План
Вступ
Розділ 1. Політичнестановище та національно-визвольний рух у Польщі в кінці XIX-на початку ХХ сторіччя
1.1 Польща ускладі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни ізростання національної свідомості поляків
1.2 Розгортанняборотьби за національне відродження і державну незалежність Польщі
Розділ 2. Здобуттянезалежності Польщі та становлення Польської держави
2.1 Перша світовавійна, плани великих держав щодо Польщі та реакція поляків на початок війни
2.2 Державнийпереворот у травні 1926 р. Встановлення режиму «санації»
2.3 Польща вперіод великої депресії
Розділ 3.Діяльність Ю.Пілсудського на чолі Польської держави
3.1 Ю. Пілсудський — начальник держави
3.2 Режим«санації» в другій половині 30-х років
3.3. Принципи державногобудівництва, закладені Юзефом Пілсудським
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Глибокісоціально — економічні і суспільно — економічні переміни що відбулися в країнахСхідної Європи за останні роки, зумовили необхідність об’єктивного вивчення їхісторії і переосмислення багатьох застарілих оцінок.
Вісторії східноєвропейських країн з їх пізнім розвитком капіталізму і слабкістюдемократичних інституцій існував великий розрив між правлячою елітою івідсталими у культурному розумінні масами. В таких країнах громадськазначимість інтелігенції виявилась вищою, ніж в країнах " передового"капіталізму, саме тому цьому прошарку населення довелося у відповідальнімоменти історії роль лідера брати на себе.
Головноюціллю всього польського народу з кінця ХУ111 до початку XX ст. ст. було визволення країни івідродження єдиної Польської держави. Ця ціль об"єднала три головнихсуспільно — політичних рухи, що сформувалися у XIX ст. під впливом індустріальногорозвитку польських земель: національне, селянське/ людовське/ і соціалістичне.В рамках цих рухів до кінця позаминулого століття були створені політичніпартії, серед них: Стронніцтво народово — демократичне / ендеція/, щопредставляло націоналістичний, право-консервативний табор; тимчасове об'єднаннялюдовських політичних організацій в Польске стронніцтво людове /ПСЛ/, що займалоцентристські проаграрні позиції; на лівому фланзі політичного спектру виявиласьПольська соціалістична партія /ППС/ спадкоємиця робочих організацій«Пролетаріат» та «Пролетаріат 2».
Ідеєю,що зв’язувала всі ці політичні рухи, було стремління повернути польськудержавність.
Цямрія набула реальних обрисів у роки Першої світової війни, у ході якоїсформувалися два табори — ендеція /з орієнтацією на країни Антанти ісподіваннями на об'єднання польських земель під скипетром російського монархаза умови надання Польщі самоуправління/ та табор австро-німецької орієнтації,центральною політичною фігурою якого став один з діячів ППС Юзеф Пілсудський,найбільш популярний герой польської історії XX сторіччя.
Актуальність теми. День 11 листопада 1918 р. як дата відродження незалежноїПольської держави назавжди увійшов в історію Польщі.
Ційподії передували десятиліття національно-визвольного руху і революційнихвиступів. Відродженню незалежності сприяли дві революції в Росії, розпадАвстро-Угорської і крах Німецької імперії, внаслідок чого склались сприятливідля Польщі міжнародні обставини. У виданому 22 листопада 1918 року Декреті провищу владу Ю. Пілсудський призначався «тимчасовим керівником держави»з правом звільняти уряд затверджувати 1 відхиляти законопроекти і бюджет,призначати вищих посадових осіб і т.п.
Обранийу січні 1919 року сейм та прийнята ним Мала Конституція увели його владніможливості в законні рамки і заклали основи парламентарної демократії 2- оїРечі Посполитої.
Наступнийхід подій показав, що інтереси правлячої групи Ю. Піл -судського, громадськихорганізацій і партій, що підтримували його, виявились неоднорідними і крок закроком все більше розходилися, у тому числі і в питанні створення політичноївлади. Головною ціллю своєї політики Пілсудський ставив створення в Польщісильної виконавчої влади.
Сьогодні,у XXI сторіччі, перед Україною та багатьмакраїнами третього світу гостро стоїть питання влади, питання устрою держави.
Історіязнає чимало прикладів, коли сильні особистості, добившись влади, виводили своїкраїни в число розвинутих країн з міцною економікою / Давній Рим – МаркАврелій, ІІ ст.н.е., Німеччина — Адольф Гітлер, в період до 1937 року, Америка — президент Рузвельт/.
Разомз тим історія знає також багато прикладів, коли владна особистість ставалабідою держави, народу/ Давній Рим — Нерон, Калігула, Німеччина – той самийАдольф Гітлер після 1937 року, СРСР — Йосип Сталін/ Народ і владна особистість.Хто з них творить історію?
ЮзефПілсудський – складна і непересічна особистість. І, як кожна яскраваособистість, він продовжує цікавити польське суспільство і не тільки його.Постать Пілсудського – політика цікава в історичному плані народам і політикамінших країн.
Ніколине вщухаючий Інтерес польського суспільства до особистості Ю. Пілсудськогосьогодні ще більше пожвавився. Польща увійшла до Євросоюзу і перед нею посталинові завдання, але питання влади як стояли гостро, так і продовжують турбуватисуспільство. На цьому тлі у польському суспільстві розгортається полеміка проісторичну роль Ю. Пілсудського, про вплив його діяльності на долю країни.Сьогодн1 нащадки намагаються відтворити його політичний портрет, оцінити його лідерствов ППС, знайти витоки виникнення міфу навколо цього імені. Історики Польщіпорівнюють політичну діяльність Ю. Пілсудського періоду середини 90-х років ХІХсторіччя до середини 30-х років ХХ сторіччя з політичною діяльністю сучаснихполітичних лідерів.
Нажитті і діяльності, на особистості Ю. Пілсудського, як у дзеркалі відбилисябуремні події, що переживала Європа тих років, особливо багатих війнами іреволюціями. У свою чергу, його особистість і світогляд, його характер і вчинкивпливали на формування міжвоєнної історії Польщі, бо у відродженій у 1918 роціпольській державі він мав владу, яка з травня 1926 року стала необмеженою.
Саметому розуміння всіх дій цієї непересічної особистості можливе тільки наширокому історичному фоні.
Основнимикатегоріями, котрі розглядаються в дослідженні є суспільство, інтелігенція івлада. Під громадянськім суспільством слід розуміти соціальний організм,здатний в достатній мірі до політичної незалежності від владних структур.Інтелігенція, до якої належав Юзеф Пілсудський, є активним елементомсуспільства, що має свій статус, тобто позицію, узгодженою з правами іобов’язками, і суспільну роль, що передбачає мотиваційну поведінку. Владарозглядається як діяльна система правлячих лідерів, структур і інститутів, щосприяють організації суспільства, мобілізації його ресурсів і таких, що даютьйому можливості для подальшого розвитку. Баланс інтересів трьох названихелементів забезпечує суспільству злагоду, стабільність, що більш притаманнідемократичним системам.
Дляпольської історії XXсторіччя більш характерним є неспівпадіння інтересів і цілей влади і основноїчастини суспільства, викликане стремлінням влади встановити повний контроль надсуспільством.
Процесеволюції влади в історії Польщі XX сторіччя умовно можна окреслити такими періодами: 1/ 1918 — 1926 рр. — формування парламентської демократії; 2/ 1926 — 1939 рр. — встановленняавторитарного режиму із збереженням парламентаризму; 3/ 1939 — 1944 рр.окупаційній режим ворожий суспільству влади. І далі існують ще три періоди, щоохоплюють відрізок часу до 1980 року, але ці періоди не стосуються теми даногодослідження.
ЮзефПілсудський був активним учасникам багатьох політичних подій, що відбувалися уперші два згадані періоди, а майже весь другий період був сформований підзнаком його Імені.
Сьогоднінезалежна Україна у гарячих політичних баталіях удосконалює свої владнідемократичні інституції. 1 робиться це часом у напруженому міжпартійномупротистоянні, в гарячих публічних дискусіях. Процес цей, як бачимо, доситьтривкий, бо п'ятнадцять років незалежності і досі не поставили крапку у питаннінайоптимальнішої форми влади.
Євислів, що історія вчить лише тому, що нічому не вчить. Це, звичайно, не так.Оглядаючись на свою власну історію, на історію інших країн, Україна вчитьсябути демократичною, толерантною, намагається будувати своє життя, не повторюючипомилок минулого і своїх, і чужих. В силу певних історичних обставин Польща усвоєму політичному і соціальному розвитку йде на крок попереду України і томудосвід, набутий цією країною, може бути врахований при розбудові українськихполітичних інституцій. Зокрема, політична біографія такого видатногополітичного діяча, яким був маршал Юзеф Пілсудський, може дати відповідь набагато запитань, які виникають сьогодні в українській політиці.
Стан наукової розробки. На протязі довгого часу, від 30-х років ХХ сторіччя і донаших днів яскрава політична постать Юзефа Пілсудського була і залишається вцентрі уваги багатьох науковців-істориків, політологів. Про Ю. Пілсудськогонаписано чимало праць, в яких розглядався політичний феномен амбітногореволюціонера, військового, державного діяча, керівника європейської держави.Його ім’я обов’язково згадується, коли мова йде про Європу початку ХХ сторіччя.
У1986році, у Польщі була видана праця, присвячена саме Юзефу Пілсудському, йогожиттю, політичним діянням, успіхам і поразкам. Назва книжки визначала характероповіді про легендарного політика: „Юзеф Пілсудський – легенди і факти”. [6,120]
Авторипраці – Дар”я і Томаш Наленч – досить критично поставились до позитивних інегативних оцінок, що звучали у пресі, по радіо. У непересічної особистості, якзавжди, є доволі і ворогів, що ладні змішати з брудом людину, і захопленихобожнювачів, що використовують у змалюванні особи тільки рожеву фарбу.
Усвоїй праці автори підкреслюють, що думки і оцінки сучасників Маршала у великіймірі були пов’язані з створенням стереотипів – позитивного і негативного, ніж злегендою у повному розумінні цього слова. Бо ж легенда ніколи не формуєтьсявиключно під дією пропаганди сучасній герою. В значній мірі її обумовлює „живаісторія” – звичайна історична свідомість різних суспільних кіл.
Саметому при висвітленні діяльності Пілсудського акцент був зроблений на тихсправах, на які він наклав свій особливий відбиток, на тих проблемах, котрі безйого участі іншими політичними і державними діячами, мабуть, були б вирішеніінакше.
Авторипраці наводять біографічні дані Маршала, докладно розповідають про йогопобутове і політичне життя. Піл судський у Наленчів – політична фігура, що непозбавлена людських рис, людина, яка має сумніви і яка має високу амбітність.
Добезперечних заслуг авторів слід віднести і їх уміння підтвердити свої думки івисновки посиланнями на численні джерела. Це робить працю справжнім документомепохи – надійним і важливим. В праці згадується багато імен відомихнауковців-істориків, їх думки з приводу тих чи інших політичних подій.
Приосмисленні біографії Пілсудського висвітлюється вся гама проблем, пов’язаних зкультом особи: його виникнення, механізм возвеличення, становлення диктатора таінше.
Цікавупроблему піднімають автори, стверджуючи, що диктатура в Польщі з її культом іміфом Пілсудського відрізнялась виключним для ХХ сторіччя патріархальним істаросвітським характером, що відділяла правлячу верхівку від усього польськогосуспільства величезною прірвою.
Упраці двох авторів – В.П. Газіна та С.А. Копилова „Новітня історія країн Європита Америки 1918 – 1945 рр., у розділі „Польща в 1918 – 1945 рр.” дається широкапанорама післявоєнної Європи і зокрема становище Польщі в цей період. В цьомурозділі автори приділяють найголовнішу увагу діянням Ю. Пільсудського, йогоборотьбі за становлення Польської держави та її кордонів.[4,151]
Авторипідкреслюють, що стабілізаційні процеси першої половини
20-хроків розпочалися в Польщі саме завдяки Ю. Пілсудському і його партії ( ППС ).Детально описують автори державний переворот у травні 1926 р. та встановленнярежиму санації.
Уроботі також йдеться про економічну депресію і загострення соціальних відносину польському суспільстві в період між двома світовими війнами, тобто в той час,коли на політичну арену вийшов Маршал. Автори розцінюють прихід до влади Ю.Пілсудського як негативний акт: „політичну нестабільність в країні вдаловикористав у власних інтересах Ю. Пілсудський та однодумці Маршала, щорозпочали підготовку захоплення влади.” [4,158]. Звертаючись до питаннярозбудови демократичних засад у державі за часів, коли уряд Польщі очолив Ю.Пілсудський, автори констатують, що всі заходи, які були проведені Маршалом,носили диктаторський характер і до демократії не мали жодного стосунку.
Підтвердженнямтому є урядова програма загального оздоровлення країни – санація. Відзначаєтьсятакож, що перші кроки уряду „санації” засвідчили, що новий режим не збираєтьсявраховувати позиції демократичних сил, які підтримували переворот. Іповсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентськоїдемократії та судові процеси по обвинуваченню у „державній зраді”.
Намагаючисьбути об’єктивними, автори праці неохоче констатують, що „за короткий періодпомітно зросли об’єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцниласьнаціональна валюта [7,140].
ПрацяДжозефа Ротшильда „Східно – Центральна Європа між двома світовими війнами”досліджує поряд з іншими країнами, історію Польщі в період між 1914 та 1945.Автор відзначає, що історія Польщі в період між двома світовими війнами багатов чому сформована під впливом і за участі яскравого і рішучого політика ЮзефаПілсудського. Із суто західною пунктуальністю автор – відомий американськийнауковець і професор політології Колумбійського університету – досліджує політичнуісторію Польщі і головні історичні постаті, згаданого вище періоду, їх вплив нахід історії і розвиток Польської держави. Погляд цікавий тим, що про ці подіїрозповідає науковець, який не проживає у Європі.[8,150]
Д.Ротшильд у своїй праці детально і ретельно описує політичне і економічнестановище Польщі у окреслений у назві період. Для більш широкого і конкретногозображення життя Польщі він звертається до таблиць, де мовою цифр показуєлюдність у Польщі за етносами, релігією, людність в економічних секторах,неписьменність населення у віці понад 10 років за переписом 1931 року, тобто втой період, коли наслідки керування державою Ю. Пілсудського проявилися наповну силу. Наведена статистика найкрасномовніше свідчить, що Юзеф Пілсудськийтвердою рукою вивів Польщу з бідності, нестатків і створив на міжнародній аренісвоїй країні імідж повноцінної європейської держави. Але, разом з тим, авторзвертає увагу на політичні помилки Ю. Пілсудського, які він робив, керуючисьнайкращими намірами. Такою грубою помилкою автор вважає „інаугурацію”брутального режиму „полковників” у вересні 1930 року, що супроводжуваласягрубим побиттям та нелюдським ув’язненням кількох опозиційних лідерів івідвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року[7 ,185].
Об’єкт дослідження. Об’єктом є політична боротьба Юзефа Пілсудського занезалежність Польщі та його діяльність на чолі Польської держави.
Предметдослідження. Предметом є Юзеф Пілсудський як керівник держави іполітичний діяч.
Мета дослідження. Метою є розкриття ролі політичного, громадського івійськового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові держави, йогоборотьбі за незалежність Польщі та вплив його правління на подальший розвитокПольської держави.
Завдання:
— висвітлити питання політичної ситуації і взаємин держав у Центрально-СхіднійЄвропі;
— показати політичне становище Польської держави на кінець Х1Х початок ХХсторіччя;
— висвітлити політичну діяльність Ю. Пілсудського і його шлях до влади;
— показати Юзефа Пілсудського як керівника держави і визначного політичногодіяча;
- опрацювати наукову таперіодичну літературу по даній темі;
- скласти план написанняроботи;
- скласти список використаноїлітератури.
Методидослідження: Науковий аналіз і синтез, системний підхід, інформаційний аналіз, групування,систематизація і узагальнення матеріалу.
Структура роботи. Дана робота складається із вступу, трьох основних розділів тависновків. Роботу завершує список використаної літератури.
Розділ 1. Політичне становище та національно-визвольний рух уПольщі в кінці XIX-напочатку ХХ сторіччя
1.1 Польща у складі 3-х імперій. Політичне тасоціально-економічне становище країни і зростання національної свідомостіполяків
Польська держава до її занепаду у другій половині сімнадцятого сторіччябула однією з головних європейських потуг, поступаючися лише Франції закількістю населення та Росії за територією. Коли її достатки поменшали, вонавтратила переваги периферійного географічного становища — такого яке дозволяло,наприклад, Іспанії чи Швеції сховатися у надійну та відносно безпечну оболонкутоді, коли їхні заявки на експансію зазнавали поразки. Через більш центральне йзосереджене розташування Польщі вона була приречена на зникнення як держава удругій половині вісімнадцятого сторіччя, радше за поступливіший жереб простогоскорочення у потузі та розмірі.
За розчленування між Австрією, Прусією та Росією ця польська держава булабагатоетнічною, що мала урядування через квазіфедералістичні тадецентралізовані структури дворянства польського та полонізованого литовського,білоруського, українського, німецького і навіть татарського вірменського йвідступницько-єврейського ґатунку. ЇЇ політичні принципи не вимагали анімовної, ані етнічної однорідності: латинська мова була мовою державного функціонування,і каста радше за расу була критерієм доступу до панівних верств. Справді,навіть релігійна однорідність не цінувалася високо аж до останнього передрозчленуванням сторіччя. Отже, тоді коли решта Європи здригалася від релігійнихвоєн та переслідувань епохи після Реформації, Польща користувалася найширшоюмірою релігійної толерантності та свободи за будь-яку іншу країну континенту.Подібна толерантність, хоч і була чудовою й цікавою з культурного погляду,могла бути політичною, перешкодою у добу, коли мова та релігія були будівельнимрозчином та цеглинами державотворення.
Політичне життя у відновленій після 1918 року Польській держав булосильно забарвлене прагненням уникнути повторення помилок, які послаблювалидавню державу: втім, не було одностайності в ідентифікації тих помилок. Чи історичнапомилка Польщі полягала, наприклад, у дозволеній спершу широкій релігійній різноманітностіза тих часів, коли націоналізм був тісно пов'язаний з окремою релігією, абозгодом у відчуженні нею східно-православних та протестантських віруючих черезримо-католицьку винятковість? З політичного погляду чи Польща спочатку буланадто великодушна або ж згодом обмежувальна щодо її непольського населення? Чи ця недооцінка сприяла зростаннюМосковії або ж зазнала по разки, аби придушити її, коли та була ще уразлива? Чиполяки грубо помилилися, відмовившися посадити Габсбурга на свій трон, що малоб ототожнити інтереси тієї династії з долею їхньої держави? Або ж чи вонипомилилися у порятунку Відня від оттоманів, що просто врятувало та збереглоодного з їхніх майбутніх учасників поділу? На міжвоєнні політичні таідеологічні ситуації сильно впливало фактично універсальне польськеусвідомлення таких історичних проблем та їхня невизначеність. Загалом, партіїправих та центристів інтерпретували польську історію як підтвердження їхньоїприхильності до етнічної та релігійної однорідності сучасного суспільства зцентралізованим державним апаратом та зовнішньою політикою особливо пильноюперш за все до загрози німецького екс пансіонізму, спрямованого на схід. Лівіта рух Пілсудського підтримані, зокрема, національними меншинами, читали тусаму історію як приписання до плюралізму та федералізму і як урок, що головнимзовнішнім ворогом для Польщі була Росія.[15,36]
Упродовж сторіччя з чвертю між знищенням незалежно Польщі 1795 року та їївідновленням 1918 року колишня нація дворянства перетворилася у польське spoleczenstwo — термін який традиційно,але неточно перекладається як «суспільство». Spoleczenstwo насправді означало складніше поняттяорганізованої, політизованої, хоч все ж недержавницької спільноти усіх поляків,очолюваної на той час інтелігенцією, яка зберігала (водночас у зміненому вигляді)цінності та манери старої шляхти (або ж дворянства). Справді, нова інтелігенціябула не лише психологічно сильно вкорінена у колишню шляхту, але також великоюмірою походила від неї, оскільки той клас захищався від виродження, що в іншомуразі спричинило б втрату трансформації себе на провідну фракцію інтелігенції.Вихідці з буржуазії та селянства, які також увійшли до інтелігенції,асимілювалися до її норм дворянського походження. Отже, тимчасом, як у сусідніхчехів суто середньовічне дворянство зникло, і нова буржуазія разом з просунутимселянством сформувала політичне лідерство, у поляків стародавня шляхтазбереглася завдяки новоутвореній інтелігенції.
Хоча польські економічні та політичні моделі розвивалися в різнихнапрямах у трьох імперіях-подільниках, поміж якими, було подрібнено spoleczenstwo дев'ятнадцятого сторіччя,той факт, що інтелігенція зберегла однорідний кодекс цінностей та манер імережу соціальних зв'язків попри кордони поділу, був випробуванням величезногозначення. Воно підтримувало, польську історичну та політичну свідомістьупродовж доби поневолення, а також сприяло кінцевій політичній реінтеграції,яка просувалася швидше за економічну в кількох частинах відновленої, незалежноїдержави після 1918 року. Згодом інтелігенція не лише керувала державнимапаратом, але й ефективно контролювала усі політичні партії — байдуже, якимиконтрастуючими були їхні програми. Отже, це була соціологічна, радше ніжорганізаційна, сутність. Не навмисно властолюбна, інтелігенція просто вважаласамо собою зрозумілою свою на загал унікальну придатність для громадськоїдіяльності. Рух за незалежність поєднав інтелігенцію із селянством тапролетаріатом 1918 року, але відтоді інтелігенція блокувала, відхиляла таперехоплювала претензії інших класів на владу і, хоч була чисельно у меншості,обтяжувала себе завданням знову об'єднувати новонароджену польську державу таочолювати її подальший розвиток. Аж з середини 1930-х років селяни та робітникиоспорювали та відкидали це політичне й психологічне домінування частиниінтелігенції, яка на той час була дуже забюрократизована, у державі та в їхніхрухах.[15,45]
Упродовж тривалої доби поділів три окремі сегменти польської націїрозвивали різні політичні та економічні моделі. Поляки у Прусії досягливисокого рівня економічного розвитку протягом дев'ятнадцятого сторіччя, який уПознаньщині та Померанії ґрунтувався на успішному сільському господарстві тапереробній промисловості, а у Сілезії — на гірничовидо-бувній та важкійпромисловості. Вони також досягли високого рівня національної свідомості. Хочай економічно інтегровані У німецький імперський ринок, вони опиралисяполітичній асиміляції і згодом досягли визначного ступеня національноїсолідарності, яка перетнула класові межі. У відновленій Польщі їхній соціальнийстан був більш «буржуазно-капіталістичний», а їхні економічні моделічасто були корисніші за соціалістичні, селянські чи аристократичні, якіпереважали у загалом бідніших зонах, що повернулися з Австрійської таРосійської імперій. У колишніх пруських, західних регіонах селянство, ібуржуазія були економічно підприємливими та передовими. У південних та східнихрегіонах селянство на загал було примітивнішим, а польський середній класскладався переважно з клерикалів та бюрократів, припускаючи, що особливоекономічна буржуазія віддається переважно євреям. Навіть краєвидивіддзеркалювали ці відмінності: у колишніх німецьких зонах часто можна булозустріти маленькі міста, які були зосередженням сільськогосподарської торгівлі,обробної промисловості та вугільних підприємств і ливарень, розсипаних посільській місцевості, тимчасом, як на решті території Польщі нескінченні лани,ліси та села переривалися випадковим містом, що діяло головно якадміністративний та гарнізонний центр.
Політичні партії незалежної Польщі і віддзеркалювали, і, зокрема,поєднували ці регіональні відмінності. Існувало велике розмаїття та помноженняпартій — на 1926 рік було двадцять шість польських партій та тридцять трипартії етнічних меншостей, а тридцять одна з них досягла законодавчогопредставництва. Враховуючи їхню кількість і схильність до поділу злиття тазагальну нестабільність організації, здається, найкраще передбачати їхнюполітику та клієнтуру в широких, радше ніж деталізованих діях, ідентифікуючилише найбільші та найстабільніші партії.
Польська правиця, що походить від зростання цілковито націоналізму іполітичне поєднана з римським католицизмом який усвідомлюється як захисник польськоїдержавності віддзеркалювала багатоетнічні та федералістські традиції давньоїдержави до періоду поділу. Наполягаючи на тому, що лише поляки будуть хазяями увідновленій державі, вона прагнула виключити етнічні меншини — хоча вониналічують понад ЗО відсотків населення — від ефективної участі у політичнійвладі. Вона також воліла, наскільки можливо, культурно полонізувати усіх їх, завинятком євреїв, яких правиця розглядала як неспроможних до асиміляції і які,отже, мають бути позбавлені громадянства. У такий спосіб мало бути створенецілісне польське суспільство. По суті, буржуазна у своєму заклику, правицястверджувала приватне підприємництво, передбачала швидку індустріалізацію,пов'язану з полонізацією усього народного господарства, та наполягала на конституційнійй адміністративній централізації, її провідним ідеологом був Роман Дмовський,її організаційним вираженням -Національно-демократичний рух (НародоваДемокрація). Географічно найуніверсальніша партія міжвоєнної Польщі, народнідемократи були особливо сильні у колишній прусській західній Польщі, уКонгресувці та серед польських урбанізованих островів в українськомуселянському морі східної Галіції. Часто з цими націонал-демократами об'єднувалися,хоч і явно прагнули вважати себе центристами радше за правих, християнськідемократи (Chrzescijanska Demokracja). Ця партія була виразніше клерикальнимрухом, який сповідував християнсько-соціальну ідеологію Rerum Novarum. Він був поширений серед пролетаріатута дрібної буржуазії індустріальної Сілезії.
Ближче до політичного Центру розташовувалася Народно-трудова партія (Narodowa Partia Robotnicza). Вона мала менш і солідну, аледосить значну популярність у подібного електорату Конгресувки.
Найбільш центристською партією з точки зору її політики та розташуванняна парламентській гойдалці була селянська партія «П'яст» (Stronnictwo Ludowe «Piast»).Цю партіюпідтримували головно польське селянство Галіції. Цілковито націоналістична, аотже, періодично пов'язана з правими, вона опиралася здійсненню справдірадикальних земельних реформ, аби білоруські та українські селяни у східнихрегіонах не отримали перевагу за рахунок польських та аби принцип приватноївласності не був підданий небезпеці. Отже, партія «П'яст» вважала закраще задовольняти очікування своїх виборців за допомогою таких засобів, якопікування, громадські роботи та інші види сприяння з боку держави. Це вимагаловід неї намагання завжди бути урядовою партією; справді, під проводом її меткоголідера Вінсенти Вітоса «П'яст» був провідною «брокерською»партією, яка маніпулювала коаліціями впродовж перших років міжвоєнної Польщі.[15,47]
Інша селянська партія — «Визволєніє» (Stronnictwo Ludowe «Wyzwolenie») — була справді лівою, алеполітичне менш ефективною, ніж «П'яст». Вона була сповненою співчуттящодо образ та прагнень етнічних меншин, антиклерикальною та схильною дорадикальної земельної реформи. Так само, як партія «П'яст» булаголовно галіційською, «Визволєніє» також була регіональною партією,але вже у Конгресувці. Ще до глибокої сільськогосподарської депресії, 15березня 1931 року утворилася об'єднана Селянська партія (Stronnictwo Ludowe) внаслідок злиття партії«П'яст», «Визволєнія» та проміжних груп, які в середині1920-х років відкололися від однієї з цих двох материнських партій та буливідомі загалом, як Стронніцтво Хлопське.
Класичними представниками ідеології польської лівиці були Соціалістичнапартія (Polska Partia Socjalistyczna) та спочатку рух Пілсудського. (Тодікомуністи, ототожнювані з історично і тогочасним ворогом Польщі та пов'язані зтим ворогом, аби обстоювати поступку східних окраїн Польщі Радянському Союзові,з підозрою розглядалися більшістю поляків як партія «східна» радше за«ліву».) Соціалісти та пілсудчики, які були одним рухом напередодніПершої світової війни та були тісно пов'язані багатьма ідеологічними,особистими та сентиментальними стосунками упродовж 1920-х років, ототожнювалисяз старими багатоетнічними, федералістичними та толерантними релігійними традиціямидержави, так само як з антимосковськими повстаннями 1794, 1830-1831 та1863-1864 років, які мали на меті відновлення незалежної польської держави.Отже, не лише пролетаріат, але й багато державницьке налаштованих інтелігентівпідтримувало ці два безперечно патріотичних рухи лівих у міжвоєнній Польщі.Соціалісти отримували суттєву підтримку городян в усіх регіонах за виняткомколишньої прусської західної Польщі, тимчасом, як пілсудчики до 1927 року недіяли як окрема партія, а радше як гуртки в кількох партіях, яких вонивикористовували, аби перемогла політика маршала Юзефа Пілсудського. Хочасоціалісти та пілсудчики відрізнялися за соціально-економічною політикою тапоглядами на відносини між виконавчою та законодавчою владами, вони булиспочатку єдині у запереченні цілковитого націоналізму, етнічного шовінізму таклерикалізму правиці.
З цього випливало, що етнічні меншості, які прагнули максималізувати своюузгоджену потугу організацією міцного парламентського блоку впродовж 1920-хроків, довго очікували сприятливішого ставлення радше від лівиці, ніж відправоцентристської коаліції. Втім, після 1930 року українці стали глибоковідчуженими від неадекватного на той час у ставленні до них Пілсудського, аближче до кінця десятиріччя євреї були глибоко занепокоєні повільними, але всеодно ганебними поступками його наступників поширеному тоді антисемітизму.
Зрештою, треба згадати про політичне становище існуючої найвищоїаристократії, яку лякала підтримка лівицею земельної реформи і відмежовувалибрутальний шовінізм і буржуазний політичний підхід правиці. Хоча до 1918 рокуаристократи слугували владі імперій-подільників, хоча вони з того часунамагалися адаптуватися до правил парламентської гри у незалежній Польщі і хочаселянські та робітничі маси могли б у будь-якому разі використати силузагального виборчого права, аби виключити їх з уряду, вони, однак, розглядалисяПілсудським як носії обґрунтовано надпартизанської традиції державної служби,яка повертає назад, до доби старої держави. Він відчував, що ця традиція булаконче потрібна Польщі, яка роздиралася на шмаття безперервною суперечкою партійта фракцій. Невдовзі після захоплення влади у травні 1926 року, аби стриматиочевидну дезінтеграцію держави, Пілсудський встановив сердечні стосунки з цієюаристократією, яка на загал уособлювала державу та чия політична ідеологія буларадше консервативною, ніж правою у загальнонаціоналістичному сенсі. Потім,роздратований усіма політичними партіями, на які він поклав відповідальність застражденну державу, Пілсудський не втримався від висновку, що цей крок мав наувазі та сигналізував про розрив з лівицею, яка раніше була його союзником.
Міжвоєнна внутрішня та зовнішня позиція Польщі великою мірою визначаласяісторичним баченням Юзефа Пілсудського і умисним розладом цього бачення з бокуправиці. Моральний авторитет Пілсудського у міжвоєнній польській політиціпоходив з його успішного керівництва політичною та військовою боротьбоюнапередодні та упродовж Першої світової війни, спрямованою на досягненнявідродження незалежної Польщі. Згодом як глава держави та головнокомандувачзбройними силами у післявоєнні 1918-1922 роки він прагнув за допомогоювійськових зусиль, аби прирізати до відновленої держави широкі східні кордони іяк наслідок багатоетнічну людність, яка була характерна для давньої держави доїї поділу. Ця програма передбачала федеральну конституційну структуру.
Тим часом правиця, яка перед війною менше опікувалася незалежноюдержавністю, ніж економічним та культурним зміцненням польського суспільства,зосереджувала дипломатичні зусилля на переконанні державних діячів Антанти наПаризькій мирній конференції, що визнала лідера правиці Дмовського главоюпольської делегації, аби надати Польщі щедрі кордони з Німеччиною. Водночасправиця використовувала свою внутрішньополітичну силу, аби досягти схваленнясуто централізованої конституції 17 березня 1921 року, яка передбачала, щочастка непольської людності у державі має бути достатньо малою, щоб бутиефективно асимільованою.
Між баченнями Пілсудського та Дмовського польська політика почувалася,наче між двома стільцями. Перший, хоч і не цілком успішний у спробі повернутивсі литовські, білоруські та українські землі, які перейшли від старої державидо Московії, втім, спромігся — завдяки короткочасному післявоєнному та післяреволюційномузанепаду Росії — включити у Польщу просторі східні території з непольськиметнічним забарвленням. Водночас централістський устрій та загалом шовіністичнапозиція прихильників Дмовського відштовхували ці великі меншини, роблячи їхнесхильними до поглинання навіть на політичному рівні. Про культурнуасиміляцію, яка була можливою півсторіччя тому, нині не було й мови. Тим часомРосію не могли постійно не дратувати ці територіальні втрати на користь Польщі.З тих пір як ворожість Німеччини була неминуча — вона була надзвичайнонепримиренною до зобов'язання надати міжвоєнній Польщі «коридора» до Балтійського моря черезПомеранію, а також через індустріальну область Сілезії, — здавалося, з поглядуна минуле, нерозсудливо для Польщі добровільно обтяжувати себе до того жобразою з боку Росії та невирішеної проблемою етнічних меншин, тобто потрійнимкомплексом який потягнув за собою акробатичну та головно безнадійну зовнішнюполітику. Втім водночас у перші ейфоричні роки незалежності тягар цієї проблемине відчувався, оскільки більшість польських — і більшість європейських — політичних лідерів перебільшували міру послаблення Росії — на їхню думку,постійно — війною та революцією. До того ж, віддамо належне Пілсудському, тодіможна було поділяти його скептицизм стосовно того, що вельми небезпечна Росіямогла б змінитися в разі, коли її керівники були переконані, що їхні інтересивиявлялися в інший спосіб.
Уже перше і найважливіше обстоювання суверенітету в новонародженій Польщіу вигляді проекту її конституції виявило прірву між Пілсудським та правицею.Воскресіння незалежної Польщі наприкінці Першої світової війни стало можливимзавдяки незвичайному наслідку війни, яким Пілсудський напрочуд вдалоскористався: поразка усіх трьох учасників поділу Польщі — по-перше, Росії відНімеччини, потім Німеччини та її австрійського партнера від держав Заходу.Пілсудський та його легіонери воювали як союзники Центральних держав до того,як була забезпечена поразка Росії навесні 1917 року. Потім, наполягаючи напольських пріоритетах, вони відмовилися від подальшої співпраці та булиінтерновані до кінця війни. Ця зухвала, удатна та успішна поведінка забезпечилатакий високий моральний авторитет Пілсудському, що він швидко був визнанийлідером держави та головнокомандувачем збройних сил після його повернення уВаршаву з німецького ув'язнення 10 листопада 1918 року. Таким чином, він у тоймомент затьмарив свого правого суперника Дмовського, який підтримував російськіта західні військові зусилля і чия діяльність під час війни була радшедипломатично-політичною, ніж військово-політичною. Польська правиця традиційнобула більш зацікавлена у розвитку модерного суспільства, ніж у незалежній державності;отже, їй хотілося бачити в Російській імперії — bete noire Пілсудського — і щит проти того,чого вона лякається більше — загрози Німеччини польському суспільству, івеличезний ринок для промисловості, що народжується, того суспільства.
На превелике розчарування його друзів з польської лівиці, які сподівалисяв один порух реалізувати земельну реформу, націоналізацію промисловості,соціальне забезпечення, визволення культури від церковного впливу тадемократизацію суспільства, Пілсудський утримався від упровадження диктатурирадикальних реформ і натомість наполягав на тому, що фундаментальні соціальнізміни не можуть ініціюватися лише обраною законодавчою владою. Відповідно дотого він погодився на ранні вибори до Установчої Асамблеї, яка 20 лютого 1919року проголосила себе суверенною владою та одноголосно затвердила Пілсудськогокерівником держави, що стало посадою обмеженої влади, та головнокомандувачем,що лишалося на позиції великої держави. Очевидна самостриманість Пілсудськогопротягом цього періоду може тлумачитися або як прояв виразного почуттядемократичної відповідальності, або як сподіваний (але неуспішний) маневрвивільнитися від усіх партизанських та ідеологічних успадкувань та за допомогоюцього зробити з себе посередника між кількома політичними фалангами, яких вінсподівався вивести з глухого кута виборів до Установчої Асамблеї.
Правиця, втім, вийшла з цих виборів як найміцніша фаланга, але не бездостатньої переваги, аби дати Польщі стабільний уряд. Таким чином, які б небули сподівання та наміри Пілсудського, вибори були передчасні та започаткувалисім з половиною років партійної анархії й крихких коаліцій, аж поки Пілсудськийзакрив цю болісну добу новим захопленням ефективної влади за допомогоюперевороту у травні 1926 року. Ефективність Установчої Асамблеї як потенційногодвигуна національного єднання серйозно піддавалася ризику ab initio тією обставиною, що її вибориобмежувалися районами під польським контролем на початку 1919 року, а згодомпоширилися (за змінним графіком) на колишні прусські провінції та на деякіпівнічно-східні місцевості. Таким чином, великі білоруська та українськаменшини на сході, чиє входження у Польщу не було визначене до 1921 року, небули представлені в процесі творення конституції — так само сусідняЧехословаччина виключила її численні німецьку та угорську меншини з подібногопроцесу. До того ж, ці польські вибори відбувалися там, де невдовзі протягомтрьох років проходили головні битви, у регіонах, політичне роз'єднаних понадсторіччя, і характеризувалися великими пристрастями та безладдям, жахливим розмаїттямсписків, значною адміністративною некомпетентністю (але не тиском) та частимипорушеннями у таких речах, як право на обрання, складання таблиць та перевірка.Система була пропорційною та заплутаною: з'ясувалося, що у виборах узяли участьпонад 70 відсотків електорату, який міг бути обраний (чоловіки та жінки вікомпонад двадцять років). Парламентські об'єднання ділилися та зливалися кількаразів протягом приблизно чотирьох років, коли ця Установча Асамблея збираласяна засідання. (Християнські демократи та комуністи, втім, не відрізнялисявідповідно від націонал-демократів та соціалістів 1919 року і, отже, входили доданих стосовно цих партій).[21,47]
1.2 Розгортання боротьби за національне відродження ідержавну незалежність Польщі
Головним досягненням Установчої Асамблеї було згуртування нації у рідкиймомент солідарності під час літньої кризи у польсько-радянській війні 1920року, коли армії Пілсудського, відкинуті після спроби подолати РадянськуУкраїну навесні, зайняли оборону під Варшавою і врешті-решт перемогли. Головнаневдача Асамблеї полягала в тому, що вона погано упоралася з найбільш специфічним завданням — складанням проектуконституції. Правиця остерігалася, що Пілсудський, якого вона ненавиділа як колишньогосоціаліста та нинішнього поборника ідеї «нянчення» етнічних меншин,міг стати президентом після того, як зажив слави видатного героя польського воскресіннянезалежної державності, і тому вирішила кроїти конституцію на свій кшталт. Вонавикористовувала свою потужну позицію в асамблеї, аби одарити країну вихолощенимпрезидентством та всемогутньою законодавчою владою. Основні урядові інституції Польщів такий спосіб створювалися ad personam — фатальна політична процедура.Особливу шкоду для президентських амбіцій, які міг плекати Пілсудський, містиластаття 46, яка робила президента номінальним керівником збройних сил,забороняла йому здійснювати командування під час війни. За іронією, так само якправиця в 1919-1921 роках порушила власну загальну ідею стосовно сильної виконавчоївлади і з остраху перед Пілсудським здійснила знекровлення президентства якінституції, у травні 1926 року лівиця, тримаючи образу на політику перевагиправоцентристської коаліції у законодавчій владі, допомогла тому-такиПілсудському здійснити військовий переворот проти парламентських інституцій, якийлівиця в принципі захищала. 20 грудня 1920 року та сама коаліція лівиці, центрута національних меншин 298 голосами проти 221 обрала президентом засновникакооперативної системи Польщі Станіслава Войцеховського. Переможна коаліціялуснула невдовзі — після того, коли Вінсенти Вітос пішов на партнерство своєїселянської партії П'яст з правицею навесні 1923 року. В усякому разі обранняВойцеховського було вже певною мірою поступкою інших партій правиці, якарозглядала його принаймні кандидатом, що викликав спротив поза її лавами.
Посада Войцеховського була слабкою подобою французького президентства зачасів Третьої республіки. Обраний терміном на сім років, президент бувпозбавлений як законодавчої ініціативи, так і права вето, і міг би розпуститисейм лише за згоди трьох п'ятих загальної кількості 111 сенаторів у присутностіпринаймні половини з 444 депутатів сейму, а сенат у такий спосіб одночаснорозпускає себе. Насправді, ці норми для розпуску президентом не були практичнозастосовані, і їхня недієздатність перетворилася на важливий фактор, якийпосприяв кризі 1926 року. Так само недіючим було право сейму розпуститися двоматретинами голосів.[21,71]
В дійсності, виконавча влада лишалася за кабінетом міністрів, який бувпідпорядкований більшості сейму. Велика кількість партій та їхня схильність дорозколу, надзвичайне маневрування навколо посад та часті зміни партнерів робилитаку більшість напрочуд нестабільною. Міністерські перестановки, отже, теж буличастими. Уряд, який Пілсудський усунув під час перевороту в травні 1926 року,був чотирнадцятим урядом Польщі з листопада 1918 року, не кажучи вже проперетасування міністерських портфелів в одному уряді.
Ця нестабільність призводила до послаблення міністрів стосовно і допартійних лідерів, і до окремих депутатів. Міністр, часто настількишвидкоплинний на посаді, що нездатний ознайомитися адекватно з роботою своговідомства, був нерідко заляканий лідером своєї партії аж до перетворенняполітики міністерства та його персоналу на оплот партії. Депутати-індивідуали,які діяли провідниками для могутніх інтересів та виборців, безсоромнозастосовували тиск і на міністрів, і на державних службовців. У свою чергу урядмав намагатися гарантувати підтримку депутатів за допомогою поміркованоговикористання кредитів, ліцензій на експорт та імпорт, оренду землі, лісовіконцесії, управління алкогольною та тютюновою монополіями. За іронією долі, тідепутати, які, з одного боку, звичайно перевищували свою владу хронічнимивтручаннями у справи адміністрації, мали водночас уникати своєї основноїзаконодавчої та бюджетної відповідальності за допомогою надмірного звертання доделегованих повноважень та до ретроспективного законодавства економічного таподаткового відхилень урядом. Брутальний та сильний партизанський тиск погіршувавзагальне політичне падіння та доводив до краю боязкість міністрів.[21,65]
Поки корупція та запроданство були, очевидно, не настільки поширені,наскільки вважала громадська думка, саме це переконання в їхній повсюдностівиявилося фатальним для панування політичного ладу. За станом на 1926 рік сейм,хоч і був обраний на основі загального виборчого права, не контактував згромадськістю, яка потребувала сильнішої та дисциплінованішої влади. Тим, хтоотримав вигоду від цього падіння престижу законодавчої влади зокрема іпарламентської політики загалом, був Пілсудський, який у травні та липні 1923року вперто дотримувався своєї попередньої відмови від президентства,поступившися своїми військовими обов'язками та обравши виключну політичнусамітність.
Пілсудський спричинив відставку з усіх посад його складу 28 травняправоцентристського коаліційного уряду, де лідер П'ясту Вінсенти Вітос бувпрем'єр-міністром, а націонал-демократи мали найважливіші портфелі та задавалиполітичний тон. Ця відставка утамувала голод селян з приводу радикальноїземельної реформи, а невдала спроба уряду протистояти катастрофічній інфляціїспричинила серйозне безладдя та призвела до падіння цього уряду 14 грудня 1923року. Він був замінений позапартійним кабінетом міністрів на чолі з фінансовимекспертом Владиславом Грабським, який був тісно зв'язаний знаціонал-демократами.
Суміш політиків та експертів (кабінет Грабського керував головно задопомогою делегованих повноважень) таким чином вказувала на послаблення владита престижу законодавчого органу. Кабінет рішуче змінював валютну та банківськусистеми, заступаючи безнадійно піддану інфляції марку злотим на золотій основі;уряд твердо збирав податки та енергійно впроваджував індустріалізацію. Але йогопідірвало падіння на світовому ринку цін на три головних продукти польськогоекспорту — вугілля, лісоматеріали та цукор — і початок з 15 червня 1925 рокутарифної війни Німеччини проти Польщі. За цих обставин програма Грабськогопоєднання промислового розвитку з фінансовою стабілізацією виявиласянеспроможною, і черговий наїзд на злотий разом із суспільним неспокоєм змусилиуряд 14 листопада 1925 року піти у відставку. Падіння уряду було широкоінтерпретоване як поразка не лише демократії, але навіть напівдемократії,оскільки демократія, вважалося, вже зреклася разом з поступкою законодавчоївлади широких декретних прав Грабському на початку терміну дії його уряду.
Тоді розкрутилася нова інфляційна спіраль, і шалено зросло безробіття.Суспільне розчарування було глибоким; великі жертви останніх двох роківвиявилися марними. Але хоча Пілсудський виграв у цій атмосфері кризи такатастроф, його час ще не прийшов; політичні партії наважилися ще на однуспробу широкої парламентської коаліції. 20 листопада 1925 року був сформованийкабінет на чолі з міністром закордонних справ попереднього уряду Грабськогографом Александером Скржинським.[9,120]
Зловісним був спосіб формування кабінету Скржинського. Парламентськілідери п'яти партій, членів коаліції — націонал-демократичної, християнсько-демократичної,селянської П'яст, національно-трудової та соціалістичної (селянська партіяВизволєніє була єдиною основною польською групою, яка ухилилася від участі абопідтримки) — розподілили портфелі, а потім запросили Скржинського як непартійнулюдину очолити цей кабінет. Прем'єр-міністр, який зберіг також портфельміністра закордонних справ, був фактично сторонньою людиною у власному уряді.Він був зобов'язаний своїм становищем тому факту, що партійні лідери недовіряли один одному достатньо, аби зголоситися на видатну політичну фігурупрем'єр-міністра, та тому очікуванню, що його добра репутація на Заході (вінпристосував зовнішню політику Польщі до системи Локарно) могла б полегшити тампошуки позичок та кредитів Польщі. Відома як уряд «національної згоди»,ця п'яти- партійна коаліція була особливо недоречною, тією, що складалася зпартій, які дотримувалися діаметрально протилежних податкових та економічнихтеорій у ситуації нагальної та сильної податково-економічної кризи.Націонал-демократи наполягали на посадах міністрів фінансів та освіти (що булиі вирішальні для економічної політики і для політики стосовно етнічних меншин)як ціну за входження у кабінет міністрів. З іншого боку, соціалістивизначилися, аби витискати з уряду витрати на стимулювання торгівлі та підвищеннядобробуту через міністерство громадських робіт та міністерство праці тадобробуту. Хоча призначення військовим міністром одного з протеже Пілсудськогоздобуло його прихильність, цей кабінет був надто розірваний внутрішнімисуперечностями, щоб займати сильну позицію в будь-якому спірному питанні абоуникати остаточного розколу.
У березні та квітні 1926 року курс злотого впав. Багато банків зазналифіаско, оскільки вклади панічно забиралися. Третина промислової робочої силистала безробітною, і це без урахування виходу молоді на ринок праці або кількохмільйонів «надлишків» сільських злидарів. Демонстрації безробітних табунти з людськими жертвами траплялися у багатьох містах. Вимоги ввестидиктатуру стали поширенішими та відвертішими, і навіть ті, хто опирався цьомусуворому засобу, домагалися перегляду конституції, аби посилити президента танадати йому дійової влади для розпуску законодавчої влади.
Міністр фінансів, націонал-демократ, наполягав на цілковито дефляційнійполітиці стосовно кризи. Він роз'єднав автоматичне співвідношення заробітноїплати та цін (скасування надбавки за вартість життя), звільнення 18 000—25 000залізничників та жорстке скорочення (приблизно на 35 відсотків) компенсаційнихвиплат хворим, інвалідам та людям похилого віку. Він також підняв усі податки,за винятком податку на реальну власність, на 10 відсотків та запровадивподушний податок у п'ять злотих на особу. Ціни на газ, електрику, пальне, сіль,тютюн, сірники та алкоголь зросли з тим, щоб відповідні державні підприємствата монополії стали економічно життєздатними.
Соціалісти також прагнули збалансувати бюджет, але не безсоромно зарахунок робітників, службовців та державних чиновників. Соціалісти зазналиподвійних утруднень. Спочатку вони пропонували зменшити витрати скороченнямвартості утримання поліції та армії, але відмовилися від останньої пропозиціїна вимогу свого колишнього товариша Пілсудського, якого багато з соціалістівдосі вважали одним з них. Також спочатку вони погоджувалися на тримісячнескорочення у надбавці за вартість життя державним службовцям, але, знітившисявід тиску комуністів на свою лівицю та від ображеної відповіді тих вражених,вони відмовилися наприкінці березня продовжувати цю поступку. Потім вонивимагали також негайних масштабних вкладень у будівництво та промисловість, абизмінити криву безробіття, так само як тяжке оподаткування капіталу та суттєвезбільшення податку на реальну власність. Коли націонал-демократи відмовилисяобговорювати таку політику, маршал (спікер) сейму 18 квітня 1926 року скликавнадзвичайну конференцію політичних лідерів, яка виявилася невдалою. Дебати булискоріше формальними, ніж справжніми, після того як кожна сторона протягомкількох днів мала застереження, що не повинна піти. Зазнавши поразки у спробізамінити податково-економічну програму правиці своєю соціалісти 20 квітнявідкликали своїх міністрів з уряду.
Наступного дня Скржинський повідомив президента Войцеховського провідставку всього свого кабінету, але той переконав Скржинського відстрочити цейкрок до того, як проект бюджету на травень-червень буде прийнятий сеймом абиуникнути урядового вакууму протягом критичного часу першотравневих робітничихдемонстрацій. Лідери правиці та центру, які вели переговори між собою пропоновлення коаліції 1923 року, наполягали, аби Скржинський замінивміністрів-соціалістів, що вибули, членами своїх партій та подовжив діяльністьуряду на такій реконструйованій основі. Втім, водночас Скржинський бувпереконаний, шо Польщею не можна керувати проти волі Пілсудського та соціалістів.Отже, він тимчасово перерозподілив попередні портфелі соціалістів нанепартійній та «діючій» основі, і після того, як Першотравень, таксамо, як і національне свято 3 травня, мирно минули, і пройшов проект бюджетуна травень-червень, Скржинський подав у відставку 5 травня 1926 року, поклавшипочаток останній й найжорстокішій урядовій кризі парламентської доби.
Лідери правиці та центру знехтували скептицизмом Скржинського та іншихдержавних мужів, що рефлектували, стосовно можливості урядування в Польщі протиі Пілсудського, і соціалістів та ігнорували також той факт, що законодавчавлада, в якій вони керували, спираючися на арифметичну більшість, вже невіддзеркалює політичних настроїв громадськості, роздратованої хронічнимикризами, їхнє формування ще одного коаліційного кабінету на чолі з Вітосом 10травня та одночасні їхні натяки на радикальне видалення їхніх ворогів здержавного апарату спровокувало насильницький випад у відповідь з бокуПілсудського та лівиці 12—14 травня 1926 року. Відтоді Пілсудський бувпереконаний, що надавав партійній системі досить часу, аби виправитися, і щойого більше не можуть засуджувати за передчасне або непотрібне, або простосамовдоволене захоплення влади.
На додаток до цього нещасливого опису парламентського виродження, двіінших групи проблем — організація армії та зовнішня політика — торували шлях доперевороту Пілсудського.
Розділ 2. Здобуття незалежності Польщі та становленняПольської держави
2.1 Перша світова війна, плани великих держав щодо Польщі тареакція поляків на початок війни
Влітку 1914 р. з початком військового конфлікту між центральнимидержавами і країнами Антанти постала реальна можливість об'єднання польськихземель і відновлення польської державності під егідою одного звоєнно-політичних блоків. Відповідно до орієнтації польські політичні сили вроки світової війни утворювали різноманітні союзи і коаліції.
На перемогу Антанти орієнтувалась Національно-демократична партія (НДП —«ендеки») та її прихильники, що утворили Польський національнийкомітет (ПНК). Восени 1917 р. його було визнано Францією, Англією, Італією іСША як уряд майбутньої польської держави. Ставку на Австро-Угорщину робилигалицькі партії і частина Партії польських соціалістів (ППС — фракція).Пронімецької орієнтації дотримувалось угруповання ППС на чолі з Ю.Пілсудським,Польське стронніцтво людове (ПСЛ), Національний селянський союз та іншіоб'єднання.
Хід війни не виправдав жодного з розрахунків і лише перемога Антанти та США на заключному етапі війни дозволила,політичним силам зайняти більш визначену позицію щодо «польськогопитання». Тим більше, що право поляків возз'єднатися і відновити польськудержавність визнавали Тимчасовий, а згодам більшовицький уряд Росії.Необхідність створення польської держави із виходом до моря підкреслювалась упрограмі миру американського президента В.Вільсона від 8 січня 1918 р. іспільній червневій декларації глав урядів Англії, Франції та Італії.
Восени 1918 р. за умов успіхів польського національного руху, глибокоїполітичної та економічної кризи, що охопила наприкінці світової війни Німеччинута Австро-Угорщину, революційних змін в Росії, активізувалась боротьбаполітичних сил за владу. Наприкінці жовтня 1918 p. галицькі партії створили в КраковіПольську ліквідаційну комісію (ПЛК), яка перейняла від окупаційних органівповноваження в Західній Галичині. Народна рада виникла в Тешинській Сілезії. Узалишеному австрійськими військами Любліні 5 листопада за активної участі лівихсоціал-демократів, соціалістів, Бунду, профспілок, лідери яких мали багаторічніконтакти з російськими більшовиками, постала Рада робітничих депутатів.[9,129]
На противагу люблінській Раді 7 листопада було сформовано Тимчасовийнародний уряд на чолі з галицьким соціалістом І.Дашинським. Того ж дня вурядовому маніфесті «До польського народу» декларувалось утвореннядемократичної парламентської держави — Польської народної республіки. Разом ізповаленням Регентської ради, яка з вересня 1917 р. репрезентувала польськувладу на окупованих німецькими військами територіях, заявлялось про намір урядунаціоналізувати найважливіші галузі економіки, велику земельну власність,провести аграрну реформу, реорганізувати адміністративну систему і освіту,ввести 8-годинний робочий день, розвивати соціальне законодавство тощо.
Водночас німецькі політики, навіть за умов завершення Першої світовоївійни, намагались не втратити контроль над процесом відновлення польської державностіі зробили ставку на Ю.Пілсудського — визнаного авторитету серед поляків. Вжепісля підписання Комп'єнського перемир'я, 14 листопада у Варшаві Регентськарада передала йому всі державні повноваження і невдовзі самоліквідувалася. Тодіж був сформований новий Тимчасовий уряд на чолі з соціалістом Є.Морачевським.Влада цього уряду була визнана ПЛК, Народною радою Тешинської області. Згіднодекрету від 22 листопада про організацію тимчасової верховної влади, підписаногоЄ.Морачевським і Ю.Пілсудським, останній оголошувався Начальником держави іповинен був здійснювати «вищу владу у Польській республіці» доскликання Установчого сейму. Визначені повноваження Ю.Пілсудського —призначення уряду, затвердження бюджету і законодавчих актів у формі урядовихдекретів, повнота військової влади, наближались до диктаторських.
Увага уряду була приділена як встановленню контролю у провінціях, так іпершочерговим соціально-економічним перетворенням. На 26 січня 1919 р.призначено вибори Установчого сейму і затверджено порядок їх проведення наоснові загального, рівного, пропорційного виборчого права й таємногоголосування. Активізувались воєнні дії проти Західно-Української Республіки(ЗУНР), що призвели до окупації Східної Галичини у липні 1919р.
Зважаючи на нестійкість політичного становища нової держави, яка неотримала визнання держав-переможниць, і необхідність досягнення порозуміння з проантантівськимПНК в Парижі Ю.Пілсудський вдався до поступок. В середині грудня були розірванідипломатичні відносини з Німеччиною, а в ході переговорів з прибулими доВаршави представниками Антанти і США домовлено про зміну уряду. 16 січня 1919 р. главою новоствореного заучастю ПНК кабінету став один з лідерів ендеків, всесвітньо відомий піаністІ.Падеревський. Представники ж Ю.Пілсудського поповнили ПНК, що став офіційноюделегацією країни на Паризькій мирній конференції. Розпочалась смуга визнанняПольщі з боку країн світу.
Перші вибори на території Польщі відбулись у визначений строк — 26 січня1919 р. лише на території Королівства Польського і Західної Галичини. У ходіприєднання територій додаткові вибори проводились на протязі наступних 14місяців. Перемогу на них здобули праві політичні сили, що утворили в сеймікоаліцію — Народно-національний союз. Ліву фракцію сейму складали депутати відпартій, що недавно підтримували «народні уряди» та вибороли третинуголосів виборців. Селянські партії, які обстоювали проведення аграрної реформи,сформували фракцію Центр. Чимало мандатів і 11% голосів виборців здобулипартійні структури, що репрезентували національні меншини.
Одним з перших Установчий сейм прийняв закон про тимчасову організаціювлади, так звану Малу конституцію, яка мала діяти до прийняття Основногозакону. Суверенною законодавчою владою з правом прийняття законівпроголошувався Установчий сейм. Йому підкорялися всі органи виконавчої влади,начальник держави, уряд. Представником держави і вищим виконавцем рішень сеймуу цивільних і військових справах" визнавався начальник держави,позбавлений законодавчої ініціативи. Він же репрезентував державу в міжнароднихстосунках. Крім конституційного питання у липні 1919 р. сейм затвердив основніпринципи аграрної реформи, прийняв закон про 46-годинний робочий тиждень напромислових підприємствах, про обов'язкове страхування та інші. Також депутатипильно стежили за становленням польських кордонів.
Західні кордони Польщі були визначені Версальським мирним договором (28червня 1919 p.). Вона отримувала район Познані ічастину Західної Пруссії з Торунем. Ці землі утворювали коридор, який дававПольщі вихід до Балтійського моря. Місто-порт Данціг ставав вільним містом підконтролем Ліги Націй (ЛЯ). У спірній південній частині Східної Пруссії(Мазурах) і Верхній Сілезії вирішено провести плебісцит. У першому випадкуНімеччина легко здобула перемогу в ході опитування 11 липня 1920 р. ЩодоВерхньої Сілезії проблема виявилась набагато складнішою. Лише після втручанняЛН Німеччина отримала північну і західну частину цієї області, а рештадісталася Польщі .
У тривалу суперечку між Польщею і Литвою з приводу Віленщини втрутиласяВерховна рада союзних держав, яка у липні 1920 р. рекомендувала віддатилитовцям Вільнюс та навколишні райони. А потім його було зайнято ЧервоноюАрмією в ході радянсько-польської війни 1920 р. й одразу передано Литві задвосторонньою домовленістю. Проте в жовтні цього ж року поляки захопили Вільнюсі Віленщину, а невдовзі включили їх до складу польської держави .
Затягнулось також становлення польсько-чехословацького кордону вТешинській Сілезії, населеній переважно поляками. У липні 1920 р. конференціяпослів Антанти поділила її навпіл, залишивши Чехословаччині шахти Остравськогобасейну. Набагато складнішим виявилось питання про східні кордони Польщі, якезаймало одне з центральних місць в її зовнішній політиці.
Розраховуючи на підтримку західних держав, чимало польських політиківжадали повернення до кордонів 1772 р. і утворення під егідою Польщі федераціїсхідноєвропейських народів на противагу більшовицькій Росії. Разом із воєнноюкампанією проти ЗУНР поляки розгорнули воєнні дії проти більшовиків, і в травні1919 р. їхній кордон сягав аж до Мінська та Бобруйська.[20,36]
Наприкінці року союзники в черговий раз визнали за необхідне встановитисхідний кордон Польщі, а утворена Паризькою мирною конференцією комісія упольських справах визначила межі цих територій. 8 грудня 1918 р. французькийпрем'єр Ж.Клемансо оприлюднив офіційну волю Антанти: кордон мав проходити черезГродно, Ялівку, Немирів, Брест-Литовський та на схід від Перемишля. Зі свогобоку радянська сторона 22 грудня запропонувала Польщі мир на основі цілковитоїнезалежності та зобов'язання не переходити лінії, на яких стояли польські війська.
Польський уряд І.Падеревського відкинув як радянські пропозиції, так ізапропонований Антантою кордон. 21 квітня 1920 р, у Варшаві підписановійськово-політичний договір з урядом Директорії. Польща визнавала українськимитериторії до кордонів 1772 р., а УНР погодиласьна приєднання до Польщі Східної Галичини, Західної Волині та частини Полісся.Додаткова військова конвенція передбачала взаємне порозуміння військовогокомандування обох країн на випадок спільної акції польсько-українських військпроти більшовиків.
26 квітня 1920 р. польські війська і дивізії Петлюри рушили в Україну згаслом: «За вашу і нашу свободу!». Добре організованапольсько-українська армія прорвала лінію фронту більшовицьких військ і 7 травнявступила в Київ. Проте більшовики зібрали резерви і розпочали контрнаступ. Потижневі важких боїв на Південно-Західному фронті лінія оборони польських військ5 червня була розірвана і Перша кінна армія вийшла в тил 3-і польської армії.10 червня польські експедиційні війська почали відступ. На середину липнябільшовики перейшли Збруч й зайняли частину Галичини. У Тернополі був створенийуряд Галицької Радянської Соціалістичної Республіки під головуванням більшовикаВ.Затонського.
Водночас війська Західного фронту під орудою М.Тухачевського швидкиммаршем просувались на Варшаву. Тоді ж, ЗО липня у захопленому Бєлостоці завказівкою Москви утворився Польський революційний комітет (Польревком), доскладу якого увійшли відомі більшовики Ф.Дзержинський, Ф.Кон, Ю.Мархлевський,Ю.Уншліхт. Нова влада за активної участі секції Комінтерну — Комуністичноїробітничої парти Польщі (утворена в грудні 1918 р. на основі об'єднанняліворадикальних сил) розпочала націоналізацію промислових підприємств,конфіскацію поміщицьких маєтків, формування польської Червоної Армії. Ціперетворення викликали паніку у польському суспільстві. Взагалі похід ЧервоноїАрмії у Польщу і започатковані Польревкомом «нововведення» повиннібули, на думку керівництва Комінтерну, прискорити революційний процес у Польщіі підштовхнути ходу світової пролетарської революції.
Внаслідок успішних дій кіннотників С.Будьонного і армії М.Тухачевськогопольська держава опинилась перед лицем смертельної загрози. З Варшави булоевакуйовано всі урядові служби та дипломатичні місії. Військові поразки ізагострення внутрішньополітичної ситуації викликали появу надзвичайного органу— Ради оборони держави, наділену всією повнотою законодавчої, виконавчої івійськової влади.
Польський уряд звернувся до союзних країн по допомогу. Відповідно дорішень Верховної ради держав Антанти англійський міністр закордонних справ лордД.Керзон запропонував 12 липня Росії укласти перемир'я, зупинивши війська за 50км на схід від лінії, визначеної ще в грудні спеціальною комісією (лінія Керзона). Більшовики не погодились і зажадалипрямих переговорів з Польщею, хоча британський уряд погрожував блокадою.
У середині серпня сталося «диво на Віслі» — радянські військабули зупинені на підступах до Варшави, і при матеріальній підтримці західнихдержав поляки перейшли у контрнаступ. 12 жовтня були підписані попередні мирнідомовленості: Польщі відходили землі Західної України та Західної Білорусії, апольський кордон встановлено на 150 км на схід від «лінії Керзона».Ці попередні умови перетворені на остаточні Ризьким мирним договором від 18березня 1921 р. Ще раніше, в січні 1921 р. був підписаний договір про союзПольщі і Франції.[13,17]
Дворічний конституційний процес, започаткований скликанням Установчогосейму, завершився прийняттям 17 березня 1921р. Конституції Польської республіки, якабула результатом компромісу між правими і лівимиполітичними силами. Згідно Основного закону носієм верховної влади визнаваласьнація — сукупність всіх громадян польської держави. Конституцією затверджувавсяпринцип розподілу функцій між кількома органами: законодавчими (Сейм і Сенат),виконавчими (президент і уряд), судовими (незалежні суди). Безпосередні зв'язкиз нацією як носієм суверенітету передбачалися лише для законодавчої владишляхом прямих загальних виборів. Парламент країни наділявся виключним правомвидання законів, а також обіймав функцію контролю над виконавчою владою черезВищу палату контролю.
Глава держави (президент) обирався на спільному засіданні палат терміномна 7 років. Він керував органами виконавчої влади, стежив за виконаннямзаконів, скликав Сейм і Сенат, призначав главу уряду. В організації державноїадміністрації конституція проголошувала принцип децентралізації шляхоммісцевого самоврядування на рівні гмін, повятів і воєводств. Розпорядчі іконтрольні функції самоврядування (ради і сеймики) створювалися шляхом виборів.
Конституція проголошувала широкий спектр громадянських прав і політичнихсвобод, встановлювала важливі соціальні норми. Передбачалось існуваннягромадянських і релігійних організацій, навчальних закладів для національнихменшин. Також основний закон визначав, що римо-католицька церква «посідаєв державі провідне місце серед рівноправних віросповідань». Введення в діюКонституції 1921 р. завершило процес формування польської державності за зразкомпарламентської демократії.
Економічне становище Польщі в період повоєнної стабілізації було вкрайважким, і ще довгий час відчувались наслідки воєнних дій та окупації. Рівеньвиробництва продукції промисловості на початку 20-х років зупинився на позначці30%, а збір зернових не перевищував 40% довоєнного рівня. Зовнішня торгівлязанепала. В країні панували інфляція, безробіття, зубожіння частини населення.За перших три повоєнних роки з країни емігрувало понад 300 тис. чоловік.Труднощі поглиблювалися колоніальним характером польської економіки,розірваними зв'язками та економічною війною Німеччини проти Польщі.
Вихід з економічної скрути польське суспільство пов'язувало із розвиткомпарламентської демократії на основі конституції 1921 р. Це зумовило політичнуактивність населення і партій напередодні парламентських виборів, призначенихна листопад 1922 р. Праві партії (християнські демократи, ендеки) створиливиборчий блок Християнський союз національної єдності — «Хієна», якийдомагався полонізації країни за рахунок дискримінації національних меншин,проводив виборчу кампанію під клерикальними, шовіністичними гаслами. Зсамостійними програмами в передвиборчій кампанії взяли участь ПСЛ-П'яст,ПСЛ-Визволенє, ППС, Блок національних меншин, компартія.
За результатами голосування жодне угруповання не здобуло необхідноїбільшості ні в Сеймі, ні в Сенаті, хоча найбільшу кількість депутатськихмандатів — 38% здобули партії «Хієни». Після кількох турівголосування першим президентом Польщі став представник ПСЛ-Визволенє професорГ.Нарутович, що належав до однієї з масонських лож. 14 грудня Ю.Пілсудський,який відмовився балотуватися на президентську посаду, передав владуновообраному главі держави, але його через кілька днів було вбито. Другі виборизакінчились обранням С.Войцеховського.
2.2 Державний переворот у травні 1926 р. Встановлення режиму«санації»
Надзвичайна політична строкатість депутатського корпусу, відсутність усеймі постійної більшості ускладнювали розробку принципів державної політики йобмежували маневри польських урядів в період після виборів 1922 р. Цепризводило до частої зміни виконавчих структур й обумовило політику держави, щобазувалась на прийнятті компромісних рішень між політичними силами. Проте, якправило, вони мали короткотерміновий ефект.
Наслідком цієї специфічної рівноваги став прихід після соціальнихкатаклізмів кінця 1923 р. нового непарламентського кабінету на чолі звченим-економістом В.Грабським, який отримав надзвичайні повноваження щодокорекції податкового законодавства, отримання зовнішніх позик, реформуваннягрошової системи. Енергійними і послідовними заходами йому вдалося зупинитиінфляцію, стабілізувати державний бюджет, ввести нову національну валюту —злотий. Проте впорядкування фінансової системи виявило інші прогалини польськоїекономіки, яка потребувала докорінної перебудови. Технічна відсталість і низькапродуктивність промисловості призвели до втрати конкурентоздатності назовнішніх ринках. Протягом 1925 р. відбулось скорочення промисловоговиробництва, що супроводжувалось ростом безробіття і погрожувало соціальнимикатаклізмами в суспільстві.[13,17]
У грудні 1925 р. після тривалих дебатів Сейм прийняв закон про виконанняаграрної реформи, яка передбачала щорічне парцелювання 200 тис. гектарівземельної площі. Але часткова перебудова сільського господарства, хиткаекономіка якого визначалась ринковим попитом на його продукцію, не призвела докардинальних змін і лише послабила аграрну проблему.
Протягом першої половини 20-х років дестабілізуючим фактором, з яким малирахуватися президент, уряд і польські законодавці, було становище та праванаціональних меншин у східних регіонах. Виконавчою владою не було знайденовирішення цього питання, а спроби розрядити напруження шляхом запровадженнянаціональних мов у судочинство, адміністративні органи і навчальні закладиочікуваних результатів не дали. Каральні ж заходи Корпусу охорони прикордоннямали короткочасний ефект і дише посилювали національні антагонізми.
Через заключенияЛокарнських угод,що залишали ваймарській Німеччині свободу рук на Сході, погіршилося міжнароднестановище Польщі. Після призупинення у 1925 р. імпорту польського вугіллярозпочалась багаторічна «митна війна» з Німеччиною, що боляче вдарилапо польській економіці. З країни відбувався відтік валюти, розпочався новийвиток інфляції, що дало привід до відставки у грудні 1925 р. кабінетуВ.Грабського.
Водночас економіка Польщі ввійшла в смугу економічної кризи, що посилиласоціальну і політичну нестабільність у суспільстві, стала підґрунтям широкогоневдоволення загалу політикою правоцентристських урядів. Проблема замінидержавної системи перейшла із області теорії в практичну площину, колипідвищений інтерес суспільства викликали позапарламентські методи управління.
Політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересахЮ.Пілсудський та однодумці маршала, що розпочали підготовку захоплення влади.Із призначенням Л.Желіговського військовим міністром на ключові посади в арміїповернулися раніше усунені пілсудчики, за рахунок державних коштів розпочалось озброєнняі оснащення загонів Стрілецького союзу, який перетворився у своєрідну160-тисячну приватну гвардію Маршала. Для залучення нових союзників Пілсудськийна початку 1926 р. провів серію консультацій з керівництвом різних політичнихпартій.
Увечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів. ДоВаршави почали стягуватися вірні Ю.Пілсудському військові підрозділи, щобпродемонструвати підтримку маршалу і примусити піти у відставку уряд В.Вітоса.Проте президент республіки відкинув вимоги заколотників, а вірні присязівійська вчинили їм опір. Демонстрація сили несподівано для її організаторівпереросла у збройну боротьбу, перевагу в якій здобув Ю.Пілсудський та йогооднодумці. 15 травня уряд В.Вітоса і президент С.Войцеховський склали свої повноваження.
31 травня 1926 р. на об'єднаному засіданні палат парламентуЮ.Пілсудського було обрано президентом країни. Легітимізувавши тим самимпереворот з боку народних обранців, він, щоб зберегти свободу своїх подальшихдій, відмовився обійняти посаду глави держави. На його пропозицію в крісліпрезидента опинився маловідомий політик, особистий друг маршала професор І.Мосьцицький.
Для контролю державних інституцій в серпні 1926 р. сейм вніс поправки удіючу конституцію 1921 p., що значно обмежували правазаконодавчих органів. Президент країни набув право розпуску палат і право вето,а головне — видання законів-декретів. Першим президентським декретом уструктурі вищого військового командування вводилась посада генеральногоінспектора збройних сил. Її, як і посаду військового міністра, зайнявЮ.Пілсудський, вийшовши, таким чином, з-під контролю парламенту і уряду йсконцентрувавши в одних руках диктаторські повноваження. На початку жовтня вінтакож очолив новий польський уряд, який декларував відмову від ризикованихсоціальних і економічних експериментів. Це забезпечувало підтримку промисловихі фінансових кіл країни, угруповань національних меншин, урядової програмизагального оздоровлення — «санації».[23,7]
Перші кроки уряду «санації» засвідчили, що новий режим незбирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримали переворот.Повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентськоїдемократії та судові процеси по обвинуваченню у «державній зраді».Було розгромлено деякі угруповання національних меншин. У тюрмах опинилось біля6 тис. політв'язнів. Нова система все чіткіше набувала авторитарногозабарвлення.
Зміцненню санаційного режиму сприяло пожвавлення економіки, щопояснюється непоганим врожаєм 1926 p., збільшенням попиту на польське вугілля на європейськихринках, зарубіжними інвестиціями у польську промисловість й отриманнямстабілізаційних позик у 1927 р. За короткий період помітно зросли об'ємизовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта.[23,8]
Для збереження позитивних економічних зрушень і підтримки імітаціїгромадянської злагоди, уряд вдався до проведення парламентських виборів, якітакож мали зміцнити його авторитет на міжнародній арені. Напередодні виборівбуло створено так званий Безпартійний блок (ББ), що співпрацював з урядом. Вйого платформі превалювали гасла посилення позицій виконавчих структур,розширення участі держави у господарському житті. Вибори в сейм пройшли вберезні 1928 р. Урядовий ББ одержав третину голосів виборців, але цього булонедостатньо для реалізації оголошених реформ. Сприйнявши результати виборів якособисту поразку, Ю.Пілсудський склав повноваження глави уряду.
Відставка Ю.Пілсудського й постійні конфлікти між сеймом та урядом сталиознаками внутрішньої кризи санаційного режиму, якому в умовах економічноїдепресії кінця 20-х років ставало дедалі важче впливати на ситуацію в країні.Це водночас позбавляло уряд колишніх союзників й сприяло консолідаціїопозиційного табору, що всіляко протидіяв авторитарним методам управління івиступав за відновлення в країні парламентської демократії.
2.3 Польща в період великої депресії
Польща однією з перших країн регіону відчула удари світової економічноїкризи. Застій виробництва паралізував національну промисловість, обсяг виробництваякої в 1932 р. порівняно з докризовим рівнем знизився майже вдвічі. Кожнийдругий робітник залишився без роботи. Гострота і тривалість промислової кризиобумовлювались як вузькістю внутрішнього ринку, так і низькою конкурентноюспроможністю продукції. Відбувалась подальша інтервенція іноземного капіталу векономіку Польщі, частка якого у 1933 р. в акціонерних компаніях зросла до 44%.
У важкому стані опинилось і сільське господарство, валовий прибуток якогов роки кризи знизився втричі. Це було наслідком урядової політики збільшенняподатків, скорочення попиту на технічні культури і зниження цін на аграрнупродукцію, що призвело до розвалу економіки села, росту жебрацтва середселянства. Гостро давалося взнаки безземелля. На літо 1933 р. прийшовся пікселянських виступів у Краківському і Львівському воєводствах проти урядовоїполітики «оздоровлення» села. Проявом консолідації сільськихвиробників стало об'єднання їх угруповань на початку 1931 р. в єдину партіюСтронництво Людове (СЛ), програма якої обстоювала парламентську демократію.
Економічна депресія й загострення соціальних відносин у польськомусуспільстві посилили опір опозиційних сил. Під лозунгом «захисту прав і свобод народу» вони створилипарламентський блок Центролев та провели влітку 1930 р. в Кракові конгрес противників режиму.Уряд відповів арештами лідерів опозиції, а згодом організував судовий процес.Під час виборів у четвертий сейм, що проходили в умовах терору і сваволі влади,в листопаді 1930 p., урядовий ББ здобув 46%голосів, а Центролев і партії національних меншин втратили половину голосіввиборців.[19,39]
Перемога офіційних кандидатів дозволила уряду заборонити проведеннянесанкціонованих публічних зібрань і маніфестацій, здійснити перереєстраціюгромадських об'єднань й профспілок, підпорядкувати місцеве самоврядуваннядержавній адміністрації. Заборонялось проведення будь-яких акцій протесту навійськових комунальних підприємствах, для розгляду виробничих конфліктівзапроваджувався примусовий арбітраж. У травні 1933 р. І.Мосьцицького втретєпереобрано президентом Польщі.
Зовнішня політика санаційних кабінетів здійснювалась в рамках популярної«теорії двох ворогів», якими бачилися сусіди на східному
і західному кордонах. Загалом на початку 30-х років польська дипломатіяпоступово відмовляється від усталених пріоритетів. Входячи до системифранцузьких альянсів, Польща уклала у липні 1932 р. польсько-радянський договірпро ненапад. На прихід гітлерівців до влади Варшава відреагувала демонстрацієюсвоєї військової сили в березні 1933 р. й запропонувала Парижу провести спільнупревентивну воєнну акцію проти Німеччини, яка не була підтримана її союзницею.
Ознакою переорієнтації зовнішньої політики Польщі на користь Німеччинистав прихід у міністерство закордонних справ полковника Ю.Бека і розпочатапідготовка двосторонньої угоди. 26 січня 1934 р. підписано польсько-німецькийконсультативний пакт про ненапад строком на десять років. В пакті заявлялося,що обидва уряди хочуть започаткувати новий етап у двосторонніх політичнихстосунках і ніколи не вдаватимуться до сили, щоб урегулювати їхні суперечки.Хоча угода не спрямовувалась проти Франції, це був недружній крок Варшави досоюзника, який підтримував її з моменту польського відродження. Підписана підтиском Німеччини, угода призвела до послаблення союзницьких відносин Франції ізСхідною Європою і означала більш тісне зближення Польщі із західним сусідом.Проте цей шлях призвів до загибелі польської держави задовго до того, якскінчився термін договору про «дружбу і ненапад».
У травні 1934 р. польський уряд не підтримав пропозицію укладеннябагатостороннього пакту про ненапад і взаємну допомогу, а восени цього ж рокувідмовився приєднатися до проекту так званого Східного пакту. Польським урядомбуло заявлено, що він ні в якому разі не пропустить через територію країнинімецькі чи російські війська.
У квітні 1935 р. вПольщі буловведено в дію нову конституцію. Відтепер основний закон встановлював принципєдиновладдя і надавав диктаторські повноваження президенту, який нісвідповідальність лише «перед богом та історією». Глава державиобирався спеціальною колегією виборців і отримував право призначати і звільнятиуряд, скликати і розпускати сейм і сенат, видавати декрети, що мали силузакону. Значно розширювались права сенату. А новий виборчий закон позбавлявполітичні угруповання права висувати кандидатів до законодавчого органу, щопередавалось окружним виборчим комісіям, діючим під контролем владних структур.Продовживши демонтаж принципів парламентаризму, конституція 1935 р. сталаюридичним підґрунтям санаційного авторитарного режиму.
У травні 1935 р. помер маршал Ю.Пілсудський. Ключову посаду інспекторазбройних сил успадкував Е.Ридз-Смигли, який став новим неофіційним керманичемдержави. Не зважаючи на сприятливу економічну кон'юнктуру, в країні неприпинялась діяльність опозиційних сил, а свідченням втрати підтримки урядовогокурсу з боку населення стало бойкотування 56% виборців виборів до сейму(серпень 1935 p.). Навіть такі авторитетні польськіполітики, як І.Падеревський, В.Сікорський закликали до згортання«санаційного» курсу. У серпні 1937 р. країна стала ареноюбагатоденних антиурядових маніфестацій. Але опозиційні кола не змоглиоб'єднатися для опору антидемократичним тенденціям у суспільному житті держави.Політичний маховик, розкручений Ю. Пілсудським, продовжував крутитись у„санаційному” режимі.
Для протидії опозиційним структурам і підняття авторитету режиму урядвдався до зовнішньополітичних акцій. В період вересневої 1938 р. міжнародноїкризи Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення вТешинській Сілезії та підтримала німецькі претензії до Праги. 21 вересняпольський уряд денонсував польсько-чехословацьку угоду 1925 р. про національніменшини і зажадав передачі Тешинського району. У Варшаві було сформованоСілезький легіон.[19,37]
Не зважаючи на тиск з боку СРСР та Франції, відразу після підписанняМюнхенської угоди Ю.Бек надіслав Чехословаччині брутальний ультиматум. А 2жовтня польські війська увійшли в Тешин. Польща одержала територію в тисячуквадратних кілометрів з населенням 230 тис. жителів. Але ні територіальнепридбання, ні розгорнута в країні з цього приводу національно-патріотичнакампанія аж ніяк не вплинули на опозиційні настрої у польському суспільствіщодо правлячого режиму. Це засвідчила і поразка урядових кандидатів напарламентських і муніципальних виборах, що пройшли наприкінці 1938 р. Протеуряд Складковського-Бека залишився при владі.
Восени 1938 р. виникають деякі тертя у польсько-німецьких відносинах. Ужовтні сталися інциденти в польських районах з німецькою меншиною, через що частинанімців виїхала з Польщі. У листопаді з Німеччини вислали 15 тис. польськихєвреїв. Також Берлін неодноразово порушував питання Данціга. Пропонувалось жпобудувати залізницю та автостраду через Польський «коридор» доСхідної Пруссії, надавши їм право екстериторіальності, а також повернути містоДанціг. Польща б залишила за собою вільну гавань, та екстериторіальнузалізницю. Польський уряд визнавав необхідність розглянути проблему, алекатегорично відкидав анексію Третім райхом вільного міста.
У січні 1939 р. відбувся візит Ю.Бека до Німеччини, де під час зустрічі зГітлером знов була піднята проблема Данціга й «коридору». Тоді ж булазроблена спроба залучити Варшаву до співпраці проти СРСР з більш-менш чітковисловленою метою захопити Україну. Але в цьому питанні, як і в проблеміДанціга, польський міністр дав ввічливу відмову. Відмічався також прогрес увзаєминах Польщі та СРСР, який засвідчили двостороння угода у листопаді 1938 р.та домовленості у лютому наступного. Обома сторонами підтверджувалось, що пакт1932 р. про ненапад залишався основою їх відносин.
Все перемінилося після 15 березня 1939 р. із ліквідацією чехословацькоїнезалежності, коли вимоги щодо Данціга були повторені з посиленою категоричністю.На Балтиці німці провели демонстрацію своєї морської могутності. 28 березняЮ.Бек заявив, що швидше воюватиме, ніж допустить зміни статусу Данціга. 31березня уряди Англії і Франції оголосили про надання Польщі«гарантій» на випадок неспровокованої агресії. Крім того, французькийуряд зробив заяву на підтвердження франко-польського союзу. Після візитупольського міністра закордонних справ до Лондона було заявлено про замінуАнглією свого зобов'язання союзницьким договором. Того ж дня німецький статс-секретарфон Вайцзекер попередив польського посла, що договір 1934 р. про ненападнесумісний з англо-польскоюугодою.
З матеріалів Нюрнберзького процесу відомо, що вже 3 квітня 1939 р.генерал Кейтель підписав наказ, за яким вермахт мав бути готовий напасти наПольщу до 1 вересня. 27 квітня у спеціальному меморандумі польському урядуНімеччина знов повторила свої попередні вимоги. А наступного дня Гітлер заявиву райхстазі про денонсацію німецько-польської декларації від січня 1934 р.Після цього почастішали прикордонні інциденти в районах, де жила німецькаменшина. Водночас 19 травня у Парижі заключено франко-польську військову конвенцію. Проте вонанабирала чинності із підписанням політичної угоди, що було зроблено запізно —аж 4 вересня.
З травня по серпень 1939 р. у польсько-німецькихвідносинах тривала так звана війна нервів. У 20-х числах серпня раптовоактивізувалися німецькі воєнні приготування поблизу східного кордону.Данцігський сенат спробував обмежити польський контроль над митницею іпроголосив 23 серпня гауляйтера Форстера «керівником держави». Того ж дня підписанорадянсько-німецький договір про ненапад, секретний протокол якого зафіксувавдомовленість сторін про поділ території Польщі та її ліквідацію.
Водночас польський уряд здійснив серію військових приготувань. 25 серпняпідписано союзний договір із Великобританією, про який ще було оголошено напочатку квітня. Він автоматично вступав у дію в разі агресії, або дій, щозагрожували незалежності однієї з країн — йшлося і про можливість нападу наДанціг.
Весь перебіг наступних подій був підпорядкований прагненню Гітлера абопримусити Польщу капітулювати, прийнявши німецький план-програму з 16 пунктів,що навіть не була вчасно доведена до відома Варшави, або ж розв'язати війну.Вранці ЗІ серпня Польща оголосила загальну мобілізацію, тоді як німецькі арміїбули приведені до стану готовності ще раніше окремими призовами. На світанку 1вересня гітлерівські війська перейшли польський кордон, і в цей же час Данцігпроголосив аншлюс.
У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ бувнищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням новоїтактики, де перша роль відводилась авіації й танкам. Хоча поляки завдали німцямвідчутних втрат, але польська кавалерія не змогла нічого вдіяти проти німецькихтанкових з'єднань. Основний епізод цього етапу війни відбувся 17 вересня.Використавши, як привід, внутрішній розпад польської держави, що робивнедійсними всі попередні двосторонні угоди, радянський уряд віддав наказ своїмвійськам перетнути польський кордон, щоб захистити українське і білоруськенаселення. Вони майже не натрапляли на опір і набагато швидше німецьких військпросувалися вглиб польської території. Так СРСР став учасником агресії протисуверенної Польщі і наступного її розчленування.
22 вересня була визначена демаркаційна лінія між обома зонами окупації, а28 вересня у Москві підписано німецько-радянський договір про дружбу і кордон.За його статтями етнічно польські землі залишалися під окупацією Німеччини, азахідні українські і білоруські землі відходили до СРСР. Відтепер кордонпроходив приблизно за «лінією Керзона». Так стався четвертий поділ Польщі.[18,195]
Період гітлерівської окупації став найтяжчим періодом в історіїпольського народу. Німецький Генеральний східний план передбачав фізичнезнищення і виселення з польських земель 80-85% поляків, асиміляцію іперетворення решти населення в резерв робочої сили для майбутніх німецькихколоністів. Територія Польщі була розчленована німецькими окупантами на двічастини. Найбільш розвинені економічно західні і північно-західні області, атакож Сувалки та Белосток,ввійшли доскладу Третього райху. Із східних і південно-східних регіонів у жовтні 1939 р.утворено генерал-губернаторство (резиденція у Кракові) з німецькою адміністрацією.Населення генерал-губернаторства становило близько 12 млн. чоловік, відторгнутих земель — 10,3 млн.
На відторгнутих землях скасовувались всі закони польської держави,вводилось німецьке законодавство, державний апарат замінено німецьким. Всі польськіпромислові підприємства і земельні володіння конфісковано і передано німцям.Національні польські школи, крім початкових і професійних, закрито, а молодьмобілізували на роботи. Наукові установи, бібліотеки, театри, видавництвазакрито, а їх майно конфісковано чи розграбовано. Польську інтелігенціюув'язнювали в концтабори або знищували.
Розділ 3. Діяльність Ю.Пілсудського на чолі Польської держави
3.1 Становлення Ю.Пілсудського як громадського і політичногодіяча
Юзеф Клемент Пілсудський народився 5 грудня 1867 року в м.Зулуве в Литві.Він був четвертою дитиною Юзефа Вінценти і Марії (уродженої Білевич)Пілсудських. Після нього на світ з'явилося ще п'ятеро синів і три дочки,останні дити-близнюки вмерли в грудному віці.
Родина належала до древніх родів литовської шляхти, цілком полонізованоїще кілька століть назад. Її корені губилися в мороці історії. Легендарнісвідчення зв'язували рід Пілсудских зі згаданим в документах XV століттяГінетом, а через нього з міфічною великокнязівською династією Довспрунга, щоправила Литвою ще до Гедиміна .
Пізніше, коли Юзеф Пілсудський досяг найвищих посад у Речі Посполитій, цекнязівське минуле стало предметом гострих суперечок. Прихильники з повноюсерйозністю вказували на царські корені Коменданта, бачачи в цьому ще одинаргумент, що обґрунтовує його призначення панувати. Вороги нещадно знущалися зцієї генеології і доводили її історичну неспроможність.
Поки ж молодий панич, якого ще з віленских часів ближні називали Юзюкомабо Зюком, ховався в зулувскому дворі, оточений статком і любов'ю батьків.Особливо любив матір, жінку неабияку, як писав один з біографів, «з гарячимсерцем піднесених національних і сімейних ідеалів, істота незвичайна по своїйдоброті, правоті і стійкості». Родина належала до заможних головним чиномзавдяки приданому матері, що істотно зміцнило вже підірваний стан Пілсудських. Однак,незабаром від садиби, що нараховувала більш десятка тисяч гектарів, залишилосязовсім небагато.
Як кожен факт, зв'язаний з Пілсудським, так і ця подія по-різному інтерпретуваласябіографами. Віддаючи собі звіт у тім, що в часи розділів Польщі гарнегосподарювання і захист польського стану зводилися в ранг патріотизму, вонинамагалися підкреслити шляхетні причини фінансового краху родини. Писали прозгубні наслідки контрибуції, накладеної за участь батька в січневому повстанні.Підкреслювали новаторські методи господарювання, що забиті маси не могли нізрозуміти, ні оцінити. Одним словом, зображували картину зразкового власника, задавленогорепресіями періоду розділів і не знаходило розуміння в консервативногооточення.
Незважаючи на цю схильність до егоїзму, на думку Броніслава, щастя завждисупроводжувало Зюка. «Після обіду я ходив із Зюком на прогулянки по деякихвулицях. Він не учить, але для нього усе буде добре, як і на всіх попередніхіспитах. Його везіння не порівнянне ні з чим, і так увесь час. Читає годину, аходить дві, але завтра точно одержить п'ятірку».[16,55]
Зюка завжди супроводжували везіння й успіхи. «Цьому Зюку безумно везе,—відзначав також брат,— усе в нього виходить добре, а це тому, що ставить себена першому плані і що багато говорить (а робить мало), а дурні вірять йому ізахоплюються ним...»[16,80]
І хоча індивідуальність людини згодом міняється, не підлягає сумніву, щобагато які з тих рис, що до кінця збереглися в характері Пілсудского, нанеслинеабиякий відбиток як на його особисте життя, так і на суспільну діяльність.
Надзвичайно стійкою рисою особистості, що сформувалася в той час,залишилася також ворожнеча до Росії. Перші її зерна посіяла в серце хлопчикаулюблена мати. «Непохитна патріотка,— згадував він через кілька років,— вона ненамагалася навіть ховати перед нами біль і розчарування з приводу повстання.Так, виховувала нас, роблячи, власне, натиск на необхідність подальшої боротьбиз ворогом Батьківщини».[16,65]
Ця мета стала одним з найбільш пережитих дитячих ідеалів. «Усі мої мріїконцентрувалися в той час навколо повстання і збройної боротьби з москалями,яких я всією душею ненавидів, вважаючи кожного з них негідником і злодієм. Теостаннє було зрештою виправданим. У свій час розповіді про підлості іварварство орди Муравйова не сходили з вуст кожного». [21,47]
Однак у ті роки Юзеф Пілсудський не вів, як би не мріяли про це йогобіографи, активної антиурядовоїдіяльності. Правда, разом із Броніславомвін був членом таємного гімназичного гуртка «Спуйня», але на ділі це бувтиповий молодіжний конспіративний гурток, членами якого ставали найчастіше впошуках романтики, чи по свідомому політичному виборі.
Як відомо, багато було таких, хто в боротьбі з тією школою й у бунтіпроти системи русифікації завчасно ламали собі життя, ганялися за«неблагонадійністю» і нерідко не могли вже одержати навіть середньої освіти.Пілсудський закінчив школу.
Разом з тим, Пілсудський удосконалював свої письменницькі здібності. Зацим стояла солідна праця, дуже виснажлива, що його усе більше втягувала в сферипартійної діяльності.
Молодий конспіратор швидко висунувся вперед. Уже на другому з'їздіпартії, у лютому 1894 року, увійшов до складу вищого партійного органу —Центрального робочого комітету, що складався з чотирьох членів. Незабаром ставу ньому особистістю номер один. Почасти сприяв цьому випадок. Чергові хвиліарештів поглинали колег, а Пілсудського аж до 1900 року супроводжувало щастя. Уцій ситуації, незважаючи на те що в партії були люди з великим революційнимстажем, що краще розуміли ідеали соціалізму, він виростав у неформальногокерівника руху, хоча в ньому існував принцип колегіального керівництва.
Отже, протягом лише десяти з невеликим місяців він з нікому не відомогораніш колишнього засланого став одним зі стовпів польського соціалістичногоруху. І саме з цієї хвилини аж до сьогоднішнього дня ведеться суперечка просутності його зв'язку із соціалізмом. Деякі з авторів присвячених йому публікаційтак сильно впадають у полемічну запальність, що взагалі не визнають йогосоціалістом.
Цей суд — арбітражний, коли незабаром сам Пілсудський протягом двадцятироків вважав себе соціалістом, присвячуючи партії все, ризикуючи заради неїутратою волі, а пізніше і життям. Інша справа, що найбільше в соціалізмі вінбачив, насамперед, силу, що дестабілізує колишній лад, а тим самим дасть шансидля позбавленої незалежності Польщі. У статті «Як я став соціалістом» вінписав: «Соціаліст у Польщі повинний прагнути до незалежності країни, анезалежність — знаменна умова перемоги соціалізму в Польщі».[21,56]
Ієрархія цілей не залишала ніяких сумнівів. Як першочергова задачаставилася національно-визвольна боротьба. Суспільні перетворення повинні буливідбутися пізніше, у вже незалежній Польщі. Утім, їм Пилсудский не приділявособливо багато уваги. Почасти тому, що це було справою майбутнього. Але нетільки. По суті, з робітничим класом його зв'язували не програма відновленнясоціальних прав або бажання змінити суспільний лад, а надія, що зростаючу силупролетаріату удасться використовувати в боротьбі за незалежність. Не взбройному зіткненні передбаченої Марксом соціальної революції, а в черговомупольському національному повстанні. Не випадково Пілсудському завжди булиближче солдати січневого повстання, що проливали кров у боротьбі за польськудержавність, ніж борці «Великого Пролетаріату», що віддали життя в боротьбіпроти класової експлуатації.
Реалізація цих пророцтв бачилася, однак, у досить віддаленій перспективі.
Можна було, ясна справа, і так думав Пилсудский, розраховувати на війну іреволюцію, що підривають стійкість тронів, на яких сиділи загарбники. Перший зцих катаклізмів ставав усе більш правдоподібним разом з посиленнямантагоністичних військових блоків у Європі:італійських-німецько-австрійсько-італійського, з одного боку, і французьких — російсько-французького— з іншої. Однак військові хмари, що згущалися, могли розвіятися, хочсоціалістичний аналіз капіталістичної системи виключав шанси на довгостроковийміжнародний світ.
Як кожен польський соціаліст, Пілсудський у цей час розраховувавнасамперед не на війну, а на революцію. Її ж важко було представити безвідповідної підготовки пролетаріату. Правда, разом з розвитком промисловостіросли ряди робітничого класу, але той усе ще нагадував дрімаючу стихію, щовибухає спалахами важко стримуваного протесту.
Масам, що знаходяться в культурній відсталості і живуть в злиденності, потрібнобуло вказати соціалістичну ідею, що передбачає нові методи і мету боротьби. Цязадача була не з легких, особливо для вихідців з іншого, непролетарськогосередовища. Тому що в робочих районах їх приймали з недовірою і підозрілістю,не вірячи в щирість намірів, вишукуючи підступи. Бар'єри, які роками створювалисяобома сторонами, потрібно було перебороти з великою терпеливістю інаполегливістю. І це добре розумів Юзеф Пілсудський.
У цій ситуації не менш ефективно, ніж агітатори, прихильниківзавойовувало друковане слово. Пілсудський володів ним досконало.
Тому в перші роки існування ППС Пілсудський присвятив більше всьогоенергії редагуванню і виданню друкованого органа партії газети „Робітник”.
Тоді Пилсудский уже перетворився в професійного революціонера, тобто живна субсидовані партією гроші. Величезна активність не дозволяла йому виконуватияку-небудь додаткову роботу заради заробітку. На це йому бракувало часу. Крімредагування і друкування «Робітника» багато енергії віддавав встановленню новихорганізаційних контактів, завдяки яким партія доходила до найнижчих шарівсуспільства, які були до цього часу в застої. Чимало сил коштувало йому такождобування фінансових засобів, призначених на партійні цілі. Каса постійносвітила дірами.
„Життя протікало не тільки у важкій праці,— писав один із занадтоприхильних до нього біографів,— а також у постійній небезпеці нового арешту”.[16,160]
Добре розуміючи ситуацію, він висунув тезу про необхідність еластичності відеологічних і політичних справах. Багато говорив і писав про толерантність,про необхідність не загострювати конфлікти й уникати напруженності. Одночасно докладавзусиль, щоб зміцнити свою легенду. Не випадково саме в цей час з'явилисянашуміла стаття «Як я став соціалістом» і автобіографічна «Нелегальналітература» про непросту історію нелегальних партійних видавництв.
У результаті Пилсудский відновив колишні позиції в партії, знову став начолі її. Керівництво давалося йому легко, оскільки ідеологічні питання ніколиособливо не цікавили його. Як і до арешту, він присвятив себе щоденнимпартійним заняттям: редагуванню і виданню нелегальної літератури, добуваннюматеріальних засобів, установленню нових і відновленню контактів, що рвалися.Юзеф Пілсулський став професійним революціонером.
Війна не принесла очікуваних у Петербурзі успіхів. Наступні одні заіншими поразки показувалили усі вади абсолютистського режиму. Множилосяневдоволення. Подія, що ще недавно здавалася таким віддаленим — революція вцарській Росії, почала ставати справою найближчого майбутнього.
Початок революції змінив ситуацію. Це чітко видно по першій реакції Пілсудського,який в цей час перебував в Галичині. У листі до Войцеховского від 30 січня 1905року він досить критично оцінив перші кроки варшавського керівництва партії, уякому домінували «молоді». «Лист твій одержав,— писав він,— але прости, я бувтак схвильований і настільки зайнятий, що не зібрався відразу відповісти тобі.Що написати про цю революцію. Люди усюди радіють, я щодня одержую з десятокпропозицій про надання різних послуг, і мене, соромно зізнатися, злість бере.Усе це виглядає по-дитячому і нерозумно».[16,182]
Справа в тім, що Пілсудський мав претензії до варшавських товаришів заїхнє некритичне приєднання до загальноросійського протесту в зв'язку з кривавоюрозправою над мирною демонстрацією робітників у Зимовому палаці, у ході якоїбуло убито біля тисячі чоловік і поранено в кілька разів більше. Він вважав, щопотрібно було прореагувати так, щоб одночасно показати силу польськихреволюціонерів і власні національні цілі діяльності.
Ця передумова визначала його поводження протягом найближчого часу.
У цих стиснутих фразах криється сутність програми, реалізованої в1904—1908 роках. Насамперед, Пілсудський заявляв про себе як соціаліст.
На думку Пилсудского, будь-яка революція є неорганізованим рухом. Це даєперевагу сучасному державному апаратові керувати тисячами чиновників, поліцією,армією, судами, в'язницями і т.д. Щоб вирівняти ці диспропорції, необхідновнести в революційний ентузіазм дисципліну і порядок. Насильству протиставитиорганізовану силу. На польських землях нею повинна була стати бойоваорганізація ППС. Країна повинна покритися густою мережею бойових осередків,добре законспірованих, дисциплінованих, прекрасно навчених і збройних, щовизнають тільки один авторитет. Цю силу не можна використовувати в поточнихсутичках із владою. Вона повинна виступити у вирішальний момент, коли,підтримана революційним ентузіазмом, вона могтиме протистояти арміїсупротивника, що нараховує хоч декілька тисяч чоловік.
Маркса він давно вже не читав. Остаточно закидав книги, що маютьякий-небудь зв'язок із соціальними проблемами. Віддавав перевагу військовійлітературі. Вивчав походи Наполеона, штудіював праці Клаузевица, цікавивсябурською війною і останнім російсько-японським конфліктом.
Велику ж частину часу присвячував бойовій організації. Правда, довго неприймав особистої участі в проведених нею операціях. Через цього люди, щонедоброзичливо відносяться до нього, дорікали його в боягузтві.
У відсутності сміливості керівника бойової організації ППС навряд чиможна було дорікнути. Проте навіть у колі відданих бойовиків, ряди яких танулипід ударами супротивника, наростали сумніви, чи не занадто шеф іноді бережесебе. Пилсудский вирішив раз і назавжди покінчити з такого роду підозрами: узявна себе керівництво останньою великою операцією бойової організації — нападомна поштовий потяг у Безданій під Вільно.
Зі строгим режимом воєнного стану, введеного в той час на території, щовходила до складу Росії, контрастували сили, гарантовані автономією Галичини,де протягом десятиліть поляки мали значні політичні права" Сприятливіумови, що випливають з цієї ситуації, Пілсудський використовував і раніш,заклавши в Галичині закордонну базу для антиросійської діяльності ППС.
Стрілецькі роти повинні були перетворитися в батальйони і полки.Комендант стрільців не виключав і можливості чергового національного повстання,спрямованого проти Росії.[23,7]
Природно, що в центрі воєнних дій значні польські збройні сили стали об'єктом«обхожування» з усіх боків. Адже вони могли схилити чашу ваги у цьому регіоніЄвропи на користь однієї з воюючих сторін. З моменту їхньої появи час неминучепочатов працювати на поляків.
Пілсудский розраховував саме на такий розвиток подій. У своїх планах він бувнасамперед прагматиком. Його найближчої й одночасно найважливішою військовоюметою було створення максимально численних збройних сил.
Однак поки не тільки свої задуми, але і всю практичну підготовку достворення польської армії він зв'язав з Австро-Угорщиною. Тут він проводивроботу, спрямовану на виховання кадрів, щоб у потрібний момент стати кістякомповстанської армії.
Початок цьому поклало створення Союзу активної боротьби. Алеконспіративний характер цього союзу не дозволяв розгорнути масову діяльність.Цей бар'єр був усунутий, коли в 1910 році відповідно до австрійського закону просоюзи стрільців були створені легальні воєнізовані організації: «Стрілець» уКракові і Союз стрільців у Львові. Союз же активної боротьби не був розпущений,він зберігся як таємний керівний центр.
Поступки, зроблені австрійцями пілсудчиками, полегшили іншим політичниморганізаціям створення аналогічних структур. Воєнізовані союзи Пілсудськийнамагався підкріпити політичними структурами. У грудні 1912 року комісіядовірила Пілсудскому посаду Головного Коменданта всіх польських військових сил,що на практиці привело до поширення його влади і на Польські загони стрільців. Однакзгода між ними продовжувалося недовго, і вже в квітні 1913 року він склав своїповноваження, запобігши тим самим відкриттю розбіжності.
У цих умовах Пілсудський усе помітніше перетворювався з політичного діячау воєначальника. Змінилися також і його відносини з колишніми співробітниками.Він усе більше піднімався над ними.
Мрія здійснилася в серпні 1914 року.
Початок війни надало можливість для реалізації повстанської акціїстрільців. В останні дні липня 1914 року Пілсудський мобілізував загони ірозгорнув інтенсивну підготовку, зв'язану з очікуваним найближчим часом вступомна польські землі, що входять до складу Росії. У рамках цієї акції за йогорозпорядженням 3 серпня в Кракові була оголошена прокламація нелегальногоНаціонального уряду, що нібито функціонує у Варшаві, у якій оголошувалася війнаРосії і було заявлено, що на війну будуть кинуті власні польські збройні сили. Призначенняж урядом Пілсудського Головним Комендантом Війська Польського повинно булосприяти підвищенню його особистого авторитету.
Довоєнні надії й ілюзії дуже швидко розвіялися. Раннім ранком 6 серпня1914 року загони стрільців перетнули австро-російський кордон. Уже перші годиницієї акції стали провісником її фіаско. Королівство Польське не визналопідлеглих Пілсудського «головною колоною Війська Польського, що йде боротися зазвільнення Батьківщини», як про це говорилося в першому, зверненому до солдатівнаказі воєначальника. Пілсудський потрапив у пастку. Його повстанські планивиявилися нереальними. Вступ на польські землі, що входили до складу Росії, непомножило його сили. Не дала йому й аргументів, необхідних для подальшоїполітичної гри з центральними державами. Більш того, невдала акція стрільцівскомпрометувала Коменданта і його обіцянки.
Вже в 1919 році Януш Енджеєвич писав:
Характерно, що жоден з біографів не зважився спробувати описатиперспективу, що польське суспільство в 1914 році залишилось глухим до закликівстрільців.
3.2 Ю.Пілсудський – начальник держави
Юзеф Пілсудський і його колеги, колишні легіонери, постійно конфліктувализ ветеранами війни з колишніх австро-угорських армій та з політиками правицістосовно власне побудови вищого командування збройними силами і відповіднихстосунків з урядом. Вороги Пілсудського наполягали на першості військовогоміністра, який був підзвітний перед сеймом і в такий спосіб репрезентувавпринцип громадянського, конституційного контролю над збройними силами. З свогобоку, Пілсудський доводив, що, оскільки польські уряди були напрочуднестабільні і всі посади військових міністрів також нетривкі, збройні силимають бути захищені від партизанського політичного впливу за допомогоюкомандної структури, яка гарантує автономію та верховенство Генеральногоінспектора, посадовця, що має обійняти пост головнокомандувача в разі війни.Цей порядок також диктувався, вважав Пілсудський, ненадійним геополітичнимстановищем Польщі. До того ж, аргументація Пілсудського на користь автономіївійськового командування йшла від його побоювання, що відновлена Польща могла бзнехтувати військовим устроєм, який суспільство та сейми старої держави малипротягом сторіччя перед поділом.
Суперечка виявила, що глибоко роз'єднані та численні відповідальні особи,втім, добре настроєні до Пілсудського, зокрема, деякі його соціалістичніприхильники були збентежені його наполяганням на такій організації військовоїсфери, яка спантеличила їх необхідністю аполітичності армії з неприпустимістювивільнення армії від парламентської відповідальності і, отже, несумісністю зполітичними та конституційними принципами демократії. З іншого боку, визначенняправоцентристів, яке озвучив Вітос, коли формував свій останній кабінетміністрів у травні 1926 року, стосовно того, аби унеможливити поверненняПілсудського до активної служби та видалити з армії його колишніх легіонерів,спричинило протилежний результат.
Розвиток міжнародних подій 1925 та 1926 років цілковито підкресливуразливість Польщі і, отже, також полегшив переворот Пілсудського, підірвавшипрестиж партійне налаштованої парламентської системи. Неспроможність Варшавизбільшити суттєві західні позички протягом кризи 1923—1926 років спрацювала науспіх Німеччини у послабленні міжнародної довіри до Польщі. БагатосторонніЛокарнські угоди 16 жовтня 1925 року, які визнали вимоги Німеччини щодо різниціміж законною і політичною обґрунтованістю її західних кордонів та обґрунтованістюсхідних кордонів, були водночас поразкою Польщі. Локарно не лише буловпроваджене втягуванням, як це і трапилося, антипольського територіальногоперегляду з боку Німеччини, але також виявило ненадійність французькогосоюзника Польщі (а згодом прагнення незалежного взаєморозуміння себе самої зНімеччиною) та підкреслило байдужість Британії до інтересів безпеки Польщі збоку Німеччини. До того ж, врегулювання відносин Німеччини з Британією таФранцією у Локарно не заважало їй продовжувати співробітництво з Росією нашкоду Польщі. Справді, півроку після Локарно ці двоє історичних ворогів Польщіпідтвердили свій дружній Рапальський договір від 16 квітня 1922 рокуБерлінською угодою від 24 квітня 1926 року. Хоч і зовні неагресивний танейтральний, цей пакт, втім, насправді виник, аби ствердити ізоляцію Польщі. Утакий спосіб він робив внесок до загальнополітичного нездужання Польщі, до зростанняпідозри стосовно переважних напрямів політики, персоналій та інституцій якзбанкрутілих і, отже, поширеної згоди, яка породжувала надію та сподіванняшукати порятунку у Пілсудському. [13,18]
Хоча Пілсудський переміг у своєму перевороті після триденної вуличноїборотьби у Варшаві 12—14 травня 1926 року і в такий спосіб здобув політичнийконтроль над польською державою, цей епізод став для нього особистоюпсихологічною катастрофою. Він сподівався, що ціла армія має згуртуватисянавколо нього, ЇЇ творця та переможного колишнього головнокомандувача, і що цезлиття військовиків морально зобов'яже політиків підкоритися без боротьби.Натомість армія поділилася на ті частини, які зазвичай перебували під орудоюйого колег з ветеранів Легіону, які його підтримували, і на ті, що з політичнихабо законних мотивів лишилися вірними конституційному правоцентристськомуурядові. Насправді ж, Пілсудський великою мірою був зобов'язаний своєюперемогою відмовою соціалістичне налаштованих залізничників транспортувати частинипідкріплення його ворогам у Варшаву — політичний борг, який дратував його іякий він ніколи не визнавав. Йому також допомогло розсудливе рішення урядуВітоса поступитися після трьох днів протистояння, попри те, що уряд все ще мавдостатньо велику військову та політичну перевагу в країні, аби повномасштабнагромадянська війна спричинила німецьке або російське втручання, чи відповіднеповстання етнічних меншин. Те, що він, відновлювач польської держави, батько їїармії, головний поборник сильної президентської влади, мав очолити повстанняпроти державної влади, порушити єдність армії та скинути конституційногопрезидента — оскільки Войцеховський відмовився легітимізувати переворот,полишивши посаду, — то були факти, які переслідували Пілсудського протягом рештидев'яти років його життя. Це була справа не просто особистої свідомості,сповненої каяття, а насильницької політичної моделі. Пілсудський хотів бачитисебе вихователем польського народу на шляху до громадянських чеснот, подалі відантидержавного ставлення, успадкованого від доби поділу, а нині він подавпедагогічно зловісний приклад. Переконаний, що це відновлення нації вимагаєйого власного контролю або, принаймні, нагляду його державного апарату, вінвимагав категоричної та граничної влади, але вимагав її на підставі закону таконсенсусу. Той факт, що його переворот мав гіркий присмак, виставило як марнесподівання Пілсудського бути сприйнятим стражем надполітичного національногоінтересу, як олімпійська немезида для всіх грішників та злочинців. Для політиківправиці та центру і для їхніх симпатиків в офіцерському корпусі він лишивсяпартизаном, неприйнятною фігурою, яка може захопити та утримати владу, але нездатна налаштувати націю на колективні, очищувальні зусилля нової посвяти.
Ця суперечність між ним запропонованим своїм образом та справжньою йогороллю пояснює настійливу гру в кота й мишки, яку з тих пір Пілсудський вів зконституційно встановленими, парламентськими та політичними інституціями. Віндозволив усім тим інституціям продовжувати існувати і бути поважаними, але,втім, також прагнув маніпулювати ними та позбавити їх засобів існування. Наслідкомбув специфічний щільний стрій переляканих, підірваних та введених в оманупарламенту і політичних партій, які він успадкував та яких він звично звинувачуваву нещастях нації. Пілсудський не мав встановлювати неприховану диктатуру, алевін не міг терпіти істинно автономних місць розташування влади. Таким чином,його стиль зводився до вимоги подрібнення партій, покірної законодавчої владита слухняного президента. Втім, він лишився патетично свідомим суперечностейміж кампанією знесилення інституцій урядування нації та його бажанням виховатиу нації політичну зрілість. Це усвідомлення пояснює тортуровану якість,поєднану брутальність з хитанням, нерішучу однак, неминучу кровну помстуПілсудського партіям, законодавчій владі та конституції протягом наступнихроків.[20,36]
Ці суперечності сприйняття Пілсудським власної ролі у політичному життіПольщі швидко перекрилися в перебій привласнення ним влади. Він розпочавдев'ять років гегемонії: скасуванням президентства, потім позбавив підтримки таускладнив існування Войцеховського та влаштував вибори на цю посадуелектрохіміка професора Ігнаци Мощицького з наміром символізувати новий технократичнийпідхід до проблем Польщі, замість застарілих та відверто партизанськихполітичних звичок минулого. Водночас він не пішов на загально очікуваніпарламентські вибори, побоюючися перемоги лівиці тоді, коли ще не булоорганізованої політичної партії пілсудчиків. Він проникливе дозволивзаконодавчу владу 1922—1927 років, позбувшися потім її правоцентристськоїбільшості, і мав аналогічні підстави побоюватися передчасних виборів, абидочекатися, коли скінчиться термін дії парламенту того скликання, водночасвитиснув з нього серію конституційних поправок для посилення виконавчої влади.
Пілсудський скористався з двоїстої тенденції у польському суспільстві,глибоко розколотому шістьма роками економічного та політичного безладдя: (а)маси досі розглядали його як людину лівиці та чекали від нього спасіння і (б)зафіксовані інтереси потребували його як альтернативу соціальній революції.Очевидний спротив Пілсудського ототожнюватися з ідеологією будь-якої партії,його яскраво виявлена преференція на загальну думку аполітичним, технократичнимпідходам до проблем нації, його давнє сприяння виживанню аристократії яквірного поборника державницьких традицій, що походять від золотої доби староїдержави, його самовдоволення майбуттям свого перевороту — політичної революціїбез соціально-революційних наслідків, а також його колоритні викриттянесправедливості та експлуатації були сплановані, аби задовольнити всіочікування, хоч і несумісні. Ці підходи також давали йому змогу розв'язати собіруки і найбільш тонко ізолювати націонал-демократів, видаливши їхніх попередніх(і почасти тих, що чинили опір, аристократичних і селянських) союзників.
Призначивши себе на дві посади — військового міністра та генеральногоінспектора збройних сил, — Пілсудський ототожнив свою значну особиступопулярність із справді шанованою армією, яка розглядалася громадськістю нелише як захисник нації від хижих сусідів, але також як модель власногоурядування. Інші портфелі кабінету міністрів (включаючи посаду прем'єра) учотирнадцяти урядах, які існували протягом дев'яти років правлінняПілсудського, чергувалися під його орудою, і функції міністрів були втіленнямнамірів Пілсудського та надолуженням технічної експертизи, якої він потребуваву невійськових галузях. До 1930 року його улюбленим та неодмінним прем'єр-міністромбув математик, професор Казімеж Бартел, що надав назву стилю урядування — bart-lowanie, — який характеризувався помірноютвердістю та скасуванням виразного глухого кута у стосунках з партіями тазаконодавчою владою. Відтоді і відповідно загостренню соціального напруженняпід час депресії з'явився неоковирніше жорсткий та брутально антипарламентський«командний» стиль з появою на міністерських посадах так званихполковників. «Полковники» — це ветерани Легіону, для яких єдиним raison d'etre була особиста відданістьсвоєму старому командувачу -Пілсудському.
Стиль урядування Пілсудського—Бартела від 1926 до 1930 року був не лишесуттєво цікавий, але й угадав наперед голлізм. Бартел доводив і щиро бувпереконаний, що його режим аж ніяк не був остронь бюрократичного і що політичніта соціальні інтереси нації були адекватно у ньому репрезентовані з дорадчимифункціями. Співпраця «об'єктивних» експертів-технократів в уряді,«незалежних» експертів-теоретиків з університетів та «суб'єктивних»,але інформованих і політичне чітких груп інтересів — ось якою була ідея Бартеластосовно гарного уряду. Він також припускав крайнє право вето політичних сил увигляді парламентського вотуму недовіри. Втім, варто було«суб'єктивним» політичним силам та партіям вимагати безпосередньоговироблення політики та виконавчої влади, як Бартел висловив своє обурення.Міністри обиралися за їхнім технічним рівнем та як такі, що користувалисядовірою Бартела та Пілсудського. Водночас «полковники» правили заперсональні очі та вуха Пілсудського в усьому державному апараті. Хоча вони щене були міністрами, якими вони стали у 1930-ті роки, «полковники»обіймали другорядні, але вирішальні посади в урядових департаментах тадержавних агенціях, аби доглядати їх для Пілсудського. І у bartlowanie, у«полковницькому» втіленні режим Пілсудського потребував уособленнясанації (відновлювального очищення) проти слабкості колишнього партійництва(партизанської корупції та хаосу).
Будучи щирим, це зобов'язання до санації було радше загальним станом,навіть настроєм, аніж особливою програмою. Насправді, санація стала правити заопору виконавчої влади пілсудчиків стосовно багатопартійної законодавчої влади,за суперпосвяту держави пілсудчиків над явно політично незрілим суспільством,чистку того державного апарату, його некомпетентного і неоковирного персоналута створення культу містики Пілсудського як героїчного батька нації, мудрогокерманича і доброзичливого покровителя. Формально санація передбачала три речі.По-перше, вона говорила про імунітет армії від політичних впливів; це означалонасправді перетворення армії на власне знаряддя Пілсудського і на відбиток йогосамого. По-друге, вона говорила про оздоровлення та професіоналізаціюдержавного апарату; це мало означати його злиття з технократично-управлінською(і знов-таки аполітичною) позицією. По-третє, існувало доброзичливе, аленевизначене попередження, висловлене самим Пілсудським протягом першої ночійого перевороту, стосовно того, що «не повинно бути стількинесправедливості у державі щодо тих, хто працює на інших, не повинно бутистільки аморальності, аби не загинула держава»; це, зрештою, мало означатистратегію пошуку форми явно неполітичної фаланги усіх класів та партій, надумку всіх, готових піднести загальнодержавні інтереси над суто партійними тасоціальними. (Вважалося, що традиційні націонал-демократичні ворогиПілсудського нездатні до цього випробування). Таким чином, відновлення владиПілсудського набрало форми непростого поєднання надто специфічних цілей з дужезагальними: з одного боку, чистка армії та державного устрою від певногонебажаного персоналу; з іншого — відновлення моральної високої якості державноїслужби. Хоча Пілсудський прагнув відділити свою свободу і свободу нового режимувід ідеологічних забобонів, чинити утиски своїм недавнім прихильникам з лівиці,він та Польща заплатили високу ціну за відсутність ясної, довготривалої,врівноваженої політичної програми у санації.
Стратегія, згадана у попередньому абзаці, що набула форми, явнонеполітичної або радше надполітичної фаланги, аби допомогти режимові піднестидержавні інтереси над сектантськими, була організаційним очікуваннямПілсудським нових парламентських виборів. Маючи після перевороту вдаватися доголовного зусилля, аби здійснювати свою владу по законних, конституційних каналах,Пілсудський повинен був зголоситися узяти зобов'язання піддати свою владувиборчому випробуванню колись після того, як у листопаді 1927 року вичерпаєтьсятермін законодавчого мандата. У свою чергу, цей виклик зробив необхідним, щобз'єднати його різноманітних прихильників у здатний до зчеплення тадисциплінований табір підготовки до тих виборів. Втім, цей табір не міг бутитаким, як інші політичні партії. З одного боку, була неможлива серйознасоціальна та ідеологічна згода між післяпереворотними пілсудчиками, якірепрезентували широке розмаїття політичних поглядів. Отже, для новоїорганізації була властива невиз-начена, загальна програма. З одного боку, цяневизначеність була умовою, що створювалася розмаїттям. З іншого боку, вонамогла перетворитися на спокусу спричинити відступництво від традиційних партій.Ще одним фактором, який робив типову політичну партію неможливою, було те, шовласні політичні погляди Пілсудського, які підкріплювалися та надихалисяпевними теоретичними удосконаленнями концепцією керування уряду Бартела, булинині відверто антипартійні та державницькі. Отже, його політична машина малабути різновидом державно-партійної, здатної і віддзеркалювати його ідеїсанації, і включати в себе якнайширше можливий спектр старих і нових, справжніхта самозваних пілсудчиків.
Ця партія, якій дали неоковирну, але відверту назву Непартійного блокуспівпраці з урядом, що передається польською абревіатурою BBWR (Bezpartyjny Blok Wspolpracy z Rzcidem). Осердя BBWR складали колишні легіонери Пілсудського,які інтелектуально підсилювалися і «модернізувалися» опікунами тапрофесіоналами з нового культу технократії. У цьому осерді асимілювалисявихідці з усіх попередніх політичних напрямів у Польщі — консервативної,соціалістичної, селянської, центристської, католицької, навіть з етнічнихменшин — байдуже, чи вони прийшли з переконання, розсудливості, опортунізму,неспокою або покори. Це велике розмаїття членства BBWR могло замиритися лише на одномуспільному політичному ґрунті: потребі сильної виконавчої влади післядесятиріччя спантеличеної парламентської нестабільності. Апологети BBWR відчайдушне намагалися оточитицілком очевидний та зовсім пристойний, до певної міри прозаїчний факт ауроюідеологічної глибини та історичної необхідності. Вони твердили в такий спосіб,що BBWR репрезентує позитивнувідповідь національної солідарності на марксистський виклик класової боротьби,що цей блок означав здорове відхилення відновленою Польщею фатальноїрозподільчої традиції, що підносила опір сама по собі до чесноти та що вінсимволізував перемогу відповідальності над демагогією, служіння державі наддухом партії. Фактом було те, що у політичній практиці місія BBWR полягала просто у підтримціПілсудського. Так само тому що це було єдиною притаманною функцією блоку і томущо його ідеологічна бідність була настільки виразною, а його здатністьвисловлювати соціальні претензії була настільки недостатньою, BBWR був здатний потрощити, а не замінитиполітичні партії, здолати схильність кандидатів у чиновники, але не приваблюватимолодь, перевести політику проблем у внутрішні структури режиму, а несполучати, вдосконалювати або вирішувати їх у перебігу у неминуче пустопорожніхта формальних внутрішніх дебатах.
На верхівці режиму, куди ці проблеми спрямовувалися для вирішення, малапоширення статистико-управлінська теорія урядування. І технократичненалаштовані прихильники Вартела, і осердя полковників-преторіанців Пілсудськогозголошувалися на тому, що проблеми Польщі не можуть вирішуватися з урахуваннямінтересів та вимог різних секторів її громадянського суспільства черезполітичні партії, що змагаються на державній та парламентській аренах. З їхньоїточки зору, незрілість польського суспільства внаслідок таких подій яскравовиявилася протягом перших кількох років відновленої незалежності країни. Ні,першою потребою Польщі було визволити державу від (і підняти її над)громадянського суспільства та надати державному апаратові радше за будь-яку частинусуспільства пріоритет вимог та юрисдикції. Польща мала бути вивільнена, вичищената модернізована під орудою держави, а не внаслідок політичних змагань. Вонамала управлятися радше, ніж керуватися. Інтерес держави, а не класу чи партіїєдиний мав визначати політичну, соціальну та економічну лінію уряду. На жаль,цей культ держави був інтелектуально та політично сумнівним. В дійсності він був марний, тому що не мав ні іпрограми, ані напряму. Концепція "інтересу держави" за певнихобставин адекватно спрямовувалася на зарубіжну політику, але не була доситьдосконалою, аби слугувати вирішенню серйозних внутрішніх соціально-економічнихта політичних проблем. Вона могла висвітлити очевидні національні цілі — такі,як індустріалізація, але не могла визначити ефективних шляхів для їхньоїреалізації. Мали ще бути зроблені важкі вибори. Прийняття рішень було простоперенесено від фракцій законодавчої влади сутичок до внутрішніх структуррежиму. Попри те, що можна стверджувати, що люди, які зрештою приймали рішенняз питань політики режиму у цих внутрішніх структурах, відносили себе до ідеологічнонейтральних, попри те, що можна було вірити в їхні високі почуття громадськогослужіння та обов'язку перед державою, попри те, що можна було б визнати, що BBWR як організація була вірогіднонастільки слухняною, аби впливати суттєво на їхню оцінку політичнихімперативів, дарма було розраховувати, що вони не роблять політичного вибору зполітичних варіантів, що вони просто застосовують гасло "інтересдержави".[4,170]
Хоча BBWR міг перемогти на виборах і у такийспосіб дозволити Пілсудському утримувати законний контроль над державнимапаратом, він переконався у глибокому почуття політичного провалу, обумовленогополітичною мізантропією Пілсудського. Одразу за переворотом 1926 року він мігвикористовувати колективне національне очищення, аби згуртувати польський народнавколо себе, активізувати його політичне, викликати перепосвяту, вимагатижертов та багато чого досягти. Але, не довіряючи щирості мас, він вирішивробити протилежне. Він поклав політичну пасивність на націю та перевіввідповідальність уряду на себе, на технократичну еліту, укомплектовануБартелом, та на свій власний найближчий гурток «полковників».Функцією BBWR було ізолювати режим відантагоністичних соціальних та ідеологічних впливів та тисків, а не втягнутинацію у політичну активність. Хоча кількість «нових» членіввизнавалася та підтримувалася цілком високо по ієрархії санації, режим трагічнорухався до самоізоляції. Пілсудський та його оточення досягли успіху вобстоюванні своєї монополії над державним апаратом та владною структурою, алевони втратили контроль та керівну роль у польському суспільстві стосовнороз'ятрених політичних партій.
Досягнення режиму, безсумнівні попри наслідки катастрофи 1939 року, — цесерії структурних та дипломатичних зрушень, звершених у державному апараті таза його допомогою. Серед них були: конституційні поправки у після переворотніийперіод, які посилили виконавчу владу; відновлення військового морального духу;професіоналізація державної бюрократії; реінтеграція зон з переважно польськимнаселенням (зокрема, західних регіонів) в єдину політичну систему збалансуваннябюджету; піднесення міжнародного престижу та самоповаги Польщі. Алефундаментальні соціальні проблемі не вирішувалися і навіть серйозно нерозглядалися за життя Пілсудського.
Відчуваючи відразу до того, аби викликати в наці справжню довіру таполітичне партнерство, Пілсудський міг би краще запровадити відверту диктатуруодразу після перевороту, ніж вести країну через дезорганізаціюпсевдопарламентської головоломки. Ця диктатура не мала бути «лівацькою»,аби досягти певних позитивних «революційних» корективів. Втім, такерішення було відвернуто і власними сумнівами, острахом та надіями Пілсудського,і загальнонаціональною вимогою продемонструвати, що відроджена Польща була,попри переворот, достатньо зрілою, аби прагнути перевершити успішно західнумодель конституційного парламентського урядування. Отже, переворот сів міждвома стільцями. Він потенційно був революційною акцією, чий революційний потенціалбув миттєво заперечений та придушений її підбурювачами, ініційований«відповідальними» політичними та економічними інтересами.
3.3 Принципи державного будівництва, закладені ЮзефомПілсудським
Цей напівпарламентський стиль урядування, який Пілсудський запровадивщойно після перевороту 1926 року, зазнав провалу впритул до 1930 року. Вибори уберезні 1928 року, чиєю політико-історичною функцією було проголосити оцінкунації стосовно захоплення та наступного використання влади Пілсудським, таксамо як і попереднього періоду законодавчої та партійної гегемонії, якийголовно спричинив переворот, забезпечили Пілсудському беззастережну перемогу.Справді, BBWR з його супутниками виник якнайбільше сузір'я, але згас після досягнення абсолютної законодавчої більшості.До того ж, на превелике роздратування Пілсудського, партії лівиці також хапалийого (безпідставно, на його думку) за фалди як передвоєнного соціаліста. Зіншого боку, кафальна юстиція вдарила особливо по правих та центристськихпартіях коаліції Вітоса, а не по всіх «старих» партіях політичного спектрудоби до утворення BBWR, на що сподівався Пілсудський.Таким чином, ці результати засвідчили значно сильніше схвалення самого перевороту,ніж подальші дії — Пілсудського для реструктуризації моделі та стилю польськогополітичного життя на свій кшталт. Ба більше, у контексті зародковогообопільного відчуження табору Пілсудського та парламентської лівиці невдачаобидвох на шляху здобуття чіткої та недвозначної переваги була зловісною, поприїхні паралельні успіхи стосовно правиці та центру. Здатність польськоїполітичної системи або пристосуватися до експерименту Пілсудського, або чинитиефективний опір викликала сумнів. Ця непевність посилювалася різноманітноюприродою та розмаїттям електорату табору Пілсудського. Він дійсно користувався певноюпідтримкою майже в кожному секторі суспільства, але більшість робітників,селян, дрібної буржуазії, римо-католицького духовенства та етнічних меншинлишилася поза цим табором. Чи повернення консервативного шару, з одного боку, ітехнічної інтелігенції — з іншого (припускаючи на даний момент їхнюнадійність), виявляється достатнім, аби компенсувати мляву та нерівномірнупідтримку проміжних соціальних класів у країні, які знаходяться на перехіднійсоціально-економічній стадії, що характеризувала міжвоєнну Польщу? У контекстівідрази Пілсудського до інституту відвертої диктатури як наріжного каменюперевороту та у контексті технократичної, управлінської точки зору йогооточення і даного його рішення, натомість намагатися керувати за допомогою та вмежах встановленого конституційного і парламентського механізму, перспективистверджувальної відповіді на це запитання виглядали сумнівними внаслідокнепереконливих підсумків виборів 1928 року.
Хоч і зменшені за кількістю та ізольовані, націонал-демократи Дмовськогошвидко консолідували свої лави та посилили ідеологічну войовничість; вонивизначалися, аби знову з'явитися наприкінці 1930-х років як найдинамічнішийідеологічний супротивник табору Пілсудського. Тим часом націонал-демократи уцьому новому законодавчому органі невдовзі об'єдналися у поточній ворожості дорежиму Пілсудського (алез різних ідеологічних перспектив) опозиціїцентристів, лівих та національних меншин. Всі вони заперечували консервативнусоціально-економічну політику режиму або його зухвалих спроб стосовно законодавчихпрерогатив, або його періодичних порушень суспільної законності. Більшістьсейму могла лише розладнати уряд, але їй бракувало згуртованості, достатньоїдля його заміни, і вона невдовзі зациклилася на марній боротьбі з Бартелом.
Ця ситуація зрештою спровокувала роздратованого Пілсудського наінаугурацію брутальнішого режиму «полковників» у вересні 1930 року,що супроводжувалося грубим побиттям та нелюдським ув'язненням кількохопозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час новихвиборів у листопаді 1930 року. Хоча з першого погляду ця тактика залякуваннявпроваджувалася успішно — BBWR тоді отримав абсолютну більшість у парламенті, — Пілсудський дорогозаплатив за те, що вдався до жорстокостей, які, на відміну від перевороту чотирирічноїдавності, були майже одностайно засуджені як безпідставне зловживання владою,не необхідного або очищувального захоплення її. Вже швидко втрачаючинаціоналістичну молодь на користь праворадикальних збочень Дмовського,Пілсудський тоді відштовхнув впливову інтелігенцію практично всіх політичнихвідтінків, пожертвував підтримкою багатьох своїх престижних консервативнихсоюзників, зафіксував остаточну прірву між собою та своїми недавнімисоціалістичними та лівоселянськими партнерами і навіть струсонув довіру вдеяких своїх найближчих соратників. Ба більше, він водночас зруйнував будь-якувіру, що її досі мав завдяки його колишній підтримці федералізму, з бокуслов'янських меншин, намагаючися здолати український націоналістичний рухбрутальним військовим придушенням незадоволених східних районів у період міжсерединою вересня та кінцем листопада 1930 року.
Депресія була тоді тим, щоб вразити Польщу спустошливою нужденністю тапіднести додаткові соціально-економічні проблеми над її хронічними політичнимипроблемами. В економічній царині відновлена Польща серйозно була ушкодженаспадщиною більш як сторіччям відокремлення її кількох регіонів та їхнім різнимрозвитком, спричиненим катастрофічним спустошенням періоду Першої світовоївійни. Перед відновленням незалежності торгівля між відокремленими частинамиПольщі була мінімальною; згодом їхня економічна інтеграція лишалася позадуполітичної та адміністративної інтеграції і насправді не була завершена до 1939року. Галіція і креси лишалися набагато біднішими, менш індустріалізованими тапонівеченими примітивнішими сільськогосподарськими моделями, ніж ті, щознаходилися у західній Польщі та Конгресувці.
Перші роки відновленої незалежності були економічно похмурими, як буловказано вище, хронічними розладами, інфляцією, безробіттям і безладдям, якіразом підривали тоді панівну парламентсько-партійну систему та полегшувалидомагання Пілсудського влади. Одразу після перевороту польська економіка раптомбула освячена несподіваним подарунком долі. Тривалий страйк британськихшахтарів від травня до грудня 1926 року надав крупного поштовху польськомуекспорту вугілля; цього було досить, аби перевести внутрішню промисловуекономіку у кілька років процвітання. Сільськогосподарські ціни та експорттакож були відносно високими між 1926 та 1929 роками. Ці сприятливі показники,у свою чергу, приваблювали іноземний капітал, надаючи змогу Польщістабілізувати її злотий та обходити тарифну війну та кредитний бойкотНімеччини. Режим Пілсудського—Бартела був у такий спосіб спочатку тим, щокористувався пільгами економічного відродження, яке походило від щасливогопоєднання міжнародного розвитку з власною технократичною, але консервативноюполітикою; в цілому він змащувався загальним враженням сили та довіри, на якерозраховував Пілсудський.
На жаль, упродовж 1930-х років режим Пілсудського —«полковників» виконував роль послаблювача економічних перспектив, якапроявила ненадійну та підпорядковану якість попереднього оздоровлення. Валютадійсно стабілізувалася, але купівельна спроможність мас лишалася недостатньою;бюджети дійсно були збалансовані, але на надто низькому рівні. Під тискомсвітової сільськогосподарської кризи наприкінці десятиріччя міжнародні ціни напольські сільськогосподарські товари впали настільки суттєво, що будь-якезростання їхнього виробництва та експорту відтоді цілком поглиналося падіннямїхньої ціни. Злидні та напівголодне існування тоді підкрадалися у польськусільську місцевість.
Як переважно сільськогосподарська країна, Польща відчула депресіюнайболючіше в цьому секторі економіки, який страждав від гострогоперенаселення, низької зайнятості, низького споживання та нерівності йподрібненості у розподілі землі. На загал навіть радикальна земельна реформа таперерозподіл не змогли б втамувати земельний голод плодючої селянської людностіза відсутності невідкладної та швидкої індустріалізації. Втім, навіть помірнареформа була відкинута з політичних міркувань, які включали побоювання, що укреси та східній Галіції земельна реформа була б на користь білорусам таукраїнцям за рахунок польських землевласників. Врешті-решт, Польща обраламінімальну реформу, яка поряд з угорською була найменш поширеною, ніж будь-де уміжвоєнній східній Європі. Максимум, після якого крупні власники булизобов'язані продавати свій надлишок землі, був великий шмат у 180 гектарів(444,8 акра), за винятком східних регіонів, де він був збільшений до 300гектарів (741,3 акра). До того ж, маєтки, «які присвячували себевисокоспеціалізованим або незвичайно продуктивним підприємствам національного значення»,— дефініція настільки невизначена, що могла б призвести до найсуб'єктивнішихінтерпретацій, — були звільнені від такого продажу. Тому навряд чи вартодивуватися, що загальна площа земель, які перейшли протягом цілої міжвоєнноїдоби від крупних маєтків до селян, — 2 654 800 гектарів — становила лише 20відсотків від усієї землі у ділянках, більших за п'ятдесят гектарів, або 40відсотків всіх сільськогосподарських угідь в таких ділянках площею понадп'ятдесят гектарів. Якщо ці підрахунки збільшуються на 595 300 гектарів,отриманих селянами в обмін на відмову від права користування чужою власністюбез завдання шкоди, то загальний розподіл селянам лише наближається до 23відсотків від усієї землі та 54 відсотків сільськогосподарської землі у ділянках,більших за п'ятдесят гектарів. Селяни також мали вигоду від зведення 5 423 300гектарів доти подрібнених смуг в об'єднані господарства; але ця земля вжеперебувала у селянській власності, хоч нераціонально організованій. Втім,відновлене подрібнення за допомогою успадкування плодючим селянством нищивефект від такого офіційно підтриманого зведення. Так само 548 700 гектарів, якіреалізувалися у сільському господарстві за допомогою осушення та інших видівмеліорації, не були передані великими маєтками. Завдяки мінімалістській природіреформи структура земельної власності лишилася значно нерівноправною.
На противагу традиційним очікуванням продуктивність великих маєтків небула значно більшою за продуктивність малих ділянок, оскільки латифундисти малинебагато прагнень міняти дешеву та інтенсивну селянську працю на сучаснуагрономічну технологію. Втім, були великі регіональні відмінності упродуктивності з суттєво вищими врожаями з гектара у західній та центральнійПольщі, ніж у південних та східних районах. Однак, середня національна величиналишалася значно нижчою, ніж у Європі загалом і навіть у Центральній Європі.Міжвоєнне польське сільське господарство потерпало від браку капіталу істримувалося примітивним ринковим перевезенням, бідними виробничими умовами,неадекватним використанням добрив (практично ніхто не використовував добрива насході), низькою технічною компетенцією з боку селян і неекономічним, алеполітичне підтриманим розподілом власності. Але найбільш спустошливоюперешкодою був брак того зовнішнього та суттєвого deus ex machina: швидкої індустріалізації, абивисмоктати надлишок людності. Оцінки пропорції сільської людності міжвоєнноїПольщі стосовно того, що був надлишок навіть на переважно низьких рівняхагрономічних технологій, змінюються від чотирьох до половини, але навіть нижчаоцінка свідчить про економічну патологію.[8,150]
Цікавішою, але водночас важчою для оцінювання є промислова характеристикаміжвоєнної Польщі. При цьому розпочинають зі спостереження, що за виняткомвугілля, лісоматералів та великою мірою невикористаного потенціалу гідроенергіїПольща була скоріше бідно забезпеченою природними ресурсами, особливо металами.До того ж, галузі промисло вості, з якими вона увійшла у міжвоєнну добу, це — (а прив'язані до тих, що були тоді, після 1918 року, недружнії зарубіжнимиринками в Росії та Німеччини і (б) сильно зруйновані та пограбовані між 1914 і1918 роками. Вони потребували не лише широкої фізичної реконструкції, алеводночас комерційної реінтеграції у внутрішній польський ринок, який бувслабкий, або у нові та різні зарубіжні ринки, які тяжіли до того, абиізолюватися, особливо у загальносвітовій течії до автаркії протягом депресії.
Можна було б, але навряд чи потрібно, проілюструвати статистичне болісніудари, завдані польській економіці депресією. Іноземний капітал відійшов,виробництво згорнулося, безробіття здійнялося, а купівельна спроможність селяннаблизилася до нуля. Одужання Польщі після депресії було спершу уповільненетяжінням Пілсудського — з мішаних мотивів державного престижу, побоюванняповтору політичне фатального інфляційного струсу 1923—1926 років і простоекономічного філістерства — до золотого забезпечення валюти (він відмовився відцього набагато пізніше інших країн). Ця невдала монетарна політика справлялавраження необов'язково продовжуваного застою виробництва у польській економіці.
Після смерті Пілсудського, втім, адміністративні технократи, яких ранішезапросив Бартел, об'єдналися з економічними технократами, яких тодіпідтримували «полковники». Етатизм заступив ортодоксальність якекономічну ідеологію режиму, величезні інвестиції для «соціальнихнакладних витрат» та безпосереднього виробництва були занурені упідприємства державної власності, й індустріалізація швидко робила поступ востанні три роки, перед тим як напад нацистів та окупація перервала цейбагатообіцяючий розвиток. Досвід цього скороченого періоду державногокапіталізму наприкінці 1930-х років правив за успішний приклад, корисний досвідякого був акумульований для швидкої індустріалізації у добу після 1945 року. Хочі вражаючий, цей запізнілий ривок індустріалізації був перегоном зайця тачерепахи проти старого, безжалісного зростання людності. Сприятливі можливостізайнятості, які відкрилися, навряд чи залишили слід у величезній армії сільськихзнедолених. Це трапилося надто пізно, аби спричинити ерозію життєвих стандартівпротягом десятиріччя як цілого, — і польські життєві стандарти були вже середнайнижчих у Європі, щоб врешті-решт, попри патріотичну та націоналістичнуриторику, з якою це запроваджувалося, згаданий ривок був не здатний врятувати«полковників» після Пілсудського від політичної ізоляції.
Висновки
Отже, ореол вождя огортав Коменданта стрілців лише під час світовоївійни, коли абстрактний, раніше не звязаний з якоюсь конкретною особою, алепопулярний у суспільстві міф героя і вождя був перенесений на Пілсудського.Існувало багато факторів, завдяки яким він вознісся на вершини народної слави.
Найперше, цей аванс став можливий через особливу атмосферу, що булавикликана початком війни. Як кожна боротьба, вона несла смерть і знищення. Аледля поляків вона мала і інше значення, створюючи надію на покращення становищанароду. Бо у збройному конфлікті зіткнулися загарбники, солідарні спільні діїяких на протязі більше ста років означали застой у польському питанні. Теперзмова мовчання лопнула. Щоправда, ніхто не міг передбачити кінця катаклізму, щорозгорівся, але над Віслою, інколи всупереч фактам, повсюдно чекали перемін накраще, мріяли про незалежність.
В Польщі молилися за те, щоб почалася війна, чекали доброго закінченняреволюції в глибині царської Росії і визволення від загарбників, а потім –вільної, незалежної Польщі.
Так мислячі люди всі свої надії повязували з виступом загону стрільців, апісля їх поразки — з створенними Головним національним комітетом польськимилегіонами, які Пілсудський визнав власними.
Хвалебним словам на честь легіонів вторили визнання: „ ФігураПілсудського – чиста еманація сучасності.Вона з”явилася на фоні життя, готова,із своїми цілями і засобами дії, із своєю ідеєю і поезією” ( ).
Народження міфа Пілсудського було явищем надзвичайно складним, причомутільки частково – стихійним, мимовільним, а в більшій мірі свідомою творчістю,ціною величезних зусиль і засобів, що їх витратив пропагандистський апарат.
Якщо добавити до цього надзвичайну чарівність поводження, люб’язність,ввічливість, доступність Пілсудського, м’яку жартівливість його мови і найпершепростоту в поведінці, то можна зрозуміти привабливість його особи.
Комендант виростав у державного мужа, якого поважали і цінували навітьполітичні клієнти своїх рішучих опонентів. Більше того, вони самі люди, щозналися на хитрощах політики, — почали сумніватися у негативних оцінках йогоособистості. Зрозуміло, вони не переконались в історичній вірності дійлегіонів, зберегли по відношенню до них давню дистанцію і критицизм. Алеодночасно вони все більше помічали, що популярність самого вождя може бутиважливим аргументом у просуванні справи національного визволення.
Отже, образи Пілсудського – „білий” і „чорний”. Тільки рішучий бій мігвирішити, хто з них переможе.
У передчутті такого бою прихильники Маршала додали до міфу „великогопустельника” нові риси. Вони висунули знову керівника, що досі в ізоляціїмислив про майбутню велич Польщі, на першу лінію політичної боротьби.
Апофеозом таких дій став майський переворот 1926 року. Громадянськійвійні, що точилась на вулицях Варшави, відповідало не менш брутальне зіткненняуявлень про вождя, який для повсталих значив набагато більше, ніж честь ісолдатська присяга, а для їхніх противників виріс в бунтаря, що виступив протизаконного порядку Речі Посполитої.
На початку травня 1930 року дякуючи вже відомим своїми маніпуляціями зконституцією Маршал не допустив відкриття надзвичайної сесії Сейму, на якійповинний був піддатися критиці черговий уряд „сильної руки”.
Політична ізоляція режиму поглиблювалася впродовж усіх 1930-х років.Хибні — бо «присилувані» — вибори 1930 року надали BBWR законодавчу більшість, адекватнузапровадженню санації звичайної законодавчої влади, але не необхідну більшістьу дві третини, аби внести поправки до конституції. Такі поправки для посиленнявиконавчої влади потім вважав істотними Пілсудський, який сприймав стриманішепереглядання після перевороту у серпні 1926 року як неадекватні. Відмовляючисявід декретування нової конституції — він завжди демонстрував більшу схильністьдо букви, ніж до духу законодавства, — Пілсудський маніпулював своїмиприхильниками для прийняття конституції за допомогою законодавців,використовуючи тривалу серію парламентських хитрощів та офіційну казуїстику.Цей досвід у жорсткій практиці був політичне і морально принаймні настількидеморалізуючим, наскільки й відвертим диктатом він міг бути.
Офіційно набувши чинності 23 квітня 1935 року, нова конституція забезпечиласолідне розширення президентських повноважень, зокрема, гальмівне вето, розпускпарламенту, відставку кабінету та окремих міністрів, права видавати укази, якімають силу законів, призначення третини сенаторів та визначення одного з двохможливих кандидатів на виконання обов'язків президента у мирний час ібезпосереднє призначення свого наступника у воєнний період. Непридатна дляПольщі тієї доби, ця конституція стала частковою моделлю хартії голлістськоїФранції 1958 року. Нова конституція Пілсудського миттєво втратилажиттєздатність після його смерті 12 травня 1935 року, і сполучення її звиборчими указами його «полковників»-спадкоємців, які були гучноскладені, аби переконати, що режим повинен завжди перемагати, таким чиномпринижуючи електорат. Одним з багатьох іронічних моментів історії міжвоєнноїПольщі було те, що обидві її конституції складалися Пілсудським з особливимзадумом: конституція 1921 року, аби спотворити президентство, яке він міг би,як побоювалася правиця, обійняти; конституція 1935 року, аби поширити йогоповноваження, аби відповідати його стилю та владі. В кожному з цих випадківавтори проектів прорахувалися: в першому він відмовився від посади, в другому —він помер, і його спадщина була передана до неадекватних спадкоємців.
На знак протесту проти очевидного наміру нових виборчих правилпродукувати парламент для автоматичного штампування рішень за допомогою прозородіючої системи висування та відбору кандидатів польські опозиційні партіїбойкотували вибори 8 та 15 вересня 1935 року. Навіть власні публікації урядувизнали, що лише 45,9 та 62,4 відсотка відповідно тих, хто мав право голосуватина виборах у сейм та сенат, взяли участь у цьому «плебісцитімовчанки», і опозиція проголосила, що ці офіційні цифри були перебільшені.Цікаво, що цей показник був вищий у kresy та Сілезії, тобто в районах, де сконцентрована білоруська,українська та німецька людність, ніж у країні в цілому. Можливо, ці етнічні меншинибули байдужі до внутрішніх сварок між антагоністами, які були тоді майже таксамо недружні до інтересів меншин; можливо, вони були менш уразливі доофіційних залякування та спокуси. Так чи інакше, німці, євреї та українці (алене білоруси) виявили схильність до згоди з режимом, аби гарантувати собіпринаймні певне представництво. У новому парламенті, втім, домінував BBWR, який отримав 153 із встановленихзаконом 208 депутатів сейму за новою конституцією і 45 з 64 обраних сенаторів.Пізніше були обрані непрямим способом дуже обмеженою групою, на загальну думку,визначні громадяни (володарі високих титулів, певних нагород, місцевої посади таважливих позицій в офіційно визначених професійних, економічних та культурнихорганізаціях) за новими виборчими указами. Завдяки, мабуть, попереднімдомовленостям етнічні меншини згодом отримали президентські призначення накілька з 32 місць у сенаті, що лишилися, як мінімальне задоволення їхньоговиборчого малого представництва і як винагорода за їхню участь.
Те, що намір режиму полягав у руйнації політичних партій та створеннінеполітичного парламенту, підтвердилося, коли його власний BBWR був розпущений ЗО жовтня 1935 рокувідкрито, аби продемонструвати, що, отже, не було більше жодної потреби для«організації політичного характеру, яка втручається між парламентом такраїною». Наївність цього підходу виявилася невдовзі, оскільки місце розташуванняполітичної боротьби просто пересунулося за межі парламентських залів на вулиціі в села — до цілковито невигідного становища режиму — і коли політичнеугрупування санації ввело в оману її формально консолідованим тиском надержавний апарат, відтоді дозволяло собі купатися в розкошах внутрішніх чвар,яких влада Пілсудського досі запобігала.
Перше з цих двох виявлень — зсув у бік політичного конфлікту — булоаспектом і наслідком загальної радикалізації в усіх політичних угрупованнях.Радикалізація, у свою чергу, була, зокрема, відповіддю на депресію і особливона початкову повільну і безпомічну реакцію режиму на депресію, зокрема,вираженням зрослого міжетнічного напруження і, зокрема, заперечення селянствомта пролетаріатом попередньої безумовної гегемонії інтелігенції. Відвертофашистські тенденції вийшли на перший план у правому таборі на чолі знаціонал-демократами; селяни займалися безнадійними страйками проти містстосовно постачання харчів і захопили досі стримане політичне керівництвоцентристського руху, аби різко зсунутися ліворуч; підпільні комуністипосилювали вплив серед бідних селян, безробітних робітників, молодоїінтелігенції та білорусів; аби не дати себе перехитрити, соціалісти ініціювали серіюмасових страйків; що ж до етнічних меншин, то українські екстремісти вдавалисядо вбивств, більшість німців перетворилися на нацистів і дедалі більше євреївсхилялися до сіонізму; нарешті, сам режим став радикальнішим як в економічних(етатизм), так і в політичних аспектах. Радикалізація була справді загальна,але всі угрупування, включно опозиційні, лишалися взаємно поділені. Дійсно,їхня сильна радикалізація збільшувала прогалини між ними.
Спадкоємці Пілсудського розколювалися навкруги власного курсу та змістурадикальнішої політики, якої вони узгоджено потребували. Занепокоєні ізоляцієюсвого державного апарату від найбільш енергійних соціальних сил нації, вонисперечалися стосовно правильного напряму, в якому треба рухатися, аби зменшитицю прогалину. Практично візантійське інтриганство всередині їхніх підрозділівта маневри навколо гострих і відповідальних тем могли бути спрощені — вочевидьбез викривлень — поділом їхнього угрупування на три об'єднання. Перше булозагалом старшою генерацією первісних товаришів з часів довоєнної підпільноїборотьби проти царської Росії, яка радила замиритися з соціалістичним рухом, щойого Пілсудський заснував і раніше очолював на початку сторіччя. Друге булосміливішою обмеженою групою, яка рухалася вбік правиці, аби збагатити режимвпливовою енергією частково фашистської польської молоді, інакше кажучи,привернути націонал-демократів схваленням їхньої ідеології та електорату.
Третє — то були технократи та головні дійові особи «організованоїекономіки», які вважали, що суто фізична модернізація могла бути інеобхідною, і достатньою, аби вирішити проблеми країни і режиму. Ці триоб'єднання очолювалися відповідно найближчим другом Пілсудського полковником Валери Славєком, полковником Адамом Коцом та президентом Ігнаци Мощицьким.Командувач збройними силами маршал Ед-вард Ридз-Смігли, який хитався між другимта третім об'єднаннями, зрештою обрав останнє. Перед вибухом Другої світовоївійни ця третя група блокувала перші дві, але все ж не здобула остаточноїперемоги. Оглядаючись у минуле, переймаєшся сумнівами стосовно того, чицілковитий технократичний гамбіт міг би досягти успіху без поєднання здинамічною політичною ідеологією лівого або правого різновиду: швидкаіндустріалізація завжди спричиняє соціальну мобілізацію.
Отже, наприкінці 1930-х років стратегія ізоляції, з якою Пілсудськийсподівався політичне знешкодити правицю одразу після свого перевороту,спрацювала проти його угруповання. Особисті харизма та влада Пілсудськогозатьмарювали цей напрям упродовж його життєвого шляху, але тоді його епігониопинилися в скруті ідеологічною бідністю та браком соціальної бази санації. Отже,врешті-решт вони скотилися до «патріотичного шантажу», до спробипридушити опозиційний бойкот партій перетворенням останніх парламентських виборів6 та 13 листопада 1938 року на плебісцит стосовно підтвердження недавньоїаннексії Цешинського регіону від Чехословаччини. Як наслідок цьогодемагогічного звернення до національної гордості, проголосувало 67,1 відсотка і70,0 відсотків відповідно електорату сейму та сенату. Тоді списки режимуналічували 166 із 208 місць сейму і майже всі 54 обраних сенаторів, і ця нагодабула використана, аби позбутися у парламенті тих власних кадрів, які прагнулизамирення з лівицею. Те, що ці результати неправдиво віддтворювали громадську думку,проявилося у приголомшливих успіхах соціалістів та правиці на наступнихмуніципальних виборах 18 грудня 1938 року. Коротко кажучи, коли міжвоєннаПольща увійшла у свій останній рік, «власність» режиму над державоюбула врівноважена (а насправді переважалася) ідеологічним насичуванням суспільстварізними опозиційними партіями та їхнім політичним керівництвом їхніх класів.
Із загостренням німецької загрози 1939 року уряд вдався до замирювальнихдій стосовно своїх внутрішніх супротивників. Його усвідомлення силигромадянського почуття без сумніву вплинуло на впертий опір тиску Гітлера. Зіншого боку, виклик напівфашистської правиці, яка складалася з найдинамічнішихопозиційних партій, був врівноважений тим фактом, що режим був уженаціоналістичним, мілітаристським та, авторитарним. Але він не бувтоталітарним. Хоч і упосліджені, опозиційні партії діяли легально, за виняткомкомуністів, які були змушені вдаватися до виверту «фронтів»; хоч істривожені, профспілки та преса лишалися незалежними та активними; відвертівороги режиму продовжували викладати в університетах та оприлюднювати своїкритичні матеріали; автономне існування юриспруденції від адміністрації зберігалося;і адміністрація, поки що жорстка, була технічно компетентна. Помилки таслабкості міжвоєнної Польщі були численні і серйозні: необережний дисбаланс міжприкордонням та інституціями, відчуження етнічних меншин, сільськеперенаселення та індустріальна відсталість, політичне сповзання від первісноїнапівдемократії до напівдиктатури Пілсудського, а потім до спазматичногоавторитаризму його спадкоємців. Але в жодному разі вони не виправдовуютьрішення її сусідів вчинити п'ятий її поділ у вересні 1939 року. Своїм героїчнимопором у цій кампанії і протягом наступних років окупації польський народпродемонстрував, що він подолав найбільш деморалізуючу помилку старої держави востаннє сторіччя її занепаду: брак готовності принести особисті та корпоративніжертви для врятування держави як цілого. Під час Другої світової війни Польща усвоїй черговій боротьбі за власну свободу знову боролася за Європу.
Список використаної літератури
1) Актуальныепроблемы новейшейистории: Сб. ст./ Под общ. ред.(и с предисл.) Г.Н. Севостьянова. — М:Просвещение, 1991. — 238 c.
2) БостанЛ.М. Історіядержави і права зарубіжних країн: Навч. посіб./ Л.М.Бостан, С.К.Бостан. — К.:Центр навчальної л-ри, 2004. — 672 c.
3) ВасютаІ.К. Політичнаісторія Західної України (1918-1939)/ І.К.Васюта. — Л.: Каменяр, 2006. — 335 с
4) ГазінВ.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки 1918 — 1945 рр.: Навчальнийпосібник/ КОПИЛОВ С.А. ГАЗіН В.П… — Кам'янець-Подiльськи, 1997. — 385 c
5) ГазінВ.П. Новітняісторія країн Європи та Америки 1918 — 1945 рр.: Навч. посіб./ В.П.Газін. — Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський держ. пед. ун-т, 1997. — 388 с
6) ДыбковскаяА. ИсторияПольши с древнейших времен до наших дней/ А.Дыбковская; Под ред.А.Сухени-Грабовской, Э.Крули. — Варшава: Научн. изд-во ПВН, 1995. — 381 с
7) ИсторияПольши: В 3-х т.Т.3. – М.,1975.
8) Історіядержави та правазарубіжних країн: Навчальний посібник/ Під ред.Джужи О.М. — К: НАВСУ, 2000. — 352 c.
9) Краткаяистория Польши: с древнейших времен до наших дней. – М.,1993.
10) Крезуб А. Нарис історіїукраїнсько-польської війни: 1918-1919./ А. КРЕЗУБ. — 2-е. — Нью-Йорк:«Око», 1966. — 180 c
11) Макарчук В.С. Історія держави і правазарубіжних країн: Навчальний посібник/ В.С. Макарчук. — К: Атiка, 2000. — 416c.
12) Матвеев Г.Ф. „Третийпуть”? Идеология аграризма в Чехословакии и Польши в межвоенный период. –М.,1992.
13) Мироненко О. Конституційна юстиція:маловідомі сторінки історії: Принцип «парламентського абсолютизму» — в державах-переможцях: ( А. Пілсудський, В. Орландо, Муссоліні )/ О.Мироненко //Закон і бізнес. — Киiв, 2004. — №14. — C. 17.
14) Михутина И.В.Польско-советская война, 1919-1920. – М.,1994.
15) Мовчан С.П. Міжнародні відносини1918-1939 рр. в курсі новітньої історії зарубіжних країн: Методичнірекомендації і матеріали на допомогу вчителю/ С.П. МОВЧАН. — Л, 1996. — 48 c.
16) Наленч Д., Наленч Т. ЮзефПилсудский: Легенды и факты.- М.,1990.
17) Новейшая история стран Европы и Америки, 20-й век:В 2.х ч. Учебник для вузов/ Под ред. А.М.Родригеса; М.: Владос.,213.
18) Новітня історія України (1900 — 2000): Підручник длястудентів вузів/ Слюсаренко А.Г., Гусєв В.і., Литвин В.М. та ін. — К.: Вищашк., 2002. — 719 c.
19) Парсаданова В.С. ТрагедияПольши в 1939 году//НИИ. – 1989. — №5 – с.37-39.
20) Польско-советская война1919-1920: Раннее неопубликованные документы и материалы. – М.,1994.
21) Ротшильд Д. Східно-ЦентральнаЄвропа між двома світовими війнами ./ Ротшильд Д. – К.: Мегатайп, 496с.
22) Страхов М.М. Історія держави і правазарубіжних країн: Підручник для вузів/ М.М.Страхов. — 2-е вид., переробл. та допов…- К.: Ін Юре, 2003. — 584 с
23) Сюндюков І. «Батіг » і "пряник " Пілсудского: Ескізи з польського політичного життя часів "санації "/ І. Сюндюков //День: всеукраїнська газета. — Киiв, 2004. — №55.- C. 7.
24) Турченко Ф.Г. Новітня історія України:Ч.1(1917-1945 рр.)/ Ф.Г. Турченко. — К: Генеза, 1994. — 344 c
25) Турченко Ф.Г. Новітня історія України: 10клас. Ч. 1 (1917. 1945). Підручник для середніх загально.освітніх шкіл/ Ф.Г.ТУРЧЕНКО — К.: Генеза, 2000. — 384 c.
26) Федоров К.Г .Історія держави і правазарубіжних країн: Навч. посібник./ К.Г Федоров. — К.: Вища шк., 1994. — 464 c
27) Хома Н.М. Історія держави і правазарубіжних країн: Навч. посіб./ Н.М.Хома. — 2-ге вид., випр. і доп… — К.:Магнолія плюс, 2004. — 480 с.
28) ШевченкоО.О. історіядержави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів вузів/ О.О.Шевченко. — К.: Вентурi, 1995. — 254 c.