Витоки промисловості Донбасу

Василь ПІРКО,
доктор історичних наук,професор,
завідувач кафедри історіографії,джерелознавства археології, методики викладання історії  Донецькогонаціонального університету
ВИТОКИ ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНБАСУ
Витоки промисловості Донбасуздебільшого пов'язують з відкриттям кам'яного вугілля та інших корисних копалину краї на початку 20-х рр. ХVІІІ ст. російським рудознавцем Г.Капустіним.Найбільше це твердження знайшло поширення в наукових дослідженнях тапубліцистиці реґіону на початку 1970-х рр. у зв'язку з офіційним відзначенням250-річчя відкриття Донбасу. В 2002 р. за ініціативою Івана Костирі редакціягазети «Жизнь» зібрала представників різних наукових і навчальнихзакладів з метою обговорення можливості відзначення 280-річчя Донбасу якпромислового реґіону України. Однак більшість з присутніх не підтримали цієїідеї, доводячи, що витоки промисловості краю сягають глибокої давнини. Адже тутще в кам'яну добу добували кремінь і виготовляли з нього різні знаряддя праці,згодом стали розробляти поклади міді, а відтак і заліза, а найбільш відомийреґіон Донбасу, з давніх часів і до сьогодення своєю сіллю. Про початковий етапрозвитку цієї галузі йдеться в статті, в основу якої покладені здебільшого матеріалиархівів та публікацій джерел.
Перші згадки в писемних джерелах про Торські соляні озера належать докінця ХVІ ст. [1]. Не виключено, що саме ченці Святогірського монастиря, щозгадується ще на початку ХVІ ст. під назвою «Святі гори», користувалисямісцевими соляними джерелами для забезпечення не лише власних потреб, але й дляпродажу солі, адже до середини 60-х рр. ХVІІ ст. вони утримували паром дляпереправи через Сіверський Донець чумаків, що їхали на Тор за сіллю таповерталися назад [3]. Щоправда, Д.Багалій, а слідом за ним і А.Слюсарськийвважали, що початок солеваріння на Торі можна віднести до 1599-1600 рр., томущо гарнізон збудованої в ці роки за вказівкою московського царя Бориса Годуновапри гирлі р. Осколу Цареборисівської фортеці не тільки користувався торськоюсіллю, але й зобов’язаний був охороняти промисли [2].
Хоча на початку ХVІІ ст., у період іноземної інтервенції і селянськоївійни в Росії, кримським татарам удалося зруйнувати Цареборисів, однакпромислова діяльність на Торських озерах не припинилася. Про це свідчатьчисленні повідомлення про приїзд на Тор за сіллю жителів прилеглих міст Росії іЛівобережної України.
Найбільш чітке уявлення про стан солеваріння на Торі на початку XVII ст.подає звернення до московського царя валуйчанина Поминка Котельникова 1625 р.:«… соляні озера від Царева городища (після зруйнування у 1607 р. татарамиЦареборисова в джерелах часто зустрічається назва Цареве городище — В.П.) верстіз 30. І нині при тих озерах з Бєлгорода, Валуйок, Осколу, Єльця, Курська,Лівен, Воронежа приїжджі люди щорічно варять сіль, а від татар будуютьукріплення». Сам Поминко влітку цього ж року на Торських озерах виварював «просебе» сіль. Під час його перебування на Торі на них двічі нападали татари«чоловік по 20, і по 30, і більше, і божою милістю чогось лихого їм нікому неучинили» [3].
Нападитатар на промисли та на чумацькі валки в дорозі змушували солеварівоб’єднуватися у ватаги і приїжджати на Тор цілими партіями по декілька сотчоловік. Біля озер вони розташовувалися «табором», оточуючи себе возами з метоюзахисту від раптових нападів татар і варили з озерної ропи сіль стільки,скільки хто міг наварити в привезених з собою казанах та на заготовлених подорозі дровах. З цього ж повідомлення витікає, що приїжджі солевари мало того,що розташовувались біля озер табором, вони ще й стали зводити оборонні спорудита церкву, де можна було б помолитися Богу, прохаючи у нього сприятливих умовдля зайняття промислом. Можна здогадатися, що богослужіння в цій церкві правилимонахи Святогірського монастиря, які також виварювали тут сіль. Протягом 2-3-хтижнів приїжджі солевари заготовляли стільки солі, скільки в змозі булидоставити додому, а ті, хто торгував нею, розвозили її по містах і селах,заробляючи немалі гроші, оскільки тільки на двоволову мажу чумаки вантажили до60 пудів солі.
 У зв’язкуз постійною загрозою нападів татар на промисли, солепромисловціпівденно-західних міст Росії, як свідчить лист Поминки Котельникова, уже у 1625р. звертаються до московського царя з пропозицією побудувати біля соляних озерострог і направити для охорони промислів стрільців, а під прикриттям острогузавести казенні варниці, які, на їхню думку, будуть приносити чималий прибутокцарській казні, оскільки за сіллю приїжджає багато людей як із Росії, так і зУкраїни [4].
Ймовірно,ця пропозиція і визначила рішення московського уряду приділити більше увагицьому регіонові. У 30-40-х рр. воєводам сусідніх до промислів міст постійнопоступали вказівки стежити за тим, що відбувається на Торі, зокрема чи неприходять сюди з метою поселення «черкаси» (українці) та повідомляти про все,що там відбувається, московську владу.
Зорганізацією Чугуївського козацького полка у 1639 р. чугуївським козакам булодоручено разом з валуйчанами та бєлгородцями охороняти цю ділянку московськогокордону. У 1645 р. московський уряд зобов’язав чугуївців збудувати на р.Тор,при татарській переправі, острожок і нести в ньому сторожову службу (з цимострожком дехто схильний пов’язувати витоки м. Слов’янська). Згадується віннавіть у царській грамоті від 14 грудня 1646 р., у зв’язку з тим, що 20чугуївських козаків з п’ятидесятником Афонею Карнауховим, «не дождался смены» улистопаді залишили острожок «и съехали в Чугуев...» [5]. Цар розпорядивсярозшукати винних та покарати їх. Цілком ймовірно, що розташований при Торськійпереправі острожок не забезпечував охорони соляних промислів, тим більше, яксвідчить царська грамота, чугуївські козаки ставилися до своїх обов’язківнедбало, що, очевидно, і призвело до зруйнування татарами цього острога.
Утому ж 1646 р. царський уряд дає вказівку козацькому голові Протасєву, щосупроводжував кримських послів до Торської переправи, «підібрати на Торі місце,описати і нанести його на карту..., де можна було б збудувати місто, щоб воно булоблизько до ріки і до соляних озер, а від злодійських нападів військових людейбуло б добре захищене». Оглянувши місцевість Протасєв дійшов висновку, щонайбільш зручно збудувати місто при Маяцькому озері, оскільки поруч знаходивсяліс, а в Дінці хороша вода [6]. Щоправда, у своєму повідомленні Протасєвскаржився, що українські козаки прогнали його з Тору, не дозволивши обстежитивсю місцевість.
У1648 р. московський уряд дає розпорядження воєводам порубіжних міст всякимизаходами заохочувати до поселення на Торі переселенців з України. У квітніцього ж року була направлена царська грамота бєлгородському воєводі А.Бутурліну, в якій указувалося побудувати на р.Торі «жилой город со всякимикрепостьми» [7]. Для будівництва міста пропонувалося направити з Бєлгорода,Курська, Лівен, Єльця, Орла, Осколу, Єфремова і Черні дітей боярських, козаків,станичників, гарматників — всього 300 чоловік кінних і 200 піших; спорядити вЦарево-Олексієві (Новому Осколі — В.П.), Осколі (Старому Осколі) і Бєлгороді 8суден з провіантом і зброєю (п’ятьма піщалями).
Увідповідь воєводи звернулися до царя з листами, у яких скаржилися, що череззайнятість служивих людей виконати це розпорядження не можливо. Аналогічнілисти воєводи також направили до Боярської Думи. 30 квітня Дума прийняларішення просити царя скасувати свій указ про будівництво в цьому році міста наТорі[8].
Матеріалилистування Розряду з місцевими воєводами у 60-х роках дозволяють стверджувати,що царський уряд уважно стежив за всім, що відбувалося в регіоні, особливо запереселенням на Тор українського населення, і вимагав повідомляти йому проприхід бажаючих поселитися в цих місцях.
Повідомленняворонізького воєводи Хрущова цареві свідчить, що у 1660 р.«из черкасскихгородов» прибули до Воронежа 757 чоловік черкас і просили влаштувати їх наВоронежі. У відповіді царя від 5 червня того ж року вказувалося направити їх наТор «для бережения от прихода воинских людей… на государеву службу»[9].Бєлгородському воєводі, у віданні якого на той час перебували ці території,вказувалося направити з ними дворянина або сина боярського, «отпустить наряду,зелья и пороха», а також наказати йому «на Торе для бережения от воинских людейучинить крепость пристойную и тех всех людей, что пришли на государеву службуна Тору, и соляной промысел оберегати ...» [10].
Відповідьбєлгородського воєводи Г.Ромодановського від 2 червня 1660 р. свідчить, що наТор з переселенцями відправили С.Кошелєва. Після прибуття на місце, вінобстежив місцевість і, як Протасєв, дійшов висновку, що найбільш зручнопобудувати місто біля Маяцького озера. Про своє рішення Кошелєв повідомиввоєводу. У відповіді воєводи Кошелєву висловлювалася згода на будівництвоміста, «где пристройно, у крепких местах», щоб воно могло перекрити татарськіпереправи на Торі та було поблизу соляних озер, «чтоб татарове озер не отняли»[11]. Однак поки Кошелєв добивався дозволу на побудову міста біля Маяцькогоозера, прибулі з ним черкаси «розійшлися» [12].
Зневдалої експедиції С.Кошелєва царський уряд зробив висновок, що з однимичеркасами важко побудувати місто на Торі. Тому в новій царській грамоті тому жГ.Ромодановському від 16 квітня 1663 р. пропонувалося: для захисту від нападіввійськових людей і для охорони соляних промислів на Торі побудувати “стоялыйострог со всеми крепостьми”, біля острогу, від острогу до озера і біля озера,де сіль варять, аж до лісу поставити надовби, щоб служивим людям до озер можнабуло безстрашно і надійно їздити, а служивих людей у тім острозі влаштуватинавічно із порубіжних міст, що за Бєлгородською лінією [13].
Іхоча виконання цього розпорядження було пов’язане з багатьма труднощами, все жтаки 8 червня 1663 р. з Бєлгорода на Тор відправили з боярським синомЯ.Філімоновим 600 рейтар, солдат і вихідців з України «для городового строения»,а також 50 зведенців (примусових поселенців) з Валуйок, 50 — з Чугуєва і 12 — зХаркова для поселення [14]. Після прибуття на Тор і ознайомлення з місцевістюЯ.Філімонов також дійшов висновку, що найбільш зручно збудувати місто в районіМаяцького озера.
Післяпобудови містечка Маяки воєводі надійшла царська грамота, в якій указувалосязавести соляні варниці на Торі і варити сіль на «государя». Для влаштуванняварниць на Тор наказали доставити з Єльця 100 казанів [15]. Будівництвоказенних варниць воєвода доручив бєлгородцю Степану Перцову. Разом з Перцовимна Тор 27 травня 1664 р. відправили для «оберігання від приходу військовихлюдей» 88 стрільців, для обслуговування варниць 215 робітних людей і 15«целовальников» (службовців). Щоправда, з Єльця доставили лише 40 казанів таінший солеварний інвентар. За літній сезон 1664 р. під наглядом С.Перцованаварили 5558 пудів солі, з яких 5158 відправили до Бєлгорода [16].
У1665 р. Перцова на промислах змінив С.Тітов, при якому в тих же 40 казанах заліто виварили 9331 пуд солі. З них 7211 відправили до Бєлгорода [17]. СкладеніТітовим “строельные книги” (описи) містечка Маяки і соляних варниць приТорських озерах інформують про стан як приватного, так і казенного солеваріння.Останнє в порівнянні з першим було досить незначним. Якщо в куренях приїжджихсолеварів з Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Нового Осколу, Усерда, Рибінська,Сум, Харкова, Землянська, Змієва, Лебедина, Охтирки, Колонтаєва, Котельви,Брянська, Богатського, Боровського, Олешні, Полтави, Кузьмінська, Земковська,Ігрунська нараховувалося 418 казанів (у 323 з них виварювали сіль 648 хазяїв іїх робітних людей, а 95 казанів не експлуатувалося — хазяї і роботні людироз’їхалися по домівках), то казенну сіль виварювали лише в 40 казанах. Заповідомленням отамана приїжджих солеварів І.Ольховського влітку на Торськіозера для виварки солі з південно-західних повітів Росії та з ЛівобережноїУкраїни приїжджало до 10 тис. і більше осіб і варили вони сіль «как каво довольвозьмет, недели по 2 и по 3» [18].
 Однак,як казенне, так і приватне солеваріння велося нерегулярно. Причини цьогокрилися не тільки в поганому забезпеченні казенних варниць робітними людьми,але й у частих нападах татар на промисли, на приїжджих солеварів на шляху допромислів і з промислів додому. Особливо почастішали вони під часросійсько-турецької війни 1673-1681 рр. Тому у 1676 р. на Тор було спорядженоспеціальну експедицію з дорученням збудувати при соляних озерах місто Соляне тапризвати до нього поселенців із-за Дніпра. У січні наступного року тут ужепроживало 245 «черкас», а інші продовжували приходити і селитися. Під часпобудови в 1679-1681 рр. Ізюмської укріпленої лінії на Тор було відрядженобєлгородського воєводу Хованського з дорученням перевірити всі укріплення іподати пропозиції щодо зміцнення обороноздатності району. Обстежившимісцевість, він дійшов висновку про необхідність побудови цілої системиукріплень для захисту наявних в межиріччі Казенного Торця та Сіверського Дінцяпоселень і солепромисловців, що приїжджали на Тор за сіллю [19].
У1684 р. бєлгородському воєводі Шеїну була направлена царська грамота, в якійпропонувалося “для захисту від нападів військових людей… від міста Ізюма…вниз по Дінцю, по степу і по урочищах через Черкаський ліс і Голу Долину, поТорцю (Сухий Торець — В.П.) до ріки Тору (Казенний Торець — В.П.) насипатиземляний вал і збудувати різні дерев’яні укріплення, де які можливо, а відгирла Торця лівим берегом Тору до впадіння в Донець — земляні укріплення;містечко Маяки перенести до гирла р. Тор ” [20].
Відпискавоєводи і “строельная книга” (звіт харківського полковника Г.Дінця, підкерівництвом якого виконувалися роботи) свідчать, що більша частиназапланованих робіт улітку 1684 р. була виконана. Однак, через неявку служилихлюдей з південно-західних повітів Росії, Торська укріплена лінія залишиласянезавершеною. В ході її зведення у межиріччі Казенного Торця й СіверськогоДінця збудували ще одне укріплене містечко, в районі згадуваної з кінця XVI ст.Козацької пристані, яке на перших порах називали просто Городок, а з початкуXVIII ст. (після перенесення його на більш підвищену місцевість) і понині заним закріпилася назва Райгородок (селище міського типу Слов’янського районуДонецької області). У ньому передбачалося поселити маячан, але вони,посилаючись на те, що “кормятся” доставкою дров на соляні промисли, відмовилисяпереселятися. Тому призначено було осадчим Городка С.Бронку, який і став«скликати» мешканців до нового містечка[21]. Зведенням Торськоїлінії московська влада намагалася не тільки захистити від нападів татар Торськісоляні промисли й Святогірський монастир, але й найбільш небезпечну ділянкупівденного кордону, через яку до центру Росії вела найкоротша з Криму дорога — Ізюмська сакма. До речі, у XVIII ст. Торська лінія розмежовувала Землі ВійськаЗапорозького та Слобідських полків і згадується вона в багатьох дослідженняхпід назвою Барвінківської стінки.
Постійназагроза татарських нападів, а також порівняно низька концентрація солі вТорських соляних озерах змушували місцевих солеварів шукати нові соляні джерелаз більш високою концентрацією ропи. Очевидно, часті набіги татар і визначилите, що пошуки, в основному, велися на лівому боці Сіверського Дінця. Урезультаті чого у 1681 р. мешканцями Соляного були розвідані соляні джерела направому березі Чорного Жеребця, а згодом і на лівому. До 1690 року по обидвабоки ріки функціонувало 70 колодязів, з ропи яких виварювали сіль. Солеварінняна Чорному Жеребці започаткувало нинішні населені пункти: Торське і КіровськКраснолиманського району Донецької області. У той же час ізюмський полковникФ.Шидловський почав виварювати сіль у своїх володіннях біля с. Співаківки, налівому боці Дінця, на захід від м. Ізюма, що поклало початок нинішньому селуЗаводи Харківської області.
Щодопочатку розробок соляних джерел на берегах р. Бахмут (у межах нинішнього м.Артемівська Донецької області), то із матеріалів суперечок донських іслобідських козаків можна дійти висновку, що вони були відкриті козакамиСухарівського юрту (поселення донських козаків на лівому березі Дінця — ниніс.Ямпіль Донецької області) в 1683 р. [22, с.63-67]З 1697 р., післязруйнування татарами соляних варниць на Торі, розпочався масовий перехід торян,маячан і райгородців на Бахмут, оскільки місцева ропа виявилась майже втричівищою за концентрацією солі від торської. У 1701 р. вони уже побудували наБахмуті свої варниці, а через рік звернулися до російського уряду за дозволомзбудувати острог, щоб можна було захиститися від нападів «воїнських людей». Ускладеному у 1703 р. першому описі містечка зазначається, що «на новооселеномумісці на р.Бахмут росіян — торських і маяцьких мешканців — 36 осіб, черкасІзюмського полку — торян і маячан — 112 осіб, донських козаків — 2, тай тізайшли для виварки солі. У тих мешканців 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49хат, 11 комор і землянок. У 1702 р. на Бахмуті сіль виварювали в 170 казанах, зяких 140 належали козакам слобідських полків, а 30 — мешканцямпівденно-західних міст Росії [23].Улютому 1704 р. надійшов указ Петра І ізюмському полковникові Ф.Шидловському провідписку промислів «на великого государя». Рішення уряду передати казніБахмутські соляні промисли викликало протест з боку не лише місцевих, але йприїжджих солеварів. Під керівництвом солеварного отамана К.Булавіна взимку1705-1706 рр. вони розорили промисли, що і послужило поштовхом до початкуповстання донських козаків під його керівництвом [24].
ЗруйнуванняБахмутських соляних промислів і самого м. Бахмут під час повстання сприялорозширенню Торських промислів і розвиткові солеваріння в маєтках Шидловських,де у 1709 р. виварювали сіль на 10 сковородах. Але місцева ропа виявилася дуженизької концентрації і виварку солі незабаром тут було припинено [25]. НаТорських промислах, навпаки, виробництво солі розширилося. У 1714 р. тутнараховувалося 234 сковороди, у 188 з них виварювали сіль торяни і маячани, а востанніх приїжджі солевари, у тому числі і ті, хто до зруйнування бахмутськихзаводів надавав перевагу Бахмутським промислам, а також і бахмутчани, щопереселилися на Тор. Солеваріння в Бахмуті відновилося у липні 1709 р. завказівкою Петра І, який наприкінці травня, направляючись з Троїцької фортеціпід Полтаву, ознайомився не тільки з містом, але й промислами та розпорядивсявідновити їх роботу. З того часу воно стало поступово розширюватися і в 1714 р.тут уже казенну сіль виварювали на 187 сковородах [26].
У1715 р. до казни відійшли й Торські соляні промисли. З переходом солянихпромислів у відання казни царський уряд намагається розширити на них виваркусолі, щоб отримати більші прибутки від її реалізації. У 1718 р. Камер-колегіязатвердила управляючим промислами С.Чиркова (до 1724 р.). Обстеживши станпромислів, 20 грудня 1718 р. він повідомляв Колегію, що у Торі «варити казеннимкоштом сіль» не вигідно, тому що багато витрачається дров, від чого «лісамвтрата велика». З однієї сковороди на добу одержували до 50 пудів солі, тоді яку Бахмуті за добу виварювали в середньому понад 100 пудів солі, а дроввитрачали менше [27].
Дляпереконання в об’єктивності висновків Чиркова Колегія направила на промислиландрата Київської губернії М.Вепрейського, доручивши йому разом з Чирковимпровести пробні виварки солі на обох промислах і визначити, який прибуток вониможуть давати [28].
Післяприїзду на промисли Вепрейський разом з Чирковим провів пробні виварки солі і врапорті до Камер-колегії від 12 січня 1720 р., повідомляли, що під час приїздудо м. Тор місцеві мешканці виварювали сіль на багатьох сковородах. Проби булопроведені тільки на трьох. За добу отримали від 20 до 30 пудів солі. Такожзазначалося, що в Торі вигідно сіль варити тільки «у сухменний час», бо під часдощів опріснюються озера і на виварку солі витрачається багато дров [29].
Усічні цього ж року Чирков виїхав до Співаківки для обстеження місцевих солянихзаводів, «які були приховані». У повідомленнях Колегії від 26 січня 1720 р.вказується, що співаківські соляні колодязі були засипані і засмічені тазатоплені прісною водою. Їх розчистили і провели пробні виварки. Під час проб всередньому одержали з однієї сковороди по 16 пудів і 10 фунтів солі.Собівартість солі складала 8 копійок. У записці також вказувалося, що пробипроводилися у «весняний час» і що побудовані взимку печі ще «не осохли», а колививарювати сіль влітку, то може бути «проти зазначеного вдвічі більше». Чиркові Вепрейський вимагали дозволу на розробку Співаківських соляних джерел [30].
 Згідно з рішеннямКолегії від 16 травня 1720 р. їм було направлено «указ и велено…вышеписанные Спиваковские заводы размножити» [31]. 12 липня 1720 р. Чирковнаправив до Камер-колегії листа, в якому зазначав, що соляна ропа в Торі гіршаза співаківську і бахмутську та вимагав дозволу припинити виварку солі в Торі.9 серпня Колегія направляє Вепрейському і Чиркову відповідь, в якій зобов’язуєїх відновити Співаківські заводи, а на Торських сіль не виварювати до новихрозпоряджень. Наявні в Торі солеварні сковороди й інший інвентар, придатний длявиварки солі, перевезти на Співаківські заводи. У Співаківку такожпропонувалося переселити торських солеварів і робітних людей [32].
ОднакСпіваківські заводи не виправдали сподівань. Сіль виварювали тут з великимиперебоями. Чирков і Вепрейський не змогли налагодити виробництво солі в такихрозмірах, щоб казенні прибутки від Співаківських і Бахмутських промислівскладали на рік в межах 328 500 крб. [33]. Залишений замість них керуючимпромислами підполковник Н.Львов повідомляв Колегію у 1726 р., що Співаківськіпромисли часто «за полою водой бездействуют», що вони не тільки не даютьприбутків, але й навіть не забезпечують утримання солеварів. Натомість у Торіне тільки виварюється більше солі, але й більші від неї прибутки [34]. Узв’язку з цим у 1726 р. Колегія направила на промисли стольника Л.Сенявіна здорученням на місці розібратися у всьому та провести нові пробні виварки солі вТорі та в Співаківці, щоб остаточно зробити висновки, які з промислів можнаутримувати на казенний кошт, а які варто віддати на відкуп.
Ізрапорту Л.Сенявіна від 5 лютого 1728 р. видно, що після прибуття на промисли вжовтні 1726 р. він розпорядився провести пробні виварки солі. У Співаківці задобу виварили 12 пудів солі на одній 5-аршинній сковороді, на що витратили одинсажень дров. У Торі на таких же сковородах і при такій же витраті дров виварили32 пуда солі на одній сковороді, а на другій — 39 пудів солі за добу. До того жторська сіль виявилася якіснішою за співаківську. У зв’язку з цим Сенявінзаборонив виварку солі на Співаківських промислах і дозволив виварювати сіль уТорі на 50 сковородах. На думку Сенявіна, на Торі, як і в Бахмуті, вигідно буловарити сіль «на казну», віддаючи сковороди в оренду по 1 крб. і 80 коп. за добу[35]. Таким чином, у жовтні 1726 р. відновилося солеваріння в Торі і булоприпинене солеваріння в Співаківці.
До1732 р. Торські промисли, як і Бахмутські, знаходились на казенному утриманні,але за рентабельністю значно поступалися останнім. Якщо у Бахмуті, заповідомленнями воєводи С. Коріна, за добу виварювали до 120-130 пудів солі, тов Торі в «кращий час» одержували 40-45 пудів, а в основному — 30 і менше [36].
Імператорськимуказом від 21 грудня 1732 р. Торські та Бахмутські промисли віддавалися навідкуп московському купцеві Василю Озерову «с товарищи» на 10 років [37].Відкупщики зобов’язувалися щорічно вносити до казни 50000 крб. і половинучистого прибутку. У їхнє розпорядження передавалися всі будівлі, устаткування іробоча худоба. За ними закріплювалося право заготівлі дров у прилеглих казеннихлісах, користування пасовищами і сінокосами. Компанії надавалося монопольнеправо продажу солі на Слобідській Україні. Правда, уряд оговорив ціну на сіль:за пуд бахмутської солі — 8 коп, торської — 11 коп. [38]. Контроль за передачеюпромислів відкупщикам був покладений на коменданта Бахмутської фортеціпідполковника І. Спешнєва. При передачі було складено «опис заводів», згідно зяким вартість будівель, інвентарю, робочої худоби оцінювалася в 16657 крб. 88,8коп, а разом із сіллю, що знаходилася в коморах — 18386 крб. і 2,2 коп. [39].
Пророботу промислів у період перебування їх на відкупі можна судити на підставівивареної на них солі за 1734-43 р. (табл.).
Таблиця — Виварка солі в Бахмуті та Торі уXVIII ст.Роки Бахмутські промисли Торські промисли Разом (пудів)
Середня
за рік
(тис. пудів) Роки Разом (пудів)
Середня
за рік
(тис. пудів) 1734 — 1743 1656727 165,7 1734 — 1743 85381 8,5 1750 — 1757 2295930 268,9 1750 — 1758 537352 59,7 1758 — 1762 809491 161,8 1759 — 1761 157039 39,2 1763 — 1775 1414831 109,0 1762 — 1775 560603 40,1 1776 — 1782 271865 38,8 1776 — 1782 71744 10,2
 РДАДА.- Ф. 248, оп. 24, спр. 1604.- А. 436.
Матеріалитаблиці свідчать, що у 1736-39 р. обсяг виробництва солі був значно нижчий, ніжв усі інші роки. Пояснюється це близькістю театру воєнних дій у рокиросійсько-турецької війни 1735-39 р., а також епідемією холери що пошириласятут в 1738-39 рр. З огляду на те, що, крім казенної солі, в ці роки напромислах виварювали сіль і «вільноварильщики», можна припустити, що загальнакількість солі добутої на промислах, була значно більшою. Зі зверненнявідкупщиків до Соляної контори у 1736 р. видно, що в середньому за наймсковорід на Торських промислах у рік казна одержувала по 2 тис. крб. [40]. Якщоврахувати, що за найм однієї сковороди за добу приїжджі солевари платили 1 крб.80 коп., то в середньому за рік орендувалося більше тисячі сковорід, що прививарці 40 пудів солі в одній сковороді давало близько 40 тис. пудів солідодатково до казенного. Наявні відомості про найм сковорід за окремі роки вБахмуті дозволяють стверджувати, що тут вільноварильницької солі виварювалося значнобільше, ніж казенної.
Такимчином, приїжджі солевари і місцеві жителі, наймаючи сковороди, виварювали в рікзначно більше солі, ніж казна. Це зумовлювалося нестачею робочих рук, дров длявиварки солі та рядом інших причин. Тому не дивно, що відкупщики, зіткнувшись зусіма цими труднощами, особливо під час російсько-турецької війни, у березні1736 р. звернулися до Соляної контори із заявою про розрив контракту з казною,якщо вона не погодиться припинити солеваріння в Торі. Натомість вони вимагалирозширити його в Бахмуті. У зв’язку з цим Соляна контора доручила комендантовіБахмутської фортеці з’ясувати всі обставини і, якщо припинити виварку солі вТорі, чи погодяться відкупщики платити обіцяну суму казні. Складена І.Спешнєвимна підставі обстеження доповідна записка для Соляної контори дає уяву пропромисли 30-х років ХVІІІ ст. Ще більш чітко відбито стан промислів вдоповідній записці Г.Юнкера імператриці, складеній наприкінці 1736 р. З цієїзаписки видно, що на Бахмутських заводах сіль виварювали на 300 сковородах, ікожна з них давала за добу до 130 пудів солі [41]. У зв’язку з цим булоприйнято рішення продовжувати виварку солі в Бахмуті, закривши Торські таСпіваківські промисли.
У1737 р., після ознайомлення з доповідною запискою Юнкера, імператрицяпризначила його надвірним радником і відповідальним за стан Бахмутських іТорських соляних промислів. Оскільки він не був фахівцем у цій справі, топопросився у відрядження до Німеччини для вивчення стану місцевої соляноїпромисловості. У Німеччині він пробув до 1739 р. і зібрав багатий матеріал простан соляної промисловості в Європі. Після повернення до Росії Юнкер вивчив щестан соляних промислів у Старій Русі, а з 1741 р. разом з інженер-капітаномІ.Мазовським приступив до перебудови Торських соляних промислів зазахідноєвропейським зразком.
Однак,через нестачу коштів, труднощі в забезпеченні промислів робочими рукамиперебудова просувалася дуже повільно. Незважаючи на вкладені казною вперебудову 10 000 крб., будівництво нових вдосконалених варниць, істотнозбільшити виробництво солі в Торі так і не вдалося. Слід зазначити, що значнийвплив на розвиток промислів мала вільна доставка на ринки Слобідської України з1758 р. маницької і ельтонської солі, а з 1773 р. — кримської. Вільний продажна Слобожанщині більш дешевої солі і змусив наприкінці 1782 р. уряд припинитисолеваріння в Торі й Бахмуті. Азовська губернська канцелярія заборонила виваркусолі, щоб «не спустошувати лісів». Канцелярія наказала заводські приміщеннязалишити «для запасних магазинів», а інвентар «зберігати до нового указу»,робітних людей відпустити по домівках, худобу і сіль, що залишилася,розпродати, виручені гроші передати на влаштування виведених із Криму греків[42].
РозпорядженняАзовської губернської канцелярії свідчить, що закриття соляних заводів у Торі йу Бахмуті розглядалося як тимчасове явище. У лютому 1798 р. Соляна конторанаправляє губернаторові Слобідсько-Української губернії листа з дорученнямнаправити до Бахмута і Тора відповідальних людей для обстеження заводів і можливостіпоновлення їхньої роботи з використанням у печах кам’яного вугілля замість дров[43]. У наступному році контора пропонує приватним особам узяти заводи навідкуп. Однак до кінця століття ці питання не були вирішені і казенні заводипродовжували простоювати. Щоправда, місцеві жителі виварювали сіль для своїхпотреб, що послужило поштовхом до розбудови дрібних соляних заводів, на яких зпочатку 30-х рр. ХІХ ст. для виварки солі стали застосовувати кам’яне вугілля,градірні та інші вдосконалення з метою збільшення їх продуктивності.
 Такимчином, наведені вище факти свідчать, що солеваріння на Донеччині велосябезперервно з кінця XVI ст. і до 1782 р. Перехід на початку XVIІІ ст. промислівдо рук казни, яка намагалася постійно збільшувати виробництво солі, спонукалодо вдосконалення техніки і технології виварки солі, використання замість дровкам’яного вугілля (у XVIІІ ст. тричі робилися спроби виварювати на ньому сіль,але через недосконалість печей позитивних результатів так і не досягли, правда,використовували вугілля в кузнях для виготовлення сковорід), яке було виявленеще у другому десятиріччі цього ж століття. Г.Юнкер, складаючи план переносуБахмутських соляних заводів із р. Бахмут на берег Сіверського Дінця длябезперебійного забезпечування дровами, сподівався постачати ропу із Бахмутачерез чавунні труби, які передбачалося виготовити із місцевої руди на місцевихчавуноливарних заводах. Все це дає підстави стверджувати, що витокипромисловості Донбасу тісно пов’язані із солеварінням, а не з відвіданням Г.Капустіним наприкінці 1721 р. уже розвіданих на той час на його територіїпокладів кам’яного вугілля і взяттям проб. До використання кам’яного вугіллядля виварки солі дрібні підприємці перейшли на початку 30-х рр. ХІХ ст., а з80-х рр. і до сьогодні, окрім кухонної солі з розсолів добувається й кам’янасіль. Нині Донеччина дає понад 90% всеукраїнського видобутку солі. Зсоледобуванням тісно пов’язана історія таких населених пунктів Донеччини якМаяки, Слов’янськ (до 1784 р. — Тор), Райгородок, Кіровськ, Торське таАртемівськ (до 1924 р. — Бахмут).
 

Література:
1.   Разрядная книга 1475 — 1598 гг.- М., 1966.- С.223, 233.
Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на польской окраинеМосковского государства до царя Алексея Михайловича.- М.,1846.- С. 19-20; АктыМосковского государства (далее — АМГ).- СПб.,1890.- С. 14 — 15.
2.   Багалій Д.І. Історія Слобідської України.-Харків, 1990.- С.18; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитиеСлобожанщины. XVII-XVIII вв.- С. 313.
3.   Російський державний архів давніх актів(РДАДА).- Ф. 210.- Бєлгород.стіл, стп. 1.- А. 83.
4.   Там.само. — А. 64.
5.    Филарет. Историко-статистическое описаниеХарьковской епархии.- Отд. 5.- С. 2.
6.   РДАДА.- Ф. 123, оп.1, стп. 7.- А. 1- 6.
7.   Там само.- Ф. 210.- Бєлгород. стіл, стп. 203.-А. 634.
8.   Там само.- А. 55.
9.   Там само.- Стп. 431.- А. 73-74.
10.           Там само.- Стп. 436.-А.317 — 318.
11.           Там само.- А. 320.
12.           Там само.
13.           Там само.- Стп. 769.- А.343 — 344.
14.           Там само.- А. 425.
15.           Там само.- Стп. 998.- А.2;
16.           Там само.- А. 123.
17.           Там само.- А. 128 — 129.
18.           Там само.- А. 68.
19.           Там само.- Стп. 1530.- А.232.
20.           Там само.- А. 680.
21.           Там само. Більш детальнопро це: Пирко В. Торская укрепленная линия // ВИ.- 1986.- № 1.- С. 181-184.
22.            Скальковский А.А. Солянаяпромышленность.- С.63-67.
23.            Записки Одесскогообщества истории и древностей (ЗООИД).- Т. 1.- С. 363;
24.            Подъяпольская Е.Восстание Булавина.- М., 1962.- С. 65.
25.            Російський державнийархів Військово-Морського Флоту (РДАВМФ).- Ф. 233.- оп.1, спр. 146.- А. 81.
26.            Там само.- А. 59, 108.
27.            РДАДА.- Ф. 248.- оп.24,спр. 1604.- А. 82.
28.            Там само.- Ф. 353, оп. 1,ч. 2, спр. 1033.- А. 1, 2.
29.            Там само.
30.            Там само.- А. 20.
31.            Там само.
32.            Там само.- А.3.
33.            Сборник Русскогоисторического общества (Сб. РИО).- Т. 63.- С. 600.
34.            РДАДА.- Ф. 353, оп. 1, ч.2., спр.1033.- А .3.
35.            Там само.- А. 4.
36.            Там само.- А. 2.
37.            Там само.- Спр. 1076.-А.1.
38.            Сб. РИО.- Т. 104.- С.- 475-506.
39.            РДАДА.- Ф. 353, оп. 1,ч.2, спр. 1076.- А. 4.
40.            Там само.- Ф. 248, оп.24, спр. 426.- А. 430-431.
41.            Там само.- Ф. 375, оп. 1,спр. 62.- А. 8-9.
42.            ЗООИДР.- Т.2.- С. 761.
43.            РДАДА.- Ф. 665, оп. 1,спр. 111.- А. 12; Ф. 353.- оп. 1, ч. 2, спр. 2920.- А.1.