Реферат
натему
Поняття«української діаспори»
Щодо українців, які живуть за межамиУкраїни, вживається термін «діаспора». Серед вчених і публіцистів це нерідковикликає дискусію. Суть її ось у чому.
Діаспора (з грецьк. ─ розсіяння)означає розселення значної частини населення (етнічної спільноти) за межамикраїни його походження. Однак, зазначають одні автори, чи можна цей термін вживатистосовно тих мільйонів українців, які живуть в сусідніх з Україною країнах(Росії, Бєларусі, Молдові) споконвіку і є автохтонним населенням їх певнихтериторій. Інші автори, наприклад Петро Кравчук, вважають, що «діаспорниками»безпідставно також називати дітей і онуків українських емігрантів, які віднародження є громадянами Канади, США тощо.
Грунтовний аналіз цих дискусій зробивпрофесор університету ім. Лойоли в Чікаго (США) Василь Маркусь у розвідці «Чому«діаспора»? Спроба ідентифікації поняття». Розглянувши різні точки зору напроблему, він доходить висновку, що «стрижневим моментом у цьому поняттісьогодні є фіксація факту перебування певної частини етнічної спільноти замежами території її ядра. Діаспора може бути розселена компактно чи розсіяно,вона може бути автохтонною (коли частина населення того чи іншого походження врезультаті поділу території опиняється у складі іншої держави) чиіммігрантського походження. Названі обставини по-різному впливають назбереження етнічності в інонаціональному середовищі. До того ж, на нашу думку,термін «українська діаспора», попри всі його умовності, — компактний і зручнийдля користування, у нашій уяві він викликає цілком конкретне явище — українціабо ж особи українського походження, які мешкають за межами території України».
Із проголошенням незалежностіукраїнської держави ставлення до терміна «українська діаспора» змінилося. Цейтермін якщо й не зробився загальновживаним, то, принаймні, набув поширення.
Сьогодні важко сказати, хто й коли ставуживати термін «українська діаспора» для означення всіх людей українськогопоходження за межами України. Ще в 1920-х-1930-х рр. цим терміном користувавсяукраїнський етнолог В. Старосольський. Остаточно ж він утвердився на початку1980-х рр., коли в дев’ятому томі ЕУ з’явилася стаття під назвою «Українськадіаспора».
В основі поняття «українська діаспора»лежить визнання сучасних кордонів України як історичної та політичноїреальності, а також наявності проживання українців у багатьох інших країнах натериторії кількох континентів. У деяких суміжних з Україною державах українціживуть на землях, здавна населюваних ними. Вони туди не емігрували, а є тамкорінним населенням. У точному розумінні слова вони не є «діаспорою». Але, крімцієї категорії, тут є й інші українці, які живуть розпорошено по всій територіїцих країн. Проблеми, ситуації та перспективи ─ правові, політичні,культурні, психологічні ─ тих і тих українців у межах однієї країни(наприклад, Росії) схожі між собою. При цьому вони становлять у даній країні однуспільноту інтересів та етнокультурного самовизначення. В межах політичнихкордонів цих держав вони є меншістю і, незалежно від місця проживання, мають уряді країн єдиний політико-правовий статус як національна меншина.
Склалася також певна спільність вартостей,внутрішньої солідарності та інтересів, зокрема спільність поглядів усіхзарубіжних українців на роль і долю України. Моральний зв'язок з Україною даєвідчуття певної єдності та спільності всім українським громадам, щореалізується у встановленні й розвитку багатьох зв’язків між ними: культурних,релігійно-церковних, професійних, економічних тощо.
Враховуючи домінування духовних,психологічних чинників у єднанні всіх українців, можна констатувати, що світовеукраїнство ─ це соціально-психологічна спільнота.
Поняття«українська діаспора» означає всю сукупність українців або ж осіб українськогопоходження, що проживають за межами території України. Це поняття, якщоскористатися класифікацією, запропонованою В Маркусем, охоплює різні категоріїлюдей українського походження з різним ступенем зв’язків з історичноюбатьківщиною: українське населення на суміжних українських етнічних землях, якінині не входять до складу України; соціально-економічну еміграцію з Україниколонізаційного типу від початку XIX ст. до 1960-х-1970-х рр., спрямовану наСхід в межах території колишнього СРСР; соціально-економічну (заробітчанську)еміграцію з кінця XIX ст.; політичну еміграцію після 1917-1920 рр. та з кінцяДругої світової війни; індивідуальних різного часу та з різних причинукраїнських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнутьзберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв’язки з Україною.
Будь-якістатистичні дані про чисельність українців та про їхнє розселення в сучасномусвіті є умовними. Річ у тім, що не в усіх країнах враховується етнічнепоходження населення. А там, де це робиться, національна належність частофіксується за країною виходу іммігранта. Тому значна кількість українців, якізалишили рідну землю тоді, коли України як окремої політичної одиниці неіснувало, записана в документах росіянами, румунами тощо. Крім того, єстатистика державна, а є громадсько-культурних організацій і церковна. Їхнідані щодо етнічного складу населення суттєво відрізняються.
Донедавнаукраїнці в країнах Східної Європи та в республіках колишнього СРСР не мализмоги вільно самоідентифікуватися. Негативне ставлення влади до проявівнаціональної (етнічної) самосвідомості та до прагнення зберегти своюнаціональну культуру, що виявлялася в бракові умов для національно-культурногорозвитку, у прихованій або й відкритій їх дискримінації, спричинили ситуаціюприховування українцями своєї національності. Сучасні наукові дослідженнязасвідчують, що усвідомлення людиною своєї належності до певного етносуформується ще в дитячі роки й у дорослому віці, навіть в іноетнічному оточенні,не змінюється. А тому «зникнення» за даними урядової статистики фактичноупродовж життя одного покоління в колишньому СРСР, а також у ряді країн СхідноїЄвропи кількох мільйонів українців можна пояснити лише застосуванням щодо нихдискримінаційних заходів (з етноцидом включно), що спричинило появу стійкого«етнічного жаху».
Небезпідставністьприпущень щодо упередженості й недостовірності офіційної статистики підтвердивколишній міністр Російської Федерації у справах національностей та федеративнихвідносин В.Михайлов, зазначивши під час проведення в Москві у травні 1996 р.конференції «Діаспорні народи. Держава і суспільство», що в Росії нараховується6 млн. осіб українського походження (за даними перепису 1989 р. в РосійськійФедерації проживало 4,3 млн. українців). В українській (часом і в російській)пресі називаються цифри від 10 до 20 млн. українців, які вираховуються авторамишляхом екстраполяції показників природного приросту та міграційного притокуукраїнського населення до Росії. Результати урахування «прихованих» українцівне тільки в пострадянських державах, а й в інших країнах світу приводять деякихфахівців до висновку про те, що загальна чисельність українського етносу маєсягати 60-80 млн. осіб.
Такіприпущення мають під собою певну реальну основу, однак недостатнє вивченняцього питання не дозволяє оперувати такими показниками як науково достовірними.Тому, незважаючи на існування чималої кількості доказів щодо неточності відтвореннячисельності українців у світі офіційною статистикою, ми будемо дотримуватисясаме її даних як найбільш вірогідних, а там, де не ведеться облік етнічноїналежності чи етнічного походження населення беремо статистику церковну таінших громадських організацій. Згідно з цими даними, в сьогоднішньому світінараховується від 47 до 50 млн. українців. У це число входять як ті, щоусвідомлюють себе українцями, так і ті, які лише за своїм етнічним походженнямчастково чи цілковито є українцями. Останнє стосується насамперед тихукраїнців, які проживають за межами нашої держави.
Запереписом 1989 р. поза Україною, в інших радянських республіках, проживає понад6,8 мільйона українців. У рідному краї живе 37,4 мільйона українців, в країнахСхідної Європи — понад 5 мільйонів, ще 7 мільйонів — у країнах СНД та Балтії.
Однакфахівці вважають, що ці дані не відображають справжнього стану справ. Адже зрізних об'єктивних і суб'єктивних причин значна частина українців вимушена була«приписувати» себе до іншої національності. Багато вчених-дослідників вважає,наприклад, що чисельність наших земляків лише на території колишнього СРСРстановить десь 10—12 мільйонів чоловік. Недаремно ж у пам'яті народнійзберігається таке поняття, як «український екватор», що проходить у країнах СНДчерез Кубань, Казахську цілину, Алтай і Примор'я, або ж такі українські оазиси,як «Зелений Клин» у Росії, «Сіра Україна» у далекому Туркестані, Берестейщина вБєларусі.
Специфіка діаспорних груп полягає втому, що внутрішні інформаційні зв'язки в них значно слабші, ніж ті, якіпов'язують їх із нацією країни поселення. Лише частина цих інформаційнихзв'язків організується самою діаспорою, перебуває в межах її специфічноїкультури, здійснюється її мовою. У проекті розбудови української діаспорноїкультури вказується: «Культурний розвиток нації залежитьвід правильного наставлення та ініціативи зорганізованого суспільства і кожноїсвідомої одиниці. Тільки повне зрозуміння потреби нового природногоукраїнського культурного життя і відповідні громадські програми, які поставлятьстимулювання сучасної культурної творчості на перший план діяння, можутьзапевнити існування і позитивний розвиток українського суспільства в діаспорі іукраїнської культури взагалі».
Однак, переважна частина інформаційнихзв'язків обслуговується мовою нації країни проживання через її системунаціональної освіти, її літературу та пресу, її спільні для всієї нації й неорієнтовані спеціально на дану діаспору радіо, телебачення тощо.
Діаспорні групи зазвичай укорінені всоціально-економічні, культурні та соціально-політичні параметри народів, середяких вони проживають. Необхідною умовою такої інтеграції й подальшого існуваннядіаспори як життєздатної спільноти є культурна адаптація та акультурація їїчленів — засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідногосередовища.
Водночас цей процес несе й певну загрозудля існування етнічної групи як діаспори. Нерідко частина її представників удругому-третьому поколіннях, тобто, діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняєтьсясеред основного етносу держави — асимілюється.
Дуже важливим, проте не єдиним і невирішальним чинником, що об'єднує та консолідує зарубіжних українців, є мова.Нинішня українська діаспора — це переважно друге, третє, четверте поколінняколишніх українських емігрантів. Вона глибоко вкорінена в соціальне, культурней економічне життя своїх країн, і цілком природно, що її представникиспілкуються мовою, котра виконує функції державної (офіційної,загальновживаної) в даній країні. Статистика свідчить, що чисельність тих, хтоволодіє українською мовою, у середовищі діаспори неухильно зменшується, «Нас,українців — російськомовних і всіх інших неукраїнськомовних, — набагато більше,ніж українців україномовних", — говорив у своєму виступі на Другому Всесвітньомуфорумі українців 21 серпня 1997 р. голова Української всесвітньоїкоординаційної ради Іван Драч і з болем констатував, що «мовна шагреневашкіра українства зменшується». Словом, у східнійдіаспорі українці спочатку ставали так званим російськомовним населенням, азгодом переписувалися на росіян. «На жаль, ми змушені визнати,— підкреслював наІ Конгресі українців у січні 1992 р. Президент нашої держави Л. М. Кравчук,— щоукраїнці, які живуть поза межами України, передусім на території держав колишньогоСоюзу, фактично були позбавлені своєї національної школи, театру, кіно, радіо,телебачення, можливості користуватися українськими бібліотеками. Практично дляних не випускалися рідною мовою книги, газети. журнали».
Сутність української діаспори як історичногоі соціально-політичного явища виявляється зі з'ясування того, чим вона не є.Діаспора не є еміграцією, хоча з неї починається. Завдання економічноїеміграції — інтеграція. Економічні емігранти бажають якнайшвидше статиповноцінними громадянами нової країни поселення. Свої культуру, мову, звичаївони зберігають лише тому, що їм легше жити зі «своїми» людьми,спілкуватися рідною мовою. Ці знання й цінності вони стихійно передають своїмдітям.
Від економічних суттєво відрізняютьсяполітичні емігранти. їх не приваблює інтеграція в місцеве суспільство. Вониживуть для країни, яку мусили залишити. Перебування в чужій країні вонивважають тимчасовою необхідністю й тому намагаються зберегти себе та своїхдітей у повному духовному зв'язку з батьківщиною. Довгі роки вони можуть«сидіти на валізах», чекаючи сприятливих умов для повернення набатьківщину й поступово входячи в життя країни поселення. Проте, колиможливість повернутися так і не з’являється, скоріше чи пізніше життяемігрантів (як емігрантів) вичерпується. Вони постають перед необхідністювибору одного з двох шляхів — асиміляції чи діаспори.
Шлях асиміляції є цілком нормальним іприродним. Зарубіжним українцям легше засвоїти мову та культуру свого оточення(покоління, народжені на нових батьківщинах, засвоюють їх автоматично), ніждотримуватися традицій своїх батьків і дідів, обравши шлях діаспори. Назбереження своєї ідентичності вони мають жертвувати багато часу, енергії,коштів. Труднощі цього шляху полягають і в тому, що він загалом мало толеруєтьсяоточенням. Ним ідуть лише ті, хто його свідомо вибирає.
Діаспора шукає сенс свого існування всамій собі. Діаспора не існує для країни, з якої вона вийшла та без якої їйважко існувати.
Зв'язок етнічної батьківщини (материка)з діаспорою інший, ніж із еміграцією. Еміграція — це дорога в один бік (зможливістю зворотної рееміграції для деяких), а діаспора — шлях із постійнимрухом в обох напрямах.
Повноцінна, справжня діаспора — цесвоєрідне окреме суспільство. Але воно не замкнуте в собі, не відірване відоточення. Більшість потреб, турбот та інтересів діаспори така ж сама, що й урешти жителів країни поселення. Але в діаспори є ще й інші інтереси та ознаки,які виокремлюють її із загалу, консолідують і роблять власне діаспорою.
Потрібно зазначити, що природа відносинміж діаспорою та країною її походження, а також між окремими, розмежованимиполітичними кордонами частинами самої діаспори досліджена ще недостатньо. Протез досвіду відомо, що, коли такий зв’язок переривається, припиняється життявідповідної діаспори чи її частини. Специфіку такої інформаційної взаємодіїПетро Потічний убачає в тому, що вона проходить по етнічних лініях зв’язку.Останні утворюють своєрідну тріаду відносин між діаспорою, країнами їїпроживання та історичноюбатьківщиною (країною походження).ця тріада відносин у деякихдіаспор, зокрема західної української, відзначається великою стійкістю. Цедозволило діаспорі не тільки забезпечити своє відтворення, а й організувати іконтролювати, принаймні, в деяких країнах поселення, певні політичні таекономічні ресурси й тим самим впливати на політику цих країн, а отже, і наміжнародну політику.
Тривале існування діаспори, а тим більшеїї політична та культурна активність неможливі без розбудови відповіднихорганізаційних структур. Тільки добре організована етнічна діаспора може стативажливим політичним фактором як у внутрішній, так і в зовнішній політиці країнисвого проживання.
Для явища етнічної діаспори характернаще одна прикметна особливість, на яку звертають увагу дослідники, зокрема П. Потічний.Діаспора може існувати, й існувати дуже довго, не тільки за відсутностіполітичного центра в батьківщині, а й паралельно з державою. Та ж єврейськадіаспора, котра становила певну етнорелігійну групу, століттями діяла якполітичне суспільство, нація у вигнанні. Однак і після утворення державиІзраїль 75% євреїв і далі живуть за її межами. Тому видається дещо поспішнимтвердження деяких політологів і публіцистів про те, що, з огляду на реалізаціювнаслідок становлення незалежної України головної політичної мети українськоїдіаспори й утрату в зв'язку з цим нібито сенсу подальшого її існування,зарубіжні українські громади досить швидко зникнуть, принаймні, як організованій політично активні спільноти.
Вже те, що діаспора є і самим своїмбуттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, що вона надаєта буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів ісентиментів до «старого краю», посильну допомогу (передусім моральнуй політичну) Україні, є цінним.
Українська діаспора, як історичне ісоціально-політичне явище, характеризується такими рисами:
• стрижневим моментом поняття«українська діаспора» є фіксація факту перебування частиниукраїнського етносу за межами території його ядра України;
• термін «діаспора» підкреслюєфакт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашомувипадку — українського) походження;
• за невеликими винятками, всяукраїнська діаспора, враховуючи те, що вона зазнає постійних впливів з бокуінших етнічностей, належить до маргінального прошарку українського етносу;
• українська діаспора частково розселенакомпактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне(оскільки частина українського населення опинилася в складі інших державунаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого — іммігрантське;
• діаспора становить уже інтегральнучастину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніхіммігрантів, зазвичай є громадянами даної країни, що не мають наміруповертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньоїдопомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;
• українську діаспору можна розглядатияк своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що черезісторичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності втрадиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальномупоходженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, воназберегла певну спільність інтересів та устремлінь;
• в основі процесу утворення українськоїдіаспори лежать чотири хвилі переселенського руху з України, які були зумовленісоціально-економічними та політичними факторами;
Отже, налагодження, розширення йзміцнення зв’язків з українською діаспорою не тільки є моральним обов'язкомУкраїни як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на метідосягнення певних раціональних політичних та економічних цілей. Зокрема, цестосується використання інтелектуального, політичного та економічногопотенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України здержавами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Українау світовому співтоваристві. У цьому інтереси Української держави й українськоїдіаспори цілком збігаються.