибрали гетьманом Дворжицького. Але ця втрата була повністю компенсована:прийшло 12 тисяч українських козаків, з якими Самозванець засів у Севську.
Так якголовний воєвода, князь Мстиславський, був поранений, то інші воєводи, князь ДмитроШуйський з друзями, не потурбувались повідомити царя про битву під Новгород-Сіверським.Борис взнав про це зі сторони і тут же послав у військо чашника Вельямінова-Зерноваз промовою та словом милостивим. Він висловив подяку Мстиславському за те, що тойпролив свою кров за царя, побажав йому міцного здоров’я і надіслав свого лікаря з двомааптекарями. Похваливши переможене військо Годунов не міг не осипати милостями єдинулюдину, яка достойно виконала свій обов’язок – Федора Басманова, захисника Новгород-Сіверського,подарувавши йому помістя і великі гроші [6, с. 634].
На замінухворому від ран Мстиславському був присланий князь Василій Іванович Шуйський, якийпри появі Самозванця урочисто, з Лобного місця, давав свідчення перед московськимнародом, що справжній царевич помер і похований ним, Шуйським. Лжедмитрій вийшовіз Севська і 21січня 1605 р. вдарив на царське військо при Добриничах, але незважаючина чималу хоробрість, через багаточисельність царської армії, потерпів поразку.Пізніше Михайло Борисович Шеїн, що займав тоді посаду чашника, був відісланий вТроїцький монастир повідомити царя про щасливу звістку, за що отримав звання окольничого;воєводи отримали золоті; війську роздали 80000 рублів. Проте радість царя була перерванатривожною звісткою з Смоленська, в якому населення схилялось до підтримки Самозванця.
Прийшливісті, що Лжедмитрій розбитий не до кінця. Після поразки в Добриничах, Самозванецьзаперся у Путивлі і, бачачи малу кількість свого війська, хотів втекти в Польщу,але тепер між росіянами було багато людей, які з’єднали свої долі з царевичем, іне хотіли ні тікати в Польщу ні здаватись на милість Годунова. Та ще й прибуло 4000донських козаків. Що ж у цей час робили царські воєводи? Вони пішли брати в облогуРильськ; але тут поляки розпустили чутку, що до них на підмогу іде польський гетьманЖолкевський. Воєводи налякались і накивали п’ятами в Комарницьку волость, де успішноповоювали з дітьми, жінками та старими людьми, що знизило авторитет царя, і, навпаки,зросла популярність Лжедмитрія.
Далі«геніальні» російські воєводи пішли брати штурмом Кромни, де засів прихильник ЛжедмитріяI Акінфєєв з донськими козакамина чолі з отаманом Корелою. Воєводи, за словами очевидця подій іноземця Якова Мажарета,займалися смішними справами. Тут же відбулася спроба Бориса Годунова отруїти Самозванця.Проте замисел був розкритий, і, загадковим чином, очевидно, від пережитих стресівпомер сам Годунов: 13 квітня, коли він встав із-за столу, кров потекла в нього зрота, вух і носа, і після двох годин мук він помер. Пройшла плітка, що він помервід отрути зробленої власними руками [17, с. 337-338].
ПісляБориса залишився його син Федір, який по відгукам сучасників, хоча й був молодий,але розумом і мудрістю переважав багатьох дідів сивочолих. Дійсно, Борис, першийіз царів московських, розширив для свого сина коло занять, яким обмежувалося вихованняросіян: так відома карта Московської держави – намальована рукою Федора Борисовича.Кажуть, що Годунов дуже любив свого сина і часто залучав його до державних справ.
ЖителіМоскви спокійно присягнули на користь Федора, поцілували хрест. Бездіяльність боярМстиславського і Шуйського, воєвод великого війська, змусило новий уряд відкликатиїх у Москву і на їх місце послати Федора Басманова, який успішно витримав штурмЛжедмитрія I. Разом з боярами, князем Ростовським і Басмановим, поїхав і патріархІов щоб привести військо до присяги новому царю. Проте Басманов зрадив царя і, з’єднавшисьз князями Голіциними – Василем і Іваном Васильовичами, Михайлом Глібовичем Салтиковим,7 травня оголосив війську, що істинним царем є Дмитрій. Полки без опору проголосилиостаннього царем; лише деякі не захотіли порушувати свою присягу перед Федором із двома воєводами, князями Ростовським і Телятевським, втекли в Москву [30, c. 409].
КнязьІван Васильович Голіцин був посланий у Путивль повідомити Самозванцю про перехідвійська на його сторону. Кажуть, що деякі вояки, приїхавши, впізнали в ДмитрієвіОтрєп’єва, але для таких викриттів було вже дуже пізно. Лжедмитрій I наказав війську іти під Орелі там його чекати, а сам рушив туди із Путивля 19 травня. Йому на зустріч поїхалиспочатку Салтиков і Басманов, а потім князь Голіцин і Шереметьєв. Прибувши в Орел,Самозванець відпустив військо на чолі з Голіциним на Москву, а сам пішов із своїмизагонами.
Післязради війська, гінці з посланнями від Лжедмитрія почали з’являтися в Москві, алеїх зразу ж хапали і страчували. 1 червня з посланням приїхали Наум Плєщєєв і ГаврилоПушкін, відправились спочатку в Красне село, де жили заможні купці та ремісники,що раніше не підтримували політику Годунова. Гінці прочитали красносільчанам посланнявід імені бояр Мстиславського, Василя і Дмитра Шуйських та інших, окольничих і громадянмосковських. Лжедмитрій I нагадував в ній про присягу, яку вони дали його батьку Івану, про утиски,що завдав їм Годунов, про своє чудесне спасіння, ще й прощав народ за те, що вінприсягнув царю Борису. Населення Красного села з радістю прийняло послів і зібралосьвеликим натовпом проводжати їх до міста. Уряд вислав проти них стрільців, але ті налякавшись, втекли,і посли безперешкодно зустрілись з народом [28, c. 131].
Як нестарався патріарх стримати повстання, все було марно. Схвильовані люди рушили доДмитра Івановича Шуйського, спитати кого ж він справді поховав в Угличі. ПереляканийШуйський сказав, що попового сина. Двері в Кремль були відчинені, маси народу ввірвалисьтуди, схопили царя Федора з матір’ю та сестрою і повели їх в боярський дім Бориса,розграбували їх маєтки. Під гнів народний потрапили також іноземці, які за чуткоюбули помічниками Годунова і за свою роботу отримали казкові багатства. Маєтки іноземцівбули розорені.
3 червняз Москви до Самозванця були відправлені з повинною князі Воротинський та Телятевський,той самий, що шукав у Москві сховку після зради Басманова. В той же час, до лжецаревичаприїхали посли від донських козаків, найвірніших помічників самозванця. А прибулихкнязів він вичитав за те, що не признали істинного царя, Телятевського ледь не вбили.Ще до приїзду Воротинського і Телятевського, в Москву були відправлені князі Голіцині Василь Мосальський, дяк Сутупов, щоб покінчитиз Годуновими. Розпочали з патріархаІова, найбільш вірного прихильника Годунова. Його з ганьбою вивели із собору підчас служби і як простого монаха заслали в Старицький монастир. Родичів Годунова,а також Сабурових і Вельямінових, що сиділи під арештом, також було відправленов заслання. Тільки Семен Годунов був задушений за те, що дуже піклувався про вигодисвого роду. Покінчивши з Годуновими та патріархом, Голіцин і Мосальський з Молчановим,Шелефедіновим і трьома стрільцями пішли у старий борисів дім. Царицю Марфу задушилишвидко, але молодий Федір боровся відчайдушно; на кінець одному з вбивць вдалосяумертвити молодого царя. Народу повідомили, що цариця Марфа з сином «от страха отравились».Царівна Ксенія залишилась живою. Тіло царя Бориса викопали в Архангельськім соборі,положили в просту труну і разом з сином і дружиною поховали в бідному Варсонофєєвськомумонастирі в Стрєтенці [30, c. 413].
3. Перший російський імператор: правліннята крах Лжедмитрія I
 
Взнавшипро успіх своєї справи в Москві, Самозванець почав розсилати грамоти по містах зповідомленням про те, що Москва визнала його істинним Дмитрієм, із вимогою наслідуватиїї приклад. В грамотах він писав, що Бог довірив йому Московську державу, а патріархІов з усім духовенством підтримали і визнали нового царя.
20 червняЛжедмитрій I урочисто в’їхав у Москву. Йому приготували пишну зустріч: всі церкви дзвонилив дзвони, зібралась маса людей, які падали навколішки перед новим царем; духовенствозустріло царя на Лобному місці, з хрестами. Коли новий цар був уже у палаці, з Кремляна Красну площу виїхав Богдан Бельський, оточений боярами та дяками, він ввійшовна Лобне місце і голосно засвідчив, що новий цар – істинний Дмитрій, і народ повиненйому коритися як законному царю [9, с. 320].
Повідомитинарод про вхід на престол нового царя мав патріарх. Оскільки Іов був понижений допростого монаха, потрібно було вибрати нового владику. Ним 22 червня став рязанськийархієпископ Ігнатій, який перший з архіреїв підтримав Лжедмитрія I. Патріарх сам був за походженнямгрек, займав посаду архієпископа на Кіпрі і прийшов в Росію в часи царювання ФедораІвановича. Новий патріарх розіслав грамоти по всіх областях з повідомленням просходження на престол істинного царя, і призивав усіх молитися за його здоров’я [8, c. 111].
Але всеце було тільки половиною справи, визнання Ігнатієм не могло поставити крапку у питанніЛжедмитрія I – самозванець він чи ні? Це могло зробити визнання матері, цариці Марфи.Великого мечника князя Михайла послали за Марфою, який привіз її в Москву 18 липня.Цар зустрів «свою матір» в селі Тайнинському і зустрівся з нею наодинці у шатрі.Очевидно переговори вдалися, оскільки Марфа дуже майстерно грала роль люблячої матері,а Лжедмитрій I відданого сина. Народ аж плакав, коли бачив як покірний син ішов заколісницею матері. Марфу помістили в Вознесенський монастир, куди цар кожен деньнавідувався. Зразу ж по приїзді матері, 30 липня Лжедмитрій I вінчався на царствоза звичайним обрядом. Були надані милості «дядьку» царя Михайлу Федоровичу Нагому,який отримав звання конюшинного боярина, Філарет Микитович Романов став ростовськиммитрополитом, його братові Івану Микитовичу було надано звання дворянина. Такожсамозванець щедро обдарував свого покровителя дяка Щелкунова давши йому звання окольничого.Але не тільки милості роздавав цар: 74 сімейства, що мали родинні зв’язки з Годуновим,були відправлені в заслання [10, c. 350].
Не проходилоі дня без того, щоб Лжедмитрій I не відвідував засідання Думи. Іноді, слухаючи довгі суперечки бояр,він сміявся і казав: «Скільки годин ви думаєте та все без результату. А я вам скажуот що» — і за хвилину він вирішував такі проблеми над якими бояри сиділи годинами.Він повчав бояр, наводячи приклади із власного життя та життя інших. По середахі суботах сам приймав чолобитні від простих людей. Коли поляки радили йому прийнятисуворі міри щодо підозрілих людей, цар відповідав, що є два способи утримувати підданиху покірності: один – бути мучителем, другий – роздавати нагороди, що й робив. Лжедмитрійнаказав повернути всі борги взяті ще Грозним. Зарплату військовим було подвоєно;духовенству – підтверджені старі привілеї і дані нові; у Львів вислано соболів на300 рублів, щоби там побудували православну церкву. В духовники собі, цар вибравархімандрита володимирського Рождественського монастиря. Друкування священних книгпродовжувалося у Москві: Іван Андроніков Нєвєжин надрукував «Апостол», в післямовіякого написав подяку царю Дмитрію Івановичу [33, c. 128].
Відносноселян та холопів у правління Лжедмитрія було видано два розпорядження: 1) підготовленебоярами, мало на меті обмежити поширення холопства та запобігти неправомірному перетвореннюселян на холопів. Друге розпорядження стосувалося біглих селян. Термін розшуку збільшувавсядо 15 років, проте, якщо буде виявлено, що селянин втік через голодування, то вінставав вільною людиною. Милості царя досягли навіть віддалених остяків: пригніченіверхотурськими збірниками ясака остяки просили царя, щоб той наказав збирати ясакяк і раніше з Пермі Великої. Він зроби ще краще: звільнив остяків від податківціві сказав самим відвозити ясак у Верхотурьє.
Післяцарського вінчання Лжедмитрій відпустив іноземне військо, попередньо добре їм заплативши.Проте вояки навіть і не думали покидати Москву, а далі веселились за государів рахунок,неодноразово порушуючи закони та творячи безчинства. Шляхтич Липський був заарештованийза бійку, і приговорений до кількох ударів батогом. Коли його водили по вулицях,поляки напали і відбили свого товариша. Цар вимагав від поляків повернути Липського,а то він їх усіх переб’є. Поляки відповіли, що вони радше помруть чим видадуть товариша,а перед тим багато зла вчинять Москві. Нарешті, він таки вговорив поляків видатиЛипського для заспокоєння народу, обіцяючи захист шляхтичу [4, c. 215].
Пропившита програвши всі гроші поляки знову звернулись з проханнями до царя, коли той відмовив,то більшість з них відправилась в Польщу з жалобами на невдячність Лжедмитрія. Біляцаря залишилось тільки кілька, найбільш талановитих поляків, його старих друзів,які йому були необхідні для відносин з Польщею, як наприклад, брати Бучинські; залишилисьтакож охоронці із лівонців.
Що недавало авторитету новому царю, то це любов до іноземців та неповага до стародавніхзвичаїв. Лжедмитрій, як людина молода та енергійна, яка досить довгий час проживалаза кордоном, прагнув змін та нових порядків. Він запровадив музичний супровід підчас обіду, не мив рук в кінці столу, їв телятину, що суперечило російським традиціямтого часу, не ходив в лазню, не спав після обіду, а використовував цей час для оглядусвоєї скарбниці, на перевіпку роботи майстерень, йшов сам, без зайвої урочистості.Сам випробовував нові гармати, учив військо. Все це не подобалось, хоч і не всім,консервативним російським людям [3, c. 1].
Ще більшеросіян турбувала прив’язаність Лжедмитрія до чужої віри. Він прийняв католицизм,хоча й зробив це щоби заручитись допомогою польського короля та ордену єзуїтів.Тепер, коли він уже сидів на російському престолі, йому було необхідно зберегтидружні відносини з папою, королем Сігізмундом та іншими католицькими державами.У той час в Європі процвітала ідея всехристиянського ополчення проти страшних турків.Тому й не дивно, що ця думка заполонила увагу молодого царя, але він знав, що длявиконання цього замислу потрібен тісний союз з католицькими державами та папою.Приязнь папи, короля та єзуїтів потрібна була йому і по іншій особистій справі. Вінбув закоханий у Марину Мнішек, і хотів якнайскоріше бачити її в Москві; король,духовенство могли перешкодити її приїзду та й Мнішеки були ревними католиками.
Між тимте, що проходило в Москві, активно велися зовнішні зв’язки, переважно з Польщеюта Римом. Коли Лжедмитрій ще боровся з Годуновим, в Польщі сейм висловився протинього, незважаючи на підтримку авантюри королем. Тепер же успіх Самозванця заставивна час мовчати незадоволених. Цар терміново відправив у Краків свого посла АфанасіяВласьєва умовляти Сигізмунда про спільну війну проти турків та просити дозволу наприїзд в Москву Марини Мнішек. Із наказів даних послові видно бажання царя, щобповедінка нареченої не викликала негативних вражень у народу. Він випрошував у Мнішекадозволу для Марини ходити в грецьку церкву та причащатися в російського патріарха,дотримуватись обрядів православної церкви, хоча таємно може залишатися католичкою.Є відомості, що король пропонував йому взяти заміж не Марину, а свою сестру абокнязівну трансільванську. Проте Лжедмитрій відмовився, і сказав що виконає обіцянку[5, c. 145].
10 жовтняв Кракові відбулось заручення, з всією пишністю та присутністю короля. Проте Мнішек,незважаючи на прохання російського царя по швидше відправити Марину в Москву, недуже спішив. То він посилався на борги, то на якби любовний зв'язок з дочкою ГодуноваКсенією. І, нарешті, завдяки вмовлянням Власьєва, Марина вирушила в подорож.
Сигізмундмав надію, що зять сандомирського воєводи віддасть всі сили Московської державив розпорядження польського уряду, якому у такому випадку буде легше справитись зтурками, кримчаками і шведами, легко буде налагодити торгівлю з Персією та Індією.Лжедмитрій дійсно хотів тісного союзу з Польщею, але не хотів бути тільки знаряддяму руках польського короля, він не хотів щоб російський народ дивився на нього якна слугу Сигізмунда, який готовий заплатити російськими землями за прихильністьПольщі. Польський король замітив холодність Самозванця, і відіслав до нього свогопосла Олександра Гонсевського. Останній однозначно дав зрозуміти царю, що він щенедостатньо зміцнів на престолі і рано виявляє холодність своїх польських покровителів.А ще посланець розповів чутку про те, що Годунов залишився живим і зараз переховуєтьсяв Англії. Далі Сигізмунд наполягав, щоб російський цар ув’язнив шведського королевичаГустава, який знаходився при московському дворі, оскільки той заважав польськомукоролю у претензії на шведський престол. Також, вимагав вільної торгівлі для польськихкупців у російських міста; дозволу боярам Хрипуновим повернутися до Москви; розслідуванняконтактів віленського посадника Гольшаниці з Борисом Годуновим. Більшість з цихвимог було виконано, крім ув’язнення королевича Густава, якого, за словами царя,тримали як вчену людину, а не як принца шведського. Загалом, на початку правлінняСамозванець вів досить обережну політику у відношенні Польщі, очевидно, тому, щоМарина перебувала все ще на території Речі Посполитої. Проте знайшлась причина,яка мало не розсварила союзників: Лжедмитрій задумав собі змінити титул царя, натитул цісаря або імператора, та ще й додати до нього слово непереможний. І все жвін наказав своєму послу Бучинському згоджуватися на все, лиш би пані приїхала [29, c. 178].
Римськийдвір уважно стежив за відносинами Лжедмитрія і Польщі, тому що від них більше всьогозалежало діло просування католицизму. Саме тому, римський двір так наполегливо старавсяскріпити союз між Лжедмитрієм та королем. Зокрема, нунцій Рангоні писав до російськогоцаря, що він докладає багато зусиль щодо посилення любові та союзу між ним і Сигізмундом.В своїх листах нунцій також неодноразово натякав, що пора би вже виконувати своюобіцянку щодо введення католицизму в Росії. Проте кардинал у своїх висловлюванняхдосить обережний і радить проводити зміну віри мудро та виважено.
В цейчас на папський престол зійшов папа Павло />V, змінивши померлого папу Климента VІІІ. Цар зразу ж почав установлюватиконтакти з новим папою. Він відіслав лист у якому повідомляв про свою щасливу перемогунад Годуновим, і казав, що в надії на божу допомогу він не буде бенкетувати, а будевсіма силами турбуватися про християнство; для цього він хоче з’єднати свої військаз імператорськими проти турків і просить папу відговорити імператора від миру зними. Також, він клопотався про надання йому титулу імператора, та возведення старогодруга Рангоні у кардинальський чин. Це свідчить про те, що Лжедмитрій або не хотівспішити з введенням католицизму, або ж взагалі не хотів його вводити [18, с. 220].
Новийпапа відповів Дмитрію поздоровленням з перемогою над тираном Годуновим, і особливодякував богові за те, що Дмитрій зійшов на трон своїх предків будучи висвячениму католицькій вірі. Взагалі, папа дуже приязно поставився до російського царя, щопідтверджується наказами кардиналу Валенті та нунцію Рангоні якнайкраще прийнятиросійського посла Власьєва, щоби той був задоволений та спрямований на подальшідружні відносини між обома сторонами.
КорольСигізмунд не задоволений поведінкою Дмитрія, недобрим оком дивився на добрі відносиниміж російським царем та папою, і тому не захотів відпускати посла в Москву графаРангоні, племінника відомого уже нам нунція. Проте папа гнув свою лінію, для ньогонадзвичайно важливою було весілля Дмитрія з Мариною. Сам глава римо-католицькоїцеркви писав Лжедмитрію, що його шлюб з Мариною є ділом благочестивим, і, що цимвчинком він задовольнить всезагальні очікування: «Ми не сумніваємося, — продовжуєпапа, — що так як ти хочеш мати синів від цієї чудової жінки, народженої та вихованоїв благочестивому католицькому домі, то хочеш також привести в лоно римської церквиі народ московський, тому що народи зобов’язані слідувати прикладу своїх вождів.Вір, що ти призначений богом для здійснення цієї рятувальної місії, причому великоюдопомогою для тебе буде твій благородний шлюб». Те ж саме писав папа і до Мариниз її батьком [12, c. 468].
ПавлоV також порахував потрібним нагадатиросійському царю про лист, який він писав його попереднику папа Клименту VІІІ, 30 липня 1604 р.; нагадавшипро лист, папа обіцяє матеріальні та людські ресурси для допомоги у покатоличенніросіян. Глава римської церкви так спішив з шлюбом самозванця з Мариною, що уповноваживпастора Савіцького, обвінчати їх у Великий піст. Знаючи, що Лжедмитрій добиваєтьсяімператорського титулу, Папа через кардинала Боргезе наказав нунцію виконати цепрохання і надати Дмитрію такий бажаний титул: Serenissimo et inviktissivo Monarchiae Demetrio Joannis, Caesari ac Magno Duci totius Russiae, Monarciae Moskoviticae subjektorum, Domino et Regi [30, c. 430].
Не вважаючиправильним прямо вимагати у Сигізмунда, щоби той поступився бажанню Лжедмитрія відноснотитулу, Папа непрямим способом натякав королю, наскільки важливим є союз Москвиі Польщі для дружнього нападу на спільних ворогів – татар. Папа відсилав листи зпроханням, щоби ці дві сторони утворили коаліцію.
Але втой самий час, як римський двір задіював всі зусилля аби зміцнити союз між Польщеюі Москвою, виникали проблеми в його особистих відносинах з Дмитрієм. Папа надіявся,що шлюб царя на католичці стане могутнім стимулом для розповсюдження латинства умосковських землях, але Дмитрій вимагав, щоб Марина тримала католицизм у таємниці,і зовнішньо виконувала всі обряд православної віри: ходила в російську церкву, постиласяв дні, приписаній православ’ям. Нунцій Рангоні, до якого звернувся Дмитрій з цимивимогами, відповідав, що незважаючи на щире бажання йому допомогти, він не має ніякихповноважень, щоб задовольнити його бажання, і ця серйозна та важка справа повиннавирішуватися представниками вищої інстанції. Рангоні всіляко переконував Дмитрія,що не потрібно відсилати це прохання дальше, оскільки це може викликати напруженістьу відносинах з Римом. Проте цар не послухав нунція і справа була відправлена навирішення Папі. 4 березня 1606 року Боргезе повідомив Рангоні, що справа вирішенане на користь царя. В такій же ситуації опинився і польський король, коли відправивсяв Швецію для прийняття престолу, але йому не було дозволено коронуватися за лютеранськимизвичаями [13, с.640].
Між тиму Рим приїхав Лавицький. Папа передав Дмитрію лист, в якому незважаючи на урочистістьбуло видно ноти тривожності, очевидно, Лавицький приніс не лише добрі новини. ПавлаV турбувало те, що охоронцями Дмитрія були іноземці, які сповідували протестантизм,що в числі наближених було два поляки брати Бучинські, які не були католиками. Вкінці листа Папа пише: «Посилаємо тобі назад Лавицького, який сповістить про нашіпоради, особливо не слухайся порад єретиків своїх, а слухай людей мудрих і благочестивих».Під останніми Папа розуміє Мнішка з його оточенням. Також, був лист до Марини, вякому він приписував цариці виховувати своїх дітей у всій суворості і благочестивості,з дитячого віку вбити їм в голову, що потрібно поширювати істинну релігію. В поскриптуміПапа Римський відсилає московській цариці Андрія Лавицького і обіцяє допомогу відордену єзуїтів. У листі до сандомирського воєводи, глава католицької церкви писав,що саме більше покладається на благочестивість та вірність останнього. Павло V виказує надію, що народ московський легко навернеться в католицизм,оскільки він цитую «от природы кроток и до сих порне бил заражен ересями».
Доїхавшидо Вязьми, старий Мнішек залишив тут свою дочку, а сам поспішив у Москву, куди приїхав24 квітня 1606 року; 2 травня з великою урочистістю туди ж в’їхала Марина і зупинилась у Вознесенськомумонастирі; вважали, що Самозванець на одні дари для Марини і поляків витратив 4мільйона срібних рублів ( хоча на мою думку ця цифра була дуже завищена секретаремцаря Яном Бучинським; російська казна, розорена трьохрічним голодом не могла видаватитакі великі гроші).[20, с. 217].
Царськевесілля мало відбутися в неділю 4 травня 1606 р. Але в назначений день вона не відбулася.Духовенству потрібно було кілька днів, щоб виробити прийнятну процедуру вінчанняМарини Мнішек з царем і коронацію. Таємно наречений просив у Папи Пимського дозволуна миропомазання Марини та причащання за православним обрядом. Без такого акту немогло й бути мови про коронацію. Ватикан відповів рішучою відмовою. Лжедитрій об’єднавв одне ціле церемонію коронації та вінчання.
Весіллявідсвяткували 8 травня 1606 року у палаці. Зранку молодих повели в столову хату,де придворний протопіп Федір урочисто обручив їх. У Грановитій палаті князь Шуйськийпривітав наречену, і молодих відправив в Успенський собор. Патріарх урочисто коронувавМарину, попередньо здійснивши обряд миропомазання. Росіяни були надзвичайно обуренітим, що російська цариця відмовилася від причастя. Зате посли залишились задоволеними.Але тільки як іноземних послів, а зокрема поляків Миколая Олесницького і ОлександраГонсевського, відправили з церемонії, патріарх обвінчав царя з Мариною по православномуобряду. Польські дами, (подруги Марини) з сміхом описували своїм чоловікам, як молодіприйняли від патріарха разом з благословенням по шматочку хліба і ковтку вина. Присутнітут привітали навернення цариці в православну віру [16, c. 215 – 217].
Бояринедаремно перенесли весілля з неділі на четвер. П’ятниця приходилась на день СвятогоМиколая, один із найбільш значних у православ’ї. Самозванцю було важко зупинитися.І він махнувши рукою на правила, затіяв величезний бал в непідходящий час.
Великеневдоволення московської зняті викликало те, що государ посадив коло себе не їх,а гостей з Польщі. Гусарам була виявлена особлива увага. Серед балу цар сказав,що кожному з них дасть по 100 рублів. Що ще більше довело бояр, які взнали що московськаказна порожня. Російський народ, проте сердечно, на відміну від царя, сприйняв новуцарицю, хоча його запал спав, коли після багатьох прохань вийти на балкон, царицяцього не зробила.
ЮрійМнішек привів з собою кілька загонів гусар, з якими Самозванець починав свою кампанію.Найманці дивилися на прихід, як на друге завоювання Москви. Цар розмістив воїнствов помістях бояр, купців та багатих ремісників. Останні, прикриваючись покровительствомцаря, не дуже церемонились з хазяїнами. Весілля супроводжувалося багатьма вуличнимиінцендентами. П’яні найманці затівали бійки, ґвалтували жінок, пускали в хід зброю,якщо зустрічали опір. Про ці безчинства пишуть як польські так і російські сучасники[24, c. 591].
Тим часомміжнародні діла не стояли на місці. Від польського короля були прислані посли. Зустрічз якими відбувалася дуже напружено. Дмитрій вимагав імператорського титулу. Сигізмундвідмовляв йому, і тому що в титулі, які польські королі надавали його попередникам,називаючи його не великим князем, а просто князем.
Виявилося,що головна мета, задля якої до приїзду Марини цар хотів підтримувати союз з Польщею,не могла бути досягнутою. Нунцій Рангоні писав, що хоч він за наказом папи говоривз Сигізмундом про таємний союз між Москвою, Польщею і Імперією, однак становленнюцього союзу заважають непереборні перешкоди, зокрема ворожнеча між німцями і поляками;польський король може згодитися на союз з Імперією лише за умови, що всі імперськікнязі дадуть обіцянку не залишати поляків впродовж всієї війни, але за тодішньоїситуації це було практично неможливо. Тому, Папа вирішив обмежитися союзом двохдержав – Росії і Польщі проти кримських татар. Розгром яких відняв би в Порти значнівійськові ресурси, що б допомогло імператору у боях з турками на території Угорщини.Але війна з кримськими татарами автоматично перетворювалася на війну з Туреччиною,від чого вперто відмовлявся Сигізмунд [26, с. 185].
На тихже переговорах, Дмитрій оголосив, за свідченням бояр, що ні п’яді Московської земліне віддасть Литві і, що це було сказано не для відводу очей, доказують умови запропонованіполяками та відповіді на них Лжедмитрія. Поляки вимагали: 1) щоби Дмитрій віддавПольщі Сіверську землю;2) уклав вічний союз з Польщею; 3) щоб дозволив єзуїтам таіншому католицькому духовенству увійти в Московську державу і будувати там церкви;4) щоб допоміг Сигізмунду повернути шведський престол. На першу вимогу цар відповів:землі Сіверської не віддам; на друге: союзу з Польщею сам хочу; на третє: церковлатинських та єзуїтів не хочу; на четверту: для повернення Швеції буду грошима допомагати.Щоб довести свою прив’язаність до Польщі він готовий був зробити все, що тількине несло шкоди цілісності та честі Московської держави. Зокрема, ще в 1605 р. вінпослав Карлу ІХ – шведському королю – лист з повідомленням про своє царювання, із погрозою розпочати війну якщо той не поверне трону Сигізмунду.
Але набагатонебезпечніше були справи у самій країні. Терські козаки скористались чутками, щов 1592 р. цариця Ірина народила від Федора хлопчика – царевича Петра, якого Годуновпідмінив на дівчинку Феодосію, яка невдовзі померла. Видумка скоріше всього не терська,а московська. Царевичем став позашлюбний син муромського жителя Івана Коровіна,який раніше був у Москві і відповідно міг грати роль царевича. Правда, новоявленомуцаревичу від роду було років з двадцять, тоді як царевичу Петру по ідеї було б чотирнадцять.Козаки у кількості 4000 чол. вирушили до Астрахані, незважаючи на вимогу влади видатицаревича. Проте Лжедмитрій швидко вирішив цей конфлікт, він послав посильного ззапрошенням царевича в Москву і, більше того, наказав забезпечувати козаків по дорозіпродовольством. Можливо, він за допомогою козаків хотів укріпити свою владу. Посильнийзастав козаків у Самарі; вони прийняли його пропозицію і рушили до Москви. Проте«дядя» не вспів зустрітися з «племінником» [23, с. 32-33].
Найбільшнебезпечними для влади царя були бояри та безчинства польських найманців. Першийвеликий виступ в Москві відбувся 14 травня. В той час гайдук Вишневецького побивпосадську людину і сховався за воротами. Народ взяв в облогу двір Вишневецькогоі вимагав видати винного. До півночі тут зібралось біля кількох тисяч чоловік. Посадськіпогрожували рознести на тріски хороми. Всю ніч обурений натовп москвичів заповнювавдвір. З цим заколотом цар успішно справився.
Можнавідмітити, що пряма відкрита агітація проти царя не мала великого успіху в народі,тоді як насильства з боку поляків викликали негайний спротив з боку населення. Описуючипіймання на ринковій площі одного з агітаторів, охоронець К. Бусов не згадував те,що народ хотів його відбити. Коли Лжедмитрій узнав про це, він наказав провестидопит, проте бояри захистили його сказавши, що той робив це у нетверезому вигляді,і зараз не може нічого згадати [21, с. 201].
Самозванецьповодив себе дуже безпечно. Вважаючи, що народ його любить і в першу чергу моженапасти на поляків, а не на нього, тому й інструктував Мнішка, щоб поляки вели себепристойніше. І все ж, незважаючи на свою впевненість у народну любов, цар розпорядивсяввести надзвичайний стан у війську. Басманов підняв на ноги стрільців і розставивпосилені пости по Москві. Охорона отримала накази вбивати всіх підозрілих осіб,що намагались попасти всередину Кремля. В ніч на 16 травня Басмановим було захопленошістьох шпигунів. Троє з них були убиті на місці, троє замучені катуваннями. Басмановдіяв з виключною жорстокістю, тому в змові брала участь його названа мати МарфаНага, яку він звільнив з монастирського полону і обсипав нечуваними милостями, атакож інші улюбленці, зокрема Василь Голіцин [19, с. 502].
Боячисьвидали себе необережними діями, змовники не наважувались розвернути в народі широкуагітацію проти Дмитрія. Вони кілька раз відкладали термін перевороту, оскільки небули впевнені втому як поведе себе населення. В кінці кінців вони вирішили виступатипід маскою прихильників царя, щоби підштовхнути народ до повстання проти іноземнихвійськ.
Готуючисьдо війни за Азов, Лжедмитрій вислав на південний кордон боярина Шеремєтьєва з військом.Одночасно в Москву були викликані новгородські дворяни. Вони стали табором за милювід Москви. Чисельність новгородців по польським даним становила 18 тисяч чоловік.В дійсності їх було не більше однієї чи двох тисяч. І все ж це була грізна сила.Бояри не могли виконати своїх задумів, не маючи хоча-би кількасот озброєних бійців.І польські і російські джерела повідомляють про те, що Шуйським вдалось втягнутив змову новгородців.
На світанкуШуйські, зібравши в себе в дворі змовників, рушили через Красну площу до Кремля.Бояри синхронізували свої дії з моментом, коли проходила зміна нічної сторожі. Зачутками, Яків Маржарет був посвячений у плани змовників і відвів сторожу від царськихпокоїв. У внутрішній частині палацу було не більше 30 чоловік сторожі [14, с. 153].
За звичаєм,цар встав на зорі. Басманов, що ночував у внутрішніх покоях доповів, що ніч пройшласпокійно. Стрілецькі караули несли варту по всьому Кремлю. Вони не виявили ніякоїтривоги, коли у Фроловських воротах появилися головні бояри — брати Шуйські і Голіцини,добре відомі їм в обличчя. За боярами ввірвалися озброєні змовники. Їх напад заставстрільців зненацька. Сторожа втекла без опору. Заволодівши воротами, Шуйський іГоліцин веліли бити в дзвони і піднімати на ноги посад. Міщани, що зранку пішлина ярмарок за продуктами зразу ж прибігли до палацу. За наказом Шуйського вдарилив дзвони у Ільїнській церкві, а також в торгових рядах [28, c. 223].
Між тимдзвони дзвонили ще інтенсивніше, скрізь було чутно крики «Кремль горить!», «В Кремль!В Кремль!». Міщани зі всіх сторін спішили до Красної площі. Шум підняв на ноги нетільки противників царя. Схопивши зброю до палацу кинулись польські найманці. Роти,що стояли біля Кремля виступили в повному порядку з розгорнутими прапорами. Сміливаатака ще могла виручити самозванця. Проте бояри передбачили таку можливість. Вонизвернулись до народу, призиваючи його бити поганих латинян, постояти за православнувіру. З площі з усіх сторін поскакали глашатаї, що кричали: «Братья, поляки хотят убить царя и бояр, не пускайте их в Кремль!». Призиви впали на підготовлений ґрунт. Натовп кинувся на шляхтичів іна їх челядь. Найманці відступили в казарми.
Тим часомподії в палаці йшли за сценарієм бояр. Щоби викрити самозванця був посланий дякТимофій Осипов. Але, скоріше всього, він ішов не викривати Лжедмитрія, а вбити його.Проте Басманов зарубав його і викинув тіло із вікна на площу, що ще більше розпалилонатовп.
Басмановнамагався врятувати становище. Вийшовши на площу він від імені царя вмовляв народвтихомиритись. Наступив критичний момент, багато з людей, які нещодавно прийшлинічого не знали про заколот. Тут же було немало стрільців які могли послухати свогокомандира. Підійшовши ззаду до Басманова Татіщев вдарив його кинджалом в спину.Інші змовники скинули тіло на площу, що послужило народу сигналом до штурму палацу.Натовп ввірвався в передвір’я і обеззброїв списоносців. Самозванець заперся у внутрішніхпокоях з 15 німцями. Шум зростав. Двері тріщали під ударами нападників. ЛжедмитрійI кинув зброю і почав тікати. Білякімнати Марини він устиг кинути фразу: «Серце мое, измена!». Через таємні ходи вінперебрався в кам’яний замок звідки вискочив з вікна. Проте незважаючи на всю своюнезграбність, впав невдало і отримав перелом ноги, ще й втратив свідомість [33, c. 122].
Протефортуна останній раз повернулася до самозванця лицем, він, за словами поляків, попаву руки українських стрільців з північних районів України, які були вірні царю. Прийшовшив себе він благав стрільців оборонити його від Шуйських. Піднявши царя з долівки,вони віднесли його в найближчі хороми. Між тим змовники, не знайшовши Дмитрія, шукалийого по всьому Кремлі. В цей час, взнавши від чоловіка про небезпеку Марина спочаткуспустилась в підвал, але потім знову повернулась наверх і була збитою з ніг натовпом.Вона встигла добратися в свою кімнату, де її зустрів слуга Ян Осмульський, якийстримував натовп. Маленька та худенька Марина в цей час сховалася під спідницю своєїфрейліни. Лише, коли прийшли бояри і розігнали натовп, вона наважилась вийти ізсховку. Марину відправили в іншу кімнату [30, c. 441].
Протезмовники швидко знайшли сховище самозванця. Українська охорона була єдиною, якамужньо захищала государя. Вони застрелили кілька дворян змовників, але сили булинерівні. Натовп ввірвався в приміщення і стрільці мусили скласти зброю.
Потрапившив руки ворогів, Отрєп’єв зрозумів, що він програв. Проте всіляко старався викрутитися.Він просив, щоб його відвели на Лобне місце – попрощатися з матір’ю. Голіцин відняв усю надію усамозванця, тим, що повідомив – Марфа Нагих давно відреклась від Лжедмитрія і невважає його сином. З нього зірвали царський одяг і почали бити [7, с. 580].
Ситуаціябула безнадійна, але все ж, як відмічали сучасники, якби Лжедмитрію вдалось втектив натовп то були великі шанси, що він спасеться. Оскільки багато з москвичів простоне знали, що робиться і вони ішли захищати істинного царя від поляків. Після повторногопрохання відвести його на Лобне місце, у Лжедмитрія вистрілив купець Мильников,а юрба просто розшматувала його. Голіцин оголосив, що самозванець перед смертю признавсящо він Грішка Отрєп’єв, до пошматованого тіла привели Марфу Нагих, яка в страхувідмовилася від якби свого сина, назвавши його злодієм.
Боярипо-свинськи повелися з тілом Лжедмитрія, за таке поводження їх язик не повертаєтьсяназвати людьми, тим паче християнами. Спочатку вони кинули покалічене тіло на ринкув грязюку, потім поставили на стіл, щоб народ його краще бачив. Ісак Маса, якийприйшов подивитись на дійство, побачив розбитий череп і нарахував двадцять ран.Навіть він, заклятий ворог царя, незважаючи на свідчення поляків, казав, що багатохто з народу плакав, щиро сумуючи за Лжедмитрієм [29, c. 221].
Щоб викорінитив народі співчуття до самозванця, бояри піддали його тіло так званій торговій страті.Труп возили по всій Москві, били канчуками і кричали, що везуть злодія Грішку Отрєп’єва. Мало того, бояри десь впалаці знайшли карнавальні маски і вибрали найбільш страшну; її поставили на тілоі говорили, що цар чорний чаклун і він поклонявся цьому ідолу (на увазі маєтьсямаска). Потім найшли людину схожу на Дмитрія, який на правах брата всіляко бруднивім’я першого російського імператора.Тіло повісили на площі.
Післявбивства бояри цілу ніч засідали в Кремлі. Питання на повістці дня – «Хто станецарем?». Ще при житті Лжедмитрія бояри таємно обіцяли корону сину Сигізмунда – Владиславу.Але після побиття польських найманців народом це питання відпало саме по собі.
Мужідовгобороді, обляпані кров’ю царя, довго сперечались за царський трон. Вкінці-кінців його зайнявВасиль Іванович Шуйський, який запобігаючи наперед – стане найнікчемнішим і найслабшимцарем в історії Росії. Він навіть не став скликати Земський собор, оскільки таммало хто б підтримав його. Щодо біографії майбутнього «великого» царя, то можнаназвати його вічним «мучеником», то він за зраду, ще за часів царя Федора, був засудженийбоярами і церковними діячами до заслання, то його переслідував Годунов, а за Лжедмитріявисокоповажного боярина Боярська дума приговорила до страти. Але завдяки милостіцаря, він був помилуваний і став одним з найближчих радників самодержця (що називаєтьсяпригрів змію на грудях) [7, c. 585].
Знаючи,що Земський і церковний собори будуть категорично проти нього, Василій Івановичмусив звернутися до народу. До того ж, Шуйський вважав себе государем по праву народження.В тексті присяги він вказав, що його рід ведеться від – Рюрика до Олександра Невського- які споконвік правили російською землею. В дійсності ж рід Шуйських походив відмолодшого брата Олександра Невського, але царю було необхідно ім’я найпопулярнішогоросійського князя.
В деньвибрання, Шуйський наказав прибрати тіло Лжедмитрія з площі. Труп прив’язали доконя, вивели в поле і закопали на обочині. Але недовго спочивало закатоване тіло.Оскільки в народі пішли чутки про зловісні знамення, що могло викликати перемінунастроїв серед люду. Коли тіло «Дмитрія» везли через фортечні ворота, вітром зірвалоз них верх. Потім нагрянули холода, і багато посівів та зелені пов’яло. Біля похованнясамозванця було бачили голубуваті вогники, що піднялись із землі.
Духовенство,порадившись, наказало викопати тіло і спалити його. Лжедмитрія ще раз провезли московськимивулицями, доправили в село Котли, що біля Москви, намалювали на стінах невеликоїфортеці, побудованої самозванцем, нечисту силу, і спалили першого російського імператораіз усім «пеклом» [27, c. 308].
Але цимСмута не закінчилась, народ міцно вірив у доброго царя і сумував за Лжедмитрієм,чим скористались інші історичні особи. А наш герой, з його позитивними та негативнимирисами, навіки ввійшов в російську та світову історію – як перший імператор Російськоїдержави та одна з найзагадковіших постатей минулих часів.

Висновки
В кінціXVI – на початку XVII ст. у Російській державі склалася ситуація, коли було перервано царськудинастію, що велася ще від перших князів Рюриковичів. Саме відсутність законно народженогоспадкоємця престолу, разом із економічним спадом, пов’язаним з кількарічним неврожаєм,стали причинами найбільш нестабільного періоду в історії Росії – періоду Смути.
Смертьцаревича Дмитрія, сина Івана Грозного, породила велику кількість самозванців, найвизначнішимз яких був Лжедмитрій I. Чому сталася така ситуація? І хто її спровокував? Найголовнішу причиницієї ситуація я вбачаю у голоді та корупції, що процвітала в Російській державі,саме ці два фактори забезпечили підтримку Лжедмитрію серед простого люду. Протепоштовх самозванцю дали не прості люди, а бояри які під час правління Бориса Годуновапочали втрачати попередню могутність та привілеї, з чим вони аж ніяк не могли погодитись.За висловом видатного російського історика Ключевського «Он был испечон в польскойпечке, но заквашен в Москве».
Що стосуєтьсяпоходження Лжедмитрія I, то ця таємниця і на зараз нерозкрита і боюсь, що не буде розкрита ніколи. Більшість істориків схиляються дотого, що це був біглий монах Григорій Отрєп’єв, інші, в своїй більшості іноземці,стверджують, що це справді син Івана Грозного. Як би там не було, я вважаю марнимтакий зациклений пошук дослідників на питанні походження Самозванця, адже важливалюдина і все, що вона зробила, а не її походження.
Зібравшивійсько і заручившись підтримкою Польщі, лже-царевич пішов у наступ на Москву. Головнимсвоїм успіхам на початку компанії самозванець має завдячувати місцевому російськомунаселенню, яке вірячи в ідею «доброго царя» здало кілька міст, і значно поповнилойого війська. Але не селяни і холопи принесли трон Лжедмитрію I, а бунт служилих людей під Кромнами та повстання в Москві. Це бувєдиний випадок в російській історії, коли цар в обличчі Лжедмитрія I, отримав владуіз рук повсталих.
За своєцарювання він досяг досить таки значних політичних успіхів у зовнішній політиці,орієнтуючись на Річ Посполиту та на Рим. Зокрема, самозванець добився титулу імператорау Папи Римського, а також виношував ідеї великого християнського походу на мусульман,зокрема на турків. У внутрішній політиці перший російський імператор дотримувавсяпродворянської лінії, що була спрямована на закріпачення російського селянства.Позитивним моментом можна вважати його спроби реформувати та модернізувати соціальніустанови та управлінські інститути в Росії на західний лад, а також спроба посилитиармію та російську економіку.
Лжедмитрійстав жертвою боярської змови на чолі з Василем Івановичем Шуйським та Василем Голіциним,які вміло використали сліпий народний гнів. Перший російський імператор був убитий,але не ослабла до нього народна любов. Тільки но В. Шуйський зійшов на трон, яксеред народу покотилася чутка, що лихі бояри хотіли вбити доброго царя, але тойзміг спастися і чекає допомоги від свого народу. Смута лише розгорялась, Росію чекалинові самозванці, проте нікому з них не прийшлось зіграти таку важливу роль у Смутіяк Лжедмитрію I.


 
Список використаних джерел та літератури
 
1.        Хрестоматія з історії СРСР. –т.1/ під. ред. Лебедева В. І. – К.: Радянська школа, 1950. – 481 c.
2.        Хрестоматия по истории СССР ( с древнейших времен до 1861 г.) / Сост. П. П. Епифанов. Пособие для учителя. – М.: Просвещение, 1980 – 271 с.
3.        Хрестоматия по истории СССР. В трех томах. Том 2. – М.: Учпедгиз, 1949.– 608 с.
4.        Базилевич Н.Н. История СССР: от древнейших времен до конца XVII века. – М.: Высшаяпартийная школа при Ц.К., 1949. – 488 с.
5.        Буганов В.И. Крестьянская война в России начала XVII века. – М.: Просвещение,1976. – 142 с.
6.        Века А.В. История России. – Мн.: Харвест, 2005. – 1056 с
7.        Греков Б.Д. История СССР. – К.: Держ.видав. політ. літератури УРСР, 1950. – 725 с.
8.        Данилов А.А. Отечественная история. – М.: ПРОЕКТ, 2003. – 350 с.
9.        История России с древнейших времен до начала XXI века./ Горинов М.М.,Горский А.А., Данилов А.А. и др. – М.: Дрофа, 2005. – 656 с.
10.     История СССР с древнейших времен до наших дней. – М.: Просвещение,1966. – 650 с.
11.     Илловайский Д.И. История России. – М.: Типография Сышина И.Д., 1894.-458 с.
12.     Карамзин Н.М.И что была тогда Россия. — Харьков.: Прапор, 1990. – 523.
13.     Карамзин Н.М. История государства Российского. – М.: ЕКСМО, 2004. –1020 с.
14.     Коваленко Г.М. Смута в России глазами английского кондотьера. — Вопросыистории № 1. – М., 1999. 174 с.
15.     Ключевский В.О. Курс русской истории: часть III. – М.: Мысль, 1988.– 415 с.
16.     Мавродин В.В. История СССР. – М.: Просвещение, 1979. – 605 с.
17.     Морозова Л. Е. Два царя: Федор и Борис. М.: Русское слово, 2006. – 411 с.
18.     Нариси з історії СРСР: кінецьXVI – початок XVII ст. — К.: Радянська школа, 1959.- 253 с.
19.     Очерки истории СССР: период феодализма конец XVI- начало XVII веков/Под. ред. Н. М. Дружинина і других. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1955р.– 959 с.
20.     Павленко Н.И.История России от древнейших времен до 1861 г. – М.: Высшаяшкола, 2004. – 534 с.
21.     Платонов С.Ф.Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI — XVI веков.- М.: государственное социально-экономическое издание, 1937. – 494 с.
22.     Пирлинг П. Димитрий Самозванец. – М.: типография Ситина И.Д., 1912.– 120 с.
23.     Петро Пиріг. Смута в Росії напочатку 17 ст. і Чернігівщина. – Сіверянський
Літопис, 2005.№1. — 158с.
24.     Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен. – М.: Мысль,1966. – 725 с.
25.     Полиевктов М.А. Лжедмитрий I. – С.Петербург.: типография Сайкина П.П.,1901. – 96 c.
26.     Рибаков Б.А. История СССР с древнейших времен до конца XVII века. –М.: Высшая школа, 1975. – 279 с.
27.     Сахаров А.М. Образование и развитие Российского государства в XIV – XVII веке. – М.: Мысль, 1969. – 305 с.
28.     Скрынников Р.Г. Россия в начале 17 века «СМУТА» –М.: Мысль, 1988. –255 с.
29.     Скринников Р. Г. Самозванцы в России в начале 17 века: Григорий Отрепьев.– Новосибирск.: Наука, 1990. – 236 с.
30.     Соловьев С.М. Сочинения: книга IV История России с древнейших времен.- М.: Мыс1ль, 1989. – 750 с.
31.     Семеникова Л.И., Черкесова Н.Н. Отечественная история: конспект лекций.– М.: Айшк Пресс, 2007. – 315 с.
32.     Татищев В.Н. История Российская. – М.: Просвещение, 1966. – 520 с.
33.     Ульяновський В.І. Російські самозванці:Лжедмитрій I: Монографія.– К.: Либідь, 1993. – 296 с.
34.     Усенко О.Г. Новые дание о лжемонархах в России 17 ст. — Вестник московскогоуниверситета № М.: Московский университет, 2006.- 165 с.
35.     Черепнин Л.В., Зимин А.А., Насонов А.Н. Очерки истории СССР: периодфеодализма. – М.: Академия наук СССР, 1955. – 955 с.