Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.

План
Вступ
1. Боротьба СРСР за досягнення системиколективної безпеки в Європі
1.1 Ліга Hацій
1.2 Конференція з розброєнь
1.3 Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів
2. Зовнішньо-політичні стосунки СРСРз Німеччиною (Пакт Молотова–Рібентропа)
Висновки

Вступ
Зовнішня політикаСРСР періоду 30-х років ХХ ст… завжди була об’єктом постійного інтересу нетільки політиків, істориків-науковців, а й для кожного пересічного громадянинаєвропейського континенту, та і не тільки.
Пройшлидесятиліття, які корінним чином змінили політичний і економічний спектрирозвитку людської цивілізації, але не змогли поки що зняти знаки питання надокремими історичними подіями і явищами минулих років. Тому саме в даномуконтексті повинна бути спрямована наукова діяльність істориків-сучасників,результатом якої має бути зникнення білих плям з історичної карти світу. Однимз таких складних питань і є зовнішні політичні СРСР вищеназваного періоду. Самеця сторінка історії європейського континенту не тільки не втратила актуальностічерез своє недостатнє вивчення, а й набула нового підтексту через призмусучасних політичних реалій. В результаті чого з’явилося ряд публікацій які дещопо іншому висвітлюють окремі проблеми зовнішньої політики СРСР, частозаперечуючи попередні норми, встановлені радянськими істориками, але доситьчасто основою даних праць стають не історичні факти, а популіські гасла,покликані викликати певний суспільний резонанс. Завдання ж свідомихісториків-практиків розібратися самим і довести до суспільства об’єктивні реаліїтого часу.
Виходячи зактуальності теми, спираючись на досягнення радянських і зарубіжних істориків,враховуючи суперечливість, яка домінує в науковій і художній літературі, взасобах масової інформації, я поставив перед собою мету: на основі комплексногой об’єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науково обґрунтованівисновки щодо з’ясування об’єктивних кроків радянської дипломатії у сферізовнішньополітичної діяльності.
Метоюпродиктовано основні завдання, які необхідно розв’язати у процесі дослідженняданої наукової проблеми:
·    створитиоб’єктивну картину політичної ситуації, що склалася на європейському контекстів період часу, який досліджується;
·    висвітлитиісторико-політичні передумови, що вплинули на формування зовнішньополітичноїстратегії СРСР;
·    датицілісну оцінку ролі Радянського Союзу в світовому політичному протистоянні, якев кінцевому результаті привело до Другої світової війни.
Таким чиномоб’єктом даного дослідження є основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939рр.
Відповіднопредметом дослідження тут виступає СРСР, як один з суб’єктів юридичного правасвітового співтовариства.
Дана історичнапроблема досить широко висвітлена як в науково-популярній літературі так і вперіоді, як в сучасній так і тих часів. Звичайно охопити аналізом всі історичніпраці присвячені даній тематиці неможливо, але розглянути окремі простонеобхідно.
Історіографічнийаналіз виходячи зі специфіки теми дипломної роботи потрібно проводити в двохнапрямках, відповідно до двох основних пунктів плану. Отже, яким чином вісторіографії висвітлювалася проблема створення системи колективної безпеки вЄвропі та участь в цих процесах СРСР? Одними з перших хто висловили своївідгуки по даних політичних процесах були тогочасні газети.
Так, німецька газета„Берлінер Берген Цайтунг” від 1 вересня 1934 р., закликаючи західний світ„відкрити очі” на факт прийняття СРСР до Ліги, писала: „Адже мова йде не простопро прийняття нового члена до Ліги Націй. Йдеться про питаннявсесвітньо-історичного масштабу… Чи можна відчинити двері Радянському Союзу,а тим самим і Комінтерну..?”
Французька газета„Тан” 1934 р писала, що „Двосторонні договори про ненапад недостатні щобстабілізувати ситуацію в Європі”.
П польська газета„АБЦ” цього ж року видання надрукувала статтю: „Третя імперія не хоче безпекина Сході”.
В 1935 р.,американський історик Лі Бернс в одній зі своїх статей пише, що вступ СРСР доЛіги Націй мав надзвичайно важливе значення, оскільки це ввело до міжнародноїорганізації 160-ти мільйонну державу з територією в три рази більшою ніж рештадержав Європи.
У 1945 р.,побачила світ багатотомна збірка документів „Зовнішня політика СРСР” Даназбірка цінна своєю документальною основою, а основним недоліком її є надмірназаполітизованість, та насиченість популістськими гаслами на кшталт „мирнеділимий” і ін.
В 1959 р. В Києвіпобачила світ „Історія Комуністичної партії Радянського Союзу” Стосовновищезгаданого питання то тут все зводиться до домінуючої ролі партії стосовновсіх зовнішньополітичних аспектів.
У журналі:„Міжнародне життя” №10 від 1963 р. була опублікована збірка документів підзаголовком: „Боротьба за колективну безпеку в Європі 1933–1935 роках”. В нійдосить детально висвітлений перебіг політичних процесів в Європі стосовно даноїтематики, а СРСР виступає тут, як основний поборник створення системиколективної безпеки.
У 1967 р. вМоскві з’являється праця „Історія міжнародних відносин і зовнішньої політикиСРСР”. Стосовно Радянсько-Французького пакту, то в даній праці розвиваєтьсядумка про те, що пакт передбачав автоматичне подання допомоги.
На повністюпротилежній позиції „стояла” З. С. Белоусова, оцінюючи франко-радянський пакт,вона стверджує, що принцип автоматизму дії пакту не був прийнятий.
В основіісторичних досліджень і публікацій 80-х та 90-х років лежать матеріали, яківикористовувалися і раніше. Разом з тим все частіше і частіше почали з’являтисястатті з так званим „новим баченням” даних подій, але як правило в їх основілежать в основному популістські гасла.
Радянсько-Німецькийдоговір про ненапад також досить широко досліджувався вже не одним поколіннямісториків, саме цим пояснюється широкий спектр публікацій стосовно нього.Розглянемо окремі з них.
В 1939 р.,з’явилася двотомна підбірка „Документи і матеріали переддня Другої світовоївійни. ВТ №2 по ст… 168 – 169 детально обґрунтована позиції Англії щодотрьохсторонньої угоди і це розглядається як одна з основних причин зближенняСРСР з Німеччиною”
Після завершенняДругої світової війни певний період часу тема Радянсько-Німецького пакту неафішувалася. В 1972 р. у Москві під редакцією Безименського була видана праця –Особая папка „Барбаросса” яка дає широкий спектр інформації про стратегічніплати німецького командування в східному напрямку, та його відгуки про Ч А.
Андросов в праці„На перехресті трьох стратегій” 1979 р., зазначає, що основним ініціаторомРадянсько-Німецького зближення є Гітлер, а крок Сталіна оцінює як вимушений.
В Філін в статті„Чому в 1939 – му” яка була надрукована в журналі „Новий час” № 29 від 1987 р.як основних винуватців Другої світової війни розглядає Англію і Францію вконтексті Мюнхенської змови.
В 1987 р.,побачила світ праця Сопілса В. Я. „Зовнішня політика Радянського Союзу” Сопілсстверджує що винуватцем і ініціатором війни потрібно вважати Німеччину. Такожвін підкреслює, що саме остання сама шукала зближення з СРСР, а Радянський Союзв цей час зайняв позицію вичікування.
Цього ж 1987 рокуЙ. М. Майський, колишній посол СРСР в Англії в своїх спогадах зауважував, що зморальної точки зору Радянський Союз, заключивши договір про ненапад зНімеччиною втратив позиції в очах світової громадськості, і також наніс удар поміжнародному комуністичному русі. Але водночас зазначає, що пересічні громадянине могли знати все те, що було відомо Радянському керівництву.
В 90 – х роках врезультаті значних політичних перетворень народилася нова плеяда істориків зновим баченням як сьогодення, так і минувшини.
Але попри всіїхні намагання з’ясувати щось принципово нове їм цього не вдається. Основнапроблема з якою стикаються такі історики (працюючи по даній тематиці)недостатня джерельна база. Значна частина архівних матеріалів зібрана в Москвіі в 1991 р на них було повторно накладено гриф „секретно”.
Отже на даний часповністю розкрити занавіс перед закулісними політичними подіями вищезгаданогоперіоду часу практично неможливо.

1. Боротьба СРСР за досягнення системи колективної безпеки в Європі
 
1.1Ліга Hацій
 
З наближенням відкриття асамблеї Ліги Націй активізувалося питання провступ Радянського Союзу до цієї міжнародної організації.
Рішенняпро можливість вступу СРСР в Лігу Націй фактично було вже прийнято радянськоюстороною, що відбилося в постанові Центрального Комітету, ухваленій у грудні1933 р.
Новеставлення СРСР до Ліги Націй обумовлювалося насамперед серйозними змінами вміжнародному становищі, що сталися на початку 30-х років. Утворення небезпечнихвогнищ війни вимагало згуртування всіх миролюбних сил в інтересах збереженнямиру, і зрозуміло, що в пошуках засобів зміцнення міжнародного співробітництваРадянський Союз не міг не звернути погляди на Лігу Націй, тим більше, що всамій Лізі на цей часвідбулися принципові зміни. Агресивні держави —імперіалістична Японія і фашистська Німеччина — вийшли з Ліги, вважаючи, щовона до певної міри зв'язує їм руки. Важливе значення мав і той факт, що підвпливом зростаючої загрози війни країни, які відігравали вирішальну роль в ЛізіНацій, і особливо Франція, починають розуміти необхідність зміцненняспівробітництва з СРСР як могутнім поборником миру. Першорядне значення мало,безумовно, зміцнення економічної, політичної і військової могутності СРСР,зростання його авторитету на міжнародній арені, що примушувало капіталістичнийсвіт змінювати тактику у відносинах з соціалістичною державою.
«Силарадянської промисловості і Червоної Армії,— писала Анна Стронг,— зробиламожливим для СРСР вступити до Ліги Націй не в ролі одної з малих країн, а вролі одного з головних факторів, що визначають політику Ліги».
Що жстосується Радянського Союзу, то він, завжди прагнув до нормалізації відносин зкапіталістичними країнами.
Вступ СРСР до Ліги Націй передбачався всім змістом проектуСхідного пакту. З Лігою пов'язувалася допомога учаснику колективного пакту, щостав об'єктом агресії. В статті другій проекту франко-радянського пакту такожпідкреслювалося, що Франція бере на себе зобов'язання перед Радянським Союзомприйти йому на допомогу відповідно до Статуту Ліги Націй або за рішеннямАсамблеї чи Ради Ліги Націй. У третій статті Генерального акту вказувалося, щооднією з умов набору чинності Східного пакту є вступ СРСР до Ліги Націй.[3;151]
РадянськийСоюз пов'язував свій вступ до Ліги Націй з підписанням пактів провзаємодопомогу. Але у зв'язку з тим, що переговори про колективну безпекузатягнулися, 28 липня 1934 р. Радянський уряд повідомив Варту, що йдучи назустріч побажанням французького уряду, СРСР «готовий вже тепер здійснити вступдо Ліги при умові одержання від неї відповідного запрошення і забезпечення СРСРпостійного місця в Раді Ліги».[3;152] Про своє рішення Радянський урядповідомив і також Лондон, Рим, Прагу і Анкару і розпочав відповідні переговорияк з французьким, так і з англійським урядом, погоджуючи процедурні питання. Уході переговорів в Лондоні Ванситтарт повідомив 9 серпня 1934 р. і радянськогоповпреда, що англійський уряд готовий підтримати французький уряд у надісланніРадянському Союзу запрошення про вступ до Ліги Націй Чим можна пояснити такерішення англійського уряду? Адже основною лінією англійської політики залишавсякурс на блок чотирьох західноєвропейських держав, що мав, зокрема, на метіізоляцію СРСР.
Справав тому, що в умовах загострення воєнної небезпеки і зростання міжнародногоавторитету СРСР виступ проти прийняття Радянського Союзу в Лігу Націй не міг не мати серйозних негативнихполітичних наслідків для англійського уряду. По-перше, англійський уряд не мігне рахуватися з тим, що найширші кола англійської громадськості виступали завступ СРСР до Ліги Націй і об'єднання зусиль з нум у боротьбі проти фашистськоїзагрози. Якщо врахувати такі масові організації, як союз Ліги Націй,тред-юніони, лейбористську партію, то не менше 10 мільйонів англійціввисловлювалися за вступ СРСР до Ліги Націй і вимагали, щоб англійський урядвсіляко сприяв цьому. По-друге, англійський уряд не міг не рахуватися з позицієюпереважної більшості членів Ліги Націй, і особливо Франції, не резикуючипогіршити свої міжнародні зв'язки і вплив. По-третє, реально оцінившиобстановку, керівники англійської політики зрозуміли, що незалежно від позиціїАнглії СРСР буде прийнятий до Ліги Націй. 14 вересня радянський представник вЖеневі погодив з французькими представниками тексти запрошення СРСР до ЛігиНацій і відповіді Радянського Союзу ".[3;153]
Всеце дає підставу зробити висновок, що Радянський уряд вживав активних дій, спрямованихна створення сприятливих умов для вступу СРСР до Ліги Націй. Така діяльністьрадянської дипломатії була необхідною, оскільки найбільш реакційніімперіалістичні кола прагнули зірвати реалізацію Східного пакту і, зокрема,вступ СРСР до Ліги Націй. В ролі заспівувача пропаганди проти прийняттяРадянського Союзу до Ліги виступила преса фашистської Німеччини. Так, газета«Берліне Берзен цейтунг», закликаючи західний буржуазний світ «відкрити очі» нафакт прийняття СРСР до Ліги, писала: «Адже мова йде не просто про прийняттянового члена до Ліги Націй. Йдеться про питання всесвітньо-історичногомасштабу… Чи можна відчинити двері Радянському Союзу, а тим самим іКомінтерну..?» «Рейніш Вест-фаліше цейтунг», граючи на антирадянських настрояхправлячих кіл імперіалістичних держав, підкреслювала, що вступ СРСР до Лігизміцнить його міжнародні позиції і забезпечить Радянській країні моральнупідтримку на випадок конфлікту.[30;179]
Планивступу СРСР до Ліги Націй викликали роздратування у Берліні також у зв'язку зтим, що там усвідомлювали значення цього факту для зміцнення міжнародноїорганізації. В циркулярі Нейрата від 17 липня 1934р., розісланому німецькимпосольствам, прямо вказувалося: «Вступ Росії до Ліги Націй означав би, що вонамогла б відігравати вирішальну роль у прийнятті всіх рішень про застосуваннясанкцій згідно з статтями 10 і 16 Статуту. Це може тільки збільшити нашіпобоювання».
Алезусилля Берліна зірвати вступ СРСР до Ліги Націй не мали успіху:
15 вересня1934 р. Народний Комісаріат закордонних справ СРСР одержав телеграмупредставників 30 країн, які запрошували Радянський Союз вступити до Ліги Наційі принести їй своє співробітництво в справі підтримання і організації миру. Втой же день Радянський уряд дав відповідь, де говорилося, що він зміцнення мирувважає головним завданням своєї зовнішньої політики, ніколи не залишаєтьсяглухим до пропозицій міжнародного співробітництва і готовий стати членом ЛігиНацій. Того ж самого дняРада Ліги Націй одноголосне при трьох, що утрималися (Аргентина, Португалія, Панама), прийняларішення про надання СРСР постійного місця в Раді. В ході дебатів у політичнійкомісії, що тривали протягом 3 годин, представники Португалії, Швейцарії,Голландії виступили з промовами, що містили наклепницькі випади проти СРСР.
Заприйняття Радянського Союзу до Ліги Націй рішуче виступав Варту, який вказав,що аргументи противників вступу СРСР до Ліги зводяться до протиставленнясоціально-політичних систем, що не має відношення до боротьби за мир. ГоловаРади Ліги Націй Бенеш відзначив в своєму виступі, що «Радянський Союз одна знайбільших держав Європи і найбільша країна Європи за кількістю населення.Співробітництво цієї країни необхідне Європі з усіх точок зору». Вже самхарактер виступів таких буржуазних діячів, як Барту, Бенеш та інші, переконливосвідчить про надзвичайне зростання міжнародного авторитету СРСР. 38 голосамипри трьох проти (Голландія, Португалія і Швейцарія) і 7, що утрималися(Аргентина, Бельгія, Куба, Люксембург, Панама, Перу, Венесуела), політичнакомісія ухвалила резолюцію рекомендувати Асамблеї прийняти СРСР до ЛігиНацій.[30;180]
18 вересня Асамблея (пленум) Ліги Наційзатвердила рішення Ради і політичної комісії. Радянський Союз став членом ЛігиНацій.
ВступСРСР до Ліги Націй був фактом великого політичного значення. Відкривалися новіможливості для зміцнення міжнародних позицій Радянської країни, для поліпшенняділових відносин з капіталістичним світом.
РадянськийСоюз використав трибуну Ліги для викриття планів агресорів і згуртуваннямиролюбних держав у боротьбі за збереження і зміцнення миру. Незважаючи насерйозні недоліки Ліги, Радянський Союз згідно з її статутом міг розраховуватина певну підтримку членів Ліги у разі нападу на нього агресора.
ВступСРСР — великої і могутньої країни — до Ліги Націй серйозно зміцнив авторитетміжнародної організації. Цей факт змушені визнати навіть ті буржуазні історики,які в цілому тенденційно висвітлюють зовнішню політику СРСР. Так, американськийісторик Лі Беннс пише, що вступ СРСР до Ліги Націй мав надзвичайно важливезначення, оскільки це ввело до міжнародної організації країну з населеннямпонад 160 млн. чоловік і територією, в три рази більшою решти держав Європи. Цебуло дипломатичною поразкою фашистської Німеччини і імперіалістичної Японії таперемогою миролюбних сил.
ДжорджКеннан, характеризуючи вступ СРСР до Ліги Націй, визнає, що це був крок,спрямований на створення колективної безпеки і консолідацію сил протиагресивних Німеччини і Японії.
Самфакт прийняття в міжнародну організацію капіталістичних держав соціалістичноїРадянської країни знаменував собою новий тріумф політики мирного співіснування.
Внаслідоквступу СРСР до Ліги Націй була реалізована важлива складова частина проектуСхідного пакту.
Увересні 1934 р. після тривалих проволочок, погодивши свої позиції, офіційнівідповіді на франко-радянські пропозиції про утворення Східного пакту далинарешті останні два з передбачених його учасників — Німеччина та Польща.Характерно, що ці дві країни дали відповіді майже одночасно, що також свідчитьпро співробітництво і погодження дій німецького та польського урядів.[8;516]
7 вересня 1934 р. у Женеві в бесіді зЛуї Барту Бек дав негативну відповідь на пропозицію взяти участь у Східномупакті. В меморандумі від 8 вересня офіційну відповідь дала Німеччина, а 27вересня — польський Уряд.
ПозиціяНімеччини, що була викладена в її меморандумі від 8 вересня, мало чимвідрізнялася від того, що раніше висловлювали керівники німецької дипломатіївідносно системи колективної безпеки в Європі. В меморандумі підкреслювалося,що Німеччина готова підписати довгострокові пакти про ненапад з усіма своїмисусідами, але не може взяти участь в будь-якій міжнародній системі безпекидоти, доки держави не визнають за Німеччиною рівноправ'я в галузі озброєння.Німецький уряд взагалі ставив під сумнів можливість здійснення запропонованогопроекту і висував до нього ряд зауважень, намагаючись виправдати свою негативнупозицію. Німецька сторона не погоджувалася, зокрема, з тим, що в пакті повиннівзяти участь саме вказані вісім країн, що Франція виступатиме в ролі гарантапакту. В кінці меморандуму Німеччина пропонувала в разі продовження переговорівпро колективний пакт замінити в ньому принцип взаємодопомоги принципомненападу. Іншими словами, Берлін прагнув всілякими засобами зірвати створеннясистеми колективної безпеки а в разі невдачі принаймні витравити її ефективнуоснову, якою був, безумовно, принцип взаємодопомоги у боротьбі проти агресора.Як свідчать відомі тепер документи, Берлін висував принцип ненападу лише зметою якось скрасити свою негативну позицію щодо популярної ідеї колективноїбезпеки.[30;182]
Вінструкції від 3 вересня 1934 р., надісланій німецьким посольствам в Англії,Франції, Італії, СРСР, Бюлов писав, що Німеччина, як і раніше, залишаєтьсяпротивником Східного пакту. Він підкреслював, що передаючи німецький меморандумурядам, при яких посли акредитовані, треба мати на увазі, що навіть напаралельні переговори про рівноправ'я Німеччини в галузі озброєння і проСхідний пакт Берлін не піде, що тільки після визнання доозброєнь Німеччини можейти мова про пакт. Бюлов дав вказівку послам всілякими засобами уникатибудь-яких конкретних дискусій про Східний пакт. Розкриваючи справжні планиБерліна, Бюлов пояснював німецьким послам, що викладені в кінці меморандуму пропозиціїпро нові форми угод в галузі безпеки мають на меті лише пропагандистськийманевр. «Ми самі,— писав він,— не маємо намірів пропонувати переговори проСхідний пакт в тій чи іншій формі».
Характерно,що негативна за змістом і демагогічна ПОРР, уоі. III, р. 397 за формою відповідь фашистської Німеччини, що мала на метізірвати укладення ефективної системи колективної безпеки в Європі, прийшлася додуші американській дипломатії. Коментуючи німецьку відповідь, американськийпосол у Берліні Додд у листі до державного секретаря писав, що «німецька нота —відшліфований і талановитий документ».[8;518]
Берлінуне вдалося обдурити світову громадськість. Впливова французька газета «Тан»,коментуючи в передовій статті німецький меморандум від 8 вересня, писала, що спробиНімеччини протиставити Східному пактові двосторонні пакти про ненапад не можутьбудь-кого збити з пантелику. «Двосторонні договори про ненапад,— писала «Тан»,—недостатні для того, щоб стабілізувати ситуацію в певному районі Європи.Справжніх гарантій безпеки не можна добитися інакше, як при допомозірегіональних пактів про взаємну підтримку, що передбачали б конкретнізобов'язання для всіх учасників і, що особливо важливо, передбачали б санкціїпроти будь-якого порушення цих зобов'язань. Німеччина не хоче цієї системитому, що вона бажає зберегти повну свободу дій по відношенню до прибалтійськихкраїн, Чехословаччини і навіть Польщі, всупереч німецько-польській угоді».Цікавою була реакція польської преси на німецький меморандум. Орган урядовогоблоку «Кур'єр польські» писав 12 вересня 1934 р., що теоретичні аргументи,висунуті Німеччиною проти Східного пакту, служать лише прикриттям практичнихнамірів. Німеччина не погодиться з пактом, який зв'язав би свободу німецькоїполітики на сході Європи. А польська газета «АБЦ» надрукувала спеціальну статтюпід недвозначним заголовком «Третя імперія не хоче безпеки на Сході». Такий тонпольської преси відбивав боротьбу думок серед польської громадськості, частинаякої усвідомлювала зростаючу загрозу з боку фашистської Німеччини, незважаючина існування польсько-німецького пакту про ненапад. І все ж у польськійполітиці перевагу брала лінія Бека — Пілсудського, які робили ставку на змову зГітлером. Це яскраво відбилося у відповіді польського уряду про його ставленнядо Східного пакту, яку Бек направив Луї Варту 27 вересня 1934 р. Слідом заНімеччиною Польща висловлювалася на користь двосторонніх пактів про ненапад, ане за колективний пакт. Що ж до пропонованого проекту Східного пакту, топольський уряд виcунув ряд умов.Насамперед підкреслювалося, що, коли Німеччина не візьме участі, Східний пактне може бути здійснений. Таким чином, доля створення системи колективноїбезпеки в Європі ставилася польським урядом у цілковиту залежність від позиціїфашистської Німеччини. При умові, якщо Німеччина погодилася б взяти участь уСхідному пакті, Польща залишала за собою право включити в текст пакту статтюпро те, що польсько-німецький пакт про ненапад залишається основою відносин міжПольщею і Німеччиною. Польський уряд заявив також, що він не може взяти на себезобов'язання щодо таких країн, як Чехословаччина і Литва, що планувалися якучасники Східного пакту. Аналіз відповіді Польщі показує, що вона відхилялазапропонований проект колективного пакту і головну мету вбачала в зміцненніспівробітництва з фашистською Німеччиною.

1.2Конференція про розброєння
 
У1933—1935 рр. радянська дипломатія активізує свою діяльність, відшукуючи новіефективні засоби зміцнення загального миру.
Це,однак, не означає, що в нових умовах були здані в архів всі старі методиборотьби за мир. Радянський Союз продовжував, зокрема, докладати зусиль длянормалізації мирних взаємовідносин з капіталістичними державами шляхомвстановлення дипломатичних відносин, укладення і продовження строку дії пактівпро ненапад. Важливим напрямом радянської зовнішньої політики у 1933—1935 рр.залишалася боротьба за роззброєння.
Проблеміроззброєння Радянський Союз завжди надавав величезного значення, вважаючи, щолюдство може бути повністю гарантоване від війни лише у разі відсутностіозброєнь. «Ми завжди були переконані і тепер переконані в тому,— заявив наконференції по роззброєнню нарком закордонних справ СРСР 6 лютого 1933 року,—що найкращою, якщо не єдиною, гарантією безпеки для всіх Націй було б повнероззброєння або хоча б максимально можливе скорочення озброєнь».[4;146]
Активнудіяльність, спрямовану на припинення небезпечної гонки озброєнь, розгорнуларадянська делегація на міжнародній конференції по роззброєнню, яка проходила вЖеневі в 1932—1934 рр. На конференції було представлено 60 держав: всі члениЛіги Націй (55 країн) і ряд держав, що на той час не входили до Ліги, в томучислі СРСР і США.
Вжена першому етапі конференції, в 1932 р. в основному з'ясувалися позиції їїучасників щодо проблеми роззброєння. Змушені під тиском світової громадськостівзяти участь у роботі конференції представники капіталістичних країн на словахвиступали за роззброєння і зміцнення миру, а на ділі топили життєво важливупроблему в морі заплутаних і нездійсненних паперових проектів і пропозицій.
Франціявисунула план, основний зміст якого зводився до створення міжнародної армії приЛізі Націй і укладення нових договорів і союзів. Таким шляхом, використовуючисвій вплив у Лізі Націй, Франція прагнула зміцнити свої позиції в Європі зарахунок інших європейських держав. Німеччина вимагала рівноправ'я в озброєнні іперегляду версальських конвенцій. Італія підтримувала німецькі претензії ізаймала негативну позицію щодо загального напрямку роботи конференції. Англіяне займала чітко окресленої позиції. Англійська делегація, як правило,виступала з компромісними пропозиціями і зрештою висувала або легко приймалаформули, що не суперечили французькій концепції і відкладали розв'язанняпроблеми роззброєння. Англія пропонувала, зокрема, знищити підводний флот, щозміцнило б її позиції на морі. Сполучені Штати виступили на конференції з рядомпропозицій, що стосувалися головним чином сухопутних сил. Центральноюпропозицією американської делегації був план пропорціонального скорочення озброєнь.США обходили питання про контроль і, як правило, голосували з англо-французькоюбільшістю.
Керуючисьвласними інтересами, європейськідержави прагнули послабити воєнну силу одна одної і висували суперечливіпроекти, прирікаючи конференцію на безплідні обговорення. Безплідність роботиконференції по роззброєнню викликала законне розчарування і критикупрогресивної громадськості. «Навіть так звана комісія по роззброєнню,— писалапрогресивна американська журналістка Днна Стронг почала обговорювати не роззброєння,а утворення обмежень для швидко зростаючих озброєнь. Суть цих обмежень відразуж ставала грою міжнародної політики, в якій кожна країна вишукувала для себевійськові переваги».[8;520]
Радянськаконцепція безпеки виходила з того, що єдиною справжньою гарантією проти війни єповне і загальне роззброєння, яке зробило бвійну неможливою.
Радянськаідея повного і загального роззброєння докорінно відрізнялася від іншихзапропонованих проектів своєю простотою, легкістю здійснення і контролю.Радянська делегація підкреслила, що «тільки при повному роззброєнні може бутидосягнута однакова безпека і рівність умов для всіх країн». Повне роззброєннязнімало ряд складних питань, пов'язаних з контролем над роззброєнням. Адженезрівнянно легше встановити факт виробництва зброї і існування військовихформувань, ніж порушення тією чи іншою державою встановленої норми. [4;533]
Виходячиз цього, глава радянської делегації нарком закордонних справ СРСР М.М. Литвинов11 лютого 1932 р. запропонував взяти за основу роботи конференції принципзагального і повного роззброєння. Знаючи негативне ставлення імперіалістичнихдержав до ідеї загального і повного роззброєння, радянська делегація, разом зтим, заявила, що вона готова «обговорювати будь-які пропозиції, спрямовані на скороченняозброєнь, і чим далі це скорочення буде іти, тим з більшою охотою радянськаделегація візьме участь у роботі конференції»
Одночаснонарком закордонних справ СРСР нагадав делегатам про радянський проектчасткового роззброєння, внесений у Підготовчу комісію. За ним передбачалосяповне знищення найбільш агресивних типів озброєнь, в тому числі танків,наддалекобійної артилерії, кораблів. тоннажністю понад 10 тис. тонн, судновоїартилерії калібром, понад 12 дюймів, авіаносців, військових дирижаблів, важких бомбардувальників, всіх запасівавіабомб, всіх засобів хімічної, вогневої і бактеріологічної війни. Радянськупрограму схвально зустріла прогресивна громадськість світу, але вона не знайшлавідгуку у делегацій імперіалістичних держав. Радянська пропозиція про повнероззброєння була відхилена як «непрактична» навіть без обговорення. Тим самимАнглія, Франція та інші держави яскраво продемонстрували своєпрагнення уникнути реального шляху до розв язання проблеми роззброєння.
Радянськаделегація невтомно викривала намагання, західних країн прикрити переговорамипро роззброєння гонку озброєнь і завести втупик життєве питання світовоїполітики. В цей період СРСР висунув ряд нових, важливих, конкретних пропозицій.
11 квітня радянська делегаціязапропонувала проект статті майбутньої конвенції про роззброєння, щопередбачала істотне пропорціонально-прогресивне скорочення існуючих озброєньдержав.
Назасіданні Загальної комісії і її редакційного комітету радянська делегаціявідстоювала ці принципи і добилася того, що в резолюції, ухваленій 19 квітня,вказувалося, що проектована конвенція повинна стати першим рішучим етапомзагального скорочення озброєнь.[21;305]
Радянськаделегація підтримала проект резолюції про якісне роззброєння і внесла додатковіпропозиції: визнати агресивними і небезпечними всі гармати і гаубиці калібромпонад 100 мм, всі бронетанкові озброєння (танки, бронеавтомобілі іпоїзди), підводні човни тоннажем понад 600 тонн. Радянська делегація підтрималанідерландську пропозицію про визнання небезпечним розстановки у відкритому моріавтоматичних контактних мін і угорську пропозицію про визнання агресивнимирічних військових суден. 28 квітня СРСР висловився за визнання агресивною всієївійськової авіації. В травні в Бюджетній комісіїпредставник СРСР Т. Луначарський висунув і відстоювавпропозиції про необхідність гласності, обмеження і скорочення приватнихкапіталовкладень у воєнну промисловість, неприпустимість секретних воєннихфондів і об'єднання всіх воєнних витрат в одній статті державного бюджету таінші.
Такимчином, на першій сесії конференції в 1932 р. радянська делегація займаланадзвичайно активну позицію, висунувши цілий ряд своїх конкретних істотнихпропозицій і, підтримавши чимало проектів, запропонованих іншими країнами, щопереконливо свідчить про конструктивність і щире прагнення радянськоїзовнішньої політики розв'язати проблему роззброєння і зміцнити тим самимзагальну безпеку. Однак внаслідок позицій капіталістичних держав, думки вкомісіях розходилися,і вони не змогли виробити доповіді, пригодні дляобговорення. Більшість держав прагнула визнати агресивними ті види зброї, якібули більш розвинуті у їх можливих противників.
Улипні 1932 р. перша сесія конференції закінчила свою роботу, не зрушивши з місцяпроблему роззброєння.[21;306]
Конференціяпоновила свою роботу фактично лише в лютому 1933 р., розпочавши обговореннянових французьких пропозицій. То був так званий «конструктивний план», щонамічав громіздку схему заходів, в залежність від якої ставилося питання проскорочення озброєнь. План містив в собі і ряд старих пропозицій, зокрема простворення міжнародної армії при Лізі Націй.
6 лютого 1933 р. радянська делегаціязробила аналіз французького плану і висунула пропозиції, спрямовані протиагресії. Насамперед радянська делегація висловила своє глибоке невдоволенняходом роботи самої конференції, яка цілий рік затратила не на обговоренняпредставлених країнами пропозицій, а на «відкладання їх, на їх залишення доіншого випадку або на консервування їх у технічних комісіях». Аналізуючи новийфранцузький план, радянська делегація відмітила, що в ньому нема фактичноніяких нових пропозицій щодо скорочення озброєнь і крім того роззброєння,поставлене в залежність від прийняття конференцією загальних питань безпеки.Таке становище загрожувало на довгий час відсунути розв'язання проблемироззброєння.
Переважнабільшість французьких пропозицій стосувалася не всіх учасників конференції, атільки певних груп держав: або тільки членів Ліги Націй, або учасників Вашингтонськоїморської угоди і т. д. Таким чином, ця частина французьких пропозицій непередбачала участі в заходах, зокрема СРСР, який не був членом Ліги Націй іучасником Вашингтонської угоди.
Тількипропозиції щодо розширення зобов'язань учасників пакту Бріана — Келлога маливідношення до всіх представлених на даній конференції держав, включаючиРадянський Союз.
 Йшлося,зокрема, про те, що будь-який збройнийконфлікт повинен цікавити всіхучасників пакту, про відмовлення Сполучених Штатів Америки від принципунейтралітету у випадку конфлікту і т. ін.
Радянськаделегація заявила, що проти цих пропозицій СРСР заперечень не має і будеготовий підписати відповідну конвенцію.
Разом з тим радянська делегація порушила ряд надзвичайноважливих питань, зв'язаних з пактом Бріана — Келлога і санкціями протиагресора. Підписуючи в 1928 р. пакт Бріана — Келлога, деякі держави зробилизастереження, що практично зводили нанівець весь пакт. Так, Англія,приєднуючись до пакту, заявила, що вона, хоч і відмовляється від війни якзнаряддя національної політики, але залишає за собою свободу дій в певнихрайонах земної кулі. США зробили оговорку про збереження доктрини Монро якодного з видів самооборони, про захист прав своїх громадян за кордоном і проправо застосування «мирних засобів тиску» таких, як демонстрації іблокади.[5;112]
Радянська делегація поставила питання про те, щобзобов'язання, що випливають з пакту, мали повну силу для всіх його учасників іне обмежувалися будь-якими застереженнями. У зв'язку з тим, що французькіпропозиції передбачали деякі міжнародні санкції по відношений до держави —порушника пакту, виникло питання про те, як і хто повинен визначати агресора.Радянська делегація висловила думку про необхідність створення спеціальногоміжнародного органу в такому складі, який гарантував би СРСРтаку ж об'єктивність при розгляданні питань, як і іншими державам. Це маловелике значення, якщо врахувати вороже ставлення правлячих кіл імперіалістичнихкраїн до першої в світі соціалістичної держави. Для боротьби проти агресора,для збереження миру надзвичайно важливо було мати точне визначення, що такеагресія, а на той час такого загальновизнаного поняття нападу не існувало ні втеорії, ні в практиці міжнародних відносин. Історія свідчила про те, щоагресори вдавалися до різноманітних аргументів, аби виправдати свій напад наіншу країну. «Необхідність» нападу пояснювалася прагненням до експлуатаціїприродних багатств певної території, порушенням якої-небудь міжнародної угоди,заходами якоїсь країни, що зачіпали матеріальні інтереси іншої, виникненнямреволюцій або непорядків в інших країнах, стратегічними міркуваннями тощо.Виникла «теорія», що мала на меті виправдати війну необхідністю забезпеченнямиру.
Нарешті,історія знала чимало прикладів, коли одна держава топила кораблі іншої,встановлювала морську блокаду берегів іншої держави, тобто здійснювалаагресивні дії, хоча й не вела війни у звичайному розумінні цього слова.
Радянськаделегація 6 лютого 1933 р. винесла на обговорення міжнародної конференції пороззброєнню проект декларації про визначення нападаючої сторони. Проект дававчітке визначення поняття агресії. Агресо--ром повинна визнаватись держава, якаперша вчинить одну із таких дій:
а)оголосить війну іншій державі;
б)введе свої війська на територію іншої держави, хоча б і без оголошення війни;
в)бомбардує сухопутними, морськими або повітря-ними силами територію іншоїдержави або свідомо атакує її кораблі чи літаки;
г)висадить або введе в межі іншої держави без дозволу уряду сухопутні, морськіабо повітряні сили чи порушить умови такого дозволу, зокрема щодо часу аборозширення району їх перебування;
д)встановить морську блокаду берегів або портів іншої держави.[4;148]
У цім проекті підкреслювалося, що ніякіполітичні, стратегічні чи економічні міркування не виправдовують напад на іншудержаву. Не виправдовують напад ні внутрішнє становище держави (революційний іконтрреволюційний рух, громадянська війна, встановлення того чи іншогополітичного, економічного, соціального ладу тощо), ні дії і розпорядженнябудь-якої держави (порушення міжнародних договорів, розрив дипломатичних абоекономічних відносин, відмова від боргів, прикордонні інциденти і т. ін.). Урадянському документі передбачалося також, що на випадок мобілізації абоконцентрації якою-небудь державою значних збройних сил поблизу кордону,держава, якій загрожують такі дії, може застосувати дипломатичні та інші засобидля мирного розв'язання конфліктів, а також вжити у відповідь аналогічні крокивійськового характеру, не переходячи, однак, кордону.
Радянськаделегація пропонувала включити принципи такої декларації в текст майбутньоїконвенції про безпеку і роззброєння або в спеціальну угоду, яка становитименевід'ємну частину названої конвенції.
М.М.Литвинов, пропонуючи текст декларації про визначення агресії, підкреслив, щорадянська делегація готова вислухати зауваження, внести поправки і додатки досвоїх пропозицій, оскільки справа не в деталях, а в прийнятті державамиосновних принципів, що лежать в основі цього документу. Основні принципи деклараціїполягають «у проголошенні недоторканності встановлених і визнаних кордонівбудь-якої держави, великої чи малої, в запереченні за кожною державою прававтручання в справи, в розвиток, в законодавчу діяльність і адміністрацію іншої»
Такимчином, проект декларації, висунутий радянською делегацією, був документомвеликого міжнародного значення. Він не тільки визначав поняття агресії,розкриваючи як відкриті, так і замасковані її форми, але й проголошувавпринципи мирного співіснування держав. Радянський, Союз звертав увагу світовоїгромадськості на необхідність вести рішучу боротьбу проти актів замаскованоїагресії, щоб не допустити відкритої війни.
Всі,кому була дорога справа миру, оцінили проект декларації як важливий внесокРадянського Союзу у боротьбу за загальну безпеку. Позитивно оцінили радянськіпропозиції і ряд буржуазних газет. Так, французька «Ер-нувель» назваларадянське визначення агресора «талановитим і точним». Своєрідною була реакціядеяких американських газет. «Стеит газетт», що виходила в Нью-Джерсі, писала:«Більшовики повинні перестати уявляти, що метою конференції по роззброєнню є мир»,а газета «Сітізен» .(штат Конектікут), підкресливши, що Радянський Союз настоюєна забороні будь-якої агресії, заявила: «Росіяни, очевидно, розуміють буквальнозобов'язання про відмовлення від війни, взяті на себе країнами» (учасники пактуБріана—Келло-га.—В. Б.).[5;114]
Обговореннярадянського проекту конвенції про агресора в комітеті безпеки викликало гострідебати і затягнулося на кілька місяців. Змушені рахуватися з думкою світовоїгромадськості навіть вороги радянських пропозицій не могли відкрито виступитипроти проекту конвенції, але кожного разу під час обговорення висували якісьзауваження, намагаючись зірвати її прийняття. Представник Англії Антоні Іденнамагався довести, ніби точне визначення агресії взагалі неможливе. ПредставникНімеччини висловлював сумніви з приводу того, чи слід давати надто «жорсткі»критерії для визначення поняття агресора, а японський делегат Яда туманнозаявив, що для його остаточного визначення «треба врахувати в цілому всіпроблеми, що є предметом конфлікту». [21;307]
Урезультаті наполегливої боротьби радянській делегації на початку травня вдалосядобитися прийняття першої частини свого проекту, в якій йшлося про визначенняпоняття агресії, проте комітет безпеки відхилив другу частину, яка містиласписок мотивів, що не можуть виправдати напад на іншу державу.
Радянськаделегація не склала зброї. Ряд делегацій поставили питання про нове обговореннярадянського проекту. 17 травня 1933 р. радянський проект конвенції бувприйнятий комітетом безпеки одноголосно. Лише представники Німеччини і Іспаніїутримались, а англійський делегат був відсутній.
Однак організатори конференції, щоб провалити радянськийпроект, під різними мотивами відкладали остаточне прийняття декларації провизначення поняття агресора на пленарному засіданні конференції. Характеризуючипозицію імперіалістичних держав щодо радянської пропозиції про визначенняагресії, Анна Стронг писала: «Оскільки більшість імперіалістичних країн звикладоставляти собі насолоду такими актами агресії проти слаборозвинутих країн,радянське визначення було провалено конференцією по роззброєнню...».
Чимдалі, тим виразніше ставав факт тупцювання на місці конференції по роззброєнню.У березні 1933 р. Англія висунула новий план. Це був 57-й і останній проект,представлений країнами на конференції. Він мав ряд істотних недоліків, якіробили його неприйнятним. Досить вказати на те, що план встановлював цифри —норми збройних сил тільки європейських держав і то не всіх. Зрозуміло, що вумовах розпалювання в Азії імперіалістичною Японією небезпечного вогнища війни,ставити питання про скорочення збройних сил тільки європейських держав означалосвідомо пропонувати мертвонароджений проект.
Політичнаобстановка в Женеві ще більш загострилася в результаті демонстративногозалишений Німеччиною конференції по роззброєнню і виходу її з Ліги Націй ужовтні 1933 р. після того, як в ході обговорення англійського плану булопоставлено питання про недопущення збільшення німецьких озброєнь. Цей крок,здійснений за прикладом Японії, означав, що фашистська мімеччина прагнерозв'язати собі руки для гонки озброєнь і здійснення своїх агресивних планів.
Важливозазначити, що ряд членів німецького уряду висловлювали Гітлеру свої побоюваннящодо можливих акцій з боку Ліги Націй у зв'язку з виходом Німеччини. Але ніАнглія; ні Франція, ні інші члени Ліги не реагували належно на демонстративнийжест фашистської Німеччини. Гітлер говорив з цього приводу своїм міністрам:«Ситуація розвивалася так, як і передбачалося. Погрожувальні кроки протиНімеччини не були здійснені і не передбачаються… Критичний момент, очевидно,пройшов». Так поступово фашистський агресор усвідомлював безкарність своїхдій.[12;430]
Утривожних умовах зростаючої фашистської загрози в травні — червні 1934р.відбулася остання сесія конференції по роззброєнню. У виступах делегатіввідчувалися нотки песимізму з приводу безрезультатних підсумків тривалої роботиконференції. На цьому фоні невпевненості і розгубленості одних буржуазнихдипломатів і пропозицій інших закрити конференцію контрастно прозвучали закликирадянської делегації продовжити зусилля для зміцнення загальної безпеки іншимизасобами. Саме Радянська країна пропонувала корінне розв'язання цієї проблемишляхом повного роззброєння. Радянська делегація не раз підкреслювала, що СРСРготовий піти і на часткове роззброєння, аби зрушити з місця життєво важливупроблему. Проте хід роботи конференції протягом 1932—1933 років виявив серйознірозходження позицій представлених на ній держав. Досить сказати, що по жодномуз питань конференції не було прийнято, не тільки конкретних рішень, але навітьтеоретичних формул, на яких зійшлися б усі делегації.[21;308]
Вихід агресивних держав зЛіги Націй і їх курс на гонку озброєнь зробив дальшу роботу конференції пороззброєнню безперспективною. Адже роззброєння мислиме лише як загальне,принаймні для всіх великих. країн. Жодна країна не стане на шлях роззброєння втой час, коли інша не тільки не роззброюється, а посилює гонку озброєнь.
1.3Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів
Відвертий курс фашистської Німеччини на мілітаризацію вимагав відмиролюбних країн вжиття негайних кроків для зміцнення безпеки в Європі.Оскільки з'ясувалася неможливість укладення багатостороннього колективногопакту взаємодопомоги, радянська дипломатія бере курс на консолідацію сил тихєвропейських країн, які давали згоду на співробітництво з СРСР у боротьбі протизагрози агресії. Такимикраїнами були Франція Іта Чехословаччина.
Наприкінціберезня 1935 р. радянський повпред в Парижі В. П. Потьомкін поставив передЛавалем питання про укладення франко-чехословацько-радянського договору провзаємну допомогу. Однак Лаваль зайняв негативну позицію щодо цієї ідеї,посилаючись на те, нібито такий пакт наштовхнеться на опозицію в парламенті.Радянська пропозиція переконливо свідчить про те, що СРСР прагнув використатинайменші можливості і боровся саме заколективний договір, за створення системи колективної безпеки в Європі.[4;150].
Черезкілька днів Лаваль вручив радянському повіреному проект не колективногодоговору, а двосторонніх угодпро взаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР Чехословаччиною. Стаття першапроекту передбачала, цо у випадку, коли одна з договірних сторін стане об'єктом нападу, загрози абопобоювання нападу з боку будь-якої європейської держави, друга стороназобов'язується подати договірній стороні допомогу відповідно до рішень,які'ухвалить Рада з метою виконання зобов'язань, сформульованих у статті 10Статуту Ліги Націй. Стаття друга проекту зобов'язувала договірні сторониподавати одна одній допомогу відповідно до рішень, прийнятих Радою згідно здругою частиною статті 16, яка передбачає застосування статей 16 та 17 СтатутуЛіги Націй проти будь-якої європейської держави на користь одної з договірнихсторін.
Французькийпроект двосторонніх угод мав істотні недоліки. По-перше, він ставиввзаємодопомогу в залежність від складної і тривалої процедури в Раді ЛігиНацій, що позбавляло жертву агресії негайної допомоги. По-друге, проект непередбачав кроків договірних сторін в тому випадку, якщо Ліга Націй не приймепевних рішень. На ділі проект Лаваля ставив виконання зобов'язань пактіввзаємодопомоги в цілковиту залежність від Ліги Націй.
Новіфранцузькі пропозиції свідчили про хитання Лаваля, що викликало гостру критикуз боку прогресивних кіл Франції. Пертінакс, критикуючи позицію Лаваля, писав,що Лаваль висунув 30 березня 1935 р. проект договору, позбавлений дійовості іоснований лише на резолюціях Ради Ліги Націй, які ніколи не будуть прийнятічерез відсутність одноголосності в Раді.[4;151]
ХитанняЛаваля в ці дні проявилося також в його заграванні з Польщею, що займала негативну пронімецьку позиціювідносно проблеми колективної безпекї в Європі.
Яктільки у Варшаві стало відомо про те, що запланована поїздка Лаваля до Москви,польський посол у Франції Хлаповський 2 квітня за дорученням Бекаї негайнозустрівся з Лавалем і передав йому запрошення відвідати Варшаву на шляху доМоскви, Лаваль з задоволенням прийняв його. В розмові з Хлаповськиї Лаваль неприховував, що бажав би спочатку відвідати Варшаву, але послідовність одержанихзапрошень може «примусити» його їхати спочатку до Москви.
Вдонесенні від 5 квітня 1935 р. Беку Хлаповський писав: «Пан Лаваль ставиться доРадянської Росії не з таким ентузіазмом, як деякі інші члени французькогоуряду. Змушений однак прийняти проект цієї поїздки. (йдеться про поїздку доМоскви.—В.Б.), Лаваль намагався відкласти її, а зрештою вирішив змінити її характершляхом одночасного відвідання Варшави». Як видно з цього документа, хитанняЛаваля між Москвою і Берліном, його прагнення «не посваритися» з Німеччиною іПольщею через зміцнення відносин з СРСР не були секретом для німецької тапольської дипломатії. «Треба констатувати,— писав Хлаповський Беку,— що Лавальв нинішній зовнішній політиці Франції представляє елемент поміркованого іпевного реалізму».
НещирістьЛаваля у Переговорах з СРСР відмічає і Едуард Ерріо у своїх мемуарах.«Лаваль,—писав в ці дні Ерріо,— хоче вести переговори з Совєтами лише для того,щоб підтримати Малу Антанту і перешкодити німецько-російській угоді. Але вглибині душі — і він визнає це — він боїться можливого впливу більшовицькоїармії на французьку армію».
Однакпід впливом тривожних повідомлень з Берліна у впливових колах Франції в цейперіод перемагає лінія на зміцнення співробітництва з СРСР. Цей курс відповідавнаціональним інтересам безпеки Франції.
4 квітня 1935 р. державний міністрЕдуард Ерріо відвідав радянського посла, щоб обговорити умови франко-радянськоїугоди .
6 квітня радянський посол в бесіді зЛавалем знов підкреслив, що позиція Радянського Союзу полягає в укладенніколективного договору. Ідею тристороннього франко-чехословацько-радянськогодоговору про взаємодопомогу радянська сторона відстоювала і 8 квітня під часнової зустрічі радянського посла з Лавалем, коли Лавалю було вручено заявуРадянського уряду щодо-переговорів про Східний пакт. Проаналізувавши всютривалу історію переговорів про укладення Східного пакту і констатуючибезрезультатність і нез'ясованість проблеми, Радянський уряд твердо поставивперед французьким урядом питання, чи продовжує він залишатисі на базіпропозицій Поль-Бонкура та. Варту, а також Женевського протоколу від 5 грудня1934 р. [4;152].
Радянськийуряд пропонував:
1)негайно приступиті до укладення пакту взаємодопомоги військами і всіма засобамиекономічних санкцій з тими із раніше накреслених учасників Східного пакту, якіцього бажають, залишаючи можливість для Німеччини і Польщі приєднатися допакту;
 2)одночасно з укладенням означеного пакту запропонувати Німеччині і Польщіпідписати ра. зом з його учасниками колективний договір про взаємо. допомогу врозумінні допомоги не військами, а озброєнням і усіма видами економічнихсанкцій проти нападаю чого;
3)передбачити можливість анулювання цих пактів у разі здійснення у майбутньомубільш широкого колективного пакту'про взаємну допомогу;
4)визнати необхідною участь СРСР уроботі конференції в Стрезг приобговоренні питання про Східний пакт.
Всірадянські пропозиції від 8 квітня 1935 р. були спрямовані на створення широкоїсистеми колективної безпеки. Конструктивність радянської зовнішньої політикияскраво проявилася у згоді врахувати класовийі страх польських правлячих кілперед переходом радянських військ через територію Польщі, а тому обмежитиіпринцип взаємодопомоги у пакті з участю Німеччини і Польщі тільки допомогоюозброєнням і економічними! санкціями проти агресора.
Рішучапозиція СРСР примусила Лаваля поставити це питання на розгляд французькогоуряду. Французький уряд прийняв рішення підписати з СРСР двосторонній пактвзаємної допомоги не пізніше 1 травня 1935 р. квітня 1935 р. французькеагентство Гавас, а 12 квітня ТАРС повідомили громадськість про досягння угодищодо укладення пакту взаємодопомоги між Францією і СРСР.
Досягненняпринципової угоди про укладення пакту мало, безумовно, велике значення ізнаменувало важливу віху на шляху боротьби за зміцнення безпеки в Європі. Однактреба констатувати, що прагнення Радянського Союзу укласти принаймнітристоронній колективний договір наштовхнулося на опір французької сторони імети не досягло. Крім того, запропонований французьким урядом проектдвостороннього договору мав істотні недоліки.[13;73]
10 квітня 1935 р. Народний Комісаріатзакордонних справ запропонував радянському послу у Франції добиватися припідготовці тексту пакту таких умов:
1)передбачити подання негайної військової допомоги у випадках явної агресії доз'ясування рішення Радою Ліги;
2) включити в пакт радянське визначенняагресії, прийняте в Лондонських конвенціях;
3)встановити спільне для обох країн тлумачення статті 16-ої Статуту Ліги врозумінні обов'язковості як військових, так і економічних санкцій безвідповідної постанови Ради Ліги [4;153].
Звісткапро те, що в найближчий час буде укладено франко-радянський пакт провзаємодопомогу, викликала гострі нападки з боку німецької та японської преси.Офіціозна німецька газета «Дейче Діпломатіше Політише Корреспонд'енц»,виступаючи в ролі «борця» за інтереси Ліги Націй, писала, що «політика Москви іПарижа приведе не до посилення авторитету і впливу Ліги Націй, а до її дальшогофактичного та морального падіння». Німецькому офіціозу вторили японські газети«Асахі» та «Іоміурі», також роблячи наголос на те, нібито угода між Францією таСРСР приведе до послаблення Ліги Націй. Характерно, що в ролі охоронцяінтересів Ліги Націй виступили саме фашистська Німеччина та імперіалістичнаЯпонія — агресивні держави, які давно вже залишили Лігу Націй і не мали до неїніякого відношення. Виступи «на захист» Ліги розраховувалися на розпалюванняатмосфери недовір'я і підозри до франко-радянського зближення.
В цідні посилює антирадянську кампанію також фінська преса. Офіціозна «ГельсінгінСакомат», прагнучи підірвати принцип взаємодопомоги, писала, що мета політикиСРСР полягає в прагненні примусити одні капіталістичні держави захищати йоговід інших капіталістичних держав. В хорі реакційних газет, що прагнули очорнитиблагородну боротьбу радянської зовнішньої політики за зміцнення миру, найвищіноти брала американська газета «Балтімор сан», яка договорилася до того, щозаявила, нібито франко-радянська угода «наближає Європу до війни».
Німецькадипломатія при допомозі Лондона робить черговий маневр:
12 квітня на конференції в Стрезі обговорюваласяпроблема Східного пакту. Світова громадська думка в цей час з тривогоюконстатувала посилення мілітаризації Німеччини. Щоб якось заспокоїти і приспатипильність європейських держав, Берлін вжив демарш. У відповідь на запит Саймонавідносно ставлення Німеччини до Східного пакту міністр закордонних справНімеччини Нейрат повідомив у Стрезу нову пропозицію, а 15 квітня 1935 р. булоопубліковане комюніке офіційного німецького агентства про «Ставлення урядуРейха до запропонованого Східного пакту». Німецький уряд ще раз підтвердив своєнегативне ставлення до принципу взаємодопомоги, але погоджувався на колектиинийпакт, що базувався б на принципі ненападу, консультацій і непідтримці агресора.Це була пропозиція, висунута Гітлером під час його берлінських переговорів зСаймоном. Якщо врахувати, що Берлін взагалі виступав проти колективного пакту,то даний демарш не можна розцінювати інакше, як певний відступ німецькоїДипломатії від старої позиції.[8;307]
Чимможна пояснити цей крок Німеччини? Насамперед, опинившись перед, фактомдосягнення принципової угоди про укладення пакту взаємної допомоги між СРСР іФранцією, Гітлер відчув загрозу ізоляції. Висунувши пропозицію Східного пактупро ненапад, Берлін прагнув зірвати ізоляцію, що визначилася. По-друге,німецька дипломатія розраховувала, своїм демаршем посилити позиції противниківфранко-радянського пакту взаємодопомоги у Франції протиставленням йомуколективного пакту про ненапад. Характерно, що близька до Герінга газета«Національ Цейтунг» відверто писала, що Німеччина намагається практичнимипропозиціями послабити «небезпеку, що випливає зрадянсько-чехословацько-французького союзу». По-третє, демарш Берліна, йогозгода на участь у колективному Східному пакті ненападу був покликаний створитихороше враження на світову громадськість демонстрацією «миролюбності»Німеччини. Хорошу міну Берліна при поганій грі правильно зрозуміли і оцінили вряді країн. Так, італійська газета «Пікколо», коментуючи демарш німецькоїдипломатії, писала: «Німеччина, побоюючись ізоляції,, починає відступати».Французька газета «Пті парнз'єн» писала 15 квітня 1935 р.: «Фон Нейрат намітивхитру диверсію, щоб у Стрезі двері не закрилися остаточно для Німеччини.Цікаво, що газета не залишила в тіні і роль англійської дипломатії в маневріБерліна. «Англійський міністр закордонних справ,— писала газета,— діяв. якомогакраще в інтересах свого німецького клієнта і сам порадив йому своєчасно зробитималеньку поступку, щоб внести хитання і нерішучість в кола західнихдержав».[13;75]
Важливовідзначити, що факт взаєморозуміння Лондона і Берліна в ставленні до проблемиколективної безпеки в Європі і, зокрема, до Східного пакту визнавала і німецькапреса. Так, згадувана вже «Національ Цейтунг» писала, що своїм кроком Німеччинанамагається зміцнити позицію Англії. Про це ж відкрито писала і «ФранкфуртеЦейтунг».
Яксвідчать відомі тепер документи, громадськість надзвичайно чітко і правильнооцінила роль Англії у демарші Берліна. Сам англійський міністр закордоннихсправ Саймон в бесіді з німецьким послом у Лондоні Хешем 8 квітня 1935 р.висловлював думку про те, що Німеччина повинна в певній мірі переглянути своюпозицію щодо Східного пакту, хоч, як писав у своїй інформації німецький посол,Саймон «прийняв і схвально поставявся до німецького відмовлення від принципувзаємодопомоги. Хеш повідомляв Берлін про те, що ставлення Німеччини доСхідного пакту буде обговорюватися у Стрезі і що Саймон побоюється, щобезкомпромісна, негативна позиція Німеччини в цьому питанні «могла б привестидо того зближення між Францією, Росією та Чехословаччиною, яке Англія несхвалює».[4;155]
Цейдокумент проливає додаткове світло на справжнє ставлення Англії щодо Східногопакту і франко-радянського пакту. Офіційна лінія англійської дипломатії в цейчас начебто свідчила про її прагнення внести свій вклад у справу колективноїбезпеки в Європі. Закулісна ж англійська дипломатія вживала заходів, щоб недопустити франко-радянського зближення. І якщо Лондон і радив Берліну дещозмінити ставлення до Східного пакту, то це робилося не в інтересах здійсненняфранко-радянського проекту Східного пакту про взаємодопомогу, що дійсно мігсерйозно зміцнити мир у Європі. Колективний пакт про ненапад і консультації, наякий за порадою Лондона погоджувалася Німеччина, фактично нічого нового усправу європейської безпеки не вносив, оскільки такий пакт лише повторював биті зобов'язання, які вже країни взяли на себе за пактом Келлога.[13;76]
Требавизнати, що маневр Берліна все ж певною мірою досяг своєї мети. Демонстрація«миролюбності» Німеччини вплинула на ті кола, які прагнули до змови з Гітлером.Конференція в Стрезі, розглянувши питання про порушення НімеччиноюВерсальського договору, не прийняла ніяких рішень щодо заходів протимілітаризації Німеччини, обмежившись лише ще одним «протестом» проти гонкинімецьких озброєнь як проти факту, що «заслуговує жалю». «Миролюбний» жестНімеччини, зроблений в період конференції, безумовно, був одним із факторів, щовплинув на рішення учасників. Слід вважати, що посилення хитань Лаваля в справіфранко-радянського пакту після Стрези також було в значній мірі обумовленодемаршем Берліна. Після закінчення конференції в Стрезі 15-17 квітня в Женевіпроходили франко-радянські переговори, в ході яких вироблявся остаточний проектпакту.
15 квітня 1935 р. Лавалю було врученорадянський проект, а 16 квітня французька сторона запропонувала свійконтрпроект, який істотно відрізнявся від радянського. Радянський Союз,прагнучи забезпечити дійовість і ефективність пакту, пропонував включення впакт зобов'язання про подання обома сторонами негайної (автоматичної) допомогижертвам агресії. Лаваль же намагався. надати пакту суто формального характеру інастоював на тому, щоб подання допомоги було підпорядковано складній процедуріпогодження з Радою Ліги Націй.[13;76]
Фактисвідчать про те, що Лаваль, змушений силою обставин продовжувати курс Луї Вартуна зміцнення відносин з СРСР, до останнього часу вживав заходи, щоб досягтисвоєї основної мети: домовитися з Гітлером. Навіть в ці дні, коли вже існувалапринципова домовленість про укладення франко-радянського пакту і остаточновироблявся текст пакту, Лаваль робив спроби домовитися з Берліном. Викриваючидвурушницьку політику Лаваля, прогресивний французький журналіст Пертінаксписав 17 квітня 1935 р. в «Еко де Парі», що Лаваль дає приклад віроломства інерішучості, оскільки він все ще хитається між Берліном і Москвою, незважаючина формальні зобов'язання, взяті ним по відношенню до Радянського Союзу таМалої Антанти. Мандрівка до Берліну, як і раніше, залишається нав'язливою ідеєюЛаваля. В ці дні в пресу просочилися відомості про те, що 16 квітня депутатфранцузької палати Ска-піні зустрівся з Ріббентропом, а 17 квітня був прийнятийГітлером. Одночасно Лаваль підтримував у Женеві постійні контакти з Беком,інформуючи його про хід переговорів з СРСР. Як випливає з листа Бека доМіністерства закордонних справ Польщі від 18 квітня 1935 р., Лаваль 17 квітняповідомив йому, що переговори з СРСР йдуть дуже важко «внаслідок вимог росіянвключити до пакту пункт про негайну взаємодопомогу у випадку агресії».Враховуючи різко негативну позицію Польщі щодо принципу взаємодопомоги, неважкоуявити, який вплив справляв на Лаваля Бек в Женеві. Все це відбивалося на ходіфранко-радянських переговорів.[4;156]
Але врезультаті твердої і разом з тим гнучкої позиції радянської делегації і тискуна Лаваля з боку французької громадськості вдалося досягти згоди французькоїсторони на те, щоб пакт передбачав допомогу й у випадку відсутностіодноголосності при вирішенні питання про агресію Радою Ліги Націй. Однак Лавальвідкинув радянські пропозиції про подання негайної допомоги до рішення Ради іпро включення до пакту радянського визначення агресії.
17 квітня 1935 р. текст пакту буввироблений. Лаваль виїхав у Париж для доповіді уряду про результати женевськихпереговорів і проект пакту.
19 квітня 1935 р. проектфранко-радянського договору обговорювався на засіданні Ради міністрів.Президент Франції зробив два зауваження до проекту. Одне з них стосувалосявідсутності у Росії спільного кордону з Німеччиною, друге—стану Червоної Армії.Була висловлена думка, як пише Едуард Ерріо, що «Росія повинна беззастережнодопомагати нам (французам.— В. Б.); що ж до нас, то ми будемо діяти тільки узгоді з Англією і Італією». Отже, у французькому уряді вже в цей час існувалатенденція зробити з франко-радянського договору тільки інструмент зміцненнябезпеки Франції.
19 квітня французька сторона зажадалавнести нові зміни до протоколу підписання, текст якого вже був погоджений.Причому нові зміни підкреслювали підкорення обох сторін рекомендації Ради Ліги.
ПрагненняЛаваля всілякими обмовками ускладнити механізм взаємодопомоги викликали урадянської делегації вже в ході женевських переговорів великі сумніви щодощирості французької сторони в питанні відносин з СРСР. Радянському повпреду уПарижі було доручено передати Лавалю, що в СРСР «здивовані його способомведення переговорів, вважаючи неприпустимим внесення нових і нових змін допогодженого тексту пакту, що при незадоволенні Радянського уряду виробленим уЖеневі проектом не може бути й мови про його дальше погіршення». Главарадянської делегації М/М. Литви-нов з Женеви поїхав не до Парижа для підписанняпакту, як це було раніше домовлено, а до Москви для доповіді Радянському урядупро женевські переговори.
Тимчасовеприпинення франко-радянських переговорів викликало жваву реакцію світовоїгромадськості. Противники франко-радянського зближення з задоволеннямконстатували заминку і пророкували провал переговорів. Німецька пресапідкреслювала, що у Франції зростає опозиція проти франко-радянського пакту.Польські газети на всі лади пропагували два аргументи в своїй кампанії протипакту:
1)Франція «не знає» СРСР і переоцінює допомогу, яку він може їй подати,
 2)ключ до безпеки у Східній Європі знаходиться в руках Польщі, і її відмовленнявід участі в пакті позбавляє його всякої ефективності. Добре інформованафранцузька журналістка Ж. Табуї, характеризуючи польську політику в ці дні,писала, що Польща вживає серйозних зусиль, щоб «якщо не перешкодити укладеннюфранко-радянського пакту, то принаймні обмежити його результати». Цю ж самудумку висловлювала і американська газета «Нью-Йорк Геральд Трибюн», якаповідомляла: «Польща маневрує, щоб перешкодити укладенню міцного пакту міжфранцузами і росіянами, обіцяючи відновити своє співробітництво з Францією ірозв'язати свої великі ускладнення з чехословаками».
Протифранко-радянського зближення посилили кампанію і реакційні кола в самійФранції. В ці дні ряд антирадянських статей вмістили французькі газети «Жур» і«Журналь». Голова комісії закордонних справ французького сенату Анрі Беранже встатті, опублікованій в «Ажанс економік де фінанс'єр», прагнув створитивраження, начебто Франція не зацікавлена в угоді з СРСР .
Однакосновний тон французьких газет був на користь франко-радянськогоспівробітництва. Так, права газета «Журналь де Деба» в передовій статті 24квітня 1935 р. визнавала, що «не можна відмовлятися від укладення угоди зРадянським Союзом», бо це може «відштовхнути Малу Антанту від Франції».[8;310]На необхідність враховувати позицію Чехословаччини, яка виявляла готовністьпідписати договір з Радянським Союзом, а також Югославії, Туреччини та Греції,що підтримували франко-радянське зближення, вказував у своїх статтях іПертінакс.
Найактивнішоюсилою у Франції, що рішуче боролася за зміцнення франко-радянськогоспівробітництва, була французька компартія. Французькі комуністи сміливовикривали хитання в політиці Лаваля, його прагнення домовитися з Гітлером.
Узв'язку з тимчасовим припиненням переговорів про укладення франко-радянськогопакту політбюро французької компартії ухвалило резолюцію, в якій відзначалося,що «уряд Франції і Лаваль дотримуються вкрай двозначної позиції, що урядпроявив хитання по відношенню до Східного пакту і хитається також в питанні пропакт взаємодопомоги». Політбюро звертало увагу французької громадськості на те,що «пакт про взаємну допомогу буде вирішальним елементом і серйозним кроком уборотьбі за підтримку миру», що він «об'єктивно протистоїть політиціанглійського імперіалізму, який підтримує Гітлера у його політиці авантюр іпідготовці війни». Політбюро французької компартії закликало трудящих Франціївимагати швидшого укладення пакту про взаємну допомогу. Комуністи Обервіля —передмістя Парижа — запропонували Лавалю з'явитися на мітинг виборців. Лавальбув мером Обервіля і прагнув на наступних муніципальних виборах зберегти своюпосаду. у відповідь на запрошення він випустив відозву до виборців писав: «Щостосується франко-радянського пакту, то якби він повинен був стати таким, як цьоговимагають французькі комуністи, він міг би втягнути нас у війну. І якатегорично заявляю, що я відмовлюся його підписати».
Французькікомуністи боролися за ефективний дійовий франко-радянський пакт провзаємодопомогу і критикували Лаваля за його прагнення різними оговорками іумовами перетворити пакт на формальний документ. Ось чому дана заява Лавалянадзвичайно яскраво характеризує його політику щодо співробітництва СРСР вборотьбі проти загрози війни. У цій відозві Лаваль публічно визнавав за кілька днівдо укладення франкорадянського Пакту, що він формально ставиться до цьогодокумента. Адже принцип взаємодопомоги, який був покладений в основуфранко-радянського пакту, передбачав втручання у можливий військовий конфліктна стороні жертви агресії. Лаваль же, йдучи.на укладення пакту з СРСР, недумав про те, щоб Франція виступила на боці СРСР у разі нападу на ньогоагресора.
І всеж французький уряд не міг не рахуватися з вимогою широких кіл країни зміцнитибезпеку Франції шляхом укладення пакту з СРСР. Французька сторона далазрозуміти радянському повпредству у Парижі, що Лаваль готовий піти на поступкидля досягнення угоди. Після 8-денної перерви 26 квітня в Парижі відновилисяпереговори, і 2 травня 1935 р. радянсько-французький договір про взаємну допомогубув підписаний радянським послом В.П. Потьомкіним і П. Лавалем. Договірпередбачав, що Франція та СРСР зобов'язуються приступити до негайноїконсультації у випадку, коли одній з договірних сторін загрожував би напад збоку якої-небудь європейської держави. На випадок невиправданого нападу на СРСРабо на Францію з боку якої-небудь європейської держави Франція і взаємно СРСРзобов'язувалися подати один одному негайну допомогу і підтримку.
Фоанко-радянськийдоговір не мав універсального характеру пакту про взаємодопомогу у будь-якихвипадках. В статтях І, II та III підкреслювалося, що мова йде лишепро випадки агресії протії договірних сторін з боку європейської держави. Встатті IV протоколу підписання уточнялисяумови застосування договору. В цій статті нагадувалося, що згідно з проектомСхідного пакту поруч з колективним пактом у складі СРСР, Німеччини, Чехословаччини,Польщі і балтійських сусідів СРСР передбачалося укласти договір про допомогуміж СРСР, Францією та Німеччиною, в якому кожна з цих трьох держав повинна булазобов'язатися надавати підтримку. тій з них, яка стала б предметом нападу збоку однієї з цих трьох держав. В статті підкреслювалося, що «зобов'язання,викладені в радянсько-французькому договорі про допомогу, повинні розумітися яктакі, що діють лише у тих рамках, які малися на увазі у початкове накресленійтристоронній угоді».„ З цього застереження випливало, що фактичнофранко-радянський договір передбачав лише один випадок І застосуваннязобов'язання взаємодопомоги агресію проти СРСР або Фракції з боку Німеччини.Далі в статті IV протоколу підписання визначалося, щонезалежно І від зобов'язань, що випливають з даного франко-радянськогодоговору, у випадку, якби «одна із сторін стала предметом нападу з боку однієїчи кількох європейських'' держав, не передбачених у вищезазначеній тристороннійугоді, інша договірна сторона повинна буде утримуватися протягом конфлікту відбудь-якої допомоги чи підтримки агресору».
Всеце, безумовно, звужувало сферу принципу взаємодопомоги підписаного франко-радянськогодоговору, але і якщо врахувати, що головною загрозою мирові в Європі на той часбула фашистська Німеччина, укладений між СРСР та Францією договір провзаємодопомогу набирав великого значення як інструмент збереження європейськогомиру і зміцнення безпеки як СРСР, так і Франції. 
Великим успіхомрадянської дипломатії було те, що пакт передбачав допомогу жертві агресіїнавіть при умові, якщо Рада Ліги Націй не винесе необхідних рекомендацій. Слідзазначити, що існує дві оцінки цього аспекту франко-радянського пакту. Одніісторики вважають, що пакт передбачав автоматичне подання допомоги, іншізаперечують цей факт. Так, наприклад, З.С. Бєлоусова, оцінюючи франко-радянський пакт, пише, що принцип автоматизму дії пакту не був прийнятий [8;315].На мій погляд, обидві оцінки потребують певного уточнення. З одного боку, не можнакатегорично твердити, що франко-радянський договір базувався на принципі автоматичноїдопомоги. У разі агресії допомога жертві нападу подавалася не зразу, неавтоматично, а після розгляду конфлікту Радою Ліги Націй. Принцип негайноїавтематичної допомоги без розгляду питання Радою Ліги був відхиленийфранцузькою стороною. З другого боку, не можна категорично твердити, що принципавтоматизму взагалі було відхилено, оскільки передбачалося, що допомогаподаватиметься обов'язково, беззастережно, незалежно від того, чи прийме Раданеобхідні рекомендації. Отже, певний автоматизм подання допомоги існував. Тому,характеризуючи франко-радянський договір, правильніше було б вважати, що вінбазувався на принципі обумовленого автоматизму подання допомоги. Аналізфранко-радянського пакту переконливо свідчить насамперед про те, що він маввинятково оборонний характер і не був спрямований проти мирних інтересівбудь-якої третьої держави. Як випливає із змісту всіх його статей, механізмпакту починав діяти тільки в одному випадку: коли Франція чи СРСР стали бжертвою агресії. Важливо відзначити також, що пакт не був закритий дляприєднання інших держав і не мав, таким чином, рис замкнутого воєнного союзуодних країн проти інших. Більше того, у пункті 3 протоколу підписанняпідкреслювалося, що Франція та СРСР вважають бажаним укладення багатосторонньоїугоди про взаємодопомогу, причому зобов'язання цієї угоди повинні замінитисобою ті, що випливають з франко-радянського пакту пішла на зближення збільшовиками, але це диктується загрозою війни з боку Німеччини. «Для нас, — писала газета,— підписаний договір, без сумніву,дає величезний шанс для збереження миру і підтримку на випадок війни».
В тойже час реакційні газети виступили з гострими нападками на підписаний пакт.Перекручуючи зміст пакту, вони прагнули переконати французьку громадськість утому, що пакт вигідний тільки Радянському Союзу і небезпечний для Франції.
Даючиоцінку цій антикомуністичній, реакційній кампанії, Моріс Торез писав, щофранцузька реакція, керуючись ненавистю до комунізму, діяла проти інтересівФранції.
Такимчином, за своєю позицією до франко-радянського пакту французьку громадськістьможна розділити на три основні групи трудящі Франції на чолі з комуністамиактивно виступали за ратифікацію пакту, за зміцнення франко-радянськогоспівробітництва, реакційні кола буржуазії, французькі фашисти повеливідчайдушну боротьбу за зрив пакту і за змову з гітлерівською Німеччиною, а частинаправлячих кіл, хоч і не бажала справжнього співробітництва з «країноюбільшовиків», але, керуючись інтересами безпеки Франції, підтримувалафранко-радянський пакт. Французький уряд відчував тиск з боку усіх цих груп іне міг не рахуватися з громадською думкою, але керівники французької зовнішньоїполітики, зокрема Лаваль, відбивали інтереси верхівки реакційних промисловихкіл і, змушені підписати франко-радянський пакт, бачили свою основну мету вдосягненні змови з Гітлером. Саме цим пояснюються хитання Лаваля під часфранко-радянських переговорів, його прагнення надати пактові формальногохарактеру. За своїми політичними поглядами Лаваль був запеклим антикомуністом.В одній із своїх бесід з польським послом Хлаповським він відверто говорив пронеобхідність боротьби з більшовизмом у Європі, визнавав, що він є «гарячимпротивником більшовизму». В ході франко-радянських переговорів Лаваль, якповідомляв Беку з Парижа Хлаповський, прагнув до того, щоб «рядом обмовокнадати пактові з Совєтами характер пакту більше демонстративного, ніж такого,що накладає на Францію істотні зобов'язання». Генеральний секретар Міністерствазакордонних справ Франції Леже у бесіді з Хлаповським висловлював задоволення зприводу того, що всі спроби радянської сторони розширити пакт вдалосявідхилити.
Польськепосольство у Парижі пильно стежило за кожним кроком Лаваля, особливо за йогополітикою відносно Радянського Союзу. Тому великий інтерес являє собою оцінкапозицій Лаваля саме польською стороною. У згаданому вище документі від 10травня 1935 р. Хлаповський так пояснював причини, що примусили Лаваля підписатифранко-радянський пакт: «Повністю відмовитися від політики зближення з РосієюЛаваль, незважаючи на свої погляди, безумовно, не може, хоча б враховуючинастрій громадської думки… Росію тут вважають великою, могутньою державою».«Але лінія Ла-заля,— писав Хлаповський,— поміркована дружба з СРСР, зміцненнявідносин з Польщею і спроба зблизитися з Німеччиною». Даний аналіз досить точновідбивав дійсність і суть політики Лаваля.
16 травня 1935 р. у Празі бувпідписаний радянсько-чехословацький пакт про взаємодопомогу. Це був другийважливий крок по шляху створення системи колективної безпеки в Європі.
Невипадково саме Чехословаччина слідом за Францією пішла на зміцнення відносин зСРСР. Чехословаччина перебувала на стику німецького та італійськогоімперіалізму і особливо гостро відчувала загрозу з боку фашистської Німеччини.У пошуках засобів гарантій своєї безпеки вона закономірно звертала свої поглядидо Радянського Союзу і Франції — двох великих держав на європейськомуконтиненті, від яких можна було на випадок війни одержати серйозну допомогу.Орієнтуючись на Францію, уряд Чехословаччини твердо підтримував ідею Східногопакту.[25;98]
Звичайно,укладення двостороннього пакту про взаємодопомогу з Чехословаччиною, навітьпісля підписання аналогічного франко-радянського договору, не могло замінитибагатосторонній Східний пакт взаємодопомоги.
Однакце був все ж важливий успіх радянської дипломатії, оскільки договір консолідувавмиролюбні сили Європи і зміцнював безпеку як Чехословаччини, так і СРСР. Засвоїм змістом радянсько-чехословацький договір був майже ідентичним зфранко-радянським договором. Він складався з тих самих статей, але текст йогомав додаткову статтю 4, в якій говорилося, що на випадок, коли одна здоговірних сторін стала б предметом нападу з боку одної або кількох третіхдержав в умовах, що не дають підстави для подання допомоги і підтримки у рамкахданого договору, то друга сторона зобов'язується не подавати протягом конфліктуніякої допомоги і підтримки агресивним державам. Такий, випадок міг, зокрема,статися в результаті нападу на СРСР, наприклад, азіатської держави, оскількивзаємодопомога за договором передбачалася тільки у разі агресії з боку європейськоїкраїни.
Упротоколі підписання договору було одне принципове застереження. В статті 2говорилося, що зобов'язання взаємної допомоги будуть діяти між СРСР таЧехословаччиною лише якщо при наявності умов, передбачених у даному договорі,допомога стороні-жертві нападу буде подана з боку Франції.
Цезастереження треба оцінювати всебічно, враховуючи позиції' заінтересованихдержав. Воно, безумовно, знижувало самостійне значеннярадянсько-чехословацького договору і робило його залежним від позиції Франції.Однак, оскільки Франція мала зобов'язання і перед Чехословаччиною, і передРадянським Союзом, дане формулювання фактично зв'язувало двосторонні договориміж СРСР і Францією та СРСР і Чехословаччиною у єдину ланку. В тих умовах, колиголовним завданням було створення системи колективної безпеки, цей момент мавпозитивне значення. Треба мати на увазі що радянська дипломатія в ходіфранко-радянських переговорів пропонувала укласти саме троїстийфранко-радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу, але французькасторона відхилила радянську пропозицію.
Надзвичайноцікавою для розуміння значення радянсько-чехословацького договору у конкретноісторичних умовах того часу є реакція на нього фашистської Німеччини.
25 травня 1935 р. Міністерствозакордонних справ Німеччини надіслало своїм посольствам за кордоном, зокрема уЛондоні, Римі, Парижі, Москві і Варшаві, лист, в якому викладалася німецькаоцінка радянсько-чехословацького пакту. «Якщо врахувати географічне положенняЧехословаччини,— говорилося у цьому документі,— ця подія (укладеннярадянсько-чехословацького договору.— В. Б.) має для нас вирішальне значення»«Не можна забувати, що повітряні сили Росії могли б бути направлені уЧехословаччину і подати їй допомогу у разі потреби». В листі зверталася увагана те, що одночасно з укладенням договору про взаємодопомогу у Москві булопідписано угоду про регулярне повітряне сполучення між Москвою та Прагою.
Франко-радянський та радянсько-чехословацькнй договір 1935 р.мали, безумовно, корінне, принципове значення для дальшого розвитку подій вЄвропі, для справи миру. Вони означали створення реальних передумов дляспівробітництва трьох європейських держав у боротьбі проти загрози війни.

2. Зовнішньополітичні стосунки СРСР зНімеччиною
Зовнішньополітичністосунки між СРСР і Німеччиною даного періоду світова історіографія вивчаєпереважно в контексті Радянсько-Німецького договору від 23 серпня 1939 р. І цене випадково, адже жодна з дипломатичних подій передвоєнного періоду невикликала, та й не викликає зараз такого інтересу як вищеназвана. Немає ніоднієї праці по новітній історії, історії другої світової війни, в якій в тійчи іншій мірі не висвітлювався цей договір.
Велику увагурадянсько-німецькому договору про напад приділяється істориками Польщі. Так в1987 р. початку 1988 р. щотижневик „Політика” опублікував серію статей прорадянсько-польські відносини. В щотижневику „Жітє літерацьке” побачили життяуривки з книги польського історика В. Ковальського „Пакт Ріббентроп – Молотов”і деякі інші матеріали.
Ще більшу увагурадянсько-німецькому договорі про ненапад приділяють історики заходу.
Незважаючи на широкийспектр публікацій виникає необхідність знову повернутися до проблемрадянсько-німецького договору про ненапад. На вітчизняній історичній картістосовно даного питання ще багато білих плям.
Довгий час договіртрактувався односторонньо, тільки, як правильний, „розумний”зовнішньополітичний крок Радянського керівництва в ситуації яка на цей чассклалася. Лише після великих політичних перетворень які відбулися на територіїколишньої держави СРСР з’явилися і інші думки щодо договору. Його вже пересталивважати ідеальним. З’явилися навіть публікації, які розкривають договір суто знегативної сторони. Подібні крайності заважають досягненню істини. При розглядідоговору важливо виходити з цієї реальності, яка була при його підписанні, а некеруватися роздумами виведеними з контексту часу.
Що стосується західнихпублікацій, то в них прослідкується дві тенденції. Одні вчені прагнутьрозібратися в змісті подій того надзвичайно складного періоду. Інші є активновикористовують договір для негативної оцінки зовнішньої політики СРСР.
Сучасні вітчизняніісторики в свою чергу прагнуть ефективно використовуючи уже опублікованідокументи і матеріали створити об’єктивну картину минулого.
Після цього, як владу вНімеччині захопила партія, яка виражала інтереси найбільш агресивних верствмонополістичного капіталу, головною метою яких було встановлення світовогопланування німецького імперіалізму. Зразу після приходу до влади в 1933 р. фашистирозпочали готуватися до перерозподілу світу.
Згідно з першочерговимпланом операція по забезпеченню „життєвого простору” фашисти планувалиприступити в 1942-1945 рр., але сприятлива ситуація, яка склалася приблизилапочаток операції. По-перше, мілітаризація Німеччини, швидкий ріст її збройнихсил створили для гітлерівців внутрішні труднощі: країні загрожувалафінансово-економічна криза, яка могла викликати невдоволення населення.Найпростіший і найшвидший спосіб запобігти появі труднощів гітлерівці вбачали врозширенні економічної бази за рахунок захоплення територій інших країн, а дляцього потрібно було розпочати війну.
По-друге, до більшшвидшого переходу до агресивних акцій Німеччину і інші фашистсько-мілітариськідержави підштовхувала поступливість їм з сторони правлячих колівангло-фашисько-американського табору. Без наказано відбулося вторгнення військНімеччини в Рейнську демілітаризовану зону в березні 1936 р. Коли літом 1936 р.почалася Італо-Німецька експансія в Іспанію, західні держави заявили про свій„нейтралітет”. Не зустрів опору із сторони західних держав і напад Японії наКитай в липні 1937 р.[3;65]
В відповідності зприйнятою військово-політичним керівництвом концепції завоювань Німеччинапланувала нанести послідовні удари по противниках з метою розгрому їх одного заіншим, спочатку слабших, а пізніше і сильніших. Малося на увазі використання нетільки військових заходів, а й різноманітних методів з арсеналу політики,дипломатії і пропаганди з завданням не допустити об’єднання суперниківНімеччини.
Знаючи про агресивнінаміри фашистської Німеччини західні держави прагнули спрямувати її агресіюпроти СРСР. Їх пропаганда акцентувала увагу на слабкості Червоної Армії.Аналогічні тези зустрічалися і в німецькій пресі. Але німецький генеральнийштаб в 1938-1939 рр. (на відміну від 1940-1941 рр.) оцінював Червону Армію яксерйозного противника, зіткнення з яким вважав на даний момент часунедоцільним. Радянські військові сили військового часу – зауважувалосьнаприклад в зведені 12-го відділу генштабу від 28 червня 1939 р., — вчисельному аспекті являє собою гігантську військову машину.
Характерними в цьомупитанні є погляди генералів – начальника штабу верховного головнокомандуючоговермахту В. Кейтеля і головнокомандуючого сухопутними військами В. Браухіча. Напитання Гітлера, чим закінчиться справа, якщо рейх нападе на Польщу, а Франціяі Англія прийдуть її на допомогу, генерали відповіли, що Німеччина „розіб’є”Польщу на протязі місяця, Кейтель вважав також, що Німеччина розгромить пізнішетакож Францію і Англію. В випадку ж конфлікту з Радянським Союзом, то на думкуБраухіча, вона „зазнає поразки”.[31;273]
З початком 1939 р. вНімеччині розгорнулися інтенсивна підготовка військового походу проти Польщі.Був розроблений план „Вайс”. Він передбачав нанесення „неочікуваних сильнихударів” і досягнення „швидких успіхів”. Розпорядженням начальника штабуверховного головнокомандуючого збройних сил Німеччини В. Кейтеля від 3 квітня1939 р. впровадження плану „Вайс” повинно було розпочатися „в любий час”починаючи з 1 вересня 1939 р. політичне керівництво Німеччини прагнуло „поможливості ізолювати Польщу”, не допускати втручання в польські справи Англії,Франції і Радянського Союзу. [31;273]
28 квітня 1939 р. Гітлерзаявив про розрив польсько-німецької декларації про ненапад і дружбу 1934 р. іангло-німецького морського договору 1935 р. 22 травня між Німеччиною і Італієюбув підписаний військовий союз („стальний пакт”). В Німеччині в цей часпроводилися мобілізаційні заходи. 23 травня Гітлер провів нараду керівногоскладу збройних сил Німеччини, на якому був даний аналіз військово-політичноїситуації і поставлені завдання вермахту.
Фюрер вимагав від ньогобути в повній готовності до військового вторгнення в Польщу „… Польськепитання, — стверджував Гітлер, — обійти неможливо і залишається лиш одинваріант – при першій можливості напасти на Польщу”. При цьому враховуваласяможливість і війни з Заходом, в першу чергу з Англією і Францією.[31;274]
Мироприємства, якіпроводила Німеччина по підготовці нападу на Польщу не були секретом для урядівАнглії, Франції, СРСР і інших держав. В світі відчувалася небезпека фашистськоїагресії. Саме в таких реаліях розпочалися трьохсторонні переговори між Англією,Францією і СРСР.
Перші контакти міжучасниками переговорів на предмет укладання трьохсторонньої угоди про спільнідії на випадок агресії Німеччини в Європі відносяться до березня 939 року.Згодом цей процес знайшов своє продовження. На трьохсторонній зустрічі, щовідбулася в Москві обговорювалася можливість укладення політичної та воєнноїугоди на випадок, якби Англія, Франція, СРСР опинилися стані війни зНімеччиною, а також результати дій, здійснених ними для попередженнянасильницької зміни становища, яке складалося в Центральній, або СхіднійЄвропі.[9;66]
10 липня 1939 р.Великобританія вирішила відхилити пропозицію СРСР про одночасне підписанняполітичної та воєнної угоди. При цьому було виявлено інтерес до підписаннятільки воєнної угоди.
12 серпня в особнякуНаркомату закордонних справ на Спиридоновці розпочалися переговори воєннихделегацій Англії, Франції, СРСР. Представники цих держав з великою цікавістюзустріли виступ начальника Генштабу Червоної Армії Б. М. Шапошникова з викладомстратегічних планів радянського верховного командування. Було запропоновано триможливі варіанти спільних дій:
1.        У випадку агресіїНімеччини проти Польщі або Румунії Англія, Франція та СРСР оголошують війнуНімеччині. СРСР виставляє для ведення військових дій таку ж за чисельністюармію як Англія та Франція разом узяті. На їх боці у війну вступає Румунія таПольща. Через територію цих держав здійснюється прохід радянських військ докордонів Німеччини.
2.        Якщо Німеччинанападе на Францію, то СРСР виставить 70% своєї армії. Румунія та Польщавступлять у війну і пропустять через свою територію радянські війська докордонів Німеччини. Об’єднані англо-французькі війська розпочнуть воєнні дії назаході Німеччини, СРСР – на сході.
3.        Якщо Німеччиначерез країни Балтії нападе на СРСР, Англія та Франція, виставивши 70% своїхзбройних сил, розпочнуть війну проти Німеччини. Польща та Румунія, вступивши увійну, пропустять радянські війська до кордонів Німеччини через свою територію.Все ж не дивлячись на цілком прийняті варіанти можливих спільних дій,переговори 17 серпня зайшли в тупик, а через тиждень – були припинені.Відповідальність за це несли обидві сторони: Англія та Франція не виявилитвердої волі для підписання воєнної угоди з СРСР; Польща відмовила радянськимвійськам у проході через свою територію для бойового зіткнення з Німецькоюармією, позиція Польщі стала для Ворошилова зручним приводом для того, щобзіславшись на них, перервати переговори. [25; 80]
Таким чином, всімучасникам переговорів бракувало потрібної відповідальності перед своїминародами, державної мудрості, яка б дозволила об’єднатися, щоб перекрити шляхдо війни, або змінити співвідношення сил на свою користь.
З травня 1939 р. колирозпочалися переговори СРСР з Англією і Францією, працівникизовнішньополітичного відомства Німеччини наполегливо вступали в контакти зпредставниками і офіційними способами дали можливість зрозуміти готовністьНімеччини піти на зближення з СРСР. Радянське керівництво довгий період часуігнорувало такі дії зовнішньополітичного відомства Німеччини, але паралельно зцим уважно слідкувало за його діями. Від радянських дипломатів і розвідників вМоскву потрапляла інформація про німецькі наміри. Так в середині липняагінтурна розвідка повідомила, що Берлін збирається радикальними методамивирішити німецько-польський конфлікт, незалежно від того, які будуть результатиангло-франко-радянських переговорів. 4 червня в радянське представництво вБерліні потрапив анонімний лист, в якому пропонувалося, щоб уряд Німеччини іСРСР підписали договір про долю Польщі і Литви. Німецька сторона говорилося в листі,виходила при цьому з пропозиції, що два уряди цілком природно прагнутьвідновлення кордонів 1914 р.[20;651]
Хоча лист був анонімним,його зміст не залишав ніяких сумнівів в тому, що він належав Німецькомузовнішньополітичному відомству. Анонімність листа знімала з німецькогокерівництва відповідальність за зроблену пропозицію, але давала йому можливістьпобачити реакцію на цю пропозицію радянського керівництва. Лист був своєрідноюприманкою з надією, що на неї звернуть увагу в Москві. Надії Берліна справдилися.Радянський повірений в справах СРСР і Німеччини Г.А. Асхатов відправив лист вМоскву, де його текст був доведений до відома членів Політбюро ЦК ВКП(б). ВБерліні в цей час відбулося декілька неофіційних зустрічей Астахова зпрацівниками міністерства зовнішніх справ Німеччини, під час яких піднімалосяпитання про покращення радянсько-німецьких відносин. Німецька сторона прагнуладосягти домовленостей з СРСР до нападу Німеччини на Польщу. Позиціявичікування, яку зайняло радянське керівництво суперечила інтересам Німеччини.Тоді міністр закордонних справ Рібентроп запросив до себе Астахова і вжеофіційно заявив, що СРСР і Німеччина могли б домовитися щодо всіх проблем, якімають відношення до території від Чорного моря до Балтійського. [25; 81]
В відповідності зпроханням німецької сторони 15 серпня 1939 р. нарком закордонних став СРСР В.М.Молотов прийняв німецького посла Ф. Шуленбурга, який зачитав заяву Рібентропа.В ній стверджувалося, що Німеччина не має „агресивних намірів по відношенню доСРСР, і пропонувалося врегулювати „до повного задоволення інтересів обохсторін”, для чого в Москву в найближчий час був готовий відвідати німецькийміністр закордонних справ. Молотов не дав конкретних відповідей на поставленіпитання.[20;651]
В Берліні відчуваласянапруженість. Шуленбургу відправлялися нові інструкції. Гітлер в своємуоточенні заявив, що в разі необхідності сам готовий відвідати Москву.
Радянське керівництво непіддавалося тиску з Берліна, але вирішило використати переговори, якірозпочалися 15 серпня для дипломатичного тиску на західні держави, в першучергу на Англію. З цією метою можна припустити В.М. Молотов 16 серпня прийнявпосла США в СРСР Л. Штейнгардта і проінформував його про візит Ф. Шуленбурга тавнесених керівництвом Німеччини пропозицій заключити радянсько-німецькийдоговір про ненапад, а також запропонувати разом з СРСР гарантій суверенітетуприбалтійським державам. Як і розраховувало Радянське керівництво, посол зразуж повідомив про зміст цієї розмови Вашингтон.
17 серпня замістьдержавного секретаря США С. Уеллес передав англійському послу Р. Ліндсеюотриману з Москви інформацію про можливість угоди між СРСР і Німеччиною.Останній, напевне добре знав позицію свого керівництва, його небажання йти набудь-які поступки Радянському Союзу заради створення єдиногоангло-франко-радянського фронту проти гітлерівської Німеччини, а тому вирішивза непотрібне спішити з усвідомленням Лондона про отриману від Уеллесаінформацію. Свою доповідь він відіслав авіапоштою, не телеграфом, і вона потрапилав міністерство закордонних справ тільки 22 серпня, коли вже не могла суттєвовплинути на хід подій. Зараз звичайно неможливо прогнозувати поведінку урядуАнглії, якщо б ця інформація Ліндсея потрапила в Лондон на чотири дні раніше.Але судячи по реакції англійського посла в США і поведінку англійськоїделегації на переговорах в Москві, позиція Лондона навряд чи зміниласяб.[1;172]
17 серпня німецький посолв Москві знову відвідав Молотова і підтвердив готовність Берліна заключити пактпро ненапад та разом з СРСР гарантувати суверенітет Прибалтійським державам.Німецький уряд обіцяв також вплинути на Японію з метою нормалізації її відносинз СРСР. Шуленбургу була дана відповідь, що покращення відносин СРСР зНімеччиною повинно відбуватися поступово, а приїзд Ріббентропа в Москву вимагаєпопередньої підготовки.
20 серпня Гітлер звернувсяз особистим посланням до Й.В. Сталіна, запропонував прийняти 22 або найпізніше23 серпня міністра закордонних справ Німеччини, який „буде наділенийнадзвичайними повноваженнями для складення і підписання пакту про ненапад”[1;172]. Таким чином, на прийняття виключно важливих рішень був відведениймінімум часу.
Перед Радянськимкерівництвом постало питання: відхилити німецьку пропозицію чи прийняти її?
Пропозицію, як відомо,було прийнято. Ранком 23 серпня в Москву прилетів Ріббентроп. Переговори міжним, Сталіним і Молотовим завершилися на протязі одного дня. На вечір 23 серпнябув підписаний радянско-німецький договір про ненапад терміном на 10 років. Вінозначав різкий поворот у зовнішній політиці Радянського Союзу, значним чиномвплинув на військово-політичну ситуацію в світі, а також в деяких аспектахвплинув на внутрішньополітичне життя в СРСР.
Що ж спричинило радянськекерівництво після довгих сумнівів піти на зближення з Німеччиною і заключити знею договір?
Перш за все потрібно матина увазі, що в умовах тих систем управління, які тоді існували в СРСР іНімеччині договір був справою в першу чергу двох „вождів” – Сталіна і Гітлера.Фактично всі рішення приймалися ними одноосібно, а ініціатива виходила відГітлера, якому договір був необхідний для швидкого вирішення польськогопитання. Для Гітлера договір був лише тактичним кроком, був необхідний йому длявирішення найближчих завдань в нацистських планах завоювання світовогодомінування. З точки зору стратегічних цілей Радянський Союз продовжувавзалишатися противником фашистської Німеччини, і Гітлер не приховував цей факт вкругу своїх сподвижників.[28;201]
Для Сталіна, на відмінувід Гітлера, договір з Німеччиною, мав як близькі, тактичні цілі, так іперспективні, стратегічні. Найближчі цілі полягали в тому, щоб в умовах війниНімеччини проти Польщі забезпечити Радянському Союзу безпеку за рахунокобмеження просування німецьких військ на схід і відмова Німеччини від використанняПрибалтійських держав в антирадянських цілях. В відповідності з договоромРадянське керівництво добилося від Німеччини зобов’язань в ході руху її військв Польщі не переступати лінію рік Ниса, Нерев, Буг, Вісла, Сан.
Сталін враховував туобставину, що в умовах війни за перерозподіл світу радянський Союз міг задомовленістю Німеччиною розв’язати свої територіальні проблеми. Для СРСР,вважав Сталін, було важливо повернути такі території, як Західна Україна,Західна Білорусія, Бессарабія і інші, відірвані від Радянської Республікинасильницьким методом після першої світової війни.[2;327]
При прийнятті Сталінимрішення щодо заключення договору з Німеччиною зіграв роль і японський фактор.Японія було відкритим противником СРСР і знаходилась в союзі з фашистськоюНімеччиною. Для Радянського Союзу існувала явна загроза війни на два фронти,якщо не в 1939 р., то в більш пізній період. Але це не міняло суті справи.Договір з Німеччиною на думку Сталіна, звільнював СРСР від такої загрози.
Ще одним стратегічнимпланом Сталіни при підписанні договору з Німеччиною було, хоч про це відкритоне говорилося, зіткнути між собою два ворогуючих угрупування і таким чином,зберегти для Радянського Союзу мир на достатньо довгий термін. Договір зНімеччиною про ненапад забезпечував для СРСР великі можливості стояти остороньвід війни, на відміну від договору з Англією і Францією про взаємодопомогу якийв разі підписання змушував СРСР небезпечною навіть при наявності такихсоюзників, як Англія і Франція. Причому впевненості в цих союзниках урадянського керівництва не було, особливо враховуючи події 1938 р., пов’язані зЧехословаччиною.
Рішення керівництва СРСРзаключити з Німеччиною договір про ненапад було вимушеним, але закономірним втодішніх умовах.
З моральної сторони РадянськийСоюз підписавши договір про ненапад з Німеччиною поніс втрати в світовійсуспільно-політичній думці, а також в міжнародному комуністичному русі.Неочікувана зміна політики СРСР по відношенню до фашистської Німеччинипрогресивній частині світової громадськості була незрозуміла.[33;76]
Неоднозначним буловідношення до пакту радянських громадян.
Не всім був зрозумілийповорот у відносинах з фашистською Німеччиною. Багато здавалося незрозумілим.Окремі радянські громадяни, особливо ті, хто воював проти фашистів в Іспанії,відчував певну непорозумілість. „Щось тут неможливо було зрозуміти почуттями, — відзначав в своїх спогадах свідок подій Константин Симонов. – Можливо, розумом– так, почуттями – ні. Щось перевернулося в оточуючому на світі, і в нас самих.Наче ми стали кимсь іншим, ніж були після цього пакту. [31;147]
Окрім офіційної частинипакту існував ще так званий „додатковий таємний протокол, який практичнорозмежовував сфери впливу в Європі між СРСР і Німеччиною. В ньому зокремайшлося, що у випадку територіально-політичного перевлаштування областей, яківходять до складу Прибалтійських держав, межа сфер інтересів Німеччини і СРСРбуде приблизно проходити по лінії річок Нерав, Вісла і Сан. Стосовно такзваного „польського питання” то уряди обох держав планували вирішувати цепитання в порядку дружньої і взаємної згоди. Щодо південного сходу Європи зрадянського боку підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. З німецького бокузаявлено про його повну політичну незацікавленість в цих областях.
Ось як у мемуарах описуєМ. Хрущов свої враження від бесіди із Сталіним у ту ніч, коли було підписанодоговір: „Сталін був у дуже бадьорому настрої, говорив: ось завтра англійці іфранцузи взнають про це і поїдуть ні з чим. Вони в той час знаходилися ще уМоскві. Сталін вірно оцінював значення цього договору з Німеччиною. Вінрозумів, що Гітлер хоче нас обманути, просто перехитрити. Він вважав, що це ми,СРСР, перехитрили Гітлера, підписавши договір. Він говорив нам: тут йде гра:хто кого перехитрить і обмане.[25;81]
Якщо підписання пакту проненапад ще якось вкладалося в свідомість радянських громадян, то підписання 28серпня 1939 р. договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною невідповідало їхнім моральним цінностям, ніякої дружби до німецьких фашистів ніхтоне відчував. Сталін в ході переговорів Молотова і Ріббентропа щодо підписаннядоговору про ненапад, відповідаючи на питання останнього, як стверджуєспівробітник МЗС Німеччини Ф. Гаус, заявив: „Не може бути нейтралітету з нашоїсторони, поки ви самі не перестанете будувати агресивні плани по відношенню доСРСР”. Згодом уточнив: „ми не забуваємо що кінцевою вашою метою є напад нанас”.[28;203]
Якщо Сталін навітьстосовно пакту про ненапад так висловлювався, то чим можна мотивувати йогобажання підписати договір про дружбу і кордон? Цілком мотивовано можнастверджувати що підписання його було великою помилкою тодішнього керівництваСРСР, відображення договору в засобах інформації вдарило по психіці радянськихгромадян.
В середині 30-х років вСРСР проживала значна кількість антифашистів, прибувши з Німеччини і зайнятихнею територій. Як свідчать їх спогади, пакт про ненапад вони зустріли зрозумінням. Деякі з них по завданню Комінтерну виступали на зборах радянськихробітників в різних містах країни і роз’яснювали, як з допомогою пакту СРСРуник війни. Але підписання, по словах Леональда Ірюнвельда, який в березні 1939року емігрував з Чехословаччини до СРСР, „договори про дружбу з смертельнимворогом соціалізму” проживавши в Радянському Союзі антифашисти зустрілинегативно. Це ще одне свідчення помилковості заключення даного договору.
Незадоволення середантифашистів, які проживали в СРСР, викликали і окремі недружелюбні діїрадянського керівництва по відношенню до декого з них.
Мимоволі виникає питання,чи було підписання з Німеччиною договору про ненапад і інших угод в 1939-1941рр. найкращим варіантом розв’язання радянським керівництвом проблеми?Відповісти на це питання досить складно. З позицій сьогоднішнього дня, коли намстало відома багато того, чого не знали навіть керівники тогочасних держав,можна з впевненістю сказати, що найбільш оптимальним в тих умовах було бпідписання радянської схеми договору про колективну безперу, підписанняангло-франко-радянського договору про взаємодопомогу і відповідної військовоїконвенції.[11;79]
Це привело б до створенняєдиної антигітлерівської коаліції, запобігло би агресії і, можливо, початкувійни. До цього висновку приходять зараз не тільки радянські, але і західнідослідники новітньої історії. Та цього не сталося в силу цілого рядуоб’єктивних і суб’єктивних причин, більше того, було підписанорадянсько-німецький „пакт про ненапад”.
Чого ж конкретно досягнувСРСР в результаті підписання даного договору? По-перше, Радянський Союз уникнуввійни на два фронти, така небезпека йому реально загрожувала. Договір між СРСРі Німеччиною був заключний в бік бойових дій між радянськими і японськимивійськами на Холхін-Голі. В цих боях в кожній із ворогуючих сторін брало участьдо 100 тис. чол. Таким чином, в серпні 1939 р. „перший фронт” для СРСР вжеіснував – він був на Далекому Сході. На Заході Радянському Союзу загрожувалафашистська Німеччина. Чи потрібно доводити, що явила б для Радянського Союзувійна на два фронти в умовах зовнішньополітичної ізоляції? Торкаючись даної проблеми,англійський історик Дж. Грензіл пише: „Заключивши 23 серпня 1939 р.радянсько-німецький пакт про ненапад, Сталін зумів уникнути війни протиНімеччини… військова неготовність зробила б війну в 1939 р. більшкатастрофічною для Росії, ніж в 1941 році… У Сталіна в 1939 році звичайно небуло бажання рятувати західні демократії. Він прагнув захистити себе.
В результаті підписаннярадянсько-німецького договору про ненапад утворився серйозний розкол вантикомінтернівському пакті. Для японського керівництва, яке орієнтувалося навоєнну солідарність з фашистською Німеччиною, її договір з Радянським Союзомвиявився до очікуваним. Японія зв’язувала більші надії з нападом Німеччини наСРСР і розраховувала в зв’язку з цим на успіх своїх операцій на Далекому Сході.
Здійснені Берліном безузгодження з Токіо дії по покращенню відносин з СРСР визвали розчарування вяпонського керівництва, підірвали віру японських керівників в надійністьНімеччини як свого стратегічного союзника. Працівник управління розвідки іконтррозвідки верховного командування вермахту (абвера) Х. Гроскурт в кінцісерпня 1939 р. зробив у своєму щоденнику наступний запис: „Японці серйознозанепокоєні. Весь антикомінтернівський пакт похитнувся”.
Недовір’я яке виниклотоді між Японією і Німеччиною залишилося до завершення другої світової війни івідбилося на відношенні Японії до СРСР. Стає зрозуміло, чому Японія вирішиладіяти на Далекому Сході самостійно, заключила в квітні 1941 р. пакт пронейтралітет з Радянським Союзом і не пішла на його порушення, хоч із сторониНімеччини не раз висловлювали бажання мати Японію в якості союзника, воюючогопроти СРСР.
По-друге, заключившидоговір про ненапад з Німеччиною, Радянське керівництво нанесло рішучий удар попланах створення імперіалізмом єдиного антирадянського фронту. Були зірвані всізадуми європейських „Мюнхенців” об’єднати Німеччину, Англію і Францію в планах,направлених проти СРСР. А подібні плани виконувалися впливовими кругами нетільки західних держав, але і фашистських. Так, в Німеччині великі надії надосягнення англо-німецької згоди на антирадянській основі покладав керівникабвера адмірал В. Канарис. Друга світова війна почалася як війна між двомаімперіалістичними групуваннями, а не як війна фашистського блоку, діючого припідтримці всього імперіалістичного табору, проти Радянського Союзу.
По-третє, з подіями літа1939 р., з прийнятими в той час Радянським керівництвом дипломатичним крокомбезпосередньо зв’язаний вихід СРСР із зовнішньополітичної ізоляції в 1941 р.після нападу на нього фашистської Німеччини. Якщо до початку Другої СвітовоїВійни західні держави зривали всі зусилля СРСР по створенню направленого протифашизму об’єднання неагресивних капіталістичних держав з соціалістичними, то вході війни в силу об’єктивних обставин ці держави опинились по одну лініюфронту. В них був спільний ворог, і вони, не дивлячись на серйознісуперечності, які були між ними, зуміли довести війну до повної перемоги наднімецьким фашизмом і японським мілітаризмом. Наявність у соціалістичноїРадянської держави сильних союзників із числа капіталістичних країн полегшилоїй досягнення у Великій Вітчизняній війні.
По-четверте, в результатіпідписання договору про ненапад з Німеччиною, Радянський Союз уникнув війни в1939 р. і отримав більше 2-х років часу для укріплення своєї обороноздатності.

Висновки
Дана дипломнаробота є спробою аналізу основних напрямків зовнішньої політики СРСР у період з1933 по 1939 роки з врахуванням контексту часу. При чому, цей період вдипломній роботі умовно поділений на два часових відрізки: перший з 1933 рокупо серпень 1939р. і другий з серпня 1939р. по 1 вересня 1939 року. Ці відрізкирізні за тривалістю в часі, але в більшій мірі все ж визначають основні векторизовнішньої політики СРСР в даний період. В першій половині 30-х років основнимоб’єктом зовнішньополітичної діяльності СРСР стає Франція. Саме через співпрацюз Францією Радянський Союз планував створити систему колективної безпеки вЄвропі і саме в ній лобіювати своє інтереси. На противагу ініціативі СРСРФранція висунула проект не колективного договору, а двосторонніх угод провзаємодопомогу між СРСР і Францією, СРСР і Чехословаччиною, саме ця пропозиціябула втілена в життя, не зважаючи на свої недоліки.
Та вже жФранко-Радянський, та Радянсько-Чехословацьких договори 1935 р., мали безумовнокорінне, значення для подальшого розвитку подій в Європі, і як тоді здавалосядля справи миру.
Та всісподівалися на мир були перекреслені так званою „мюнхенською змовою” за якоюАнглія і Франція практично кинули Чехословаччину під ноги Німеччині. А якщододати до цього підписання Франко-Німецького пакту про ненапад, то ці подіїостаточно перекреслили попередню стратегію зовнішньополітичної діяльностіРадянського Союзу і змусили змінити її напрямок у бік Німеччини.Тому доситьдивними здаються переконання окремих політологів, які намагаються спекулюватина настроях громадськості, або дають оцінку пакту без розуміння проблеми. Так,дуже важливе питання – чи був цей договір причиною нападу Німеччини на Польщу?Більшість зарубіжних історіографів схиляється до висновку, що не цей договір, анадання Англією своїх гарантій Варшаві зробило німецьку агресію неминучою. СамеАнглія, точніше її „мюнхенська” політика „умиротворення” й фактичногозаохочування агресорів, унеможливило „мирне врегулювання” польської проблеми,призвела до нападу гітлерівців на Польщу. До речі, Гітлер почав концентруватисвої війська на польських кордонах задовго до рішення Москви підписати пакт ізНімеччиною.
Таємний протоколдо договору, що торкався інтересів і територіальної цілісності інших держав, зякими СРСР мав угоди про ненапад, означав відступ від декларованих РадянськимСоюзом принципів зовнішньої політики. Підписаний згодом, 28 вересня 1939 р.договір з Німеччиною про дружбу й кордони взагалі був помилкою з боку Сталіна.Але в будь-якому разі розглядати ці факти слід з урахуванням конкретних реалійтого часу, а не в контексті сучасних політичних подій.
Що ж до висновківпо досліджуваній проблемі, то безумовним є той факт, що все ж таки:
По-перше,основним завданням зовнішньої політики СРСР було збереження миру для СРСР, ацього можна було досягти (з огляду на слабкий економічний і військовийпотенціал СРСР) лише в коаліції з іншими Європейськими державами; по-друге,агресор в Європі в лиці Німеччини вже існував та набирав військової силиЗавдяки не останній участі США і Англії.
Отже, як мибачимо однозначно висловитися на питання чи було виконане основне завданнязовнішньополітичного відомства СРСР неможливо. З однієї сторони вдалосявідтягнути участь СРСР у масштабному військовому конфлікті на цілих 2 роки, а зіншої сторони не вдалося унеможливити активну участь Радянської держави вДругій світовій війні.

Список використанихджерел
 
1.        АндросовИ. На перекрестке трехстратегий. М., 1979.
2.        Бережков В.М.Страницы дипломатической истории. М., 1985.
3.        Безымский Л.Особая папка «Барбароса». М., 1972.
4.        Борьба заколлективную безопасность в Европе в 1933 – 1935 годах. Подборка документов. –«Международная жизнь». 1963. №7.
5.        Борьба заколлективную безопасность в Европе в 1933 – 1935 годах. Подборка документов. –«Международная жизнь», 1963, №10.
6.        В битвах засоветскую Украину. К., 1985.
7.        Верт А. Россия ввойне. М.,1967.
8.        Внешняя политикаСССР. Сборник документов, Т III.М., 1945.
9.        Документы иматериалы Второй мировой войны. 1937 – 1939. Т. 2. Январь-август 1939 г.
10.      Дюрозель ЖанБатист. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К.: Основи 1995.
11.      Жилин П.А. И др.Критика основных концепций буржуазной историографии Второй мировой войны. М., 1983.
12.      Зубок Л.И.,Дубинский А.М., Севостьянов Т.Н. Всемирная история, Т – IX, — М.: издательствосоциально-економической литературы, 1962.
13.      Историкиспорят. М: 1988.
14.      История ВеликойОтечественной войны Советского Союза В 6 т. Н.: 1961 – 1965.
15.      Историямеждународных отношений и внешней политики СССР, Т – I, 1917 – 1939 рр. М., 1967.
16.      ІсторіяУкраїнської РСР:У 8 т., 10 кн. К.: 1977.
17.      История южных изападных свовян. Учебник. Руковод. Авт. Кол. И.М. Гранчак., А.Ф. Кизченко В.П.Чорний. – К.: Вища школа Главное издательство, 1987.
18.      Король В. БабинЯр: Відоме і невідоме // Голос України. 1991. 14 серп.
19.      КурносовЮ.О. Суспільно-політичне життя на Україні в 20 – 30 х роках // Українськаісторія скури. 1989. №12.
20.      ЛидделГарт Б. Вторая мировая война. М. 1976.
21.      ЛитвиновМ.М. Внешняя политика СССР. М.: 1935.
22.      МайскийИ.М. Воспоминание советского дипломата 1925 – 1945 гг. М.: 1987.
23.      МерцоловА.Н. Великая Отечественная война в историографии ФРГ. М. 1989.
24.      ПроекторД.М. Фашизм: путь агресии и гибели М.: 1989.
25.      Рибак І.В.Історія радянського суспільства. Камянець-Подільський, 1998.
26.      РодинаСоветская. 1917 – 1977. ист. Почерки Изд. 3-е, доп. М.: Политиздат, 1978.
27.      СамсоновА.М. Вторая мировая война. М.: 1990.
28.      СамсоновА.М. Знать и помнить. М.: 1988.
29.      СимоновК.М. Глазами человека моего поколения. – Знания, 1988, №3.
30.      Сиполс В.Я.Внешняя политика Советского Союза 1936 – 1939 гг. М.: 1987.
31.      Сиполс В.Я.Дипломатическая борьба на конуне второй мировой войны. М., 1974.
32.      Сиполс В.Я.Советский Союз в борьбе за мир и безопасность 1933 – 1939 М.: 1974.
33.      Смирнов Г.Возвращение к урокам. – Новое время. 1987. №35.
34.      Страницы историисоветского общества: Факты и проблемы, люди. Под общ. Ред. А.Т. Канкулькина;Сост.: Г.В. Клюкова и др. – М.: Политиздат, 1987.
35.      Цветков Г.М.Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917 – 1945 рр., К., Либідь, 1997.