План:ВступРозділ 1.Сирія, Фінікія і Палестина в III-IIтисячоріччях до н.е. Виникнення цивілізації.1.1Природні умови країн Середземномор’я
1.2 Виникнення і устрій ранньокласовихміст-державРозділ 2. Посилення державиМитанні і Фараонский Єгипет
2.1 Єгипетське завоювання міст давнього Середземномор’я
2.2 «Амарнський період» в історії міст східного Середземномор’я
2.3 Народний рух ХапіруРозділ 3. Хети іФараонский Єгипет
3.1 Устрій сирійського суспільства в XIV-XIII ст. до н.е.3.2 Переселення«зарічних племен» і «народів Моря».Розділ 4.Культура та писемність країн східногоСередземномор’я.
Список використаної літератури
ВступДавнєсхідне Середземномор’є складалося з Сирії, Фінікії і Палестини. Всі ціісторичні області не являли собою в природному відношенні нічого цілісного йоднакового; тут зустрічалися і пустелі, і родючі низини, і нагір'я, івічнозелена рослинність, і болота, і сніжні гори. Але не існувало повноводних рік, щорозливаються, на основі яких могла б виникнути велика іригаційна система, щозмушує до державотворення із сильною центральною владою.
У печерахСхідного Середземномор'я знайдені одні з найархаїчніших останків «Людинирозумної». Палестина, Сирія, Мала Азія, гори Верхньої Месопотамії й області заТигром були найпершою батьківщиною скотарства й особливо землеробства.
На земляхдавньої Сирії, Палестини, та Фінікії проживали різні кочові племена, племенапастухів, які згодом осіли на цій території і почали створювати суспільство,міста-держави, з їх певним устроєм та ладом. Дуже часто населення східногоСередземномор’я страждало від Єгипетських завоювань, але незважаючи на всінегативні чинники воно існувало, розвивалося, а також залишило великий слід уподальшій історії, культурі та писемності. Тому що, наприклад, письмо, якезародилося на території давнього східного Середземномор’я стало, післяудосконаленнь, внесених у нього греками й іншими народами, предком всіх абетокяк Заходу, так і Сходу.
Предметомданого дослідження є історична територія східного Середземномор’я, їїісторичний розвиток.
Об’єктомдослідження є історія давньої Палестини, Сирії та Фінікії, як складових частинсхідного Середземномор’я, утворені ними міста-держави, їх устрій, а такожрозвиток та чинники, які на нього впливали.
Метою даногодослідження є прослідити виникнення та розвиток цивілізації на територіїдавнього східного Середземномор’я.
Завданнямикурсової роботи є:
- визначитивиникнення міст-держав в східному Середземномор’ї;
- встановитиустрій ранньокласових міст-держав;
- окреслитиєгипетське завоювання міст давнього Середземномор’я та його значення;- вивчити культуру та писемність держав східногоСередземномор’я.Актуальністьдослідження полігає у тому, що докладне вивчення історії давніх держав східногоСередземномор’я, а саме Сирії, Палестини та Фінікії зможе дати цінні відомостідля дослідження історії пізніших періодів цього регіону, а також дастьможливість проаналізувати вплив та наслідки певних історичних подій, які малимісце в давній історії держав східного Середземномор’я.Вкурсовій роботі застосовувалися історичний, описовий метод та метод порівняння.
Розділ 1. Сирія, Фінікія і Палестина в III-II тисячоріччях до н.е.Виникнення цивілізації
Тут і надалі терміни «Сирія, Фінікія і Палестина» будуть вживатися винятково в їхньому древньому значенні, коли Сирія включала лише західну частину сучасної держави Сирії (від р.Євфрат до Середземного моря) і почасти прилежащие області Туреччини до півдня від гір Тавра; древня Фінікія приблизно відповідала сучасній державі Ліван; древня Палестина займала не тільки територію, виділену за рішенням Організації Об'єднаних Націй державі Ізраїль, а також територію палестинських арабів, але і сучасну Йорданію (ця частина древньоїПалестини називається також «Заіорданієм»).
1.1. Природніумови країн Середземномор’я
У природномувідношенні ці області дуже різноманітні. Від Єгипту древня Палестина булавідділена пустелею; сама Палестина — країна природних контрастів: на захід відр. Иордан вона зайнята нагір'ям, а почасти оазисами і родючими долинами; родючанизовина тягнеться й уздовж Середземного моря. А на півночі піднімаютьсянерідко покриті снігом вершини. Заіорданіє було відділено від іншої Палестиниглибоким, зарослим вологим лісом і хащами папірусу западиною р. Йордан ісолоним Мертвим морем з його випаленими сонцем, майже безжиттєвими берегами;гірське чи горбкувате Заіорданіє було покрито степовою рослинністю, поступовопереходячи в Сірійсько-Аравійську напівпустелю.
Фінікіявідгороджена від іншої Передньої Азії високим гірським хребтом Лівану cкедровими й іншими лісами, альпійськими лугами і сніжними вершинами. СхилиЛівану, звернені до моря, покривала вічнозелена середземноморська рослинність,і вологі морські вітри, що приносили дощі, робили непотрібним штучне зрошення.
До сходу відЛівану розташована Сирія. Її з півдня на північ прорізає долина між Ліваном іАнтиліваном; у південній частині вона називається Бека чи Келесирією; тут напівдень тече річка Литані, що проривається до моря, а на північ — ріка Оронт(нині Аль-аси); за Антиліваном, убік Сірійської напівпустелі, знаходивсявеликий оазис Дамаска, а за ним йшли марні лавові поля; караванний шлях, якомузазвичай загрожували скотарські племена, проходив через маленький оазисПальміру в сторону середнього плину Євфрату. Закрут цієї ріки складав устародавності північно-східний кордон Сирії. Північна Сирія простиралася відСередземного моря (куди, пройшовши через нині вже майже не існуючі озера іболота, впадала, звертаючи до заходу, р. Оропт) до гір Малоазійського Тавра іпереправ через Євфрат. Устя Оронта широко відкривало доступ вітрам ізСередземного моря в цю горбкувату країну, і тому вона була досить родюча.
Вже з цьогоопису ясно, що Східне Середземномор'я (під цією назвою можна об'єднати всі цітри історичні області) не являло собою в природному відношенні нічого цілісногой однакового; тут зустрічалися і пустелі, і родючі низовини, і нагір'я, івічнозелена рослинність, і болота, і сніжні гори. Але не існувало повноводнихрік, що розливаються, на основі яких могла б виникнути велика іригаційнасистема, що змушує до державотворення із сильною центральною владою. Країнабула в стародавності багата коштовними породами лісу, але корисних копалин туттоді відкрили порівняно мало; якщо через Сирію і Палестину провозили мідь, товона йшла або з півдня, із Синайського півострова, або з півночі, від верхів'ївр. Тигр, або з заходу — з острова Кіпр. Лише пізніше і на півдні Палестинипочали добувати мідь, залізо і природний асфальт. Зате тут завжди проходилинайважливіші караванні шляхи — з Єгипту в Малу Азію і Месопотамію і назад.Помітимо, що якщо в нашому представленні слово «караван» зв'язується з низкоюверблюдів, то древні каравани перевозили вантажі на ослах; найвитривалішихрозводили на продаж у дамаському оазисі.
У печерахСхідного Середземномор'я знайдені одні з найархаїчніших останків «Людинирозумної». Палестина, Сирія, Мала Азія, гори Верхньої Месопотамії й області заТигром були самою першою батьківщиною скотарства й особливо землеробства. ДоХІ-Х тисячоріччя до н.е. відноситься натуфійська культура (названа так посухому руслу Натуф у Палестині), на думку деяких дослідників, створена першиминосіями афразійських мов; натуфійці жили в напівземлянках із глини, піску ікаменю, жали дикі злаки спеціальними дерев'яними серпами з кремінними зубами,можливо, почали приручати дику дрібну худобу. У Палестині (у Єрихоні), так самояк у Чатал-хююке (у Малій Азії) і в деяких пунктах Сирії, вже в VIIIтисячоріччі до н.е. існували процвітаючі землеробські селища, іноді (як уЄрихоні) обнесені могутніми кам'яними стінами ще в ранньому неоліті. Є підставадумати, що саме Палестина-Сирія була центром розселення однієї з груп племен,що говорили на афразійських мовах,— семітів; звідси вони поширилися по всьомуАравійському півострові (південноаравійці й араби), Східному Середземномор'ю(західні семіти) і Месопотамії (аккадійці). Жодне з цих племен спочатку не булоцілком кочовим, хоча, чим далі в глиб степів і напівпустель, що займали вIV-III тисячоріччях до н.е. всю Аравію, тим більшу роль грало вівчарство і тимменшу — землеробство.
Однак надалі— може бути, у зв'язку з постійним рухом племен і військ по сиро-палестинськимстежках чи у зв'язку з недоліком сировини, необхідною для технікимідно-кам'яного і потім бронзового століття, — розвиток суспільства тут виразносповільнився в порівнянні з Південною Месопотамією та Єгиптом; у другійполовині III тисячоріччя до н.е. справжні міста-держави типушумеро-аккадійських виникли тут лише в Північній Сирії (де процвітало, у числіінших, важливе місто Ебл, зв'язане із Середньою і Нижньою Месопотамією), атакож в одному пункті на фінікійському узбережжі — у м. Бібл, центрі вивозудорогоцінного кедру в Єгипет.
Вивченнянайдавніших географічних назв на цій території і почасти безпосередні данієгипетських і месопотамських текстів змушують вважати, що СхіднеСередземномор'я принаймні з III тисячоріччя до н.е. було заселено різнимигрупами західних семітів. Вони можуть бути класифіковані по деяких особливостяхїхніх говорів; умовно ці говори можна розділити так: еблаїтський говір осілогонаселення Північної Сирії і Північно-Західної Месопотамії; аморейські говорипереважно скотарського населення цих же чи трохи більш широких територій; ханаанейськіговори Палестини і Фінікії; і арамейські говори племен, що виступили наісторичну арену трохи пізніше, а поки жили в глибині Аравійського півострова вконтакті з племенами арабів.
Крім цього, зIII тисячоріччя до н.е. з гір навколо озер Ван і Урмія (на території сучас.Туреччини й Ірану), а в кінцевому рахунку з Закавказзя окремими хвилями черезВерхню Месопотамію і Сирію йшло просування хурритських племен, перша хвиля вдругій половині III тисячоріччя до н.е. досягла Північної Палестини. За династіїАккаде (XXIII ст. до н.е.) у Північну Сирію проникали месопотамські війська, апізніше, за III династії Ура (XXI ст. до н.е.), на Північну Сирію і Біблтимчасово поширило свою владу царство Шумеру й Аккада; трохи пізніше почалисвої набіги на Палестину фараони єгипетського Середнього царства; Бібл наякийсь час стає ізольованим центром єгипетської культури серед семітськогонаселення (древні єгиптяни, як відомо, говорили на афразійській мові несемітського походження). Однак до кінця III тисячоріччя до н.е. Бібл і йогоєгипетський храм були спалені: можливо, саме тоді, як говорить переказ, наберегах Середземного моря обґрунтувалася та група племен, що вийшли з ПівнічноїАравії і говорили на західносемітському прислівнику ханаанейської групи, щопізніше стала називатися фінікійцями. Північніше Бібла зберігся говіраморейського типу, зокрема в м. Угарит, що згодом вдало суперничало з Біблом.
1.2. Виникненняі устрій ранньокласових міст-держав
До кінця IIIтисячоріччя до н.е. уже все Східне Середземномор'я покривається мережеюранньоклассових міст-держав; міста були укріплені стінами, у центрі їх —святилища і резиденції місцевих правителів, оточені глинобитними і цегельнимибудинками, зазвичай двоповерховими, з відкритою чи заґратованою галереєю наверхньому поверсі, де жили хазяєва. У нижньому, часто кам'яному, зберігалисязапаси і тулилися раби. Міста були розташовані майже виключно по долинах;нагір'я були мало населені, а по окраїнах — у дамаському оазисі, Заіорданії й вінших областях на краю пустелі — люди жили в наметах і навесні, коли степицвіли, відкочовували з чередами від засіяних оазисів в поля. Життя цих племенбарвисто описано в давньоєгипетській «Повісті про Синухете», а пізніше — воповіданнях Біблії про племінних патріархів.
Основнимосередком суспільства пастухів-амореїв цього часу була родова громада, щоскладала частину племені, а іноді і племінного союзу. Влада главипатріархальної великої родини поширювалася крім його дружин і дітей також народини синів, на чужинців, що приєдналися до роду чи усиновлених їм, на рабів ірабинь. Патріарх розпоряджався життям і смертю і всім майном цих осіб. Справамиплемінної общинної групи відала рада «старців» і вождь, якого вибирали насходці всіх дорослих чоловіків-воїнів. Час від часу навколо того чи іншогопроводиря складалися бойові дружини, що могли являтися ядром родо-племінногоополчення. Інколи суперечки між сусідами вирішувались єдиноборством силачів зтієї й іншої сторони.
Осілеземлеробське населення, однак, переважало. Найбільше місто Північної Палестини— Хацор зайняв до цього часу площу в 50 га, дуже велику по тодішніх часах.Хацор вів торгівлю далеко — навіть з Марі на Євфраті. У Фінікії і приморськійСирії не тільки Бібл, але й Угарит і ряд інших селищ перетворилися хоча й унабагато менші, чим Хацор (приблизно раз у десять), але процвітаючі містечка.Причиною розквіту був ранній розвиток торгівлі у Фінікії, і насамперед зЄгиптом: фінікійці возили туди на кораблях будівельний ліс, і єгиптяни прагнулитримати в Біблі своїх царських чиновників. У той же час, як показують торговелистування з Каниша в Малій Азії і звістки про постійне проходження єгипетськихцарських людей через пастушачі райони, сухопутна торгівля через Сирію як зЄгиптом, так і з Месопотамією і Малою Азією теж мала велике значення.Найважливішою була, зазвичай, торгівля транзитна, але і сама Сирія торгувалалісом, в'ючними ослами і слоновой кістою (у Сирії тоді ще водилися слони).Відповідно до напрямків торгівлі, якщо на узбережжі відчувався єгипетськийвплив (у Біблі знайдено багато єгипетських написів), то у внутрішніх частинахкраїни — також і аккадський: тут не тільки багато людей вміли говоритипо-єгипетськи, але зустрічалися і такі, які могли писати клинописом.
Ще недавновважалося, що в III тисячоріччі до н.е. внутрішня Сирія не досягла рівнякласової цивілізації; ця точка зору змінилася після знахідок італійськоюекспедицією на городище Телль-Мардих, під яким ховалося древнє місто Ебла.Розкопки ці викликали міжнародну сенсацію, тому що поширився слух про те, щознайдений центр невідомої раніше імперії і що тексти з Ебли нібитопідтверджують деякі біблійні легенди. При ретельнішому вивченні матеріалуприпущення ці не підтвердилися, а для науки виявилося важливим головним чиномте, що тепер встановлено існування в Сирії вже в III тисячоріччі до н.е.цивілізації, не зв'язаної з річковою іригацією.
Тексти з Еблиписані шумерським письмом, але призначені ці тексти для читання за семітськимиправилами, однак не по-аккадійськи, а на раніше невідомій семітській мові, щоумовно названа «еблаїтською». Більшість текстів — господарські документи, хочамаються також шумеро-еблаїтські словники і невелике число релігійних текстів.
Эбла являласобою місто-державу, ймовірно найбільш сильне в межах земель по Євфрату, аж додолини р. Оронта: від Марі на середньому Євфраті до Катни в Південній Сирії;саме ці землі, можливо, відповідають ареалу поширення «еблаїтської» мови, аледержавні межі самої Ебли були значно менші. Навколо міст тут вже тоді жилиаморейські скотарські племена.
Територія самоїЕбли поділялася на центральну (назва не піддається прочитанню) і периферійну,шум, уру-бар, Обидві частини землі були підлеглі палацу (чи палацу-храму), алеперша входила в палацеве господарство безпосередньо, а люди землі уру-бар булилише зобов'язані постачаннями палацу; багато хто з них були осілими скотарями.Чи існувала ще земля, зовсім палацу не підлегла, — з документів не видно.Положення осіб, що працювали на палац, напевне, походило на ілотське, але це щепідлягає уточненню.
Правитель Ебли носив титул малікум, дослівно «той, кому радять»; убільшості пізніших семітських мов, крім аккадського, цей термін означає«цар», у відрізках текстів, писаних по-шумерськи, він називається ен. При малікумі Ебли існувало два радники (в іншихмістах — більше) і ряд начальників, шаррум (по-шумерьски лугадь).
Палац Ебли виходив на невеликуплощу, обнесену лоджіями, під однією з них був постамент — можливо, для кріслаправителя: тут приймали послів і купців з-за кордону і, ймовірно, постачальниківданини з володінь самої Ебли. Сам палац мав ускладнене планування структури, що нанизується — до ньогопостійно пристроювалися нові приміщення, і зрештою він став «сповзати» зхолма-цигаделіна площину (у межах міських стін).
Ебла була великим центромміжнародної торгівлі; у документах часто згадуються мандрівні торговці, лу-кар— «люди пристані (ринку)». В палаці були знайдені великі запаси неопрацьованогобадахшанского лазуриту (з Афганістану) і уламки алебастрових ємкостей з Єгипту, у тому числі знаписами фараонів Хефрена і Піопи I.
Однак такітовари привозили іноземці, а не еблаїтські торговці і купці:перегляд документів показує тісні зв'язки Ебли тільки з містамиПівнічної (сірійської) Месопотамії (Абарсаль, Марі), а також з областю за Тигром (Гасур) і з північним Шумером(Киш). Навіть Угарит, усього в декількох десятках кілометрів на захід від Ебли на узбережжя Середземного моря, згадується тількив словниковому списку назв місцевостей, але не в ділових документах (цей списокпоходить до того ж до нижньомесопотамської писемної традиції). Жодного разуне згадані аніБібл, ані інші міста Палестини іСирії, не говорячи вже про Єгипет, Малу Азію чи Іранське нагір'я. Єгипетські іподібні вироби попадали в Еблу, мабуть, через багатьох посередників.
З повідомленьцарів династії Аккада (Саргона Древнього і Нарам-Суена) випливає, що вониробили походи проти Еблиі є всі підстави вважати, що Ебла була зруйнована в правління її останнього царя, Іббі-Зікіра, Нарам-Суеном аккадським, наприкінці XXIII ст. до н.е. Після цього Ебла знову відродилася напочатку II тисячоріччя до н.е., але вже ніколи не мала колишнього значення.Населення її до цього часу злилося з навколишніми амореями.
На початку IIтисячоріччя до н.е. у Північній Сирії видатну роль грає могутня держава Ямхадзі столицею в м. Халебі — аморейське за складом населення, аккадське по культурі. А в Південну Сирію (Катна) і навіть аж дофінікійського узбережжя проникає політичний вплив верхньомесопотамського царя Шамши-Адада I.
Умістах-державах Сирії, про які ми маємо мало писемних даних (виключенняскладають недостатньо вивчені архіви XVIII ст. до н.е. з м. Алалаха допівночі від нижнього Оронта), соціальний пристрій був, очевидно, дуже подібнимзустроємхурритськогосуспільства Аррапхе. Це доводиться не тільки тим, що в Алалахі жило багато хурритів, але насампередоднаковим характером економіки і рівня її розвитку. Цікаво, що тут цар містаіноді дарував чи продавав своїм майновим агентам чи просто наближеним цілігромади; документи сформульовані саме як угоди чи дарування купівлі-продажу,хоча думають, що насправді мова йде лише про передачу права одержувати з цихселищ податки і повинності. Очевидно, існували як оборотні, так і необоротніугоди про відчуження землі, що іноді ховали вилучення майна за борги.Лихварство було сильно розвинуте. Давали в борг і окремі хазяї, і цілі сільськігромади. Очевидно, відбувалося інтенсивне майнове розшарування суспільства ззубожінням рядових общинників; багато хто з них бігли і ставали хапіру (від припущення, що ранішевисловлювалося, про те, що начебто в терміні хапіру варто бачитинайдавнішу форму етнічної назви «єврей», більшість сучасних дослідників рішуче відмовилися, івоно підтримується лише деякими.), ховаючись у чагарниках Сирії.
Між кінцемXVIII і початком XVI ст. до н.е. відбулося просочування в дельту Піла збройних скотарськихплемінних груп — так званих гиксосів — з Палестини чи з Синаю. Бойові загони прибульців поступово захопили владу в північних номахЄгипту, і їхні вожді стали привласнювати собі фараонські титули. У Єгипті гиксоси втратили свою етнічнувідособленість і злилися з місцевим населенням. Залишається неясним, якою міроювони зберігали панування у місцях свїх первісних поселень. Але саме в цей час спостерігаютьсяознаки росту добробуту в містах і сільських місцевостях Палестини; однакбагаті, великі і комфортабельні будинки знаті контрастують з жалюгіднимихатинами бідноти: процес різкого майнового розшарування йшов і тут. Палестинане була в цей час політично єдиним цілим. На часті міжусобні війни вказуютьмогутні укріплення міст і археологічні сліди їхнього різночасного руйнуванняворогами. Можливо проте, що палестинські міста номинально визнаваливерховну владу гиксоського царя в м. Аварисі; іншим гиксоським центром могла бути Газа в південній частині палестинськогоузбережжя.
Розділ 2. Посилення держави Митанні і Фараонский Єгипет
В другійполовині XVII ст. до н.е. царство (чи царства) гиксосів у Єгипті починаєхилитися до упадку. З початку XVI ст. у Східному Середземномор'ї з'являється відразукілька нових важливих політичних факторів.
На півночіхурритськаядержава Митанніпоглинула дрібні аккадські,хурритські й аморейські царства, не виключаючи могутнього колись царства Ямхад заЄвфратом, що тримав ключі від Сирії. Ідри-Мі, один з царів Алалаху цього часу, розповідає у своєму написі, як умісті його відбувся переворот, як він змушений був бігти на колісниці з однимвірним візником до гірських хапіру і провів там кілька років, перш ніж знову зміг запанувати містом, але вже,очевидно, на умовах визнання верховенства Парраттарни, царя Митанні.
Безпосередньодержавна влада Митанні на захід від Євфрату навряд чи була колись, міцної, але поширеннямитаннійського впливу було значним, індоіранські і хурритські імена династів зустрічаються аж докінця XV ст. до н.е. у самих різних містах обох цих країн, притому, що мовами населенняСирії і Палестини залишалися ханаанейські (на півдні) і аморейські (на півночі), західносемітські говори (лише відчасти також хурритські). Таке положення розуміється швидше за все тим, що династи були родичами митаннийських царів, тому що живої індоіранської мови за межамиІранського нагір'я в Передній Азії цього часу не існувало.
ПосиленняМитанні збіглося з часом, коли були зроблені дваважливих винаходи, здатні збагатити Сирію і Фінікію. Біля XVIII-XVII ст. до н.е. хурріти Верхньої Месопотаміївинайшли спосіб виготовлення дрібного посуду з непрозорого кольорового скла; цятехніка поширилася згодом також у Фінікії, Нижній Месопотамії і Єгипті, алепротягом деякого часу хурріти і фінікійці були монополістами вміжнародній торгівлі скляними виробами. Не пізніше кінця XVI ст. до н.е. у Фінікіївідкрили спосіб фарбування вовни в лілово-червоний і лілово-синій колірпурпуром — фарбою, що добувається з морського молюска. У зв'язку з цим великогогосподарського значення набуває ввіз дешевої нефарбованої вовни зі скотарськихрайонів Сирії (імовірно, і з Криту, а пізніше з усієї Передньої Азії) у Фінікіюй експорт звідти пурпурної вовни (сама фарба була нетранспортабельна). У маленькихмістечках ханаанейськоїФінікії стали накопичуватися великі запаси хліба і металевих виробів, що надходили вдостатку в обмін напурпурну вовну. Починається пожвавлена торгівля (а також і розбій) фінікійців у більш віддаленихчастинах Середземномор'я. Приблизно з 1400 р. до н.е. у Сирії і Палестині як наслідок торгівлі, щовідбувалася, з'являється микенська і кіпрська кераміка; дуже імовірно, що фінікійці стали ввозити моремтакож іспанське олово, що здешевило виготовлення бронзи в Передній Азії (але це, можливо, відбувалося вжепізніше).
Підсилена роль купців сповільниларозвиток у Фінікії монархічного ладу месопотамського чи єгипетськоготипу: хоча майже в кожномумістечку були царі, але в цілому керування в них носило олігархічний характер з відомимипережитками первісної демократії.
2.1 Єгипетське завоювання міст давньогоСередземномор’я
Розквітханаанейськихміст Палестини і Фінікії, аморейських і хурритських міст Сирії, якого можна було очікувати в цих умовах, невідбувся через єгипетське завоювання, яке незабаром почалося, після 1600 р. до н.е. Гиксоська влада в Єгипті булазнищена, і фараони нової XVIII династії перейшли від окремих набігів допланомірного наступу на Палестину — Фінікію — Сирію. Фараон Яхмес I зайняв останнійоплот гиксосіву Південній Палестині, в останній чверті XVI ст. фараон Тутмосис Iзробив похід до самого Євфрату; після мирного правління жінки-фараона Хатшепсут з часу її спадкоємцяТутмосиса III починається тривале криваве і систематичне руйнування ханаанейських міст. Коженєгипетський похід завершувався не включенням пройденої території до складуЄгипту, а лише грабежом сіл і міст (особливо палаців), викраденням худоби ілюдей. Адміністративні заходи фараонів були дуже примітивні. Було створенокілька єгипетських фортець, що контролювали основні дороги і перевали.Наявність гарнізонів спонукувало місцевих правителів протягом можливо більштривалого часу замирювати завойовника дарункамиі даниною; у виді гарантії до єгипетського двору забирали як заручників їхніхдітей: синів виховували в дусі відданості фараону, дочок віддавали в йогогарем. Але фараони ніколи не намагалися поширити внутрішню адміністративнусистему єгипетської держави на Палестину і Сирію в цілому. Невеликі загони, щовони тримали при дворах окремих царьків, мали значення скоріше спостережливе —стягування податків, наприклад, не входило в їхні задачі: і цінності, і робочасила викачувались з Палестини,Фінікії і Сирії не регулярним обкладанням, а більш-менш постійними військовимипоходами, що супроводжувалися грабежом і погромами на вже скореній території.Списки видобутку, висічені на стінах єгипетських кам'яних храмів (хоча,імовірно, не цілком достовірні по цифрах, що приводяться в них,), перелічуютькольорові тканини, ліс,колісниці, слоновую кістку і вироби з неї, золоті і срібні виробив безлічі, великі кількості зерна, олії, десятки і сотні тисяч викраденихлюдей, сотні тисяч голів худоби. Царьки і їх знать, безсумнівно, намагалисянадолужити загублене посиленою експлуатацією і поневолюванням своїх жегромадян, що попадали в неоплатні борги. Значна частина населення міст іоколишніх сіл, як видно, бігла з них, поповнюючи ряди хапіру. Втрати сиропалестинських держав відєгипетських навал до кінця XV ст. до н.е. склали вже, напевне, величезний відсотокнаселення (цікаво, що, незважаючи паприплив десятків тисяч полонених («сотні тисяч» у військових реляціях, ймовірно, варто вважатиперебільшенням) і на багату здобич, населення Нільської долини, очевидно, не росло:очевидно, смертність серед експлуатованого населення була дуже велика).
Хоча фараонамвдалося відтіснити митаннійські сили за Євфрат, зломитиМитанні вони не зуміли. Митаннійські царі підтримувалипостійний зв'язок із силами неорганізованого, але опору, що неприпиняється,фараонам у їх власному сирісько-палестинскому тилу. Наприклад, одного разу єгипетським воїнам вдалося схопити агентівмитаннійського царя, які несли на шийних шнуркахглиняні таблички з клинчастим текстом листів місцевим царькам. Головне жполягало у тому, що, чим роскішнішою і богачшою була здобич фараона, тим більшезавмирала торгівля по сирійсько-палестинському шляху, а без неї країна була недостатньобагата, щоб безупинно постачати Єгипет усіма видами цінностей. Зрештою фараонТутмосис IV був змушений домовитися про мир і розділ сфер впливу з митаннійським царем Артадамою I. Північна Сирія звиходом до Середземного моря залишилася в зоні Митанні, а у своїй зонієгипетські фараони зробили спробу налагодити викачування засобів без щорічнихвійськових погромів.
2.2 «Амарнський період» в історіїміст східного Середземномор’я
Кінець XV — початок XIV ст. до н.е. виділяються зазвичай в історії Палестини — Фінікії — Сирії в якості «Амарнського періоду» по тій формальній ознаці, що цей час досить докладно висвітлений дипломатичними клинописними документами, що збереглися частиною на городище Телль-Амарна в Єгипті (древня столиця фараона Аменхотепа IV— Ехнатона), частиною на городище Богазкей (древня столиця царів Хетської держави). Учасники дипломатичного листування користувалися клинописом ірізними мовами: кассітські і митаннійські царі — аккадським (митаннійські — також і хурритським), хетські — аккадським і хетським, царькиСхідного Середземномор'я — дивною, штучною напваккадською, напівханаанейською мовою.
У цей часфараон тримав своїх резидентів у трьох пунктах — на півдні Палестини, на півдніСирії і на півночі Фінікії. В іншому порядок керування залишався колишнім.Цікаво, що будь-якого місцевого сиро-палестинського правителя моглиіменувати трьома різними позначеннями: для фараона він був «людину такого-то міста», у дипломатичнихдокументах — «градоначальник», а для власних підданих — «цар». Тільки правительХацора зважувався називати себе «царем» навіть у листах до фараона. Владаградоправителя, у будь-якому разі, завжди була обмежена радою старійшин, а в ряді випадківрада чинавіть «синиміста» (тобто народні збори) преспокійно правили містом і без царя і навітьбезпосередньо зносилися з іншими правителями і з великими державами. Зпалестинських міст-держав важливішими інших були Газру (Гезер), Лахіш, Єрусалим, Мегіддо, Хацор, у Фінікії—Бібл; важливий торговийпункт Угарит на Середземноморському узбережжі Сирії належав скоріше домитаннійської зони впливу; у ПівденнійСирії особливе значення мало місто Кинза з ханаанейським прізвиськом«Священна» (Кудшу; більш відоме під умовною єгиптологічною назвою Кадеш). Кинза-Кадеш закривало доступ з півдня в долинур. Оронта.2.3 Народний рух Хапіру
На самомупочатку XIV ст. до н.е. у горах між Фінікією і Сирією виникло нова, дуже цікава держава. Основне її населення складали хапіру; а тому що вони немали визначеного єдиного племінного чи територіального походження, то і назву нова держава одержала дуженевизначену—Амурру;до кінця XV ст. це по-аккадськи означало просто «захід, місце перебування пастушачих племен» (якітому називалися «амореями», тобто «західними»; їхньою самоназвою, ймовірно, було «сутії»). Хапіру вже і раніш, де могли,утворювали власні самоврядні громади; частина з них йшла на військову службу домісцевих царів (переважно подалі від фараонского Єгипту), і усі вони буливорожідо царськоївлади взагалі, а до фараонськоїособливо.
Ціми-то хапіру вирішив скористатисяяк знаряддям честолюбний творець царства Амурру — Абди-Аширта. По повідомленню,отриманому фараоном Аменхотепом III, він вимовив перед своїми прихильникамитаку промову: «Зберіться, інападемо на Бібл.І якщо там не буде людини, яка звільнила би його з рук ворога, то виженемо градоначальників з їхніх областей, ітоді всі області приєднаються до хапіру; і нехай настане «справедливість» для всіх областей, інехай будуть у безпеці (від поневолення) юнаки і дівчата навіки. А якщо фараонвийде проти нас, та всі області будуть йому ворожі — що ж він тоді зможе намзробити?» Під терміном «справедливість» у древній Передній Азії розумілося насампередзвільнення від боргів і повернення заручників, а по можливості також і віднятихчи скуплених земель. Отже, підданим усіх дрібних держав пропонувалося перебитисвоїх «градоначальників» (царьків) і стати вільними хапіру, боргова кабалаповинна була бути скасована, а військовій силі протипоставлена єдність повсталих. Недивно, що фараонский уряд здавна переслідував, ловив і відправляв хапіру на рабську, каторжнупрацю, наприклад у каменоломні.
Абди-Аширта,а після нього його син Азиру у своїх листах фараону з обережності прикидалисяйого вірними слугами, але одночасно через своїх агентів систематично призивалинаселення убивати своїх «градоначальників», що і відбувалося то там то тут по усій Фінікії іПалестині; подекуди справа доходила до виступів окремих збройних груп рабів.
Тим часом у60-х роках XIV ст. до н.е. хетський цар Суппилуліума I почав розгромсоюзника фараонів — царства Митанні. Амурру виявилося в позиції буфера між Хетською іЄгипетською державами, однак цар його Абди-Аширта зайняв прохеттську позицію. Із самогопочатку хетського нападу на Сирію усім стало ясно, що хетська влада легше єгипетської.Хетський цар визначав свої відносини з підлеглими письмовими договорами,скріпленими страшною клятвою іменами всіх богів, яким поклонялися договірністорони, і в цілому дотримувався договорів. Данина, що стягували хети, і військові контингенти,яких вони вимагали, — усе це було набагато менш тяжко, чим той грабіж, щоучиняли фараонсківійська і чиновники. Воістину дорогою ціною обійшлося Східному Середземномор'ювисокомистецьке, розкішне оздоблення фараонских палаців і гробниць! Хети покище не звикли до подібної до розкоші, і їхня держава представляла такий же конгломератсоюзних, хоча і нерівноправних, держав, як до неї держава Митанні. Азиру, другий з царівАмурру, на той час найбільшої держави Сирії, платив хетському царю 2,5 кгзолота в рік, ціну біля сотні рабів, — це багато; але фараону він повинний бувби заплатити набагато більше. Зрозуміло, що майже всі прошарки населення СхідногоСередземномор'я, за винятком фараонських прихильників зі знаті, віддавали перевагу пануваннюхетів.
Аменхетеп IV,зайнятий своєю утопічною релігійною реформою не хотів чи не міг послати доситьвійськ, щоб вдержатиазіатські володіння Єгипту. Але Суппилуліума I їх поки не захоплював: потрібно булопокінчити з Митанні. Азіатська імперія фараонів розвалювалася під ударами Азиру ідамаського володаря, що теж оточили себе загонами хапіру. У Фінікії на сторону хапіру перейшов цар Сидона —і чи не з тих пір значенняСидона перевершило значення Бібла на Середземному морі? Незважаючи на бездіяльність фараонської влади, більшістьцарьків, що занадто скомпрометували себе співробітництвом із загарбниками,зберігали вірність Єгипту, але земля горіла в них під ногами.
Слідами хапіру хетські війська почалинаступ на південь. Білясередини XIV ст. вони просунулися до Північної Палестини. Про хапіру ми з тих пір більшмайже не чуємо — очевидно, вони злилися з іншим ханаанейським населенням; можливо,їм вдалося трохи поліпшитисвої умови існування чи навіть частково повернутися додому; але, звичайно, корінноїзміни суспільного ладу не могло відбутися. Царство Амурру стало звичайноюневеликою сірійською державою і проіснувало, зберігаючи вихід до Середземного моря, до кінця XII ст. до н.е.
Розділ 3. Хети і Фараонский Єгипет
Після падіння XVIII династії Єгипту фараони наступної, XIX династії — Сеті I і Рамзес II — повинні були починати завоювання Палестини, Фінікії і Сирії заново. Положення хетів у Сиріїтеж було далеконе простим, і хетським царям приходилося вести складну політичну гру. Післязнищення Митанніпереправам через Євфрат у Північну Сирію стала загрожувати новостворенаАссірійська держава, а сірійські держави засвоїли, що, хоча хетське пануванням'якше єгипетського, воно жорсткіше митаннійського: усі договори зХетською державою містили умову, що позбавляла підлеглу державу права насамостійну зовнішню і тим більше військову політику, а також і інші пункти, щосильно обмежували їхню самостійність. У результаті ряд сірійських царств відпав від хетів, і їхприходилося силою приводити до покірності; царство Амурру лавірувало міжХетською і Єгипетською державами.
3.1 Устрій сирійського суспільства в XIV-XIII ст. до н.е.
Головноюопорою хетів у Сирії стало місто Каркемиш на Євфраті, де царями буди хетські царевичі; іншоютакою опорою для себе хети хотіли б бачити приморське місто Угарит. Державнийархів Угарита дав нам коштовні свідчення про сірійське суспільство XIV-XIII ст. до н.е.
Загаломпристрій угаритськогосуспільства видно з дипломатичного послання хетського царя Хаттусили III доцаря Угарита. З умов угоди, що пропонує Угариту хетський цар, виявляється, що,з його погляду, угаритськое суспільство складалося з: 1) «рабів (тобто службовців) царя»; 2) «синів (тобтовільних громадян) Угарита»; 3) «рабів рабів царя», тобто рабів царськихслужбовців; можливо, сюди включалася і взагалі нижча категорія працівниківцарського господарства, що складалася під наглядом і владою царськихслужбовців; 4) куплених приватних рабів. Обговорено випадки втечі людей кожноїз цих категорій у громади хапіру, що складаються під заступництвом хетського царя, причомуостанній зобов'язується таких утікачів видавати.
По документахнам добре відомо про збір колективних податків (натурою і почасти сріблом) зугаритськихгромад і виклику їхніх членів на загальнодержавні повинності («ходіння»,по-аккадійськиілька (у старовавілонськичас ількумом називалася не повинністьнаселення, а служба у воїнах за наділ з царської землі), по-хурритськи унушше). Найважливішимиповинностями були військова, гребцова і трудова на державних роботах, ті, які їхвідбували утримувались скарбницею. На повинність виділялися представники окремих великосімейних громад — очевидно, навибір цих останніх. Керувалися громади старійшинами й особливим посередникомміж громадою і царською владою — сакіну; таке ж було і керування Угаритської держави в цілому, алетут поруч із сакінустояв цар, що не заважало іноді вести зовнішні відносини безпосередньо радічи старійшинам сакіну.
У число «царськихлюдей» (на відміну від хетського царя самі угаритяне не називали їх «царськимирабами») входили орачі, пастухи, виноградарі, солевари, різного роду ремісники,але також воїни, у тому числі і колесничі, що називалися хуррітським терміном маріанна; колісниці,коней і все спорядження вони одержували від скарбниці. Судячи з імен, вони булиамореями і хуррітами;вони, безсумнівно, не були «індоарійскоюкінною феодальною аристократією», як їх зображували в науці раніше. Кожна професійна групамала свого «старшого». Усі «царські люди», не виключаючи і маріанна, несли не«повипность» (ілька), а «службу» (пильку)(ряд дослідників ототожнюєілька і пильку, як нам здається, невиправдано) і, крім того, платили державісріблом: у той же час вони могли одержувати умовні земельні наділи (убадийу);людина, що не виконувала своєї служби, з'являлася «лежнем» (наййалу), і її наділ цар передавав іншим особам. «Царські люди» моглиіноді бути передані в «користування» великим сановникам двору, що і самі, втім, були «царськимилюдьми». Деякі сановники, що особливо мали відношення до морської міжнародноїторгівлі, за великі гроші скуповували землі, у тому числі і царські, тобтозв'язані з визначеною службою (скуповували в службовців, але за винагороду царю). Однак правове положеннятаких земель залишалося, очевидно, неясним самим угаритянам, і іноді булопотрібно нове оформлення таких угод при вступі на престол нового царя.
Військовоїповинності підлягали як общинники, так і «царські люди», за винятком звільненихвід неї особливим привілеєм. Урезультаті посилення Каркемиша, у сферу гегемонії якого потрапив і Угарит,вплив останнього надалі занепав.
Тим часом наступ Єгипту, початий близько 1300 р. фараономСеті I, одержав подальший розвиток за Рамзеса II. Таким чином, стан ханаанейських міст Палестинивиявилося гірше, ніж стан аморейсько-хурритських міст Сирії; знову почався невтримний фараонский грабіж,різанина і викрадення людей. Після того як у битві під Кинзе-Кадеше Рамзес, ледь не потрапивши врозставлену йому пастку, зумів усе-таки розбити хетів і їхніх союзників, він щебіля півтора десятків років щорічними походами розоряв місцеве населення нетільки в Палестині, але й у Сирії. Зрештою Хаттусилі III цар хетів, спонукований до тогоассірійською погрозою з флангу (через Євфрат), домовився з Рамсесом II про мир (1296 чи 1270 р. дон.е.).3.2 Переселення «зарічних племен» і «народів Моря»
Незабаром після правління Рамзеса II (кінець XIV — початок XIII ст. до н.е.) починається вторгнення в Палестину великої групи скотарських племен, що рухалися з заіорданських степів. Про це вторгнення маютьсяяк досить докладні археологічні дані, так і історичні перекази, записані на400—500 років пізніше по переказах і збережені до нашого часу в складі Біблії.
Відношення добіблійних історичних переказів і в наші дні коливається від беззастережноговизнання їхньої вірогідності до повного заперечення всякої їхньої цінності дляісторика. У дійсності саме тому, що це перекази, і притому використані в гострійпізнішій ідеологічній боротьбі, кожний з них може бути притягнутий істориком у тій мірі, у який його можливопроконтролювати, хоча б частково, незалежними джерелами — археологічними чипам'ятниками ж іншомовними письмовими свідченнями сучасників подій.
Ще в серединіXIX ст. було ясно, що біблійніоповідання про патріархів, предків різних єврейських, арамейських і арабськихплемен, є відображенням загальносемітських переказів. Такі перекази засновані назапам'ятовуванні родоводів, що в кочівників входило в обов'язкове коло знанькожного. Подібні генеалогії дійшли до нас не тільки з Біблії, але і віддинастій Хаммурапіі Шамши-Адада I у Месопотамії, що виводили себе від аморейських (сутійских) предків, а також відоміі донині в арабів-бедуїнів. Аналіз біблійних родоводів, що містяться в «КнизіБуття» (вона відкриває собою найбільшу «священну» частину Старого завіту, шановану як іудеями, так іхристиянами, — «П’ятикнижжя», чи «Тору»), показує, що і ці родоводи у своїйоснові належать сутійськимплеменам, тому що їхній першопращур, син першолюдини Адама, Сиф (ін.-еврейск. Шет) — не хтоінший, як Суту, чи Шуту, міфічний предок-епонім сутіїв, тобто амореїв.
Виходячи зцього, а також з наявності в Біблії ряду переказів про походженняплемен-предків з Месопотамії, деяких міфів безсумнівно месопотамського походження (міф проПотоп) і інших даних, можна припустити, що племена, у другій половині XIII ст. з'явилися в Заіорданії, а потім вторглися в Палестину, у кінцевомурахунку повинні бути ототожнені з племенами амореїв-сутіїв Верхньої Месопотамії,витиснутими звідти в XVI-XIV ст. митаннійськими хуррітами і касситами.Справді, вавілонські документи цього часу свідчать про зникнення аморейських пастушачих племен зМесопотамії, а замінивші їх арамейські пастушачі племена з більш південних аравійськихоазисів з'являються тут окремими групами з XIV ст., а в масовому масштабі— лише з кінця XII ст. до н.е.
Сутійскі племена, що знаходилисяв XIII-XII ст. у Заіорданії, позначалися як 'ібрі. Це буквально значить « що перейшов (через ріку)» (під рікою розуміється, звичайно, неЙордан, якого вони тоді не переходили, а Євфрат), тобто, власне кажучи,«пришедшіз Месопотамії». Але поняття 'ібрі тут аж ніяк не рівнозначно єврейському народу пізніших часів (др. еврейск. 'ібрі, сучас. іврі)—під цим позначенняммаються на увазі всі нащадки легендарного патріарха Авраама і навіть йоговіддаленого, ще більш легендарного предка Ебера (це ім'я значить«Перехід (через ріку)»), а по біблійному, як і по пізнішому кораничному переказі, Авраамвважався пращуром не тільки ізраїльських, але також і арамейських і арабськихплемен. Однак частина колишніх верхньомесопотамських племен (наприклад, дідани, відомі в Месопотамії з часів III династії Ура) пішла впустелю, змішалася з арамеями й арабами; частина осіла в Заіорданії (моавитяне й аммонитяне)і до півдня від Мертвого моря (едомитяне, чи ідумеї); усі вони втратили позначення «перешедших ріку», і воно зрештоюзалишилося тільки за євреями — однією визначеною групою племен (чи «колін»),тією, що виводила себе до легендарногопатріарха Иакова,або Ізраїлю, онуку Авраама, і довшебагатьох мандрувала, перш ніж остаточно осісти.
Відповідно допізніших переказів, що стали твердимпереконанням всіх ізраїльтян, їхні предки оселилися в області Гошен, чи Гесем (ці форми назви вжиті в єврейській і грецькійверсіях Біблії, і обидві ототожнюються в єгипетських текстах), що належала Єгипту, на східній окраїніДельти, і там, надзвичайно розмноживши (від 12 чоловіків за чотири поколіннявідбулося нібито 643550 воїнів!), потрапили в «рабство» у якості «царськихлюдей», якими єгиптянами користувалися на повинносних роботах (у Біблії вцьому зв'язку згадується будівництво двох міст, у дійсності заснованих при Рамзесі II). Потім вони буличудесним образом виведені звідти «пророком» Мойсеєм, ізраїльтянином, вихованцем єгипетськоїцарівни і чоловіком мідіанитянки(мідіанитяне були, очевидно, північноарабським плем'ям). Мойсейнібито відновив «завіт» (договір) ізраїльських племен з богом Яхве, укладений спочатку ніби-то ще зАвраамом; відповідно до цього договору бог Яхве обіцяв віддати ізраїльтянамПалестину, а вони за це зобов'язувалися не поклонятися ніякому іншому богу. Але тому, що ізраїльтяни недотрималися свого зобов'язання, то Мойсей оголосив, що вони сорок років — поки не вимруть усі згрішивші — повинні будутьскитаться по синайських і зайорданських пустелях і лише в новому поколінні ввійдев Палестину. Мойсей також одержав від Яхве різні етичні і юридичні рекомендаціїщодо осілого майбутнього життя в Палестині.
Приведенарозповідь — міф, притомувикладений років на триста-чотириста пізніше передбачуваних подій; покиніякі об'єктивні свідчення і зовнішні дані не могли його підтвердити, ідошукуватися в ньому раціонального зерна даремно (як і у всякому міфі): якщо він й існує, то ми не маємо у своємурозпорядженні критерію, за допомогою якого могли б визначити, у чому він полягає. Але даліпочинаються перекази, що уже можна контролювати за допомогою археологічнихданих. Звичайно, у біблійному тексті події з кінця XIII по Х ст. до н.е. викладені зізсувом, перекручуванням історичної перспективи (що є звичайним для переказів), багатоподій забуті, багато однорідних фактів з'єднані в один, реальне перемішане з явними легендами.Проте канву оповідань стосовних до подій цього часу, як вони описані вбіблійних «Книзі Ісуса Навина» і (у меншій мері) у «Книзі Суддів», усе-такискладають спогадипро дійсні події, а не казкові мотиви.
Очевидно,племінному вторгненню в Заіорданіє, а потім у власне Палестину повинні були передувати консолідаціяплемен і утворення самого ізраїльського племінного союзу, що визнавав загальнебожество — Яхве. Районом консолідації був, ймовірно, скотарськийоазис Кадеш-Барнеа на півночі Синайського півострова; у цьому переказ, ймовірно, відбиваєісторичну дійсність; але первісний склад племінного союзу підлягає великомусумніву. Дійсна картина вторгнення, як вона малюється по археологічним даним,сильно відрізнялася від зображуваного Біблією, відповідно одночасного рухудванадцяти племен, очолюваних спадкоємцем Мойсея — Ісусом Навином (др.-єврейськ. Іешуа бін Нун). Племена першоїхвилі вторгнення перейшли через Йордан у Єрихона; стіни його обрушилися, ймовірно, не від біблійноготрубного гласу, а в результаті підкопу; одночасно було зруйноване місто Бетел, і вони просунулися в центрПалестини. Окрема група племен, що утворилася, (Єфреме, Манассія, Веніамін) згодом відводила себе від Іакова і його улюбленоїмолодшої дружини Рахілі. Слідом за цим, очевидно, пішло друге вторгнення ізСиная в Заіорданіє; якщо перша групапройшла Заіорданіє безперешкодно, то друга проходила його збоями. Тільки частина племен цієї групи перейшла потім Йордан; з них два племені розмістилися в районахна захід від Йордану і до сходу і півночі від племені Манассія. Третє плем'я —іехуда (Іуда) — повернулона південь, руйнуючи по дорозі міста, і зайняло всі підвеннопалестинське нагір'я допівденно-заходу від Мертвого моря. Не зовсім ясна доля ще двох племен, що згодом, ймовірно втратили самостійнеіснування. Крім того, до складу племені Іуда, очевидно, влилася спочатку едомітська група калебитів (кеназитів), що прийшла на нагір'яне через Йордан, а з півдня. Уся ця група племен починала своє походження від Іакова і його старшої дружини Лії. Чотирьом племенам (у Фінікії (де, ймовірно, зовсім не поклонялисябогу Яхве), на півдні Палестини й у Заіорданіє; четверте плем'я жило спочатку напівденно-заході, потім на півночі Палестини) приписувалося походження відналожниць Іакова;усі чотири жили на окраїнах племінного союзу і, можливо, були місцевими аморейськими племенами, щоприєдналися до союзу лише після його впровадження в Палестину (деякі з них не малипереказу про перебування в Єгипті.).
У Палестиніізраїльтяни (ймовірно, частина аморейсько-сутійских племен) зустріли головним чином ханаанейське й аморейське населення, що жило тут і раніше (Біблія згадує серед доізраїльського населення Палестинитакож хетів, хуррітів і ще якісь невідоміплемена, але поєднуємо їх усіх під загальною назвою ханаанейських). Різниця міжговорами ханаанеїві амореївбула невелика. Багато богів були загальними. Пізніша традиція запевняє, що ізраїльтяни, які вторглися — по велінню Яхве нібитовирізували всі ханаанейське населення. І справді, руйнування в ханааненських поселеннях буливеличезні. Однак до винищування всього населення і навіть до знищення всіх містсправа в дійсності не доходила. Легкість завоювання ханаанейських міст-держав з їхдавніми культурними і військовими традиціями порозумівається, мабуть, повнимїхнім руйнуванням і зменшенням чисельності самих ханаанеїв у результаті безупиннихвійськових погромів протягом попередніх трьох з половиною сторіч. Але найбільшважливі ханаанейські міста не були завойовані«зарічними» племенами; деякі з міст відкупилися даниною чи зобов'язанням виходити наповинності, а деякі, як розташований на неприступній скелі Ієрусалім, місто племені іевуситів, залишилося незалежними. Плем'яМанассія фактично не запанувало майже жоднимзначним населеним пунктом, і половина його була змушена піти назад за Йордан.
Можнасказати, що завойовники освоїли раніше слабко заселене нагір'я; долинизалишилися значною мірою в руках ханаанеїв, і ті не без успіху переходили в контрнаступ.Їх підтримав в останній чверті XIII ст. до н.е. єгипетський фараон Мір-не-Птах, який вторгся в Палестину. Самейого напис — перший в історії писемна пам'ятка, що згадує Ізраїль: «Ханаанрозорений усіляким лихом… Ізраїль знищений, і насіння його більше немає, Хурри (так єгиптяниназивали тоді Палестину) стала вдовою через Єгипет». Про цей епізод біблійніперекази ніякої пам'яті не зберегли, а він мав немаловажне значення. Позбавленіпервісного імпульсу і до того притіснуті ще через Йордан новими, тепер уже справдікочовими племенами (які приручили верблюда-дромадера), усі племена Палестини в XII ст. до н.е. виявилися вскрутному стані. Протягом цього століття ще маємо археологічні слідиєгипетського впливу в Палестині. Саме до цього часу варто віднести остаточнезімкнення ізраїльського племінного союзу, зімкнення, пам'ять про яке зберегласяназавжди, навіть коли більшість (притому самих корінних) племен наприкінці VIII ст. до н.е. пересталоіснувати. Але тоді ще склад союзу відрізнявся від пізніших класичних «12 колії»— це показує збережений у Біблії уривок древньоізраїльського епосу кінця XII ст. до н.е. «Пісня Дебори», де тільки сім племенна чолі з Бараком і Дсбороі беруть участь у війні проти Ябина, царя Хацора, і йоговоєначальника Сисари: У дні Шамгара, сина 'Анат, у дні Іаілі(Анат-богиня; Іаіль-одна з героїнь епосу.) ути були порожні, а ті, що йдуть тропоюпроходили манівцями, порожні були села в Ізраїлі, порожні — поки не повстала я,Дебора, не повстала матір'ю народу.
Хацор,найбільше і важливе місто ханаанеїв, було зруйноване, це підтверджується археологічними даними. Це був останній епізодвійни між ізраїльтянами і ханаанеями. Прийшов інший час, коли треба булооборонятися проти загальних ворогів. В одному народі тепер злилися разомзавойовники і завойовані. Літературна мова Біблії склалася на змішаній діалектнійоснові, самі ж древні євреї називали цю мову не «іврит» (як згодом), а«кена 'анит», тобто «ханаанейський»(термін «єврей» означав з цього часу загальну етнічну приналежність; більш вузький термін«ізраїльтянин» — приналежність до племінного союзу, а пізніше до держави).
Події, щозмінили цю картину, були зв'язані з іншим племінним вторгненням — «народівморя». «Народами моря» єгиптяни називали групу різноманітних по походженню племен, одніз яких рухалися на турах, інші на колісних візках по суші. До них, безсумнівно,належали греки-ахейці, що зруйнували Трою, інші племена (може бути, протоармяне), щопоклали кінець Хетському царству, і ще якісь племена, відомі тільки по іменах,та й то в неточній єгипетській передачі, «що розбили табір посередині Амурру» (Угарит загинув від іншоїпричини: коли «народи моря» були на підході і проти них був висланий угаритскийфлот, місто зруйнував катастрофічний землетрус. Зберігся і став центром пізньохеттської (лувійської) культури в Сирії м.Каркемиш); вони виступали в союзі з лівійцями (лівійці, очевидно, досить довго пробули в Палестині, щобпознайомитися із семітським алфавітною писемністю (див. нижче); до дуже ранньої їїо форми належить лівійська писемність Північної Африки, що дожила в Сахарі до наших днів) нападаючи з ними на Єгипет із суші(зі сходу і заходу) і з моря (з півночі). Навала розгорнулася з кінця XIII ст. (з «народами моря» зіштовхнувся ще фараонМір-не-Птах); кульмінаційного пункту воно досягло на початку XII ст. з руйнуванням Хетськогоцарства; просування їх на Єгипет було зупинено фараоном Рамзесом III у певний момент після серединиXII ст. до н.е. Два племена зчисла «народів моря», відомі надалі за назвою філістимлян (від їхнього імені походить саме слово «Палестина»),осіли на родючому палестинському узбережжі, на смузі довжиною 60 км і шириною20 км, і створили тут союз п'яти самоурядових міст: Гази, Аскалона, Аккарона, Гата йАшдода. Вони принесли із собою пізньомікенську матеріальну культуру,техніку заліза і залізної зброї і незабаром встановили свою гегемонію майже над усією Палестиною.Одночасно з цим з Синая і через Йордан сюди робили набіги і, ймовірно, частково осідали поокраїнах кочові семітські (арамейські чи арабські) племена.
Крім окремихтимчасових військових вождів, ізраїльські племена не мали ніякої загальноїполітичної влади і керувалися старійшинами, прислухаючись також до виречень«пророків» (набі),що тоді ще не перетворилися в політичних проповідників, а були чимось подібним до шаманів. В дуже важких обставинах окреміплемена чи весь союз добровільно підкорялися обраному чи просто самозваномувождю-рятівнику («судді», по-древньоєврейськи шофет), якому приписувалася магічна сила, низпослана божеством. Іменаїх, що згадуються в біблійній «Книзі Суддів» (Самсон, Іеффай і Ін.), принаймніпочасти, недостовірні. Початки держави стали складатися лише при останніх вождях періоду«суддів» (XI ст. до н.е).
За традицією вважається, що Ізраїльський племіннийсоюз складається з 12 племен («колін»); насправді число племен у складі союзуколивалося. Це було насамперед культове об'єднання, що скріплюється загальнимшануванням союзного бога Яхве. Підтримка культу була доручена міжплемінній організації левітів (затрадицією одне з «колін», а саме дванадцяте). Левітам були виділені населеніпункти на території інших 11 «колін». Поклонятися Яхве й іншим богам можна булоде завгодно — переважно на пагорбах і висотах гір, але вважалося, що на землі він «жив» незримо«у ковчегу завіту», що хранивсяь у наметі, як у часи бродячого життя ллемен.Яхве в той час легко ототожнювався з місцевими ханаанейсьими богами, тим більшещо й ім'я Яхве, і власні імена ханаанейсьих богів віруючі уникали вимовляти«всуе» (без потреби) і заміняли їх іменами загальними: «бог» (ель) чи навіть«боги» (еохім, «пан» (ба'ал), «господь мій» (адонай). Яхве ані тоді, анінабагато пізніше не вважався єдиним у світобудові божеством; він був лишеревнивим богом, що уклав договір зі своїм племінним союзом про те, що його небудуть ставити нарівні з іншими богами; символом цього договору вважалосяобрізання — обряд, що спочатку був одним з іспитів отрока при вступі його вгромаду повноправних воїнів, але в багатьох семітських племен згодом відмерлий(наприклад, у ханаанеїв, але не в арабів); ізраїльтяни стали його робитинезабаром же після народження хлопчика. Але, незважаючи на «договір» ісимволічні обряди, ще сторіччя потому подекуди додавали Яхве в дружиниаморейсько-ханаанейську богиню 'Анат, а в кожному роду поклонялися ідолам чибожеств, чи то предкам — терафім, і в принципі була не виключена можливістьмолитися й іншим богам, не заперечувалася влада інших богів на території іншихплемен і народів.
Розділ 4. Культура та писемність країнсхідного Середземномор’я
Найдавніші ізраїльтяни не мали ні свого будівельного, ні образотворчого мистецтва, від епосу збереглися лише уривки, а писемній літературі, що заслуговує інтересу в багатьох відносинах, ще потрібно було виникнути. Але від ханаанеївзалишилася важлива спадщина; однак були в них поширені і дикі звичаї.
Кожнаханаанейсько-аморейська громада мала своїх божеств-заступників, найчастіше богаз дружиною і сином; вони нерідко, як уже згадувалося, позначалися іменамизагальними, а розрізнялися між собою назвами місця поклоніння їм, наприкладБа'лат Губли — «пані міста Бібл». Деяке число головним чином космічних божеств(Сонця, Місяця, рослинності, грози, моря) шанувалося і за межами однієїгромади. Наприклад, такий і «культурний герой», винахідник ремеселКушар-ва-Хусас. У ряді випадків шанувалися і чужоземні боги (єгипетські,шумерські, хуррітські й ін.). Шляхом ототожнення різних елів (богів) склавсяобраз загального верховного бога Елю, але в різних громадах він мав різнихдружин. Багато хто з божеств або ототожнювався з тваринами, рослинами чипредметами, або мали їх своїми постійними атрибутами (це могли бути бик,телица, левиця, змія, дерево і т.д.); кам'яні стовпи, що були часто об'єктомкульту, мали, ймовірно, фаллічне походження. При шануванні божеств родючостібули поширені оргіастичні культи за участю священних блудниць; відомі були такіархаїчні обрядові встановлення, як ініціація дівчат і юнаків (вогнем (цей обрядназивався по-фінікійскі молк; пізніші читачі Біблії, де він згадується,витлумачили його як ім'я бога Молоха; такого бога в дійсності стародавність незнала), може бути, ще застосовувалося й обрізання) і чоловічі культові союзи. Вособливо тяжких чи важливих для громади випадках (облога, заснуванняновоїфортеці) приносилися в жертву діти-первістки. В усіх відносинах релігійнийсвітогляд амореїв і ханаанеїв був дуже примітивним.
В областімистецтв ханаанеї теж трохи відставали від інших цивілізацій Близького Сходу.Але якщо в III — початку II тисячоріччя до н.е. ханаанейсько-аморейськаархітектура повторює на півночі месопотамську, а на півдні й у Фінікіїєгипетську, то в II тисячоріччі до н.е. розвивається велике й оригінальнефортечне і храмове будівництво по всьому Східному Середземномор'ї. Найбільші зхрамів мали розміри 30Х20 м; усередині них було два ряди круглих стовпів; або всамому святилищі, перед статуєю божества, або перед входом ставили кам'яністели чи споруджували по єгипетському зразку щогли. Скульптура (зображеннябогів, рідко-царів) знаходилася в доізраїльский період на тій стадії, колизображеному намагаються додати грізний, надлюдський, страшний вид і домагаються(в очах нинішнього глядача) тільки антилюдяності і каліцтва. Це по більшій частинідрібна бронзова пластика, рідко — кам'яні фігури. Ізраїльського богазображувати було не можна, і заборона, що приписувалася Яхве: «Не створи собікумира, ні всякої подоби», привела майже до повного зникнення образотворчогомистецтва, хоча домашні теракотові ідольчики продовжували існувати. Правда,фігурки богині народження і родючості, яка жестом подкреслювала свою чи наготувагітність, змінюються в ізраїльтян фігурками богині одягненої (у побутіізраїльські жінки, у тому числі навіть блудниці, на відміну від ханаанейських,закривали обличчя.).
Відханаанейсько-аморейської літератури II тисячоріччя до н.е. дійшло дуже мало. Зхрамової бібліотеки в Угариті збереглися релігійні віршовані тексти на місцевійсемітській мові, з яких найбільш цікаві епічні культові пісні, наприклад пробога Алиян-Ба'ле, що гине в боротьбі з богом зів'янення і смерті, але потімзавдяки втручанню інших богів перемагає смерть, після чого настає достаток їжі:«небеса сочаться олією, ріки медом течуть». Був в Угариті і героїчний епос. Насамоті стоїть цікавий напис-«автобіографія» Ідри-Ми, царя Алалаха,— тутможливий вплив єгипетського «автобіографічного» жанру. У цілому, однак,найважливішим досягненням ханаанейсько-аморейської цивілізації з'явилосяабеткова писемність. У Східному Середземномор'ї довгий час користувалися абоєгипетською мовою і письмом, або ламаною аккадською мовою і клинописом. Алепротягом II тисячоріччя до н.е. з'являється в Біблі особливе складове лінійнеписьмо, умовно назване «протобібліським». У ньому біля ста знаків, кожен знак,ймовірно, передавав склад з приголосного й одного з трьох древньосемітськихголосних (а, і чи у, одна з комбінації вживалася і для згодного без усякихголосних). Таке письмо підходило для передачі тексту майже будь-якої складностіі було набагато легше для навчання, чим аккадський клинопис чи єгипетськеписьмо, і вивчити його можна було за кілька тижнів замість багатьох років; длячитання, однак, воно було важке, тому що не мало словорозділів (у єгипетськомулисті словорозділами служили детермінативи, тобто показники категорій понять,до яких відноситься слово; у клинописі теж були свої правила визначення границьслів). Знаки «протобібльского» письма не мають прототипів в інших писемностяхі, ймовірно, були придумані спеціально при одноразовому винаході всієїписьмової системи, у наслідуванні єгипетської чи крито-микенской писемності, чиобом.
Однак,очевидно, для фінікійських купців і мореплавців навчання протобіблському письмуздавалося ще недостатньо легким. Вони були згодні прискорити навчання навіть зарахунок ускладнення розуміння текстів (древньосхідні міжнародні торговці ніколине гналися за зрозумілістю своїх листів і документів для непосвячених). Томувід Синая до Сирії з'являються різні види спрощеного письма того ж типу — спрощувалосявоно за рахунок скорочення числа знаків таким чином, що кожен знак (літера)позначав приголосний з будь-яким голосним чи без голосного; до того ж схожіприголосні позначалися однієї і тією же літерою. Так вдалося створитиконсонантну (приголосну) абетку з числом літер від 30 до 22. Форма літер моглабути різною: в Угариті писали на глиняних плитках, як у Вавилонії, і літери«збиралися» із клинчастих рисок, у ханаанейській Фінікії розробили лінійніформи 22 приголосних літер (ймовірно, у XIII ст. до н.е.). Був ще варіант,сприйнятий у Південній Аравії. Письмо, яке не позначає голосних, зовсім не було(як чомусь часто затверджується) «зручніше для семітських мов»; скоріше це буврід купецького тайнопису. Але це письмо, особливо коли фінікійці почали вживатизнаки ', в, й також для довгих голосних а:, у:., э:., і: і ввели словорозділи,стало набагато легше для засвоєння. Тому, хоча недосконалість (неоднозначність)передачі тексту фінікійським письмом довго давалася взнаки і ще сотні роківклинопис і іероглифика успішно з ним конкурували, майбутнє виявилося все-такиза ним, і воно з'явилося (після удосконаленнь, внесених у нього греками йіншими народами) предком всіх абеток як Заходу, так і Сходу.
Висновки
Вивчення найдавніших географічних назв на території східного Середземномор’я і почасти безпосередні дані єгипетських і месопотамських текстів змушують вважати, що Східне Середземномор'я принаймні з III тисячоріччя до н.е. було заселено різними групами західних семітів.
До кінця IIIтисячоріччя до н.е. уже все Східне Середземномор'я покривається мережеюранньоклассових міст-держав. Серед таких міст найвпливовіших і найважливішихбуло декілька. Це найбільше місто Північної Палестини — Хацор, у Фінікії іприморській Сирії — Бібл, й Угарит та Ебла. Ці міста дуже жваво розвивалися,велася торгівля, склався соціаьний устрій, й можливо вони б досягли свогонайбільшого розвитку, якби не відбувлося єгипетське завоювання, яке незабаромпочалося, після 1600 р. до н.е.
Проте,виникнення цих міст-держав, час їх існування та здобутки поклали початокнаступним історичним подіям. Культура та писемність населення давнього східногоСередземномор’я справила величезний вплив на наступні поколіття, адже тутвиникла перша абетка, від якої походять більшість з наступних абеток Сходу таЗаходу.
Список використаноїлітератури:
1. ДияконівИ.М. Сирія, Фінікія і Палестина в III-II тисячоріччях до н.е./Історія Древньогосвіту. Рання Стародавність.- М.: Знання, 1983 -с.235-257
2. Фінікія//Всесвітня історія. Енциклопедія: у 10-ти т./Ред. И. Лур'є, М.Полтавський.-М.: Державне видавництво політичної літератури, 1955 — с. 496-504
3. ИсторияДревнего Мира т.1. Ранняя Древность: в 3-ех т./Ред. И.М. Дьяконова, В. Д.Нероновой, И.С. Свенцицкой- М.: Издатеьлство «наука», 1989
4. ИсторияДревнего мира. Расцвет Древних обществ.- М.: Наука, 1983
5. Всемирнаяистория. Энциклопедия: в 10-ти т./Ред. И. Лурье, М. Полтавский.-М.: Госдарственное издательство политической литературы, 1955
6. ДолухановП.М. «История средиземных морей»«Наука», Москва, мягкая обложка, 29500экз.1988144