ЗМІСТВСТУПРОЗДІЛ1. ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ТІ СВІТОГЛЯДУ Л.П.БЕРІЇ1.1Основні етапи життєвого шліху Л.П.Берії1.2Участь Л.П. Берії у сталінських репресіях1.3Л. П. Берія після смерті СталінаРОЗДІЛ2. Л.П. БЕРІЯ: КАТ У РОЛІ «РЕФОРМАТОРА»2.1Злочинна діяльність Л.П. Берії2.2Боротьба за владу в СРСР, та місце у ній Л.П.Берії2.3Політична діяльність Л.П.Берії після смерті Й.В.СталінаРОЗДІЛ3. СФАЛЬСИФІКОВАНА ЗЛОЧИННА ДІЯЛЬНІСТЬ Л.П. БЕРІЇ3.1Злочини до яких Л.П.Берія не причетний3.2Загадка смерті Л.П.БеріїВИСНОВКИСПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Вступ
Актуальністьтеми дослідження. />ФеноменЛ.П.Берії в історії СРСР ще має потребув спеціальному дослідженні. Він був для радянських, російських та вітчизняних істориківдовгі роки — аж до початку 1990-х рр. — фігурою з позначкою табу. Репутація лиходіяй ката, що закріпилася за ним після XX й XXII з'їздів, була підтверджена в суспільнійсвідомості часу перебудови фільмом режисера Т.Абуладзе «Покаяння», де головний негативнийгерой — концентроване зло тоталітаризму — був наділений деякими рисами глави радянськихкаральних органів.
Щодо цьогодо особистості Л.П.Берії злилися два зовсім не тотожних підходи до минулого. Дляліберальної інтелігенції він був втіленням репресій, невід'ємною частиною сталінізму,підступним негідником. Партійна пропаганда підтримувала ці оцінки, але намагаласядо того ж протиставити Берію і «каральні органи, які вийшли з-під контролю партії»самій партії і її керівництву, що нібито нічого не знали й тому не винні в злочинахминулого.
Всі ціоцінки досить далекі від реальності. Звичайно, Берія несе відповідальність за злочини,зроблені владою, однак тією самою мірою, як і його соратники — Маленков, Молотов,Ворошилов, Хрущов, Булганін, та й розстріляні в різний час Ягода, Єжов, Каменев,Бухарін, Кузнєцов, не говорячи вже про Сталіна. Констатуємо очевидне, хоча й небажанедля декількох поколінь вітчизняних й іноземних дослідників історії КПРС: моральніпринципи Берія були не вище й не нижче, ніж у його товаришів по партійному керівництву.
Л.П. Беріявідрізнявся від своїх колег іншим. Він був, безсумнівно, найбільш інформованою людиноюв складі тодішнього керівництва, причому його інформація була різноманітна, точнаі не залежала від інших відомств. Як заступник голови Ради міністрів СРСР, він одержуваввідомості про стан економіки країни, окремих її галузей, зокрема про «великі будівництвасоціалізму»; як керівник розвідки Берія був у курсі багатьох питань політики й міжнароднихвідносин, реальних проблем, що виникали між СРСР й іншими країнами. Берія безпосередньовідповідав за розробку ядерної зброї, а це пов'язувало його з армією, зі створеннямнових видів озброєнь. Він мав найбільш достовірну інформацію про внутрішньополітичнуобстановку в країні, про настрої людей, про всі навіть ледве помітні вираження протесту.
Наврядчи Берія вважав себе відповідальним за масові репресії 1930-х рр. Він був призначенийнаркомом внутрішніх справ восени 1938 р., коли пік цих репресій залишився позаду.В 1939 р. частина репресованих навіть була звільнена. Це знов-таки не було особистоюзаслугою нового наркома, але відрізняло його від Маленкова, Кагановича, Ворошиловаабо Хрущова, персонально відповідальних за терор 1930-х рр.
РозпадСРСР, загострення міжетнічних конфліктів у пострадянських державах зробили вивченнядіяльності партійного керівництва у СРСР особливо актуальним. Інтерес дослідниківдо різних аспектів політики Л.П.Берії зріс, однак, комплексних дослідженнь цієїпроблеми зроблено було мало. А без такихдослідженньнеможливоскласти цілісне уявлення про історію Росії та СРСРпочатку-середини ХХ ст.До того ж Л.П.Берія довгі роки вважався жорстоким карателем, за вказівкамиякого репресували багатьох безневинних людей. Хоча в даний час багато дослідниківвважають, що ці злочини були несправедливо приписані Л.П.Берії партійною верхівкою,із політичною метою. Для того аби розібратися в сумнівних питаннях політичної діяльностіЛ.П.Берії і обрана дана тема курсового дослідження: «Л.П.Берія — авантюрист,злочинець, демократ?»
Об’єктом дослідженняє політична діяльність Л.П.Берії на початку-середині ХХ ст.
Предметом дослідження єспірні питання в історичні науці стосовно діяльності Л.П.Берії, відповідно до якиходні дослідники вважають його злочинцем і авантюристом, а інші — демократом та реформатором.
Хронологічні рамки дослідження обумовленіперіодом життя та діяльності Л.П.Берії на посаді наркома внутрішніх справ СРСР іохоплюють 1899 — 1953 рр.
Метою курсового дослідження єрозкриття особливостей політичної діяльності та керівництва Л.П.Берії. Для досягненняокресленої мети необхідно вирішити наступні завдання:
· визначити основні біографічні відомості Л.П.Берії,які ймовірно вплинули на формування його принципів політики та керівництва;
· висвітлити основні етапи політичної кар’єриЛ.П.Берії ;
· з’ясувати особливості політичної діяльностіЛ.П.Берії;
· визначити злочинну діяльність, яку приписалиЛ.П.Берії, після його арешту.
Ступінь наукової розробки.На сучасному етапі існує багато праць присвячених висвітленню діяльності Л.П.Беріїз точки зору вказівок радянського партійного керівництва, завдяки яким у свідомостілюдей закріпилася думка про Л.П.Берія, як про ката та злочинця. Це роботи такихдослідників, як Петров Н.В.,[19] Скоркін К.В., [19]Торчинов В.А.,[29] ЛеонтюкА.М.,[29]Антонов-Овсеєнко А.В. [3], [4] З’явиляютьсяі праці дослідників, які дивляться на діяльність Л.П.Берії дещо під іншим кутом,а саме, вони не відбілюють його політичних вчинків, але намагаються дослідити тадовести, що Берія не був таким жорстоким катом та тираном, як його малювала радянськаполітична верхівка. Це такі дослідники, як Мухін Ю.І., [16] Хлевнюк О. В., [30]БеріяС.Л., [5]Алексін В., [2] Чилачава Р.[31]
Джерельнабаза дослідження в основному складається з науковихдосліджень, статей, які торкаються діяльності Л.П.Берії як наркома внутрішніх справСРСР. Більшу увагу при написанні даної роботи було звернено на новітні розробкиобраної проблеми російських дослідників — МухинЮ.І. «Убийство Сталина и Берии»,[16]Хлевнюк О. В. «Л. П. Берия: пределы исторической «реабилитации»,[30]АлексінВ. «Оборотная сторона борьбы за власть в СССР» [2]та родичів Л.П.Берії, зокрема його сина Берія С.Л., що написав книгупро діяльність свого батька «Мой отец Л. Берия».[5]
Практичне значення роботи полягаєу тому, що результати дослідження можуть бути використані у подальшій науковій розробціпроблеми діяльності та керівництва Л.П.Берії, при написанні бакалаврських, дипломнихта наукових робіт, узагальнюючих праць, присвячених внутрішній політиці СРСР, атакож при розробці нормативних і спеціальних курсів історії Росії початку-серединиХХ ст.
Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнямидослідження і побудована за проблемно-хронологічним принципом. Дослідження складаєтьсязі вступу, трьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновків, списку використанихджерел та літератури (33 позиції).
Розділ 1. Формування особистостіта світогляду Л.П.Берії
ЛаврентийПавлович Берія (17 (29) березня 1899 — 23 грудня 1953 рр.)— радянський державний і політичний діяч, Маршал Радянського Союзу (1945), ГеройСоціалістичної праці (1943). Входив у найближче оточення Й. В. Сталіна. Як главаНКВС СРСР (1938—1945) брав участь у проведенні репресій кінця 1930-х — початку 1940-хроків. Очолював ряд найважливіших галузей оборонної промисловості, у тому числівсі розробки, які стосувалися створення ядерної зброї.
Післясмерті Й. В. Сталіна у червні 1953 року Л. П. Берія був арештований (відповіднодо офіційної версії) за обвинуваченням у шпіонажі і змові з метою захоплення влади.Розстріляний по вироку Спеціальної судової присутності Верховного суду СССР у грудні1953року. Позбавлений маршальського звання й нагород. Однак, цю версію спростовуютьдеякі сучасні публіцисти й історики, у тому числі Ю. І. Мухін у своїй книзі «ВбивствоСталіна і Берія». [16] Також існує версія сина Л. П. Берії, Серго Берія, про те,що його батько був убитий відразу ж після або під час арешту в червні 1953 року,спростовується документами, які містяться в засекреченій дотепер, але все-таки частковоопублікованій «справі Берії», зокрема протоколами допитів і записками Г. М. Маленкову(можливо, сфальсифікованими органами слідства). [5] 1.1 Основні етапи життєвого шліхуЛ.П.Берії/>
НародивсяЛ.П.Берія в селищі Мерхеулі Сухумського району в бідній селянській родині. В 1915р., закінчивши Сухумське вище начальне училище, Л. П. Берія виїхав у Баку і поступиву Бакинське середнє механіко-будівельне технічне училище. З 17 років він утримувавматір і глухоніму сестру, які переїхали до нього.
Уберезні 1917 р. Л. П. Берія організував при училищі в Баку осередок РСДРП (більшовиків).З березня 1919 р. до встановлення Радянської влади в Азербайджані (квітень 1920р.) Л. П. Берія до того ж керував нелегальною комуністичною організацією техніків.В 1919 р. Л. П. Берія успішно закінчив технічне училище, одержав диплом технікаархітектора-будівельника. [26,23]
Припідготовці збройного повстання проти меньшовистського уряду у Грузії був арештованийі ув’язнений у Кутаїську в'язницю. У серпні 1920 р., після організованої ним голодовкиполітичних ув'язнених Л. П. Берія був висланий за межі Грузії. Повернувшись у Баку,Л. П. Берія пішов навчатися у Бакинський політехнічний інститут.
Уквітні 1921 РКП(б) направляє Л. П. Берію на чекістську роботу. З 1921 — 1931рр.він — на керівних постах в органах радянської розвідки і контррозвідки, був заступникомголови азербайджанської Надзвичайної комісії, головою грузинського ГПУ, головоюзакавказького ГПУ і повноважним представником ОГПУ в ЗСФСР, був членом колегії ОГПУСРСР. За час своєї діяльності в органах ЧК-ГПУ в Грузії й Закавказзя Л. П. Беріявзяв активну участь у боротьбі з меншовиками, дашнаками, мусаватистами, троцькістами,агентурами іноземних розвідок й іншими особами, які протистояли більшовикам, абообвинувачувалися в такому протистоянні. Л. П. Берія був нагороджений орденом КрасногоПрапору, орденами Трудового Красного Прапору Грузинської РСР, Азербайджанської РСРі Армянської РСР с формулюванням «За успішну боротьбу з контрреволюцією в Закавказзі».
Улистопаді 1931 р. Л. П. Берія був переведений на партійну роботу — був обраний першимсекретарем ЦК КП(б) Грузії й секретарем Закавказького крайкому ВКП(б), а в 1932р.— першим секретарем Закавказького крайкому ВКП(б) і секретарем ЦК КП(б) Грузії.
В1938 році ЦК ВКП(б) переводить Л. П. Берію на роботу в Москву: 22 серпня 1938 рокувін стає першим заступником народного комісара внутрішніх справ СРСР М.І. Єжова,29 вересня очолює ключове Головне керування державної безпеки НКВС, а 25 листопадауже змінює Єжова на пості наркома. З 22 березня 1939 р. — кандидат у члени Політбюро.
В1940 р., відповідно до документів, є ініціатором масового розстрілу польських військовополонениху західній Україні й Білорусії (у тому числі в Катині).[24],[26, 35]
Улютому 1941р. глава НКВС був призначений заступником голови Ради Народних КомісарівСРСР, йому було привласнене звання «Генеральний комісар держбезпеки». У роки ВеликоїВітчизняної війни, з 30 червня 1941 року, був членом Державного Комітету Оборони,а з 16 травня 1944 р. — заступником голови Державного Комітету Оборони й виконуваввідповідальні доручення керівництва країни і правлячої партії, як пов'язані з управліннямнародним господарством, так і на фронті. Зокрема, Л. П. Берія став ініціатором ікуратором Єврейського Антифашистського Комітету.
18березня 1946 р. Л. П. Берія стає членом Політбюро, тобто входить до числа вищихкерівників країни. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 вересня 1943 р. Л.П. Берії «за особливі заслуги в області посилення виробництва озброєння й боєприпасіву важких умовах воєнного часу» привласнене звання Героя Соціалістичної Праці. 9липня 1945 р., при заміні спеціальних звань держбезпеки на військові, Л. П. Беріїпривласнене звання Маршала Радянського Союзу. Лауреат Сталінської премії (1949 р.)«за організацію справи виробництва атомної енергії й успішне завершення випробуванняатомної зброї». Власник «Грамоти почесного громадянина Радянського Союзу» (1949р.). Нагороджений п'ятьма орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденомСуворова I-го ступеня, орденами Червоного Прапора Грузинської РСР, Трудового ЧервоногоПрапора Грузинської РСР, Трудового Червоного Прапора Азербайджанської РСР, ТрудовогоЧервоного Прапора Вірменської РСР, Республіки Танну-Тува, Сухбаатар (Монголія).[9,76]
/>/>1.2/> Участь Л.П. Берії у сталінськихрепресіях
Дотеперіснують різні точки зору на участь Л. П. Берії в репресіях кінця 30-х і 40-х років.Ні в кого не викликає сумніву, що керівник НКВС і МВС у ті роки очевидно мав самебезпосереднє відношення до того, що відбувається, але характер особистого внескуБерії по-різному оцінюється різними дослідниками.
ОлексійПанов, журналіст «АіФ», в 2004 році писав, що вже в середині тридцятих років, очолюючиЦК компартії Грузії, Л. П. Берія особисто й через апарат проводив масові репресіїсеред інтелігенції Закавказзя. Не приводячи, однак, посилань на документи, Пановстверджує, що є багато показань свідків про те, що Берія сам брав участь у допитахі катуваннях. [21, 65]
Відношеннядо ухвалення рішення про початок репресій Берія не мав, тому що вони почалися зрішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 02.07.1937 року «Про антирадянські елементи». Уцей час Л. П. Берія був ще в Закавказзі.
Відомо,що в 1939 році, після вступу Л. П. Берії в посаду наркома НКВС на зміну М.І. Єжову,темпи репресій різко пішли на спад. Більше того, в 1939 році відбувся перегляд ряду(не менш ста тисяч) справ «необґрунтовано засуджених» раніше осіб. У листопаді 1939року вийшов наказ «Про недоліки в слідчій роботі органів НКВС», який вимагав строгодотримуватись карно-процесуальних норм. Однак, наприклад, професор Рудольф Піхоя,колишній керівник державного архіву РФ, стверджує, що це була гра Й. В. Сталінапроти М. і. Єжова і на підвищення власної популярності, а Л. П. Берія отут вирішальноїролі не зіграв. У той же час, А. П. Паршев, публіцист і письменник, заявляє, щосаме Л. П. Берія послужив ініціатором указів про згортання репресій.[21,67]
Енциклопедія«Кругосвет» і товариство «Меморіал» повідомляють, що в 1939—1941 роках у результатідіяльності Л. П. Берії були вчинені масові депортації жителів приєднаних до СРСРприбалтійских республік, Західної України, Західної Білорусії і Молдови.[26,75]Незважаючи на зниження темпів репресій, повноваження Особливої нарадипри НКВС розширилися (особливо після початку Великої Вітчизняної війни, коли Особливанарада одержала право застосовувати «вищу міру покарання»). З ім'ям Берії супротивникийого реабілітації також зв'язують підтвердження права катувати «явних ворогів народу».Ще Л. П. Берію обвинувачують в організації розстрілу в 1940 році значної частиниполонених польських офіцерів поруч із Катинью під Смоленськом і ще в декількох таборахза секретною постановою Політбюро. Починаючи з 1943 року і пізніше тотальні депортаціїбули застосовані до калмиків, чеченців, інгушів, карачаєвцям і балкарцям, кримськимтатарам, туркам-месхетинцям, а також до деяких інших народів Північного Кавказуі Криму, обвинувачених у співробітництві з окупантами. З Л. П. Берією, як керівникомНКВС, зв'язують організацію цих депортацій.
Узбірниках «Польське підпілля на території Західної України й Західної Білорусії1939—1941 р.» (т. 1,2. Варшава-Москва, 2001) [24] і «Депортації польських громадяніз Західної України й Західної Білорусії в 1940 році», (Варшава-Москва, 2003) [8]стверджується, що депортації на Західній Україні й у Західній Білорусії були спрямованіпереважно проти ворожої до радянської влади й націоналістично настроєної частинипольського населення.
Наприкінцій після війни Л.П.Берія цілком присвячував себе роботі над ядерним потенціалом СРСРі не міг бути безпосередньо причетний до наступних репресій. При цьому посилаютьсятакож на те, що превентивні депортації застосовувалися в країнах-союзниках СРСРпо антигітлерівській коаліції, антигітлерівській «депортації відплати» були гуманнішими,ніж ув’язнення більшої частини чоловічого населення депортованих народів у таборий колонії.
СинЛ. П. Берії, Серго Лаврентьєвич, в 1994 року опублікував книгу спогадів про батька.Зокрема, там Л. П. Берія описаний як прихильник демократичних реформ, припиненнянасильницької побудови соціалізму у НДР, повернення Південних Курил Японії і такдалі. У той же час, автор стверджує, що його батько, як і будь-який інший вищийначальник СРСР в той час, несе особисту відповідальність за репресії й не може бутиреабілітований. [5]/>/>/>1.3 Л. П. Берія після смерті Сталіна
Домоменту кончини Й. В. Сталіна Л. П. Берія, як політична фігура, був багато в чомувідтиснутий на другий план: із грудня 1945 року він уже не очолював органи внутрішніхсправ і державної безпеки, в 1951—1952 роках нові керівники МВС і МДБ сфабрикувалитак звану «мінгрельську справу» проти керівників організацій Грузинської компартіїв західних районах республіки — зазвичай вважається, що ця акція була побічно спрямованапроти Л. П. Берії, який за походженням був мінгрелом (однак, у його паспорті в графінаціональність було написано «грузин»). Не контролював Л. П. Берія й інші політичнірепресії останніх років сталінського правління, зокрема, справу Єврейського антифашистськогокомітету і «справу лікарів». Проте, після XIX з’їзду КПРС Л. П. Берія був включенийне тільки в розширену Президію ЦК КПРС, колишнє Політбюро, але й у створену за пропозицієюЙ. В. Сталіна «керівну п'ятірку» Президії.[9,81]
Існуєверсія про причетність Л. П. Берії до смерті Й. В. Сталіна або, принаймні, про те,що за його наказом смертельно хворому Й. В. Сталіну не була надана своєчасна допомога.Документальні матеріали й свідоцтва очевидців не підтверджують версію, відповіднодо якої смерть Й. В. Сталіна була насильницькою. Л. П. Берія брав участь у похоронахЙ. В. Сталіна 9 березня 1953р., виголосив промову на жалобному мітингу. До цьогочасу він уже ввійшов у новий радянський уряд, очолений Г. М. Маленковим, як міністрвнутрішніх справ. Знову утворене МВС об'єднало раніше існуючі МВС і Міністерстводержавної безпеки. Одночасно Л. П. Берія став першим заступником Голови Ради МіністрівСРСР і фактично головним претендентом на одноособову владу в країні.[16,32]
Напосту міністра внутрішніх справ Л. П. Берія провів ряд заходів щодо лібералізації.9 травня 1953 року була оголошена амністія, що звільнила 1,2 мільйони чоловік. Згідноіз секретним наказом Л. П. Берії були скасовані катування при допитах, було веленострого підпорядковуватися «соціалістичній законності». Ряд голосних політичних справбув припинений або переглянутий. Закрита «справа лікарів» — арештовані по ньомувийшли на волю; уперше було відкрито оголошено, що проти обвинувачуваних використовувалися«незаконні методи слідства». Були реабілітовані також всі засуджені по «ленінградськійсправі» і «мінгрельській справі». Високопоставлені військові, ув'язнені в ході процесівкінця 1940-х— початку 1950-х років, були звільнені й відновлені у званні (у томучислі Головний маршал авіації О.О.Новіков, маршал артилерії Н. Д. Яковлев і ін.)Усього були переглянуті або припинені на реабілітуючих підставах, слідчі справина 400 тисяч чоловік. [22, 69]
Рядзаходів, розпочатих у ці місяці з ініціативи Л. П. Берії, стосувався внутрішньоїй зовнішньої політики. Л. П. Берія виступив за скорочення витрат на військові потреби,за заморожування дорогих будівництв. Він домігся початку переговорів про перемир'яв Кореї, спробував відновити відносини з Югославією. Після початку антикомуністичногоповстання в НДР Л. П. Берія пропонував взяти курс на об'єднання Західної й СхідноїНімеччини в «миролюбну буржуазну державу».[22, 73]
Проводячиполітику висування національних кадрів, Берія розіслав у республіканські ЦК документи,де говорилося про неправильну русифікаторську політику й незаконні репресії.
ПосиленняЛ. П. Берії, його претензії на «спадщину» Й. В. Сталіна й відсутність у нього союзниківу вищому партійному керівництві привели до його падіння. Членам Президії ЦК із ініціативиМ. С. Хрущова було оголошено, що Л. П. Берія планує провести державний перевороті заарештувати Президію на прем'єрі опери «Декабристи». 26 червня 1953 року підчас засідання Президії Л. П. Берія, за попередньою згодою М. С. Хрущова з Г. К.Жуковим, був арештований, зв'язаний, вивезений із Кремля на автомобілі й утримувавсяв ув’язненні в бункері штабу Московського округу ПВО. Тим же днем датується УказПрезидії Верховної Ради СРСР про позбавлення Л. П. Берії всіх звань і нагород.[22,76]У липні 1953 року на Пленумі ЦК КПРС він був формально виведений зіскладу Президії й ЦК і виключений з партії. Тільки тоді інформація про арешт і скиненняЛ. П. Берії з'явилася в радянських газетах, викликавши великий суспільний резонанс.Наприкінці липня 1953 року видається секретний циркуляр 2-го Головного управлінняМВС СРСР, яким пропонується повсюдне вилучення будь-яких художніх зображень Л. П.Берії.
Щодоподальшої долі Л. П. Берії існує кілька версій різного ступеня вірогідності. СинЛ. П. Берії у своїй книзі відстоював версію, відповідно до якої його батько взагаліне був арештований на засіданні Президії ЦК КПСС, а вбитий при проведенні арештуу своєму особняку в центрі Москви.
«Язнаю зі слів мого дядька, начебто Берія загинув під час перестрілки, коли його намагалисявзяти. Пам'ятаю, як Леонід Ілліч при цьому додав: «Не забувай, що Лаврентій бувкавказькою людиною й нізащо б не дав себе в руки ворогам. Для нього це вважалосяприниженням. Він дуже хотів померти гідно». Я вірю в цю версію, тому що дядьковіні до чого було її видумувати» — так говорила племінниця Л. І. Брежнева Любов угазеті «Експрес газета» від 03.04.2002. [21, 43]
Однак,існують записки, підписані ім'ям Л. П. Берії й адресовані різним членам ПрезидіїЦК, включаючи Г. М. Маленкова, М. С. Хрущова і К. Е. Ворошилова: в них Л. П. Беріявідстоює свою невинність, визнає свої зовнішньополітичні «помилки» і скаржитьсяна відсутність нормального освітлення і пенсне. Вони датовані першими числами липня1953 року, отже, якщо вважати, що вони справжні, то Л. П. Берія в цей час був живий.[21,57]
Заофіційною версією, яка підкріплюється документами (можливо, сфальсифікованими органамислідства), Л. П. Берія дожив до грудня 1953 року й був, разом з деякими своїми колишнімиспівробітниками з органів держбезпеки (В. Н. Меркуловим, Б. З. Кобуловим і ін.),арештованими протягом того ж року, перед Спеціальною судовою присутністю ВерховногоСуду СРСР під головуванням маршала І. С. Конева. Він був обвинувачений у великійкількості діянь, які не мали відношення до реальної діяльності Берії: шпигунствона користь Великобританії, прагнення до «ліквідації Радянського робочо-селянськоголаду, реставрації капіталізму і відновленню панування буржуазії». [21,79]
Всуперечслухам, у зґвалтуванні десятків або навіть сотень жінок Л. П. Берія не обвинувачувався;у його справі є лише одна така заява від особи, що багато років була коханкою Берії,народила йому доньку і жила за його рахунок у квартирі в центрі Москви; заяву прозґвалтування вона подала лише, ймовірно, з метою уникнути переслідувань після йогоарешту. «Берії ставитьсяв провину те, що він спокусив близько 200 жінок, але читаючи їхні покази про своївідносини з наркомом, видно, що деякі відверто використали знайомство з ним з великоюкористю для себе» — О. Т. Уколов [21, 83]
Отже,23 грудня 1953 року справа Берії була розглянута Спеціальною судовою присутністюВерховного суду СРСР під головуванням маршала І. С. Конева. Всі обвинувачувані булиприсуджені до смертної казні і в той же день розстріляні. Причому, Л. П. Берію розстрілялиза кілька годин до страти інших засуджених у бункері штабу Московського військовогоокругу. По власному бажанні перший постріл зробив з особистої зброї генерал-полковник(згодом Маршал Радянського Союзу) П. Ф. Батицький.
Розділ 2. Л.П. Берія: кату ролі «реформатора» 2.1 Злочинна діяльність Л.П. Берії
Протягомбагатьох років у масовій свідомості існував образ Берія, в основі якого лежали пред'явленійому обвинувачення. Коли наприкінці 80-х — початку 90-х років була розкрита правдапро дивовижні злочини тоталітарного режиму в СРСР, ім'я Берія майже завжди стоялопоруч із ім'ям Сталіна. Виявлені в останні десять років секретні матеріали з архівівЦК КПРС і КДБ дають можливість краще представити й повніше відтворити багато обставин,пов'язані зі справою Берії.
Очолившив 1938 році НКВС, Берія насамперед приступився до ліквідації спільників свого попередникана цьому пості — М. І. Єжова, розстріляного в 1940 році, але одночасно за вказівкоюБерія в 1939 році з таборів і колоній було звільнено близько 250 тисяч чоловік.Але відомості про те, що репресії при Берії припинилися, не відповідають дійсності.Арешти тривали, і за деяким даними вже незабаром після призначення Берії наркомомвнутрішніх справ було репресовано понад 200 тисяч чоловік. У катівнях НКВС виявилисявеликий російський учений, академік Микола Вавилов, що загинув в 1943 році у Саратовськійв'язниці. Відомий біофізик Олександр Чижевський, знаменитий театральний режисерВсеволод Мейерхольд, відомий письменник Ісаак Бабель, розстріляний в 1940 році,багато інших представників наукової й творчої інтелігенції.
Булирозширені повноваження позасудового органа — особливої Наради НКВС і дана вказівкаСталіна про дозвіл катувань арештованих. У березні 1939 року на XVIII з'їзді партіїБерія був обраний кандидатом у члени Політбюро.
Незабаромпісля приєднання у вересні 1939 року до Радянського Союзу Західної України й ЗахідноїБілорусії органами НКВС були схоплені видатні діячі польського соціалістичного рухуєврейського походження Віктор Альтер і Генрік Єрліх; останній покінчив життя самогубствомв 1942 році у в'язниці, а Віктор Альтер за наказом Берії розстріляний в 1943 році.[25, 28]
Беріябув ініціатором одного з найстрашніших злочинів сталінського режиму — розстрілупонад 25 тисяч польських офіцерів, захоплених НКВС після падіння польської держави.Арештовані польські військові, а також відомі представники інтелігенції й діловихкіл, католицькі священики, державні чиновники були зосереджені в трьох таборах.5 березня 1940 року Політбюро ЦК ВКП(б), одержавши зовсім секретне повідомленняБерії Сталіну, у якому пропонувалося розглянути справи польських військовополонених«в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання — розстрілу»,ухвалило рішення щодо страти «25700 польських громадян, що перебувають у радянськихтаборах і в'язницях; розгляд справ провести без виклику арештованих і без пред'явленняобвинувачення». Масові розстріли були вчинені в Катмні (Смоленська область), у Старобельському(біля Харкова) і Осташковому (Калінінська область) таборах, а також в інших місцяхув’язнення, у яких перебували поляки. Був знищений очільники польської армії — однихтільки генералів, полковників, підполковників було 295. У числі загиблих було 320євреїв. Серед розстріляних у Катині був батько знаменитого польського кінорежисераАнджея Вайди, який збирається поставити фільм про катинську трагедію. [25,28]
Беріявинний у загибелі радянських воєначальників у роки Великої Вітчизняної війни. Учервні — липні 1941 року були арештовані два колишні начальники Головного управлінняпротиповітряної оборони — Герої Радянського Союзу генерал-полковник Г. М. Штерні генерал-лейтенант авіації Є. С. Птухін, всі троє колишніх комадуючих ВПС ЧервоноїАрмії: генерал-полковник А. Д. Локтіонов, двічі Герой Радянського Союзу Я. В. Смушкевич.Крім них була арештована велика група генералів ВПС і професорів військових академійЧервоної Армії. 16 жовтня 1941 року, коли доля Москви висіла на волоску, були розстрілянігенерали Н. А. Клич, С. А. Черних, С. М. Мищенко, Р. Ю. Клаввньш, А. Н. Крустиньш,А. І. Дальберг й А. Я. Доннеберг, а 28 жовтня по особистій вказівці Берії страченігенерали А. Д. Локтіонов, Г. М. Штерн, Ф. К. Аржерухін, Я. В. Смушкевич, І. І. Проскурін,Г. К. Савченко, М. М. Каюков, П. С. Володін. [27, 66]
Іншіарештовані генерали були знищені через деякий час. Як відзначає автор статті «Чорнийдень Червоної Армії» Олександр Печьонкін («Незалежний військовий огляд» № 6, 2003р.), 15 листопада 1941 року Берія звернувся в Державний Комітет Оборони із проханнямдозволити негайно розстріляти всіх присуджених до вищої мірі покарання в обхід існуючихзаконів. [20, 12] Але ще до цього, за першітри з половиною місяця війни, було розстріляно понад 10 тисяч військовослужбовцівЧервоної Армії, головним чином її командирського складу. Одночасно Берія запропонувавнадати Особливій Нараді НКВС СРСР право виносити смертні вироки по справах, передбачених58 статтею Кримінального кодексу РСФСР. Через два дні після звернення Берії, Сталінпідписав постанову ГКО, у якій повністю схвалювалася ця пропозиція. Проходить двамісяці, і Берія направляє Сталіну список 46 арештованих органами НКВС. У ньому було17 генералів і кілька керівників оборонної промисловості, у тому числі колишнійнарком боєприпасів І. П. Сергєєв, його заступники, начальники управлінь і відділів,кілька працівників наркомату авіаційної промисловості. Багато з них були арештованінапередодні й у перші тижні війни. Сталін, ознайомившись зі списком, написав «Розстрілятивсіх пойменованих». І 13 лютого 1942 року Особлива Нарада НКВС прийняла рішенняпро страту, що й було зроблено 23 лютого в день Червоної Армії.[27,67]
Таким чином, у той час, коли радянські війська вели найтяжкі бої з німецькимизагарбниками, Берія із благословення Сталіна, знищував її командний склад, об'єктивнограючи тим самим на руку гітлерівському фашизму.
18 листопада 1941 року Берія наказав «очистити Москву Московську область від антирадянськогоелементу». У ньому говорилося: «В 10-денний строк повинен бути проведений повнийоблік всіх осіб, що судилися за різні контрреволюційні злочини, родин репресованих,а також додатково виявлені проживаючі особи німецької, фінської, італійської, румунськоїй угорської національностей. Весь підзвітний елемент обставити агентурами, а осіб,що виявили антирадянські дії в цей час, заарештувати й справи на них передати увійськові трибунали». На підставі цього наказу було розстріляно кілька тисяч чоловік,у тому числі жінки і дорослі діти осіб, арештованих в 30-і роки. 4 вересня 1942року у Москві, за розпорядженням Берія була арештована Катерина Максимова — дружиналегендарного радянського розвідника Ріхарда Зорге, який в той час був утримуванийу японській в'язниці, та заслана в Красноярський край. Вона померла від важкої хвороби3 липня 1943 року. Берія особисто допитував її на Луб’янці.[28, 8]
Беріябув ініціатором волаючого злочину сталінського режиму — депортації в роки війнинаселення Республіки Німців Поволжя, багатьох народів Північного Кавказу й Криму.За його пропозицією 28 серпня 1941 року був видано Указ Президії Верховної РадиСРСР про виселення німців, що здавна проживали на території Росії, у Казахстан іСибір. Було насильно депортоване понад 1 мільйон чоловік, у тому числі з Москвиблизько 9 тисяч німців. Операцію по їхньому виселенню зі столиці контролював особистоБерія, поклавши персональну відповідальність за її здійснення на начальника НКВСпо Московській області Журавльова й начальника Другого Керування НКВС Федотова.За наявними відомостями з 1941 року по 1946 рік у сталінських таборах, в'язницяхі трудових арміях загинули 450 тисяч німців — кожен третій.
Запропозицією Берії 31 січня 1944 року ДКО прийняв постанову про виселення чеченцівй інгушів у Середню Азію. 23 лютого 1944 року почалася їхня депортація. 7 березня1944 року Берія повідомив Сталіну, що в проведенні операції брали участь 19 тисячофіцерів і бійців НКВС, стягнутих з різних областей, значна частина яких до цьогобрала участь в операції по виселенню карачаївців і калмиків й, крім того будутьбрати участь у майбутній операції по виселенню балкарців. У результаті трьох проведенихоперацій виселені в східні райони СРСР 650 тисяч чеченців, інгушів, калмиків і карачаївців».За деякими оцінками під час депортації загинуло близько 150 тисяч чоловік.[28,8]
Післязавершення операції по виселенню цих кавказьких народів і калмиків, Берія приступивсядо депортації кримських татар. 10 травня 1944 року він направив Сталіну доповіднузаписку, у якій говорилося: «… НКВС вносить на Ваш розсуд проект рішення ДержавногоКомітету Оборони про виселення всіх татар з території Криму». Наступного дня ДКОприйняв таку постанову, і кримські татари були депортовані в Середню Азію. Загальначисельність виселених склала понад 200 тисяч чоловік. Одночасно були депортованігреки, що проживали в Криму, болгари, частина вірменів. Через два місяці, 31 липня1944 року ДКО прийняв постанову про виселення месхетинських турок, курдів, хемшидівіз західних районів Грузії. У цілому в Середню Азію було депортовано близько 100тисяч чоловік. А 13 червня 1949 року з Азербайджану були депортовані ассірійці,християни в релігійному відношенні, що бігли в Росію з Туреччини в 1915 році.
«Вождьнародів» по «достоїнству» оцінив дії Берії і його сатрапів. Він у травні 1944 рокубув призначений заступником Сталіна в ДКО, а безпосередньо керували операціями подепортації його заступники Сєров і Круглов і Абакумов, які нагороджені за свої «ратніподвиги» орденами Суворова I ступеня.
Незабаромпісля закінчення Великої Вітчизняної війни Берія покинув пост глави ДКВС, і, яквже відзначалося, очолив у серпні 1945 року всі роботи зі створення ядерної зброї.Він, безсумнівно, мав чималі організаторські здатності, і, як вважали такі відомірозроблювачі радянської ядерної зброї, як академіки Курчатов, Сахаров, Харитін,зіграв важливу роль у реалізації атомного проекту в СРСР. На об'єктах у зв'язкуіз цим проектом були зайняті десятки ув'язнених, більшість яких потім були знищені.За успішне проведення випробувань в 1949 році першої радянської атомної бомби Беріябув нагороджений орденом Леніна й визнаний гідним Сталінської премії першого ступеня. 2.2 Боротьба за владу в СРСР, та місцеу ній Л.П.Берії
Уперші післявоєнні роки найбільш тісні відносини зложилися в Берії з Г. М. Маленковим,який, з огляду на похилий вік Сталіна, готувався до боротьби за владу. Головнимсуперником був О.О. Жданов, який зміцнював після війни свої позиції в кремлівськомукерівництві. Його протеже були заступник Голови Ради Міністрів СРСР, голова ДержплануН.А. Вознесенський і О.О. Кузнєцов, який був першим секретарем Ленінградського обкомуй міському ВКП(б), а з 1946 року переведений у Москву і був в 1946 -1949 р. секретаремЦК ВКП(б). Одночасно по лінії ЦК він курирував органи держбезпеки.
31серпня 1948 року Жданов помирає. Його смерть продовжує залишатися загадкою й донині.Це одна з бездонних таємниць Кремля, до яких, можливо, ніколи не будуть підібраніключі. Проте, немає безперечних доказів, що його смерть була насильницькою. Алеступінь ймовірності цього, знаючи методи Берії, досить висока. Конфронтація провіднихугруповань у керівництві партії наприкінці 40-х років — однієї на чолі з Берієюі Маленковим, і іншої — із Ждановим і його соратниками з ленінградської партійноїорганізації, яких він активно просував на керівні партійні пости в деякі республікий ряд областей, — була боротьба не на життя, а на смерть. Після смерті Жданова,Берія й Маленков стали знищувати всіх, на кого він опирався і кого підтримував.Двадцять три прихильники Жданова були розстріляні, біля двохсот присуджені до різнихстроків тюремного ув'язнення.
Незважаючина те, що після смерті Жданова позиції Берії зміцнилися, на початку 50-х намітилосядеяке охолодження у відносинах Сталіна до нього. О. І. Мікоян, виступаючи на липневомуПленумі ЦК, на якому розглядалася справа Берії, говорив: «Треба сказати, що товаришСталін останнім часом не довіряв Берії. Берія змушений був визнати на останньомудля нього засіданні Президії ЦК, що товариш Сталін йому не довіряв, що мінгрельськасправа була створена для того, щоб на цій підставі заарештувати Берію, що Сталінне встиг довести до кінця те, що хотів». [30, 29]
Справав тому, що в 1951 р. — початку 1952 р. органами МДБ був арештований ряд відповідальнихпартійних і радянських працівників Грузії за обвинуваченням у приналежності до «існуючійтам мінгрельській націоналістичної організації, яку очолював другий секретар ЦККП(б) Грузії М. Барамія, що ставила своєю метою ліквідацію радянської влади в Грузіїза допомогою імперіалістичних держав». 9 листопада 1951 року і 27 березня 1952 рокуЦК-ВКП(б) прийняв по цьому питанню спеціальні постанови. Берія, мінгрел за походженням,був стривожений подіями в Грузії, тому що арештовані по «мінгрельській справі» булине тільки його одноплемінниками, але і близькими друзями. Усього було взято підварту 37 чоловік, у тому числі дуже наближений до Берії, багаторічний кадровий працівникорганів держбезпеки М. А. Шарія, який був секретарем (1943 — 1948 р.) ЦК КП(б) Грузії,та був у момент арешту професором Тбіліського державного університету. В 1945 роціШарія за завданням Берії виїжджав у Париж нібито з метою повернення музейних цінностей,вивезених грузинськими меншовиками після радянізації Грузії в 1921 році. У ПарижуШарія конспіративно зустрічався з лідерами грузинської еміграції Н. Жорданія, В.Гомбідзе, Е. Гегечкори (він доводився рідним братом батька дружини Берії), І. Гобеліяй деякими іншими. Шарія вдалося вивезти з Парижа племінника дружини Берії — якогосьШавдія, який попав в 1942 році в полон до німців і служив в «грузинському легіоні»німецької армії, у бесідах Шарія із грузинськими емігрантами піднімалося питанняпро повернення деяких з них на Батьківщину. [30, 32]
Існуєприпущення, що Шарія по дорученню Берії прагнув роздобути у впливових представниківгрузинської еміграції матеріали, що компрометують діяльність Сталіна в Грузії вдореволюційні роки. Цілком можливо, що до Сталіна дійшли відомості про конспіративнізустрічі Берії в Парижі. І Берія сприйняв арешт Шарія, як удар кремлівського диктаторабезпосередньо проти нього. Він був дуже наляканий «мінгрельською справою». Тим більше,що за наказом Сталіна перший заступник міністра держбезпеки С. І. Огольцов направиву Тбілісі групу слідчих з метою одержати в арештованих мінгрелів визнання, які опорочилиб Берію і його дружину Ніну Теймуразівну. Але вони ні в чому не зізналися, і Беріюзвільнили відразу ж послу смерті Сталіна. 2.3 Політична діяльність Л.П.Беріїпісля смерті Й.В.Сталіна
5березня 1953 року Сталін помирає. У цей же день — за одну годину десять хвилин дойого кончини — на спільному засіданні Пленуму ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ПрезидіїВерховної Ради було ухвалене рішення про реорганізацію партійно-державного керівництвакраїни. Берія стає одним із чотирьох заступників Голови Ради Міністрів СРСР і одночаснопризначається главою міністерства внутрішніх справ, котре було об'єднано зі скасованимміністерством державної безпеки.
Відразуж після смерті Сталіна в кремлівському керівництві загострилася боротьба за владу.Основними претендентами були Маленков, Берія й, у меншому ступені в той період,Хрущов. Найбільш сильні позиції були в Берії — під його контролем виявилася всясистема державної безпеки, що грала в роки радянської влади найважливішу роль уполітичному розвитку країни. Хто контролював органи держбезпеки, той практично забезпечувавсобі й ключовій ролі в керівництві Радянського Союзу.
Досвідченийі спритний цинік із колосальними амбіціями позбавлений якихось твердих політичнихпоглядів, Берія мав на меті відігравати чільну роль країні. Не виключено при цьому,що він виступив би й з антисталінськими гаслами, тому що в останні роки життя Сталіна,положення його було неміцним. Але для цього йому було потрібно послабити або забратизі шляху тих сталінських соратників, які не готові були йти на якісь зміни сталінськоїсистеми і відкидали всі спроби хоча б самої незначної демократизації країни. Беріяропочав дуже тонку й досить продуману політичну гру. Будучи на голову вище своїхпартнерів по колективному керівництву, — він, за спогадами Хрущова, «був розумноюлюдиною, дуже кмітливою і швидко на все реагував» — добре розумів, що завоюванняпідтримки усередині країни і за кордоном можна забезпечити висуванням конструктивноїполітичної програми як в області внутрішньої політики, так й у сфері міжнароднихвідносин. І сконцентрувавши після смерті Сталіна величезну владу, він негайно приступивсядо реалізації своїх планів. [17, 12]
Найважливішимнапрямком діяльності Берії стала реабілітація жертв сталінського режиму. Відомо,що в розмові з О.І. Мікояном він виклав своє кредо так: «Треба відновити законність,не можна терпіти таке положення в країні. У нас багато арештованих, їх треба звільняти...»[17, 12]9 березня 1953 року, виступаючи на похоронах Сталіна, із трибуни мавзолеювін підкреслив необхідність гарантування кожному громадянинові СРСР наданих йомуконституцією прав особистості. 13 березня Берія наказав з метою прискорення розглядусправ, що перебувають у виробництві, і зміцнення МВС СРСР, створити чотири слідчігрупи – по справах арештованих професорів-лікарів; арештованих колишніх співробітниківМДБ СРСР; арештованих колишніх працівників Головного артилерійського управліннявійськового міністерства СРСР і арештованих МДБ Грузинської РСР групи місцевих працівників.18 березня Берія видає наказ про «перегляд справи в обвинуваченні колишнього керівництваВПС і Міністерства авіаційної промисловості». 26 березня він направляє в ПрезидіюЦК КПРС записку про проведення амністії, у якій говориться: «В цей час у виправно-трудовихтаборах, в'язницях і колоніях утримується 2 526 402 чоловік ув'язнених, з них: засудженихна строк до 5 років 58000, від 5 до 10 — 1 216 000, від 10 до 20 років 57 300 іпонад 20 років — 18 800 чоловік. Із загального числа ув'язнених кількість особливонебезпечних державних злочинців (шпигуни; диверсанти, терористи, троцькісти, есери,націоналісти й ін.), що утримуються в особливих таборах МВС СРСР, становлять усього221 435 чоловік». На підставі указу про амністію, опублікованого 28 березня, з місцьзаслання було звільнено більше мільйона чоловік. Однак всі радикальні пропозиціїМВС по амністію репресованих в 30 — 40 р. були відхилені, а Берії вказали, що вониносять характер «зайвої поспішности». [17, 12]
1квітня 1953 року Берія звертається в Президію ЦК КПРС із пропозицією про реабілітаціюосіб, притягнутих по інспірованій Сталіним так називаній «справі про лікарів-шкідників»,яка носила яскраво виражений антисемітський характер. Через два дні Президія ЦККПРС приймає постанову «про фальсифікацію» цієї справи й приймає пропозицію МВССРСР «про повну реабілітацію й звільнення з-під варти лікарів і членів їхніх родин...,у кількості 37 чоловік...» У цьому зв'язку характерна і показова наступна обставина.Хоча рішення про реабілітацію лікарів повинне було бути опубліковане в «Правді»й інших центральних газетах від імені Президії ЦК КПРС, замість нього 4 квітня впресі було поміщено «Повідомлення Міністерства внутрішніх справ СРСР». Тим самимБерія створював враження, що саме він, очоливши МВС, розібрався зі справою лікарів»і їхнє звільнення — результат його приходу в міністерство. Уночі він подзвонив уредакцію «Правди» і зажадав змінити назву матеріалу про реабілітацію лікарів. Проце розповідав в 1970 році Н. А. Булганін, заявивши, що для нього й інших членівПрезидії ЦК КПРС це було повною несподіванкою. «Ми були вражені таким підступництвомБерії» — сказав Булганін. [19, 107] Повідомлення про реабілітацію професорів-лікарівбуло першим в історії СРСР офіційним повідомленням про те, що органи держбезпекипорушили закон і вчинили злочин. Берія набирав бали не тільки усередині країни,але, і це може бути найголовнішим, в очах світової громадськості.
Цікаво,що на липневому пленумі ЦК знову виникла тема «справи лікарів». Н. А. Булганін,виступаючи на ньому, заявив: «Ще при житті Сталіна ми, члени Президії ЦК, між собою,нема чого гріха таїти, скажу прямо, говорили, що справа лікарів — липа… вірнотовариші?» [19, 107] У відповідь на ціслова Булганіна, як відзначається в матеріалах пленуму, пролунали «голоси із президії— правильно». Представляє також інтерес те, про, що говорив на пленумі Л. М. Каганович.Він прямо визнав, що питання про звільнення лікарів було використано Берією длязміцнення своїх позицій у країні, тому що останній виставив себе в очах світовоїгромадськості як людина, що викрила провокаційний характер «справи лікарів» і виступиву ролі їх визволителя. От слова Кагановича: «Навіть справу звільнення лікарів, якубула зроблено правильно, Берія підніс сенсаційно, штучно, тому що і тут застосувавсвій метод вихваляння самого себе, що це, мовляв, роблю я, а не ЦК, і не уряд».[19,107]Секретар, який виступив на пленумі, ЦК Н. Н. Шаталін у свою чергузаявив: «Взяти всім відоме питання про лікарів. Як з'ясувалося, їх заарештувалинеправильно. Зовсім ясно, що їх треба звільнити, реабілітувати і нехай собі працюють.Ні, цей віроломний авантюрист домігся опублікування спеціального комюніке Міністерствавнутрішніх справ». [19, 107]
Задень до постанови Політбюро ЦК КПРС про реабілітацію лікарів, Берія направляє вПрезидію ЦК зовсім секретну записку «про залучення до кримінальної відповідальності,винних в убивстві С. М. Міхоелса».
4 квітня 1953 року Берія підписує наказ «Про заборону застосування до арештованихякихось примусових заходів і фізичного впливу», у якому говорилося, що «МВС СРСРустановлено, що в слідчій частині МДБ мали місце грубі перекручення радянських законів,арешти безневинних радянських громадян, розгнуздана фальсифікація слідчих матеріалів,широке застосування різних способів катувань — жорстокі побиття арештованих, цілодобовезастосування наручників на вивернуті за спину руки, що тривали в окремих випадкахпротягом декількох місяців, тривале позбавлення сну, утримання арештованих у роздягненомувиді в карцері й ін.» Далі говорилося, що «за вказівкою керівництва міністерствадержавної безпеки СРСР, побиття арештованих проводилися в обладнаних для цієї метиприміщеннях у Лефортовської і внутрішньої в'язницях і поручалися особливій групіспеціально виділених осіб, із числа тюремних працівників із застосуванням усілякихзнарядь катувань». Автор цієї статті провів на початку 50-х років понад рік у Лефортовськійв'язниці й на своєму особистому досвіді може підтвердити ці слова… За наказомБерії був арештований колишній начальник слідчої частини по особливо важливим справамМДБ М. Д. Рюмін, який зіграв лиховісну роль у формуванні «справи лікарів», і поставленепитання про арешт колишнього секретаря ЦК й останнього міністра держбезпеки приСталіні С. Д. Ігнатьєва. [23, 59]
8квітня 1953 року Берія направляє записку «Про неправильне ведення справи про такзвану мінгрельську націоналістичну групу», і через уже два дні Президія ЦК приймаєпостанову про фальсифікацію цієї справи і про звільнення й повну реабілітацію арештованих,а 17 квітня Берія пропонує реабілітувати й звільнити колишнього заступника Військовогоміністра, маршала артилерії Яковлева Н. Д., начальника Головного артилерійськогоуправління генерал-полковника артилерії Волкотрубенко І. І. і заступника Міністраозброєнь Мірзаханова І. І. 26 травня Військовою Колегією Верховного Суду СРСР буввідмінний винесений в 1946 році вирок відносно колишнього наркома авіаційної промисловостіШахуріна А. І., який був командуючим ВПС Радянської Армії, маршала авіації НовіковаО. О. і ряду інших керівників авіаційної промисловості й генералів. [23,62]
Беріяне побоювався реабілітації осіб, арештованих по всіх цих справах, тому що він, якми вже відзначали, з 20 серпня 1945 року не мав прямого відношення до органів держбезпеки,очолюючи спеціальний комітет по атомним питанням. Реабілітуючи учасників багатьохпіслявоєнних справ, Берія здобував політичний капітал у боротьбі зі своїми суперникамив Президії ЦК. Показово, що він не порушував питання про повернення в рідні місцядепортованих народів, з'ясування обставин масових убивств польських офіцерів в 1940році, про реабілітацію учасників «ленінградської справи», тому що у всіх цих злодіянняхвін зіграв важливу роль.
15червня, за десять днів до свого арешту, Берія вносив пропозицію обмежити права ОсобливоїНаради МВС СРСР, на підставі постанов якої в позасудовому порядку були, починаючиз 5 листопада 1934 року, коли воно було засновано, розстріляні або засуджені сотнітисяч радянських громадян. Збережені в архівах матеріали показують, що в останнідні перед арештом Берія його міністерство було зайнято роботою по підготовці документівнадзвичайної важливості. В одному з них, датованому 16 червня, пропонувалося вирішитив принципі долю ГУЛАГа. Берія пропонував «ліквідувати систему примусової праці черезекономічну неефективність і безперспективність». Обговорювалося питання й про коріннийперегляд всіх справ, пов'язаних з так званими «контрреволюційними злочинами».
Булопоставлене питання про виведення із системи МВС цілих структурних підрозділів. (Уберезні 1953 року були передані в інші відомства Дальстрой, Спецстрой, Гідропроект).
Алереабілітацією арештованих при Сталіні діяльність Берія не обмежувалася. Він направляєряд записок у Президію ЦК про «скривлення» у національній політиці в Литві, на ЗахіднійУкраїні, у Білорусії, наполягає на наданні більших прав союзним республікам, припиненнірусифікації й т.д. Берія пропонував своїм колегам обмежити владу партійного апаратуі всі державні питання — промисловості, сільського господарства, культури — вирішуватине в ЦК КПРС, а в Раді Міністрів. Це був свідомий курс на підрив монополії партійноїноменклатури.
Навесні1953 року за вказівкою Берії органи МВС на місцях зайнялися збором матеріалів, якіпідтверджують некомпетентність партійних органів у господарських питаннях. Великупересторогу у партапаратчиків викликала також вказівка зібрати зведений матеріалпро національний склад й освітній рівень працівників обкомів, міськкомів і райкомівпартії. Особливо обурило партапарат прийняте з ініціативи Берії 9 травня 1953 рокупостанова Президії ЦК, у якій, пропонувалося «відмовитися від оформлення портретамиколон демонстрантів, а також будинків підприємств, установ й організацій у дні державнихсвят». (Уже через тиждень після арешту Берії ця постанова була скасована як «помилкова»).[23,67]
Політичнаактивність Берії, і насамперед розпочаті ним заходи щодо реабілітації учасниківбагатьох великих політичних справ, не могла не викликати глибокої тривоги в іншихрадянських керівників. Вони, мабуть, побоювалися, що в боротьбі за владу, з метоюїхньої компрометації, він може порушити питання, що вони відповідальні за масовірепресії 30-х років, організаторами й учасниками яких були разом зі Сталіним.
Важливимкозирем у руках Берії був і той факт, що з весни 1938 року він не працював у столиціі не був причетним до масових репресій у Москві, Ленінграді, Києві, Мінську і іншихмістах країни. Тому він не боявся реабілітації жертв політичних процесів 30-х років.А незабаром після того, як він був переведений у Москву, з його ініціативи, булизвільнені десятки тисяч людей, арештованих його попередником на пості керівникаНКВС. У певних колах суспільства про нього з тих пір була репутація людини, якавідновила після усунення Єжова «соціалістичну законність».
Пройого ключову роль у таких злочинах, як, наприклад, депортація цілих народів і розстрілпольських офіцерів в 1940 році, практично ніхто не знав. З 5 березня 1953 року підконтролем Берії виявилися архіви органів держбезпеки, починаючи із ВЧК до МДБ, уяких містилися відомості про ролі його партнерів по Президії ЦК у масових репресіях.У міру розвитку процесу реабілітації, Берія з кожним днем ставав усе більш небезпечноюфігурою для членів партійного керівництва. І, знаючи авантюрний характер цього витонченогополітика, нові кремлівські лідери не без підстави побоювалися, що Берія зможе скористатисяз метою їхнього усунення архівними документами, насамперед численними списками нарозстріл, на яких стояли підписи не тільки Сталіна, але і їх, насамперед Молотова,Кагановича, Мікояна.
Хвилювалиїх і заходи, які почав запроваджувати Берія і у зовнішньополітичних справах. Він,насамперед сконцентрував свої зусилля на німецькому питанні. Він запропонував відмовитисявід форсованого «будівництва соціалізму» у НДР і виступив з ініціативою її об'єднанняіз ФРН і створення єдиної нейтральної німецької держави. У жовтні 1993 року впливовапольська газета «Жиче Варшави» опублікувала матеріали, які опинилися якимсь чиному її руках матеріали, що проливають світло на дії Берії.[23,73]Газета підкреслювала, що він «прагнув використати підлеглий йому апаратдержбезпеки для здійснення проекту, який зберігав у таємниці від Маленкова, Хрущоваі Молотова». [23, 73] Беріявиходив з того, що «будівництво соціалізму» у НДР обійдеться Москві приблизно вдесятки мільйонів доларів протягом десяти років. У такій ситуації, вважав Берія,доцільно звільнитися від цього баласту. Як стверджувала польська газета, Берія сподівавсяодержати від Заходу за згоду на об'єднання Німеччини десять мільярдів доларів. Зповідомлення газети випливало, що ця угода повинна була бути частиною широкого політичногодоговору зі США, Англією й Францією. Як писала газета, посередником у переговорахіз цими країнами мали бути дві особи: Ольга Чехова, відома російська акторка, щопроживала в Західному Берліні, і польський князь Януш Радзивілл, який жив у Німеччині,з 1918 року і після приходу нацистів до влади, і підтримував контакт із Герингом.Князь наприкінці війни, коли Радянська Армія зайняла Східну Пруссію, на територіїякої перебувала частина його володінь, був арештований органами МДБ і доставленийна Луб’янку, де Берія двічі розмовляв з ним. Януш Радзвілл так ніколи й не довідався,що йому призначалася роль посередника в переговорах із Заходом. На 27 червня 1953року була призначена його секретна зустріч із представниками західних держав. Алеза день раніше Берія був арештований. [23, 75]
Беріянаполягав на необхідності нормалізації радянсько-югославських відносин, що практичноприпинилися після їхнього розриву в 1948 — 1949 р. Він підготував лист югославськомукерівництву, у якому містилася пропозиція організувати конфіденційну зустріч особливоуповноважених осіб — представників органів держбезпеки обох країн для обговоренняцього питання. Пропозиції Берія по німецькому і югославському питаннях були складовимичастинами великої програми, яка розроблялася ним, по розрядженню міжнародної напруженості.
Підсумовуючи,можна сказати, що в основі дій Берії, по роду служби прекрасно обізнаного про істиннеположення в країні, лежало, мабуть, і розуміння того, що радянська система перебуваєв стані кризи й для її збереження необхідно здійснити ряд важливих кардинальнихзмін у внутрішній і зовнішній політиці, але до цього минулого були не готові іншірадянські керівники, що прийняли рішення про усунення Берія. Як визнав Маленковна пленумі ЦК КПРС у липні 1953 року, це питання виникло 12 червня після обговоренняна черговому засіданні Президії ЦК записок Берії, підготовлених МВС і постанов,прийнятих на його основі. Почалися секретні сепаратні переговори між членами Президії,які тривали більше тижня. Організаторами переговорів були Маленков і Хрущов, бралиучасть у них Молотов і Ворошилов. АрештБерія був заздалегідь запланований і підготовлений; — про цьому відкрито говорилосяна пленумі. Усе було ретельно сплановано — строга конспірація, формування збройноїгрупи генералів й офіцерів, яким поручався арешт Берії. Її очолював тодішній першийзаступник міністра оборони, маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков. Змова проти ньогоувінчалася успіхом. І протягом довгих років на нього покладали відповідальністьяк за всі, вчиненні ним, так і приписані йому злочини інших діячів сталінськогорежиму. Як підкреслюється у виданій в 1999 році Міжнародним фондом «Демократія»книзі «Лаврентій Берія. 1953. Документи»: «арешт Берія давав можливість здійснитиповорот у політиці партії, відмовитися від тоталітарної спадщини, сталінських методівкерування партією і суспільством, почати процес демократизації. Однак Президія ЦКне порвала ні однієї нитки, що зв'язувала його зі сталінським режимом… Якщо Берія,розвінчуючи померлого вождя, намагався піти від відповідальності за масові репресії,прагнув показати, що і без Сталіна можна управляти Радянським Союзом і соціалістичнимтабором, то недавні соратники «Лубянського маршала» і не думали про десталінізацію.Навпаки, вони намагалися виправдати злочинні діяння диктатора, звалювали всю провинуна Берію». [15, 27]
Розділ 3. Сфальсифікованазлочинна діяльність Л.П. Берії 3.1 Злочини, до яких Л.П.Берія не причетний
Якщоуважно ознайомитись із повним стенографічним звітом секретного пленуму ЦК, впершеопублікованим у журналі «Известия ЦК КПСС» (№ 1 і № 2 за 1991 рік, за півроку досерпневого путчу), можна дійти висновку, що до початку роботи пленуму Берії вжене було в живих, а сам пленум був інспірований «групою товаришів» із президії ЦККПРС із метою узаконити процедуру усунення від влади небезпечного конкурента, якимбув на той час Берія, у боротьбі за найвищий пост у державі після смерті Сталіна.[7]Ібез партійного роз’яснення та схвалення, радянський народ міг би й не зрозумітипричини раптового й несподіваного арешту настільки високого державного діяча.Пленумпроходив із 2 по 7 липня 1953 року, через тиждень після оголошення про арешт Берії.З доповіддю виступив тодішній голова Ради міністрів СРСР і член президії ЦК КПРСГ.Маленков. Ось основні пункти обвинувачення, висунуті проти Берії.
Перше.Берія «розвинув активну діяльність у тому злочинному напрямі, щоб поставити МВСнад партією та урядом». [7, 11] Ймовірно,партноменклатура злякалася заяви Берії про те, що КПРС повинна займатися лише пропагандистськоюроботою і кадровими питаннями. Перетворившись за роки радянської влади на надконституційнуструктуру, КПРС боялася втратити свої завоювання: владу, привілеї, вседозволеність,безконтрольність. Особливо налякали партноменклатуру слова Берії, виголошені надтруною Сталіна, в яких він пообіцяв гаранту вати кожному громадянину права і свободи,передбачені Конституцією.
Друге.Маленков звинуватив Берію в організації стеження за високопоставленими членами ЦКі уряду та прослуховуванні їхніх телефонних розмов. Звісно, це нікому не подобалося,особливо тим, у кого було чого боятися. Але ж це було звичайною державною практикою,про яку всі знали. Так було і до Берії, і після нього.
Третє.Берія хотів через МВС без відома ЦК (але з відома Маленкова) вжити заходів для нормалізаціївідносин із Югославією. Під час обшуку в нього в кабінеті знайшли невідправленеконфіденційне звернення на адресу керівників Югославії Тіто і Ранковича. Що ж тутзлочинного? Невдовзі після цього відносини з Югославією налагодив, прийшовши довлади, М.Хрущов.
Четверте.«Берія під час обговорення німецького питання пропонував не поправити курс на форсованебудівництво соціалізму, а відмовитися від будь-якого курсу на соціалізм у НДР ітримати курс на буржуазну Німеччину… Очевидно, що цей факт характеризує його якбуржуазного переродженця». [7, 12] Історіядовела, що Берія в німецькому питанні виявився правий. Для СРСР було би більшоюкористю мати справу з єдиною демократичною, нехай і буржуазною, Німеччиною.
П’яте.27 березня 1953 року, за поданням МВС СРСР, президія Верховної Ради СРСР видалауказ про амністію. З місць ув’язнення звільнили близько мільйона в’язнів. Маленковзвинуватив Берію в тому, що «… він проводив цей захід із шкідливою поспішністюі захопив контингенти, котрих не треба було звільняти, наприклад, зовсім не требабуло звільняти злодіїв-рецидивістів». [7, 12]Але текст пропозиції МВС був такий: «Проектом указу передбачаєтьсязвільнити з місць ув’язнення близько 1000000 осіб, засуджених на строк до 5 років…Пропонується не поширювати амністію на засуджених на строк понад 5 років і притягнутихдо відповідальності за контрреволюційні злочини, бандитизм, розкрадання у великихобсягах соціалістичної власності та умисне вбивство».Тодо чого тут Берія? Рецидивістів випустив не він, а президія Верховної Ради СРСР.
Шосте.Берія «… без відома ЦК і уряду ухвалив рішення організувати вибух водневої бомби».[7,13] З 20 серпня 1945 року Берія очолював спеціальний комітетпри РМ СРСР у атомних справах. Загальновідомо, що в ті роки США випереджали СРСРі за розробкою ядерної зброї, і за її авіаційними носіями (інших тоді ще не було).Почавши практично з нуля, Берія ціною неймовірних зусиль створив ракетно-ядерну«парасольку», що прикрила СРСР на багато десятиліть від агресивних намірів США.Саме завдяки сказаному вдалося відвернути третю світову війну.
Сьоме.«Ми зобов’язані доповісти пленуму ЦК, що ще за життя т. Сталіна можна було інодіспостерігати, як він, Берія, уміло й спритно сіяв недовіру стосовно багатьох керівнихтоваришів». [7, 13]Так, Берія не терпів ледарів і неуків (а вони його), особливов найтяжчі роки війни, але він підтримував і заохочував сумлінних працівників, навіть«охороняв» їх від місцевих органів НКВС. Будучи членом, а потім і заступником головиДержавного комітету оборони, він контролював виробництво військової техніки та ключовінаркомати нафтової, вугільної промисловості і шляхів сполучення. Це — крім керівництваНКВС (розвідка, контррозвідка, охорона кордонів, партизанський рух).
Восьме.«Після смерті т. Сталіна Берія розперезався і на повну силу розгорнув, із дозволусказати, «діяльність», спрямовану на роз’єднання керівного колективу, на придушенняпринципів колективності в роботі». [7,14]І ми цю «колективну безвідповідальність» досі видихаємо, а «згуртованітовариші», захопивши після смерті Сталіна владу, незабаром пересварилися. Перемігтоді, як відомо, «Микита Сергійович».
Такіосновні звинувачення, «озвучені» на пленумі доповідачем. Виправдовуючи арешт, Маленковоголосив: «Президія ЦК одностайно визнала за необхідне діяти швидко й рішучо, враховуючи,що маємо справу з авантюристом, у руках якого великі можливості, з тим, щоб разі назавжди покінчити з виразками й гниллю, котрі отруюють здорову атмосферу згуртованогоі монолітного ленінсько-сталінського колективу». Ці слова — класичний приклад класичноїкомуністичної демагогії та словоблуддя.
Упроцесі обговорення доповіді виступили 24 особи з 41 записаної. Показово, що ніхтоз промовців не сказав жодного доброго слова на адресу відсутнього Берії. З трибунилунали тільки образи, наклепи та обмова. Серйозних і обґрунтованих звинувачень небуло. Зате більш ніж достатньо було «помиїв». Особливо з вуст соратників по президіїЦК, з якими Берія, довгий час працював пліч о пліч. І ніхто навіть словом не обмовивсяпро те, що Берію «зразково покараємо, судитимемо» тощо. Усе це наштовхує на думкупро те, що до початку пленуму Берії вже не було серед живих. А. Л.Каганович узагаліпрохопився, заявивши у своєму виступі: «Ми витримали до кінця, а потім одним ударомпокінчили із цим негідником назавжди». І якщо ці слова ще можна сприйняти в алегоричномуплані, то наступні розвіюють сумніви: «Центральний комітет знищив авантюриста Беріюі, безперечно, виправить усе, що потрібно в національному питанні...»[27,94]Незрозуміло лише, до чого тут ЦК, тобто 125 осіб присутніх на пленумі,— адже Берію знищила «зграя товаришів» із президії ЦК. Що ж до національного питання,то необхідно зазначити, що саме Берія був активним прибічником висування на керівніпости в республіках та областях місцевих національних кадрів, у тому числі й в Україні.Партійній верхівці така позиція Берії не подобалася.
Апофеозомв обвинувальному виступі цього партійного флюгера можна вважати такі слова: «Беріявороже ставився до заяв про те, що Сталін великий продовжувач справи Леніна, Маркса—Енгельса.Сьогодні, ліквідувавши цього зрадника Берію, ми повинні повністю відновити законніправа Сталіна та іменувати Велике комуністичне вчення — вченням Маркса, Енгельса,Леніна, Сталіна». Хоча, ці строки вже не були згадані Кагановичем через три роки,на ХХ з’їзді КПРС, під час викриття культу особи Сталіна.
Урішенні пленуму, ухваленому, як завжди, одностайно, з приводу суду «для форми» записали:«б) За зрадницькі дії, спрямовані на підрив Радянської держави, виключити Л.П.Берію,як ворога партії і радянського народу, із членів Комуністичної партії РадянськогоСоюзу і віддати під суд». Сфабрикувати справу було доручено тодішньому генеральномупрокурору СРСР відомому фальсифікатору Р.Руденкові. Обвинувачень, висловлених напленумі, явно бракувало для винесення смертного вироку. Тоді Берії приплели шпигунство,тероризм, зраду Батьківщини, організацію змови з метою захоплення влади. Природно,з’явилися і «зізнання обвинувачуваного», і «покази свідків». Усіх формальностейбуло дотримано.
Однакоригіналів матеріалів кримінальної справи Берії досі ніхто не бачив. Як і стенограмиспеціального засідання Верховного суду СРСР від 18—23 грудня 1953 року. Ті діячі,котрі у своїх мемуарах пишуть, що бачили ці оригінали, просто лукавлять. А на фотознімкахсудового процесу, що їх публікували в пресі, немає головного обвинувачуваного, тобтоБерії. В обшуках, які проводили після його «арешту», брав участь помічник головиРадміну Д.Суханов. Із сейфів Берії та його секретарів він викрав матеріальні цінності,котрі зберігалися там і підлягали конфіскації. 1955 року крадіжка розкрилася, іСуханов отримав десять років позбавлення волі. Безумовно, він уже знав, що Беріїнемає в живих, тому й наважився на такий злочин.
Іостанній доказ. Це акт від 23 грудня 1953 року про виконання вироку Берії. Він підписанийнібито катом — генерал-полковником П.Батицьким, генеральним прокурором СРСР Р.Руденкомі членом суду генералом армії К.Москаленком. Але під актом навіть не вказано обов’язковогов таких випадках підпису лікаря, котрий констатує смерть засудженого. На акті, щозафіксував розстріл помічників Берії, підпис лікаря є. 3.2 Загадка смерті Л.П.Берії
Якнасправді був убитий Берія? Письменник-дослідник Ю.Мухін у своїй книжці «УбивствоСталіна і Берії» стверджує, що за дорученням Хрущова, головного претендента на посткерівника КПРС після смерті Сталіна, командувач ППО Московського військового округугенерал-полковник Москаленко і начальник штабу ППО МВО генерал-майор Батицький підякимось приводом заманили Берію без охорони в бункер штабу, де він і був застреленийБатицьким. [16, 67] Сталося це 26 червня 1953року, за тиждень до відкриття терміново скликаного пленуму ЦК КПРС. Справді, незабаромобидва генерали були підвищені в званнях, посадах і на них посипалися нагороди.Ця версія має право на життя, але тільки як версія. Існують дуже великі сумніви,що вкрай зайнятого та обережного Берію можна було «позапланово», та ще й без охорони,заманити до підземного бункера. Письменник-історик Б.Соколов у своїй досить безстороннійкнижці «Берія. Доля всесильного наркома» вважає, що Берію все ж таки заарештували,не обов’язково в Кремлі (як про це плутано повідомляли відомі мемуаристи Хрущові Жуков), а потім, після закінчення слідства наприкінці серпня 1953 року, його безсуду розстріляли, точніше застрелив у бункері штабу ППО МВО той же Батицький. [27,97]При цьому Соколов вірить в існування не раз публікованих листів ізаписок нібито арештованого Берії, адресованих членам президії ЦК КПРС із проханнямпро помилування. Погодитися з письменником можна лише в тому, що на грудневому судібув присутній двійник Берії, причому сумнівної подібності, тому його й немає нафотознімках з процесу.
Більшдостовірною видається інформація про убивство Л.Берії, викладена в книжці його синаСергія «Мій батько — Лаврентій Берія». [5] Сергій пише, що 26 червня 1953 року вінперебував у кабінеті Б.Ванникова, міністра боєприпасів СРСР і заступника Л.Беріїв атомних справах (Сергій був безпосередньо причетний до роботи вже згадуваногоспецкомітету). Зателефонував льотчик-випробувач двічі Герой Радянського Союзу Амет-ХанСултан і повідомив, що в районі міського будинку Л.Берії на Малій Микитській вулицічутно стрілянину. І далі: «З Кремля разом із ним (із Ванниковим) поїхали до насдодому… Коли ми під’їхали, з боку вулиці нічого незвичного не помітили, а от увнутрішньому дворі стояли два бронетранспортери… Відразу ж упали в око розбитішибки у вікнах батьківського кабінету. Отже, справді стріляли… Охорона особистау батька була — на пальцях перелічити. Не було, звісно, й справжнього бою. Все відбулося,наскільки розумію, несподівано і миттєво… Внутрішня охорона нас не пропустила.Ванников зажадав пояснень, намагався перевірити документи у військових, але я вжезрозумів усе. Батька вдома не було. Заарештований? Убитий? Коли повертався до машини,почув від одного з охоронців: «Серго, я бачив, як на ношах винесли когось, накритогобрезентом… Згодом я розшукав і інших свідків, які підтвердили, що бачили ті ноші...»[5,134]
Цюверсію підтримує й письменниця Є.Прудникова у своїй книжці «Берія. Останній лицарСталіна». Вона ж повідомляє, що 26 червня 1953 року в Москву було введено армійськівійськові підрозділи, включно із танковими. [26, 77] Останню крапку у версії убивстваЛ.Берії ставить Ю.Мухін: «Я зателефонував останньому ще живому членові тодішньогоЦК М.К.Байбакову. Під час розмови… я запитав його, чи пам’ятає він липневий 1953р. пленум ЦК? Коли Микола Костянтинович його згадав (йому 90 років), я несподіванопоставив йому запитання: «Чи знали ви на пленумі, що Берію вже вбито?». Він швидковідповів: «Ні, я тоді нічого не знав, — але потім, після заминки, сказав, — алефакт у тому, що він виявився вбитим»… [16,73]
Отже,з усуненням Берії завершився перший етап боротьби за одноісібну владу в СРСР післясмерті Сталіна. Надалі М.С. Хрущов, що зміцнив в 1953 році свої позиції в радянськомукерівництві, одержав у свої руки документи колосальної викривальної сили про злочинисталінського режиму. І в цьому плані кроки, які були початі після XX з'їзду партії,об'єктивно були продовженням тих ініціатив, з якими виступав Берія в 1953 році.Парадокс укладається в тому що в ролі першого «перебудівника» тоталітарного режимуспробував виступити Берія — один із самих похмурих і лиховісних його керівників,протягом декількох десятиліть один із самих вірних і відданих соратників Сталіна.
Висновки
Безперечно,навіть професійним історикам дуже складно розкривати «таємниці кремлівського двору»через сувору закритість інформації, політичну заангажованість як свідків, так ідослідників, та й через фальсифікацію документів, яка не була чимось винятковим.У ЗМІ та художній літературі другої половини ХХ століття особу Берії висвітлювалитільки негативно. З обережністю варто ставитися і до мемуарів, особливо написанихвисокопоставленими «соратниками» із ЦК ВКП(б) (КПРС) або МВС (МДБ).
Л.П.Берія раніше інших спадкоємців Сталіна проголосив необхідність перетворень. І нетільки проголосив, але й фактично взяв у свої руки в перші місяці після смерті вождяініціативу реформаторських починань. Супротивники Берії, включаючи і Хрущова, виглядалина пленумі затятими сталіністами, які відстоюють кожну крупицю спадщини свого «великого»учителя.
Припущенняіз приводу реформаторської програми Берії знаходять підтвердження в цілому рядідокументів: у його доповідних записках, довідках, проектах розпоряджень і постановуряду. Найбільш повно представлені документи, пов'язані з діяльністю міністерствавнутрішніх справ СРСР — зокрема, про реорганізацію економіки й звільненні правоохороннихструктур від невластивих їм функцій, про реорганізацію системи ГУЛАГа, про скороченнябудівництва об'єктів, при спорудженні яких використалася праця ув'язнених, про передачуу ведення міністерства юстиції виправно-трудових таборів й колоній; про обмеженняправ особливої наради при НКВС СРСР.
Всіці факти не могли не привести вчених до усвідомлення необхідності більш глибокогоаналізу деяких аспектів політичної кар'єри Л.П. Берії, і в першу чергу особливопідвищений інтерес був до того короткого, тримісячного періоду, коли він діяв яксамостійний політик. Існування реформаторських задумів у Берії, як уже говорилося,не підлягає сумніву. Суперечка йде про спонукальні мотиви, а залежно від цього —можна чи ні вважати Берію реформатором, демократом, або злочинцем та авантюристом.Одні думають, що реформаторські зусилля Берії повинні бути визнані й оцінені в історичномуаспекті без усяких застережень; інші переконані, що його реформаторським намірамгріш ціна, тому що все це були лише тактичні маневри в боротьбі за владу.
Розходженняв поглядах, так ще по такій темі, яка до недавно була закрита для дискусій — у принципі,цілком нормальне явище. Але, здається, у самій такій постановці питання — вважатиБерію безкорисливим реформатором, на якого зійшло осяяння, або спритним кар'єристом,який вбрався для маскування у реформаторський одяг, — є дещо спрощення ситуації.Проблему реформ не можна відривати від питання про владу, оскільки здійснити політикуреформ неможливо, не маючи владу. Та, крім того, потрібно, щоб прийшов «час реформ».Звертаючись до перших місяців після смерті Сталіна, можна сказати, що основні напрямкинеобхідних перетворень були, якщо так можна сказати, заздалегідь задані сформованоюна той час ситуацією. Економічна й політична ситуація усередині самої держави, розпал«холодної війни» на міжнародному рівні, складності відносин з партнерами по соціалістичномутабору — все це створило цілий ряд проблем, які неминуче довелося б вирішувати кожному,хто прийшов би до керівництва країною. На той час визначилися й головні «болючіточки» — репресивна політика, збереження якої не тільки не відповідало завданнямекономічної доцільності, але й створювало погрозу політичної стабільності; складнийкомплекс проблем в аграрній сфері, де без радикальних і негайних заходів важко булозапобігти кризі, численні труднощі в зовнішній політиці, у якій наростали, з одногобоку, опір диктату Москви в країнах Східної Європи, а з іншого боку — тверда конфронтаціяіз Заходом.
Надумку багатьох вчених і політологів виступ Л.П.Берії у такій ролі із самого початкубуло приречено на провал, навіть якби його кар'єра на цьому поприщі й не була перерванаколишніми соратниками. Причина не в самих пропозиціях — по іронії долі більшістьіз них, відкинутих в 1953-му і поставлених у провину Берії, пізніше були втіленів життя. Але суспільство не могло прийняти в ролі реформатора та демократа людину,за якою тягнеться похмурий шлейф масових репресій й інших злочинів. Щоб визнатиза Берією право називатися реформатором, та демократом його потрібно було реабілітувати,відокремити від нього тінь головного сталінського ката. Як справедливо помітив історикОлег Хлевнюк у статті «Берія: межі історичної «реабілітації», які б нові відомостій міркування не приводилися в захист Берії, ніщо не зможе переважити його злочинів».[30,2]
Звичайнонеможливо повністю реабілітувати Л.П.Берію та відбілити його репутацію, адже реальнихзлочинів за ним теж було чимало. У 30-ті роки, будучи головним чекістом Грузії,а потім її партійним секретарем, він навів лад у республіці, підняв її економіку,але скільки при цьому було репресовано безневинних людей. Він поклав край єжовщині,але за чиєю ініціативою політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про розстріл 1940 року22 тисяч полонених польських офіцерів. І хто це злочинне рішення виконав? Беріябув інструментом у руках політбюро ЦК ВКП(б), очолюваного Сталіним, однак виконавцімають відповідати передусім за свої злочини. Але за законом.
Переважначастина обвинувачень, висунутих проти Лаврентія Берії партійною номенклатурою післясмерті Сталіна, не витримує критики. На жаль, чимало з них, попри свою явну абсурдність(на кшталт численних зґвалтованих жінок), досі міцно «сидять» у свідомості чималоїчастини громадян колишньої країни. Винні наша уроджена максималістська ментальність:спочатку ми обожнюємо, а потім тавруємо. Так чи інакше а істина завжди десь посередині.
Список використаної літератури:
1. Авторханов А. Загадка смерти Сталина (ЗаговорБерия). — М. ,1992;
2. Алексин В. Оборотная сторона борьбы за властьв СССР // Независимое военное обозрение. — 4-10 февраля 2000. — №4 (177). — С.8;
3. Антонов-Овсеенко А.В. Берия. — М., 1999;
4. Антонов-Овсеенко А.В. Карьера палача. — Омск,1991;
5. Берия С. Мой отец Л. Берия. — М., 1995;
6. Воронцов А. Дело Берии: живет и побеждает?// Шпион. 1993. — № 1. — С. 73-80;
7. Дело Берии. Стенографический отчет Июльскогопленума ЦК КПСС 1953 г. // Известия ЦК КПСС. — 1991. — № 1-2;
8. Депортации польскихграждан из Западной Украиныи Западной Белоруссиив 1940 году. —Варшава-Москва, 2003;
9. Залесский К.А. Империя Сталина. Биографический энциклопедическийсловарь. — М.: Вече, 2000;
10. Зенькович П.Я. Маршалы и генсеки. — Смоленск,1997. — С. 163-275;
11. История государственного управления в России(Х-ХХ1 вв.): Хрестоматия. /Под общ. ред. Р. Г.Пихои. — М.: РАГС, 2003;
12. История России (Х-ХХ1 вв.): Хрестоматия.— М.,2006;
13. Карпов В. Запомним их имена // Новости разведкии контрразведки. 1995. — №15-16 (48-49). — С.4;
14. Кокурин А., Петров Н. НКВД: структура, функции,кадры. Статья вторая (1938-1941) // Свободная мисль,1997.— №7. — С.113;
15. ЛаврентийБерия. 1953. Документы. — М.: Демократия, 1999;
16. Мухин Ю.И. Убийство Сталина и Берии. — М.,2000;
17. Паршев А.П. Они под боком // Дуэль. — 30марта 1999. — №13 (104). — С.12.
18. Перестройка и работа чекистов. Член ПолитбюроЦК КПСС, председатель КГБ СССР В.М.Чебриков отвечает на вопросы «Правды»// Правда. 2 сентября 1988. — №246 (25598). — С.4;
19. Петров Н.В., Скоркин К.В. Кто руководил НКВД,1934-1941: Справочник / Общество «Мемориал», РГАСПИ, ГАРФ. — М.: Звенья,1999. — С.107;
20. Печеночкин А. Черныйдень Красной Армии // Независимый военный обозреватель, 2003. — №6. — С. 12;
21. Пихоя Р.Г. Москва. Кремль. Власть. Сороклет после войны, 1945-1985. — М.: АСТ, 2007;
22. Пихоя Р… Г. Советский Союз: история власти1945-1991. — М., 1998;
23. Пихоя Р.Г. СССР. История Великой Империи.Под знаком Сталина. — СПБ: Питер, 2009;
24. Польское подполье на территории ЗападнойУкраиныи Западной Белоруссии1939–1941 гг. —Варшава–Москва, 2001.—Т.1-2;
25. Попов В.П. Государственный террор в советскойРоссии. 1923-
1953 гг.: источники и их интерпретация // Отечественные архивы. — 1992. — №2. —С.28;
26. ПрудниковаЕ.Берия.ПоследнийрыцарьСталина.—М., 2001;
27. СоколовБ.Берия. Судьба всесильногонаркома.— М., 1998;
28. Столяров К. Палачи и жертвы. — М., 1997.— С. 8;
29. Торчинов В.А., Леонтюк А.М. Вокруг Сталина.Историко-биографический справочник. — Санкт-Петербург, 2000;
30. Хлевнюк О. В, Л. П. Берия: пределы исторической«реабилитации». — в кн.: Исторические исследования в России. Тенденциипоследних лет. — М. 1996;
31. Чилачава Р. Сын Л. Берии рассказывает. —Киев, 1992;
32. Шикман А.П. Деятели отечественной истории.Биографический справочник. — М., 1997;
33. Этингер Я. Международная еврейская газета, 2003г. — № 25 – 26.