Періодизаціята історичне значення махновського руху
Середсоціальних явищ новітньої історії України, які вирішальним чином вплинули нахарактер політичного розвитку суспільства, особливе місце належить селянськійвійні [1] під керівництвом Н.І. Махна. Виходячи, по-перше, з масштабності руху,який на етапі свого найвищого піднесення охоплював десятки тисяч повстанців,по-друге, з його довготривалості (хронологічні рамки селянської війни майжезбігаються з хронологією всієї громадянської війни в Україні), по-третє, звпливовості й реальної сили повстанців (усі уряди й найбільшівійськово-політичні об'єднання, які діяли на вітчизняних теренах упродовжпереломної епохи, мали рахуватися з махновським рухом, а нерідко й залежали віднього), можна констатувати, що перед нами, без перебільшення, феноменальне засвоєю природою явище. Повстанський рух на чолі з Н.І. Махном вирізнявся своєюглибиною і суперечливістю: упродовж усіх трьох років громадянської війни вінпережив часи піднесення і спаду, динамічного змістовного збагачення і звуженнясфери соціального впливу. Все це спонукало дослідників диференціювати його наетапи та визначити його історичне значення.
Насьогодні окремих досліджень з історіографії махновського руху нами не виявлено.
Метоюстатті є проаналізувати сучасну історичну літературу щодо проблем періодизаціїселянського руху під керівництвом Н.І. Махна, рівень дослідження ходу повстанняна різних його етапах, співставити характер тлумачення науковцями історичного значенняруху.
Напочатку 90‑х років дослідження історії махновського руху відбувалося підзнаком серйозних змін у суспільному розвитку країни, які призвели до розпадуСРСР та ліквідації політичної та ідеологічної монополії Комуністичної партії.Зазначені трансформації дали змогу переглянути багато висновків, що стосувалисягострих питань вітчизняної історії. І оскільки махновський рух був вагомоюскладовою революційних подій 1917–1920‑х років в Україні і у свій спосіброзкривав особливості ставлення українського народу до соціально-політичних таекономічних змін у суспільстві, його вивчення об'єктивно мало набутидодаткового імпульсу.
Післянабуття Україною незалежності історія махновського руху в першу чергузацікавила українських істориків, які, спираючись на попередній досвід,прагнули створити вже нову історіографію цієї теми, оцінюючи той чи іншийаспект не з класових, а загальнодемократичних та гуманістичних позицій.Показовою в цьому відношенні стала стаття В.Ф. Верстюка «Махновщина:штрихи к истории движения», яка вийшла в 1991 році як вступна частина до першоїв пострадянській Україні публікації спогадів, матеріалів, документів з історіїмахновського руху. Думка дослідника про те, що махновський рух, і в цьому йогоісторичне значення, був не чим іншим як спробою селянства визначити свійвласний шлях в революції, заявити про себе як про силу, що прагне вільногодемократичного розвитку на основі економічної самостійності селянськогогосподарства [2], стала підвалиною для формування зовсім нового підходу дооцінки значення повстанського руху селян. Він розглядався вже як цілкомсамодостатнє і самостійне явище в історії революції та громадянської війни вУкраїні. З висновками В.Ф. Верстюка погоджується московський історик С.С. Волк.Він наполягав на тому, що за складних умов тотального громадянськогопротистояння селяни під керівництвом Н.І. Махна зайняли абсолютно незалежнупозицію, відстоюючи суто селянські інтереси. Відтак махновський рух, нерідкодемонструючи рішучі й для багатьох несподівані повороти в своїй історії,насправді був спробою знайти власний, селянський курс у буревії громадянськоївійни в Україні [3].
Водному з перших у незалежній державі підручників з історії України (виданняТернопільського інституту народного господарства 1991 року) відзначався загаломантиукраїнський характер, а відтак деструктивне для української державностізначення селянських повстань, що було викликано ігноруванням українським урядомглибинних інтересів селянства [4].
Продовженняконструктивного творчого пошуку знаходимо у двотомному курсі лекцій «ІсторіяУкраїни» (Київ, 1992 р.). Зокрема в розділі, присвяченому завершеннюгромадянської війни, Г.І. Сургай зупиняється на етапі боротьби з Денікіним.Історичне значення махновського руху автор вбачав у тому, що, «послідовнообстоюючи інтереси селян», Н.І. Махно став організатором широкомасштабногоповстання демократичних сил, які намагалися розбудувати своє життя на засадахсамоврядування [5].
Апогеємповстання стала друга половина 1919 року. У серпні «армія ім. батька Махна» завершилапроцес організаційного становлення. Вона складалася з десятків полків,об'єднаних у чотири корпуси. В лавах повстанців було 10 тис. кавалеристів і 40тис. піхотинців, озброєних 1 тис. кулеметів і 20 гарматами. 12 тис. тачанокзабезпечували махновцям високу маневреність. Штаб армії охороняли 500 вершниківіз 10 кулеметами. За рахунок зростання чисельності кінноти основний склад арміїМахна досяг у жовтні того ж року 65 тис. чоловік [6].
Г.І.Сургай розкриває трагічність для махновців етапу боротьби з Врангелем. Вінзазначає, зокрема, що кримська група армії на чолі з Каретниковим (10 тис.бійців) підпорядковувалася командуванню Червоної армії Південного фронту.Тилова група революційної повстанської армії України (махновців) під проводомначштабу В. Білаша, а пізніше – Н.І. Махна дислокувалася на станції Ульянівка,в с. Ново-Миколаївка, в Гуляйполі.
Ускладі ударної групи разом із 15 дивізією на Крим наступали «чорніреволюціонери» (махновці): кавалеристи О. Марченка, кулеметники Ф. Кожина.Група в крижаній воді форсувала 7-кілометровий Сиваш, штурмувала Турецький вал,вибила ворога з Литовського півострова… Махновці виявили себе справжнімигероями, зазначає автор. Однак після штурму Перекопу махновцям, котрізалишилися в живих, судилася лиха доля: за наказом Троцького та Фрунзе їхрозстріляли (і серед них – Каретникова) як «ворогів Радянської республіки іреволюції»; із 1500 кавалеристів пощастило врятуватися лише 250.
Однакна завершення цього сюжету Г.І. Сургай, очевидно, симпатизуючи соціалістичнійідеї, зазначає: «Таку ціну заплатили анархо-комуністи за своє бажання «бутитретьою силою в революції» та запровадити «безвладний лад» [7]. Уточнимо:ідеологію повстанців, на наш погляд, важко назвати анархо-комуністичною. Навідміну від керівництва штабом, вони сповідували приземлену на індивідуальномуанархістську ідеологію.
Зтим, що найвище піднесення махновського руху збігається в часі з діяльністюДиректорії, погоджується і В.С. Горак. Січень 1919 року він вважаєвододілом, за яким симпатії до нового українського уряду змінюються на опозиціющодо нього усіх, у тому числі махновських повстанських угруповань [8].
Нахвилі нових підходів до оцінки історичного значення махновського руху деякідослідники звернулися до питання ймовірного зв'язку між повстанською епопеєюмахновців та традиціями козацької вольності, які здавна плекалися в регіоніпівденної України. Так, О. Лазурін, П. Кириленко, А. Григорянстверджували, що махновщина не тільки просторово, а й духовно-генетичнонаслідувала Запорозьку Січ [9]. Крім того, в 90‑х рр. навіть у загальнихпрацях з історії української революції 1917–1921 рр. повстанський рух підпроводом Н.І. Махна став розглядатися як вагомий чинник перебігу подій у цілихрегіонах України. На цьому, зокрема, наголошував В.Ф. Солдатенко, хочасуто державницький підхід автора до оцінки подій доби національно-визвольнихзмагань в Україні не дозволив йому приділити належної уваги особливостямселянського руху під проводом Н. Махна [10].
Виразноюрисою сучасної історіографії повстанського руху стала особлива увага авторів дотих аспектів його розвитку, які тривалий час замовчувались абофальсифікувались. Напевно, найбільші здобутки на ниві розкриття розмаїтої канвиподій махновської епопеї на півдні України мають українські дослідники В.М. Волковинськийта В.Ф. Верстюк. Ці автори фундаментальних досліджень з історіїмахновського руху приділяли належну увагу періоду його зародження і поступовогорозгортання в ході протистояння різним військово-політичним силам в Україні.
Розкрито,наприклад, особливості етапу створення революційної повстанської армії України(махновців). Детально висвітлено зміст Старобільської угоди 2 жовтня 1920 рокуміж махновцями та радянською владою [11], спрямованої проти барона Врангеля,оприлюднено нові факти щодо ролі повстанців у розгромі врангелівських військ. В.Ф. Верстюк,зокрема, наголосив, що в ході боїв за Крим махновці завдали нищівного ударукінноті Барбовича, хоча раніше перемогу над цими білогвардійськими частинамиприписували 2 кінній армії. Новим є оприлюднений автором факт, згідно з яким вбоях за взяття Кримського півострова загинуло майже 6 тисяч махновців [12].
Щев 1991 році В.Ф. Верстюк запропонував ґрунтовну періодизацію махновськогоруху, виділивши дев'ять етапів його розвитку. Критерієм такої градаціїселянської війни під проводом Н.І. Махна стала насамперед спрямованість діймахновських формувань у контексті почергової зміни в Україні влади та основнихвійськово-політичних сил, які її репрезентували [13].
Щоправда,авторові можна закинути у відмові використати єдиний критерій періодизації.Скажімо, третій період був, за визначенням В.Ф. Верстюка, своєрідним часомвироблення позицій махновців у їх ставленні до відновленої навесні 1919 рокурадянської влади. Вирішальною у цьому зв'язку подією став Гуляйпільський з'їздпредставників трудівників 72 волостей 4 повітів Катеринославської губернії,делегати якого виступили з різким засудженням політики більшовиків в аграрномупитанні [14]. Однак ця подія бездоганно вписується і в контекст так званої політичноїреволюції махновського руху, яка, за авторською концепцією, завершилася взимку1919 року і становила другий етап руху. Факт, що тоді основною ворогуючоюстороною махновців були білогвардійці, нічого не змінює. Ситуація на фронтісуттєво не змінювалася аж до травня 1919 року, поки наступ кінноти генералаШкуро не призвів до важкої поразки і розпорошення основних сил махновськоїбригади.
Цікавоюособливістю періодизації В.Ф. Верстюка було те, що дослідник виділив етапборотьби окремих груп махновців проти радянської влади вже після втечі Н.І.Махна за кордон, тобто після серпня 1921 року. Цей останній дев'ятий етапісторії махновського руху тривав, на думку В.Ф. Верстюка, до кінця 1921року [15].
Очевидно,ми маємо всі підстави вважати такий умовивід обґрунтованим. По-перше, в історіїне знайдеться скільки-небудь відомого масштабного селянського руху, який биприпинявся відразу після ліквідації його керівного центру. Варто згадати хочаб, що війна під керівництвом І.І. Болотнікова в Росії 1606–1607 років післясмерті ватажка повстанців тривала до 1610 року. По-друге, своїм новим підходомдо періодизації В.Ф. Верстюк засвідчив, що, незважаючи на визначну рольособистості Н. Махна в організації селянської війни 1918–1921 років, вонавсе ж була викликана явищами об'єктивного порядку. Відтак її одномоментнезгасання, спричинене втечею Н.І. Махна за кордон, було неможливим.
Окремоїуваги заслуговує дослідження О.В. Тимощука «Анархо-комуністичні формуванняН. Махна» (1995) і, зокрема, його ідея що 1917 рік є початком махновськогоруху. Обґрунтовуючи цю сміливу версію, яка не мала аналогів ані в радянській,ані в західній історіографії, автор зазначав, що саме в той час було створеноанархо-комуністичний загін «Чорної гвардії» під проводом Н.І. Махна.Чорногвардійці, підкреслив О.В. Тимощук, одразу вдалися до активних дій.Вони усунули місцеву міліцію та представника олександрівського повітовогокомісара і в жовтні 1917 року захопили владу, що дозволило розпочатиреволюційні перетворення в Гуляйпільській волості. Крім того, наприкінці 1917 –на початку 1918 року «Чорна гвардія» Н. Махна вже разом з більшовикамиКатеринославщини вела боротьбу проти Центральної ради, збройними засобамиутверджувала у своїй волості радянську владу [16].
Вартозауважити, що запропоноване розширення хронологічних рамок махновського рухувиглядає справді спокусливо з урахуванням того, що його початок збігатиметься вцьому випадку з першою хвилею революційних перетворень в українському селі 1917року, а є недостатньо обґрунтованим. Навіть один із перших дослідників руху П. Аршинов,який був схильний ідеалізувати махновський рух, зазначав, що в 1917 році дії Н. Махната його прибічників хоч і мали позитивний відгук в народі, все ж на тліреволюційних процесів ще нічим особливим не відрізнялися. У зв'язку з цимтільки в епоху повстанської боротьби з німецько-австрійською окупаційною армієюможна було говорити про зародження махновського руху, який став відіграватиоб'єднуючу роль селянського повстанського руху па півдні України [17].
П. Аршиновцілком обґрунтовано розрізняв період епізодичних революційних акцій Н.І. Махнаі період цілеспрямованої, послідовної боротьби за відстоювання політичних тасоціально-економічних інтересів селян. Набуття цієї якості повстанським рухомякраз і свідчило про початок його історії. Адже за своїм визначенням «рух» мавпретендувати на більший масштаб діяльності, аніж місцеві сільські або навітьволосні акції. До того ж він повинен був користуватися широкою соціальноюпідтримкою.
Утому, що лише влітку 1918 року, коли загін Н. Махна помітно збільшився,повстанці перейшли від тактики індивідуального терору до «масових дій протиавстро-німецьких окупантів», нас переконує В.М. Волковинський [18].
Узагальнюючукартину розвитку махновського руху подав у своєму підручнику «Історія України» відомийісторик, професор В.Ю. Король. Повстання під керівництвом Н.І. Махна було,на його думку, складовою селянської війни в Україні, яка, в свою чергу,поступово переростала в громадянську. Його хронологічні рамки охоплюють періодз початку 1918 року до серпня 1921 року [19]. Детальніша періодизація рухуускладнюється, як відомо, надто мінливим політичним курсом лідерів повстанців. В.Ю. Корольпідкреслює, наприклад, той факт, що Н.І. Махно тричі воював на боці Червоноїармії, «але Троцький своїми підступними наказами перетворив його із союзника уборотьбі проти Денікіна на ворога» [20]. Щоправда, у цьому останньому висновкуавтор, як видається, дещо однобічно характеризує мотиви, якими керувався Н.І.Махно у виборі своєї політичної лінії. Нерідко (згадаймо хоча б епізодвзаємодії військ Махна і Петлюри) дії першого не залежали від політичноїповедінки союзників.
В.Ю. Корольвідзначає ключову роль махновців на завершальному етапі громадянської війни – вході розгрому Врангеля. У вирішальний момент, пише автор, коли з Турецькоговалу 200 гармат і 400 кулеметів білих били по наступаючих, у Сиваш увійшлипонад 3 тис. махновців. А після виходу в тил військ 15-ї, 52-ї стрілецькихдивізій та групи ради революційних повстанців України (махновців), доля Кримубула вирішена [21].
Удругому виданні свого підручника (1999 р.) В. Король підтверджуєвисоку оцінку повстанського руху. Авторитет і популярність його учасників середнаселення (а повстанці контролювали територію, на якій проживало близько 1,7млн осіб) були настільки високими, що виступити проти них означало втратитимайже все [22].
Подібнимчином характеризуючи значення і розмах селянської війни, авторський колективпідручника «История Украины» (Донецьк) дає обриси махновського руху в посткримськийперіод, який тривав зимою 1920 – влітку 1921 року. Протидіючи Радянській владі,повстанці здійснили тоді рейд від Дону до Дністра. Загальне число повстанців вУкраїні скоротилося зі 100 до 40 тис. чоловік [23].
Закономірно,що в роботі «Історія української державності» (1999 р.) В.П. Шевчук іМ.Г. Тараненко розділяють селянський рух на етапи в залежності відставлення повстанців до Української держави. Хоч національні мотиви й не булидомінуючими в повстанських програмах, уряди, які керувалися ними, користувалисярізним рівнем довіри наймасовішої соціальної верстви України.
ЦентральнаРада (березень 1917 – квітень 1918 р.) втратила її внаслідокнедалекоглядної аграрної політики. Однак при цьому вона не сприймаласяселянством як опозиційна політична сила. Проти гетьманської адміністрації(квітень – листопад 1918 р.) було спрямоване основне вістря махновськогоруху. Тоді розкол між українською владою і народом досяг свого апогея. Нарешті,ставлення повстанців до Директорії (листопад 1918–1920 рр.) можна охарактеризуватипоетапно – як лояльне (до початку 1919 р.) й вороже на наступній стадії,коли «селянська стихія почала швидко переростати в руйнівну анархію» [24].
Однез останніх видань – робота київських вчених «Новітня історія України» – підтверджуєосновні висновки дослідників 90‑х років. Серед них, по-перше: самеДиректорія своєю неспроможною внутрішньою політикою «створила в Українімогутній селянсько-постанський рух»; по-друге, це був час найвищого піднесеннятак званої «махновщини»; махновцям належить визначна роль у боротьбі зДенікіним (1919 р.) та в розгромі військ Врангеля (2 жовтня – 26 листопада1926 р.) [25].
Дослідницькаробота по вивченню історії махновського руху, його періодизації та історичногозначення триває. Так, розкриваючи історичне значення селянського повстанськогоруху на Правобережній Україні у 1919 р., Нестеров О.В. (2001 р.)порівнює його з селянським рухом під керівництвом Н.І. Махна. Автор доводить,що в основі ідеології селянського руху як на Правобережній, так і на ЛівобережнійУкраїні «переважали соціальні чинники, а національні відігравали другоряднуроль» [26] Підкреслюючи історичне значення руху, Нестеров О.В. вказує, щоце була «широкомасштабна боротьба, в якій активну участь брали всі прошаркиукраїнського селянства» [27].
Цікавоюособливістю у дослідженні запорізького вченого Чопа В.М. (2002 р.) євиділення періоду існування Гуляйпільської республіки (1917–1920 рр.). Автордосліджує суспільний устрій махновського руху, висвітлює його внутрішнюполітику, виконання власної політичної програми. Але, на наш погляд, виглядаєнедостатньо обґрунтовано умовивід Чопа В.М., що махновський рух мав шансна можливість здобути українському народу волю, державність та демократичнийлад [28].
Новими,цікавими ідеями була наповнена і зарубіжна історіографія. Економічні передумовиселянсько-повстанських рухів взагалі і махновського зокрема були ґрунтовнорозкриті італійським ученим Андреа Граціані. У своїй праці «Більшовики і селянив Україні 1918–1919 рр.» (1997) автор досліджує процес перерозподілу земельвнаслідок формування нових буржуазних відносин в українському селі [29].Італійський історик зупиняється на соціально-психологічних аспектахмахновського руху, що дає можливість найповніше розкрити значення повстанськогоруху під проводом Н.І. Махна.
Література
1.Тут і далі з певною долею умовності автор використовує щодо селянського руху начолі з Н.І. Махном декілька дефініцій: «махновський рух», «повстанський рух», «селянськавійна», які, з огляду на вищенаведену характеристику, постають у межах даноїтеми змістовно однорідними.
2.Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения //Нестор Иванович Махно (Воспоминания, материалы и документы). – К.: РИФ «Дзвін»,199І. – С. 30.
3.Див.: Волк С.С. Нестор Махно в дни войны и мира // Махно Н.И. Воспоминания./Под. ред. С.С. Волка. – М.: Республика, 1992. – С. 9, 10.
4.Див.: Історія України: Навчальний посібник / Редкол.: В.Д. Лановик та ін. –К., 1991.-С. 132.
5.Сургай Г.1. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності //Історія України: Курс лекцій. У 2‑х томах. Т. 2. – XX століття: Навч.посібник / Мельник Л.Г. та ін.-К., 1992.-С. 175–176.
6.Там само.‑С. 176–178.
7.Сургай Г.І. Завершення громадянської війни. Втрата Україною незалежності //Історія України: Курс лекцій. У 2‑х томах. Т. 2. – XX століття: Навч.посібник / Мельник Л.Г. та ін. – К., 1992. – С. 194.
8.Горак В.С. Директорія: потенціал і можливості політичного виживання //Україна XX сі. Проблеми національного відродження. – К. 1993. – С. 85–86.
9.Див.: Лазутин А., Кириченко В., Григорян А. От издателей //Аршинов П. История махновского движения (1918–1921). – Запорожье. Дикое поле,1995. – С. 8.
10.Див.: Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К.:Либідь, 1999.-С. 541.
11.Див.: Волковинський В.М. Батько Махно. – К.; 'Гов. «Знание» Укр.,1992. – С. 29, 35; Волковинский В. Нестор Махно: легенды й реальность. – К.:Перліт продакшн ЛТД, 1994. – С. 231; Верстюк 13.Ф. Махновщина:селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). – К.: Наук, думка, 1992. – С. 24.
12.Див.: Верстюк В.Ф. Вказ. праця. – С. 336.
13.Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… – К.,1991.-С. 10–30.
14.Див.: Верстюк В.Ф. Махновщина: штрихи к истории движения… – К., 1991. –С. 12, 13.
15.Там само – С. 30.
16.Див.: Тимощук О.В. Анархо-комуністичні формування Н. Махна(вересень 1917 – серпень 1921 рр.). Автореферат дисертації на здобуття наук.ступеня кандидата історичних наук. – Запоріжжя, 1995. – С. 11. 17.
17.Див.: Аршинов П. История махновского движения (1918–1921) // Аршинов П.История махновского движения (1918–1921); Махно Н. Воспоминания; Дневник Г.А. Кузьменко.– М.: ТЕРРА; «Книжная лавка РТР», 1996.-С. 28, 31,33.
18.Волковинський В. Нестор Махно: легенди та реальність. – К., 1994. – С. 46.
19.Аналогічної точки зору дотримувався історик Д. Білий. Див.: Белий Д.Гражданская война й установление Советской власти на Украине. 1917–1921 гг. //Курс лекций по истории Украины. – Донецк, 1995. – С. 221, 226.
20.Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. – К., 1995. – С. 130,134.
21.Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. – К., 1995. –С. 136.
22.Див.: Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. – К., 1999. – С. 220.
23.История Украины: Учебное пособие / Под общей ред. Р.Д. Ляха. – Донецк,1999.-С. 244, 258, 259.
24.Шевчук 13. П., Тараненко М.Г. Історія Української державності. – К., 1999.– С. 222, 229, 297, 322.
25.Див.: Новітня історія України (1900–2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко,В.І. Гусєв., В.П. Дрожжим та ін. – К., 2000. – С. 217, 218, 226.
26.Див.: Нестеров О.В. Селянський повстанський рух на ПравобережнійУкраїні (1919 р.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступенякандидата історичних наук. – К., 2001 р. – С. 12.
27.Там само. – С. 16–17.
28.Див.: Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917–1921 рр.: проблемиідеології, суспільного та військового устрою. Автореферат дисертації наздобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Запоріжжя, 2002. –С. 15.
29. Грациани А. Большевикии крестьяне на Украине, 1918–1919 гг. Очерк о большевиках,национал-социалистах и крестьянских движениях. – М.: «АИРО-XX», 1997 г. –С. 28–30, 63, 137.