Йосип Сліпий - голова Української підпільної церкви

Міністерство Освіти і науки України
Галицький інститу
Імені В’ячеслава Чорновола
Наукова робота
на тему:
«Йосип Сліпий — глава Українськоїпідпільної Церкви»
Виконав:
Студент групи П — 21
Гуменюк Іван
Науковий керівник
Викладач історії
Рудик Марія Степанівна
Тернопіль 2008

Скорочення
БНТ — БогословськеНаукове Товариство
КГБ — Комитет государственнойбезопасности
К.О. — Каспрук Орест
ЛБА — Львівська БогословськаАкадемія
МВД — Министерствовнутренних дел
НКВД — Народный КомиссариатВнутренних Дел
СРСР — Союз РадянськихСоціалістичних Республік
СС — Січові Стрільці
УАПЦ — Українська АвтокефальнаПравославна Церква
УКУ — Український КатолицькийУніверситет

Зміст
Вступ
Розділ I. Становлення особи Йосипа Сліпого
1.1 Родинне виховання, шкільні роки
1.2 Духовні і наукові студії Йосипа Сліпого
1.3 Сліпий — ректор семінарії і академії
Розділ II. Праця на благо Церкви і народу
2.1 Сліпий — архипастир Української Греко-КатолицькоїЦеркви
2.2 Більшовицька окупація
2.3 Арешт митрополита
2.4 Львівський псевдособор 1946р.
2.5 Роки ув’язнення
Розділ III. Спадщина Йосипа Сліпого
3.1 Пасторальна праця
3.2 Наукова діяльність
3.3 Культурна діяльність
Висновок
Бібліографія
Вступ
Без знання минулого не може бути майбутнього. Цяістина відноситься як до кожної людини на сімейному, родинному рівні, так і до народувзагалі. Так само як долі окремо взятої людини складаються у історію родини, таксамо вони витворюють історію нації і далі, — всесвітню історію. Важливо, відчитуючицю історію, добратися до першоджерел, зрозуміти чим керувалося суспільство і коженйого член в тих чи інших життєвих обставинах, щоб взяти собі на озброєння їх геніальнівинаходи й здобутки і, навпаки, вберегтися від помилок. Від помилок не застрахованийніхто, потрібно лише їх щиро визнавати й каятися, щоб на майбутнє їх обминути. Ітут якраз стається найгірше — з наміром приховати свої минулі помилки й провинисвідомо перекручується історична дійсність і підтасовуються факти. Це є великийзлочин, бо людство вводиться такими фальсифікаціями в оману з усіма негативниминаслідками.
Так діяла й діє історична наука, що стоїть на більшовицькихзасадах, по відношенню до глави Української Греко-Католицької Церкви БлаженнішогоПатріарха Кир Йосипа Сліпого. Озброєні принципами великодержавного шовінізму силихотіли знищити цю багатостраждальну Церкву. Бачачи лише свої власні інтереси і,опираючись на фальшиву історію і відірвану від життя ідеологію, хотіли спотворитиісторичну дійсність. Через це велика кількість людей живе в полоні історичних міфів,не знаючи чиїх батьків вони діти, пристають до табору своїх ворогів.
Тому дана праця «Йосип Сліпий — голова Українськоїпідпільної Церкви» покликана усунути незнання чи перекручування історичнихфактів стосовно особи Блаженнішого Йосипа Сліпого й Церкви, на чолі якої він, волеюБожою, стояв. Між Церквою і її главою був і є тісний зв'язок, що добре розумілимучителі Кир Йосипа. Вони старалися перетягнути його на свою сторону і, прикриваючисьйого ім'ям, продовжувати свою справу. Але незважаючи на тортури, Патріарх Йосипне залишив своїх духовних дітей і вони з вдячністю бережуть його ім'я у своїх серцях.
Йосип Сліпий був главою церкви — мучениці, якоїдовгі роки офіційно не існувало, але, тим не менше вона жила й існувала. Після Львівськогопсевдо собору 1946 р. Українська Греко-Католицька Церква аж до початку 90-х роківзнаходилась у підпіллі. Але вона мала свого голову — Патріарха, що волів віддатиза неї життя і скрізь, де міг, говорив про цю «мовчазну церкву», все,що робив, робив для того, щоб ця церква не зникла, але розвивалась. Бо він мав свідомістьтого, що рано чи пізно Українська Католицька Церква відновиться і тому заповідаву своєму «Заповіті» поховати його на рідній землі.
Вивчаючи особу Йосипа Сліпого, вчимося як поступатив тій чи іншій ситуації. Вражаючою тут є його незламна міцність, із якою він перебув18-річне ув'язнення. Але Йосип Сліпий може послужити своїм прикладом і в інших ділянкахжиття. Він був ученим — богословом, що не боявся розглядати складні богословськітеми, даючи в них свою розв'язку проблеми. Він вивчав минуле, аналізував і на майбутнєдавав указівки для своїх вірних. Чи не найголовнішою з них була та, щоб прямуватидо єдності. Бо через брак єдності й нерозуміння базових питань поставало багатобід для народу. Сліпий старався змінити на краще долю свого народу. Це він робивчерез виховання добрих пастирів, слуг свого народу. Бо який пастир, такі вівці.Як говорив папа Пій X: «Коли духовенство святе, тоді народ добрий, коли вонодобре, тоді народ ледве середній, коли ж духовенство тільки середнє, тоді народпоганий. „
Бувши рідним батьком для своєї Церкви, Сліпий залишавсявірним сином Вселенської Церкви. У своїх творах він показував як перебуваючи в єдності,зберегти свою самобутність, як іншим давати своє, а від них узяти те, що було бкорисне для нас.
Такі риси характеризують особу Блаженнішого ПатріархаКир Йосипа Сліпого, людину, із діяльністю якої тісно зв'язана діяльність всієї Греко-КатолицькоїЦеркви XX-го століття. Це століття було переломним у діяльності Вселенської Церкви,яка від рубрицизму і ригористичних практик повернулася до першоджерел — до СвятогоПисьма і християнської Традиції. В цьому плані Йосип Сліпий є для нас зразком тогояк треба дотримуватись старих традицій — як він зберіг і примножив здобутки свогопопередника, Слуги Божого Андрея Шептицького, а з іншого, Сліпий як учасник II-гоВатиканського Собору, вчить як треба рухатись вперед, але відштовхуючись від минулого,зберігаючи зв'язок між поколіннями.
Дана праця складається з трьох частин, що хронологічнопов'язані між собою. І взагалі, у праці старався дотримуватися хронологічної послідовностіподій, хоча в окремих винятках порівнював деякі віддалені в часі події для доведеннятези.
При написанні кожної частини робив невеличкий відступ,своєрідний історичний екскурс, щоб відобразити певний момент, його проблеми й прагнення.Такі відступи дають можливість подивитися на Патріарха Йосипа через призму тогочасу, в якому він жив, допомагають зрозуміти, що спонукало його до тої чи іншоїдії й рішення, глибше розкривають цю людину для сучасників.
В перші частині праці розглянуто молоді роки КирЙосипа, становлення особи майбутнього Патріарха і його навчання. Другий розділ присвяченийпраці на рідних теренах і ув'язненню, третій висвітлює життя і діяльність Блаженнішогона вигнанні, поза межами батьківщини.
При написанні праці використовував аналітично- історичний метод опрацювання матеріалу, збираючи з різних джерел дані, які дозволялирозкрити дану тему.
З певних об'єктивних причин не мав змоги ознайомитисьз науковими працями інших навчальних закладів, які б займалися вивченням особистостіПатріарха Йосипа Сліпого. Правда, мав змогу ознайомитись з магістерською працеюо. Петра Глібчука на тему “Ісповідник віри Патріарх Йосип Сліпий — роки заслання»,в якій автор досліджує життя й діяльність Кир Йосипа, особливо зупинившись на томуетапі життя, коли він знаходився в ув'язненні.
Розглядаючи матеріали, на базі яких була написанапраця, то хотілося б відзначити велику заслугу в оприлюдненні відомостей про ЙосипаСліпого владику Івана Хому. Так склалася доля, що йому випало довгі роки бути біляБлаженнішого як його помічник і секретар. Тому він опрацював і опублікував найбільшематеріалів на цю тему. А особливо про дитинство і молоді роки Сліпого — матеріалипро цей період вдалося знайти в рукописах владики Івана. Він також зібрав і опрацювавматеріали про інші періоди життя Блаженнішого. Можливо, в майбутньому, коли будутьопрацьовані архіви Йосипа Сліпого, з'явиться більше публікацій про його життя йдіяльність.
При написанні праці використовував, в основному,україномовні друковані джерела, як найбільш повні й об'єктивні. Використав такожі періодичні видання. Останні, як правило, вийшли у світ після визволення Блаженнішогоі висвітлюють цей, третій період його життя.
Серед використаних матеріалів майже немає архівнихданих, якщо не рахувати використану книжку Олекси Мишанича, яка повністю побудованана архівних матеріалах про слідство й суд Сліпого.
Так що опрацьовуючи цю в майбутньому, можливо вдастьсязнайти якісь нові архівні матеріали, які б збагачували картину життя й діяльностіМитрополита Йосипа.
Немає нічого в світі досконалого, так що, звичайно,дана праця далека від досконалості. При її написанні хотів створити образ людиниширокого світогляду і твердих переконань, яким був Блаженніший. Буду дуже радий,коли ця скромна праця допоможе читачеві відкрити щось нове з життя Патріарха Йосипаі цим самим збагатити себе.
Розділ I. Становлення особи Йосипа Сліпого
 1.1 Родинне виховання, шкільні роки
Блаженніший Кир Йосип Сліпий народився 17 лютого1892 року в с. Заздрість Теребовлянського повіту. Як він пізніше сам згадує у споминах,записаним його довголітнім помічником вл. Іваном Хомою: «Моє родинне село називаєтьсяЗаздрістю, кажуть тому, що всі навколишні села заздрили йому багатства і говорили,що воно справді, є оселею, медом і молоком пливучою. Заздрість лежить на високійподільській рівнині між Серетом і Стрипою, близько містечка Струсів, Теребовельськогоповіту. З неї дуже добре видно Теребовлянські і Струсівські гори, покриті лісами.”[1]
Батьки Йосипа були простими селянами. Тато — ІванКоберницький (1848 — 1930), мама — Анастасія (1850 — 1924), із роду Дичковських.Йосип Сліпий так згадує про батька: „Мій батько Іван походив із заможної родини.Назвисько його, властиво, було Коберницький і так загально звали його в парохії.“[2]
Владика Іван Хома вміщає у своєму рукописі такождовідку Міністерства Юстиції України, де записано: „Довідка, видана про те,що Сліпий Йосип Іванович народився 17 лютого 1892 року в с. Заздрість Теребовлянськогорайону, Тернопільської області. Батько — Сліпий Іван Семенович, мати — Сліпа АнастасіяРоманівна. “[3]
Щодо назви „Сліпий“, то той же владикаХома наводить слова Ольги Сліпої, дочки Родіона, який був родичем Кир Йосипа і поматеринській і по батьківській лінії, а також вчився з Йосипом Сліпим в одному класіТернопільської гімназії, разом здавали матуру, дружили між собою. Так от п. ОльгаСліпа говорить, що в 1770 році предок Блаженнішого Йосипа — козацький старшина,осліплений теребовельським польським старостою, був прозваний потім „Сліпий“.[4]
Родина Івана та Анастасії була численна, — мала8 дітей. Але як було в ті часи, мало хто дожив до старості, більшість повмиралище молодими. Сам Йосип Сліпий пише: „Найстарший брат Микола помер останній,після арешту більшовиками в 1944 — 1945 роках. Першою померла сестра Марія, замужняЯнковська. Друга — Розалія Гриневич, у Вишнівчику, в 1930 році. Брат Михайло померперед війною і сестра Францішка, замужня Дичковська (мати о. Миколи Дичковського),брат Роман помер у 1918 році, і наймолодша сестра Євгенія, замужня Крупа, померлатеж у 1918 році, похоронені з батьками в с. Заздрість у родинному гробівці, на кладовищі,біля церкви. Брат Володимир загинув у часі Першої Світової війни, в лікарській службі.“[5]
В родині Сліпих пам’ятали про виховання своїх дітейу національному, релігійному дусі. Велику роль у цьому відігравали батьки. ТатоЙосипа — Іван „був близько 20 літ війтом у селі. Батько був дуже працьовитийі незвичайно любив порядок на господарці. Завжди щось будував, то дім, то стайні,то шопи і дуже багато займався громадськими справами. Щоб діти провадили себе добре,гарно вчилися, жили зі всіма в злагоді, ходили до церкви і до школи, працювали- це було для нього самозрозумілою річчю. Навпаки, мати показувала більше любовій прихильності, і, якщо заходила потреба, то завжди заступалася за дітьми.“[6]
Тобто Кир Йосип народився й виховувався в патріархальнійхліборобській родині, яка жила традиційними, що склалися з покоління в покоління,цінностями.
»Селяни. провадили спокійне життя, далекевід світового гамору, хіба вряди-годи приносили якісь відомості подорожні мандрівніжебраки або і самі селяни привозили з ярмарків в Микулинцях, Струсові й Теребовлі,а рідко вже з Підгаєць. Займалися вони хліборобством, сіяли багато пшениці, жита,ячменю, вівса. Вони (селяни) надавали оселям затишного, вдумливого, сумовитого виду."[7]Односельці виявляли пошану цій сім’ї, бо батька 20 років обирали війтом. Це булапосада авторитетна, яка вимагала також і певних знань. А що Іван Коберницький, батькоЙосипа, був такою людиною, говорить такий тривалий час перебування його на цій посаді.
З покоління в покоління передавалися розповідіпро старі часи на Україні, про історичне минуле свого народу. Це не дивно, бо Заздрістьзнаходиться неподалік від великого княжого міста стародавньої Руси — Теребовлі.Йосип Сліпий пише: «Мабуть ще в княжих часах вів шлях з Теребовлі через Струсів,Заздрість попід гору, так звану „Галицьку“ на Пантелиху, до Зарваниціі дальше на Захід. Назва „гора Галицька“ вказувала би, що шлях провадивдо Галича, бо і під Вишнівчиком є подібна гора з тією самою назвою. Мабуть, мусілиі там, під Заздрістянською галицькою горою, зводитись бої, бо розказували люди,що на ній виорювали багато зброї, а від неї на північний захід, в долині, викопанодесь в 1910 році величезний чорний камінь, приблизно 5 метрів довжини і 2,5 метриширини, із написами, про які була мова своєчасно в „Літературно-Науковому віснику“.Його мусіли привезти з теребовлянських гір, мабуть, як надгробок полеглому полководцю,бо кругом був глибокий чорнозем. Під пам’ятником знайдено вапно, — мабуть, слідирозплившихся костей, бо пам’ятник стояв на долині, що затікала, в часі дощових пір».[8]
Мабуть, малим хлопчиком Йосип не раз слухав проподії, які відбувалися колись на його рідних землях, в рідному селі, про битви іславних лицарів, що боролися за рідний край. Він сам був свідком того, як«за обійстями старої Заздрості… викопували, як пригадую собі, старовинні глечики»…[9]Це були найкращі аргументи, які говорили малому Йосипові про давнє минуле його села,його народу.
Його рід також назнаменований відношенням до боротьбиукраїнців за свою волю. Прізвище «Сліпий», про яке вже згадувалося раніше,було отримане через те, що одного з предків Кир Йосипа було осліплено польськимстаростою. Він наказав своїм синам не «зміняти назвиська „Сліпий“».[10]Це мало б їм пригадувати, з якого вони роду і за що вони мають боротися. І нащадкицього героя-мученика виконали його завдання. Вже пізніше, в XIX столітті, був іншийСліпий, який «привіз до села грамоту скасування панщини, за що був тяжко каранийпобоями. Все ж таки він поставив серед села величезний дубовий хрест, як пам’яткускасування панщини. “В Надвечір'я Різдва і Богоявлення завжди виносили від нас здому ліхтар з засвіченою масляною лампою і вішали її на хресті, що було видно гендалеко в усьому селі”[11].Дитина виховувалася на цих розповідях, в ній закладалося почуття патріотизму і любовідо власної землі, народу. Ця любов пізніше допомагала Блаженнішому Кир Йосипу виходитипереможцем у боротьбі з ворогом, хоч фізично сильнішим, але веденим не любов’ю,а ненавистю і неправдою.
»Батько водив мене не раз на гріб своїх батьків,а моїх дідів, на кладовищі в Струсові. Тямлю добре, що на гробі стояв, застрягшив землю задля віку, рівнораменний старовинний хрест, у формі звізди, який поставленона гробах полягших стрільців",[12] — так згадує Йосип Сліпий найближчих своїх родичів. Мабуть ці відвідини могил родичівбагато для нього значили, коли назавжди залишилися в пам’яті дитини. Як він сампише «тямлю добре». Він добре знав про своє коріння, про історію свогонароду, бо його родина була однією цеглинкою з того моноліту, який зветься«народ».
Іншу важливу рису, яку проніс Блаженний Йосип Сліпий- велику віру в Бога, можна в більшій мірі віднести до матері, яка любов’ю й турботоюдбала про дітей. Мама згадується не в самих ранніх споминах Йосипа: «Як першіспомини з дитячих літ, пригадую собі, що я любив вбиратися в одежу і обуву старших,щоб забезпечитись від дощу. Так само тямлю, як ходив я по лавці коло вікна в присутностіматері». [13]
Мама навчала своїх дітей, вводила в той прекраснийсвіт, який був навколо них. Майбутній Патріарх згадує про своє дитинство:«Я любив також ходити за матір’ю, як вона збирала на городі всі цвіти, щобсвятити на Спаса разом з овочами. Коли я завважив, чому такий грубий снопик братидо свячення, чи не вистачило б кілька, то вона відповідала, що кожний цвіт проситься,щоби його посвятити. При цьому оповідала різні перекази, яких я собі вже не пригадую,як ті цвіти плакали, коли їх поминано, як клонили голову. Деякі з тих оповіданья пізніше читав у гімназійних читанках, а священне зілля, висушене уживали як кропиладля свяченої води і як лік для недужої худоби». [14]Віра цієї сільської жінки була також простою, вона не вдавалася у різні догматичнітонкощі і богословські спекуляції, але її віра була живою вірою і ця віра робилачудеса. Будучи в селі Заздрості, родинному селі Патріарха, мав нагоду почути розповідьпро один випадок з дитинства Кир Йосипа. Він у дитинстві був дуже кволим, частохворів. І для того, щоб дитина одужала, мати вирішила піти з сином на прощу до Зарваниці,до Чудотворної ікони Матері Божої, вірячи, що Марія прийме цю жертву і поверне здоров’ясинові. Весь шлях до Зарваниці, а це близько 24 кілометри вона несла Йосипа на плечах,хоч поруч їхав віз і вона могла покласти дитину на нього. І дійсно Йосип одужав.
Діти старалися наслідувати свою маму, яка власнимжиттям вчила, як треба жити вірою: «Слухаючи не раз від матері оповідання простроге життя святих, я висипав зерна гречки чи іншого збіжжя, клякав на них з обнаженимиколінами і говорив „Отче наш. “[15]
Анастасія Дичковська була дочкою Романа, простогосільського чоловіка, але заможного господаря, до якого навіть „часто приїздив.граф із Струсова позичати гроші“. [16]Цей заможній господар не жив лише для себе, а пам’ятав про те, що є хтось над ним,в нього він, як і всі ми, також в боргу. І тому зробив обіт, що побудує церкву.Блаженніший пригадує, як про те йому розповідала мама: „Дідо Роман став складатигроші на будову церкви в Заздрості. Гроші ті складав він у господарських скринях,позавивані в полотні, щоб не звертати на себе уваги. Одної ночі, оповідала мати,напало на дім кільканадцять, зв’язали діда, зав’язали йому рот, щоби не кричав,а дітей, між ними і матір, малу дівчину замкнули в сусідній кімнаті, а до діда Романакричали — “кладешся до ряду, давай коляду», то значить: ти дідич — давайгроші на повстання". [17]Це були учасники польського повстання, які збирали гроші на повстання. Вони забрализначну, як на ті часи, суму. Але дід знову почав складати гроші і згодом все-такипобудував в Заздрості церкву, яка стоїть і до наших днів.
Видно з цього, що мати Блаженнішого була вихованав побожній сім’ї і передавала це почуття своїм дітям. Ще сьогодні односельці Блаженнішогоговорять, що родина Сліпих була твердої віри. А про обстановку в хаті Сліпих говоритьтака цитата Кир Йосипа: «З тих перших літ пригадую собі також, що я, бачачи,як батьки і брати молилися навколішках, клякав і я собі і прохав, щоби провели менімолитву батько або мати перед їдою, рано і перед спанням. Так само і в пости заїх прикладом бив я щодня поклони і постив строго». [18]З таких невеликих фрагментів складалася картина того життя, в якому зростав майбутнійПатріарх. Іншого разу він згадує: «Перед Великодніми Святами зберігано строгийпіст. Перед самими святами різали безроги, давали солонину, м’ясо, ковбаси і мукувбогим і незаможнім». [19]
З малих років Йосип був привчений бачити потребусвого ближнього, не замикатись на самому собі. Родина Сліпих навчала своїх дітейтому, що вони самі навчилися від своїх батьків. А скоріше це було не навчання, аспосіб життя — у постійній важкій хліборобській праці завжди пам’ятати про Бога,піднімаючи серця і очі до Творця. У свято Богоявлення батько привозив зі Струсовасвячену воду і кропив нею всі кімнати, святив все обійстя, а Йосипу як самому молодшомувипадало носити за батьком книги. «Йорданську воду зберігали вдома у пляшціцілий рік і мати нею кропила, коли в перший раз виганяли худобу на пасовисько, іколи перший раз виїжджали сіяти збіжжя на весні. Перший виїзд на сівбу мав дужесвяточний характер, коли виїжджало саме менше чотири, а то й більше фір, з насінняму великих мішках, борони і плуги, запряжені кільканадцятьма кіньми. Всі знімалишапки, батько мовив молитву про Боже благословення на засіви, уся челядь побожнохрестилась, знявши капелюхи, а мати свяченою водою кропила сіячів, худобу, насіннята рільниче знаряддя. Це була справді патріархальна — єратична сцена, що наповнювалавсіх повагою, надією і відданням на Бога». [20]Ось таким чином йшло життя у сім’ї Сліпих, так вони виховували своїх дітей. Коливрахувати, що по плодах пізнається рослина, то, взявши як Богом посланий і благословеннийдля Церкви і народу плід, яким був Блаженніший Кир Йосип Сліпий, можна сказати,що родина, в якій виховали таку людину, була доброю. Така родина мала би стати прикладомхристиянського виховання дітей у наших часах. Така родина, що передає з поколінняв покоління все те розумне, добре і вічне, зберігає зв’язок між минулим і сучасним,готує шлях в майбутнє. Тому не дивно, що діти з вдячністю та любов’ю згадують своїхбатьків, як згадував про своїх батьків Кир Йосип Сліпий на промові з нагоди свого80-ліття: «Коли ще мова про молодечі роки, то з вдячністю мушу згадати моїхбатьків, що дуже настоювали, щоб хлопець виростав скромний і побожний, щоби відмовлявщодня молитву, щоб пильно вчився і не підпадав під якісь лихі впливи. Ця небеснапоміч не була дана мені безпосередньо, але через добрих людей на землі. А такимив першу чергу вважаю даних мені Богом батьків Івана й Анастасію з Дичковських, якіпровадили дім і виховували дітей в глибокому християнському дусі, зокрема вщіплюваливони почитання Пресвятої Тройці, Матері Божої і святого Миколая. На стінах простогодому висіли численні ікони святих. Відколи я прийшов до самосвідомості, відтодіпочали вчити мене робити знак святого хреста і повторяти за батьком і матір’ю молитву.Хоч батьки були заможні, але відзначалися великою працьовитістю, жертвенністю длявбогих і великою любов’ю до ближніх, які вщепили в моє молоде серце. Коли я пізнішечитав не раз біографії домів з найвищих та високоосвічених сфер, то я бачив ті саміпедагогічні засади і ту ж саму дбайливість про своїх дітей і в своєму домі. Відчувавя завжди батьківську опіку, аж до кінця їх віку». [21]
Десь в п’ять чи шість років брат Роман купив українськийбуквар і вчив Йосипа читати. Про це згадував Блаженніший під час промови з нагодисвого 80-ліття в храмі Жировицької Матері Божої у Римі 17 лютого 1972 року:«Старший брат Роман був моїм першим вчителем, а Український буквар — першоюкнигою». [22]З вдячністю присвятив тоді о. Йосип братові Роману в десяту річницю його смертікнижку під назвою «Шляхом Обнови» — збірник статей, що висвітлювали католицькуідеологію і вказували на потребу обнови Духа. Ця книжка вийшла друком у Львові в1928 році з такою посвятою: «Пам’яті мого брата Романа». [23]
Згодом, мабуть, в 1898-1899 рр. Йосип пішов дошколи. «Школа була через дорогу від нашої хати і недалеко було ходити та йнавіть було чути дзвінок і біг я чим скоріше з дому до школи. Учитель Йосип Новіцькийі його жена відносились до нас дуже добре і батьки радо допомагали учителям чи підводами,чи чим іншим у виїзді до Теребовлі або Струсова. Учителька. вирізнювала мене з-поміжусіх дітей, задля моїх поступів в науці». [24]Цікава дрібниця, що Патріарх згадує, що вчителька «відносилась до нас (учнів- К. О.) добре». [25]
Перші вчителі Йосипа були люди шляхетні, без будь-якогошовінізму зверхності до простих українців. В пізніших часах можна почути ці самівідгуки і про їх учня — Кир Йосипа Сліпого, якого доля зводила з різними людьмисамих різних національностей, але всі вони однаково з повагою і вдячністю згадуютьтой час, коли їм випадало спілкуватись з Патріархом. Мабуть, таке ж саме відношеннядо людей було в родинній хаті Йосипа — не дивлячись на національність, а пам’ятаючи,що кожна людина — це образ і подоба Божа, за кожну людину терпів і помер на хрестіІсус. Бо коли б в рідному домі навчали інакше, то добрий приклад перших вчителівнічого б не дав.
На другому році навчання Йосип почав вивчати польськумову, на третьому — німецьку. Йому допомагали рідні — мама, що трохи знала німецьку,та брат Микола, який мав німецькі букварі. Не забували в родині і про рідну мовуі культуру, бо як згадує сам Блаженніший, «в четвертій народній клясі я вжемав „Кобзаря“ і вчився напам’ять „Думи мої, думи мої. “[26]
Після закінчення навчання в Заздрості Йосип Сліпийперейшов на науку до Вишнівчика (коло Зарваниці) в 1901 чи 1902 роках. Там, недалековід церкви і школи жила рідна сестра Розалія Гриневич. В Вишнівчику Йосипа прийнялидо четвертого класу, який навчав вчитель Іван Слободяник з Заздрості. Цей вчительдодатково давав Йосипові приватні уроки з німецької мови, щоб поглибити знання німецькоїмови. Іван Слободяник був свідомим українцем і цього навчав свого учня. Це самезавдяки йому Йосип мав “Кобзаря” і вчив вірші Шевченка.
Треба також згадати і про релігійне виховання майбутньогомитрополита. Крім домашнього завдання, яке давали батьки і рідні, Йосип з малихроків ходив до церкви, побожно слухав і закладав підвалини богослов’я, щоб пізніше,як написав о. Джанфанко Ноллі у ватиканському щоденнику „Обсерваторе Романо“(17.06.1987р.):». говорю про Кардинала Йосипа Сліпого, трактат якого про принциписпірації у Пресвятій Тройці карбує точку завершення, яку не легко перевершити умайбутньому". [27]А поки що ще малою дитиною ходив до церкви, слухав науки релігії: «Я спершуприходив з матір’ю до церкви, а пізніше і сам, і дуже мені подобалися два золотіангели, які стояли по обох боках кивота. Десь на шостому році життя приступив яперший раз до Святої Сповіді. Велике враження зробив на мене звичай, як священикнакривав мені голову епітрахилем. Після другої сповіді, десь по місяці — два, мимогли вже причащатися». [28]
Досить промовистим є те, що вже в літньому віціПатріарх пригадує тих священиків, які служили в селі. Це були дуже ревні та побожнісвященики о. Теодор Цегельський, парох Струсова і навколишніх сіл і о. Левицький,який часто приїжджав катехизувати дітей, сповідати хворих і вирішував різні душпастирські справи в селі. В основному Йосип мав справу саме з о. Левицьким, бо парох,о. Цегельський, приїжджав рідше, в основному для хрещення дітей, для вирішення різнихпитань із батьком, тоді війтом Іваном Коберницьким. В домі Івана Коберницького завждирадо приймали священиків, як згадує сам Йосип, оповідаючи про о. Теодора, що«він став парохом по о. Левицькім, якого я вже не пам’ятаю і чув про ньоголише з оповідань батьків». [29]
Коли сотрудник о. Левицький був перенесений наіншу парафію, на його місце прийшов о. Платон Карпінський, за якого відбулася візитаціямитрополита Андрея Шептицького. Йосип добре пам’ятав цей візит: «Приїзд Митрополитадо Струсова зробив величезне вражіння на всіх, зокрема його висока, видніла понадусіма постать. Приїхало багато людей з сусідніх парохій. Пригадую, що він був убранийу фіолетову рясу, з полоскою на голові. Дівчата сипали квіти перед ним, поміж нихбула і моя сестричка Євгенія. Опісля о. Плятон представив Митрополитові учнів, анас було з кількадесят, і Митрополит почав питати катехизм. він запитав мене»що то є общеніє святих", на яке я дав вдовольняючу відповідь". [30]
З цього можна зробити висновок, що Йосипа Сліпоговважали за здібного учня, за доброго і побожного хлопця, раз місцевий священик вибравйого з кількома іншими хлопцями, щоб представити Митрополиту Андрею. Напевно, втой час ні один, ні другий не уявляли собі, що попереду в них довгі роки спільноїпраці, що діло, яке розпочав один, буде продовжувати другий.
Митрополит Андрей відвідав також і Заздрість:«Митрополит подивляв гарне помешкання на селі і приймав там людей з різнимипарохіяльними та народними справами. Під час від’їзду Митрополита прощало його багатопроцесій і бандерій і він вернувся. із Заздрості до Струсова, а опісля через Дарахівпоїхав до Зарваниці». [31]
Коли Йосип Сліпий навчався в четвертому класі вВишнівчику, він також навчався катехизму. Катехитом був о. Соломора, який закінчивнавчання в Інсбруці. Він щосуботи навчав дітей, читав і пояснював їм недільне Євангеліє.
Владика Іван Хома пише про побут Йосипа в Вишнівчику:«Йдучи вдосвіта на лекцію, він йшов попри церкву і перед місійним розп’яттямщодня клякав і відмовляв молитви. Перед тим хрестом часто світилися свічки і сестраРозалія не раз давала такі свічки братові Йосипові, щоб засвітити їх перед хрестом,як жертву. Йосип завжди молився за успіхи в науці. Правильно ходив до церкви наСлужби Божі, передусім в неділі, служив до Служби Божої, любив спів. Деколи ходивдо Зарваниці, через кладку на річці Стрипі, і там молився до Матері Божої».[32]
Ще Іван Хома, помічник і біограф Патріарха Йосипа,згадує про те, що вже починаючи з тих молодих літ він мав сни, в яких літав мовпташка без крил. І такі сни були в нього і пізніше, в зрілому віці, навіть в тюрмі,на Сибірі.
В 1902-1903 навчальному році Йосип Сліпий закінчивчетвертий народний клас австрійського типу з дуже добрими оцінками і вернувся зВишнівчика до рідного села Заздрості. Незабаром батько відвіз його фірою до Тернополя,де він складав вступні іспити до гімназії.
Руська гімназія в Тернополі розміщалася в домініканськомумонастирі. По сусідству була польська гімназія. Управителем української гімназіїбув Омелян Калитовський. Навчання тривало з 1 вересня по 15 липня. Було п’ять гімназійнихкласів. Всі учні ходили у формі, але учні молодших класів носили срібні паски, аучні старших класів — золоті.
Під час вступних іспитів кандидати здавали диктантиз української та німецької мови і математики. Йосип Сліпий, написавши добре диктанти,був звільнений від усних іспитів. Він купив собі срібного паска і повернувся з батькомдодому.
Скоро проминуло літо і 30 серпня він прощався зродиною, виїжджаючи на навчання до Тернополя. «Ніколи не забуду тих сліз, якимисупроводжувала мене мама до воріт»,[33]пригадує Блаженніший.
Викладали в гімназії абсольвенти теології. Лекціїтривали з 8 до 13 години. Щороку гімназисти готували концерт в честь Тараса Шевченка.Навчалися в гімназії майже одні українці, крім кількох євреїв. Харчування гімназистівбажало бути кращим.
В третьому класі гімназії учні починали вже говоритипо-грецьки. Йосип Сліпий дуже любив цю мову і затрачав багато часу на її вивчення,а також вивчав французьку мову.
Катехит, о. Бородайкевич, дуже побожний священик,заохочував гімназистів вступати до братства Серця Христового. Йосип Сліпий був членомцього братства, яке провадив тернопільський сотрудник о. Дурбак. Йосип старанновиконував всі вимоги цього братства, щоденно відмовляв приписані молитви: 10«Отче наш.» і 10 «Богородице Діво. „
В неділі та свята гімназисти ходили на Служби Божідо парохіяльної церкви, два-три рази на рік приступали до Сповіді і Причастя, аюний Йосип Сліпий робив це частіше.
Можливо таке скромне і побожне життя зберігалойого від різних небезпек і спокус, яких життя ставить перед молодою людиною. Бов тих часах між учнями поширювалася безбожницька література, панував лібералізмі соціалізм, багато хто захоплювався дарвінізмом. Але Йосипа все це не захоплювало.Можливо, певну роль у цьому відіграло і оточення. В тих часах катехитом був о. д-рМикола Конрад, людина освічена і побожна. Він видав книжку про створення світу,що відкидала аргументи прихильників модерних теорій. Микола Конрад дуже добре ставивсядо Йосипа Сліпого, так що пізніше він згадував: “Від 5-6 року життя я почавходити до школи і провів в ній майже весь свій пізніший вік, та відчував завждибатьківську опіку Божу аж до кінця віку. А мушу зазначити, що впродовж усього життяя багато разів стояв в обличчі смерті і завжди я знаходив багато прихильних людей,більше ніж ворожих. З численних моїх виховників і учителів, передусім поміж священиків,я назвав би катехитів о. Левицького (сотрудника в Заздрості — К. О.) і о. д-ра М.Конрада». [34]
Значну роль також мало релігійне виховання в сім’ї,що залишилося з ним протягом усього. Це виховання, яке він пройшов з самих найменшихроків, залишилося на ціле життя. І оглядаючись назад, Блаженніший Кир Йосип в своємуподячному слові з нагоди 80-ліття (17.02.1972 року) говорив: «Не раз батькоі мати, виправляючи мене з дому до школи — до гімназії, дуже наказували, щоб завждитямив про опіку Матері Божої, щоби не забував молитву, прикладно поводився і неприступав з поганим товариством. Пригадую собі також, як я вже як студент теологіїі вихованець духовної семінарії, приїхав зі Львова додому до Заздрості, і, замучений,положився, тоді мати спитала: „Чи ти вже помолився?“ Згадую про те тому,бо релігійне виховання дитини має величезне значення і вплив на пізніше життя. Якректор у духовній семінарії я зараз бачив, чи вихованець вийшов з релігійного дому,чи ні. Дитина релігійно вихована, навіть, як звихнеться, то пізніше відізветьсяв неї совість і вона, як доросла, опам’ятається. Важче з нерелігійною родиною».[35]
В 1911 році Йосип Сліпий з відзнакою складає матуру.На екзамені він говорив про пролог Івана Франка до «Мойсея», а з латинськоїмови з Тацита — про переслідування християн.
 1.2 Духовні і наукові студії Йосипа Сліпого
У людини в житті завжди бувають моменти, коли вонаповинна обрати, як дальше їй продовжувати своє життя. І від того вибору залежитьяк складеться її доля, доля тих людей, що є біля неї. Кожен при такому виборі керуєтьсятими, чи іншими критеріями, в залежності від стану і власної душі, і оточуючих людейі, чи не найбільше, того надприродного впливу, про який одні повністю забувають,а інші, якраз навпаки, саме до цього надприродного голосу прислухаються якнайбільше.Був такий момент і в житті Йосипа Сліпого, коли він з двох добрих речей мусів обратикращу. І в день свого 80-літнього ювілею він згадує той час: «Після зложеннягімназійної матури, я довго мучився з вибором звання теології чи філософії. Священикомхотів я бути, і родина дуже бажала цього, але я невторопно боявся душпастирства,бо воно могло мені стояти на перепоні здобути найвище звання і благородність, статипрофесором університету, і бути, як тоді говорили, — »аристократом духа".Але дивна рука Господня, котра провадила мене ціле життя понад всіма життєвими пропастями,провела мене свобідно й без примусу до священства. А вже коли прийшло до виборубезженного стану, то родина уважала це трагедією. Мати була нейтральною, а всі іншіпроти, лише найменша сестра Євгенія. була рішучо за безженним станом і успокоїлаінших". [36]Йосип Сліпий в такій нелегкій справі вибору свого майбутнього здався на Божу волю.І це уповання дало добрі наслідки, бо зараз ми вшановуємо великого працівника вХристовому винограднику, оборонця своєї Церкви і народу, Патріарха Йосипа Сліпого.Він хотів бути священиком і займатися наукою. І, подивившись на приклад деяких священиків-професорів,зробив свій вибір і через свого пароха, о. Теодора Цегельського, вніс прохання доМитрополичого Ординаріату у Львові про прийняття його до духовної семінарії.
Восени 1911 року відбулися вступні іспити до семінарії,на які прибуло понад сто кандидатів. Абітурієнти повинні були пройти співбесідуперед комісією, яка складалась з викладачів семінарії на чолі з митрополитом Андреєм.Коли до кімнати зайшов Йосип Сліпий, то митрополит, подібно як і в часі візитаціїв Струсові, запитав, що таке спільнота святих, а о. ректор Йосиф Боцян казав відмовити50-ий псалом. Після такого короткого іспиту Йосипа було прийнято в духовну семінарію.
Навчання розпочалось на свято Покрови 14 жовтня1911 року. Це було початком нового періоду в житті Йосипа Сліпого. Він починає готуватисьдо духовної праці на благо своєї Церкви і народу. Але в той час перед ним був нелегкийшлях формування духовної людини, яка б могла вести своїм прикладом інших. Вихованняв тодішній Львівській духовній семінарії мало конкретну мету — підготувати сільськихдушпастирів. На науковий рівень зверталося менше уваги. Відповідно до цього завданняпроводилось і викладання предметів. Але молодого Йосипа це не задовольняло, вінхотів займатися університетською наукою. Пізніше він згадував: «Вже в гімназії,а опісля і в університеті, я мріяв стати професором університету і думав, що цеможе стати перепоною для мого священичого покликання. Але коли мій попередник, СлугаБожий Митрополит Андрей Шептицький, якому я виявив мої задушевні плани, вислав менена вищі студії до Інсбрука — це рішило долю мого священичого життя і за це я йомуз глибини моєї душі вдячний на рівні з моїми батьками. І від тоді я ввійшов, додеякої міри, у далекосяжні плани і розпочати гігантські праці митрополита АндреяШептицького на церковному і народному полі». [37]Саме Боже провидіння вело Йосипа Сліпого його життєвими дорогами. Співпраця цихдвох великих людей XX століття символізувала передачу традицій від одного поколіннядо іншого, щоб праця для розбудови рідної Церкви і зростання культурного рівня народуне припинялось.
Отож Йосип Сліпий був зарахований на навчання вуніверситеті «Канізіянум» в Інсбруці. Всього в цьому університеті навчалосьблизько 250 студентів різних національностей. Українська громада була нечисленною- 10 студентів. Але попри це студенти намагались плекати рідні традиції, будучивідірваними від рідного краю. Ще з 1908 року було організовано «Гомілетичнийкружок богословів в Інсбруці». Йосип Сліпий стає членом цієї організації, мавдоповіді на засіданнях. А крім того пробував писати статті на філософсько-богословськутематику. Зокрема в 1914 році, в серпневому номері «Ниви» з’явилась йогостаття «Прагматизм у філософії і теології». [38]
В цей час розпочалася I-ша світова війна. ЙосипСліпий, що поїхав на канікули додому у Заздрість, не зміг повернутися у Інсбрук,бо потрапив у російську окупацію. Лише після контрнаступу австрійців зміг вибратисядо Підгаєць, а звідти до Львова. Митрополита Андрея у Львові не було, бо його булоарештовано і вивезено до Росії. Зі Львова, отримавши потрібні документи, Йосип Сліпийвирушив знову до Інсбруку — продовжити перерване на рік навчання.
А вже в квітні 1916 року захистив докторат на тему«Поняття про вічне життя в Євангелії святого Івана».
Лютнева революція в Росії принесла свободу дляГлави Української Церкви і слуга Божий Андрей повертався до своєї митрополії. Алез огляду на війну він добирався окружною дорогою через Швейцарію. Проїжджаючи черезІнсбрук покликав Йосипа Сліпого до Львова, де йому були уділені нижчі та дияконськісвячення. А 30 вересня 1917 року в монастирі оо. редемптористів в Уневі з рук митрополитаАндрея прийняв Тайну Священства. Вже будучи молодим священиком, приділяв великуувагу до душпастирської праці. Навіть не маючи під час навчання обов’язку уділятиТреби, просив в митрополита Андрея уділити йому юрисдикцію для слухання сповідейсолдатів, яких тоді війна розкидала по всій Європі, і, отримавши, дякував митрополитуАндрею «за уділення мені юрисдикції для слухання сповідей та за прислані гроші.На основі львівської юрисдикції я без труду дістану з Бріксен, а з військового фельд-супіріоратуя вже одержав. Я просив юрисдикцію тому, бо. може лучитися, що треба висповідатиякого жовніра». [39]
Тобто о. Йосип старанно виконував священичі обов’язки.Як ревний священик старався не опускати Служби Божої. Для того виклопотав у адміністраціїуніверситету кімнату, яку обладнали під капличку для греко-католиків. В одному листідо митрополита Андрея ділиться з ним своїм священичим життям: «Маю лише однутрудність, а то із-за великого служебника. Прийдеться мені тепер читати і в неділівеликого посту Літургію Святого Івана Золотоустого, бо в інший спосіб не можу собініяк зарадити». [40]
Так проходило навчання в Інсбруці, яке о. Йосипзакінчив в 1918 році, здобувши звання доктора богослов’я. По дорозі з Австрії доЛьвова Йосип Сліпий був запрошений і прийняв участь у Велеградському з’їзді. Приїхавшина Україну, відвідав домівку і відправив в Заздрості першу Службу Божу. Дома заставсумні новини: брат Роман, інвалід війни й сестра Євгенія померли, а до них Йосипбув найбільше прив’язаний.
Після недовгого перебування на Україні повертаєтьсяназад до Інсбруку, де пише габілітаційну працю «Тринітарна наука візантійськогопатріарха Фотія», відвідує курси спеціалізації на філософському факультетіпри Канізіянум (філософію, класичні мови, мистецтво й історію), які закінчив у 1920році.
Наступним кроком по дорозі знань для Йосипа Сліпогобуло дворічне навчання в Римі (1920 — 1922 рр.). За цей час він написав другу габілітаційнупрацю «Про принципи спірації в Пресвятій Тройці», отримавши за неї наГригоріанському Університеті новий докторський диплом і звання «magister agrigatus».Про цю працю, яка була перевидана Українським Католицьким Університетом імені Климентапапи в 1965 році в Римі в першому томі «Творів кардинала Йосипа» відомийбогослов, бібліст і єгиптолог, о. Жнанфранко Ноллі писав на сторінках ватиканськогощоденника «l'Osservatore Romano» (17.06.1987 р.):". трактат якого(Йосипа Сліпого — К. О.) про принцип спірації у Пресвятій Тройці карбує точку завершення,нелегко перевершеному в майбутності". [41]Паралельно з навчанням на Григоріанському Університеті ходив слухати виклади у домініканськомууніверситеті Анджелікум. Це пояснюється тим, що він любив святого Тому і був томістом.Додатково вивчав мистецтво. Для цього в Римі, великому культурному й історичномуцентрі, були всі умови. Йосип Сліпий мав можливість ознайомитися з пам’ятками класичнихі християнської культур. Хочеться визначити велику працездатність, яку показав о.Йосип. Він докладав всіх зусиль, щоб за час навчання охопити якнайбільше матеріалу.І працював у дуже різних напрямках. Його цікавило богослів’я, але також додаткововивчав філософію, мистецтво. Крім наукової роботи займався також справами пасторальними,ведучи переписку з митрополитом Андреєм, виконував деякі його доручення. МитрополитАндрей, бувши палким оборонцем своєї Церкви і народу, зазнавав утисків від своїхворогів. Так було під час ув’язнення в Росії, так знову повторилося, коли впалаУкраїнська держава, а західні землі України були включені до складу II Речі Посполитої.Польський уряд старався усунути митрополита Андрея зі Львова. Причиною такої ворожнечібула заздрість з боку польського латинського клиру по відношенні до того, що митрополитАндрей, на петербурзькому католицькому Синоді заснував російський католицький екзархатна чолі з екзархом Леонідом Федоровим. [42]У зв’язку з цим до Риму дійшли різні скарги латинників (поляків) про неканонічнудіяльність митрополита Андрея, які вважали, що мають монополію на такі дії в Росії.В Римі також прийняли вістку про діяльність митрополита та зі здивуванням, як нез острахом і упередженням. [43]Тоді папа Бенедикт XV іменував митрополита Андрея апостольським візитатором українськихпоселенців в Північній і Південній Америці. [44]Від’їжджаючи з Риму митрополит залишив о. Йосипові деякі справи, а сам поїхав доАмерики. Йосип Сліпий вів листування з Андрієм Шептицьким, в якому інформував йогопро хід церковних справ: «За усунення Пр. о. Боцяна з „Annuario Pontificio“,Ваша Екселенція певно чули, як і про статті в „Popolo Romano“, де видвигненоцілу справу на денне світло і закинено Полякам тайне фальшування». [45]Після захисту докторату у Григоріанському Університеті у кінці червня 1922 рокуЙосип Сліпий залишає Рим і їде до Львова. А по дорозі додому прийняв участь в екуменічномуз’їзді у Велеграді (6-9 серпня 1922 року). Про цей велеградський з’їзд о. Йосипнаписав статтю і надрукував її у місячнику «Нива» за 1922 рік. [46]1.3 Сліпий — ректор семінарії і академії
Перед тим, як описати працю молодого енергійногобогослова о. Йосипа після його повернення з Риму до Львова, варто було коротенькоподати історичне тло того часу, в якому він працював. Це дозволить зрозуміти тіпроблеми, що стояли перед людьми та й перед Церквою в тому часі і яким чином вирішувалисяці питання.
Початок XX століття на західноукраїнських земляхпозначений війною. Перша світова війна принесла з собою російську окупацію і переслідування,хоч невелике в порівнянні з більшовиками, але відчутне, бо й митрополит і визначнішісвященики були вивезені до Сибіру. Згодом боротьба за українську державу, яка завершиласяпоразкою. Знаком цієї поразки було рішення у Версалі (18.06.1919 р.), а згодом остаточнарезолюція Ради Амбасадорів (15.03.1923 р.),[47]згідно з якою Галичина й Волинь були прилучені до II-ї Речі Посполитої. Поразкаі вслід за тим поділ наших земель поміж нових окупантів були моральним ударом длявсіх тих, що брали участь у затяжній боротьбі. Витягнути народ з розчарування іупокорення було дуже важко. В таких обставинах найбільшого удару зазнає інтелігенція,якій важко знайти своє місце в нових умовах. Свідком і учасником тих непростих часівбув і Йосип Сліпий, який у своєму творі «Шляхом обнови» (1928 р.) такохарактеризував психологічний стан тих років: «Притьмарене обличчя останньогодвадцятиліття і душа його, неспокійна і розбурхана, пройшли тяжку кризу. Гарячковістьі тертя, постійна і заїла боротьба між державами і народами, партіями і станами,боротьба про право до життя і його розвою, про світогляд і культуру, в найближчійоснові яких лежить розбрат між життям і релігією — оце зміст і ціха недавно минулихліт.
… Гарячковий стан зриву переходив і наш нарід,і виснажений та вимучений його дух прагне покріплення і обнови. Очевидно, в такімстані будова і творчість припинені, бо треба вперед усунути руйновище і очиститидушу». [48]
В таких обставинах потрібно було відродити вірулюдей в себе, віру в те, що вони — народ, який має древні традиції, будувати ДуховнуУкраїну в своїх серцях. Українська Католицька Церква на чолі з митрополитом Андреєммала свій погляд на вихід з цієї кризи. Він полягав на відродженні інтелектуальногоі духовного потенціалу українців. Чи головну роль відводилась у цьому богослов'ї.Бо, як зазначив о. Іван Музичка, «хоч як воно може дивно звучати для модерноговуха, але таки богослов'я є найважнішою і найбільшою наукою серед наук людства»,[49]бо вона є наукою про Бога, нашого зв’язку з Ним, а без усвідомлення цього зв’язку,без злуки з Богом людина не може нічого доброго зробити.
Тому у Львові в 20-х роках з’являється журнал«Богослов'я», формується Богословське Наукове Товариство. Але потрібнобуло створювати заклади, які б власне і виховували майбутніх богословів, провідниківнароду. Кількома роками раніше (1920 рік) відновила свою роботу, яка припиниласячерез війну, Львівська семінарія. Митрополит Андрей мав на меті на її базі створитивищий навчальний заклад, який би готував високоосвічені духовні кадри, що змоглиб відродити Церкву і народ. Але, не маючи підтримки держави, таке прагнення викликалоспротив: «В 1905 році митрополит Андрей зробив першу спробу створити у Львовівищу богословську школу з правом надавання докторатів. Спротив польських єпископівперешкодив здійсненню цього задуму. Владика посилав здібніших студентів на студіїв різних західних університетах — Інсбруку, Граці, Відні, Зальцбургу, Фрайбургу,Парижі, Страсбургу, Лієжі, Лювені, Мюнхені, Гамбурзі, Падеборні, Дімінгемі і Бресляві…Найбільше студентів богослов'ї студіювало в Римі…»[50]
Одним з таких студентів, що здобув вищі студіїза кордоном був Йосип Сліпий. Він добре розумів свого духовного батька і допомагавйому в цій турботі про створення власного університету. Тому після повернення знавчання о. Йосип прийняв запрошення митрополита був призначений ним професоромдогматики Духовної Семінарії у Львові. Цей духовний заклад був базою для створеннявищого українського навчального закладу, про який так мріяв митрополит Андрей.
Наприкінці 1925 року о. Йосип Сліпий стає ректоромДуховної Семінарії у Львові. Він чітко усвідомлював своє завдання на цій посаді- виховання майбутніх душпастирів, які відродять духовне життя народу. Сам о. ЙосипСліпий у книзі «Греко-Католицька Духовна Семінарія у Львові», Львів, 1935рік, так писав про виховання священиків: «Найважнішу роль в Церкві сповняє,безсумнівно, духовенство. В його руки вложив Христос надприродні скарби і йому доручивпровід вірних. Отже, зрозуміло, що Церква мусить звертати на виховання священиківособливу увагу, йдучи за прикладом Христа, який вибрав апостолів і учнів, щоб підготовитиїх під оглядом знання і вправно в чеснотах до високого післанництва. Та треба відразуствердити, що спосіб підготовки до Тайни Священства не був завжди той самий: вінупродовж століть змінявся і удосконалювався». [51]Ця зміна і удосконалення залежала від багатьох умов. Період, коли о. Йосип Сліпийзаймав пост ректора семінарії характерний тим, що вже майже не поступали на навчання,за рідким винятком, колишні військові і інші люди з так званими «пізніми покликаннями»,а кандидатами на священики були переважно молодші випускники гімназій". [52]Тому перед ректорами, а перш за все ректором стояло завдання виховати цих молодихлюдей духовних.О. Йосип Сліпий опрацював «Правила Духовної Семінарії»,що складалися з дванадцяти розділів і нормували поведінку вихованців. Ці правиламали за мету вже в стінах семінарії підготовити до майбутнього життя і служіння:«З огляду на те, що вихованці силою свого покликання будуть жити і працюватисеред вірних мусять вже тут, в семінарії присвоїти собі правила товариської чемності,без котрих їх праця була би дуже тяжка, а іноді — даремна». [53]
Приділялася велика увага духовному життю семінаристів,їх науковому та культурному розвитку. Було організовано «Читальню студентівбогослов'ї імені Маркіяна Шашкевича», духовий оркестр, різні братства. Алевсім цим великим колективом, в деякий час число кандидатів було близько 400,[54]потрібно було керувати. І о. Йосип Сліпий, з його твердим і рішучим характером,який пам’ятають ті, хто безпосередньо мав змогу з ним спілкуватися, чи не найкращепідходив до цього. А ще Йосип Сліпий мав перед собою мрію про створення вищої школи.Про це мріяв і митрополит Андрей і йшов до цього, не зважаючи на різні перепони.В особі Йосипа Сліпого Слуга Божий знайшов свого надійного помічника і співробітника.Як пише о. Іриней Назарко: «Через увесь час о. Йосип Сліпий був одним з найближчихспівробітників митрополита Шептицького. Обох мужів Української Церкви лучила великаприязнь». [55]
Тому Йосип Сліпий цілковито поділяв погляди СлугиБожого Андрея, а особливо, щодо створення в Україні вищого навчального закладу.Митрополит Андрей мав в Палаті Вельмож Австрійського парламенту виступ на цю тему(28.06.1913р.), в якій він сказав: "…питання створення самостійного університетуу Львові є вже від років предметом наполегливих намагань та бажань руської нації…А проте ця справа є з багатьох причин важливішою, як це могло видаватись в першомумоменті. Що заснування руського університету у Львові є потрібне, вважаю доказомнезаперечним, бо якщо б русини мали вже цей університет, можна ставити під сумнівпотребу другого: коли ж вони не мають жодного, тоді питання чи руський університетпотрібний може в’язатися з питанням, чи взагалі потрібні університети. Бо коли університетиє могутнім фактором в історичному житті народів, тоді вони є такими для всіх! Якщоуніверситети через піднесення і ширення культури мають такий колосальний вплив нажиття людської спільноти, що в новітні часи вони стали найбільшими і найважливішимицентрами культурного і національного життя, тоді знову ж вони є такими для всіх!Раз вони потрібні, то вони потрібні передовсім і найбільше тим, що їх ще не мають.Треба признати, що нарід., його національний і культурний розвиток вимагає річноцілих рядів священиків, учителів середніх шкіл, урядовців, суддів та інших академічнообразованих фахівців, не може довший час обійтися без університету і мусить відчуватице, як пекучу потребу, щоб такий університет був заснований". [56]
Ця промова мала добрий наслідок — цісар видав декрет,згідно з яким 1 вересня 1916 року мав бути заснований Український Університет. Тавійна перекреслила ці плани. Цікаво прослідкувати реакцію на відкриття університетунаших недругів. Московський амбасадор у Відні висловив протест проти «ворожихактів» австрійського уряду у відношенні до Росії. Москва не хотіла, щоб бувякий-небудь вплив на Східну Україну, окуповану нею. Так само і поляки неприхильноставилися до української освіти. Фальсифікації щодо українців, зокрема, у цьомупитанні про університет, які практикувалися ними у австрійській державі, перетворилисяу польській державі, до складу якої ввійшла Галичина, у різні заборони і обмеження.Була встановлена квота українців, які могли навчатися в університетах Польщі, такзваний «numerus clavzus». [57]Крім того було ліквідовано так званий «Таємний Український Університет»після кількох років існування (1925 — 1926 рр.), який би мав хоч якось зарадитиу такій безвихідній ситуації.
Промінчик надії зблиснув тоді, коли в 1925 роціміж Польщею і Ватиканом було підписано Конкордат. [58]Згідно з положенням цієї угоди єпископи мали право закладати навіть академічні католицькішколи і, коли така школа дістане з Риму право надавати академічні ступені, то польськадержава була зобов'язана ці ступені і студії признавати на рівні зі ступенями державнихпольських шкіл. [59]Конкордат давав право митрополитові Андреєві закладати католицькі академічні школи,навіть Католицький Університет. Хоча, забігаючи дещо вперед, Польща так і не допустиладо відкриття українського університету. Навіть надавати академічні дипломи БогословськійАкадемії було заборонено Варшавою. А коли українці через деякий час знову почаликлопотатися в Римі про право ЛБА видавати хоча б дипломи з філософії та теології,«польський уряд загрозив зірванням Конкордату, коли б Ватикан виконав своїплани. Друга світова війна та більшовицька окупація Львова (1939) застали БогословськуАкадемію в найкращім розвою, але під докладною обсервацією варшавського уряду».[60]
Як пише о. д-р Іван Гриньох, своєю гордою політикоюпольські чинники витворили порожнечу — «вакуум» у сфері наукових аспірацій,що більше, життєвої конечності Української Католицької Церкви. та як казали старіримляни, «natura horret vacuum» — «природа жахається порожнечі».Так учать фізики. Тим не менше застосовування має цей закон у морально-духовнійплощині". [61]
Тому в 1926 році “Митрополит Андрей заіменувавКомісію з парохіальних професорів для перебудови Богословського Відділу в БогословськуАкадемію з двома (а в майбутньому — з трьома) факультетами: богослов'ї, філософії,а потім ще й права. До тієї комісії ввійшли о. проф. Тит Мишковський, о. д-р ЙосипСліпий та автор цих стрічок (о. д-р Микола Чубатий — К. О.).
Після року праці уложено статути та план навчаннянової установи, яку названо Богословською Академією в дусі традицій Східної Церквита в дусі української традиції Києво-Могилянської Академії. "[62]
Статути Академії «потвердив Слуга Божий МитрополитАндрей 22 лютого 1928 року. Академічний рік 1928/1929 був роком підготовчим, а святковевідкриття Академії відбулося 6 жовтня 1929 року». [63]
Її ректор о. д-р Йосип Сліпий говорив у своїй промовіпід час відкриття про завдання нового навчального закладу: «Завдання БогословськоїАкадемії — стати об’єднуючим чинником цілого народу, з’єднати нез’єдинених. привернутитих, що блукають по роздоріжжях модерних філософічних і соціологічних систем, доБожої правди та заспокоїти їх спрагу знання. В Академії мають перейматися однимі тим самим духом і тими самими ідеалами та споювати ними роз’єднану націю».
З Академії мають виходити оборонці віри., що богослов'юпоставлять на науковій основі. З другого боку, як кожен університет, так і нашаАкадемія мусять узгляднювати потреби народу і стояти у зв’язку з народом. Та цене значить, що вона має йти на угодову дорогу з кожночасними її настроями, колиіде про визнання якоїсь правди.
Крім інтелектуальної сили, — бо наука — то потуга,- Академія є і буде виховуючим чинником всенародного значення". [64]
Отець-ректор Сліпий зі всією енергійністю взявсяза налагодження навчального процесу. Щоб було високоосвічене духовенство, потрібномати хороших викладачів, підручники. Тому о. — ректор вимагав від кожного викладачаписати свій підручник, по якому він провадив виклади. Попри те, що такий крок підносиввикладачів на вищий рівень, до якого мали тягнутися священики, також і змушувавпрофесора серйозно підходити до своїх обов’язків, змушував його вести науковий пошукі представляти результати своєї праці для широкого загалу, бо, як зазначалося встатутах Академії: «Науковий дослідник мусить писати». [65]
До викладання в Академії запрошувалося кращих знавцівсвоєї дисципліни, як людей духовних, так і світських. Одними з перших були: о. д-рТит Мишковський, бібліст, орієнталіст, який був професором ще за Австрії, о. д-рТит Глущинський, ЧСВВ, о. д-р Діонізій Дорожинський, д-р Ярослав Пастернак, КостьЧехович, Володимир Залозецький і інші.
Хотілося б зазначити ще одну рису: будучи єдинимвищим навчальним закладом на західноукраїнських землях, Академія мала щиру підтримкувсієї інтелектуальної верхівки Галичини. Бо патріотично настроєні громадяни хотілиз часом бачити, що Українська Богословська Академія з часом переросте у УкраїнськийУніверситет, як це запланували його організатори. Професор Академії, о. д-р МиколаЧубатий, говорив про це: «План Митрополита Андрія створити Український університетпід фірмою Українського Католицького Університету був прийнятий з повним одобреннямвсіма науковими колами Західної України, католиками та вченими, що не стояли дужеблизько до католицтва. Пригадую собі, що цей план з ентузіазмом одобрював професорВолодимир Старосольський, вчений правник та відомий провідник соціал-демократії».[66]
В Академії організовувались семінари на різні теми.Одним з перших був семінар з історії Церкви, який очолював професор М. Чубатий.Були ще семінари біблійні, правничі, соціологічні, гомілетичні, психологічні, семінарслов’янської філології (керівник — професор К. Чехович), семінар «Досліди надісторією греко-католицьких парохій» (професор Крип’якевич), семінар історіїмистецтва.О. ректор намагався для кожного семінару знайти окрему кімнату з бібліотекою,бо з розумінням ставився до наукової праці. При Академії було вже перед війною відкритододатковий читальний зал, де студенти могли науково працювати, користаючи не лишез творів, які були в бібліотеці в Академії, а й з інших бібліотек Львова.
О. ректор Сліпий цікавився музейною справою, підчас канікул сам їздив і збирав старі ікони, іконостаси, заохочуючи до цього студентів.Це робилося для того, щоб прищепити в душах молоді любов до своєї рідної історичноїминувшини, виховати почуття прекрасного.
Так з дня в день проходила праця в Академії. Долаючинелегкі зовнішні перепони, Академія на чолі з ректором о. Сліпим працювала на майбутнєсвого народу. Вона, як сказав о. Іван Музичка на Ювілейному концерті з нагоди 50-річчяБогословської Академії, «як висока богословська школа, стала на таких традиціях:
а) дати нашій Церкві богословську науку;
б) дати нашій Церкві нових вчених, святих і активнихсвящеників на службу Христові і народу;
в) стати на сторожі своєї традиції, щоби не відриватисебе від життя і душі народу;
г) не позичати, не кривити душі народу нововведеннями,а з його минулого і його сучасного творити правдивий напрям для глибокої віри ілюбові Бога». [67]
Розділ II. Праця на благо Церкви і народу
 2.1 Сліпий — архипастир Української Греко-КатолицькоїЦеркви
З плином часу завжди настають якісь зміни. Одніна краще, а інші — на гірше. Мабуть до цього другого ряду можна назвати зміни, якіприніс рік 1939 на теренах Європи. Її ділили між собою дві системи — нацистськаі більшовицька. На підставі договорів між урядами СРСР і Німеччини в серпні 1939року більшовики зайняли Галичину і Волинь, а разом з тим три найбільші єпархії- Львів, Перемишль і Станіславівську єпархії, а крім того Волинь — територію апостольськоговізитатора.
Почалися переслідування і тортури. Радянська системанаводила «порядок» звичними для неї методами. Як згадує свідок тих часівМ. Гор у своїх споминах:". кожного дня приходили вісті про постійні арештисеред студентів, про засади НКВД (КГБ) в домах студентів чи гуртожитках, де заарештовуваливсіх, хто з’являвся там протягом кількох днів. Нам було відомо, що увесь українськийполітичний національний провід був уже заарештований, як також арештовано культурнихдіячів". [68]Проводилася насильна перебудова господарської і соціальної структури захопленоїтериторії, проводили націоналізацію, колективізацію.
Дещо відкриває масштаби звірств сталінського режимуна західноукраїнських землях невеличка книжечка під назвою «Злочини комуністичноїМоскви в Україні в літі 1941 року», видана в 1960 році видавництвом «Пролог»(в 1991 році в Дрогобичі, в видавництві «Відродження» було перевиданоцю брошуру). Кров стигне в жилах, коли читаєш про те, що робило НКВД з тими, хточимось «завинив» проти влади Рад. Масові розстріли — ще виглядало як«гуманне» покарання, бо над в’язнями надзвичайно жорстоко знущалися: відрізалиїм різні частини тіла, відрубували руки і ноги, здирали шкіру разом з волоссям,запихали у вуха розбите шкло, обпікали окропом, а деяких просто варили. Воістину,як говориться в одному з свідчень:". Там у тюрмі діються дантейські сцени."[69]Таке можна побачити лише в пеклі. Мимоволі постає запитання — чи людина могла такезробити? Чи могла людина так жорстоко і немилосердно поводитися з іншою людиною?А найчастіше ті нещасні, що попали в руки органів безпеки були невинні (бо чим завинилидіти-немовлята, які народилися в тюрмі, які були замордовані в нелюдський спосіб).Наведено свідчення однієї монахині, Олени Вітер. [70]З цього свідчення видно, наскільки брутальними були кати, незважаючи на те, що передними була посвячена Богу особа. При арешті агенти не дозволяли с. Олені взяти зсобою ніяких речей, кажучи: «Ми тебе перевдягнемо і пересвятимо». Комуністи,не маючи нічого святого, кпили над тим, що у кожного християнина викликає трепет:агент Зіна, що прибула з іншими для арешту с. Олени зайшла в каплицю, збезчестилаїї і вкрала з престолу золоту ложечку, а в тюрмі". коло другої години ночіказали мені скинути верхню одежу, — я залишилася лише в білизні. Тягнули мене заволосся, били головою об мур, кулаками в лице. Згодом один енкаведист вхопив менеза руки, другий за волосся, третій за ніс і влили мені в уста дві склянки урини.- «Маєш, це твоє святе Причастя,» — казали. "[71]
І ще одне свідчення, яке наведено в брошурці — це уривок з газети «Краківські вісті» за 7 серпня 1941 року, в якому говориться,як більшовики чинили злочини на Волині — в м. Кременці, де було замучено 8 священиків(один з них — о. Олексій Дубицький) і владику Симона:". найстрашеннішу смертьмав владика Симон. Провівши його голого, під удари крісових прикладів, через вулиціКременця до тюрми, замасакровано його в цій тюрмі в жорстокий спосіб. Звиродніліенкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п’яти, ніс та язик і викололиочі. Триденні пошуки, після приходу німців до Кременця, за тілом владики не малиуспіхів". [72]
З цих свідчень видно, як немилосердно комуністинищили людей. Не була винятком Церква, проти якої під гаслом войовничого атеїзмупочалися репресії проти духовенства і вірних.
Безпосередній свідок тих часів, о. Йосип Сліпий,так згадує про атмосферу, в якій перебували люди: «Тоді (по приході більшовиків)клався я ввечері спати і не був певний, чи рано встану на волі. Тоді приходили меніна думку слова пророка Ісаї: Прийде час, коли зранку будуть вони з тугою вижидативечора, а ввечері тужитимуть за ранком. „[73]
Виходячи з таких складних обставин глава УкраїнськоїЦеркви Митрополит Андрей, вже похилого віку і паралізований, на самому початку радянськоїокупації передав лист до Риму і просив у ньому назначення о. д-ра Йосипа Сліпого,ректора Богословської Академії, своїм єпископом-помічником з правом наслідства.
З листом від Шептицького до Риму, в якому йшлосяпро висвяту свого наступника, о. Йосипа Сліпого їздив о. Йосиф Кладочний. Він частовиконував складні завдання митрополита Андрея. В листопаді 1939 року він нелегальнопробрався з окупованого більшовиками Львова за кордон і мав аудієнцію у папи ПіяXII. [74]
Через небезпеку від більшовиків хіротонія Кир Йосипавідбулась майже таємно, в приватній каплиці митрополита Андрея при участі єпископівМикити Будки і Миколи Чарнецького в присутності крилошан митрополичої капітули.Хіротонія відбулась в свято Непорочного зачаття Пречистої Діви Марії, 22 грудня1939 року, а Рим потвердив це рішення, яке було публічно оголошено для вірних вжеаж після відходу більшовиків — 31 грудня 1941 року.
Через три роки після свячення архиєпископ писав:“Я був висвячений тайно. Опісля мої єпископські свячення проголошено урядово.Я не міг ставити перешкоди своїм свяченням, бо в час гоніння свячення не є честю,а в певній мірі тягарем». [75]
 2.2 Більшовицька окупація
В часах лихоліття II-ої Світової війни архиєпископЙосип Сліпий продовжував спокійно працювати біля митрополита Андрея, стан здоров’яякого постійно погіршувався і через це коад’ютор все частіше заступав його у виконанніпастирських обов’язків.
По чотирьох роках Червона Армія, відкинувши німецьківійська, здобула знову Західну Україну, встановлюючи радянську владу на окупованихтериторіях.
Для того, щоб якось надати стабільності і запевнитиЦеркві можливість її існування, яке описувало радянське законодавство, митрополитСліпий вислав до Москви делегацію священиків (Г. Костельника, К. Шептицького, І.Котова і о. Будзинського) для вияснення відносин між Церквою і державою, виходячиз того, що Церква дотримується нейтральної, аполітичної позиції щодо державної влади.Делегація мала також передати дар Української Католицької Церкви (1 млн. крб), призначенийна допомогу інвалідам війни. Але делегацію не допустили до відповідних посадовихосіб, а замість того їй поставили вимогу, щоб Церква включилась в активну боротьбупроти українських повстанців, які воювали проти більшовицького режиму. Нічого недопомогли пояснення митрополита, що Церква не може приймати участі у збройній боротьбі,що вона повинна шанувати людське життя, дотримуватись Божої заповіді «не вбий».
О. Гриньох пише: «Делегація вернулась з Москвиз переконанням, що російський і більшовицький уряд має вже готовий, раніше виробленийплан поведінки супроти Української Католицької Церкви. Цей до кінця продуманий ірафінований план знищення Української Католицької Церкви почав негайно виявлятисяі набирати конкретних форм. У цьому плані паралельно (але заздалегідь продуманоі узгіднено) було поділено головні ролі між такими чинниками (подаємо їх за їхньоюважливістю): а) більшовицький уряд зі своїм адміністративним, партійним і поліційнимапаратом; б) Російська Православна Церква на чолі з патріархом Алексієм і своїмапаратом на місцях; в) відповідно намовлені, застрашені чи стероризовані одиниціз Української Католицької Церкви.
Хоча з приходом в 1944 році радянської армії наЗахідну Україну поновився тиск на вірних та Церкву і самого звання „католик“вистачало для засуду, Церква продовжувала свою діяльність. Гарантією її збереження,своєрідним ангелом-хоронителем, виступав всіма шанований Слуга Божий Андрей Шептицький,авторитет і повага якого не бралися під сумнів ні його прихильниками, ні ворогами.Це чи не найголовніша причина, що стримувала більшовиків від рішучих дій для ліквідаціїУкраїнської Католицької Церкви.
А цього наміру радянська держава ніколи не залишалаі при другому приході на західноукраїнські землі почала впроваджувати в життя. Лишеметоди дещо змінилися: відмовившись від брутальної політики войовничого атеїзмутиск на Церкву старалися замаскувати. „Безбожницька пропаганда притихла, Церкву,духовенство, церковну службу залишено в спокої. Церковні податки були помірковані,священики, дяки, диригенти церковних хорів, а навіть голови церковних братств булизвільнені від військових повинностей, богослужіння в церквах і святкування празниківмогли вільно відбуватися“. [76]
Такий стан справ пояснювався цілковитою заклопотаністюрадянського апарату війною і розбудовою на нових землях. А для цього не бажано буловороже настроювати населення. Але так тривало поки був живий Слуга Божий Андрей.
Митрополит захворів на грип і було вже видужав,але, раптово, його стан сильно погіршився, до чого привело ускладнення — хворобасуставів, яка послабила серце. Владика Сліпий щоденно відвідував митрополита і навітьбув присутній при його смерті, яка настала 1 листопада 1944 року.
Похорон митрополита Андрея відбувся з усіма урочистостями,похоронній процесії було дозволено пройти вулицями Львова, що раніше було неможливоза більшовиків.
Зі смертю Андрея Шептицького наша Церква і її новийголова — архієпископ Йосип Сліпий входять у новий етап свого розвитку — етап переслідуванняі цілковитого знищення.
Цей етап характерний тим, що закінчилося спокійнеі толерантне ставлення російських більшовицьких структур до Української КатолицькоїЦеркви. Хоча наступник Слуги Божого Андрея, новий митрополит Йосип Сліпий без перешкодзайняв митрополичий престол, але перші тижні його правління вказували на зміни уставленні більшовицької влади до Української Католицької Церкви.
Мотивуючи військовими діями восени — взимку 1944- 1945 років всім українським владикам заборонили спілкуватися зі своїми вірнимичи то усно, чи письмово. Цей крок радянської влади відбувся зразу ж після смертіШептицького. А наступним кроком було те, що партійні, адміністративні і репресивніоргани почали вивчати настрій населення і духовенства. А крім того в усіх районахскликали духовенство на конференції, де говорили про історію Української КатолицькоїЦеркви, критикували Унію, Апостольський Престол, Ватикан і Католицьку Церкву взагалі.Ці конференції скликалися через голову законної ієрархії і явка на них була обов’язковою,а хто наважувався не приїхати, зазнавав репресій (арешти, допити, фізичний і моральнийтиск).
Були розміщені скрізь гарнізони військ МВД, почалисярепресії проти вірних та духовенства для того, щоб залякати і зломити ймовірнийспротив пропагуванню політики Москви.
У більших центрах при адміністративно-патрійнихорганах було призначено „уповноважених в справах Російської Православної Церкви“.Це були люди, прислані з „центру“ — вірні ленінці, члени партії і працівникиМВС.
 2.3 Арешт митрополита
Ці попередні кроки були підготовкою до головногоудару, який відбувся після статті Володимира Росовича (Я. Галана) в газеті»Вільна Україна" від 6 квітня 1945 року під заголовком «З хрестомі мечем». В ній критикувалося покійного митрополита Андрея, звинувачувалосяуніатських священиків, які нібито "є організаторами банд німецьких націоналістів,є агентами міжнародної реакції. Вони шкодять народові в його святій творчій роботі.Вони є винуватцями багатьох злочинів, що їх українсько-німецькі націоналісти вчинилиі чинять над населенням західних областей України". [77]
Було організоване широке обговорення цієї статтісеред населення. Її видавали спеціальною брошурою, передавали по радіо. Це нібирозв’язувало руки для подальших репресій. «Вже кілька днів після появи статті,11 квітня 1945 року, арештовано органами МВД всіх українських єпископів у засязіполітичної влади більшовицького уряду: у Львові митрополита-архиєпископа ЙосипаСліпого, єпископа-помічника Микиту Будку, єпископа апостольського візитатора дляукраїнців католиків Волині Миколу Чарнецького; у Станіславові єпископа ГригоріяХомишина і його помічника Івана Лятишевського». [78]
Блаженніший Йосип Сліпий так описує цей час:«Пригадую собі, як в середу 11 квітня 1945 року наїхало дуже багато авт з поліцією,а полковник Мельніков приніс мені документи прокурора про арешт. Обшукали мене ізабрали на авто та відвезли до тюрми при вулиці Лонцького. Дуже прикра була річпочути на собі під час обшуку розбишацькі руки». [79]
Митрополита помістили в камеру до ранку, а наступногодня, 12 квітня 1945 року, відправили поїздом до Києва. В столиці Радянської УкраїниСліпого помістили в камеру-одиночку в тюрмі на вулиці Короленка 33 і почали провадитислідство.
«Мене водили на слідство день і ніч, — оповідавБлаженніший, — так, що я буквально падав з ніг і мене мусили підтримувати, ведучидо слідчого судді, при тому голодував, бо давали на день трошки юшки і 300 грамхліба. Одного разу ранком, вертаючи з допиту, бачив я на коридорі єпископа ГригоріяХомишина, згорбленого і похиленого, як повертався з умивальки. А голодування, безсонняі часті довготривалі допити можуть допровадити людину до безум’я, то велика ласкаБожа, що я витримав всі ті муки». [80]
Мучителі мали перед собою конкретні цілі. Вонихотіли зломити митрополита для того, щоб він виконував їх волю. Від Сліпого вимагалипідписатися, що він зрікається єдності з папою, в замін за це йому пропонували Київськумитрополію. Коли Блаженніший відмовився від такої пропозиції, почали звинувачуватийого у співпраці з націоналістами, що він хотів погодити націоналістів, що правивСвяту Літургію для дивізії СС «Галичина». Але нічого конкретного йомузакинути не змогли і говорили, що він сидить за покійного митрополита Андрея, якийпомер кількома місяцями раніше.
Справу було передано іншому слідчому. Замість першогослідчого — Горюна, людини грубої і простакуватої, дізнання проводив слідчий капітанКрикун. Він вдавався до фальсифікації протоколів допиту з надією, що вимучений важкимиумовами і тривалим допитом Йосип Сліпий їх підпише, але Блаженніший, переглядаючилистки побачив записані наклепи на Папу, митрополита Андрея та відмовився:«Я таке не казав і не буду підписувати нічого». [81]
Митрополит говорив, що в протоколах є 3/4 брехні.Пізніше він пояснював: «Треба мати на увазі, що вони (слідчі — К. О.) безбожники,без моральних засад, деколи мало образовані, а ще до того переходили в тому звірськомунапрямку свій вишкіл, то не дивно, що вони не в силі інакше писати». [82]
Через деякий час митрополиту передали передачу,в якій було трохи сухарів, родзинки, покраяна просфора і невеличкий кубок. Завдякицьому Кир Йосип Сліпий мав змогу відправляти в київській тюрмі Службу Божу.
Слідство завершилося майже через рік після арешту- 10 травня 1946 року. На основі судової справи (обіймає сім томів — близько 3000сторінок), цілком сфабрикованої і упередженої, було зачитано звинувачення, яке,як подає О. Мишанич, будувалося на таких пунктах: [83]
1.  Митрополит Йосип Сліпий — агент Ватикану.
2.  Митрополит Йосип Сліпий, разом з Андрієм Шептицьким, — агенти німецькихрозвідувальних органів.
3.  Митрополит Йосип Сліпий — керівник антирадянського підпілля.
На закритому суді (військовий трибунал) без участіобвинувачення і захисту, що проходив з 29 травня по 3 червня 1946 року оголошеновирок для митрополита Йосипа Сліпого: вісім років виправно-трудових таборів, трирічнепозбавлення прав і конфіскація майна.
А в цей час на Західній Україні події відбувалисяпо добре продуманому сценарію. Після арешту єпископату відбулися обшуки в митрополичихпалатах, тоді арешти всіх видатніших священиків, викладачів Академії та семінарії.
НКВД заарештував також тих священиків, яких булообрано для адміністративного керівництва єпархіями на час відсутності їх владик.Як пише о. Іван Гриньох, влада «хотіла створити в Українській Церкві стан правно- канонічного безладдя і легше здійснити свої плани ліквідації Української КатолицькоїЦеркви». [84]
 2.4 Львівський псевдособор 1946р.
Ні для кого не є секретом, що більшовики з неприхованоюворожістю ставилися до Церкви взагалі. Їхня ідеологія не могла миритися з тим, щоббудь — яке інше вчення буде відтягати на себе розум людей. Таку “конкуренцію” вонивигравали просто і брутально — воюючим атеїзмом. Та треба віддати належне гнучкостімислення радянського керівництва, яке в часі другої світової війни зуміло змінитилінію поведінки і відкинуло цей воюючий атеїзм в сторону, залучивши цим самим насвій бік з одного боку своїх же громадян, яка така політика відлякувала, а з іншого- знайшло прихильне ставлення у союзників по антигітлерівській коаліції, особливоу американців і англійців, які високо цінували свободу релігійних переконань.
Московська церква стала на бік офіційної влади.Митрополит Московський Сергій у листі закликав до оборони СРСР, за пожертви вірнихбуло споряджено військову танкову колону для фронту[85].Назовні все виглядало досить пристойно — світська і духовна влада об’єдналися длятого, щоб зорганізувати народ для боротьби з жорстоким ворогом. Хоча ніхто не знімавз повістки дня боротьбу більшовиків проти Бога і Церкви. Прикриваючись лише іншимистатями в законодавстві влада розправлялася з невигідними чи непоступливими священикамиі мирянами. Це тривало аж до самої перебудови. Можна говорити, що на цій ділянцівідносин між Церквою і державою Православна церква обрала принцип, що краще поганиймир, ніж добра війна.
Але була інша ділянка відносин Православна церква- Радянський Союз, де між партнерами були не то що мир, а навіть плідна співпраця.Така співпраця єднала цих двох партнерів по відношенню до Ватикану і Католицькоїцеркви. В цьому питанні Церква і держава займали однакову крайнє ворожу позицію.
Митрополит Алексій, що його обрали у 1944 р. Патріархомвже в першому своєму посланні зазначив, що одним із найважливіших завдань Церкви,яку він очолює, є боротьба з Ватиканом та католицизмом [86].
Позицію влади можна зрозуміти з того, що у 1947р. вийшла праця впливового радянського ідеолога сталінських часів А. Артурова “Ватикани его политика”, де автор пояснює що “Радянський Союз всіма силами має боротисяз Ватиканом, якщо хоче здобути провідне місце у сучасному світі, а будь-якого співіснуваннячи порозуміння між Католицькою церквою і комунізмом не може бути, бо всесвітнійвплив Католицької церкви іде в розріз із комуністичним інтернаціоналізмом”[87].
Ото ж видно спільні інтереси двох сторін які хотілизнищити Католицьку церкву, церкву, що вони вважали за чужу. Та набагато більше зросталазлоба і завзяття до насильства, коли заходила мова про Східні Церкви, з’єднанніз Апостольським Престолом, які православні і дотепер вважають своїми, але як такі,що зрадили і відійшли від правдивої віри, як такі, що розкололи православ’я. Ізвластивими Московській церкві месіанством і думкою про власну винятковість[88]вона старається навернути цих нерозумних і гордих (на її погляд) заблудших овецьдо правдивої кошари.
А коли дивитися в цьому контексті на УкраїнськуГреко — Католицьку Церкву, то тут додаються ще і великодержавні прагнення Москвизахопити українські землі. Це бажання супроводить Московську державу ще з часівзаснування Московського князівства, яке ласим і лукавим оком дивилося на КиївськуРусь. Цю ворожість старалися приховати надаючи її в різний час різних забарвлень,але вона ніколи не зникала.
Саме під таким кутом треба розглядати Львівськийсобор 1946р. З одного боку мілітарні сили Москви захоплюють всю територію України,включно з останнім острівцем українства, який був під Австро — Угорщиною — Польщею,а з іншого духовна влада — Церква, безумовно підконтрольна світській владі, прагнезахопити у свій полон душі людей і витравити з них дух українства і мазепинства.Захопивши територію, Москва прагнула захопити душі, жорстоко нищачи того хто стоявна її шляху — Українську Греко — Католицьку Церкву.
Роль Радянської влади у розгромі Української КатолицькоїЦеркви розглянуто у попередньому пункті. Тепер варто зупинитисьна ролі МосковськоїПатріархії у цій чорній справі, хоча треба зазначити, що Православна Церква діялаза спонукою держави і за її керівництвом, стиль якого видно скрізь усі демагогічнігасла про “возз'єднання з прадідівською вірою”. [89]
Усунувши греко — католицьку ієрархію на чолі змитрополитом Йосифом Сліпим, влада зробила наступний крок, яким була організаціят. зв. “Ініціативної групи”, яка за офіційними даними постала 28 травня 1945р. уЛьвові[90],хоча це вже був офіційний виступ цієї групи, яка звернулася з листом до Ради народнихкомісарів УРСР з пропозицією затвердити її для того, щоб перетворити УкраїнськуКатолицьку Церкву на Православну.
Головними дійовими особами цієї групи були, якподано у зверненні, о. д-р Гавриїл Костельник — представник Львівської єпархії,голова групи, о д-р Михайло Мельник — представник Перемишльської єпархії і о. АнтінПельвецький — представник Станіславської єпархії[91].
Влада в особі Уповноваженого Ради в справах РуськоїПравославної Церкви при РНК УРСР П. Ходченка санкціонувала діяльність цієї групи[92].
Почалася робота по “переконуванню духовенства"[93].Це могло би бути окремою темою для дослідження, але коротко можна показати, якимиметодами діяла ініціативна група для подолання опору тих, які не хотіли приєднатисядо Православної Церкви. Зокрема, о. Костельником, 3-го лютого 1946р. був надісланийультиматум до о. Євгена Дуткевича, пароха церкви Св. Петра і Павла у Львові: “ПовідомляюВас, що оскільки до 5-го цього місяці Ви не приступите до ініціативної групи, товід того дня Ви не зможете правити Служби Божої ні в одній церкві і одночасно втратитевсі права пароха”[94].
Ініціативна група проводила збір списків тих, хтоне хотів підлягати її юрисдикції, яку більшовики визнали за “єдиний тимчасовий церковно- адміністративний орган, якому надається право керувати в повному обсязі греко- католицькими парафіями в західних областях України”[95].
Для того членами ініціативної групи були проведеніз допомогою місцевої влади і працівників МДБ в кожному деканаті наради з греко- католицькими священиками з метою їх переходу на православ’я. Про добровільністьтут говорити нема сенсу: “…Я знаю, що коли не перейду на православ’я, то мені будетюрма і Сибір…” — так говорив на одній з цих нарад, що провадились за однаковимсценарієм о. Ів. Устиянович, парох с. Ст. Лисець[96].
Наступним кроком до знищення Католицької Церквибуло скликання в березні 1946р. собору у Львові. Це була лише жалюгідна спроба вдягнутина вовка овечу шкуру, тобто надати чинності всім тим злочинам проти Греко — КатолицькоїЦеркви. Собор могла скликати лише законна ієрархія на чолі з Митрополитом Сліпим,який в цей час сидів у київській в’язниці. Щоб надати вигляду законності, до участів соборі було запрошено двох владик, колишніх греко — католицьких священиків о.Антонія Пельвецького і о. д-р Михайла Мельника, яких за згодою Патріарха Московськогоі всієї Русі Алексія було рукоположено 24 і 25 лютого 1946р. в Києві. Відповідно,одного — для Станіславської єпархії, а другого — для Перемишльської[97].
То, що собор Греко — Католицької Церкви очолювалиєпископи Православної Церкви, та й всі організатори цього собору були вже фактичносвящениками не греко — католицьким, а православними, бо 22-25 лютого перейшли доРосійської Православної Церкви [98]робить цей собор не важним.
Керувала всім цим фарсом більшовицька влада з допомогоюрепресивного апарату. Так підбір делегатів на той собор, їх реєстрацію і приїзддо Львова організовував полковник держбезпеки Богданов[99].Він видавав делегатські мандати учасникам собору, а завіряв їх протопресвітер Костельник.Той самий полковник Богданов, як на фронті, видавав кожному делегату талон на обіді на 200 грамів горілки. Це мабуть для того, щоб краще відсвяткувати Торжество Православ’я,- першу неділю Великого посту, під час якої організатори собору вирішили завершитиліквідацію Української Церкви.
Весь хід собору був витриманий в тому ж дусі насильстваі брехні. Свідченням того є хоча б аналіз “соборових документів”, які цілком витриманіу дусі радянської публіцистики сталінських часів і великодержавного шовінізму.
Ось деякі з них, що стосуються великодержавноїідеї про роль “старшого брата”: “Якби Росія…не звільнила нас від польського гноблення,то наш народ перестав би існувати”[100](стор.43). “Православна Росія…спасла наш народ повної полонізації і латинізації"(стор.80). “…Радянський Союз, завдяки героїчним перемогам своєї армії…спас усі слов’янськінароди від загибелі” (стор.44).
Крім Польщі нашим ворогом був Ватакан: “Національневизволення українського народу від вікового поневолення мусило потягнути за собоюі церковно — релігійне воз’єднання його, а саме — ліквідацію Берестейської унії,розрив з Ватиканом і воз’єднання з Руською Православною Церквою" (стор.71).
Аналізуючи бачення Греко — Католицької Церкви ПравославнаМосква говорить, що злука з Апостольським Престолом не є Божим ділом: “З історіїуніатських соборів видно, що частина єпископату підтримували унію…однак народ Божийрішуче відмовився признати унію. Це означає, що на уніатських соборах виявляласяволя людська, а не воля Божа” (стор.176). Це вже є вершиною будь — якої самовпевненості- визначати, що є воля Божа, а що не є воля Божа. Але це робиться, як і багато щоробилося більшовиками (тут вони, правда, всі в рясах, хоча читаючи такі висловивидно “лампаси з — під ряси”) від імені народу, вданому місці, від імені “народуБожого”. Відповідно, церква уніатська позбавлена Божої Благодаті. Тому греко — католицькієпископи на чолі з Сліпим “не зорієнтувалися ні в політичній, ні в духовній ситуації,і хвиля духовного життя пройшла їм понад голови” (стор.45). От “ініціативна група”,очолювана о. Костельником іде “єдиним розумним і правильним шляхом” (стор.45). Яквідомо всім, цей шлях вказували з Кремля. І той хто мав “гнучкий дух" (стор.85)пристали до нашої спасительки — Московської Церкви. Доцільніше було б о. Костельникупід час своєї промови вжити слова “гнучка совість”, яка немає жодних моральних орієнтиріві йде за зміною “політичної ситуації”. Тільки чи політична ситуація визначає поведінкулюдини, чи Христова Благовість?
18 травня 1981р. під час святкування 35-річчя Львівськогособору митрополит Київський і Галицький Філарет сказав про греко — католицький єпископат:“Греко — Католицькі єпископи не виражали церковного Передання Східної Церкви,…вонипішли проти народу Божого; не Львівський Собор винен у тому, що ті єпископи не булина Соборі” (стор.180). Напевне за волею Божого народу їх тримали у казематах тюремі на засланнях. Дійсно, собор у тому не винен. Винен народ?
Так, призналися ревнителі Москви, не лише нашієпископи “не зрозуміли свого призначення, не виправдали довір’я…” (стро.71), алей “дехто з наших людей з дитинства засліплений славою Римської Церкви” (стор.74).Тому цей народ треба перевиховувати і це “перевиховання духовенства і народу в дусіПравослав'я щойно починається" (стор.72). Коли згадати про методи того “виховання”непокірних, то знову ж постає питання, що ж це за духовне оновлення і спасіння неслаМосковська Церква на українські землі.
Само зрозуміло, що таке виховання стало “можливезавдяки великим перемогам Радянського Союзу…” (стор.73). Тут повторилася історіяз поділами Польщі, коли Росія здобувала крок за кроком українську землю, насаджуючина ній православ’я, що подається як “схиляння до Православ'я" (стор.28). Дякуватитреба нашій великій і могутній Православній Церкві, яка веде нас із темряви уніатства!Велика подяка також “Урядові Радянського Союзу за наше визволення та об’єднаннявсі українських земель” (стор.86).
Але попри те, що ініціативна група іде за вказівкоюзгори “тим єдиним розумним і правильним шляхом”, сумніви не залишають учасниківсобору: “…варто було б бодай перевірити ставлення народу до справи (об’єднання зМосковською Церквою — О. К.) ” (стор.46).
А на справді, зацікавленим у цьому об’єднанні бувуряд бо з “дозволу державної влади утворилася Ініціативна група" (стор.45).
Цікаво як відноситься до цієї “ініціативної групи"сам її голова, о. Гавриїл Костельник. У своїй доповіді на соборі він з усієї силивикриває й розвінчує унію як найбільше зло для нашого народу. Але він заговоривсядо того, що сказав: “Унія — це “ініціативна група по воз’єднанню всьгоправославного Сходу з папським Римом" (стор.81). Тобто, ідучи за думкою промовцянайгірше явище для нашого народу, названо тим самим іменем, головою якого він єі з діяльністю якого буде пов’язане його ім’я в історії рідного народу — з сумнозвісною“ініціативною групою по воз’єднанню з Православною Церквою”. Виглядає, що в глибинідуші отець Гавриїл розумів, що робить не правильно, але все ж таки пішов по шляхуЮди — зрадив, не покаявся і помер. Як зазначив на міжнародній конференції, присвяченій50-річчю Львівського собору Борис Гудзяк: “Трагізм, моральна криза і доля отця Костельникає вражаючими…”[101]
О. Костельник як і весь наш народ, як вся Церква попали у великустрашну машину. Хоча це зло мало в різні часи різну назву, в ХХ ст. воно називалосябільшовизм — сталінізм. В книжці про Львівський собор, виданій в 1983р. про о. Костельникапишеться: “Отець д-р Гавриїл Костельник не тільки адміністратор Церкви, але й усімапризнаний вождь усього великого церковного руху”. [102] Дуже дивна фраза.Вона ніяк не в'яжеться з богословською термінологією. Фраза загальна і не логічна:не відомо хто визнав Костелька вождем і якого саме церковного руху. Та й взагалі,відколи церковних достойників почали називати “вождями”? Відповіддю на всі ці запитанняможуть бути наступна цитата з першого видання датованого 1946р." Діяння соборугреко-католицької церкви 8-10 березня 1946р. у Львові”, де на перед останній сторінціподано натхненника і організатора всіх тих звірств, що чинилися від Карпат до Тихогоокеану. Автор, доктор В.Р. Ваврик пише: “Дякуючи перемозі Червоної Армії і дипломатіївеликого вождя Й.В. Сталіна, Карпати увійшли в склад Радянського Союзу,і, як мильна булька, тріснула штучна унія на білоруських і українських землях. ”[103]
Ми добралися до причини, до режисера вистави, яка називалася Львівськийцерковний собор. Але попри те кожен міг зібрати в цій виставі гідну роль, а то,що він вибрав зраду, треба винити лише себе. Бо перед вибором стояли всі без винятку.І той вибір зробили. Кожен вибрав те, що йому більше підходило. Як зауважив на вжезгаданій вище міжнародній конференції, що відбулася в травні 1996р. у Львові і булаприурочена 50-річчю собору 1946р. науковець Олег Турій: “Одні (делегати “собору”)пили 200 грам горілки в готелі “Брістоль”, а інші, їдучи в Сибір, ділилися останнімкуском хліба”[104].
 2.5 Роки ув’язнення
Львівський церковний псевдособор 1946р. мав на меті надати насильномузнищенню Української Греко — Католицької Церкви вигляд канонічності. На цьому соборігрупа самозванців, за якими стояла радянська держава, хотіла вирішити долю усієїУкраїнської Церкви, виступаючи від імені цієї Церкви. В той же час законний главаукраїнських католиків, Блаженнійший Кир Йосиф Сліпий знаходився під слідством органівбезпеки.
Позиція самого Блаженнішого відносно рішень Львівського соборучітка і однозначна: “Рішення Львівського собору 1946р. …я не признавав і не признаю,бо вважаю, що сам собор проводився в супереч канонічних правил, тобто в неприсутностімитрополита, як голови Церкви і єпископів…Головою Католицької Церкви я признаю ПапуРимського…”[105] Такі слова Кир Йосифане могли не викликати негативної реакції у державної влади. І логічним було те,що ліквідувавши УГКЦ хотіли ліквідувати і її первоієрарха. Тому проти Сліпого сфабрикувалисудовий процес після, якого заслали етапом до Сибіру.
Чи не найважчим з усього в’язничного життя Кир Йосифа, тай будь- якого арештанта були етапи — перевезення в’язнів з місця на місце. Бо в камерічи в таборі був хоч і жахливий, але розпорядок, до якого людина звикала. Під часетапування цей розпорядок збивався і арештований не знав, що йому принесе завтрашнійдень. Тобто до всіх труднощів, яких було не мало, додавалася не визначеність, щосильно пригнічувала людину.
Ну а що до труднощів, то радянська каральна система створювалаїх чимало. Обшукавши тих, кого відправляли по етапу, видавали їм на дорогу пайкучорного хліба і оселедець. Після такої їжі в’язні дуже терпіли від спраги, бо водудавали лише зранку і ввечері. Умов у вагонах, що перевозили в’язнів, — “зек вагонах"не було жодних. Через те в дорозі багато нещасних помирало, або терпіли від важкихнедуг.
Не обминула така частка і Йосифа Сліпого. Під час етапування зКиєва через Москву до Новосибірська Митрополит захворів на дизентерію. Тому в табіру Маріїнську, де мав відбувати покарання, він прибув з високою температурою і ззапаленням легень. [106] Та незважаючи наважкий стан хворого, його, за наказом начальника табору, виписали із стаціонаруі помістили в один з найгірших бараків.
На протязі всього перебування Митрополита в таборах, можна помітити,що за ним пильно слідкувала адміністрація, яка як могла погіршувала і без того нелегкіумови перебування Йосифа Сліпого. Треба думати що таке відбувалося за наказом згори. Тому нічим іншим, як Божим Провидінням треба вважати те, що вже немолодийчоловік, яким був Йосиф Сліпий, перебув ці довгі 18 років ув’язнення. Він кількаразів дуже важко хворів, перебуваючи майже при смерті, відбував часті і триваліетапи, потерпав від знущань кримінальних злочинців, але кожного разу приходила якасьдопомога і підтримка. Якісь зовсім незнайомі люди ділилися з ним убогими табірнимихарчами, часом Митрополита брали під свою опіку молоді українські хлопці, колишнівоїни УПА, оберігаючи його від “урків”. [107] Цей перший етап перебуванняБлаженнійшого у таборах (1946-1953) характерний тим, що є мало даних про життя КирЙосифа. Каральна система хотіла знищити і забути людину, що не приймала її умов,з усіма наслідками які з цього виходили. Скільки терпінь міститься у коротенькихсловах Блаженнійшого, який на допиті сказав про ці 7 років: “Після того, як я бувзасуджений весною 1946р. військовим трибуналом військ МВС до 8 років позбавленняволі, термін покарання я спочатку до осені 1947р. відбував у Сиблазі МВС СРСР вМаріїнську Кемеровської області. Восени 1947 року мене перевезли етапом для відбуваннятерміну покарання на станцію Печора, в Печерлаг МВС СРСР, а восени 1948…мене зновуперевели етапом на станцію Потьма, Мордовської АРСР, де у виправно — трудовому таборія знаходився до весни 1953р., тобто до закінчення строку мого покарання”[108].
Ці роки відірвали Митрополита Йосифа від праці. Але навіть у важкихтабірних умовах він знаходив можливість відправляти Служби Божі. Як подає у своїхспоминах Франц Гробауер, що відбував покарання із Блаженнійшим, він для того використовувавродзинки, що передавали в передачах. [109] Він також виконувавдуш пастирську працю для спасіння своїх вірних, яких радянська система у великихкількостях нагнала до таборів.
Але Митрополит Сліпий завжди був свідомий того, що він глава УГКЦ.За неї він був згоден віддати своє життя. Тому коли в 1953р. закінчився термін йогоперебування в таборі і умови дещо покращилися, знову можна зауважити відновленнястарань Блаженнішого для легалізації своєї Церкви. Бо навіть після закінчення 8річного терміну влада не відпускала його з поля зору. Його в березні 1953р. повідомили,що після відбуття покарання він буде направлений до Маклаковського дому інвалідіву Єнісейський район Красноярського краю. Але натомість Патріарха Йосифа повезлидо Москви.
Радянське керівництво після смерті 5 березня 1953р. “вождя всьогопрогресивного людства" Й. Сталіна, вирішило дещо поміняти “стиль гри”. Требабуло пристосовуватися до післявоєнних змін у світі. Це спонукало до пошуків засобівякі могли дещо ушляхетнити комуністичну систему в очах світу. Одним з таких засобівбуло вибрано Католицьку Церкву. В Кремлі надіялися, що через Митрополита Йосифаїм вдасться налагодити відносини з Ватиканом. Для того його було привезено в Москвуна переговори, під час яких представник Кремля генерал Жуков запитав: “Чи не моглиб Ви нам допомогти унормувати відносини з Ватиканом? ”[110]
Блаженніший вхопився за таку можливість в надіїпокращити стан Католицької Церкви, яка зазнавала переслідування. На прохання генералаЖукова Кир Йосиф почав писати нарис історії нашої Церкви. Він отримав дозвіл працюватиу бібліотеці в Москві, почав збирати матеріали для написання цієї праці.
Та з усуненням Л. Берії від влади переговори булоприпинено, а Митрополита відправлено назад у Сибір — у Маклаковський дім інвалідів.Умови перебування тут були дещо кращі і він навіть зміг організувати відправи СлужбБожих для кількох десятків осіб. Правда це не залишилося поза увагою радянськихорганів, які пізніше долучили цей “злочин" до звинувачення Блаженнішого підчас другого засуду.
В Маклаково Кир Йосиф, опираючись на зібрані матеріали,продовжував писати нарис історії Української Церкви. Це також пізніше послужилодоказом неблагонадійності і підривної діяльності а написану працю долучили до справи.Крім того у 1954р. Блаженніший послав з Маклаково два послання: на Різдво і на ВеликийПіст. Переписувані від руки, вони дійшли на Захід.
Дбаючи за вірних на рідних землях Патріарх Йосифнаписав ще одне послання: “Заблудшим священикам во Христі мир! ” В цьому посланнівін звертався до колишніх греко — католицьких священиків, що підписалися на православ’я.Патріарх закликав цих священиків повернутися до своєї рідної Церкви, нагадував пронебесну кару про відступство.
Ці послання були спрямовані на те, щоб підтримативірних, допомогти вистояти проти валу атеїстичної пропаганди. Використовуючи послабленнярежиму у Маклаково Сліпий починає гуртувати біля себе духовенство. Так о. Іллю Блавацькогобуло назначено адміністратором на Центральний Сибір. Адміністратором на СхіднийСибір було призначено о. Степана Ратича.
Така активна діяльність була помічена органамидержбезпеки і 19 червня 1958р. Блаженнішого знову арештували і розпочали слідство,яке тривало цілий рік. Суд над ним відбувся 15-17 червня 1959р. [111]
Після суду Митрополита знову відправили до таборів,що у величезній кількості розкинулися у безмежних просторах Радянського Союзу. Причиноютакої жорстокості, хоч про неї офіційна влада, що тримала в ув’язненні Митрополитане говорила, була його непохитність і непіддатливість на всі облудні пропозиції.Вибравши терпіння і переслідування Блаженнійший залишився вірний своїй Церкві, АпостольськомуПрестолу.
Про цю героїчну людину не забували в Римі. Такз нагоди 40-річчя священства Папа ПійХІІ написав привітального листа до Кир Йосифа,називаючи його “достойним братом”. [112]
Не останню роль відіграв Апостольський Престілу визволенні Патріарха Йосифа з неволі, бо хоч і Верховна Рада СРСР на пропозиціюМикити Хрущова вирішила звільнити 1963р. Блаженнішого, та коли його було викликанодо управління табору, де зачитали постанову про звільнення, урядовці повідомили,що його звільняють, “щоб зробити послугу Івану ХХІІІ”. [113]
Розділ III. Спадщина Йосипа Сліпого
 3.1 Пасторальна праця
Доля митрополита Йосипа Сліпого склалася так, щона протязі майже двох десятків років він, перебуваючи в ув’язненні, був усунутийвід управління своєю Церквою. Звичайно, під час заслання він, як Глава УкраїнськоїГреко-Католицької Церкви, видавав пастирські листи, проводив роботу для зміцненнясвоєї Церкви, зокрема, назначав адміністраторів, а 4 лютого 1963 року[114]по дорозі з Сибіру до Риму висвятив у готелі в Москві о. Василя Величковського наєпископа — щоб він міг на місці опікуватися Католицькою Церквою. Але цього, звичайно,було мало для того, щоб відродити зруйновану більшовиками Церкву.
З визволенням Блаженнішого він отримав більше можливостейдля того, щоб рятувати ситуацію. Хоч завжди треба мати на увазі, що Кир Йосип Сліпий,перебуваючи за межами своєї рідної землі міг зробити лише частину того, що він зробивби, перебуваючи в осідку Києво-Галицьких митрополитів.
Та навіть те, що вже немолодий Митрополит Сліпийвстиг зробити вражає. Після 18-річної ізоляції він швидко зорієнтувався в новійситуації, яка була в світі. Це був час протистояння між Сходом і Заходом — демократичнікраїни і «держави народної демократії», очолювані комуністами, перебувалив стані «холодної війни». Щоб забезпечити собі добрий імідж, комуністистаралися одягнутися в одежу “демократів”. Після смерті Сталіна дещо пом'якшилосяполітичне життя у СРСР, а «відлига», що почалася за М. Хрущова, дезорієнтуваладеяку частину сил Заходу, які надіялися, що Радянський Союз змінився і що з часомповернеться до принципів демократії, до загальнолюдських принципів життя. Були такісили і в Церкві. В 1958 році після смерті папи Пія XII, якого комуністи і їх прихильникивважали «реакціоністом» і «ворогом прогресивних сил»[115]трон св. Петра обійняв новий папа Іван XXIII, який, бажаючи, щоб Церква йшла в ногуз часом, почав проводити політику «Аджорнаменто» — «осучаснення»,«ущоденнення» Вселенської Церкви. Такий крок був наслідком щирого бажаннязмін на краще, кроком до того, щоб Церква була виразницею всіх потреб своїх вірних,була їх матір’ю і вчителькою. Коментуючи таке бажання папи Івана XXIII, вже післясмерті, його секретар о. Лоріс Каповілля сказав, що Папа «рішився на нову політикупісля довгих молитов і медитацій, але, — як сказав о. Каповілля, — Іван XXIII мавсумніви, чи його „східна політика“ не є „ілюзією“, але боявсяперервати контакти з Москвою, що їх могло дати йому в руки саме „провидіння“.[116]Ми бачимо, що збоку Папи був щирий пошук змін на краще і тому Ватикан почав такзвану „остполітік“ — політику не критики і ворожнечі з комуністичною Москвою,а пошуки взаємопорозуміння. В якості спостерігачів були запрошені на II ВатиканськийСобор представників Московської патріархії, папа приймав різних московських достойниківу Римі, навіть приймав на приватній аудієнції 7 березня 1963 року зятя Хрущова- Олексія Аджубея, головного редактора газети „Известия“ і його дружинуРаду, дочку М. Хрущова. [117]
Ці та інші поступки комуністам мали за мету завоюватидовіру своїх опонентів і спонукати їх до переговорів для того, щоб, як говорив одинз архітекторів „східної політики“, архієпископ Касаролі „Якщо намбуде дана можливість вести нашу “східну політику»., то Росія стане християнською,а може католицькою". [118]
Та любий добрий задум і справу можна звести нанівець,коли братися за неї нещиро і підступно. А саме так підступно хотіли використатипоступки Ватикану комуністи. Керуючись намірами зовсім не благородними, вони використовувалилюбу можливість, щоб повернути справу для своєї користі, тобто маючи на меті незближення зі всім світом, а розповсюдження своєї ідеології, те саме, що робили Леніні Сталін, тільки надавши цьому більш приємнішого вигляду.
Проти таких поступок Москві боровся БлаженнішийКир Йосип. Він за 18 років перебування в руках комуністів мав змогу вивчити їх настроїі добре розумів, що така постава комуністів, коли вони вдають захисників людськоїгідності є облудною. Сліпий знав справжню позицію комуністів, які організували вЛьвові псевдосинод в 1946 році, а в новіших часах залишаються такими ж самими войовничимиатеїстами. По всьому Радянському Союзі було надзвичайно важко виконати шлюбний обрядв присутності священика та 2-ох свідків, згідно з церковним законом, а переслідуванняЦеркви проводилося швидко. [119]Сліпий застерігав Папу щодо такої постави супроти комуністів і щосили боровся заправа своєї Церкви, щоб вона не стала розмінною монетою у пошуках зближення з Москвою."Історія не знає більшої несправедливості від тієї, що її заподіяно українськомународові, Церкві",[120] — сказав він усьому Папському Синодові Єпископів в 1971 році. З такою послідовністювін діяв протягом довгого часу: до папи Івана XXIII писав з нагоди «Pacem interris», що світ і надалі залишається поділений на два табори — з Богом і протиБога". [121]Наступника Івана XXIII, папу Павла VI він благав спрямувати «спеціальне посланнядо всіх його вірних українських дітей»,[122]які терпіли за віру. І поновив це прохання Папі Івану Павлу II не приносити Українув жертву при пошуках контактів з Москвою: «Nihil de nobis sine nobis»[123](Нічого про нас без нас).
Митрополита Сліпого не можна звинуватити у тому,що він був вороже наставлений до Риму, чи підважував злуку Східної і Західних Церков.Бо за ці переконання він терпів гоніння і не відрікся їх. Кир Йосип мав власне баченнярозвитку як Української Церкви, так і інших Східних Церков. І така точка зору цілкомне суперечить еклезіологічній моделі Вселенської Церкви. Бо Східні Церкви, як іодна з них — Українська Католицька Церква від самих початків містили поняття«помісності», тобто Східні Церкви повинні бути в злуці з Вселенським Архієреєм,але не через навернення, чи зміну обряду, а через збереження тих глибоких давніхтрадицій, які вони набули на протязі років. При цьому треба уникати двох крайніхполюсів — уніатства, як «накидання» західних традицій, так і втрати ВселенськостіЦеркви, її автокефалізацію, яка виражалася у вигляді різних схизм як на Заході,коли Церква зближалася не з народом, а з державою і настає момент, що церковне мисленняпочинає керуватися політичними категоріями. Відпадаючи від вселенськості Церквазаперечує свій Божий характер, нидіє, політизується, національно-визвольні гаслазаступають їй сотеріологічні. [124]
Кир Йосип Сліпий на XXX конгресі організації«Церква в потребі» якраз перерахував сім основних ознак Помісної Церкви:власний обряд, власна мова, богослов'я, яке має специфічні для кожного народу особливості,Літургія і літургійне святкування цілого року, власна духовність і власне церковнеправо. [125]
Нові підходи і трактування відносин між церквамиСходу і Заходу і багато інших питань було розглянуто на II Ватиканському Соборі,учасником якого був і Кир Йосип Сліпий. Цей Собор став найголовнішим в історії Церквине лише XX століття, а й на тривалий час в майбутньому. Як сказав папа Іван XXIII,що розпочав його роботу, головним завданням Собору було відчинити навстіж вікнаЦеркви, пристосувавши її діяльність до обставин та потреб сучасності і таким чиномчерез її внутрішнє ставлення і водночас поворот до її праджерел — до Святого Письмаі старохристиянської традиції, підготовити єдність Церкви. [126]
Патріарх Йосип Сліпий, що повернувся з неволі,зміг взяти участь у другій сесії Собору, яка відбувалася з 29 вересня по 4 грудня1963 року в храмі Святого Петра. За час роботи Собору він двічі виступав з промовою(11 жовтня та 12 листопада) і 29 листопада служив Святу Літургію для учасників Собору.
В своїй промові 11 жовтня, коли обговорювали проектдокументу «Про Церкву» він вперше на такому високому зібранні висловивтезу про надання нашій Церкві патріархату: «Ми пропонуємо, щоб Києво-Галицькумитрополію піднести до гідності патріархату». [127]
Про те, що така могутня позиція Кир Йосипа Сліпогоне була якимось видом екстремізму, говорить те, що в декреті про Католицькі СхідніЦеркви, який було прийнято на 3-ій сесії Собору, в п.11 сказано:". патріархальнаінституція в Східних Церквах є традиційною формою управи. "[128]Митрополит Сліпий обґрунтовує це питання, покликаючись на давню історичну традицію,в своєму «Заповіті»: «Київські митрополити, хоч не носили патріаршоготитулу, управляли Церквою наче патріархи, користуючись патріаршими правами по взоруінших Східних Церков. Вони були свідомі, що патріархат Церкви — це видимий знакзрілості і самобутності намісної Церкви та могутній чинник в церковному і народномужитті». [129]
Патріарх Йосип якраз і хотів розбудити свідомістьлюдей, підняти їх у стані зневіри. По приїзді до Риму він всі сили кладе для того,щоб якнайширше заявити про свою Церкву. Він відвідує різні зібрання, відвідує своїхвірних, знайомиться з роботою монаших згромаджень, семінарій, поширюючи по всьомусвіті відомості про «мовчазну Церкву»,[130]над долею якої він вболівав всією душею: «Треба мати кам’яне серце або бутициніком, щоб не зворушитися на вид однієї великої руїни». [131]
Блаженніший також виділив чи не найголовнішу причинувсіх негараздів в нашій Церкві, яку треба усунути — брак єдності: «Не тількибрак єдності в Церкві, але й брак єдності в єпархії, у співжитті і проповіді».[132]
Тому митрополит почав із зміцнення дисципліни всерединіу Церкві: 23 грудня 1963 року Апостольський Престіл видав постанову, якою підтвердженоправо митрополита на титул і владу Верховного Архиєпископа. [133]
Це рішення мало важливе значення як для УкраїнськоїКатолицької Церкви (вона отримала канонічно-церковне оформлення у самобутніх і автономнихформах), так і для всіх українців католиків, яким надавалося широке національнесамоуправління в церковній галузі). Митрополит Сліпий став одним і найвищим зверхником,якому почали безпосередньо підлягати всі частини Церкви, всі єпархії, розкиданіпо світі, а не, як раніше, коли вони підлягали Апостольському Престолу. Тепер нашаЦерква перетворювалася в одну єдність з своєю богословською, духовною та культурноюспадщиною.
Маючи владу Верховного Архиєпископа, Кир ЙосипСліпий почав що два роки скликати Синоди українських владик у діаспорі. ЗавдякиСиноду, Сліпий, митрополит на вигнанні, без території, міг виконувати владу в усійукраїнській діаспорі. Коли він ще був в Сибірських таборах, то цей орган, який тодімав назву «Конференція українських владик» очолював у 1958 та 1962 рокахмитрополит Максим Германюк з Вінніпегу. Митрополит Йосип Сліпий домігся перейменуваннялатинської назви «конференція» на звичайну для Східних Церков назву«Синод», що силою свого авторитету потвердив папа Іван Павло II, який24 березня 1980 року сам скликав Синод українських владик.
Велику турботу Блаженніший проявляв по відношеннюдо осіб, посвячених Богові — монахів і монахинь, бо бачив велику користь у тому,що існують місця, де безперервно славлять Бога. «В старих часах, — згадуваввін, говорячи про Україну, — кожне місце, фактично кожне містечко, може й кожнебільше село, мало монастир, або принаймні групу прочан. Було б великим щастям длянаших поселень, коли б у кожній єпархії міг розвинутись принаймні один монастирЧину Студитів». [134]
В такій прихильності до оо. Студитів видно продовженнялінії свого попередника, Слуги Божого Митрополита Андрея, який з огляду на великупрацю для блага Церкви і для народу культивував студитське чернецтво на Україні,побудував для них монастир коло Львова. Тому приблизно через місяць після свогоприїзду до Риму митрополит Йосип Сліпий написав прохання, що було б корисно і потрібнозаснувати тут монастир оо. Студитів. Такий монастир було засновано і затвердженов жовтні 1965 року. [135]
Хотілося б ще звернути увагу на пастирські поїздкиПатріарха до багатьох розкиданих по світі місць, де жила українська діаспора. Вінвідвідував Канаду, Америку, Колумбію, Венесуелу, Перу, Аргентину, Парагвай, Бразілію,Австралію, Нову Зеландію, Німеччину, Іспанію, Португалію, Англію, Францію, Австрію,Індію і Мальту та скрізь". подорож Блаженнішого Верховного Архиєпископа, КардиналаКир Йосипа Сліпого викликала великі зрушення так серед українських громад, як ісеред мешканців країн українського поселення". [136]
Ці та інші дії патріарха Йосипа Сліпого були спрямованідо того, щоб об’єднати свою Церкву, згуртувати свій народ, розсіяний по цілому світі.
Блаженніший мав своє бачення, як згуртувати розпорошенунацію. Тим об’єднуючим чинником, навколо якого б збиралися наші люди на поселеннях,мала би бути наука.
 3.2 Наукова діяльність
Древні римляни говорили: «Veritas et amorscientiae unit dispersos» — “Істина і любов науки збирає в розсіянні сущих”.Цей вислів знаходиться на фасаді Українського Католицького Університету в Римі.
Це гасло було програмою діяльності Блаженнішогона протязі життя. Він розумів те велике значення для зростання культури народу,яке може дати наука. Але розумів також, що лише рідна наука зможе стати тим освітнімпотенціалом, навколо якого зберуться всі національні сили: «Без своїх ріднихвогнищ науки, без університетів та академій годі було дотримати кроку розвитковізнання і науки в інших європейських країнах. Щоправда знання можна було здобуватина чужих високих школах, але це знання опиралось на чужих зразках, воно було відірваневід наших рідних, східнохристянських українських традицій, нашої рідної, від початківхристиянства на Русі-Україні плеканої власної філософічної і богословської мислі.Це набуте в чужих осередках знання, доступне лише для невеликої кількості, давало,щоправда, високу освіту, але йому бракувало власної душі. Таку власну душу могланародити і виплекати тільки рідна школа, й оновити душу самої Церкви і зробити їїспроможною виконати своє євангельське післанництво. „[137]
Це спонукало Йосипа Сліпого працювати для розбудовирідної освіти, на чолі якої стояла Богословська Академія. Блаженніший мріяв перетворитиАкадемію на Університет і лише через політичні причини польська влада не дозволилавідкрити у Львові в міжвоєнному часі Український Університет, бо науковий рівеньочолюваної о. — ректором Йосипом Академії відповідав загальносвітовим стандартам:“.наші студенти на основі праці. в Академії могли легко одержати докторат у польському,німецькому і російському університетах». [138]
Але налагоджений в Львівській Богословській Академіїнавчальний процес перервався 2-ою Світовою війною і більшовицькою окупацією. Цене було дивиною, бо в СРСР культивувалася неосвіченість. Як сам він переконавсяна власному досвіді, зіткнувшись з носіями реакційної культури, які переважно були".безбожники, без моральних засад, деколи мало образовані. "[139]А важкі роки ув’язнення не заставили Йосипа Сліпого змінити свої переконання і відмовитисьвід мрії створити Український Університет. Бо цього бажав ще Слуга Божий МитрополитАндрей.
Тому відразу, як митрополита Йосипа звільнено,він почав здійснювати свої плани. Він хотів розвивати свою науку, яка б гуртуваланавколо себе багатьох вигнанців, які змушені були покинути рідну землю і, заробляючина прожиття, працювати для розбудови всіх, крім рідного народу. Для цього потрібнобуло організувати вищий навчальний заклад,". бо якщо ми не створимо нашоговласного наукового осередку, то ми ніколи не досягнемо певного становища в нашійвласній філософській та богословський науці". [140]
Таким власним науковим осередком мав стати УкраїнськийКатолицький Університет імені святого Климента папи (УКУ), який було засновано грамотоювід 8 грудня 1963 року. Долаючи внутрішній і зовнішній спротив, патріарх неухильнопрямував до розбудови нового закладу, діючи в дусі постанов II Ватиканського Собору,який в декларації «Про християнське виховання» (п.11 «Богословськіфакультети») говорить: «Священний Собор дуже поручає, щоб розвивати КатолицькіУніверситети та факультети, відповідно розміщені в різних сторонах світу, й так,щоб визначалися вони не числом учнів, але старанням про науку; доступ до них нехайбуде легкий для учнів, що подають кращі надії, хоча й вони бідніші, а передовсімдля тих, що походять з нових націй». [141]
Новий Університет був витвором Блаженнішого ЙосипаСліпого. Так як колись Петро Могила творив свою Академію, так Сліпий по цеглинцібудував новий заклад: він збирав матеріальні резерви, формував викладацький корпус.Частина професорів викладала до війни в Львівській Богословській Академії, а післяприходу більшовиків подалася на Захід. Внутрішній розпорядок Українського КатолицькогоУніверситету підлягав правилам, які на основі досвіду різних навчальних закладів,а перш за все — Львівської Богословської Академії, які уклав Кир Йосип Сліпий.
В Львівській Академії вдалося організувати лишефакультет богословії і філософії, а Український Католицький Університет додав доних інші факультети, так що через 10 років існування, в 1973 році, подано п’ятьфакультетів:
1.  факультет богословії;
2.  факультет філософії і гуманітарних наук;
3.  факультет математики і природничих наук;
4.  факультет права і суспільних наук;
5.  факультет медицини.
При Університеті організована бібліотека, яка міститьрідкісні видання і має близько 50000 томів, а також організовано Блаженнішим музей,який розміщено в 52 кімнатах Арихиєпископського двору. [142]
Така велика турбота про розвиток науки була наслідкомжиттєвої постави самого патріарха Йосипа Сліпого. Згідно зі словами Святого Письма:«Пізнайте правду і правда визволить вас» він все життя присвятив для пошукуправди, прищеплюючи цю любов до правди, до науки своїм численним вихованцям.
Для розвитку науки, особливо богословії, яка булав XX столітті дещо забута, Сліпим було організовано Богословське Наукове Товариство,члени якого (а ними могли бути як духовні, так і світські богослови) працювали учотирьох секціях: канонічне право і історія, Біблії, філософії, догматиці, практичнійбогословії. В часі більшовицької окупації БНТ продовжило свою роботу в Римі.
Сам Сліпий був непересічним богословом. Здобувдва докторати (в Інсбруці і в Римі). Він не боявся розглядати таке контраверсійнепитання, яке викликало багато суперечок в Церкві, як походження Святого Духа. Пояснюючице питання, доказував, що східна формула «від Отця через Сина» не є противназахідній формулі. [143]В цьому він прагнув до замирення і єдності між християнами Заходу й Сходу.
Це було його переконання, він говорив, що".праця для церковного з’єднання для кожного богослова з’єднаної з Римським АпостольскимПрестолом Східної Церкви є чимось зобов’язуючим, навіть можна сказати, своєріднимжиттєвим післанництвом". [144]Тому він підтримував унійні ініціативи митрополита Шептицького, який започаткувавв 1907 році унійні конгреси у Велеграді, що відбувалися що два роки. Йосип Сліпийбрав участь у цих конгресах: у 1922 році перший раз був присутній у Велеграді. Вініз доповіддю не виступав, але брав участь у дискусіях. На наступному конгресі в1924 році виголосив доповідь на тему: «Вплив томізму на Сході», а на наступнихконгресах — «Про сакраментальну теологію Східних Церков» і про «Кирило-Мефодіївськийкульт на Україні». [145]
З благословення митрополита Шептицького о. д-рСліпий організував в 1936 році у Львові унійний з’їзд, присвячений 300-літтю київськогомитрополита Вельямина Рутського. Цей з’їзд мав на меті поглибити екуменічні студіїта посилити екуменічну працю серед українського католицького духовенства. [146]Йосип Сліпий виступав на цьому з’їзді з доповіддю на тему: Погляд на з’єдинені танез’єдинені Церкви Сходу і догматичні різниці між ними". Ця доповідь, як івся унійна праця Йосипа Сліпого базувалася на глибоких студіях і на любові Сходута східної церковної традиції. Ці знання і любов до традиції Сходу о. ректор Сліпийстарався прищепити своїм вихованцям. Він писав також праці, які б служили для вихованнямолодих богословів. Починаючи з 1926 року, коли вийшла книжка «Христос моясила» (молитовник для вихованців) Сліпий продовжував видавати твори «Аскетичноїбібліотеки».
Дбаючи за виховання католицького священства, Блаженнішийстарався навчати майбутніх священиків цінувати прекрасне, розумітися у творах мистецтва.Він мав своєрідну програму естетичного виховання студентів.
3.3 Культурна діяльність
Йосип Сліпий добре розумів, як мистецтво ушляхетнюєдушу народу, підносить його до вершин духу. І тому він старався піднести культурнийрівень свого народу. Це він робив через естетичне виховання своїх студентів, яків майбутньому в ролі духовних провідників провадили б культурну роботу між своїмивірними.
Для цього Блаженніший Кир Йосип Сліпий використовуваврізні засоби. Так, при Львівській Богословській Академії було відкрито музей, якиймав по-новому відкрити перед молодими людьми перлини рідного народного мистецтва,розповісти про давню історію батьківщини. При заснуванні музею о. ректор так пояснювавйого потребу: «Роблено заміти, що наше духовенство не цінить належно історичнихі мистецьких творів. Заміт правдивий, але не вповні слушний, бо так само можна йогозвернути до цілого громадянства. Звідки ж мали священики навчитись розуміння тазберігання старовини, коли їх цього не вчили. Тому введено в Академії виклади змистецтва і археології (професори І. Свєнціцький, В. Залозецький, Я. Пастернак)та влаштовано відвідання музеїв». [147]
Після звільнення з неволі Блаженніший Кир ЙосипСліпий також організував музей і в Римі. Він особисто займався поповненням колекціїпід час своїх подорожей до різних частин світу. Перебуваючи в 1970 році в Іспанії,він дізнався, що в містечку Монсерат в монастирі Венедиктинців є старовинна греко-слов’янськаплащаниця. Блаженніший відвідав цей монастир. Брати, зворушені приїздом такого відомогогостя та його любов’ю до пам’яток християнської старовини, подарували йому цю плащаницю,не захотівши брати за цю пам’ятку грошей. [148]
А відвідуючи Святу Землю, митрополит був враженийодягом місцевих дітей, який ніби прийшов до нас з часів Нового Завіту й громад першиххристиян: «Мою увагу звернула перед усім ноша дітей: на раменах коптят буливишивки старовинних зразків, які знаходяться ще в музеї у Ліоні. Хоч як уже булиподерті, я мав велику охоту їх купити і привезти до музею, і коли подорожував черезТиверіаду, то згадував: передусім тут є гарні збанки на воду, із яких я один купивдля музею». [149]Музейні колекції швидко поповнювалися і в 1976 році музей мав два відділи: природничийі мистецький, які розміщалися в 53 кімнатах і нараховували 10000 експонатів. [150]
Любов до прекрасного успадкував у дитинстві відматері, що будучи простою жінкою, вміла цінувати красу навколо себе, захоплюватисянею і славити Бога, який це створив. Цю любов до прекрасного Блаженніший пронісчерез усе своє життя. Цікаво, порівнюючи його життя до війни, коли він займав посадуо. ректора і після звільнення з неволі, побачити спільні риси. Так було з музеєм,так було з бібліотекою, що організував на чужині Блаженніший, так було з побудовоюв Римі величавого Собору Святої Софії.
Будучи ще ректором Академії, о. Сліпий організувавпобудову каплички для семінаристів. Прикрашав цю капличку художник Петро Холодний.[151]Оздоблення цієї каплички було виконано на замовлення о. ректора у візантійськомустилі. Колишній студент Богословської Академії Василь Ленцик пригадує, як о. Сліпийрозповідав, що зображено на іконах, допомагав заглибитись у зміст Святого Письмаі Східної духовності. [152]
Йосип Сліпий мріяв створити у Львові українськийкультурний центр. Для цього він хотів купити якийсь будинок, де могли б розміститисярізні українські установи. А ще хотів побудувати нову церкву у Львові, де можнабуло б ховати визначних церковних діячів та мирян. Для цього він зібрав 15000 доларів,як на ті часи дуже велика сума. І лише початок 2-ої Світової війни перекреслив ціплани. [153]
Але коли настав сприятливий час, патріарх ЙосипСліпий втілив свій задум у реальність. Як він і мріяв, побудував церкву. Цей храмСвятої Софії став ніби увінчанням українського культурного центру в Римі. Церкву28 вересня 1969 року посвятив папа Павло VI. Церква, побудована у візантійськомустилі, вражає всіх як своїм зовнішнім видом, так і надзвичайно мистецько виконанимвнутрішнім оздобленням, зробленим у техніці мозаїки.
В цій прекрасній церкві прощався Блаженніший КирЙосип Сліпий з усіма вірними, скінчивши свій земний шлях. Він помер 7 вересня 1984року. З приводу цього у Ватикані був оголошений 40-денний траур. Проститися з покійнимпатріархом прийшов папа Іван Павло II, який високо цінував Блаженнішого, а по смертіпорівняв його мученицьке життя з Христовими муками. [154]
13 вересня відбувся похорон глави УГКЦ. Його очоливМирослав Іван Любачівський з 14-а греко-католицькими єпископами і 50-а священикамипри співучасті більше тисячі українських вірних із різних кінців світу, які вшановувалисвого Верховного духовного наставника, про якого владика Любачівський у своїй промовівисловився як про". скелю, на якій збудовано героїчну церкву". [155]
Висновок
Наша Церква, наш народ має багато героїв давніхі сучасних, але до тих, без сумніву найбільших, належить Блаженніший Патріарх КирЙосиф Сліпий. Ця постать є прикрасою цілої Вселенської Церкви, належить до історіївіків. Що лягло в основу всієї діяльності нашого Блаженнішого Патріарха Йосифа?Відповідь проста, але ясна. — Його відданість Христові, його відданість своїй Церкві,любов до свого народу та готовність на жертву й терпіння за святу справу.
Українська Католицька Церква вийшла з підпілля.Вона продовжує розвиватися. На цьому шляху до майбутнього варто оглянутися назаду минуле. Оглянутися для того, щоб на прикладі своїх кращих представників повчитисяяк нам жити, як чинити в тій чи іншій ситуації.
Патріарх Йосиф Сліпий вчить нас як діяти у нелегкихчасах, а саме у такі нелегкі часи випало йому очолювати Українську Католицьку Церкву.Та він не зламався, не залишив своєї ноші, а витерпів все до кінця. З чиєю допомогоюйому це вдалося? Відповіді на ці запитання були б корисними для кожного з нас. Тимбільше у теперішній час, коли Україна відчуває велику потребу керівників, які бмогли вести за собою народ. І не просто керівників, а керівників, які б мали у собіБожого Духа і могли його дати іншим. Без того Божого Духа відродження України неможливе.
Тому вивчаючи життя Блаженнішого Сліпого, ми бачимо,що він займався багатьма питаннями, які і тепер потребують вирішення. Це й екуменізм,через брак якого нема плідної співпраці між Церквами в Україні; виховання духовнихосіб — бо без доброго духовенства неможливо виховати добрий народ. Та й, врешті,праця наукова — для пошуку місця своєї Церкви у Церкві Вселенській. І ще багатьмаіншими справами займався Блаженніший на протязі життя.
Важко у невеликій праці детально опрацювати всіділянки, яких торкнувся гострий розум Митрополита Йосифа. Та все ж таки в першомурозділі даної праці хотів показати становлення особи майбутнього Патріарха. На нього,як і на будь — яку людину, чи не найголовнішу роль відіграла рідна сім’я. То, щоз малих років закарбувалося в серці, залишилося на все життя. Доповнивши згодомцю початкову підготовку грунтовною академічною освітою, Йосиф Сліпий розпочинаєпрацю для виховання молодих священиків, яким, як і їх наставникові, судилася нелегкадоля — вони пройшли через переслідування і репресії, багато з них поклали головиза свою віру і народ.
У другому розділі коротко розглядається діяльністьМитрополита Сліпого в часі більшовицького режиму. Він витерпів тюрми і табори, невідрікся своїх переконань, а допомагав вистояти своїм вірним, які з надією дивилисяна свого Першоієрарха.
Напевне, що Бог не хотів смерті Кир Йосифа у Сибірі,тому своєю всевладною рукою підтримував його всі ці важкі 18 років ув’язнення, азгодом привів його на Захід, де Блаженніший далі провадив роботу для розбудови йрозвитку своєї Церкви. Саме третій розділ праці присвячений діяльності Патріархана чужині, від визволення, аж до самої смерті в 1984р. у Римі.
Добре розумію, що ця скромна праця далека від досконалості,але надіюся в майбутньому на те, що підшукаю нові матеріали. А особливо було б добрезнайти то, що ще не є опубліковане. Буду дуже радий, коли ця праця відкриє нові,невідомі сторінки з життя великого мужа нашої Церкви, гідного сина свого народу,яким був Патріарх Йосиф Сліпий.
Бібліографія
Основна література:
1. Бендик М. Помісність Української Католицької Церквита її бачення Патріархом Йосифом Сліпим. Львів. “Свічадо” 1996.
2. Богословія. т. XLIII. Рим 1979.
3. Богословія. т.56. Рим 1992.
4. Вітошинська О. Подорожі Блаженнішого Кир ЙосифаVII 1968- 1970. Рим — Париж 1972.
5. Гринів О. Йосиф Сліпий як історик, філософ, педагог.Львів 1994.
6. Діяння Собору Греко — Католицької Церкви 8 — 10 березня1946 у Львові. Львів 1946.
7. Документи Другого Ватиканського Собору. Львів. “Свічадо”1996.
8. Завіщання Блаженнішого Патріарха Йосифа. Рим 1984.
9. Злочини комуністичної Москви в Україні в літі 1941р.“Пролог" 1960.
10. Львівський Церковний Собор. Львів 1984.
11. Мартирологія Українських Церков (під ред.О. Зінкевича).т.1. Торонто — Балтимор, “Смолоскип” 1987.
12. Мартирологія Українських Церков (під ред.О. Зінкевича).т.2. Торонто — Балтимор, “Смолоскип” 1985.
13. Мишанич О. Митрополит Йосиф Сліпий перед “судом” КГБ.- Київ “Фотосервіс" 1993.
14. Музичка І. Початки української богословської науки вдвадцятому століттю і Блаженніший Патріарх Йосиф. Рим 1987.
15. Пам’яті Патріарха (під ред. І Музички). Львів, “Свічадо”1994.
16. Патріарх Йосиф Сліпий (під ред.В. Гаюка). Львів, “Логос”1991.
17. Пелікан Я. Ісповідник віри між Сходом і Заходом. Київ,“Варта” 1994.
18. Рудницька М. Невидимі стигмати. Рим — Мюнхен — Філадельфія1971.
19. Світильник істини (під ред.П. Сениці). т.1. Торонто- Чикаго 1973.
20. Світильник істини (під ред.П. Сениці). т.2. Торонто- Чикаго 1976.
21. Світильник істини (під ред.П. Сениці). т.3. Торонто- Чикаго 1983.
22. Сидор О. Блаженніший Йосиф і мистецтво. Рим 1992.
23. Сліпий Й. Твори. т.I. Рим 1968.
24. Сліпий Й. Твори. т. III — IV. Рим 1970.
25. Сліпий Й. Твори. т. IX. Рим 1980.
26. Сліпий Й. Твори. т. XII. Рим 1981.
27. Сліпий Й. Твори. т. XIII. Рим 1981.
28. Сліпий Й. Твори. т. XIV. Рим 1982.
29. Хома І. Шляхами каторги Блаженнішого Йосифа Сліпого.Рим 1987.
30. Хома І. Йосиф Сліпий. Отець та ісповідник Українськоїмученицької Церкви. Рим 1992.
Періодичні видання:
31. 31. Джерело життя №2, березень — квітень 1996.
32. 32. Добрий пастир №1, 1996.
33. 33. Патріархат №8, серпень 1977.
34. 34. Світло №4, квітень 1996.
35. 35. Світло №5, травень 1996.
36. 36. Світло №6, червень 1996.
37. Рукописи:
38. 37. Спомини Патріарха Йосифа про своє село Заздрість(зібрав І. Хома).
39. 38. Хома І. Патріарх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання,студії.
Допоміжна література:
40. Варшавські українознавчі записки (під. ред.С. Козара).Варшава, 1989.
41. Документи до історії Української Греко-Католицької Церквиу Польщі у 1947 — 1960 р. р. (під. ред.В. Лаби). Львів, “Каменяр”, 1996.
42. Коструба Т. Як Москва нищила Українську Церкву. Львів,1995.
43. Смик Р. Повернення Україні Патріарха Йосифа. Чікаго,1996.
44. Періодичні видання:
45. Патріархат №10, жовтень 1979.
46. Патріархат №11, листопад 1979.
47. Патріархат №1, січень 1981.
48. Патріархат №11, листопад 1995.
49. Патріархат №2, лютий 1998.