Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов'янського населення Київської Русі

Міністерствоосвіти і науки України
Чернігівськийдержавний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка
Кафедраісторії та археології України
Дохристиянськівірування та релігійні уявлення слов‘янського населення Київської Русі
Магістерська робота
студентки 61 групи
Лузан Ольги Юріївни
Науковий керівник:
професор Леп‘явко С.А.
Чернігів
2005 р.

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ
1.1 Джерела
1.2 Історіографія
РОЗДІЛ 2. СВІТОГЛЯДНІ УЯВЛЕННЯ
2.1 Зародження світоглядних уявлень та релігійнихвірувань
2.2 Уявлення про простір
2.3 Уявлення про час
РОЗДІЛ 3. РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ
4.1 Нижчі духи як уособлення природних стихій
4.2 Головні боги слов‘янського пантеону
4.3 Святилища та обряди слов‘ян
4.4 Володимирів пантеон. Криза язичницької віри
РОЗДІЛ 4. ПЕРЕЖИТКИ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ ВУКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ КУЛЬТУРІ
ВИСНОВКИ
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
МЕТОДИЧНИЙ ДОДАТОК
ІЛЮСТРАЦІЇ

ВСТУП
Актуальністьтеми. Дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов‘янського населенняКиївської Русі детермінували сприйняття людиною тієї доби світу, а відтак – іїї поведінку у ньому. Вони, таким чином, зумовлювали як особливостіповсякденного життя населення Київської Русі, так і особливостісоціально-політичного розвитку країни, її зовнішньої політики. Тому зрозумітимотивацію дій києворусичей, а через неї і логіку розвитку історії КиївськоїРусі ми можемо, лише взявши до уваги цей комплекс вірувань та уявлень.
До того ж, післяхрещення Русі у 988 дохристиянські вірування не зникли, а трансформувалися велементи народної культури і лягли в основу її формування. Таким чином,українська народна культура від самого початку формувалася не лише під впливомхристиянства, а й під впливом дохристиянських вірувань, що почасти ховалися підофіційною християнською релігійною обрядовістю. Ментальність українськогонароду протягом сторіч лишалася багато в чому не лише християнською, а йдохристиянською, і переконливі докази на користь цього ми можемо знайти упредметах усної народної творчості та декоративно-прикладного мистецтва.
Тому актуальністьданої теми обумовлена потребою врахування при вивченні історії України якперіоду Київської Русі, так і подальших періодів, комплексів вірувань тасвітоглядних уявлень, що збереглися у ментальності українського народу іздохристиянських часів та впливали на весь його історичний розвиток.
Мета дослідженняполягає у комплексному вивченні та реконструкції дохристиянських вірувань тарелігійних уявлень слов‘янського населення Київської Русі.
Для досягненняокресленої мети слід вирішити такі завдання:
­    з‘ясуватистан розробки обраної проблеми у науковій літературі;
­    визначитиступінь репрезентативності джерельної бази для здійснення дослідження;
­    дослідитикомплекс світоглядних уявлень та релігійних вірувань слов‘янського населенняКиївської Русі;
­    окреслитиперспективи подальшого використання інформації про дохристиянські вірування удослідженнях з історії України.
Об‘єктомдослідження виступають культурне та релігійне житя слов‘янського населенняКиївської Русі.
Предметомдослідження є дохристиянські вірування та релігійні уявлення слов‘янськогонаселення Київської Русі.
Хронологічнірамки дослідження охоплюють VIII-X сторіччя. 988 року на Русібуло офіційно запроваджено християнство, і це зумовлює вибір верхньоїхронологічної межі.
Територіальнімежі дослідження визначаються кордонами Київської Русі у цей часовий період.
Структура роботивизначена специфікою поставленої мети та завданнями дослідження. Роботаскладається зі вступу, чотирьох розділів, що розподіляються на підрозділи,висновків, списку використаної літератури (104 позиції), методичного додатку таальбому ілюстрацій. Обсяг рукопису становить 93 сторінки (з них 75 сторінокосновного тексту).

РОЗДІЛ 1. ДЖЕРЕЛАТА ІСТОРІОГРАФІЯ
1.1 Джерела
Відтворитирелігійні та світоглядні уявлення населення Київської Русі навіть в загальнихрисах зараз досить складно. Причиною цього є «практично повна відсутністьсвідчень про дохристиянські релігійні системи та божества». Дослідникісторії релігії М.М.Никольський писав: «випадкові замітки літописців, якіще і пройшли через призму візантійського православ’я, декілька пікантниханекдотів про пригоди бісів в Патериці (Києво-Печерський патерик, XIII ст.), викриття поганства у церковнихпроповідях, дві-три розповіді арабських мандрівників про погребальні обрядислов'ян та поетичні фігури у „Слові о полку Ігореві“ – ось майже все,що можна зібрати із письмових джерел тієї далекої епохи».
Ті ж джерела, щодійшли до нас, можна умовно розподілити на письмові, етнографічно-фольклорні таархеологічні.
Широкий спектрархеологічних досліджень слов'янських і праслов'янських пам'яток надав урозпорядження дослідників велику кількість археологічних знахідок. Серед них єречі, котрі так чи інакше відображають ідеологічні уявлення давніх слов'ян.
До числа найбільшпомітних археологічних споруд, що пов'язані з язичницьким культом, можнавіднести святилища — місця молінь та жертвоприношень богам. Слід зазначити, щодо недавнього часу серед вчених панувала думка про те, що слов'яни-язичники небудували культових споруд, а виконували обряди на повітрі «під овіном, урощах чи біля води».
Однак писемніджерела повідомляють про існування у слов'ян храмів. Так, руські літописизгадують «храми ідольські», «капища», «требища».
В останнідесятиріччя археологічні дослідження не тільки підтвердили існування у слов'янспеціальних місць моління, а й в деякій мірі відтворили їх вигляд. Мова йде продослідження Б.О.Тимощука на Буковині, І.П.Русановой на Житомирщині,М.О.Тиханової та Д.М.Козака на Верхнім Дністрі та Західній Волині.
На територіїБілорусі донині виявлено близько дванадцяти зразків монументальної скульптури,які реально пов'язані зі світом язичницької культури.Широкі археологічнідослідження давньоруських селищ, які розвинулись в останні два десятиріччя наЧернігівщині (дослідники Є.Веремейчик, В.Коваленко, О.Моця, Ю.Ситий, О.Шекун таін.) так само надають матеріал, який пов'язаний з язичницькою культурою, а самекультові речі.
Розгляд відомихзараз місць ритуальних дій слов'ян дозволяє розподілити їх, виходячи ізсоціальної важливості, на дві групи. Першу складають сакральні місця невеликогомасштабу – святилища общинного використання. Вони розташовувались на окраїніабо у центрі селища і були призначені для сакральних дій однієї або декількохродинних общин. Другу групу складають городища – святилища IX-Xст. (Ржавніци, Родень, Горбовськ,Збруч). Їх характерним рисами є виключне розташування на місцевості, один чидва ряди валів із спеціальними майданчиками для багаття, глибокі рви та ідол уцентрі майдану. Такі святилища виникли в результаті тривалої еволюції уміфологічних уявленнях слов'ян, ставши вищим етапом розвитку язичницькихвірувань.
Слов'яни, безсумніву, поклонялися і вогню, який пов'язувався із сонцем та блискавкою, щодають тепло та дощ – воду. З матеріалів погребальних обрядів відомо, щослов'яни вважали вогонь таким, що має очищувальну силу.
Ще одним важливимархеологічним джерелом у вивченні міфології слов'ян є ідоли. Вивчення ідолівускладнюється тим, що вони робилися в основному із дерева (про це свідчать іписьмові джерела), і тому в більшості своїй не змогли зберегтися до нашогочасу. Нам відомі головним чином кам‘яні зображення. Найбільш знаменитим з них єЗбруцький ідол, виявлений у річці Збруч, біля м.Гусятина Тернопільськоїобласті, у 1848р. Цей ідол унікальний тим, що представляє не зображення окремогобожества, а дає цілу космологічну систему, яка, відповідно, чітко склалася услов‘ян до початку IX ст.
Важливим джереломдля вивчення язичницьких вірувань є різні речі, малюнки на них та на кераміці,які відносяться до язичницького культу. Майже в кожному дослідженому пам'ятникуI тис. н.е. на поселеннях тамогильниках зустрічаються багаточисельні прикраси, які ясно передаютьязичницьку символіку та міфологію. Найбільш цікавими є амулети, бо вонивідносяться до предметів заклинальної магії. Оберегами могли бути речі ізметалу, кості, каменя, глини. Найбільш поширені серед них різні підвіски зотворами або вушками. Багатий та різнобарвний матеріал для вивчення уявленьдавніх слов'ян про оточуючий світ дають також зображення на кераміці тагосподарчих речах.
Аналізархеологічних джерел дозволяє зробити загальний висновок про те, що давніслов'яни мали розвинуту міфологію та організовані форми культу як вираз їхньоїміфологічної уяви.
Вивчаючи письмовіджерела, ми перш за все звертаємося до світських текстів Давньої Русі. Пошук у них «язичницького» — цепошук знаків-символів традиційної слов'янської культури у космологічнихконцепціях нової держави, що відображені в цих текстах. Найбільшою складністюпри вирішенні цього завдання є невизначеність змісту та обсягу предмета –світогляду давніх слов'ян. Майже не збереглись тексти слов'янської міфології, іце примушує дослідників, головним чином, лінгвістів–структуралістів,реконструювати їх на основі вторинних ознак.
Найбільшдостовірними пам'ятками, що повідомляють про східнослов'янських богів, єдоговори Русі з Візантією. Декілька разів руські князі нападали на візантійськіволодіння, і в 907, 945 та 971р.р. константинопольські імператори вкладали зкнязями, спочатку Олегом, потім Ігорем і, нарешті, Святославом, мирні акти,тексти яких у візантійських джерелах не знайдені, але вписані в наш літопис,коли на початку XIIст.стараннями ігумена Сильвестра «Початковий свод» був перероблений у «Повістьминулих літ». Тексти цих договорів повідомляють про вимовлені з обох сторінклятви, які складають важливе джерело свідчень про богів тогочасних слов‘ян. У «Повістіминулих літ» читаємо: «Царь же Леон с Олександром мир створиста сОльгом, имъшеся по дань и роте заходивше межи собою, целовавше сами крест, аОльга водиша и мужии его на роту; по русскому закону, кляшася оружьемъ своим иПеруном богом своим и Волосом, скотьим богом, и оутвердиша мир.».
Відомості проязичницьку релігійну реформу Володимира знаходимо у «Найдавнішомусводі» Київського літопису, який виник, за визначенням А.А.Шахматова,близько 1039р. Там повідомляється, що Володимир після смерті Ярополка почавкнязювати в Києві один, і першою його справою було створення цілого пантеонубогів. Їх імен «Найдавніший свод» не називав. Проте, вже«Початковий свод», тобто третя редакція Київського літопису, яка буласкладена близько 1095 року, містить імена богів, яким, за літописом, Володимирпобудував капище. Таким чином, зрештою маємо у літопису такий текст: " Инача къняжити Володимир Кыеве един, и постави кумиры на хълму въне дворатеремного – Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат и Хърса, иДажьбога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь – и творише портебу кумиром слюдьми своими".
Ми вже знаємо, щоприблизно в той самий час і в інших творах давньоруської письмменностіз'являються схожі вставки, які теж називають богів Володимира.
Джерела виключноїцінності являють собою також розповіді ранньосередньовічних християнськихпротивників язичництва. Відомо, що в землі балтійських слов'ян їхали місіонериз Німеччини, Італії, Франції та інших країн Заходу, щоб навернути їх ухристиянство. «Розповіді католицьких місіонерів про слов’янські язичницькікульти і обряди пише Б.О.Рибаков,- були свого роду звітністю перед римськоюкурією про успіхи їх апостольської діяльності». У цих звітах місіонериописували несамовиті, розгульні язичницькі свята та ігрища, кривавіжертвоприношення, протиставляючи їм сумирну поведінку навернених у християнствовчорашніх «поган». На жаль, навіть подібних тенденційних джерел неіснує щодо східнослов'янського язичництва, вони є лише щодо язичництва слов‘янбалтійських.
Християнськіполемісти XIIст. не знали та, напевно, іне бажали знати суті язичницьких релігійних уявлень, звертаючи увагу лише на їхзовнішні прояви. У творах богословів давньоруського часу можна прочитати, що«погани» молились в «рощении» (гаях), «древе»,під овином вогневі – Сворожичу, біля колодязів, рік, гір, джерел. На думкусередньовічних богословів, всі ці моління переважно зводилися до принесенняжертв курами, короваями, цілими трапезами, тощо.
Давньоруськікритики майже не описували язичницької обрядовості. Вони лише нещадно таврували«поганські» вірування, не вдаючись у подробиці, що й без того булинадто добре відомі їхній тодішній аудиторії, значна частина якої продовжувала потайки(«отай») сповідувати язичництво. Крім того, в освіченому середовищінещодавно наверненої в християнство Русі вважалось непристойним говорити про«поганство», називати на ім'я його богів. У відновленомуО.О.Шахматовим найдавнішому зведенні 1039 року зовсім відсутні назви«кумирів», а під 986 роком у цьому джерелі прямо говориться, що проязичництво «нельзе казати срама ради». Тому у полемічних творахдавньоруських богословів XII і пізніших століть проглядають лише окремі риси прадідівських вірувань. Тай вони являють собою неабияку цінність.
Коло творівдавньоруського письменства з проблем язичницьких вірувань вже багато роківзалишається незмінним.
Характеризуючиетнографічні джерела, слід зазначити, що вони у поєднанні з археологічними таписьмовими є головним визначним матеріалом для вивчення дохристиянськихвірувань. Цінність етнографічних даних зменшується з їх наближенням досучасності, і, відповідно, втратою ними архаїчних рис. Записи, зроблені удореформеній Росії (до 1861р.), утримують найбільш архаїчні форми, які вподальшому забуваються та зникають. Врешті, етнографічні матеріали – цескарбниця багатовікової народної мудрості, архів історії пізнання людствомсвіту та природних явищ. Трохи детальніше розглянемо етнографічні джерела таможливості роботи з ними.
За етнографічнимиматеріалами XIX-XX століть ми знаємо багато пережитків,котрі йдуть з глибини не тільки століть, а й тисячоліть. У цьому випадкуджерелом вивчення язичницьких уявлень та вірувань можуть виступати дитячі ігри,в які перероджувалась архаїчна обрядовість, казки, які зберегли фрагментидавньої міфології та епосу, обряди, хороводи, пісні, заговори та заклинання.
Важливим джереломє народні билини, які складалися у X-XIIIст. В них майже непомітнийхристиянський елемент, тексти пройняті дохристиянською поетикою.
Своєрідним, алепогано вивченим джерелом язичницької старовини є багаточисельні назви урочищ:«Свята гора», «Лиса гора», «Святе озеро»,«Свята роща», «Перинь», «Волосово» тощо.
У вивченнідохристиянських уявлень та вірувань прийнятним для застосування є методекстраполяції, тобто поширення на період Київської Русі тих вірувань та формкульту, які задокументовані для більш раннього та більш пізнього часу. Майжевсе багатство східнослов'янського фольклору, записаного в XIXст., ми можемо зпроецирувати в I тис. н.е., і таким чином наблизитинаші уявлення про ту епоху до її реальної різноманітності та різнобарвності,компенсувавши недостатність писемних та археологічних джерел.
/>/>/>/>/>/>1.2Історіографія
Прийняттяхристиянства в культурній та політичній традиціях незмінно розглядалося якнайважливіший зворотній пункт у історії Київської Русі, при чому наголос дужедовгий час неодмінно робився на позитивних наслідках цього кроку та йогонеобхідності для всього подальшого прогресу земель, що входили до складуКиївської Русі. Одна з центральних проблем – співвідношення язичництва тахристиянства — до середини XIXст. взагалі була «недоторканною», бо церква не дозволяларозглядати їх в одній площині як потенціально рівні світоглядні парадигми.Дев'ять століть трактування питання про хрещення Русі, про християнізацію тавзаємовідношення старої й нової релігій знаходилось під неослабним контролемцеркви. Зміцнюючи та прославляючи себе, вона намагалася принизити, очорнитидохристиянські вірування й культуру, побут, соціально-політичну структуру.Язичництво представлялося в дусі повчань перших християнських проповідників.
Увага доязичництва різко зросла у XIX ст. у зв'язку із зростанням національної самосвідомості. Починаєпроводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень,прислів‘їв, запис народних звичаїв. З'ясувалося, що і в той час, у XIX столітті, селянин, особливо десь углибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри більшеязичником, аніж християнином.
Якщо православнеакадемічне богослов’я в основному обмежувалося сакралізацією введенняхристиянства на Русі, то в православній релігійно-філософській літературі цяподія розглядалася як перехідний рубіж між варварством та цивілізацією. Так,О.С.Хомяков у «Записках про всесвітню історію» стверджував, що усхідних слов'ян до християнства не булоніякої культури. Семена нової релігії, за його думкою, потрапивши на родючийґрунт варварства й дикунства, і тому не зустрівши опір з боку попередньоїкультурної традиції, проросли у вільному дусі нової, невідомої до цього східнимслов'янам культури.
Таке становищевикликало спроби багатьох послідовників та прибічників О.С.Хомякова намагатисявідповісти йому своїм власним трактуванням. М.О.Бердяєв звернув увагу на те, щобагато рис слов‘янського буття, від яких були в захваті слов'янофіли і з якимвони так багато зв'язували, повинні були віднесені на рахунок язичництва, а нехристиянства. Більш того, на думку М.Бердяєва, у О.С.Хомякова взагалі відсутняідея релігійно-церковного розвитку, що вже само по собі виключає перспективнийпідхід до оцінки релігійно-суспільних рухів.
Погоджуючись зпануючими у православній літературі та історіографії уявленнями про те, що"історія россійської культури починається з хрещення Русі", і що«язичницький час залишається поза історією», ряд богословів та філософіввідзначали незаперечну наявність в руській культурі язичницького минулого,сліди якого можна побачити у побуті, народній пам'яті, національному характері.
Язичницькітрадиції, за думкою відомого православного богослова протоієреяГ.В.Флоровського, довгий час зберігалися у так званій «нічній культурі»,тобто у народній культурі, де місцеві язичницькі традиції перетиналися змотивами давньої міфології та християнського світосприйняття.
Наскільки важкобуло навіть і в другій половині XIXст. займатись вивченням дохристиянських вірувань та вносити їх у поленауки, показує доля одного з видатних діячів руської культурі XIXст. – О.М.Афанасьева. Автор збірки«Россійських народних казок», «Народних россійськихлегенд», «Россійських завітних казок» та тритомноїмонументальної праці «Поетичний погляд слов'ян на природу» бувзвільнений за свою діяльність у 1862 році з Головного архіву закордонних справіз забороною в подальшому бути на державній службі. Історична цінність праціО.М.Афанасьєва в тому, що він зміг показати особливості слов'яно-руськогоязичництва: культ природи, ієрархію божеств, пояснив семантику імен богів таміфічних істот. Продовженням його досліджень була праця «Древожиття». Вчений вважав культ обожнювання природи головним у язичництвідавніх слов'ян.
Слід відзначити,що великий внесок в дослідження дохристиянських вірувань та світогляднихуявлень зробили історичні розвідки в області давньоруського літописання.Початкову добу руського літописання не слід зв'язувати лише з християнством. Якматеріальний доказ цього факту Б.О.Рибаков представляє «писала» –стилі для письма з язичницькими сюжетами X-XIст. До того ж, у літописній творчості,що спиралася на усні розповіді та епічні сказання, є вельми визначний«струмок» дохристиянської поетики, уявлень, яскравим прикладом якогоможна вважати відому розповідь про смерть князя Олега. Крім загальновідомоговаріанту «Повісті временних літ», розповідь про смерть Олега дійшладо нас в складі Устюжського літописного своду, який М.М.Тихомиров вважаєджерелом, що має багато саме початкових форм Xст. «И абие изыде из главыего ис коневи, из сухие кости змий и уязви Олга в ногу по словеси волхвов его…и оттоле же разболевся и умер». Існує багато варіантів розповіді просмерть Олега. А.І.Лященко провів цілий ряд скандинавсько-ісландських аналогійлітописній легенді про смерть Олега. Сказання про виконання жрецькогопророкування, очевидно, слід вважати твором місцевих жерців: київських(Устюжський варіант) та новгородсько-ладожських (основа Нестерова варіанту з кудесником).
Літописання Xст.явно розпадається на світське та церковне. Д.С.Ліхачов вважав, що«розповідь про початок християнства на Русі більш давня, ніж причеплена донеї усна творчість». Про це пишуть і інші історики. Розвиваючи думкуО.О.Шахматова, О.Г.Кузьмин чітко визначив наявність у літописанні Xст.світських та клерикальних мотивів.
Відома нам залітописами і життєдіяльнисть княгині Ольги-язичниці. Подібні літописи були приСвятославі, хоча записи були зроблені не волхвом, а дружинником з безпосередньогооточення Святослава. Язичницький характер літопису зрозумілий через повнувідсутність моралізуючих церковних суджень і умовчання про християнськепоховання Ольги (інформацію про це надано тільки у вставці).
В цілому ізлітописів можна почерпнути деякі цікаві дані щодо вірувань давніх русичей тапрослідкувати збереження їх пережитків вже після прийняття християнства у 988р.
Дореволюційнаісторіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносиннової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навітьнамагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявленнясвого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичниством, яксвітла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили доматеріалу. Самі дохристиянські вірування відривалися від соціально-економічнихта політичних умов, в яких вони зароджувалися, поширювалися та існували.
ДослідженняЄ.В.Анічкова ніби завершують та підсумовують літописні пошуки дореволюційнихавторів в області язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, якістосувалися слов'яноруських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існуютьрізномовлення щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їхімен. Так, ім'я Волос (Велес), пояснюване як «скотарський» бог, необов'язково зв'язувати з пізнішим поняттям слова «скот». В мовахкельтської групи, котра вплинула на Центральну та Північну Європу,«скот» означав богатство, гроші. І в ранніх руських джерелах –договорах Русі з греками – саме це божество зв'язувалося з купецтвом, подібнодо того, як Перун – з князівською дружиною.
Марксистськаісторіографія давньоруського язичництва сформована вже у дореволюційних працяхМ.М.Покровського. За його думкою, весь розвиток релігії базувався на культіпращурів. Цим його позиції відрізняються від позицій його попередників, яківважали найважливішим обожнювання природи. До висновків М.М.Покровського булиблизькі погляди М.М.Нікольського. За його думкою, особливість вірувань східнихслов'ян була у перевазі магії та культу над міфологією, відсутностіпрофесійного жрецтва, культах землеробських богів (Купала, Ярило), які ще невийшли із стадії магії.
До історіїязичницьких вірувань звертався також і М.А.Рожков. Його основна думка полягає втому, що перед релігією стояли перш за все організаційні цілі об'єднання всіхплеменних, групових та класових богів, а причиною невдалості такої політикибула бідність язичницької релігії. Проти цього заперечував Є.Г.Кагаров, якийвважав, що слов'янську міфологію слід шукати перш за все в народних обрядах, іпідкреслював аграрний характер давньоруських обрядів та народних свят.
Після розпадуРосійської імперії та початку побудови СРСР постало на меті вихованняатеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі – у язичницьких чихристиянських своїх проявах — стала розглядатися як «опіум длянароду». Рядом постанов ЦК ВКП(б) початку 30-х років були визначені шляхиподолання «вульгарного соціалізму» у гуманітарних науках, у томучислі й історії. До 950-ти річчя «Хрещення Русі» вийшли статті, вяких зміна релігії розглядалася у тісному зв'язку з соціально-економічнимипроцесами IX-Xст., змінами політичних форм, новими тенденціями у сферікультури. Але спеціальних досліджень, в яких по-новому був би переглянутий весьвідомий на той час матеріал, не було.
Певно,виключенням є праці лінгвистів, і перш за все, роботи М.Я.Марра. Вченийнамагався простежити виникнення імен слов'янських богів з глибокої давнини татрансформацію їх значень у подальшому.
Після ДругоїСвітової війни дослідження східно-слов'янських старожитностей набуло більшсистематизованого та планомірного характеру. Вже у 1950-х рр. був накопиченийархеологічний матеріал, значно розширені дослідження на території СередньогоПодніпров'я.
Широкідослідження археологічних пам'яток надали у розпорядження дослідників великукількість залишків матеріальної культури. Серед них – споруди та речі, які втій чи інших мірі відображають ідеологічні уявлення давньослов'янських племен.Вивчаючи пам'ятки народного мистецтва, дослідники дійшли висновку про існуванняу давнину східнослов'янських культових споруд, а відкриття, зробленіархеологами у 1950-х роках, повністю підтвердили ці висновки.
Б.Д.Греков вбачаву язичництві розвинуту релігію, яка пройшла шлях від тотемістичного вшануванняупирів та берегинь до поклоніння Перуну. Він слідом за Є.О.Анічковим визнавперіодизацію язичництва, надану давнім автором в «Слове о том, како первеепогани суще языци кланялись идолам». Цю періодизацію прийняли такожВ.В.Мавродін, Б.О.Рибаков та інші історики.
В.В.Мавродінвважає, що в язичництві простежуються і більш давні риси матріархата (упирі таберегині) та патріархата (Род та рожаниці). Боги язичницького пантеонуВолодимира свідчать, на його думку, про племенну строкатість населення ДавньоїРусі: Хорс вказує на зв'язок із Сходом, Мокошь (Макошь) – богиня приволзькихфіноогрів. За думкою В.В.Мавродіна, волхви поділялися на молодших (кудесники)та старших (волхви) і користувалися великим впливом в північних,північно-східних та північно-західних районах, серед фінських племен, щооточували слов'ян.
Компиляціявисновків тогочасних дослідників дохристиянської релігії Київської Русі дана узбірці "Історія культури Давньої Русі".
В «Очеркахісторії СРСР» увага акцентувалася на тому, що дохристиянські культивідображали різні рівні соціального розвитку народів, які увійшли в складДавньоруської держави. Свідченням цього був пантеон Володимира, у якому Перунвиступав як бог князівський, Хорс та Симаргл – як боги тюркських народів,Мокошь – фінських.
За думкою В.М.Топорова, можна говорити про релігійно-міфологічний і культурний зв'язок,навіть спільності між іранцямі та слов'янами, при цьому вплив йшов від першихдо останніх.
Велику увагурадянські історики приділили також повстанню 1071 р. в Ростовській землі, якеочолювали волхви (праці Д.С.Ліхачева, Д.А.Казачковой, П.М.Третьякова).
Дослідникомдавньоруського язичництва є Б.О.Рибаков, який базував свої студії на широкомузастосуванні археологічного матеріалу. Саме версія Б.О.Рибакова щодовзаємовідношень двох релігій – язичницької та християнської — вважається заразнайбільш актуальною. Автор розглядає процес пристосування християнства доязичництва через асиміляцію язичницьких свят та переосмислювання їх символіки.Вчений вважає, що християнство не можна протиставляти язичництву, бо це дваокремі напрямки ідеології свого часу. Християнська віра відрізняється відсхіднослов'янського язичництва, на його думку, не своєю релігійною суттю, акласовою ідеологією. За думкою Б.О.Рибакова, у східних слов'ян вже до часуприйняття християнства була віра в єдиного верховного бога, яка стала основоюхристиянського монотеїзма. Вивчаючи зображення на широких браслетах за«берестяним фольклором», Б.О.Рибаков відзначив, що на них зображеніритуальні сцени свята русалій та бога Симаргла–Переплута, на честь якоговлаштовувалися «бісовські ігрища», різні аграрні свята з плясками таритуальними возліяннями хмельних напоїв. Дослідник вважає, що усхіднослов'янському язичництві прослідковується зв'язок зі Сходом, а також зкультурами, які існували на території Давньорускої держави ще задовго доприхода сюди слов'ян, — з трипільцями, скіфами, сарматами.
Дослідженнямдавньоруської символіки займалися також В.П.Даркевич та А.К.Амброс. Простежуючипочитання сокири у Європі, В.П.Даркевич дійшов висновку, що сокира буласимволом головного київського бога, і тому Перун у цьому відношенні близький доскандинавського Тора та фінського Уя. А.К.Амброз простежив зародженняземлеробських символів, їх проникнення через Візантію та Східну Європу і дійшоввисновку, що відомий сюжет богині з ромбами та прибогами на селянськійвишиванці є не запозиченням, а загальнолюдським елементом аграрної магії.
В.Я.Пропп таксамо відзначає багато обрядів у трудовому землеробському циклі селянина.
С.А.Токарев вважає,що давньослов'янська релігія в основному була обрядовою, тому є великі сумніви,що Ярило, Купало, Лель були вже богами у сиву давнину. Скоріш за все, вони булипросто персоніфікацією свят, а саме божествами у свідомості народу стали підвпливом христянства. Більшість східнослов'янських богів, вважає Токарев,зв'язані із землеробством, про племенних же богів взагалі щось сказати важко.Культові обряди поділялися на родові та суспільні, саме суспільні діїзнаходились в руках особливих професіоналів — волхвів.
Отже, радянськідослідники вивчали східнослов'янське язичництво як цілісний світогляд, якийвідображав рівень соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства.Але далеко не всі елементи цього світогляду були виявлені, й історикам,археологам, етнографам та лінгвістам залишається ще велике поле діяльності длядослідження давньоруської релігії.
Підсумовуючиісторіографію цієї теми, слід зазначити, що в останні десятиріччя головна увагау вивченні історії Київської Русі приділялася дослідженню питаньсоціально-економічного (Я.М.Щапов, І.Я.Фроянов, М.Б.Свердлов),історико-географічного (Л.В.Олексієв, М.Ф.Котляр) та історико-культурного(Ю.С.Асєєв, Г.К.Вагнер, С.О.Висоцький, П.А.Раппопорт) розвитку Давньої Русі.Проблем же ідеологічного плану, релігійних та світоглядних питань торкалисядуже рідко. Тому історія дохристиянських вірувань слов‘ян лишається науковимполем, сповненим можливостей для нових досліджень.

РОЗДІЛ 2.СВІТОГЛЯДНІ УЯВЛЕННЯ
2.1 Зародженнясвітоглядних уявлень та релігійних вірувань
Світоглядніуявлення, релігійні вірування й культи зародилися в людському суспільстві ще насамому початку його історії, за доби раннього кам'яного віку – палеоліту.Релігія виникає й розвивається відповідно до еволюції людського суспільства.Ідеологічні уявлення, як відомо, ніколи не залишались статичними і застиглими,вони змінювалися з історичним розвитком їхніх носіїв.
Еволюціюпрадавніх ідеологічних поглядів та обрядовості в людському суспільстві можнапростежити, вивчаючи культи й вірування східних слов'ян. Багато хто з сучаснихвчених вважає, що божества і культи слов'ян мають індоєвропейські корені, щосягають у третє чи четверте тисячоліття до нашої ери, в часи існуванняіндоєвропейської етнокультурної спільності, що дала життя майже всім сучаснимнародам Європи.
Іченців-літописців, і християнських середньовічних богословів-полемістів, попривсію їх демонстративну відразу до язичництва, дуже цікавив розвитокідеологічних уявлень слов'ян родоплемінного ладу. Такий висновок можна зробити,уважно вивчаючи навіть поодинокі й випадкові зауваження давньоруських книжниківз цього приводу.
Несторів літописдоніс до нас, здається, першу спробу систематизації язичницьких культів івірувань, запропоновану, якщо вірити цьому джерелу, візантійським місіонером-філософом,який прагнув навернути запеклого язичника князя Володимира у християнство. Під986 роком у «Повісті временних літ» уміщено так звану «Промовуфілософа», в якій, крім усього іншого, виділено два етапи в еволюціїязичництва. На першому людина обожнювала оточуючу її природу: «Приносиливони жертви гаям, колодязям і річкам, і не пізнали істинного бога». Надругому – вдалися до створення ідолів: «Далі диявол увів людей у ще більшуоману, і стали вони робити собі кумирів: одних дерев'яних, других мідяних,третіх мармурових, а деяких – золотих і срібних. І вклонялися їм, і приводилидо них своїх синів і дочок, і заколювали їх перед ними, і була опоганена всяземля».
Шанування стихій,сил і реалій природи народилося на початковому етапі первісних вірувань.Безсилій перед навколишнім світом людині не лишалося нічого іншого, якобожнювати його. Однак не варто з повною довірою ставитись до схеми еволюціїязичництва, викладеної візантійським місіонером (чи може, складеною вченимиченцями Києво-Печерського монастиря наприкінці XIст., як гадає дехто з дослідників).Вона є надто загальною. Крім того, віра в «кумирів» була однією звищих, останніх стадій еволюції язичницької ідеології й обрядовості, між нею іповажанням сил природи в тій найпримітивнішій формі, що описана греком, малопролягти ще кілька етапів.
До часу утворенняРусі східнослов'янське язичництво пройшло довгий історичний шлях, вимірюванийтисячоліттями. Змінювалося суспільство, його організація, для частини племен (узв'язку з розселенням) змінювалося середовище життя. Проте довгий часслов'янами зберігалися давні традиції, хоча по-різному складалися відношення їхіз сусідніми народами, різними темпами і на різному рівні йшов подальшийрозвиток слов'янського світу.
Розвитокслов'янського світогляду слід розглядати на тій історико-хронологічній основі,яка відображає найважливіші етапи життя слов'янських племен. Короткосхарактеризуємо ці етапи, спираючись на дослідження О.Б. Рибакова.
1. Розвитокпраслов'янських племен в надрах індоєвропейської спільності, але в стороні відцентрів розвитку.
2 Обособленняпраслов'ян в «бронзовому віці», розвиток внутрішніх контактів, першізустрічі зі степовими кочівниками, освоєння заліза, яким була багатаслов'янська прабатьківщина. Цей період для східних слов'ян завершується різкимвисуванням на перше місце частини племен Середнього Подніпров'я, створенням«царств» сколотів, нащадків «Сонця-царя» (пізнішогоДажбога) та сприйняттям деяких рис скіфської культури. Тривалість цього етапу –більше тисячі років, час розквіту – VI-IVст. дон.е.
3. Занепадкультури під ударами сарматів; початок розселення слов'ян в лісній зоні іасиміляція ними литовсько-латиських, а пізніше – фінно-угорських племенПівночі. Переселенці опинялися в нових природних умовах. Темп подальшого розвиткув північних лісах уповільнився. Але фольклор засвідчує, що багато що зіспадщини, винесеної з прабатьківщини, було збережено і передавалося ізпокоління в покоління.
В кінці цьогоетапу настає новий розквіт – так звані «Троянові віки», але він стосуєтьсяне всієї слов'янської території, а лише Середнього Подніпров'я, майбутньогоядра Київської Русі.
4. Утворення ірозвиток східнослов'янської держави – Київської Русі, народження феодальногокласу, злиття докупи обох зон, що утворилися на третьому етапі, участьплемінної знаті в регулярних експедиціях у Візантію та Арабський Халіфат –кордон пізнаваного світу розширився. Утворилася міцна язичницька держава, ікульт давніх богів став вже не тільки засобом впливу на невидимий світ духівприроди, але і впливом на багатотисячну масу людей.
Всі ці історичнотривалі, довгі етапи створили барвистість у світогляді та релігійних уявленняхслов'янських племен. Світ природи залишився незмінним, але протягом столітьзмінювалась ступінь його пізнання, осмислення природних явищ і, в зв'язку зцим, видозмінювалось певною мірою відображення картини реального світу всвідомості людей.
Основні принциписвітогляду давніх русичів почали формуватися ще під час розселеннясільськогосподарських слов’янських племен на території від Карпат до Волги, відБалтійського до Чорного моря.
Найбільш міцнимив той час були тотемістичні вірування, коли вважалося можливим перетвореннялюдини в тварину і навпаки. Причому, відголоски цих поглядів широко відображенів багатьох казках, легендах, піснях про оборотнів, упирів, а також вдавньоруській літературі («Слово о полку Ігоревім»: «А Ігоркнязь поскочи горностаємъ къ тростию и бьелымъ гоголємъ на воду. Въвръжєся набръзъ комонъ и скочи съ него бусымъ волоъкомъ»).
З подальшимрозвитком суспільства люди поступово починають поділяти довколишній світ насвіт речей і світ духів. Людина вже вірить в існування різних духів, які нібитобезпосередньо втручаються в життя племен. Відомий радянський вчений О.Ф.Лосєвпише, що демон – це спочатку сила, яка діє миттєво і про яку нічого не відомо.Далі міфологічне мислення починає «конкретизувати» цих демонів,внаслідок чого з'являються демони окремих речей, окремих явищ, то більш, томенш сильні у своєму впливі на людину і світ. Сказання про мавок, лісовиків,домовиків своєрідним чином «законсервували» і зберегли до нашого часуспосіб мислення древніх слов'ян.
Прагнучи глибокоосмислити сутність світу, якось систематизувати накопичені знання, людинаприписує всьому, що її оточує, дві основи, два першопочатки – добро і зло.Звичайно, що такий поділ явищ природи був безпосередньо пов'язаний з тим, яквони впливали на життя слов'ян. Наприклад, племена, які жили вздовж берегівводоймищ, вважали, що в болотній воді живуть злі істоти, а джерельній тарічковій – добрі.
Подальшийрозвиток продуктивних сил, успіхи в землеробстві, удосконалення знарядь праціобумовлює появу культу бога Рода та богинь Рожаниць.
На думкуБ.О.Рибакова, Род стає головним божеством неба та Землі, він розпоряджаєтьсястихіями: сонцем, дощем, вітром, грозами, водою. Рожаниці – це богині родючостіземлі, від яких, перш за все, залежало існування східнослов'янських племен.
Ідеї розвиткуприроди найбільш яскраво втілені у весняно-літньому циклі язичницьких свят,початок яких слід датувати тим часом, з якого літописець Нестор почав історіюстановлення Русі, відповідаючи на питання: «Къто в Кыєвє нача пьрвьєкъняжити и отъкуду Руськая зэмля стала эсть», тобто з V-VIст. н.е. Цей бурхливий час внісбагато змін в життя десятків племен східних слов'ян внаслідок вторгненнякочівників, термінового створення союзів. Відбувалось змішування ряду народів,асиміляційні процеси, і завершилося це розселенням слов'ян на Балканах та влісах північно-східної Європи.
Слов'янствовийшло на світову арену; почалося сприйняття елементів візантійської культури взахоплених областях за Дунаєм. З цього часу ми можемо вже характеризуватидостатнім чином сформовані слов‘янську міфологію, світоглядні та релігійніуявлення.
2.2 Уявлення пропростір
Уявлення слов‘янпро простір є важливою частиною світоглядних та релігійних уявлень. Вони тіснопов‘язані з усвідомленням людиною свого місця в оточуючому світі та багато вчому характеризують її відносини з цим світом, ставлення до нього як додружнього чи до ворожого, опанованого чи такого, що ще тільки підлягаєопануванню.
Слід зазначити,що уявлення про простір та ставлення до нього перш за все багато в чомузалежали від місця того чи іншого об‘єкту в уявній системі координат. Цясистема координат була як горизонтальною, так і вертикальною, і складалася з 4хпросторових характеристик, що в поєднанні утворювали 2 пари протилежностей «верх-низ»,«право-ліво». Розглянемо кожну цю пару та ставлення слов‘ян до їїскладових.
«Верх»– «низ».
Сприйняття цієїпари координат було пов‘язане, перш за все, зі сприйняттям неба та землі якпротилежностей, що у поєднанні складають всесвіт. Ця пара у системі координаттісно пов‘язана з релігійними та космологічними уявленнями. Небо мислилося як «божественне»,як місце перебування богів та душ померлих предків, що відлітають у Вирій(Ірій), як джерело виявлення ознак божої волі у вигляді дощу чи спекотногосонця. Воно поставало як чоловічий символ, Земля ж, на противагу ньому, – якжіночий (детальніше про це див. нижче). Але порівняно з іншими парами системипросторових координат пара «верх-низ» не була визначальною танайбільш значущою. Про це може свідчити, зокрема, те, що у билинах та казкахдія фактично не відбувається в вертикальній площині, вона завжди сконцентрованау площині горизонтальній. Це може бути зумовлено, перш за все, географічнимиумовами (більша частина давньоруського населення мешкала на рівнинах).
«Праве»– «ліве».
Ця парахарактеризується загальним ставленням до правого як до засвоєного, свого,світлого, доброго, зрозумілого, профанного, того, що належить світу людей. Лівасторона сприймалася, навпаки, як незрозуміла, таємнича, ворожа, темна,сакральна, така, що належить до потойбічного чи нелюдського світу. Такеставлення відображено в самій мові: слова «правий», «правь»,«правда», «правити» мають позитивне значення, вони нібинесуть у собі семантику логічного усвідомлення ходу речей, раціональногопідходу до світу, можливості активної участі в його перетворенні («виправити»,«управління»). На противагу цьому, прикметник «лівий» навітьу наш час несе на собі відбиток негативного ставлення, чогось потаємного,незрозумілого, малодозволеного, ірраціонального. Причиною цього може бути те,що більшість людей від природи володіють правою рукою краще, ніж лівою, таактивно розвивають її моторику впродовж життя, застосовуючи ліву руку лише якдопоміжну. Тому правий бік простору, правий бік світу стає більш зрозумілим таосвоєним, більше підлягає свідомому перетворенню, ви-прав-ленню, є більш «людським»за своїм значенням. А все, що пов‘язане з лівою рукою та відповідно з лівоюстороною взагалі, від початку лякає, здається чужим, ворожим та незрозумілим,неосвоєним, таким, що не підлягає у-прав-лінню. Якщо визначати культуру вцілому як все, що має своєю причиною діяльність людини, то саме права сторона єкультурною та засвоєною.
«Схід»– «захід».
Ця пара тіснопов‘язана перш за все з увагою до неба та сонця. Головним у визначенніпротиставлення сходу та заходу було те, що сонце з‘являлося в одній з цихсторін і зникало в іншій. Цікаве сприйняття цієї пари та сторін світу в ціломупри розташуванні житла як осередку освоєного простору (про це див. нижче).Уявлення про відносини сходу та заходу цілком співвідносилося ззагальнолюдською концепцією підземного океану, в який опускається сонце на заході,пропливає його вночі і випливає на іншому кінці землі вранці. Схід, такимчином, асоціювалася з молодістю, початком, активність, народженням, захід – зістарістю, завершенням, пасивністю та смертю.
Слід такожвідзначити, що сприйнятті світу в цілому та простору зокрема слов‘янськимнаселенням Київської Русі були характеризувалося особливостями йогоміфологічної свідомості. Ці особливості — анімітизм, анімізм та антропоморфізм.
Анімітизм – цеоживлення всього світу в цілому та його окремих об‘єктів зокрема. Світ мисливсяяк жива система, що сама підтримує себе у сталому та гармонійному стані. Живимимислилися камені, скелі, земля, все довкола. Анімізм – це одухотворення речей.Прикладом анімізму можуть слугувати уявлення про мавок, які являли собою душі деревта неодмінно були присутніми, наприклад, у старих деревах з дуплами.Одухотворення вимагало як наслідок шанобливого ставлення до одухотворенихречей. Так, дерева з дуплами не могли бути зрубаними, якщо ж так ставалося,людина мала попросити у дерева пробачення та зробити все, аби мавка моглапереселитися в інше дерево.
Антропоморфізм –це олюднення речей та істот, що біологічно не належать до світу людей.Прикладом антропоморфізму може слугувати шанобливе звертання до тварин як дородичів у казках (вовчику-братику, лисичка-сестричка, тут маємо також справу зпережитками тотемізму) і наділення кожної тварини специфічно людськими рисамихарактеру, особливостями (лиса хитра, ведмідь добрий, заєць — боягуз).
Здатністьсприймати оточуючий світ як цілком живий, такий, що має душу (анімізм), танаділяти його об‘єкти людськими якостями (антропоморфізм) найбільш яскравознаходять свій вираз у ставленні людини до частин оточуючого простору (небо,земля, сонце) та його окремих стихій (вода, вогонь) та об‘єктів (дерево,трава). Отож, розглянемо ставлення до головних частин та об‘єктів оточуючогопростору.
Небо.
Давні слов‘янивже проводили астрономічні спостереження. Так, вони виявили, що середнезчисленної кількості зірок, що повільно рухаються по небу, є нерухома Полярназірка, і що вона завжди вказує на Північ. Була знайдена ось зіркового небозводу– ось світу, а сузір‘я, що були поряд, отримали назви різних звірів. Спочатку(що навіть і зараз збереглося у народів Сибіру) це була Лосиха та її донька,від яких народжуються всі звірі сибірської тайги. Легенду про «оленьцівмалих», які випадали із небесної хмари, в 1114 р. руський літописецьзаписав у Ладозі. Пізніше дві небесні господині світу лосино-оленього виглядузамінилися двома небесними ведмедицями — Великою та Малою. Так народилося ще внезапам‘ятний час уявлення про двох могутніх небесних господарок, які керуваликруговоротом зіркового небозводу (а значить, і всім світом), і які народжувализвірів на потребу людині. Пізніше у землеробських народів господарки світупочали зображуватись у вигляді двох жінок і під іменем двох Рожаниць булишироко відомі на Русі. Цікаво, що культ Рожаниць дожив до XVIIст., коли все щепереписувались церковні повчання проти них, а пісні та хороводи на честьРожаниць та зображення їх в народній вишиванці, де їх уявляли у виглядівершниць із сохою по боках богині Макоші, дожили до кінця XIXст.
Польський вченийК.Мошинський наводить дані про те, що селяни в різних місцях слов‘янськогосвіту по розташуванню зірок, перш за все сузір’їв Великої та Малої Ведмедиць,Оріону, Плеяд (зіркове скопище у сузір‘ї Тельця) та Чумацького Шляху, а такожза розташуванням Венери визначали не тільки нічний час, але й дати року. Зіркибули і годинником, і календарем. Зірки визначали і долю – «свій час»,персональний час кожної особи.
Особливістюслов‘янського уявлення про небо є те, що незнання процесу випаровування земноїводи та утворення хмар, тумана, роси привело до своєрідного уявлення пропостійні запаси води десь високо над землею, на небі. Ця небесна волога іноді,в невизначений час, може прийняти вигляд хмар і пролитися над землею дощем,сприяти росту трав та врожаю. Звідси з‘являється уявлення про господарянебесної води, який розпоряджається дощами, грозовими зливами та блискавками.Так до двох архаїчних Рожаниць додається могутній Род – володар неба та всьогоВсесвіту, великий «життєдавець», який вдихає життя в усе живедощовими краплинками. Культ Рода дожив у східнослов‘янських землях до XVIIст.
Сонце.
Воно є джереломсвітла та тепла, умовою проростання та життя усього в природі. Весь річний циклязичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах іпідпорядкований дванадцяти сонячним місяцям (детальніше про це див. нижче).Сонце та сонячні знаки широко відображені в образотворчому мистецтві, народнійвишивці, гончарстві, солярними символами пронизана вся народна творчість.Символом сонця етнографи вважають шлюбну обручку. І усюди воно було символом добра, злагоди, знаком світла,який розганяє темряву. Цим можна пояснити поклоніння слов‘ян вогню, шанобливеставлення до нього як до «представника» Сонця на Землі. Сонячний дискбув уособлений в окреме божество — Хорса, «Великого Хорса» (в «Словіо полку Ігоревім»), від імені якого походить слово «хорошо»(первісне значення — «сонячно»). Але денну освітленість світовогопростору слов‘яни приписували не тільки сонцю, але й особливому безістотномусвітлу, яке в більш пізніший час стало називатися «білим світом» таозначати весь населений простір взагалі. Божеством сонця, сонячного дня (може,й самого «білого світу») був Дажбог, ім‘я якого з часом перетворилосяв ім‘я «подателя благ» – «Даждьбог».
Цікава деталь:останній великий князь-язичник Володимир стійко іменувався в билинному епосіВолодимиром-сонцем. В «Слові о полку Ігоревім» руські князі, праправнукиВолодимира-сонця, названі «Дажбожими онуками». Це – ще однепідтвердження того, як сильно почувалися слов‘яни-язичники пов‘язаними зісвоїми божественними пращурами, від яких вели своє походження.
Земля.
Природно, що самеземля займала дуже важливе, визначальне місце в уявленнях про світ та простір услов‘ян-землеробів. Вона зустрічається у фольклорі завжди з шанобливимиепітетами, вона завжди «Мати Сира Земля», годувальниця, життєдайниця,уособлення всіх найкращих життєдайних рис жіночості та родючості. Вонасприймалася тоді як людиноподібна істота, яку ні в якому разі не можнаображати, бити на неї, плювати, ставитися до неї нешанобливо. Людина зверталасядо неї в час слабкості та негоди, як до справжньої матері. Відомий билинниймотив: заслаблений багатир просить допомоги у матері-землі, прихиляється донеї, набирається з неї сил та перемагає у битві. У далеку дорогу обов‘язковобрали з собою грудочку рідної землі, аби частку її сили взяти з собою у чужийнезнайомий світ. Той, хто не зробить цього, загине на чужині, і ніколи не зможеповернутися додому. Земля вважалася цілющою: сумішшю землі та слини (концентратсили людини) лікували та дезінфіковували рани, зупиняли кров. Клятва, принесенаіменем землі, вважалася священною і не могла бути порушена.
Богинею плодючоїземлі, «матінкою-врожай» була Макош, введена в 980р. в пантеонважливіших руських богів, як богиня родючості.
Вода.
Вода теж булазначущою у світосприйнятті слов‘ян та заслуговувала на дуже шанобливеставлення. Вона вважалася джерелом сили, що може бути як життєдайною, так ісмертельною для людини («жива» та «мертва» вода у народнихказках). Шанобливе та трохи обережне ставлення до води знайшло вираз у цілійсистемі заборон щодо поводження з водою. У воду теж не можна було плювати чи кидатисміття, причому це стосувалося не лише води освоєної, що використовувалася угосподарстві («Не плюй у колодязь, сам з нього нап‘єшся» –прислів‘я), а й води річок, озер, джерел. До води не треба було наближатися безпотреби, існував ряд заборон щодо купання у водоймищах (деякі з них збереглисяі у наш час, наприклад, заборона купатися після 4 серпня).
Вода буласимволом очищення, чистоти. Так, за деякими повір‘ями, коли в родині хтосьпомирав, то на вікні ставили склянку з водою, аби душа померлого могла в нійомитися і вже такою відлетіти до богів.
Вода могла такожчасто виступати межею між освоєним та неосвоєним простором. Давні слов‘янськіплемена, що жили по берегах річок, часто ховали своїх небіжчиків по інший біквід річки. Вважалося, що «на тому боці» розташоване незрозуміле, чужета небезпечне царство мертвих. Звідси й походить вислів «потойбічний світ».
Збереглося такожу билинах уявлення про річки як про богатирів та богатирш. Так, сюжет однієї збилин побудований на суперечці між Непрою Королевішною (уособлення річкиДніпра) та Дона Івановича (уособлення Дону), що відбувається на пиру у князяВолодимира. Їхній двобій закінчується трагічно для обох: Дон вбиває НепруКоролевішну, та при цьому гине сам. Саме з крові Непри Королевішни, як твердитьбилина, потекла річка Дніпро, «двадцять саженів глибиною, сорок саженівширотою».
Вода моглавикористовуватися при розв‘язанні суперечок та спорів. Відомо про так звані «воднісуди», коли людина, що доводить свою правоту, має увійти у воду, і якщо тане вчинить їй зла, то визнається її правота. Вираз «вивести на чисту воду»має під сoбою саме таке походження тапервісне значення .
Вода також –основа для чаклування, ворожіння. Саме слово «чародійство» дослідникививодять зі слів «чара», «чарка», тобто, посуд, наповненийводою, що використовується про чаклуванні. Вода у казках не лише дарує життя чисмерть, а й спричиняється до магічних перетворень героя («Казка про сеструОленку та братика Іванка», «Горбоконик»). Герой під магічноюдією води може перетворюватися на звіра, повертати собі людське обличчя,здобувати молодість, і т.д. В.Я.Пропп переконливо показав сліди стародавньогообряду ініціації в мотивах російських народних казок. Ініціація сприймалася увсіх народів як смерть і як друге народження. Казковим відображенням цього ємотив воскресіння за допомогою «мертвої» та «живої» води:мертва вода повертає людині життєві функції, казковий герой оживає, дихає, алемертвий, як упир; жива вода повертає йому «людський образ».
Один звідголосків у сучасності стародавньої віри у цілющу та магічну силу води – вірау чудодійні джерела, що збереглася на Україні до нашого часу.
Особливою пошаноюкористувалися здавна джерела та колодязі, поява яких супроводжувалася тими чиіншими надзвичайними випадками. До таких джерел можна віднести ті, що б‘ютьпрямо з-під каменю. За повір‘ями, вони з‘явилися від ударів громових стріл.
Вогонь.
Вогонь бувджерелом тепла, охоронцем від диких тварин, і тому теж був священним для давніхслов‘ян. В їх уявленні він був завжди відголоском небесного сонячного вогню,його представником на землі. Вогонь, як і вода, потребував обережного ташанобливого ставлення, мав поважливе ім‘я «Сварожич». У вогонь ні вякому разі не можна було плювати – інакше на язиці вискочить «вогник».Вогонь виступав як символ очищення. Перестрибування через багаття на деньКупали чи в день іншого слов‘янського свята мало на меті очищення людини відвсього поганого священним вогнем. До речі, під час свят та з сакральною метоюслов‘яни використовували вогонь, що був здобутий вручну тертям – саме вінвважався божественним, живим, сильним.
Дерева.
Дерева займаливизначне місце у сприйнятті світу у слов‘ян, які здебільшого жили поруч ізлісом та мали відвойовувати у нього орні землі. Значення дерев подвійне:по-перше, вони, як і трави, є начебто «волоссям» Матінки-Землі,вкривають та захищають її, сповнені її цілющої та чарівної сили. По-друге,дерево важливе саме по собі як символ світобудівництва, як вісь, що поєднуєнебо та землю, корінням заглиблюючись у підземний світ, а кроною перебуваючивже у світі небесному. Деревом, яке найбільш ототожнювалось зі світовим деревомяк таким, у слов‘ян був дуб. Це – чоловічий символ, символ могутності та сили.Дуб у пізніші часи вважали «Перуновим» деревом, що наче вбирає в себеякості цього грізного бога, під дубами вершили суд. Дубові рощі були священніяк місця правосуддя та богослужіння. Дуб, у який вдарила блискавка, одержувавті самі цілющі живильні властивості, які приписувалися їй.
Шанованим татаким, що оберігався, був для слов‘ян не лише дуб. Береза – ще одне дерево, щомає сакральне значення. Це вже символ жіноцтва, навіть радше дівоцтва, юноїкраси, молодості. Вона була шанована також як символ берегинь та мавок.
Осика наділена ународних повір‘ях особливим значенням. Вона є незамінною у обороні від нечистоїсили та боротьбі з нею, загострений осиковий кілок одержує в народі назву «Перуновоїпалиці». Такою палицею потрібно простромити спину того, хто є підозрюваниму чаклунстві чи упирстві, і тоді він вже не зможе заподіяти шкоду. Осикоюкористувалися для боротьби з хворобами худоби: якщо худоба хворіє, треба,виганяючи хворобу, «бити» її (тобто махати у повітрі) осиковимидровами. Щоб запобігти порчі худоби з боку відьом, по боках загону, де їїтримають, ставлять осикові дерева, зрублені чи вирвані з коренем. Осика можепроганяти і людські хвороби: якщо болять зуби, треба взяти осикову паличку,прочитати над нею заговір, а потім прикласти до зубів.
Трави.
Трави маличародійне та сакральне значення як «волосся» Землі, те, що росте з їїсередини. Широко використовані у повсякденному житті, вони були тоді головнимта чи не єдиним доступним та дієвим медичним засобом. Збирання трав обов‘язкововимагало дотримання ряду умов –від часу збирання і до особливих слів, які требабуло промовляти під час цього. Застереження щодо часу збирання трав базувалисяна багаторічному спостереженні за рослинами і тому мали насправді дуже доречнийта раціональний характер.
Говорячи просприйняття слов‘янським населенням простору, обов‘язково треба відзначити дужеважливий його аспект, що багато в чому зумовлював це сприйняття та ставлення допростору і знайшов яскраве відображення у народній творчості. Це протистояння вуявленні людини двох просторів – свого, знайомого, засвоєного, безпечного тачужого, потенційно ворожого, такого, від якого потрібна охорона.
Уявлення давніхслов‘ян про простір були багато в чому обумовлені ступенем освоєності, «олюдненості»цього простору, його підпорядкування людині. Таким чином, люди перебували непросто у просторі як такому, вони перебували у просторі або освоєному,безпечному, або у чужому, потенційно ворожому, такому, що не давав жоднихгарантій безпеки. Людина намагалася унебезпечити своє життя, сховавшись відможливого впливу ворожих сил у захищеній зоні. Такими зонами ми можемо умовноназвати сільські поселення в цілому та кожну садибу зокрема.
Захист відзовнішніх потенційно ворожих сил осмислювався слов‘янами за допомогою символукола, яким обводили себе чи оселю. Окреслений сакральним колом простір – іншийпростір, не такий, як ззовні. Зовнішній потенційно небезпечний світпротиставлений людському світові, світ людей наче вкладений у зовнішній ворожийсвіт, вони являють собою ніби два різних простори один в одному.Різноманітність способів окреслення кола привела відомого етнографаК.Мошинського до висновку, що головною була сама фігура, а не спосіб їїкреслення. Саме звідси походить слово «обійстя» – «місце, якеобходять колом».
Гарний прикладвіри у магічну захисну силу кола, що збереглася через віки, зустрічаємо уповісті М. Гоголя «Вій». Знаходячись всередині кола, геройнепідвладний нечистій силі.
Якщо колосимволізує одиницю – цілісність, то у відповідності до стародавньоїіндоєвропейської традиції чотирьохкутова будова хати і чотири сторони її стінозначали упорядковану безкінцевість світу – вітри дують «на всі чотиристорони», «пішов на всі чотири сторони».
В системіязичницького світогляду людське помешкання взагалі займало надзвичайно важливемісце. Житло виступало своєрідним центром домашнього Всесвіту, мікрокосму,основою самого людського існування. Саме тому майже все, що так чи інакше булопов’язане з людським помешканням, отримувало магічне, ритуальне забарвлення.
Розглядміфологічних уявлень, які безпосередньо пов’язані з житлом, слід, мабуть,розпочати із системи вірувань, що стосувалися його побудови.
Оскільки, будуючижитло, людина ніби створювала свій власний Всесвіт, то така велика увагаприділялася вибору місця для будинку, часу, в який його слід було зводити,заготівлі будівельного матеріалу, тощо. Не можна було будувати дім у так званих«поганих» місцях./> Місце вважалося поганим, якщо наньому були знайдені не поховані належним чином кістки небіжчика, був хтосьвбитий чи поранений і пролилася кров. Небажано було будувати дім біля дороги –по ній з дому можуть піти добробут і щастя. Переїзд в новий дім розумівся якдуже небезпечна справа, переломний момент у житті. На новому місці потрібнобуло ніби заново переродитися, засвоїти його по новій, зробити теж своїм,безпечним і зрозумілим.
Природно, що такавідповідальна справа, як зведення житла, повинна була вимагати дотриманнясуворого ритуалу. Адже розгнівані боги можуть і покарати зухвальця, якийвирішив зрівнятися з ними в творенні свого власного світу. У слов’ян поширенимбуло уявлення, що кожне будівництво здійснюється «на чиюсь голову»,тобто хтось із мешканців має померти, освятивши собою новий дім. Щоб відвернутицю біду, на порозі нової хати відрубували голову курці чи півню, м’ясо якихпотім не вживали в їжу. «Будівельною жертвою»міг також бути кінь, а деякі дослідники припускають, що в більш ранні часи призакладці великих будівель (фортець тощо) могли бути присутніми і людські жертви. Д. К. Зеленін вважав, що будівельнажертва присвячувалася духам дерев, які було використано при будівництві. Заіншою версією, вона мала уподібнити будівництво нового дому створенню Всесвіту,який творився богами із тіла живої істоти.
Уподоблення новогобудинку власноруч створенному Всесвіту проявляється, зокрема, в слов’янському звичаї, заяким всередині зрубу залишали рости молоде деревце. Воно мало там перебувати досамого кінця будівництва, символізуючи собою Світове дерево. Крім того, />символіка природних стихій була яскраво представлена ворнаментальному оздобленні. Зовнішній контур двоскатного фронтону будівлі тарізьблення на ньому символізували хід сонця по небу.
Так само, якрізні природні об’єкти, які складають макрокосм, так і частини міні-Всесвіту –будинку — уподібнюються до різних частин людського тіла. Виходячи з цього,будинок є тісно пов’язаним із його мешканцями. Так, при важких пологахвідкривали вікна і двері, щоб тіло жінки легше «відкрилося». Будиноктакож співвідносився із концепцією людського життя. Деякі народні забобонипромовисто свідчать: щось негаразд із будинком – чекай хвороби чи смертігосподаря.
Будівничим, якізводили житло, теж приписувалися магічні функції, вони ніби виступали у ролібогів-деміургів. Вони, в певній мірі, були володарями доль мешканцівмайбутнього будинку. Якщо посваряться з господарем – можуть поселити в домінечисту силу (Кікімору), яка зробить життя мешканців нестерпним./>
Будинок вважавсясвященним для його мешканців, так само, як і закон гостинності. Святістьбудівлі ні в якому разі не можна було заплямувати пролиттям крові, навітьворожої. Так, до справжньої трагедії призводить недовіра до гостя з боку князяВолодимира в одній із билин.
Пролиття кровібудівельної жертви носило ритуальний характер, мало на меті задобрити духів чибожества, тоді як вбивство у власному домі могло накликати біду. Мстиві душінеодмінно захочуть покарати свого вбивцю.
Хоча ставлення догостя було подвійним, адже він мешканець «зовнішнього», «чужого»світу, та все ж саме через це до нього ніяк не можна було ставитися зневажливо.«Гость – не кость, за дверь не выбросишь»- говорить російськеприслів’я. Відомо, що слов’яни вирізнялися надзвичайною гостинністю, завждидопомагали тим, хто приходив до них. Завжди треба бути уважним до гостя, як бивін не виглядав зовні, бо насправді він міг виявитися ким завгодно — чаклуномчи навіть могутнім божеством, яке може жорстоко помститися неввічливомугосподареві. />Їжа обумовлювала особливий рівень відносин міжгостем і хазяїном: нагодувати – означало зробити «чужу» людину «своєю».
Таким чином,можна зробити висновок, що весь простір в уявленні давніх слов‘ян поділявся наосвоєний, безпечний та неосвоєний, чужий, потенційно ворожий. Важливими усприйнятті простору є також протиставлення «верх» – «низ», «схід»– «захід», «праве» – ліве". Вцілому ж ставлення дооточуючого простору та середовища було шанобливим та дещо побоязним. Але прицьому людина відчувала себе органічною частиною живого та одухотвореного світу,на який можна було впливати через магічні дії та в якому все потребувало увагита пошани, вона невпинно творила своє спілкування з цим оточуючим одухотворенимсвітом.

2.3 Уявлення прочас
Як відомо,сприйняття часу населенням Київської Русі у дохристиянські часи та післяхристиянізації суттєво відрізняються. Християнському світогляду притаманнелінійне сприйняття часу, в якому історія, одного разу розпочавшись створеннямсвіту, колись закінчиться його загибеллю. Індивідуальний час окремого людськогожиття також сприймається лінійно: людина рухається від народження до смерті тастрашного суду. Дохристиянська архаїчна парадигма сприйняття часу зовсім інша.Будучи впродовж всього життя тісно пов‘язаною із природою, включеною у їїдобові (зміна дня та ночі) та рокові (зміна пор року) часові цикли,прилаштовуючись під ці цикли у своїй землеробській діяльності, людина мислилачас існування світу та себе в ньому також циклічно.
Ідея циклічностібуття пронизує слов'янський архаїчний світогляд так само, як і світогляд іншихіндоєвропейських народів. Час сприймається не як такий, що має початок ікінець, а як замкнений сам на собі, приречений на вічне повторення,споконвічний, такий, у якому майбутнє безперервно повторює минуле.
Нарівні персонального часу життя це знайшло відображення в ідеї можливостіпереселення душ. Слов‘янам була притаманна ідея перевтілення душ покійників вінші живі істоти.Про це свідчатьетимологічні дослідження, зв'язані з семантикою слів, споріднених до слів«баба» та «дід». Так, російське слово «бабочка»(спочатку нічна) уявлялась як втілення душі пращурів по жіночій лінії –«баб».
Фізична смертьлюдини, позбавлення її життя не означало ще, згідно народного повір'я, кінцевеїї зникнення. Людина після смерті могла перетворитись в упиря – фігуру, відомувсім слов'янським демонологіям. Упир «мертвий», але його тіло непозбавлено життєвої сили – після смерті упирі встають вночі з могил і п'ють злюдини кров. Упир може перетворюватися у летучу мишу, перо, соломину.
Циклічна змінапор року зумовила циклічність головних слов‘янських свят та їхню прив‘язаністьдо зміни положення Сонця щодо Землі. Весь річний цикл язичницьких обрядів бувпобудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований дванадцяти сонячниммісяцям.
Виходячи здосліджень етнографами календарних свят, виділимо ці чотири важливі часовіперіоди: весняне і осіннє рівнодення, літнє та зимове сонцестояння. Під час цихциклічних зворотів, за уявленням давніх слов‘ян, дуже активізується усіляканечисть, і усі сили природи приходять в рух. На свято Купали навіть, заповір‘ями, дерева і трави ходять з місця на місце та розмовляють. В ці періодиздійснюються важливіші гадання, вирішується доля людей. Дні поминок покійниківприблизно співпадають з найважливішими святами циклу: весною – Фомина неділяпісля Великодня; влітку – Трійця, Русалії, «навський Великдень»;восени – «задушний день» у всіх слов‘ян; поминки з кутєю та узваромна Різдво. Цікаво, що у білорусів, які, треба відзначити, зберегли дужеархаїчні риси вірувань, в термінології поминок рік уподобається дню: весняніпоминальні дні мають назву «снеданье», літні – «обед»,осінні та зимові — «вечеря» і «палудзень на радзіцелях». Особливостісприйняття слов‘янами часу знайшли своєвідображення й у билинах. Незважаючи на те, що билини були записані вже вдосить пізній відносно християнізації час (XII-XIII ст.) та частково втратили найархаїчніші риси сприйняття часу, в нихзбережено багато цікавих особливостей часосприйняття. Билинний час є подвійно замкненим –зовнішньо та внутрішньо. Зовнішньо він замкнений через неможливість виходу доінших часових систем, що є, в принципі, досить характерно для логічнопобудованого оповідання. Час у билинах завжди тече лише в один бік, віннезворотній. Внутрішня замкненість часу полягає у статичності билинногоепохального часу, ідеал якого завжди знаходиться у минулому. Билинний час такожє циклічним, майбутнє в ньому завжди повторює минуле. У початку всіх часів вбилині вбачається ідеал, гармонія минулого порушується з часом, але зрештою всезнову повертається до неї. Гармонічність світу в билині підкреслюєтьсявідсутністю протиставлення між часами доби та порами року — там завжди день тазавжди літо.
Дослідники такожвідзначають почуття нереальності, яке виникає в билині при віддаленні відтеперішнього часу. Будь-які зміни в епічному світі, відхід від«тутешнього» і «сучасного» породжують ефект деформації,перекручування епічної реальності. «Нормальне» для билини положенняречей знаходиться у вічному «тут і зараз». Таким чином, теперішнійчас для билини – єдиний реальний час, з чого ми можемо зробити висновок про те,що він є єдиним по-справжньому реальним часом і для слов‘янськогосвітосприйняття вцілому. Біографічний час героя у билинах також відображений досить цікаво.Зазвичай час дитинства замкнений, дорослішання відсутнє як поступовий процес.Герой залишається дитиною до часу свого першого подвигу, після чого перестаєбути нею назавжди .
Цікаву паралель збилинним відображенням дитинства та процесу дорослішання може дати думкадослідників щодо вікових меж, які існували в Київській Русі та формувалиособисту біографію її мешканців. Так, на думку О.Б.Рибакова, в Київській Русііснували такі вікові межі.
·             3 роки –постриги. Хлопчика остригали та вперше саджали на коня.
·             7 років –відбувався перехід від жіночого виховання до чоловічого.
·             12 років– людина вважалася вже напівдорослою, «отроком». Князі вже берутьсвоїх синів такого віку в походи та битви.
·             17 років– юнак вважався вже цілком дорослим.
Таким чином,аналізуючи сприйняття слов‘янами часу, можна сказати, що вони бачили часциклічним та приреченим на вічне повторення. Землеробська прив‘язаність доциклів природи зумовлювала перенесення ідеї циклічності як на час окремогожиття (з можливістю майбутнього перевтілення), так і на історичний час взагалі.

РОЗДІЛ 3. РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ
3.1 Нижчі духи як уособлення природних стихій
Дляміфологічної свідомості, якою була свідомість слов‘ян того часу, характерніанімізм, аніматизм та антропоморфізм – оживлення та одухотворення всього живогота надання йому суто людських властивостей. Людина доби Київської Русі мислиласвіт живим та розумним, весь час вступала з ним у комунікаційну взаємодію зметою убезпечення свого життя у цьому світі та надбання певних благ (врожаю,успіху у справах, і т.д.). Як правило, вшанування природних стихій в міфологіївідображається у наявності певних образів, які ці стихії уособлюють, іслов‘янська міфологія в данному випадку на стала виключенням. Ще ПрокопійКесарійський згадував про вшанування слов‘янами сил природи. «Вони шануютьрічки і німф, приносять їм жертви і творять ворожіння...» Уявлення про природні явища як проживих істот наявне у народній свідомості довнгий час навіть після прийняттяхристиянства (мороз – старий чоловік, весна – молода гарна дівчина, тощо). Сили природи персоніфікувалися,наділялися певними властивостями, з ними потрібно було поводитися відповіднимчином. Нажаль, письмові джерела доносять до нас лише скупі згадки на зразок "… богамипрозивали сонце і місяць, землю і воду, і звірів, і гадів...", і не можназ упевненістю говорити, який саме первозданний вигляд мали природні духи вуявленні давніх слов’ян. Фольклорні ж джереланайчастіше містять вже дещо видозмінену інформацію про них. Проте спрабуємореконструювати образи нижчих духів за фольклорними джерелами та розглянемонайяскравіших нижчих духів слов‘янської міфології.
Лісовик. Ліс був стихією, яка грала досить важливе місце в житті давніх слов’ян. З одного боку, він постачав людині все необхідне для життя (дичину, хутро, будівельні матеріали тощо), з іншого – був "іншим«світом, який лежав за межами заселеної і освоєної території. Часто ліс навіть асоціювався із потойбічним світом. Господарем лісу був лісовик. Він — істота, в цілому, не дуже приязна до людини. Не любить, коли турбують його або безцільно нищать дерева чи тварин. В поглядах на лісовика існує дві точки зору:
1. Він — дух лісу, породження культу рослин.
2. Він — господар лісу, покровитель звірів і птахів.
Остання риса в образі лісовика є явно домінуючою. Лісовик випасає свої стада диких тварин, так само, як люди випасають худобу. Відомий етнограф XIX століття В.М. Гнатюк зазначає: „У вовків є пастир – полісун. Він їх гонить, як овець. Де війна, туди і турить на прокорм...“. Одна з народних бувальщин розповідає, як лісовики грають між собою в карти на зайців. Фольклорні джерела фіксують досить позитивне ставлення господаря лісу до пастухів. Можливо, це пов’язано із тим, що пастухи дуже тісно пов’язані з тваринами, а отже, із світом природи. До того ж, пасовисько, розташовуючись, як правило, за межами села, підлягало безпосередньому впливу істот „зовнішнього кола“. Пастух, таким чином, міг виконувати функції своєрідного посередника між двома світами. Слід також звернути увагу на те, що образ лісовика позбавлений будь-якої поетизації. Спосіб його життя схожий з людським, „він одружений, має дітей“, плете лапті, свариться із сусідами. В одній із бувальщин лісовик посварився із водяником через те, що ведмідь з’їв сома. Подібне приземлення стихійних духів, ймовірно, може бути пов’язане із пізнішим переосмисленням міфологічних образів у народній уяві. Достатньо цікавими є бувальщини про лісовика, що несуть певні відголоски архаїчних вірувань. Це сюжети про викрадення людей лісовиками та їхнє перебування під владою якихось незрозумілих чарів, під впливом яких вони на деякий час забувають все своє минуле життя. У таких бувальщинах найкраще зберігається протиставлення „своє“ – „чуже“, мова йде про поглинання людини ворожою незвіданою стихією. Подібне може відбутися як внаслідок збігу обставин, так і, найчастіше, внаслідок порушення людиною якихось заборон. Часто лісовик викрадав дітей, які без дозволу батьків надовго затримувалися у його володіннях. Можливо, ці сюжети є відголосками прадавніх табу, накладених на певні місця, що були поширені у багатьох народів.
Водяникта русалки.
Водна стихія має велике символічне значення у слов‘янській міфологічній системі, вона розумілася як кордон між світами та окремий потойбічний світ. Таке ставлення виливалося в уособлення сили цієї стихії у вигляді ряду подекуди ворожих до людини водяних духів, образи яких мають багато спільного з аналогічними образами в інших культурах. У племен, які не мали безпосереднього зв’язку із морем, воно набувало радше символічного значення, ставало синонімом чужої, далекої країни. В народних замовляннях світ за морем — це своєрідний антисвіт, куди відсилаються хвороби. Людина, що перетнула море, за уявленнями слов’ян, принесла з собою звідти частку чогось „потойбічного“. Купці, „заморські гості“ досить часто навіть у фольклорі наділяються надприродними якостями. Взяти хоча б Садка, якому вдалося перехитрувати самого Морського царя. Слов’янський водяник теж, як і лісовик, має антропоморфний вигляд. Це товстий чоловік із великим черевом, одутлим обличчям, іноді він вкритий лускою. Він має своє господарство, володіє чередами худоби, табунами коней. Спосіб життя водяника наближений до людського. Він має дружину, дітей. Дружини водяників – жіночі водяні божества (русалки, водяниці). Бувальщини згадують так званих „водяних шутовок“, у яких „все так, як у нас у хаті, вони шиють, прядуть“. Взагалі, образ водяних дів у слов‘ян, як і у багатьох народів, є одним з найпоетичніших, він майже завжди несе еротичне забарвлення. Один із фольклорних сюжетів розповідає, як юнак, покохавши русалку, вже не міг знайти спокою в цьому світі і втопився, щоб не розлучатися із коханою. Мотив кохання і смерті, втілений в образі водяних дів, очевидно, мав символізувати подвійне ставлення до води як подательки добра, урожаю і, одночасно, примхливої стихії, що може вимагати людських жертв.
Розглянувши образи нижчих духів, що уособлювали сили менш опанованого людиною середовища, перейдемо до ближчих та більш приязних до людини духів, пов‘язаних з його оселею та господарською діяльністю – польовика та домовика.
Польовик та інші хлібні духи.
Пльовик –уособлення духу полів, іх господар. Дуже близькими за своїми функціями допольовика Полуденниця, тільки вона небезпечна, може карати того, хто працює вполі в саму полудневу спеку, коли належить відпочивати. На думку Д. К.Зеленіна, Полуденниця може являти собою персоніфікацію сонячного удару. Услов’ян цей дух полів був також подекуди відомий під іменем Діда. Післяобжинків зв’язували і прикрашали останнє колосся, „завиваючи“ Дідубороду. Згадки про це зустрічаємо в жнивних піснях. До культу родючості маливідношення також і духи жіночої статі – віли. Південнослов’янська жнивна піснярозповідає про вілу, яка допомагала дівчині жати.
Домовик.
Образдуху-покровителя дому при всій своїй, здавалось би, простоті та однозначності,є дуже цікавим. Перш за все слід з’ясувати корені уявлень, що викликали появуцього образу, та різні версії його походження. За християнською традицією,домовики, так само як і водяники, лісовики, інші природні духи, розуміються якбіси. Один з апокрифів розповідає, щоколи бог скинув бісів з небес, „той хто упав у воду, став водяником, в ліс– лісовиком, на дім – домовиком...“. Проте, в народній уяві, домовик, навідміну від природних духів, так і не перейшов в розряд „нечистої сили“.Ймовірно, це можна пояснити тим, що, не зважаючи на впровадження християнства,язичницькі елементи світогляду все ще були досить сильними, і найяскравіше вонипроявлялися саме у ставленні до персонажів так званої „нижчої міфології“- головних дійових осіб народних казок і легенд. Людина епохи родового ладу немогла наділяти негативними рисами істоту, яка мешкала з нею під одним дахом,була, фактично, „своєю“. Існує думка, що в образі домовикапоєднувалися культ предків та культ домашнього вогнища. Перший є більшвираженим, хоча, найвірогідніше обидва вони є тісно пов’язаними. Риси культупредків яскраво простежуються в обрядах, пов’язаних із вшануванням домовика, ав свідомості первісної людини предки були такими ж членами роду, як і живінащадки. Домовика дуже поважали, остерігаючись називати його просто по імені.Про нього шанобливо говорили „хазяїн“, „дідусь“. (останняназва може бути ще одним свідченням розуміння хатнього духа перш за все як духапредка).На користь цієї версії говорить те, що домовик перш за все опікуєтьсятим, щоб у господарстві був лад, недбалих хазяїв він може і покарати. Можепокарати, коли господарі не пом’януть, як потрібно, померлого родича. Ще нелюбить домовик сварок і розладів у родині. В одній із народних бувальщин,зібраних В.І.Далем, розповідається, як домовик щипав гулящу невістку, яказаводила собі коханців. Ще одна риса домовика, яка теж може бути розтлумаченаяк його зв’язок із потойбічним світом – здатність провіщати долю. Він можевночі сісти на груди, тоді треба запитати: це на добро чи на зло? Домовикзв’язаний із певною родиною, місцем, тому при переїзді його обовязково забирализ собою. Вірили, що якщо не забрати домовика, то він почне робити шкоду. Тутзнов простежується мотив помсти духа предка за зневагу до себе. Перевозилидомовика, як правило, на лопаті, якою саджали хліб у піч. Виходячи з даногофакту, можемо зробити висновок, що вшанування домовика дійсно в значній мірібуло елементом культу предків, а не намаганням задобрити нечисту силу. Аджехліб і все, що було пов’язано з його приготуванням, мало у слов’ян сакральнезначення. Особливою пошаною користувалася піч. „Залаявся б – так піч ухаті“- говорить народна приказка. Можемо припустити, що певний зв’язокдомовика із хлібом, який був символом родючості, теж дає змогу співвіднестийого з духами предків. Поведінка домовика часто може бути наочною ілюстрацієювідносин в системі „своє“- „чуже“. Існують згадки, щодомовики із сусідніх дворів можуть ворогувати між собою, шкодять, крадутьприпаси.
Цікавоюособливістю саме слов’янського хатнього духа є надзвичайна розгалудженістьцього образу. Фактично кожна господарська будівля мала свого покровителя — дворовик, хлівник, сарайник, огуменник тощо. Причому зазначається, що всі цідухи залежать від волі домовика. » Є домовики відлюдькуваті, а є дружні:пускають у двір огуменника, сарайника...". Можемо припустити, що якасьчастина цих духів обумовлена наявністю великої кількості господарськихбудівель, перш за все, пов’язаних із землеробськими роботами. Можливо, що деякідухи є просто різними назвами домовика (сусідко, лизень, пічник – найулюбленішемісце проживання домовика – під піччю). Чим далі від дому знаходяться будівлі,якими опікуються ті чи інші духи, тим менш приязно налаштовані вони до людини.Тут також вступає в дію протиставлення «своє – чуже». Лазник — істотаіз «складним характером». Може дуже жорстоко покарати тих, хто недотримується відповідних правил, наприклад, ходить у лазню вночі. Проте, хочлазник і не такий близький до людей, як домовик, все ж він вважався «своїм»і міг захистити від «чужих». Лазниця-обдериха в одній із бувальщинховає дівчину, за якою женуться привиди.
Таким чином,можна побачити, що образи нижчіх духів та ставлення до них залежали удохристиянській Русі від того, які саме стихії чи місця ці духи оусоблювали і,відповідно, наскільки близькими вони були людині, наскільки сприймалися як «свої»чи «ворожі». Система цих взаємин була складною і багатогранною, і їїаналіз допомагає пізнати внутрішній світ та світоглядні вірування населенняКиївської Русі.
3.2 Головні боги слов‘янського пантеону
Проблема відношень слов'ян зі світом своїх богів ще не досить вивченаісториками. Коло письмових джерел з цього питання дуже обмежене – всередньовічних письмових джерелах згадок про слов‘янську релігію надзвичайномало. На противагу цьому, дуже насиченими є матеріали етнографії, історії мистецтва,лінгвістики та інших дисциплін. Це, за словами, культуролога МирославаПоповича, дозволяє дослідникам будувати одну фантастичну реконструкціюслов'янських пантеонів за іншою. Аби запобігти «фантастичності»реконструкцій, звернімося, перш за все, саме до скупих писемних джерел.
Ось які письмові згадки про слов‘янських богів ми маємо на сьогоднішнійдень.
«Повість минулих літ» оповідає про язичницьку реформуВолодимира: «И нача къняжити Володимир Кыеве един, и постави кумиры нахълму въне двора теремного – Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат иХърса, и Дажьбога, и Стрибога, и Симарьгла, и Мокошь…».
Повчання проти язичництва перераховують як божеств, що входили допантеону, так і тих, що не були включені до нього.
«Слово про ідоли» називає Перун, Хорс, Макош та віли. В іншомумісці: Перун, Хорс, Макош, Переплут, Род та Рожаниці.
«Слово Христолюбця»: Перун, Хорс, Макош та віли, Семаргл, Родта рожаниці (в другому варіанті – Волос).
«Слово Іоана Златоуста»: Перен, Хурс, Макош. В іншому місці: Стрибог,Дажбог, Переплут.
Звернімося тепер до функцій, якими були наділені слов‘янські боги, згадкипро яких найчастіше зустрічаються у джерелах. Розглянемо окремо кожного з них.
Перун – грізний бог, повелитель небесних явищ, бой війни. Культ Перунапов'язаний з культом дубових дерев на узвищщах. 2 серпня – Перунів день. В цейдень вся нечиста сила, рятуючись від вогняних стріл Перуна, перетворюється врізних тварин, тому 2 серпня собак та котів до дому не пускали, щоб не навестигнів Перуна. Думка Є.В.Анічкова, з якою згоден і Б.О.Рибаков, полягає в тому,що спроба зробити бога Перуна верховним богом може бути віднесена лише до епохиВолодимира.
Перунові присвячувалися свята, пов‘язані із закінченням весняно-літніхпольових робіт. Пізніше православна церков, пристосовуючись до існуючихзвичаїв, віднесла на це свято Іллін день і включила його до перелікухристиянських свят.
Велес (Волос) не увійшов до пантеону, який ввів Володимир. Серед богів,яким князь велів поставити "ідоли", Велес не згадується, але йогоідол в Києві все-ж таки був, розташований окремо від Володимирового пантеону наПодолі. Велес — бог скотарства та багатства, опікун тваринного світу, волхвів,пастухів, торговців. На свято Велеса слов'яни звивали у «бороду»останні колосся на дарунок цьому богу.
Дажбог (Даждьбог) – син Сварога. Верховний бог піднебесного простору, богсонця, який обходить та зігріває землю, слідкує за дотриманням на нійвстановленого його батьком порядку. Першу згадку про цього бога знаходимо упівденнослов’янському перекладі візантійського хронографа VI-VIIIст. ІоанаМалали. Пізніше цей бог став родоначальником руського народу, тому в«Слові о полку Ігоревім» русичей названо даждьбожими онуками.
Сварог – бог небесного вогню, батько Дажбога. Цікаво, що його ім'я маєспільний корінь з ім'ям індоарійського суворого небесного бога Варуни тадавньогрецького Урана-неба та етимологічно співпадає з давньоіранським«сварга» – «небо».
Стрибог – бог різних небесних стихій. Ось згадка про нього зі «Словао полку Ігоревім»:
«О, русская земля! уже ты за холмом!
Вот ветры, внуки Стрибога, веют с моря стрелами
на храбрые полки Игоревы…»
Хорс – бог сонячного диску. На ідолах Хорса зображено з сонячнимизнаками. Сонячні культи у слов‘ян мали дуже велике значення, це відзначав івідомий польський вчений К.Мошинський, який займався аналізом пережитків давніхвірувань у слов'ян на основі етнографічних матеріалів. «Народний культсонця змішувався у слов'ян з культом християнського бога так значимо, такглибоко, як жоден із культів, що продовжують язичницьку релігію».
Симарегл (Симаргл, Семаргл) – «Це загадковий божок, про якого малощо знаємо. Але, видно, що це був один з важливих богів, коли князь Володимир у980 році поставив йому боввана в Києві для вселюдних жертвоприношень» –так пише про нього Іван Огієнко. А ось думка дослідника Кононенка: «Це богнасіння, паростків, коріння, рослин, охоронець рослин та зелені».
Род та рожаниці. Слов'яни вірили, що доля немовлят визначаєтьсярожаницями, і, відповідно, мали обряди, які повинні були впливати на рішеннярожаниць. Доля асоціювалася із зіркою кожної людини; «падіння зірок»трактувалося як ознака чиєїсь смерті. Зв'язок зірок із долею відобразився вгаданнях по зірках, так, читаємо у Йосифа Волоцького: «И по звездамсмотрите и строите рожение и житие человеческое». Слово «Род»означає «доля», «призначення» (наприклад, «Профарисеїв» в "Ізборнику Святослава", — слов'яни вірять в«родъ н луцай» – «предназначение» і «случай»(рос.) – «призначення» і «випадок»).
Але семантика образу і зірок не зводиться лише до долі, смерті та культупращурів. Він пов‘язаний також і з народженням. Так, в колядках образ зірокзазвичай співставляється з дітьми, зерном-врожаєм («та й наставимо стіг,як у небі зірок»).
Рожаниці ж не лише визначають, що кому «на роду написано», алей дають життя. Це богині плодючості, жіночої сили.
Трохи важче давати трактовку образу Рода як окремого бога. В «Словіоб ідолах» говориться: «сє же словєнє начали трапезу ставити Роду ирожаницам пєрєжє Пєруна, бога их». Б.О.Рибаков розуміє це як вказівку нате, що до Перуна Род був у східних слов'ян головним богом, богом Всесвіту, якийдав життя усьому, що тільки існує в світі.
Таким чином, аналізуючи перелік імен слов‘янських богів у джерелахXI-XIVст, ми можемо сказати, що вони мають велику схожість з пантеономВолодимира. Головною відмінністю є згадка Рода та рожаниць, які відсутні впантеоні 980 року. Але звернемо увагу на те, що в «Слові ІоанаЗлатоуста», де Род не згадується, йому відповідають три божества, щоскладають ту всеосяжність Всесвіту, за яку відповідав Род, і таким чином разомніби «дорівнюють» йому. Ці божества Стрибог (відповідав за сферунеба), Дажбог (Сонце) та Симаргл (земна рослинність).
3.3 Святилища таобряди слов‘ян
Багатогранністьязичницького світогляду, що складався на протягом багатьох епох, відповідаларізноманітність форм культу та місць звернення людини до потойбічних сил.
Моління заврожай, різноманітні заклинання, звернення до сил природи і принесення їм жертв(«треб») могло відбуватися на місці окремого житла і площі поселення,і біля джерела, на березі ріки, на лісовій галявині та в інших місцях.
Обряди різнилисяміж собою: одні не потребували майже ніякого реквізиту, крім вінка з квітів,свіжозірваної гілки берези чи розведеного на березі вогнища, для інших потрібнібули ті чи інші споруди, збудовані на одне свято, чи постійні«капища», «кумирні ідольські», з дерев'яними чи кам'янимизображеннями слов'янських язичницьких божеств. До першої групи відносятьсяхороводи, ігрища, танці, і від таких обрядів, звісно, не лишилося жоднихархеологічних слідів. Обряди ж другої групи лишили по собі сліди, що дозволяютьпевною мірою реконструювати вигляд капищ та через нього – хід святкувань та тірелігійні уявлення, що зумовлювали його.
Різнилися міжсобою й «радіуси», що охоплювали ритуальні пункти: одні обрядиздійснювались тільки в середині будівлі або садиби однієї сім'ї, інші збиралина «піри ідольські» всіх чоловіків села на загальну«контину», а жінок – в «беседу». Були й такі святилища, дояких ішли люди на «событие» (тобто на спільне перебування,спів-буття) зі всього племені або навіть із декількох сусідніх дружніх міжсобою племен. Такі особливо шановані ритуальні пункти проіснували кілька тисячроків і пізніше були пристосувалися православною та католицькою церквами підмісця власних святилищ.
Святилища підвідкритим небом нерідко були круглими, складалися з двох концентричних валів,на яких розводилися кругові вогнища. Всередині кола ставились ідоли,здебільшого дерев'яні; тут горів жертовник, до якого приносили жертви богам. Ценазивалося «капищем». Зовнішнє коло призначалося для потреб жертовноїритуальної їжі і мало назву «требища», через круглу форму святилищаназивалися – «хоромами» (від «хоро» – «коло»), віншій вимові – «храмами». Пізніше церковники зберегли цю дуже давнюназву за православними ритуальними закладами, хоча їхня форма не відповідалаетимології слова «храм».
Однією знайцікавіших язичницьких споруд східних слов'ян було святилище Перуна,досліджене біля Новгорода Великого в урочищі Перин, яке знаходиться там, деВолхов тече із оз.Ільмень. Очевидно, тут знаходилося не пересічне, а центральнесвятилище новгородських слов'ян. Під час язичницьких свят тут, на горбі, моглазбиратися велика кількість людей.
Рів, якийоточував культову площу, за планом був не як звичайним кільцем, а мав формувеликої квітки з вісьмома пелюстками. Таку форму йому надавали вісімдугоподібних виступів, розташованих правильно та симетрично. В кожному такомувиступі на дні рова під час язичницьких свят, розводили ритуальне вогнище, а водному з них, східному, зверненому до Волхва, судячи з кількості вугілля, палав«невгасний» вогонь.
Більш скромнісвятилища, рештки яких були знайдені археологами серед лісів та боліт, булисхожі на городища, і ці культові споруди відомі як болотні городища. Вони зустрічаються в багатьох регіонахсхіднослов‘янського розселення, в тому числі, в землях смоленських кривичів, наПсковщині та інших місцях. Вони мали форму кола або овалу; діаметри майданчиківвід 14 до 30м.
У межах давньогоКиєва літопис називає язичницьке святилище – Капич, яке згадується під 980р.,споруда датується кінцем V–VIст. Рибаков вважає що цяспоруда була розміщена на Лисій горі, давній горі Хоревиці. Київське капищебуло великим культовим центром, скоріш за все, полянського князівства.Сукупність даних, отриманих при розкопках, дозволяє віднести об‘єкт додохристиянських часів..
Київське капищепривернуло увагу багатьох вчених, які називають його справжнім храмом абосвятилищем під відкритим небом і пов‘язують його то з культом Святовита, то зпоклонінням дружино-князівському богу Перуну. Припущення,що святилище знаходилося під відкритим небом, підтверджують і мініатюриРадзивіловського літопису, де язичницький кумир зображений на відкритому просторі.
Вивченняконфігурацій фундаментів язичницького святилища дозволило відновитиспорудження, котре в плані є прямокутником (7х1,75м), витягнутим по осі північ– південь, і має шість округлих симетричних виступів, що прилягають до нього зпівночі та півдня. На цих виступах могли бути розміщені постаменти шестилітописних богів. Виступи нагадують пелюстки новгородського святилища Перуна наПерині Х ст..
Більшість вченихвважають Київське капище храмом. Храми не згадуються у літописах. Однак згадкипро них є в «Пам‘яті та похвалі» князю Володимиру Іакова Мніха і всазі про Олава Трюгвасона. В останній мова йде безпосередньо про язичницькихбогів в Києві.
Із священнихдерев населення давнього Києва і його околиць більш за все поважало міцні старідуби, а із тварин – дикого кабана (вепра). Яскравим підтвердженням цього єархеологічні пам‘ятники, знайдені на околицях давнього Києва. Так, у різнічаси, у 1909 і 1975рр., з Десни та Дніпра (поблизу гирла Десни) трішки вищесучасного Києва були підняті два величезних дубових стовбури, в які були всадженікабанячі ікла. Ці важливі знахідки вказують натісний зв‘язок культів священних дерев та тварин у давній східнослов‘янськійміфології.
Ідоли – кумири — були найважливішими атрибутами як племінних, так і поселенських святилищсхідного слов‘янства.
Найбільш значнимпам‘ятником слов‘янського язичництва є Збруцький ідол, знайдений біля підніжжяпагорбу у річці Збруч, притоці Дністра, біляГусятина. Умовно його вважають ідолом Святовита.
З приводуЗбруцького ідолу було багато суперечок в літературі, протиречливих тавзаємовиключних думок. Одні вважали його слов'янським, інші відносили в розрядтюркських кам'яних баб і підшукували йому аналоги аж до Тибету та Монголії.Одні датували Збруцький ідол IXст. н.е., інші відносили його до першої половини Iст. до н.е. і зв'язували його зкельтами.
Ідол зроблений зкаменю – вапняка, він чотирьохгранний. Висота його 2м 67см. Верхня частинаоформлена у вигляді округлої шапки з рельєфною опушкою. Під загальною шапкоючотири плоских грані ідола. Окремих секцій – дванадцять, з них одна секція унижньому ярусі пуста, без зображень, а в одинадцяти – по одному зображенню. Дорозгадки цих зображень було декілька підходів. Лелевель вважав, що чотири гранісимволізують чотири сезони року: жінка з кільцем – весна; жінка з рогом – літо;осінь – чоловік з конем та шаблею; зима – фігура без атрибутів. О.С.Фомінцин таМ.Вейгель вбачали в збруцькій композиції відображення ідеї трьох світів: весьверхній ярус – небесний бог, четверолікий Святовид; середній ярус – земля;нижній – підземне царство, світ Чорнобога. При цьому проявилась деяканевідповідність: один Святовид був утворений з двох жінок та двох чоловіків, щоне мало ніякої основи в описах ідола Святовида та функцій самого божествакатолицькими місіонерами. Гіпотеза Фомінцина була забута, а між тим, як вважаєвідомий дослідник язичницьтва Б.О.Рибаков: "…у ній було єдине вірнерішення, що знаходить опору в середньовічних джерелах". В Щетині убалтських слов'ян бул ідол Триглава. Можливо, що така примітивно-описувальнаназва зв'язана лише з табу на справжнє сакральне ім'я, але жерці пояснювалийого триглавість так: " Вони (три голови) означають, що наш бог керуєтрьома царствами: небесним, земним та преісподнею".
Власне, це мибачимо на Збруцькому ідолі: верхній ярус – божества, що знаходяться на небі;середній ярус – прості люди, люди землі; нижній ярус – божество, що тримаєземлю з людьми. Якщо відзначити чотирьохгранність та чотирьохликість всієїкомпозиції, то треба додати, що скульптор враховував потяг поширити еманаціюсвоєї сили «на всі чотири сторони». Чотири сторони світу – половинадня і половина ночі, схід і захід. В середньовічному слов‘янському мистецтвідуже часто зустрічається символічний візерунок з чотирьох паростків (символжиття і росту), що звернені «на всі чотири сторони».
Усій скульптурі,пофарбованій у червоний колір (сліди давнього пофрабування збереглися до цьогочасу), надана фаллічна форма, що часто зустрічається і у інших ідолів. Врезультаті аналізу Збруцький ідол дає нам цілий пантеон божеств: Макош, Лада,Перун, Дажбог, Волос – всі вони злилися в об'єднуючому їх образі Рода, дляскульптурного виразу якого вибрана форма фаллоса – джерела життя, самоїнароджувальної сили. Всі зображення, вся система рельєфів на тілі основногоідола – Рода — гармонійно зливається в узагальнюючий образ Всесвіту. Тут дужечітко і ясно зображені в язичницьких символах три світи: небесний, земний тапідземний. Вони виражені у двох аспектах: по-перше, «топологічно»(боги-небожителі у верхньому ярусі, люди – в середньому, бог землі – внижньому), а, по-друге, функціонально, що дуже важливо для розуміння релігійноїсутності всієї системи:
Небесна сфера.
Дажбог – божествосвітла, сонця, податель блага, міфічний родоначальник слов‘ян (князів?)«дажьбожьїх онуків» («Слово о полку Ігоревім»).
Перун – бог грозиі блискавки, покровитель воїнів.
Земний простір.
Макош –«мати врожаю», господарка символічного рогу достатку. Одна з двохрожаниць.
Лада –покровителька весняної ярої вегетативної сили, а також шлюбів.
Люди – хороводчоловіків та жінок, який розташований у підніжжя божеств. Біля жіночої фігурина лицевій грані зображена дитина.
Підземний світ.
Велес –доброзичливий бог землі, в якій почивають пращури. Він бережливо тримає насвоїх плечах площину земного простору з людьми на ньому.
Характерно, щолюди з усіх боків оточені богами-покровителями: зверху – божествами набесноїсфери, знизу – підземного світу. Крім того, чотирилікий, але єдиний у своїхіпостасях бог дивится своїми обличчями (під єдиною загальною шапкою) «навсі чотири боки».
Не можназавершити цей розділ, не торкнувшись питання самих язичницьких обрядів.Звернемося, наприклад, до святкування дня Купали.
ДослідникП.Безсонов записав в Білорусі, в лісах дніпровського басейну цікавий циклкупальських обрядових пісень, на прикладі якого можна побачити багатогранністьязичницьких святкувань.
Пісні на Купалу(пізніше свято Івана Купала) – ніч з 23 на 24 червня (ст.ст.) – складаютьособливий чітко відокремлений і дуже архаїчний цикл. Свято Купала називали «соботкой»,тобто «событием» (рос.) – «подією» – спільним збором.Сюжети купальських пісень пов‘язані з традиційною еротикою на ігрищах, зобов‘язковим купанням і з відголосками жертвоприношень дівчат божеству річки.Одна з пісень розповідає про приготування ритуального зілля («дягеля»)в горщику; якимось чином це пов‘язано із смертю жінки («дягелю у горшок,дядину у пясок»).
Головним вкупальській обрядовості було, як відомо, багаття, через яке стрибали попарно.Доречи, відголоском обряду стала гра «в горелки» ("…гори, гориясно, щоби не погасло…").
Білоруськаетнографія знайомить нас з цікавими деталями обряду.
1)        Спорудавогнища доручалася жінці. ("…молода молодиця, розложи купальницю!").
2)        Основоюмайбутнього вогнища був стовбур чи кілок, вбитий в землю:
«Як Купаласама зображувалася стовбуром, а голова у неї в золоті або ж вся вона в зелені,так по образу її в обряді робиться кілок, встромляється в землю, обвиваєтьсясоломою з колоссями, конопляником, а з верху – пучок соломи, який називаєтьсяКупалою, і який підпалюється в купальську ніч. На цю подію збиралася масанароду, після чого розпалювалось купальське вогнище».
3)        Величезнуроль в піснях відіграє дуб; дубові гілки використовувалися у вогнищі.
4)        Макош,богиня плодючості, була посередницею між небом і землею (у весняному циклі воназавжди зображалася з піднятими до неба руками). З цим явищем можна співставитидуже цікаву деталь купальського одягу білоруських жінок:
«В одязіучасників свята головна увага приділялася жіночій голові та взуттю. Дівчата,крім віночків із зелені, надягали на голову „войник“ із тканиниобов‘язково блакитного, небесного кольору; на ногах розфарбовувалися панчохи тапідв’язки. Як ми бачимо, велика увага приділялася символіці неба (блакитнийвойник) і землі (взуття, панчохи).
Цікавим елементомобрядів було переодягання в одяг, що зображав тварин, та танці в „машкерах“(масках). Найчастіше ці елементи використовували під час гадань і заклинаньмайбутнього врожаю – в ніч під Новий рік і 1 дня Нового року.
Пізніше церквапереслідувала язичницькі ігрища ряджених, котрі „бьяху в бубны, друзии жев сопели сопяху; инии же возложиша на лица скураты (маски) и деяху на глумленьечеловеком. И мнозии оставившие церковь, напозор (зрелище) тегаху инарекоша игры те – руальи“.
Маскарадипродовжувались усі зимові свята (цікаво, що болгари називають їх „поганими“,тобто язичницькими днями), але кульмінація приходилася на період 1-6 дня новогороку, „страшні“ велесові дні.
В маскахздійснювалися різні обрядові дії. Прикладом пережитку такого обряду може бутидитяча гра „в гуся“. С.В. Максимов описує її так: „Гусьпроходить під покривалом, з під якого видно довгу шию та дзьоб. Дзьобом клюєдівок по голові (іноді дуже боляче) і в цьому є все його призначення“. Мибачимо, що обряд з часом перетворився на малозрозумілу вже нам гру. Цікаво, щов новгородських будівлях Х–ХIVст. знайдено 36 дерев‘яних палок – навершень з пташиними головами.Довжина стержня (»довга шия") від 30 до 50см. Б.О.Колчин зв‘язує цінавершні з язичництвом.
Цілком можливо,що ці ритуальні знаряддя були свого часу необхідні для певних обрядів,зв‘язаних з поклонінням небесним божествам, і тому учасники обряду наряджалисьптахами або звірами, зв‘язаними з небом.
Ряження тавикористання масок було меншим під час ранньовесняних молінь; після появихлібів на жнивах маски в святах, судячи з етнографічних даних, вже невикористовувались.
Поступово, іззростанням поселень, з виходом їх за межі давніх околиць городищ, святі місцяжителів поселень стали переміщуватись на його окраїни. Свята, жертвоприношеннята спільносільскі гульбища-братчини стали чинити безпосередньо на околицях.Пережитком цього на півночі Росії є дзвіниці та поклінні хрести на околицяхсела, біля яких ще в XIXст. (!) селяни їли в Іллін день (Перунів день за язичницьким календарем)жертовного мирського (відгодованого «всім миром» – всім селом) биката пили пиво з жита, яке було зібране з усіх жителів поселення.
3.4 Володимирів пантеон.Криза язичницької віри
З плином часу і зрозвитком державності на Русі поступово переставала відповідати всім потребамта викликам часу язичницька віра. Сильній державі, якою стала Русь на часкнязювання Володимира, потрібна була сильна релігія, на яку можна було бспертися у консолідації києворуських земель.
Потрібне булоупорядкування первісної язичницької релігії з її розмаїттям локальних племеннихкультів та приведення її у відповідність до нового рівня державного ладу. З цимі пов'язана язичницька реформа Володимира, що відбулася близько 980р., відразупісля того, як юний Володимир Святославович, керований своїм дядьком по матеріДобринею (билинним Добринєй Нікітічем), оволодів київським престолом. Можливо,ідея реформи була розроблена ще раніше. Літопис Нестора під 980р. сповіщає:
«Начакъняжити Володимер в Киеве един. И постави кумиры на хълме въне двора теремьнаго:Перуна древяна, а главу его сьребряну, а ус злат, и Хърса, и Дажьбога, иСтрибога, и Семарьгла, и Макошь. И жряху им, наричуще я богы и привожаху сынысвоя и дъщери и жряху бесом и осквьрняху землю требами своими».
Описаналітописцем постанова ідолів в Києві не була звичайною справою або тількипоновленням старих святилищ. Офіційних культів, судячи з договорів з греками,було на той час два: культ Перуна і культ Волоса. Тепер Перун ставав на чолівсього пантеону із шести богів, а Волос, поклоніння якому було повсюдним, допантеону не увійшов. Нові ідоли були поставлені не у віддаленні, «нахолмі», як стояв Перун під час Ігоря, а безпосередньо разом з князівськимдворцевим комплексом, але не в середині його, що сприяло б богослужінню увузькому придворному колі, а «вне двора теремнаго», у самому центрікиївської фортеці. Таке розташування мало на меті, по-перше, підкреселннязначеннянового пантеону, а по-друге, позиціонування його як загальнонародного.
Язичницькареформа мала на меті 3 цілі.
1.            Вонапідкреслювала суверенність Київської Русі як держави по відношенню дохристиянської Візантії вплив якої та вплив християнство на києво руськесуспільство був на той час вже достатньо сильним.
2.            Воназміцнювала владу великого князя, головного воєначальника держави, оскільки начолі пантеону стояв бог грози та воїнських успіхів. До того ж, запровадженнямцієї реформи Володимир віддаляв на задній план найманих дружинників-варягів,частина з яких була вже християнізована. Новий пантеон був протиставлений нелише візантійському християнству, а й скандинавському язичництву, від віннічого не запозичив.
3.            Реформазначно розширила релігійно-ідеологічний вплив держави на населення.
Пантеон був непросто набором якихось слов'янських богів на чолі з Перуном. В ньому відчуваласьобміркована теологічна система руського жрецьтва. Це був не випадковий добірімен, а навмисна і обгрунтована система, яка в чомусь співставлялась зхристиянством, могла конкурувати з ним на києворуських землях, але при цьомурізко від нього відрізнялась. Ця схожість та відмінність гарно відображена унаступній таблиці:Християнство Володимирів пантеон 980р. 1.Бог-отець 1.Бог-отець – Стрибог. По своєму положенню на небі міг бути названий і Сварогом («Небесним») 2.Бог-син 2.Бог-син Дажбог – Сонце, син Сварога. Як «прибог» при Дажбозі вказаний Хорс, як божество світила. 3.Матір Божія 3.Макошь, жіноче божество, «мати долі», «мати врожаю».
Не дужевписується в ці паралелі Семаргл, крилатий звір, посередник між небом і землею.Але якоюсь мірою він може бути співставлений з янголами та архангелами.
Створивши такийпантеон, руські волхви могли вже сперечатися з християнами, місіонерськебогослів'я яких в той час – в другій половині Xст., — було ще достатньо примітивним.Можливо, що і невключення в пантеон Волоса – бога, на честь якого влаштовувалиритуальні карнавали, буйні русалії та використовували звірині маски — теж малона меті надати пантеону більш пристойного, кращого порівняно з християнствомвигляду, усунувши із нього все, що дуже контрастувало з православним церковнимбогослів'ям та зовнішньою благопристойністю грецької віри. Єдине, у чомупроявилося різке цілком свідоме протиставлення християнству – це главенствоПеруна.
Створювалася цясистема, мабуть, не юним Володимиром, який тільки почав свій князівський шлях.Можливо, що до цього був причетний Добриня, відомий по билинах як гусляр, алебільшість вчених-істориків вважають, що створення цього пантеону було справоюцілого стану жерців давньої Русі. Верства жерців була дійсно могутньою тарозгалуженою. Цікаво, що повага до колдовської сили волхвів збереглася навіть уцерковних письменників більш пізнього часу. Так, посилаючись на легенду прозагибель Олега, яка була передбачена волхвами, літописець-церковник пише:
«Се же недивьно, яко от вълхвования събываеться чародейство».
Аналіз іменбогів, які увійшли до пантеону 980р., вказує на їх глибоку стародавність: убільшості випадків походження імен сходить ще до індоєвропейської доби.Наприклад, ім‘я Перуна сходить до землеробського енеоліту, мабуть, до неолітуслід віднести ім‘я Макоші. Слов'янський Стрибог розшифровується за допомогоюіндійсього «Swarga»– «небо». Походження імені Дажбога (раніше, ніж Дажбог – deus dator)дослідники пояснюють зіставленням ізсанскритським «dagh»– «день», персидським «dagh» – «палити» (готське dags – день), литовське «daga» – «жара і врожай».
Тільки два«прибога» – Хорс при Дажбозі та Семаргл при Макоші — мають, можливо,не дуже давнє походження та відносяться до скіфської епохи, відбиваючи, проте,не власне скіфську (кочевницьку) мову, а термінологію«скіфів»-землеробів, геродотівських сколотів, які знаходилися підвпливом Ірану. Так само билинний напівепітет-напівтитул «Солнышко Владимиркнязь» (рос.) треба, вочевидь, вважати свідомим відродженням сколотськоїархаїки, міфологічним освітлюванням великого князя Русі стародавнім ім'ям,використаним мудрими волхвами із різноманітного фонду сказань про перші битви зкочевиками-кимерійцями, про побудову перших укріплень, про війни зі ЗміємГориничем та войовничими «змеїхами» дівочого царства сарматів.
ПантеонВолодимира 980р. був дуже цікавим релігійно-ідеологічним явищем, яке свідчитьпро глибокі ідеологічні розробки верховних жерців Русі.
Звернімося ще раздо складу пантеону. Отож, до нього увійшли: Перун, Хорс, Дажьбог, Стрибог,Семаргл, Макошь. Аналіз складу пантеону дозволяє зробити декілька цікавихвисновків.
По-перше, впантеоні немає навіть найменших слідів впливу варягів. Більш того, першеповідомлення про жертви Перуну свідчить, що саме варяг був обраний на жертву слов'янськомубогу в 983р. – це було пряме продовження антиварязької політики Володимира.Немає, всупереч думки окремих дослідників, ані фінських, ані тюркськихнайменувань. Зв'язок прослідковується лише з близькими північно-західнимисусідами – балтськими племенами: Перун – Перкунас, та не включений в пантеонВолос – Велес.
По-друге, пантеон980р. утверджував князівську владу, ставлячи на головне місце Перуна.Великокнязівський характер культа Перуна підкреслювався тим, що навіть уВізантійському Царьграді теж був ідол руського Перуна, біля якого скріплювалисяприсягою договори з імперією.
По-третє, пантеонвідображав важливі елементи давньої картини світу та сил, які керували йогоокремими частинами: небо – Стрибог; «білий світ» та сонце – Дажбог;посередник між небом та землею – Семаргл; плодюча земля – Макошь.
По-четверте, дотактичності волхвів, які створювали пантеон, слід віднести те, що до нього небули включені Род та Волос. Обидва ці божества, широко шановані та обожнюваніна Русі, були недостатньо благопристойними для державного пантеону, якийстворювався в умовах суперництва із зовнішньо-благообразним християнством тамав конкурувати з ним за прихильність населення.
По-п'яте, пантеон980р. мав як засіб протистояння християнству три божественних образи, котрімогли бути прямо протиставлені християнським: бог-отець – Стрибог; бог-синДажбог та жіноче божество, аналогічне християнській богородиці (особливо впобутовому культі) – Макошь.
РеформаВолодимира, вочевидь, завершилася поразкою. Усього через декілька років він бувзмушений зробити новий крутий поворот, прийнявши як державну релігіюхристиянство. Реформа ж 980р. не тільки не сприяла консолідації, але йпоглибила суспільні протиріччя: неможливо було досягти мети консолідаціїсуспільства, не надавши божествам нових функцій та не визначивши місце длякожного з них в божественній ієрархії, В результаті криза язичництвазагострилася через політичні проблеми взаємовідносин різних племен. В цихумовах язичництво вже було приречене на поразку, а християнству було порівнянолегко отримати перемогу над ним.

РОЗДІЛ 4.ПЕРЕЖИТКИ ДОХРИСТИЯНСЬКИХ ВІРУВАНЬ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ КУЛЬТУРІ
Прийняттяхристиянства як державної релігії не означало повної та швидкої зміни способумислення та стилю життя населення Київської Русі.
Були запровадженієпархії, побудовані церкви, суспільні богослужіння у язичницьких святилищахзмінились на богослужіння у християнських храмах, але серйозного перелому упоглядах, повної відмови від вірувань пращурів не сталося. І не могло статися,тому що різке протиставлення християнства язичництву як двох діаметральнопротилежних одна одній систем, як протиставлення «світла»«темряві», було не відображенням реальної суті справ, алітературно-полемічним винаходом християнського духовенства, певниммісіонерським прийомом. Поганству докоряли багатобожжям, а християнству ставилив заслугу монотеїзм. Але це не зовсім чесно по відношенню до язичництва:монотеїзм у ньому почав виникати за декілька тисячоліть до перших християнськихтворів. У слов'ян творцем світу і усієї живої природи був Род-Святовид.Середньовічні православні богослови у суперечках з язичниками повинні буливикористовувати дуже примітивні способи, аби довести пріоритет християнськогобога-творця у зародженні життя: «То ти не Род, седя на воздусе…Вдуновение… един вдымаеть вседръжитель, ине един безсмертен и непогибающихтворец…», «Всем бо есть творец – бог, а не Род!»
Сама можливістьтакої елементарної заміни доводить, що християнський відносний монотеїзмнашарувався на Русі на давній землеробський монотеїзм слов'ян.
Отже, на межі XII-XIIIст. утворився своєрідний синтез двохабсолютно різних вір: поганства і християнства, так зване двовір'я. Зламана наофіційному, державному рівні давня віра ще дуже довгий час (аж до початку XXст.) зберігалась у виглядірізноманітних пережитків. Вони знайшли яскраве вираження у сільському побуті ічастково — в побуті міщанському, міському, бо саме серед цих верств населеннянайдовше зберігалися давні традиції й обряди. Пережитки поганства, нехай у віддаленому,позбавленому чіткого змістовного навантаження значення вигляді, знайшливідображення в літературі та фольклорі, ужитковому мистецтві та матеріалахетнографії, в народних віруваннях і побуті, проникаючи в усі сфери людськоїдіяльності.
Значний інтерес вцьому контексті становить народна вишивка, в якій протягом багатьох столітьповторювались основні композиційні теми і символи. В давнину ці узори малипевний священний зміст, значення, яке було зрозуміло не лише майстрині, щовиконувала цю роботу, але й решті також. З часом значення таких знаківгубилося, але за традицією узор повторювали дочки, онучки, правнучки, і наперший план виступало вже не магічне заклинальне значення композицій, а лишеестетичний вигляд виробу та його функціональність.
Як зазначаєГ.С.Маслова, орнаменту властива постійна мінливість, його мотиви протягомбагатьох віків зазнавали чисельних переробок. Проте, архаїчні сюжети вишиванок,що дійшли до нас в чисельних варіантах, дозволяють прослідкувати стійкість узбереженні певних рис, побачити в них повторювані «загальні місця»,спільні для багатьох вишивок.
Всі дослідникидотримуються думки про те, що найстарішими орнаментами можна вважатигеометричні. Найпростіші узори у вигляді хреста, квадрата, ромба, кола булиумовними знаками, символами, вважались священними зображеннями.
Найдавнішиммотивом у народному мистецтві і у вишивці зокрема є мотив ромба. Б.О.Рибаковвважає, що ці мотиви слід шукати ще у палеоліті (під час розкопок Мезенськоїстоянки на Чернігівщині знайшли браслет з меандровим орнаментом. Вчені виявили,що меандровий орнамент був притаманний кісткам мамонта і був добре помітний накосих зрізах. Потім таким візерунком прикрашалися фігурки «палеолітичнихвенер», що були символом плодючості, продовження життя).
Іншим напрямкомбуло поєднання давнього ромба із зображенням насіння. Чотири ромби разомозначали засіяне поле.
Третім напрямкомеволюції ромба є перетворення його на символ родючості взагалі: до ромбічноїоснови додавалися завитки чи паростки по зовнішніх кутках.
В українськомународному декоративному мистецтві, в тому числі і в мистецтві Чернігівщини,відомо багато видів простого ромба. Вони дійшли до нас на таких в основному увишивці на сорочках.
Крім одягу,ромбічні мотиви широко розповсюджені в рушникових вишивках, які, доречи,концентрують у собі найбільш символічний зміст у всьому декоративномумистецтві.
Прикладом тутможе бути рушничок з Чернігівщини, що відноситься до 1762 року. Кінці цьогорушника густо вкрито вертикально розміщеними лініями, які складаються у ромби,заповнені маленькими ромбиками, в центрі ромба – маленьке коло.
В геометричнихорнаментах, що дійшли до нашого часу, можна побачити й інші язичницькі символи.Це – розетка, коло, хрестовидні фігури – давні символи вогню, сонячногобожества. Якщо і далі розвивати тему символіки сонячних знаків у вишивці, тослід згадати про такий вид українських рушників, як божники (набожники).Значного поширення вони набули у Сосницькому, Коропському,Новгород-Сіверському, Борзнянському районах. Ритуальні функції таких рушниківвідомі здавна. В.В.Зайченко вказує на те, що в дохристиянський період рушникамиприкрашали священні дерева, приносили в жертву священним джерелам. Деякідослідники припускають, що рушник слугував чимось на зразок ікони. Прикрашенийгеометричним орнаментом – символами вищих сил природи — він займав почеснемісце у оселі, у так званому «красному куті». Із запровадженнямхристиянства з'явилися мальовані ікони, але рушник залишився на своєму місці,набувши функцію елементу оздоблення хати.
Розглядаючиорнаменти рушників, не можна обминути увагою такий сюжетний момент, як«дерево життя». Особливого поширення набула ця композиція у XVIII-XIXст., коли активно розвивалисярослинні орнаменти.
В основірослинного орнаменту лежить прагнення зафіксувати процес життя, красунавколишнього світу, природи. Дослідники вбачають у ньому відгомін первісногокульту «світового дерева». Адже дерево символізувало єдністьсвітобудови, вічність життя, безкінечність Всесвіту. В дереві давня людинавбачала сакральну силу, вважала його священним оберегом. В образі деревапідкреслювали коріння, стовбур та крону. Часто на вишивках навколо деревав'ється гірлянда з ромбів, хрестів, тобто воно відзначено давніми знакамисонця, родючості.
Неабиякий інтересу вивченні пережитків язичництва викликає один з найдавніших видів народногодекоративного мистецтва українського народу – писанка. Писанки – церозфарбовані до Великодня ритуальні яйця. У християнській традиції вонисимволізують Воскресіння Господнє, але писанки зустрічалися в археологічномуматеріалі й більш давніх, дохристиянських часів. Сакральна роль яйця фіксуєтьсяще з часів ранньої бронзи. Залишки яєчної шкарлупи зустрічаються у похованнях,в основному, дитячих та жіночих.
В добу пізньоїбронзи культові яйця вже виготовляються з каменю або глини і зустрічаються узалишках майже кожного житла. У залізному віці ідея Світового яйця набуваєнового, більш реального змісту: саме в цю добу з'являється ідея виникненняВсесвіту з хаосу, який мав форму яйця.
З приходомхристиянства писанки стали використовуватись як релігійний атрибут Великодня ісимволізувати воскресіння Ісуса Христа. Є.Литвиновець стверджує, що яйце –зародок життя – зберігає в собі силу майбутнього, як сонце, дає силу всьомуживому. Тому писанки і були пов'язані з весняною обрядовістю, а вже пізнішехристиянство залучило цей культовий атрибут до своїх обрядів.
Слід зазначити,що кожен регіон має свої традиції писанкарства, хоча загальні риси є спільнимидля усіх місцевостей. Так, на Чернігівщині переважало використання геометричнихмотивів у поєднанні з рослинними.
На відміну відрушників, мотиви яких все більше наслідують сучасні декоративні сюжети, писанкимайже повністю зберегли символіку магічних знаків архаїчної давнини.
Як відомо,давньоруське село у XI-XIIст. було ще язичницьким. У матеріалахсільських курганів того часу обмаль речей, пов'язаних із християнством. Проте,багато прикрас, що мають язичницьку символіку. Окремий інтерес викликаютьпідвіски-обереги. Вони пов'язані із заклинальною магією. В окремих похованняхзустрічаються цілі набори оберегів, підвішених на ланцюжках до спільної основи.Так, у складі одного з них — дві ложки, птах, щелепа хижака та ключ. Ложка –символ ситості, добробуту та довольства, ключ – символ багатства та охорони.Підвіски у вигляді стилізованих тварин та птахів були пов'язані з їхживотворними властивостями. Іноді у складі наборів підвісок-оберігів були ще йбубонці, котрі при найменшому русі дзвеніли, відганяючи злі сили.
Найчастішепідвіски-оберіги зустрічаються не в наборах, а індивідуально. Крім ложок,ключів, щелеп, тварин, часто зустрічаються підвіски у вигляді гребінців, сокирта стилізованих зображень зубів, пазурів хижаків. Залишки культових сокір булизнайдені на Чернігівщині (селище Сибереж-3, Седнів, Ліскове, Чернігів та ін.).Іноді як підвіски використовували і справжні зуби. Зуби і пазурі хижаківслугували для захисту від зла. Обереги-гребінці були використовувались длязахисту від хвороб.
Окрему великугрупу оберегів складають зооморфні підвіски. Крім птахів, дуже частозустрічаються обереги, що звуться «кониками». Кінь був символом добрата щастя і пов'язувався з культом сонця, може тому майже на усіх цих підвіскахє сонячні ознаки – орнамент, що має в основі кола. Інші зооморфні підвіски увигляді риби, зайця, собаки були мало поширеними. Від фіно-угрів до слов'янперейшли порожні підвіски-качку з рельєфним візерунком, до яких підвішувалигусині лапки.
Безперечно,справжнім духовним багатством Давньої Русі була усна народна творчість в усійрізноманітності ії прояву: пісні на побутові, обрядові та історичні теми,прислів'я, билини, сказання. Багато із усної народної творчості не збереглосяне тільки тому, що записувати її стали достатньо пізно: (перша збірка билинбула видана лише у XVIIIст.,коли багато вже було втрачено) — рокову роль зіграло неприязне відношення додавньоруського фольклору й літератури з боку православної церкви, яканамагалася викорінити залишки язичництва усіма доступними їй засобами.
У X-XIст. розвинуте родове придання булонастільки сильним, що змогло зберегтися у сучасному билинному епосі талітературі («Слово о полку Ігореві»).
Отож, можназазначити, що пережитки дохристиянських вірувань збереглися на києворуськихземлях та протягом довгого часу впливали (а почасти впливають і зараз) нарозвиток народної культури та мистецтва. Майже усі витвори народного мистецтва– від орнаменту до гончарних виробів чи елементів архітектури – містили певнісимволи, що були значимими в системі язичницьких вірувань.
Слід підкреслититакож, що завдяки язичництву мистецтво середньовічної Русі набуває у значноюмірі саме світського, а не православно-християнського характеру, проникаєтьсяжиттєлюбством.
З прийняттямхристиянства на Русі з'являється церковна символіка. Нові фетиші моглиздаватися більш змістовними за своєю суттю та за зовнішнім виглядом (були більшяскравими, краще виготовленими, і т.д.). Поступово вони частково замінюютьстарі (цьому сприяла і прохристиянська політика держави), але аж ніяк невитісняють їх повністю, і разом з ними вже формують нове обличчя народноїкультури..

ВИСНОВКИ
На підставірозглянутих матеріалів можемо зазначити, що дохристиянські релігійні тасвітоглядні уявлення являли собою невід'ємну складову частину індоєвропейськоїдохристиянської культури. Еволюція світорозуміння, світосприйняття тарелігійних уявлень східних слов'ян проходила як складний та багатограннийпроцес, що залежав від багатьох факторів. Розвиток релігійних уявленьускладнювався з пізнанням людиною світу та навколишнього середовища, розвиткомгосподарської діяльності та ускладненням соціальної структури суспільства.Світоглядні та релігійні уявлення східних слов'ян зазнавали також впливу іншихнародів.
На початку XIIст.сучасник Володимира Мономаха представив цікаву періодизацію язичницьких уявленьсхідних слов'ян, поділивши її на чотири стадії:
1.Культ«упирів» (вампирів) та «берегинь».
2.Культземлеробських божеств «Рода» та «рожаниць».
3.Культ Перуна.
4.Після прийняттяхристиянства у 988р. дохристиянські вірування продовжували існувати,посунувшись на окраїни держави та почасти сховавшись за зовнішньо християнськоюсимволікою. Вони стали визначною основою для формування специфіки українськоїнародної культури.
Світоглядніуявлення слов‘ян формувалися у межах міфологічного мислення і розвивалися зайого законами. Довколишній світ мислився ними як живий, одухотворений, такий, зяким можлива постійна активна взаємодія, і при цьому – потенційно небезпечний.Тому дуже розвиненою була система оберегів, замовлянь, обрядовість, спрямованана захист від потенційно ворожих сил.
Дохристиянськаобрядовість була націлена не лише на охорону людського життя від поширеного усвіті зла, в основному вона спрямовувалась на забезпечення врожаю через впливна сили неба, землі, води, які сприймалися, як божественні. До нас дійшлавелика кількість давніх святилищ, де відбувалися ці урочисті обряди, далекимивідголосками яких є хороводи та дитячі ігри XIX-XXст.
У 980р. булапроведена язичницька реформа. Пантеон Володимира був у вищій мірі цікавимрелігійно-ідеологічним явищем, що свідчить про серйозні розробки верховнихжерців Русі. Але реформа завершилась поразкою, у 988р. Русь прийнялахристиянство. Процес зміни світогляду був досить складним: не відбулосямиттєвої зміни однієї релігії іншою, два століття Русь була по суті двовірною(XI-XIIIст.); відбувалося нашарування нового на збережене старе. Зміна вірирозцінювалася внутрішньо не як зміна переконань, а як зміна форми обрядовості ізаміна імен божеств. Християнство в 980-х роках застало на Русі не простесільське знахарство, а розвинену систему поганських вірувань зі своєюміфологією, пантеоном головних богів, жерцями.
Давня вірапродовжувала своє існування, як у різноманітних повір'ях, обрядах, звичаях, такі в декоративно-ужитковій символиці аж до наших днів. Але ж потроху християнствовитісняло язичництво зі світогляду: найбільш поширені, найбільш викоринені внародному світогляді прадавні свята і ритуали були наближені до християнства,зробившись складовою частиною останніх.
Релігійнівірування дохристиянської Русі повністю відповідали епосі, що їх породила. Іпоки родоплеменні відношення слов'ян не вичерпані себе в достатній мірі та непоступилися своїми позиціями феодальним відносинам, вони лишалися єдиноюможливою формою релігійності на Русі.
Без належногознання дохристиянських вірувань, безумовно, неможливо зрозуміти історіюукраїнської культури та ментальність українського народу.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1.        Адруг А.К.Писанки Чернігівщини. // Народна творчість та етнографія.- 1990.- №4 –С.15-25.
2.        Амброз А.К. Осимволике русской крестьянской вышивки архаического типа // СА.- 1966.- №1 –С.94-99.
3.        Аничков Е.В. БогиВладимира по свидетельству летописи. // «Крещение Руси» в трудахрусских и советских историков.- М., 1988. – С. 138-152.
4.        Артеменко И.И.,Моця А.П. Боги созданы людьми. – К.,1989. – 178 с.
5.        Афанасьев А.Н.Древо жизни. – М, 1982. – 464 с.
6.        Афанасьев А.Н.Поэтические воззрения славян на природу.- М., 1968.- Т.1-3. – 528 с.
7.        Байбурин А. К. «Строительнаяжертва» и связанные с нею ритуальные символы у восточных славян //Проблемы славянской этнографии. – Л., 1979. — С. 155 – 162..
8.        Балушок В.Майстер ремісник та його вироби в народних уявленнях і ритуалі // Родовід. –1993. — №5. — С. 13 – 20.
9.        БалушокВ. Роль жінки в юнацьких ініціаціях давніх слов’ян // Родовід. – 1994. — №9. –С. 18 – 24.
10.      Баянов Д. Лешийпо-прозвищу «обезьяна». – М., 1991. – 128 с.
11.      Бердяев Н.А.Алексей Степанович Хомяков.- М., 1912. – 135 с.
12.      Бессонов П.Белорусские песни с подробными объяснениями их творчества и языка с очеркими –М., 1871. – 205 с.
13.      Бичко Б. та ін.Світогляд стародавньої Русі від язичниства до християнства // Людина і Світ.-1982.- №1. — С.36-41.
14.      Боровський Я.Є.Світогляд давніх киян.- К., 1992. – 212 с.
15.      Велецкая Н.И.Языческая символика славянских архаичных ритуалов.- М., 1978. – 315 с.
16.      Веремейчик Е.М.Находки культовых предметов на древнерусских селищах Черниговской земли. //1000 років Чернігівській Єпархії.- Чернігів, 1992. – С. 50-52.
17.      Вовк Хведір.Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995. – 336 с.
18.      Гальковский Н.М.Борьба христианства с остатками язычества в Древней Руси.- Харьков, 1916.- Т.1.– 198 с.
19.      Гнатюк В.М.Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці:вірування, повір’я, демонологія. – К., 1991. – С. 383-407.
20.      Гоголь Н.В.Собрание сочинений: В 6т.- М., 1952.- Т.2. – 200 с.
21.      Греков Б.Д.Киевская Русь. // Избранные труды.- М., 1959.- Т.2. – 354 с.
22.      Даль В.И. Оповериях, суевериях и предрассудках русского народа. – СПб., 1996. – 410 с.
23.      Даль В.И.Пословицы русского народа. Суеверия – приметы // Русские пословицы и поговорки.– М., 1988. – С. 125-154.
24.      Даркевич В.П. Топоркак символ Перуна в древнерусском язычеств. // СА.- 1961.- №4. – С. 37-54.
25.      Динцес Л.А.Древние черты в русском народном орнаменте. // История культуры Древней Руси.-М.; Л., 1954.- Т.2. – С. 148-167.
26.      Забашта Р.Язичницька монументальна скульптура Білорусії.// Беларусь у сістэметрансеурапейскіх сувязяу у I тис. н.э.- Мінск, 1996. – С. 122 – 138.
27.      Зайченко В.В.Орнаменти чернігівських вишиваних рушників. // Народна творчість таетнографія.- 1992.- №3. – С. 24 – 42.
28.      Зайченко В.В.Чернігівські рушники. Методична довідка.- Чернігів, 1992. – 85 с.
29.      Зеленин Д. К.Восточнославянская этнография. – М., 1991. – 511 с.
30.      Зубарь В.М.Павленко Ю.В. Херсонес Таврический и распространение христианства на Руси – К.,1988. – 197 с.
31.      Ивакин Г.Ю.Священный дуб Перуна. // Древности Среднего Поднепровья.- К., 1981. – С. 117 –128.
32.      Іларіон (І.Огієнко).Дохристиянські вірування українського народу: історико-релігійна монографія.-К., 1994. – 424 с.
33.      Иванов В.В.,Топоров В.Н. Славянская мифология. // Мифы народов мира.- М., 1982.- Т.2. – 415с.
34.      История культурыДревней Руси.- М., 1951.- Т.1. – 330 с.
35.      Історія релігії вУкраїні.- Т.1.- Дохристиянські вірування.- К., 1996. – 215 с.
36.      Колесов В.В. Мирчеловека в слове Древней Руси. – Л., 1986. – 312 с.
37.      Козак Д.Н.Сакральные памятники Юго-Восточной Европы. Iтыс. н.э.// Славяне Юго-ВосточнойЕвропы в предгосударственный период.- К., 1990. – С. 315-336.
38.      Каргер М.К.Древний Киев.- М; Л., 1961.- Т.1. – 415 с.
39.      Козак Д.Н.,Боровский Я.Е. Святилища восточных славян. // Обряды и верования древнегонаселения Украины- К., 1990. – С. 228 – 313.
40.      Колчин Б.А.Новгродские древности. Резное дерево.- М., 1971. – 417 с.
41.      Кононенко А.А.Персонажи славянской мифологии.- К., 1993. – 218 с.
42.      Корпусова В. Допроблеми генези писанок. // Міжнародний з'їзд писанкарів: матеріалинауково-практичної конференції.- К., 1993. – С. 25-33.
43.      КотлярМ.Ф. Кому поклонялися наші пращури?: Дохристиянські вірування// Людина і світ.– 1989. — №8. – С. 38-43.
44.      Котляр М.Ф, Русьязичницька: Біля витоків східнослов'янської цивілізації.- К.,1995. – 288 с.
45.      Коча Б.С.Язычество в Древней Руси. // Советская историография Киевской Руси.- Л., 1978.– 338-365.
46.      Крянев Ю.В.,Павлова Т.П. Двоеверие на Руси. // Как была крещена Русь.- М., 1990. – С.57-64.
47.      Кузьмин А.Г.Начальные этапы древнерусского летописания.- М., 1977. – 460 с.
48.      Кузьмин А.Г.Падение Перуна: становление христианства на Руси.- М., 1988. – 390 с.
49.      Лавров Н.Ф.Религия и церковь. // История культуры Древней Руси. М.; Л., 1951.- Т.2.- с.215 – 268.
50.      Ларіонова Л.П.Рушник як елемент духовної культури українців: методична довідка.- Чернігів,1995. – 85 с.
51.      Литвинець Є.Диво-писанки. // Українська культура.- 1992.- №8-9. – С. 23-36.
52.      Лихачов Д.С.Исторический и политический кругозор автора «Слова о полку Игореве».// Слово о полку Игореве: сб. исследований и статей.- М.; Л., 1950. – С.128-145.
53.      Лихачов Д.С.Русские летописи и их культурно-историческое значение.- М.; Л., 1947. – 344 с.
54.      Лосев А.Ф.Античная мифология в ее доисторическом развитии.- М., 1957. – 288 с.
55.      Максимов С.В.Литературные путешествия.- М., 1986. – 315 с.
56.      Максимов С.В.Нечистая, неведомая и крестная сила. – СПб., 1994. – 448 с.
57.      Мавродин В.В.Образование Древнерусского государства.- Л., 1945. – 368 с.
58.      Марр Н.Я.Языческие зори на украинском хуторе. // Избранные труды.- Л., 1937.- Т.5. – 254с.
59.      Маслова Г.С.Орнамент русской народной вышивки.- М., 1978. – 418 с.
60.      МащенкоС.Т. Основні проблеми в історії української філософії – Чернігів, 2002. – 122с.
61.      Мифологическиерассказы русского населения восточной Сибири. – Новосибирск, 1987. – 215 с.
62.      Неклюдов С.Д.Время и пространство в былине//Славянский фольклор – М, «Наука»,1972. – С. 67-54.
63.      Нечуй-ЛевицькийІ. Світогляд українського народу. – К., 1992. – 88 с.
64.      Нидерле Л.Славянские древности.- М., 1956. – 117 с.
65.      Никольский Н.М.История русской церкви.- М.; Л., 1931. – 209 с.
66.      Новиков М.П.Христианизация Киевской Руси: методологический аспект.- М., 1991. – 290 с.
67.      Очерки историиСССР. Период феодализма. IX-XVв.в.- М., 1953.- Ч.1. – 516 с.
68.      Памятникилитературы Древней Руси XI-XIIв.в.- М., 1978. – 440 с.
69.      ПВЛ.- ч.1.: Статьии комментарии Д.С.Лихачева.- М.; Л.-1950. – 390 с.
70.      Покровский М.Н.Очерк истории русской культуры.- Курск, 1924. – 228с.
71.      Померанцева Э.В.Мифологические персонажи в русском фольклоре. – М., 1975. – 192 с.
72.      Попович М.В.Мировоззрение древних славян.- К., 1985. – 168 с.
73.      Прокопий изКессарии. Война с готами.- М, 1950. – 415 с.
74.      Пропп В.Я.Русские аграрные праздники.- Л., 1963. – 366 с.
75.      Радзивиловскаялетопись.- С.пб., 1902. – 212 с.
76.      Рожков Н.А.Русская история в сравнительно-историческом освещении. М.; П-г., 1919.- Т.1. –247 с.
77.      Русские пословицыи поговорки. – М., 1988. – 315 с.
78.      Рыбаков Б.А.Древние элементы в русском народном творчестве // Советская этнография.- 1948.-№1. – С. 90-106.
79.      Рыбаков Б.А.Происхождение и семантика ромбического орнамента. — М., 1972. – 274 с.
80.      Рыбаков Б.А.Стольный город Чернигов и удельный город Вщиж. // По следам древних культур.Древняя Русь.- М.,1953. – С. 202 – 270.
81.      Рыбаков Б.А.Языческая символика русских украшений // Тезисы докладов советской делигации наI Международном конгрессе славянской археологии.- М., 1965. – С. 71-95.
82.      Рыбаков Б.А.Язычество древних славян.- М., 1981. – 608 с.
83.      Рыбаков Б.А.Язычество Древней Руси.- М.,1988. – 794 с.
84.      Рыдзевская Е.А.Древняя Русь и Скандинавия в IX-XIVв.в.- М., 1978. – 330 с.
85.      Садко// Былины. –М., 1987. – С. 78-105.
86.      Седакова О.А. Поминальныедни. // Проблемы славянской этнографии.- М., 1979. – С. 115 – 132.
87.      Седов В.В.Восточные славяне в VI-XIII в.в.// Археология СССР.- М., 1982. –С. 204 – 267.
88.      Скуратівський В.Мандрівка до русалій // Берегиня. – 1995.- № 4-5. – С. 26-51.
89.      Славяне искандинавы (общ. ред. Е.А.Мельниковой).- М., 1986. – 416 с.
90.      СлавянеЮго-Восточной Европы в предгосударственный период.- К., 1990. – 390 с.
91.      Славянскийфольклор. – М., 1987. – 340 с.
92.      Слово о полкуИгореве: Древнерусский текст / Пер., сост., вступ. ст., примеч. Д.С.Лихачева.-М., 1984. – 115 с.
93.      Сумцов Н.Ф.Символика славянских обрядов — М, 1996. – 295 с.
94.      Сухман // Былины.– М., 1987. – 315 с.
95.      Токарев С.А.Религия в истории народов мира.- М., 1965. – 398 с.
96.      Толочко П.П.Древний Киев.- К., 1983. – 248 с.
97.      Толочко П.П.Киевская Русь.- К., 1987. – 263 с.
98.      Толочко О. Образ «чужинця»в картині світу домонгольської Русі // Mediaevalia Ukrainica.- К,1992. – С.26-46.
99.      Топоров В.М.Фрагменты славянской мифологии.//Краткие сообщения института славяноведения.-1961.- №30. – С. 113 – 127.
100.   Тихомиров М.Н.Начало русской историографии. // Русское летописание.- М.,1979. – 220 – 265.
101.   Українськізамовляння. – К., 1993. – 205 с.
102.   Устюжскийлетописный свод (архангелогородский летописец).- М.; Л.-1950. – 213 с.
103.   ХождениеБогородицы по мукам // Древняя русская литература. – М., 1988. – С 148-218.
104.   Шахматов А.А.Разыскание о древнейших русских летописных сводах.- С.Пб., 1908. – 414 с.

МЕТОДИЧНІ ДОДАТКИ
Додаток А
Темасемінарського заняття: (4 години)
«Релігійніпогляди слов‘янського населення Київської Русі»
Мета заняття:
На основіопрацювання широкого кола джерел та літератури визначити особливості релігійнихпоглядів слов‘янського населення Київської Русі, показати їх значення вдуховному та соціально-економічному житті населення. Проаналізувати причиникризи язичницької віри та християнизації Русі, наслідки цього акту.
Розвивати умінняроботи з історичними писемними джерелами та науковою літературою, аналізувати,співставляти та порівнювати інформацію з різної літератури, робити відповіднівисновки; розвивати інтерес студентів до духовного життя стародавньогонаселення українських земель.
План
1.        Дохристиянськірелігійні вірування. Пантеон слов‘янських богів.
2.        Світоглядніуявлення слов‘янського населення Київської Русі
3.        Язичницькареформа Володимира та новий пантеон богів
4.        Запровадженняхристиянства на Русі та його наслідки.
Реферати: «Часта простір у світосприйнятті давніх слов‘ян»
«Пережиткидохристиянських вірувань у народній культурі Київської Русі»
Методичнірекомендації
Релігійні поглядинаселення Київської Русі відображали ставлення людей до світу вцілому та свогомісця в ньому зокрема і були найголовнішою складовою тодішнього духовногожиття. Вони зумовлювали й культурне життя країни, бо були першоосновоюстворення пісень, обрядів, ігор, казок, малярства, вишивання, предметівприкладного мистецтва. Визначаючи духовну основу розвитку суспільства, вонивпливали відповідно на розвиток політичний, економічний та соціальний,знаходячись з ними у тісному зв‘язку. Тому до вивчення цієї теми треба підійтикомплексно, звернувши увагу на суть дохристиянських вірувань, їх розвиток вісторичному процесі та часткову заміну цих вірувань християнськими післяхрещення Русі.
При розглядіпершого питання необхідно звернути увагу на особливості дохристиянськихрелігійних вірувань, виокремити пантеон слов‘янських богів, розкрити питання їхфункцій та походження. Слід приділити увагу також загальним особливостямязичницького світогляду та виявити, які вони знаходили своє вираження урелігійному світогляді слов‘ян. Крім цього, необхідно зосередитися на питанняхнижчої міфології та нородної демонології
При виствітленнідругого питання увагу слід звернути на просторово-часові орієнтації у світолядіслов‘ян, виділивши у світосприйнятті пари протилежних архетипів «верх-низ»,«право-ліво», «день-ніч» і т.д. Слід також відмітициклічний характер сприйняття слов‘янами часу, виокремити головні річні світата цикли, а також проанвлізувати сприйняття часу та простору у билинах.
При підготовцітретього питання слід звернути увагу на причини кризи язичницької віри танамагання Володимира подолати цю кризу за допомогою релігійної язичницькоїреформи. Треба проаналізувати склад Володимирового пантеону та виявити, чому донього ввійшли саме такі боги.
Готуючи четвертепитання, слід зосередитися на причинах рішення Володимира про християнизаціюРусі та вибору їм саме християнства, проаналізувати літописну легенду про вибірвіри. Необхідно звернути увагу також на позиції християнства у часи перед йогоофіційним запровадженням, на історію його проникнення на Русь. Також требапроаналізувати хід самого процесу християнизації та причини опору йому,зосередитися на фактах протистояння, очолюваного волхвами. Аналізуючи наслідкиприйняття на Русі християнства, слід виділити серед них позитивні та негативні,дати історичну оцінку цьому факту вцілому.
Контрольнізавдання
Тести
1)        Зчоловічим началом слов‘яни ототожнювали
a)        Землю;
b)        Небо;
c)        Вогонь;
d)        Повітря;
e)        Воду.
2)        Відомийідол, що відображає космологію давніх слов‘ян, був знайдений у річці
a)        Дніпро;
b)        Збруч;
c)        Дністер.
3)        Богом-«антиподом»Перуна був
a)        Велес;
b)        Хорс;
c)        Дажьбог;
d)        Симаргл.
4)        Хто зкиївських князів, попередників Володимира, був охрещений?
a)        Ігор;
b)        Святослав;
c)        Ольга;
d)        Олег.
5)        Хрещення Русівідбулося у
a)        998р.;
b)        988р.;
c)        992р.
6)        Найбільшийопір християнизації чинили у
a)        Новгороді;
b)        Києві.
Контрольніпитання
1)        Чи малислов‘яни струнку та розгалуджену систему міфологічних уявлень?
2)        Які особливостіслов‘янської космології відображає Збруцький ідол?
3)        Якіпричини зумовили проведення Володимиром язичницької релігійної реформи? В чомупричина її невдачі?
4)        Чи бувнасправді, на Вашу думку, факт літописного «вибору віри» Володимиром?
5)        Яким булоположення християнство у Київській Русі напередодні його офіційногозапровадження?
6)        Яківідомості про повстання волхвів ми знаходимо у Повісті минулих літ?
7)        Якими єпозитивні наслідки християнизації Русі? Які наслідки негативні?
Література
1)   Артеменко И.И., Моця А.П.Боги созданы людьми. – К.,1989.
2)   Боровський Я.Є. Світогляддавніх киян.- К., 1992.
3)   Греков Б.Д. Избранные труды.-М., 1959.- Т.2.
4)   Зубарь В.М. Павленко Ю.В.Херсонес Таврический и распространение христианства на Руси.- К., 1988.ИвановВ.В., Топоров В.Н. Славянская мифология. // Мифы народов мира.- М., 1982.- Т.2.
5)   История культуры ДревнейРуси.- М., 1951.- Т.1.
6)   Іларіон (митрополит).Дохристиянські вірування українського народу: історико-релігійна монографія.-К., 1994.
7)   Коваленко В.П.Чернигово-Северская земля и введение христианства. // Проблемы археологииСумщины.- Сумы, 1989.- С 84-85.
8)   Історія релігії в Україні.-Т.1.- Дохристиянські вірування.- К., 1996.
9)   Крянев Ю.В., Павлова Т.П.Двоеверие на Руси. // Как была крещена Русь.- М., 1990.
10)     КузьминА.Г. Падение Перуна: становление христианства на Руси.- М., 1988.
11)     ЛихачевД.С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени.- Л.,1985.
12)     НовиковМ.П. Христианизация Киевской Руси: методологический аспект.- М., 1991.
13)     ПоповичМ.В. Мировоззрение древних славян.- К., 1985.
14)     РыбаковБ.А. Язычество Древней Руси.- М.,1988
15)     ТолочкоП.П. Древняя Русь.- К., 1987.
16)     ШахматовА.А. Разыскание о древнейших русских летописных сводах.- С.Пб., 1908.

Додаток Б.
План-конспектсемінарського заняття
«Релігійніпогляди слов‘янського населення Київської Русі»
Мета заняття:
На основіопрацювання широкого кола джерел та літератури визначити особливості релігійнихпоглядів слов‘янського населення Київської Русі, показати їх значення вдуховному та соціально-економічному житті населення. Проаналізувати причиникризи язичницької віри та християнизації Русі, наслідки цього акту.
Розвивати умінняроботи з історичними писемними джерелами та науковою літературою, аналізувати,співставляти та порівнювати інформацію з різної літератури, робити відповіднівисновки; розвивати інтерес студентів до духовного життя стародавньогонаселення українських земель.
План
5.        Дохристиянськірелігійні вірування. Пантеон слов‘янських богів.
6.        Світоглядніуявлення слов‘янського населення Київської Русі
7.        Язичницькареформа Володимира та новий пантеон богів
8.        Запровадженняхристиянства на Русі та його наслідки.
Хід заняття
1.        Вступнеслово викладача.
Доброго дня.
Сьогодні нашезаняття буде присвячене дохристиянським віруванням слов‘янського населенняКиївської Русі, їх поступовій еволюції та, зрештою, християнізації Русі. Цяпроблема є цікавою та актуальною, тому що, по-перше, християнізація Русі –велика історична подія, що багато в чому зумовила весь подальший розвитокруських земель. По-друге, релігійні вірування були фактором, що справляливирішальний вплив на все духовне життя населення Київської Русі, і через нього– на життя соціальне та економічне. Тому, аналізуючи ці вірування, ми можемокраще збагнути життя тодішнього населення Київської Русі.
2.        Розгляданнятеми
Отож, переходимодо розгляду першого питання теми. У ньому треба дати загальну характеристикудохристиянським віруванням слов’ян, а також
Ø виділитизагальні особливості міфологічного світогляду та з‘ясувати, які з них булиприсутні у слов‘ян та в чому знаходили свій вираз;
Ø поговоритипро пантеон слов‘янських богів, функції та походження кожного бога;
Ø обговоритипитання нижчої міфології та народної демонології.
Отож,підсумовуючи це питання, можна сказати, що релігійний світогляд слов‘ян удохристиянські часи був досить багатим, мав розвинуту систему міфології тадемонології. Людини у дохристиянському світі почувався пов‘язаною з усім, що їїоточує, відчувала велику відповідальність за будь-яку дію у зовнішньому світі.
Переходимо дорозгляду другого питання. У ньому потрібно зосередити увагу напросторово-часових орієнтаціях слов‘ян та місці людини у світі, а також
Ø  поговоритипро сприйняття свого місця у просторі як місця у системі координат «верх-низ»,«право-ліво».
Ø  зосередитисяна циклічності сприйняття часу та проаналізувати річний цикл слов‘янських свят
Ø  звернутиувагу на відображення часових та просторових уявлень у билинах.
Таким чином, мибачимо, що час мислився слов‘янами як циклічний, такий, що вічно повторює себе,а простір – як чужий, такий, що потребує опанування та має яскраво вираженусистему координат, що складається з пар протилежностей.
Розгляд третьогопитання відрізняється необхідність:
Ø  проаналізуватипричини кризи язичницької віри та вираження її у практичному житті
Ø  поговоритипро Володимирів пантеон та те, чим був зумовлений саме такий вибір богів уньому.
Ø  звернутиувагу на причини невдачі Володимирової реформи.
Підсумовуючи цепитання, можна сказати, що Володимирова реформа мала на меті укріпленнядержавної влади та посилення впливу князівської верхівки на населення.
Переходячи дооб‘ємного четвертого питання, слід поговорити про:
Ø  причинизапровадження християнства на Русі
Ø  вибірВолодимиром саме християнської релігії та літописну легенду про «вибірвіри»
Ø  хідпроцесу християнізації та опір йому з боку волхвівської верхівки
Ø  позитивніта негативні наслідки христия6низації Русі.
У загальнихвисновках до всього семінарського заняття треба наголосити, що, незважаючи нарозвинуту язичницьку релігійність Київської Русі, згодом язичницька віразазнала краху, її заміна християнством була історично обумовлена та мала вцілому скоріше позитивні, ніж негативні, наслідки.
3.        Аналіздіяльності студентів
4.        Виставленняоцінок