Еволюціясудової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського
Вступ
Актуальність теми. Дванадцятирічне існуваннянезалежної Української держави відзначене бурхливим процесом науковогодослідження історії національного державного та правового життя. Інтерес доісторії національного права викликаний прагненням ліквідувати “білі плями”, чиєвиникнення й існування певною мірою було пов’язане з тривалими попереднімизаборонами ідеологічного характеру щодо дослідження українського права; іншимчинником, що зумовив інтерес до правового минулого, стало усвідомленнянеобхідності відтворити об’єктивну, неупереджену картину генези та еволюціїнаціональної правової системи для визначення потенційних можливостей її подальшогорозвитку.
У цьому зв’язку аналізсудової системи та судового процесу на українських землях Великого князівстваЛитовського видається корисним і актуальним у декількох аспектах. Вважаємо, щоважливим чинником необхідності звертання до історії української правовоїсистеми литовського періоду є той факт, що період другої пол. XIV – першої пол.XVI ст. був визначальним для формування українського права як європейського зазмістом і спрямованістю. Актуальність цього дослідження також вбачаємо в тому,що протягом останніх десятиліть відбулося накопичення значних за обсягом іпринципових за значенням теоретичних набутків як у правознавчих, так і всуміжних науках (історичних, суспільствознавчих). Крім того, відмова відідеологічних обмежень дала змогу оцінювати історичні процеси не тільки змарксистських позицій, а з урахуванням можливостей інших підходів. Це вимагаєтеоретичного переосмислення фактів і явищ доби, яка розглядається, на основісучасних теоретичних та методологічних досягнень.
Мета і задачі дослідження.Метою цього дослідження є відтворення повної картини судової системиукраїнських земель у складі Великого князівства Литовського, з’ясування їїмісця та ролі у правовій системі Литовсько-Руської держави.
Відповідно до цього вдисертації поставлені такі задачі:
— виявити зв'язок еволюціїсудової системи з еволюцією державного і суспільного життя Великого князівстваЛитовського;
— систематизувати іскласифікувати види судів; обгрунтувати запропоновану класифікацію;
— реконструювати кожен звидів судів, уточнити їхню генезу, склад, компетенцію, функціонування, роль імісце в судовій системі;
— зробити висновки щодохарактеру судової системи на різних етапах її розвитку;
— відтворити картину судовогопроцесу в українських судах, зокрема на основі вивчення судових актів визначитиі проаналізувати склад кожного з видів судів, уточнити етапи судового процесу,систематизувати судові докази;
— проаналізувати специфічніриси судового процесу в різних видах судів;
— встановити основні напрямкита характер еволюції судового процесу;
— визначити співвідношенняспоконвічного та запозиченого в судовій системі та судовому процесі Великогокнязівства Литовського.
Об’єктом дослідження єсуспільні відносини, які склалися на українських землях у досліджувану добу.
Предметом дослідження єгенеза, устрій і функціонування, а також процес розвитку судової системи ісудового процесу на українських землях у складі Великого князівства Литовського
Хронологічні межі дослідженняохоплюють період з другої пол. XIV ст. до кінця 80-х рр. XVІ ст., тобто з часувходження українських земель до складу Великого князівства Литовського довпровадження ІІІ Статуту Великого князівства Литовського (1588 р.).
Територіально дослідженняокреслюється межами земель Волинської, Київської і східної частини Поділля, якіу складі Великого князівства Литовського згодом утворили Волинське, Київське іБрацлавське воєводства і чия правова система і після входження до КорониПольської по Люблінській унії 1569 р. базувалася на Статуті Великого князівстваЛитовського 1566 року.
Методи дослідження. Принаписанні роботи використано традиційні методи історико-правового дослідження.Для реконструювання загальної картини генези суду і судочинства, дляупорядкування фактів і явищ досліджуваної доби було використанопредметно-хронологічний метод; за допомогою формально-логічного методу булоузагальнено зібраний фактичний матеріал та зроблено висновки щодо особливостейфункціонування того чи іншого виду суду; системно-функціональний ісистемно-структурний методи використовувалися при встановленні і простеженніструктурних зв’язків між явищами та фактами, які мали місце у функціонуваннісудів, а також допомогли реконструювати судову систему як цілісність;історико-порівняльний метод застосовувався при виявленні співвідношенняспоконвічного і запозиченого в українській судовій системі; встановленнюорганічних зв’язків між суспільно-державними процесами Великого князівстваЛитовського і еволюцією його правової системи, зокрема суду і судочинства,сприяв соціологічний метод; статистичний метод і метод кількісного та якісногоаналізу використовувалися при аналізові та обробці матеріалів судових актів.
Теоретичною основою сталифундаментальні положення, сформульовані в працях теоретиків права, істориків,політологів, соціологів. Вказані положення стосуються концепцій типологіїцивілізацій, моделей розвитку суспільства, принципів структурної організаціїорганів державної влади, умов і можливостей суспільних і правових взаємовпливівтощо.
Наукова новизна одержанихрезультатів. Робота є комплексним монографічним дослідженням історії суду ісудочинства на українських землях Великого князівства Литовського, в якому знових позицій розглянуті структура судоустрою і судочинства, їхня генеза,функціонування, системні зв’язки.
В ході дослідження булиотримані результати, які конкретизуються у таких основних положеннях:
запропонована новакласифікація судів, які існували у Великому князівстві Литовському, за ступенемучасті в їхній роботі державної влади і за принципами підсудності;
встановлено, що вЛитовсько-Руській державі склалася єдина судова система державних і недержавнихсудів;
визначені і проаналізованіспільні риси державних і недержавних судів, які склалися ще до проведеннясудової реформи 1564 – 1566 рр.;
з нових позицій розглянутороль судової реформи 1564 – 1566 рр., яка сприяла чіткійдиференціації державних і недержавних судів і розпочала процес формуваннясудової влади на українських землях;
обґрунтовується твердженнящодо того, що запозичена з Польщі модель місцевого пореформеного державногосудоустрою вкорінилася на українському ґрунті лише формально; практичнадіяльність вказаних видів судів відбувалася в основному в руслі національнихправових традицій;
обстоюється думка про те, щосвій внесок у формування судової влади зробили і недержавні суди: на відмінувід державних, зміни в них відбувалися “знизу”, що сприяло вкоріненню всуспільстві поваги до права;
доводиться, що притаманнийфеодальному праву приватноправовий погляд на злочин починає поступатися місцемпублічноправовому, що у свою чергу сприяло вкоріненню судової влади і булопередумовою роз’єднання цивільного і кримінального процесів.
Розділ І. Історіографія іджерела
1.1 До історії вивченнясудоустрою і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського
Хоча перші розвідки з історіїсудоустрою і судової системи українських земель Великого князівства Литовськогоз’явилися понад півтораста років тому, повної об’єктивної картини судовоїсистеми і судового процесу не було створено. Донедавна не було спеціальнихмонографічних досліджень із вказаних проблем; окремі елементи судоустрою ісудочинства висвітлювалися дослідниками в основному в контексті аналізу іншихсторін суспільно-політичного і державного життя князівства. Вивчення питання небуло безперервним, цілісним, автори не завжди були вільними від ідеологічнихвпливів тієї чи іншої доби.
Одними з перших почалививчати право Великого князівства Литовського польські дослідники; вонипідкреслювали його зв’язок із польським правом, вбачали у польському правівитоки більшості правових інститутів Великого князівства, залишаючи поза увагоюбудь-який їхній зв’язок із правом руським (зауважимо, що такої ж думкидослідники дотримувалися щодо суспільного і державного життя князівства). Так,Я.-В. Бандтке-Стенжинський розглядав право Великого князівства Литовського якпровінційне польське право і виводив походження земських і гродських судів, якідіяли на території князівства, від польських судів [211].
Першим звернув увагу на такийзв’язок І. Данилович, який вказав і довів, що, по суті, право Великогокнязівства Литовського було руським правом [220; 221]. Дослідник ввів донаукового обігу значну кількість фактичних документів і матеріалів, досліджувавлитовські літописи, списки Статутів Великого князівства Литовського. Ним був знайденийі вперше виданий Судебник Казимира IV (І. Данилович помилково датував його 1492роком). Вчений започаткував погляд на право Великого князівства Литовського як налитовсько-руське право, що в 50-і –60-і рр. ХІХ ст. певною мірою сприяло появіі вкоріненню концепції Литовсько-Руської держави. Але безпосередньо судовоїсистеми і судочинства І. Данилович не розглядав.
Дослідженнядержавно-правового життя Великого князівства Литовського набули інтенсивності ісистематичності з 60-х рр. ХІХ ст. Насамперед вони були пов’язані з Київськимуніверситетом, де в другій пол. ХІХ – на початку ХХ ст. працювали вчені –історики і правознавці – представники школи західноруського права [22].Протягом вказаного періоду з’явилися праці М. Владимирського-Буданова [26 –34], М. Ясинського [204; 205; 206], О. Малиновського [127; 128; 129], М.Максимейка [123 – 126], Г. Демченка [49; 50], Ф. Леонтовича [102 – 113], В.Антоновича [8 – 11], М. Довнара-Запольського [51 – 57], М. Любавського [118 –122] та ін. В їхніх дослідженнях вивчалося і аналізувалося суспільне і державнежиття Великого князівства Литовського, його економіка, литовсько-руське правовзагалі, але питання судоустрою і судового процесу українських земельлитовського періоду розглядалися фрагментарно. Лише окремим видам судівприсвячені монографічні дослідження. Так, у праці М. Ясинського “Очерки поистории судоустройства в Литовско-Русском государстве. Главный ЛитовскийТрибунал. Его происхождение, организация и компетенция” був відтворений ідокладно проаналізований матеріал стосовно складу, компетенції, устрою, функціонування,різновидів великокнязівського суду. М. Ясинський визначив коло осіб і колосправ, підсудних виключно великокнязівському суду, вказав на причиниперевантаження вказаного виду суду. Автор першим спробував на основі аналізувідомих йому судових актів, вміщених у Литовській Метриці, виділити асесорські,маршалківські, комісарські суди як різновиди великокнязівського, вказати насудову роль Пани-Ради. Вказана праця залишається найбільш вагомим дослідженнямдіяльності великокнязівського суду. М. Владимирський-Буданов в основномупогодився з висновками М. Ясинського, але наполягав на визнанні самостійностісудової ролі Пани-Ради [33]. М. Максимейко зауважив, що присутність Панів-Радибула обов’язковою під час розгляду судових справ на сеймах [126].
М. Максимейком були зібрані івидані матеріали сеймів Великого князівства Литовського, в тому числіматеріали, які стосуються судової діяльності сеймів, а також змагань шляхти задосягнення рівності з магнатами в галузі судочинства, які передуваливпровадженню судової реформи 60-х рр. XVI ст. [124; 126]. Вчений зробивзагальний огляд матеріалів і прокоментував їх, не зупиняючись спеціально нааналізові історії судоустрою.
Спеціальних досліджень судіввоєвод і старост немає. Відносно докладну картину їхнього устрою іфункціонування навів О. Грушевський в монографічному дослідженні, присвяченомумістам Великого князівства Литовського [42]. Дослідник визначив склад, устрій,компетенцію регіональних судів (в монографії вони названі судаминамісників-державців), розглянув випадки, в яких судова влада передаваласявоєводами та старостами своїм намісникам. Загальна картина складу, устрою, компетенціїсуду воєвод і старост з більшою чи меншою мірою повноти відтворюється також умонографіях М. Любавського, Ф. Леонтовича, М. Довнара-Запольського, М.Максимейка, присвячених іншим питанням державно-правового життя Великогокнязівства Литовського [120; 121; 102; 53; 126]. Істотних відмінностей упоглядах на устрій і функціонування судів воєвод і старост у дослідників невиникало, оскільки спеціального детального аналізу вказаних судів не булозроблено. Автори обмежились визначенням у загальних рисах кола справ і колаосіб, підсудних суду воєвод і старост, вказали на обов’язкову присутністьсвідків на суді, на існування практики передачі воєводами і старостами правасуду своїм намісникам. Однак дослідники не приділили достатньої уваги аналізовівідмінностей, які існували в суді воєвод і старост у різних регіонахЛитовсько-Руської держави.
Цю прогалину значною міроюзаповнив М. Ясинський у монографічному дослідженні “Уставні земські грамоти”[206], в якому детально проаналізував історію та зміст обласних привілеїв,зокрема, Волинського та Київського. Вчений виділив і прокоментував ті їхніположення, які стосуються судового процесу, таким чином наочно показавшивідмінності, які існували в судах Київського воєводи та Волинського старости.М. Ясинським також наведені витяги з судових актів, які ілюструють застосуванняположень привілеїв на практиці.
На основі аналізу відповіднихстатей Статуту 1566 року базується дослідження устрою і компетенціїпореформених судів – земського, гродського та підкоморського, – проведене І.Лаппо [95; 96; 97]. Однак роботи мають в основному описовий характер; автор неврахував істотних відмінностей, які існували між писаним правом і фактамиреального життя. Крім того, у відтвореній картині діяльності судів є деякінеточності, пов’язані з тим, що автор недостатньо чітко визначив різницю міжсудами за ІІ і за ІІІ Статутами Великого князівства Литовського. І. Спрогіс упередмові до тому XVII Актів Віленської комісії спробував на підставі не тількиСтатутів, а й судових актів, вміщених у томі, уточнити компетенцію і функціонуванняземських судів [159]. В працях інших істориків права – М. Любавського, Ф.Леонтовича, М. Довнара-Запольського – дається лише загальна стислахарактеристика вказаних видів судів, здебільшого автори обмежувались лишевказівками на коло справ, підсудних кожному з видів суду за Статутом 1566 року.Поза увагою дослідників лишилося визначення ролі судової реформи в генезісудоустрою Великого князівства Литовського [121; 108; 53].
Слід зазначити, що, хочавизначення Великого князівства Литовського як Литовсько-Руської державизатвердилося в російській історіографії, подальший його розвиток розглядався якпослідовне спольщення в усіх царинах суспільного, державного і правового життя,отже, основним чинником, що зумовив еволюцію суду великокнязівського і судівнамісників, старост і воєвод, а також проведення судової реформи 60-х рр. XVIст., дослідники ХІХ – початку ХХ ст. вважали польські впливи, майже цілкомігноруючи природні закономірності розвитку судової системи Литовсько-Руськоїдержави. Вони також недостатньо чітко прослідкували зв’язок судоустрою Великогокнязівства Литовського із судоустроєм Київської Русі. Як виняток можна назватифундаментальну монографію О. Малиновського “Рада великих князей литовских всвязи с Боярской Думой Древней Руси”, в якій дослідник чітко продемонструвавтісний зв’язок вказаних органів, але саме судова функція Панів-Ради нимхарактеризується поверхово [127; 128].
Магдебурзьке право в містах Великогокнязівства Литовського, в тому числі розташованих на українських землях, досліджувалосяМ. Владимирським-Будановим, М. Довнар-Запольським, Ф. Тарановським, В.Антоновичем, О. Кістяківським. Серед дослідників не було одностайностістосовно трактування ступеня впливу, характеру, особливостей прояву,функціонування магдебурзького права. В. Антонович, М. Владимирський-Будановвважали, що магдебурзьке право негативно вплинуло на розвиток українськихземель, штучно накинувши їм чуже за духом право, а М. Довнар-Запольський вважавцей вплив позитивним. (Цікаво, що С. Соловйов, не аналізуючи функціонуваннямагдебурзького права на українських землях, відзначив його роль як позитивну уформуванні правосвідомості литовсько-руського суспільства, хоча в ціломупорівняння суспільного і правового життя Московської Русі й Литовської, на йогопогляд, було не на користь останньої [157].)
В. Антонович стверджував, щоз магдебурзького права на українських землях було взято лише форму, провідною жюридичною нормою залишався місцевий звичай [11]. М. Владимирський-Буданов непогоджувався з В. Антоновичем і вважав, що в українських магдебургіях засадамиправа були саме іноземні джерела, тобто німецьке право цілком витіснило місцеве[28]. О. Кістяківський, намагаючись примирити ці діаметральні погляди,зазначав, що магдебурзьке право в українських містах було не номінальним, адіючим, тобто воно діяло шляхом застосування судами ручних книг польськихюристів, однак воно могло змінюватись від місцевих звичаїв, які часто діялипоруч із ним і його замінювали [75]. Його твердження підтримав Ф.Тарановський [167].
Суди магдебургій розглядалисявказаними дослідниками у контексті загального огляду дії магдебурзького права уВеликому князівстві Литовському в XIV – XVІ ст.ст.
Проаналізувавши привілеї,видані великими князями литовськими євреям, С. Бершадський зробив висновок (нанаш погляд, хибний, якщо брати до уваги факти реального життя, зафіксовані вдокументах) щодо їхньої абсолютної відокремленості від загальнодержавноїюрисдикції як національної меншини [19; 20]. Ф. Леонтович визначив порядокрозгляду справ у спеціальних єврейських судах [103].
В другій пол. ХІХ ст.почалося вивчення копних судів. Саме поняття про вказаний вид судів введено донаукового обігу М. Іванишевим [67]; дослідник вказав на ареал поширення копнихсудів (на основі доступних йому судових актів копних судів вінзробив висновокпро існування вказаних судів лише на білоруських землях), розкрив загальніпринципи їхньї діяльності. У розвідці І. Спрогіса вказано, що копні судидіяли і на литовських і польських землях [158]. Пізніше географію копних судівбуло уточнено і розширено, документально доведено, що вони діяли не тільки набілоруських, а й на українських землях. М. Ясинським був зібранийзначний за обсягом фактичний матеріал щодо функціонування копних судів [204],що дозволило пізнішим дослідникам реконструювати основні етапи копногосудочинства. На основі Статутів Г. Демченком було визначено ставленнядержавної влади до копних судів, ступінь її участі у копному судочинстві [50].Хоча і схематично, але було простежено еволюцію копних судів протягом їхіснування. У невеликій за обсягом праці О. Єфименко відтворила загальнукартину генези копних судів, докладно проаналізувала зв’язок копногосудочинства із звичаєвим правом [55]. Названі дослідники вважали копні судивпливовим інститутом литовсько-руського права і підкреслювали гармонійнийзв’язок копного права із правом писаним. Ф. Леонтович стверджував, щокопний суд у XVI ст. вже не відігравав ролі як судовий орган. На думкудослідника, Статут 1588 року, згадучи про копи по земельних справах, мав наувазі суто шляхетські з’їзди, які вирішували земельні суперечки шляхти. Копи яктакі перетворилися на збори сільських громад і вирішували переважноорганізаційні і господарські питання [106].
Практично не дослідженою вцей період залишалась діяльність церковних, доменіальних і третейських судів наукраїнських землях Великого князівства Литовського.
Дослідження судового процесутакож не вийшло за межі лапідарного вивчення. Ф. Леонтович, проаналізувавшиРуську Правду і Статути Великого князівства Литовського, першим звернув увагуна зв’язок процесуального права Київської Русі і Великого князівстваЛитовського і дійшов висновку, що литовське судочинство XVI ст. булопродовженням давньоруського судочинства [108]. У працях М. Ясинського, І.Лаппо, І. Спрогіса є деякі вказівки на окремі деталі процесуального права всудах Великого князівства Литовського [206; 98; 158]. Процесуальна роль свідківдосить докладно розглядається в працях Г. Демченка “Притомные люди и копнаясторона” та В. Демченка “Историческое исследование о показаниях свидетелей какдоказательстве по делам судебным, по русскому праву до Петра Великого” [48;50]. Деякі елементи судового процесу, які походять зі звичаєвого права(ставлення шапки, присяга), проаналізовані у працях М. Владимирського-Буданова,О. Єфименко, М. Бакая, Ф. Леонтовича [27; 65; 18; 106].
Слід відмітити, що загальнахарактеристика правового життя українських земель у складі Великого князівстваЛитовського дається у працях провідних українських істориків кінця ХІХ –початку ХХ ст. – М. Грушевського, О. Єфименко [44; 63]. М. Грушевський бувпершим з дослідників, який, докладно проаналізувавши причини виникнення судупана над селянами в українських землях Великого князівства Литовського,порівняв їх з такими на польських землях і зробив висновок про відмінністьшляхів формування вказаного виду суду в землях Польщі і Великого князівстваЛитовського. Судоустрій і судочинство М. Грушевський і О. Єфименкоспеціально не досліджували (деякі види суду навіть не називаються авторами), крімтого, їхні розвідки мають історичний, а не юридичний характер. Вагомим внескому розвиток історичної та історико-правової науки стала концепція України-РусіМ. Грушевського. Вчений довів наступництво України із Київською Руссю, а XIV –XVI ст.ст. вважав литовським періодом розвитку українських земель [44].
Серед польських дослідниківдругої половини ХІХ – поч. ХХ ст., які вивчали проблеми права Польщі, Великогокнязівства Литовського і Речі Посполитої, відзначимо А. Яблоновського [223], П.Дубковського [217; 218], В. Мацейовського [233], В. Камінєцького [227], О.Бальцера [208; 209; 210], C. Kyтшебу [222]. Ними були розглянуті окреміриси судового процесу, проаналізовані документи, які регламентували становищеіноземців у Речі Посполитій, проведений порівняльний аналіз окремих інститутівправа слов’янських народів.
Отже, протягом ХІХ – початкуХХ ст. на основі безпосереднього аналізу значної за обсягом кількості зібранихдокументів і матеріалів почалось досить інтенсивне вивчення державного,суспільного, економічного життя Литовсько-Руської держави, але судова система ісудовий процес досліджувались лише у контексті загального аналізу епохи.Систематичних і системних досліджень судоустрою і судочинства не було.Дослідження державності і права в основному носили описовий характер. Робилисьдеякі спроби узагальнити зібрані факти, але тодішній рівень розвиткутеоретичної бази правознавчих і суспільствознавчих наук не дав змоги зробитивисновки про характер та загальні тенденції розвитку української правової системиXIV – першої пол. XVI ст.
Наступний етап вивченняпитання пов’язаний з 20-ми рр. ХХ ст. – періодом бурхливого розвиткуукраїнських науки і культури. Одним із найцінніших, на нашу думку, надбань цієїдоби є те, що визнана була концепція України-Русі, висунута М. Грушевським; донаукового обігу був офіційно введений термін „українське право”, а друга пол.XIV – перша пол. XVI ст. стали розглядатися як литовський період розвиткуукраїнської державності і права.
У ці роки в РадянськійУкраїні помітно зростає інтерес до українського звичаєвого права; в цьомуконтексті в працях окремих вчених досліджуються деякі елементи судоустрою іпроцесуального права українських земель Великого князівства Литовського.З-поміж таких праць слід відмітити як найбільш фундаментальні монографію І.Черкаського “Копні суди на Україні-Русі” [191] і його ж дослідження “Поволаннянад трупом забитого” [192]. У монографії на основі систематизації всіх відомихактів про копні суди зроблений ретельний аналіз всіх етапів копного судочинства.Однак вчений обмежився лише докладним аналізом практичного функціонуваннякопних судів і не осмислив їхнього місця і ролі у тодішній судовій системі. Наоснові детального аналізу процесуального права українських магдебурійреконструйовано і досліджено такі елементи судового процесу, як поволання,передбачене магдебурзьким правом, і виволання, відображене в Статутах.
До цього періоду відноситьсяпраця С. Борисенка “Адвокатура в Україні”, в якій на основі аналізу Статутіврозглядається діяльність адвокатів у земських судах, а на основі аналізупам’яток магдебурзького права – функціонування адвокатури в судах магдебургій.Дослідник вказав на відмінність природи адвокатури в земських судах і судахмагдебургій: якщо в першому випадку адвокат виступав як судовий представник, тов другому – як правозахисник [23].
Г. Попов на основі аналізусудових актів, які надходили до Луцького Трибуналу, відтворив порядокапеляційного розгляду справ указаним органом. Автор вказав на причини створенняі ліквідації Луцького трибуналу, визначив його роль у становленні апеляційнихінстанцій в українській судовій системі [147]. П. Клименко в аналізі міськоїцехової організації магдебургій XVI-XVIII ст. визначив коло справ, підсуднихцеховому суду [76].
Із посиленням адміністративно-командноїсистеми в СРСР в 30-і рр. ХХ ст. центр досліджень українського правапереміщується за кордон, де у вільному Мюнхенському Українському університеті ів Празі викладають А. Яковлів, Р. Лащенко, М. Чубатий та інші. Вмонографічному дослідженні А. Яковліва “Впливи Старочеського права на правоукраїнське Литовської доби XV–XVI століття” [203] у розділі, присвяченомулитовському періоду розвитку українського права, аналізуються деякі елементисудового процесу, однак, на наш погляд, значення чеських впливів на українськепроцесуальне право явно перебільшене. Суттєвим внеском у розробку проблемидіяльності на українських землях XV–XVI ст.ст. копних судів стали праці А.Яковліва і Р. Лащенка [204; 99]. А. Яковлів підтвердив існування копних судівне тільки на білоруських, але й на українських землях. Ним був уточнений складсудів, принципи його діяльності. Р. Лащенко підкреслив генетичний зв’язоккопних судів із вічовими судами і судами верви Київської Русі, а копногосудочинства – із судочинством за Руською Правдою.
Р. Лащенко в праці “Лекції поісторії українського права” [100] спробував дати цілісний огляд історіїнаціональної правової системи, виявив загальні тенденції розвитку українськогоправа литовської доби, показав його наступництво з правом Київської Русі. Однаксистема судоустрою не була проаналізована дослідником.
М. Чубатий відтворив загальнукартину розвитку українського права литовської доби і довів, що правова системаукраїнських земель XIV – першої пол. XVI ст. розвивалася в напрямку, накресленомуправовими традиціями Киівської Русі [193].
У Нью-Йорку було видано працюЯ. Падоха “Суд і процес в Старій Україні”, де поданий стислий аналіз історіїукраїнського судоустрою і судочинства з давньоруських часів [139]. Дослідниквиділив чотири етапи розвитку судової системи у Великому князівствіЛитовському. Перший він визначив як період існування тих видів судів, які булистворені в добу Київської Русі. Хронологічні межі цього періоду – з другої пол.XIV ст. до Кревської унії 1385 р. Другий етап визначений як період до серединиXV ст., тобто до ліквідації удільної системи в державі. Третій період, на йогодумку, тривав до судової реформи 1564 – 1566 рр. З другим і третім періодамидослідник пов’язав виникнення на українських землях Великого князівстваЛитовського судів третейських, вотчинних, судів у магдебургіях, судів наднаціональними меншинами. Четвертий період характеризується появою земських,гродських і підкоморських судів. Отже, автор першим спробував простежитиеволюцію судоустрою на українських землях XIV–XVІ ст.ст., хоча і поверхово, безаналізу кожного етапу розвитку судової системи.
Теоретичні і фактологічнінадбання, одержані у вивченні історії українського права в указаний період,знайшли відображення у працях істориків, насамперед, в “Історії України” Н.Полонської-Василенко [145]. Хоча зроблений нею огляд судів українських земельВеликого князівства Литовського дуже стислий і здебільшого обмежується лишеконстатацією факту існування того чи іншого виду суду, дослідниця вперше спробувалаперелічити всі відомі види судів, отже, показати систему судів. Поруч з копнимисудами вона вказала на існування подібних до них судів міських громад. Неназваними нею лишилися третейські суди, суди магдебургій, різновидивеликокняжого і церковного суду. Не було скласифіковано названі суди. Позаувагою Н. Полонської-Василенко лишився судовий процес.
Таким чином, характерноюознакою даного періоду вивчення історії судоустрою і судочинства на українськихземлях Великого князівства Литовського є прагнення дослідників не тількипоглибити знання про окремі елементи судоустрою та судового процесу, а йузагальнити і систематизувати зібраний попередніми поколіннями вчених фактичнийматеріал, який стосувався окремих видів судів (насамперед, копного суду та судув містах з магдебурзьким правом). Більш високий, порівняно із попереднімперіодом, рівень теоретичних положень правознавчих і суспільствознавчих наукдозволив вперше зробити деякі висновки про характер і тенденції розвиткуукраїнського права кінця XIV – першої пол. XVI ст., однак щодо судовоїсистеми і судового процесу таких висновків зроблено не було.
Відмітимо, що студіюваннясуспільного, державного, правового, економічного, культурного життя Великогокнязівства Литовського набуло інтенсивності не лише в Україні. Як і українська,білоруська історіографія в 20-і рр. ХХ ст. мала академічну свободу і яскравовиражений національний характер. Досліджувалися проблеми формуваннябілоруського етносу, вивчалося звичаєве право. Оскільки білоруські земліпотрапили до складу Великого князівства Литовського в ХІІІ ст., справившивеликий вплив на Литву, і перебували там до кінця XVIІІ ст. (тобто протягом 500років), то Велике князівство Литовське визначається як Литовсько-Білоруськадержава. В. Пічета зробив спробу комплексного дослідження історії становлення ірозвитку Литовської держави до Люблінської унії [144].
Вивчення права Великогокнязівства Литовського в 20-і – 30-і роки ХХ ст. тривало і в Польщі, і в Литві.Дослідження стосувалися студіювання джерел права, зокрема, Статутів Великогокнязівства Литовського, визначення правового становища верств населеннякнязівства, вивчення окремих галузей права [207; 218; 219; 222; 224].Спеціальних розвідок, присвячених судовій системі і судовому процесу, не було.
В Радянському Союзі з 30-хрр. дослідження історії, державності, права Великого князівства Литовськогонабуло деяких особливостей. З одного боку, панівна ідеологія не могла незалишити свого відбитку на загальних концепціях досліджень і теоретичнихвисновках авторів. Правова система Великого князівства Литовського трактувалосяз позицій класовості; наголос робився на національному і соціальному гнобленніукраїнського і білоруського народів іноземними поневолювачами. Прагненнявозз’єднатися із “старшим братом” вважалося домінантою української ібілоруської історії; під цим кутом зору розглядалася і історія права Великогокнязівства Литовського, зокрема, його українських земель. Не вживалися терміни„Литовсько-Руська держава”, „Литовсько-Білоруська держава”, „литовсько-руськеправо”, „литовсько-руська шляхта”. Принижувався або і зовсім ігнорувався внесокукраїнського і білоруського народів у розвиток державності і права Великогокнязівства Литовського, дослідження суспільного життя країни стосувалисяпереважно селянства і міщанства.
З іншого боку, розшириласягеографія досліджень: свій внесок у розробку питання роблять вчені України,Білорусі, Росії, а з кінця 50-х рр. – і Литви. Це дозволило уточнити картинуекономічного, політичного, суспільного, державного і правового розвитку різнихрегіонів князівства, дало матеріали для порівняльного аналізу розвиткуукраїнських, білоруських, литовських, російських земель XIV – XVІ ст.ст., для проведеннябільш ретельних досліджень. Вивчення різних аспектів середньовічної історії князівствазбільшилося в 60-і – 80-і рр. Серед найбільш вагомих праць цього періоду,присвячених українським землям в литовський період, слід відмітити монографіїукраїнських істориків К. Гуслистого, В. Мишка, Ф. Шабульдо [47; 132; 133; 194],де розглянуте соціальне, економічне, політичне життя українських земель XIV –XVI ст.; правове життя, хоча в основному більш пізнього періоду, висвітлюєтьсяу відомій праці А. Ткача „Історія кодифікації дореволюційного права України”[169]. Суспільне і правове життя білоруських земель вивчали А. Грицкевич, В.Дружчиць, З. Кописський, Д. Похилевич, І. Юхо [41; 60; 87; 148; 149; 198; 199].Серед вчених Литви, які працювали над періодом XIV – XVI ст.ст., вартовідмітити С. Лазутку, В. Рауделюнаса, С. Вансевічюса, А. Васіляускене, І.Валіконіте, Ю. Юргиніса, М. Юкаса, В. Андрюліса [92; 93; 237; 240; 241; 239;197; 225; 226; 7]. Безперечно, вказані дослідження зробили суттєвий внесок увивчення суспільного і державного життя Великого князівства Литовського, йогоправових пам’яток, але судова система і судовий процес у цих працях недосліджувалися, щонайбільше, були названі види судів, причому наголос робивсяна класовому характері судоустрою і судочинства.
Безпосереднім внеском урозробку питання судоустрою Великого князівства Литовського став невеличкий заобсягом навчальний посібник, написаний видатним представником одеської школиправа О. Суріловим [166]. Автор зробив стислий комплексний огляд історіїдержави і права Великого князівства Литовського, торкнувся судової системи ісудового процесу. Дослідник характеризував судову систему Великого князівстваЛитовського як сукупність судів: великокняжого, судів намісників-державців,копних судів, третейських, церковних, судів панів над селянами, судів у містахз магдебурзьким правом. Вказано було, що внаслідок судової реформи1564 – 1566 рр. суди намісників-державців замінені були судамиземськими, гродськими і підкоморськими. Судовий процес визначався як гласний ізмагальний. Вказувалося на відсутність різниці між цивільним і кримінальнимпроцесом, названі були процесуальні докази (власне зізнання, письмовідокументи, свідоцькі показання, присяга). Опис судової системи і судовогопроцесу був схематичним, але О. Суріловим була закладена традиція виділеннявказаних видів судів і визначення рис і характеру судового процесу.
Серед праць, які стосуютьсябезпосередньо судів Великого князівства Литовського, відмітимо також передмовуМ. Пещак до “Книги Київського підкоморського суду”, в якій авторка простежуєформування інституту підкоморського суду в українських землях і вказує наосновні етапи судочинства в підкоморських судах. Однак, дослідниця не ставилаза мету проаналізувати роль і місце вказаного виду суду в судовій системідержави, отже, вона розглядає підкоморський суд окремо від інших видів судів іне зупиняється на аналізі значення виникнення даного інституту в українськихземлях [77].
В монографії А. Пашука “Суд ісудочинство на Лівобережній Україні в XVII – XVIII століттях” [140]розглядається пізніший період; автор простежує історію становлення деяких видівсудів (вотчинного, третейського, церковного), вказує на різновиди суду вмістах-магдебургіях. Але А. Пашук не класифікує суди, не простежує зв’язкуїхнього розвитку з розвитком суспільно-державного життя; в монографії перебільшуєтьсякласовий характер судочинства і судоустрою досліджуваного періоду, згідно з чимтрактування устрою і діяльності судів набуває деякої тенденційності.
П. Сас у праці “Феодальныегорода Украины XV-XVI веков” [154] спробував дати всебічну і досить неупередженукартину життя українських магдебургій кінця XIV – першої пол. XVI ст., зокрема,дав загальну характеристику судів міст-магдебургій. Одним із перших дослідниківпроаналізувавши архівні документи (судові акти Луцького і Володимирськогосудів), вчений підтвердив висновок Н. Полонської-Василенко щодо існуванняміського громадського суду у Володимирі-Волинському, подібного до копного суду.Це дало підставу досліднику зробити висновок про трансформацію магдебурзькогоправа в українських землях під впливом місцевих правових традицій.
На початку 90-х рр. з’явилисяпраці А. Гурбика, в яких дослідник торкається діяльності копних судів наукраїнських землях XIV – XVI ст.ст. [45; 46]. Однак автор розглядаєгромадський суд у контексті загального аналізу українського селянського буттявказаного періоду, а не як складову частину судової системи. Слід такожзазначити, що П. Сас і А. Гурбик – історики, отже, ними ведеться дослідження зісторичних, а не юридичних позицій.
Цікавим є науковий доробокпольських дослідників права Великого князівства Литовського. Як і в СРСР, уПольщі інтерес до права XIV – XVI ст.ст. активізувався в 60-і – 80-ірр. минулого століття. Праці Ю. Бардаха, Х. Ковалевича, В. Курашкевича, Х.Ловмяньського, С. Касперчака, Є. Мулярчика [212; 213; 214; 215; 216;229; 232; 228; 234] стосуються джерел права Великого князівста Литовського,впливів на нього римського права, правового становища окремих верств населеннякнязівства, однак судова система і судовий процес як такі названимидослідниками не розглядаються. Безпосередньо судового процесу торкається статтяВ. Кулісевича [230], в якій аналізується процесуальна процедура ставлення шапки– судового доказу, який походить зі звичаєвого права.
Принципово новий витоквивчення українського суспільного, державного і правового життя розпочався зіздобуттям Україною державної незалежності. При всій різноманітності темдосліджень основний напрямок пошуків можна визначити як вивчення духовного іматеріального життя доби XIV – XVI ст.ст. Протягом останніх роківз’явилися праці, в яких аналізується процес формування станів, проблемирозстановки станових сил, основні тенденції і напрямки еволюції державногожиття, характер і ступінь іноземних впливів на суспільний і державний розвитокукраїнських земель у складі Великого князівства Литовського, дані економічногожиття держави, особливості приватного життя українського населення Великогокнязівства Литовського, формування української ментальності, уточнюються деякідеталі епохи [200; 201; 202; 160; 161; 37; 45; 136; 153]. Хоча вказанідослідження безпосередньо не торкаються питань судоустрою і судочинства,вивчення творчого доробку сучасних дослідників дозволило нам доповнити іуточнити картину судової системи і судового процесу на українських земляхлитовської доби, а також зробити висновки щодо характеру і основних напрямківїх розвитку в світлі сучасних теоретичних надбань.
Протягом останніх роківз’явились декілька публікацій, присвячених устрою українських магдебургій,їхньому економіко-господарчому життю. Помітним внеском у вивченнямагдебурзького права в Україні стала праця Т. Гошко, в якій дослідницяпроаналізувала розподіл повноважень між органами міської влади ум. Львові, вказала на види судів, назвала судових чиновників і визначилаїхні обов’язки [37].
В 2000 р. колективом авторівза загальною редакцією П. Музиченка була видана поки що єдина в Українімонографія з питання судоустрою і судочинства досліджуваного в даній дисертаціїперіоду – “Суд і судочинство на українських землях у XIV–XVI ст.” [134]. В нійвперше представлена система судів, подана класифікація судів XIV–XVI ст.ст. П.Музиченко поділяє суди на центральні, місцеві і спеціальні. Але автори необмежились рамками литовської доби і включили до системи і проаналізували такожті суди, які виникли вже після Люблінської унії (наприклад, каптурові, козацькісуди, гетьманський суд, Головний Литовський Трибунал, Луцький Трибунал тощо).Перед авторами не стояла задача чітко розмежувати суди на українських земляхВеликого князівства Литовського і Речі Посполитої. В монографії відтворенасистема судових чиновників, проаналізований судовий процес.
За останні п’ять роківпобачили світ невеликі за обсягом розвідки з права XIV–XVI ст.ст. Серед нихвідмітимо статтю Н. Старченко „Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколонеї” [161], в якій поданий аналіз шлюбно-сімейного права Волині XVI ст.Дослідниця навела витяги з судових справ, записаних у земських судових книгахВолині. Стаття В. Поліщука „Свідки у русько-литовському праві досудово-адміністративної реформи 1564-1566 рр.” присвячена аналізовіпроцесуальної ролі „офіційних свідків” – судових чиновників, які брали участь усудовому процесі. Автор назвав судових чиновників, які діяли в судах наукраїнських землях в XV – першої пол. XVI ст., визначив їхні функції [146].
Спроба цілісно показатисудову систему Великого князівства Литовського була зроблена С. Кудіним. Авторуналежать декілька статей, в яких дається стисла характеристика кожного з видівсудів [89; 90; 91]. С. Кудін виділяє державні суди, серед яких називаєвеликокнязівський (господарський) суд, асесорський, маршалковий, комісарськийсуд, а також суд Панів-Ради. Вказані види судів С. Кудін відносить доцентральних. Місцеві державні суди, за С. Кудіним, були представлені судамистарост, воєвод та великокняжих намісників. Крім державних, дослідник виділяєтакож спеціальні суди, до яких відносить міські (в містах, які користувалисьмагдебурзьким правом), копні, доменіальні і духовні. Однак автор не вказує,який критерій був покладений ним в основу такої класифікації; поза його увагоюлишились такі види судів, як третейські і полюбовні, суди національних меншин.Діяльність судів показана статично, не простежено їхньї еволюції.
Про відсутністьскільки-небудь єдиної концепції судової системи і судочинства в українськихземлях Великого князівства Литовського свідчить навіть лапідарний аналізвиданих впродовж останніх п’яти років підручників з історії держави і праваУкраїни, де бачимо досить істотну розбіжність навіть у визначенні різновидівсудів епохи, що розглядається. Автори виділяють суд великого князя, судПани-Ради (із зазначенням, що він не розгорнувся в окрему судову установу), суднамісника, який потім був переданий до рук воєвод і старост, панські суди (надзалежним селянством), копні суди; далі вказується, що внаслідок проведенняреформи магнатів і шляхту було позбавлено права юрисдикції і утворились тритипи судів у кожному судовому повіті: земський суд, гродський і підкоморний(так у підручнику) [73]. Інші автори характеризують судову систему українськихземель польсько-литовського періоду, не конкретизуючи, які з названих видівсудів існували у Польщі, які – у Великому князівстві Литовському. Названосеймовий і королівський суд, земський (із зазначенням, що він розглядавцивільні і кримінальні справи шляхти), гродський, підкоморський, церковний (зрозподілом на духовний і доменіальний), суд у королівських іприватновласницьких містах, суд у містах з магдебурзьким правом (з розподіломна поточний і виложений суди), цехові суди магдебурій, копні суди (авторстверджує, що вони діяли переважно на королівських землях); як апеляційнаінстанція названі Коронний і Литовський Трибунали [74]. В іншому підручникувиділяються такі види судів в українських землях Великого князівстваЛитовського: великокнязівський (як різновид називається суд Панів-Ради),обласні (регіональні), домініальні і копні. Суд у містах з магдебурзьким правомзгадується в спеціальному розділі і до даної системи не включається. Вказано,що внаслідок судової реформи з’явилися земські, гродські і підкоморські суди[189]. Іншим автором названі великокнязівський суд з різновидами – сеймовим ісудом Панів-Ради, територіальні (обласні) суди, доменіальні, копні; середпореформених судів він називає земські, гродські і підкоморські суди. Автортакож виділяє каптурові суди. Суд у містах з магдебурзьким правом такожрозглядається в окремому розділі і до даної системи не включається [135]. Такимчином, автори підручників не мають єдиної думки щодо структури судової системи,складу і компетенції окремих видів судів українських земель Великого князівстваЛитовського.
Немає усталеної концепціїсудового процесу епохи, яка розглядається. Характер процесу визначається якобвинувально-змагальний [74], позовний (обвинувальний) [135], є думка, щопроцес по справах, пов’язаних зі злочинами проти церкви і держави, мав слідчийхарактер, в інших випадках був змагальним [189]. Цілком зрозуміло, щопідручники розраховані на студентів вузів, а не на вузькоспеціальних фахівців,отже, автори не ставили за мету ретельно і докладно аналізувати українські суді судочинство литовської доби, але наведений огляд навчальної літературисвідчить про те, що у вітчизняній історико-правовій науці не виробленоусталеної думки щодо структури судової системи, складу і компетенції окремихвидів судів українських земель Великого князівства Литовського.
Закономірним і зрозумілим єтой факт, що протягом останнього десятиліття інтенсифікувався інтерес додосліджуваної епохи в Литві та Білорусі. Литовські і білоруські вченінамагаються осмислити загальні тенденції розвитку державності і права Великогокнязівства Литовського, визначити внесок литовців і білорусів у створення істановлення князівства, особливості формування литовського і білоруськогоетносів у добу середньовіччя, уточнити специфіку функціонування магдебурзькогоправа в білоруських містах, правове становище національних меншин у князівстві[24; 40; 62; 130; 150; 93; 239]. Спеціальних досліджень судової системи ісудочинства не проводилося.
1.2 Джерельна базадослідження
Для вирішення задач,поставлених у дослідженні, автором залучалися друковані і архівні джерела.Умовно їх можна поділити на три групи. До першої групи належать тексти джерелправа ХІ – XVI ст.ст., насамперед, Руської Правди, Уставів князів Володимира іЯрослава про церковні суди, Волинського і Київського обласних привілеїв,Судебника великого князя Казимира, тексти сеймових ухвал, тексти СтатутівВеликого князівства Литовського, Саксонського Дзеркала.
Списки Короткої і Поширеноїредакцій Руської Правди неодноразово публікувалися як в дореволюційні, так і врадянські часи. При написанні цієї роботи використане одне із найповніших, нанашу думку, видань, зроблене в 1984 році в І томі „Российскогозаконодательства Х–ХХ веков” [151]. Текст Короткої редакції в ньому наводитьсяза Академічним списком з варіантами із новгородського Археографічного списка.Текст Поширеної редакції поданий за Троїцьким списком з варіантами ізСинодального списку, списків Мусін-Пушкінської і Карамзінської групи.
Руська Правда була важливимджерелом права Литовсько-Руської держави і, зокрема, її українських земель,особливо у другій пол. XIV – першій пол. XV ст., тобто в період пануваннянеписаного права [29, с. 5]. Окремі норми Руської Правди були внесені,безпосередньо або із модифікаціями, до Судебника Казимира (пор., наприклад, ст.121 Поширеної редакції зі ст.1 Судебника); норми Руської Правди, зокремапроцесуальні (наприклад, порядок проведення зводу як процесуальної процедури;відповідальність за переховування біглої челяді), закріплялися в обласнихпривілеях, виданих Волинській і Київській землям. У копному судочинстві широковикористовувалися описані в Руській Правді процедури зводу і гоніння сліду. Зсудових актів XV – XVI ст.ст. довідуємося, що в судовій процедурі бралиучасть діцькі – судові чиновники, про яких згадується в Руській Правді.
В рамках того ж видання, що іРуська Правда, побачили світ Устав князя Володимира Святославича про десятини,суди і людей церковних і Устав князя Ярослава про церковні суди [151]. Уставкнязя Володимира поданий у двох редакціях – Оленінській і Синодальній; Короткаредакція Устава князя Ярослава наводиться за Кормчим ізводом з варіантами ізФроловського, Академічного, Бальзеровського і Бєлозерського ізводів; в основунаведеного тексту Поширеної редакції Устава князя Ярослава покладені спискиІпатьєвського й Основного ізводів. Вказані джерела дають змогу відтворитидіяльність церковних судів в Київській Русі, дістати уявлення про колопідсудних їм справ і осіб і, порівнявши отримані відомості із записами просудові справи XV – XVI ст., проаналізувати зміни, які відбулися вцерковних судах протягом досліджуваного періоду.
Текст Судебника Казимира(1468 р.) можна знайти в „Христоматии по истории русского права” М.Владимирського-Буданова (з цікавим коментарем упорядника) [172], а також увільнюсському виданні Судебника, здійсненому за редакцією А. Тіла [165]. Влитовському виданні наводяться різночитання за Румянцевським, Софіївським,списками, а також за варіантом, опублікованим І. Даниловичем. У Судебникувідображений новий порівняно із попереднім законодавством етап розвитку судупанів над селянами, впроваджуються деякі нові процесуальні норми (наприклад,затверджуються тортури для підозрюваного як засіб отримання власного зізнання)і правові принципи (такі, як звільнення від відповідальності дітей до 7 років,одноособова відповідальність за злочин, якщо жінка і діти злодія не знали прозлочин чоловіка і батька і не вживали краденого тощо).
Тексти Волинського іКиївського обласних привілеїв наводяться М. Ясинським у монографії„Уставные земские грамоты Литовско-Русского государства” [206], текстКиївського привілею (латинським шрифтом) також вміщений М.Ясинським в „Очеркипо истории судоустройства” [205]; Волинський і Київський привілеї надруковані М.Любавським у додатках до „Очерков истории Литовско-Русского государства доЛюблинской унии включительно” [121]. Джерела дають змогу визначити специфікусуду київського воєводи і волинського старости: коло підсудних їм справ і осіб,склад суду, порядок стягнення судової платні тощо. Привілеї також даютьвідомості про суд пана над селянами, які мешкають на його території,встановлюють правила підсудності у випадках, коли позивач і відповідач належатьрізним панам.
„Грамоты великих князейЛитовских” [38], „Законодательные акты Великого княжества ЛитовскогоXV – XVI веков” [66], „Духовные и договорные грамоты великих иудельных князей XIV – XVI ст.” [61] містять міжнародні договоривеликих князів, грамоти містам про надання магдебурзького права, привілеї окремимкатегоріям населення і особам на особливу підсудність тощо. Ці документидопомагають відтворити принципи діяльності так званих „сумісних”, або „вобчих”судів, які створювалися у випадках, коли сторони були підданими різних державабо, пізніше, належали різним панам; виявити категорії осіб, які підлягалиособливій підсудності; визначити причини впровадження магдебурзького права уВеликому князівстві Литовському і повноваження судів у містах-магдебургіях.
Дослідження сеймових постанові ухвал дає змогу простежити процес змагань шляхти за рівність з магнатами вгалузі судочинства. Прохання шляхти, відповіді на них великих князів, постановисеймів відображають намагання шляхти отримати швидке, неупереджене і недорогеправосуддя; аналіз постанов 1529 і 1531 рр. вказує на спробу впровадження вдержаві сеймового суду. Матеріали сеймових ухвал і постанов видані як додаток умонографії М. Максимейка [126], містяться в дослідженніМ. Любавського [119].
Найкрупнішою правовоюпам’яткою Великого князівства Литовського, безперечно, є три Статути – 1529,1566 і 1588 років. Текст Статуту 1529 року (за Дзялиньським списком зрізночитаннями за Фірлейським і Слуцьким списками) був надрукованийдавньоруською мовою, але латинськими літерами у виданні „Zbior praw Litewskichod roku 1389 do roku 1529 tudziez rozprawy seimowe o tychze prawach od roku1544 do roku 1569” [242]. В 1854 р. текст Статуту за Слуцьким списком буввиданий у Временнику Московського Імператорського Товариства Історії іСтарожитностей Російських. Текст наводився давньоруською мовою.В радянський період у Мінську був виданий текст Статуту 1529 року заредакцією К. Яблонскіса з перекладом на російську мову. Повне академічневидання Першого Статуту було здійснене литовськими вченими під керівництвомС.Лазутки в 1991 р. Другий Статут був виданий в 1855 р. у ВременникуМосковського Імператорського Товариства Історії і Старожитностей Російських (засписком Василя Усовича); видання Пєкосиньського (1900 р.) було здійсненестаропольською і латинською мовами. Текст Третього Статуту видавався уВременнику Московського Імператорського Товариства Історії і СтарожитностейРосійських [164]; в 1989 р. був виданий у Мінську давньоруською, латинськоюмовами і з перекладом на російську мову. Відмітимо перше в Україні виданняСтатутів Великого князівства Литовського, яке здійснюється авторськимколективом науковців Одеської національної юридичної академії під керівництвомП. Музиченка [162; 163]. Тексти Першого і Другого Статутів наводяться зарізними списками (Статут 1529 року – за Дзялиньським списком з різночитаннямиза списками Замойських, Фірлейським, Лаврентіївським, Слуцьким; Статут 1566року – за списком В. Усовича), давньоруською і латинською мовами, додаєтьсявперше зроблений переклад на сучасну українську мову. Видання Другого Статутусупроводжується коментарем. Матеріали видання відкривають простір для подальшихрозвідок правового, державного і суспільного життя Великого князівстваЛитовського на основі аналізу джерел права. Зокрема, ми дістаємо змогупроаналізувати такі аспекти судоустрою і судочинства, як устрій, повноваження,функціонування регіональних судів, або судів воєвод і старост (за Статутом 1529року), порядок комплектування, устрій, різновиди, особливості функціонуваннясудів, створених у ході судової реформи 1564 – 1566 рр., –земського, гродського і підкоморського, визначити різновиди великокнязівськогосуду, принципи діяльності третейських судів, дістати уявлення про судовийпроцес до і після судової реформи тощо.
Саксонське Дзеркало булопам’яткою магдебурзького права. Порівняння його норм, зокрема процесуальних, ізтими, що реально діяли в судах міст-магдебургій на українських землях, даєпідстави для висновків щодо особливостей функціонування магдебурзького права всудах Києва, Володимира, Луцька.
Другу важливу групу джерелскладають судові акти XIV – XVI ст.ст. Збереглися записи судовихсправ великокнязівського суду, судів воєвод і старост, записи про третейськісуди, полюбовні угоди, протоколи справ, які розглядалися земськими, гродськими,підкоморськими судами, акти копних судів, судів міст-магдебургій. Публікаціяцієї групи джерел пов’язана, насамперед, із діяльністю створеної в 1843 р.Київської Археографічної комісії, до складу якої входили В. Антонович, В.Іванишев, М. Владимирський-Буданов. З 1845 р. комісія видавала „ПамятникиКиевской Археографической комиссии” (4 томи), а з 1859 р. почала видавати„Архив Юго-Западной России”. Акти судів, що діяли на українських землях (наВолині, Київщині і Брацлавщині), вміщені в томі ІV, до якого увійшли матеріалипро боярство, томі V, до якого входять акти про міста, томі VІ, до якогоувійшли акти про селянство, томі VІІ, в якому містяться акти про колонізацію,томі VIII, де містяться акти Барського староства [12 – 16]. В 1864 р. розпочалароботу Віленська Археографічна комісія, до складу якої входив І. Спрогіс.З-поміж виданих комісією протоколів судових справ відмітимо акти земських судів(т. XVII), акти копних судів (т. XVIII) [1; 2]. Переважна більшість виданихкомісією матеріалів стосуються литовських і білоруських земель Великогокнязівства Литовського, але є і такі, що стосуються земель українських. В 1868р. В. Антонович і К. Козловський видали „Грамоти великих князів Литовських”, десеред інших документів вміщені записи розглянутих великими князями судовихсправ [38]. Протоколи судових справ XІV – XVI ст.ст. містяться у виданихФ.Леонтовичем актах Литовської Метрики [4; 5] і виданих М.Довнар-Запольськимактах Литовсько-Руської держави [3]. Акти Литовської Метрики, зокрема, судовісправи, які розглядав великокнязівський суд, увійшли до ХХ тому Російськоїісторичної бібліотеки [115]. Книги Литовської Метрики, в яких зустрічаютьсясудові акти, було видано в Мінську і Вільнюсі в 90-і р.р. ХХ ст. [131; 116].Значна кількість актів копних і доменіальних судів опублікованаМ. Ясинським [204]. В 1907 р. були опубліковані записи гродської судовоїкниги м. Луцька за 1577 р. [117]. Судові акти містяться також у таких виданнях,як „Коденська книга судових справ” [86], „Українські грамоти XIV ст.” [171],”Грамоти XV ст.” [39], „Волинські грамоти XVІ століття” [35], „Кременецькийземський суд. Описи актових книг” [88], „Книга Київського підкоморського суду”[77], „Документы на половецком языке XVI века” [58]. При написанні данногодослідження також були використані деякі архівні матеріали, які зберігаються уфондах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, Інститутурукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [173 – 188; 68;69].
Всього нами проаналізованопонад 400 записів судових справ. Ця группа джерел дає змогу реконструюватикартину судочинства в судах на українських землях Великого князівстваЛитовського. Аналізуючи судові акти, можна дійти висновку щодо дотримання тихчи інших передписань законодавчого характеру, практичного застосування різнихза походженням норм у судовому процесі, порядку представлення судових доказів,складу учасників процессу. Відмінності між законодавчими передписаннями іреальним втіленням їх у судову практику дозволяють зробити висновок щодоправосвідомості українського суспільства XIV – XVI ст.ст.
Третю групу джерел складаютьчисленні документи XIV – XVI ст.ст., які стосувалися державного іприватного життя: люстрації, грамоти-пожалування, прохання і клопотання довеликого князя різних представників груп населення, купчі, дарчі, доручнізаписи, заповіти, тексти угод, вінові записи, письмові зобов’язання, борговірозписки тощо. Ці документи надруковані у вже згадуваних виданнях працьКиївської Археографічної комісії (томи IV, V, VI, VII, VIIІ „АрхиваЮго-Западной России”), томі І „Актов, относящихся к истории Южной и ЗападнойРоссии”, виданних Археографічною комісією в Санкт-Петербурзі [6], а також в„Українських грамотах XIV ст.”, „Грамотах XV ст.”, „Волинських грамотах XVІ століття”,„Грамотах великих князів Литовських”, актах Литовської Метрики. Документи, якістосуються торгівельних відносин, видані в збірнику „Торгівля на Україні”[170]. Ця група джерел, хоча і не характеризує безпосередньо судоустрій ісудочинство на українських землях Великого князівства Литовського, є корисноюбазою для відтворення загальної картини доби XIV – XVI ст.ст. Ціннийматеріал для загальної характеристики епохи дають опубліковані мемуари діячівXVI ст., зокрема, мемуари Михалона Литвина [114].
Наявна джерельна база єдостатньою для вивчення судоустрою і судочинства і їхньої еволюції наукраїнських землях Великого князівства Литовського.
Висновки до розділу
Таким чином, зусиллямидослідників – істориків і правознавців – зібраний значний за обсягомдокументальний матеріал, який відноситься до періоду XIV – першої пол. XVI ст.Така фундаментальна документальна база дала змогу дослідникам констатуватиіснування на українських землях Великого князівства Литовського певних видівсудів. Досить ретельно проаналізовані устрій, функціонування та компетенціявеликокнязівського суду, обласних, копних судів (хоча зазначимо, що не всізроблені висновки вважаємо безспорними); на основі детального вивчення Статутів1566 і 1588 років відтворено порядок комплектування, склад та функції земських,гродських і підкоморських судів.
Однак стосовно проблеми, якарозглядається у цій роботі, більшість досліджень має фрагментарний,безсистемний характер, судоустрій і судочинство на українських земляхЛитовсько-Руської держави розглядаються в них у контексті вивчення іншихпроблем. Отже, у вивченні судової системи і судового процесу на українськихземелях Великого князівства Литовського нерозв’язаними залишаються ряд проблем.Остаточно не визначені різновиди судів; не існує усталеної загальноприйнятоїконцепції системи і класифікації судів; не простежено еволюцію судової системиі не встановлені її характер і основні напрямки; не визначений ступіньсамостійності та повноважень ряду судів; є розбіжності у визначенні складу судувеликого князя, обласних судів, доменіального суду, пореформених судів; невстановлено характеру підсудності в різних судах; не визначені до кінця роль ісклад свідків; практично не вивченими залишаються третейські та полюбовні суди;до кінця не уточнено різновиди церковних судів та особливості функціонуваннякожного з них; не показана розбіжність між писаним правом і фактами реальногожиття і не проаналізовані причини такої розбіжності. Слід зазначити, що увітчизняній науці до сього часу не існує усталеної історико-юридичноїтермінології, яка стосується XIV–XVI ст.ст., що, на нашу думку, можнапояснити недосконалим станом вивченості проблеми.
Отже, проблема судоустрою ісудочинства на українських землях Великого князівства Литовського потребуєподальшого вивчення. Наявна джерельна база є достатньою для продовженнянаукових досліджень у цій царині.
Розділ ІІ. Розвитоксистеми державних судів на українських землях Великого князівства Литовського
2.1 Загальнийогляд історії судоустрою українських земель Великого князівства Литовського ікласифікація видів судів
В історіїрозвитку судоустрою українських земель Великого князівства Литовськоговидається можливим виділити три етапи. Перший охоплює період від другої пол.XIV до поч. 70-х рр. XV ст., тобто від входження Київщини, Волині і Поділля доскладу Великого князівства Литовського до скасування удільної системи укнязівстві. Протягом цього періоду суспільне і державне життя князівства булоподібним до суспільного і державного життя Київської Русі [63, с. 113].Достатніх документальних даних про судоустрій цих часів не збереглося. Однак ізтекстів Руської Правди і Уставів князів Володимира і Ярослава випливає, що вКиївській Русі існували суд великого князя, суди його намісників, вотчиннісуди, суди верви, церковні суди [110, с. 7]. В документах XV ст. є вказівки наіснування цих видів судів у Литовсько-Руській державі [38, с. 123; 4, с. 18],отже висновок щодо запозичення Великим князівством Литовським судової системиКиївської Русі і зберігання її протягом названого періоду вважаємо очевидним.
Наступний етапприпадає на останню третину XV – 60-і рр. XVI ст., тобто від ліквідаціїудільної системи і утворення централізованої держави до судової реформи1564 – 1566 рр. Протягом цього періоду ранньофеодальна монархіятрансформується у станово-представницьку, інтенсифікується процес консолідаціїстанів. У судоустрої Великого князівства Литовського відбуваються якісні зміни.Виникає низка нових видів судів, зокрема, третейські, суди для інородців, судив містах з магдебурзьким правом, зростає кількість доменіальних судів; великікнязі практикують передачу суду комісарам, маршалку, Пани-Раді; подібним чиномвоєводи і старости доручають право суду своїм намісникам. Серед дослідниківнемає одностайності стосовно визначення причин такої передачі. Ф. Леонтовичзвернув увагу на те, що третейські, доменіальні суди, суди для інородців і судив містах з магдебурзьким правом були становими судами, і дійшов висновку, щопередача державною владою права суду окремим верствам або особам була наслідкомстанового розшарування суспільства [111, с. 24]. М. Максимейко іВ. Антонович пов’язували виникнення вказаних видів судів прагненням владизвільнитися від надмірного обсягу справ, які вважалися другорядними порівняноіз справами військовими [126; 9]. А. Пашук вважав, що третейські та доменіальнісуди утворилися внаслідок польських впливів [140, с. 34, 26]. На нашу думку,чинників, які зумовили процес виникнення нових видів судів, було декілька.Основна причина передачі державною владою права суду магнатам і шляхті (втретейських і доменіальних судах), міщанам (в судах міст-магдебургій),національним меншинам (суди для інородців), окремим особам (доручення великимкнязем суду комісарам, маршалку, Пани-Раді) полягала в тому, що об’єктивні умовидержавного існування Великого князівства Литовського в XIV – першій пол. XVIст. зумовили підпорядкованість внутрішньої політики держави її зовнішнійполітиці. Напружена зовнішньополітична ситуація диктувала необхідністьпостійного підтримання військової готовності князівства і головна увага урядумусила бути зосередженою на військових справах і безпосередньо пов’язаних ізними фінансових; всі ж інші, в тому числі і судова, посідали другорядні місця.Іншу причину вбачаємо у тому, що в XV ст. посилилася корпоративністьсуспільства і виникнення станових судів було закономірним. Певну роль відіграві притаманний феодальному праву пріоритет приватного права над публічним.
Визначимо ще однупричину, яка, на нашу думку, є однією з найістотніших. Як у ранньофеодальній,так і в станово-представницькій монархії судова функція влади поглиналасяадміністративною, отже, у державі була відсутня судова влада як окрема владнагілка. Спеціальних судових установ до судової реформи 1564 – 1566 рр. у державіне було, суд і судочинство не відігравали помітної ролі в державному життікнязівства і не впливали на внутрішню, а тим більше на зовнішню державнуполітику. Відправлення суду об’єктивно було скоріше джерелом прибутку, ніжзасобом забезпечення порядку в державі або впливовим владним чинником.
Третій етап розвиткусудоустрою Великого князівства Литовського і, зокрема, на його українськихземлях, розпочався із проведенням судової реформи 1564 – 1566 рр. Вінпов’язаний із скасуванням судів воєвод, старост і їхніх намісників івпровадженням принципово нових видів судів – земських, гродських іпідкоморських. На нашу думку, саме судова реформа започаткувала формуванняокремої судової влади в Литовсько-Руській державі.
Система судоустрою Великогокнязівства Литовського протягом довгого часу розглядалась як низкарізноманітних судів, пов’язаних між собою більшою чи меншою мірою. Спробискласифікувати суди були здійснені лише протягом останніх років, хоча ще М.Ясинський говорив про державні (великокнязівський і його різновиди, суд воєвод,старост і намісників), приватні і станові суди (копні, полюбовні, панські, абовотчинні, і міські) [204, с.18]. С. Кудін виділяє суди державні(великокнязівський, або господарський, маршалковий, асесорський, комісарський,суд Панів-Ради) і спеціальні (міські, доменіальні, духовні, копні) [89; 90;91]. На нашу думку, така класифікація викликає певні зауваження. По-перше, внеї не включені третейські і полюбовні суди, а також суди для національнихменшин. По-друге, термін “спеціальні” стосовно названих судів, на наш погляд,не є точним. Звичайно спеціальними кваліфікуються суди, які розглядаютьспецифічні справи, отже, такими, на нашу думку, можна вважати лише духовні судицеркви (вони розглядали здебільшого сімейні справи) і згадані С. Кудіним середміських судів цехові суди (розглядали справи, які виникали в процесівиробництва). Крім того, автор не вказав, який критерій був ним покладений воснову такої класифікації, що, очевидно, зумовилось обмеженим обсягомпублікацій.
П. Музиченко наводить більшточну, з нашого погляду, класифікацію судів. За його концепцією, судиподілялися на центральні (великокнязівський, або господарський суд з йогорізновидами, Головний Литовський Трибунал і Луцький Трибунал), місцеві (копні,домініальні, обласні, земські, гродські, підкоморські і міські), спеціальні(церковні, гетьманський суд, цехові, ярмаркові, суди над іновірцями, каптуровийсуд, полюбовні, або приятельські, козацькі суди) [137]. Як бачимо, дослідниквключає до класифікації всі суди, які діяли на українських землях в XIV – XVIст.ст., не враховуючи тієї обставини, чи діяли вказані суди у Великомукнязівстві Литовському чи в Речі Посполитій. Оскільки темою нашого дослідженняє литовська доба, не вважаємо за можливе прийняти наведену класифікацію.
Вважаємо за доцільнепровести класифікацію судів на українських землях литовського періоду заступенем участі влади в роботі судів і за принципами підсудності. Ми пропонуємоподілити суди на державні та недержавні.
До державних судів Великогокнязівства Литовського відносимо:
1. Центральний суд:
- суд великого князя (господаря);
- суди за його дорученням:
— суд Панів-Ради;
— суд маршалка;
— маршалківський суд;
— комісарський суд.
2. Регіональні суди:
- суд воєвод, старост, намісників;
- суд за їхнім дорученням: суди намісників воєвод істарост.
До недержавних судіввіднесемо:
— доменіальні суди;
— церковні суди;
— суди в містах змагдебурзьким правом;
— третейські та полюбовнісуди;
— копні суди;
— суди для інородців.
Визначимо, що черезвідсутність судової влади до проведення судової реформи 1564 – 1566рр. державні і недержавні суди були не досить чітко розмежовані: по-перше, і вдержавних, і в недержавних судах судили особи, які отримували на це право відвеликого князя і не були професіоналами, від них навіть не вимагалосяобов’язкового знання права; по-друге, як недержавні, так і державні суди небули постійно діючими установами, а відправляли правосуддя лише у разі потреби;по-третє, і державні, і недержавні суди у більшості випадків мусили керуватися спочаткузвичаєвим, а згодом – писаним загальнодержавним правом, а канонічне імагдебурзьке право, якими мали керуватися церковні суди і суди магдебургій, вукраїнських землях було значною мірою модифіковані під впливом місцевого права[75, с.148]; нарешті, сторони, могли на будь-якій стадії процесу перенестисправу з недержавного суду до центрального державного суду (крім селян тамешканців магдебургій) і мали можливість альтернативного вибору суду.
Однак існували принципові,на наш погляд, відмінності: в державних судах правосуддя відправляли посадовіособи, які були представниками державної адміністрації, отже, вони неслибезпосередню відповідальність перед владою; підсудність державним судамвизначалась за територіальним принципом, недержавним – за становим або застаново-територіальним. Окрім того, держава залишила за собою право контролюнад недержавними судами. Так, апеляційною інстанцією для духовних, третейськихсудів, судів магдебургій був центральний державний суд; місцеві державні суди(гродські) певною мірою контролювали діяльність копних, доменіальних судів ісудів для інородців.
Як ми вказували вище,незважаючи на другорядне становище суду і судочинства, в Литовсько-Руськійдержаві судова система зазнавала розвитку. Еволюція судової системи зумовлюваласяеволюцією державного, правового і суспільного життя і була відбитком вказанихпроцесів. Ще однією істотною відмінністю між державними і недержавними судамибула неоднакова можливість для влади втручатись у їхню діяльність. Вплив наперші відбувалося безпосередньо і, таким чином, зміни в їхньому устрої,компетенції і функціонуванні були санкціоновані “зверху” і відбувалися швидше,ніж у недержавних судах. Отже, найбільш наочною еволюція виявилася в системідержавних судів. Після судової реформи 1564 – 1566 рр. у системі державнихсудів відбулись якісні зміни і вона набула такого вигляду:
— суд великого князя і йогорізновиди;
— земський суд;
— гродський суд;
— підкоморський суд.
Зміни в структурі державнихсудів поглибили відмінності між державними і недержавними судами і розпочалипроцес формування на українських землях судової влади.
Що стосується недержавнихсудів, то можливості впливу влади на їхній устрій та функціонування значнообмежувалися, насамперед, звичаєм. Еволюція вказаних судів відбувалася доситьповільно і торкалася виключно деяких їхніх окремих рис і особливостей,структура ж їх лишалась незмінною. Тому недержавні суди не утворили певноїсистеми, а залишалися, скоріше, низкою станово-територіальних судів. Однак,зміни в них відбувалися “знизу”, з ініціативи самого населення (щоправда,переважно суспільної верхівки), отже, на нашу думку, функціонування саменедержавних судів сприяло ефективнішому подоланню правового нігілізму,формуванню певної поваги та інтересу до права і до суду. Таким чином,діяльність недержавних судів зробила свій певний внесок у формування вкнязівстві судової влади.
2.2 Система державнихсудів до судової реформи 1564 – 1566 рр.
Якісні зміни у розвиткудержавних судів Великого князівства Литовського відбулися внаслідок проведеннясудової реформи 1564 – 1566 рр., тому ми вважаємо доцільнимрозглянути державні суди в XIV – першій пол. XVI ст. (дореформений період) ідругій половині 60-х рр. XVI ст. (від судової реформи до Люблінської унії).
Однією з ознак ранньофеодальноїмонархії є невідділеність суду від адміністрації. Право верховного суду вдержаві знаходиться в руках монарха, на місцях відправляють суд призначені нимнамісники-управителі окремих регіонів. Оскільки за феодальної доби приватнеправо домінує над публічним, то основною метою правосуддя є відшкодуваннязбитків потерпілій стороні та поповнення державної скарбниці (якаототожнювалася зі скарбницею монарха).
Київська Русь не булавинятком, тому великокнязівський і регіональні суди Литовсько-Руської державивважаємо спадщиною Київської Русі і споконвічним інститутом давньоруськогоправа. Запозичення Литовським князівством українського-руського права, зокремадавньоруської судової системи, відбулося на державному рівні, тобто маємопідстави говорити про подальший розвиток українських правових традицій улитовський період.
Оскільки великокнязівськийсуд і суд воєвод та старост знаходився в руках державної адміністрації(центральної і місцевої, або регіональної), ми назвемо його державним судом,який складається із двох щаблів – центрального і місцевих (регіональних) судів.Відразу зауважимо, що кожний з названих видів судів мав деякі різновиди, які мирозглянемо нижче.
Хоча державний суд уВеликому князівстві Литовському зберіг свою давньоруську основу, в його устрої,компетенції та функціях відбулися певні зміни, зумовлені еволюцієюсуспільно-державного життя князівства. Однак вони були органічним продовженнямзагальних тенденцій розвитку, намічених ще в давньоруські часи.
Одна з найістотніших змінполягала у звуженні обсягу підсудності державній юрисдикції. У Київській Русідержавному присуду підлягало все населення держави за винятком деякої кількості“церковних людей” і холопів, яких мав судити їхній хазяїн. З-під присудудержавних судів Великого князівства Литовського протягом кінця XIV – першоїпол. XV ст. було вилучено приватновласницьких і монастирських селян таміщан магдебургій. Вказані верстви населення підпадали присуду недержавнихстанових судів (див. розділ ІІІ). Панівні верстви (магнати і шляхта) такожодержали право за власним бажанням створювати приватні суди (третейські абополюбовні) для розгляду своїх справ. Право створювати свої власні суди одержалитакож національні меншини.
Державні суди ми вважаємотакими, що базуються на територіальних засадах: по-перше, їх розподіл співпадаєз територіальним поділом держави; по-друге, державні суди судили всіх мешканцівданої території, крім вищевказаних категорій населення; по-третє, існувалидосить помітні відмінності в праві окремих земель, отже, державні суди маливраховувати ці регіональні особливості права.
2.2.1 Центральний суд
Суд у Великому князівствіЛитовському не був відділений від адміністрації, отже, головною фігуроюдержавного суду традиційно вважався великий князь (господар). Не існувалопостійного і визначеного місця великокнязівського суду; він чинився в томумісці держави, де в даний момент знаходився правитель [205, с. 31]. Це єсвідченням другорядності, додатковості відправлення суду порівняно з іншимидержавними справами великого князя, а отже відсутності судової влади в державі.
Великий князь виступав яксуд першої інстанції для певного кола осіб і з певного кола справ, і як вищаапеляційна інстанція для регіональних судів, а також для судів полюбовних,третейських і судів магдебургій.
З волі великого князявідбувалось надання певним верствам і особам права виключної підсудностіцентральному суду, що було значною пільгою, оскільки великокнязівськеправосуддя було відносно швидким, недорогим і неупередженим, а крім тогопанував погляд на голову держави як на носія вищої справедливості [205, с. 7].При відправленні суду великий князь мусив дотримуватись правових звичаїв, апісля впровадження писаного права – норм Статутів. Отже, в Литовсько-Руськійдержаві, зокрема в українських її землях, панував принцип зверхності закону,традиції над державною владою. Так, із запису в Литовській Метриці від 18травня 1496 р. довідуємося, що на прохання відповідача великий князь давжалуваного листа на землю, яка вже належала позивачеві. Судова справавирішується великим князем “по старине” (за показаннями свідків), а не завласним жалуваним листом [4, с. 96].
Більше того, у випадкахпорушення законності або традицій з боку сторін, що змагалися, справавирішувалася великим князем за законом. Так, у судовій справі, записаній вЛитовській Метриці 11 травня 1496 р., йшлося про порушення правила заповіту.Великий князь вирішив справу за законом [4, с. 95]. Отже, влада дбала пропоновлення справедливості в супільному житті держави. Тому населення прагнулозвертатися до суду великого князя. Протягом XV ст. найчисельнішою категорієюосіб, які підлягали юрисдикції центрального суду, стали магнати, оскільки самевони в даний період посідали провідне місце в державі. Вказані пільгинадавалися спеціальними великокнязівськими “закривальними”, або “залізними”,листами або привілеями, часто разом із наданням земель [див., напр.: 120, с.626].
З кінця XV ст. така пільгапоширилася на іншу численну категорію осіб – відкупників мит, корчом та іншихстатей великокнязівського прибутку. Ми погоджуємося з М. Любавським, якийвважав, що причиною було прагнення центральної влади збільшити надходження довеликокняжої скарбниці та унезалежити вищеназваних осіб від можливої протидіїабо втручання з боку місцевої влади [120, с. 628]. У свою чергу, додамо, що,очевидно, така практика виникла у Великому князівстві Литовському на початкуXVI ст. разом із поширенням в державі ідей Ренесансу та Реформації. Вказівок нанадання вказаній категорії населення судової пільги у більш ранній період намине виявлено.
8 червня 1558 р. великийкнязь Сигізмунд ІІ Август надіслав листа “до всих князей, панов, воевод,каштелянов, маршалков, старост, державец, кнегинь, паней, вдов, наместников,тивонов, земян, дворан, войтов, бурмистров, радец и всих врядников его милостигосподарских и теж князских, панских и духовних”, в якому зазначив, що “…каждыймытник и поборца, албо арендаръ, хто бы одно колвек яким пожитком скарбу нашогошафовал, водле постановеня нашого, не повинен ни перд ким иным, толко переднами, господарем, або паном подскарбием земским, або теж, кому быхмо мызлецыли, становитися и отказовати…” І далі: ”…приказуем, аж бы есте всихсправец и слуг …поборовых и мытных, кром права горячого и иного злочинства,сами не судили и врядником своим судити не казали, и кгвалтом их до того непримушали, трудностей ни которых над росказанье и постановене нашо не чинечи…”[38, с. 110–111]. В іншій грамоті великого князя читаємо: “Мы, господарь,постерегаючи того, якобы за тими споры и незгоды вашими, шкода в пожиткахскарбу нашого не делалася, для тогож, естлибы есте собе от них в той справемытной кривду якую мели, … тогды приказуем вам, ажбы есте теперь зараз в том зними перед нами, господарем, яко в речи поборовой, расправилися, а заочненикоторых пофалок им самим и справцам их не чинили”[38, с. 105]. Отже, бачимо,що також звільнялись від місцевої підсудності і чиновники, яких митникирозсилали для збирання королівських мит. Таким чином, митники, корчмарі та іншівідкупники стали іншою групою, яка отримала право виключної підсудності.
Надання судового імунитетустосовно місцевих судів не тільки аристократам-магнатам, а й відкупникамвеликокнязівських статей прибутку, які звичайно були простолюдинами, а інодінавіть представниками національних меншин, свідчить про певний прагматизмдержавної влади у підході до цього питання. Однак, обсяг такого імунитетурізнився для магнатсько-шляхетської верхівки і для відкупників. На відміну відмагнатів, які отримували право “не судитись у поветех” до життя, відкупникикористувалися цією пільгою лише доки знаходилися на посаді. Крім того, слідзазначити, що відкупники великокняжих статей прибутку були підсудніцентральному суду лише по цивільних справах; по тяжких кримінальних справах,особливо при впійманні їх на “гарячому вчинку”, їх мали судити місцеві суди.Очевидно, це пояснюється тим, що регіональні суди могли вчинити правосуддя намісці негайно; при передачі ж справи до центрального суду майже неминучим булоб зволікання, оскільки гаявся час на подорож до місця перебування великогокнязя. Отже, на нашу думку, влада починає усвідомлювати суспільну небезпечністьтяжких кримінальних злочинів і намагається забезпечити оперативне судочинствопо таких справах.
Стосовномагнатсько-шляхетської верхівки діяли інші правила. В листі великого князяОлександра від 30 травня 1496 р. своєму наміснику князю Мартину читаємо: “…колио котором великом деле они [шляхта] отзовутъ ся до нас, до господаря, и ты быим того не заборонял, а о посполитых делехъ можешъ и сам досмотрати межи ними исправедливость чинити…” [4; с. 107]. На українських земляхрегіональні суди взагалі не могли здійснювати вирок, винесений шляхті у справахз особливо тяжких кримінальних злочинів, без затвердження його великим князем.У привілеї Київській землі зазначено: “А коли проступитъ бояринъ, инонаместнику нашому осудивъ и за поруку давши до нас отложити; мы пак волни будемв той вине взяти и отпустити” [206, с. 6]. У привілеї Волинській землі читаємо:“А князей и панов и земянъ, старосте нашому злыми словы не соромотити, у казньи у вежу их не сажати; а естли бы который ся провинил въ чомъ, князь, або панъ,або земянинъ, ино старосте нас обослати: как мы его научим нашим листом, абопослом нашим, што бы мел с тымъ вчинити, ино ему подле науки нашое то вчинити”[121, с. 389–390]. На нашу думку, таке ставлення влади до магнатів і шляхтиВолині та Київщини можна пояснити тим, що протягом тривалого часу (до початкуXVI ст.) українські землі Великого князівства Литовського зберігали своюправову самобутність. Це було можливим, оскільки входження Київської таВолинської землі в XIV – першій пол. XV ст. до складу Литовського князівства небуло остаточним і безумовним, їх статус коливався протягом вказаного періоду[126, с. 42–46], і лише з другої пол. XVI ст. можна говорити про остаточнеінтегрування цих земель у державне життя Великого князівства Литовського; однакі тоді зберігаються певні специфічні риси суспільного і правового життя Волиній Київщини, що дозволяє нам зробити висновок про збереження національноїправової самобутності українських земель.
Крім кола осіб, існувалоколо справ, підсудних виключно великому князю. За Статутом 1529 р. (Дзялинськимсписком), до них належали політичні та службові злочини, справи про визнанняшляхетства, про позбавлення шляхетської гідності, спори щодо великокнязівськихмаєтків тощо (розд. І, арт. 2, 5, 6, 20), тобто злочини, що були небезпечнимидля державного життя. На нашу думку, підсудність вказаних справ центральномусуду свідчить про усвідомлення владою їх небезпечності для держави.Великокнязівська Устава 1509 р. навіть встановлювала конфіскацію маєтківдержавних злочинців як особливий вид покарання. Отже, вважаємо, що можнаговорити про початок формування публічно-правового погляду на злочин уЛитовсько-Руській державі.
Очевидно, що названісправи, указані в Статуті, могли виникати виключно в шляхетсько-магнатськихколах, отже, по вказаних справах до суду великого князя притягались лишемагнати й шляхта. Отже, привілейована підсудність була встановлена лише длясуспільної верхівки держави.
Однак, окрім вищеназванихвипадків, всі бажаючі могли звертатись до суду великого князя, обминаючимісцеві суди. Як вказувалось вище, центральний державний суд мав суттєвіпереваги над місцевими, тому до безпосереднього суду великого князя вдавалисьчасто, і не тільки привілейовані верстви. Траплялись випадки звернення нетільки фізичних, але і юридичних осіб до центрального суду. В 1503 р. київськіміщани скаржились великому князю на зловживання владою місцевим тивуном іпросили “их з тивунских рук выняти” [42, с. 132]. В 1566 р. міщаниВолодимира неодноразово порушували клопотання перед Сигізмундом-Августом проусунення від влади війта Максима Лудовича і добились свого [36, с. 23, 24, 35,47].
Але привілейовані особимогли за взаємною згодою звернутися по кримінальній справі до суду воєводи абостарости, незважаючи на встановлені правила підсудності. Така невизначеність,нерозмежованість компетенції центрального і місцевих державних судів, їхвзаємозамінюваність свідчить про несформованість як публічноправового поглядуна злочин в дореформений період, так і взагалі судової влади в державі.
Довір’я і любов до ради усередньовічному суспільстві вважалися особливою чеснотою, одним із дарівсвятого Духу, що мав убезпечити людину від гордині [160, с. 69]; отже, зазвичаєм, суд великого князя не був одноосібним. В судових актах періоду, щорозглядається, згадуються численні присутні на великокнязівському суді. Доситьчасто це були представники земель, в яких мешкали сторони; також у переважнійбільшості судових актів XIV – XVI ст.ст. згадується присутність навеликокнязівському суді радних панів: “Смотрели єсмо того дела съ паны радаминашыми” – традиційний початок багатьох судових актів [3, с. 215, 220; 4, с.23,78, 113; 5, с. 29, 137]. Така присутність, на нашу думку, певною мірою сприялагласності судового процесу і водночас формуванню погляду на великокнязівськийсуд як на справедливий і неупереджений. Але М. Любавський вказав ще наодну причину зберігання традиційної присутності “сторонніх людей” вцентральному державному суді: оскільки до видання Статуту 1529 рокузагальнодержавного права в князівстві не було, центральний суд судив згідно змісцевим правом землі, в якій мешкали сторони. Ясно, що великий князь не мігдосконально знати звичаєве право окремих земель; таким чином, необхідною булаприсутність таких знавців. Їхньою функцією було консультувати суд про можливіособливості та відмінності, про правомірність тієї чи іншої санкції з точкизору місцевого звичаєвого права [118, с. 53].
У пошуках правосуддянаселення мусило здійснювати подорож до місця перебування князя, але не булогарантії, що зацікавлена особа зможе добитись розгляду своєї справи.Переобтяжений справами князь звичайно відмовляв населенню, посилаючись або нанестачу часу, або на відсутність належних радників. Окрім того, великий князь,який водночас був і польським королем, більшість часу знаходився у Польщі;населення Литовсько-Руської держави могло звертатись до нього тільки під часперебування його у князівстві. Тому не є випадковим, що населення прагнулодомогтися правосуддя на сеймах, коли можна було напевне застати і головудержави, і всіх радних панів. Однак траплялись відмови у відправленніправосуддя й на сеймах: великий князь відповів майже на всі прохання станівсейму 1511 р. стосовно змін у порядку судочинства, що йому “немає діла” досудових справ [119, с. 533]. Судові справи розглядались на сеймах Мінському1507 р., Берестейському 1515-1516 рр., Віленських 1522 р. і 1528 р. Аленадмірна кількість справ, які чекали на розгляд, не дозволила вирішити їх всі.Саме тому великий князь практикував доручення розгляду справи наближенимособам. Ми погоджуємось з М. Ясинським, який вважав, що такі доручення незмінювали природу суду; він за суттю своєю залишався судом великокнязівським,оскільки мав на меті лише розвантажити великого князя від безпосередньої участіу справах, які вважались державою другорядними, до того ж, діяв виключно підконтролем голови держави. М. Ясинський скласифікував суди, які діяли у Великомукнязівстві Литовському за дорученням великого князя, таким чином: суд маршалка,маршалківський суд і комісарські суди (решта судів, виділенихМ. Ясинським, знаходяться поза часовими межами періоду, що розглядається)[204, с. 18]. Ми в основному погоджуємося із класифікацією М. Ясинського, алевважаємо за можливе додати до вказаних різновидів судів суд Пани-Ради, а такожуточнити й упорядкувати цю класифікацію, взявши за основу ступінь самостійностірізновидів судів.
Вважаємо, що за ступенемсамостійності у вирішенні судових справ першим з різновидів великокнязівськогобув суд Пани-Ради. Відносно ролі та ступеня участі Пани-Ради в суді великогокнязя немає одностайності. М. Ясинський не виділяв даний орган у різновидвеликокнязівського суду, але вказував, що Рада, за дорученням великого князя,могла вести попереднє розслідування обставин справи і представити результати нарозсуд князя, але остаточне вирішування справи і винесення вироку належалоостанньому [205, с. 34]. М. Владимирський-Буданов вважав, що присутність раднихпанів на суді великого князя була обов’язковою, оскільки останній взагалі немав права суду без Пани-Ради; більше того, дослідник започаткував поглядав насуд Ради як на окремий вид суду [33]. Проаналізувавши судові акти і документиперіоду, що розглядається, ми дійшли висновку, що Пани-Рада як така, сама пособі, не виконувала судової функції. Хоча траплялись випадки відмови великогокнязя чинити правосуддя, посилаючись на відсутність належних радників,вважаємо, що присутність радних панів на суді була скоріше даниною традиції,витоки якої слід відносити до давньоруських часів. На доказ нашої точки зорузауважимо, що, по-перше, склад присутніх на суді радних панів не був постійним.31 травня 1495 р. на суді великого князя Олександра був присутнім тількивоєвода віленський, канцлер Миколай Радзивіл [4, с. 67]. На суді великого князяСигізмунда 15 червня 1511 р. були присутніми: віленський єпископ, віленськийвоєвода, троцький воєвода, Жомойтський староста, воєводи Полоцький,Новогрудський та ін. [5, с. 214]. 8 травня 1529 р. на суді великого князяСигізмунда були присутніми три особи: маршалок, намісник Волинський пан МатвійВотехович, писар [3, с. 227]. 1 вересня того ж року на суді булиприсутніми: князь єпископ віленський, воєвода Віленський, староста більський імозирський, воєвода Троцький, віленський староста, маршалок земський воєводановогрудський та ін. [3, с. 229]. На суді того ж великого князя Сигізмунда 21вересня 1512 р. були присутніми: «панове рада вси», а окрім того «тежъ в тот часпри нас были панове рада короны полское» [126, Приложение, с. 27]. Отже, складі кількість присутніх на суді радних панів не були визначені; великий князьсудив у присутності тих із них, хто в кожний даний момент знаходився «підрукою», не виключаючи й іноземців-поляків. Таким чином, склад присутніх бувдосить випадковим, тож даний орган не міг обмежувати судову владу великогокнязя.
По-друге, хоча більшістьсудових актів починається посиланням на присутність Пани-Ради, однак є й такіакти, де вказано: «Сам Александр» [3, с. 67, 72, 83]. В деяких з цих актівтакож згадується про присутніх на суді радних панів (в кінці акту) [3, с.75-76; 4, с. 113], але з тексту документів ясно, що їх роль зводилася виключнодо присутності; безпосередньої участі у розгляді справи вони не брали.Водночас, в деяких актах [3, с. 76-77; 4, с. 67] вказівок на присутність насуді радних панів немає взагалі.
Прямі вказівки набезпосередню участь і самостійну роль Пани-Ради в суді великого князязустрічаємо тільки у випадках доручення великим князем провести справусамостійно. «Приказаньем господаря нашого короля и великого князя его милостьЖикгимонта, я князь Костентин Иванович Острожский, воевода троцкий, гетман егомилости, староста бряславский и веницкий, смотрели есмо того дела,» – читаємо увироку троцького воєводи князя Костянтина Острозького від 23 січня 1529 р. Увинесеному вироку Костянтин Острозький прямо зазначив, що справу вирішувавзгідно з думкою великого князя, висловленою тим з цієї справи раніше [3, с.215]. В акті, датованому кінцем XV ст., записано, що жорославські підданісвідчили перед радними панами (намісником гродненським та старостоюжомойтським), призначеними великим князем вислухати свідоцтво жорославців. Своїпоказання свідки закінчили словами: “А хто бы хотел о том инак поведити, нехайгосподаръ великий княз кажеть насъ с тым перед собою очевисто поставити”[3, с.74]. Отже, і безпосередній розгляд справи радними панами відбувався лише здоручення і відома великого князя; причому і сторони, і судді усвідомлювализверхність великого князя над таким судом. Траплялись випадки, коли радні панивиступали в судовому процесі лише як свідки [4, с. 212; 5, с. 90]. В іншихвипадках їм доручалося наглядати за процедурою принесення присяги [4, с. 72,73].
“Мы з панами радамипомысливше, нашли есмо…” – не більше, ніж традиційна формула. Як бачимо зсудових актів, великий князь радився з Пани-Радою лише при виникненні справ,для вирішення яких немає відповідної норми ні в звичаєвому праві, ні взаконодавстві. Здебільшого у таких випадках передбачалось, що прийняте рішеннявідіграватиме надалі роль судового прецеденту в державі, отже, при вирішеннітакого роду справ бажана була колегіальність (зазначимо, що за привілеєм 1492р. законодавча влада великого князя обмежувалась Панами-Радою). По тривіальнихсправах, де рішення очевидне, великий князь вирок виносив сам [4, с. 11, 67,79, 83]. Також одноосібним було його рішення з найбільш серйозних справ,особливо з кримінальних: вбивства, наїзду на маєток, образи або звинувачення впідробці документів тощо [4, с. 88, 90, 112-113; 5, с. 130].
Крім того, Пани-Рада немогла сама, зі своєї ініціативи, відправляти правосуддя; її суд відбувався лишеза спеціальним дорученням голови держави, здебільшого одноразовим, для даногоконкретного випадку. Радні пани чинили суд не тому, що судова влада великогокнязя була обмеженою (нагадаємо, що привілей 1492 р., який істотно обмеживвеликокнязівську владу в державі на користь Пани-Ради, не згадує про право судуРади), а через переобтяженість голови держави іншими, більш нагальнимисправами. Отже, їхня участь у центральному державному суді зводилась восновному до ролі асистентів великого князя.
Слід зауважити, що в 1529р. відбулася спроба змінити ситуацію: були впроваджені періодичні спеціальнісудові сейми Пани-Ради. До їхньої компетенції входило збиратись для розглядусудових справ і під час відсутності великого князя, причому їхнє рішення непідлягало апеляції, як і рішення самого великого князя; в цьому ми вбачаємоспробу впровадити центральну судову установу. Однак суб’єктивною метою такоговпровадження було знизити переобтяженість великого князя другорядними длядержави справами, якими вважались справи судові порівняно із справамивійськовими, причому пріоритет останніх прямо визнавався державою. В 1531 р.було встановлено, що сесії судових сеймів мають відбуватися двічі на рік: наРіздво та в сьому суботу по Великодню. Термін другої сесії було вмотивованотак: саме в цей час, навесні, звичайно починалися іноземні, насамперед,татарські, навали на Велике князівство Литовське; отже, “чымъ бы ваша милостьмяли по люди писати и ихъ збирати, а они вси въ тотъ часъ будуть на сойме,тогда ваша милость им очевисто роскажете, абы на войну поготову были на томместце, где потреба вскажеть”[126, с. 119].
Пани-Рада не розвинулись вокрему судову установу; до часів прийняття Статуту 1566 р. вказані судові сеймиперестали практикуватись. Отже, суд Пани-Ради можна вважати не самостійнимвидом суду, а різновидом великокнязівського. Однак, Пани-Рада з усіх різновидіввеликокнязівського суду найближче підійшла до потенційної можливості статисамостійним судовим органом. Великий Вальний сейм Речі Посполитої у 1588 р.затвердив закон (конституцію), за яким сеймовий суд міг судити і за відсутностікороля, але це сталося поза рамками періоду, який розглядається в даній роботі.
Іншим різновидомвеликокнязівського суду був маршалківський суд. За М. Ясинським [205, с.214], великий князь міг надати маршалку повноваження судити на невизначенийтермін, отже, маршалківський суд набував деяких рис постійної судової установи.Він працював і під час перебування великого князя в Литві, і за йоговідсутності. Протягом першої пол. XVI ст. юридично були закріплені деякіположення про маршалківський суд. Так, Статут 1529 р. визначив, що даний видсуду при розгляді справ має керуватись “стародавнім звичаєм”, тобто звичаєвимправом, і Статутом (розд. ІІІ, арт. 4). Було визначене коло справ і коло осіб,підсудних маршалківському суду. Його юрисдикції підлягали справи бояр і шляхти,які мешкали у великокнязівських маєтках, справи про з’явлення до місцяперебування великого князя зі зброєю, вчинення там “кгвалту”, безпорядків(Статут 1566 р., розд. IV, арт. 18). Більським привілеєм 1564 р. до компетенціїмаршалківського суду було віднесено справи землевласників з приводу нез’явленняїх на військову службу. Вказане положення було закріплене сеймовою ухвалою 1567р. За Статутом 1529 р., маршалківський суд мав право висилати вижів і діцьких(розд. ІІІ, арт. 4). Його рішення могли виноситись цілком самостійно, але неможна вважати таку передачу права суду остаточною і визнавати маршалківськийсуд самостійною установою: в багатьох “спірних” випадках маршалківський судприпиняв свою діяльність “до науки господарской”, тобто до консультації зголовою держави. Крім того, невдоволена рішенням сторона могла апелювати довеликого князя. М. Ясинський розрізняв маршалківський суд і суд маршалка.Істотна відмінність останнього від маршалківського суду полягала в тому, що судмаршалка відбувався з огляду на одноразове доручення великого князя розглянутиконкретну справу. Таким чином, суд маршалка наближався за характером діяльностіі за повноваженнями до комісарського – наступного різновиду великокнязівськогосуду.
Практика доручення судукомісарам, тобто особам, посланим із “комісією”, із спеціальнимиповноваженнями, була досить поширеною. За М. Любавським, перші згадки прокомісарський суд відносяться до 1475 р. [119, с. 649]. Комісари діяликолегіально. До видання Статуту 1566 року вони розглядали здебільшого земельніі цивільні справи, але іноді – і кримінальні. Статут 1566 року передав земельнісправи до компетенції земських та підкоморських судів, отже, за комісарськимисудами лишилося чітко обмежене коло справ. За Статутом 1566 року до компетенціїкомісарських судів відносилися лише справи про межі між великокнязівськими ішляхетськими маєтками і про викуп великокнязівських маєтків (розд. IV, арт.58).
Комісарський суд захарактером діяльності був недостатньо віддиференційованим від інших різновидівсудів. Він мав багато спільних рис із судами регіональними і третейськими. Дотретейських судів його наближує можливість для сторін обирати суддів заобопільною згодою, «кого бы хто усхотел“. Поширена практика призначеннякомісарами представників місцевої адміністраціїї – воєводи або старости –наближувала комісарський суд до регіональних судів. Але певна зовнішняподібність не дає підстав ототожнювати комісарські суди з вказаними.Комісарський суд, як різновид великокнязівського, відбувався виключно “з волі іласки господарської”, отже, судді-воєводи, старости або інші посадові особидіяли не з огляду на свої функціональні обов’язки, а лише за дорученнямцентральної влади. Право сторін обрати суддів-комісарів за власним бажаннямтакож надавалося великим князем, який залишав за собою право контролювати діїкомісарів на будь-якій стадії процесу.
Комісарський суд не бувзакладом постійним, або таким, що періодично збирається; він не мав визначеногомісця перебування, постійного складу й визначеної компетенції. Призначавсякомісарський суд для кожної конкретної справи окремо.
М. Ясинський стверджував,що комісари, маршалки, намісники виступали здебільшого як асистенти великогокнязя. Вони проводили попереднє слідство, опитували свідків, розглядалипредставлені сторонами документи [205, с. 76]. Проаналізувавши акти ЛитовськоїМетрики, доходимо висновку, що, як правило, такі доручення відбувались увипадках цивільних справ, які стосувались землі (встановлення меж, присудженнямаєтків тощо) або спадщини (здебільшого нерухомої), тобто, у майнових справах[4, с. 23, 34, 113]. Справи кримінальні – особисті ображення, вбивства абозвинувачення у вбивстві, наїзди на маєток, – великий князь судив особисто, безвисилання комісарів [4, с. 83, 88, 90, 112-113; 5, с. 130].
Таким чином, різновидамивеликокнязівського суду були комісарські, маршалківські суди і суд маршалка; вперіод 20-х – 60-х рр. XVI ст. таким різновидом був суд Пани-Ради. Дорученнярозгляду судових справ іншим особам було викликане не прагненням виокремитисудову владу як таку, а відбувалося з тих причин, що відправлення суду булосправою другорядною, отже його можна було доручити довіреним особам і обійтисябез особистої присутності великого князя, хоча, як бачимо, важливі справи, атакож справи спірні вирішувалися ним особисто.
Однак, на нашу думку,практика відправлення суду не особисто великим князем, а іншими особами за йогодорученням свідчить про наявність передумов формування в Литовсько-Руськійдержаві спеціальних судових установ. З усіх різновидів великокнязівського судунайближче підійшла до потенційної можливості розвинутися в самостійну судовуустанову Пани-Рада. Однак, внаслідок зближення Великого князівства Литовськогоіз Польщею посилюються польські впливи на правову систему князівства, зокрема,на розвиток судової системи. Природний шлях еволюції припиняється й замінюєтьсяштучно накинутою польською моделлю.
З середини XV ст. довеликокнязівського суду звертались також у разі невдоволення вирокамирегіональних судів. М. Ясинський вважав, що однією з причин звертання доцентрального суду як до апеляційної інстанції була відсутність до 1529 р.єдиного кодексу законів у князівстві [205, с. 73]. Як наслідок, суд на місцяхнерідко чинився на особистий розсуд судді, отже, допускалися численні зловживаннявладою. Крім того, судді були перевантажені не тільки судовими, але іадміністративними справами, отже, ставилися до судових обов’язків недбало [119,с. 661–662]. Населення змушене було вимагати перегляду справи в центральномусуді. В XIV – на початку XV ст. апеляціям ходу не давали, оскільки формальновироки місцевих судів вважались остаточними [119, с. 643]. Однак з середини XVст. вкорінюється інший погляд на регіональні суди і великокнязівський суд стаєапеляційною інстанцією для державних регіональних судів і для деякихнедержавних – третейських, полюбовних, а також для окреміх видів судівміст-магдебургій. Започаткований був процес формування дволанкової судовоїсистеми. (Однак зауважимо, що остаточно державний суд оформлюється як дволанковийпісля проведення судової реформи в 1564 – 1566 рр., оскільки дотого часу існувала практика переносу справи в центральний суд в обминаннямісцевих судів за наявності обапільної згоди сторін. Статут 1566 року, якийзакріпив впровадження реформи, заборонив звертатися до суду великого князя,доки справа не буде розглянута в місцевому суді, таким чином, за центральнимсудом закріпилася функція апеляційної інстанції, крім певного кола справ,підсудних виключно великокнязівському суду.)
Скарги, що надходили відвказаних судів, великий князь розглядав з Панами-Радою або доручав розглядіншій особі. Берестейський староста пан Юрій Іллінич розглядав “приказаниемгосподаря короля его милости Жикгимонта” разом із панами правильність судусвого намісника берестейського Мишка Романовича [121, с. 38]. Такий суд не слідвважати проявом діяльності регіонального суду, оскільки подібний розгляд справне належав до компетенції воєвод і старост, а відбувався з огляду на одноразоведоручення великого князя.
Таким чином, центральнийдержавний суд був представлений судом великого князя і рядом установ, що діялиза його дорученням і від його імені. Існували потенційні передумови виникненняспеціальних судових установ, але вказаний потенціал не реалізувався, оскількиприродний хід еволюції судової системи був штучно перерваний впливом польськогоправа.
2.2.2 Регіональні суди
Другою ланкою державногосуду були регіональні суди. Вище ми вказували, що вони були започатковані ще задоби Київської Русі, отже, є одним із найтрадиційніших, споконвічних інститутівукраїнського права. Вказаний вид суду проіснував з часів Київської Русі досудової реформи 60-х рр. XVI ст. Його еволюція була зумовленасуспільно-політичними процесами, які відбувалися в державі.
Як відомо, в Київській Русіорганами місцевого загального управління були призначені Київським княземнамісники й тивуни, яким належала і судова влада. В XV ст. в Литовсько-Руськійдержаві виникають централістські тенденції. Удільна система скасовується, а начолі колишніх удільних князівств або особливих самостійних володінь стаютьнамісники. В землях Волинській та Більській вони, за польським зразком,отримали назву старост; головні намісники князівств Віленського, Трокського,Київського, Полоцького, Вітебського, також за польським зразком, сталиназиватись воєводами; в Смоленській землі залишилася назва намісника. Існувалипевні відмінності у функціях воєвод, старост та намісників, але у сфері судовоїдіяльності означені особи мали практично однакові права. З ліквідацією удільноїсистеми воєводи, старости і намісники стали вищою адміністративно-судовоювладою в своїх землях. Таким чином, суд у Великому князівстві Литовськомузалишається залежним від адміністрації, а судова влада не відокремлюється відадміністративної.
Для позначення адміністративнихокругів спочатку вживалось руське слово “волость”, пізніше польське “повіт” ізрідка – “держава”. Звідси традиційна назва голови місцевої адміністрації”намісник-державець” [120, с. 615].
Порівняно з давньоруськимичасами змінився і обсяг судової влади намісників-державців. В Київській Русіїхній підсудності підлягало все населення землі, крім осіб, які підлягалицерковному суду. У Великому князівстві Литовському до середини XV ст. їхнясудова влада поширювалася на шляхту й міщан (щодо селян для них існували певніобмеження), хоча шляхту воєводи та старости мали судити, “седши съ князьми ибоярами”, а міщан судили за посередництвом своїх слуг – тивуна й осмника. Удругій пол. XV ст. практика вилучення з-під регіонального присуду інтенсифікується:деякі категорії населення одержали пільги на підсудність виключно центральномудержавному суду, інші були передані під юрисдикцію недержавних судів. Однак,вказані вилучення не були абсолютними. Як уже зазначалося, сторони мали правоза обопільною згодою перенести справу з великокнязівського суду дорегіональних. Регіональні суди були апеляційною інстанцією для копних судів; доїхньої компетенції відносився нагляд за належним відправленням правосуддя удоменіальних судах. Статут 1529 року зазначає: “а естли оный [пан] разы два наобсылане справедливости вчинити не хотел; тогды в чием повете оного пана тотподданный седит, то воземши децкого от воеводы або от старосты, и тамже в томповете перед правом поставити мает; а оный маеть там права доводити передповетовым судьею” (розд. VI, арт. 13). Згідно з обласними привілеїями землямКиївській та Волинській, у випадках справ між великокнязівськими і панськимипідданими судити мають намісники разом із паном або його суддею. Вказанеположення підкреслювалося великим князем в окремих випадках. При підтвердженнінадання земель Онуфрієвському монастирю від 2 липня 1468 р. зазначалось: “аколи будет которому чоловеку нашому [великокнязівському, підлегломурегіональному суду] дело до монастырского чоловека, ино нашим наместником итивуном тых людей судити з архимандритом Онуфрейским…” [5, с. 15].
Приватноправний погляд назлочин, характерний для доби раннього феодалізму і започаткований наукраїнських землях ще за доби Київської Русі, призводив до того, що як вимагання,так і здійснення правосуддя було приватною справою. Однак у період, щорозглядається, із формуванням зрілого феодалізму, зароджується погляд на злочиняк на державну справу, злочин починає вважатися дією, небезпечною для всьогосуспільства. Отже, суд по справах, пов’язаних із найбільш тяжкими злочинами, щостановлять загрозу для держави і суспільства, влада залишає в руках державнихсудів. Оскільки ці злочини підлягали виключно суду старости або воєводи, їхназивали “старостинськими артикулами”.
Не можемо поділити думку М.Любавського, що впровадження в українських землях старостинських артикулів булозумовлене польським впливом [119, с. 248]. Вважаємо це результатом органічногорозвитку вітчизняної судової системи, який був зумовлений об’єктивним розвиткомсуспільства. Влада усвідомлювала суспільну небезпечність найбільш тяжкихкримінальних злочинів, тому й не віддавала їх у руки вотчинників. Дляпорівняння можна згадати, що в Московській Русі суд по найбільш тяжкихкримінальних злочинах також знаходився в компетенції держави, а не вотчинників.
Польське право певною міроювплинуло лише на обсяг справ, що вважались особливо тяжкими. Перелік цихзлочинів до видання Статуту 1529 року, тобто до впровадження писаного права,дещо вар’їрувався в залежності від регіону. Так, на Волині це були “розбойприличный”, тобто, з речовими доказами, “кгвалт”, “всильство” (насильство наджінкою), покалічення шляхтича й підпал [206, с. 36]. На Підляшші, де значнимибули впливи польського права, до старостинських артикулів належали розбій,домовий наїзд, насильство над жінкою і підпал [118, с. 492]. (Зазначимо, що наПідляшші магнати й шляхта підлягали суду старости лише по старостинськихартикулах. Всі інші справи пануючої верстви розглядали земські суди, створеніза польським зразком; земельні спори на Підляшші вирішувались старостами разоміз членами земського суду, тобто в таких випадках головна роль належаластарості.)
Статут 1529 року ліквідувавцю різницю у визначенні найбільш тяжких кримінальних злочинів і єдиними для всієїдержави старостинськими артикулами визнав наїзд на маєток, розбій і вбивство.
В наведеній вище грамотіСигізмунда-Августа від 8 червня 1558 р. вказується, що митники звільняються відобласного присуду в усіх справах, “кром права горячого и иного злочинства” [38,с. 118], тобто старостинські артикули діяли й у відношенні до цієї категоріїнаселення.
Вище ми вказували, що убільшості українських земель Великого князівства Литовського, зокрема, наВолині та Київщині, вирок воєводи і старости, винесений шляхті по особливотяжких кримінальних справах, мав бути затвердженим великим князем. Однаксторони за обопільною згодою мали право звернутись до місцевого суду і виконатийого рішення без звертання до центрального суду, а також вдатися до недержавнихсудів – третейського або полюбовного. Реальні обмеження для верхівкистосувалися лише рішень про встановлення шляхетства, оскільки нобілітація булапрерогативою голови держави.
Отже, чіткого розмежуваннякомпетенції центрального та місцевих судів не існувало. Верхівка (магнати,шляхта, вище духовенство) мала право вибору суду; таке право було обмежене дляселян та міщан, в тому числі і мешканців магдебургій. Із розвитком феодалізму йускладненням державного життя князівства право відправлення суду починає розглядатисьнасамперед як право одержання судових мит, отже воно виступає як засібзбагачення осіб, які відправляють суд. Надання особі права суду розглядалось якплатня за сумлінну службу поруч із таким традиційним наданням, як маєток. Отже,у справі судочинства на перший план виступає не відправлення правосуддя, астягування судової платні. Певну роль відігравав вже згадуваний факт, щооб’єктивні умови існування Литовсько-Руської держави диктували пріоритетзовнішньої політики над внутрішніми справами, з-поміж яких виділялись,насамперед, справи військові.
Однак не слід вважати, щодержава зовсім не дбала про відправлення правосуддя. В листі до свогослужебника, датованому приблизно 1389 р., великий князь Вітовт писав: “Тылькотот судник Вязовецкій Пилипко жаловал ся нам: привернул дей еси его кконокормству; ино чи не боишся ты, смерде, нас, да чи не бывал ты у нас подпосохом, што его с того дела вернешь, что он на нас суды чинит?” [171, с. 103]В дарчій грамоті Борисовцям тивунського прибутку (із правом суду) Вітовтзазначає: “А кто иметь черезъ сюю нашу грамоту в чом их обидити, того исказним” [171, с. 130]. Отже, в XIV – XV ст.ст. дбання держави пронедоторканність суду та суддів мало характер особистого втручання великогокнязя в справи намісників з метою надання їм допомоги. Спеціального механізмузахисту суддів не існувало.
Іншим свідоцтвом піклуваннявлади про відправлення правосуддя можна вважати той факт, що суд воєвод істарост, як і суд великого князя, не був одноосібним. Склад присутніх на судіосіб і їхні функції ми розглянемо нижче; зауважимо тільки, що їхня присутністьзначною мірою сприяла демократизації судового процесу і була деякою гарантієюзапобігання зловживань з боку суддів. Право судити означало право стягуватисудову платню. Зловживання владою виявлялося як у перевищенні розмірів платні,так і в порушенні меж своєї компетенції. Зем‘яни вінницькі скаржились на те, щонамісник князь Богуш Корецький судить їх підданих “не обсылаючи [їх самих,тобто зем’ян] и на подданных их справедливости у них [зем’ян] не просечы…” [42,с. 84]. Великому князю Олександру скаржився князь Богдан Федорович, намісникпутивльський, що намісник черкаський пан Кмита, всупереч загальним правилам,судить його слуг і людей, які мешкають у Черкасах, і бере з них судову платню[116, с. 278]. Аналогічні скарги приносились великому князю на порушеннярегіональними судами прав присуду монастирів і церквів. Ігумен та старцікиївського Нікольського монастиря скаржились на старосту черкаського Дашковича,що той наказав монастирських людей Совинців “имати и в нятство сажати и запоруки давати” [21, с.307]. Вінничани скаржились на старосту вінницького князяФедора Сангушковича, що останній надсилав своїх вижів у панські маєтки, якщопозивачі зверталися зі скаргою до старости на панських людей. Князь визнавправоту вінничан і нагадав старості, що в такім випадку давати вижів – правопанів [13, с. 86].
Система кормління,успадкована Литовсько-Руською державою від часів Київської Русі, поглибилапрактику ставлення до внутрішніх справ як до другорядних. Практикувалосянадання воєводам та старостам двох і більше держань, вони мали численніобов’язки при дворі великого князя, могли займати водночас декілька посад тощо;отже, мусили відволікатись від судових справ. Таким чином, виникала необхідністьна період відсутності воєвод та старост призначати помічників – в документахтого часу вони називаються служебниками. Серед служебників згадуються тивуни,осмники, намісники. Межі їхньої компетенції коливалися в залежності від волімісцевої адміністрації, якій вони цілком підпорядковувалися, – від праварозгляду дрібних кримінальних справ до взагалі суду на час своєї відсутності;також їм міг доручатись суд у певному окрузі, на певних ярмарках тощо; однак,вони не мали права судити “шляхту и бояръ”, тобто магнатів і шляхту; не буввизначений термін їхнього перебування на посаді (вони могли бути призначенимиабо “до волі господарської”, або “до живота свого”, або “колеєю”, тобто, почерзі, по роках). На нашу думку, така невизначеність статусу служебників булазумовлена незрілістю і недосконалістю структури адміністративного апаратуЛитовсько-Руської держави.
В деяких випадкахслужебники не мали права вирішувати важливі справи без відома воєводи абостарости. Так, Ольбрахт Кгаштовт наказував своєму служебнику намісникубільському, щоб той відклав розгляд справи міщанина Сегеневича “до пріеханьясвоего к Бельску, хотячи им сам в том справедливость вчинити” [6, с. 167].
Із виникненням практикидоручення служебникам суду над населенням в регіональних судах спостерігаютьсячисленні випадки зловживання владою не тільки з боку воєвод та старост, а й збоку служебників. Так, київські міщани скаржились великому князю Олександру, що“от тивунов киевских великии им кривды и втиски и драпежства деются” і просили,щоб великий князь їх “з тивунских рук выняли.” Великий князь ухвалив, що“тувуну не надобе судити их и рядити … и никоторых пошлин не брати” [42, с.135].
Щоб забезпечити своєчаснета справедливе відправлення правосуддя у повітах, влада зобов’язала воєвод істарост обрати з-поміж місцевої шляхти “двох людей добрих і віри гідних” якнаглядачів в обласних судах. Статут 1529 року встановлює, що вказані шляхтичімають бути присяглими і до їхніх обов’язків відноситься чинити суд увідсутності воєвод та старост разом із служебниками останніх. Водночасвпроваджувалася посада присяжних писарів, які мали бути присутніми при суді,вести протокол і дбати про належне стягування судової платні зі сторін. (Статут1529 р., розд. VI, арт. 4) Ми погоджуємося з думкою М. Любавського, якийвважав названу практику прелюдією до впровадження земських судів [118, с. 549;119, с. 662].
Але вказані заходи бажанихрезультатів не дали: на практиці і воєводи, і старости, і їхні служебникинерідко чинили суд у присутності випадкових осіб, або навіть одноосібно, отже,зловживання владою з боку регіональних судів не припинилося.
Численні зловживання, атакож надмірна судова платня стали основною темою скарг шляхти, які приносилисьвеликому князю на сеймах.
Існували численні видисудової платні. Здебільшого ці судові мита йшли або цілком на користь воєводиабо старости, або ділились між ними та великим князем. Найважливішим із судовихмит був пересуд, що йшов на користь суддів. Спочатку пересуд виплачувався абопозивачем, або відповідачем, що виграв справу. Пізніше, за Уставою 1509 р.,пересуд став сплачуватися відповідачем, який виграв справу (“хто правомдоищеться”). Був визначений розмір пересуду, пізніше зафіксований Статутом 1529року: 0,1 позовної суми. З призначенням намісника великий князь спеціальновизначав, яка частина пересуду належить воєводі або старості; іноді останні, зарішенням великого князя, одержували весь пересуд. Іншим видом судової платнібули вини. Вони звичайно йшли на користь великого князя, але іноді останній передававпевну частину вин або “малі вини” цілком регіональному суду. Воєводи тастарости стягували “виметне”, або “викидщину” – суму закладу, який робилисторони при виникненні спору. Сторона, що програвала, позбавлялась закладу накористь суду. “Змирщина”, або “змирська куниця” виплачувалась воєводі абостарості у випадках, коли сторони, які звертались до суду, дійшли згоди довинесення вироку. За Більським привілеєм, розмір змирщини складав від 5 до 12грошей. На користь суду також йшли “заруки”, або “заклади” – сума, яку сторониза обопільною згодою домовлялись виплатити воєводі або старості у випадкуподальшого правопорушення з боку однієї із сторін. Привілей Більській землітакож згадує “помоцне” – мито з виправданого відповідача (5 грошей); а також межовімита (12 грошей), які сплачувались при поновленні земельних меж [206, с. 119,194, 103].
Вказані судові прибуткинамісників-державців були спадщиною давньоруської старовини. У цьому можнапереконатись, порівнявши їх із прибутками суддів за “Руською Правдою”. Надавність походження вказують також назви деяких судових мит, наприклад,“змирська куниця”.
Як великий князь, так івоєводи та старости у своїй судовій діяльності потребували допомоги інших осіб,оскільки судова процедура була досить складною (див. розд. IV). Таких осіб,які, за дорученням великого князя або намісника-державця, займали певні“вряди”, посади в суді та управлінні, називали врядниками. Слід зазначити, щомова йшла не про постійні посади, а про одноразові особисті доручення, що їх маливиконувати слуги великого князя або воєвод та старост за дорученнями останніх.В судових актах згадуються такі врядники, як діцькі, вижі, дільчі, ув’язчі,єдначі тощо. Докладніше їхні функції розглядаються нижче. Згідно з системоюкормління, судова процедура в державних судах передбачала стягнення судовоїплатні зі сторін на користь кожного із врядників.
Михалон Литвин так змалювавстан тодішнього суду: “Бере голова суду, бере слуга суду, бере нотаріус, берепротонотаріус, бере виж, який призначає день суду, бере діцький, який викликаєзвинуваченого, бере чиновник, який викликає свідків…” Воєводи “зайняті безліччюсправ суспільних і приватних, тому вони розглядають справи тільки в святковідні… немає визначених місць для їхніх засідань. Часто оскаржений змушенийшукати правосуддя більш як за 50 миль… Згадані воєводи мають своїх намісників,котрі, насичуючи своє тіло, сидять звичайно в суді під галас гостей, малознайомі із законами, проте завжди стягують свій пересуд” [114, с. 24].
Державні місцеві суди, очолюванімагнатами, мало вдовольняли потребам більшості підсудного їи населення з причинїхньої високої вартості, участі в них некомпетентних осіб, судової тяганини.
Протягом останньої чвертіXIV – першої пол. XVI ст. провідну роль у державі відігравали магнати, щовиявлялося і в галузі судочинства. Це яскраво відбивалося в організації таустрої регіональних судів. По-перше, на посади воєвод і старост, якіздійснювали відправлення суду на місцях, призначалися магнати. По-друге, самімагнати здебільшого одержували судовий імунитет стосовно місцевої судовоївлади: їх мав судити виключно великий князь. По-третє, магнати одержали праводоменіального суду, тобто суду над мешканцями своїх маєтків.
У першій пол. XVІ ст. черезоб’єктивні соціальні процеси, які тривали в Литовсько-Руській державі, провіднуроль у князівстві починає відігравати шляхта. Вона розпочинає змагання зарівність із магнатами в правах, зокрема, і в галузі судочинства. На сеймах1547, 1551, 1554 рр. шляхта вимагає скасування судових привілеїв магнатів. НаВіленському сеймі 1551 р. під тиском шляхти було переглянуто розміри пересуду івижового [126, c. 147, 164].
Вказані досягнення булипрелюдією до проведення докорінної реформи місцевих державних судів.
2.3 Система державних судів у пореформений період іформування судової влади на українських землях
2.3.1 Судова реформа 1564-1566 рр.
Як вже вказувалося вище, проведення судової реформи булопов’язане з істотними змінами в суспільній структурі держави. Хлібний бум, якийрозпочався в Європі в першій пол. XVI ст. внаслідок відкриття Америки, давзмогу шляхті Великого князівства Литовського вийти на провідні позиції вдержаві і розпочати змагання за владу з магнатами. Протистояння магнатів ішляхти знайшло відбиток і в галузі судочинства. Протягом декількох років насеймах шляхта неодноразово ставила питання реформування судової системи, і наБільському сеймі 1564 р. великий князь вдовольнив клопотання шляхти: буливпроваджені виборні земські суди. На Віленському сеймі 1565 – 1566рр. Велике князівство Литовське було поділене на 30 судових повітів і у кожномуповітовому центрі впроваджувалося три типи судів: земські – для розглядуцивільних справ, гродські – для розгляду справ кримінальних, підкоморські – длярозгляду земельних справ шляхти. Статут 1566 р. закріпив проведену реформу. Миподіляємо думку М. Максимейка стосовно того, що каталізатором судової реформистали і зовнішньополітичні умови, в яких опинилося князівство, а саме – війнаіз Московією [126, с. 212]. Влада змушена була зосередитись на військовихсправах, отже, прагнула розвантажитися від надмірного обсягу обов’язків.
Реформа значною мірою звільнила центральні суди і перемістилацентр ваги у суди місцеві: магнати, зі знищенням привілейованої підсудності,підпадали під місцевий присуд; була скасована привілейована підсудність за“закривальними листами”, отже, значна частина населення стала підсудноюмісцевим судам. Саме місцеві суди стають найважливішою ланкою державного суду.На наш погляд, реформа розпочала процес формування судової влади в державі.
Як вже вказувалося, судові справи частково були переданісуспільству (земські суди), частково залишилися в руках влади, але внаслідокпроведення реформи з’являються професійні судді, що призначаються місцевимурядом “до життя”, тобто є незалежними від місцевої влади. Таким чином, судовавлада в державі формується як незалежна.
Хоча й не свідоме прагнення демократії, а сувора необхідністьзмусили уряд провести реформу і тим самим покласти початок виокремленню судовоївлади, вона сприяла бурхливому розвиткові суспільно-правового життя на засадахсвободи і рівності більшості населення і заклала підвалини формування наукраїнських землях елементів правової держави.
2.3.2 Земські суди
Земські суди булипершим в Україні прикладом відокремлення державного суду від адміністрації.Щоправда, мотиви впровадження елементів розподілу влади в указаний період булине ті, якими пізніше керувався Монтеск’є: найважливішими справами шляхти в цейперіод залишалися військові справи, судова влада ще тільки розпочалаформування, і отримання судових прибутків було для суддів не менш актуальним,ніж відправлення суду як таке.
Ми погоджуємосяіз загальноприйнятим твердженням, що сама ідея створення такого типу судів,очевидно, була запозичена з Польщі, але зауважимо, що впровадження земськихсудів на українських землях було підготовлене об’єктивними умовами їхньогосуспільного та державного розвитку. Крім того, під впливом української правовоїі суспільної традиції інститут земського суду зазнав суттєвих змін, які сприяливиникненню істотної різниці в устрої, компетенції і функціонуванні вказаноговиду суду в українських землях.
Впровадженняземських судів в українських землях Великого князівства Литовського відбулося вдекілька етапів.
На Підляшшіземські суди діяли ще в XV ст., оскільки в цьому регіоні, хоча він і належав доЛитовсько-Руської держави, були значними впливи польського права. Вказані суди,як і подібні польські, розглядали виключно справи шляхти, отже, вони базувалисяна становому принципі.
Модернізаціярегіональних судів, проведена Статутом 1529 року, наблизила суди воєвод істарост до земських судів. Вище ми вказували, що вона полягала у дозволі дляадміністрації областей у своєму повіті обрати в помічники “двух земянинов,людей добрых и годных веры”, які за їхньою відсутністі мали розглядати івирішувати судові справи, а також присяжних писарів, до компетенції якихвходило протоколювати хід судової справи. Ці суди розглядали виключно справишляхти, отже, за Статутом 1529 року, вони були організовані за становимпринципом.
Створення наукраїнських землях Великого князівства Литовського земських судів як такихвідбулося на Більському сеймі 1564 р. Загальну картину устрою, компетенції тафункціонування земських судів можна відтворити, проаналізувавши Статут 1566року. За Другим Статутом, земські суди створювались у кожному повітовомуцентрі. З розвитком феодалізму і зародженням передумов формування капіталізму вЛитовсько-Руській державі все більш кваліфікована увага приділяється власності,що сприяло виникненню нових правових інститутів, покликаних захищати власність.До компетенції земських судів були віднесені майнові справи.
Право обиративсіх членів земського суду – суддю, підсудка і писаря – було надано місцевійшляхті. Отже, вперше на українських землях державний суд відокремлюється відадміністрації.
Згідно зіСтатутом 1566 р., шляхта обирала 4 кандидати, з-поміж яких великий князь мавзатвердити одного. Це затвердження вважалося довічним; у випадку відмовиобраного врядника від посади, його смерті тощо всі нижчі рангом затвердженіособи піднімалися в цій ієрархії на один щабель вище: підсудок займав вакантнемісце судді, писар – підсудка. Інші три кандидати у таких випадках необиралися.
Членами земськогосуду мали бути “люди добрые, цнотливые, расторопные, в праве умеетные, родушляхецкого, в том повете добре оселые, не иное веры только хрестиянское”(Статут 1566 р., розд. IV, арт. 1). За Статутом 1566 року, в судді не моглибути обрані ані духовні особи, ані великокнязівські урядники. Після обранняповітовою шляхтою і затвердження великим князем члени земського суду приносилиприсягу на першій же судовій сесії перед воєводою або каштеляном “при зобраньюшляхти”. Текст присяги був приведений у Статуті 1566 року.
Як і в обласних,в земських судах при розгляді справ були присутніми численні сторонні особи,насамперед, представники шляхти. Причина полягала в тому, що із впровадженямвиборних земських судів інтерес верхівки до права і тонкощів судочинствапідсилився, оскільки відтепер практично кожний шляхтич міг сподіватись бутиобраним у члени суду. Шляхта досить ретельно вивчала Статут, і серед неїз’явилось багато знавців права, причому не тільки чоловіки, а й жінки [101, с.143–144]. Якщо серед присутніх були поважні особи, вони брали участь в обговоренніобставин справи: “С тыми панами выше менеными жалобы и отпору выслухавши и томудобре порозумевши, знашли есмо…” – читаємо в судових актах [1, с. 79]. Якправило, ці сторонні особи належали до тих же суспільних груп, що і позивач тавідповідач, і були своєрідними наглядачами за процесом. Так забезпечуваласьгласність процесу, а судді спонукались до справедливого і скорого вирішуваннясправи. Згідно зі Статутом 1566 року, воєводи кожного повіту обирали з місцевоїшляхти возних, що значною мірою замінили вижів і діцьких, які діяли вдореформених регіональних судах. Отже, бачимо, що, на відміну від вижів ідіцьких, возні були постійною посадою; таким чином, маємо підстави говорити проформування професійного судового чиновництва. Докладно функції возних мирозглянемо нижче.
Статутом 1566року були внесені положення щодо захисту членів суду, що не було випадковим.Відсутність судової влади сприяла розвиткові в суспільстві правового нігілізму,який виражався в численних випадках протистояння владі. На Віленському сеймі1565 р. волинська шляхта повідомила Сигізмунда-Августа про те, що “доброгослугу господарского судью повету Володимерского Волчка неякий Кобыленский зроты пана старосты бельского, погонивши на добровольной дорозе, на смертьзамордовал, а подсудка кремянецкого Патрикея збил и зранил.” Великий князь“того Кобыленского ку справе Его Королевское Милости листом мандатом перед себеказати позвати рачил, так теж и о Патрикея з ним справедливость Его КоролевскаяМилость подле обычаю права вчинити хочеть” [3, с. 181].
Спочатку земськийсуд не мав чітко визначених термінів судових сесій. Спочатку справирозглядались і вирішувались відразу після звернення позивача і відповідача досуду. Щоб населення не гаяло часу на судову тяганину, справи розглядалисьнавіть у неділю або в свято. Пізніше були встановлені строки сесії земськогосуду –“роки”. Вони відбувалися тричі на рік. Зимова судова сесія, або “рокитрикрольські”, починалася 7 січня, після свята Трьох Королів, Водохреща. Літнясесія, або “роки троїцькі”, починалась на другий день після Трійці. Осіння, або“роки Михайлівські”, починалася 30 вересня, “назавтрее” після свята СвятогоМихайла. Такий порядок міг порушуватись лише у випадках скликання великоговального сейму, в разі війни або морової пошесті. За нез’явлення на сесію безповажних причин члени суду тратили свою посаду. Поважними причинами відсутностівважались хвороба або зайнятість власними справами в іншому суді. Член судузвичайно обирався із видатних і авторитетних осіб шляхетського походження, ітака особа могла бути відправлена великим князем за кордон у складі посольстваабо за іншими земськими справами. Така практика є ще одним свідоцтвомдругорядності справи правосуддя в князівстві, а отже і зародковим станом уньому судової влади. Однак тут ми зустрічаємось і з свідоцтвом нової тенденції– дбання влади про відправлення суду: при відозві земського судді великий князьмає призначити йому тимчасового заступника, а у випадку відсутності з особистихповажних причин член суду мав посадити замість себе шляхтича, “человекадоброго, веры годного и в законах сведущего” з місцевих землевласників.
Сесії земськогосуду тривали по два тижні, якщо справ було мало; при великій їх кількості сесіятривала до остаточного розгляду всіх справ. Пізніше, за часів Стефана Баторія,термін сесії збільшився до трьох тижнів. Суд тривав з ранку до вечора; справирозглядались в тій послідовності, в якій надходили позови, для чого заздалегідьскладався реєстр.
Земський суд маввладу “на роки зложенные позвати перед себе, судити, и справовати всих пановрад духовных и свецких, княжат, панов хороговных, шляхту и бояр о земские речиз имений однако, одностайно, хто одно кольве в том повете имения свои метибудет” (Статут 1566 року, розд. ІV, арт.25). Держава дбала про дотримання новихправил підсудності, які не допускали судових привілей магнатів порівняно ізшляхтою: був визначений розмір штрафу – копа грошей на користь суду, півкопи накористь підсудка і трьох рублів на користь противної сторони – для всякого, хтоне захоче судитись в земському суді в справах, які підлягають його юрисдикції,і звернеться до замкового, комісарського та інших судів, крім тих випадків,коли противна сторона добровільно піддасться під інший суд (Статут 1566 року,розд. IV, арт. 27).
На практиціюрисдикції земського суду на українських землях Великого князівства Литовськогопідлягали всі мешканці повіту. В судових актах земського суду періоду, якийрозглядається, знаходимо приклади звертання до земського суду магнатів, шляхти,духовенства, міщан (в тому числі і мешканців магдебургій), представниківнаціональних меншин князівства (євреїв, татар), іноземців, які тимчасовоперебували в державі [1, с. 57, 69, 135, 179; 170, с. 13. 16, 28; 31,с. 39, 42, 58; 88, с.24, 27, 29]. Отже, на відміну від польської моделі,земський суд у Великому князівстві Литовському, хоча і складався з шляхти,сформувався як позастановий, що, на наш погляд, пояснюється давнімидемократичними традиціями Литовсько-Руської держави.
Хід розглядусправ протоколювався писарями у судових канцеляріях, а потім протоколизаписувались до актових книг. Також писар вносив до земських книг кожнерішення. Складання протоколів судової справи і внесення їх до земських книгписар міг доручити своїм помічникам-підпискам, однак відповідальність за записицілком лежала на ньому. Земські книги повинні були зберігатися в місцяхпроведення судових сесій в спеціальних будинках, що мали бути побудовані накошти шляхти. Скрині, в яких зберігалися книги, мали по три замки, по одномуключу від них знаходилось у судді, підсудка та писаря. Відкривався будинок затри дні до початку сесії, щоб по вписаним у книги позовам заздалегідь можнабуло скласти реєстр справ, які мали розглядатись, а закривався через три дніпісля закінчення судової сесії, щоб дати можливість шляхті взяти необхіднівиписки з книг. Крім вироків, у книги записувались різні документи, заповіти,акти цивільних угод, королівські листи тощо для запобігання їх втрати: “Листмой вызнаный, под печатми некоторых людей добрых, дал, который перед намиоказавши просил, абы до книг земских уписан был” [1, с. 43]. В земські судовікниги записувалися і заяви про втрату документів. У справі попа Тирського зПашком Манойловичем про нібито порушення зобов’язання видачі посагу батькамиПашко Манойлович заявив: “Кгды ми згинула скрынка з листы, которая украдена здому моего, на тот час тот лист его вызнаный згинул, якож я по згиненю тоголиста враду замку Гродненскаго оповедал и в книги то записати дал, на што ивыпис с книгъ на то в себе маю… ” Суд вирішив справу на його користь [31, с.42]. Таким чином, книги земських судів були і своєрідними нотаріальнимикнигами. Виписка з судової книги мала ту ж силу, як і сам оригінал документу,тому судові книги ретельно оберігались і законом, і суспільством. В ЦДІАК Українизбереглися книги Володимирського, Кам’янецького, Кременецького, Луцькогоземських судів, записи в яких відносяться до періоду, що розглядається.
Як вжезазначалося вище, земські суди розглядали цивільні справи. Для розглядукримінальних справ існували гродські суди. Але з часом функції земського ігродського судів значною мірою змішуються, що, на наш погляд, пояснюєтьсязародковим станом, а отже, недосконалістю судової влади в період, якийрозглядається. Згодом змішання досягло такого ступеня, що навіть досвідченіюристи не могли визначити, які акти до якого суду відносяться [98, c. 92]. Томув актових книгах земського суду, окрім записів про цивільні справи, знаходимочимало записів про кримінальні справи мешканців повіту. Так, в книзі Кременецькогоземського суду в 1568 р. внесено позови про захоплення маєтків, пропограбування і побиття підданих, про наїзд на маєток, скаргу бурмістра та міщанпро пограбування сіна на ланах, про захоплення майна, про привласненняспадкового майна. В 1569 р. до Кременецького земського суду надійшла скарга наКременецького старосту князя Миколу Збаразького за відмову розглядати справу таза судову тяганину [180], до Київського земського суду – скарга ГанниКутровської на врядника воєводи Київського Березького Кшиштофа про спустошеннята захват її гаю [175]. У книзі Кременецького земського суду також багатозаписів справ щодо прав поземельної власності (про оренду і купівлю земель іспорів про межі), дозвільні листи (дозвіл на продаж маєтків), справи про прававолодіння землею, позови про боргові зобов’язання, скарги на особистіображення, крадіжки, про стягнення боргів [88, с. 43–48].
Апеляційноюінстанцією для земського суду, як і для інших державних судів, був суд великогокнязя. Статут вказує, що при незгоді з вироком невдоволена сторона мала несоромотити суддів “злыми словесы”, а заявити: “Пан суддя! Твій вирок я вважаюневірним, дозволь звернутися до суду великого князя.” Але заборонено булоапелювати від вироків, що базувалися на підставі представлення досконалих, абодостатніх (з точки зору теорії формальних доказів – див. у розд. IV) доказах:на письмових зобов’язаннях сторони, яка програвала справу, або на їїдобровільному зізнанні; також заборонялось апелювати, посилаючись на дрібніпорушення формальностей при відправленні суду (Статут 1566 року, розд. IV, арт.11). Апеляція не повинна була іти за межі Великого князівства Литовського.Порушувач цієї постанови, що викликав противну сторону на суд великого князя вПольщу, мав сплатити викликаному 12 рублів грошей (Статут 1566 року, розд. IV,арт. 63).
Одним ізнайважливіших наслідків реформи була реалізація прагнення шляхти домогтисьшвидкого і недорогого правосуддя. Якщо в дореформений час, як вжепідкреслювалося вище, магнати, які тримали суд у своїх руках, розглядали йогояк джерело прибутку і знаряддя для експлуатації всіх верств суспільства, якізнаходились в їхньому присуді, то із впровадженням виборного суду шляхтадомоглася перетворення судових мит на звичайну винагороду за працю, тому булопереглянуто судову платню і встановлено її нові розміри. “Пересуд” (судове митона користь суддів) складав тепер не 10% від суми виграного позову абовідсудженого боргу, як було до початку 50-х років, і навіть не 5%, як буловстановлено на Віленському сеймі 1551 р. [118, с. 722], а тільки в розмірігроша з кожної копи, тобто 1,6 % (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 25, 27).Значно знизилися судово-канцелярські писарські мита. Якщо на Віленському сеймі1551 р. великий князь підтвердив старий звичай стягувати за запис в книгивід всіх документів великих і малих – 2 гроши, за виписку – 12 грошей, тоДругий Статут визначив писарям земському і гродському такий прибуток: за записсудового позову – грош, за виписку – грош, за судові листи і виписки судовихрішень – 2 гроши, за виписки на пергаментних аркушах – 12 грошей, причомупергамент, віск і шнури для печатки повинна дати сама сторона. Значно зниженібули мита, що раніше платились вижам, ув’язчим і діцьким. Возний, що значноюмірою замінив їх, мав одержувати: по грошу за милю в один кінець, за оглядслідів злочину на місці і за свідчення – по грошу, за введення у володіння завироком суду по грошу з кожної служби людей і по півгроша за кожну“пустовщину”, яку орють, за стягнення грошей – 2 пенязі з кожної копи, тобто0,3% (Статут 1566 року, розд. IV, арт. 5).
Земські суди булистворені внаслідок переобтяженості місцевої влади, насамперед, військовимисправами. Погіршила й без того складне становище війна з Московією. Отже,причиною впровадження земських судів була необхідність звільнити місцевий урядвід надмірного обсягу обов’язків. Однак об’єктивно створення земських судівстало важливою подією в розвиткові судової системи Литовсько-Руської держави:судові справи частково були передані суспільству; внаслідок проведення реформи виникінститут професіональних суддів, незалежних від влади. На державному рівнівпроваджуються елементи розподілу влад. Формується незалежна від уряду судовавлада.
2.3.3 Гродськісуди
В 1566 р. ДругийСтатут впровадив гродські суди, які мали судити кримінальні справи мешканцівповіту.
Гродський суд, як і земський, веде своєпоходження від колишніх регіональних судів. Назва гродських судів походить відназви місця, де звичайно відбувався названий суд – він чинився “на гроді”, абов замку, що знаходився в центральному місті землі; звідси й інша його назва –суд замковий.
Владаусвідомлювала суспільну небезпечність найбільш тяжких злочинів, які булиназвані “старостинськими артикулами” і були підсудні виключно адміністрації –воєводі або старості. Перелік таких злочинів на момент створення гродськихсудів дещо розширився порівняно із Першим Статутом. За Другим Статутом,найбільш тяжкими кримінальними злочинами вважалися наїзди на шляхетські маєтки,розбій у великокняжих містах і на дорогах, підпал, згвалтування жінки,злодійство, підробка грошей і паперів, вбивство шляхтича (Статут 1566 року,розд. IV, арт. 20). Суд по названих справах влада залишила у своїх руках:гродський суд мав складатися із воєводи або старости (або призначеного нимнамісника), замкового судді і замкового писаря. Замковий суддя призначавсявоєводою або старостою із місцевої шляхти; він мав бути “чоловеком добрим, втому повіті осілим”. По призначенні суддя приносив присягу (Статут 1566 р.,розд. IV, арт. 21 ). Отже, суд по найбільш тяжких злочинах залишається в рукахадміністрації.
До проведенняреформи склад присутніх в суді не був постійним, для кожної конкретної справитакі люди обирались окремо, тому частою була участь випадкових, некомпетентнихлюдей. Вони не несли відповідальності за вирок і виконували роль лише пасивнихспостерігачів.
На відміну відних, гродський суддя став центральною фігурою гродського суду і ніс певнувідповідальність за свою діяльність. Із призначенням на посаду він приносивприсягу за формулою присяги земського судді; без принесення присяги замковийсуддя до посади не допускався. За нез’явлення на судову сесію або за достроковеїї припинення без поважної причини (такою вважалась хвороба або участь по своїхсправах у судовій сесії замкового або земського суду іншого повіту, якаспівпала по термінах з даною сесією) члени суду втрачали свою посаду. Вони буливідповідальними за вирок: у разі протиправного рішення члени гродського судумогли викликатися скривдженою стороною до великокняжого двору, де мали чинитисвій суд в особистій присутності великого князя (Статут 1566 року, розд. IV,арт. 21).
Вважаємо, щодіяльність гродських судів є свідченням формування в Литовсько-Руській державіпублічного права. Розширюється коло “старостинських артикулів”, тобто справ,визнаних державою небезпечними для суспільства, а не тільки для окремої особи;намічається розокремлення цивільних і кримінальних судів, а згодом і цивільногоі кримінального процесів. У Литовсько-Руській державі намічається перехід відфеодального права до буржуазного.
До замковогоприсуду належали майже всі верстви населення Великого князівства Литовського. ВЦДІАК України зберігаються судові книги Вінницького, Володимирського,Житомирського, Київського гродських судів, записи в яких відносяться доперіоду, що розглядається. Видані матеріали книг Луцького гродського суду.Названі судові книги містять справи шляхти, міщан, великокнязівських селян;перед гродським судом ставали приватновласницькі селяни у випадках, коли панвідмовлявся вчинити правосуддя або при скоєнні ними тяжких кримінальнихзлочинів. Звертались із скаргами магнати, духовенство (католицьке іправославне) і навіть міщани магдебургій, а також євреї, незважаючи на те, щомали свої общинні суди [135, с. 17, 24, 30, 31, 44; 36, с. 15, 17, 18, 22, 24].Отже, замковий суд формується як позастановий.
В гродськихсудових книгах містяться записи стосовно справ про наїзди на маєтки, вбивства,побиття, покалічення, грабунки, злодійства, замахи на вбивство, загрози,незаконне привласнення земель, худоби, ув’язнення, тортури, підпали, невидачубіглих селян, знищення межових знаків, вимагання грошей тощо [117, с. 28, 34,56, 73, 81].
Однак зустрічаємочимало записів про цивільні справи: порушення боргових зобов’язань, невиконаннядомовленості про шлюб, тяжби про спадщину, порушення правил оренди, невидачувикупленого закладу тощо. У замкових книгах знаходимо також дарчі записи,заповіти, записи укладених угод, довіреності на стягнення боргу, записи пропродаж маєтків, вінові і заставні записи [117, с.29, 42, 47, 49, 54, 58; 36, с.16, 18, 22; 35]. Записи такого роду, за правилами, повинні були заноситись докниг земського суду; але ж “рочки судові” земських судів відбувались лише тричіна рік. При небажаності або неможливості очікування зацікавлена особа могла, зізгоди місцевої влади, внести необхідні записи до гродських книг, оскількисудові сесії гродського суду, „рочки”, велись щомісячно. Згодом такі записиможна було перенести в земські книги. Отже, замкові судові книги, як і земські,були своєрідними нотаріальними книгами.
В період, якийрозглядається, домінує притаманний феодальному праву приватноправний погляд назлочин. Одним із доказів цьому є правило, за яким судова справа порушувалась увипадках звернення потерпілого до суду. За ініціативою потерпілого, скаргазаносилась в замкові книги, і надсилався позов відповідачеві. При неможливостівручити позов особисто (наприклад, через відсутність особи, її хворобу тощо)він вручався будь-кому із довірених осіб відповідача. Суд без позову відбувавсялише над особами, впійманими на “гарячому вчинку”. Гродський суд мав розглядатиту справу, яка була викладена у позові; побічні обставини, з’ясовані під часрозгляду справи, але не вказані у позові, не враховувались. Так, чоловік ГанниМонтовт звернувся до Луцького гродського суду зі скаргою на свою дружину заподружню зраду. Відповідачка зізналася, що не тільки перелюбствувала, але інамагалася отруїти свого чоловіка. Суд, який очолював Костянтин Острозький,поставився прихильно до Ганни і, зваживши на те, що в позові не було заяви проотруєння, залишив указану обставину без уваги [101, с. 149].
Позов вважавсянедійсним при виявленні в ньому виправлень, неузгоджень при зіставленніпозовів, вручених позивачеві і відповідачеві.
У деяких випадкахрозслідування справи починалось і без скарги потерпілого. У Луцькій гродськійкнизі від 3 лютого 1577 р. вміщено запис про заяву пана ВасиляБорзобогатого-Красенського про знайдення в лісі села Боголюбого трупу. Вознийза дорученням суду провів допит населення з цього приводу [117, с. 18]. Однаквважаємо, що не можна говорити про публічноправний погляд на злочин у період,що розглядається. Справа скоріше в тому, що вбивство або інший злочин, скоєнийневідомими, у народній свідомості кваліфікувався як “змаза грунту”, своєріднапляма на репутації регіону, і підозра могла лягти на будь-кого із місцевихмешканців. Досить порівняти даний випадок із практикою, що існувала ще з часівКиївської Русі: при виявленні на території общини невідомого небіжчика общинаповинна була “вивести слід”, тобто довести, що вбивство скоєне не її членом, ітим самим “очиститись”.
Вперше в історіїсудочинства Великого князівства Литовського за Статутом 1566 року передбачалисьзаходи щодо забезпечення з’явлення звинуваченого до суду. При скоєнні особливотяжкого злочину в разі ухилення відповідача від з’явлення (і тим самим відздійснення правосуддя) гродський суд негайно повідомляв про це місцевуадміністрацію і чинив виволання. За непослушність праву виволаний оголошувавсяпоза законом, позбавлявся особистих і громадських прав. Заборонялосяспілкуватися з ним, давати йому притулок; його жінка вважалась удовою, а діти –сиротами. Відновити себе в правах можна було лише ставши перед гродським судом.
При неможливостіз’явлення до суду сторона мала повідомити про це спеціальною заявою абопредставити відповідні підтвердні документи. 3 червня 1577 р. зем’янин ДмитроЯловицький повідомив Луцький гродський суд про неможливість з’явлення впризначений термін до суду в місто Кременець через нашестя татар. 27 лютого звегельськийміщанин єврей Ізраїль Ізаєвич пред’явив на суді виписку із Звегельськоїзамкової книги – судове свідоцтво про хворобу, яка завадила йому з’явитися доЛуцького гродського суду в призначений термін. 28 березня Луцький гродський судвідклав розгляд справ через хворобу відповідача, через хворобу потерпілої [117,с. 21, 29]. 11 жовтня 1568 р. Володимирський Бродський суд відклав розглядсправи між панами Жоравницькими і луцьким старостою Корецьким через нез’явленнядо суду останнього [188]. Поважною причиною нестання на суд вважалася такожзайнятість державними справами: участь у Великому вальному сеймі, від’їзд закордон у складі посольства тощо.
Держава дбала продотримання порядку в суді. Статут 1566 р. зобов’язував сторони з’являтися досуду без зброї (дозволялося мати при собі лише меч або кинджал, “корд” – якознаку шляхетської гідності). За вхід до судового помешкання зі зброєюсплачувався штраф 12 рублів грошей на користь великого князя. Розгляд справипорушника відкладався доти, поки той не з’явиться без зброї. Якщо ж порушник інадалі не виконає вимогу суду, зазначалося в Статуті, він вважатиметься таким,що не з’явився до суду, втратить справу і понесе відповідне покарання.
Передбачалисьпевні заходи стосовно недоторканності учасників суду і сторін. За образусловами іншої сторони або членів суду винного ув’язнювали на 6 тижнів узамку; за поштовх або удар – стягали штраф 12 рублів грошей і ув’язнювали взамку на 6 тижнів. За виймання зброї в суді відтявали руку. За поранення абовбивство як членів суду, так і іншої сторони карали на смерть. Родичі іспадкоємці вбивці мали виплатити родичам вбитого з його маєтку “головщину” –штраф за голову вбитого. Дозволявся збройний опір у випадку збройного нападу;такий опір вважався необхідною обороною і не карався. За втечу відвідповідальності порушник порядку в суді підлягав виволанню.
Члени суду такожвідповідали за дотримання порядку в суді. У випадку образи сторін членами судуті могли заявити про це великому князеві. Той викликав гродський уряд і вимагавпояснень. У разі підтвердження істинності скарги члени суду мали відсидіти вув’язненні в замку 6 тижнів. За порушення мирного розгляду справи, пораненняабо забиття під час процесу будь-кого з його учасників члени гродського судупідлягали смертній карі, головщина родичам вбитого виплачувалась з маєткувбивці. Однак старости, воєводи й гродські судді мали привілеї в галузіпідсудності: вони підлягали виключно суду великого князя (окрім таких справ, щовиникали у них як у власників маєтку, – тоді вони судились, як звичайніземлевласники, у земському суді).
Не допускалосьнасильство над супротивною стороною під час тривання судової сесії. Запоранення, вбивство, що прибулий на суд вчиняв їх під час “рочків судових”, віннегайно “обсилався” возним, йому вручали позов і він мав відповісти за свійвчинок на цій же судовій сесії.
Гродський урядбув виконавчою владою у повіті, отже, до його функцій входило виконання вироківінших судів повіту, які ті не мали змоги виконати самостійно. Для цього пригродському суді знаходилися кат і в’язниця.
Замковий суд мавповноваження вживати суворих заходів стосовно тих, хто не виконує судовихрішень. Воєвода, староста або намісник оповіщали шляхту повіту про деньскликання посполитого (загального) рушіння, в якому повинна була взяти участьвся шляхта без винятку під загрозою штрафу в 24 рублі грошей на користьвеликого князя, і за допомогою такого рушіння примусово діставляли порушника догродського суду для здійснення вироку або, за дорученням суду, виконували вироксамі. При цьому із порушника стягувалася “зарука”, одна половина якої ішла накористь великого князя, інша – на користь позивача. При повторному нез’явленніпорушник оголошувався поза законом і підлягав смертній карі. 1 травня 1577 р.за допомогою ополчення всієї шляхти Луцького повіту, на підставі судовоговироку, відбулося введення панів Красенських у володіння частиною маєткуХолонева, що належав волинському каштеляну Мишці-Варковському. Того ж дня, напідставі судового вироку, відбулося введення пана Скленського, за допомогоюополчення шляхти всього повіту, у володіння частиною маєтку Бородичів [117, с.35].
Однак повітоверушення виявилось недостатньо ефективним, і статутова поправа 1578 р. змінилазаходи щодо порушників: останній відповідав частиною свого маєтку передпозивачем; виконання постанов гродського суду контролювали гродський уряд,возний і два шляхтичі. У разі опору з боку винного позивач мав покликати тогона суд великого князя спеціальним мандатом [163, с. 416]. Отже, в середині XVIст. влада намагалася упорядкувати суди і судочинство, законодавчо обмежитисвавілля магнатів і шляхти. Формувалася судова влада як така. Образа членівсуду, недостойна поведінка на суді вважалися образою правосуддя; держава почаладбати про належну поведінку членів суду, були передбачені покарання занепокірність владі. На перший план виходило здійснення правосуддя, а нестягування судової платні. Впроваджувалися заходи щодо забезпечення з’явленнязвинуваченого до суду, щодо виконання судових вироків.
Однак гродськийуряд не завжди мав можливість примусити порушників права виконати судовийвирок. Проблема полягала в тому, що возних, які мали виконувати поліційніфункції у повіті, було небагато, як правило, приблизно п’ять-шість осіб [98, с.272, 273, 289], і вони не могли забезпечити належного порядку в повіті.Звичайно, враз переломити психологію населення, змінити його погляд на суд ісудочинство як на прояв публічноі влади, на суспільно важливу справу булонелегко, і процес цей відбувався порівняно повільно і тривало. Судові актинеодноразово згадують про опір вижам, а пізніше возним з боку населення повіту.Так, виж Миколай докладав, що, за призначенням Луцького гродського суду, вінвручив рикуні (управительниці панським маєтком) пана Михайла Козинського “копеюз листу навпоминалного о посегане кгрунту Бытенъского, поведаючи тои рыкуни,аби тот лист и копею вряднику отдала, а врядник абы до пана послал; то пак таярыкуня лист и копею з окна за нами выкинула” [117, с. 123].
Але в актахзгадуються і випадки насильства, вчинені возними. В уже згадуваній книзіЛуцького гродського суду міститься запис про скаргу пана Івана Княгининськогопро побиття возним Марком Збранним його селянина в селі Княгинині [117, с. 49].
На наш погляд,таке ставлення населення до судових чиновників і членів суду до своїхобов’язків пояснюється тим, що процес формування судової влади як такої уВеликому князівстві Литовскому щойно починається. Одним із чинників їївиникнення було формуванння в державі публічного права. Публічноправовий поглядна право стає все помітнішим. Пореформені суди вважаються населенням носіямисудової влади в повіті. До них звертаються всі верстви населення повіту безвинятку. До замкового уряду, як до такого, що повинен дбати про охорону “покоюпосполитого” в повіті, звертаються не тільки в разі скоєння злочину, а й припотенційній загрозі його скоєння. В 1576 р. король Стефан Баторій видав грамотупро прийняття під свою охорону луцького мостовничого Івана Красенського, нажиття і майно якого робились неодноразові замахи з боку волинського каштелянаМихайла Мишки-Варковського. Грамота була зареєстрована в луцькому гродськомусуді [117, с. 46].
Значного впливудержавних судів зазнають суди магдебургій, копні й панські суди. Одним ізвизначальних чинників формування судової влади на українських землях буловпровадження в 1571 р. Луцького Трибуналу.
Апеляційноюінстанцією для гродських судів був суд великого князя, а із створенням ЛуцькогоТрибуналу апеляції подавались туди [147, с. 13]. Другий Статут встановлюєправило для подання апеляції і переносу справи на суд великого князя. Сторона,яка вважала вирок таким, що протирічить праву, не повинна була соромотити іображати суддів, а мала заявити, що вирок вважає несправедливим і тому бажаєзвернутись за правосуддям до великого князя. Заборонялось апелювати за межіВеликого князівства Литовського; такі апеляції не розглядались, і той, хтовикликав, повинен був сплатити викликаному 12 рублів грошей ( Статут 1566 року,р. IV, арт. 61).
Таким чином, гродські суди,утворені внаслідок судової реформи 1566 р., судили все населення повіту покримінальних справах і виконували поліційні функції у повіті. До них зверталисьпрактично всі верстви населення повіту, навіть ті, що за законом мали своїстанові суди (наприклад, євреї, мешканці магдебургій, духовенство). Існуваннягродських судів сприяло розвитку і вкоріненню публічного права. Влада впершенамагається створити гарантіїї дотримання вимог поводження в суді, належногоходу судових сесій і виконання судових вироків. Виникає інститут професійнихсуддів. Гродські суди значною мірою сприяли формуванню у Великому князівстві Литовськомусудової влади як окремої владної гілки.
2.3.4 Підкоморські суди
Підкоморські суди наукраїнських землях Великого князівства Литовського були впроваджені внаслідоксудової реформи 1566 р. До їхньої компетенції входив розгляд земельних справшляхти.
Історія земельногосудочинства у більшості феодальних країн Європи має певні спільні риси. Праворозгляду земельних справ первісно належало верховній владі, оскільки суд вепоху раннього феодалізму взагалі не був відокремленим від адміністрації. Зформуванням станово-представницької монархії виникають судові інституції поземельних справах, які діють за дорученням і від імені верховної влади.Наступним етапом розвитку земельного суду є впровадження особливих судовихустанов, які спеціалізуються на розгляді вказаного виду справ.
Велике князівствоЛитовське мало певні відмінності від такої схеми. До середини XVI ст. розглядземельних справ відбувався на традиційних, архаїчних засадах, що булизапочатковані ще давнім звичаєвим правом. Свідченням давності походженняземельного судочинства на українських землях є той факт, що процедура вирішенняземельних суперечок обставлялася урочисто, а сторони та свідки, приносячи присягу,ходили по межі із землею на голові (пізніше землю замінили іконою). Протягомтривалого часу земельні справи розглядались полюбовними судами або великимкнязем; пізніше їх могли розглядати призначені великим князем комісарські суди;за бажанням сторони могли звернутися до регіонального суду. Така система буланеефективною, нечіткою, що ускладнювалось також поширеною практикою наданнясудових імунітетів певним верствам населення; окрім того, сама процедура судупо земельних справах була надто дорогою. У скарзі про зірвання приятельськогомежування, дешевшого від комісарського, датованій 1565 р., читаємо: “Кувеликому накладу и утраті пришла, готуючися к тому року и отправуючи тот рок,што мя коштуєт 300 коп грошеи…” [77, с. 9].
Із розвитком іупорядкуванням системи феодального землеволодіння, стабілізацією станівсуспільства, виходом шляхти на провідні позиції в державі, реалізацією прагненьшляхти до рівності з магнатами у галузі судочинства виникає потреба вудосконаленні суду по земельних справах. Зауважимо також, що приблизно в цей жеперіод давнє земельне судочинство втратило актуальність не тільки у Великомукнязівстві Литовському. Так, наприклад, у Московській державі ст. 84 Судебника1550 р. заборонила вдаватися до третейських судів при виникненні земельнихсуперечок і передала їхній розгляд виключно суду царя або його намісників [152,с.117]. Отже, відмова від традиційного розгляду земельних суперечок у Великомукнязівстві Литовському диктувалася об’єктивними чинниками, насамперед,архаїзмом і дороговизною процедури.
За зразок длянового земельного судочинства було взято польську модель. Заперечувати абоігнорувати польські впливи на українську правну систему, зокрема, на проведеннясудової реформи 1566 р., неможливо, але, проаналізувавши судові акти, вважаємоза необхідне зробити деякі зауваження стосовно характеру і ступеню цьоговпливу. Безумовно, цілком уникнути його було неможливо хоча б тому, що верховнавлада у Польщі і у Великому князівстві Литовському з середини XV ст. буласпільною. Польща мала розвиненіший рівень земельного судочинства порівняно ізВеликим князівством Литовським (і, зауважимо, один із найрозвиненіших уЄвропі), але основні етапи його розвитку в королівстві збігаються іззагальноєвропейськими, тобто складались під впливом об’єктивних причинвсеєвропейського характеру і не можуть розглядатись як виключно польськенадбання.
Польська модельземельного судочинства порівняно із європейською мала деякі специфічніособливості. Суд по земельних справах за дорученням короля здійснював придворний,який раніше був охоронцем особи короля і його власних покоїв і скарбниці –“комори”, звідси походить назва підкоморія. Згодом в руках підкоморіязосереджується все земельне судочинство, а його суд отримує назвупідкоморського. Саме такий варіант, як уже вказувалось, був впроваджений уВеликому князівстві Литовському.
Діяльністьпідкоморських судів в Литовсько-Руській державі майже відразу після їхньоговпровадження набула певних особливостей, які відрізняли її від такої в Польщі.Насамперед, слід зазначити, що вказаний вид суду відразу формується якдержавний. Це, на наш погляд, пояснюється тим, що сприятливий грунт дляпроведення реформи був підготовлений природним розвитком соціально-політичної іправної систем князівства. Таким чином, втручання влади лише прискорило процесутворення державних галузевих судів. Однак, процес формування нової правноїсистеми Великого князівства Литовського був далеко не однозначним. Перша пол.XVI ст. в українському правовому житті була періодом співіснування звичаєвого іписаного права, їхнього взаємовпливу і взаємопристосування [29, с. 189]. Руськенаселення Великого князівства Литовського традиційно дотримувалось принципузбереження старовини. Іноземні і зокрема польські впливи на українських земляхоб’єктивно зводились до мінімуму. Навіть те, що впроваджувалось, неминучепідлягало правовій аккультурації відповідно до національних правних традицій,які походили ще з часів Київської Русі і зберігались у звичаєвому праві.
Інститут підкоморія буввпроваджений у Великому князівстві Литовському Статутом 1566 року. Статутпроголошував створення посади підкоморія в кожному повіті. На цю посаду великимкнязем призначалися шляхтичі, осілі в даному повіті, з доброю репутацією.Підкоморій вважався третьою за значенням особою в повіті після каштеляна імаршалка. По призначенні підкоморій мав принести присягу, текст якої буввизначений Статутом. До компетенції підкоморія входив розгляд земельних справ,які надходили від земських судів. Якщо по закінченні розмежування сторони заявилипретензії на відшкодування збитків, то підкоморій відсилав справу на розглядземського суду, за дорученням якого здійснював розмежування. Таким чином,підкоморські суди у Великому князівстві Литовському займали підпорядкованестановище стосовно земських судів і були своєрідним підрозділом останніх; отже,їхня кількість мала дорівнювати кількості земських судів. На відміну відземського і гродського судів, спеціального приміщення підкоморський суд не мав,а засідав безпосередньо на місці подій. Кожна справа вимагала виїзду підкоморіяза межі його постійного проживання, що було пов’язано з певними труднощами;сторони мали з’явитись у супроводі численних свідків, почту; така специфікасуду вимагала точності й організованості від усіх учасників процесу, тому впідкоморському суді про термін розгляду справи сторони повідомлялись за 4 тижніі термін цей вважався остаточним, “завитим”. Перенести його можна було,завчасно попередивши суд та іншу сторону, лише при наявності поважних причин,якими вважались хвороба і необхідність з’явлення в цей же термін до земськогосуду по більш важливих справах. Для підтвердження істинності вказаних причинвимагались письмові документи. Як і в земських, в підкоморських судахдопускалось судове представництво: “…И дал моц зуполную ку праву пан Прежовскииприятелю своему п[a]ну Ивану Подгаискому…” [77, с. 57]. Особи, уповноваженівести справи, повинні були пред’явити доручний лист від доручителя. “А иж я самна тот рок не могучы быти и того права своего перед его мл. паном подкоморым иприятелми с паном Немиричом кончить … тогды поручаю и даю моц зуполнуюприятелем своим, пану Семену Бутовичу, воискому киевскому, а пану АдамуБогуфалу, перед его мл. паном подкоморым тую справу ведле листу моего правне иугодне кончить, приимуючи от их мл. зыск и страту, и на том дал тот моиумоцованыи лист, под моею печатю и с подписомъ властное руки моее, до которогоза устъною прозбою моею его мл. пан Шулишевскии печат приложил и руку подписатрачил” [77, с. 69]. Вимоги до оформлення доручних листів були такими ж, як і вземських судах. Зазначимо, що в цитованій справі інша сторона відмовиласьвизнати правомочність даного доручного листа, мотивуючи відмову тим, що “то естмоц неправная, кгдыж печатар у моцы кождое мает быти оселыи, а я того Яна Шулишевскогоне знаю и не ведаю, хто то ест“ [77, с. 69].
За Статутом 1566 року,підкоморій мав оглянути спірні межі, ознайомитись із письмовими документами і“допустити до доводу” (тобто надати право наведення вирішального аргументу) тусторону, яка, на його думку, мала грунтовніші докази своєї правоти, якимивважались кращі документи, більш чіткі межові знаки і більш “віри гідні”свідки. На підставі представлених доказів підкоморій мав вирішити справу іпровести процедуру розмежування згідно із винесеним рішенням. Статутомдопускався певний суб’єктивізм в оцінці підкоморієм доказів, що, на наш погляд,можна пояснити недосконалістю системи доказів. Однак, передбачалося, щопідкоморій визначатиме, яка сторона “ближча до доводу”, неупереджено,незважаючи на можливу соціальну і майнову нерівність сторін. Так, на сеймі 1551р. шляхта вимагала внести до Статуту постанову, згідно з якою в земельнихсуперечках з великим князем довод належить не останньому, а тієї зі сторін, якапредставить “гідніших” свідків [121, с. 218]. Процес значною мірою зберігавтрадиційні риси, притаманні природному руському праву. Це стосується кількостісвідків, що вимагалася (Статут не визначав її, але в судових актах знаходимовказівки на те, що самі сторони дбали про представлення традиційної кількостіїх, а рішення підкоморія на основі свідчень меншої кількості свідків булопідставою для визнання такого рішення незаконним [121, с. 57-58]), порядкупринесення присяги, способів фіксування меж тощо.
Суд підкоморія відбувався вприсутності численних осіб. На місце вирішення земельної суперечки приїздилиобидві сторони із почтами, запрошені ними свідки, третейські або полюбовнісудді. Однак підкоморський суд був одноособовим. Судив підкоморій; вислухавшидовод, підкоморій присуджував “грунт”, видавав на нього свій лист із підписом івстановлював “копці” – межові знаки. Згідно з постановою Берестейського сейму1566 р., за кожний встановлений кутовий копець підкоморію сплачували 24 гроші,з кожного відрізку в 3 волочні шнури – по 12 грошів, з межової борозди від 3волочних шнурів – по 12 грошей [121, с. 220].
У випадках, коли виникалиспори між землевласниками-мешканцями різних судових повітів, для вирішеннясправи на місце земельної суперечки виїжджали підкоморії обох повітів.
Право суду також надавалоськоморнику. Посада коморника впроваджувалась Статутом 1566 року (розд. IV, арт.70). Коморник призначався підкоморієм і мав право здійснювати судочинство задорученням останнього у випадку його переобтяженості справами або відсутності.«А иж я сам, подкоморыи, ку розграниченю тому на тот рок и час, в позвах моихпомененыи … не могучи быти для великих трудностеи и справ своих, которые тепер… маю, тогды твою мл. [милість], пане коморнику, на местце свое высылам тосправовать и, ведле права посполитого … судить, граничить и копцы сыпат а ведлевряду своего коморницкого всю тую справу кончит, маючи таковую ж моц, яко ясам, подкоморыи, в небытности моеи,» – читаємо в дорученні київськогопідкоморія вести справи коморнику Київської землі Семену Уруцькому. Доручнийлист написаний підкоморієм власноручно і затверджений його печаттю [77, с. 61].Слід зауважити, що коморник не включався до земського уряду, а цілкомпідпорядковувався підкоморію. Сторона, не згодна з рішенням коморника, моглазаявити про це підкоморію, і він переглядав справу. Апеляційною ж інстанцієюдля суду підкоморія був великокнязівський суд. Великий князь мав вислати намісце суду комісарів на чолі з повітовим маршалком або каштеляном для перевіркиправильності рішення підкоморія. Якщо комісари підтверджували рішенняпідкоморія, то сторона, яка подавала апеляцію, сплачувала штраф у розмірі 2копи грошей на користь підкоморія і винагороду за клопіт і збитки іншійстороні. На практиці, однак, траплялося, що на незадовільне рішення коморника,всупереч правилам, іноді апелювали відразу до великого князя, але, як бачимо іздокументів, той відсилав справу на перегляд підкоморія. „И обачивши королего мл.[милість] з их мл. Пны Радами, иж коморник земскии пан Иван Ласко не вовсем правне и порядне тую реч межи вами отправовал, и знову тую реч на вряд моиподкоморскии для скутечного и правного сконченъя иншии рок мне вам, сторонам,ознаимити и самому на тот кгрунт певныи выехати конець межи вами вчинитирозказати рачил, “ – читаємо в судовому листі підкоморія землі КиївськоїЩасного Харленського [77, с. 58].
Рішення суду підкоморіязаносились до спеціальних судових книг. Іноді записи зроблені рукою самогопідкоморія, але, як правило, записи робив призначений підкоморієм із своїхслужебників писар. Звичайно він був шляхетського походження і згодом займавпосаду коморника. Коморник, хоча і мав значно менше прав, ніж підкоморій, мігвести власні судові книги, куди заносив записи своїх рішень. У здійсненнірозмежування підкоморію асистували мірники і копачі. Їхня участь у процесізводилась до допомоги підкоморію у вимірюванні землі і встановленні межовихзнаків (“копцов”).
Офіційно до компетенціїпідкоморського суду належав розгляд земельних суперечок, але на практиці донього нерідко звертались і в інших випадках, що стосувались земельних справ,наприклад, при розподілу спадщини, при купівлі-продажу землі тощо. Тобто,сформувався погляд на підкоморські суди як на традиційні для руського праватретейські і полюбовні. З іншого боку, незважаючи на впровадженняпідкоморського суду як такого, що має виключну компетенцію розглядати земельнісправи шляхти, Статут 1566 р. залишає традиційні полюбовні і третейські суди.Отже, в численних випадках сторони вдавалися до традиційних засобів рішенняземельної суперечки. “А то около розниц, кривдъ и шкодъ, которые межиприречеными паны были от именеи кнзя его млсти Ковельского а их млсти пановМатеевских от Матеева. А так преречоные их млст панове едначи хотячи тыерозницы и права межи сторонами въспокоити, тогды такую приятелскую вгоду заприязливым налазком межи их листами вчинили…, яко дотуль, ажбы комисары зраменя его кр мл выведаные конец тот так кгрунтовным розницам вчинили,” –читаємо в судовому листі про приятельську угоду між князем Андрієм Курбським іМатієвськими від 1571 р. [35, с. 105]. Очевидно, у сприйнятті населення новіпідкоморські суди були тотожні знайомим третейським і полюбовним судам.
Як і в інших судах, упідкоморському суді траплялись численні випадки протистояння владі. Траплялисьнапади на підкоморіїв зі зброєю в руках, спроби не допустити проведення актумежування тощо. Отже, уряд був змушений подбати про безпеку членівпідкоморського суду. Однак законодавче оформлення захисту відбулося вже в РечіПосполитій. Сторонам було заборонено приїжджати до місця засіданняпідкоморського суду із почтом більше 30 осіб й із вогнепальною зброєю.
Отже, всі знов впровадженісуди передбачали захист членів суду і юридичну відповідальність за їхню образу.Держава намагалась гарантувати безпеку членів суду. Це, на нашу думку, є щеодним свідченням формування судової влади.
Висновки до розділу
Отже, у Литовсько-Руськійдержаві в другій пол. XIV – першій пол. XV ст. існувала судова система, яка восновному зберігалася з часів Київської Русі. Протягом другої пол. XV – початкуXVI ст. вона еволюціонувала у тому напрямку, який диктувався розвиткомсуспільного і державного життя Великого князівства Литовського. Внаслідокеволюції склалася судова система, репрезентована державними і недержавнимисудами. До проведення судової реформи вони мали недостатньо чітко окресленівідмінності, однак розрізнялися за ступенем втручання державної влади іпринципами підсудності. Судова реформа 1564 – 1566 рр. сприяла чіткійдиференціації вказаних категорій судів, упорядкованості, унормованостідержавної судової системи Великого князівства Литовського. Було подолано певнийархаїзм державних регіональних судів. Вперше на українських землях елементирозподілу влад було впроваджено в державному масштабі. Було зроблено спробучіткого розмежування компетенції судів за колом справ. Центральною фігуроюдержавного суду став суддя – виборний чи призначений; формується інститутпрофесійних суддів; створюються гарантії безпеки для суддів. Виникає механізмзабезпечення виконання судових рішень; водночас суд стає відповідальним за своїрішення. Отже, в діяльності судді на перший план виходить не одержання судовоїплатні, а відправлення правосуддя. На українських землях починає формуватисьсудова влада.
Особливо слід підкреслититой факт, що, хоча реформу було проведено за польським зразком, радикальнішляхетські впливи значною мірою пом’якшилися внаслідок притаманної українськимправним традиціям демократичності. Польська форма з її жорсткою становістюнаповнилася українським демократичним змістом, пристосувавшись до споконвічнихукраїнських традицій.
Але в Речі Посполитійдемократичні тенденції розвитку судової системи не знаходять продовження.Польська шляхетська ідея виявилася надто привабливою для більшості українськоїшляхти. Станові інтереси перемагають інтереси національні. Несформована судовасистема виявилася нездатною чинити опір зростаючим польським впливам.
Розділ ІІІ.Недержавні суди на українських землях Великого князівства Литовського:місце і роль у судовій системі
3.1 Копні суди як споконвічний інститут руського-українськогозвичаєвого права
Копні суди («копи», пізніше «купи») –давні народні суди сільських громад, громадські судові сходки. Вперше донаукового обігу введені В. Іванишевим, який опублікував і судові акти копнихсудів [169, с. 69]. Дослідник вважав, що діяли вони лише на землях сучасноїБілорусі. Пізніше було документально доведено, що копні суди діяли і наукраїнських землях, зокрема, на Київщині, Волині, Поділлі, Берестейщині.
Назва копногосуду походить від давньоруського слова «копа» і є спорідненим словом словам«копити», «копитись», тобто збирати, збиратися [65, с. 2].
Започаткованікопні суди ще за давньоруської доби й ведуть походження від віча часівКиївської Русі. Вказаний вид судів є залишком від давньоруського суду, про якийзгадується ще в Руській Правді [151, с. 69]. Копний суд, безперечно,еволюціонував, але його еволюція була вкрай повільною, що можна пояснититривалим зберіганням у Великому князівстві Литовському давньоруських засадсуспільного та правового життя. У копному судочинстві простежується ряделементів звичаєвого права («ставення шапки», «сміливе поставення ноги з ногою»тощо). Правові поняття «звід», «сочити», «лице» (у значенні речового доказу)зустрічаються у всіх слов’янських народів [21, с. 13, 14]. Иаємо підставивважати, що копні суди, як і українське звичаєве право, виникли ще в період,який передував роздрібленості слов’янства. судукраїнський князівство литовський
Таким чином,копні суди є одним з найдавніших, споконвічних інститутів українського-руськогоправа, який базувався на багатовіковій судово-правовій традиції, на правовихпоняттях народної свідомості, на українському звичаєвому праві.
Особливістюкопного суду є те, що це суд самої общини, громади, яскравий приклад вирішеннясудових справ самим населенням.
Підсудністькопним судам базувалася на територіальних засадах. Копний суд мав компетенцію вмежах так званого копного округу, до якого входили всі мешканці території, щопростягалася від даного пункту в чотири сторони на одну литовську милю(приблизно 7,5 км), тобто на 15 км. Площа копного округу дорівнювала приблизно115 – 225 квадратним кілометрам (див.: Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт.25; Статут 1588 року, розд. XIV, арт. 9; розд. ХІ, арт. 26).
Отже, копнийокруг виступав суб’єктом копного права, причому не так мешканці общини, якземля. З вказаних позицій злочин, скоєний на цій землі, навіть вбивство,розглядається копним правом як “змаза ґрунту”. На нашу думку, це є ще однимдоказом давності походження копного суду.
За колом осібпідсудності копного суду підлягало все населення округу незалежно від становоїприналежності (Статут 1588 року, розд. XIV, арт. 9). До копного суду зверталисьвсі суспільні верстви і навіть національні меншини та уряд, хоча вказаний судтрадиційно вважався селянським. Причина полягала в тому, що копа мала значнийавторитет як ефективний судовий орган. Як зазначає О. Єфименко, копний судбув швидким, проникливим, неупередженим, справедливим, завдяки чому злочинвикривався швидко та неминуче. З вказаної причини, звичайно позивач звертавсядо копного суду охоче, а відповідач намагався всіляко уникнути його, особливоякщо належав до пануючої верстви [65, с. 6].
Судові актидозволяють дійти висновку, що відповідачами на копному суді були селяни, міщаниміст, які не мали магдебурзького права, шляхта, національні меншини та іноземці[204, с. 45, 211; 67, с. 8, 10].
Мешканці копногоокругу були пов’язані круговою порукою. Відповідальність за челядь ніс господароселі; відповідальність за кожний двір несло село; копний округ відповідав завсіх своїх мешканців. До чужинців, “непохожих”, “лєзних”, “перехожих” людейставилися з підозрою, оскільки репутація їх була невідомою і за них не булопоручителів.
За колом справкопному суду були підсудні всі справи, які виникали на території копного округу– як цивільні, так і кримінальні. До цивільних справ відносились розмежуванняґрунту, пошкодження межових знаків, суперечки з приводу виконання повинностейтощо. До кримінальних відносились майнові злочини (крадіжка, грабіж, розбій,привласнення і незаконне користування чужим майном, псування і нищення його) ізлочини проти особи (вбивство, покалічення, тяжке побиття, перевищення правасамозахисту, чаклунство, спрямоване на пошкодження майна, здоров’я людини тапозбавлення її життя) (Статут 1566 року, розд. ХІ, арт. 2; Статут 1588 року,розд. ХІ, арт. 19).
Копне праворозглядало злочин як «шкоду», тобто як збиток, завданий потерпілому. Томуосновною метою правосуддя було відшкодувати йому збитки. Таким чином, в копномусуді панував приватноправний погляд на злочин. Кримінальні справи, в тому числіі вбивство, згідно з приватноправовим трактуванням, можна було вирішити шляхомдоговору з родичами вбитого. Таким чином, у справах про вбивства копа моглапровести попереднє слідство і виявити, хто повинен сплачувати «головщину» – платнюза голову вбитого його родичам. Приватноправовий погляд на злочин зумовив щеодну особливість копного судочинства: копа шукала не винного, а того, хто мавсплатити вартість збитків потерпілого. Копні судді ясно усвідомлювали, щообов’язок відшкодувати збитки не завжди покладається на винного; той, хтосплатив, міг або змиритись з цим, або розпочати самому чи з родичами шукатисправжнього злочинця й діставляти його на суд копи. Нагадаємо, що така пратикабула зафіксована ще Руською Правдою.
Ще однїєюособливістю копного судочинства, зумовленою приватноправовим поглядом назлочин, був спрощений характер його.
При виявленнізлочину на території громади члени її повинні були зробити все можливе длянайшвидшого викриття злочину по «гарячих слідах». Негайно скликалася «гарячакопа» – група сусідів до 15 осіб, яка проводила перші слідчі дії: опитуванняпотерпілих, обшуки підозрюваних, гоніння сліду. Це був перший етап копногосудочинства.
Після закінченняпопереднього слідства скликалася «велика» («вальна», «генеральна») копа. Їїмогли скликати потерпілий або його близькі родичі, власник землі, на якійсталася подія, уряд, винний, самі копники. На людних місцях усно або письмовооголошувався час і місце зборів: „Копа маеть быти чинена люде на нее взываючичерез возного оголошеньем на торгах, при костелех и везде о том даючи знать,кому се трафить…” (Статут 1588 р., розд. ХІ, арт. 26).
Скликання копи вактах носить назву збирання копи («две копы збирано», «збирали копу большую»),іноді скликання називалося “піднімати копу”, “скласти копу”, “чинити копу”,“збивати копу”, “гнати копу” [2, с. 211, 242, 270, 296, 345]. Якщо відбулосяскликання, копа мала збиратись неодмінно. Єдиною причиною, з якої копа могла незібратися, були сільськогосподарські роботи в полі. Будь-яка інша причина,навіть непогода, не вважалися поважною для відміни копи.
Копи звичайнозбиралися під відкритим небом на усталених місцях, так званих коповищах (“наместцу звыклом, где се копа становит, на врочищу, на Градах…” [2, с. 140]).Однак траплялись випадки, коли копний суд відбувався на випадкових місцях: намісці скоєння злочину, на місці, куди вивів слід, або в будь-якому іншому місці,на яке погодилися зацікавлені особи [191, с. 74]. 29 грудня 1565 р. було забитоЯна Дубровського, служебника княгині Ганни Романівни Друцької Любецької, в тойчас, коли він повертався з Любомля з грошима через село Доросин; тіло забитогозлочинці привезли під село Любецьке; “на другий день у понеделок чиниликупу на границе Любецкой и Доросиньской з людми з сел обаполных» [204, с.104]. За давнім звичаєвим правом, брати участь у копі могли всі мешканцікопного округу незалежно від віку, статі, станової приналежності. Отже,існувала юридична рівність населення. Об’єктивно основну масу присутніх на копіскладали селяни, оскільки за чисельністю вони переважали всі інші стани. Але зізростанням населення не всі селяни особисто мали виходити на копу: копний судзнав судове представництво. Родина, двір, село могли виставити на копу виборнихпредставників з найбільш почесних і поважних селян, “людей чесних, віригідних”. Обрані не тільки представляли суспільну одиницю, а й несли за неївідповідальність. Згодом встановлюється представництво по 2 особи від села;таким же був порядок представництва від міщан.
В судових актахтакож згадується про присутність на копному суді шляхти та зем’ян (“Зышлисебыли на копу тые земяне для опыту…”; “Вся копа – панове шляхта и мужи велелиему [звинуваченому] вывод чинить…” [2, с. 91]). З’явлення на копу булообов’язковим для всіх її членів. Демократизм суспільства, притаманнийукраїнським землям Великого князівства Литовського до зближення його з Польщею,зумовив право копи вимагати присутності шляхти та її представників на копномусуді в разі потреби. “Урядник пани Миколаевой Остиковой, княжны Анны РомановныЛюбецкой, любецкий Ян Нетецкий нет ведома, для чего на копах минулых сам ся нестановил… То пак вся копа посылала … к жене Яна Нетецкого Анне … пытаючи … длячего на копах не бывает… Когда же все урядники любецкие на … копах завсегдабывают.” [204, с. 123]
Судове засіданнякопного суду починалося з перевірки присутніх (“Мы ся стали пытати, все липозваныи на копы выйшли?” [204, с. 122]). Згідно зі стародавнім звичаєм, виходупотрібної особи копа могла чекати з ранку до вечора. На того, хто не став накопу без поважних причин, покладалася “вина”, тобто, саме він мав відшкодуватизбитки. Нестання на копу дорівнювало визнанню себе винним: “…по тыхъ людейДоросинских колкокрот посылали, абы на купу, водле стародавнего звычаю, шли, аони дей жадным обычаем на копу быти не хотели и небыли, на чом дей если ипаметное зложили; то ся дей явне оказало, иж они его забили…” [204, с. 99]. Якщопричина нез’явлення була поважною, особа могла “поставити” замість себепредставника-заступника, як правило, члена родини. Аналогічно, одна особа моглапредставляти цілу родину, двір і навіть село.
Окрім “повинних”,тобто тих, чиєї присутності вимагав позивач як відповідачів або свідків, звичайвимагав присутності на копі “людей сторонних”, спостерігачів. Нагадаємо, щоподібні спостерігачі, які водночас були знавцями місцевого права, булиприсутніми і в державних судах. На копному суді вони виконували аналогічнуфункцію: це були авторитетні, досвідчені особи, знавці звичаєвого права. Їхзапрошували сторони спеціально, і вказані особи спостерігали за ходом суду,однак, безпосередньо до складу копи вони не входили. Г. Демченко назвав їх“притомними людьми” [63, с.10].
Присутністьсторонніх осіб була обов’язковою. Її вимагала ще Руська Правда: “…а след гонитьс чюжими людьми и с послоухы…”[151, с .69]. Така участь сторонніх людей впроцесі була гарантією його справедливості та неупередженості і була санкціонованаСтатутами (Статут 1588 року, розд. ХІ, арт. 19; розд. ХІІІ, арт. 2, 4, 20;розд. XIV, арт. 5, 9, 19, 21).
З посиленнямцентралізації Великого князівства Литовського, з поширенням писаного правакопні суди привертають до себе увагу уряду. Держава починає контролювати копнісуди. В цей період серед притомних людей з’являються представники влади: вижі,возні (“генерали”) зі своєю “стороною” – двома особами шляхетського абопосполитого стану. Їх запрошували або позивач, або відповідач, або сама копа:“Я, Дмитр Андреевич Пожарыйский, возный воеводства Меньского, сознаваю тым моимквитом, иж будучи мне вызваным от пана Цезара … на копу для прислуханья судукопного водлуг старого звычаю, то пак я возный, маючы при собе стороною людейдобрых, двух шляхтичов …, был есми на копе стародавна звыклой” [50, с. 18].Возних могло бути до чотирьох осіб. Присутність представників влади не булаобов’язковою при вирішенні дрібних справ; винесеним рішенням по крупних справахтака присутність надавала більшої вагомості. Урядовці мали уважно слідкувати заходом процесу і скласти по його закінченні “реляцію” – донесення для місцевогодержавного гродського суду, який заносив реляцію до актових книг. Оскількибільшість копних суддів були неписьменними, їхні вироки виносилися усно, отже,реляція урядовців у цьому разі була єдиним офіційним документом, в якомувикладались всі обставини та суть справи. Тому й сторони, й сама копа дбали проте, щоб хід копного суду був належним чином зафіксований. Реляція мала бутипідписаною і урядовцем, і його “стороною”: “А так я енерал и с стороноюшляхтою, што на тот час слышал и справовал с стороною шляхтою при мне будучою,ку записанию до книг кгродских подаю” [50, с. 27]. Kопники посилали своїхвиборних представників супроводжувати урядовця до суду, щоб там засвідчитиправильність реляції. Свідчення копників також заносилося до актових книг:“Копный суд – не правный, бо копа не вызнала, только сам енерал [возний]” [2,с. 34]. Отже, свідоцтво копників мало велику вагу для визнання реляції дійсною.
Урядовці та їх«сторона» могли брати участь у всіх етапах судового процесу. Траплялисьвипадки, коли вони могли виконувати доручення копи, позивача і відповідача(проводили огляд місця злочину або огляд потерпілих, допит за межами копногозасідання), допитували під час самого копного слідства. “Пытали есмо я возный итая сторона шляхта того детину резаного и инших пастухов, хто того детинурезал?” [50, с. 28]. Але в більшості випадків їм відводилася роль лише пасивнихспостерігачів, які мали засвідчити хід копного процесу в державному суді.
На місцеурядовців могли запрошувати сільських лавників, гайдуків, хорунжих тощо.
Копними суддямимогли бути особи “зацні” (поважні), “віри гідні”, “неподейзрені” (такі, щомають бездоганну репутацію), обізнані з копного права, досвідчені щодо порядкусудочинства.
У звичаєвомуукраїнському праві суддя виступав або як своєрідний посередник, обранийсторонами з обопільної згоди, або як суддя, який діяв за допомогою обранихсторонами представників. Отже, його участь в суді була досить пасивною. Статут1529 р. зазначає, що копний суддя не міг втручатись у справи копи: “О судьи, ижне маеть быти каран за злый суд” (розд. VI, арт. 10). До кінця уяснити змістданого положення допомагає аналогічне положення Віслицького Статуту: “Суддя,судячи суди, не може бути каран за зло суду: бо не він сам судить, але панове”[2, с. 57].
“Велика”(“вальна”, “генеральна”) копа проводила слідство; для остаточного вирішеннясправи скликалася третя копа, яка називалася “завитою” (від “завити” – “завернути”,“закрутити”, “закінчити”). Інша її назва – “головна копа” (“отложили до другоеболшее, головнейшое купи”, “третья головная копа”). Якщо справу не булозакінчено на трьох копах, то призначалася четверта, яка зберігала назву завитої(“вже на четвертой копе яко року завитом…”). Інакше вона називалася присяжноюкопою, оскільки на ній копники мали присягою довести, що між ними немає винногоі він їм невідомий. При неможливості виявити злочинця копа передавала справу нарозсуд гродського суду. Отже, державний суд вважався зверхнім над копним. І.Черкаський вказував, що існував певний паралелізм функцій державних судів ікопного суду, але копний суд здійснював судочинство згідно зі звичаєм, у тойчас як державні суди – за писаним правом. Держава залишала копні суди як данинународній вільності, навіть санкціонувала їхню діяльність в Статутах, алезобов’язала їх судити за писаним правом [191, с. 218].
Якщо за вирокомкопного суду передбачалась смертна кара, копа виділяла декілька осіб, на якихпокладалася функція катів. Таким чином, копне судочинство поєднувало в одномуоргані слідчі, судові та виконавчі дії [135, с. 126]. Але найбільшпоширеним покаранням були штрафи (нагадаємо, що за Руською Правдою основнимвидом покарання була “вира” – штраф). Окрім відшкодування збитків скривдженійстороні, винний мав додатково сплатити “пересуд”, половина якого йшла копі – накористь суддів-копників, половина – державі (на користь гродського суду) абопану (Статут 1588 р., розд. VI, арт. 5, 14). Зазначимо, що аналогічні видисудової платні існували в Київській Русі – на утримання княжої дружини.Копники, які виносили рішення по справі, додатково одержували платню завинесення вироку. Отже, порядок судової платні в копних судах зберігався ще здавньоруських часів.
Таким чином,копний суд – це суд народний, суд громади, чиї витоки беруть початок з вічадавніх часів. Копне судочинство було відкритим засобом правосуддя, при якомувільна громада самостійно вирішувала свої справи. Копний суд XIV – XVI ст. бувяскравим прикладом самоврядування української сільської громади. Громада самарозслідувала злочин, допитувала звинуваченого, виносила вирок і карала.Звинуваченому надавалося право спростовувати пред’явлене звинувачення тапред’явлені докази, захищатися, робити “вивод”, тобто доводити своюнепричетність до злочину. Копний суд був сильним та ефективним знаряддямправосуддя, оскільки громада була тим суспільним середовищем, в якомутрадиційно існували рівність та свобода, і на їхніх засадах сформувалося високеправове почуття народних мас, позбавлене правового нігілізму [65, с. 15].
Якщо серед іншихверств населення зустрічаємо випадки протистояння суду, владі, то стосовнокопного суду прикладів нескорення суду практично немає. Такі випадкиз’являються пізніше, що було пов’язане зі зростанням соціальної нерівності вукраїнському суспільстві.
Копні судивизнавали не тільки самі копники, але й пануючі верстви, уряд і закон. Вонибули настільки правосильними, що не тільки ухваляли вироки про відшкодуваннязбитків, а й присуджували до страти і самі виконували смертні вироки. Статут1529 р. офіційно визнав копу за суд і забезпечував копним суддям таку жнедоторканність, як і суддям урядовим: “Уставуем яко для тих судей покою,которые суть на местцах наших, от нас и от панов рад наших установленные, [такі] для тых, которые бывают на копах” (Статут 1529 р., розд. IV, арт. 12). Такимчином, копний суд є яскравим прикладом санкціонування державою інститутузвичаєвого права.
Існував тіснийзв’язок копних судів з судами державними, зокрема, з гродським судом. Вирокикопних судів, як і реляція, подавалися до гродських судів. Державні судизвичайно затверджували вироки копних судів, оскільки вважали їх слушними тасправедливими. Так, Луцький гродський суд, вислухавши вирок копного суду всправі шляхетного Матиса Хорковського, записав: “А так тот суд свой копный копався через возного повіту Луцкого Войтеха Яблонского … мне уряду, обвестила… штож я, не одступуючи права посполитого и Статуту… зложил рок заплате пенежней тымчотыром сот копам, подлуг артикулу 59 в розделе 4, на кождую сто коп дванадцатьнедель…” [867, с. 29]. У разі невиконання вироку копного суду гродський судсвоїм вироком наказував виконати їх. Якщо вироки, згідно з донесенням возного,здавалися сумнівними, гродський суд наказував зацікавленим сторонам зновускликати копу і там доходити своїх шкод. Але слід зазначити, що гродський судне був апеляційною інстанцією для копних судів, оскільки не мав прававтручатися в хід копного судочинства. Отже, копний суд був незалежним віддержави, хоча й зазнавав впливу державних судів. Однак вплив був взаємним,оскільки існував і зворотний зв’язок. Рішення копних судів, винесені на основізвичаєвого права, використовувались гродськими судами як прецедент.
Копне судочинствозазнало певних змін з посиленням експлуатації селян і позбавленням їх прав.Засновані на демократичних засадах, копні суди могли ефективно функціонуватилише в умовах загальної рівності членів копного округу. Із впровадженнямкріпацтва на українських землях копні суди поступово занепадають. Ознакизанепаду проявилися вже в другій половині XVI ст. В 1570 р. в Луцькому повітікопа вимагала від поміщиці Хребтовичевої наказу своєму вряднику відшкодувативартість вкраденого вола. Поміщиця не виконала вимог копників: “Я на голоеслово мужицкое … платити не кажу” [67, с. 13-14]. Як вказує А.Гурбик,траплялися випадки коли поміщики зовсім забороняли своїм підданим збиратися навіча та ходити на спільні зібрання з іншимим громадами [46, с .62].
Таким чином,копні суди є одним з найдавніших за походженням інститутівруського-українського звичаєвого права. Вони збереглися і ефективно діяли і вЛитовсько-Руській державі і значною мірою сприяли вкоріненню поваги доправосуддя і розвиткові місцевого самоврядування. Правові норми звичаєвогоправа, на якому базувалося копне судочинство, щільно перепліталися зморально-етичними та релігійними нормами. З появою писаного права копні судибули санкціоновані державою і взяті під нагляд місцевих державних судів. Однакфункціонування копного суду було можливим лише за умов певного демократизмусуспільства. З посиленням польських впливів, які сприяли зростанню становоїнерівності, копні суди поступово втрачають реальне значення і занепадають.
3.2 Доменіальні суди
Традиційно вважається, щона українських землях право суду пана над підлеглим йому населенням виникло влитовсько-польський період внаслідок польських впливів [140, с.137; 120, с.635]. Однак зауважимо, що ще в Київській Русі існувало право церкви судитиосіб, які мешкали на церковних землях [151, с.148, 149, 160], отже, вотчиннийсуд церкви існував ще в давньоруські часи. Безперечно, право панів, тобтосвітських феодалів, судити своїх селян склалося на українських землях Великогокнязівства Литовського внаслідок контактів із Польщею, однак інститут вотчинноїюрисдикції існував майже у всіх феодальних європейських країнах (Росії,Франції, Іспанії тощо), отже, не може розглядатись як виключно польськенадбання. Крім того, передумови його формування і механізм вкорінення вЛитовсько-Руській державі, як вказав М. Грушевський, значною мірою відрізнялисявід польської моделі: якщо у Польщі право суду панів над селянами означалоповний пріоритет шляхетської верстви над селянством і абсолютну безправністьостанніх, то в Литовській Русі надання такого права магнатам і шляхті булопов’язане з посіданням ними землі, а не з обмеженням прав селянства [44, с.53].
З огляду на відсутністьусталеної термінології, автори підручників з історії держави і права Українисуд пана над селянами називають “домініальним” або ”доменіальним”. Оскількиправо суду панівних верств над селянами склалося в Литовсько-Руській державі якатрибут земельної власності, то вважаємо більш точною назвою для вказаного видусуду “доменіальний”, тобто такий, що пов’язаний із доменом, земельнимволодінням.
На українських земляхюридичне оформлення доменіального суду розпочалося ще в Київській Русі. Уставикнязів Володимира і Ярослава [151, с. 148, 149, 160] надали православнійцеркві право судити осіб, які мешкали на її землях. У литовську добу владавидає ряд юридичних актів, які продовжили і поглибили цей процес. ПривілейЯгайла 1387 р. надав право доменіального суду в Литовсько-Руській державікатолицькому духовенству. Городельський привілей 1413 р. надав право суду надсвоїми підданими світській верхівці – магнатам і шляхті, – що перейшли вкатолицьку віру. А. Пашук вважає, що це стало одним із чинників, який зрівняв управах литовсько-руську шляхту з польською, яка вже мала таке право [140, с.74]. Однак реальний хід історичного розвитку, а саме, опір католизації з бокуруської знаті в XV ст., не дозволив, на нашу думку, цілком впровадити вукраїнських землях вказані положення в життя. Вважаємо, що реальне формуваннясвітського доменіального суду розпочалося тільки з виданням Більського привілею1457 р., коли право суду над селянами було надане всім землевласникам.
А. Пашук зазначає, щопідсудність селян панам посилила їхню залежність від останніх, але на той часце ще не було обмеженням особових прав селян. Вказане надання носило здебільшогофінансовий характер: пан мав діставити звинуваченого селянина в суд, за що пануйшла платня, яка раніше належала діцькому: „…а виноватый, который винузаслужил, пану своему, а не иному, будет обязан заплатити” [66, с. 134]. Зогляду на те, що, як вже вказувалось вище, право суду державою вважалосяскоріше джерелом прибутку, ніж проявом публічної влади, ми погоджуємося здумкою А. Пашука, що надання панам права доменіального суду означало в серединіXV ст. лише право панів стягувати із селян судову платню. Хоча вказанийпривілей прикріпив селян до землі, заборонивши перехід селян із приватнихмаєтків до великокнязівських і навпаки, але саме правосуддя над селянами щездійснювалося державою.
Право повного суду, а нетільки обов’язок діцького, було надане панам Судебником великого князя Казиміра1468 р.: „На подавание [підданих] предреченных княжат, рытерев, шляхтичов,боярь, местичов, децькых не дамы: олиж бы первей от пана, которому же тотподдан, который кривду вчинил, правда пожадана была…”; „А которому человекукнязьскому или паньскому или боярьскому до князьских и до паньских или добоярьских людей дело: ино хто ищеть на ком, ехати ему искати правом передосподарем его” (Судебник Великого князя Казимира 1468 року, арт. 11). На нашудумку, причиною таких змін у вотчинному правосудді стали зміни всуспільно-державному житті Великого князівства Литовського: у XV ст. значнопосилюється роль магнатів у державі, відбувається остаточна консолідація цієїверстви. Право доменіального суду, яке було пов’язане саме із посіданням землі,посилило роль і могутність магнатів в державі. З середини XV ст.великокнязівська влада значною мірою обмежується Панами-Радою, яка булапредставлена магнатами. Великий князь стає лише “першим серед рівних” (запольським зразком). Надання магнатам державного права – права суду надпідданими – зводило великокнязівську вотчину до рівня приватновласницької.Більше того, великий князь де в чому мав навіть менше прав за своїхпідданих-магнатів (на нього з кінця XV ст. поширювались, в державних інтересах,такі обмеження у розпорядженні своєю вотчиною, яких не знали магнати,наприклад, він не міг передавати свою вотчину в спадщину).
Право доменіального суду,як пов’язане із посіданням землі, звичайно оговорювалося при наданні, передачі землі,її купівлі-продажу тощо; оскільки право надання землі мала не тільки верховнавлада в державі, а і самі магнати, то і право суду над селянами з XV ст. моглонадаватись і безпосередньо ними при здійсненні актів передачі землі, тимбільше, що, як зазначалось вище, вказане право розглядалось скоріше як джерелоприбутку, ніж як прояв публічної влади. Пізніше, з інтенсифікацією закріпаченняселян, право доменіального суду могло надаватись, даруватись магнатами і безнадбання права власності на маєток. Так, наприклад, жінка каштелянаГнезнинського пані Феодора Требуховська надала в 1565 р. земянам Микиті і ГанніКутровським право суду над селянами села Скліня („сим моим листом ему и жонеего то упевняем и моць даю: мають они, вживаючи того дожывотья своего, своихлюдей, подданых моих Склинских, тамошних судити, рядити, вины, пересуды, брати,доброго миловати, а злого карати, ведле каждого заслуги и вчинков“ [204; с.84-85]).
Якщо у XV ст. доменіальнийсуд відбувався лише у відношенні справ, які виникали між селянами одного пана,то у XVI ст. закріпилася засада, за якою при виникненні справ між селянами, якіналежали різним панам, суд мав відправляти пан звинуваченого селянина, навітьколи потерпілий належав великому князеві.
Привілеї Волинський (1509р.) і Київський (1507 р., підтверджений в 1529 р.) підтверджують праводоменіального суду і сприяють його подальшому розвиткові. Волинський привілейпроголошує, що судова влада пана поширюється на всяку особу, що скоїла злочин вмежах приватного маєтку, незалежно від належності або неналежності даної особидо вказаного землевласника: „…а злодея приличного где коли имуть на чыемъименьи, там его мають судити и там жо мает каран быти, подлуг давного обычая“.Однак, „вини”, як і раніше, йдуть на користь пана-власника селянина незалежновід місця суду.
Волинським привілеєм такожвстановлюється, що при виникненні справи на ярмарку (нейтральній території)право суду над приватновласницькими людьми належить смісному суду, який маєскладатись із намісника старости (він був постійним членом такого суду) іпредставника пана (тимчасового члена, обирався звинуваченим для кожноїконкретної справи окремо) [204, с. 36]. Отже, у Волинській землі принциппідсудності за місцем скоєння злочину бере верх над принципом підсудності за суспільнимположенням звинуваченого і за місцем його постійного проживання, хоча платнюодержує власник селянина.
Подальші зміни в устрої ікомпетенції доменіальних судів пов’язані із інтенсифікацією процесузакріпачення селян в Литовсько-Руській державі.
“Устава на волоки”Сигізмунда ІІ Августа (1557 p.) проголошує, що в панських маєтках функціюдіцького – ставити звинуваченого селянина перед державним судом – маєвиконувати призначений паном управитель-наглядач – війт. Він же мусить бутиприсутнім під час процесу над селянами і “справедливости подданому допомогати”[14, с. 241].
Державна влада контролювалавідправлення правосуддя в доменіальних судах. Певною мірою наглядало за судомпана над селянами і суспільство: теоретично доменіальний суд був одноособовим,але звичайно пан судив в присутності громадських урядів. „…Тогож часу,обославши панов зацных… и при вижу вряду здешнего замку Луцкого, МиколаюМарковичу, … нинешнего дня справедливост на того служебника своего чинил, и справа, водлуг судового сказаня, … выдал есмо ему [потерпілому] того Яна,служебника своего, горлом, ” — читаємо в запису від 17 липня 1564 р. [204,с.54].
В іншому запису читаємо:„Вжо село право: з стороны пана Яна Жарчинского – брат его Жарчинский, а другийВербовъский, а с стороны пана Холоневского – пан Ян Колпытовский, и пан МихноОщовский [пани селян і “сторонні люди”]…” [204, с. 74].
За Статутом 1529 р. воєводиі старости мали висилати діцьких до тих панів, які ухиляються від відправленняналежного правосуддя над підлеглими їм селянами, і нагадувати панам про їхобов’язки. Після третього обсилання діцький мав діставити винного до місцевогодержавного суду (Статут 1529 року, розд. VI, арт. 18).
Для юрисдикції доменіальнихсудів існували обмеження за колом справ. З-під їхньої підсудності були вилученізлочини за “старостинськими артикулами”. Однак на практиці вказане правилонеодноразово порушувалось. В актах панських судів 1501–1569 рр., зібранихМ.Ясинським, згадується панський суд у випадках пограбування, покалічення,вбивства, наїзду на маєток тощо [204, с. 38, 56, 59, 64, 98].
Оскільки державаконтролювала доменіальні суди, то при відправленні правосуддя пан мусивкеруватися тими ж правними засадами, що і державні суди: спочатку звичаєвимправом, а пізніше – Статутами Великого князівства Литовського – „водле обычаюправа посполитого и статуту земского”. Безумовно, траплялись численні випадкигрубого порушення права. “…Пан Михайло Маркович Жоравницкий, поимавши бояринаего милости княжеского … Свирида, безвинне, одно наполнившися воли своей, безжадного лица и права … казал его обесити [повісити]”. Зем’янин Лев ТимофійовичЗвєров заявив у гродський суд, що він їздив до пана Богдана Лосятинського,“просячи права и справедливости на людей [пана] о покрадене быдла…; то пак… панБогдан Лосятинский, не складаючи року права а не вчинивши жадноесправедливости, его самого, словы непочтивыми зсоромотивши, збил, змордовал,жал и тяжкост ему вчинил”. Слуги князя Костянтина Острозького наїхали на маєтоккнягині Беати Острозької, пограбували і вбили її слугу і згвалтували йогодочку. Урядник князя Острозького не діставив винних до княгині і сам нез’явився на місце арешту, в маєток княгині, для відправлення суду над винними.Люди княгині, разом із вижем Луцького гродського суду, приїхали до маєтку князяКостянтина Острозького для запрошення урядника на розгляд справи. Впізнавшивбивців і гвалтівників, вони звернулись до княжого врядника Яцка Бутовича, алеостанній “вижа в себе загамовал [затримав] и через три дни держал”, а людейкнягині Беати Острозької “до везеня [в’язниці] осадити дал…; ку тому праву нарок зложоный сам не был и никого от себе… на местце свое не присылал». Намісниккнязя Сангушка скаржився, що при вимаганні ним суду урядник хазяїна відповідача“… не маючи до мене жадное причины, толко наполнившися воли своее, мене словыущипливыми а барзо шкодливыми соромотил, отповед и пофалки на здорове моевчинил…”. Пан Ян Кухмистрович, хазяїн селян-злочинців, не вчинив суд надвинними, а посланця гродського суду Євраша Плюту “окрутне збил, змордовал,груди и живот ему отбил, с которого бою и окрутного мордованя тот человек лежитна смертной постели, а неведати, естли будет жив…” [204, с. 35–36, 40, 49–51,63–64, 56–57].
Були випадки не тількипасивного ухилення панів від відправлення суду і насильства над тими, хтовимагав правосуддя, а й активного втручання в суди з метою завадити правосуддю.Зем’яни Іван і Олехно Путошинські затримали з “лицем” – вкраденими вівсом ітравою – злодіїв-селян зем’ян Козинських. Хід подальших подій викладений в скарзіПутошинських в Луцький гродський суд від 15 червня 1566 р.: “…[ми] до панаСемена и до пана Павла Козинських посылали, складаючи им рок, абы они за тымилюдми своими ку праву приехали и нам о тое их злодейство на именю нашом, где ихпоймано, справедливость вчинили… панове… Козинские… на тот рок за тымиподдаными своими в дом наш приехали и, не чинячи нам с ними справедливости, наснафукали… и поехали проч; для которых… отповедей и похвалок их не естимо сами,слуги и люде наши безпечни здоровя и горла своего” [204, с. 121].
Зем’янин Ждан Койленськийзаявив, що він у своєму маєтку, за проханням потерпілого, затримавзвинуваченого у злодійстві селянина князя Збаразького. “Сам Збаразький, невживаючи права, хотел то мет, абы тот истый Мартин [звинувачений], яко взлодействе обвиненый, безправне [без відправлення суду] и вольне был пущон…“[204, с. 160].
Однак, на нашу думку,самоуправство панів і їх служебників не можна відносити на рахунок повноїбезправності селян в період, що розглядається, оскільки такі випадки порушеннязакону зустрічаємо серед практично всіх верств населення і по відношенню довсіх верств населення.
Процес в доменіальних судахбув подібний до процесу в державних судах. За Волинським привілеєм, головщина зпанських людей, винних у вбивстві, йде на користь пана, від якого залежитьвбивця: “Нехай они зъ слугъ и зъ людей своихъ, хто въ головщину упадетъ, самиголовщину, на слугахъ и на людехъ своихъ беруть; а старостам и наместникомънашимъ не надобе зъ слугъ и зъ людей головщины брати”. В разі ж скоєннякрадіжки приватновласницьким селянином на території, підвласній старості,“вину” із злочинця одержував не староста або його чиновники, а пан, від якогозалежав злочинець. Крадена річ йшла на користь пана-власника маєтку («начыем именьи злодея изымають”); потерпілому сплачувалась вартість вкраденого.“Вину” одержував власник селянина-злодія [206, с. 36].
Такі ж правила діяли і вКиївській землі. За Київським привілеєм, окрім того, в разі неспроможностізлодія сплатити вартість вкраденого, річ поверталась власнику, а сам злодійпідлягав смертній карі через повішання. Жінка і діти злодія відповідали зазлочин чоловіка і батька, якщо були співучасниками і приховувачами, тобто зналипро злочин і користувались краденим. Селянин не міг виступати як звинувачувачабо свідок за чи проти пана: “… коли будет человек или холоп, или роба, нагосударя своего сочити (доносити), ино съ человеком и съ холопом и съ робоюсуда нетъ, а человека и холопа и робу государю выдати“ [206, с. 35]. Цеположення підтверджують і Статути (Статут 1529 року, розд. IV, арт. 78; Статут1588 року, розд. VI, арт. 78).
Після закінчення справи панміг заявити про це в гродський суд, який протоколював справу в гродські книги.У деяких випадках пан видавав судовий лист, підписаний присутніми на судіособами: “На што и лист судовый панов… в себе маючи, передо мной [гродськимсуддею] на вряде показовал, и был вычитан…” [204, с. 60].
Подальша еволюціядоменіальних судів відбулась вже в Речі Посполитій і була пов’язана ізостаточним закріпаченням селян.
Таким чином, виникненнядоменіальних судів на українських землях Великого князівства Литовського можнарозглядати як закономірний результат їхнього суспільного і державного розвитку;становлення і оформлення вказаного виду суду тривало протягом XV – початку XVIст. Державна влада залишила за собою право контролю над доменіальними судами;при відправленні правосуддя в них діяли загальнодержавні правові норми.
3.3 Церковні суди
Церковні суди існували на українськихземлях з часів Київської Русі. Їх було впроваджено Уставом князя ВолодимираСвятославича (початок ХІ ст.) під впливом візантійського канонічного права.Устав зазначав: “Те все суды церкви даны суть. Князю и боярам и судьям их в тысуды нельзе вступатися… не надобе въступатися ни детем моим, ни внучатом, нивсему роду моему до века, ни в люди церковные, ни во все суды их” [151, с.148]. Даний документ визначив коло осіб, що підлягали юрисдикції церковногосуду по всіх справах. До них було віднесено осіб духовного сану (ігуменів та ігуменій,попів, дияконів, їх дітей, ченців і черниць, проскурників, півчих), а такожосіб, які знаходились під патронатом церкви (паломників, “задушних людей” –холопів, відпущених на волю за заповітом – “за душу”, лікарів, осіб з фізичнимивадами, а також мешканців благодійних закладів – “манастыреве, болнице,гостинници, странноприимнице”, мешканців богаділень) [151, с. 148].
У випадкахвиникнення справ між вказаними особами з “іншими людьми” створювався “обчій”суд – суд князя та єпископа.
Крім підсудностіза колом осіб, існувала і підсудність за колом справ. До справ, що судилацерква, було віднесено злочини проти моралі (перелюбство, інцест, згвалтування,насильство дітей над батьками, вбивство позашлюбного немовляти тощо), деякішлюбно-сімейні відносини (викрадення нареченої, спори про спадщину дітей абобратів, майнові спори подружжя), злочини проти віри (єретицтво, крадіжка зцеркви, віровідступництво, виготовлення зілля, чаклунство, знищення хрестівтощо). За цими справами церковній юрисдикції підлягало все без виняткунаселення Київської Русі.
За свою судовудіяльність церква одержувала платню із сторін, що змагалися. Окрім того,існував наказ князя Володимира своїм тивунам віддавати 1/10 частину прибутківвід світського суду на користь церкви.
Устав князяЯрослава про церковні суди підтвердив основні принципи їхньої діяльності іпоширив перелік підсудних їм справ, докладно визначивши покарання за кожнийзлочин. За Уставом князя Ярослава, православна церква одержує право суду надлюдьми, які мешкають на її землях: “А что ся дееть в монастырьских людех, вцерковных, в самех монастырех, да не вступаеться князь, ни волостель…” [151, с.192]. Виморочне майно, яке залишилось після вказаних людей, відходило церкві.Це був своєрідний доменіальний суд, оскільки таке право було пов’язане ізземлеволодінням. Отже, обидва типи церковних судів – як духовні (за колом справі за колом осіб), так і доменіальні – формуються ще в Київській Русі. Доказомможе служити той факт, що право доменіального суду церкви зустрічаємо і наукраїнських землях, які були загарбані в XIV ст. Молдавією. Грамота Петравоєводи, господаря Молдавії, від 5 квітня 1448 р. звільняє мешканців сілРепчичани, Радовці, Доброчинещі, Баланещі, Давидівці від податків і повинностейна користь господаря, оскількі ці села він дарував Побратському монастиреві.Між іншим в грамоті зазначено: “оу тых выше писанных сел за ся не оумешаютсоудци от яс … и ни един рядця. ни глобы брати ни третину. ни от которои вине.ни от великеи. ни от малои. или соудити тоты люд. ни оу котором месте. але дасоудитъ сам игумен от побрате или рядци их. а иного соудца да не имают” [39, с.101].
У Великомукнязівстві Литовському обидва типи церковних судів еволюціонують, причомукожний – в своєму напрямку.
Литовські князіпостійно підтверджували право доменіального суду православної церкви і взагальних грамотах, що надавались православному духовенству, і в приватнихжалуваних грамотах окремим особам. “А на церковныи люди … децких не давати:перво обослати листом, штобы ку праву стал, а любо человека поставил…” –читаємо в Привілеї Київській землі [204, с. 9]. Князь Любарт Гедиміновичдарував села соборній церкві Івана Богослова в Луцьку і в дарчій грамоті від 8грудня 1322 р. зазначив: „А по сем не надобе вступоватись ни детем моим,ни внучатом, ни всему роду моему до века, ни в люды церковныя, ни во вся судыих, — то все дал есми церкви Божой. Ктому и … своим тывуном приказуем судовцерковных не судити…“ [171, с. 22].
Право суду надлюдьми, які жили на церковних землях, могли надавати і приватні особи разом ізпожалуванням церквам та монастирям земель. Князь Юрій Лінгвеневич Мстиславськийв 1443 р. дарував Онуфрієвському монастирю села Головчине та Колесниківське. Вжалуваній грамоті зазначено: “… и тыхъ людей монастырских нашим наместником итывуном и всим нашим заказником не судить, а не рядить” [120, с. 626]. Цепожалування було підтверджене в 1468 р. князем Іваном Юрієвичем Мстиславським.Окрім підтвердження права архимандрита чинити суд над монастирськими селянами,грамота містить вилучення архимандрита з-під судової влади митрополита посвітських справах: “А коли митрополит поедет мимо монастырских людей и мимомонастыря Светого Онуфрея, ино митрополиту того архимандрита Онуфрейского нисудити, а не рядить … коли будет до него которое дело, ино нам самим тогоархимандрита судить.” Духовному суду митрополита залишалось тільки „што усвитку в Ярославли стоит [тобто, в “Уставі Ярослава”]”. По інших духовнихсправах надавач і митрополит мали судити архимандрита і монастирських людей суміснимсудом: „…будет владыце [митрополиту] которое дело до архимандрита духовное, инонам же самим того архимандрита со владыкою смотрети; а владычным десятником игородским тых людей монастырских Светого Онуфрея у духовных делех не судить,ани рядить, и децких не посылати, и вин не имати на владыку…” [4, с. 15]. КнязьМихайло Іванович Мстиславський надав право в 1500 р. Пустинськомумонастирю Пречистої Божої Матері садити людей на церковні землі і в листідодав: “А кого коли они за себе людей прызовут и на ново за собою посадятъ, инонашим наместником и тывуном и иншым нашим урядником не надобе у тых их людейвступать, судити, ни рядити и никоторых пошлин нам на тых людей не брати, нислужбы им нашей никоторой не знати” [120, с. 629].
До компетенціїцерковних доменіальних судів входив розгляд цивільних і дрібних кримінальнихсправ, а також справ про невиконання феодальних повинностей. Як і світськідоменіальні суди, церковні не розглядали справ по “старостинських артикулах”.
Оскількидуховенство могло одержувати землі, розташовані далеко від місця їхньогопостійного проживання, то відправляти суд у своїх маєтках звичайно доручалисвоїм намісникам і управителям. При відправленні суду церковні доменіальні судикерувалися світським правом.
Власникицерковних земель духовного сану відповідали за відправлення суду над своїмипідданими і за з’явлення їх до державного суду у випадках, передбаченихзаконом. Якщо священики нехтували своїми обов’язками карати винних підданих,потерпілі могли вимагати правосуддя на копному суді, а в разі відмови і копномусуду – звертатись до гродського (замкового) суду. 5 січня 1566 р. зем’янкаГанна Остик скаржилась у замковий суд про вбивство і пограбування її слугиДоросинськими монастирськими селянами і про їх відмову з’явитися на копу, яказбиралася на межі маєтків – її і монастирського, – для розслідування справи проце вбивство. Суд направив вижа, який склав звіт про огляд вбитого і про своюпоїздку до Красносельського ігумена, на чиїх землях мешкали вказані селяни, звимогою суду над винними: “… чинили купу на границы… з людми сел обаполных, якож дей по тыхъ людей Доросинских колкокрот посылали, абы на купу, водлестародавнего звычаю, шли, а они дей жадным обычаем не копу быти не хотели инебыли, на чом дей еси и паметное зложили; то ся дей явно оказало, иж они егозабили… А потом пан Михайло Гулялницкий, врядник Любецкий, посылал за мноювижом врядовым … з листом своим до пана Богдана Шишка, игумена Спаского,жалуючи на подданых его Доросынских и просячи о справедливост; …самого …игумена … в монастыри не застал, одно тивона его знашодчи, дал ему лист от панаМихайла Гулялницкого, абы пан богдан Шашко на тых подданых своих Доросинъскихрок правду зложил и справедливост слушную вчинил” [204, c. 99]. 4 січня 1562 р.Луцький гродський суд розглядав справу за скаргою зем’янина Томила Ворони наНовоставських селян пріора Луцького Северина про крадіжку худоби і пронеодноразову відмову пріора вчинити суд над винними. Гродський суд виніс вирок,який зобов’язував пріора вчинити правосуддя [204, с. 34–35].
Якщо ж правосуддяне відбувалось за поважних причин, священик мав заявити про це в державний суд(земський або гродський). 9 червня 1566 р. владика Володимирський Феодосійзаявив у замковий суд, що він не зміг вчинити в своєму маєтку Біскупичах судунад своїм підданим поповичем Денисом, якого звинувачувала княгиня ГаннаЗбаразька у пораненні її слуги: “… одно ж дей я на тот рок зложоный там [вмаєтку] для того права быти немог, за пилными справами земскими того поветуВолодимерского, будучи соймиком поветовым з их милостю князи и паны шляхтоюзабавен, на который дей есми соймик за листом и розсказанем господарским инекоторых панов тут, до Володимера, приехал…” [204, с. 119].
За часівКиївської Русі світській владі категорично заборонялося втручатись в церковнісуди під загрозою смертної кари [151, с. 192]. У Великому князівствіЛитовському протягом XIV – на початку XV ст. така заборона зберігалась. В ужезгадуваній дарчій грамоті соборній церкві Івана Богослова в Луцьку від 8 грудня1322 р. князь Любарт Гедимінович зазначив: “… мирским не просчено от законаБожыя доступоваться в тые [церковні] рады. Аще ли хто … сия предания отческая иповеления княжения нашего преступить дерзнет, десять тисячей рублей на нас и наепископа да казнится и от Бога проклят будет” [171, с. 22]. Отже, в XIV cт.світська влада ще не насмілювалась втручатись у духовні суди. Але вже у І пол.XV ст. бачимо численні випадки порушень Уставу. Одну з причин цього вбачаємо втому, що в XV – на початку XVI ст. надання церкві права доменіального суду, які для світських феодалів, означало її право стягувати судову платню із сторін,які змагаються. “Судить ему [архимандриту] и рядить тые люди самому, а … тыедани и дачи и пошлины имать на них…”, – читаємо в грамоті князя ЮріяМстиславського (онука Ольгерда) Онуфрієвському монастирю від 1443 р. [204,с. 13]. Право суду і відповідного стягування судової платні моглонадаватись як разом із наданням землі, так і безпосередньо. Іншою причиноюможливості втручання світської влади в церковні суди, на наш погляд, можнавважати певну демократизацію суспільства, зниження ролі й значення церкви вдержаві.
Отже, бачимо, щоу Великому князівстві Литовському доменіальні суди церкви стали абсолютноподібними до світських. В Литовсько-Руській державі формується суспільствосвітського, громадянського типу. Церква не відіграє тут такої ролі, як,наприклад, у Московській державі. Тому еволюція духовних церковних судів такожіде шляхом обмеження судових прав церкви. З-під церковної юрисдикції вилучуєтьсяряд справ і передається світським судам. Земський привілей великого князяОлександра від 1492 р. проголосив, що світський суд не змішується з духовним.Сейм 1565 р. вирішив світські справи передати в світські суди, а церквізалишити тільки суди із справ релігійних. Це правило було закріплене в Статуті1566 року: “Теж уставуем, иж бискупове и вси прелаты стану духовного и ихсправцы княжат панов и всее шляхты рыцерства, мещан и всих подданных наших якои шляхецких не мають никого ку собе до духовного права о свецкие речы вызывати;… нижли што духовному праву належить и прислухать будеть, то в духовном правесправовано и сужоно быти маеть” (розд. ІІІ, арт. 26). Спеціальні Правила 1511р. і 1585 р. визначили взаємовідносини між церковними та світськими судами.Духовні суди мали розглядати справи про порушення догматів християнської віри,недотримання церковних обрядів, справи про розірвання шлюбу, перелюбство,майнові спори подружжя, справи про спадщину та деякі інші.
Судові функції вцерковних духовних судах виконували протопопи, єпископи, владики монастирів.
Джереламиканонічного права для православної церкви у Великому князівстві Литовському, які в Київській Русі, були запозичені візантійські кодекси – “Номоканони”, збіркирецепованих законів – “Кормчія Книги”, “Книги законныя”, “Мерила праведныя”,церковні Устави князів Володимира і Ярослава. Але все частіше духовні судивирішують справи, керуючись джерелами світського права, особливо тими з них,які регулюють стосунки між церквою і державою.
Загальнапостанова 1499 р. спеціально підкреслила, що влада митрополита та єпископасудити духовних осіб не повинна зустрічати протидії ні з боку великокнязівськихчиновників, ні з боку католицького духовенства, світських панів і органівмісцевого самоврядування. Але нерідко траплялись випадки суду панів надсільськими священиками, які мешкали на панських землях. В 1544 р. митрополитМакарій скаржився великому князеві, що княгиня Слуцька наказує своїмслужебникам втручатись у духовні справи, судити священиків, ув’язнювати їх інавіть розлучати чоловіків із жінками. Митрополит повідомляв великому князю, щозаборонив правити службу Божу слуцькому архимандриту Никандру за те, що тойдвічі не з’являвся до суду; але ж Никандр навіть не схотів читати грамотимитрополита, а служку, який приніс її, власноруч побив. Архимандрит насміливсявчинити таке, оскільки його покровителькою була пані княгиня Слуцька [157, с.109]. Отже, в Литовсько-Руській державі судова влада церкви не розглядалась якнепорушна і недоторканна.
Апеляційноюінстанцією для духовних церковних судів був суд великого князя. В судових актахперіоду, що розглядається, знаходимо вказівки на випадки доручення вирішенняспору між духовними особами світським судом. В 1516 р. воєвода Київський АндрійНемирович розглядав спір між ігуменом і “старцями” Пустинського Нікольськогомонастиря й Софійським намісником митрополита. Розгляд справи відбувався уприсутності світських осіб [118, с. 121]. Апеляційною інстанцією длядоменіальних церковних судів були суди воєвод і старост, а пізніше – гродськісуди. 12 квітня 1561 р. Хорлупський врядник Луцького владики МаркаЖоравницького приніс скаргу до Луцького гродського суду з приводу побиття йогослуг врядником Жидичинського архимандрита Іони. Причиною звернення до гродськогосуду стала відмова архимандрита Іони вчинити суд над винним [204, с. 27].
Таким чином,церковний суд на українських землях у складі Великого князівства Литовськогозазнав певної еволюції порівняно з періодом Київської Русі. Було значнообмежене коло справ, підсудних духовному суду. Звузилось коло осіб, щовизнавались “церковними людьми”. Духовні суди при розгляді справ все частішезвертаються до джерел світського права. Держава чітко визначає межі судовоїкомпетенції церкви. Доменіальний суд церкви зазнає значного впливу світськогодоменіального суду і стає цілком подібним до нього. Світська влада в державівважається вищою за духовну.
Такий характереволюції церковних судів у Литовсько-Руській державі свідчить про формування вкнязівстві громадянського суспільства європейського типу із яскраво вираженимпріоритетом світських цінностей.
3.4 Третейські і мирові (полюбовні) суди
Перші документи, які фіксують діяльність третейських судів наукраїнських землях Великого князівства Литовського, відносяться до XV ст. [4,с. 32, 47; 39, с. 18] Але вважаємо слушною точку зору Ф. Леонтовича, якийзазначив, що “в литовсько-руському праві ніколи не зникав один із докоріннихпоглядів давньоруського права про посередницький характер суду і наряду яккнязя, так і інших органів суспільної влади” [108, с. 190]. Ці погляди, надумку Ф. Леонтовича, виявились у широкому розвиткові, з одного боку, інститутуполюбовних і приятельських судів, а з іншого – системи “приказань”, абодоручень, які давались у кожному конкретному випадку великим князем якПани-Раді, так і будь-кому зі своїх намісників, старост і воєвод здійснититретейський суд з різних питань і зі справ адміністративних і судових. Отже,інститут третейських судів не був привнесеним ззовні, а виник як результат органічногорозвитку державного і правового життя князівства.
Третейські суди виникли при дворі великого князя [4, с. 32,47]. Існування їх вдовольняло потребам і влади, і населення. Для влади передачачастини справ на розгляд третейських суддів означала значне розвантаження віднадмірної кількості судових справ, отже, господар не заперечував намірам сторінзвернутись до третейських суддів. У свою чергу, населення охоче вдавалося довказаного суду в пошуках швидшого вирішення справи. Крім того, досить часто відповідачінавмисне чинили перешкоди вирішуванню справи в державному суді, щоб змуситипозивача перенести справу в третейський суд, оскільки в ньому можна булосподіватись на більш вигідні, порівняно із такими, що передбачені законом,умови примирення [101, с. 148].
Третейський суд розглядав переважно цивільні, зокремаземельні, справи. Іноді тут розглядались і кримінальні справи, окрім особливотяжких, за скоєння яких передбачалось публічне покарання або страта [141, с.49].
Сторони заявляли про свою згоду вирішити справу полюбовно увеликокнязівську канцелярію, яка призначала склад такого суду. Таким чином,третейський суд не був постійною судовою установою, а призначався окремо длякожної справи. Отже, на початку свого існування третейські суди наближалися доодного з різновидів великокнязівського суду, однак ми їх не ототожнюємо зтакими, оскільки суттєва відмінність полягала в тому, що склад маршалківського,асесорського, комісарського суду не залежав від волі або згоди сторін іпередача справи від великого князя до суду маршалка, комісарів, асесорів тощовідбувалася з ініціативи самого великого князя, тоді як до третейських судівсторони вдавалися свідомо і обов’язковою була згода з кандидатурами суддів.Третейськими суддями мали бути особи, що відповідали певним вимогам. ЗаСтатутом 1566 року, це мали бути “персоны разных чинов знатные, добросовестныеи в правах искусные.”
До кінця XV ст. в організації діяльності третейських судіввідбулись певні зміни. По-перше, до них почали вдаватись і регіональні державнісуди. По-друге, судді не призначались, як раніше, а стали обиратись самимисторонами: “А так мы з розсудку своего нашли, абы они, упросивши собе приятелейсвоих, кого хотячи, на кгрунт певный сами выехали и приятелей своих вывели, хтокого может собе звести” [39, с. 123]. Вказані зміни сприяли поширенню правовихзнань серед населення, оскільки будь-хто із магнатів, шляхтичів або міщан мігбути обраним у третейські судді.
Отже, суспільство із пасивного спотерігача перетворюється наактивного учасника судового процесу. Однак передача суспільству права судустосувалася лише певних верств населення: до третейських судів вдавалися майжепереважно магнати та шляхта.
Третейський суд мав дотримуватись існуючої судової процедуризгідно з діючими законами. Як і державний суд, він мав право висилати позовичерез посильних за рахунок позивача, виносити рішення і вироки, видавати судовілисти. Звичайно листи підписувались третейськими суддями, свідками та обомасторонами ( “И на то есъмо дали пну Михаилу Елу Малиновскому маршалку его кр мла пну Богдану Патрикею Радогощкому, пну Или Золотолинскому [сторонам] сес нашлист доброволное … и загодення ншого [осіб, що складали документ] з нимипечатми и с подписами рукъ ншихъ власных. А для лепшое твердости и сведомя егомл княжи княз Лев Сангушко Кошерский [третейський суддя] и их мл пановеприятели наши, на то з обу сторон взятые, … свое печати приложили к сему ншемулисту” [38, с. 63–64]. За бажанням сторони могли просити великокнязівськогопідпису, який надавав листам більшої ваги. Хід розгляду справи третейськимсудом протоколювався і надсилався до відповідного державного суду –центрального або місцевого. Рішення третейського суду вважалося таким жеобов’язковим для виконання, як і рішення державного суду. Судові листи, виданітретейським судом, мали таку ж юридичну силу, як і видані державним судом,особливо якщо були затверджені великим князем.
За Статутом 1566 року, інститут третейських судів діяв іпісля проведення судової реформи 1564 – 1566 рр. Оскільки третейські судирозглядали здебільшого цивільні справи, то за Статутом 1566 р. їхня діяльністьпевною мірою контролювалася земськими судами. Було визначено, що земський судмає забезпечити виконання вироку третейського суду при відмові однієї із сторінвиконувати його. Справа переносилась у земський суд, якщо третейські судді немогли дійти згоди, “компромісу”; в такому випадку вирок виносився земськимсудом спільно із третейськими суддями. Статут 1588 р. визначав, що земський судє апеляційною інстанцією для третейських судів. Винесення рішення земськимсудом у випадку апеляції могло відбутись і без особистої присутності однієї ізсторін.
Подібними до третейських були полюбовні (мирові) суди, якідіяли і за Статутом, і за Саксонським Дзеркалом, отже, до них вдавались і вдержавних судах, і в судах магдебургій [13, с. 45; 5, с. 314]. Зустрічаютьсявипадки мирової згоди навіть у копному судочинстві [204, с. 69]. Мирові суддіобирались сторонами з-поміж осіб сумлінних, повнолітніх, без фізичних вад,обізнаних з права, як правило, однієї соціальної приналежності із сторонами. Немогли бути мировими суддями “слуги невільні”.
Хоча в організації і діяльності полюбовних судів багатоспільного з такими третейських судів, офіційна різниця між ними полягала втому, що сторони вдавалися до мирового суду без повідомлення про це державногосуду і до офіційного порушення справи в державному суді: “Я, АндрейАлександрович Сангушковича, староста володимерский, смотрели есмо того дела,просили мене з обу сторон пнове Ляховские … а пнове Радовицкие… иже бых промежиими справедливости досмотрел …” [38, с. 219-220]. Більський обласний привілей(1501 р.) визначає, що при укладенні полюбовної “згоди” після звернення досуду (у випадках бійки “до кривавих ран”) сторони мали сплатити судді і підсудку5 грошей [206, с. 192]. Однак, як вказувалося, державні суди булипереобтяжені справами, отже, на практиці вони самі рекомендували сторонамвирішити спори мирним шляхом посередництвом третейського суду; таким чином,вказані види судів фактично не розрізнялися.
Як і третейські, мирові суди розглядали здебільшого цивільніі дрібні кримінальні справи. Значна частина мирових угод стосувалась земельнихсуперечок шляхти. Більський привілей 1501 р. визначав, що вдаватися до мировоїугоди можна лише у випадку “посполитих члонків”; “члонки замкове”(“старостинські артикули”) має судити староста (в інших землях – воєвода),мирова угода до них не застосовується [206, с.192]. Заборонялося також укладатимирову угоду зі злодієм; укладання такої угоди вважалося злочином проти суду.Але оскільки публічноправовий погляд на злочин ще тільки формується, а уприватному праві злочин трактується як “шкода”, то головною метою покараннябуло відшкодування збитків потерпілій стороні; тому на практиці зустрічаємовипадки звернення до мирового суду при скоєнні тяжких кримінальних злочинів якмагнатів і шляхти, так і мешканців магдебургій. У 1566 р. в Луцьку мировимсудом було укладено угоду між селянкою пана Хоєнського і зем’янином ФедоромСенютою, слуга якого пограбував її і побив. За вироком мирового суду, Сенютаповинен був сплатити потерпілій 4 копи литовських грошей за побиття і виплатитивартість вкрадених речей [204, с. 60].
Князь Андрій Курбський і його жінка Марія Юріївна Козинськазавдали одне одному численні і значні шкоди. Князь скаржився, що жінканамагалась отруїти його, а її син від першого шлюбу – навіть вбити. Жінка, всвою чергу, скаржилась, що Курбський її бив, тримав у в’язниці, змусив її датийому кілька бланкових аркушів із печатями і підписами княгині. Для вирішеннясправи сторони, за обапільної згоди, обрали мирових судів – з боку княгині нимбув мінський воєвода Сапіга, – які винесли вирок: розлучення сторін. Деякімаєтки княгині за рішенням суддів мали перейти у власність князя Курбського.Але справа на цьому не скінчилась. Свари тривали, і мирові угоди сторониукладали ще двічі [3, с. 150–151].
Траплялись випадки мирових угод і при більш тяжких злочинах.Слуга вже згадуваного Андрія Курбського, Іван Келемет, зазнав нападуволодимирських міщан і князя Булиги і був забитий ними на смерть, причому йогогроші і речі вбивці пограбували. Булига до суду не з’явився, і гродський судвиніс вирок про сплати ним головщини і всіх збитків, а сам Булига мав статиперед великокнязівським судом. Але вбивця за посередництвом декількох панівуклав мирову угоду із Курбським, зобов’язавшись сплатити йому за голову вбитогота відсидіти у володимирському замку рік і шість тижнів [3, с. 152].
Постанова мирового суду приймалась більшістю голосів.Допускався перегляд обсягу зобов’язань, якщо сторони або сторона непогоджувались із тим, що визначила постанова. За відсутності незгоди робивсявідповідний письмовий запис, за яким сторони зобов’язувалися виконувати вирокмирового суду; гарантією виконання зобов’язання виступала “зарука” – визначениймировими суддями штраф за ухилення від виконання вироку: “А хто бы з них[сторін] хотел тые грани або закопы рушити, тот мает заплатити брат брату десеткоп грошей, а тые грани зася мает поправити” [38, с. 220]. Відсутнівсть записупро “заруку” була підставою для оскарження постанови мирового суду. Такожпідставою для оскарження і невиконання постанови було порушення суддямиправової процедури, передбаченої і для державних судів: необхідно було зробитизапис про передачу справи в мировий суд, постанову оформити письмово ізатвердити підписами мирових суддів, судді повинні були вирішити всі питання,передбачені записом. Однак, як і в державних судах, не дозволялося розглядатидодаткові обставини справи, які не були вказані у запису.
При невиконанні вироку мирового суду однією із сторін іншамала право звернутися до земського або гродського суд. У разі відсутностіпорушень права постанова мирового суду залишалась без змін, а сторона, яка невиконала постанови, сплачувала штраф і збитки позивача. Так, згаданий вищеФедір Сенюта виїхав з міста, не виконавши постанови мирового суду. Потерпіласелянка звернулась до Луцького гродського суду, який виніс рішення стягнути звідповідача штраф і відшкодування “обиди” потерпілій [204, с. 60–61].
Отже, за відсутності незгоди між сторонами, держава практичноне втручається в мирові суди, причому рішення такого суду має таку ж юридичнусилу, як і рішення третейського суду. Існування третейських і мирових судівсанкціоноване державою.
Таким чином, функціонування на українських земляхЛитовсько-Руської держави третейських і мирових судів сприяло активномузалученню частини суспільства до судового процесу. Верховна влада держави небула всеохоплюючою, вона не прагнула втручання у приватне життя населення.
Однак, на цьому етапі розвитку демократія українськогосуспільства мала обмежений характер: вона існувала лише длямагнатсько-шляхетської верхівки. Під впливом польської “шляхетської ідеї”паралельно зі зростанням прав пануючих верств нижчі верстви зазнають все більш жорстокоїексплуатації та обмеження правоздатності.
3.5 Суд в українських містах змагдебурзьким правом
Вперше наукраїнських землях магдебурзьке право з’явилось ще при Данилі Галицькому, аленим користувались лише німці-колоністи, які мешкали в руських містах; в 1339 р.останній галицький князь Болеслав-Юрій вперше надав магдебурзьке право ціломумісту – Сяноку. Після загарбання Галичини Польщею магдебурзьке право одержалимайже всі українські міста краю. Після Кревської унії 1385 р. магдебурзьке правопочало інтенсивно насаджуватись в українських містах Великого князівстваЛитовського. Дещо уповільнився цей процес за часів володарювання Вітовта, але вдругій третині XV ст. знов набрав сили. Одна з причин полягала в тому, щопольські королі, які водночас були великими князями литовськими, розглядаливпровадження католицького за походженням права як засіб католизації іполонізації литовсько-руського населення. Так, привілей на магдебурзьке правомісту Більську (1430 р.) був наданий “с целью умноженія доходов державы изаселенія пустых мест и лесов католиками”. Війту дозволялося заселяти Більськкатоликами, тобто німцями й поляками, але разом з тим заборонялося чинитикривди православним, які мешкали в місті до того [196, с. 58].
Таким чином, наукраїнських землях в XIV – XVI ст. магдебурзьке право одержали Сянок(1339), Львів (друга половина XIV ст.), Кам’янець-Подільський (1374),Берестя (1390), Дорогичин (1429), Більськ (1430), Луцьк (1432),Кременець (1438), Житомир (1444), Смотрич, Хмельник і Червонгород (1448),Володимир-Волинський (друга половина XV ст.), Київ (1494-1497), Дубно (1498),Рівне (кінець XV ст.), Перемишль (кінець XV ст.), Левков (1503), Квасов(1513), Дорогобуж (1514), Білев (1516), Кузьмин (1517), Ковель (1518),Острожець (1528), Торчин (1540), Берестечко (1547), Вижва (1548), Костянтинів(1561), Поліщенці (1561), Брацлав (1564), Олика (1564) та інші.
Надання містумагдебурзького права передбачало заміну на його території руського праванімецьким, вилучення міста з-під юрисдикції воєвод, старост, намісників таінших представників державної влади на місцях; впровадження самоврядування.Реалізація вказаних принципів неминуче мала привести до формування міщанства якзамкнутої, корпоративної верстви. Однак, на українських землях норми і принципимагдебурзького права трансформувалися під впливом, насамперед, місцевогозвичаєвого права і реалій економічного, політичного і правового життя Великогокнязівства Литовського, тому міщанство до певної міри інтегрувалося в суспільнеі державне життя країни.
На чолімагдебургій стояв війт ( від німецької назви відповідного чиновника “fogt”).Він мав широкі імунні права та привілеї. В жалуваній грамоті Сигізмунда ІІАвгуста на Володимирське війтство (1566 р.) читаємо: “Его самого и потомковего, которые войтами будут… от всякого права и суду земянского, кгродского ииного всякого вызволяем…але гдебы кому з уряду своего войтовского что вчинил,тогды ни перед кого иного одно перед нас, господаря, позыван и через нас сужонбыти мает… Также и потомство его вызволяем и волними чиним от всяких платов,податков, цыншов и иных всяких повинностей, надто мы, господар, его самого ипотомство его… от войны вечным часом волними чиним” [39, с. 98]. Спочаткупосада війта була спадковою, але згодом на українські магдебургії Великогокнязівства Литовського поширюється польське правило, за яким державні посадиможуть відчужуватись (даритись, продаватись), даватись в оренду тощо. “…в…привилее нашом [великого князя] выписали есмо…тот Монушко [війт] волен тоевойтство отдати, продати ку своему вжиточному и лепшему обернути, как бы сяналепей ему видело,” – зазначено в запису в великокнязівській канцелярії від8 лютого 1505 р. [5, с. 156]. Посада війта, як і посади воєвод і старост, розглядаєтьсяі владою, і населенням як своєрідне феодальне держання, отже, як джерелоприбутку, тому може виступати, наприклад, як засіб розплати за борги. У 1506 р.служебник Матуш заслужив у великого князя 100 золотих. Князь дав служебниковівійтство Волковийське, і той “за то господарю его милости тую сто золотыхъ заслужбу свою отпустил” [5, с. 175]. Королева Бона викупила Луцьке війтство удочок війта Яна, а пізніше частину прибутків, які належали війтству, промінялана декілька сел Луцькому старості князеві Сангушку-Коширському. Однак королевазазначила, що князь Сангушко-Коширський не має права призначати лентвійта тасудити міщан. Наведені приклади свідчать про те, що інститути, притаманнімагдебургіям, інтегрувалися в загальнодержавне життя князівства.
Влада війта вмісті, в тому числі і судова, була практично необмеженою. Це породжувалочисленні випадки зловживань владою. В 1566 р. міщани Володимира порушиликлопотання перед Сигізмундом ІІ Августом про усунення війта Максима Лудовичавід влади за зловживання. Великий князь задовольнив прохання міщан [36, с. 24].Щоб запобігти зловживанням владою з боку війта, деякі багаті міста викупаютьвійтство. Для вказаної операції необхідним був дозвіл великого князя. Упривілеї Сигізмунда І міщанам міста Більська на право викупити на міські коштивійтство вказано: “…тое войтовство к местному пожитку мають держать, и еговживати со всим, што на тое войтовство здавна прислухаеть, а войта мають собеобирати тамошнего доброго человека, мещанина бельского, хто им будет люб икоторый бы ся добре у праве майтборском рядил и с ними справовал” [13,с.203–204]. В таких містах посада війта стає виборною, а його функції передаютьорганам самоврядування, насамперед, раді.
Рада і лаваскладали магістрат. Рада виконувала адміністративні функції, лава – судові, алев українських магдебургіях чіткого розмежування між ними не було, отже,розподілу влади в сучасному розумінні цього слова не було; до того жцентральною фігурою влади, як вже вказувалось, був війт, якомупідпорядковувались і рада, і лава. Рада складалась з бурмистрів та колегіїрадців, яких призначав війт з кандидатів, визначених міщанами. До їїкомпетенції входили нагляд за дотриманням правил торгівлі в місті, заправильністю мір і ваги, за якістю товарів, які продаються, за порядком умісті, за збереженням суспільного майна. В деяких містах рада мала право судупо цивільних справах, в яких правота позивача була очевидною, а також понайважливіших кримінальних справах. Однак рада тільки вирішувала, чи виннийзвинувачений, а вирок виносився війтом. Також війт був апеляційною інстанцієюдля суду ради (на рішення самого війта апелювали до великого князя).Встановлення виборності посади війта означало підпорядкування останнього раді,це, зокрема, виявлялось у тому, що тепер на рішення війта апелювали до судуради. Якщо ж місто викупало війтство, всі функції війта, в тому числі й судові,відходили до ради.
Судовим органомукраїнських магдебургій була лава. До її складу входили війт і присяжнілавники, яких війт обирав разом із міщанами. За магдебурзьким правом, лавниківмало бути 11 (за числом апостолів, крім Іуди), війт був 12-м. Однак на практиціїх бувало 7, 6 і навіть 3 особи [37, с. 170]. Лава засідала в суді, розглядаласправу й виносила вирок. Іноді лава об’єднувалася із радою для розглядунеординарних судових справ.
Головою колегіїлавників був лентвійт. Він призначався війтом із міщан і виступав як посередникміж війтом і міською общиною.
Державні судимали право втручання в суди магдебургій. Так, наприклад, коло справ, підсуднихлаві, варіювалося для різних міст і визначалось великокнязівським привілеєм нанадання місту магдебурзького права. В підтвердній грамоті Сигізмунда І містуКиєву на магдебурзьке право від 12 січня 1516 р. читаємо, що війт і лавникисудять міщан в усіх кримінальних справах, “в великих и поточних, то есть – озлодействе, о кровопролитей, о убійстве, о усеченіи члонков яких, о пожогах и винних всех проступках… Томуж войтове места нашего Киева все справи криминалние,головніе, горловіе, о пожогах и инніе все вишеозначенніе даемо моц и власть зуполнуюсудити, проступних карати…” [38, с. 48–49]. Однак в жалуваній грамоті великогокнязя Олександра на магдебурзьке право місту Волковийському зазначено, що “…зъмоцы и судов врадника [війта] Волковыйского ихъ его милость вызволилъ: нижьли,што ся дотычет кгвалту, пожоги, розбою, всилства, то его милость на себе взялъи на врядники свои” [120, с. 636]. В жалуваній підтвердній грамоті намагдебурзьке право міщанам міста Високого від 26 червня 1510 р. вказано, що“коли пригодить ся судъ о кгвалтъ и о розбой и о пожогу и о злодействе зьлицом, тогды наместник маеть судити з радцами, а коли без лица злодей, тогды довойта маеть дан быти” [196, с. 110]. В привілеї на магдебурзьке право містуМілейчицям вказувалось, що війт взагалі не має права суду без намісникамілейчицького [3, с. 161]. Отже, якщо лава Києва одержала право судити всізлочини киян, з юрисдикції лави Волковийська було вилучено справи по так званих“старостинських артикулах”; в місті Високому такі справи судили великокняжінамісники із радою або війт; в місті Мілейчицях війт взагалі був позбавленийправа суду за будь-якими справами без намісника. Причиною такого втручання владив недержавні суди було, на наш погляд, не так піклування про правосуддя, якпрагнення зберегти за собою частину судових прибутків: “Наместник маеть судитипри войте и при бурмистрах, для смотренья вин (тобто задля нагляду за кількістюсудової платні).” “А з вин и пересудов на замок два гроша, а войту третий грошс тых жо вин.”, – зазначає привілей Мілейчицям [3, с. 161].
В українськихмагдебургіях склалася своя система судів, відмінна від класичної. ЗаСаксонським Дзеркалом і Вейхбільдом (кодексами магдебурзького права) існувалотри види судів: буркграфський суд (він же був і головною судовою інстанцією),суд виложений, суд поточний. Перші два види судів діяли в усталені термінисудових сесій, останній – за потребою в інтервалах між сесіями. Всі три судимали однаковий склад. В них входили присяжні – шеффени (вони обирались “дожиття”) і голова – фогт (він обирався на 1 рік). Присяжні вели попереднєрозслідування: вислухували показання сторін, розглядали докази, а потімпередавали справу на остаточне рішення фогта. Фогт одержував 1/3 прибутків відсудового мита і штрафів.
Буркграфський судтривав 2 тижні і засідав тричі протягом року в чітко визначені терміни. Наньому розглядались найбільш тяжкі кримінальні злочини, що в основномуспівпадали із “старостинськими артикулами”: розбій на дорогах, наїзди надомівки, “гвалти панянські” (напади на шляхтичів), спричинення тяжких пораненьта покалічень. Крім того, буркграфський суд розглядав позови по боргах,оскільки економічні відносини були найважливішою складовою частиною життямагдебургій. Хоча суд називався буркграфським, буркграф здійснював лишеформальну церемонію відкриття суду, чільне місце в судочинстві посідав фогт.Апеляційної інстанції для буркграфського суду не існувало, його рішеннявважались остаточними і мали негайно виконуватись.
Виложений судтакож засідав тричі протягом року і тривав 2 тижні, але терміни його засіданьвизначались з розсуду лави і оголошувались нею заздалегідь. Цей суд розглядавмайнові справи: спори про рухоме і нерухоме майно, про спадщину, укладанняборгових узгоджень тощо [154, с. 163]. Головою таких судів також був фогт.
Суд поточний немав спеціальних термінів скликання і відбувався в перервах між сесіямибуркграфського та виложеного судів у необхідних випадках. Він мав ту жкомпетенцію, що і суд виложений.
Відмінності всудоустрої українських магдебургій, на наш погляд, зумовлені значною трансформацієюнорм і принципів магдебурзького права в Литовсько-Руській державі під впливомвже згадуваних вище чинників. Саме надання місту магдебурзького права уВеликому князівстві Литовському розглядалось, насамперед, як право йогомешканців самим користуватись одержаними прибутками, в тому числі й відвідправлення суду.
У більшостіукраїнських магдебургій не було буркграфського суду, оскільки, як вжевказувалось, суд по найтяжчих кримінальних справах знаходився здебільшого вруках державної адміністрації. Право київського магістрату судити справи по“старостинських артикулах” було скоріше винятком, ніж правилом для українськихмагдебургій. Отже, основними судами тут були виложений і поточний. Такожіснував гостинний суд (по справах купців, що не були постійними мешканцямиміста) і так зване “гаряче право”, тобто суд над злочинцем, впійманим на місціскоєння злочину [37, с. 171 – 172]. Членами вказаних видів суду були,як і в класичних магдебургіях, присяглі лавники на чолі з війтом.
Виложений судтривав по 2 тижні. В правилах організації виложених судів міста Володимиразазначалось, що “дважды в двох неделях для судов и инших прав местских абоприпадков повинен войт право гайне осаживати”[154, с. 171]. Отже, в українськихмагдебургіях судові сесії були призначені не тільки для відправлення суду, а йдля влаштування різноманітних, насамперед, економічних справ міста. Вважаємо,що така практика – показник відсутності судової влади в сучасному розумінніцього слова як в українських магдебургіях, так і в державі взагалі.
На сесіяхвиложеного суду розглядались цивільні справи (майнові, спадкові тощо); до ньогозвертались власники селян-втікачів у місто. Був встановлений 10-річний термінрозшуку втікачів, після чого вони вважалися повноправними членами міської общини.
Суд поточнийзбирався на третій день після надходження скарги позивача. До компетенціївказаного виду суду входив розгляд і цивільних, і кримінальних справ. Судвислухував обидві сторони, розглядав докази, опитував свідків. У процесідопускалася участь прокуратора – адвоката. На відміну від державних судів,адвокат в судах магдебургій виконував роль не представника, а правозахисникасторони. В судовому процесі в українських магдебургіях спостерігаємо ряделементів українського звичаєвого права, що є доказом впливу місцевого права начужоземне за походженням.
До поточних судівзвертались при виникненні справ між міщанами та представниками інших верств,здебільшого магнатами і шляхтою. У вересні 1564 р. шляхтич ФарлейНекрашевич-Бережецький звернувся до лентвійта із скаргою на міщанина Занка ійого жінку, які нібито вкрали у шляхтича шматок дорогої тканини. Судове засіданняз цього приводу відбулося на третій день після подачі позову. Шляхтич з’явивсяв призначений час із свідками, але лентвійт не став вислухувати їх свідчення, адопросив відповідача Занка. Вислухавши Занка, лентвійт допустив до присяги йогожінку [189]. Як і в судах на руському праві, допуск сторони до присягидорівнював визнанню її правоти; вирок був винесений на користь міщан. Такеігнорування прав вищої за соціальним положенням верстви й відверте порушенняправил судочинства у випадках суду між шляхтою і міщанами магдебургій булодосить поширеним явищем, що свідчить про певну соціальну захищеність міщан іможе слугувати доказом демократичних тенденцій розвитку українськогосуспільства. Місто на магдебурзькому праві могло виступати як юридична особапроти шляхти. 11 лютого 1537 р. житомирські міщани скаржилися великому князюОлександру, що шляхтич Лука Лозовицький привласнив їх землі та виганяє їх з цихземель. Шляхтич пред’явив документ, що підтверджував його права на спірніземлі. Великий князь вирішив справу на користь шляхтича, тому що доказиостаннього були грунтовними [154, с. 155-156].
Але шляхтанерідко вдавалася до свавілля у відносинах з міщанами. В замковій книзіміста Луцька в записі від 14 серпня 1564 р. читаємо про скаргу луцькоголентвійта, бурмистра і міщан на те, що слуги пана Івана Чаплича-Шпановськогонапали вночі на міську в’язницю, визволили ув’язненого там міщанина і побилисторожу: “… служебники его милости пана Ивана Чаплича-Шпановского, на имя ДенисХалецкий з ыншими, з многими товаришами и с помочниками своими, пришодши соружием … моцно, кгвалтом, ворота у броне порубали, замки у вежи поламали ипоотбивали и, двери выбивши, Федора Иконник, мещанина, который дей был посаженза неотданье плату господарского… з вежи выняли…Пан Иван Чаплич на служебниковсвоих права дати и справедливости чинити не хотел и еще надто отповед и пофалкина мещан Луцких учинил, поведаючи: иж дей старших мещан шии будут в мене уланцуху скрипети, и кажу их на ринку кием бити” [204, с. 64–65].
Крім лави і ради судовукомпетенцію мали також цехи. Вони розглядали дрібні справи, які виникали впроцесі трудової діяльності членів цеху. Так, до судової компетенції цехіввідносились справи про порушення трудової дисципліни, порядку на цеховихзборах, правил торгівлі тощо. У разі виникненні конфліктів з указаних приводівзвертання до цехового суду було обов’язковим; звертатись до інших судівзаборонялося під загрозою штрафу або арешту. Цеховий суд не розглядавкримінальні справи. Оскільки вони розглядалися магдебурзьким правом як такі, щостановлять загрозу для суспільства, судити їх належало лаві.
Цеховий суд відбувався назагальних зборах або на раді майстрів цеху. Рішення виносили або старші членицеху, або цехмістр одноосібно. Характер покарання залежав від провиниробітника. Цеховим судом застосовувалися грошові або “воскові” штрафи,ув’язнення і навіть виключення членів цеху з організації. До підмайстрів вдеяких цехах застосовувалось побиття [76, с. 91].
У містах Володимирі іКам’янці-Подільському існували сходки міської общини (в джерелах відомі як“громада”) [145, с. 356], які, на думку П. Саса, були трансформацією копнихсудів [154, с. 225]. На відміну від копних судів, в яких мали брати участь всіголови селянських господарств, в судах общини брала участь частина заможнихміщан; присутніми були представники місцевої старостинської адміністрації, яківели протокол і були свідками. Судочинство велося згідно з нормамимагдебурзького, а не українського права. На зборах міщани обговорювали випадкипорушення правил судочинства війтом, радцями і лавниками, викривали зловживаннявладою з боку магістрату. Так, на зборах володимирської громади 12 квітня і 15серпня 1566 р. зазначалося, що в місті не відбувається щорічна присяга радців,а війт допускає зловживання владою [154, с. 226]. Вище вже вказувалось, щов тому ж 1566 р. володимирські міщани звернулись до великого князя з проханнямусунути війта від влади і їх прохання було виконано. Така соціальна активністьміщан була, з одного боку, наслідком впливу споконвічних українськихдемократичних традицій, а з іншого, сама виступала як впливовий чинникподальшого розвитку демократії на українських землях в указаний період.
Отже, магдебурзьке право вукраїнських містах Великого князівства Литовського потерпіло значних змін,насамперед демократичних. Це було зумовлено сильними правними традиціями, чиївитоки йдуть ще з давньоруських часів. Всупереч прагненню центральної влади,яка водночас була й владою польською, українське православне міщанство неполонізувалося. Воно зберегло і розвинуло демократичні традиції українськогосуспільства, і вже в часи Речі Посполитої разом із козацтвом стало соціальноюсилою, яка продовжила змагання за збереження української нації.
3.6 Суди для інородців
У попередньому розділі мивказували, що німецьке населення Литовсько-Руської держави користувалосямагдебурзьким правом, яке передбачало й існування спеціальної підсудності. В регіонах,де превалювало німецьке і волоське населення, існували села на німецькому іволоському праві, мешканці яких, хоча і підлягали державній юрисдикції, алемогли вимагати від суддів розгляду справ згідно зі своїм національним правом.
Щодо надання судових пільгпредставникам нехристиянської віри, зазначимо, що, очевидно, вонопрактикувалося у Великому князівстві Литовському з кінця XV – початку XVI ст.разом із поширенням в державі ідей Ренесансу та Реформації. Вказівок на наданняцій категорії населення судових пільг в більш ранній період нами не виявлено.
Найчисленнішими етнічнимигрупами, які мешкали в князівстві, окрім німців, були євреї, вірмени і татари.
Влада Великого князівстваЛитовського толерантно ставилася до євреїв, очевидно, усвідомлюючи їхню роль урозвиткові торгівлі в державі. Першим документом, який регулював юридичнийстатус євреїв у князівстві, був привілей великого князя Вітовта від 1388 р.
У деяких містах євреїстворювали свої общини. Вже наприкінці XIV – на початку XV ст. в Литовсько-Руськійдержаві існувало 5 єврейських общин: у Троках, Бересті, Гродно, Луцьку іВолодимирі. В другій пол. XV ст. єврейська община виникла у Києві. Євреям булонадане право створювати свої суди, які мали судити згідно з національнимправом. За єврейським звичаєвим правом, ці суди були одноступеневими,виборними, діяли на засадах колегіальності. Суддями обиралися представникикагалу (звідси назва суддів – “кагальні судді”, або “старші судді єврейські”,“школьники”), на чолі колегії стояв рабин, затверджений місцевим гродськимурядом або війтом. Суд відбувався за єврейським звичаєвим правом або заТалмудом [103, c. 39].
До компетенції колегіївідносився розгляд судових справ між євреями по релігійних питаннях, а також поцивільних і дрібних кримінальних справах. По тяжких кримінальних справах(“старостинських артикулах”) євреї мали звертатися до державного суду –великокнязівського або суду місцевого старости або підстарости (“жидівськогосудді”) [242, с. 107].
По всіх справах, що нестосувались релігії, євреї могли звертатись до воєводи, старости абовеликокнязівського намісника (залежно від того, хто знаходився в місті),обминаючи свої суди; а в разі виникнення серйозних кримінальних справ вони малиправо звертатись безпосередньо до суду великого князя. При виникненні справ,які стосувалися релігійних питань, апеляції подавали до “старших докторівкоролівських міст” [37, с. 312].
Аналіз судових актів XVIст. дає змогу стверджувати, що національні меншини охоче звертались вукраїнські суди при виникненні справ на ярмарках, під час подорожей тощо, тобтоза таких обставин, коли не було змоги звернутися до свого національного суду.Так, 1 липня 1445 р. Львівський суд розглядав справу купців-євреїв Іллі зГрубешова і Сахна зі Львову про боргові конфлікти, які виникли під час торговоїподорожі сторін до Києва і перебування і Луцьку [170, с. 26–28]. Важаємо,що такі випадки звернення до християнського суду в обмин національних свідчать,з одного боку, про довіру національних меншин до влади, з іншого – про доситьвисоку толерантність уряду до “іновірців”.
Прикладом національноїполітики державного уряду щодо вказаних народів можуть служити справиволодимирських євреїв, яких в 1564 і 1566 рр. звинувачували в ритуальнихвбивствах християнських дітей. Оскільки звинувачення грунтувались на плітках тачутках, а свідків “віри гідних” не було, Сигізмунд ІІ Август проголосивзвинувачених невинними і додав, що надалі справи з таких звинувачень мають бутипорушені тільки за наявності трьох свідків-євреїв і чотирьох християн. Корользаявив, що такі наклепи викликані прагненням “некоторых подданых его милостигосподарских, аби моглы жидов з мест выкоренити”, а справедливість потребує,щоб “им, яко иным народом и иноверцам, в панствах его милости господарскихволно перемешкиваючим, поживення слушного вживати”. Тому Сигізмунд-Августпроголосив, що такі справи “нигде инде не маем судити, одно на вальном сойме,где будем з зуполною радою нашою седети…” і нагадав про “тот артикул з статутуправ земских, абы таковые помовцы на бачности мели, иж кто на кого ведет, а недоведет, тым самым мает быти каран.” З прохання володимирських євреїв великийкнязь наказав “то на рынку у Володимери в торгу обволати” [38, с. 93–102].
Вище ми вказували, щовідкупники великокняжих мит, корчом та інших статей господарського прибутку непідлягали юрисдикції місцевих державних судів, а могли звертатись безпосередньодо центрального державного суду. Щоправда, вказане вилучення відбувалося не занаціональною ознакою, але об’єктивно склалося так, що названі посади звичайнозаймали євреї. І хоча судові пільги для відкупників були значно вужчими, ніждля магнатів, сам факт наявності таких пільг свідчить про досить високунаціональну і релігійну толерантність уряду.
Крім єврейських, наукраїнських землях в XIV – XVI ст. існували вірменські общини, найкрупнішими зяких були Львівська та Кам’янець-Подільська. Перші привілеї вірменським общинамЛитовсько-Руської держави були надані ще подільськими князями Коріятовичами(між 1374 і 1393 рр. Поділля входило до складу Великого князівства Литовськогона правах васального князівства [236, с. 147–148]). У 1434 р.Кам’янець-Подільський відійшов до Польщі, але привілей вірменам залишавсядіючим. Як повідомляє люстрація 1565 р., в Кам’янці вірмени мали не тільки своїнаціональні суди, а й обирали власного війта [209, с. 28].
Вірмени мали своїодноступеневі суди, влаштовані за вірменським правом. Судова практикабазувалася на вірменському Судебнику ХІІ ст., складеному Мхітаром Гошем, аленорми Судебника зазнали певної правової аккультурації під впливом українськогоправа.
Вірменські суди розглядалисправи не тільки вірмен, до них звертались з позовами на останніх іпредставники інших національностей (поляки, німці, євреї, татари). Суд діяв, завірменським звичаєвим правом, на основі колегіальності. Допускалосяпредставництво сторін (для жінок воно було обов’язковим, оскільки за звичаєвимправом Вірменії, жінка мала обмежену дієздатність). Судові акти свідчать, що довірменських судів населення зверталося як по цивільних, здебільшого торгових,справах, так і по дрібних кримінальних [58, с. 34, 87, 154].
Оскільки, як вжезазначалося, вірменські суди за звичаєвим правом були одноступеневими, тоапеляція на їхні рішення була заборонена. Однак під впливом українського праваформується інша практика і вірмени допускають апеляції у місцеві державні суди.Згодом, вже в Речі Посполитій, в 1574 р., офіційною апеляційною інстанцією длявірменських судів стає асесорський суд [210, с. 37].
Значною за кількістюетнічною групою, що мешкала на українських землях в XIV – XVI ст.ст.,були татари. Зауважимо, що у стосовно них влада була значно більш упередженою,ніж до представників інших національностей, що цілком зрозуміло, якщо взяти доуваги тодішні зовнішньополітичні обставини, коли з 80‑х рр. XV ст.регулярними стають навали Кримських татар на Велике князівство Литовське.
Однак, незважаючи на певніпривілеї, загалом і євреї, і татари, як особи, що не сповідали християнськувіру, були обмеженими у правоздатності. За Статутами 1529 і 1566 рр., вони немали права виступати свідками в судах по справах християн (див.: Статут 1529року, розд. VIII, арт. 5; Статут 1566 року, розд. ІХ, арт. 3). Вказанеобмеження щодо татарської шляхти було скасовано привілеєм Сигізмунда ІІ Августавід 20 червня 1568 р.; Статут 1588 року закріпив право свідчити в суді длятатар, які знаходилися на державній службі у Великому князівстві Литовському(див.: Статут 1588 року, розд. IV, арт. 76). Також Статут 1588 року надав правотатарській шляхті доводити свою невинуватість присягою (Статут 1588 року, розд.ХІ, арт. 33). Свідки-татари, які належали до нижчих верств, вважалися меншнадійними, ніж християни, особливо в тих випадках, коли останні звинувачувалитатар у розбійних нападах.
Отже, аналіз підсудностінаціональних меншин на українських землях у XIV – XVI ст.ст. дає підставистверджувати, що влада ставилася до некорінного населення порівняно толерантно.Звичайно, це було зумовлено перш за все економічними чинниками, а недемократичними переконаннями уряду, але на тлі розгулу інквізиції тапереслідувань іновірців у Західній Європі такі тенденції вирішення міжетнічнихвідносин на українських землях можна розцінювати як найдемократичніші для свогочасу.
Висновки до розділу
Таким чином, на українськихземлях Великого князівства Литовського поруч з державними судами діялинедержавні. Копні і церковні суди були спадщиною часів Київської Русі; державнавлада Великого князівства Литовського не тільки залишає недержавні суди, а йрозширює їхнє коло і санкціонує їхню діяльність: у Великому князівствіЛитовському в XV ст. виникають суди третейські, доменіальні, вкорінюються судив містах з магдебурзьким правом і суди для іновірців. Цей закономірний іоб’єктивний процес набуває інтенсифікації в XV ст., в період трансформації вдержаві монархії ранньофеодальної у монархію станово-представницьку. Характернадля ранньофеодальної монархії невідділеність суду від адміністраціїпоступається місцем існуванню недержавних судів, у яких правосуддя здійснюєтьсясуддями, обраними або населенням, або навіть самими сторонами. Щоправда, владазалишає за собою право втручання в діяльність недержавних судів: певнакатегорія справ вилучена з-під їхньої юрисдикції, а також державні суди єапеляційною інстанцією для деяких недержавних судів.
Як зазначалося вище,пріоритет приватного права над публічним був характерний для феодальної добивзагалі та для Литовсько-Руської держави зокрема. Таке панування приватногоправа в державі частково можна віднести на рахунок несформованості в нійсудової влади.
Децентралізація суду, якаполягала у наданні права суду над значною частиною населення приватним особам,відбувалася з ініціативи державної влади. Цей факт можна пояснити, насамперед,демократичними традиціями, чиї витоки брали початок ще з часів Київської Русі. Звичайно,демократія Київської Русі була скоріше проявом архаїчності, решткоюродоплемінних відносин, періоду військової демократії, але саме вона сталабазою для подальшого демократичного розвитку суспільства Великого князівстваЛитовського.
Ще одним чинником, якийсприяв виникненню недержавних судів, було ставлення до суду як до справидругорядної для державного життя князівства внаслідок відсутності в державісудової влади в сучасному розумінні цього слова. Влада розглядала передачуправа суду недержавним судам як засіб, з одного боку, розвантажити себе від, наїї погляд, другорядних справ, з іншого – як засіб матеріальної винагороди осібабо верств, яким було надане право суду.
Недержавнійпідсудності підлягали певні верстви населення Великого князівства Литовського.Недержавні суди судили магнатів, шляхту, духовенство, міщан магдебургій,вільних і приватновласницьких селян, національні меншини – практично всікатегорії населення держави. Отже, бачимо, що підсудність недержавним судамбазувалася на станових засадах. Однак, становий принцип підсудності не став уЛитовсько-Руській державі абсолютним, оскільки існувала можливість (щоправда,неоднакова для різних верств) звернутись до державного суду в разі невдоволеннявироком суду недержавного. Магнатсько-шляхетська верхівка могла перенестисправу з третейського суду до державного і навпаки на будь-якій стадії процесу.Духовні суди, які судили духовних осіб, мали досить чітко окреслену компетенціюза колом справ і за колом осіб, але згодом духовенство також одержує правозвертатись до державних судів. Для міщан магдебургій існувало право апеляції довеликого князя на вироки міського суду. Судові акти дають нам численні прикладизвертання іновірців до державного суду. Отже, спостерігаємо певний паралелізм удіяльності державних і недержавних судів. Лише приватновласницькі селяни немогли звернутись до державного суду з власної ініціативи: держава втручалась удоменіальні суди тільки при нехтуванні панами своїми обов’язками або прискоєнні селянами злочинів, які підпадали під категорію “старостинськихартикулів”. Така правова нерівність є характерною рисою феодального права івідповідає суспільному і правовому становищу, яке займала кожна з названихверств населення у Великому князівстві Литовському.
Державазалишила за собою контроль і зверхність над недержавними судами, що виражалосяу праві втручання в хід відправлення ними правосуддя, в необхідності длянедержавних судів дотримуватись діючого права, у праві сторін перенести справув державний суд на будь-якій стадії процесу. Протягом першої пол. XVI ст. поручіз процесом впровадження в державі писаного права помітне прагненнявпорядкувати діяльність не тільки державних, а й недержавних судів. Післяпроведення судової реформи 1564 – 1566 рр. залежність останніх відсудів державних посилилася: для всіх недержавних судів (крім доменіального)апеляційними інстанціями виступають державні суди; вони ж здійснюють контрольнад відправленням правосуддя в недержавних судах. Така ситуація, на наш погляд,є свідченням формування в Литовсько-Руській державі судової влади.
РозділIV. Судовий процес на українськихземлях Великого князівства Литовського
Судовийпроцес на українських землях Великого князівства Литовського в основі своїй мавдавньоруське походження. Процесуальне право – та галузь права, в якій змінивідбувались найбільш повільно, тому саме в процесі збереглась найбільшакількість елементів звичаєвого українського права. Однак разом з еволюцієюправової системи зазнало змін і процесуальне право українських земель. Змінивідбувалися в руслі подібних змін в Європі й за аналогічними тенденціями. Отже,з одного боку, українське процесуальне право литовської доби базується наспоконвічних давньоруських засадах, з іншого боку – використовує європейськийдосвід. Слід зазначити, що з європейського досвіду запозичувалося те, щознаходилося в загальній відповідності з демократичними традиціями, притаманнимидавньоруському праву. В указаний період виникає ряд демократичних інститутів удержаві, формуються демократичні засади організації державно-правового життя.З’являються поняття громадянських прав і свобод особистості, гарантіїнедоторканості особи тощо (звичайно, тільки у відношенні пануючих верствнаселення). Релігійне світосприймання поступається місцем раціоналістичному.Вказані зміни накладають відбиток і на процесуальне право Литовсько-Руськоїдержави, в якому протягом XIV – першої пол. XVI ст. відбуваються такі зміни:процес певною мірою позбавляється архаїчності; зменшується (однак не зникає)формалізм процесу, але водночас процес ускладнюється; зароджується публічнеправо, а з ним і інквізиційний процес; намічається диференціація цивільного такримінального процесів; процес певною мірою демократизується. Відбуваєтьсясвоєрідний органічний синтез давньоруських, національних традицій і тенденцій,які були викликані ідеями Ренесансу та Реформації в Європі.
Період XIV –першої пол. XVI ст. вважаємо важливим для становлення українськогопроцесуального права (і національної правової системи взагалі) як європейськогоза змістом і спрямованістю. Як і в Європі в цілому, в українських земляхнамічаються тенденції переходу від середньовічного права до буржуазного. Процесеволюції інтенсифікувався після проведення судової реформи 60-х рр. XVI ст.
Спробуємопроаналізувати процесуальне право та його еволюцію протягом останньої третиниXIV ст. – другої половини XVI ст. Враховуючи відносну повільність змін усудовому процесі, а також той факт, що, за умовами Люблінської унії 1569 р., вукраїнських землях зберігалося діюче до унії право, вважаємо можливим занеобхідності використовувати джерела та факти, які відносяться до пізнішогоперіоду – до впровадження Статуту 1588 року.
4.1 Учасникисудового процесу
Вище мианалізували склад суддів у кожному з державних та недержавних судів. Нинізробимо короткий узагальнюючий огляд складу судів.
Інститутупрофесійних суддів в дореформений період не існувало. Судочинство в державнихсудах, не відокремлених від адміністрації, відправлялося: в центральному суді –великим князем або особами, ним призначеними (звичайно суд доручався членамПани-Ради, маршалкам, тощо); в місцевих судах судили воєвода або староста.Отже, протягом XIV – першої пол. XVI ст. функція судді виступала якдругорядна, додаткова справа для державного урядника і, у відповідності досистеми кормління, розглядалась як винагорода за сумлінну службу. Спеціальнихпрофесійних вимог до суддів державних судів не пред’являлося. Допускалосянавіть, що вони не знали місцевого права, хоча судити мали саме за звичаєвимправом даної землі. В недержавних судах функції судді виконували: в містах змагдебурзьким правом – обрані на певний термін присяжні судді-лавники або війт,який міг призначатись, обиратись до життя або отримувати владу в спадщину,отже, такі, що мали знати право; в третейських судах – добровільно обраністоронами приватні особи, звичайно, знавці права; в копних судах – найбільшповажні особи, які знали право; в церковних судах – вищі від сторін за рангомієрархи, які мали бути обізнані з канонічного права; в доменіальних судах (втому числі і в церковних доменіальних, і в приватновласницьких містах) функціїсуддів виконували пани (в церковних доменіальних – духовні феодали) незалежновід ступеню обізнаності з права або призначені ними урядники. Отже, вдореформений період функції суддів виконували непрофесіонали, хоча в більшостінедержавних судів вимагалося знання права. Для державних судів обізнаність зпитань права особи, яка виконувала функції судді, була необов’язковою.
Виниклапарадоксальна, на перший погляд, ситуація: недержавні суди висували більшевимог щодо професіоналізму суддів. Основна причина, на нашу думку, полягала втому, що, внаслідок відсутності судової влади в державі, населення не впливалона призначення суддів державних судів, тоді як в недержавних судах (окрімдоменіальних) суддями свідомо обирались особи, обізнані з права.
Процесуальнеправо вказаного періоду взагалі не передбачало, що суддя має бути професіоналому праві. Відсутність судової влади в державі і невідділеність суду відадміністрації зумовили ту особливість процесуального права, що авторитетностісудовому рішенню надавала не його відповідність правовим нормам, а ранг особи,яка вказане рішення винесла. Тому при обранні суддів перевагу надавали особамвищого рангу, більшого авторитету і поважності. Існувала також практикаперенесення розгляду справи, яка викликала утруднення, від одного судді доіншого, більш авторитетного, який вважався й більш досвідченим і обізнаним зпитань права. Так, князі Hовосильські та Oдоєвські Іван Юрієвич, Федор і ВасильМихайловичі в договорній грамоті від 1459 р. визначили: “А чого промежы себе неуправимъ с тыми великими князи у доконъчанои, ино королю [Казимиру] за тостояти и выправляти” [61, с. 214]. Тут, на наш погляд, простежується відбитокпритаманного ще давньоруському праву погляду на суддів як на своєріднихпосередників (навіть на великого князя) [див.: 108, с. 190]. (Цікаво, що“смісний”, або “вобчій” суд удільні князі Московської Русі за неможливостідістатися згоди між суддями з обох сторін переносили на третейський судвеликого князя Московського; при виникненні справи між підданими Московської іЛитовської Русі третейським суддею призначався Вітовт: “…а что ся сопрутсясудьи о которых делех, ино положили на осподаря на вел. князя на Витовта…” [61,с. 29-30].
Оскільки, як вжевказувалося вище, суд мав відбуватися за місцевим правом, а судді державнихсудів не завжди були компетентними щодо нього, роль консультантів у державнихсудах виконували “сторонні” особи, чия присутність вимагалася ще давньоруськимправом. Необхідність участі в судовому процесі в регіональних державних судахвказаних осіб була зафіксована привілеями Волинським і Київським: “а князя ипана и земянина старосте и наместником нашим одному их не судити: маетъ присобе посадити князей и панов и земян, теж мает его судити” [205, с. 182]. Іншоюфункцією“сторонніх людей” було наглядати за ходом процесу з метою попередженнянавмисних чи невільних зловживань владою з боку суддів. Присутність вказанихосіб також зумовлювалася тим, що нерідко акти судочинства не записувались,отже, необхідно було мати свідків процесу, які б могли підтвердити, щосудочинство було відправлене із дотриманням усіх процесуальних норм. Такимчином, сторонні особи відігравали в судовому процесі потрійну роль: як консультанти,як свідки і як наглядачі. Їхня участь у процесі була пасивною, безпосередньо нахід процесу вони не впливали, але присутність їх на суді надавала процесовіхарактеру гласності, крім того, вони певною мірою компенсували некомпетентністьі непрофесіоналізм суддів.
Однак на практицідалеко не завжди присутні особи могли задовольнити вказаним вимогам, оскількина ранніх етапах періоду, що розглядається, склад їх здебільшого буввипадковим. У вироку воєводи троцького князя Костянтина Острозького від 22 січня1529 р. зазначено, що при ньому “на томъ праве были: пан Матей Войтехович,маршалок господарский, державца волковыйский, а князь Василий АндреевичПолубеньский, маршалок господарский, державца жолудский, каневский и дубецкий,а пан Богдан Довкгирдович” [3, с. 215]. В судовому акті від 5 липня 1540 р.читаємо: “Я Янъ Внучко [суддя], а при мне были протопопъ … Юхно, а Лазовскійурядникъ пана подскарбего его милости манастыра Городенского” [31, с .56]. Всудовому акті від 11 лютого 1540 р. зазначено, що на суді були присутніми „яВойтех Требский [суддя] и пр.” [31, с. 57]. Отже, суддя навіть не назвавприсутніх на ім’я, оскільки вони, як і сторони, очевидно, належали до“посполитого стану”.
Вище ми вжевказували, що, внаслідок давньоруської традиції, присутність сторонніх людеймала місце навіть у великокняжому суді; вона вимагалася і в недержавних судах.
У копних судахроль присутніх на суді осіб надавалася як призначеним копою, так і обранимсамими сторонами особам. Їхня функція відрізнялася від функції осіб, присутніхв інших судах. Оскільки самі судді обиралися з осіб авторитетних, поважних,досвідчених у звичаєвому праві, потреби в консультантах не виникало. Присутнібули свідками, які мали зберегти у пам’яті всі подробиці процесу і в разінеобхідності відтворити їх, оскільки практично все населення копного округубуло неграмотним, отже, запротоколювати хід копного процесу було неможливо.Пізніше вказану функцію перебрали на себе представники державних судів – вознізі своєю “стороною”, тобто особи, які мали після закінчення розгляду справипредставити до гродського суду реляцію – звіт про хід копного судового процесу.
Попри всіособливості, які мали місце в різних судах, попри перекручення та порушенняправа, які відбувались на практиці, ми вважаємо, що однією з найважливіших інайдавніших засад діяльності судів була колегіальність. Протягом періоду, якийрозглядається, вказана засада перетворилася здебільшого на формальність, однакскасована не була.
Якісні зміни вскладі суду відбулися після проведення в другій пол. XVI ст. судової реформи.Як вже неодноразово зазначалося вище, реформа була викликана необхідністюрозвантажити адміністрацію від справ, що вважалися державою другорядними,насамперед, судових. Але об’єктивно проведення реформи сприяло виокремленню іпочатку формування судової влади в Литовсько-Руській державі. Найважливішимнаслідком реформи в галузі судочинства стало виникнення інституту професійнихсуддів. Спроби утворити інститут професійного суддівства просліджуються вСтатуті 1529 р., в якому воєводи та старости зобов’язуються кожний у своємуповіті обрати двох зем’ян, привести їх до присяги і доручити їм розгляд справ,які надходитимуть за відсутності місцевої адміністрації. Також обрані особимають бути присутніми при суді воєвод і старост (див.: Статут 1529 року, розд.ІІI, арт. 4). Однак, проаналізувавши судові акти періоду, який розглядається,можна дійти висновку, що на практиці вказане положення Статуту нерідкопорушувалося. Місцева адміністрація продовжувала судити населення абоодноосібно, або в присутності випадкових осіб [див.: 126, с. 120; 119, с. 526;205, с. 125].
Статут 1566 р.,закріпивши створення земських, гродських, підкоморських судів, впровадиввиборні посади земського судді, підсудка та писаря, а також гродського судді іписаря та підкоморія, які призначались воєводою або старостою. Обрання іпризначення мало довічний характер, отже, формується інститут професійнихсуддів. Визначені були вимоги до осіб, що обиралися або призначалися: ними малибути “люди добрые, цнотливые, расторопные, в праве умеетные, роду шляхецкого, втом повете добре оселые, не иное веры только хрестиянское” (Статут 1566 року,розд. IV, арт. 18). Таким чином, держава дбала як про професіоналізм, так і проморальні якості членів суду. По обранні члени суду мали принести присягу, текстякої наводився в Статуті (розд. IV, арт. 19). Посилюється відповідальністьчленів суду за винесені рішення. Передбачена була відповідальність писаря завнесені в судові книги записи протоколів судового процесу.
Оскількипередбачалося, що судді мають бути знавцями права, то потреба в консультантахзникає. Однак у пореформені часи зберігається участь у процесі сторонніх осіб,що, на наш погляд, було, з одного боку, даниною традиціям старовини, з іншого –заходом по запобіганню зловживанням владою з боку суддів. Доказом, на нашпогляд, є той факт, що в пореформених судах склад сторонніх осіб визначаєтьсясамими сторонами і вказані особи, як правило, є однієї соціальної приналежностіз ними. Крім того, бути присутніми на процесі мали право всі бажаючі. Звичайноїх було досить багато, оскільки на сесію земського або гродського судуз’їжджалися всі, чиї справи чекали на розгляд, а також їхні свідки, родичі,друзі. Всі вони мали право при бажанні бути присутніми під час розгляду нетільки власної справи, але і інших справ. Слід зауважити, що з впровадженнямреформи в шляхетсько-магнатських колах значно підвищився інтерес до права ітонкощів судочинства. Як зазначає О. Левицький [101, с. 143-144], незнанняСтатуту вважалося ознакою неосвіченості і дикості; із впровадженням інститутувиборних суддів, підсудка і писаря знання права стало нагальною потребою,оскільки будь-який шляхтич міг бути обраним на одну з вказаних посад. На нашудумку, це є ще однією ознакою початку формування на українських землях Великогокнязівства Литовського судової влади. З наведеного О. Левицьким уривкусудового листа бачимо, що бути присутніми на розгляді справи дозволялосяособам, які користувалися загальною повагою в суспільстві (в даному разі, князюКостянтину Острозькому, воєводі Київському і маршалку Волинської землі, АндріюВишневецькому, Волинському воєводі і Олександру Жоравницькому, Луцькомустарості) [101, с. 145]. Отже, процес залишався гласним і певною міроюдемократичним.
Таким чином,судова реформа внесла зміни не тільки в судову систему, а й у структуру судів,започаткувавши на українських землях Великого князівства Литовського формуванняінституту професійних суддів.
В українських судахлитовської доби суддям асистували численні врядники – особи, які займали певні“вряди” і виконували певні функції в суді. Серед них судові акти згадуютьдіцьких, вижів, дільчих, єдначів (більшість їх згадується ще в Руській Правді,отже, має давньоруське походження), пізніше – возних. Одним із таких врядниківбув діцький. Про діцьких згадує ще “Руська Правда” [151, с. 69]. Дофункцій діцького відносилось примусово діставити певну сторону до суду абоздійснити майнове стягнення за судовим рішенням. “Коли бы ся который князь, абопан, або человек наш пожаловал нашому воеводе на князя, або на пана, або набоярина Кіевского: ино ему обослати его листом, абы перед ним къ праву стал; апак ли бы на лист его не сталъ, ино послати децкого и поставити къ праву…”, –читаємо в привілеї Київській землі [204, с. 6]. За привілеєм Волинській землі,“коли на кого жалоба прійдетъ, ино того первым листом и другим обослати: и колина тыи два листа не станет, тогды децкого послати” [206, с. 36].
За Статутом 1529 року, якщозасуджений ухилявся від виконання судового вироку, його майно віддавалосястороні, яка виграла процес, з призначенням терміну для викупу майна (Статут1529 року, розд. VI, арт. 17). Ця процедура відбувалась в присутності судді тадіцького. Такий засіб виконання судового рішення називався “урядовий грабеж”,на відміну від “безправного грабежа”, тобто такого, що проводився самовільно,без відома уряду.
Діцький також висилався втих випадках, коли пан відмовлявся “уделати справедливость” у відношенні свогопідданого: “Пак ли будетъ некоторый [пан] отводити, ино нам дати децького: а непригодить ся нас в великом князьстве Литовьском, ино воеводам нашим моцно[силою] дати децького” (Статут 1529 року, розд. VI, арт. 20).
За свою роботу діцькийодержував “діцькування”, розмір якого варіювався в різних регіонах князівства.В Остері, Чорнобилі воно складало 1 грош, в Житомирі, Мозирі – 2 гроши, вКричеві – 2,5 гроша [42, с. 142]. Окрім того, діцький одержував із сторони, якапрограла, платню у розмірі 1 грош за кожну милю, що довелося проїхати подорожі– “помильне”.
Якщо судова справапотребувала ознайомлення із обставинами скоєння злочину на місці, великий князьабо воєвода чи староста міг послати вижа. Виж оглядав місце злочину, тілозабитого або рани потерпілого, опитував свідків, а потім повинен був офіційнозасвідчити те, що побачив або почув: “…на обвожене оного кгвалту … брал… вижомз уряду замка господарьского… служебника его милости пана… старосты Луцкого, наимя Павла Невишского, и там был и оттоля приехавши, …тыми словами сознал: иж,будучи у Шулжинцов, видел есми там тых кгвалтовников …, которые передо мноювижом и пред сторонами доброволне вызнавали … иж, на имене Чернятин кгвалтомнаехавши, девку узяли и батка ее Павла Зозулю збили и зранили…” [204, с. 51];“На огледане того вчинку брал в мене вижом боярина господарьскогоКрасноселского Миколая Марковича, который, там [на місці злочину] бывши иоттоля приехавши, ставши передо мною, тыми словами сознал: иж, за посланемврядника [старости Луцького], … ездил с поддаными кн. е. м. и з людмисторонними огледати трупу того небожчика Свирида и видел его обешоного на землиТеслуговской” [203, с.38]. Cвідчення вижа мало офіційний, “урядовий” характер,розглядалось як судовий доказ і було підставою для вимагання правосуддя.Передбачалося, що вижем мала бути людина чесна, “віри гідна”. “Дознаннявижового выслухавши, припустили есмо…,” – традиційна формула в багатьох судовихактах [204, с. 51, 99].
Воєвода або староста мігнаправити вижів на копні суди. Присутність вижа надавала їх рішенням більшоїсили й законності.
Вижів посилав і великийкнязь, і воєвода або староста, і особи, що судили за їх дорученням. “Вижування”звичайно доручалося їх врядникам-слугам: “Послал зо мною вижом врядовым бояринаЛюбецкого, Терешка”, “на огледане збитя и ран того боярина своего брала ее милосту мене вижом боярина господарьского Красносельского Ждана Павловича,” – читаємов судових актах епохи, що розглядається [204, с. 59].
За дорученням великогокнязя або воєводи чи старости виж міг розслідувати деякі обставини справи абоперевірити показання свідків: “Писар Сенко [позивач] рек, абыхмо послали тамвижа нашого з десяти рублев того ся доведати, так ли будет, как тые людъциповедали. Ино мы [великий князь Олександр] для лепшое справедливости посылалитам вижа нашого з десяти рублев того ся доведати и нам отказати. И дворянин нашБокей там был, и того осмотрел, и нам отказал … ” [3, с. 75].
Виж надсилався також якнаглядач в суд пана над селянами. Він мав право заарештувати і діставити ув’язницю підозрілих у скоєнні злочину осіб. Так, коли пан Борзобогатий ухиливсявід суду над своїми селянами, які були затримані потерпілими, останні видализлочинців вижу для ув’язнення [204, с. 48].
Виж мав бути присутнім іпри виклику в суд шляхти для відшкодування збитків. Його посилали також і вразі виникнення справ між шляхтою і міщанами магдебургій. В уже цитованій вищесудовій справі від 14 серпня 1564 р. читаємо про скаргу лентвійта, бурмистра йміщан Луцька на те, що слуги пана Івана Чаплича-Шпановського наїхали “моцно.кгвалтом” на міську в’язницю, звільнили звідти ув‘язненого, підданого панаЧаплича-Шпановського, і збили охоронців. “На обвожене того кгвалту и наогледане збитя и ран молодца местцъкого брали в мене вижом з уряду замковогослужебника моего Лукаша Кгрушовского” [204, с. 64– 65].
Несформованість судовоївлади в період, що розглядається, зумовила недостатнє сприймання з бокунаселення, особливо з боку магнатів та шляхти, членів суду як представниківвлади. Тому в судових актах цього періоду фіксуються численні випадкинескорення вижам з боку магнатів, шляхти, їхніх слуг, і навіть насильства надвижами. Вже згадуваний виж Павло Невишський докладав, що урядник князяКостянтина Острозького не тільки відмовився чинити суд над своїми селянами, алей затримав і ув’язнив вижа: “мене вижа в себе загамовал и через три дни держал”[204, с. 123].
За свою роботу вижотримував платню, так зване вижове. Розмір вижового залежав від рангуправителя, що послав вижа, і був визначений Статутом 1529 р. Вижам воєвод,старост і маршалків належало платити по полтині грошей, а вижам їх намісників іслужебників – по півкопи (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 21). Але часто вижінамагались стягти з населення більшу платню, ніж це було передбачено законом.На сеймах 40-х рр. XVI ст. (Берестейському, Віленському), де йшла мова пророзробку та прийняття Другого Статуту, зокрема, про впровадження виборнихземських суддів і писарів, стани сейму вказували, що старости, воєводи та їхслужебники нерідко посилають вижами людей простих, “віри негідних”, тобтоміщан, тяглих мужиків і навіть “холопью невольную”, які беруть вижування по 12грошей. Вказувалося, що такі вижі, звичайно, дають показання на користь тих,хто їм більше заплатив. Стани сейму просили, щоб великий князь скасував високусудову платню через її “обтяжливість”, тобто висока платня змушувала багатьохвідмовлятись від вимагання правосуддя та визискування своєї власності.
Магнати і шляхтадомагались, щоб у кожному повіті обирались троє, четверо або п’ятеро присяжнихвижів з місцевих бояр-землевласників, людей добрих і гідних віри, які брали бвижування по грошу за милю. Великий князь на це відповів, що залишає рішення затими, хто вноситиме поправки до Статуту [119, с. 528–529].
Серед осіб, що допомагаливеликому князю і воєводам та старостам у їхній судовій діяльності, булиув’язчі. До їхніх функцій відносилося введення у володіння маєтком за рішеннямсуду. Маєток міг передаватись потерпілій стороні як погашення боргу абовідшкодування збитків.
Ув’язчі також отримувалиплатню, так зване “ув’язче”. Слід зазначити, що вони одержували ув’язче і тоді,коли вводили у володіння маєтком не за рішенням суду, а за пожалуваннямвеликого князя або воєводи чи старости. Отже, судова й адміністративна платняне завжди розрізнялися, що є закономірним результатом невідокремленості судувід адміністрації, яка існувала у Великому князівстві Литовському до 60-х рр.XVI ст.
В судових актах періоду, щорозглядається, також згадуються дільчі – особи, які за дорученням судуздійснювали розділ спірного майна між нащадками. Якщо сторони погоджувалися натретейський суд, центральним або місцевим судом призначався єднач, який івирішував справу.
Названі вряди теж не булипостійними посадами, а виконання обов’язків відбувалося за одноразовимидорученнями великого князя або воєводи чи старости.
На противагу їм, писарямита дяками при адміністраторах були постійно призначені особи. Це пояснюєтьсятим, що вони були фахівцями в канцелярських і судових справах, оскількиканцелярське діловиробництво було досить обтяжливим і складним. Писарі і дякинавіть супроводжували великого князя, воєвод або старост в їхніх роз’їздах подержаві. Їхня праця високо цінувалася. Так, великий князь Сигізмунд в 1508 роціпожалував дяку Олексію Левоновичу трьох осіб в селі Мелкияновичах уСлонімському повіті [120, с. 667].
Дяку сплачували за запис усудову книгу (“записне”); за виписку з судової книги платня стягувалася окремо.
Врядники державних судівбрали також “ротне” (“от пригледанье присяги”, “от виданья святости доприсяги”). Якщо до суду або за вироком відповідача належало ув’язнити – вкинути“до вежі”, “до колоди”, “у нятство”, – врядник стягував особливе мито –повежне, поколодне. Його розмір не був усталеним і варіювався в залежності відрегіону: у Черкасах і Мозирі – 1 грош, у Кричеві – 0,5 гроша, у Більську – 2гроши, в Каневі та Чорнобилі – по 3 гроши, в Речиці (устава пану СеменуПолозовичу) – 4 гроши [42, с. 142].
Досить часто врядникипрагнули порушити традиційний розмір платні й взяти більше, ніж належало. Томунаселення скаржилося великому князеві на їхнє свавілля; князь звичайнонагадував місцевій адміністрації про необхідність контролю за врядниками: “аколи дей которого чоловека, хотя не за вину, врадник твой у колоду усадит, и ондей берет на них поколодного по 12 грошей, а перед тим давали по грошу…” [42,с. 144].
Таким чином, до проведеннясудової реформи в 60-х рр. XVI ст. система врядів не була постійною,впорядкованою, звичайно функції судових чиновників виконувались особами,призначеними судовою владою (яка не була відокремлена від адміністративної) наодин раз. Єдиним критерієм при призначенні була воля того, хто призначав. Томучасто такі призначення були випадковими, а призначені особи за особистимиякостями та рівнем професіоналізму не відповідали вимогам, що їх висуваласправа.
Із впровадженнямпореформених судів ситуація змінюється. Упорядковується система врядів,виникають посади професіональних судових чиновників. Основною з-поміж них стаєпосада возного. До обов’язків возних відносилось носити позови і викликати нимив суд, призначати “рок” (термін розгляду справи в суді), брати присягу зісторін і свідків, виконувати судові вироки, проводити слідство і заносити всудові книги всі обставини справи. Серед документів Кременецького земськогосуду є зізнання возного Ф. Існерського про відсутність ран на тілі повіреногокнязя Корецького у справі з п. Жоравницьким [182], запис возного провручення позову п. Жабокрицькій від п. Коритинського [179], свідоцтвовозного про вручення князем К. Вишневецьким позову кременецькому підсудкуЯловицькому [181]. По призначенні на посаду возний приносив присягу. Статутпередбачав смертну кару для возних, які допустили зловживання владою. Отже,держава намагалась забезпечити гарантії справедливого правосуддя. Ще однимкроком у справі формування судової влади у Великому князівстві Литовському буловнесення до Статуту положень, які гарантували б безпеку членам суду: приврученні позовів возний повинен був мати при собі двох шляхтичів для свідоцтвана випадок, якщо відповідач чинитиме опір владі; за образу возного і знищення позовів(“естлиб кто посланца от… старост судовых и суда земского с их листами прибил илисты подрал”) винний підлягав 12-тижневому ув’язненню в замку. Однак даєтьсявзнаки той факт, що судова влада знаходиться в зародковому стані:возному-шляхтичу сплачувалося “безчестя” не як члену суду, а як особі, щоналежить до провідної верстви у державі.
За свою працювозний мав одержувати по грошу за милю в один кінець, за огляд слідів злочинуна місці і за свідчення – по грошу, за введення у володіння за вироком суду –по грошу з кожної служби людей і по півгроша за кожну “пустовщину”, яку орють;за стягнення грошей – по 2 пенязя з кожної копи, тобто 0,3 % (Статут 1566 р.,розд. IV, арт. 70). Отже, у пореформеному судівництві намітилися тенденції дозниження судової платні.
4.2 Етаписудового процесу
Чіткогорозмежування між цивільним та кримінальним процесом у законодавчих актах тогоперіоду не простежується. Однак на практиці в кримінальних справах допускалисяширокі процесуальні досудові дії потерпілого, спрямовані на пошуки та викриттязлочинця. Ці дії передбачались звичаєвим правом і виконувались здебільшого увипадку кримінальних злочинів, особливо тоді, коли злочинець переховувався,намагаючись уникнути правосуддя. Вважаємо, що причину виникнення і зберігання такоїпрактики слід шукати у давній народній свідомості. Приватноправний погляд назлочин як на “шкоду”, тобто на збиток, – державний, сформований в періодфеодалізму. В народній же свідомості ще довго житиме уявлення про кримінальнийзлочин як про гріх, аморальний вчинок, який стосується всієї спільноти і кладеганебну пляму на її добре ім’я (вбивство, наприклад, – це “змаза ґрунту”,осквернення землі), отже, як на справу публічну. Такий погляд сформований ще вдодержавні часи і тісно пов’язаний з релігією та мораллю. Зовсім інше ставленнядо цивільних справ, вони не вважаються гріхом, отже, є приватними. Основноюметою державного покарання було відшкодування матеріальних збитків потерпілому;мета народного правосуддя в кримінальних справах – відплата за заподіяне зло,за гріх. Пошуки злочинця мають додаткову мету: очистити репутацію непричетнихдо злочину, зняти з них підозру. Звідси – величезне емоційне навантаженнякожного елементу ритуалу звичаєвого права, пов’язаного з пошуками та викриттямзлочинця.
Влада незабороняла такі дії потерпілого; правомірність і результати їх визнавалисянавіть великокняжим судом.
Потерпілий, призаподіянні йому шкоди, повинен був негайно сповістити про це сусідів, заявити внайближчі урядові установи, а пізніше – в суд та зафіксувати факт злочину всудовій книзі. Публічне оголошення про скоєння злочину називалось поволанням іпоходило зі звичаєвого права. Поволанням визнавався факт злочину, а такожнакладався обов’язок на жителів сприяти викриттю злочинця, повідомивши все, щоїм відомо про цю справу. Відсутність оголошення про злочин розцінювалася судомне на користь потерпілого. В такому випадку суд піддавав сумніву сам фактзлочину, виходячи з принципу: “кому кривда діється, той сам може правди шукати”[17, с. 153]. Отже, потерпілий мав немалою мірою сприяти викриттю злочинця.Вказана засада бере початок зі звичаєвого права, з давньоруських правовихзасад, в основі яких лежить приватноправний погляд на злочин. Щодо цивільнихсправ поволання перестає згадуватись в судових актах XVI ст., однак вонозберігається в кримінальних справах, набуваючи характеру особливого актуоповіщення людності про вбивство та вбивців, що переховуються. Воноздіснювалося під час похорону вбитого урядовою особою або в його присутностіродичами вбитого і, за словами І. Черкаського, “мало на меті довести до відомавсіх, що такий-то забив такого-то, наче хотіли втовкмачити в пам’ять людську яксаме забиття, так і ім’я забивці” [192, с. 98]. Слід зауважити, що ритуал,пов’язаний зі звичаєвим правом, мав значне емоційне навантаження і справлявколосальний емоційний вплив на людину. В судовому акті від 1543 р. читаємо:“Подданые князя Костантина его милости Острозкого на имя Сенко, Ярема а ФедорЮшкевичи… приехавши моцно, кгвалтом до именя ее милости кнегини Острозкое надом слуги ее милости путного Павла Зозулки, двери и окна у хором его повыбивалии, добывшися в дом, кгвалтовным обычаем, дочку его кгвалтом узяли и его самогоокрутне збили и в перси ощепом [списом] пробили, с которых ран тот слуга еемилости Павел Зозулка после того збитя третего дня умер… Той Павел Зозулка,сходячи с того света, волал и вызнавал перед тыми же сторонами, иж от СенкаЮшковича, который его ощепом у перси пробил, и от брати его з окрутных рансмерть принял” [204, с. 50]. В судовому акті від 16 квітня 1561 р. читаємо:“…брат небожчиков Юхно чинил поволане над телом, поведаючи, иж тот брат его,небожчик Грицко, за причиною того и с того Андрейца Манюковича [вбивці] с тогосвета зшол, бо дей он его з лука безвинне пострелил, и с той раны третего днявмер” [204, с. 27].
Поволаннязакликало вбивцю з’явитися на суд. Міські суди, згідно з магдебурзьким правом,“поволаного” оголошували “упавшим в праві”, жінку його – вдовою, а дітей –сиротами. Поволання записувалося до книг, де осуджувався вбивця. Від ньоговідрікались всі близькі йому люди [192, с. 99].
Після оголошенняпро злочин або одночасно з цим потерпілий розпитував всіх мешканців села,округи, що кому відомо про злочин. Таке опитування було досить ефективним ічасто допомагало виявити злочинця. Зазначимо, що велике значення при цьому маларепутація осіб. О. Малиновський вказував, що за репутацією всі мешканціпевного регіону поділялись на “злодіїв приличних”, “лицованих”; людей“подейзрених” (підозрюваних); людей “неподейзрених”, або “неподозрених”(непідозрюваних) [129, с. 153]. “Приличними злодіями” вважали тих, хтобудь-коли був впійманий на місці злочину або в кого було знайдено крадені речі(Статут 1566 року, розд. XIV, арт. 1, 2.). При повторному звинуваченніставлення до вказаних осіб було інакшим, ніж до інших звинувачених, підозралягала на них у першу чергу. “Подейзреними” вважались особи, які раніше вжепритягувались до відповідальності за злочин і сплачували збитки потерпілому,але їхня вина не була доведена. Також підозрюваними були особи, чию поганурепутацію засвідчили мешканці округи, або які були записані в “чорні книги”(Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 25.). Вказаних осіб також могли притягатидо відповідальності за підозрою. “Неподозреними” вважали тих, хто був “віригідний”, тобто не тільки ніколи не притягався до відповідальності, а й ніколине сплямував свою репутацію.
При виявленні вокрузі “злодіїв приличних” або “подозрених осіб” потерпілий мав право взяти здержавного суду возного і в присутності свідків (“людей сторонніх, віригідних”) здійснити обшук житла підозрюваних. Знайдені крадені речі вважалися“лицем”, речовим доказом. Причетність до злочину того, в кого було знайдене“лице”, вважалася недостатньо доведеною, якщо в приміщенні, де було знайденекрадене, були вікна або інші отвори, тобто “лице” могло бути підкинутимнавмисне. Також недостатнім доказом було знайдення “лиця” у дворіпідозрюваного, в копиці сіна тощо (Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 11).
Коли потерпілийнатрапляв на слід злочинця і знаходив крадене, зокрема, коней або худобу,відбувалося “личкування”, або “лицовання”, тобто позначення, помічаннякраденого як “лиця”, corpus delicti, що також походить зі звичаєвого права.Слід відмітити, що влада не заперечувала такі дії потерпілого, а вважала їхдоцільними та правомірними; при розгляді справи “лицьовані” речі виступали задоказ. В Литовській Метриці під роком 1510 записано великокнязівський вирок утакій справі: “Сам пан… Жаловала нам боярыня господарская, на имя Рузена, налюдей Пашка Нацевича, на имя Сташка и на его сынов, штож дей они человекамоего, на добровольной дорозе перенемши, розбили и ограбили. И он рек: правдаесть, панове, поймал еси того человека с конем своим. И Розана рекла: правда,панове, есть: поймал он того человека моего, але из егож коньми, а инших конейникаких злодейских есми не видала. И мы спытали того Сташа: коли ты поймал тогочеловека, лицовал ли еси того коня, резал ли ухо, дал ли еси за люди? И он рек:не лицовал есми того коня, а уха есми не резал. Ино нам ся видело, што ончеловека Рузанина не гораздо имал и вязал” [116, с. 40].
В документі від 3червня 1510 р. записано: “Сам пан… жаловал нам человек князя Войтеха, бискупаВиленского, на имя Венцеслав, на слугу пана Станиславовое Мацевича на Лаврина:споткавши, панове, на добровольной дорозе мене самого связал и коня моеговласного злицовал и ухо врезал. И мы спитали Лаврина: што еси к тому отпормаеш? И он рек: правда, панове, есть, смылился еси, не в своего конявклепался…” [116, с. 42]. Крім коней, худоби, в Україні “личкували” також іптицю (різали лапки); “лице”, або “личко” передавали возному для збереження досуду [99, с. 58]. В народі був поширеним звичай “личкувати” до суду злочинців,упійманих на аморальних вчинках.
Вище вжезгадувалося, що потерпілий або його рідня мали право переслідувати і викриватизлочинця. У копному судочинстві широко застосовувалися звід та гоніння сліду –звичаї, відомі ще з Руської Правди. Якщо впійманий з краденими речами невизнавав себе винним, а заявляв, що речі він купив, його вели на звід – очнуставку з тим, від кого він одержав річ. Того опитували, “где єси взял, а затимшли з ним на звод з тим, на кого посилаєтся” [2, с. 47]. Так продовжувалосядоти, поки не знаходився той, хто не міг пояснити, звідки в нього взяласякрадена річ. На нього покладався обов’язок сплатити вартість краденої речі івиру – штраф. Зазаначимо, що і потерпілий, і суддя допускали, що особа,виявлена за допомогою зводу, може не бути винною. Суд шукав не злочинця, атого, на кого можна покласти “вину”, тобто обов’язок відшкодувати збитки.Особа, яка сплатила виру, при бажанні могла продовжити розшуки злочинця ідіставити його до суду. В такому разі збитки відшкодовував злодій.
Наступний елементпроцесуальних дій потерпілого – гоніння, або виведення, сліду. Він полягав втому, що з виявленням такого сліду, який свідчив про втечу злодія в певномунапрямку (це могли бути сліди від його ніг, від возу, від розсипаного жита),потерпілий скликав всіх найближчих сусідів і складав копу (див. вище), яку і віву напрямку виявленого сліду. Коли слід приводив до певного села або двору, копавикликала його мешканців і, на підставі звичаєвого права, вимагала виведеннясліду, тобто доказу, що слід закінчується не тут, а йде далі. Копа йшла далі,якщо мешканці громади доводили непричетність до справи. Там, де слід не моглиабо не хотіли відвести, копа виносила свій вирок. Ті, хто не відвів сліду,вважалися за “шкодников” і сплачували за збиток ціну краденого. У т. XVIIIАктів Віленської Комісії читаємо: “взявши есмо след от петы… шли есмо следомгорачим… оный след, естли был одное клячи, мерили есмо”. Підійшовши до“подейзреного села”, копа вимагала, “абы село тое след тот вывели слушне, якообычай тот есть” [2, с. 32, 114].
Коли ж опитуваннянаселення та обшук не давали бажаних результатів, а сам потерпілий не мігнатрапити на слід злочинця, вдавалися до більш широкого розголошення про фактзлочину – “прослуху”. За допомогою “прослуху” потерпілий сподівався, якщо невідразу, то через певний час дістати будь-яку звістку, завдяки якій вдалося бнайти злочинця.
Всі наведеніпроцесуальні дії походять з давньоруського-українського звичаєвого права. Вонине відносились до компетенції судів (окрім копного, чиє судочинство взагаліповністю побудовано на звичаєвому праві), а знаходились у компетенціїпотерпілого, тобто, попереднє розслідування справи здійснювалося самимпотерпілим. Вважаємо за можливе зробити висновок про існування в українськомузвичаєвому праві рис розшуку, звинувачувального процесу, який застосовувавсящодо рзгляду кримінальних справ. Однак здійснення процесуальних дій,характерних для звинувачувального процесу, покладається на потерпілого. Процесу державних і недержавних судах (окрім копного) протягом XIV – поч. XVI ст.залишається змагальним. Чітких відмінностей між цивільним та кримінальнимпроцесом немає. Порядок виклику в суд, первірки присутності сторін, судовихдебатів, система доказів були в основному ідентичними. Це, на наш погляд, можнапояснити пануванням приватного права за доби, яка розглядається. Кримінальнийзлочин, як і цивільний, кваліфікувався державою як “шкода”, тобто розглядався вконтексті приватного права. Як слушно зазначає П.П.Музиченко, в указаний періодне існувало чіткої межі між публічним та приватним правом [135, с. 95]. Як в цивільних,так і в кримінальних справах застосовувався принцип диспозитивності: якщопотерпілий укладав зі злочинцем мирову угоду, останній звільнявся відвідповідальності.
Але вважаємо, щопротягом XVІ ст. можна простежити формування інквізиційного процесу в державнихсудах. Ще Судебник 1468 р. намагався обмежити можливість укладання мировоїугоди при скоєнні тяжких кримінальних злочинів (арт. 12). На початку XVI ст.підставою для порушення справи, окрім заяви потерпілого, також стають свідоцтваспеціальних судових чиновників – вижів. “Дознаня вижового выслухавши,припустили есмо…” – традиційна формула в багатьох судових документах [204, с.59, 117, 213]. Чіткіше розмежовується система судових доказів у цивільних такримінальних справах. У другій пол. XVI ст. диференціація цивільного такримінального процесів посилюється. У Статуті 1566 року встановлюється, що увипадках скоєння найбільш тяжких кримінальних і державних злочиніввпроваджується державне переслідування. На нашу думку, вказне правило швидковпроваджується в практику завдяки тому, що в українському звичаєвому правііснували передумови формування інквізиційного процесу. В народній уявікримінальні справи були чітко розмежовані з цивільними з точки зору їхньоїнебезпечності для суспільства, і, на нашу думку, цей факт певною мірою сприяввказаним змінам.
Післявпровадження судової реформи 60-х рр. XVI ст. поряд із розмежуванням функційгродських і земських судів розмежування кримінального та цивільного процесівпоглиблюється.
У пореформенийперіод випадки порушення справи з ініціативи державного суду частішають. Вищеми наводили запис в Луцькій гродській книзі від 3 лютого 1577 р. про заяву панаВасиля Борзобогатого-Красенського про знайдення в лісі біля села Боголюбоготрупу і про дізнання возного з вказаного приводу. Отже, поступово посилюєтьсярізниця між цивільним та кримінальним процесами; кримінальний процес набуваєінквізиційного характеру.
Розглянемо іпроаналізуємо судовий процес у державних і недержавних судах. Зазначимо, щоістотних процесуальних відмінностей у державних та недержавних судах не було,оскільки всі суди повинні були керуватися діючим правом – спочатку звичаєвим, апізніше писаним. Процес в магдебурзьких судах значною мірою наблизився дотакого в державних судах (при аналізі ми будемо вказувати на існуючівідмінності).
Порядок виклику всуд походить зі звичаєвого права. Виклик відповідача до суду в звичаєвому правіназивався “погонею”. У Статуті 1529 року ми зустрічаємо “погон”, або позов,яким “погнаний”, “позваний”, тобто відповідач, закликався до явки на суд іменемуряду. Як позов, так і погон записувалися в судові книги і вручалисявідповідачеві через вижа, а пізніше, після впровадження Статуту 1566 р., –через возного. За Статутом 1529 року, виж мав вручати позови в присутностіпонятих, оскільки, як вже неодноразово вказувалося у попередніх розділах,траплялися численні випадки нескорення владі. У позові вказувалися визначенітерміни з’явлення до суду. Якщо відповідач у призначений термін “не ставав нарок”, тобто не з’являвся до суду, суд мав перенести слухання справи на іншийтермін, повідомивши про це відповідача. При нез’явленні відповідача вдруге судпризначав остаточний, третій термін і висилав діцького, який мав правозастосовувати силу при діставлені сторони до суду. Статут 1529 р., а пізнішеСтатут 1566 р. встановили, що при нестанні перед судом у визначений термін безповажних причин (ними вважалися хвороба або відсутність за державними справами)сторона “тратить право”, програє справу. Якщо ж, порушивши справу, до суду безповажних причин не з’являвся позивач, він програвав справу без права порушуватиїї вдруге (Статут 1529 р., розд. VI, арт. 14; Статут 1566 р., розд. IV, арт.48). Нез’явлення на копний суд мало, крім вказаних, інші наслідки: позваниймусив “за невихід шкоду платити” [2, с. 48].
Іноді, щобзабезпечити з’явлення до суду, сторони вдавалися до “видачки”, тобто закладу,що скріплював договір про явку в суд. Звичай укладати усний договір промайбутні процесуальні відносини, тобто про предмет спору і термін явки в суд, уформі парі існував з давніх часів у багатьох слов’янських народів [203, с. 63].Цей елемент звичаєвого права закріплено у привілеї Київській землі 1507 р., десудовий заклад іменується “видачка” [206, с. 189–190].М. Владимирський-Буданов вважав, що в Литві символом здійснення “видачки”було підкидання догори шапок [27, с. 19]. З “видачкою” сторони не лише чітковизначали предмет спору і термін з’явлення до суду, але й домовлялися пророзмір тієї суми, яка повинна була служити закладом і яка передавалася обомасторонами в руки сторонніх третіх осіб, які були присутні при укладаннідоговору. Наслідки укладання договору були такі: сторона, що не з’явилася досуду в призначений термін, позбавлялася свого закладу на користь іншої сторони;у випадку, коли до суду з’являлися обидві сторони, заклад, який знаходився назберіганні у третіх осіб, віддавався судді, потім відбувався суд, і сторона,яка програвала процес, позбавлялася свого закладу на користь суду [108, с.147].
Отже, розглядсправи починався в особистій присутності сторін. “Ставши передо мною обличне”,“стояли обличне”, “стояли перед нами очевисто”, “пришодче обличне” –традиційний початок багатьох записів в актових книгах державних судів як дореформи, так і після неї [2, с. 16, 45; 115, с. 755–756]. Однак в XVI ст. вукраїнських судах виникає інститут судового представництва, що було зафіксованоСтатутом 1529 року (розд. VI, арт. 20). У цивільних справах у державних судахведення справи може доручатись довіреній особі сторони – прокуратору, аборечнику, адвокату, в такому випадку сторона звільнюється від необхідностіз’являтися до суду. Поява адвокатів в українських судах пов’язана зі зростаннямролі писаного права внаслідок впровадження Статуту 1529 року. Заміна звичаєвогоправа писаним унеможливила для недосвідчених людей ведення справ у судах.Потрібні були послуги тих, хто добре розумівся на законах. На початку XVI ст. вчужих справах у суді переважно виступали писарі, які мали практичний правовийдосвід; окрім них, представниками сторони часто були родичі, приятелі та іншіособи. Статут 1566 р. закріпив існування судового представництва в земськихсудах, визначивши, що сторона та її представник рівні у правах; але тутадвокатура не стала професійною, прокуратори обирались самими сторонами дляведення конкретної справи з-поміж своїх родичів або знайомих, які користувалисядовірою доручителя, отже, обрання адвоката було приватною справою сторони.Поступово виникає практика надання адвокатських послуг заради гонорару.Адвокатура перетворюється на професіональну. Суд повинен був дати прокураторатим, хто не мав можливості найняти адвоката, – “убогим сиротам и вдовамнемаетным”, а також тим, “которыи бы або за пріязнью або теж убозтвом своимпрокуратора мети и сами речы своее за недостатком своим в суду справовати немогли.” Статут 1566 року визначив загальні вимоги до судових представників.Прокуратором не міг бути “судья, подъсудок и писарь земский, а также не могутбыти прокураторъми особы духовные”. Визначалися і моральні якості адвокатів. ЗаСтатутом 1566 року, прокураторами не могли бути люди необачної поведінки,особи, які були впіймані на місці злочину, або записані в книгах “злодейскихповоланий”, або платили раніше коли-небудь за “злодейство”, або відкуплювалисьвід смертної кари. Вони мали бути “не воры, не плуты, не ябетники, некорыстовники”. Сторона могла відмовитись від послуг адвоката або замінити йогоіншим на будь-якій стадії процесу (див.: Статут 1566 року, розд. IV, арт.35).
Прокуратор мавдовести, що має доручення від сторони вести справу. За Статутом 1529 року,довіритель мав з’явитись до суду і засвідчити уповноваженість свого адвокатаособисто. У випадку хвороби сторони-довірителя повноважність прокураторапідтверджувалася спеціальним доручним листом з печаттю довірителя. У другійполовині XVI ст. особистого свідчення сторони не вимагалося, досить булодоручного листа: “… от пана подкоморого станул пан Юрие Сирутевич и на первейпоказал лист его под печатью его, в котором пишет пан подкоморый, даючи ему моцзуполную стати за себе в праве и отказывати” [1, с. 73]. “А сам владыкаІосифъ перед нами очевисто не стоял, а речь свою полецылъ от себе мовити писарунашому Ивашку Сопезе” [1, с. 94]. Однак факт надання доручного листа міг, забажанням сторін, бути зафіксований в судовій книзі державного суду. В книзіКременецького земського суду від 9 жовтня 1570 р. читаємо запис про передачудоручного листа паном Андрієм Чолганським пану Лащу на виступ в суді [187].Доручний, або “заручний” лист, щоб мати юридичну силу, мав бути складеним іоформленим відповідно до певної форми. У книзі Кременецького земського суду від13 січня 1571 р. поміщено запис про звільнення від з’явлення до суду князяКостянтина Вишневецького у справі з панами Чолганськими через неправомочністьуповноваженого пані Чолганської [188]. За Статутом 1529 року, підробка доручнихлистів з метою нанесення стороні збитків каралася спаленням.
Прокураторинерідко вдавалися до зловживань своїми повноваженнями. Тому стани сейму просиливеликого князя скасувати інститут адвокатури в державних судах. На це князьвідповів, що наймання адвоката – справа приватна і добровільна, якщо ж ніхто ненайматиме прокураторів, то цей інститут зникне сам собою [122, с. 347].
Участь адвоката всудовому процесі по цивільних справах стала однією з перших формальних ознакрозмежування цивільного та кримінального процесів в українських судах.
Після перевіркиособистої присутності сторін або, в цивільних справах, їх представників,починалися судові дебати. Суддя вислухував скаргу позивача, відповідь іпояснення відповідача. В судах магдебургій сторони могли доручити вести своюсправу адвокатам (прокураторам, речникам, пленіпотаріям). Інститут адвокатури всудах міст на магдебурзькому праві був принципово відмінним від такого вдержавних судах. Адвокатура, що утворилася на ґрунті магдебурзького права,виникла не як судове представництво, а у вигляді правозахисту. Виникненнюадвокатури сприяли ті обставини, що українське населення міст було малообізнаним з іноземним за походженням правом, отже, не завжди могло використатийого становище для власного захисту під час процесу. Судовий процес в судахмагдебургій був значною мірою формалізований, отже, при розгляді судової справиперевагу мала сторона, краще знайома з магдебурзьким правом. Вона ж звичайно і виграваласправу, оскільки знала, на який артикул судових книг магдебурзького правапослатися. Знавці магдебурзького права стали практикувати надання послуг зправозахисту під час процесу за певну винагороду. Таким чином, в судахмагдебургій після виступів сторін (або замість них) виступав адвокат (іншаназва – прокуратор, пленіпотарій).
Як приклад роліадвокатів у судовому процесі в магдебурзьких судах можна навести справу, якарозглядалася в 1586 р. в Новогрудку. (На жаль, судові акти, що стосуютьсяукраїнських земель, надруковані в дуже стислому вигляді, іноді тільки самівироки, з них навіть важко уявити собі хід судового процесу. Тому вважаємо заможливе використати як приклад судовий акт, який стосується білоруських земель,враховуючи, що відмінності в судових процесах магдебургій українських табілоруських були неістотними.) Суд чинили війт, бурмистри, радці та лавники.Позивач Йосип Процкович доводив, що має права на спадщину свого покійного братаІвана Лавровича, оскільки, за його словами, вказана спадщина є “отъчизна”покійного. Відповідачкою у справі була вдова небожчика Оксинія Кузмина. Їїадвокат Богдан Боровин заперечував сказаному позивачем: ”…а того дому имаетности небощика мужа ее на нее прыходит водлуг права майдебурского, третяячасть на што подал с права майдебурского, в Артыкулех, лист пятьдесят первый,где пишет тыми словы: естлибы муж жону понял, с которою бы жадного посагу невзял и з обу сторон жадное маетности не мели, але их сполною працою набыли ирозмножили, а не учинивши жадное расправы умер, тогды жона позосталая третюючасть добр мужливых одержить; але естлибы оных добр не сполною працою набыли,тогда жона на четвертой части муситъ перестати, ачкольвек звычай посполитый навелю местцах носит, иж жона третюю часть мает.” Адвокат позивача МаркоГаврилович зазначив, що “небощик Иван Лаврович, муж тое Оксини, не з нею тыхдобр набыл, але есть власная отъчызна его; з тых причын третяя часть тых добрпри ней зостати не мает, только при кгераде зостати мает; на что подал право вкнигах Speculum Saxonum list czterdziesty szosty, где описано тыми словы: жонав добрах мужа своего змерлого ничого вещей собе привлащати не может, одногерад, альбо то, што ей урадовне перед судом ест оправлено, або даровано.”Цікаво, що адвокати посилалися на норми не тільки магдебурзького права, а й на“звичай посполитий”, і судді сприйняли таке посилання як правомірне йрівноправне з посиланням на магдебурзьке право, хоча справу все ж таки вирішилиза магдебурзькими нормами: “…водлуг листу чотырыста шестдесят первого,описаного в книгах Спекулюм Саксонум…” [167, с. 195].
Заборонено булозайматись адвокатською діяльністю розумово відсталим, неповнолітнім (до 21року), священикам, єретикам, євреям, особам, які відбували покарання.
В магдебургіяхпослуги адвокатів сплачувались за визначеною таксою: клієнт платив адвокату 4гроши в день [23, с. 202–203]. Отже, можна вважати, що в судах міст намагдебурзькому праві адвокатура існувала як професія.
За магдебурзькимправом, так само, як і за Статутом, можливим було безкоштовне наданняадвокатських послуг тим, хто не мав коштів для наймання захисника. Адвокат немав права відмовитись від захисту такої особи під загрозою заборони займатисьадвокатською діяльністю.
Суворо каравсяпрокуратор і в тому випадку, коли нехтував своїми обов’язками або обманювавсвого довірителя. За перехід до захисту противної сторони після того, як справарозпочалася, адвокату врізали язика. За програну через недбальство справу вінсплачував збитки або його кидали до в’язниці [155, с. 82]. Якщо ж адвокатне міг за поважних причин прибути на суд, він мав повідомити про це всіхучасників процесу: свого клієнта, суддів і противну сторону. Інакше він бувповинен компенсувати всі збитки, принесені стороні, та підлягав катуваннюрізками біля міського стовпа, після чого його виганяли з міста [25, с. 202].Отже, адвокатура в українських магдебургіях була організована за чіткоюсистемою. Юристи того часу вважали її необхідним інститутом для правосуддя,оскільки вона полегшувала для населення участь у судових справах.
4.3 Системасудових доказів
Після виступівсторін або їхніх адвокатів суддя вимагав доказів. Оцінювання доказів булоформальним. Вони поділялись на достатні і недостатні. Достатніми вважались:власне зізнання (в кримінальних справах для його отримання допускалисякатування), письмові документи, чия істинність була визнана противною стороною,показання свідків (у цивільних, кримінальних та земельних справах кількістьсвідків, що вимагалася, була неоднаковою), впіймання з поличним (“лицем”) на місцізлочину (на “гарячому вчинку”). В судових актах доби, що розглядається,достатні докази називаються “слушними”: “слушні знаки”, “слушний довод”,“слушна причина”. Недостатніми доказами вважались: показання одного або двохсвідків, “лице”, знайдене у “неподозреної” особи в результаті обшуку вприміщенні, в якому є вікно або інші отвори, або в результаті “гоніння сліду”,і присяга. Протягом XVI ст. новим різновидом доказів у кримінальних справахстає свідчення судового чиновника про результати огляду місця злочину.
Власне зізнаннябуло вирішальним доказом при розгляді кримінальних справ. Для одержаннязізнання законодавство допускало застосування катувань. Таким чином, катуваннябуло не покаранням, а засобом з’ясувати істину. Зауважимо, що в давньоруські часикатування не застосовувались. Так, Полоцький привілей 1511 р. приписуєсуду не брати до уваги свідчення, здобуті за допомогою тортурів: “А по муцеверы не няти” [206, с. 52]. У привілеях українським землям про тортури незгадується. Очевидно, в українському праві XIV–XVI ст. катування з’явились підвпливом польського або німецького права.
Статут 1529 рокувизначає, що не впійманий на місці злочину злодій “подозрений”, за наявностідостатніх доказів, має бути відданий на катування. Протягом дня його можнакатувати тричі, однак не можна калічити; якщо він не визнає своєї вини, особа,яка віддала його на катування, повинна сплатити йому за кожне катування пополтині грошей. Якщо під час катувань підозрюваний помре, звинувачувач маєсплатити головщину, розмір якої визначається в залежності від становоїприналежності катованого (див.: Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 13, 14).Звинувачений, однак, міг при звинуваченні його вперше і вдруге відкупитись відкатувань, сплативши потерпілому вартість краденого; якщо ж він втретє бувзапідозрений у злодійстві, то підлягав смертній карі (там само, арт. 22).Піддання катуванням передбачалося і в магдебурзьких судах, якщо підозрюваний незізнавався (при наявності інших досконалих доказів): “…иж тые злочинцы сами по добройволи своей, за пытаньем нашим ласкавым не хотели ся знати, а так водлуг тогоартикулу [права магдебурзького], при том лицы, с которым их до нас приведено,за доводом стороны поводовое, здали есмо их до рук экзекутора” [167,с. 193]. Статут 1566 року вносить деякі зміни в указаний порядок. При“слушних” доказах вини особи “неподозреної” і при готовності потерпілогопринести звинувачувальну присягу проти підозрюваного останній має бути підданийкатуванню, але один раз. Якщо він не визнає своєї вини, потерпілий має сплатитийому “нав’язку”, компенсацію, розмір якої визначається згідно з соціальноюприналежністю катованого. При звинуваченні “злодія приличного”, але впійманогобез “лиця”, катують тричі; якщо підозрюваний не зізнається, звинувач сплачує“нав’язку” в розмірі, названому вище. Якщо під час катування підозрюваний померабо зазнав покалічення, потерпілий сплачує головщину або компенсацію (див.:Статут 1566 року, розд. XIV, арт.14, 15). Слід зазначити, що зростаючасоціальна нерівність знайшла відбиток не тільки у визначенні розміру нав’язки,а і у порядку визнання особи “подозреною”: при перших трьох звинуваченнях узлодійстві шляхтич міг довести свою непричетність до злочину очищувальноюприсягою, однак вдруге і втретє мав представити по собі свідків-поручителів зшляхти, осіб “неподозрених”; вдруге їх мало бути двоє, втретє – шестеро. Призвинуваченні вчетверте шляхтич вважався “подозреним” і з ним обходились таксамо, як з представниками інших станів (див.: Статут 1529 р., розд. ХІІІ, арт.7, 8, 9).
В цивільнихсправах пануючим доказом були письмові документи. В XV – XVI ст. майже кожнацивільна угода укладалася в письмовому вигляді й затверджувалася підписами іпечатями сторін, свідків або підписами посадових осіб. Серед письмовихдокументів доби, що розглядається, в судових актах згадуються заповіти(“духівниці”, “достаменти”, або “тестаменти”), листи купчі, роздільні, мирові,записні, заставні, визнані, доручні, боргові, вінові. Вони являють собоюприклади тодішніх юридичних актів і в разі потреби мали пред’являтись у суді.Письмові документи як судові докази нерідко в актах називають істотами: “мел либы на тую сеножать которые истоты” [1, с. 45], “мы пытали Захарьяша: естлибы начто от того жида истоту мел” [31, с. 40].
Для представленнядокументів до суду призначався певний термін, “рок”. “Ино маютъ Острозкие тотзапис дядка его Енков на имение и дядиное его запис положити перед государем,великим князем, на Матки Божее день последнее; а естли на тот рок они тыхзаписов не положат, тогды тым права утратят,” – читаємо в судовому актівеликокнязівського суду від 9 квітня 1494 р. [4, с. 41]. Згідно з рішеннямвеликокнязівського суду від 15 липня 1494 р. позивач Михайло В’яжевич одержавмаєток, оскільки відповідач не пред’явив документів, що вимагалися [4, с. 49].30 березня 1495 р. великокнязівський суд присудив маєток Галушичі позивачці,яка пред’явила на нього заповіт свого чоловіка. Відповідачка заявила, що маєкупчу на вказаний маєток, але не при собі. Великий князь Олександр призначив їй“рок” для пред’явлення купчої та представлення свідків купівлі. Оскількивідповідачка не з’явилася в призначений термін на суд, великий князь вирішив,“ижъ пани Мартиновая [відповідачка] на то листов и твердостей никоторыхъ немает. И присудили есьмо тое имене истице” [4, с. 65].
Пред’явленідокументи повинні були відповідати певним вимогам. Для визнання істиннимдокумент мав бути укладеним у присутності свідків і підписаним ними, а такожзатвердженим їхніми печатками. Особи, які належали до магнатсько-шляхетськогостану, а також заможна верхівка міщанства мали свої персональні печатки. Післясмерті особи возний, звичайно під час оголошення заповіту (а саме тодізбиралися всі родичі померлого), у присутності родичів і свідків молоткомсплющував печатку небіжчика так, щоб знищити зображення на ній. Метою булозапобігти можливим підробкам, “фалшуванню” документів [101, с. 126].
Наявність печаткина документі була обов’язковою. “Тот Пашко ку тому листу своему печати неприложыл, только местце а воск на печать Пашкову есть згола оставлен”, – такобгрунтовує суддя недійсність документу. В таких випадках суддя міг вимагатипредставлення свідків, що були присутніми при складанні документу, і їхособистого свідчення: “Он того листу своего зъеднального кимъ подпирати хотел?..Он того листу своего никим не подпер и доводу никоторого не чинил, для которыхпричин ся того Пашка печати в том листе не было” [31, с. 44].
Іноді виникалисудові справи з приводу оспорювання істинності документів. Великий князьОлександр розглядав справу між маршалком Литавором і Войтехом Нарибутовичемщодо визнання істиності купчої на маєток, який Литавор придбав у бояринаТалька. “И как п. Литавор положил лист Тальков записный на тое имене пан ВойтехНарибутович тому листу приганил и рек на п. Литавора: сам еси розсказывал тотлист писати, и печать тую рыл булатник твой, а ты ему розсказывал робити. И мыТалька о том упытали, о лист тот и о печать, а он мовил перед нами: не мел есмыв тот час печати, я розсказывал булатнику печать тую вырыти; и к листу знал ся,иж он розсказывал писати. И мы пана Литавора оставили при его чти” [4, с. 58].
В судових актахцентрального державного суду зустрічаються вказівки на випадки доведенняістиності пред’явлених документів присягою, якщо живих свідків не було.
Отже, вирішальнимдоказом для підтвердження істинності письмових документів були показаннясвідків, у чиїй присутності складався документ, або, у виняткових випадках,присяга.
До свідоцькихпоказань вдавались і тоді, коли не було письмових доказів.
Слід зазначити,що в судовому процесі XIV–XVI ст.ст. свідки виступали не тільки як судовийдоказ. У ряді випадків вони брали участь у тих досудових процесуальних діях,які здійснював потерпілий без участі державних органів (“гоніння сліду”, обшуквідбувались за участю “людей сторонніх”). Свідками могли бути лише християни,“люди добрі, віри гідні”, які користувались доброю славою у повіті. “Слугиневільні” не могли бути свідками ні за, ні проти своїх панів. Київськийпривілей визначає, що “холоп” або “раба”, які дали свідчення (“сочили”) протисвого пана, видаються останньому “головою” в його повне розпорядження, а їхнімсвідченням “віри немає” [206, с. 190]. Також у свідки не допускали божевільних.Звинувачені по одній справі не могли бути свідками один за одного.
Сторони моглипосилатись кожна на своїх свідків. Крім того, свідчити за чи проти могли всіприсутні особи, яким випадково було відомо про обставини справи, навіть колисторони не мали наміру “ставити” дану особу свідком у суд… Кількість свідківне обмежувалась, але діяв принцип якості свідка. Суддя враховував, чи “гіднівіри” представлені свідки. Перевага надавалася свідченням тих свідків, які буливищими за соціальним положенням. “И мы, тых судей речей выслухавши и тыхсписков, што з обу сторон светки светчили, … порозумели есмо, иж панов Юревичомсветки суть лепшіи”, – читаємо у вироку великого князя від 13 червня 1499 р.[5, с. 29].
Цивільна справамогла вирішуватись і на підставі свідчень одного свідка, якщо він мав репутацію“віри гідного, статечного”. Але в кримінальних справах свідчення одного абодвох свідків вважалося недостатнім доказом. В земельних справах свідків малобути не менше 18. З них обирались 6 для приведення їх до присяги.
У судовому актівід 24 червня 1495 р. зазначено, що великий князь Олександр доручив намісникуДорогицькому Якубу Довойновичу та судді Більському Рачку Пучицькому виїхати намісце земельного спору зем’ян Водинського та Погорільського для вирішеннясправи. Великий князь наказав позивачеві Погорільському представити 50 свідків,з яких відповідач Водинський мав обрати 18, “кого бы он меж ними хотелъ… А тыимели светки присягнувши светчити.” Комісарам було наказано “слушати присяги тыхсветков и конец тому помежи них [сторін] вчинити и на чомъ бы тыи светкиприсягнули, то мели и завести и потоля им границы положити” [4, с. 74].
Отже, можнапогодитись з В. Демченком, який вважав, що свідки були разом з тим і суддями,оскільки їхні свідчення відігравали вирішальну роль у процесі, роль власнесудді зводилася виключно до винесення рішення згідно зі свідоцькими показаннями[48, с.1].
Якби хоча б одинз визначеної кількості свідків відмовлявся присягати, сторона, яка представилавказаного свідка, тратила справу. “…иншіе светки чотыри присягнули, а пятыйсветок от них одступил и не хотел присягати…”, – читаємо в судовому акті від 20травня 1498 р. Великий князь вирішив, що вказана сторона “право тратить” [4, с.157].
З представленихстороною свідків інша сторона могла обрати (“злюбити”) одного або декількох, аінших мала право “отставити“. В справі про спадщину між удовою СорокиГапидовича і його сином від першого шлюбу із трьох, поіменно вказаних, свідківпозивачка обрала одного [32, с. 32]. Як правило, підставою для “отставлення”були споріднені відносини між свідком і стороною. В такому разі суддя визнававтаких свідків “неслушними” і погоджувався на їх усунення від процесу. Алепоказання “злюблених” свідків вже вважалися безсумнівними, і справавирішувалась згідно з їхнім свідченням. За Статутом 1529 р., при невизнаннівідповідачем свідків позивача, останній міг представляти інших, всього до 18осіб. Якщо відповідач не визнавав жодного свідка з 18, представлених позивачем,відповідачу надавалося право відстоювати своїх свідків, а свідкам – доводитисвою неупередженість. Якщо суд переконувався в тому, що відповідач, аби непрограти справи, безпідставно звинуватив свідків, на нього покладався обов’язоксплатити кожному такому свідку компенсацію як за поранення згідно з соціальнимстановищем свідка (див.: Статут 1529 року, розд. ХІІІ, арт. 15).
Розрізнялисьпосилання кожної зі сторін на своїх свідків і посилання обох сторін на одних ітих самих, спільних, свідків. Вважаємо, що вказана практика походить з часівКиївської Русі, оскільки подібна класифікація свідків зустрічається і в МосковськійРусі (“загальне посилання” та “посилання на винних”) [156, с. 48]. Припосиланні на спільного свідка справа могла вирішуватись на користь тієїсторони, чиї показання підтверджував свідок, навіть за відсутністю іншихдоказів. У судовому акті великокнязівського суду від 21 березня 1494 р.читаємо, що відповідач Василь Ошушкін стверджував, ніби “… отец его купил тоесельцо в матки их [позивачів]… и о том ся послали на боярина смоленского, наТимофея Олексеевича, штожъ ему тая речь добре сведома была; а Васько Ошушкин наего ж сведка послал ся, на тогожъ Тимофея; и тот Долмат и з братом своим[позивачі] на своегожъ светка не смели слатися. Ино коли они на своегожъ светкане послалися и мы тое сельце Оксеновское Ваську Ошушкину за ся присудили… ” [4,с. 40].
В судових актахпри посиланні на спільних свідків часто згадується так зване “ставлення шапки”.Ритуал цей походить зі звичаєвого права і полягає в тому, що одна із сторін, назнак своєї впевненості у тому, що показання свідка будуть на її користь, закладалапевну суму грошей; як символ закладу, на стіл покладалася шапка. Інша сторонаабо відмовлялася приставити свою шапку, що означало визнання правотисупротивної сторони і відмову від подальших судових дебатів, або приймалавиклик і “приставляла шапку». Суддя визначав термін представлення всуд свідка і вирішував справу згідно з його свідченням. Закладена сума частковойшла на користь суду, частково – стороні, на чию користь давав показаннявизначений свідок. В судовій справі між Янчиком Корчмитом і Матеєм НестеровичемЯнчик запропонував вислухати свідоцтво своєї жінки: “Я готов ставлю шапку стрех рублев до жоны своее”. Матей шапку теж приставив. Жінка підтвердилаістинність слів Янчика, тоді “… тот Матей еще не маючи досыть на повести ее,ставил шапку с полтины до инших светков… Янчик теж шапку приставил” [31, с.38]. “Роман ставил шапку до Гришка Митьковича, который при том был и печатьсвою къ тому листу приложил,” – читаємо в іншому судовому акті [31, с. 58].
В українськихсудах “ставили шапку” не тільки до живих свідків, а й до актових книг, довиписів з них. Якщо справа була важливою, то обидві сторони могли ручатись засправедливість своїх слів “під втратою горла” [108, с. 149].
“Ставлення шапки”вживалося у всіх судах Литовсько-Руської держави аж до вищого суду –великокнязівського – включно.
В дослідженняхелементів судового процесу, які робились протягом ХІХ-ХХ століть, не вказуєтьсяна значення даного ритуалу, але вчені (М. Владимирський-Буданов, Ф. Леонтович,О. Єфименко) в основному погоджуються з тим, що шапка в даному випадку буласимволом голови [29, с. 105; 107, с. 71; 64, с. 19– 20]. Польський дослідник В.Кулісевич слушно зазначив, що приставлення шапки – це норма звичаєвого права,яка з часом перетворилась на звичайну судову процедуру [230, с. 13].
Подібною до“ставлення шапки” була “викидщина”. Різниця між ними полягала в тому, що привикидщині сторони не супроводжували свої слова ритуалом покладання шапки передсуддями, а закладали певну, звичайно значну, суму або давли обіцянку пошкодитисобі здоров’я чи навіть позбавити себе життя, якщо їхні показаня непідтвердяться. В судовому листі воєводи Троцького Монвида по справі міжКруповичами і Бастунями від 1444 р. читаємо: “…и сіи Круповичи металися о том з20 рублей” [6, с. 22]. В акті 1495 р. записано такий порядок закладу передВеликим князем Литовським: “Литавор, маршалок,… а пан Юрьи Илинич перед вел.князем… у стола викинулися его милости со ста рублів на том… Пан Юрьи рек:естли я не доищуся з обу сторон Міри ріки сіножатей а борті судеревної – дам явел. князю сто рублів грошей. А пан Литавор рек: естли я на то доводу не вчиню…ино я дам его милости сто рублів грошей” [4, с. 45]. Викидщина в грошах чи вречах йшла на користь уряду, адміністрації або суду.
І. Черкаський таО. Єфименко зазначають, що при посиланні на свідків існував ще один звичай,який полягав в тому, що позивач зіставляв свою ногу, свою голінку з ногою іголінкою свого супротивника [192, с. 92; 65, с. 19–20]. Достатніх даних прозначення цього давнього ритуалу дослідники не мають, але стверджують, що суд,зокрема копний, надавав йому дуже серйозного значення, називав його “слушним” і“сміливим”, і вважав цей доказ за найбільш вагомий. На практиці зіставлянняноги з ногою знаходимо дуже рідко: 3 448 судових актів, переважно копного суду,опублікованих в XVIII томі Актів Віленської Археографічної комісії, про ньогозгадують лише два документи, із них в XVI ст. – лише один. В 1582 р. копарозглядала справу про злодійство: “Пилип… мовил до старца Микиты…; естлиж тобудет неправда, же того он [Микита] мне не поведал, тогды в том моя нога и егонога, пока то на него слушным доводом доведу… Обачивши то старцы и вся копа, ижтого Пилипа слушное сведецтво и смелое постановение ноги з ногою… ” [2, с. 63].
Для представленнясвідків сторонам міг надаватись певний термін (“рок”): “Зложилъ есми рокъ ЯкубуМешковичу зъ Матеем Нестеровичем, иж мает тот Якуб стати у вовторок за тый деньперед мною и довод мети против тому Матею Нестеровичу”, “тая Улка невестка его…того попа ку свядецтву поставити подвезалася и рок сама доброволне водлеповезане своего ку постановеню того сведка своего принела, от сего дняпонеделка месеца іюня 25 дня”, “и кгды рок поставенью светка, яко вчорайшогодня в пятницу, месеца августа 1 дня, пришолъ,… Роман Кудаевич того светкасвоего Гришка Митьковича перед нами поставилъ…”, “и зложон был ему рок тогозаводцу поставити до чотырех недель…”, – читаємо в судових актaх [31, с. 39,45, 58].
Сторона, якапосилалась на свідків, мала сама доставити їх у суд.
При нез’явленнісвідків на перший термін суддя міг призначити другий, і навіть третій “рок”.Той, хто не представляв свідків на третій “рок”, тратив справу: “Мы, судьи,обачивши то, кгдыжъ тая Улка сама не стала… и того сведка не поставила, на рокизложоные у права не показала, съ тых причин знашли есмо то, абы тая Улка з домуего [позивача] прочь шла… ” [31, с. 45].
Траплялисьвипадки підкупу свідків. Ганус Станкевич притягнув Коляду Шурпича до суду занесплату брогу. Коляда Шурпич заявив, що не може представити свідків у суд, боСтанкевич “их перекупил” [1, с. 53]. В іншому записі читаємо: “Его милость панподкоморий пан великий, может светков мети, што хотя” [1, с. 42]. МешканціЖорослава повідомляли великого князя Олександра, що “Скинъдир [відповідач]присылал к нам слугу своего, обецаючи намъ по кожуху и по сукни а просечи насъ,абы то светчили, што он намъ кажет. И мы того не вчинили, боялися есмо Бога игосподаря великого князя” [3, с. 74].
У разі підданнясуддями свідоцьких показань сумніву суд міг надіслати вижа для перевірки їхістинності. “Писар Сенко рек, абыхмо послали тамъ вижа нашого [великого князяОлександра]… того ся доведати, так ли будет, какъ тые людъци поведали. Ино мыдля лепъшое справедливости посылали там дворянина нашого Бокея того ся доведатии нам отказати”, – читаємо у вироку великого князя Олександра від 27 березня1497 р. [3, с. 75].
Свідки наймуземлі називалися могаричниками, купівлі коней – баришниками, позики грошей –рахунниками.
Окрім вказанихдоказів, важлива роль відводилась речовим доказам, або “лицю”. “Лицем”вважалася крадена річ, виявлена або при впійманні злодія на місці злочину, абопри обшуку, або в результаті “гоніння сліду”. “Лице” вважалося достатнімдоказом при затриманні злодія “на гарячому вчинку”, на місці злочину. “Лице”,знайдене при обшуку в приміщенні, яке мало вікна або інші отвори, не вважалосядостатнім доказом, особливо якщо звинувачений був до того людиною“неподозреною”. Якщо “лице” знаходили в результаті “гоніння сліду”, азвинувачений не визнавав себе винним, вдавалися до “зводу”. Але якщозвинувачений був “злодієм приличним” або “подозреним”, для отримання зізнанняйого піддавали катуванням.
Із звичаєвогоправа був запозичений звичай у разі впіймання злодія представляти його в судразом із “лицем”. Вважаємо, що цей звичай мав символічне значення (покаранняадекватне злочину, асоціативно з ним пов’язане, є психологічно виправданим),був своєрідним символічним таліоном, що вказує на його давнє походження. Двоєгосподарських людей, Панкович і Петрович, які вкрали у Наркгеловича із коморирізні речі, були впіймані на місці злочину і пред’явлені в суд із нав’язаним їмна шиї “лицем”: кожухом, сермягою і шматком товстого полотна [1, с. 81].
Збереження в процесі даногоелементу звичаєвого права свідчить про певний архаїзм процесу.
Ознакою архаїзмує також визнання суддями позаправових доказів. За відсутності або недостатностівищеназваних доказів вдавались до присяги (“и тот Адам, не маючи на то жадногозапису и никотораго доводу, до присеги брался” [31, с. 39]. Звичайно суддя,який розглядав справу, призначав присягу, або ж сама сторона пропонувалапринести її. Обряд присягання називався “принести (або піднести) право”. Вінполягав у тому, що в призначений час сторона, якій належало присягнути,з’являлась в суд і “підносила право”. Обряд цей був урочистим, бо в текстіприсяги згадувалось Боже ім’я, отже, ігнорувати присягу або дати невірніпоказання було неможливо. Таким чином, присяга була своєрідним різновидомордалій.
Для принесенняприсяги необхідна була згода і судді, і іншої сторони: “Тот Миско Лукьянович,не хотечи его до присеги припустити, сам ся ку присяги взял…”. Тоді суддя,розглянувши обставини справи, “на присегу тому Миску Лукьяновичу допустил и рокприсязе зложил третій день у середу… тот Адам, не хотечи сам на том присегнути,тому Миску Лукьяновичу сам добровольне на присегу позволил” [31, с. 47].Оскільки часто обидві сторони прагнули принести присягу, то суддя, розглянувшипредставлені сторонами докази, особисто вирішував, яка сторона “ближчая к присяге”.Іноді це вирішувалось за жеребом. Допущення сторони до присяги дорівнюваловизнанню її правоти, тому нерідко сторони намагалися перешкодити іншій стороніпринести присягу або ж шукали приводу оголосити принесену присягу недійсною. “ИВодыньский в том всперся, а рекучи, иже один с тых [представлених іншоюстороною] светков не присяг, и почал позывати до нас [суддів]” [4, с. 74].
Текст присяги складавсясудом для кожної конкретної справи і називався “рота” (“ротитися” – присягати).Не збереглося жодного прикладу тодішньої форми присяги.
Оскільки дати невірніпоказання під присягою було неможливо із згаданих причин, сторони частовідмовлялись від присяги: “[Вона] третего дня присягнуть не хотела, а он еехотел вести и пилен был року водле обычая права” [1, с. 83].
Незважаючи на те,що присяга вважалась досить вагомим доказом, згодом бачимо, що судді частонадавали перевагу все ж таки показанням свідків, тобто правовим доказам: “негодить ся мимо светъки прысегати” [131, с. 11]. Янко Вазкгірдовіч, стягуючи грошіз Стася Петрашкевича, “светком ганбы жадное не давал, только ся к присязебрал”, суддя визначив, що “чотырох парсон людей добрых, веры годных сведецтвобольш важит, нижли одного человека простые слова и упор”, і вирішив справу накористь позивача [1, с. 57]. Наведений факт свідчить про формуванняраціонального, позбавленого містицизму, погляду на присягу як на судовий доказ.
4.4 Винесеннясудового рішення і забезпечення його виконання
В XIV – першійпол. XVI ст., внаслідок панування приватного права, поширеною була практикаприпинення справи у зв’язку з домовленістю сторін укласти мирову угоду.Звичайно її укладали до офіційного порушення справи в суді, але можна буловдаватись до угоди на будь-якій стадії процесу. Судко Мінгайлович Хрщон і ЮшкоЯтовтович покликали Михна Доргевича до великокнязівського суду з приводу справипро маєток. Не дочекавшись рішення великого князя Казимира, “з права зшод, межисобой о том поедналися, и так межы них еднаніе сталося: того именія… две долиСудку Мингайловичу Хрщону а Юшку Ятовтовичем, а Михна Доргіевича приступити ктому именію к третей доли… ” Сторони звернулись до Казимира з проханнямзатвердити мирову угоду. Великий князь задовольнив їхнє прохання [4, с. 18]. 20липня 1495 р. Іван Сова та Гліб Остафієвич звернулись до великого князяОлександра з проханням дати підтвердний документ на їхню угоду в земельнійсправі [4, с. 79].
Переважнабільшість мирових угод стосується цивільних, зокрема земельних справ. Частозакінчувались мировою угодою випадки особистих образ.
Вище мивказували, що з формуванням публічноправового погляду на злочин законодавецьнамагався обмежити вказану практику щодо тяжких кримінальних злочинів (див.:Судебник 1468 р., арт. 12). Однак випадки мирових угод, укладених при скоєннітяжких кримінальних злочинів, зустрічаються протягом всього періоду, щорозглядається. Вище ми наводили приклад мирової угоди при скоєнні вбивства тапограбування слуги Андрія Курбського. 10 травня 1577 р. в Луцьку гродську книгубуло вписане зобов’язання шляхтичів Яроша Семашка, Федора Загоровського таЄвстафія Малинського відсидіти у в’язниці та видати на страту княгині МаріїЧетвертинській та її синам своїх слуг, винних у вбивстві князів Петра і МихайлаЧетвертинських у маєтку Соколах. В той же день княгиня заявила, що припиняєсправу внаслідок укладеної угоди, за якою власники вбивців зобов’язувалисявиконати свої попередні зобов’язання [117, с. 34]. В запису від 29 червнятого ж року зазначено, що Ярош Семашко не видав на страту княгині своїх слуг,тим самим порушивши угоду, але за це зобов’язується відсидіти у в’язниці не 3місяці, а 1 рік [117, с. 39].
Гарантією дотримання умов мирової угодибула зарука – штраф, який мала сплатити сторона, яка порушувала мирову угоду.Порушувач також міг притягатись іншою стороною до державного суду.
В українськихземлях Великого князівства Литовського існувала можливість переносу розглядусправи з регіональних державних судів до центрального. Однак порядок такогопереносу різнився в залежності від регіону. Так, наприклад, в Київській земліскористатись таким правом можна було лише до початку розгляду справи воєводою,а у Волинській землі можна було звернутись до великокнязівського суду набудь-якій стадії процесу [206, с. 184].
Винесення вирокувідбувалося на підставі всіх пред’явлених доказів. Термін обміркування вирокуне повинен був перевищувати трьох днів. Спочатку вирок оголошувався усно, апотім протоколювався в судових книгах. Звичайно вирок виносився особою, якасудила, одноосібно, але у випадках утруднень будь-якого характеру суддя міг абоперенести винесення вироку на розсуд авторитетнішого судді (воєводи, старости,великого князя, державного суду), або вирішити справу після поради з присутнімина суді.
Вирок маввідповідати діючому праву, однак на практиці траплялись випадки справ, по якихготового вироку правом не було передбачено. Найбільш складні з таких справпередавались на розгляд великого князя як найавторитетнішого судді. Так,наприклад, в 1497 р. великий князь розглядав справу з приводу розподілу спірноїспадщини. Позивачі вимагали передачі їм 2/3 майна їхнього померлого брата, якемали успадкувати за законом; за заповітом ¾ майна небіжчик заповідавсвоїй дружині. Хоча відповідачка пред’явила заповіт, складений із дотриманнямусіх вимог, великий князь вирішив справу за законом [4, с. 84].
Великий князь,вирішуючи спірну справу, усвідомлював, що винесений ним вирок слугуватимесудовим прецедентом, тому винесенню вироку передувала тривала порада ізПани-Радою. 20 липня 1495 р. великий князь Олександр розглядав доситьнестандартну справу по розподілу спірної спадщини. Після досить тривалихдебатів сторін і опитування свідків з’ясувалося, що позивачі навмисне знищилизаповіт, щоб відповідач не зміг довести свою причетність до спадщини. У вирокубуло зазначено, що той, «хто хотел бы кому лихо вчинити, собе горшей вделает».Позивачі не тільки програли справу, а й мусили сплатити величезний штраф накористь відповідача [4, с. 79].
Після закінченнясправи в державних судах і в деяких недержавних (магдебурзьких, третейських,церковних духовних) судове рішення заносилось в актові книги, а сторонамвидавався “судовий лист”, тобто виписка з актової книги. Для запобіганняпідробки судового листа його іноді розрізали по діагоналі, “на вгол”, ітрикутні частини листа видавали сторонам. При виникненні у майбутньому спорівсторони мали зіставити свої частини листа, щоб переконати суд в істинностідокумента [38, с. 214].
Третейські таполюбовні суди видавали “з’єднальні листи”.
Вище мивказували, що в XIV – на поч. XV ст. вирок суду, незалежно від його різновиду,вважався остаточним і не підлягав оскарженню. З середини XV ст. формуєтьсяінститут апеляційної інстанції. Апелювати можна було на вироки всіх судів,окрім великокнязівського. Уже в Речі Посполитій створюються спеціальні апеляційніінстанції.
Сторона, невдоволенавироком, мала негайно заявити про це тут же, на суді, інакше вона втрачалаправо апелювати до авторитетнішої інстанції. З тяжких кримінальних справ подачаапеляції взагалі не допускалася. Заборонено було під час апеляції представлятидокази, які не були представлені в суд першої інстанції.
У здійсненнівироку за дорученням суду могли брати участь судові чиновники. Розділ спірногомайна між спадкоємцями здійснювали дільчі. Якщо за вироком передбачалосяпублічне покарання або страта, здійснення вироку покладалось на гродський суд,для чого в його розпорядженні були кат і в’язниця. При ухиленні засудженого відвиконання судового вироку його майно віддавалося стороні, яка виграла процес,із призначенням терміну для викупу майна (див.: Статут 1529 року, розд. IV,арт. 31). Ця процедура відбувалася у присутності судді та діцького. Такий засібвиконання судового рішення називався “урядовый грабеж”, на відміну від“безправного грабежа”, тобто такого, що проводився самовільно, без відомауряду.
Висновки до розділу
Таким чином, судовий процесв українських судах литовської доби мав давньоруську основу. В процесізберігався ряд елементів звичаєвого права, що, хоча й надавало процесовіпевного архаїзму, проте сприяло збереженню у ньому деяких демократичних рис,притаманних давньоруському-українському праву.
Протягом періоду, щорозглядається, процес зазнав певної еволюції, яка вивела його на якісно новийрівень. Саме протягом періоду, що розглядається, відбувається перехід процесу віддещо архаїчного до нового, раціонального. Еволюція була зумовлена якіснимизмінами у правовій системі Великого князівства Литовського, зокрема, в йогосудовій системі. Зароджується публічноправовий погляд на злочин; формуєтьсясудова влада в державі; з’являється інститут професійних суддів, судовихчиновників, створюється професійна адвокатура. Під впливом вказаних змін усудовому процесі відбувається розмежування його на цивільний та кримінальний;кримінальний процес набуває інквізиційного характеру. Саме протягом вказаногоперіоду відбуається перехід процесу від архаїчного, з елементами позаправовими,до нового, раціонального.
Висновки
Таким чином, впочатковий період перебування українських земель у складі Великого князівстваЛитовського діяли суди, які започатковані були ще в період Київської Русі. Цебули суди глави держави, його намісників, церковні, вотчинні, вічові суди.Судова влада поглиналася адміністративною і не існувала як окрема гілка влади.Судовий процес був усним, гласним, змагальним.
ПротягомXV – поч. XVI ст. в державі скасовується удільна система іспостерігається тенденція до централізації. Відбувається трансформаціяранньофеодальної монархії в станово-представницьку. Ускладнюється івдосконалюється державний апарат князівства. Інтенсифікується процес формуванняі консолідації станів, причому в XV – поч. XVI ст. провідною верствоюдержави виступають магнати. Безумовно, потужним каталізатором вказанихсуспільних і державотворчих процесів виступив зовнішній чинник, насамперед,агресія у відношенні до Великого князівства Литовського з боку сусідніх державі випливаюча звідси необхідність союзу з Польщею. Але не можна ігнорувативнутрішній чинник – закладену в основу русько-литовської державності здатністьдо розвитку та вдосконалення. Взаємодія та взаємовплив указаних чинниківсприяли розвиткові всіх царин суспільного й державного життя Великогокнязівства Литовського і зокрема його судоустрою. Цей період розвитку судовоїсистеми Великого князівства Литовського пов’язаний із виникненням нових видівсудів. Протягом XV – другої пол. XVI ст. з’явилися третейські суди, судидля інородців, суди в містах з магдебурзьким правом, подальшого розвиткуотримали суди копні, доменіальні і церковні. Ці суди мали становий характер.Утворилися також різновиди великокнязівського суду і суди за дорученням воєводі старост. Помітною стає тенденція до передачі державною владою права судуокремим верствам населення (у судах доменіальних, церковних, судах у містах змагдебурзьким правом, судах для інородців) або окремим особам (у третейськихсудах, у різновидах великокнязівського суду і судів воєвод і старост). Поява ірозвиток названих судів були зумовлені прагненням влади звільнитися віддругорядної справи, якою вважалося відправлення суду порівняно із справамивійськовими і пов’язаними з ними фінансовими. Розвиток станових судівстимулювався також зростанням корпоративності суспільства. Еволюція судоустроюВеликого князівства Литовського була зумовлена еволюцією його державного ісуспільного життя. На цьому етапі розвитку судової системи самостійна судовавлада відсутня.
В названий періодбільше помітним стає розподіл судів на ті, в яких суддями є представникидержавно-владних структур, і на ті, в яких право суду належить приватнимособам. До першої категорії судів, які ми назвали державними, належать судвеликого князя (з різновидами – судом Пани-Ради, маршалківським, комісарськимсудом і судом маршалка) і регіональні суди (суди воєвод, старост, їхніхнамісників). До другої категорії належать суди, названі недержавними, – судитретейські, церковні, доменіальні, копні, суди в містах-магдебургіях і суди дляінородців. На цьому етапі розвитку судової системи існують певні спільні рисидержавних і недержавних судів: обидві категорії керуються у своїй діяльності чиннимиправовими нормами, для суспільної верхівки існує альтернатива вибору суду. Вобох категоріях судів судді не є професіональними. Але різниця між державними інедержавними судами існує. Державні суди базуються на територіальних засадах,недержавні – на станових. Державні суди зберігають зверхність над недержавними,що виявляється, зокрема, в їхньому праві контролювати останні. У державнихсудах судять посадові особи, які відповідають перед державною владою, тоді як унедержавних судах судді – приватні особи. Пріоритет магнатів у державівиявляється в судівництві: їм належить прерогатива виключної підсудності(тільки суду великого князя); вони очолюють регіональну адміністрацію, якаводночас виконує і судові функції; в їхніх руках зосереджений доменіальний суд.
Протягом цьогоперіоду відбувається поки що латентний, але важливий процес: державна владапочинає усвідомлювати суспільну небезпеку найтяжчих кримінальних злочинів івіддає суд по таких справах („старостинських артикулах”) виключно до рукдержавних судів; формується публічноправовий погляд на злочин. Законодавчі акти(спочатку обласні привілеї, а потім і Статути) встановлюють перелік особливонебезпечних справ, до яких згодом входять і злочини проти держави і великогокнязя. Суд по тяжких кримінальних злочинах, які становлять суспільну і державнунебезпеку, незалежно від суб’єкту злочину, влада передає державним судам.
У другій половиніXVI ст. на провідні позиції в державі вийшла шляхта, яка домаглася рівності змагнатами, зокрема, в галузі судочинства. Прорив шляхти до влади бувзумовлений, насамперед, зовнішньополітичними чинниками: в умовах постійноївійськової загрози служила верства набуває у державі все більшої ваги. Відігравроль і економічний чинник: хлібний бум, який розпочався в Європі на поч. XVIст., призвів шляхетські господарства до економічного розквіту. Зростаючешляхетське землеволодіння зробило можливим для цієї верстви отримати право судув доменіальних судах; шляхта дістала право посідати державні посади, в томучислі і такі, що пов’язані із відправленням суду. Настає новий етап розвиткусудової системи Великого князівства Литовського, зокрема, його українськихземель.
Під тиском шляхтив 1564 – 1566 рр. проводиться судова реформа. Скасовуютьсярегіональні суди воєвод, старост і їхніх намісників. Держава розділяється нап’ятдесят судових повітів, і у кожному повітовому центрі створюються три типисудів – земський, гродський і підкоморський. Державні суди утворюють вираженудволанкову систему: судами першої інстанції є повітові суди, апеляційноюінстанцією і судом по державних злочинах є суд глави держави.
Гродський судпевною мірою наслідує регіональні суди: членами його є глава місцевої державноїадміністрації і призначений ним суддя. Виборний земський суд формується якнезалежний від державної влади. Реформа розпочала формування судової влади якокремої владної гілки.
Сама ідея такихсудів, очевидно, була запозичена з Польщі, але на українських земляхвідбувається певна їхня трансформація. Станові шляхетські земські судифункціонують як надстанові, створюються гарантії безпеки членів суду.
Еволюціянедержавних судів відбувалася стихійно, влада не втручалася у їхнєфункціонування. Тому недержавні суди не утворили системи, а залишилися,скоріше, низкою станових судів. Однак зміни в них відбувалися з ініціативисамого населення, „знизу”, що виховувало в суспільстві повагу до права ісприяло швидшому вкоріненню правосвідомості.
Якісні змінивідбулися і у судовому процесі. Державна влада законодавчо оформлює системупрофесійних судових чиновників. Встановлюються правила поведінки в суді, влададбає про дотримання поважної поведінки учасниками процесу. Чітко визначаютьсяетапи судового процесу, помітні відмінності між судочинством у гродських іземських судах, оформлюється система судових доказів. Судовий процеспозбавляється архаїчних рис, поза правові процедури поступово витісняютьсяправовими.
В 60-ї рр. XVIст. на українських землях Великого князівства Литовського внаслідок еволюціїоформлюється система державних і недержавних судів. Державні суди базуються натериторіальних засадах і мають окреслену компетенцію: суди по цивільних, покримінальних, по земельних справах. Недержавні суди побудовані на становихзасадах і розглядають всі справи певної верстви або групи населення. Системні зв’язкиміж державними і недержавними судами виявляються у можливості переносу справи зодного виду суду до іншого (крім залежних селян); в єдності правових засад,якими керуються судді при відправленні правосуддя в обох категоріях судів; уконтролі державних судів над недержавними. Така зверхність державних судів єсвідченням зростання ролі судової влади у Великому князівстві Литовському.
Безперечно,формування судової влади – процес тривалий і не позбавлений суперечностей.Поруч із повагою та інтересом до права в українському суспільствіспостерігалися численні випадки протистояння владі до насильства над членамисуду включно, правовий нігілізм, нехтування своїми обов’язками з боку суддів ісудових чиновників. Але загальна тенденція вкорінення правосвідомостіпереважала.
Еволюція судовоїсистеми на українських землях протягом незалежного існування Великогокнязівства Литовського свідчить про її здатність до розвитку, до пристосуваннядо нових суспільних і державних умов, а також до сприйняття запозиченого досвіду.Судова система українських земель зберігає свою міцну основу, закладену з часівіснування Київської Русі. Запозичення набувають характерного для українськоїправосвідомості демократичного забарвлення. Еволюція судової системи наукраїнських землях призводить до формування відокремленої від адміністраціїсудової влади. Повільніший і менш чіткий, ніж у Західній Європі, процеспоглиблення станової нерівності пояснюється сильними демократичними правовимитрадиціями.
Однак зростаючапісля Люблінської унії 1569 р. польська правова експансія штучно припинилаприродний розвиток судової системи на українських землях.
Списоквикористаних джерел
1. Акты, изданные Виленскою Археографической комиссией. Т.XVII. Земские суды. – Вильна, 1890.
2. Акты, изданные Виленскою Археографической комиссией. Т.XVIII. Копные суды. – Варшава, 1891.
3. Акты Литовско-Русского государства, изданныеМ. Довнар-Запольским. – Вып. 1. – М., 1899.
4. Акты ЛитовскойМетрики. – Т. 1. – Вып.1. 1385 – 1499. – СобраныФ. Леонтовичем. – Варшава, 1896.
5. Акты Литовской Метрики. – Т.1. – Вып.2.1499 – 1507. – Собраны Ф. Леонтовичем. – Варшава, 1897.
6. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России,собранные и изданные Археографическою комиссией. – Т. 1. 1361-1598. – СПб.,1863. – 301 с.
7. Андрюлис В.И. Правовое регулирование семейніх отношений поЛитовскому Статуту 1588 года: Автореф. Дис. … канд. юрид. наук. – Вильнюс,1975. – 34 с.
8. Антонович В. История Литовской Руси. Лекции профессораун-та св. Владимира В.Б. Антоновича. 1881 – 1882. – К., 1882.
9. Антонович В. Монографии по истории Западной и Юго-ЗападнойРуси. – Т. 1. – К., 1885.
10. Антонович В. Несколько данных о землевладении в ЮжнойУкраине в XV ст. – К., 1896. – 19 с.
11. Антонович В. Исследования о городах Юго-Западного края.Монографии. – Т. 1. – К., 1885.
12. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиеюдля разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском иВолынском генерал-губернаторе. – Т. 1. – Ч. 4. Акты о происхождении шляхетскихродов в Юго-Западной России.
13. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиеюдля разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском иВолынском генерал-губернаторе. – Т. 1. – Ч. 5. Акты о городах (1462 – 1798). –К., 1869. – 608 с.
14. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиеюдля разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском иВолынском генерал-губернаторе. – Т. 1. – Ч. 6. Акты об экономических июридических отношениях крестьян в XVI-XVIII вв. – К., 1876. – 614 с.
15. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиеюдля разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском иВолынском генерал-губернаторе. – Т. 1. – Ч. 7. Акты о заселении Юго-ЗападнойРоссии (1498-1795). – К., 1905. – 646 с.
16. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиеюдля разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском иВолынском генерал-губернаторе. – Т. 1. – Ч. 8. Материалы для истории местного управленияв связи с историею сословной организации. Акты Барского староства XV-XVI вв. –К., 1893. – 426 с.
17. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиеюдля разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском иВолынском генерал-губернаторе. – Т. VI. – Ч. 8. Акты о землевладении вЮго-Западной России XV – XVIII вв. – К., 1911.
18. Бакай Н. Значение сельской громады в судебном процессеконца XVII в. – Киевская старина. – 1886. – №11.
19. Бершадский С.А. Документы и регистры к истории Литовскихевреев из актовых книг: Метрики Литовской, Виленского центрального Архива инекоторых печатных изданий. Т. I – II (1388 – 1569). – СПб, 1882.
20. Бершадский С.А. Литовские евреи. История их юридическогои общественного положения в Литве. – СПб, 1883. – 431 с.
21. Бобъчев С. Събиранието и изучванието на народнитеюридически обичаи от С.С. Бобъчев. – Пловдив, 1883. – 26 с.
22. Бондарук Т. Концепція західноруської школи права та їївплив на розвиток української правової думки: Дис.… канд. юрид. наук. – К.,1995.
23. Борисенок С. Адвокатура в Україні. – К., 1928.
24. Васіль Варонін. Полацкія путныя слугі ва урадавайпалітыцы ВКЛ (XV – сярэдзіна XVІ ст.). – Мінск, 2001.
25. Василенко М. Матеріали до історії українського права: В 2т. – К., 1929. – Т. 1.
26. Владимирский-Буданов М.Ф. Литовские евреи // ЖурналМинистерства Народного Просвещения. – 1885. – № 1.
27. Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной Россииот половины XV в. до Люблинской унии. – АЮЗР. – Ч. VII. – Т. I, II. – К., 1891.– 210 с.
28. Владимирський-Буданов М.Ф. Нiмецьке право в Польщi iЛитвi. – Львiв, 1903. 29. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русскогоправа. – Ростов-на Дону, 1995. – 640 с.
30. Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из историиЛитовско-Русского права. – Вып. I. – К., 1889.
31. Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из историиЛитовско-Русского права. – Вып. IV. – К.,1907.
32. Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из историиЛитовско-Русского права. – Вып. VI. – К., 1907 – 224 c.
33. Владимирский-Буданов М.Ф. Разбор сочинения М.Н. Ясинского“Главный Литовский Трибунал, его происхождение, организация и компетенция.Вып. 1. – Происхождение Главного Литовского Трибунала”. – СПб, 1904. – 58с.
34. Владимирский-Буданов М.Ф. Формы крестьянскогоземлевладения в Западной России в XVI в. – К., 1911.
35. Волинськi грамоти XVI ст. – Упорядники В.Б. Задорожній.А.М.Матвієнко. – К.: Наук. думка. – 1995. – 245 с.
36. Володимирський гродський суд. Подокументні описи актовихкниг: Довідник / Г. Сергійчук (склад.), Г. Боряк, Л. Демченко (наук. ред.);Державний комітет архівів, Центральний державний історичний архів України.–Вип. 1: Справи 1 – 5. 1566 – 1570. – К., 2002.
37. Гошко Т.Д. Нариси з історії магдебурзького права вУкраїні (XVI – початок XVII століття). – Львів, 2002. – 255 с.
38. Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год,собранные и изданные под редакцией Владимира Антоновича и КонстантинаКозловского. – К., 1868. – 201с.
39. Грамоти XV ст. / Ред. В.М. Русанiвський. – К., 1974.
40. Грыцкевіч А. Беларуская шляхта. – Мінск, 2001.
41. Грицкевич А.П. Частновладельческие города Белоруссии в16-18 веках. – Минск, 1975.
42. Грушевский А. Города Великого княжества Литовского вXIV – XVI вв. Старина и борьба за старину. – К., 1918.
43. Грушевський М.С. Барське староство: Історичні нариси(XV-XVIII ст.). – Львів, 1996. – 624 с.
44. Грушевський М.С. Iсторiя України-Руси: в 11 т., 12 кн. –Т. 5. – К.: Наук. думка, 1994. – 704 с.
45. Гурбик А. Еволюція інститутів громадського самоврядуванняв Україні XIV-XVI ст. // Середньовічна Україна. Зб. Наукових праць. – Вип. ІІ.– К., 1997. – С. 32 – 46.
46. Гурбик А. Копнi суди на Україні в XIV-XVI ст. //Український історичний журнал. – 1990. – № 10. – С. 24 – 31.
47. Гуслистий К. Нариси з історії України. – Вип. ІІ. Українапід литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV ст. по 1569 р.) –Вид-во АН УРСР. – К., 1939. – 194 с.
48. Демченко В. Историческое исследование о показанияхсвидетелей как доказательстве по делам судебным, по русскому праву до ПетраВеликого. – К., 1859.
49. Демченко Г.В. Наказание по Литовскому Статуту в его трёхредакциях. – Ч.1. – К., 1894. – 273 с.
50. Демченко Г.В. Притомные люди и копная сторона. – Варшава,1894.
51. Довнар-Запольский Н. Акты Литовско-Русского государства.– Т. 2. – М., 1897.
52. Довнар-Запольский Н. Берестейское староство в XVI в. – Б.м. и г. – 33 с.
53. Довнар-Запольский Н. Государственное хозяйство Великогокняжества Литовского при Ягеллонах. – Т.1. – К., 1901.
54. Довнар-Запольский Н. Договор Рады великих князей Литовскихс великим князем Сигизмундом-Августом. – К., б.г.
55. Довнар-Запольский Н. Очерки по организациизападно-русского крестьянства в XVI веке. – К., 1905.
56. Довнар-Запольский Н. Спорные вопросы в историиЛитовско-Русского сейма. – СПб, 1901.
57. Довнар-Запольский Н. Украинские староства в первойполовине XV века. – К., 1908. – 118 с.
58. Документы на половецком языке XVI века (Судебные актыКаменец-Подольской армянской общины) / Под ред. Е. В. Севортяна. – М., 1967.
59. Дорошенко Дм. Нарис історії України. – Т. І. – К., 1991.
60. Дружчыц В. Магістрат у беларускіх местах з Магдэборскімправам у 15-17 сталецьцях. – Минск, 1964.
61. Духовные и договорные грамоты великих и удельных князейXIV – XVI ст. – М.-Л., 1950.
62. Єрмаловіч М.І. Старожитная Беларусь. Віленскі перыяд. –Мн., 1994.
63. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990. –512 с.
64. Ефименко А. Копные суды в Левобережной Украйне //Киевская старина. – 1885. – № 10.
65. Ефименко А.Я. Народный суд в Западной России // Русскаямысль. – Кн. VII-VIII. – 40 c.
66. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV-XVIвекав: Сб. материалов, подгот. И.И.Яковкиным. – Л., 1936.
67. Иванишев В. О древних сельских общинах в Юго-ЗападнойРоссии. – К., 1863. – Приложение I-IV. – 34 с.
68. Інститут рукописів Центральної наукової бібліотекиНаціональної академії наук України. – Ф. 2. – Спр. 21631. – Арк. 2-6.
69. ІР ЦНБ НАН України. – Ф. 2. – Спр. 22193. – Арк. 2.
70. История государства и права Белорусской ССР. – Т.1. –Мн., 1970.
71. История государства и права Украинской ССР. – К.: Наук.думка. – 1976. – 759 с.
72. История государства и права Украинской ССР / Под ред. С.Бабия. – Т. 1. История общественно-политического строя и права на Украине сдревнейших времён до Великой Октябрьской социалистической революции. – К.,1987. – 315 с.
73. Історія держави і права України / За ред. В. Гончаренка.– К., 1995.
74. Історія держави і права України. Ч. 1: Підруч. для юрид.вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренкота ін. / За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина. – К.: ІнЮре. – 1996. – 555 с.
75. Кистяковский А. Права, по которым судится малороссийскийнарод. – К., 1879.
76. Клименко Ф. Западно-русские цехи XVI – XVIII вв. – К.,1914. – 166 с.; Клименко П. Цехи на Україні. – Т.1. – Вип. 1. – К., 1929.
77. Книга Кивського пiдкоморського суду / Ред. М. Пещак. –К., 1991.
78. Ковальова С.Г. Судові чиновники в українських судахXIV-XVI століть // Юридический вестник. – 2000. – № 1. – С. 110 – 117.
79. Ковальова С.Г. Суди в українських містах з магдебурзькимправом у Великому князівстві Литовському // Проблеми історії та сучасного станунауки Української держави. Зб. наукових праць. – Т. ІІ. – Миколаїв, 2002. – С.34 – 38.
80. Ковальова С.Г. Третейські суди на українських земляхВеликого князівства Литовського // Держава і право. Зб. наукових праць. – К.,2001. – С. 68 – 72.
81. Ковальова С.Г. Підкоморські суди на українських земляхВеликого князівства Литовського // Проблеми історії, права, економіки,мовознавства, філософії, політології та культури. Зб. наукових праць. – Т. ІІ.– Миколаїв, 2001. – С. 56 – 61.
82. Ковальова С.Г. Формування прав особи на українськихземлях Великого князівства Литовського // Права людини: реальність іперспективи. Зб. наук. праць. – Миколаїв, 1998. – С. 14 – 18.
83. Ковальова С.Г. Південноукраїнські землі і основнінапрямки еволюції суспільно-політичного життя і державності Великого князівстваЛитовського в І третині XV століття // Історія Півдня України від найдавнішихчасів до сучасності. Зб. наук. праць. – Ч. ІІ. – Миколаїв, 1999. – С. 4 – 7.
84. Ковальова С.Г. Суди над національними меншинами наукраїнських землях Великого князівства Литовського // Державна етнонаціональнаполітика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. –Запоріжжя – Симферополь. – 2001. – С. 52 – 55.
85. Ковальова С.Г. Інститут свідків в українських судахВеликого князівства Литовського // Актуальні проблеми політики. – Одеса, 2003.– С. 84 – 87.
86. Коденська книга судових справ. – К.: Всеукр. Акад. наук.– 1931.
87. Копысский З.Ю. Социально-политическое развитие городовБелоруссии в 16 – I пол. 17 в.: Автореферат дисс. … д-ра ист. наук. – Минск,1967;
88. Кременецький земський суд. Описи актових книг. – Вип.1. –Кн. 1-11. – К., 1959.
89. Кудін С. Державні суди Литовсько-Руської доби // Закон ібізнес. – Архів. – 1999. – №41. – С. 2.
90. Кудін С. Спеціальні суди Литовсько-Руської держави //Закон і бізнес. – Архів. – 1999. – №42. – С. 2.
91. Кудін С. Судова система українських земель у XVI – Іполовині XVII ст.ст. // Закон і бізнес. – Архів. – 1999. – №43. – С. 2.
92. Лазутка С. I Литовский Статут – феодальный кодексВеликого княжества Литовского. – Вильнюс, 1983.
93. Лазутка С., Ульвидайте Л. Правовые нормы залога в ПервомЛитовском Статуте (1529) и их источники // Научные труды вузов Литовской ССР.История. – Т. 31. – 1990.
94. Ланге Н. Древние русские смесные или вобчие суды. – М.,1882. – С. 29-30.
95. Лаппо И. Земский суд в Великом княжестве Литовском вконце XVI века // Журнал Министерства народного просвещения. – 1897. – Июнь.
96. Лаппо И. Подкоморский суд в Великом княжестве Литовском вконце XVI века и начале XVII века // Журнал Министерства народного просвещения.– 1899. – Август.
97. Лаппо И. Гродский суд в Великом княжестве Литовском в XVIстолетии // Журнал Министерства народного просвещения. – 1908. – Январь.
98. Лаппо И. Великое княжество Литовское во второй пол. XVIстолетия. Литовско-русский повет и его сеймик. – Юрьев, 1911. – 624 с.
99. Лащенко Р. Копні суди на Україні. – Ч.1. – Львів, 1926.
100. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. – Ч.ІІ.Литовсько-польська доба. – Вип. 1. Пам’ятники права. – Прага, 1924.
101. Левицький О. Ганна Монтовт // На переломі: другаполовина XV – перша половина XVI ст. – К., 1994.
102. Леонтович Ф. Бояре и служилые люди в Литовско-Русскомгосударстве // Журнал Министерства Юстиции. – 1997. – Май.
103. Леонтович Ф. Исторические исследования о правахлитовко-русских евреев. – Вирізка. – Комп. № 3.– С. 1 – 43, 1 – 48.
104. Леонтович Ф. История русского права. Вып. 1. Литератураистории русского права. – Варшава, 1902.
105. Леонтович Ф. Крестьяне Юго-Западной России по литовскомуправу XV и XVI вв. – 1863. – 88 с.
106. Леонтович Ф. Крестьянский двор в Литовско-Русскомгосударстве // Журнал Министерства Просвещения. – 1896.
107. Леонтович Ф. Очерки истории литовско-русского права. –СПб., 1894. – 393 с.
108. Леонтович Ф. Панский двор в Литовско-Русскомгосударстве. – Варшава, 1895.
109. Леонтович Ф. Правоспособность литовско-русской шляхты //Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1908. – № 3, 5, 6, 7.
110. Леонтович Ф. Рада великих князей Литовских // ЖурналМинистерства Народного Просвещения. – 1907. – № 10. – С. 273 – 331.
111. Леонтович Ф. Русская Правда и Литовский Статут. – К.,1897.
112. Леонтович Ф. Сельские ремесленники в Литовско-Русскомгосударстве. – Варшава, 1898.
113. Леонтович Ф. Сословный типтерриториально-административного состава Литовского государства и его причины.– СПб., 1895. – 56 с.
114. Литвин Михалон. О нравах татар, литовцев и москвитян. –М., 1994.
115. Литовская Метрика // Русская историческая библиотека. –Т. ХХ. – СПб., 1848.
116. Литовская Метрика (1528-1547). – 6-я книга судных дел. –Вильнюс, 1995.
117. Луцкая гродская записовая и поточная книга 1577 г. / Ред. Е.П. Диаковский– К., 1907. – 143 с.
118. Любавский М. К вопросу об удельных князьях и местномуправлении в Литовско-Русском государстве. – СПб., 1894. – 232 с.
119. Любавский М. Литовско-Русский сейм. – М., 1900. – 850 с.
120. Любавский М. Областное деление и местное управлениелитовско-русского государства ко времени издания I Литовского Статута.Исторические очерки – М., 1892. – 884 с.
121. Любавский М. Очерки истории Литовско-Русского государствадо Люблинской унии включительно. – М., 1915. – 401 с.
122. Любавский М. Разбор сочинения М. Довнар-Запольского“Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах”. –СПб., 1904.
123. Максимейко Н.А. Источники уголовных законов литовскогоСтатута. – К.,1894. – 184 с.
124. Максимейко Н.А. К вопросу о литовско-русских сеймах. –СПб, 1904. – 21 с.
125. Максимейко Н.А. Русская правда и литовско-русское право.– К., 1904. – 14 с.
126. Максимейко Н.А. Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинскойунии 1569 г. – Харьков, 1902. – 205 с.
127. Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского всвязи с Боярской думой Древней России. – Ч. 1. Боярская дума Древней России. –Томск, 1903.
128. Малиновский И. Рада Великого княжества Литовского всвязи с Боярской думой Древней России. – Ч. 2. – Рада Великого княжестваЛитовского. – Томск, 1912.
129. Малиновский И. Учение о преступлении по ЛитовскомуСтатуту. – К., 1894. – 173 с.
130. Мацвеева Т.Р. Магдэбурскае права на Беларусі. – Мінск,1994.
131. Метрыка Вялікага Княства Літоускага. Архіу Канцылярыівялікага Князя Літоускага. Кніга 28. (1522-1552). Кніга запісу 28 (Копія канцаXVI ст.). падрыхтавау В. Мянжынскі. – Меніск, 2000.
132. Мишко Д. I. Соцiально-економiчнi умови формуванняукраїнської народностi. – К., 1963.
133. Мишко Д. І. Українсько-росiйськi зв’язки в XIV-XVI ст. –К., 1959.
134. Музиченко П… Ковальова С., Долматова Н., Крумаленко М.,Єфремова Н. Суд і судочинство на українських землях XIV-XVI століть. – Одеса,2000. – 180 с.
135. Музиченко П.П. Історія держави і права України. – К.,1999. – 662 с.
136. Музиченко П.П. Магдебурзьке право в Україні //Юридический вестник. – 1994. – № 3. – С. 17 – 21.
137. Музиченко П.П., Ковальова С.Г. Елементи звичаєвого правав судовому процесі XIV-XVI століть на українських землях // Актуальні проблемидержави і права: Зб. наукових праць Одеської державної юридичної академії. –Одеса, 1998. – С. 77 – 84.
138. Музиченко П.П., Ковальова С.Г. Земський суд наукраїнських землях Великого князівства Литовського // Вісник Одеськогоінституту внутрішніх справ. – 1999. – № 1. – С. 23 – 31.
139. Падох Я. Суди i судовий процес старої України: нарисісторії. – Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. – Львiв, 1990.
140. Пашук А.Й. Суд i судочинство на Лiвобережнiй Україні вXVII-XVIII століттях. – Львів, 1967.
141. Пашук А.Й. Судовi установи і їх діяльність на Україні. –Львів, 1971.
142. Пашуто В.П. Образование Литовского государства. – М.:Изд-во АН СССР. – 1959.
143. Пичета В.И. Белоруссия и Литва XV – XVI вв. – М., 1961.
144. Пичета В.И. История Литовского государства до Люблинскойунии. – Вильно, 1921.
145. Полонська-Василенко Н. Iсторiя Украни. – Т.1. – К.:Либiдь. – 1992. – 640 с.
146. Поліщук В. Свідки у русько-литовському праві досудово-адміністративної реформи 1564 – 1566 рр. // Молода нація. – К.:Смолоскип. – 2000. – № 1. – С. 123 – 163.
147. Попов Г. Луцький Трибунал 1578 р. // Праці комісії длявиучування західньо-руського та вкраїнського права. – Вип. І. – К., 1925.
148. Похилевич Д.Л. Крестьяне Белоруссии и Литвы в XVI-XVIIIвеках. – Львов, 1957.
149. Похилевич Д.Л. Право крестьян Белоруссии, Литвы иУкраины на землю и выход в XV-XVI веках // Вопросы истории. – 1973. – №12.
150. Рогалёв А. Великое княжество Литовское: поискиисторических закономерностей // Крыжовы шлях. – Мінск: Згода. – 1993. – С. 57 –95.
151. Российское законодательство Х – ХХ веков. – Т.1. – М.,1984. – 432 с.
152. Российское законодательство Х – ХХ веков. – Т.2. – М.,1985. – 520 с.
153. Сас П.М. Феодальные города Украины XV – XVI веков. – К.,1989. – 232 с.
154. Сас П.М. Політична культура українського суспільства. –К., 1998.
155. Слабченко М. Судівництво на Україні XVII – XVIIIстоліть. – Харків. 1919.
156. Соборное Уложение 1649 года. – Ленинград, 1987.
157. Соловьёв С. История России с древнейших времён. – КнигаIV (тома 7-8). – М., 1960. – 780 с.
158. Спрогис И. Древний народный копный суд в Северо-ЗападнойРуси. – Витебск, 1895. – 19 с.
159. Спрогис И. Земские суды Великого княжества Литовского //Акты, изданные Виленскою Археографическою комиссией. – Т. XVII. Вступит.статья. – Вильна, 1890.
160. Старченко Н. Публічність як домінанта культурноїтрадиції (Волинь другої Пол. XVI століття) // Mediaevalia Ukrainica:ментальність та історія ідей. – Т. V. – К., 1998.
161. Старченко Н. Шлюбна стратегія вдів і кілька проблемнавколо неї (шляхетська Волинь кінця XVI ст.) // Київська старовина. – 2000. –№№ 6, 7. – С. 58 – 43;
162. Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. – Т. І.Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С. Ківалова, П.Музиченка, А. Панькова. – Одеса, 2002. – 464 с.
163. Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. – Т. ІІ.Статут Великого князівства Литовського 1566 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка,А. Панькова. – Одеса, 2003. – 560 с.
164. Статут Великого князьства Литовского 1588 года //Временник Императорского общества истории и древностей российских. – М., 1857.– Кн. 19. – 382 с.
165. Судебник Казимира (1468) / Отв. ред. А. Тила. – Вильнюс,1967. – 32 с.
166. Сурилов А.В. Общественно-политический строй и правоВеликого княжества Литовского. – Кишинёв, 1961.
167. Тарановский Ф.В. Обзор памятников Магдебургского правазападно-русских городов литовской эпохи. Историко-юридическое исследование. –Варшава, 1897.
168. Тексты местных законов древней Руси (XIV–XV вв.). – М.,1901.
169. Ткач А.П. Історія кодифікації дореволюційного праваУкраїни. – К., 1968.
170. Торгівля на Україні XIV– середини XVII століття: Волиньі Наддніпрянщина / Упоряд. В.М. Кравченко. Н.М. Яковенко. – К.: Наук.думка. – 1990. – 408 с.
171. Українськi грамоти XІV столiття / Ред. I.К. Бiлодiд. –К.: Наук. думка. – 1965. – 136 с.
172. Христоматия по истории русского права / Сост. М.Ф.Владимирский-Буданов. – Вып. 1. – К., 1885. – 249 с.; Вып. 2. – К., 1887. – 236с.
173. ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 227 –зв. 228.
174. ЦДІАК України. – Ф. 223. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 1 –2.
175. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 39.
176. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 40.
177. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 17 зв.
178. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 24 зв.
179. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 2. – Спр. 1. – Арк. 5 – 7.
180. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 27зв., 28.
181. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 9.
182. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 40зв., 41.
183. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 68.
184. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 2. – Спр. 4. – Арк. 4.
185. ЦДІАК України. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 1.
186. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 61 зв.– 63.
187. ЦДІАК України. – Ф. 221. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 1.
188. ЦДІАК України. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 35,36.
189. Чайковський А. Історія держави і права України. – К.,2000.
190. Чарнецкий Е. История Литовского Статута с объяснениемтрёх его редакций и предварительным обозрением законодательных памятников,действовавших в Западной России до издания Статута. – Б. м., б. г.
191. Черкаський I. Громадський (копний) суд на Україні-РусіXVI–XVIII вв. // Праці комісії для виучування західньо-руського та вкраїнськогоправа. – К., 1928. – Вип. 4,5.
192. Черкаський I. Поволання над трупом забитого // Працікомісії для виучування західньо-руського та вкраїнського права. – Вип. І. – К.,1925.
193. Чубатий М. Державно-правне становище українських земельЛитовської держави під кінець XV ст. – “Записки”. – Т. CXXXIV. Огляд історіїукраїнського права. Історія джерел та державного права / За ред. В. Іваненка. –Український Вільний університет. – Мюнхен, Київ. – 1994.
194. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великогокняжества Литовского. – К.: Ин-т истории АН УССР. – Наук. думка. – 1987. – 181с.
195. Шевченко Н.В. Білорусько-Литовська держава: новіконцептуальні засади сучасної білоруської історіографії // Українськийісторичний журнал. – 1997. – № 2. – С. 55-67.
196. Шкварець В.П., Шитюк М.М., Ковальова С.Г. Історіядержави і права України: Навч. посібник. – Миколаїв, 1999.
197. Юргинис Ю.М. Бояре и шляхта в Литовском государстве //Восточная Европа в древности и средневековье. – М., 1978. – С. 124 – 130.
198. Юхо И. А. Основные черты судоустройства исудопроизводства по Статуту Великого княжества Литовского 1529 года // ПервыйЛитовский Статут 1529 года. – Вильнюс, 1982.
199. Юхо И.А. Правовое положение населения Белоруссиив XVI в. – Минск, 1978.
200. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історіїуявлень та ідей в Україні XVI – XVIІ ст… – К., 2002.
201. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV до серединиXVIІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993.
202. Яковенко Н. У пошуках витоків: проблеми білоруськоїісторіографії Великого князівства Литовського з перспективи 1991–1992 рр. //Історія, історіографія, джерелознавство. Історичний збірник. (Статті, розвідки,замітки, есе). – К., 1996. – С. 112–137.
203. Яковлів А. Впливи Старочеського права на правоукраїнське Литовської доби XV–XVI століття. – Прага, 1929.
204. Ясинский М.Н. Материалы для истории судоустройсваи судопроизводства в Литовско-Русском государстве. Акты о копных и панскихсудах. – Т. 1. – К., 1897. – 703 с.
205. Ясинский М.Н. Очерки по истории судоустройства вЛитовско-Русском государстве. Главный Литовский Трибунал. Его происхождение,организация и компетенция. – Вып.1. – К., 1901. – 253 с.
206. Ясинский М.Н. Уставные земские грамотыЛитовско-Русского государства. – К., 1894. – 207 с.
207. Adamus J. O wstepnych aktach procesu litewskiego (do IIStatutu) // Ateneum Wilenskie. – R. XII. – Wilno, 1937.
208. Balzer O. Historya porownavcza praw slowianskich. –Lwow, 1900. – 64 s.
209. Balzer O. Sadownictwo ormianskie w sredniewiecznymLwowie. – Lwow, 1909. – 188 s.
210. Balzer O. Statut ormianski w zatwierdzeniu Zygmunta I s1519. – Lwow, 1908. – 290 s.
211. Bandtke-Stenzinski J.-W. Pamietnik dla naprawyRzeczypospolitey. – Krakow, 1841.
212. Bardach J. Sok, soczenie, prosoka // O dawnej iniedawnej Litwie. – Poznan, 1988. – S. 140 – 187.
213. Bardach J. Studia z ustroju i prawa Wielkiego KsiestwaLitewskiego XIV–XVI w. – Warszawa, 1970.
214. Bardach J. Z najnowszych badan nad historya prawalietewskiego // Czasopismo prawno-historyczne. – 1980. – R. 32. – Z. 2.
215. Bardach J. Statuty Litewskie w ich kreguprawnokulturowym // O dawnej i niedawnej Litwie. – Poznan, 1988.
216. Bardach J., Kurytowicz M. Pomniki prawa doby Renesansu wEuropie Srodkowo-Wshodniej. – Warszawa, 1999.
217. Dabkowski P. Stanowisko cudzoziemcow w prawie litewskimw drugiej polowie XV i w XVI w. (1447-1588). – Lwow, 1912.
218. Dabkowski P. Zaginiona ksiego sadowe wojewodstwaruskiego i belskiego // Studya nad historya prawa polskiego. – T. VII. – Lwow,1921.
219. Dobrowski K. Wrozda i pojednanie w sadownictwie polskichwsi beskidowych XVI i XVII wieku // Studya nad historya prawa polskiego. – T.VIII. – Sz. 4. – Lwow, 1926.
220. Danilowicz I. Historyczny rzut oka na prawodawstwonarodu litewskiego // Wizerunki i roztrzasania naukowe. – Wilno, 1837. – T. 13.
221. Danilowicz I. Statut Kazimierza IV, pomnik z XV wiekuuchwat litew. – Wilna, 1826.
222. Kutrzeba S. Charakter prawny zwiazku Litwy z Polska 1385– 1569 // Pamietnik VI Powszechnego zjazdu historykow Polskich w Wilnie 17 – 20wrzesnia 1935 r. – Lwow, 1935.
223. Jablonowski A. Ziemia Wolynska w polowie XVI wieku //Zrodla dziejowe. – T. 6. – Warszawa, 1877.
224. Jablonskis K. XVI amziaus belaisviai kaimynai Lietuvoje.– Kaunas, 1930.
225. Jurginis J. Baudziavos isigalejimas Lietuvoje. –Vilnius, 1962.
226. Jucas M. Baudziavos irimas Lietuvoje. – Vilnius, 1971.
227. Kamieniecki W. Rozwoj wlasnosci na Litwie w dobie przedI Statutem. – Krakow, 1914.
228. Kasperczak S. Rozwoj gospodarki folwarrcznej na Litwie IBialorusi do polowy XVI wieku. — Poznan, 1965.
229. Kovalewich H., Kuraszkiewich W. Wielkopolskie rotysadowie XIV – XV wieku. – Poznan – Wroclaw. – 1959. – 604 s.
230. Kulisiewicz W. “Postawienie czapki” – studium z dziejowlitewskiego postepowania sadowego w XV i XVI wieku // Czasopismo prawno-historyczne.– 1982. – T. XXXIV.
231. Lietuvas Metrika (1528 – 1547). – Vilnius, 1995. – 337p.
232. Lowmianski H.K. Popisy wojska Wielkiego KsiestwaLitewskiego w XVI w. jako zrodlo do dziejow zaludnienia // Mediewalia wrocznice pracy naukowej J.Dabrowskiego. – Warszawa, 1960.
233. Maciejowski W.A. Historya prawodawstw slowianskich. –Warszawa, 1862.
234. Mularczyk J. Dobor i rola swiadkow w dokumentachslaskich do konca XIII w. – Wroclaw, 1977. – 180 s.
235. Ochmanski J. Ruskie wzory organizacyjnew panstwie LitewskimXIV – XV wieku // Slowianie w dziejach Europy. – Poznan, 1974.
236. Przezdziecki A. Podole, Wolyn, Ukraina. Obrazy miejsc iczasow. – T. 1. — Wilno, 1841.
237. Raudeliunas V. Antrojo (1566) Lietuvos Statuto nuorasai// Teisiniu Institutu Raida lietuvoje XIV – XIX a. – Vilnius, 1981. – P. 6 –30.
238. Rzut oka historychny na prawodawstwo litewskie. – S. l.et a.
239. Valikonite I. Nasles vainikine lietuvos DidziojojeKuniaikstysteje XVI a.: norma ir realybe // Второй Литовский Статут 1566 года:материалы конференции, посвящённой 425-летию Второго Статута. – Вильнюс, 1993.– С. 82 – 90.
240. Vansevicius S. Lietuvos valstybes ir teises istorija. –Vilnius, 1997. – P. 91 – 105.
241. Vasiliauskiene A. Antrojo Lietuvos Statuto Lucko nuorasopaleografija // Istorija XXVIII: Is feodaliniu ir urzuaziniu santykiu raidoslirtuvoje istorijos. – Vilnius, 1987. – P. 35 – 53.
242. Zbior praw litewskich od roku 1389 do roku 1529, tudziezrozprawy seymowe o tychze prawach od roku 1544 do roku 1563. — Poznan, 1841.