Вступ
Актуальністьтеми дослідження. Український народ за власну історію переживбагато горя, поневірянь, знущань. Лише за ХХ століття українці пережили братовбивчувійну, Першу та Другу світові війни, репресії, Голодомори, Чорнобильськукатастрофу. Всі трагедії, які випали на долю українського народу, не можутьзрівнятись за своїм масштабом, жорстокістю, цинізмом, бажанні знищити всеукраїнське та своїми наслідками для майбутніх поколінь з Голодомором1932-1933років. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей почуттястраху, незворотно вплинула на генофонд нації.
Масштаби трагічних подій 1932-1933рр. дійсно планетарні, щестрашніші причини, механізм здійснення трагедії, й наслідки, які даються взнакиі сьогодні. Неможна ніяк усвідомити, що на найродючіших землях, в урожайний рікбуло вчинено вбивство, за різними оцінками, від 7 до 10 мільйонів людей, майжетретина яких -це діти. Спеціалісти підрахували, що кількість жертв у справжнійвійні проти селянства, якою був голодомор, перевищила загальну кількістьзагиблих у всіх країнах під час Першої світової війни.
Голодомор 1932-1933рр. охопив весь Центр, Південь, Північта Схід сучасної України. За даними вчених, найбільше постраждали від голодутеперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирськаобласті. На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищуваласередній рівень у 8-9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській,Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, Донбасі – у3-4 рази. Хоча карта голодомору не співпадає з адміністративно-територіальнимподілом СРСР, проте вона співпадає з етнічною картою проживання українців.Голодомор охопив також Північний Кавказ та Поволжя. А на Кубані та південнихрайонах тодішніх Курської та Воронезької областей, переважно мешкало українськенаселення.
Метаі завдання дослідження. Дослідити причини, умови та наслідкиподій голодомору 1932-1933років на Полтавщині. Розкрити злочинні намірикерівництва ЦК ВКП(б). Показати яким насправді був для України сталінськийрежим «воєнного комунізму». З’ясувати, чи справді голодомор 1932-1933 рр.був створенийштучно.
Об’єктомдослідження є факт знищення людності в регіоніПолтавщини в роки голодомору 1932-1933років.
Предметомдослідження є голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині вконтексті загальноукраїнських процесів та визначення його місця і ролі у спробідержавотворення.
Характеристика джерел та літератури з теми (історіографія). В даній роботі використано збірник документів зукраїнських архівів, опублікований Володимиром Борисенко, і збірник статей,спогадів і документів під назвою «Голод 1932-1933 років на Україні: очимаісториків, мовою документів».
Використану при написанні курсової роботи літературу можнаподілити на декілька градацій. Передусім, це сучасні наукові дослідженняО.П.Єрмака, В.Н.Жук, в яких автори, використовуючи нововідкриті документи,аналізують події голодомору 1932-1933рр. Дослідження цих авторів є безсумнівнимпрогресом у становленні української історичної науки.
Матеріали досліджень багатьох інших сучасних авторів тежторкаються подій голодомору на Україні, зокрема на Полтавщині, але в загальнихрисах. До таких авторів слід віднести О.Воля, Л.І.Євселевський, О.Коряцький іряд інших.
Для більш повного висвітлення подій голодомору 1932-1933рр.на Україні, зокрема на Полтавщині, використано спогади та мемуари свідків цихподій, видані в часи незалежності. Значне місце серед таких документів посідає«Книга скорботи України».
Аналізуючи зібрані нами матеріали, ми доходимо доправомірного висновку, що з відновленням незалежності України значно зрослакількість наукових досліджень, присвячених подіям 1932-1933рр.
Методидослідження. Основними методами дослідження є методаналізу і синтезу, метод порівняльно-історичного та емпіричного науковогопізнання.
У Росії селяни ніколи не володіли землею як приватнівласники. Земля належала «общині»(’’міру’), яку народники вважали зародком майбутнього соціалізму.В Україні (особливо на Полтавщині)-навпаки. Тут віками існували сильніземлевласницькі традиції. Земля була власністю родини і передавалась ізпокоління в покоління – у спадок. Тоді, восени 1932 року, в Україні, і наПолтавщині зокрема, був небувалий урожай – стодоли і засіки ломились відпахучого зерна. Ніщо не вказувало на біду. Але біда прийшла в більшовицькомумундирі, у зашморганій московській куфайці, з наганом і багнетом у руці. Цябіда хотіла їсти. Але не те, що заробила, а те, що відібрала. Якби вона вірилав Бога, вона, може трохи хліба залишила б дітям. Але її богом був Ленін і чорт.Вона ненавиділа тих, хто мав чисті душі. Більше, вона ненавиділа тих, хто живна землі, що називається Україна.
Голодомор 1932-1933років був навмисно створений Москвою.Для доказу такого твердження можна навести безліч незаперечних фактів. Наведемоодин з них: 6-го липня 1932року на нарадах третьої конференції КП(б)У в Харковіголова уряду СРСР Молотов і Каганович, другий секретар і член Політбюро ЦКВКП(б), у своїх промовах категорично заявили, що ’’нема і не буде жодних концесій Україні. Плани хлібозаготівель іколективізація будь-якою ціною мусять бути виконанні ’’.[1] У той час в Україні і особливо на її Лівобережній частинівже вимирали цілі села, а награбоване насильними хлібозаготівлями зерно в селахвивозилось у 1932-1933рр. за кордон і продавалось за безцінь, щоб за державнувалюту купувати техніку, а одночасно й дурити світ, що голоду в Україні немає.Лише в 1933році кількість задушених голодом перевищує загальну кількість жертвПершої світової війни.
В Україні з голоду помирали люди, але це не завадилокерівництву країни вживати заходів для вивозу з республіки хліба. 13 грудня1932року ЦК КП(б)У видав директиву секретарям обкомів партії про вжиття заходівпроти куркульських і антирадянських елементів, винних в організаціях саботажухлібозаготівель. В постанові ті комуністи, що хотіли не допустити голоду іпропонували залишити у себе частину хліба для харчування, називались зрадникамиі шпигунами.
Сільське господарство республіки в 1932-1933рокахзнаходилось у такому стані, що неспроможне було справитися навіть із зменшенимпланом хлібоздачі. Ще й у травні 1932року жодного кілограма зерна не видаликолгоспникам 15% господарств Харківської області (Полтавщина в той час входиладо Харківської області). Зрозуміло, що при вичерпності хлібних ресурсів планнавис над селянами домокловим мечем. У с. Салівка Кременчуцького району під часобговорення плану хлібозаготівлі голова місцевого колгоспу П.Редько на засіданніправління сказав: ’’ Ми цей планбудемо приймати і роз’яснювати в масах. Алесамі знаємо, що він нереальний ’’.А рахівник І.Геращенко додав:’’ Якщо вивеземовесь хліб, що є в колгоспі, і фуражне зерно, і насіннийфонд, тоді може, план виконаємо ’’.[7]Такі ж заяви були зроблені головами колгоспів і сільрад у більшості сіл наПолтавщині.
Голодомор 1932-1933рр. – одна з найтрагічніших сторінокнашої історії, про яку десятиліттями мовчали. Архівні джерела мають незаперечнідокази штучного походження голоду в Україні. Трагічні сторінки історії України1932-1933років довгий час перебували поза увагою дослідників. І не тому, що цене цікавило їх, а тому, що в Радянській Україні і загалом в радянській науціпитання голоду знаходилось під офіційною і дуже суворою забороною. Розгорнемобудь-який підручник з радянської історії. Невиразні роздуми про продовольчітруднощі, тимчасове і незначне підвищення смертності через неврожай,куркульський саботаж, чи навіть про недоліки і помилки, допущені під часхлібозаготівельної кампанії. Тих західних істориків, які називали голодголодом, автоматично відносили до стану «буржуазних фальсифікаторів».
Промовистим у цьому плані є секретний циркуляр за підписомА. Капта та С. Мухи і завізований В. Щербицьким 11 лютого 1983року ’’О пропагандистских и контрпропагандистских мероприятиях по противодействиюразвязанной реакционными центрами украинской эмиграции антисоветской кампании всвязи с имевшими место в начале 30х годов, признается, что особенно осложниласьхозяйственная обстановка осенью 1932года в связи с необоснованным завышениемсельскохозяйственных планов ’’. І далі: ’’ Ввиду того,что нам не выгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику снационалистическими писаками, в настоящее время усилия сосредоточены на пропагандев республике и на зарубежные страны достижение сельского хозяйства СоветскойУкраины, преобразований в деревне, ставших возможными благодаря победеколхозного строя…’’.[24]
Не тільки в газетах, а й у документах офіційних установ уті роки становище у селі висвітлювалося вибірково. Зовнішня обстановка видимогоспокою дезорієнтувала радянських людей, не кажучи вже про іноземних громадян,що приїжджали в нашу країну. Так, німецький письменник-емігрант Артур Кестлер,перебуваючи взимку 1932-1933років на Полтавщині та інших регіонах України, нажаль, не зміг побачити реального життя. Проглядаючи місцеві газети зфотографіями усміхнених молодих людей під прапорами під час урочистостей начесть завершень ударних бригад, він не побачив бодай хоча б якоїсь непевноїзгадки про голод, епідемію вимирання сіл. Згадуючи через багато років пропочуття, яке тоді охопило його, Кестлер, у своїй праці «Сліпуча темрява»занотував:’’ Величезну Україну покрила ковдра тиші ’’. Демократія і гласність уреспубліці були відсутні.
Голодомор 1932-1933років в Україні – тяжкий злочин Сталіна,його кремлівського оточення та партійно-радянської верхівки республіки. Це булацілеспрямована акція проти українського народу як найбільш непокірного іволелюбного. Цей злочин як за кількістю жертв, так і за наслідками великоїруїни усього національного буття українського народу не має рівних серед іншихзлочинів проти народів цивілізованого світу.
Вшановуючи пам’ять жертв голодомору,ми повинні відповісти на питання: ’’ Чому і з якоїпричини таке величезне горе могло статися? З якою метою, задля чого мордувалисялюди, які нікому і ні в чому не завинили? Чому цілеспрямовано винищували самеукраїнське селянство?’’.
Розділ1 Передумови трагедії
Голод 1932-1933рр. – це жахливе злодіяння сталінськогорежиму – до останнього часу залишався ’’ білою плямою ’’ в історії нашої країни, як і достовірні сторінки проколективізацію, про те, якими методами вона проводилася і до яких наслідків призвела.
Нині відомо, що основною причиною голоду на Україні, в томучислі й на Полтавщині, було введення на початку 1928 року продрозкладки (хлібозаготівельного плану ).
Радянський уряд прагнув налагодити ’’державну організацію розподілу продуктів замість приватноїторгівлі, промислових продуктів на село ’’. Положення провитіснення торгівлі планомірно організованим розподілом у рамкахспоживчо-виробничих комун увійшло до підготовленого Леніним начерку проектунової партійної програми. В умовах розруху у промисловості обмін між містом іселом набув форми продовольчої розкладки, коли всі товарні лишки забирали уселян майже безкоштовно. Селянські маси реагували на продрозкладку скороченнямобсягу вироблюваної продукції і, тоді щоб запобігти цьому VIII з’їзд Рад у грудні 1920 року висловивсяза встановлення кожному селянському господарству обов’язковихзавдань по засіву. Цей крок ( ніколи не реалізований ) бувтаким же логічним продовженням продрозкладки, як і заборона торгівлі.Переконані в тому, що НЕП є вимушеним відступом, викликаним тимчасовимиобставинами, більшовики прагнули повернути суспільство назад, до політики«воєнного комунізму». Сталіністи почали втілювати в життя ідею ’’ побудови соціалізму в одній окремо взятій країні ’’. Це насамперед передбачало перетворення СРСР, якнайшвидше,в передову індустріальну державу.
Курс на соціалістичну індустріалізацію, що інтенсивновтілювався в життя, ’’ наступ соціалізму по всьому фронту ’’, потребувалиімпортного промислового обладнання, вимагали матеріального фонду длябудівництва великих промислових підприємств. Основним джерелом поповненнявалюти став експорт хліба, що весь час зростав. А хліб можна було взяти лише втрудівника-селянина. У країні було кинуто клич: перетворити у життя ленінськийкооперативний план, провести суцільну колективізацію, ліквідувати куркульство –останній експлуататорський клас. Хоч фактично великі куркульські господарствабуло ліквідовано ще на початку 20-х років, Й.В.Сталіним був знехтуваний іперекручений ленінський план кооперування села, розроблений на підставіфундаментальних праць кращих російських економістів. Кооперативний планВ.І.Леніна передбачав соціалістичні перетворення сільського господарства наоснові докорінної технічної реконструкції, піднесення загальної культури села,розрахований був на добровільний принцип і тривалий час. Усе це було знехтуваноСталіним і його прибічниками.
Така комуністична влада не збиралася робити українськогоселянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати переджнивами торішні запаси за державними цінами, що прирікало українськиххліборобів на голод. Про становище українських селян після неврожаю 1928 рокузасвідчує лист із Ставропілля: ’’ Херсонськихлюдей наїхало сюди до нас гибель, тут зимують багато коней, а той так зсімействами наїхали та зимують тут. Котрий явиться сюди, то просто не схожий начоловіка, а на якесь опудало. Розказують про своє життя, що така біда, що хочживими закопуйся в землю; в кого була яка коняка, повозка, молотила, упряж,килими, рядна все сюди до нас повивозили на продаж. Сума в Херсонській, Катеринославськійта Тавридській губернії була така, що через пилюгу й світу не видно. Хлібзовсім не вродив, а здирства безперестанні. Щодня їздять по хатах нашіхлібозаготівники – і дай, дай хоч трісни та дай; молоти не дозволяють, а мелене– висівати, ’’ їж мужло прокляте, з висівками ’’. Хліб, який уродив, владазабрала до чиста, і на насіння не лишила, а обіцяє видати нам якесьчистосортне, люди приїжджі покупили собі тут потроху хліба додому длясімейства, пуда по два, по три, то пишуть, що в Знаменці у них відібрали тойхліб; не дозволяє влада провозити нізвідки хліба і сама не дає голодуючим,просто хоч пропадай. При тім єдиновірним хліборобам не дають хлібопашці, азаганяють силою в комуну, а в комуні хто пробуде та вирветься, то проклинає начому світ стоїть того, хто цю комуну та радянську власть видумав ’’.[18]
Сталін переміг, сховавшись за гаслом боротьби за прискоренуіндустріалізацію країни. Здобувши абсолютний контроль над партією і державою,він негайно перейшов до авантюристичної лівацької політики «стрибка» віндустріалізації. Ускладнень у фінансуванні капітального виробництва більше неіснувало, хоч через відсутність справжнього госпрозрахунку промисловістьсамостійно заробляла порівняно небагато.
1.1.Рік великого перелому
Мандрівник, що відвідав би в середині 20-х рр. РадянськуУкраїну, був би вражений тими важливими змінами, що їх зробили Ради. Про цесвідчили, нова ідеологія, структура уряду, організація економіки, правопорядок,освіта й культура. Але не менш вразило б його й те, як багато ще лишилосястарого. Україна, як і раніше, була переважно краєм землеробів, що працювалипо-старому, церкви, пануючої в духовному житті, й традиційних цінностей, щолишалися в силі. Фактично йшлося про суспільство, в якому співіснували йзмагалися дві культури. В містах переважали радянські порядки, на селі, де жилабільшість населення, зміни були відносно незначними. Чи не найдужче дратувалобільшовицьких революціонерів те, що селяни не виявляли великого бажанняперейматися їхньою вірою в комуністичну утопію. Тому існувала реальнаможливість того, що попри революційні зміни Радянський Союз може залишитисявідсталою й переважно аграрною країною. Відтак перед партією стояло невдячнезавдання встановлювати диктатуру в переважно селянському середовищі. Для Сталінатаке становище було не лише гнітючим, а й загрозливим. За НЕПу економічнозміцніли запеклі вороги нового режиму – куркулі. Але ще зловісніше над молодоюсоціалістичною державою нависла загроза нападу, що його як застерігав Сталін,готують капіталістичні країни. Такий підхід породжував серед членів партіївідчуття необхідності термінових і радикальних дій для порятунку революції таздійснення пов’язаних із нею сподівань.
1929 рік у радянській літературі традиційно називався«роком великого перелому». Зазначений термін вперше ввів у оборот партійноїпропаганди Й.В.Сталін у своїй однойменній статті, опублікованій в газеті«Правда» 7.11.1929р. У ній наголошувалося, що саме в цьому році наступиввеликий перелом на всіх фронтах соціалістичного будівництва. Стосовно села мовайшлася про ’’корінний перелому розвитку землеробства від дрібного і відсталого індивідуального господарствадо великого і передового землеробства’’.[13]Насправді ж у 1929 році була започаткована примусова колективізація сільськогогосподарства, яка обернулася для десятків мільйонів селян зубожінням,репресіями та трагедією голодомору 1932-1933рр. Не оминули ці сумні наслідкисталінського «великого перелому» і полтавський край.
Полтавщина з її роботящим хліборобським населенням,прекрасними родючими ґрунтами здавна належала до основних житниць країни.Протягом 1906-1915рр. Полтавська губернія щорічно давала 144,5 млн. пудівхліба, в тому числі 44 млн. товарного зерна. Товарна продукція сільськогогосподарства вироблялася у поміщицьких та великих селянських господарств.
Радянське законодавство ввело серйозні обмеження длязаможних господарств щодо використання найманої праці. Внаслідок цього числоселянських господарств на Полтавщині, що наймали строковихсільськогосподарських робітників в 1924 році, складало 2,7% в той час, як у1917 році таких господарств було 6,6%.
В радянській історіографії, починаючи з 30-х рр., постійнонасаджувалася теза, що нібито одноосібні селянські господарства ще до початкусуцільної колективізації вже повністю вичерпали можливості для свого подальшогорозвитку, внаслідок чого намітилась деградація сільськогосподарськоговиробництва і це, зокрема, виявилось у хлібозаготівельній кризі 1928-1929рр.
На Полтавщині успішно розвивались різні форми селянськоїкооперації – сільськогосподарської, споживчої, кустарно-промислової. Доситьдавні і міцні коріння мала сільськогосподарська кооперація. Найстарішетовариство сільськогосподарської кооперації, «Полтавське товариство сільськогогосподарства» тут було засноване ще в 1865 році. До 1913 року в Полтавськійгубернії налічувалось 307 товариств сільськогосподарської кооперації. Черезкооперацію селянин поєднував інтереси власного індивідуального господарства зінтересами інших членів кооперативних товариств, задовольняв свої потреби укредитах, отримував чистосортне насіння, племінну худобу, складні машини іреманент, збував свою сільськогосподарську продукцію. Сільськогосподарськакооперація повністю будувалася за принципом добровільного членства ікористувалася підтримкою з боку селянства.
Набагато складнішою була справа із сільськогосподарськимиколективними господарствами (колгоспами), які теж включалися в системусільськогосподарської кооперації. Колективні господарства об’єднували не більше одного відсотка селянських господарств,практично не давали товарної продукції і існували завдяки матеріальнійпідтримці з боку держави. Та, незважаючи на підтримку з боку держави, справи вколгоспах йшли невтішно. Трудова дисципліна занепала. Настрій у колгоспниківбув гнітючий. Була національна ворожнеча. Болгари не мирилися з українцями,українці не мирилися з болгарами. Сварки, лайки, бруд, безгосподарність,цілковитий занепад – ось на що захворіли колгоспи на кінець 1929 та початок1930 року. Вони з агітатора за колективізацію перетворилися у агітатора протиколективізації. [9]
Практичне здійснення сталінськоговаріанту соціалістичної індустріалізації вимагало величезних коштів, якідержава сподівалася отримати, зокрема, і шляхом встановлення своєрідного «зверхподатку на село». Він забезпечувався високими цінами на промислові товари, щоспоживались селянами, і низькими – на сільськогосподарські. В результаті селозмушене було продавати державі хліба все більше, не отримуючи за нього еквівалентноїоплати. І вже в час хлібозаготівельної кампанії 1927-1928рр. сталінськомукерівництву довелось зіткнутися з опором селянства, що не бажало продаватизерно за низькими цінами. У відповідь на це, починаючи з 1928 року, щодозаможної частини селянства стали застосовуватись надзвичайні заходи позаекономічногопримусу, які особливого розмаху набули в 1929 році.
Не менш обтяжливим для заможного селянства було і так званесамооподаткування. Закон «Про самооподаткування населення на задоволення йогогромадських потреб» був виданий ВУЦВК 2 січня 1928 року. На відмінну відпопередніх законодавчих актів про самооподаткування цей закон мав яскравовиражений класовий характер. Шкала, що визначала грошовий внесок (пай), булапобудована за принципом зростаючої прогресії у залежності від прибутковостігосподарства. Біднота і частина маломіцних середняцьких господарств відсамооподаткування звільнялись. Для того, щоб сплатити сільськогосподарськийподаток і самооподаткування, заможним господарствам доводилось продавати нетільки зерно, але й частину худоби та реманенту. Для таких господарств булозрозуміло, що шляхом посиленого оподаткування влада фактично взяла наекспропріацію їх господарств.
Рік «великого перелому» характеризувався остаточнимвідступом до політики «воєнного комунізму». Початок форсованої колективізаціїзбігся з практичною забороною торгівлі і введенням практики планових завданьщодо здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів зрозкладкою плану по кожному селу, колективному або індивідуальномугосподарству.
1.2.Колективізаціясільського господарства
1929 рік був роком крутого повороту політики ПолітбюроВКП(б) взагалі, а на Україні – особливо. Партія взяла курс на знищення «куркуляяк класи» та на колективізацію сільського господарства.
Що ховалося під цими формулами? Чого хотіло Політбюрокомуністичної партії, цей найжорстокіший диктатор Росії – СРСР? В московськомуПолітбюрові ВКП(б) йшлося про те, щоб землю у селян одібрати, а самих селянпримусово спролетаризувати, перетворити їх (хоч і з дрібних, а все жсамостійних господарів) на звичайних робітників, які працювали б на державнійземлі, які б не мали жодних власних засобів виробництва, які позбавлені були ббудь-яких прав на продукти своєї власної праці. А для чого це було потрібно? Цепотрібно було для того, щоб, по-перше, задурно забирати у селянства увесьурожай сільськогосподарських продуктів, залишаючи самому виробникові лишеголодну норму харчів, а іноді й того менше, для того, щоб довести визискселянської маси до найвищої міри. По-друге, щоб цілком узалежнити багатомільйоновуселянську масу від себе, від своїх партійних агентів-урядовців і цим зробитиїї, цю селянську масу, зовсім безвільною, слухняною, нездатною навіть напасивний опір. А цей то опір у різних його формах саме на Україні (з часупробудження українського народу до вільного незалежного й свідомого політичногожиття в 1917-1919рр.) – ніяк не зникав після московської окупації України. Незникав, не зважаючи на всі жорстокості окупаційного режиму, протягом десяткароків. Для того щоб, цей процес пограбування селянства не виглядав дуже чорно,особливо для закордонного пролетаріату, придумано відповідні формули: «знищеннякуркуля як класи» і «колективізація сільського господарства».
Із середини 1929 року почав впроваджуватися курс насуцільну колективізацію сільського господарства, що на практиці перетворилосяна примусове усуспільнення засобів виробництва селян у колгоспах. Тих, хтовідмовлявся вступати до колгоспу, прирівнювали до куркулів та їх посібників.Одних судили, інших цілими сім’ями, відібравшивсе майно і продукти, відправляли до Сибіру, декого висилали в інші села, алебез майна, й поселяли в хати найбідніших селян. Позбавлені всього необхідногодля прожитку, люди бідували, голодували. Всі біди поглиблювало ще й те, що для«розкуркулювання», «викачки» хліба та інших продуктів залучалися здебільшогомалограмотні люди, а нерідко й нечесні елементи, дармоїди, які прагнулипоживитися за рахунок майна та худоби розкуркулених селян. Люди змушені буливступати до колгоспів. Ставши не з своєї волі колгоспником, учорашнійселянин-одноосібник у колгоспі почував себе швидше батраком, ніж господарем, аце в свою чергу породжувало незацікавленість станом справ в артілі,безвідповідальність, низьку трудову дисципліну. В 1932 році різко зрослакількість колгоспників, які не бажали брати участь в суспільному виробництві,почастішали випадки масових виходів із колгоспів. У с. Підлужжя Кременчуцькогорайону органи робітничо-селянської інспекції провели з’ясування мотивів, заякими 90 колгоспників вийшли з артілей ім. «Червоних партизан» та ім. Шевченка.За словами самих колгоспників, вони виявилися такими:’’1) в колгоспі грабують; 2) ми голодні, не в змозіпрацювати; 3) дуже важкі норми виробітку, їх не можливо виконати; 4) немаєзиску працювати в артілі; 5) погане громадське харчування’.[5] Як приклад, наведемо декілька статей опублікованих вгазеті «Більшовик Полтавщини» за 6 квітня 1933 року.
Громадське харчування занедбали.
Організація правильного громадського харчування є невід’ємначастина вчасного проведення весняної сівби. Цього нерозуміють керівники колгоспів Мачуської сільради. Майже по всіх артілях кухніта їдальні не обладнані. Казани давно пора ладити. У приміщеннях брудно. Столівнемає, ложок та мисок не вистачає. Правління не турбуються про обладнання їдаленьта про налагодження справи громадського харчування. Цим самим вони зривають успішнепроведення більшовицької сівби. Сільраді та партосередкові рішуче требаперевірити справу громадського харчування по колгоспах і домогтися негайноїліквідації всіх неполадків.
Покласти край розкраданню громадських харчів.
Партія та уряд дали чітке настановлення в справігромадського харчування: хто робить той і їсть. В артілі «Веселий Ранок»,Рибчанської сільради, цього настановлення не додержуються. Щодня з їдальні, видаєтьсябільше обідів ніж було людей на роботах. Керівники їдалень припустили тупомилку, що видають колгоспникам талони на обід наперед. Отже, ледар маєможливість, одержавши талони, зовсім не ходити на роботу. А є й такіколгоспники-ударники, що жаліють ледарів і дають їм свої талони. Управа артіліповинна організувати суворий контроль над видачею талонів на обіди і покластикрай розкраданню громадських харчів.
Тоталітарна система, безжально пограбувавши колгоспників таодноосібників під час весняної посівної кампанії 1933 року, остаточно прирекласелян на вимирання. Підсумовуючи колективізацію сільського господарства1929-1933рр., можна стверджувати, що більшовики мали всі підстави святкувати«перемогу»: показали селянам, яким має бути «заможне життя» за більшовицькимикритеріями, депортували, вивезли до Сибіру найбільш працелюбну та заможнучастину українського селянства (за більшовицькою термінологією – куркулі),винищили, засадили до концтаборів національно свідомих громадян України. Тобула справжня війна сталінського режиму проти українського народу.
1.3.Експропріація заможних верств селянства
У січні 1928 року члени Політбюро ЦК ВКП(б) роз’їхалисяпо країні, щоб прискорити подолання хлібозаготівельноїкризи. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його «додвору» відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконувалирішень, спочатку штрафували, а потім майно їх розпродувалося з торгів. УПолтавському окрузі таким чином було розпродано майно 2773 господарств, у Кременчуцькому– 1094 господарств. Це вже була пряма експропріація селянства, своєріднарепетиція «ліквідації куркульства як класу», що розпочалася невдовзі. Цікаво,що до числа селян, чиє майно було розпродане з торгів, потрапили не тількизаможні господарства, а й середняки і навіть бідняки. В 1929 році булорозпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.
Порядок розкуркулювання розробила спеціальна комісія ЦКВКП(б) на чолі з В.Молотовим. Результатом її роботи стала постанова ЦК ВКП(б)від 30 січня 1930 року «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарству районах суцільної колективізації», постанові ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930року «Про заходи по зміцненню соціалістичного переустрою сільськогогосподарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством».[16]Крайовим (обласним) виконкомам Рад і Раднаркомам союзних республік надавалосьправо вживати щодо куркулів всі заходи боротьби, аж до повної конфіскації їхмайна і виселення куркульських господарств за межі даних районів і областей.Куркульські господарства, що підлягали ліквідації, поділялись на три категорії.До першої віднесли «учасників і організаторів антирадянських виступів ітерористичних актів». Вони мали бути «ізольовані» у тюрмах або концтаборах. Додругої категорії належали ті, хто чинив «менш активний опір» кампаніїрозкуркулювання. Їх разом з сім’ями виселяли в північні райони країни. Інарешті, розкуркуленим сім’ям, які не чинили опору, надавали урізані земельні ділянки за межами колгоспнихмасивів.
Основна маса селянських господарств, зарахованих владою докуркульських, була піддана розкуркулюванню в кінці січня-березня 1930 року.Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року, розкуркулювання, тобтокомплекс адміністративно-репресивних заходів по експропріації заможнихгосподарств, повинно було проводитись тільки в районах, де фактично почаласьсуцільна колективізація. Однак, на практиці, розкуркулювання велось із значнимвипередженням темпів створення колгоспів. Основна причина цього полягала втому, щоб використати розкуркулювання як знаряддя тиску на всіхселян-одноосібників, щоб примусити їх до вступу в колгоспи. При проведеннірозкуркулювання, голови сільрад, правлінь колгоспів, секретарі партосередків угонитві за високими відсотками колективізації стали зараховувати в число«куркулів» і будь-кого з середняків і, навіть, бідняків, якщо ті відмовлялисявступити до колгоспів. Був введений до вжитку спеціальний ярлик «підкуркульник»(агент чи посібник куркулів), який навішували на осіб, що не поспішали статиколгоспниками чи співчували своїм розкуркуленим сусідам.
Восени 1930 року, коли розпочалася нова кампаніяколективізації, у районах де вже відбулося розкуркулення, знову на порядокденний постало питання «ліквідації куркуля як класу». На роль куркуля владідоводилось підшукувати вже інші кандидатури з числа більш заможних селян.Забезпечити життя розкуркулених на місці виявилось не такою простою справою:бракувало коштів на будівництво спеціальних поселень за межами колгоспнихмасивів. Проблему розв’язали якнайпростіше:стали виселяти на Північ всіх. За 1930 рік з України було депортовано не менше75 тис. сімей, а до середини 1931 року – ще 23,5 тис. З Полтавського округу досередини березня 1930 року було виселено понад 519 селянських родин(2850 чол.).
Всього було експропрійовано до 200 тис. селянськихгосподарств шляхом продажу майна з торгів за невиконання «забов’язань» по хлібозаготівлях, за несплату репресивних, дужезавищених податків, за «немотивований» забій власної худоби, а найчастіше –через внесення до списків на розкуркулення. Загалом за 1928-1931рр. зникло 352тис. господарств. Не в силах прийняти новий порядок, селяни самі розпродувалимайно, кидали землю і виїздили на новобудови у міста, в тому числі й за межіУкраїни.
Розділ2 Документальні та статистичні дані
Уважне вивчення документів, дає можливість усвідомити:голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухнянимивиконавцями вказівок Кремля. Навіть, Молотов у виступі на засіданні ПолітбюроЦК ВКП(б) 3 серпня 1932 року, сказав:’’ Ми стоїмо справдіперед привидом голоду і до того ж у багатих хлібних районах ’’.Хоча пізніше, вже наприкінці свого життя зустрічаючись зписьменником Феліксом Чуєвим, Молотов заперечував факт голодомору говорячи:’’ Ні,ні, ні в якому разі. Мені доводилося в ті роки їздити на хлібозаготівлі. Так щоя не міг пройти повз такі речі. Не міг. Я тоді побував на Україні двічі нахлібозаготівлях, в Бичово, на Уралі був, в Сибіру – як же, я нічого не бачив,чи що? Абсурд! Ні, це абсурд ’’.[20] Офіційніпропаганда і статистика СРСР не лише замовчували відомості про голод початку30-х рр., а й прагнули не вживати слово «голод». Замість цього писали ’’недооблік смертей ’’. Саме так званівожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні.
Замовчування голоду як явища, заборона будь-якої інформаціїпро нього були складовою офіційної політики правлячої партії. Це наклалонегативний відбиток на документальну фіксацію фактів нестачі продовольства,голодування, смертності, спротиву. Проте масштабність цього рукотворного лиха,усвідомлення партійно-державним керівництвом можливого соціального вибуху,потреби управління упокоренням українського села, функціонування каналівтаємного діловодства і документообігу породжували на всіх ієрархічних рівняхвлади писемну інформацію про передумови, причини, розміри та наслідки голоду.До партійних комітетів, державних установ, редакційних газет ринув масовийпотік листів, скарг, звернень, заяв з викладом дійсного стану агонізуючого відголоду селянства. Частина цих матеріалів також відклалася в архівних фондах.Цілком природно, що найбільш затребуваними виявилися документи з історії голоду1932-1933рр. Вони стали головною джерельною базою наукових досліджень з цієїважливої і болісної тематики, сприяли відновленню історичної правди, ліквідаціїоднієї з найбільших міфологій ХХ століття.
2.1.Документи та свідчення про голод
В 1932 році 10 лютого, один, мало кому відомий вчитель зсела Мачухи, Іван Казимирович Шашкевич написав листа до Г.І.Петровського з думкоюпро штучний голод:’’Ах! Страшно,страшно на пытке умирать!!! Пытка – это есть страшный голод, сделанныйискусственно отобранием хлеба и всех сортов овощей. Голод от природы вызываетсокрушение, скорбь в сердцах людей, ведёт к милосердию, к добрым делам напользу ближнего, чтобы угодить божеству. А голод искусственный вызывает в людяхзлобу, ненависть, жадность, недоверие, хитрость, обман и много другого дурного,и я не ошибусь, если скажу, что кто посоветовал голод сделать, тот не друг большевицкойвласти’’.[15]
Факт голоду підтверджується листом начальника Харківськогообласного відділу ДПУ УСРР З.Кацнельсона голові ДПУ УСРР В.Галицькому пропоширення голоду, написаний 5 червня 1933 року:’’В ряде сёлХарьковской области в подавляющем большинстве голодают колхозники и их семьи,среди них имеются много больных и опухших на почве недоедания, помощь коим вряде случаев не оказывается из-за отсутствия каких бы то ни былопродовольственных ресурсов. В связи с этим ежедневно умирает несколько человек.Основными продуктами питания в пораженных продзатруднениямирайонах являються: собираемый на полях картофель, различныеотбросы, шелуха, семена сорных растений. Наряду с этим также прогрессируетлюдоедство и трупоедство. Нередки случаи, когда оставшиеся в живых родителиупотребляют в пищу трупы умерших от истощения детей. Также имеется ряд фактов,когда на почве недоедания члены семьи убивают менее слабых, главным образомдетей, употребляя мясо в пищу’’.[23]
Багато ще є різних документів які засвідчують про голод.Всі вони схожі за своїм змістом, майже в кожному документі стверджуєтьсястрахіття комуністичної влади. Навіть самі голови колгоспів, розуміючибезсилість голоду, прислуговуючи владі закликали селян викривати ями з хлібом.Як приклад, наведемо статтю опубліковану в газеті «Більшовик Полтавщини» за 21березня 1933рік:’’Наше завдання полягає в тому, щоб кожен добровільно викривсвої ями, пам’ятаючи, що він не буде притягнутий за це до відповідальності.Наше завдання полягає в тому, щоб викрити ями і хліб частково використати дляорганізації засівних фондів, а решту використовувати для своїх власних потреб.Ми певні, що трудящі одноосібники та колгоспники, у кого ще маються ями,викриють їх і допоможуть нам найблищих днів утворити насінні фонди’’.
Але ще страшніше є свідчення тих людей які пережили цютрагедію. Житель с.Федорівка, Глобинського району, Марченко Юхим Григорович,1902р.н. розповідає про своє село яке було велике і багатолюдне: ’’Добрі людижили в ньому. Та, нажаль, в 1932 році прибули в село два уповноважених деспоти.Почали організовувати «буксирні бригади» по викачці хліба. За декілька днів нестало багатьох людей. Щоб було кому обробляти землю, приєднали сусідню Попівку.Було лихо та не було сліз. Через нестачу харчів доводилось їсти бур’ян. Затуманювалася свідомість. Не було бажання щось робити,хотілося тільки їсти’’.
Зі спогадів Харити Євгенії Андріянівни яка народилася 1918року в селі Куст-Кущі Кобеляцького району: ’’Тоді я вже йшла до школи неснідавши. На великій перерві вибігали на подвір’я, навперейми виривали з землі грицики, корінці відривали йшамали. А з молочаю були їстівні листки і стовбур… Коло сільради бачимо, щоякісь два міліціонери йдуть немісцеві й підвода. На підводі мати з дочкоюгризуть кормовий буряк, поруч них велика полив’яна макітра відер на троє,шматки тіла з неї виглядають… У цій сім’ї помер батько, його сховали підліжком, поки й не з’їли. Потім дітей двох менших з’їли,а третього не встигли, бо сусіди заявили в міліцію’’.
2.2.Статистика жертв голодомору
Голод 1932-1933рр. був величезною катастрофою дляукраїнського народу, що причинила мільйонні жертви. Скільки всього людей забравголодомор на Полтавщині, сказати важко. Справа в тім, що відомості продемографічні наслідки голодомору на протязі десятиліть радянська владаоберігала як найважливішу державну таємницю. Ще в 1934-1935рр. всі документипро облік померлих у час голодомору 1932-1933рр. були вилучені з органів РАЦСта сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли.
Важливим джерелом, що проливає світло на вкрай несприятливудемографічну ситуацію, що склалася у 30-х роках у краї, з вини сталінськогокерівництва є матеріали всесоюзного перепису народонаселення 17 січня 1939року. Підсумкові матеріали перепису, що збереглися в Держархіві Полтавськоїобласті, містять відомості про населення всіх адміністративних районівПолтавської області станом на 17 січня 1939р. а також станом на 17 грудня1926р. коли проводився попередній перепис населення.
На час перепису 1926р. на території, яка пізніше увійшла доскладу Полтавської області, проживало приблизно 2млн.644тис. чол., а за данимиперепису 1939р. в області налічувалося приблизно 2млн.230тис. чол. Тобто, за 12років, які пройшли між двома демографічними переписами, кількість мешканцівПолтавщини не тільки не зросла, а навпаки, скоротилася приблизно на 414тис.чол., або на 15,7%.
Візьмемо окремі населені пункти і побачимо, як скоротиласяміж двома демографічними переписами там кількість жителів. Наприклад, у 1926р.в райцентрі Решетилівка проживало 7788 чол. населення, а з прилеглими хуторамиГаркавівка, Горбенки, Лісові, Новоселівка, Прокопівна, Семимогили, Хоружівка таШкурупії – 8945 чол. У 1939р. основна маса навколишніх хуторів уже входила доскладу селища, але жителів у ньому налічувалось всього лише 6443 чол. У с.Великі Кринки( раніше було райцентром, а нині перебуває в складі Глобинськогорайону), без Малих Кринок і Бетягівщини, в 1926р. проживали 2394 чол. Голод30-х рр. скосив велику частину жителів. Хати стояли пустими, їх пізнішезаселяли переселенцями з інших районів і областей. І все одно на час перепису1939р. в селі нараховували лише 1799 чол. У с. Петрівці Глобинського району, заданими попереднього перепису, проживало 1223 чол., по сільраді – 3014 чол. На1939 рік по всій сільраді налічувалось 1377 чол. А скільки жителів втративколись багатолюдний Градизьк? У 20-х рр. у ньому проживало 10646 чол., посільраді( з прилеглими хуторами) – 13301 чол. До 1939р. значна частина тиххуторів уже увійшла в межі селища, але жителів у ньому було всього 9333 чол. Ітак можна говорити про інші населені пункти, оскільки за час, що пройшов міждвома переписами, статистика зафіксувала різке зменшення сільського населенняпо всіх селах Полтавщини.[10]
Документи, які збереглися в центральних державних та колишніхпартійних архівах, висвітлюють трагічну картину масової смертності людейУкраїни, в тому числі й у районах Полтавщини, від голоду та епідемій під часголодомору 1932-1933рр. За свідченнями тих документів, на червень 1932 рікнайтяжчий стан був у семи районах нашого краю, які в той час входили до складуХарківської області, а саме: в Семенівському, Глобинському, Кобеляцькому,Нехворощанському, Оболонському, Оржицькому, Чутівському. За матеріалами, якінадходили від райкомів партії, від уповноважених облпарткому та за зведеннямиДПУ, становище було особливо тяжким у колгоспному секторі. Як згадує Г.Сова, щодовгий час працював економістом-плановиком при Ново-Санжарівському райвиконкоміна Полтавщині, а в тому числі і під час голоду. Про свій Ново-Санжарівськийрайон він пише, що з 60 тис. людності району 1933 року за даними, що він мав їхтоді від секретаря райвиконкому, вмерло 11680 осіб, а це становило 19,4% дозагальної кількості. А в сусідньому Нехворощанському районі, каже він:’’ СелоЧернеччина, що лежить на річці Орель і в якому було більше за 200 дворів,зовсім вимерло і довелося закрити сільраду як адміністративну одиницю’’.[11]
Крім перелічених районів з яскраво вираженими ознакамиголодування та смертності, уповноважені ДПУ називали голодуючими і ряд сілВеликобагачанського, Гадяцького, Карлівського, Лохвицького, Новосанжарського,Пирятинського, Решетилівського, Чорнухинського районів. Ще не встигли людивідійти від голоду весни та початку літа 1932р., як були доведені новіхлібозаготівельні плани, а за їх невиконання – суворе покарання, відібранняусіх продуктів майже до крихти. І вже в 1933 році від страшного голодомору потих же селах стали гинути не сотні, а вже тисячі людей. В деяких районахвимирали навіть цілі села, і щоб якось врятувати ситуацію і прикрити длязакордону ці зяючі на тілі України рани, при уряді СРСР у Москві було створенонавіть спеціальний Переселенчий Комітет, який і займався «експортуванням» зМосковщини на Україну переселенців для залюднення вимерлих українських сіл. Цимпереселенцям з Росії давалась значна матеріальна допомога. Супроводжуватитранспорт переселенців на Україну призначалися лікарі-українці?...
Після цього терору й штучного голоду Україна недорахувалася більш як четвертої частини своєї людності, і то якщо спиратисятільки на аналізі офіційно оголошених радянським урядом статистичних даних.
Передбачаючи наслідки своєї велетенської канібальськоїакції народовбивства, Політбюро ВКП(б) та московський уряд заздалегідь«засекретили» не тільки господарську статистику, а й статистику руху людності.Ця демографічна статистика у своїх підсумках з 1930 року стала приступною лишедля небагатьох довірених людей. Перепис людності, що відбувся 1937 року, незважаючи на колосальну вартість цієї операції, був забракований і наслідки йогоне оголошені. Шкідники, мовляв, переменшили кількість людності!.. Упертокружляли чутки про те, що Куйбишев, голова Держплану СРСР, помер не своєюсмертю бо занадто настирливо в надрах партії оперував цифрами загибелілюдності.
Нажаль, — ніхто не знає й до цього часу справжніх цифрпомерлих під час голоду. Бо були й такі, яких розкуркулювали і виселяли за межіПолтавщини, а то й України. Громадяни які були знищені чи ув’язненні уконцтаборі під час масових сталінських репресій (тільки у другій половині1937р.-першій половині 1938р. за далеко неповними даними НКВС УСРР уПолтавській області за «контрреволюційну діяльність» було заарештовано12,4тис.чол.). Також багато людей виїхало з Полтавщини за оргнабором та завласною ініціативою у Донбас, індустріальні центри України, малоосвоєні райониПримор’я, Казахстану і Сибіру.
Розділ3 Наслідки голодомору
Голод у 1933 році був наслідком спроби здійснюватисоціалістичне будівництво «воєнно-комуністичними» методами. Проте примусоваколективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокоїдеградації сільського виробництва, яка так дорого, так боляче і невідшкодованоюобійшлася країні й народові. Проведення «колективізації», розпочатої в 1929році, ніде в СРСР не мало такого ґвалтівного, такого звірячо-дикого, такогомасово-винищувального характеру, як на Україні. Справа в тім, що в МосковськомуПолітбюро йшлося про те, щоб, застосувавши найжорстокіші, най- нелюдські засоби,придушити на Україні будь-яке змагання до вільного самостійногокультурно-національного й політичного життя. Те змагання, яке виявивукраїнський народ, прокинувшись від довгого сну під могутнім подихом революції1917 року. Не дурно ж усі ті ганебні заходи проти українського селянства йшли впарі з всеукраїнським погромом українських культурно-національних здобутків таз фізичним масовим винищенням української інтелігенції, особливо ж науковихукраїнських сил та фахівців. Адже в цей час була розгромлена УкраїнськаАкадемія Наук, велика кількість науково-дослідчих інститутів.
Під гаслом «знищення куркуля як класу» на Україніпроводилося фактично планове фізичне винищення людей тими способами про які вжезгадувалося. Яких же розмірів досягло це фізичне винищування українськоїлюдності? Ю.Горліс-Горський у своєму яскраво написаному памфлеті «Ave dictator»пише: ’’Зимою 1929-1930 року у Вологді, Архангельську, Котласі, Мурманську,Кемі і на Периферії вимерли від холоду й голоду майже всі вислані з Українидіти до 8-9 років. Число їх не тяжко уявити, коли взяти до уваги, що лише підчас другої найбільшої хвилі «наступу на капіталістичні елементи села» наУкраїні, вислано 35000 селянських родин, а таких «хвиль» було чотири, окрімпостійних «дрібних» висилок родин. Не покращало становище дітей і тоді, коли їхстали відбирати у батьків і вміщувати до дитячих таборів. Діти до 14 років, якізгодом, за дозволом Москви, були повернені без батьків на Україну – поповнилисобою лави нових безпритульних’’… ’’Загальнечисло висланих за межі України на кінець 1932 року, в тому числі жінок і дітей,досягло двох мільйонів чотирьохсот тисяч’’… Але це не бувкінець! Завершенням цього суцільного погрому України, що його розпочато було1929 року і який зломив на якийсь час всякий спротив української людності, булаорганізація планового голоду на Україні.
Унаслідок суцільного й цілковитого грабунку врожаю у селянв 1931р., грабунку, що його здійснила партія ВКП(б) та уряд за вказівкамиМосковського Політбюро – вже на початку 1932 року почався на Україні сильнийголод, від якого загинуло багато десятків тисяч людей. Але, незважаючи на це,урожай 1932 року за директивою того ж Московського Політбюро знову приспішенимитемпами був забратий з села увесь чисто. Внаслідок цього знову почався голод, іна початку 1933 року розгорнулася вже така жахлива катастрофа, якої Українаніколи перед тим не зазнавала. Люди по селах їли котів і собак, їли полову,листя й кору. Товкли в ступах ще з осені обеззернені качани кукурудзи й пекли зтого «борошна» перепічки. Нарешті, подекуди почалося з’їданнятрупів померлих, а там – і людоїдство. І що найжахливіше,так це те, що це явище нікого вже не вражало і не дивувало. Так, бо страхіттяголоду і свідомість безвихідності притупили тоді людські почуття.
Такою була реальна дійсність: страшна і розюча, асмертність від голоду серед старих, дорослих та дітей була така величезна івражаюча, що все це не могло не впливати на психіку всіх, хто ще не втративлюдських почуттів і не перетворився на бездушного виконавця-автомата. Цядійсність створювала повний настрій в низовому партійному апараті. Колишнійплановик Ново-Санжарівського райвиконкому на Полтавщині, свідчить, наприклад,що голова сусіднього Котельнівського райвиконкому Петро Браташевський покінчивсамогубством, а перед тим надіслав багатьом своїм знайомим листа:’’Немає більше сил так ганебно знущатися над своїм народом,краще вмерти!’’… А головаНово-Санжарівського райвиконкому Д.Волков не витримав і в присутностібезпартійних сказав слова, рівні в умовах СРСР актові самогубства:’’Або я з ума зійшов, або хтось інший сходить. Нічого нерозумію, що діється навколо мене, за що терплять діти!?’’ Про цей настрій серед партійного апарату говорив іС.Косіор, не згадуючи про такі трагічні випадки, як з П.Браташевським чиД.Волковим. Він казав:’’Я повинен, передусім, нагадати про ті настрої, які булина початку хлібозаготівель, та й не тільки на початку, а протягомчервня-вересня 1932 року. У чім полягали ці настрої? У нитті про те, що планважкий, що план дали неправильний тощо. У цьому розумінні особливо відзначилисядві області – Дніпропетровська і Одеська. Треба сказати, що й інші від них невідстівали. Ми на цю тему не раз говорили з районними працівниками Одеси іДніпропетровська. Не раз і дуже серйозно ставили питання і змушені були щододеяких керівних районних працівників вжити різких заходів, але, проте, треба посовісті визнати, що цю справу ми до кінця не довели, міцно не вдарилиприховані, замасковані настрої, на тих, які по кутках говорили, що з планомнічого не вийде, треба зачекати, може знизять’’...[3]
Отже, насильницька колективізація, «розселювання» сільськихтрудівників і «воєнно-комуністична» продрозкладка породили справжній колапссільського господарства. Тоталітарна система, безжально пограбувавшиколгоспників і одноосібників в час хлібозаготівельної кампанії 1932-1933рр.,залишила їх без належної продовольчої допомоги і тим самим прирекла селян навимирання. Полтавському краю «великий перелом» коштував близько півмільйонадемографічних втрат населення. Мова йде і про селян, розкуркулених та висланихна Північ, де їх косила смерть від холоду, хвороб, непосильної праці, і протих, що були знищені, як «класові вороги», у концтаборах та в’язницях, і проколгоспників та одноосібників, померлих в 1932-1933рр. від небаченого в історіїлюдства голоду, і про тих, хто так і не народився при мінусовому приростінаселення у перші роки після голодомору.
Висновки
Страшна трагедія, яку пережив український народ в1932-1933рр. була наслідком не неврожаю який, хоча й був малий сам по собі, алеще далеко не загрожував голодом. Сталася вона внаслідок мстивої терористичноїакції, що її було вжити цілком свідомо і продумано для застрашення українськогонароду, для придушення його пасивного спротиву колгоспній системі, дляпридушення його національних визвольних змагань та для винищення найактивнішихйого громадських елементів. Відгуки побоювання і остраху перед національнимипрагненнями українського народу, які, кінець-кінцем, мусять привести дознищення колоніальної залежності України від Москви, відчуваються трохи не вусіх промовах П.Постишева в Україні. У промові за 11.01.1935р. на з’їздіРад Київщини він говорив:’’За минулі роки вороги наші не разнамагалися організувати відрив України від Радянського Союзу’’… Оці побоювання і страх, як би Україна не відірвалася відРадянського Союзу, викликають у ЦК ВКП(б) лють і намагання будь-що приглушититі національно-визвольні прагнення драконівськими засобами. Виступаючи, назгаданому з’їзді Рад Київщини 11 січня 1935 рокуП.Постишев говорив:’’На протязі двох років цього періоду – 1931і 1932 років – Україна пережила глибокий прорив в основних галузях господарстваі культурного будівництва. Цей прорив Україна з успіхом подолала в 1933році івийшла на широку дорогу переможного будівництва соціалізму’’.[20]
Таким чином, 1933 рік, рік найбільшої трагедії і жалобиукраїнського народу, для П.Постишева, репрезента ЦК ВКП(б) був – роком успіхів«на дорозі переможного будівництва соціалізму!» ЦК ВКП(б) було дано вказівки,розпочати політичний терор проти всіх, хто виявляв невдоволення з політики керівництвапартії, хто творив опозицію до його заходів, підганяючи усі ті опозиційніелементи під визначені категорії для полегшення з ними брутальної розправи.Втягши селян цілою низкою примусових заходів до колгоспів і здобувши від них«добровільні» писані заяви про вступ до колгоспів та передачу їм своїх земель,реманенту та худоби, партійний апарат мав тепер усіх запідозрених у непокорі іопозиції викидати з колгоспів, але без повернення їм їхньої землі, їхньогореманенту і худоби, від яких вони добровільно, мовляв, відмовились на письмі.Це значило – прирікати їх на голодну смерть з їхніми родинами.
Як типовий можна навести лист комсомольця-студентаГ.Ткаченка до С.Косіора, в якому він описує жахливу картину голодомору напочатку літа 1932 року на Київщині:’’Десятки й сотнівипадків, коли колгоспники виходять в поле і зникають, а через декілька днівзнаходять його аж провонявшим й так його без жалю, наче це цілком природно,заривають в яму й квит, а на другий день цього ж, що заривав попереднього,находять труп – мруть з голоду’’. Він ставитьгенсеку ЦК КП(б)У питання і сам на нього відповідає: ’’Тепер, шановнийСтаніслав Вікентійович, скажіть – хіба це шляхи до соціалізму – це шлях догнойні й згубств, хіба так можна будувати соціалізм?’.[1] Навряд чи С.Косіорудостоїв його відповіддю.
Безжалісним було керівництво Радянського Союзу протиукраїнського селянства. Хоча і пишуть багато дослідників, що не тільки вУкраїні був голодомор. Так, був за межами України. На Кавказі, Кубані вПоволжі. Але там жило те українське селянство яке намагалося втекти, заховатисявід влади. Та не тут то було. Сталінський режим дійшов і туди. Тількисталінське оточення знали ціну всього придуманого, і залишали селян на повільневимирання. Дикунські методи колективізації й запровадження тиску в спосібштучно створеного голоду були спрямовані виключно проти українського народу якв самій УСРР, так і за її межами.
Ця спланована проти українського селянства акція малаліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнуватинезалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. Москваусвідомлювала, що українське селянство є соціальною базою для створеннянезалежної української держави і тільки зламавши та деморалізувавши його, можнабуло сподіватися на екстенсивний розвиток більшовицько-тоталітарної державиросіян, якій потрібні були безземельні, знеособлені, зденаціоналізовані рабидля «забудови комунізму».
’’Голод запланувала Москва для знищенняукраїнського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили нетому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями ’’,- писав американський професор Роберт Конквест. Голодоморповинен був поставити українського хлібороба на коліна не лише власне вУкраїні, але й на всіх українських етнічних територіях.
Справжню мету страхітливого плану винищення українстварозуміли і деякі дипломати, котрі в той час працювали в СРСР. Так, консулпосольства Італії в Москві Граденіго доповідав 31 травня 1933 року про голод вУкраїні, стверджуючи:’’Цей голодоморуряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції ’’. Закінчуючи своє послання, консул зазначив:’’… сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважноросійську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може, дужеблизькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні проукраїнський народ, ані тим самим про українську проблему, тому що Україна вдійсності стане російським краєм ’’.
Голодомор 1932-1933рр. став першим випадком в історіїлюдства, коли конфіскація продовольства була застосована державою як зброямасового знищення її власного населення з політичною метою.
Науковці висловлюють багато причин голодомору, та на думкуавтора є лише дві основні причини – це знищення українського селянства як носіяукраїнських традицій, свобод та вольностей, а також форсована індустріалізація,метою якої було створити сильну важку промисловість для потребвоєнопромислового комплексу, для продовження «світової революції».
’’Коли вмирають люди на війні – це закономірність,нехай гірка, та неминуча. Коли ж у мирний час люди вмирають тому, що не маютьщо їсти, бо так комусь заманулося, — це злочин, якому ніколи й ніде не будепрощення ’’, — пише у своїх спогадах Валентина Павленко,яка під час голодомору проживала у селі Пустовойтово Глобинського району наПолтавщині.[25]
Списоквикористаної літератури
1. БорисенкоВ.Розсекречена пам’ять: Голодомор 1932-1933років в Україні в документах ДПУ-НКВС. – К: Стилос, 2007. – 604с.
2. Булда М. Німогили ні хресного знаку. Голодомори 1932-1933 і 1946-1947рр. у Чорнухинськомурайоні на Полтавщині: Документи і матеріали. – К., Інститут історії України НАНУкраїни, 2004. – 480с.
3. ВоляО./Спогади про голодомор на Полтавщині// Мор. Книга буття України: Київ, 2003.- №2/3. – С.135-149.
4. Голодомор1932-1933рр. на Полтавщині: до 60-річчя трагедії. Матеріали науковоїконференції 2.06.1993рік. – Полтава: Б.в., 1993. – 79с.
5. Голодомор1932-1933рр. на Кременчуччині. Матеріали наукової конференції 17.09.1993рік. –Кременчук: Б.в., 1993. – 74с.
6. Голод1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990. –С.500-501.
7. ЄвселевськийЛ.І. Голод: і чому і як? Голодомор 1932-1933рр. на Кременчуччині. Матеріалинаукової конференції. – Кременчук, 1993. – С.7.
8. Єрмак О.П./Передумови трагедії// Голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині. До 60-річчятрагедії матеріали наукової конференції. – Полтава, 1993. – С.1-9.
9. Єрмак О.П./Як здійснювалася колективізація сільського господарства на Полтавщині?// Нашрідний край, — Полтава, 1990. – Вип.2 – С.28-32.
10. Жук В.Н./Ціна злочинної політики// Голодомор 1932-1933рр. на Полтавщині. До 60-річчятрагедії: матеріали наукової конференції. – Полтава, 1993. – С.9-12.
11. Жук В.Н. /Щоприніс і що забрав голод 1932-1933рр. на Полтавщині?// Наш рідний край.–Полтава, 1990. – Вип.2 – С.32-36.
12. Книгаскорботи України. Голодомор. Полтавська обл. ч.1 Полтава, АСМІ, 2007. – 504с.
13.Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929-1933рр.Збірник документів і матеріалів. – Полтава, 1997. – 264с.
14. Котляр М.,Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – Київ, 1993. – 380с.
15.Колективізація і голод на Україні. – Київ, Наукова думка, 1993. – С.423-424.
16. Коряцький О./Геноцид 1933року на Полтавщині мовою документів// Полтавський краєзнавчиймузей: збірник наукових статей 2005р. Маловідомі сторінки історії,музеєзнавство, охорона пам’яток. – Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.207-220.
17. Марочко В.Творці голодомору 1932-1933рр.- Київ, 2008. – 64с.
18. Полтавщина.Збірник. – Полтава: Державний музей ім. В.Г.Короленка, 1927. – С.226.
19. Полтавщина.Енциклопедичний довідник. – К., Українська енциклопедія, 1992. – С.368.
20.Соловей Д.Сказати правду: Три праці про голодомор 1932-1933рр. – К., Полтава, 2005. –299с.
21. СубтельнийО. Україна: Історія. – Київ: Либідь, 1993. – 718с.
22. Суслик Р. Л.Сумні спогади: 1933рік на Полтавщині – Б.м.: На чужині, 1951. – 29с.
23. Українськийхліб на експорт: 1932-1933. – К., 2006. – С.303-310.
24. Хлевнюк О.В.1937-й. Сталин, НКВД и советское общество. – М.: Республика, 1992. – С.13-14.
25.Яненко З./Голодомор на Полтавщині. Документи свідчать// Зоря Полтавщини, 2006. – 24листопада. – С.3.