Зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХ ст.

Курсова робота натему:
Зовнішня політикаНімеччини в 30-х рр. ХХ ст.
 

Зміст
 
Вступ
Розділ І Відносини Німеччини з РадянськимСоюзом
Розділ ІІ Політика Німеччини по відношеннюдо країн Західної Європи
Розділ ІІІ Вісь „Рим – Берлін – Токіо”.
Висновки
Список використаної літератури

Вступ
 
Актуальністьтеми дослідження. Напередодні Другої світової війни на євроазіатськомуконтиненті відбулися зміни і події, головною причиною яких була зовнішняполітика Німеччини. Прихід до влади Гітлера виглядає зовні чисто німецькимявищем. Насправді ж історія знає небагато подій, які мали б міжнародні наслідкитакої ваги. З приходом Гітлера владу в Німеччині не просто захопивнайзапекліший націоналіст, але й утвердився новий підхід у галузі міждержавнихвідносин. І хоча західні демократії помітили все це поступово, зміни, про якійдеться, були цілком реальні. „ Для Гітлера ідея рівноправності народів, щопревалювала в Женеві, мала не більше вартості, ніж ідея рівноправності окремихлюдей ” [ 5;136 ].
Актуальністьтеми дослідження полягає у тому, що зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХст. призвели до однієї з найбільших трагедій людства – до Другої світовоївійни. Тому дуже важливо ознайомитись з державою, політика якої вплутала увесьсвіт у воєнні роздори та чвари.
Об’єктомдослідження є безпосередньо сама зовнішня політика Німеччини в 30-х рр. ХХст., особливості цієї політики, її витоки та підґрунтя.
Предметомдослідження є ті процеси, які відбувались в результаті зовнішньої політикиНімеччини, а саме підписання договорів, що мали важливе стратегічне значення.Ці договори підписувалися не тільки Німеччиною з іншими державами, а й іншідержави в результаті політики Німеччини розробляли і підписували нові договори,розвивали нові відносини. Предметом дослідження є й процес розторгненнязв’язків і відношень між державами, який відбувався також в результаті політикиНімеччини.
Територіальнімежі роботи охоплюють євроазіатський континент, а саме території таких країняк Німеччина, СРСР, Франція, Англія, Японія та Італія з урахуванням їх кордонівна 1930-40 рр..
Хронологічнірамки дослідження охоплюють період з 1933 по 1939 рр… Це обумовлено тим, що у1933 р. Гітлер прийшов до влади і розпочав конкретні дії по втіленню в життясвоїх планів. Ці дії продовжувались на протязі усіх 30-х р. і мали логічнезавершення 1 вересня 1939 р..
Метакурсовоїроботи полягає в тому, щоб на основі наукового аналізу історичного матеріалуоб’єктивно розкрити особливості та обставини розвитку зовнішньої політикиНімеччини в 30-х рр. ХХ ст..
Длядосягнення мети необхідно виконати наступні завдання:
ü вивчити особливості зовнішньої політики Німеччини з СРСР;
ü дізнатися чим відрізнялась політика Німеччини по відношенню дополітики Франції та Англії;
ü ознайомитися із відносинами Німеччини та Японії;
ü вивчити характерні особливості проведення зовнішньої політикиНімеччини по відношенню до вище зазначених держав;
ü дізнатися основи та підґрунтя спрямованості політики Німеччини.
Методичнаоснова включає в себе принципи історизму, об’єктивності,системності та логізму. При дослідженні був використан, в першу чергу, методзбору інформації та даних. Після цього завдяки методу обробки даних зібранийматеріал був проаналізован та опрацьован. І в кінці, завдяки аналізу матеріалубули отримані логічні висновки.
Науковановизна роботи полягає в тому, що в ній зовнішня політика Німеччинирозглядається як особистісне спрямоване прагнення Гітлера, а не країни. Черезодну постать розглядається історія Німеччини в 30-ті рр. ХХ ст..
Історіографія. Проблемузовнішньої політики Німеччини у 30-ті рр. ХХ ст. Розглядало багато дослідниківта вчених, з огляду на те, що це проблема, по-перше, безпосередньо стосуєтьсякожної держави світу та її історії, а по-друге, мала велике значення в історіївсієї планети. Майже всі історики звинувачують Гітлера у його надмірнійжорстокості, називаючи його агресором та загарбником. Це можна побачити впрацях Мельникова, Цвєткова. Дюрозель називає Гітлера людиною, яка „ невідступить перед нехтуванням договорів, ні перед війною, ні перед справедливістю” [ 5;136 ].
Трохиінший погляд на політику Німеччини має Майський, який у своїй праці „ Хтодопомагав Гітлеру? ” висловлює думку про те, що західні держави Європи якимсьчином самі спровокували Гітлера до такої політики. Якщо сказати точніше, то нібинадали Німеччині „зелений світ” у зовнішньополітичних діях: „ Стало цілкомясно, що створення дійсно ефективного триєдиного бар’єру проти фашистськогоагресора стало неможливим завдяки саботажу Чемберлена та Даладьє ” [ 10;260 ].
Здумкою Майського згоден радянський історик професор Овсяний. Він піднімаєпитання про виправданість жертв, які понесла країна під час Другої світовоївійни, кажучи про те, що війну можна було уникнути: „ Протягом всіхпередвоєнних років СРСР жагуче призиває до створення системи колективноїбезпеки. Це відповідало б інтересам всіх народів, яким загрожує фашистськаагресія. Радянська дипломатія прагне забезпечити безпеку країни шляхомзміцнення безпеки всіх країн. Інші настрої в правлячих колах «західнихдемократій». В 1937 році англійський міністр лорд Галифакс, відвідавши Гітлерана його віллі в Баварських Альпах, хвалить його за те, що той перетворивНімеччину в „бастіон проти комунізму”. Через рік – ганебна угода з агресорами вМюнхені. Чехословаччина віддана на розтерзання Гітлерові, шлях для його „походуна Схід” відкритий ” [ 10;261 ].
Алеякщо розглядати політику Німеччини збоку політиків, то можна помітити, що вониоправдовують дії Гітлера, як виправдані на той час. Хрущов, наприклад, заявив,що пакт про ненапад був „ історично вимушений у ситуації, що склалася ” [10;239 ].
Змети та завдань дослідження формується структура курсової роботи. Вонаскладається зі вступу, трьох розділів, висновків, літератури та додатків. Увступі подано обґрунтування доцільності теми, її актуальність, вказано мету тазавдання, окреслено хронологічні і просторові межі, розкрито практичнезначення, проаналізовано історіографічну базу. Підсумки дослідження подані ввисновках. В додатках подані схеми, копії пактів та договорів.
Першийрозділ – „ Відносини Німеччини з Радянським Союзом ” включає в себе інформаціюпро ставлення Гітлера до СРСР, про його плани щодо цієї держави. В цьомурозділі подані данні про взаємовідносини між Німеччиною та СРСР у 30-х рр. ХХст., основні особливості та етапи цих відносин, їх індивідуальний розвиток.
Удругому розділі „ Політика Німеччини по відношенню до країн Західної Європи ” міститьсяінформація про особливості сприйняття Гітлера у своїх планах двох сильнихдержав Західної Європи – Англія та Франція. Як Німеччина використовувалаполітику цих країн для досягнення своєї поставленої цілі. В цьому розділіподані також данні про основні угоди між цими країнами і про Мюнхенську змову1938 р..
Третійрозділ – „ Вісь Рим – Берлін – Токіо ” розкриває основні напрямки взаємовідносинміж трьома державами – Італія, Німеччина та Японія. Цей розділ розповідає проформування цієї осі та основних завданнях, які вона намагалася виконати.
Практичнезначення результатів дослідження полягає у тому, що цю курсову роботу можна використовуватипри написанні рефератів за даною темою чи контрольних робіт. Студентиісторичного факультету можуть використовувати цю роботу при підготовці досемінарських занять чи при написанні доповідей.

Розділ ІВідносини Німеччини з Радянським Союзом
„Минаціонал – соціалісти, повинні дотримуватися нашій зовнішньополітичній меті:забезпечити німецькому народу гідний життєвий простір на землі. І ця акція –єдина, яка виправдовує пролиття крові перед Богом та нашими німецькиминащадками – саме так висловлювався Гітлер про зовнішню політику Німеччини. Алеколи він говорив про новий простір, то мав на увазі тільки Росію. „ Здається,що сама доля вкажує нам пальцем потрібний напрямок. Більшовизм відібрав уросійського народу розум, який раніше робив цю державу. Гігантська східнаімперія вже готова до краху – говорив Гітлер своєму народу ” [ 10;22 ]. Цяполітика мала конкретний план по захопленню Сходу, який мав назву „ Дренг нахостен ” – наступ на Схід.
Гітлервважав, що третя імперія повинна виправити тяжку історичну помилку другої іпобудувати міжнародну політику Німеччини на істотно іншій основі. „ Ми,націонал-соціалісти, — заявляє Гітлер, — свідомо ставимо хрест на зовнішнійполітиці передвоєнної Німеччини. Ми продовжуємо шлях, перерваний шість століть томуназад. Ми зупиняємо вічний німецький похід на південь і на захід Європи іповертаємося обличчям до країни на сході. Ми розстаємося нарешті з колоніальноюі торговою політикою воєнного часу і переходимо до територіальної політикимайбутнього ” [ 19 ].
Яквважав Гітлер, росіяни не належать до числа вищих рас. „ Духовний і моральнийрівень російського народу разюче низький. Завжди падала в око глибока прірваміж утвореним шаром цієї країни і широкими народними масами, безграмотними,жебраками. Історична російська держава не була плодом державної обдарованостіслов'ян, — скоріше, воно було чудовим документом державної творчості германців:правлячий шар історичної Росії було значною мірою німецького кореня, та йросійське утворене суспільство в більшій своїй частині не було росіянином понаціональності і слов'янським по своєму расовому характері ” [ 1;112 ].
Булосвоє бачення у Гітлера й про революцію в Росії, яка цілком знищила, як вінвважав, колишню російську еліту, замінивши її новою: євреями, жахливою єврейськоютиранією. Фюрер зауважував, що євреї здатні лише руйнувати, а не творити, вонифермент розкладання, розпаду. На думку Гітлера євреї з нечуваною жорстокістювинищили російську інтелігенцію, ізвели терором і голодом біля тридцятимільйонів російських людей, щоб закріпити за зграєю єврейських літераторів ібандитів біржі владу над величезною країною. „Східний колос дозрів длязагибелі. І кінець єврейського панування в Росії буде разом з тим і кінцемРосії як держави. Ми призначені судьбою стати свідками катастрофи, що послужитькращим підтвердженням нашої расової теорії” [ 10;23 ].
Цякоротка, але виразна філософія російської історії і російської революції дозволяєГітлерові точніше визначити международно-политическую орієнтацію третього рейхав 30-і рр. ХХ століття.
„Нинішніволодарі Росії, — пише Гітлер, — заляпані кров'ю, підлі злочинці, нелюдилюдського роду… Не можна також забувати, що ці володарі належать народу, щопредставляє собою рідкісну суміш звіриної жорстокості з неймовірною облудністюі нині мріє поширити свою криваву тиранію на увесь світ… Не укладаютьдоговору із суб'єктом, якого єдина мета — знищення свого партнера” [ 19 ].
Підгерманізацією Росії Гітлер розумів германізацію лише землі, а не людей.Очевидно, заселення німцями величезних російських просторів припускає попереднєїхнє очищення від росіян: вища раса не повинна забруднювати свою кровспілкуванням з нижчої. Яким образом позбутися від слов'янського населення нацих величезних просторах, прямо не говориться. Древні германці, наприклад, очищалисвої землі від слов'янських старожилів поголовним знищенням населення задопомогою меча і вогню. Третє царство, імовірно, зуміє застосувати більшсучасні способи, — скажемо, гази і бактерії.
Зприходом Гітлера до влади в плани Німеччини не входив союз із СРСР. Німецькийуряд вважав, що більшовицький уряд несоюзноспроможний.
Своїміркування з приводу зовнішньої політики Гітлер супроводжує коротким«Політичним заповітом Німецької Нації» .
Отцей заповіт:
„Ніколи не допускайте виникнення двох континентальних держав у Європі. Кожнуспробу створити поруч з Німеччиною другу військову державу, чи хоча б державу,здатну стати такою, розглядайте як напад на Німеччину і вважайте, що Німеччинав такому випадку має не тільки право, але й обов'язок усіма способами,включаючи збройну силу, перешкодити утворенню такої держави, а якщо воно ужевиникло, — то розтрощіти його.
Піклуйтесяпро те, щоб сила нашого народу спиралася не на колонії, а на територію нашоїбатьківщини в Європі. Не вважайте Імперію зміцнілої доти, поки вона не в змозіпредставити кожному нащадку нашого народу власної ділянки землі; і це — насторіччя. Ніколи не забувайте, що найсвящєнішим правом на цьому світі є правона землю, і найсвящєнішою жертвою є кров, що проливається за цю землю” [ 3;93].
Післяознайомлення з цим заповітом видно, що він стосувався СРСР. Можна зробитивисновок, що окрім як ресурсу життєвого простору Німеччина вбачала в СРСР ще йворога, який в майбутньому міг стати на заваді здійснення плану континентальноїгегемонії Німеччини.
Наодному з передвиборних мітингів на початку березня, Гітлер не тільки, якзвичайно, громив комунізм, але також допустив різкий випад на адресуРадянського Союзу: „краще бути в Німеччині у в'язниці, — заявив він, — ніж тамна волі” [ 19 ]. Цей випад, природно, викликав гострі коментарі радянськоїпреси і формальний протест радянського полпреда в Берліні перед міністромзакордонних справ. У своїй парламентській декларації 23 березня Гітлер щодогермано-радянської проблеми підкреслив, що його уряд має намір дотримуватисядружньої політики по відношенню до СРСР. Це було обумовлено тим, що Гітлер бувще не готовий розірвати стосунки із СРСР.
Напочатку травня була ратифікована угода сторін про продовження берлінськогодоговору. Литвинов і німецький посол у Москві фон Дирксен обмінялисявідповідними документами.
Установленараппальским трактатом 1922 року база мирних і навіть дружніх германо-радянськихвідносин обумовлена вагомими об'єктивними факторами, економічними іполітичними. Не так легко ці фактори змінити. За десять років між обомакраїнами встигли налагодитися тісні взаємні зв'язки, розрив яких болісновідгукнувся б не тільки на СРСР, але і на Німеччині. Впливові шари німецькоїбуржуазії були зацікавлені в діловому контакті з радянським ринком. У керівнихколах рейхстагу також було чимало прихильників германо-радянського зближення.Характерно, що і серед націонал-соціалістських лідерів зовнішньо-політичнаконцепція Гітлера не зустрічала одностайного схвалення, чого і сам він неприховував.
В1939р., коли Гітлеру довелося вирішувати, хто із супротивників слабкіше, з кимвійна менш небезпечна, виявилось, що Німеччина готова воювати з ким завгодно,тільки не з СРСР. Саме з цієї причини Гітлер вирішив передивитися свою політикупо відношенню до СРСР.
Першіконкретні ознаки прагнення до розрядки у відношеннях проявилися восени 1938р.,коли ситуація, що утворилася стала не виносною. В обох сторін виникло відчуття,що необхідно шукати вихід, бо в іншому випадку воєнного зіткнення не уникнути.На основі цього факту в жовтні 1938р. між графом Шуленбургом та Литвиновим буладосягнута домовленість про те, що преса та радіо в майбутньому маютьутримуватися від прямих нападів на глав обох держав.
Вдругий раз світ затомував подих 19 грудня 1938р., коли було підписаноторгівельна згода між Німеччиною та СРСР.
Унапруженій до межі політичній обстановці навесні і влітку 1939 року почалися іпроходили переговори по економічним, а потім і по політичним питанням.Німецький уряд у 1939 році ясно усвідомлював небезпеку війни проти РадянськогоСоюзу. Німецький уряд ще на початку 1939 року запропонував СРСР укласти торговуугоду. 17 травня 1939 року пройшла зустріч міністра закордонних справ НімеччиниШнурре з повірником у справах СРСР у Німеччині Г.А. Астаховим, на якій вониобговорювали питання поліпшення радянсько-німецьких відносин.
У тойчас Радянський уряд не вважав за можливе через напруженість політичноїобстановки у відносинах між СРСР і Німеччиною вести переговори про розширенняторгово-економічних зв'язків між обома країнами. На цю обставину народнийкомісар іноземних справ указав німецькому послу 20 травня 1939 року. Вінвідзначив, що економічні переговори з Німеччиною останнім часом починалисякілька разів, але виявлялися безрезультатними. Це дало для Радянського урядупривід заявити німецькій стороні, що в нього створюється враження, що німецькийуряд замість ділових переговорів щодо торгово-економічних питаннь веде свогороду гру, і що СРСР у таких розвагах брати участь не збирається.
Проте, 3 серпня 1939 року Риббентроп у бесіді з Астаховим заявив, що між СРСР іНімеччиною немає недозволених питань і запропонував підписатирадянсько-німецький протокол. Усе ще розраховуючи на можливість домогтисяуспіху в переговорах з Англією і Францією, Радянський уряд відкинув цюпропозицію.
Алепісля того як переговори з Англією і Францією зайшли в глухий кут унаслідокїхнього небажання співпрацювати із СРСР, після надходження зведень про таємніпереговори між Німеччиною й Англією, Радянський уряд переконався в повній неможливостідомогтися ефективної співпраці з західними державами в організації спільноївідсічі фашистському агресору. 15 серпня в Москву прийшла телеграма, у якійнімецький уряд просив прийняти в Москві міністра закордонних справ дляпереговорів, але радянський уряд сподівався на успіх у переговорах з Англією іФранцією і тому не прореагировав на цю телеграму. 20 серпня пішов новий запит зБерліна по цьому ж питанню.
Усформованій обстановці уряд СРСР прийняв тоді рішення — дати згоду на приїздРиббентропа для ведення переговорів, що завершилися 23 серпня підписаннямрадянсько-німецького договору про ненапад. Риббентроп прибув у Москву 23 серпняна літаку. Перша бесіда в Кремлеві почалася о 15.30. Вона тривала три години іпродовжилася ввечері. Задовго до півночі відбулося підписання пакту про ненападі секретного протоколу, що визначив долю Польщі, Прибалтійських держав іБессарабії. Його висновок на якийсь час рятував СРСР від погрози війни безсоюзників і давав час для зміцнення оборони країни. Радянський уряд погодивсяукласти цей договір лише після того, як остаточно з'ясувалося небажання Англіїі Франції зробити разом зі СРСР відсіч гітлерівської агресії. Договір, діяякого була розраховано на 10 років, набирав сили негайно. Договір супроводжувавсекретний протокол, що розмежовав сфери впливу сторін у Східній Європі: урадянській сфері виявилися Естонія, Фінляндія, Бессарабія; у німецькій — Литва.Доля Польської Держави була обійдена мовчанням, але при будь-якому розкладібілоруські й українські території, включені в її склад по Ризькому мирномудоговорі 1920 року, повинні були після військового вторгнення Німеччини вПольщу відійти до СРСР.
Ще 22серпня 1939р. Гітлер заявив на секретній нараді з командуючими військамивермахту: „Супротивник ще сподівався, що Росія після завоювання нами Польщівиступить як наш ворог. Але вони не врахували моєї здатності приймати рішення.Наші супротивники — дрібні хробаки ” [ 10;234 ]. Можна зробити висновок, щоНімеччина вбачала тепер свого головного ворога в країнах Заходу. Тобто Гітлерзрозумів, що СРСР поки що не по зубах Німеччині.
Неможна казати, що Гітлер взагалі більше не дивився у своїх планах на Схід.Просто покищо був не час і не місце. Про його наміри свідчить співвідношенняНімецьких і Радянських збройних сил на передодні війни ( див. додаток № 1 ).
Уцілому супротивник перевершував радянські війська:
ü  по кількості особового складу — у 1,8рази;
ü  по бойових літаках нового типу — у 3,2 рази;
ü  по знаряддях і мінометам — у 1.25 рази.
Хоч вдодатку видно, що літаків, танків в Німеччині було менше, але вони булиновішими і сучаснішими.
Гітлербув впевнений, що війна із Польщею буде тягнутися не більше кількох тижнів. Віншому випадку він „ віддавав би наказ про підписання союзу не із СРСР, а ізАнглією ” [ 10;235 ]. Це свідчить про те, що для Гітлера не мало ніякогопринципіального значення з ким підписувати союз. Він робив так, як йому булозручно та вигідно зараз.
Щеодною цікавою обставиною є той факт, що Гітлер вважав Сталіна важкохвороюлюдиною, якій залишилось не так багато часу. Після смерті Сталіна вінрозраховував з легкістю прибрати до своїх рук російські землі.
Сталін,в свою чергу при підписанні пакту про ненапад розумів, що Гітлер веде подвійнугру і так висловився з цього приводу: „ Розумієте, тут іде гра, хто когоперехитрить, хто кого обманить ” [10;235 ].
Такимчином, для Німеччини СРСР у 30-х рр. ХХ ст. виступав, по-перше, як великийресурс земельного та життєвого простору; по-друге, як міцна воєнна держава, якаможе стати на шляху Німеччини до європейської гегемонії. Протягом 30-х рр.ХХст. Прагнення Німеччини не змінювались, але мінялися методи на шляху до цілі.
Розділ ІІПолітика Німеччини по відношенню до країн Західної Європи
Метоюнімецької політики було збереження й збільшення німецької расової спільноти, щонараховувала 85 мільйонів чоловік, що з них чимало проживало в Австрії йЧехословаччині. Гітлер розумів, щоб досягти територіального врегулювання, тобтощоб анексувати Австрію й Судетську область, треба бути готовим до опору.„Німецька політика повинна враховувати своїх двох непримиренних ворогів –Англію й Францію, які сприймають присутність могутнього німецького колосся вцентрі Європи як рану в боці; вони будуть опиратися новому росту німецької моців Європі” [ 5;181 ]. Гітлера поки що не цікавили колонії. Він чекав, покиАнглія зазнає труднощів зі своїми володіннями, з Ірландією, Індією, зайде вконфлікт із Японією й Італією. Хоча англійці нібито й не прийняли фюреравсерйоз, Гітлер не приховував своїх загарбницьких задумів. І хоча державизаходу сподівались направити агресію Німеччини на Схід, але курс „Дренг нахостен” аж ніяк не виключав розгортання агресивних воєн і на Заході.
„ Намне потрібна не західна, не східна орієнтації, — нам потрібна східна політика,спрямована на завоювання нових земель для німецького народу. Для цього нампотрібна дія: для цього нам потрібно насамперед знищити прагнення Франції догегемонії в Європі, тому що Франція є смертельним ворогом німецького народу,вона душить нас і позбавляє нас усякої дії ” [ 17 ]. І насправді, якщо Англіявсіляко намагалась співпрацювати із Німеччиною, то Франція робила це з великоюобережністю і часто на прохання Англії.
Крімцього, гітлерівці детально розробили план захоплення Англії — „операціяЗеелеве”. Гітлерівці намітили серію операцій з метою „прийняти” колоніальнудержаву Англії й Франції й утворити гігантську імперію Великої Німеччини. Тобтов зовнішній політиці Гітлера велика увага приділялась як Англії, так і Франції.Не було хороших та поганих – були ті, що заважають у досягненні поставленоїмети.
Меншчим через два місяці після приходу Гітлера до влади в колах англійськогокабінету народилася ідея підписання „пакту Чотирьох” (Англія, Франція, Італія,Німеччина).
Гітлерівціз радістю сприйняли пропозицію про „пакт Чотирьох”. Він улаштовував їх як можнакраще. Липин заявив, що ідея Муссоліні геніальна. Негайно була спрямованавідповідь у Рим про те, що Німеччина готова негайно приступити до переговорів.У дії ряду міркувань проект підтримала й французька дипломатія.
Убесіді з німецьким послом у Римі Хеселем 15 березня 1933 р. Муссолінівідзначив, яку величезну вигоду „пакт Чотирьох” надавав фашистській Німеччині: „Завдяки забезпеченому таким шляхом спокійному періоду в 5-10 років Німеччиназможе озброїтися на основі принципу рівності прав, причому Франція будепозбавлена приводу почати що-небудь проти цього. У той же час можливістьревізії буде вперше офіційно визнана й буде зберігатися протягом згаданогоперіоду… Система мирних договорів буде, таким чином, практично ліквідована...”[ 18 ].
15липня 1933р. у робочому кабінеті Муссоліні в підкреслено діловій обстановцівідбулося підписання „пакту Чотирьох”.
Глибокіімперіалістичні протиріччя між учасниками пакту, насамперед між Францією йНімеччиною, перешкодили його ратифікації. Але заохочувальна позиція Англії йФранції підштовхнула гітлерівців на якнайшвидшу реалізацію планів озброєнняНімеччини й підготовки загарбницької війни.
Гітлерсподівався розпочати війну в найкоротший час, бо вважав, що в 40-х рр. дляНімеччини почнуться складні часи. А як для країни, що збиралась захопити цілийконтинент (і не тільки) необхідно було негайно починати озброєння. Почалисябадьорі переговори між представниками німецьких ділових кіл і британськихавіаційних фірм (зокрема з „Феєрі”) про постачання німцям літаків, хочаВерсальський договір категорично забороняв це. Чи варто дивуватися, щоанглійський міністр авіації Лорд Лондондері, відвертий прихильникремілітаризації Німеччини вважав, що турботи по роззброюванню даремні.
Восени1933р. у результаті переговорів між США, Англією й Францією був зроблений новийпроект Конференції по роззброєнню. Але це вже не влаштовувало гітлерівців.Гітлер: „ …необхідно повернутися до „первісного питання” тобто зажадати вультимативному порядку роззброювання інших держав і заявити, що якщо вонивідкинуть роззброєння, відмовлять нам у рівності прав або якщо неприйнятний длянас проект буде поставлений на обговорення, то ми покинемо конференцію, а такожвийдемо з Ліги націй…” [ 11;24 ].
Наступногодня 14 жовтня німецький уряд заявив про те, що покидає Конференцію пороззброєнню. Воно пояснювало свій крок відмовою інших держав роззброюватисявідповідно до Версальського договору й тим, що Німеччині не забеспеченорівноправність. 19 жовтня Німеччина заявила про вихід з Ліги Націй. На справдіж Версальська угода ніколи не зупиняла Німеччину. Вона потай продовжувалаозброюватися.
Існуваланадія, що Німеччину можна буде схилити до прийняття нового європейськоговрегулювання в обмін на демонтаж версальських відносин, що узаконило б їїположення великої держави. Цю політику можна охарактеризувати як „пошукиангло-німецької розрядки”, підкріплену наявністю ефективної бомбардувальноїавіації, здатної служити засобами стримування в сучасному розумінні цьогослова, однак до 1936р. ця політика зазнала краху: Гітлер просто скасувавВерсальські обмеження в однобічному порядку, тобто для себе.
Напочатку 1935р. з ініціативи британського уряду відбулася англо-французьказустріч: від Англії – Макдональд і Саймон, від Франції — Фланден і Лаваль.Своїм головним завданням вони проголосили здійснення безпосереднього йефективного співробітництва з Німеччиною. Підсумком зустрічі була більшапрограма „умиротворення” Європи. Як принада для гітлерівців Англія й Франціяобіцяли, що за певних умов готові піти на скасування військових обмеженьВерсаля й заміну їхньої загальної конвенції по „обмеженню” озброєнь на основівизнання рівності прав Германії.
Гітлерівціхотіли з'ясувати в першу чергу, наскільки міцна угода на скасування військовогообмеження. Після вивчення документа вони зрозуміли, що головним була пропозиціязахідних держав укласти „повітряний пакт”. Німецький уряд заявив про готовністьукласти „повітряну конвенцію”, а інші пропозиції обійшов мовчанням. Як першийкрок Берлін запропонував Англії почати двосторонні переговори. Це була грубоспрацьована пастка для Саймона: зацікавивши перспективою угоди по викликаючомузанепокоєння Англії питанню (оборона від нападу з повітря), вбити клин у їївідносини із Францією.
Одночасноанглійський уряд повідомив про намір послати в Берлін для переговорів міністразакордонних справ – Саймона. Уперше за 60 років міністр закордонних справАнглії відвідав Берлін.
Усередині липня 1935 р. в зал засідання англійського адміралтейства в Лондонізапросили німецьку делегацію на чолі з послом для особливих дорученьРіббентропом. На одному з перших засідань Ріббентроп, керуючись вказівкамифюрера, виклав вимоги рейха. Німеччина претендувала, щоб її флот по своїй моцібув не менш однієї третини англійського. Саймон покинув засідання.
Безпосереднімтлом для англо-німецьких переговорів була велика промова Гітлера, з якою вінвиступив 21 травня. „ Фюрер клявся, що бажає жити у мирі із західнимидержавами, саму думку про війну він відкидає, тому що війна безглузда, даремна,жахлива. Германія врочисто визнала свої границі із Францією як остаточні,уклала пакт про ненапад з Польщею й не має на меті втручатися у внутрішнісправи Австрії, приєднувати її. Вона згодна буде навіть повернутись в ЛігуНацій, коли усунуть нерівність, створену Версальським договором. Плюс Німеччинабуде строго дотримуватись територіальних постанов Версальського договору йЛюкарнських угод ”. [19 ].
Недивно після цього, що, незважаючи на зухвалу поведінку Ріббентропа,англо-німецька морська угода дуже швидко – 18 червня 1935 р. – була підписана.Вона задовольняла всі вимоги гітлерівців. Англія погодилася в порушенніВерсальського договору на створення рейхом військово-морського флоту, рівного35% флоту Британської імперії; щодо підводного флоту була встановлена ще більшзручна для Німеччини пропорція – 45%. При цьому передбачалося, що у випадку„виняткових”, на її думку, обставин Німеччина має право, попередньоінформувавши про це англійський уряд, побудувати підводний флот рівнийбританському. Тоннаж флоту, дозволеного Німеччині за згодою, був настількивеликий, що його створення завантажило б німецькій верфі щонайменше на 10років.
УрядБолдуїна, підписуючи цю угода, розраховував, що споруджуваний німецький флотбуде знаряддям Німеччини для війни проти СРСР на Балтиці. „ Безпосереднімрезультатом його буде те, — говорив Черчілль 22 червня 1935р., — що тоннажнімецького флоту з кожним днем наближатиметься до таких розмірів, якізабезпечать йому повне панування на Балтійському морі, і дуже незабаром одне зперешкод на шляху до європейської війни поступово почне зникати. Що жстосується положення на Середземному морі, то мені здається, нас очікує сильнесерйозне ускладнення ” [ 11;19 ].
Черчілльі слідом за ним англійська історіографія стверджують, що Англія нібито не буланалежним чином підготовлена до Другої світової війни у військовому плані.Навряд чи це твердження повною мірою відповідає істині. Відомо, що військовівитрати Англії в другій половині 30-х років були досить значними, щовиготовлення озброєння й спорядження для збройних сил досягло великого розміру.
Англіябула утягнена в безглузду політичну гру в цифри й слова із приводу німецькогопотенціалу й того, що вважати паритетом. Більш того, британський урядпоступився ініціативою Гітлерові, чия раптова заява в березні 1935 р. про те,що Німеччина вже випередила Британію, повалило Уайт Хол у сум'яття. Англіявиявилася втягненою в гонку озброєнь, у яку вступила занадто пізно.
Англійськийуряд прагнув укласти двосторонню англо-німецьку угоду. Для цього він бувготовий надати довгострокові позики, домовитися про розмежування сфер впливу йринків збуту. Курс на змову з Гітлером особливо активізувався після приходу довлади Н. Чемберлена. У листопаді 1937р. британський прем'єр направив вНімеччину свого найближчого співробітника лорда Галіфакса. Запис бесідиГаліфакса з Гітлером в Оберзальцберзі 19 листопада 1937р. свідчить, що урядЧемберлена був готовий надати Німеччині „волю рук у Східній Європі”, але заумови, що Німеччина пообіцяє здійснювати перекроювання політичної карти Європиу свою користь мирним шляхом і поступово. Під цим малося на увазі, що Гітлерзобов'яжеться погоджувати з Англією свої загарбницькі задуми по відношенню доАвстрії, Чехословаччини і Данцига.
Незабаромпісля цієї бесіди Галіфакса з Гітлером англійський уряд запросив в Лондонфранцузького прем'єр-міністра Шотана й міністра закордонних справ Дельбоса.Останнім було заявлено, що підтримка, яку Франція має падати Чехословаччині запактом про взаємодопомогу, виходить далеко за межі того, що схвалюється вАнглії. Таким чином, уряд Чемберлена почав натискати на Францію з метою їївідмови від зобов'язань по пакту про взаємодопомогу із Чехословаччиною. УЛондоні не без підстав вважали, що пакти про взаємодопомогу, які малаЧехословаччина із Францією й СРСР, зміцнювали її міжнародні позиції й тому урядЧемберлена проводив тактику, спрямовану на підрив цих пактів.
НапередодніДругої світової світи проводилась політика пособництва гітлерівській агресії вЄвропі, яка мала на меті не тільки „умиротворити” Гітлера й направити агресіюфашистської Німеччини на схід, але й домогтися ізоляції Радянського Союзу.Насправді ж ця політика тільки допомагала Німеччині укріпити свої позиції наарені міжнародних відносин.
29вересня 1938 р. була скликана так звана Мюнхенська конференція. На ційконференції Даладье й Чемберлен без участі представників Чехословаччинипідписали договір з Гітлером і Муссоліні. По Мюнхенській згоді Гітлер домігсяздійснення всіх своїх вимог, що пред'являв до Чехословаччини: розчленовуванняцієї країни й приєднання Судетськой області до Німеччини. Також Мюнхенськаугода містила зобов'язання Англії й Франції брати участь в „міжнароднихгарантіях” нових чехословацьких границь, визначення яких входило в компетенцію„міжнародної комісії”. Гітлер зі своєї сторони приймав зобов'язання поважатинедоторканність нових границь чехословацької держави.
Урезультаті розчленовування Чехословаччина втратила майже 1/5 своєї території,близько 1/4 населення й втратила майже половини своєї важкої промисловості.Мюнхенська угода була цинічним зрадництвом Чехословаччини з боку Англії йФранції. Після Мюнхена стало очевидним, що французький уряд не виконує своїхзобов'язань по союзних договорах. Це стосувалось в першу чергуфранко-польського союзу й радянсько-французького договору про взаємодопомогу1935р. І, дійсно, у Парижі збиралися в самі короткі строки денонсувати всіугоди, укладені Францією, а особливо франко-польські угоди йрадянсько-французький пакт про взаємну допомогу. У Парижі навіть не приховувалистарання зіштовхнути Німеччину з Радянським Союзом.
Щебільш активно виношувалися такі плани в Лондоні. Чемберлен сподівався, що післяМюнхена Німеччина направить свої агресивні наміри проти СРСР. Країнам,учасницям Мюнхенської угоди, здавалося, що обраний ними політичний курстріумфує: Гітлер от-от рушить в похід на Радянський Союз. Але 15 березня 1939р.Гітлер досить виразно показав, що він не вважається ні з Англією, ні ізФранцією, ні з тими зобов'язаннями, які він перед ними прийняв. Німецькі військараптово вторгнулися в Чехословаччину, повністю її окупували й ліквідували якдержаву.
Такимчином, країни Заходу не були другорядними у планах Гітлера. Він всіляковикористовував їх для досягнення своєї мети. Маніпулюючи прагненням Франції таАнглії зіштовхнути у війні Німеччину із СРСР, Гітлер проводив активні заходи поозброєнню країни, готуючись до війни не тільки з СРСР. Саме таким способомФранція та Англія готували Німеччину до війни із собою. Все це є результатомчітко спланованої та продуманої зовнішньої політики Гітлера.

Розділ ІІІ Вісь „Рим– Берлін – Токіо ”
У1922р. в Італії до влади прийшли фашисти. У січні 1933 р. до державного кермаНімеччини стала очолювана Гітлером фішистська націонал-соціалістична робітничапартія. Встановленню фашистських режимів сприяло те, що фашизм найбільшевідповідав зовнішньополітичним амбіціям певних політичних кіл, які непогоджувались з реаліями, що склалися у світі після війни. На початку 30х рр.позиція Франції погіршилась. Стала відчутнішою загроза її безпеці з бокуНімеччини. Вона починає переговори з СРСР щодо укладення франко-радянськогопакту про ненапад, який укладено у 1932р.
У1935р. до складу Німеччини в результаті плебісциту увійшла Саарська область. Уберезні 1936р. німецькі війська вступили в Рейнську область. Німеччинапереозброїлась й була готова до агресивних дій. До середини 30-х років Італіястала висувати вимоги щодо перегляду колоніальних володінь в Африці. У жовтні1935р. вона напала на Ефіопію. Навесні 1936р. ця війна завершилася: Ефіопіястала італійською колонією.Найсерйознішим наслідком криз 1935 – 1936рр. Сталоутворення Осі „Рим – Берлін”. Незважаючи на недовіру до Гітлера, Муссоліні всечіткіше й чіткіше орієнтувався на зближення з Німеччиною.
9червня 1936р. міністром закордонних справ Італії було призначено графа Чіано,зятя дуче. Він був тоді палким шанувальником Муссоліні й відвертим прихильникомсоюзу з Німеччиною. Новий міністр пропаганди Альф'єрі, що заступив на ційпосаді Чіано, рішуче стояв за примирення з Німеччиною.
Стимулювалозближення Німеччини, Італії й зміна ситуації в Європі. Окупація Ефіопії та іншіафриканські проблеми змушували Італію шукати противагу Англії і Франції. Вже 29червня німецький посол Гассель запропонував Чіано визнання з боку Німеччинизавоювання Ефіопії, про що й оголошено 23 липня. Схоже на те, що протягом літаГітлер вагався між зближенням з Італією та зусиллями добитися дружби з Англією.
23вересня німецький міністр Ганс Франк відвідав Муссоліні й передав йомузапрошення фюрера до візиту в Німеччину. Франк говорив про „необхідність чимразтіснішої співпраці між Німеччиною та Італією ”[5;180 ]. Муссоліні пообіцявпередати німецькому урядові підготоване Іденом дос'є під назвою „Німецьказагроза”, що його зумів роздобути посол у Лондоні Діно Гранді. Врешті-решт 20жовтня до Берліна прибув Чіано ( а не Муссоліні ). 21 жовтня він мав тамзустріч з фон Нойратом – міністром закордонних справ Німеччини. Вони підписалидоговір, що включав нині широко відомий, а тоді секретний протокол, якийконстатував спільність поглядів на сучасне та майбутнє Європи. 24жовтня Чіанозробив візит Гітлерові в Берхтестаген, де й передав йому згаданий англійськийдокумент: „ Дос'є справило на фюрера глибоке враження, і після невеличкої паузивін просто-таки вибухнув ” [ 10;180 ]. Гітлер висловився за створення широкогоантибільшовицького фронту й заявив, що „ Німеччина та Італія разом можутьперемогти не тільки більшовизм, але й Захід. Включно Англію ” [ 10;86 ].Підписано угоду – так званий жовтневий протокол. Гітлер, який 24серпня підписавдекрет про дворічний строк Військової служби, заявив Чіано, що буде готовий довійни в 1939р. А 26жовтня 1936р. виникає Вісь „Берлін-Рим.”
Підготовчаробота зі створення союзу агресивних держав почалася після виступу Гітлера в1933р. на з'їзді нацистської партії, у якому він висловлювався про Японію вдружніх тонах. Цю роботу проводив німецький військовий аташе в Токіо полковникОтт. За завданням уряду він представив у 1934р. доповідь про стан збройних силЯпонії, у якому він висунув пропозицію про висновок японо-німецькоговійськового союзу. Тому що в реалізації цієї пропозиції була зацікавлена іЯпонія, японський уряд призначив у травні 1934р. військовим аташе в Берлініпідполковника Осима, якому і було доручено приступити до переговорів.
Однимз результатів цих переговорів було прибуття в Берлін у травні того ж рокуофіційної місії Японії на чолі з адміралом Мацусита. Під час його перебування вНімеччині були продовжені переговори про висновок військового союзу, щопідтверджувалося повідомленням військового аташе США в Берліні Вуста: “… маються дані, що показують наявність незвичайно тісних і дружніх відносинміж Німеччиною і Японією впритул навіть до можливого військового союзу ” [15;93 ].
Обговорювалисятак само економічні та зовнішньоторговельні питання для досягнення найбільштісних зв'язків.
ПереговориЯпонії і Німеччини про висновок військово-політичного союзу були продовжені в1935р. Навесні 1935р. Риббентроп заявив Осима про готовність німецького урядуукласти союз з Японією. Після обговорення цієї пропозиції Осима передав згодуЯпонії на підписання договору між двома країнами. Для обговорення деталеймайбутньої угоди протягом 1935р. у Німеччину приїжджали різні місії, що велипереговори щодо військових і економічних питаннь.
Наприкінцілистопада-початку грудня 1935р. у Берліні відбулася нарада японських військовихаташе, акредитованих у столицях європейських країн, що обговорювали питання прояпоно-німецький союз. На початку 1936р. у Берлін прибула нова японськавійськова місія на чолі з генералом Іто, уповноважена вести переговори щодовійськових зобов'язань партнерів майбутнього блоку.
Навеснітого ж року до Японії прибув полпред Німеччини Гак. Ціль поїздки Гака в Японіюскладалася в з'ясуванні питання про те, як далеко піде японський уряд успівробітництві у військовій області, якщо буде досягнута домовленість прозазначений союз, а так само про та, наскільки сильним союзником Німеччини увійськовій області може бути Японія.
Лишепісля утворення кабінету Хирота, і з квітня 1936р. переговори стали розвиватисяпо звичайних дипломатичних каналах. Переговори продовжив японський посол уБерлін і Мусякодзи.
Німеччинапродовжувала підкреслювати свою велику зацікавленість у якнайшвидшомузавершенні переговорів з Японією і виражала готовність піти на поступки.Німецький посол у Китаї Траутман, інформований про хід переговорів указував, щоНімеччина була навіть згодна відмовитися від претензій на її колишнітихоокеанські володіння ( Маршаллові, Марианскі і
Каролінськіострова), отримані Японією за мандатною системою на Версальській мирнійконференції.
Зрештоюзближення Японії і Німеччини закінчилося тим, що 25 листопада 1936р. Бувпідписаний між цими державами Антикомінтернівський пакт. Ініціатором і прямимвиконавцем у підготовці і підписанні пакту був Риббентроп. Пакт бувпідготовлений до літа 1936р.
Остаточнийтекст військово – політичного договору був підготовлений Риббентропом разом зОсима і Мусякодзи до 23жовтня 1936р. і у такому виді він піддавався обговореннюна засіданні дослідницького комітету Таємної
Ради 20 листопада. Обидвісторонни приклали немало зусиль для того, щоб статті договору сховали йогосправжній характер і спрямованість. Договірні сторони, говорилися в текстідоговору інформувати один одного про активність Комуністичного інтернаціоналу,консультуватися про необхідні міри захисту і застосовувати ці міри в тісномуспівробітництві. В інтересах розширення союзу між Німеччиною і Японією обидвісторонни запрошували приєднатися до угоди інші держави, що, на їхню думку, єоб'єктом „руйнівної діяльності” Комуністичного Інтернаціоналу. Термін дії„антикомінтернівського пакту” був визначений у п'ять років. Ціль угоди — нібитозахист національної цілісності Японії і збереження світу і безпеки в СхідноїАзії.
Увисновку містилася декларація про те, що Японія не має наміру створити який–небудь міжнародний блок держав, і, що „ дана угода не спрямована проти РадянськогоСоюзу чи спеціально проти якої –небудь другої країни ” [ 5;179 ].
Розділ,що містився в договорі про обмежений германо –японський союз проти СРСР бувсекретним: сторони зобов'язувалися без взаємної згоди не укладати зі СРСРніяких політичних договорів, що суперечать духу даного договору.Антикомінтернівським пактом Німеччина і Японія маскували так само плани війнизі своїми конкурентами на континентальних ринках- Англією, Францією. Деякідалекосхідні спостерігачі англосаксонських країн указували, що„антикомуністичний пакт”спрямований не тільки проти КомуністичногоІнтернаціоналу, але і проти всіх, що співробітничають з комуністами,попереджаючи, що даний пакт, після приєднання до нього 6 листопада 1937р.фашистської Італії кидає виклик Британської імперії.
Пооцінці Рибентропа спочатку Антикомінтернівський пакт був пактом ідеологічним. „Ми, німці, не бажали терпіти поширення комунізму. Зрозуміло, при цьому мався щеі політичний момент, спрямований проти Росії. Він у більшій чи меншій меріслужив закулісною причиною пакту. Те, що цей пакт був спрямований протидемократичних країн світу, невірно. Навпаки, після висновку його я дуженамагався спонукати Англію вступити в нього, але успіху не мав. У мене ніколине було такого враження, що Японія зможе використовувати цей пакт для дії чипроти Китаю, чи проти південної частини Тихого океану ” [ 18 ]. На справді жцей пакт дійсно був відкритий для підписання для інших країн. Але якщо вивчитиумови цього пакту, то видно, що інші країни просто не могли його підписати,звісно окрім Італії.
Такимчином, обоє держави прагнули на базі єдності і цілей об'єднатися і створитивійськово-політичний союз. Японія, що готувала велику війну, украй мала потребув союзнику.
Кожнийз учасників цього договору мав намір використовувати свого партнера у своїхінтересах. Німці домагалися з обов'язань Японії у відношенні участі вєвропейських справах, японці ж хотіли використовувати своїх союзників наДалекому Сході.
Головнезначення Антикомінтернівського пакту, що утворив вісь „ Берлін-Токіо ” полягалов тім, що це був документ, спрямований проти СРСР, що знаходився в повнійвідповідності з зовнішньополітичним курсом правлячих кіл Японії-антирадянськоюполітикою і прогерманской орієнтацією. Обоє його учасника ставили метоюстворити радчий ворожий Радянському Союзу блок і координувати антирадянські діїна міжнародній арені. Про це свідчать висловлення керівних політичних діячівЯпонії, рішення різних нарад у Японії напередодні підписання пакту й особливододаткова секретна угода до Антикомінтернівському пакту. Характерно дляНімеччини і Японії те, що в ході попередніх переговорів у Берліні і Токіообидві сторони обговорювали питання про претензію у відношенні радянськихтериторій: Японія претендувала на на територію від Східного Сибіру до Байкалу,Німеччина – на Україну.
Урізного роду мемуарах, що вийшли в післявоєнний період, а також в американськійі англійській літературі міститися різні думки щодо характеру і спрямованостіАнтикомінтернівського пакту.
Японськийдипломат Того Сигэнори в такий спосіб відзивався про висновок пакту: „ Цільпакту – у створенні оборонного союзу протии СРСР. З огляду на нацистськутактику вибухових дій… я вважав співробітництво з Німеччиною скрутним, томущо радикальні дії Гітлера обіцяли стати джерелом великих потрясінь у Європі інавіть в усьому світі. Тому я заперечував проти того, щоб Японія зв'язувалася зНімеччиною ” [ 18 ].
МориСедзо у своїх записках „Двадцять бурхливих років” пише, що „ звісно в компактуі на основі зближення двох фашистських агресорів було створено японо-німецькеоточення Радянського Союзу ” [ 10;104 ].
Державнийсекретар Хэлл відзначав, що „ пакт зовні був спрямований на самозахист відкомунізму, новий дійсності це була підготовка для подальшої насильницькоїекспансії розбійницьких націй ” [ 19 ].
ПідписанняАнтикомінтернівського пакту викликало повне схвалення з боку німецької преси, уЯпонії ж воно було зустрінуто різко негативно. Політики, члени парламенту ібізнесмени побачили в ньому погрозу посилення контролю військових над японськимполітичним життям. Критика уряду, що дозволив армії нав'язати свійдипломатичний курс, привела до падіння кабінету міністрів. Проте, висновокпакту і ріст антирадянської пропаганди полегшили Японії здійснення агресивногокурсу в Китаї. Однак початок широкомасштабної японської агресії в Китаї в1937р. викликало істотне охолодження в японо-німецьких відносинах. Одним з найбільшспірних питань, що свідчили про розходження інтересів обох союзників, булопитання про подальшу долю колишніх німецьких тихоокеанських володінь, щоперейшли по мандатів розпорядження Японії. Німеччина порушила питання про їхнєповернення. Але Японія поставилася до цих вимог різко негативно.
Алеякщо дивитися на той факт, що згодом Німеччина підписала пакт про ненапад ізСРСР, то можна засумніватися у тому на скільки серьйозно Німеччина ставилась доАнтикомінтернівського пакту. В 1936р. Це для Німеччини було важливо, тому щовона готувалась до нападу на СРСР і шукала собі союзників та помічників. За трироки ситуація змінилась і Німеччина вирішила не квапитись по відношенню доРадянської Росії.
„ Ітут Японія перенесла найбільший шок та потрясіння. Союзниця фашистськоїНімеччини в боротьбі за „новий порядок” в світі, Японія отримала 23 серпня1939р. страшний удар. Ніколи – ні до, ні після – в історії не було випадку, щобЯпонський уряд уходив у відставку по причині заключення договору між двомаіншими державами. В даному випадку відставка відбулася якнайшвидше. Апрем’єр-міністр Японії Хіранума, палкий шанувальник Гітлера, висловив в виглядікоментарів на звістку про пакт між Німеччиною та СРСР лише єдине слово:„Неприпустимо!”[ 10;245 ].

Висновки
На основідосліджень, що були проведенні під час написання курсової роботи можна зробитинаступні висновки. Гітлер, який прийшов до влади в Німеччині 30 січня 1933 р.дотримувався думки, що існує панівна раса, арійська, яка збереглася в Німеччинів майже чистому стані, і вона має право панувати над усіма іншими й знищуватиїх у разі потреби. Для досягнення цієї мети годяться всі засоби. Для Гітлера,як і для теоретика нацизму Розенберга, повага до людської особистості неіснувала. Тож мета його зовнішньої політики полягала в забезпеченні пануванняНімеччини чи то хитрістю, чи то силою. Ми бачимо, що ця політика мала численніаспекти, які проявлялися одночасно або послідовно: спочатку Гітлер хотівповернути Німеччині воєнну силу, потім приєднати до версальної Німеччини іншітериторії, населенні німцями, й нарешті заволодіти великим „життєвим простором”переважно на сході Європи, щоб забезпечити німців сировиною, продовольством, анадто землею для колонізації.
Азагалом, політика нацистів не була так чітко спрямована, як це здається наперший погляд. В ній безсистемно протидіяли одна одній кілька тенденцій. Вжепочинаючи з 1934 р. поряд із Міністерством закордонних справ існувала своєріднакухня, де хазяйнував нацист Ріббентроп. І часто було дуже важко розрізнити їхфункції.
Реалістичнимметодам Гітлера могли стати на заваді тільки два принципово відмінні табори. Зодного боку – Франція та Англія, які через нерозуміння або нестачу енергійностівсе ще воліли триматися правової основи договорів. З іншого боку – СРСР, якимправила команда так само реалістична, так само не обтяжена моральнимипринципами, як і нацистська Німеччина, але також ворожа як Німеччині, так і„західним демократіям”.
Якщопорівнювати зовнішню політику Німеччини по відношенню до країн Заходу і Сходу,ми побачимо, що вона відрізнялась. СРСР виступав для Німеччини у ролі гідногосупротивника, подолання якого було необхідною умовою для подальшого розвиткуВеликої Німеччини. Це було обумовлено тим, що для Німеччини СРСР це, по-перше,необхідний життєвий простір, а по-друге, могутня воєнна держава, існування якоїнеможливе поряд із Великою Німеччиною. Що стосується Франції та Англії, то цідві держави спочатку виконували функцію помічника у підготовці війни протиРадянського Союзу, але основне їх призначення не чим не відрізнялося від участіСРСР. Якщо вже й казати про гегемонію в Європі, то вона має бути повною. А якаможе бути гегемонія за умов існування таких держав як Франція та Англія? Ці двікраїни сподівались на те, що Німеччина почне війну із „комуністичним табором” –із СРСР. Але спрацювала прислів’я: „Не копай ями іншому, сам у неї потрапиш”.
Булище дві держави, що не уникнули уваги Німеччини. Це Італія та Японія. ЯкщоАнглія та Франція допомагали Гітлеру самі того не розуміючи, то ці дві держави робилице свідомо і не приховуючись. Тільки от Гітлер не збирався також рішучерахуватися із своїми побічниками. Союзи із цими країнами були необхідним етапомна шляху до цілі і коли було б треба Гітлер не вагаючись знищів би і своїхвірних союзників.
Отже,зовнішню політику Німеччини в 30-ті рр. ХХ ст. можна охарактеризувати, якполітику, що існує за принципом „розділяй та володарюй”. А у політики, що існуєза таким принципом немає ані моральних переконань, ані непорушних правил, аніетичних норм.

Списоквикористаної літератури
1.   Бахман К. Кем был Гитлер в действительности / Пер. с нем.: ред.В.Д.Єжов. М.: Прогресс, 1981. – 206 с.
2.   Бережков В.М. Страницы дипломатической истории. – М.: Междунар.Отношения, 1987. – 616 с.
3.   Документы и материалы кануна второй мировой войны 1937 – 1939: в2-х томах. – М.: Политиздат, 1991. – 272 с.
4.   Документы по истории Мюнхенского сговора 1937 – 1939. – М.:Политиздат, 1979. – 471 с.
5.   Дюрозель Ж. – Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів /Пер. з фр. – К.: Основи, 1999. – 903 с.
6.   История внешней политики СССР 1917 – 1980: В 2-х т. Т.1 / Под.ред. А.А. Громыко, Б.Н. Пономарёв. М.: Наука, 1980. – 352 с.
7.   История международных отношений и внешней политики СССР: в 3-х т.Т.1 1917 – 1945 / Под. ред. И.А. Кирилина. – М.: Междунар. отношения, 1986. –416 с.
8.   Майский И.М. Воспоминания советского дипломата 1925 – 1945 гг. – 2изд. – М.: Междунар. отношения, 1987. – 784 с.
9.   Мельников Д.Е., Черная Л.Б. История смерти: Аппарат насилия внацистской Германии 1933 – 1945. – М.: Политиздат, 1989. – 414 с.
10.  Накануне, 1931 –1939. Как мир был ввергнут в войну: краткая история в документах, воспоминанияхи комментариях. – М.: Политиздат, 1991. – 272 с.
11.  Поцелуев В.А.Внешняя политика СССР в канун и в годы Великой Отечественной войны. – М.:Издательство УДН, 1985. – 80 с.: ил.
12.  Спасти Италию!1922 – 1945 гг. – М.: Политиздат, 1990. – 542 с.
13.  Стегарь С.А.Дипломатия Франции перед второй мировой войной. – М.: Междунар. отношения,1980. – 280 с.
14.  Трубейчук А.Ф. Пакто ненападении: была ли альтернатива второй мировой войне. – Киев.: ИздательствоЦКПКСМУ „Молодь”, 1990. – 120 с.
15.  Трудные вопросыистории: поиски и размышления. – М.: Политиздат, 1991. – 272 с.
16.  Цвєтков Г.М.Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917 – 1945 рр.: навч. пос. – К.:Либідь, 1997. – 232 с.
17.  www.bankreferatov.ru/search.htm
18.  www.hrono.ru/dokum/myunh1938.html
19.  www.hrono.ru/dokum/193_dok/1939ru_ge.html