МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В.Н. Каразіна
ІСТОРИЧНИЙФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРАІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Курсоваробота
ПЕРЕЯСЛАВСЬКАРАДА. ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ДО СКЛАДУ РОСІЇ
студента 1 курсу
денної форми навчання
Науковий керівник
д.і.н., професор
СКОРОБОГАТОВ А.В.
Харків- 2008
Зміст
Вступ
Розділ І. Передумови та укладення договору
Розділ ІІ. Зміст договору, його наслідки для України
Висновки
Список літератури і джерел
Вступ
Актуальністьтеми дослідження. З набуттям незалежності українське суспільство потребувало розбудовисильної демократичної України, ця знаменна подія зумовила розвиток різнихнапрямів вітчизняної історії.
За умовстановлення історичної науки в незалежній Україні неухильно зростає інтерес дотих визначних подій, які мали місце за часів українського гетьмана БогданаХмельницького. Адже між явищами в сучасній України, та тими, які відбувались понадтри століття тому, існує об'єктивний історичний зв'язок.
Діяльністьнайвідомішого українського гетьмана Богдана Хмельницького, його величезнийвійськовий та організаторський геній, за допомогою якого він зміг перетворитиповстання на революцію, його багатовекторна дипломатична політика, направленана створення незалежної Української держави, викликають потребу у всебічномувивченні діяльності гетьмана і його найсуперечливішого кроку – входженняУкраїни до складу Російської держави. Лише правильно розставивши усі акценти,ми можемо рухатися далі. Переяславська угода була значною віхою в подальшій українськийісторії.
У 2004 році було350 років з часів укладення тієї суперечливої угоди, а вона й досі викликаєвеликий інтерес як у суспільстві загалом, так і серед істориків, зокрема.Прикладом цьому, є дискусія, яка поновилась з новою силою в науковомусередовищі після опублікування Указу Президента України, щодо відзначення 350річниці Переяславської Ради. У цьому Указі Президент, напевно в угоду якимосьполітичним інтересам, не долучаючи наукове середовище для підготовки Указу,повторив радянські тези про воз’єднання двох братніх народів.
Зараз дляУкраїнської держави є надзвичайно важливим встановити історичну правду вбагатьох спірних питаннях, які довгий час були спотворені через протидію правлячогорежиму, який почав панувати в Україні, саме після укладення ПереяславськоїУгоди і до набуття незалежності у 1991 році.
Переяславськакозацька рада 1654 року належать до тих вузлових етапів української та йсвітової історії, які внаслідок свого великого значення не можуть оцінюватисяоднозначно і лише з історичних позицій. Вона завжди викликала значний інтересполітиків та науковців, а її трактування мало політичний підтекст. Тому цюугоду потрібно розглядати не лише як якесь окреме явище, а лише у контексті ізГадяцьким трактатом 1658 року та іншими спробами української дипломатії тогочасу знайти надійного союзника у боротьбі із зовнішньою загрозою.
СуперечливістьПереяславської угоди завжди була тією подією, щодо якої велися запеклісуперечки. І це легко зрозуміти, оскільки вже під час укладання договору обидвісторони вбачали у ньому різні функції. Також слід зазначити, що цей договір бувукладений під тиском політичних обставин. Саме тому, з юридичної точки зору, вінбув неповноцінним і недосконалим.
Нова генераціяукраїнських вчених – істориків, яка працює над цією проблемою, використовуєнові методи і нові підходи для вивчення цього питання. Будемо сподіватися, щоїх дослідження допоможуть нам побачити ті аспекти проблеми, які досі булиневідомими. Українське суспільство має почути різні точки зору на події пов’язаніз Переяславською радою, прагнути досконалого вивчення цього важливого питання українськоїісторії. Як казав Цицерон «Якщо ти не знаєш історії – ти завждизалишатимешся дитиною».
Хронологічнірамки дослідження. В роботі хронологічні рамки дослідження обмежені початком національно –визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648 року та початком періодувідомого під назвою Руїна.
Історіографія. Україно-російський договір1654 р. був і залишається предметом наукового зацікавлення багатьох істориків,юристів, фахівців державного права, та інших науковців. Серед відомих вчених,які досліджували цю проблему, ми можемо побачити такі імена як В. Антонович,М.Драгоманов, М Грушевський, Л.Цегельский, В. Будзиновський, М. Кордуба, В.Липинський, М. Покровський, М. Яворський, М. Брайчевський, О. Оглоблин, Ю.Мицик, О.Гуржій, В.Степанков, О.Апанович, Н.Яковенко.
ЗокремаВ.Антонович у своїй роботі розглядав Переяслав як невдалу спробу козацькогогетьмана створити федеративний зв'язок з Росією, також він вважав що текстипропозицій, написані українськими авторами наспіх, містили в собі численнідвозначності, чим вправно скористалися досвідчені російські дипломати, щобспочатку обмежити, потім і взагалі ліквідувати українську автономію. Згодом цюдумку сприйме учень В. Антоновича М. Грушевський.
М.П. Драгомановякий також цікавився цією проблемою, висловив традиційну для народницькоїісторіографії думку про станову обмеженість «березневих статей»,котрі, за його словами, писали козаки, думаючи лише про власні становіінтереси, але забуваючи про хліборобів.
Поглядинайвизначнішого українського історика М.Грушевського, щодо цієї проблемизазнавали певної еволюції та поглибленої деталізації. Він першим з українськихісториків детально, крок за кроком, описав основні події, що склали комплексПереяславської угоди 1654 р. У зображенні М. Грушевського, Переяславська угодавиокремлювалася з густого нашарування соціально-політичних упереджень чипатріотичних почуттів, породжених малоросійським автономізмом, і осмислюваласяв контексті реальної міжнародної політики, двосторонніх взаємин двох держав, вякій кожна сторона переслідувала власні, цілком конкретні інтереси. Переяславська угода 1654 р. стала, надумку М. Грушевського, була глибокою помилкою Богдана Хмельницького, якийнедооцінив у даному випадку ні власної слабкості, ні характеру російськоїполітичної та державної системи. Історик не надавав особливого значення питаннюпро юридичний статус українсько-російських взаємин після Переяславської угоди.Головне для нього полягало в тому, що Україна й після досягнутих домовленостейзалишалася державою, хоча й без гарантій з боку російського уряду.
Один з першихоглядів українського історичного процесу з національно-державницької точки зоруспробував здійснити галицький автор Лонгин Цегельський. На думку автора уПереяславі в 1654 р. відбулося не приєднання України до Росії, не злука і непідданство, а союз між двома самостійними державами, до якого Україна булазмушена прилучитися, але який не заперечував її державного статусу.
Особливуконцепцію вивчаємої проблеми давав і відомий мислитель В.Липинський – вінвважав, що Переяславська угода 1654 р. була тактичним союзом, спрямованимнасамперед на забезпечення військової допомоги під формою протекторату тобтотак званий «мілітарний союз». В. Липинський одним з першихукраїнських істориків заперечив поширену в історіографії думку про те, щоБогдан Хмельницький був змушений до російського протекторату через невдачі увійні та зовнішній політиці, а також постійний тиск з боку «черні». Вйого інтерпретації це був крок, продиктований з позицій сили, а не слабкості,політичний успіх, а не поразка.
М. Яворськийтлумачив Переяславську угоду 1654 р. як класовий союз реєстрового козацтва зросійським дворянством. Вона мала юридичний характер реальної унії, врезультаті якої гетьман ставав підданим російського монарха. Це був так званий «марксистськийпогляд» на Переяславську угоду.
У добукороткочасної політичної «відлиги» в Україні 60-х років з'явиласяробота Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання»? Авторназиває «абсурдом» термін воз’єднання. На його думку Переяслав бувсоюзом правлячих класів обох держав, спрямований проти підвладних їм трудящихмасс. У національно – державницький історіографії з’являється нове ім’я — Олександр Оглоблин. Цей учений повторив традиційні для національно-державницькоїісторіографії оцінки події як військово-політичного союзу, укладеного зтактичною метою Україною, але брутально зламаного Росією.
За часівнезалежної України теж працювали над вивченням цієї проблеми, зокрема ОлександрГуржій, говорив про «об'єднання» України з Росією, але обережноставився до всенародного схвалення цієї події та її правовий xapaктep.
Валерій Степанковзаперечив тезу про те, що гетьман з самого початку контактів з російськимурядом почав клопотатися про приєднання України до Росії. Володимир Сергійчуквважав, що ніякого договору в Переяславі у січні 1654 року між Росією йУкраїною не було підписано. Лише домовлено, що російський цар не тількипідтвердить давні права й звичаї українського народу. Вважливу роль відігралапраця О.Апанович, яка каже що Переяславська угода «ні була ні трагедією ніганьбою».
З незначнимивідмінностями державницька концепція Переяславської угоди 1654 р. сталазагальноприйнятою в українській історіографії, утвердившись у працяхнавчального, популярного та монографічного дослідницького характеру.
Натомістьпарадоксальним, на думку деяких сучасних істориків, виглядає той факт, що ні вУкраїні, ні в Росії сьогодні не привертає уваги проблема юридичного характеруПереяславської угоди, котра викликала такі дискусії на початку XX ст.Незважаючи на істотні розбіжності та плутанину щодо визначення правової основиукраїнсько-російських взаємин середини XVII ст. деякі авторитетні авторивзагалі відмовляють цій проблемі в науковій актуальності, вважаючи її науковоюсхоластикою.
Поряд здержавницько-національним напрямом інтерпретації Переяславської угоди 1654 p.,представленим переважно вченими академічного Інституту історії України, всучасній українській історіографії існує національно-державницька парадигмапроблеми, яку репрезентують, зокрема, праці Юрія Мицика та деяких іншихавторів, пов'язаних не лише з державними, а й громадськими національнимиорганізаціями та творчою інтелігенцією. Автори відповідних праць роблятьнаголос переважно на національних, а не соціальних аспектах Визвольної війнипід керівництвом Богдана Хмельницького.
Мета і задачі дослідження. Метою наукової роботи є розкриття суті, основниххарактерних рис та особливостей подій, завдяки яким Україна стала частиноюРосійської держави, встановлення їх історичного значення у процесі розвиткуукраїнської держави.
Відповідно до поставленої мети основну увагу в роботі зосереджено навирішенні наступних завдань:
• дослідити походження та наслідки Переяславської Угоди ;
• встановити роль та історичне місце України до і після підписанняПереяславської Угоди в контексті розвитку європейської політики тадержавотворення.
Джерельну база. Джерельну базу дослідження склали збірки архівних документів,наукові публікації історико-правових джерел, історичні літописи. Важливу інформацію про документи яківикористовувались під час дипломатичної переписки несуть у собі такіісторико-правові пам'ятки як «Полное собрание законов Российской империи»– це фундаментальна збірка законодавчих актів, перше видання якої складалобільше 30 тис. документів, з 1649 по 1825 роки. В значній мірі результатидослідження спираються на збірники першоджерел, опубліковані у другій половиніXIX – на початку XX ст.: «Акты, относящиеся к истории Южной и ЗападнойРоссии», «Акты, относящиеся к истории Западной России», «АрхивЮго-Западной России» — 15-томне видання документальних матеріалів,присвячених головним чином історії України й Білорусії 13—17 століть, в 10 та14 томах опубліковані документи, про визвольну війну українського народу. Проаналізувати зовнішню політику вперіод гетьманування Б.Хмельницького дають змогу документи, що містяться узбірниках першоджерел, опублікованих у радянський період: «ВоссоединениеУкраины с Россией», «Документи Богдана Хмельницького», «Документыоб освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг.» та у новомудоповненому виданні — «Універсали Богдана Хмельницького».
Структурароботи.Роботаскладається зі вступу, двох розділів, та висновків.
В першому розділірозповідається про загальне становище українських земель з початку національно– визвольної війни 1648 року до так званої переяславської присяги гетьманаХмельницького. Описуються дипломатичні зносини гетьмана в найвдаліший — початковий період національно – визвольної боротьби, та його намагання знайти «найвигіднішого»союзника. Але ж, заважаючи на події які трапилися згодом, зокрема підписанняневигідного Білоцерківського мирного договору, коли гетьман був змушений діятиза обставинами, тобто брати у союзники або Московську державу, або султанськуТуреччину.
У другому розділірозповідається про документальне оформлення союзу з Російською державою – «Березневістатті Богдана Хмельницького», розкривається його державно-політичнийхарактер і юридична природа, вивчається доля оригіналів цього документа, та йогоможливих копій. Також, зважаючи на велике значення цього документу, дляподальшого розвитку України, вивчаються різні події, які зв’язані з підписаннямцього договору і входженням України до складу Російської держави.
Розділ І. Передумови та укладеннядоговору
Становищеукраїнських земель напередодні підписання Переяславської Угоди.
У середині XVIIст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, щохарактеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазнихвідносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В нійактивно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв’язаннянайголовніших завдань — створення незалежної Української держави йзапровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактичнофермерського типу) козацької власності на землю.
Українськареволюція почалася у 1648 році, козацьким повстанням на Запорозький Січі, аневдовзі охопила всі прошарки тогочасного українського суспільства. Блискучі перемоги гетьмана БогданаХмельницького над поляками на Жовтих Водах, під Корсунем і Пилявцями завдаливажкого удару Речі Посполитій не лише мілітарно, але й політично таідеологічно. Ця боротьба закінчилась появою нового державного утворення – Українськоїкозацької держави, яка мала офіційну назву – Військо Запорозьке. Її становленнявнесло принципові зміни в геополітичну обстановку в тогочасній Східній Європі. Україна,яка до цих подій вважалася об’єктом міжнародної політики, поступово починалабути справжнім гравцем у великій геополітичний грі.
УтворенняУкраїнської козацької держави, як спадкоємця старої Руської (Київської) держави,було найбільшим політичним досягненням українського народу за довгі століттябездержавності й національного поневолення. Цей величезний успіх поклав на всістани української людяності й передусім на козачину важкий тягар дальшоїзбройної й політичної боротьби проти Польщі й праці над будівництвом новоїдержави в умовах дуже складної міжнародної ситуації на Сході Європи й великихсоціально-політичних змін на Україні.
Так склалося, щоУкраїнська держава увесь час мала шукати собі союзника у боротьбі проти РечіПосполитої.Досвід шести років важкої боротьби показав гетьманові, що Польську державу неподолати одним ударом, тим паче, що міжнародне становище Польщі, несприятливеперед 1648 р., змінилось на краще. Нагальна потреба в пошуку союзників для цієї боротьби тазабезпечення гарантій для існування нової держави зумовлюють досить активнузовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду.
Молода Українськадержава потребувала міцної, концентрованої військово-політичної допомогиззовні, бо політична підтримка Туреччини була недостатня, а військова помічкримського хана була ненадійною. Особливого значення у військово-політичнихпланах Б. Хмельницького набирає справа українсько-московського союзу.
Зперших же кроків повстань важливе місце в діяльності гетьманського урядузаймають контакти з Москвою. Розвиток визвольної боротьби, еволюція їїпрограмних завдань і зміна геополітичної ситуації в регіоні, істотно вилинулина характер московської політики Б.Хмельницького. Однак саме стосунки зцарським урядом посідали одне з пріоритетних місць у діяльності гетьманськоїадміністрації.
Українсько-російськіконтакти даного періоду започаткував лист гетьмана Хмельницького домосковського царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 р. Цей документ не разрозглядався в історичній літературі та отримав неоднозначне трактування вісторіографії. Деякі історики, зокрема, М. Петровський висловив припущення, щолист гетьмана до Москви мав започаткувати переговори про приєднання України доРосії. Варто зауважити, що саме ця теза використовувалась у радянськійісторіографії. Чи не поодиноким винятком з цієї теорії була думка, висловлена І.Крип'якевичем стосовно того, що мотивом написання листа є спроба схилитиОлексія Михайловича до надання військової допомоги українській армії, при цьомуросійський цар мав мати і власний інтерес – претендувати на польську корону.
Ще в першихмісцях повстання увага Б.Хмельницького була звернута на московський кордон.Гетьман знав, що між Польщею і Москвою був договір оборонного союзу, укладенимАдамом Киселем у Москві 1647р. Цей договір був спрямований проти Криму, але відпочатку 1648р. Крим був союзником України, й таким чином, вістря польсько-московськоїугоди могло звернутися й проти української революції. З початком визвольної війни та появоюна українських землях союзника повстанців – кримського хана, польське керів- ництвоактивно налагоджує контакти з московськими воєводами, закликаючи їх довиконання союзницьких зобов'язань і надання військової допомоги в боротьбіпроти Хмельницького і татар.
Отримавшивідповідні відомості від польських урядовців, царський уряд 16(26) лютого 1648р. надіслав наказ хотмизькому воєводі князеві С. Волховському готуватися довідбиття можливого нападу ординців, у квітні розпочав мобілізацію вприкордонних з Україною повітах, а в другій половині травня віддаврозпорядження С. Волховському та сівському воєводі 3. Леонтьєву виступити впохід. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман почерпнув з перехопленоголиста князя О. М. Трубецького до брацлавського воєводи Речі Посполитої Адама Киселя.Прагнучи спростувати негативні наслідки анти козацької кампанії, проведеноїпольською стороною та запобігти втручанню московських військ у конфлікт,Хмельницький в листі до Олексія Михайловича, переданому через гінця О. М.Трубецького, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків наполях битв, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги.
Нічого не сказанопро наміри гетьмана прийняти разом з Військом Запорозьким підданство Москви і влисті Богдана до сівського воєводи Леонтьєва від 8(18) червня 1648 р., дейшлося лише про прихильне ставлення української сторони до царя
На початку тогороку український посол, у Москві Силуян Мужиковський пропонує московськомуурядові окупувати Сіверщину. Пропонуючи це Москві, український уряд мав на метіне тільки забезпечити Україну з півночі (з боку Литви), але й розбитимосковсько-польську спілку та вмішати Москву в українсько-польський конфлікт.Як мінімум Мужиловський просив дипломатичної інтервенції московського уряду йзахисту прав православної церкви на Україні і в цілій Речі Посполитій. АлеМосква не допоможе Україні. Марні були й численні спроби Б. Хмельницького внаступних роках прихилити Москву до виступу проти Польщі. Посилаючись на «вільниймир» з Польщею, московський уряд обмежувався впевненнями, неяснимиоцінками й деякими пільгами для української торгівлі, в якій Москва сама булазаінтересована, особливо в пограничних своїх повітах. Московський уряд зострахом дивився на перемоги української революції й зріст нової козацькоїдержави. Перша лякала Москву своїм соціальним радикалізмом; друга загрожуваламосковським претензіям на «спадщину» Київської держави.
Будуючиплани «унезалежнення» Української держави, Хмельницький розраховувавна допомогу православного російського царя. В травні 1649 року направляє доМоскви представницьке посольство на чолі з полковником Федором Вешняком, вакредитивній грамоті якого чітко висловлено прохання про покровительствомосковського монарха.
Вартозауважити, що «московська карта» була важливою, але не єдиною втогочасній дипломатичній грі Богдана. У першій половині 1649 р. він активноконтактує з трансильванським двором, прагнучи організувати спільний антипольськпйпохід. Зокрема, під час лютневих переговорів з польськими комісарами доПереяслава прибули трансильванські посли. Вони передали гетьманові доситьпривабливі обіцянки князя Д'срдя II Ракоці стосовно того, що разом зукраїнськими та угорськими військами за його молодшого брата Сигізмунда якпретендента на корону Речі Посполитої вступляться литовські війська.
Однакплани Хмельницького щодо використання Москви й Трансільванії в боротьбі протиПольщі тоді так і не були втілені в життя. Влітку 1649 р. в боротьбі зазвільнення з-під влади польського короля Військо Запорозьке могло використатилише Кримське ханство. А наскільки ненадійною була його допомога засвідчилирезультати Зборівської битви.
ПісляЗборова українсько-російські відносини значно погіршилися. Пригніченийневдачею, Богдан Хмельницький вбачав одну з її головних причин у небажанніМоскви надати Україні необхідну військову допомогу.
Наполітичний курс Хмельницького в стосунках з царем значний вплив справляє йпозиція кримського хана, який наполегливо схиляв гетьмана до спільного походуна московське порубіжжя. Тому інформація про українсько-кримські плани не моглане непокоїти Москву.
Початок 50-х рр в історії української дипломатії позначений активізацієюїї контактів з керівництвом Османської імперії. Нерішучість царського уряду, йоговідмова взяти під захист Військо Запорозьке змушує гетьмана на початку 1650 р.знову активізувати контакти зі Стамбулом і султанський уряд, незважаючи наскрутне внутрішнє становище, обіцяє надати Україні військову допомогу.
Наступногороку українсько-турецькі контакти тривають, і в середині вересня доХмельницького прибув Осман-ага, котрий повідомив гетьмана про готовністьтурецького уряду взяти під свій захист Україну, але ж політично – дипломатичнігойдалки продовжуються, і наприкінці 1650 — початку 1651 рр. поліпшуютьсяукраїнсько-російські відносини. Це зумовлено тим, що у Москві розпочав роботуЗемський Собор(19 лютого 1651 року), московське духовенство визнало за можливев разі невиконання польською стороною умов «вічного миру» дозволитиОлексію Михайловичу прийнята в підданство Військо Запорозьке.
Поразкакозацького війська під Берестечком завершує період висхідного розвиткувизвольної боротьби. Укладений за її результатами Білоцерківський мирнийдоговір зводить нанівець автономію козацької України, спричиняє значнезагострення соціальних суперечностей на Наддніпрянщині, породжує реальнузагрозу спалаху громадянської війни. Незважаючина блискучу перемогу під Батогом, внутрішньополітичне становище України тагеополітична ситуація з регіоні не лише не поліпшилися, а й, з огляду на різніобставини, значно погіршується. Перед Хмельницьким постала дилема: визнативладу польського короля, відмовившись від усіх здобутків у царинідержавотворення, або ж заручившись військовою підтримкою чужоземних правителів,поступившись власним суверенітетом. На середину 1653 р. шанси на політичнерозв'язання конфлікту з Річчю Посполитою шляхом задоволення королем і сеймамивимог Війська Запорозького як тогочасного репрезентанта політичної воліукраїнського народу були вельми мізерними.
Складністьстановища гетьманського уряду значно посилювалася й тим, що затяжна війна зРіччю Посполитою серйозно зруйнувала господарство краю, розорила місцевенаселення, значна частина якого не могла бути залученою до війська черезматеріальні нестатки. Крім того, у настроях переважної більшості населенняУкраїни почало з'являтися відчуття емоційно-психологічної втоми, розчаруваннята зневіри. Невдоволення рядового козацтва політикою гетьманського уряду,неспроможного завершити війну і тим самим припинити спустошення краю танасильства над місцевим населенням своїх союзників — татар, зриває наступальнуоперацію козацького війська під Городком і змушує йото керівництво шукати шляхипримирення з польським королем. Російські шпигуни в Стамбулі у першій половині 1653 р. інформували урядОлексія Михайловича про активізацію зносин козацької старшини з представникамитурецького султана. Підтвердженням цього стає грамота великого візира Мустафина ім’я Б. Хмельницького, в якій повідомлялось про те, що султан, милостивореагуючи на прислану йому останню чолобитну про прийняття гетьмана і ВійськоЗапорозьке «в підданство і покровительство», погоджується виявитистосовно них свою високу ласку. Щоправда, захист свого нового васала Портапланувала здійснювати силами Кримського ханства, з приводу чого було вислановідповідне розпорядження кримському ханові Іслам Гірею.
Всередині травня 1653 р. до гетьмана прибув Магмет-ага із султанською грамотою.За свідченням І. Виговського, Хмельницькому було запропоновано протекторат наумовах навіть значно кращих порівняно з становищем кримського хана. Скрутне політичне становищеУкраїнської держави та відсутність власних засобів для нейтралізаціївійськового потенціалу Речі Посполитої змушували Хмельницького пристати назагалом привабливі пропозиції Стамбула. Пославшись на несприятливий для переговорів час, Хмельницькийпросить посла поки що зачекати. А сам тим часом намагається успішно розігратитурецьку карту в політичній грі з Москвою. 22 квітня 1653 р. на аудієнції вцаря українські посли К. Бурляй і С. Мужиловський уже вкотре безрезультатноставлять питання про прийняття Війська Запорозького в підданство Москви танадання йому військової допомоги для боротьби проти Польщі. Скликаний на Покрову (1 (11) жовтня)Земський собор ухвалив рішення: "…Чтоб их не отпустить в подданствотурскому султану или крûмскому хану…, гетьмана Богдана Хмельницкого и всеВойско Запорожское с городами и землями принять…" .
ВУкраїну відправили посланників — стольника Р. Стрешнєва і дяка М. Бредихіна,які мусили виконати традиційну функцію дипломатичних відносин, що зберігаєтьсядосі: підготувати належні умови для зустрічей на високому державному рівні.
Такимчином, за умов, що склалися на кінець 1653 р., прийняття протекції російськогоцаря ставало одним із небагатьох (якщо не єдиним) відносно прийнятних длякерівництва гетьману та старшини шляхів виходу зі скрутногозовнішньополітичного становища, ускладненого внутрішньополітичними процесами вкозацькій Україні.
Переяславськаприсяга
9жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собору Московський уряд посилає вУкраїну надзвичайну дипломатичну місію — велике посольство у складі ближньогобоярина і намісника тверського В. В. Бутурліна, околичного намісникамуромського І. В. Алфер'єва, думного дяка Л. Д. Лопухіна.
1листопада посольство опинилося в Путивлі й у цьому прикордонному містіперебувало майже два місяці. Б. Хмельницький довідався про ухвали Земського соборупід час Жванецької кампанії. Отримавши інформацію про умови замирення 15 грудняКримського ханату й Речі Посполитої, які, нагадуємо, не передбачали визнанняУкраїнської держави, він усвідомив усю безвихідністі ситуації. На зібранійстаршинській раді гетьман повідомив про прибутті російського посольства зцарською «милістю». По дорозі до Чигирина розпустив військо й наказавполковникам, сотникам та осавулам «съезжатца в Переяславль к Васильеву днибезо всякого мотчанья».
Московськепосольство, дочекавшись додаткових інструкцій від царського уряду, а такожнової хоругви для гетьмана (перша пошкодилась в дорозі), в останніх числахгрудня вирушило з Путивля до Переяслава.Прибуло туди 31 грудня, де їх зустрівПереяславський полковник Павло Тетеря.
У цей час БогданХмельницький перебував ще у Чигирині і приїхав до Переяслава лише 6(15) січня із ним прибула уся генеральна старшина. Ввечері цього ж дня гетьман провівзустріч з В. Бутурліним, на якій були присутні І.Виговський та П.Тетеря.
Аналіз змістурозмови свідчить, що жодна із сторін не порушувала питання про доцільністьзібрання козацької ради для розгляду питання про прийняття протекції йпринесення присяги царю. Так, російський посол запропонував Б. Хмельницькомуранком 18 січня приїхати до нього на «приїжджий двір», де йомуподадуть государеву грамоту і проголосять царський милостивий указ, після чогомав разом із старшинами й «різними людьми» присягнути у церкві,«как им быти под государевою высокою рукою». Зі свого боку, гетьманвніс певні корективи у запропонований розпорядок дня, повідомивши, що ранкомпереговорить з полковниками, приїде до російського посла вислухати царськуграмоту й указ, тоді знову зустрінеться для розмови із старшинами, опісля якоївони й присягнуть.
Єдине джерело, щозбереглося до наших днів про цю розмову, — «Статейний список руськогопосольства на чолі з В. Бутурліним»- це є звіт В. В. Бутурліна царю, щонасичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча наПереяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших,вважати його за повністю достовірне джерело – важко. Також у самій доповіді,чомусь відсутній факт обговорення умов прийняття протекції козацькою Україною.Протокольного документального запису про Переяславську Раду не існує.
Існує думка, що обидвідержави дуже поспішали з проведенням власне самого акту, менше турбуючись проформально-правове оформлення його змісту. І після цього постає питання: «Щож тоді спонукало саме українських урядників поводитися таким чином? „Відповідь на поставлене запитання слід шукати у критичному становищіУкраїнської держави, що опинилася перед загрозою ліквідації, внаслідокможливого наступу польського війська зі своїми новими союзниками – татарами.Усвідомлення цієї небезпеки й потреби негайного реагування та опертя навійськову підтримку країни-протектора і штовхало Б. Хмельницького максимальнопоспішати з оформленням акту протекції. Безпосереднім свідченням його глибокогозанепокоєння загрозою поновлення бойових дій слугує універсал від 17 січня старшинамВійська Запорозького з наказом готуватися до відбиття наступу“неприятелів-ляхів»
Зранку 8 січнягетьман скликав таємну старшинську раду, яка ухвалила прийняти протекцію, але,очевидно, висловилася за те, щоб це рішення знайшло підтвердження з боку козацькоїради. В такий спосіб старшина прагнула легітимізувати, відповідно дозвичаєвого права Війська Запорозького, своє рішення й уникнути можливих закидівз боку козацтва у його незаконності.
О 14 годині напереяславському майдані вдарили у барабани, скликаючи на раду присутніхстаршин, козаків і міщан. Сюди ж з’явився і Богдан Хмельницький підгетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїйпромові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася післяшестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, вінвказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим,щоб одержати від неї військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чихристиянського православного царя
Якщопроаналізувати зміст промови Б. Хмельницького, й реакції на неї присутніх намайдані, вона однозначно засвідчує, що вирішальним чинником у прийнятті власнетакого рішення виступило усвідомлення ними історичної спільності православноївіри населення Малої (козацької України) і Великої Русі.
Потім малавідбутися присяга. В зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини, в церквівиникли серйозні ускладнення, гостра колізія. Гетьман, який прибув у кареті зпослами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські послиприсягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що він не видасть їхпольському королю, не порушить їх прав і вольностей і надасть на їх маєтностісвої грамоти. І тут відбувся один з найвідоміших конфузів переяславської присяги- царські посли категорично відмовилися присягти за царя: тільки підданіприсягають царю і гетьман має покладатися на «царське слово».
Гетьман відповів,що бажає поговорити про це з полковниками і вийшов з церкви. Він відправився додвору переяславського полковника Тетері і там довгий час розмовляв зполковниками та іншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церкві. Десь уцей час прибули переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря іГригорій Сахнович-Лісницький, вони теж повторили вимогу Богдана Хмельницького.Але посли стояли на тому, що «непристойно за государя присягатиподданым».
Козацькіполковники Тетеря і Лісницький заявили, що «гетьман і вони дають у томувіру, але козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя».На що була різка заява: цар «изволил принять их под свою високую руку поих челобитью, и им надлежит помнить сію милость великого государя, следуетслужить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, анезнающих людей от непристойних речей унимать».
Це була першаластівка справжньої автократичної самодержавної політики російського царизму –ми сміливо можемо зауважити, були чужими для світогляду українців, сформованогоу відповідності до західноєвропейських конституційних норм.
Наштовхнувшись нанепередбачену відмову росіян, гетьман і старши-
ни постали переддилемою: або, поклавшись на непорушність царського слова, спочатку присягнути,а вже потім домагатися укладення договору, або відмовитися від присяги, авідтак і від протекції, й залишитися наодинці перед загрозою окупації козацькоїУкраїни польськими підрозділами.
Але ж, українськекерівництво покладало великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щобне зірвати переговорів, вони були змушені були припинити дискусію і погодитисяна односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське і українськедуховенство — архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій зсвящениками і дияконами усіх переяславських церков для проведення служби начесть урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральністаршини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.
Після присяги, гетьман, старшини й козаки прибули до двору В. Бутурліна,де посол передав Б. Хмельницькому прапор, булаву та символічний одяг (ферезію йшапку). В промові під час їх вручення російський посол акцентував увагу назв'язках влади московських царів з владою св. Володимира, представленні Києваяк колишньої царської — князівської столиці тощо .
На другий деньприсягали сотники, осавули і козаки Переяславського полку. Щодо міщанПереяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони згодилися присягати,декого силою гнали до церкви. Вже тоді було дивно те, що в Переяславі не булопредставників Запорозької Січі, серед яких відомий кошовий Іван Сірко. Також неприсягнули уманський (Йосип Глух) і брацлавський полковники.
Категорично неприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали післяБогдана Хмельницького козацьким стратегом номер один.
Разом лише 284особи прийняло присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславськоїради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількістьпереяславських міщан — чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і неприймали присяги.
Під часпереговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякіумови майбутнього договору з Московською державою, поки що дуже узагальнені:збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежностівід польського короля, козацький реєстр 60 тис., саме це військо мало статиармією Української держави, збирання податків самими українцями – це мало бдавати хоч фінансову самостійність.
13 січня гетьманз старшиною і послами приїхав до Бутурліна; після короткої промови БогданХмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, щоприйняв їх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар ІванВиговський виїхали в Чигирин.
14 січняросійські урядовці роз'їхалися по полках для прийняття присяги від населення,яке по-різному поставилося до неї. Ті з козаків і поспільства, котрісподівалися, що єдиновірна Московія допоможе здолати
Польщу, а відтакнарешті настане мир, не без радості сприймали цю звістку й вчиняли присягу. Засвідченням греків Мануйла Костянтинова і його товаришів, вони «во Всехгородех и местах слышели, что везде православные християне благодарят бога отом, что пожаловал государь, изволил их принять под свою государскую высокуюруку. И радуютца де все от мала и до велика великою радостию, что господь богнад ними умилосердился и дал им его, государя християнского благочестивогоцаря».
З іншої сторони, єдослідження джерел багатьма українськими істориками(О.Апанович, М.Грушевський,Ю.Міцик, І.Крип'якевич) з яких ми можемо побачити що водночас значна частинанаселення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу йвідмовлялася від неї.
Отже,одностайного схвалення та сприйняття українським суспільством російськоїпротекції не існувало; мали місце відмінні, а то й протилежні оцінки і діїрізних груп населення. Присягали лише козаки, шляхта і міщани — всього майже127,3 тис. осіб .
З усьоговищезазначеного ми можемо зробити висновок, який збігається з поглядамибагатьох сучасних( і не тільки) українських істориків: взагалі в природі неіснувало ні Переяславської угоди, ні переяславського договору 1654 р. У січні 1654р. відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носиланерепрезентативний, декларативний характер. Вона не мала ніякоїюридично-правової сили, тому що не було укладено жодної офіційної угоди, яка бвизначала умови об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконанняцарським урядом усних запевнень московських послів. Відбулася лише однобічнаприсяга гетьмана, частини старшини, козацтва та міщан.
Стає зрозумілим,чому гетьман Богдан Хмельницький з старшиною виявили таку енергійну, швидкопроведену і наполегливу ініціативу в укладанні міждержавного договору зМосквою. Вони прагнули узаконити суверенітет Української Гетьманської держави,примусити царський уряд взяти на себе зобов'язання, які б гарантувалинезалежність України і здійснення рівноправного, передусім воєнного союзу зМосковською державою.
ЗначенняПереяславської присяги значно перебільшувалась, причому абсолютно штучно, церобилося в угоду соціально – політичних інтересів спочатку Російської імперії,а потім її наступниці – Радянської держави.
Розділ ІІ. Зміст договору, йогонаслідки для України
Березневістатті Богдана Хмельницького.
Козацька старшиназ гетьманом після від'їзду царських послів приступила до вироблення умовмайбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні йЧигирині. 17 лютого 1654 р. з Чигирина відправляється в Москву українськепосольство для укладання міждержавного договору.У наступні тижні були сформульованіосновні статті (всього 23) проекту договору, що знайшли відображення у«Проханні» до Олексія Михайловича від 27 лютого, яке повезли доМоскви посли Самійло Богданович-Зарудний та П.Тетеря.
Посли везли зсобою грамоту Богдана Хмельницького до царя і проект договору, який містив 23статті. «У проекті договору викладено тільки основні умови, — попереджав уграмоті Богдан Хмельницький, — багато чого буде висловлено послами».Український гетьман просив царя «права, устави, привілеї і всякієсвободи… утвердити і своїми грамотами государськими укрепити».11 березняукраїнське посольство прибуло до Москви. 12 березня був його офіційний в'їзд достолиці Московської держави, а 13-го відбулася урочиста аудієнція в царя.
У той же день,почалися переговори на Казенному дворі. Царський уряд, надаючи першорядногозначення цим переговорам, доручив проводити їх особам, які займали найвищестановище в Московській державі. Це — ближній боярин і намісник, казанськийкнязь О. Н. Трубецькой, один з найзначніших московських боярів В. В. Бутурлін,який очолював у січні 1654 р. велике посольство в Переяславі, окольничий інамісник каширський П. П. Головін і думний дяк Алмаз Іванов.
Наступного дня,14 березня, посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, щофіксували умови, на яких уряд Української Гетьманської держави передбачавоб'єднатися з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьманаУкраїни Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Саме тому, багатоукраїнських істориків вважають, що цей договір був привезений саме з України.Також були привезені договори козацької держави з Речю Посполитою, зокрема,Зборівський договір та різні привілеї Богдану Хмельницькому. Цей документотримав в історії назву «Просительські статті».Ці перемовини,виявилися дуже нелегкими, оскільки російські дипломати не погоджувалися наокремі умови договору.
Статті проектудоговору 1654 р. стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносинУкраїни і Росії. У першій статті йшлося про підтвердження «прав і вольностей»Війська Запорозького. У статті говорилося про непорушність прав і вольностейкозацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Другастаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України — 60тисяч. Третя стаття передбачала підтвердження «прав тавольностей» української шляхти в «добрах», судах (гродських іземських) та місцевої адміністрації. У четвертій статті була поставленаумова, щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, тобто булаукраїнська фінансова адміністрація, і, таким чином, Україна могла зберегти своїфіскальні права. У п'ятій статті йшлося про надання старостваЧигиринського на гетьманську булаву, шоста закріплювала право ВійськаЗапорозького обирати гетьмана. Стаття сьома декларувала недоторканістькозацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми.Статті восьма, дев'ята, десята, одинадцята та дванадцятабули присвячені питанню виплати грошей і надання млинів та маєтків на утриманняурядів військового писаря, полковників, суддів, осавулів, обозного, а такожкозацької армати.
У статті тринадцятійбула сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королямидуховним та мирським людям. Чотирнадцята стаття затверджувала право зносингетьмана і Війська Запорозького з іншими державами. Статті п'ятнадцята ішістнадцята стосувалися виплати цареві данини у формі трибуту таспособів збирання податків для цієї данини.
У статті сімнадцятіймовилося про те, що права населення України гарантують царські«хартії, писані на вольності козацькі, а другі — на шляхетські». Вісімнадцятастаття зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополитавідповідно до усного наказу гетьмана. У дев'ятнадцятій статтівикладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ,щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами. Двадцятастаття ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У двадцятьпершій статті встановлювались розміри платні рядовим козакам, полковникам,осавулам військовим, сотникам. У двадцять другій статті говорилося проспільні дії проти нападів татар, а в останній, двадцять третій, — проутримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.
По шістьох дужеважливих пунктах з 23-х не було досягнуто згоди, принаймні збережені редакціїцього не показують; зафіксовано тільки протилежні позиції обох сторін. Цестосується, наприклад, статті про зовнішню політику України. Якщо українськийуряд прагнув провадити самостійну зовнішню політику, то московський уряднамагався заборонити йому зноситися з Річчю Посполитою та Османською імперією,обмежуючи цим самим суверенітет України.
Десять статей —перша, друга, третя, п'ята, шоста, сьома, дев'ята, одинадцята, тринадцята,сімнадцята — затверджувалися беззастережно. Статті четверта, восьма,дванадцята, п'ятнадцята, шістнадцята ніби й стверджувалися царським указом,однак із деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користьукраїнської сторони. Щодо статей вісімнадцятої, дев'ятнадцятої, двадцятьдругої, то позитивні їх рішення були висловлені в іншій формі. У статтючотирнадцяту царським указом внесено обмеження. Статті десята, двадцята,двадцять третя містили резолюцію «допросить», тобто з'ясувати, іпояснювали, що саме, А відносно статті двадцять першої бояри і цар вирішиливзагалі «отговаривать».
21 березняукраїнські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11статей. Як видно із змісту Статей з 11 пунктів і жалуваних грамот, вониповністю охоплюють усі питання, що містилися в 23 статтях,— «проханнях-чолобитних»до царя, поданих послами 14 березня. Отже, Статті в 23 пунктах, як проектХмельницького, Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можнавважати повним текстом договору між Українською державою і Росією в 1654 р.
«Березневістатті» треба розглядати в тісному зв'язку з царськими резолюціями на їхніпункти, а також з відповідними царськими грамотами.
Так, саме вцарських грамотах знаходимо апробацію чисельності реєстру Війська Запорізькогов 60 тис. козаків. Більшість статей, поданих 24 березня 1654 p., було прийнятой підтверджено жалуваними грамотами Олексія І. Необхідно врахувати також двапослання Б. Хмельницького до царя з проханням про ствердження окремих пунктівдоговору або ж прав та привілеїв відповідними царськими жалуваними грамотами. Вцих листах, а також в усній інформації гетьмана українським послам до Московськоїдержави йшлося про ствердження «прав і вольностей» України, окремихпропозицій та пунктів угоди. У відповідь були видані 4 царські жалувані грамоти.У першій проголошувалося прийняття України до складу Московської держави, алеводночас підтверджувалися «права й вольності» всіх категорій їїнаселення. Другою грамотою, дуже великою за своїм обсягом, підтверджувалисядеякі «права й вольності» Війська Запорізького з числа тих, щозгадувались у «23 статтях», а саме в пунктах 1, 2,5, 7, 13, 14. Щедві грамоти були видані відповідно до 5-го пункту «23 статей» таусного наказу українським послам. Цар підтверджував тут передачу «нагетьманську булаву» Чигиринського староства, а також Гадячого та Гадяцької«волості» (у приватну власність Б. Хмельницькому та його нащадкам).
27 березня, тобтона другий день Великодня, українським послам вручили текст договору, що містив11 статей, з царськими і боярськими указами і санкціями під ними, а також вжезгадані три царські грамоти. Разом з цими документами посли отримали царськужалувану грамоту місту Переяславу і царський привілей Богданові Хмельницькому наЧигиринське староство й підтвердження його володінь на Суботів, Новоселицю,Медведівку, Борки й Кам'янку, а також три царські листи особисто гетьманові.
Аналіздоговору. Головноюособливістю цього договору, було те, що він складавася із двох повноцінних документів,які ми маємо розглядати лише разом, оскільки вони є взаємодоповнюючими. Отже,частиною першою був кінцевий варіант «Просительських статтей», тобтоті 11 статей(Статті Богдана Хмельницького) які отримали українські посли, ічастина друга — це царська жалувана грамота гетьманові й Війську Запорозькому.
Охарактеризуємосутність «Статей Богдана Хмельницького» та «Жалуваноїграмоти» царя гетьману й Війську Запорозькому. Вони передбачали збереженняу непорушності існуючих форм правління й устрою Української держави, їїтериторії, адміністративно-територіального устрою, суду та судочинства,фінансової і фіскальної систем, соціальної структури суспільства, витвореноїмоделі соціально-економічних відносин. Підтверджувались усі права і привілеїкозацтва, шляхти, духовенства й міщанства та повний суверенітет гетьманськогоуряду у проведенні внутрішньої політики. Гетьманська влада визнаваласяпожиттєвою; після смерті гетьмана «поволити Войску Запорожскому обиратигетмана по прежним их обычаем самим меж себя». Чисельність козацькогореєстру затверджувалася у 60 тис. осіб; визначалися розміри платні російськимурядом козакам і старшині. Споряджений до Києва російський воєвода з кількоматисячами вояків мав надавати допомогу у боротьбі з ворогами. Росія зобов'язуваласявступити у війну проти Речі Посполитої й допомогти у відбитті нападу ханства.Зі свого боку, козацька Україна визнавала протекцію царя, повинна була щорокувиплачувати до царської скарбниці певну суму данини, втрачала право напроведення самостійної зовнішньої політики (відносини з Річчю Посполитою йПортою без дозволу царя заборонялися взагалі).
Якщо задатисяпитанням чи збереглись оригінали договору – то відповідь буде негативна. У московському посольському приказі,де вироблялися і оформлялися документи, їх оригінали не збереглися. Із поданихукраїнськими послами двох проектів договору з 23-х та 11-ти статей булизроблені «списки», тобто переклади (точніше — перекази з українськоїна російську мову), занесені у «стовпці», (рос.«столбцы»)—досить громіздка форма діловодства у московських приказах.
Із 11 статейногодоговору московськи дьяки зробили копію на українській мові, яку потім івіддали послам, а оригінал, написаний на російський мові, залишався уПосольському приказі.
Оригінал договоруне могли знайти вже через 15 років. Відомо, що й Петро І наказував провести відповідні пошуки у московськихархівах, але й тоді його не змогли знайти. Існував іще один варіант договору —з чотирнадцяти статей. Його подав московський посол князь Трубецькой на козацькійРаді у жовтні 1659 р., де Юрія Хмельницького знову було проголошено гетьманом.Трубецькой представив ці чотирнадцять статей як «Статті БогданаХмельницького з додатками», що насправді були підробкою, і це булодоведено на початку ХХ століття, дослідники-історики та юристи, спираючись наісторичні джерела, спростували ці твердження і довели, що редакція з'явилася в1659 р.
До сих пір доляпершої редакції документу(23 статті) залишається невідомою, що ж стосується 11статтейного договору — то вдалося знайти лише версію на російський мові, тодіяк на український, збереглися лише чернетки з чисельними виправленнями ідодатками.
ПолітикаГетьманщини і Московії після укладення договору.
Спочатку,договірні умови, що стосувалися спільних воєнних дій виконувалися. Об'єднанімосковські й українські сили весною 1654 р. виступили проти Польщі 1655—1656pp. Однак з 1656 р.московський уряд відверто й грубо порушує договір 1654 p. Подальшідії Москви в цьому напрямку по смерті Б. Хмельницького в 1657 р. свідчать проагресивний, загарбницький характер її зовнішньої політики щодо України. Але жвсе таки, спроби якось обмежити український суверенітет при БогданіХмельницькому були дещо слабкіші, тому що цар розумів — гетьман в Україні користуєтьсядуже великою пошаною.
Ще одним проявомневиконання Московською державою договору було так зване «Віденськеперемир 'я», укладене 24.10.1656у м.Вільно між Реччю Посполитою та Московською державою – цей договір невідповідав інтересам Української держави, оскільки, головою метоюБ.Хмельницького при укладанні Переяславської угоди був саме захист України відпольської держави і воєнна поміч в боротьбі із нею. Було досягнуто згоди, щопісля обрання царя польським королем «Україна, як член РечіПосполитої», мала повернутися до її складу. Передбачалася ліквідаціяукраїнського державного життя, оскільки скликана впродовж першого рокукоролювання Олексія Михайловича комісія з російських, польських й українськихкомісарів уповноважувалася виділити для Війська Запорозького лише «певнийуділ» на терені козацької України. А до завершення її роботи козакамдозволялося проживати лише на території, визначеній умовами Білоцерківськогодоговору, тобто у межах Київського воєводства.
Українськийгетьман розуміючи, що Москва все більше схиляється до мирного договору сПольщею(оскільки в них з являється один спільний ворог – Швеція, військовадіяльність якої не відповідала інтересам ні однієї ні іншої держави) починаєперемовини з іншими державами — Швецією, Семиграддям, Бранденбургом, Молдавією,Волощиною й Литвою. Зближення з Річчю Посполитою й оголошення Москвою у кінцітравня 1656 р. війни Швеції, в якій Чигирин вбачав союзницю, викликали глибокезанепокоєння у Б.Хмельницького. У своїх листах до царя та російських політиківвін переконував їх у помилковості даного курсу і навіть відправляв посольстводо Москви. Гетьман підозрював, що майбутнє замирення Росії й Польщі, якщо воностанеться, відбудеться за рахунок інтересів Української держави. Під цим кутомзору їхнє порозуміння таїло смертельну небезпеку для утвердження українськоїнезалежності. Насамперед, його турбуваладоля західноукраїнського регіону, що міг назавжди залишитись у складі Польщі.
Щоб запобігтиподібному розвитку подій, він і активізував перемовини щодо створенняантипольської коаліції. І варто зазначити, що ця коаліція мала деякий успіх — козацьке військо на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем тасоюзниками по коаліції зайняли багато польських міст серед яких Краків таВаршава також вони відвоювали Пінську землю, яка «виявила бажання»приєднатися до Гетьманщини, дещо пізніше приєдналася і Волинь.
Після смертіБогдана Хмельницького козацька старшина обирає його наступником Генеральногописаря – Івана Виговського – він продовжує широку дипломатичну політикуХмельницького і заключає зі Швецією договір. Цей договір мав обороннийхарактер. Союзники забезпечували собі взаємодопомогу на випадок ворожогонападу, зобов'язувалися укладати мирні договори тільки за спільнимпорозумінням. Але головною умовою було те, що Швеція мала визнати Українувільною державою, обороняти її волю й незалежність. Шведський король Карл ХАвгуст зобов'язувався добитися визнання Польщею незалежності України, а такожприлучення до неї західноукраїнських земель, зокрема тих, котрі визналипротекторат Запорозького Війська під кінець гетьманування Хмельницького, —Волині, Полісся і Білорусії. Одночасно був поновлений союз із Кримом іТуреччиною, з Польщею укладено перемир'я, а до Москви вислано посольство зповідомленням про вибори нового гетьмана.
І тут Москвазнову порушує договір, намагаючись обмежити суверенітет Гетьманщини — цар невизнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою, яка була однобічно висунулаМосквою. Згідно з цією поправкою вимагалося повідомляти Москву не після обраннягетьмана, як було обумовлено в договорі 1654 р., а перед тим, і одержатиспеціальний дозвіл царя. Сама процедура на раді мусила проходити обов'язково уприсутності царського представника.
Представник царяв Україні Богдан Хитрово провокує внутрішній конфлікт і розпочалася на Українігромадянська братовбивча війна, фактично кривава боротьба за гетьманську владу.Така обстановка значною мірою була наслідком підступної політики Москви,направленої на централізацію влади.
Українськастаршина на чолі з Виговським виступила зі своїм маніфестом перед Європою, вякому пояснювала причини, що привели Україну до повного розриву і війни зМосквою. «Заявляємо й свідчимо перед Богом і цілим світом, що великі війниведені з Польщею, не мали ніякої нашої мети, як тільки оборону святої СхідноїЦеркви й прадідівської свободи, якої ми держимося, її провадив вічної пам'ятинаш гетьман Богдан Хмельницький і канцлер наш Іван Виговський. Свої приватнісправи відсунули ми далеко перед славою Божою й справами громадськими. Задлятого ввійшли ми в союз із татарами, з пресвітлою королевою шведською Христиною,а потім із пресвітлим королем Карлом-Густавом, і всім їм додержували вірністьнепорушно. І Польщі не дали ми ніколи причини нарушити договори, але всімдодержали свято нашу вірність, умови й союзи. І не з інших мотивів прийняли мипротекторат великого князя московського, як тільки щоб, за Божою поміччю, нашусвободу, кров'ю здобуту й освячену, могли заховати й по смерті передатипотомкам нашим». Далі в маніфесті говорилося, що цар московський не виконувавсвоїх обіцянок: «Завоювавши козацькою зброєю Литву, розпочав трактати ізПольщею коштом України, виповів війну її союзникові Швеції, поставив залогу вКиєві, а нарешті задумав зовсім знищити Білу Русь і Україну з усім ВійськомЗапорозьким, почав сіяти усобицю, піддержувати бунти проти гетьмана й наступатина Україну оружною рукою». Наприкінці зазначалося, що не на українцівлягає відповідальність за нову війну, що вже загорається, і що вони беруться зазброю, будучи вимушеними до того.
Не зважаючи наблискучу зовнішню політику, в Україні ввесь час ішла боротьба. Насампередопозицію виявили запорожці, до Москви посипалися доноси кошового отамана ЯковаБарабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачувалиВиговського в польських симпатіях. В Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, якулякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни —навпаки — були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина,панський гніт, релігійні утиски.
16 вересня 1658р. в місті Гадячі було укладено трактат про унію України з Польщею(Вищавиконавча влада надавалася гетьманові, якого б обирали на Раді, а затверджуватице рішення мав король. Брестська церковна унія скасовувалася; православнійцеркві поверталися храми, землі, майно. У спільному сенаті мали дістати місцяправославний митрополит і єпископи.). Москва спробувала вести з гетьманомперемовини, але він вже не вірив царю.
Ранньою весною1659 р. більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького,Ромодановського і Пожарського рушила на Україну. 28 і 29 червня 1659 р. відбуласягенеральна битва. Московська армія зазнала нечуваної поразки. 30 тисяч чоловікполягло під Конотопом. Кілька московських воєвод потрапили в полон, загинув князьПожарський. Але нажаль ця перемога не допомогла Україні залишитися незалежною. Військова перемога України-Гетьманщиниперетворилась на політичну поразку. Гетьман не міг протистояти Москві, черезбезперервні повстання. Саме це змусило піти гетьманський уряд на укладеннянового, вже нерівноправного договору з Москвою 27(17) жовтня 1659 р. З цьогомоменту Українська держава втрачає свою незалежність і стає автономною частиноюМосковської імперії.
А остаточно союзМосковії і Польщі був оформлений 13 січня 1667 році у м. Андрусин, що, поблизуСмоленська. Перемир я було укладено на 13 років. За Андрусівським перемир'ямЛівобережжя України залишалось за Москвою, Правобережжя знову переходило підвладу Польщі, крім Києва, який мав відійти до Москви тільки на два роки.Запорозька Січ потрапила під владу обох держав. Нагадаю що головною умовою вБерезневих статтях був захист українського народу від ворогів, а такожзобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю.
Андрусівськеперемир'я спричинило посилення протурецьких і протатарських настроїв усередовищі козацької старшини, Ті, що боролися проти царизму, після 1667 р. вжене могли спиратися на Річ Посполиту. А правобережні старшини не моглирозраховувати на підтримку Московської держави у боротьбі проти Польщі. Томудехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства і султанської Туреччини.В Україні починається період під красномовною назвою — Руїна…
Березневі статті,які стали юридичним оформленням усної Переяславської домовленості цілком іповністю можна було вважати як договір двух суверенних країн, одна з якихстановилась протектором іншої. В цьому договорі зберігаються усі «права ивольности Войска Запорожского». Але ж у цих двох держав були різніінтереси у боротьбі проти Речі Посполитої:
Б.Хмельницькийвбачав у Росії державу, яка допоможе розгромити Річ Посполиту й включитизахідноукраїнські землі до складу гетьманату (впродовж 1655-1657 pp. віннеодноразово підкреслював наміри поширити владу на «всю стару Україну абоРоксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж до
Вісли»), торосійська еліта вбачала у них окремішні від Малої Росії терени Польщі йнамагалася включати їх до складу Росії.
Прийняттяцарської протекції започаткувало нові й посилило вже існуючі процесиперегрупування геополітичних сил у Центрально- і Південно-Східній Європі, які укінцевому підсумку докорінно змінили політичну карту даного європейськогорегіону.
Складнагеополітична ситуація яка склалася у середені ХVІІ ст. у цьому регіоні, малачимось закінчитись – був започаткований інтенсивний процес втрати РіччюПосполитою геополітичної гегемонії у Центрально-Східній Європі, що поступовопочала переходити до Російської імперії. Вони ж у певній мірі посприяли вступув 1655 p. y війну з Річчю Посполитою Швеції, що, в свою чергу, призвело дозагострення російсько-шведських суперечностей і спалаху в 1656 р. воєнних дійміж Росією і Швецією та російсько-польського зближення.
Висновки
Переяславськарада і входження України до складу Росії безумовно було визначальною подією вісторії України. Не тому, що український народ, нарешті, «возз’єднався»з кимось, а тому що цей договір відіграв значущу роль в розвитку українськихземель.
Цей договір, надумку Б.Хмельницького, мав бути звичайним, абсолютно не відрізняючись від інших.За роки Національно – визвольної боротьби таких договорів було укладено дужебагато:
в лютому 1648року Б. Хмельницький уклав договір з кримським ханом про спільні воєнні дії;
в лютому 1649року було укладено аналогічний договір з турецьким султаном;
8 серпня 1649року було підписано мирну угоду між Б. Хмельницьким і королем Яном II Казимиром- Зборівський договір;
в листопаді 1650pоку — договір про нейтралітет між Б. Хмельницьким і семиградським князем;
18 вересня 1651p. — Білоцерківський договір між Б. Хмельницьким і Польщею;
у серпні 1652року укладено молдавсько-український воєнний союз;
8 жовтня 1654року — такий самий союз з князем Семигорода Юрієм II Ракоці;
у жовтні 1657року — І. Виговський уклав воєнний альянс зі Швецією;
Вже багатостоліть в науковому середовищі точиться запекла дискусія – чим же все таки булапереяславська угода: 1). УніяУкраїни з Москвою 2). Васалітет. 3). Протекторат. 4). Псевдопротекторат. 5).Мілітарний союз двох держав. Ми як і більшість істориків схиляємося до думки,що це був міліарний союз – протекторат.
Московськецарство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською,феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з їїреспубліканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацькимземлеволодінням, вільною без феодального примусу працею на землі, покозаченимселянством була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче рано чи пізноцарський уряд мав почати наступ на автономію України.
Також важливимпитанням було як саме називати «долучення» України до Росії. В 1966 р. Михайлом Брайчевським буланаписана стаття «Приєднання чи возз'єднання.», в ній спростовувавсяряд міфів радянської історіографії. Автор статті розкриває термінологічнешахрайство, коли замість загальновживаної, правильної філологічної лексеми —«приєднання України до Росії» було декретоване — «возз'єднанняУкраїни з Росією», всупереч протесту ряду фахівців-істориків. Тутпочинається дискусія навіть в філологічній площині…
Історіяукраїнсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різнібули національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників.Військово-політичний союз України і Московщини поступово перетворився напанування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпеченняукраїнської державності, стала пасткою для неї. Вона започаткувала тойтрагічний комплекс україно-російських відносин, який з вільного союзу зробивкайдани 300-літньої неволі і ворожнечі.
І все жПереяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою. Історик неможе оцінювати подій їх наслідками — лише причинами. Чим далі відходила Москвавід духу і букви Переяславського договору, цупко тримаючись однак за цейзручний для неї трамплін для опанування Східною Європою, тим більшого значеннянадавала йому українська сторона.
Враховуючисказане, немає вагомих аргументів на користь думки, що для тогочасноїУкраїнської держави обрання царської протекції було оптимальною альтернативоюз-поміж можливих: польської, кримсько-османської і шведської. Перевага длявибору Московії була лише одна – єдина віра. Багато істориків, вважаючи БогданаХмельницького визначним військовим, який мав надзвичайні організаційніздібності, називають його не дуже гарним дипломатом, а україно – російськийдоговір – «головною помилкою Богдана».
Кожна з цихсторін у тих чи інших конкретних обставинах могла мати для неї певні позитивніаспекти. Проте всім їм був притаманний спільний істотний негативний момент:прагнення протекторів звести до мінімуму, якщо не знищити зовсім, їїсуверенітет. Зрозуміло, він не міг задовольняти українську еліту, тому вона упошуку оптимальнішого варіанту змінювала протекторів, правда не завжди успішно.Зіткнувшись з брутальним імперським втручанням Москви у внутрішньополітичне життядержави, її намаганням перетворити козацьку Україну на російську провінцію,вона пішла на розрив відносин з нею, уклавши 16 вересня 1658 р. Гадяцьку угодуз Річчю Посполитою.
Отже, договір1654 р. проіснував всього близько 4,5 років. Виступивши його ініціатором,українська сторона, обманувшись у своїх сподіваннях, відмовилася від нього.Представляючи собою типовий договір про прийняття протекції, він не передбачавні «возз'єднання» України з Росією, ні поневолення України Росією.
Унаслідок цього йдосі залишається простір для суперечливих тлумачень тих словесних формул,дефініцій та символів, котрі використовувалися учасниками події 1654 p.,визначення юридичної природи українсько-російських взаємин середини XVII ст.,достовірності писемних джерел, на яких ґрунтуються описи Переяславської ради,альтернативності прийнятих на ній рішень.
Нескінченнідискусії «за» та «проти» переяславського вибору, котрі незмогли завершити попередні покоління істориків, далекі від розв'язання йсьогодні, але ж вони мають колись скінчитися…?
Списоклітератури і джерел
Джерела:
1. ЛітописСамовидця. — Київ: «Наукова думка», 1971. — 208 с.
2. Літописгадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — К.: Т-во «Знання»України, 1992, — 192 с.
3. ЛітописСамійла Величка.Літопис. Т. 2. /Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В.Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.— 642 с.
Збірки джерел:
1. АрхивЮго-Западной России. — К., 1908
2. ВоссоединениеУкраины с Россией: В 3 т./ Сост.: П.П. Гудзенко и А.П. Лола. — М.: ИздательствоАН СССР, 1953 .
3. Документыоб освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К.: Наукова Думка, 1954.
4. ДокументиБогдана Хмельницького:. — К.: Видавництво АН УРСР, 1961. — 740 с.
Література:
1. АпановичО. Українсько-російськийдоговір 1654 р.: Міфи і реальність. — К.: Варта, 1994. – 82 с.
2. Гвоздик-ПріцакЛ. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація вдержаві Військо Запорозьке / Відп. ред. О. Мишанич. — К.: ТОВ «Видавництво»Обереги", 1999. — 216 с.
3. ГоробецьВ.М. Відсоюзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII —першої чверті XVIII ст. — К., 1995
4. ГрушевськийМ. Сполучення України з Московщиною в новішій літературі: Критичні замітки //Україна. — 1917.
5. ГрушевськийМ. Переяславська умова України з Москвою 1654 року:
Статті й тексти // Український світ. — 1992.
6. ДрагомановМ. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876). — Львів, 1909.
7. ІсторіяУкраїни-Руси: В 11 т., 12 кн. Т. 9. Кн. 1: Роки 1650-1654/ Грушевський М.- К.:Наукова думка, 1996.- 880 c.
8. Кбудущему — через прошлое и настоящее (1654-2004)/ А.И. Молчанов, П.П. Толочко;БелГУ. — Белгород: БелГУ, 2004 — 31 с.
9. Крип'якевичІ.П. Богдан Хмельницький. — Львів: Світ, 1990. – 351 с.
10. Леп’явкоС. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів: Сіверян. думка, 1996. — 288с.
11. ЛипинськийВ. Українана переломі: 1657—1659 (Замітки до історії українського державного будівництвав XVII-м столітті)// Український історичний журнал. – 1992. – № 2, 4.
12. МякотинВ. Очерки социальной истории Украины в XVII-XVIII в. — Т. 1. — Вып. 1. — Прага,1924
13. НаслідкиПереяславської Ради 1654 року: Збірник статей /Ред. Ігор Гирич.- К.: Смолоскип,2004. – 605с.
14. Hаціонально-визвольнавійна укpаїнського наpоду сеpедини XVII століття: Політика, ідеологія,військове мистецтво / HАH Укpаїни. Ін-т істоpії Укpаїни; Відп. pед. В.А.Смолій. — К.: Генеза, 1998. — 319 с.
15. ОглоблинО. Українсько-московська угода. Нью-Йорк – Торонто,1954.
16. ОкіншевичЛ. Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем московським // Ювілейнийзбірник. — Прага, 1923.
17. Пічета В.Прилучення України до Москви в московській історичній літературі. — К., 1917.
18. Переяславськаугода 1654 року:історичні уроки для українського народу. Аналітичні оцінкиНаціонального інституту стратегічних досліджень/ А. Гальчинський та ін. – К.: НІСД,2004. – 13с.
19. ПереяславськаРада 1654 року (Історіографія та дослідження). Ред. кол. П. Сохань, Я.Дашкевич, І. Гирич та ін. – К. Смолоскип, 2003. – 890 с.
20. ПетровськийМ. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі іприєднання України до Росії (1648–1654 рр.) / Нариси з історії України. – Вип.IV. – К., 1939. – С. 254–255
21. Полонська-ВасиленкоН. Переяславський договір в очах його сучасників. — К., 1955
22. РафальскийО. Переяславський договір України з Росією 1654 року: ретроспективний аналіз.К.: Генеза 2004. – 294с.
23. Смолій В.А.,СтепанковВ. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет — К.: Національнаакадемія наук України, 1995 – 312 с.
24. СмолійВ.А., Степанков В.С. Українська Національна революція XVII ст. (1648-1676рр.).- К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999.-352с.
25. Смолій В.А., Степанков В. С.Правобережна Україна у другій половині XVII—XVIII ст.:проблема державотворення. — К., 1993
26. СтепанковВ. Кам’янецькаугода й Переяславська рада: спроба дослідження політичних наслідків Жванецькоїкампанії // Українсько-російський договір 1654 р.: Нові підходи до історіїміждержавних стосунків. — К., 1995
27. ФедорукЯ. О.Зовнішньополітичнадіяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648—серпень 1649 рр.). —Львів, 1993