ЗМІСТ
Вступ
Розділ1. Зародження общинної організації серед слов’янськихплемен
1.1Община і її роль у суспільстві
1.2Поселення антів або венедів та їхня громадська та державна організація
1.3Особливості общинної організації східних слов’ян
Розділ2. Сільська община, як основа давньоруської суспільноїорганізації
2.1Причини розкладу сільської давньоруської общини
2.1.1Розвиток ремесла
2.1.2Розвиток торгівлі
2.1.3Воєнні заходи князів
2.1.4Збирання данини
2.2Організація влади і управління в давньоруській общині часів Київської Русі
Висновки
Списоквикористаної літератури
Вступ
Більшістьісториків вважає, що слов'яни відокремилися від індоєвропейської спільності всередині II тисячоріччя до н.е. За археологічним даними прабатьківщиною ранніхслов'ян була територія зі сходу від германців — від ріки Одри (Одеру) доКарпатських гір на сході. Перші письмові свідчення про слов'ян відносяться допочатку I століття до н.е. Античні автори згадують про слов'ян під ім'ям венедівабо антів.
В епоху великогопереселення народів, що збігся із кризою рабовласницької цивілізації, слов'яниосвоїли територію Центральної, Східної й Південно-Східної Європи. Вони жили влісовій і лісостеповій зоні, де в результаті поширення знарядь праці із залізастало можливим вести осіле землеробське господарство.
У VI-VII ст. услов'ян зложився загальний уклад життя. До складу общини входило 50-60домогосподарств, кожне з яких жило великою родиною (батько й мати, дорослі синиіз дружинами й дітьми). Всі володіння общини ділилися на суспільні й особисті.Будинок, худоба, присадибна земля, інвентар – особисті, основний земельниймасив, луги, ліси – загальні. Всі справи зважувалися на основі самоврядування,на сходах самостійного чоловічого населення, іменованих миром. Для веденняспільних справ вибирали старійшин. Мир охороняв благоденство всієї общини йжадав від кожного її члена беззастережної покори. Голосування не проводилися.Розбіжності повинні були влагоджуватися одностайно. Століттями виховуваласякругова порука, відданість общинників своєму миру, взаємодопомога в польовихроботах, сприяння хворим, сиротам. Традиції общинності, соборності, мирськогосамоврядування глибоко ввійшли в життя й побут слов'янських народів, переймаликочовими племенами, що осідали на сусідніх землях. Згодом це стало живильним ґрунтомдля ідеї селянського соціалізму.
Для організаціїоборони общини поєднувалися у волості, на стратегічно вигідних місцях, зазвичайна високих берегах рік, будували міста. У них осідали вибрані із родоплемінноїзнаті князі із дружинами. Міста обносилися дерев'яними, кам'яними зміцненнями.За їхніми стінами (на посаді) осідали ремісники. Вже в VI-VII ст. виникли великіміста: Київ — у полян, Чернігів — у жителів півночі, Новгород — в ільменськихслов'ян. Поступово міста через владу князів і силу їхніх дружин підкорилинавколишні волості, стали центрами князівств. Використовувалося право зборукнязівської данини з вільних общинників (смердів) за їхній захист ізаступництво.
Таким чином, зплином часу із зародженням та розвитком феодальної держави Київської Русі,давньоруська община зазнавала якісних змін. Збільшувалась кількістьрізноманітних прошарків населення, їх права, закріплювалися у зводах правил тазаконів, наприклад у «Руській правді».
Актуальністьтеми визначається значимістю подій останньої чверті Iтисячоліття нової ери у історії східних слов’ян – завершення розкладупервісного суспільства і перехід до феодалізму, визрівання передумов виникненнядержавності та формування української народності, що склала кістяк могутньоїКиївської держави.
Розробка питаньісторичного минулого східних слов’ян, зокрема зародження общини напередодніутворення Київської Русі, та її еволюція в подальшому потребує комплексногопідходу із залученням різних категорій джерел: археологічних, літописних,історичних досліджень. Це сприяє якісним зрушенням у дослідженні якматеріальної культури, так і різноманітних сторін суспільного життя східнихслов’ян переддержавного періоду та за часів Київської Русі.
Дане дослідженняприсвячене вивченню основних рис общинної організації давньоруських слов’ян, таїї еволюції та соціальної структури суспільства з розвитком ранньофеодальноїдержави Київська Русь.
Мета і завданнядослідження – відтворення соціального розвитку слов’янПравобережної України та еволюція давньоруської общини напередодні утворенняКиївської держави та за її часів.
Реалізаціяпоставленої мети передбачає виконання наступних завдань:
· характеристика общини, як соціальногоутворення, та її ролі у житті суспільства;
· окреслення перших зародків общини упрадавніх слов’янських племен;
· дослідження ролі та значення общини усуспільному житті давньоруського населення під час існування Київської Русі;
· аналіз основних прошарків суспільстваКиївської держави, їх прав та соціального становища.
Об’єктомдослідження є слов’янське населення. на територіїПравобережної України до виникнення Київської Русі та в часи її існування.
Предметомдослідження є соціальний розвитоксхіднослов’янського населення, еволюція давньоруської общини з часів племіннихсоюзів до виникнення різно-класового суспільства в часи Київської держави.
Методидослідження. В основу курсового дослідженняпокладено загальнонаукові принципи системності, історизму та об’єктивізму.Для досягнення поставлених завдань застосовано порівняльний, типологічний,хронологічний методи.
Практичнезначення одержаних результатів. Результати дослідженняможуть бути використані студентами гуманітарних факультетів в підготовці до нормативнихта спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, для написання наукових,курсових, дипломних робіт з давньої історії України.
Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів,висновків, списку використаних джерел, що налічує 36 найменувань.
Розділ 1. Зародження общинної організації серед слов’янських племен1.1 Община і її роль у суспільстві
Вважають, що зпоявою держави роль соціального організму переходила від общини до держави,община ж ставала суборганізмом. Ю.І.Семенов, розглядаючи стадіальну типологіюобщин, відмічав, що община взагалі існує лише в двох формах: як первісна общинаі як сільська. В першій формі община була соціальним організмом, а в другій –лише соціальним суборганізмом, бо втрачала деякі минулі функції.
Спочаткуз’являються аморфні утворення на зразок племені, які нам відомі з данихетнографії. Так, за В.Р. Кабо, первісне плем’я – це зона, інформаційні зв’язкив середині якої інтенсивніші, ніж за її межами [33, 26]. Тому це більшелінгвістична, етнокультурна, генетична спільність. В ній нема формальногоапарату влади. Те ж саме можна казати про подібні утворення ранньоїпервісності. Пізніше з’являються дійсні племена: складні соціальні організми зінтеграційною функцією одного з простих соціального організму. Згодом виникаютьще складніші общини – союзи племен, як засіб нарощування військової сили длязахисту від зовнішнього ворога. Але окремі племена в цих союзах ще не єпідлеглими, а виступають як рівні партнери. А от вже коли починають складатисяскладні соціальні організми з розподілом на керуючі соціальні організми іпідлеглі, тобто залежні від перших, то це вже є ієрархічні соціальні організми– державні утворення.
Органомбезпосереднього пристосування до природного середовища в суспільстві є община ісім’я як найдрібніша ланка господарства (домогосподарство). З початку історіїсуспільства родова община збігалась з груповою сім’єю і була окремим соціальниморганізмом. Пізніше община і сім’я починають змінюватися. Поява великої сім’їприводить до відмінностей серед общин, виникає так звана великосімейна община.А згодом з’являється і новий тип общини – територіальна, в межах якої з часомз’являються малі сім’ї. Мала сім’я стає найменшою економічною одиницею соціальногоорганізму, саме вона і залишається панівною до наших днів у вигляді моногамноїсім’ї.
Чим дрібнішоюстає економічна ланка безпосереднього пристосування до природного середовища,тим гнучкішою стає можливість такого пристосування, більшою стає можливість соціальногоорганізму змінювати свою форму і структуру. Маючи цілу мережу таких ланок, соціальнийорганізм може охоплювати ширшу територію з різними природними умовами. Цевідбувається за рахунок збільшення кількості ієрархічних ланок соціальногоорганізму: сукупність малих сімей поєднується територіальною общиною, аостання, крім того, що може складати окремий соціальний організм, може бутискладовою частиною ще більшого соціального організму, наприклад, племені, яке,в свою чергу – складовою частиною спочатку союзу племен, а згодом і держави.Отже з появою складного ієрархічного соціального організму подальша йогоеволюція іде шляхом ускладнення цієї ієрархії і збільшення ланок в структурі соціальногоорганізму. Але в той же час, безпосередніми ланками пристосування до оточуючогоприродного середовища залишаються сім’я і община [33, 28-29].
Таким чином,пристосування соціального організму до довкілля відбувається у загальномувигляді від найдрібнішої його одиниці до найкрупнішої. До природного середовищапристосовується сім’я, община. З появою складних ієрархічних соціальних організміввони ж залишаються основними пристосовувачами до природного оточення, а весьновий соціальний організм вже пристосовується до оточення соціального. Тобтоновий соціальний організм бере на себе функцію пристосування до соціальногооточення, залишивши функцію пристосування до природного старому. Соціальніпричини теж можуть впливати на структуру общини, принаймні на деякий час. Так,ми маємо приклади розсіяння населення давньоруських общин за набігів кочовиківі, навпаки, зосередження в певних місцях, коли така загроза минала.
1.2 Поселення антів або венедів та їхня громадська та державнаорганізація
Слов'янпід назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII в. доР. X.: Гесіод, Геродот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліши, Таціт, Птоломей.Дехто зв'язував їх з Балтійським узбережжям. Ґогський історик Йордан писав, що«анти найхоробріші між ними (венедами), живуть над луком Чорного моря, відДністра до Дніпра», але за іншими відомостями, в тому числі Павла Диякона,можна зробити висновок, що в V ст. держава антів охоплювала значно ширшутериторію — від Дону, Чорного моря до рік Висли, горішніх Варти та Одри ічастини Богемії.
Значначастина дослідників вважає їх за слов'ян. О.О. Шахматов вважав антів слов'янами,які жили на Прикарпатті, С.М. Соловйов — південно-західною частиною східнихслов'ян, Л. Нідерле — волинянами, В.О. Ключевський — дулібами, М.С. Грушевський— українцями. Поділяючи ці думки дослідників, М.Ю. Брайчевський підкреслює погляд«націоналіста» М.С. Грушевського, начебто є різниця між його«українцями» та «дулібами» Ключевського. Сам М.Ю. Брайчевськийвважає антів продовжувачами носіїв Черняхівської, себто української культури.В. Щербаківський вважав, що іменем «анти» називали ряд українськихплемен. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена. Важливавказівка Прокопія, що анти та слов'яни розмовляли однаковою мовою. П.Ковалевський розрізняє слов'ян, які посунулися на Балканський півострів, таантів, від яких походять руси [21, 42-43].
Жилианти великими поселеннями по берегах річок та озер, займалися скотарством тахліборобством. Могильники їх нагадували черняхівські, але мали вони й окремі —для воїнів, яких ховали зі зброєю. Мали укріплення не в кожному селі, а спільні— для кількох поселень. М.Ю. Брайчевський приписує антам так звані Змієві абоТроякові вали, які тягнуться на десятки кілометрів по річках Красна — Стугва,Рось — Трубіж, Сула. Аналогічні були в Подністров'ї; вони сягали 10 метрівзаввишки.
Збереглосячимало відомостей про громадську організацію антів. Прокопій Кесарійськийписав, що слов'янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ниминародне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але зачасів загальної небезпеки вони обирали царя («тех»), авторитет якоговизнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 році зорганізував союздля боротьби з остготським царством Вінітара. Боротьба виявилася нещасливою дляантів: потрапили до полону (були забиті Бож із синами та 70 старійшин. Другийвождь, Меза, відзначився в боротьбі з аварами в 550-их роках [20, 52].
Правдоподібно,що головний державний центр антів лежав на чорноморському побережжі. Характероб'єднання антів викликає різні гіпотези. Одні вважають антську державу заплемінний союз. Ключевський називав її «Дулібський союз». Інші бачатькороткотермінове об'єднання для боротьби з ворогом (Бож — з готами, Мезамир — заварами і т. д.). У всякому разі, факт об'єднання антів дуже важливий як першавідома нам спроба предків українського народу створити державне об'єднання зорганізованим військом та участю населення у політичному житті [3, 27].
Державаантів протривала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала піднавалою аварів.
Яксвідчать рештки поселень українців VІІ-VІІІ сторіч, жили вони здебільшого великими гуртами. Житлами служилиземлянки з грубами, з дерев'яними стінами, обмащеними глиною, або хати з сіньмита двома світлицями, що нагадують планом сучасні українські хати. Біля житлабули глибокі ями для переховування продуктів. Недалеко від поселень бувалимогильники з безкурганними могилами, з рештками трупоспалення. Подібніпоселення зустрічаються по всій Україні. Цікаво, що під вівтарною частиноюДесятинної церкви в Києві знайдено рештки подібної хати, старшої від Десятинноїцеркви, кінця Х століття. Українські поселення мали укріплення — городища звисокими земляними валами та глибокими ровами.
Розміщалисявони переважно на високих берегах рік, на рогах, які з двох-трьох боків оточенібули річкою. По всіх українських землях залишилося багато городищ у Київщині —400, на Волині — 350, на Поділлі — 260, на Чернігівщині — 208, у Галичині —100. Ці городища були різного розміру. Одні були невеликі й служили захистом одногодвору, інші були укріпленим замком вождя, треті, великі, служили захистом длякількох осель.
Городища,однак, не тільки захищали від свавілля ворогів, а й були такожадміністративними осередками цілої великої округи, деякі ж з них, переважно розташованіна великих ріках, відігравали значну роль в торгівлі.
У кожномуплемінному об'єднанні були значні городові центри: у полян — Київ, Вишгород, усіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, у древлян — Турів, Малин,Іскоростень, у дулібів — Бузьк, Волинь (біля Городив), у білих хорватів — Велз,Червень. Серед цих міст були великі, значні вже в VIII ст. Київ мав вулиці,майдани, палаци князів. У ньому було багато ремісників, ним міг змагатисябагатством Чернігів, де теж виробляли ювелірні речі. Галич, Луцьк (Лучеськ),Перемишль являли собою значні торговельні міста [3, 35].
Археологічніджерела дають можливість уявити собі головні заняття населення. Це булорільництво (на що вказує хліборобський інвентар), скотарство (були корови,коні, свині, вівці, птиця). Населення знало гончарство, ткацтво, обробкузаліза, інші ремства. Важливе місце посідало полювання на дикого звіра. Полювалина турів, зубрів, лосів, оленів, а також тварин з дорогоцінним хутром: білок,куниць, лисів різних типів, а головне — бобрів у річках. Крім того, було багатодиких бджіл, і здобування меду та воску відігравало значну роль в житті. Усі ціприродні багатства притягували увагу чужоземних купців і втягали людністьУкраїни з далеких, часів у торговельний вир.
1.3 Особливостіобщинної організації східних слов’ян
Східніслов'яни — довгий час зберігали патріархальний племінний побут. Вони ділилисяна племена. Плем'я ж складалося з родів. Під родом малася на увазі сукупністьродин, які живуть разом, які володіють загальною власністю й ними керує одинродовий старшина. Родові старшини мали велику владу кожний у своєму роді, азійшовшись разом на раду (віче), вони вирішували справи за все своє плем'я.
Родовіобщини вели своє походження від загального, найчастіше міфічного предка. Вседобуте загальною працею було загальним надбанням і ділилося між родичаминарівно. Це первісне розуміння рівності як загальної «зрівнялівки»збереглося в східних слов'ян на довгі століття. Щасливий мисливець користувавсязагальною повагою не тому, що він багато мав, а оскільки щедро діливсявидобутком зі своїми родичами. Найбільшим авторитетом користувалися більшедосвідчені, люди похилого віку, носії досвіду й знань попередніх поколінь. Томув слов'янських мовах однокореневі слова «старший»,«старий», «старець», «старшина» означалиодночасно й старшого за віком, і того, хто займає більше високе суспільнестановище [5, 113].
Ізчасом, коли племена й роди розселялися на великих просторах, зв'язок між нимислабшав, і вони розпадалися, ділячись на самостійні родини. Кожна окрема родиназаводила свою особливу ріллю, мала свої косовиці, окремо полювала й промишлялав лісах. Загальна родова власність замінялася сімейною. Точно так самопереставала діяти й влада старшого роду («родовластителя»): він неміг управляти всіма господарствами родичів, якщо ці господарства були розкиданіна великих відстанях. Його влада переходила до батька кожної окремої родини, до«домовластителя». З розпадом родових зв'язків, родичі переставалипочувати свою спільність й у випадку потреби поєднувалися для спільних справуже тільки по сусідству. На загальну раду (віче) сходилися домохазяїни округи.З'єднані одним якимсь спільним інтересом, вони становили общину (верв) іобирали для ведення спільних справ виборних старійшин.
Такимчином, найдавніший родовий устрій замінявся поступово общинним, причому доскладу общин могли входити родини, що належать не тільки до різних родів, аленавіть до різних племен. Сусідська громада — це, як правило, село в 10-15дворів, де жили великі родини з 2-3 поколінь, включаючи дорослих одруженихсинів. У міру їхнього росту на відстані в 7-8 км «у деревах» (лісу)ґрунтувалися села в 1-2 двори, які зберігали зв'язок із селом. Розчищення лісупід ріллю вимагало зусиль всієї общини, звідси її міцність у східних слов'ян[5, 117].
Вищиморганом общини був схід з домохазяїнів, де рішення приймалося не голосуванням,а загальною згодою, і обиралися старці.
Сусідська(територіальна) община в східних слов'ян була нижчою ланкою соціальноїорганізації. Сусідські общини згодом поєднувалися в племена, а останні — усоюзи племен (починаючи з VII століття). Ці союзи племен являли собою доситьскладний соціальний організм. Центрами їхнього соціально-політичного життя булиукріплені «гради», які згодом перетворилися в повноцінні міста.Наприклад, Київ — у полян, Іскоростень — у древлян, Новгород — у слов'ян й т.д.У Древній Русі вже в IX-X ст. було близько 25 великих міст. В XI столітті доних додалося ще понад 60-ти, а до моменту монголо-татарської навали на Русібуло вже близько 300 міст. Міста були центрами культури. Якщо давньоруське селодовгий час була неписьменним, то в містах грамотність була поширена широко,причому не тільки серед купців, але й серед ремісників. Про це свідчатьчисленні берестяні грамоти й написи на побутових предметах. У містахвідбувалися збори вільних чоловіків-общинників союзу (віча), на якихвирішувалися найважливіші питання.
Ускладненняобщинного життя в рамках союзів східно-слов'янських племен привело до виділенняособливого соціального шару — старійшин, і утворенню органів управління — радстарійшин. Община існувала й у містах. Вільні міські жителі, купці й ремісники,входили в сотні — об'єднання по професіях. Їхнім привілеєм було володіннязброєю. Оскільки сотень у місті налічувалося всього 10, то глава міськогоополчення, він же — суддя з цивільних справ, називався «тисяцьким».Ця дуже впливова посада зберігалася до 1335 року, коли останній тисяцький уМоскві був страчений великим князем Дмитром Донським [5, 124].
Типовоюдля середньовіччя була приналежність людини до якоїсь корпорації, яка їїзахищала. Якщо хтось виявлявся «випавшим» зі своєї групи, виявлявсявикинутим із суспільства, ізгоєм. Відомі три випадки перетворення в безправногоізгоя: купець, який розорився, «попів син грамоті не вчений», Холоп,який викупився на волю. Вони надходили під заступництво церкви, за що на неїпрацювали. В VI-IX ст., в епоху масових міграцій і лютих зіткнень міжплеменами, з'явився прошарок професійних воїнів-дружинників на чолі звійськовим керівником — князем, у руках якого сконцентрувалася реальна влада.Маючи владу й військову силу, опираючись на свій авторитет і накопиченібагатства, князі, дружинники, старійшини вилучали в рядових общинників частинузробленої ними продукції.
Такимчином, до середини IX ст. з'явилися передумови для формування державності.Окремі міські племінні волості й князівства зібралися разом й об'єдналися підоднією державною владою. У такий спосіб утворилася держава — Київська Русь.
КиївськаРусь була ранньофеодальною державою. У Х-ХІІ ст. на Русі складається великафеодальна власність на землю у вигляді князівських, боярських і церковнихволодінь. Формою земельної власності стає феодальна вотчина (отчина, тобтобатьківське володіння) — відчужувана (із правом купівлі-продажу) і передавана вспадщину. Проживаючі на ній селяни не тільки виплачували данину державі, але йставали поземельно залежними від феодала (боярина), виплачуючи йому закористування землею натуральну ренту, або відпрацьовуючи панщину. Однак значнечисло жителів як і раніше становили незалежні від бояр селяни-общинники, якіплатили данину на користь держави (великого князя). Вільне сільське населення — смерди — володіло землею на общинному праві: власником землі вважалася всягромада, розпоряджався нею сільський схід, окремі родини лише користувалисянею. Община захищала смердів, допомагала їм у важких випадках, несла колективнувідповідальність за вбивство, вчинене на її землі. Смерди користувалисязахистом закону, але за вбивство смерда платили в кілька разів меншу ціну, ніжза людей князів і бояр. ( ст.62,65,91 й ін. «Руської правди»).Зневажливе відношення до смердів виразилося в появі дієслова «смердіти»- «пахнути мужиком» [5, 124-126].
Щегірше було становище залежних людей. Закуп одержував від землевласника «купу»- позичку, знаряддя праці й «отарицу» — ділянка ріллі, і не міг піти,не вернувши їх. У випадку втечі він перетворювався в холопа. Рядович надходивна службу за договором (рядом), відсутність договору так само перетворювалойого в холопа. Джерелами рабства служили також покупка, самопродаж, неоплатнийборг, тяжкий злочин, одруження вільного на рабині без договору з її хазяїном,народження від холопа або рабині. Холоп взагалі не мав ніяких прав, навіть дітийого вважалися власністю його хазяїна. Вотчини, стаючи спадкоємною власністю,безумовно, були однією з основних причин феодальної роздробленості Русі, якапочалася в середині ХІ — початку XII ст.
Удругій половині XIII століття починається процес утворення централізованоїдержави. Головна економічна причина її утворення — це розвиток феодальнихвідносин «усередину» й «углиб» — на всю територіюпівнічно-східної Русі, і поява, поряд з вотчинами, умовного феодальногоземлеволодіння. Це супроводжувалося посиленням феодальної експлуатації й загостреннямсоціальних протиріч у країні між селянами й феодалами.
Однак,навіть у другій половині XV століття в північно-східній Русі переважали такзвані «чорні землі», для яких було характерно общинне землеволодінняселян з індивідуальним володінням присадибною ділянкою й орною землею, а такожнаявність виборного селянського волосного самоврядування під контролемкнязівської адміністрації. Існували дві категорії селян: чорні селяни, якіживуть громадами в селах, що не належали окремим феодалам, і власницькі селяни,що жили на окремих землях у системі феодальної вотчини. Власницькі селяни булиособисто залежні від феодалів. За цими селянами ще збереглося право вільногопереходу від одного феодала до іншого, але на практиці воно все частішевиявлялося формальним. Залучення в систему феодальних відносин усьогосільського населення привело до зникнення багатьох термінів, що позначали вминулому різні категорії сільського населення («люди»,«смерди», «закупи», "ізгої" і т.д.) і появі докінця XIV століття нового терміна «селяни». Ця назва збереглася й донаших днів[5. 134].
Формусуспільних відносин, що існували в східних слов'ян у древні часи, можнавизначити як «військову демократію». Її ознаками були: участь всіхчленів (чоловіків) племінного союзу в рішенні найважливіших суспільних проблем;особлива роль народних зборів, як вищого органа влади; загальне озброєннянароду (народне ополчення); рівність всіх членів суспільства. Правлячий класформувався із двох прошарків: старої родоплемінної аристократії (вождів, жерців,старійшин) і общинників, які розбагатіли на експлуатації рабів і сусідів.Наявність сусідської общини («верви») і патріархального рабства допевної пори гальмувало процес соціальної диференціації. Вищим органом управлінняй влади в древній Русі була князівська рада. Вона складалася з бояр й«княжих чоловіків». Окремі функції або керівництво галузямикнязівського палацового господарства здійснювали тіуни й старости. Згодом ціпалацові управителі перетворюються в керуючих галузями князівського (державного)господарства. Десяткова (чисельна) система управління змінюєтьсяпалацово-вотчиною, при якій політична влада належить власникові(князеві-землевласникові або боярину-вотчиннику). Складалися два центри влади — князівський палац і боярська вотчина.
Місцевеуправління здійснювалося довіреними людьми князя, його синами й опиралося навійськові гарнізони, керовані тисяцькими, сотниками й десяцькими. Ресурси длясвого існування й діяльності місцеві органи управління одержують через системугодівель (зборів з місцевого населення).
Уранньофеодальній монархії важливу державну функцію виконували народні збори — віче. У його компетенцію спочатку входили всі питання державного правління,законодавство, суд і т.п. Поступово це коло справ звужується, і у віча залишаютьсятільки функції вищого управління: покликання й призначення князів, заключеннядоговорів з ними, контроль за керуванням, питання «війни й миру» іт.п. Поточне управління стали здійснювати городові й сільські общини (сотні йверви), а також князівська адміністрація. При цьому віче опиралося на підтримкуобщин (сільська й міських), князівська влада — на підтримку дружини, феодальноїаристократії й солдат [12,62-63].
Такимчином, Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою з досить розвинутоюекономікою, соціальною нерівністю й зі складним переплетенням галузей влади.Також характерною була перевага військової сили, нерозділеністьадміністративної, законодавчої й судової влади й перший написаний закон (РуськаПравда), що нагадує «варварські правди» Західної Європи. А община прицьому була зародком місцевого управління.
Розділ2. Сільська община, як основа давньоруської суспільної організації
Джерела не даютьнам ніяких вказівок на існування сільської територіальної общини в IX — X ст.Але це зовсім не означає, що її не існувало. В усякому разі, археологічні дані,що характеризують еволюцію поселень східного слов’янства VIII — XII ст., зпевністю говорять нам, що велика родина починає розпадатись і що виникають іншісуспільно-економічні колективи. Зокрема вивчення городищ, які являють собоюмісце поселення великих родин, показує, що або городища втрачають це своєзначення, перетворюючись у тимчасові пристановища, або навколо них розвиваєтьсяселище, або виникав велике відкрите поселення, незалежно від городищ. Процесрозкладу великих родин повинен був привести до виникнення тільки сільськихобщин, бо іншого суспільно-економічного колективу наука поки що не знає.Джерела не дають нам змоги також установити, яка назва була присвоєна сільськимобщинам.
Сільська общинарозкладалась у дофеодальний період. Цей розклад був зумовлений цілим рядоммоментів. Тут на першому місці стоїть відділення від сільського господарстваремесла і торгівлі, яке почалось тоді, а це було можливо внаслідок розвиткупродуктивних сил; далі йдуть грабіжницькі війни, що збагачували князів іплемінну верхівку. Але ймовірно, що велику роль у розкладі общини грало ізбирання князями данини.
Сільська общинабула необхідна на даному етапі розвитку продуктивних сил сільськогогосподарства. Вона була «формою землеробського виробництва», щовідповідала низькому рівневі техніки [35, 46].
Великіземлевласники, які з’являються в надрах общин, що розкладались, перетворюючисьу феодалів, не знищують общинної організації. Вони намагаються використати їїяк знаряддя свого панування над общинниками, землю яких вони експропріювали.Насамперед вони намагаються перетворити общинні виборні власті в своїх агентів.Далі починають втручатись у розподіл земель і угідь між общинниками, виходячи зміркувань найкращих способів експлуатації того чи іншого селянина. Нарешті,використовують общинну організацію для встановлення інституту кругової поруки.
Особливо булизацікавлені в збереженні общинної організації, як уже об’єднаного колективу,князі. Вони, як можна з достатніми підставами думати, пристосовуваливстановлення фінансово-адміністративних округ до території общин. В усякомуразі, згодом (XII — XIV ст. і пізніше) кожна волость, що складалась з кількохсіл, являла собою общину (волосну общину).
Дрібні феодали,не маючи змоги експропріювати належну всій общині землю, намагаються відірватичастину общинної території і утворити з общинників, що жили на їх землі, новуобщину, яку також використовують для затвердження і зміцнення свого панування[35, 52].2.1 Причини розкладу сільської давньоруської общини2.1.1 Розвиток ремесла
Одним з найбільших показниківрозкладу сільської общини в дофеодальний період Київської Русі, який (розклад)почався тоді, є відокремлення ремесла від землеробства, підвищенняпродуктивності праці ремісників і поліпшення якості продукції. Археологічнідані дозволяють нам встановити, що цей процес достатньою мірою визначився з Xст. Саме з цього часу ремісничі вироби починають дуже відрізнятись своєю якістюй різноманітністю типів від продукції попередньої епохи.
Цей процес виявляється в усіхосновних галузях ремісничої праці, але особливо показовий він, заархеологічними даними, Щодо ремісничого оброблення металів. Раніш металевівироби були дуже грубі своєю технікою, не відрізнялись різноманітністю зразківі не мали стабільних форм. Обслідування археологічних об’єктів, датованих Xст., виявляє, що їх асортимент різко збільшується14. З’являютьсядобре вироблені ремісничі інструменти: сокири, долота, щипці, скоби, заклепки,цвяхи та ін., зброя у вигляді списів, стріл, кинджалів, ножів різноманітнихтипів, хатнє начиння, наприклад, сковорода, хатні речі, як от: кресала, замки,ключі тощо. Порівняння всіх цих виробів з виробами попередньої епохи показує,що якість плавлення і кування різко поліпшується. Разом з тим можна простежити,що поступово встановлюються стандартні типи цих виробів по окремих районах,наприклад, сокири з прямим верхнім краєм і півкруглою виїмкою в нижньому краї,залізні лопати з протилежним кінцем у вигляді сковородника, стандартні плоскісковороди. Неважко зробити висновок, що в обробці заліза склались спеціальніремісничі традиції, виробились спеціальні навички, що обробка заліза стала теперокремою спеціальністю. Так само спостерігається великий прогрес в обробцікольорових металів. Так, місцевою роботою вважаються два срібні роги для пиття,знайдені в чернігівській Чорній Могилі, датованій візантійськими монетами IXст. Ці роги являють собою вироби високої техніки: вони мають різбляну срібнуоковку зі стилізованим рослинним орнаментом і фігурами звірів і людей.З’являються в цей час і стандартні типи прикрас, наприклад, новгородськівискові кільця з ромбічним розширенням, кільця з великим обручем у смоленськихкривичів, а це доводить, що вже в цей період існували певні районні центривиготовлення їх [35, 58-59].
Археологічні дані дозволяютьвстановити розвиток керамічного виробництва. До розглядуваного періоду глинянийпосуд ліпили руками з грубої глиняної маси при поганому обпалі. Можнаприпускати, що кожна родина виробляла такий посуд власними засобами. В X ст.почали застосовувати гончарне коло: гончарі навчились робити рівнудрібнозернисту глиняну масу і добре обпалювати виготовлені посудини вспеціальних печах, що вимагали вмілого поводження і спеціальних знань.Унаслідок розвитку техніки гончарної справи з’являються стандартні типигорщиків з відігнутою шийкою, з випнутими округлими боками, з орнаментацією зхвилястих чи паралельних ліній, які легко й швидко можна було робити в той час,як готовий сирий горщик обертався на гончарному колі. Все це дозволяє зробитивисновок, що вироби ці виготовляли спеціалісти, гончарі, які займались виключнокерамічним виробництвом, знали всі тонкощі ремесла і працювали на обмін.
Звичайно, поруч з цим ремеслом мусилорозвинутись і домашнє ремесло; з’являються ковалі, теслярі, кушніри та ін., щопрацюють здебільшого на замовлення. Наявність стандартних типів виробівдозволяє зробити висновок, що в даний період виникли більш-менш великіремісничі центри серед окремих племен. Але безперечно, що поруч з нимиз’являються і більші ремісничі центри, які обслуговують своєю продукцією широкутериторію, наприклад, центри виробництва шиферних пряслиць, деяких типів пояснихпряжок і намиста.2.1.2 Розвиток торгівлі
Розвиток поділу праці, розвитокремесла означає і розвиток обміну, розвиток торгівлі як внутрішньої, так ізовнішньої.
Можна припускати, що спочаткуосновними предметами внутрішньої торгівлі були сіль і залізо. Місцеву сільдобували в Галицькій землі, а залізо з місцевої, так званої болотної руди,наприклад, у землі древлян. Успіхи в обробці металів, у ювелірному виробництві,в кераміці зумовлюють збільшення числа предметів внутрішньої торгівлі. Прозбільшення торгівлі місцевими ремісничими виробами досить переконливо говорятьархеологічні дані. При розкопках виявляється більш-менш велике поширення рештокоднотипних речей. Виникнення ряду великих міст, що являли собоюторговельно-промислові центри з населенням, певна частина якого пересталазайматись сільським господарством, повинне було викликати торгівлю продуктами,створювати більш-менш місткі сільські ринки. Основним центром торгівлі бувКиїв. Він був збірним пунктом для всього, що рухалось по Дніпровській системі,а до цієї системи йшли товари з інших річкових систем. Київ був перехрестям нетільки водних систем, а й сухопутних шляхів — з Волині, з Польщі, з Чехії йУгорщини, з Курська, з Переяслава. На південь же з Києва йшли три шляхи, щомали дуже велике значення в зовнішній торгівлі — Грецький, Соляний і Залозний [35, 61-63].
Поруч з розвитком внутрішньоїторгівлі підсилюється торгівля і зовнішня. Сильний ріст останньої можнапояснити тим, що в Київській Русі добували товари дуже цінні і які дужецінували найбільші і економічно розвинуті держави того часу, наприклад,Арабська і Візантійська.
Такими товарами були хутра, мед івіск. Звичайно, і в цих країнах займались полюванням і бджільництвом, алевсього, що добували там, було мало для задоволення попиту і, мабуть, воно малоцінувалось. Досить вказати, наприклад, на хутра, що добували в Східній Європі.З цими хутрами, звичайно, щодо краси й теплоти не могли конкурувати хутрамісцеві.
Ближче вивчення матеріалу змушує насвизнати, що Київська Русь торгувала не тільки з хозарськими й візантійськими, ай з усіма сусідніми країнами. Але, звичайно, торгівля зі Сходом і Візантієюмала дуже велике значення.
Початок торгівлі східного слов’янствазі Сходом, якщо ґрунтуватись на монетних скарбах, належить до VII ст., а зсвідчень східного письменника Ібн-Хордадбе можна встановити, що східна торгівлябула вже дуже розвинута в першій половині IX ст. В трактаті, який приписуютьАль-Балхі (перша половина X ст.) говориться, що Русь провадить торгівлю зХозарією, Візантією і Великим Болгаром [33, 57].
Неважко встановити, що торгівлю зболгарами провадили переважно племена, які жили на півночі — ільменськіслов’яни, кривичі, вятичі. Південні ж племена — поляни, сіверяни, деревляни —торгували головним чином з хозарами, точніше, з столицею Хозарського царстваІтілем. Ця торгівля з хозарами в певний період грала головну роль. Про цесвідчить Хаукаль, який говорить, що «головна торгівля Русі була в Хазрані,де було багато купців і мусульман і всякого товару» [33, 59].
Поруч з торгівлею зі Сходом, певнезначення мала і торгівля з Півднем, особливо з Кримом. Київська Русь, зокремаКиїв, зв’язувався з Кримом двома шляхами — так званими Соляним і Залозним.Соляним цей шлях називають тому, що ним везли з Криму сіль, але, безперечно, щокрім солі звідти Русь вивозила й інші товари. Принаймні імператор КонстантанБагрянородний повідомляє, що херсонесці купували в печенігів шкіри і віск. Алепеченіги — степовий кочовий народ — бджільництвом не займались, отже віск, якимвони торгували, міг бути тільки руського походження.
Проте з часом і торгівля зі Сходом,посередня чи безпосередня, і торгівля через Чорноморське узбережжя почалавтрачати своє значення. Занепад цей значною мірою пояснюється тим, щовизначився й занепад Арабського халіфату, а також тим, що на Хозарське царствопочинають нападати кочовики середньоазіатських степів. Розгром кн. СвятославомХозарської держави повинен був ще більше відбитись на згортанні східноїторгівлі. В міру того, як визначався занепад торгівлі зі Сходом, особливогозначення почала набувати торгівля Русі з Візантією. Дніпро був основним шляхом,основною артерією цієї торгівлі (шлях "із варяг у греки").
Спочатку торгівля з Візантією веласьчерез грецькі міста, серед яких на першому місці стояв Херсонес, але далі Русьзав’язала безпосередні торговельні зносини з Візантією. Можна припускати, щозародження безпосередньої торгівлі Русі з Візантією належить до початку IX ст. [35, 69].
В X ст. після вдалого походу кн.Олега русько-візантійська торгівля почала дуже розвиватись. Безперечно, нарозвиток її сприятливо вплинуло укладення договору між Олегом і візантійськимурядом. Руські купці одержали значні торговельні привілеї. Вони не платилиніякого торговельного мита. Навіть більше: візантійський уряд повинен бувпостачати руських купців продуктами. Щодо речей руського вивозу, то це булиспецифічні руські товари — мед, віск, хутра і раби.
2.1.3 Воєнні заходи князів
Літопис досить багато говорить пропоходи київських князів у цей період на окремі слов’янські племена або наоточуючі Русь країни. Так, він розповідає, що князь Олег завоював деревлян,відвоював від хозар сіверян, воював з тиверцями й уличами, а в 907 р. вирушив усвій знаменитий похід на Візантію, примусивши візантійців заплатити контрибуціюі укласти з ним вигідний торговельний договір. При князі Ігорі було зробленоряд походів на слов’янські племена — уличів, тиверців, деревлян, які повсталипісля смерті кн. Олега. Наш літопис розповідає про два походи Ігоря наВізантію, а за східними звістками — під час князювання Ігоря було два походи назахідне узбережжя Каспію.
Після смерті Ігоря Ольга люторозправилась з деревлянами, підкоривши значну частину їх, розграбувала головнедеревлянське місто, а жителів, що залишились живі, обклала тяжкою даниною. Алеособливо завойовницьку діяльність розгорнув кн. Святослав, який підкориврадимичів, вятичів, розгромив волзько-камських болгар, буртасів, хозар,примусив платити данину ясів і касогів. Цю серію походів Святослав закінчивдовгою війною з болгарами і візантійцями. Досить багато військових походівзробив і кн. Володимир [35, 72].
Але, безперечно, літопис розповідаєне про всі походи руських князів. Було багато різних воєнних експедицій, якихвін не відзначає. Наприклад, він не говорить про два кавказькі походи Русі підчас князювання кн. Ігоря. З другого боку, крім київських князів, безперечно,воювали один з одним і слов’янські племінні князі.
Всі ці походи супроводилисьпоневоленням полонених ворогів, грабуванням сіл і міст. Від походівзбагачувались не тільки князі й дружинники, а й рядові учасники. Доситьпригадати роздачу кн. Ярославом грошей новгородському ополченню після перемогинад Святополком. Та коли порівняно невелика частина багатіла, основна масанаселення, на яку нападали, втрачала своє майно. Отже грабіжницькі війнипідсилювали диференціацію населення.2.1.4 Збирання данини
В справі розкладання общини і ростудиференціації суспільства Київської Русі в досліджуваний період велике значеннямало збирання князями данини з населення.
Літопис відзначає, що слов’янські іфінські племена платили данину ще до утворення Київської держави: «Имахудань Варязи из заморья на Чюди и на Словенех, на Мери и на Всех и на Кривечех;а Козари имаху на Полянех, и на Северех, и на Вятичех». В другому місцілітопис вказує, що радимичі також платили данину хозарам. Її платили грішми(шелягами — шилінгами) або хутрами (білими веверицями, чорними кунами). Післяутворення Київської держави данину продовжували брати, як і раніш, і тимисамими об’єктами. І Олег, і Святослав примушували новопідкорені племена платитите, що вони платили хозарам, іноді полегшуючи данину для того, щоб притягти їхна свій бік і міцніше закріпити за собою. Але можна думати, що після остаточногооформлення Київської держави і укріплення державного апарату данина почалаускладнюватись: поруч з хутрами почали брати мед і віск. Так, деревляни,обложені кн. Ольгою, пропонували давати їй данину «медом и скорою».Святослав розповідав, що він одержував з Русі «скору и воск, мед и челядь».Безперечно, що шкіру, мед і віск він міг одержати тільки як данину [35, 83-84].
Немає ніякого сумніву, що так зване «примучування»данини збагачувало не тільки князів і дружину, а й місцеву родоплемінну знать,яка тією чи іншою мірою допомагала князям.
Але це примучування, збагачуючикнязів і родоплемінну знать, руйнувало багатьох інших, економічно слабкихобщинників, яким, щоб виплатити данину цілком, доводилось іти в кабалу до своїхнайзаможніших сусідів або до тієї ж племінної знаті. Особливо розкладаючийвплив данини повинен був виявитись після фінансово-адміністративних реформ кн.Ольги, яка після закінчення війни з деревлянами встановила «погости».Ця реформа привела кінець-кінцем не тільки до збільшення данини, а й дододаткового встановлення всякого роду поборів, які бралифінансово-адміністративні агенти. Велике значення повинна була мати й замінанатуральної данини грошовою. Заміну цю почали робити ще хозари, і руські князі,приєднавши ці племена (наприклад, вятичів) до Київської держави, звичайнопродовжували брати данину грішми [35, 87].2.2 Організація влади і управління в давньоруській общині часівКиївської Русі
Територіальнаструктура
В основномутериторіальну структуру Київської Русі ми можемо зрозуміти, встановивши, з якихтериторіальних одиниць вона складалась і яке було відношення цих одиниць доцентральної влади.
Щодо питання протериторіальні одиниці, то в нас ніби не повинно бути сумнівів, що київськікнязі мали справу з територіями, зайнятими окремими племенами. Перші князівоювали з уличами і тиверцями, з деревлянами, радимичами і вятичами. Просіверян як про окреме плем’я говориться ще в XI ст.
Але немаєніякого сумніву, що вже визначився процес розкладу племінних відносин, отже йпроцес розпаду племінних територій. Досить вказати, що на півночі ще в серединіIX ст. під гегемонією Новгорода утворився досить складний племінний комплекс,куди входили не тільки два слов’янських племені — ільменські слов’яни і кривичі,а й ряд племен фінських. Цей процес розпаду племінних територій починаєвиявлятись або в об’єднанні їх, або в дроблінні на самостійні частини. Племіннізв’язки, руйнуючись, вступають місце територіально-економічним. На початок XIст. розпад племінних територій можна в основному вважати закінченим.
Сини князяВолодимира сидять уже не в племінних князівствах, а в окремих територіальнихкомплексах. Лишалось тільки одне плем’я, яке зберегло свою племіннуорганізацію, отже й свою територіальну структуру. Плем’я це — в’ятичі[26, 28-29].
Згідно злітописними даними в основних центрах сиділи князі не з дому Рюрика, а абоспеціально послані великим князем, тобто князі-намісники, або місцеві,племінні. І тут, безперечно, існувала різниця в становищі тих і других князів.Князі-намісники одержували землю з рук великих князів; племінні князіпродовжують сидіти на своїй землі, але дозволяють великому князеві збиратиданину з неї.
К. Маркснадзвичайно влучно визначив суть цих подвійних відносин. Він каже, що це — «васалітетбез ленних відносин або лени, що складалися з данини»[35,86]. Таким васалітетом без ленних відносин, заснованимне на вільному договорі, а на примусі, були відносини племінних князів.Відносини князів-намісників визначались тим, що вони діставали лени, якіскладались з данини. Всі ці відносини є типові для феодального періоду. Недарма К. Маркс називав їх примітивними [35, 86].Відносини цих князів обмежувались виплачуванням данини київському князеві.Інших повинностей вони не виконували. Немає даних для того, щоб твердити, щовони виконували основну для васала повинність — військову. Якщо ці місцевікнязі або їх дружини і брали участь у війську київських князів, то це булаучасть добровільна, а не з обов’язку. Вербував «воїв» сам київськийкнязь. Та це й не дивно, бо самі місцеві князі не мали феодальних ополчень і немогли їх посилати київському князеві. Вони могли тільки в крайньому разіпослати йому частину дружини.
Ще примітивнішебули відносини племінних князів і великого князя. Можна думати, що племіннікнязі не тільки не відбували військової повинності, а навіть не платили данини.З літописного оповідання про відносини деревлянського князя до Ігоря легковстановити, що підкорення деревлян і деревлянського князя виявлялось тільки втому, що данину збирали князівські бояри (в даному випадку Свенельд) або самкнязь.
При Святославіможна відзначити ряд нових моментів у територіальних відносинах. Вонинасамперед полягають у тому, що Деревлянська земля була остаточно освоєнаруським князем. Коли були впорядковані форми феодально-князівської експлуатаціїдеревлян, коли були встановлені данина і «уроки», Деревлянську землюодержав син Святослава — Олег [18, 114].
Невідомо, чи приСвятославі, чи при його наступникові була освоєна і земля радимичів. В усякомуразі, літопис не згадує більше про окреме племінне князівство радимичів.Лишалась не остаточно освоєною тільки земля вятичів.
Другим новиммоментом є те, що дім Рюрика встановлює монополію на князівську владу вКиївській державі. Очевидно, сидячи в основних центрах — Новгороді, Києві,кінцевих пунктах великого шляху «из варяг в греки», перші Рюриковичіспромоглись захопити в свої руки всі економічні й політичні нитки держави.Тільки полоцькі князі, що також сиділи на одній з великих магістралей (наЗахідній Двіні), зуміли зберегти своє князювання, а всі інші знизились доступеня бояр. Мабуть, при Святославі почався процес ускладнення тих примітивнихвідносин, які Маркс так влучно визначив «лени, що складались з данини».Можна думати, що поглиблення й розширення процесу розкладу общинного ладу ірозклад племінних відносин мав своїм загальним наслідком також ускладненнявідносин між великим князем і місцевими «світлими» князями.Упорядкування збору данини, почате кн. Ольгою, було, мабуть, проведене по всійтериторії, а це знову-таки неодмінно мало відбитись на колі тих повинностей,які мусив виконувати місцевий князь. На більшу централізацію, отже й на більшеколо обов’язків вплинув і відзначений нами факт — зведення князів на ступіньбояр, тобто, по суті, князівських посадників. Князівські посадники дедалібільше перетворюються в місцеві органи князівської влади[35, 91].
Князівська влада
В досліджуванийперіод як у самій структурі князівської влади, так і в здійсненні її функцій,безперечно, було надзвичайно багато патріархальних рис. У літературі давно вжевідзначено, що по суті Київською Руссю управляв рід Рюриковичів. Принаймні весьдім Рюриковичів підписував договір Ігоря з Візантією. Племена також управлялиськнязівськими родами. Взаємовідносини між князями всередині кожного князівськогороду в дофеодальний період визначались патріархальними, родовими рисами.
Само собоюзрозуміло, функції перших Рюриковичів були дуже нескладні. Головною їхдіяльністю були організація військових ополчень, командування військом,підкорення нових племен, встановлення і збирання данини (головним чиномтоварами, які мали попит на зовнішніх ринках) і реалізація цих товарів. Крімтого, вони судили. дружинників, своїх залежних людей і холопів і, очевидно,міське населення.
Щодо князівськогоуправління, то київські князі на початку повинні були безпосередньо відатитільки Київською землею, тобто землею полян. Як було вказано, інші племіннітериторії були під управлінням або племінних князів, або князів-намісників (такзваних світлих князів русько-візантійських договорів).
Щодо суду, токнязь судив тільки своїх васалів, дружинників, свою челядь, рабів. Судив він наоснові звичаїв («закон руський» русько-візантійських договорів). Неможе бути мови про те, що князівська юрисдикція в цей період поширювалась навсю масу населення, зокрема на членів общин [7, 53-55].
Навряд чи можнаговорити про князівське законодавство, якщо не розуміти під законодавствомфінансово-адміністративних розпоряджень (наприклад, кн. Ольги).
Якби князь у цейчас і захотів видавати якісь загальні. норми — закони, то в нього не було нісил, ні засобів опублікувати їх і, тим більше, простежити за їх виконанням.Очевидно, роль князів була незначна і в справі організації культу, оскількирелігійні вірування мали примітивний характер.
Дана намихарактеристика князів до XI ст. буде не зовсім точна, якщо ми не візьмемо доуваги, що вона зроблена на основі вивчення тих відносин, які визначались восновному політичному центрі — Києві. На місцях, тобто в окремих племен, князівськавлада мала, звичайно, багато патріархальних рис. Але, з другого боку,неправильно було б заперечувати деякий розвиток і ускладнення князівськихфункцій з другої половини X ст. Досить пригадати, що на Русі в цей період булодві групи в правлячій верстві: одна спрямовувала діяльність кн. Святослава, адруга складала оточення кн. Ольги. Кн. Ольга і її оточення, як нам відомо,провели фінансово-адміністративну реформу, встановивши погости. Можна думати,що ця група була тісно зв’язана з місцевими землевласницькими елементами, якіпоступово виростали при розкладі общини. Група ця, як можна встановити злітописного тексту, воліла методичної експлуатації підвладних племен, ніжвоєнних авантюр кн. Святослава. Нам відомо, що кн. Ольга намагалась встановитизв’язки з Візантією і прийняла християнство. Словом, і в X ст. були вже певнітенденції до ускладнення функцій князівської влади. Виникає питання: хто жстановив оточення князя, хто були його помічники і радники? І тут пам’ятникидозволяють нам встановити, що князь був оточений, з одного боку, дружиною, а здругого — родовою і племінною знаттю [7,58].
Дружина
В досліджуванунами епоху слово дружина мало два значення — загальне, що означало близькихлюдей, товаришів, супутників, і спеціальне, яке означало найближчих соратниківі співробітників, які оточували князя чи боярина і під час миру, і під часвійни. Дружина в цьому останньому розумінні не є специфічною особливістюруського суспільного ладу дофеодальної епохи; вона може бути визнана не тількивсеєвропейським інститутом, а й інститутом, який існував і в інших частинахсвіту на певній стадії суспільного ладу.
Дружина втісному розумінні слова, тобто дружина князів і їх найвидатніших помічників,існувала з часу самого виникнення Київської держави. Але можна думати, що й такзвані племінні князі мали також свою дружину. Одним з характерних моментівдружинного ладу е те, що дружинники завжди стояли при князеві або бояринові,жили при ньому, поділяли всі його інтереси.
З когоскладалась дружина? Насамперед треба встановити, з кого вона набиралась. Як мивже говорили, основний контингент дружини складався з родової знаті; але йусякий, кого князь вважав цінним у військовій справі і в раді, міг бутипритягнутий до складу дружини. Отже князь міг приймати людей, що належали дорізних народів і племен. Перелік дружинників у договорах з візантійцямипоказує, що в дружину входили як варяги й слов’яни, так і представники іншихнаціональностей. Звернемось тепер до встановлення того, з яких груп складаласьдружина[35, 89].
Верхівка дружинискладалась з дружинників, що часто служили батькові князя («дружина отня»).Вона переходить до молодшого покоління князів, має попередній вплив і авторитетсеред дружинників і в суспільстві. З її рядів виходять тисяцькі, посадники таінші представники князівської адміністрації.
Молодша дружина— отроки, пасинки, дітські, очевидно дійсно молодші віком, — перебувала придворі князя, зближаючись і зливаючись з невільною челяддю. З молодшої дружинивибирались особисті слуги князя, його охоронці, а також призначались дрібніурядові особи. Між старою і молодшою дружинами стояли дружинники, які не моглибути причислені ні до тієї, ні до іншої групи. Вони не мали особливої назви.Звичайно їх називали просто мужами, відмінно від верхівки старої дружини — боярі представників молодшої дружини — отроків. Очевидно, що це був основнийбойовий контингент особистих військових сил князя. Від військової справи їхзвичайно не відривали, як відривали бояр для управління, або отроків для службипри дворі.
Верхівка старшоїдружини почала називатись боярами. В договорі кн. Олега говориться, що вінукладений і від імені «бояр його світлих». Як сказано, пам’ятники Xст. також говорять про князівських бояр, протиставлячи їх «старцямградським» [35. 91].
Можна встановити,що боярином почали називати насамперед заслуженого члена дружини, який набувавне тільки великої громадської ваги, а й певної господарської самостійності. Цюгосподарську самостійність можна було добути, тільки утворивши свою власнудружину, свій двір. Звідси в паралель князівській дружині наші пам’ятникипочинають говорити про дружину боярську.
Дружинникиживуть при дворі князя на повному його утриманні. Князь чи боярин постачаєдружину всім необхідним — їжею, одягом, зброєю. З дружиною князь не розлучаєтьсяні на війні, ні під час своєї адміністративної діяльності, ні в себе вдома.
Отже князьвважав дружинників своїми природними радниками. Літопис розповідає, що кн.Володимир Святославич «любя дружину, и с ними думая о строй земленем, и оратех, и о уставе земленем». Але кн. Володимир не був винятком. Літописисвідчать, що жодного рішення в скільки-будь важливому питанні князь не робивбез ради з дружиною.
Родоплемінназнать
Разом з дружиноюдіяльність князя спрямовувала родоплемінна знать. Про це вичерпно говорять іджерела.
Князі, нестворюючи ніякої установи, радились або з своєю дружиною — це було звичайнимявищем, або запрошували, крім дружини, родоплемінну знать — «старцівградських», коли вважали це за потрібне.
Такі розширенінаради звичайно князь скликав для вирішення найсерйозніших питань. Але,заперечуючи існування при князі ради як особливої установи, дослідники зовсімне заперечують, що в діяльності князя його не спрямовували дружина іродоплемінна знать. Не бажаючи йти за порадами своєї дружини, князь рискувавлишитись самотнім. Наприклад, літопис розповідає, що в такому становищіопинився кн. Борис, не послухавши ради дружини: «Се дружина у тобе отьня ивои; поиди, сяди Кыеве на столе отни». Дружина перейшла до кн. Святополка[5, 20].
Треба сказати,що вже на початок XI ст. намітився процес розкладу дружинної організації, якийвиявився в відриві від князівського двору найвпливовіших дружинників. Далі мидокладно скажемо про те, що процес розкладу дружини був зв’язаний з процесомрозвитку боярського васалітету.
Але требавідзначити, що й у дофеодальний період у князя були слуги, які не входили вдружинну організацію і мали своє господарство.
Таким слугоюбув, наприклад, Свенельд. Свенельд мав свою власну дружину, своїх отроків.Безперечно, його відносини з князем мали інший характер, ніж відносини іншихслуг — дружинників князя. Тут дружинні відносини почали переростати вже ввасальні, але примітивного типу, «в васалітет без лена», за висловомМаркса[35, 92].
Віче
Одним з основнихорганів племінної організації був племінний сход, на якому вирішувалисьнайважливіші питання, що стосувалися племені.
Звичай скликатиплемінні сходи був, звісно, і в східного слов’янства, причому вони мали в ньогоспеціальну назву — віче. Оскільки в дофеодальний період Київської Русіполітичні органи розвивались під племінною оболонкою, природно, що широкінаради правлячої верхівки і міського населення зберегли цю назву. Можна думати,що збереглись, особливо на початку, і організаційні форми племінних сходів.
В історичнійлітературі в основному не висловлювались сумніви щодо існування віча з моментуутворення Київської держави. Єдиним винятком був Ключевський, на думку якогоспочатку влада не була вічовою, народною, бо управління містом і краємзосереджувалось у руках військової старшини. Віче обласних міст виникає інабуває значення тоді, коли починає зростати значення всієї міської маси, щозбиралась на віче в міру занепаду авторитету князя. За Ключевським, всенародневіче головних обласних міст було наступником давньої міськоїторговельно-промислової аристократії.
В.І. Сергеєвич називавусякі наради правлячої верхівки вічем і гадав, що всяке рішення київської владибуло результатом вічової діяльності, про що є цілком вичерпні повідомленнялітопису, а саме про скликання віча в 997 р. в м. Білгороді під час облоги йогопеченігами [35, 92-93]. Отже віче скликали задовго до того часу, коли, заКлючевським, воно могло існувати. У нас немає ніяких інших відомостей, де прямоговорилось би про скликання віча, крім звістки від 997 р. Природно, що ми неможемо встановити на основі конкретних даних, які були функції і організаційніформи віча. Тут можливі тільки припущення. Нам здається, що віче для вирішеннянайважливіших питань скликав князь. На нього збирались дружина князя і родоплемінна,знать, а також всі жителі міста. Можна припускати, що в цей період на вічі вдостатній мірі виявлялись начала первісної демократії.
ОскількиКиївська держава на початку дофеодального періоду складалась з окремих племен,то природно, що в кожному племінному центрі скликались племінні сходи — віча.
Таким чином, вжев IX — X ст. ми спостерігаємо розклад сільської общини внаслідок розвиткувиробничих сил, відділення від сільського господарства ремесла і торгівлі, щопочалось, розвитку ремесла, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, внаслідокграбіжницьких воєн київських князів і їх васалів — племінних князів ікнязів-намісників, воєн, які збагачували верхівку київського суспільства іродоплемінну знать, нарешті, внаслідок «вимучування» данини, яке збагачувалоне тільки князівське оточення, а й численних князівських агентів, але разом зтим руйнувало общинників.
На основірозкладу общини виникають перші класи — клас рабів і клас рабовласників.Рабство в цей період мало яскраві патріархальні риси. Передумов для переходу врабовласницьку суспільно-економічну формацію не було. Створюється політичнийапарат, який спочатку зберігає організаційні форми племінної влади. Князь бувоточений своєю дружиною і родоплемінною знаттю, які й керували його діяльністю.
Князі длявирішення найважливіших питань скликали ради з представників верхівки,родоплемінної знаті і міських жителів. Цим радам була присвоєна стара назваплемінних сходів — віче.
Процес розкладусільської общини особливо посилився в другій половині X ст., коли булапроведена серйозна фінансово-адміністративна реформа, в результаті якої булизбільшені побори з населення і створена численна князівська адміністрація намісцях. У другій половині X ст. кн. Святослав розгорнув цілу серіюграбіжницьких воєн проти оточуючих Русь сусідніх народів. Були розгромленіхозари і дунайські болгари. Поступово, особливо з другої половини X ст.,створюються передумови для розвитку феодалізму, для перетворення князів,родоплемінної знаті, дружинників у великих землевласників-феодалів, аобщинників, землі яких експропріюються, — у феодально залежне селянство.
Говорячи словамиЕнгельса, верхівка київського суспільства дедалі більше відривається від свогокоріння в народі, в роді і в племені.
Потрохупочинають з’являтись ростки великого землеволодіння. За даними, що дійшли донас, першими великими землевласниками стають князі, але ясно, що відбуваєтьсяпроцес розвитку великого землеволодіння і всередині сільської общини, якарозкладалась. Відповідно до цього поступово починають і в дофеодальномусуспільстві з’являтись значні групи вибитих з колії, які стають залежними відверхівки київського суспільства і експлуатуються як робоча сила у великихземельних володіннях, що виникають [2, 33].
Всерединідофеодального суспільства починають з’являтись, особливо з половини X ст.,ростки феодальних відносин.
Але цей процесрозкладу общинного ладу і виникнення ростків феодалізму розвивався неоднаковона всьому просторі Київської Русі. В деяких її частинах він проходивінтенсивніше, в деяких слабше. Безперечно, що насамперед ростки феодалізмупочали з’являтись у тих частинах Київської Русі, які містились на великомуторговельному шляху «из варяг в грекы», де внутрішня і зовнішняторгівля була жвавіша, отже де скоріше створювались передумови для розкладуобщинного ладу. Безперечно також, що справжнім вогнищем феодалізму, якийнароджувався, була Київська земля, земля полян. На територіях, далеких відторговельних центрів, від торговельного Дніпровсько-Ільменського шляху, ми щедовго, зокрема у вятичів навіть у XII ст., спостерігаємо пережиткиродоплемінних відносин [2, 33].
Висновки
Основною формоюсоціальної організації наших предків – слав’яно-русів – була община. Усільській місцевості вона йменувалася «верв’ю», за назвою мотузки, задопомогою якої визначалися розміри земельних ділянок. Верв складалася здекількох селищ, які у свою чергу, включали в себе біля десятка родин. Ціселища зазвичай розташовувалися по берегах рік, а відстані між вервями досягали30-100 км.
Слов'янськаземельна община була територіальною. Для слов'яно-русів головною булаприналежність до місцевості, а не до роду. Історики давно вже звернули увагу нате, що назви багатьох племінних союзів східних слов'ян в своїй основі маютьхарактеристику місцевості. Так поляни одержали своє ім'я тому, що проживали вполях, древляни – у дрімучих лісах, посередині дерев. Дреговичі жили в місцях,рясних болотами – «дрягвами». А жителі півночі виділялися своїмгеографічним положенням щодо інших слов'янських племен. Втім, деякі слов'янськіплемена називалися по імені міфічних прабатьків: вятичі – від Вятко, радимичі –від Радимира. Це показує, що серед частини слов'ян переважала кровно-родиннаобщина.
Деякі історикивисувають припущення, відповідно до якого варто розрізняти слов'ян і русів.Останні, на їхню думку, були неслов'янським народом, який відрізнявсядомінуванням кровно-родинної общини. Руси, у підсумку, виявилися асимільованіслов'янами, але встигли зміцнити серед них аристократичний початок. Напідтвердження своєї версії деякі історики приводять старі доводи норманистів,які звертали увагу на дані арабських авторів. Останні, здебільшого, розділялислов'ян і русів. Тим часом, для подібних категоричних оцінок немає достатніхпідстав. Руси могли бути слов'янським плем'ям із сильно розвиненимкровно-родинним початком. Ця їхня специфіка відразу впадала в око іноземцям,які помилково приймали русів за неслов'янський народ.
Перевагатериторіального принципу перешкоджала надмірному зміцненню позицій багатих ізнатних родів. Навіть в X ст. підвищення продуктивності праці й рівня життя (авоно було значним) не вело до істотного посилення матеріальної нерівності вгромаді. Про це свідчать дані археології. Це наклало досить сильний відбиток насуспільну психологію всього слов’янського народу, який завжди вкрай неприязноставився до користолюбців і корисливості. Сила общинних інститутів булаобумовлена не тільки її структурою. Важкі кліматичні умови, у яких перебувалимешканці української рівнини, змушували їх міцніше триматися за общину, якадопомагала своїм членам. Якийсь неврожай або якесь стихійне лихо не моглилишити селянина ні з чим, тому що про нього проявляв турботу весь колектив.Міцність общинних підвалин зберігалася на всьому протязі історії громади йзатримувала розвиток капіталістичних відносин на селі.
Більше того,община дозволяла стримувати апетити багатьох феодалів, які прагнули обмежитиособисту волю й економічну самостійність селян. У Європі, де переважалакровно-родинна община, сам колектив общинників був розколотий. У міру розвиткукапіталізму община піддавалася розкладанню, у результаті чого вона й не моглапротистояти експансії феодалів. Але на Русі багаті землевласники зіштовхувалисяіз солідарною позицією община. Тому в нас до XIV ст. практично не було поширенопанщинне господарство. Селян не змушували трудитися у вотчинах феодалів,обмежуючись більше прийнятної для них продуктовою рентою.
Становленнютакого, «полегшеного» феодалізму сприяла князівська влада. У Європіфеодали переважно скуповували общинні землі, одержуючи більшу свободу увідношенні до самих общинників. На Русі ж землі головним чином роздавалися –дружинникам, за службу на князя. У результаті власники знову придбаних земельставали більше залежними від волі князя. А він волів не дуже потурати апетитамсвоїх васалів, усвідомлюючи погрозу того, що вони можуть зосередитися нанаживанні – на шкоду державній службі. Князі київської Русі не терпілифеодальної сваволі. Створений ними звід юридичних норм «Руська правда»строго регламентує відносини між общиною й боярським господарством. Це,звичайно ж, було на руку, у першу чергу, слабким, а не сильним. Тому ще в тідревні часи простий народ звик бачити в государях захисників перед лицем знаті,точніше тих її представників, які зловживали своїми привілеями.
При цьому неслід закривати очі на те, що деякі категорії селян не мали особисту свободу.Мова йде про смердів і холопів. Перші були невільними або напіввільнимикнязівськими данниками. Вони сиділи на землі й несли повинності на користькнязя. Смерди протиставлялися вільним общинникам – «людям». Завбивство вільного общинника покладалося 40 гривень штрафу, тоді як той, хтоубив смерда карався 5 гривнями. Ще менше прав мали холопи, нічим невідрізнялися від рабів. Холоп, що вдарить вільного, міг бути безоплатно нимубитий – навіть у тому випадку, якщо хазяїн холопа сплатить компенсацію. Але йсмерди, і холопи, перебували поза общиною, що була об'єднанням вільних людейнавіть у тому випадку, коли її землі переходили до феодала.
Сільські общинипідкорялися общинам міським. Але й серед останніх також існувала своя ієрархія.Общини великих міст підкоряли собі більш дрібні міста або пригороди. Навколоних поєднувалися великі території, іменовані «волостями». Характернийзв'язок цього слова зі словом «влада». Саме волость – гігантська община– і була верховною владою, яка здійснювалася за допомогою народних – вічовихзборів. А в період своєї єдності (IX-XI ст.) східнослов'янські земліуправлялися великою волостю – «Руською землею», що включала в себеКиїв, Чернігів і Перяславль. Переважав тут Київ. Тому словосполучення «Руськаземля» мало тоді подвійне значення – це було ім'я окремої волості й,одночасно, всіх східних слов'ян. Історики звертають увагу на те, що в літописахбільша частина всіх важливих рішень (у тому числі, і кадрових) здійснювалися «киянами» (киянами), «полочанами» і жителями інших земель. Вічепризначали й зміщали князів, представників адміністрації (десяцьких, соцьких, тисяцьких),розпоряджалися фінансовими ресурсами, вирішували питання війни й миру. Проте,їх не можна вважати аналогами сучасних парламентів. На віче висловлювалисярізні точки зору, але рішення приймалися консенсусом. Поряд з масою делегатіввід різних общин на вічових зборах важлива роль належала аристократам зБоярської думи, а також духівництву.
По суті справи вДревній Русі влада ще не відокремилася від суспільства. Тому влада здійснюваласама общинна організація, тобто община. Князівська влада в зазначений періодбула, користуючись сучасним визначенням, виконавчою владою. Вона постійнопідсилювалася, що відбивало ускладнення соціальної структури суспільства. А цеускладнення викликало необхідність у якомусь єдиновладному арбітрі, що зміг биздійснювати баланс сил й інтересів.
Список використаної літератури
1. АркасМ. Історія України-Русі. — К.:«Маяк»,1994 р.
2. БаранВ.Д. Давні слов’яни. Україна крізь віки. – Т.З. – К., 1998. – С.33;
3. БаранВ., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.
4. БойкоО.Д. Історія України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальнихзакладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. – К.: Академвидав, 2005. – 688.
5. БунятянК.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку історії // Україна крізь віки. –Т.1. – К., 1998.
6. ВерстюкВ. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення.Хронологічний довідник. — К., 1995.
7. Винокур О., Трубчанінов О. Давня ісередньовічна історія України. — К., 1996.
8. Горленко В. Ф., Бойко І. Д., КунацькийО. С. Народна землеробська техніка українців.— К., 1971;
9. ГрековБ. Київська Русь. – К., 1953.
10. Грушевський М. ІсторіяУкраїни-Руси. Київ, 1993. Т.3. С.192.
11. ГрушевскийМ.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1991.
12. Давняісторія України. У 3-х т. — К., 1997.
13. ДрачукВ. Дорогами тисячоліть. — К., 1978.
14. Енциклопедіяукраїнознавства: т.1-10. – Львів. 1993-2000.
15. ЕфименкоА. История украинского народа. – К., 1990.
16. ЗалізнякЛ. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
17. ЗалізнякЛ.Первісна історія України. — К., 1999.
18. ЗалізнякЛ. Походження українського народу. — К., 1996.
19. ЗалізнякЛ. Проблема походження індоєвропейців // Дивослово. — 2000. — №5. — С.23-37.
20. ІсторіяУкраїни (керівн. автор, ко-лект. Ю.Зайцев). – Львів,1996.–С.334.
21. ІсторіяУкраїни: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. — К.: Центр учбовоїлітератури, 2007.
22. ІсторіяУкраїни. Навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей. –Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.
23. ІсторіяУкраїни. Посібник. За ред. В.А.Смолія, — К., 1997.
24. Малийсловник історії України. — К., 1997.
25. МоцяО.П. Населення південно-руських земель ІХ-ХІІІ ст. — К., 1993.
26. МоцяО., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.
27. ПріцакО. Походження Русі. – К., 1997.
28. СубтельнийО. Україна: історія / Пер. з англ. Ю.І. Шевчука; Вст. ст. С.В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.:Либідь, 1993. – 720 с.
29. ТолочкоА. Князь в древней Руси: власть, собственность, идеология. — К., 1992.
30. ТолочкоП. Київська Русь. — К., 1996.
31. Україна і світ: Історія господарства відпервісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства.— К., 1994.
32. ФрояновИ. Древняя Русь. – М., 1995.
33. ФрояновИ. Киевская Русь: очерки социально-экономической истории. – Л., 1990.
34. ШевчукВ. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. — К.,1999.
35. Юшков C. В. Нариси з історії виникнення і початковогорозвитку феодалізму в Київській Русі / АН України, Ін-т історії України,Археограф. комісія. Відп. ред. В. А. Смолій. — К.: Наук. думка, 1992. — 352 с.
36. ЯковенкоН. Нариси історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К., 1997.