Міністерствоосвіти і науки України
Міжнароднийуніверситет розвитку Людини «Україна»
Темаконтрольної роботи:
«Еміграціяукраїнців у кінці ХІХ – на початку ХХ ст.»
Сарни2006
План
1. Причинита характер еміграції.
2. Напрямеміграції та її наслідки.
3. Економічнадіяльність українських емігрантів.
1. Причини іхарактер еміграції
В історіїформування сучасної української діаспори простежуються чотири хвилі масовогопереселенського руху з України. Перша хвиля еміграції з України, хронологічнірамки якої охоплюють період з останньої чверті ХІХ століття до початку Першоїсвітової війни, була зумовлена переважно соціально-економічними причинами.Другий масовий відтік частини населення за межі своєї батьківщини припадає наперіод між двома світовими війнами і був викликаний як соціально-економічними,так і політичними обставинами. Друга світова війна та її наслідки викликалитретю хвилю масової української еміграції, майже винятково політичну. Четвертахвиля міграції припадає на кінець ХХ ст. і має, передусім,соціально-економічний характер. Протягом останніх років еміграційний потік зУкраїни до деяких країн (зокрема, Канади, США) змінюється якісно: дедалізростає частка науково-технічної інтелігенції (як правило, це фахівці в такихгалузях як системний аналіз, програмування, біологія, нові матеріали,комп’ютеризація).
З розпадом СРСР іутворенням на його просторах нових суверенних держав, українські етнічніменшини, які сформувалися в цих країнах в результаті переміщення трудовихресурсів, що практикувалися тоталітарним режимом, перейшли на становищезакордонних. Виникло, по суті, нове соціальне явище – східна українськадіаспора.
Унаслідокміждержавних територіальних поділів ХХ століття частина українського етносуопинилася за межами України. Ця категорія закордонних українців належить доавтохтонних національних меншин низки країн Європи (Польща, Словаччина, Білорусь,Румунія, Придністровський регіон Молдови, прикордонні області РосійськоїФедерації).
Нині число осібукраїнського походження, які проживають за межами України, за приблизнимипідрахунками, становить від 16 до 20 мільйонів.
Найбільшезакордонних українців проживає в Російській Федерації. За результатамиВсеросійського перепису 2002 року їх чисельність складає 2 943 471 осіб — громадян РФ, які ідентифікують себе як етнічні українці. Проте згідно знеофіційною статистикою, чисельність української меншини в Росії сягає понад 10млн. осіб. Так, ще кілька років тому російські демографи публічно декларувалифакт проживання в країні близько 8-10 млн. російських громадян українськогопоходження.
Понад 1 мільйон27 тисяч громадян українського походження проживає в Канаді, відповідно доперепису населення в цій країні у 2001 році.
Чисельність осібукраїнського походження в США, за результатами перепису населення у 2002 р.,сягає близько 900 тисяч. Проте деякі американські демографи вважають, щореальне число представників українського етносу в США становить від 1,5 до 2мільйонів осіб.
Серед країнпроживання найбільших українських громад зарубіжжя – Молдова (660 тисяч осіб),Казахстан (550 тисяч), Бразилія (500 тисяч), Аргентина (300-350 тисяч),Білорусь (237 тисяч; за твердженнями керівників української громади в ційкраїні, лише в Брестській області – колишньому етнографічному регіоні України –Берестейщина проживає близько півмільйона етнічних українців), Узбекистан(понад 100 тисяч).
Чисельніукраїнські громади проживають також у Румунії (понад 61 тисяча), Латвії(близько 60 тисяч), Киргизстані (до 46 тисяч), Польщі (близько 40 тисяч заофіційною статистикою, за неофіційною – понад 200 тисяч), Словаччині (близько35 тисяч), Грузії (близько 35 тисяч), Австралії (понад 34 тисячі), ВеликійБританії, (близько 30 тисяч), Франції (близько 30 тисяч), Німеччині (30 тисяч),Азербайджані (29 тисяч), Естонії (28 тисяч), Чехії (понад 22 тис.), Литві (22тисячі), Сербії і Чорногорії (понад 20 тисяч), Туркменістані (17 тисяч), Угорщині(понад 6 тисяч), Боснії і Герцеговині (близько 5 тисяч), Хорватії (4,3 тис.),Таджикистані (4 тисячі), Австрії (3 тисячі), Вірменії (понад 2 тисячі),Болгарії (близько 1,5 тисячі).
Водночас великакількість українських громадян – представників української тимчасової трудовоїміграції зосереджена в таких країнах як Іспанія (понад 80 тисяч), Португалія(близько 60 тисяч), Греція (понад 30 тисяч), а також інших державах. УрядУкраїни докладає зусиль для забезпечення законних прав й інтересів громадян України,які працюють у країнах Європи. Важлива увага приділяється налагодженнюмеханізмів легального працевлаштування українських громадян у цих країнах,посиленню їх соціального захисту, розширюється відповідна двостороннянормативно-правова база.
Порівняно зіншими світовими діаспорами, українські громади мають найбільшу кількістьрізних громадських об’єднань (за приблизними підрахунками – близько 3 тисяч).Найбільше їх у Канаді – майже тисяча осередків – політичних,культурно-освітніх, професійних (об’єднання лікарів, вчителів, інженерів,адвокатів і т.п.), жіночих, молодіжних тощо.
Міжнародноюукраїнською організацією є Світовий конгрес Українців (СКУ), який об’єднуєблизько 50 великих організацій – представників майже з 30 держав. Загалом усіоб’єднання охоплюють у кожній з країн проживання від 20 до 30 відсотків усієїчисельності кожної з українських громад.
В низці державСхідної і частково Центральної Європи, а також в країнах Балтіїполітико-правовий статус української громади закріплено законодавчо якнаціональної меншини. Це забезпечує суттєву державну підтримку зусиль місцевихукраїнських громад щодо збереження своєї національної самобутності, отриманняосвіти та інформації рідною мовою тощо. В країнах, де українська громада не маєстатусу національної меншини, забезпечення її національно-культурних потреб єсправою бажання й організаційних зусиль етнічних українців, які проживають уцих країнах.
Питаннязадоволення національно-культурних потреб українців за кордоном є предметомдвосторонніх міждержавних переговорів на всіх рівнях. Збільшується числодвосторонніх угод, що передбачають реалізацію культурно-освітніх та іншихзапитів української діаспори. Створюються двосторонні змішані міжурядовікомісії з питань забезпечення прав національних меншин.
Державна політикащодо відносин із закордонним українством базується на таких нормативно-правовихактах: Конституція України, Указ Президента України „Про Національну програму„Закордонне українство” на період до 2005 року” від 24 вересня 2001 року, ЗаконУкраїни „Про правовий статус закордонних українців”, прийнятий Верховною РадоюУкраїни 4 березня 2004 року. Крім того, завершується робота над проектамизаконів України „Про концепцію національної політики щодо закордонногоукраїнства” та „Про концепцію державної етнонаціональної політики”.
2. Напрямеміграції та її наслідки
Другаполовина XIX – початок XX століття були відзначені масовою міграцієюукраїнських селян, які перебували у складі Російської імперії. Поселялись вонипереважно на її околицях: на Кавказі, в Середній Азії, Новоросії, на ДалекомуСході та у Сибіру. Так наприкінці XIX ст. далеко за межами України з’являютьсяукраїнські назви поселень: Полтавське, Чернігівське, Українське, Ново-Київськета інші.
Більшістьселян змушена була залишити рідні місця через відсутність землі чи необхіднихзасобів для існування. Хоча варто зазначити, що серед емігрантів були йзаможні, але за свідченнями історичних джерел таких було дуже мало.
Російськийуряд за допомогою переселення намагався освоїти цілинні землі околиць імперії іразом з тим хоч якоюсь мірою зменшити “земельний голод”, знайти застосування“зайвим” робочим рукам. Великого значення надавалося збільшенню і зміцненнюросійського населення, особливо в кількісно незначних місцевостях.
Небула винятком в цьому плані і Україна. Селяни, які мали намір оселитися внеобжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Головні з них: звільненнявід податків, зокрема у Сибіру на 3 роки. На цей же час звільнялися від службив армії особи призовного віку. Переселенцям надавався земельний наділ. Вони щемали право на пільговий переїзд, кредити, але не всі потребуючі могли їхотримати. Наприклад, у Томській губернії за період з1 жовтня по 1 січня1898 року із 2115 прохань від сімей кредит був наданий 1064 сім’ям.Переселялися передусім ті, хто мав заощадження. “Бажаними і корисними дляСибіру” були ті сім’ї, які мали достатньо коштів і не “обтяжені великоюкількістю дітей чи родичами похилого віку”.
Зпочатку XX ст. еміграція українських селян набуває більшого розмаху. Сприялацьому також офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 років, якіфактично стимулювали переселенський рух. У цілому в європейській частинітериторія компактного проживання українців значно переважала території, декомпактно проживали росіяни. Царський уряд розуміючи, що робота в галузідемографічної селекції значно “запущена”, приймає безпрецедентну за розмірамипрограму переселення. За цією програмою, протягом 1896-1914 рр. з дев’ятиукраїнських губерній до Сибіру і на Далекий Схід переселилося понад 1 млн. 619тис. українців.
Сибірстав другою “батьківщиною” українців. Заселення Сибіру українцями, яке активнорозпочалося з другої половини ХІХ ст., різко інтенсифікувалося післяспорудження Транссибірської магістралі (1895-1905 рр.). З того часу українціселилися поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством ітваринництвом. Уже на початку XX ст. Західний Сибір, здебільшого заселенаукраїнцями південна його частина, став важливим районом виробництва товарногозерна, а згодом і високоякісної молочно-м’ясної продукції.
Заданими перепису 1989р. в усіх республіках колишнього СРСР мешкало 6,8 млн.українців. Ще донедавна уявлення української громадськості про існування позаУкраїною на безкрайніх просторах 1/6 частини суші мільйонів єдинокровних братівстояло на нульовій позначці. Знання факту переселення на схід українцівлишалося на периферії свідомості суспільства.
СРСРсуворо оберігав таємниці про сотні таборів, переповнених безправними в’язнями,про жахливі голодомори, про виселення на чужину цілих народів. І серед в’язніві тих, хто перебував на засланні, українська громада була чи не найчисельнішою– близько 40%.
Усхідній діаспорі українці досить швидко асимілювалися, спочатку ставали такзваним “русскоязычным населением”, а згодом переписувалися на росіян.
Українськійдіаспорі в республіках колишнього СРСР випала дуже тяжка доля. На неїздійснювався грубий авторитарний тиск з боку керівних управлінських структур,панувала політика повсюдної деукраїнізації, що постійно велася на державномурівні, та неухильна русифікація.
Українськадіаспора в Російській імперії була майже повністю хліборобська. Залишаючись утериторіальних межах царської Росії, а пізніше Радянського Союзу, українцісхідної діаспори не були емігрантами у традиційному розумінні цього слова. Зкінця XIX ст. переселення з України скеровувалися на Урал, а далі – доЗахідного Сибіру. Українські поселенці на сході не створили організованоговласного життя на новій території. Зв’язки України з цими поселеннями булиобмеженими, власних організацій там не було. Царизм проводив відвертуасиміляторську політику.
Длярозвитку Російської імперії український ґрунт був чи не найсприятливіший. Вонанабирала звідси людські ресурси, різноманітну сировину і продовольство, талантита інтелектуальні ресурси. Тим часом мільйони наших земляків загинули ув’язницях, казематах, на безмежних просторах Сибіру і Крайньої Півночі. В 20-хроках XX ст. замість добровільного індивідуального почалося колективне“організоване” переселення з широким залученням демобілізованихчервоноармійців. За 1924-1928 рр. з України було вислано 142 тисячі чоловік,які поселилися поза її межами, переважно в східних районах колишнього СРСР. Цестановило 24% від усіх емігрантів Радянського Союзу.
Велетенськідепортації українців було здійснено у радянські концтабори. 3 1920 по 1923 рр.до Сибіру висилали українських повстанців, вояків Червоної УкраїнськоїГалицької Армії, махновців, роком пізніше – священиків УАПЦ, петлюрівців,діячів учорашніх урядових структур. Далі надійшла черга “непманів”,підприємців, членів українських політичних партій, “куркулів”. У 1928-1934 рр.українців прийняли Соловки. Їх масово нищили на будівництвіБіломорсько-Балтійського каналу. Вони гинули на будівництві залізниць Котлас-Ухтата Байкало-Амурськ. Перед війною в ГУЛАГу налічувалося 10-12 млн. пов’язаних зУкраїною в’язнів.
Докладнаінформація про життя і долю ув’язнених українців у Сибіру мало висвітлена влітературі. Але український письменник XX ст. Іван Багряний, який змушений бувостанні роки свого життя поневірятися далеко від батьківщини, в еміграціїнаписав роман “Тигролови” – чи не найпершу розповідь про сталінські концтабори.У творі зустрічається інформація про причини появи українців у Сибіру:“… професор історії… викладав історичну довідку про перших каторжниківСибіру, про перших політичних засланців, що склали тут свої кості, і саме в цімЗабайкаллі, в цьому найсуворішому і найпонурішому закутку Східного Сибіру… їхбуло двоє тих піонерів: першим був – бунтар і “ізмєннік” – “малоросійський”гетьман Дем’ян Многогрішний. Навіжений протопоп Аввакум… – цей розкольник бувдругим… Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки…в епопеї невимовних людських страждань на цій землі...” Також розповідаєтьсяпро нащадків Сірка в радянському Сибіру: “Приїхали сюди, яка страшна і дикапуща була тут! Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись – зажили ж як потім!І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові дітинародились – це вже їхня батьківщина… Тепер це містечко Києвом зветься… Увсіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всітут сміялися, що, мовляв, скільки лісу, а “хохли” хати з глини ліплять табілять. Тут хати зовсім такі, як на Україні, не раз і кращі, бо на дощанімпомості і криті здебільшого цинковою бляхою. Колись, до революції, здорово жилитут наші люди… Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. А народ нашробочий… Трудилися щиро, то й мали: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили зхурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, ловили звіраживцем… Це була наша друга Україна, нова Україна, але щасливіша. І назви нашілюди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Україна,Катеринославка, Переяславка тощо… Люди наші осіли понад річками Уссурі іАмур, де можна сіяти хліб… А потім пішло все шкереберть… Прийшла совєтськавласть і все перевернула. “Старий Мороз розгортав страхітливі картини… Проколони виснажених арештантів на лютім морозі… Про приречений на повільнусмерть люд, а надто про силу-силенну “своїх людей” земляків з далекої тієїУкраїни нещасливої… Про надлюдське терпіння і труд каторжний… чеснихтрударів полтавських, катеринославських, херсонських “куркулів”, “державнихзлодіїв”, суджених “за колоски”, та й всяких “ворогів” – вчених, вчителів,селян, робітників...”
Заданими перепису 1897 р. у Сибіру мешкало 223,3 тис. українців. У 1926 р.українська діаспора Сибіру налічувала 828 тис. чол., тобто 9,5% від усіхжителів даного регіону.
Кількістьукраїнців збільшується у Сибіру, особливо після сталінського “великогоперелому”. На загибель туди їх вивозили сотнями тисяч – від Уралу і доМагадану. Значну кількість депортовано із Західної України, так званих“бандерівців” після 1944 р. Не всі з них після відбуття 25-річних строківповернулися додому: завели там сім’ї, приросли. А ще наші хлопці й дівчатаїхали будувати БАМ, освоювати родовища корисних копалин у Тюмені, Якутії,Норильську.
У1989 р. у Сибіру жило понад 860 тис. українців, в Західному Сибіру – 583,8 тис.і в Східному Сибіру – 279,4 тис. чоловік. Частка українців, які вважали рідноюмовою українську, становила у 1989 р. у Західному Сибіру – 52%, у Східному –48,5%. У місцях, де українські переселенці з’явилися відносно недавно(Тюменська обл., північні райони Красноярського краю), ці показники є значновищими і становлять 54-68%.
Назначній території південної частини Західного Сибіру від південно-східногоПередуралля на заході і до передгір’я Алтаю на сході розташований один ізнайбільших у східній діаспорі район розселення українців, який одержав назвуСірого Клину. До його складу входять Омська, Томська і Новосибірська області таАлтайський край Росії. Тут на площі 450 тис. кв. км (дані 1989 р.) мешкалоблизько 750 тис. українців. За даними перепису 1926 р. українці становилибільшість цього населення. Цей район у післяреволюційний час довго зберігавукраїнські традиції.
Сотнітисяч українців мешкає на території сучасного Сірого Клину. Зокрема, вАлтайському краї, найсхіднішій частині Сірого Клину, де в 1989 р. проживало 77тисяч українців (3% від усього населення краю).
Вибірза об’єкт досліджень населення Алтаю пояснюється низкою причин. Алтай,починаючи з 1865 року, коли сюди було дозволено переселення селян з іншихгуберній і до початку Першої світової війни, був одним із основних регіонівСибіру для поселення селян-переселенців. Максимальних розмірів ці переселеннядосягли в роки столипінської аграрної реформи.
Довідміни у 1861 р. кріпосного права Алтай був найбільш значним промисловимрайоном Сибіру. Це визначало й особливості складу населення. Більша частинайого так чи інакше обслуговувала потреби кабінетського гірничозаводськогокомплексу – провідного центру з вироблення срібла й свинцю. Але після 1861 р.почалася криза гірничої промисловості, що призвело до скорочення чисельностіпрацівників на рудниках і заводах, а також і до переорієнтації селян на аграрнізаняття. Варто зарахувати й хвилю селян-переселенців. Із промислового району, якимбув Алтай у XVIII – першій половині XIX ст. він еволюціонував у післяреформенийчас в аграрний.
Частканетутешніх мешканців на Алтаї була дуже високою. Основна частина переселенцівіз числа тих, що йшли у Томську губернію, направлялась туди як раз через Алтай.Слід зазначити, що міграційні потоки йшли в Томську губернію з чорноземнихгуберній Центральної Росії, включно із Лівобережної України (Харківська таЧернігівська губернії).
Варторозглянути й національний склад населення. На Алтаї більшість складали східніслов’яни, тобто росіяни, а також українці і білоруси, об’єднані під загальноюназвою в групі “росіяни”. Вони складали 92% від усього населення.
Дужеважко вдалося виділити зі складу “російських” українців. Алтай, особливоБарнаульський округ, до кінця XIX ст. став одним із основних районів поселенняукраїнців у Сибіру. На 1897 р. українська діаспора Сибіру нараховувала 223274чол., або 4,8 % від загального числа “росіян”. З них 50310 чол. проживало вБарнаульському окрузі (22,5% української діаспори і 8,6% населення цьогоокругу), 19250 чол. – у Зміїногорському окрузі (8,6% української діаспори і7,9% населення вказаного округу). Тобто більше 30% українців Сибіру проживало вдвох округах Алтайського краю. Після росіян українці на Алтаї по чисельностізаймали другу позицію.
У20-х роках на території Кулундинського степу переважали українці. За данимиперепису 1926 р. у Славгородському окрузі Алтайського краю українці становили203 тис. чол. (50%), і 3/4 з них вважали своєю рідною мовою українську. У Родинськомурайоні у 20-ті роки українців налічувалось 65%.
Тривалеспрямування союзної національної політики до “нової історичної спільності людейрадянського народу” призвело до того, що сибірські українці, позбавлені церквиі школи, асимілювалися: серед 80 національностей Алтаю 28% українців назвалирідною мову своєї національності.
Дослідникистановища українців Алтаю зауважують, що в Кулудинському, Благовєщенському таінших районах чутно українську мову (лише у державних установах, школахспілкуються російською мовою). Але ніхто не називає себе українцем, а своєюрідною мовою – українську.
Длябільшості видань з етнографії, історії, краєзнавства характерно, що проукраїнців не пишуть нічого. У “Сибірській Радянській Енциклопедії”, що побачиласвіт 1929 р., сказано коротко: “Населення Алтаю поділяється на корінне –туземне і прийшле – російське”. Ця традиція – вважати українців росіянами – йдевід дореволюційних часів, коли українські землі називали “югом России”, апоселенці з Полтавської, Чернігівської, Харківської та інших Малоросійськихгуберній іменувалися в Сибіру “рассейскими”, фактично слугуючи інтересамполітики, в якій ідеологія імперської великодержавності була відредагована наідеологію “нової історичної спільності”.
Найголовнішимджерелом інформації про зовнішній світ у селах Алтаю, та й для багатьох міськихмешканців, є телебачення. У 1991 р. пресу з України майже ніхто непередплачував, хіба що “Перець”, “Малятко” та “Барвінок”. У сільськихбібліотеках де-не-де була одна українська книжка – “Кобзар”, а то й її не було,газет з України – жодної.
Неважкоуявити собі, що чекало українців східної діаспори, якби не був проголошений“Акт про незалежність України” без помітних антагонізмів зникнення. Аджезамовчування і перекручення української історії та культури, школи, мовинабирало дедалі швидших темпів.
Особливоукраїнізованою є Тюменська область. Тут постійно мешкає понад 600 тис. нашихземляків (за офіційною статистикою 260 тис.), які вирішальним чином впливаютьна розвиток регіону. Велика кількість наших вахтовиків літала до ЗахідногоСибіру. Тільки в Новому Уренгої та його околицях проживає понад 100 тис.українців.
Серед100-тисячного населення Ноябрська 35% нині становлять українці. Побудувалимісто українці. Рішенням українського уряду Сумський, Кременчуцький таКуп'янський житлобудівні комбінати були переобладнанні на виготовлення жителдля умов Півночі. Освоєння Тюменщини здійснювали трести Укртюменьжитлбуд іУкртюменьшляхбуд.
Єв Ноябрську Київський мікрорайон, будинок культури “Дніпро”, кафе “Славутич”.Назва магазину “Галич”, спорудженого галичанами, видалася націоналістичноютодішнім місцевим чиновникам і її зняли.
Медперсонална родовища Ноябрська теж прибув з України і був сформований на базі 4-оїХарківської лікарні. В поїзді будівельників на Тюменщину з України прибулабібліотека.
Безукраїнських нафтовиків і газовиків видобуток пального в Тюмені скоротився бищонайменше удвоє. Головним чином завдяки допомозі й компетентності синівУкраїни, представники якої розв’язували, зокрема, проблеми глибокого буріння вскладних умовах. Росія може перекачувати пальне через нашу територію за валютуна Захід у таких великих обсягах. Саме українські майстри дісталися до тихгоризонтів, де нафта і газ залягають на глибині понад 5000метрів.
Длябагатьох українців, які переселилися на Сибірські простори із Донеччини,Хмельниччини, Івано-Франківщини та інших областей, нове життя розпочалося зтакого листа: “… Комсомольская путевка. Товарищ такой-то, откликнувшись напризыв Коммунистической партии и советского правительства, изъявил желаниепринять участие в важной стройке пятилетки Тюменской области...”
Тюменськаобласть у 70-х роках ХХ ст. для більшості українців стала другою батьківщиною.Саме тоді розпочалась ейфорія радянської влади по освоєнню нафтогазових родовищЗахідного Сибіру. Велика кількість українських спеціалістів вирушала на далекіземлі в пошуках кращого заробітку.
МістоСургут на перший погляд нічим не відрізняється від типового пострадянськогоміста. Виділяється з усього сургутське населення. Нова історія містапочинається з тих часів, коли сюди почали прибувати на видобуток нафти й газупрацівники з усього Радянського Союзу. За неофіційною статистикою перше місцепо чисельності серед них займають саме українці.
Пронаціональний підйом українців у місті пам’ятають фактично усі українські жителіСургута. Сталося це на початку 90-х років, коли на сцену місцевого концертногозалу вийшли львівські артисти у формі Української повстанської армії. Глядачівигукували: “Бандеровцы приехали! Что сейчас будет!” Зазвучали пісні, про якіспоконвіку і до цього часу в радянських краях нічого не знали. По закінченнювиступу над головами сургутян почав розвіюватися жовто-блакитний прапор. Тоді жі прозвучав заклик об’єднатися в організацію. Таким чином у 1991 році в Сургутібуло створено культурно-просвітницьке товариство “Українська родина”. Вже 10років у місті діє недільна школа з вивчення української мови: близько ста дітейвивчають основи української культури.
Помісцевому телебаченню Сургута показують українську телевізійну програму“Родовід”, ведучою якої є Олеся Пухальська.
Ум. Новий Уренгой майже половина населення – українці. В цьому місті єакціонерне товариство “Полярна геофізична експедиція”. Більшість працівниківцього товариства – українці. Вони займаються дослідженням нових газовихпокладів, а почали приїздити сюди на заробітки ще з 80-х років. Геофізичнаекспедиція – фактично справжнє місто зі своєю кухнею, лазнею, своїм лікарем.Працівники живуть у невеликих вагончиках, навіть хліб мають спечений тутешнімикуховарами з України.
Цеодне з тих міст, в якому немалу частину українців складають нащадкирепресованих у радянські часи. Відправляти заможних селян, священиків,представників інтелігенції на ці землі почали відразу після 1917 року на будівництвозалізниці Чум-Салехард-Ігарка. Залізницю так і не добудували, проте на їїбудівництво відправляли десятки тисяч людей.
У50-х роках примусові репресії припинились і почалося, ініційоване радянськоювладою, запрошення громадян на освоєння Сибіру. Кожен п’ятий житель Надиму в45-тисячному місті – українець. Більше двох тисяч з них тут працюють вахтовимметодом й до нині.
Цікавимдля вивчення й дослідження є побут, господарство і культура українців ЗахідногоСибіру. Українці, що переселялися до Сибіру в основному з районів, де вікамибуло розвинуте землеробство в усіх його формах, розсіювалися в схожих по типумісцевостях. Українці, особливо з південноукраїнських губерній, накопичилицінний досвід вирощування й обробки різноманітних сортів пшениці. Іншими, окрімпшениці і жита, зерновими культурами, що відіграють значну роль у життіукраїнців-сибіряків, були ячмінь, овес, гречка і горох. Велике значення вкультурі українських переселенців мали традиційні для них технічні культури –льон і коноплі, що давали технічну і харчову олію, волокна. Вирощуваннясоняшників і приготування з них олії не набуло масштабів, характерних дляУкраїни, проте воно дозволяло забезпечити потреби регіону в цьому продукті.
Найважливішимпродуктом харчування з кінця XIX ст. стає картопля. Виробництво цієї культуриукраїнцями Сибіру в цей період не набуло промислового значення, але окрімхарчового використання картоплі, значним здобутком було її застосування якоснови свинарства. Те саме стосується технічного буряка. Українське садівництвов даний період не набуло значного розвитку.
Другоюскладовою господарства сибірських українців було тваринництво. Практично кожнегосподарство утримувало велику рогату худобу і свиней, домашню птицю. В місцяхпоселення українців рибальство і мисливство не розвинулося до рівня значнихгосподарських занять. Величезні простори, зайняті квітучими злаками, своїмвиглядом спонукали до розвитку бджільництва. Цей вид господарської діяльностімав допоміжне значення.
Поселенняукраїнців Західного Сибіру мало, в основному, вуличну забудову відносно сталихформ. Будинок (хата) – спочатку однокамерне, потім двокамерне і більшеприміщення ставився вздовж вулиці з обов’язковим розташуванням садка перед ним.Власне будинок мав каркасну конструкцію. Дах – інколи покривався соломою абоочеретом. Стіни, стеля і піч – білилися, а піч, стіни біля дверей і віконпокривались розписом. Двір мав Г-подібну (інколи – П-подібну) форму, відкритупозаду на городи. Важливим елементом подвір’я була літня кухня, зазвичай під легкоюпокрівлею.
Наступнимелементом культури українців є одяг. Український традиційний костюм звичайнобув перенесений на Сибірську землю. Основним взуттям селян були шкіряніпостоли, більш заможні носили чоботи і низьке шкіряне взуття. Верхнійселянський одяг українці шили із домотканого сукна. Взимку носили кожухи. Одягшили з тканин домашнього виробництва. Комплекс одягу включав сорочку і штани –у чоловіків, спідницю і сорочку – у жінок. Сорочка чи верхній одягпідперізувалась поясами, тканими на спеціальних станках. Головні уборичоловіків – традиційні смушеві шапки та папахи. В середині 60-х років XX ст. назміну традиційним жіночим головним уборам прийшли хустки і шалі. Найменшезазнала змін традиційна українська кухня. Основою харчового раціону українців уСибіру були крупи, а також різноманітні борошняні страви. Провідну роль у ньомувідігравала і картопля. Велике значення українські селяни надавали салу. Йогосолили, причому із додаванням великої кількості часнику. Солоне сало і смалецьвикористовували як приправу для борщів, каш, картоплі та інших страв. М’ясосолили рідко, тому що сибірський клімат дозволяв тривалий час зберігати йогозамороженим. М’ясо і ковбаси коптили, але копченості були виключно святковимпродуктом. Із молочних продуктів виробляли сир і вершкове масло. Збут масла,експортованого із Сибіру в Європейську Росію та за кордон, був вигідноюсправою. Серед численних напоїв, що виготовлялися українцями, необхідновідмітити кисіль, різноманітні кваси, ягідно-трав’яні настої, узвари. Із хмільних– пиво й медовуху.
Справжнімкультурним святом для Сургута стало відкриття Українського культурного центру.Затишок разом із українською самобутністю зустрічає фактично з порогуприміщення Центру, де стоїть пам’ятник українському варенику. Приємною несподіванкоюдля гостей Сургута стане українська “Кав’ярня”. Тут вас пригостить смачноюкавою з пиріжками господарка в українському вбранні. В місті Надим примісцевому Будинку культури працює український клуб “Джерело”, де на святазбирається півсотні наших земляків. Вони організовують творчі вечори, співаютьрідні пісні, читають українську поезію.
Востанні роки, коли національна самосвідомість українського народу почалавідроджуватись, а історична пам’ять його відновлюється, помітно зріс інтерес уширокого загалу нашої держави до життя українців за кордоном, їхньоїсуспільно-політичної діяльності, здобутків у галузі економіки, науки, культури,мистецтва, літератури, освіти. Водночас значно розширюються взаємні культурні,наукові, ділові, а також туристичні контакти жителів України з її закордоннимисинами і доньками. Все більший акцент робиться на пріоритеті у зв’язках іззарубіжними українцями, з українськими громадянами на території колишньогоСРСР. Усе свідчить про те, що Україна повернулася обличчям до своїх дітей закордоном. Нині, як ніколи, українцям в усіх куточках земної кулі необхіднозміцнювати національні зв’язки. Адже тільки разом можливо побудувати багату,квітучу, розвинену державу, яка посяде належне місце серед провідних країнсвіту.
3. Економічна діяльність українських емігрантів
Феноменукраїнської діаспори як частини світового українства є унікальним явищем нашоїкультури, нашої історії. Масові переселення українців за кордон починаються удругій половині — наприкінці ХІХ ст. Прийнято виділяти 4 хвилі українськоїеміграції.
Першахвиля починається з останньої чверті ХІХ ст. і триває до початку Першоїсвітової війни. Масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, доБразилії — у 1880-і роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — післяреволюції 1905-1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, наГавайські острови. Цю еміграцію спричинили аграрна перенаселеність деякихукраїнських територій, лещата економічних та соціальних і політичних утисків,національний гніт з боку австро-угорської і російської монархії.
Другахвиля еміграції українців охоплювала період між 1 і 2 світовими війнами у ХХст. і була викликана поєднанням соціально-економічних та політичних причин.Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися протирадянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це буливеликі і середні землевласники, торговці, службовці, священнослужителі,інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздилидо Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, СШАі Канади.
Третяхвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінціДругої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської,французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишнівійськовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотнучастину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи доНімеччини. Були тут також, звичайно, і ті, хто відверто сповідувавантирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в США,Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.
Четвертахвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Їїголовні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякідослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головно — у ЗахіднійУкраїні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і уРосію виїхало близько 7-8 млн. людей. Частина з них, напевно, вже неповернеться в Україну.
Осьтака коротка історія формування нашого закордонного українства. За оцінкоюдиректора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 р. замежами України проживало 10-13 млн. українців.
Внаслідоктого, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних,політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідоквідсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, унових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивалонаціональні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партійу діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Дляукраїнської діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала метавідновлення повноцінної Української держави.
Українськадіаспора Америки надзвичайно сильно зорганізована. З 1893 р. у США виходитьодна з «найстарших» газет — «Свобода» (нині — тижневик).Сьогодні у США працюють численні українські ЗМІ, видавництва, музеї, архіви,церкви, школи українознавства.
У1915 р. створена Федерація Українців Америки, яка вже у 1916 р. була прийнята вКонгресі і президентом США. Тут діє ряд відомих організацій українцівзарубіжжя, зокрема «Український Народний Союз», «УкраїнськийКонґресовий Комітет Америки», «Злучений Українсько-АмериканськийДопомоговий Комітет», «Наукове Товариство ім. Шевченка вАмериці», «Українська Вільна Академія Наук», є молодіжні,ветеранські, фахові (напр., лікарів, інженерів, істориків) організації.
У1964 р. у столиці США м. Вашингтон відкрито пам'ятник Т. Шевченку. Відкрив монумент президентД. Айзенгауер. Ряд університетів в США мають кафедри української мови,українознавства: Гарвардський, Пенсільванський, Колумбійський, Каліфорнійський,Іллінойський (Урбана-Шампейн) та 20 коледжів країни.
Процесиукраїнського національно-культурного відродження, які активно почалися у1988-89 рр. в Україні, стали для зарубіжного українства довгоочікуваниммоментом реалізації найвищих мрій. У цей час по всьому світу в країнахперебування українців активізуються вже давно існуючі і виникають новігромадські організації, які ставлять за мету підтримку і розвиток демократичнихпроцесів на старій Батьківщині-Україні.
УСША діє українська організація — Товариство Української Мови Чикаґо(ТУМ-Чикаґо), 15 років діяльності якого ми відзначили у 2005 році.
Використана література:
1. Беба П.Привіт від українців Тюмені // Урядовий кур’єр. – 2000. – 20травня. – С. 6-7.
2. Зубалій О., Лановик Б. Історія української діаспори. – К.,1998. – 148 с.
3. Ковальчук О.“Переселення селян українських губерній Російської імперії(друга пол. XIX – поч. XX ст.)” Київ–Чикаго. – 1992. – С. 30-32.
4. Поклад Н.Конференція українських земляків Сибіру // Народна творчістьта етнографія. – 1992. – № 4. – С. 82-83.
5. Сашук А.Українці в Тюмені. Паростки вербової гілки // Урядовий кур’єр– 2000 – 19 лютого. – С. 8-9.