Іван Виговський та його державотворча програма

15

15

ВСТУП

В історії України, як і в історії всіх держав були складні й трагічні періоди. Найжахливіше явище в житті країни - це громадянська війна, коли не лише розшматовано її землі, а й близькі родичі опиняються у ворогуючих та воюючих між собою таборах. Діяльність гетьмана Івана Виговського прийшлася саме на такий важкий час в історії України. Історіографія, де висвітлюється період його гетьманства широка і суперечлива, однак значення чорноморської проблеми у зовнішній й внутрішній політиці, як І.Виговського, так і інших сучасних йому козацько-старшинських груп і “партій” не відображено. Сукупність джерел, які слід використати у студіюванні й які становлять складову інтегрального поняття джерельна база дослідження, дозволяють дослідити і цю “білу пляму” вітчизняної історії.

Тому метою цієї роботи є показати ту величезну вагу, яку мала Чорноморська проблема для державотворення України того хронологічно коротенького, але принципового відрізку часу, на який припало гетьманство І.Виговського.

Зі смертью Б.Хмельницького скінчилась ціла епоха в житті нашої держави, та й не лише її, а багатьох сусідніх і віддалених країн. Головна причиною цього було те, що для епохи середини XVII ст. характерно будь-які досягнення чи домовленості повязувати передусім з певною особою. Авторитет Б.Хмельницького був настільки великий, що його смерть не могла, попри дії всіх обєктивних законів не відбитись на всьому майбутті України.

Можна дискутувати про ймовірний збіг обставин, міжнародну ситуацію, непослідовність політики, але лишається упертий факт, що зі смертю Б.Хмельницького настає початок періоду великого лиха.

Біографія. На арені політичного життя Української держави другої половини XVII ст.. досить помітною є постать Івана Виговського. Не можна сказати, що їй не пощастило в історичній науці. Висвітленню діяльності цього непересічного діяча присвячено чимало наукових і публіцистичних праць. І все ж доводиться константувати, що й на сьогодні поза увагою вчених залишилася вкрай складна проблема еволюції політичних поглядів цього безперечно талановитого, але несподіваного і суперечливого, амбітного й водночас позбавленого сильної волі державного діяча. Зосередження ж уваги на окремих, нехай і важливих, аспектах діяльності Виговського не давало можливості відтворити цільність його образу й привело до найширшого діапазону оцінок: від «зрадника українського народу» до національного героя.

Свідчень про життя та діяльність І. Виговського до початку Національної революції збереглося небагато. Встановлено, що він походив із старовинного роду дрібної української православної шляхти (відгалуження Лучичів), котрий осів у селі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Його батько Остап герба «Абданк» служив у Київського метрополита Петра Могили, обіймав посаду намісника київського замку, вступив до Київського братства. Згодом придбав містечко Гоголів на Полтавщині, де й міг у першому десятиріччі XVII ст.. народитися син Іван - майбутній гетьман України. Матірю його була Олена Ласко - шляхтянка герба «Леліва». Разом з Іваном в сімї зростали брати Данило, Костянтин, Федір та сестра (Тетяна?), котра згодом вийшла заміж за Павла Івановича Тетерю - Моржковського. Мав він також двоюрідних братів Івана та Юрія, дядька Василя, племінника Іллю.

Іван здобув, як на той час, добру освіту (можливо, закінчив Києво - Братський колегіум), вільно володів окрім рідної польською та латинською мовами. Це дало змогу молодому шляхтичу в 30-х роках обіймати посади у київському та луцькому гродських судах, намісника луцького старости. Був членом Луцького братства, брав участь у роботі Луцького сеймику шляхти у 1637 році. Пішовши на військову службу, в кінці 30-х років дослужився до посади писаря при комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким. В другій половині 40-х років служив ротмістром під проводом полковника Єжі Голуба. Тоді ж навязав приятельські стосунки з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. Ймовірно, на початку 30-х років одружується з Яблонською герба «Ясенчик», від якої мав доньку Маряну. Вдруге побрався у 1656 році з Оленою Стеткевич із сімї православного шляхтича новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича, котрий мав маєтки в Білорусі. Від цього шлюбу народився син Остап.

Коли на початку 1648 року спалахнула Національна революція, І. Виговський взяв участь у каральній експедиції під проводом Стефана Потоцького на Запоріжжя, яка була розгромлена в середині травня Б. Хмельницького на Жовтих Водах. Показав себе мужнім вояком, був поранений і потрапив у полон до татар. Його викупив з неволі за коня Б. Хмельницький, котрий і запропонував перейти на бік повстанців. Виговський погодився, однак є підстави для припущення, що на відміну від Станіслава Кричевського, який, наважившись на подібний крок, раз і назавжди звязав свою долю з долею України, він постійно сумнівався у правильності прийнятого рішення й продовжував вважати Річ Посполиту своєю вітчизною. Так, наприкінці липня 1649 р. під час розмови з шляхтичем Станіславом Яніцьким (котрий приїжджав на переговори з Б. Хмельницьким) почав скаржитися, що перебуває в Українській армії не з власного бажання, бо коли б її залишив, то гетьман наказав би стратити його батька, братів та інших родичів. Саме ця роздвоєність І. Виговського між Україною і Польщею, яку він почав долати на користь першої лише на початку 60-х р. обернулася для нього політичним крахом, так і особистою трагедією.

Б. Хмельницький розгледів у Виговському великий талант організатора державного механізму, тому призначив не на військову службу, а особистим писарем. У другій половині листопада 1648 р. він очолив посольство до Трансільванії. Після успішного завершення цієї місії Виговський обіймає посаду військового писаря (квітень 1649 р. ) поряд з І. Креховецьким. З цього часу розпочалося стрімке сходження Виговського до вершин влади. Усунувши на початку 1650 р. від виконання обовязків І. Криховецького, він стає одноосібним генеральним писарем Війська Запорозького. І за кілька років перетворює Генеральну канцелярію в потужну, ефективно діючу державну інституцію, а свою посаду - у найвпливовішу серед генеральної старшини.

Завдяки тонкому розумові, обачності, добре розвинутій інтуїції, природній хитрості Виговський умів ладнати з Богданом Хмельницьким й швидко здобув у нього велику довіру. Нерідко генеральний писар виступав співавтором гетьманських листів та універсалів. Він брав активну участь у переговорах з посольствами інших країн і спорядженні українських дипломатичних місій за кордон, у розробленні основних принципів української зовнішньої політики. Значний вплив мав також на формування основ соціально - економічної політики. Єдиною сферою, в якій Виговський протягом 1650-1657 р. не відіграв більш - менш важливої ролі, була військова. Загалом на весну 1651 р. він піднявся до рівня другої особи в державі, з якою гетьман постійно радився у найважливіших питаннях розбудови Української держави.

На відміну від представників радикально настроєної старшини (М. Кривоніс, Д. Нечай, М. Гладкий, Л. Мозиря та інші), генеральний писар ніколи відверто не виступав з критикою політики гетьмана, хоча під час вироблення рішень інколи виступав з ним у дискусію. В окремих випадках, відчуваючи настрій Б. Хмельницького, займав рішучу позицію, зокрема під час переговорів з представниками Львова у жовтні 1655 р. В цілому ж відсутність принципових розходжень між гетьманом і генеральним писарем створювала серед іноземців враження про тотожність їхніх політичних програм. Характерним щодо цього є міркування архієпископа Гнєзнєнського, висловлене в листі до польського короля від 18 вересня 1656р.: «Не мусить те справляти враження, що як вдають, помер Хмельницький, бо то лише тіло померло, а Виговський, душа Хмельницького, якою він керувався, живий».

Насправді ж у підході до розвязання найважливіших проблем життя молодої держави вони стояли на різних, часто протилежних, позиціях. Просто генеральний писар, чудово знаючи про тверду руку Б. Хмельницького та цього надзвичайно складну вдачу, змушений був, принаймні на людях, грати роль «тіні» гетьмана.

Водночас він не міг задовольнитися становищем другої особи на політичному Олімпі козацької України й, очевидно, вже з літа 1651 р. розпочав тонку гру з далекосяжним прицілом - оволодіти гетьманською булавою. Ця гра, попри окремі прорахунки, велася досить успішно. По-перше, маючи чудові організаторські здібності, Виговський не лише сприяв карєрі старшин переважно шляхетського походження, на котрих міг покластися, а й упроваджував їх у близьке оточення Б. Хмельницького. По-друге, він розгорнув активну діяльність на витворення собі в урядових колах Росії іміджу найвпливовішого і найдоброзичливішого до Москви політика України. Разом з тим у вересні цього ж року під час переговорів під Білою Церквою з польським послом Себастіяном Маховським недвозначно дав зрозуміти про свою прихильність до Польщі. А наприкінці жовтня в листі до коронного гетьмана Миколая Потоцького, повідомляючи про бажання щиро служити королю Яну Казимиру, відзначив свої заслуги у досягненні «святого миру». Це загравання І. Виговського з урядами сусідніх держав свідчило про пошук ним потенційних союзників на майбутнє, коли виникне сприятлива обстановка для оволодіння гетьманською булавою.

Смерть Хмельницького. Прихід до влади І. Виговського. Навесні Б. Хмельницького прикувала до ліжка тяжка хвороба, в руках генерального писаря вся повнота влади в Україні. Як повідомляв шведський посол Густав Лілієнкрона королю Густаву X, «Виговський умисно затягує розвязання справ, очікуючи на смерть гетьмана, яка має ось-ось статися, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, здійснити свої задуми»[c.61,1].

Ще за життя Хмельницького, Старшинська влада винесла ухвалу про передачу влади після смерті гетьмана його 16-річному синові Юрію. Втілення цієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми правління. «Богдан Хмельницький намітив своїм наступником свого сина, зовсім неспроможного юнака. Але таке обрання було новиною у козацькій громаді: у них у гетьмани обирали людей, які до цього заслужили повагу. Тоді між між козацькими старшинами перше місце займав писар Хмельницького Виговський, він перебував у родинних звязках з Хмельницьким, тому що брат його, Данило, був одружений на дочці Хмельницького. Козацькі старшини вмовили Юрія на певний час відмовитися від гетьманства. Однак у Виговського зявився суперник, полтавський полковник Мартин Пушкар, бо йому самому захотілося захопити булаву. З одного боку, він написав до Москви доноси на Виговського, а з другого - збирав проти нього ополчення з посполитих, обіцяючи їм козацтво. Все це дратувало Виговського і хвилювало уми. Між Виговським і Пушкарем відбулася міжусобна війна. У червні 1658 Виговський сам, без підмоги царського війська, знищив Пушкаря»[c.164,2].

Після смерті Б. Хмельницького 6 серпня 1657 р. у Суботові відбулася таємна рада частини полковників, яка вирішила, щоб І. Виговський до повноліття Юрія виконував гетьманські обовязки. Скликана в Чигирині 5 вересня розширена старшинська рада обрала його гетьманом до того часу, «поки змужніє син гетьманський Юрій Хмельницький». А в другій половині жовтня така ж рада у Корсуні скасувала згадане обмеження. 27 жовтня чернігівський єпископ Лазар Баранович освятив у Києві булаву, бунчук та шаблю, які раніше належали Б. Хмельницькому, і вручив їх І. Виговському.

Так було усунуто від влади династію Хмельницьких і скасовано монархічну форму правління, тобто по суті здійснено державний переворот. Адже, попри свою юність і відсутність видатних здібностей (хоча він був не такою недолугою особою, як це можна прочитати в багатьох історичних працях), Юрій, цей спадкоємець засновника династії Б. Хмельницького, міг в очах різних прошарків населення стати символом зборної України, легітимним носієм верховної влади. Тепер же, коли принцип спадкоємності гетьмана виявився порушеним, для багатьох старшин зявилася спокуса повторити захід І. Виговського - заволодіти гетьманською булавою, що й стало однією з найголовніших причин Руїни Української держави.

Прихід до влади нового гетьмана зумовив загострення політичної і соціальної боротьби, яка переросла в у громадянську війну. Так, він припустився серйозної помилки, відмовившись від скликання генеральної (чорної) ради для обрання себе гетьманом, що викликало глибоке обурення значної частини рядового козацтва. Недооцінивши гостроти соціальних суперечностей, Виговський став на шлях ігнорування інтересів незаможного козацтва, запорожців, селян і міщан. На Запорожжі зміщується кошовий, робляться обмеження вільностей запорожців, набирає поширення збір різноманітних поборів, оренда, що викликало обурення і в козаків на волості. У листопаді рух невдоволення охопив уже чималу кількість запорожців і незаможних козаків. За свідченням московського посланця Рогозіна, «багато голяків повстали, і худорідні людці полковників і сотників, і осавулів не слухають і говорять, мовляв, ми їх перебємо і пожитки їх заберемо».[c.182, 3]

Зіткнувшись із серйозним спротивом, Виговський обрав згубну для держави тактику дій. Замість того, щоб рішуче або шляхом поступок загасити конфлікт, почав залучати до його розвязання російський уряд. До такого ж заходу вдається і керівництво опозиції. Внаслідок цього обидві сторони несуть відповідальність за створення сприятливих умов для реалізації Московських планів обмеження суверенітету козацької України та її перетворення в автономну частину Російської держави.

У зовнішній політиці до початку 1658 р. гетьманський уряд проводив курс, спрямований на захист національних інтересів. Було зроблено кроки для відновлення союзних відносин з Кримом і порозуміння з Портою; 16 жовтня укладено договір із Швецією, що передбачав утворення військово - політичного союзу та визнання її урядом незалежності України. Серйозна увага приділялася врегулюванню взаємин з Річчю Посполитою - у жовтні було досягнуто угоди не розпочинати воєнних дій і дотримуватися кордону по річці Горинь, а в листопаді гетьман та Ю. Немирич повернулись до ідеї про можливість входження козацької України на певних умовах до складу Речі Посполитої. На початку січня 1658р. І. Виговський повідомив Яна Казимира про свою згоду на визнання його зверхності й на укладення певного договору. Проте слід зауважити, що ці кроки гетьмана не були реалізацією наперед продуманого плану на зєднання з Польщею й не слід перебільшувати його пропольських симпатій.

Протягом лютого - березня 1658р. І. Виговський проводить надзвичайно складну і в окремих аспектах важкозрозумілу зовнішньо - політичну діяльність. З одного боку, гетьман проводив курс на зближення на антиросійській платформі з Річчю Посполитою і Кримом. З другого - робив такі поступки Москві, про які та могла лише мріяти. Зокрема, він погодився на прибуття воєвод до «знатних міст» і передачу їм адміністративної влади; звернувся до російського уряду за проханням «умиротворити» Запоріжжя і Полтавський полк, а також надіслати до українських міст воєвод з комісарами для складання козацького реєстру та перепису міщан.

Таємно отримуючи підтримку від Москви, проти Виговського виступала внутрішня опозиція, яку очолили кошовий отаман Я. Барабаш та М. Пушкар. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча боротьба коштувала Україні до 50 тис. жертв, ослабила її як військово, так і політично.

У свою чергу, Москва, майстерно виконуючи роль «миротворця» сторін, по суті провокувала загострення боротьби між ними, активно формуючи при цьому поміж козацтва і старшини свою партію. Починаючи з березня, у вир соціально - політичної боротьби на Лівобережжі втягуються десятки тисяч людей, і вона переростає в громадянську війну. Поглибленню кризи сприяла й бездіяльність І. Виговського. Не довіряючи ні старшині, ні козакам, він чекав допомоги з Криму, щоб виступити проти повстанців. Отримавши її, гетьман у середині травня виступив у похід. На цей час у нього остаточно визріває думка порвати з Москвою і повернути козацьку Україну Речі Посполитій. Для розроблення проекту майбутнього договору в кінці травня він відправляє полковника Павла Тетерю на переговори з польським послом Станіславом - Казимиром Бенєвським. У бою 10 червня в околицях Полтави армія повстанців зазнала нищівної поразки, загинув її керівник М. Пушкар. Вражає жорстокість над переможеними: частину з них гетьман наказав розстріляти, інших віддав татарам; розправився і з мешканцями зруйнованої Полтави. Було страчено кількох кількох полковників і 12 сотників.

Гадяцький договір і початок збройного конфлікту. Повернувшись до Чигирина, Виговський прагнув стабілізувати політичну ситуацію в державі. На початку серпня дізнався про підтримку Яном Казимиром проекту договору з Річчю Посполитою, котрий згодом було покладено в основу Гадяцького договору. За свідченням джерел, він прагнув домогтися входження козацької України до складу Речі Посполитої на правах рівноправного субєкта федерації, що викликало невдоволення в правлячих колах Польщі.

Залишивши частину поляків для блокування московської залоги в Києві, гетьман 21 серпня подався на лівобережжя і на початку вересня розташувався табором неподалік Гадяча. Сюди ж 9 вересня зявилося польське посольство С. К. Бенєвського, а наступного дня - російське Василя Кікіна. Розпочався надзвичайно складний процес переговорів, під час яких значна частина старшин виступила проти розриву договору з Москвою. І. Виговський вагався і лише під тиском свого союзника Карач-бея погодився зробити вибір на користь Польщі. На зібраній 16 вересня «чорній раді» українська сторона наполягла на створенні удільного Руського князівства в складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського, Чернігівського воєводств (тобто, по суті, в етнічних межах України); скасуванні унії і повернення православній церкві відібраних храмів тощо. Польська сторона погоджувалась на визнання Руського князівства у межах виключно козацької України. Нарешті українці пішли на поступки, і договір, що дістав назву Гадяцького, було укладено.

Ось які думки про все це висловлювали у своїх працях молоді вчені та аспіранти: «Для вивчення спроб розвязання чорноморської проблеми вагомою є Гадяцька угода. Вона була укладена 16 вересня 1658 року в Гадячі між Україною, Польщею та Литвою про унію цих держав. Внутрішньополітичне тло для України становили приборкання І.Виговським бунту кошового отамана Я.Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря, якого підтримував московський уряд і хотів бачити на гетьманстві.»[ 6 ]

Головна консолідуюча ідея тодішнього українства - соборність, була можлива за умови інкорпорації Запорозької Січі. Спроби залучитись підтримкою січовиків І.Виговським відбились в Гадяцькій угоді. Вона декларувала вагомість інтересів запорізьких козаків. Так, їх звільняли від сплати податків. Щодо зовнішньої політики України, Гадяцька угода не дозволяла гетьманові приймати іноземні посольства, а при появі таких мусив би відправляти їх до короля. При цьому “Березневі статті” Б.Хмельницького забороняли зносини лише з польським королем та турецьким султаном. Гадяцький договір обмежував самостійність України навіть порівняно з Переяславським, але такого обмеження не було в першому варіанті угоди.

Гадяцька угода спровокувала Московію до відкритого воєнного втручання в Україну: «спільне україно - польсько - татарське військо, до якого входили й найманці волохи, серби, дало відсіч агресорам і так вдало, у Конотопській битві 8 липня 1659 року було вщент розбите московське військо на чолі з князем Трубецьким.[ 4 ] Але цей успіх не зміцнив І.Виговського на гетьманстві.»

Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман почав переговори з Польщею про укладання союзного договору. 6 вересня 1658 р. у м. Гадячі було підписано трактат, згідно з яким Польща, Україна і Литва мали утворити федерацію рівноправних держав. Велике Князівство Руське повинне було мати свій вищий судовий орган із діловодством українською мовою, власні фінанси, монету, українське військо в 30 тисяч козаків, католицька і православна церква повинні бути рівноправні: «Головна консолідуюча ідея тодішнього українства - соборність, була можлива за умови інкорпорації Запорозької Січі. Спроби залучитись підтримкою січовиків І.Виговським відбились в Гадяцькій угоді. Вона декларувала вагомість інтересів запорізьких козаків. Так, їх звільняли від сплати податків.»[ 6 ] Планувалось заснувати 2 університети, колегії, школи, друкарні, була гарантована свобода друку, слова. «Гадяцький договір обмежував самостійність України навіть порівняно з Переяславським, але такого обмеження не було в першому варіанті угоди.»[ 6 ]

Отже, Гадяцький договір, по-перше, зводив нанівець державний суверенітет козацької України й істотно змінював її політичний лад, адміністративно - територіальний устрій та судову систему; по-друге, засвідчував відмову від реалізації ідеї соборності України та її незалежності; по-третє, ліквідовував витворену в ході революції модель соціально - економічних відносин і відновлював стару, що неминуче повинно було викликати спалах соціальної боротьби. Внаслідок цього договір виявився великим кроком назад у порівнянні з Переяславсько - Московським договором 1654р. й засвідчив відхід значної частини еліти від української державної ідеї.

Вирядивши посольство до короля, Виговський вирушив проти московського війська. Так розпочалася українсько - російська війна. Її події розвивались для гетьмана не зовсім успішно, і він змушений був припинити похід, повернутися до Чигирина і вступити в переговори з московською стороною. Виговський на початку 1659 р. знову зявляється на Лівобережжі. Рухався через Миргород, Гадяч та Зіньків, який взяв в облогу. Під час походу гетьманське військо вдавалося до жорстоких репресій проти мирного населення, поводило себе як на завойованій ворожій землі.

Вкрай непокоїли Виговського відносини з польським урядом, який прагнув вилучити з Гадяцького договору статті, що передбачали державну автономію України. Гетьман чудово розумів, що політика поступок криє у собі велику загрозу для його влади. Для обговорення цих питань, ймовірно, в в середині березня Виговський скликає старшинську раду, яка розробила «нові пункти» договору. Водночас, підозрюючи польський уряд у нещирості до України, гетьман відправляє посольство до Стамбула домагатися турецької протекції.

Сумніви Виговського були не безпідставними. Правлячі кола Польщі, засліплені імперськими амбіціями, не лише відхилили «нові пункти», а й вилучили з тексту укладеного договору найважливіші для України статті. 22 травня сейм ратифікував Гадяцький тракт у найневигіднішому для козацької України варіанті.

Внаслідок залишення гетьманським військом Лівобережжя на початку квітня 1659 р. сюди вторгається російська армія князя Олексія Трубецького, на бік якої переходять опозиційні сили: «Рано на весні 1659р. майже 150-тис. військо московське під командуванням князів Трубецького, Ромадановського та Пожарського вирушило в Україну. Почався наступ на Конотоп, де стояла сильна українська залога під командуванням Григорія Гуляницького. Козаки хоробро оборонялися 70 днів. Виговський зі своїм військом та допоміжними силами німців, поляків, татар прийшов їм на допомогу і в завзятому бою розбив московські сили.»[c.102,5]

Бій під Конотопом Грушевський назвав небувалим погромом: «Знищене ціле військо московське, двое московських воєвод попали в неволю. Трубецькой покинув Конотоп і подався скорше з України.»[там же, 5]

Кінець гетьманування Виговського і його смерть. Здавалося, блискуча перемога зміцнить становище гетьмана, але цього не сталося. Більшість старшин, невдоволена відмовою Польщі прийняти «додаткові пункти», не хотіла продовження воєнних дій з Московією й розпочала пошук шляхів до взаємо порозуміння. Гостре невдоволення козаків викликали репресії Виговського: були спалені всі села між Гадячем і Лохвицею, а їх мешканці перевезені на правобережжя. Зростання опозиції в армії і відхід хана до Криму спонукали гетьмана зняти облогу Гадяча й повернутись до Чигирина.

Після цього на Лівобережжі розпочався масовий антигетьманський рух. Повстанці розгромили урядові залоги, вбили Ю. Немирича, С.Сулименка та інших однодумців І. Виговського. Ненависть до нього зумовлювала поширення промосковських настроїв серед населення, і до кінця вересня на вірність царю присягнула більшість лівобережних полковників. Скориставшись сприятливою обстановкою, О. Трубецький переходить у наступ. На початку жовтня він увійшов до Переяслава.

Водночас різко погіршується становище гетьмана на Правобережній Україні, де опозиційні сили зосереджуються навколо Ю. Хмельницького. Щоб урятувати ситуацію, гетьман прибув до табору під Германівкою і 21 вересня скликав Чорну раду. Спроба врятувати ситуацію зазнала повної невдачі. Прибічники Виговського були вбиті. За такого положення відбулось друге обрання на гетьмана Юрія Хмельницького (1659-1663). Спочатку його проголосила на чолі уряду Рада в Германівці (Правобережжя). Це була перемога антипольського напрямку серед козацько-старшинської еліти України, яка в цей час більшістю схилялась до союзу з Москвою і територіально знаходилась в Правобережних полках. Під тиском стягнутих російських військ на чолі з Шерементєвим та Ромодановським і промосковськоналаштованої старшини та духовенства відбулась рада в Переяславлі. Нові статті угоди різко обмежували багато прав українців усіх станів і прошарків, викликаючи гостре обурення громадянства.

Розпочалися переговори, в результаті яких Виговський погодився віддати опозиції булаву, яка перейшла до рук Ю. Хмельницького. Сам Виговський подався до Польщі і в 1664 році був страчений поляками за наказом полковника Тетері.

Так драматично завершилося дворічне гетьманування І. Виговського, що спричинило втягнення українського суспільства у вир громадянської війни та старшинських міжусобиць, а відтак - у трагічний процес руйнування національної держави.

ВИСНОВКИ

Донині немає єдиної оцінки діяльності гетьмана Виговського. У радянській історіографії він показаний зрадником Москви і підлабузником Польщі. Негативно оцінювали його літописці Величко і Самовидець, а також автор «Історії Русів». М. Костомаров і Вовк-Крачевський бачили у Виговському гетьмана тільки старшини, а не всього народу.

А от Грушевський характеризував Виговського так: «Чоловік дуже освідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумніву - патріот український…» Подібної думки дотримуються Д. Дорошенко та Б. Крупницький. Дослідник доби Виговського В. Липинський доводить, що Виговський, незважаючи на зроблені ним помилки, залишиться все ж одним із найбільш освідченим, найбільш патріотичним державним мужом України.

Для Держави, яку розбудовував І.Виговський, крім вже задекларованого раніше правонаступництва Київської Русі, яка мала вихід у світ завдяки і Чорному морю, були притаманними традиції суто Козацької держави. Важливими лишаються для історії державотворення спроби претензій на широкі теренові межі серед яких чільне місце відводилось Південній Україні, зокрема Північному Причорноморю. Одним з важелів впливу на опонентів, як внутрішніх, так і на міжнародній арені була чорноморська проблема. До спроб її розвязання залучався й місцевий потенціал, й втягувались країни Сходу і Заходу. Хоча необхідно відмітити, що в зазначений період питання теренових меж України з сусідніми державами було розвязано у всіх напрямках, крім такого важливого і суперечливого, як південний.

І. Виговський у 1657 і 1664 роках - це, по суті, два різних політики. Пройшовши мученицький у повному розумінні цього слова шлях «блудного сина» до ідеї державної самостійності України, він все ж сприйняв цю ідею розумом і серцем і свідомо поклав в імя її реалізації своє життя. Виговський започаткував трагічну галерею гетьманів другої половини XVII - XVIII ст., котрі, попри всі свої прорахунки та помилки, несли в міру своїх сил і можливостей Хрест любові до Вітчизни на Голгофу її незалежності.

Список використаної літератури

1 Історія України в особах: Козаччина ( Авторський колектив: В. Горобець, О. Гурій, В. Мостях та ін.) - К.: Україна, 2002. - 202 с.

2 М. І. Костомаров Галерея портретів: передм. В. О. Замлинського; Біографічні нариси: для середнього та старшого шкільного віку/ Упоряд. і Пер. З рос. Н. М. Ілляш; К.: Веселка, 1993. - 326 с.

3 Історія України: Нове бачення: У 2т./ О. Гурій, Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія. - К.: Україна, 1995 - 350 с.

4. http://www.cossackdom.com/articles/p/podkupko_chernomor.html

5. Історія України: навчальний посібник За редакцією Б. Д. Лановика. - 3-тє вид. випр. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 574 с.

6. Т. Подкупко, Із "Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. - C. 117-125.