АВСТРО-УГОРЩИНА:НАЦІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ У КІНЦІ XIX СТОЛІТТЯ
національнеугорський політична консолідація
У 1867 р. ранішецентралізована Австрійська імперія стала двоєдиною (дуалістичною) і одержаланазву «Австро-Угорщина». Для династії Габсбургів на чолі з імператором ФранцемЙосипом (роки правління 1848 — 1916) це був вимушений крок через опір Угорщинивіденському абсолютизму, а також поразок імперії у війнах проти Італії, Франціїі Пруссії у 1859 і 1866 рр… У результаті радикальної реформи державного устроюімперія не тільки встояла, але й набрала внутрішньої стійкості. Імперія з їїп’ятидесятимільйонним населенням залишилася самою великою по території (післяРосії) державою Європи.
Дуалістична угода1867 р. — зразок конфедеративного по суті устрою, в якому повна самостійність увнутрішніх справах двох держав — Австрії й Угорщини — поєднувалася зцентралізацією найбільш важливих «загальноімперських справ», підвідомчихімператорові та двом його міністрам — іноземних справ і військовому. Угода істворена на її основі нова форма існування імперії, сам механізм їїфункціонування – явище унікальне у світовій практиці. Цей устрій не передбачавніякого єдиного імперського уряду. Спільні питання вирішувались на регулярнихрадах “спільних” міністрів разом із главами урядів двох держав.
Таким чином, уполітичному відношенні імперія набула порівняно стабільного характеру, щопозитивно відбилось на економічному розвитку країни, а значить, і на добробутігромадян.
Протешвидкому індустріально-технічному прогресу наприкінці XIX — на початку XX ст. явно не відповідаврівень політичної консолідації різних складових елементів імперії і внутрішньоїінтеграції країн і земель, що входили до неї. Етноконфесійна структура імперіїбула надзвичайно мозаїчною. Жоден з її народів не мав абсолютної чисельної перевагинад іншими. Так звані «пануючі» нації, а точніше, нації привілейовані, на межістоліть (згідно з переписом населення 1910 р.) при загальній чисельностінаселення в 51 млн чоловік навіть разом узяті не складали і його половини (12млн німців і почти 10 млн мад’ярів, тобто угорців). Але у своїх частинах імперіїі німці, і мад’яри переважали за чисельністю інші народи, з тією різницею, щоперші у своїй половині складали лише третину населення, а другі майже половину —трохи більше 48%. В Угорщині проживала значна кількість німців, що займалидруге після румунів місце серед національностей королівства. Інші дев’ять наційможна кваліфікувати як «напівпривілейовані» і «непривілейовані». До першоїгрупи відносились 6 млн чехів, 5 млн поляків, 1,6 млн хорватів, 382 тис. італійцівПримор’я. Ніяких привілеїв не мали 4 млн українців, більш як 3 млн румунів, 1,8млн словаків, 1,4 млн хорватів, що проживали поза межами Хорватії—Славонії, 1,7млн словенців, 386 тис. тірольських італійців (з 2,8 млн італійців), 2,2 млн євреїв.
Австро-угорськаугода і встановлення ліберально-конституційних порядків дали могутній поштовхнаціональним устремлінням неповноправних народів обох держав. Першими піднялисьна боротьбу чехи. Не думаючи про вихід зі складу імперії, вони, натхненніуспіхом Угорщини, вирішили домагатися перетворення своєї країни в третюскладову частину імперії, тобто перетворення дуалізму в триалізм.
Нацьому ґрунті дуалістична система пережила перше важке потрясіння.
Післядовгих переговорів з угорськими міністрами 10 жовтня 1871 р. ландтаг Чехії прийняврезолюцію, що вимагала надання Чехії рівного з Угорщиною та Австрією статусу.По суті, це означало б створення нового конфедеративного утворення у складі трьохсамостійних у внутрішніх справах держав: Австрії, Угорщини, Чехії. ІмператорФранц-Йосип схвалив відповідний документ, так звані «Фундаментальні статті», ідав згоду коронуватися чеським королем. Але така перспектива зустріла шаленийопір німців та угорського уряду Д.Андраші. Франц-Йосип поступився. Слід мати наувазі, що у Чехії проживало 37% німців, які вважали цю країну своєюбатьківщиною.
НаціональностіГаличини, Буковини, Далмації, а також словенці особливих турбот імперії неприносили. Виразний сепаратистський рух італійців відчувався лише у ПівденномуТіролі, де італійський елемент мав відчутну перевагу. В інших провінціяхнаціональні устремління італійців зіштовхувались з націоналізмом сербів,словенців і хорватів. Останні претендували на ті ж землі, що й італійці –Трієст, Фіуме, Далмацію. У такій ситуації італійці змушені були шукати захистуу Відня.
ЩодоУгорщини, то в кінці 60-х — на початку 70-х років її пануючий клас ще виявляв деякусхильність до вирішення національного питання з урахуванням мінімальних потребнеугорських народів. Тут був прийнятий ряд ліберальних по духу законодавчихактів з метою модернізації суспільства і системи управління суспільнимипроцесами. Ліберальним за всіма параметрами був «закон про рівноправністьнаціональностей» 1868 р. Навчання не тільки в початковій, але і в середнійшколі повинно було відбуватись рідною мовою. Статус офіційної мови бувзакріплений за угорською, але застосування мов національностей допускалось умісцевій і комітатській (обласній) адміністрації, в судах нижчої інстанції, атакож у листування між комітатами, більшість населення яких складали слов’яничи румуни.
Тана фоні цього позитиву більш важливе політичне значення мала перша статтязакону, яка безапеляційно констатувала наявність в Угорщині «однієї єдиноїполітичної нації – єдиної неподільної угорської нації, членами якої є всігромадяни країни, до якої б національності вони не належали». Звісно, що цілкомзакономірно політичні лідери неугорських народів одностайно відкинули принцип єдиноїполітичної нації.
Однакв останній третині XIX ст., після того як угорською владою були зроблені першігрубі кроки примусової мад’яризації, закон став прапором національних рухів,які аж до Першої світової війни вимагали строгого дотримання закону, якийсистематично порушувався.
Запропонувавши«законом про національності» 1868 р. всім підданим королівства без різниці умові та віросповідання лише громадянські права і свободи, угорська державаобманула їхні сподівання. Єдиний виняток був зроблений для хорватів, вірнішедля Хорватії-Славонії. У 1868 р. за зразком австро-угорської угоди булаукладена угорсько-хорватська угода, тільки значно більше обмежена. Хорватія отрималавласний парламент (Сабор) і власний уряд на чолі з баном, який призначався королемУгорщини за рекомендацією будапештського кабінету. Але вони повністюпідкорялися угорській владі. По суті, це було щось середнє між культурно-національноюі територіальною автономією. Але й таким обмеженим самоуправлінням в Угорщиніне користування жоден, навіть більший народ, не менш розвинутий у культурному,економічному і політичному відношеннях.
Найбільшбезправними з усіх народів королівства були словаки і закарпатські русини (українці).В обох етносів на відміну від румунів і сербів не було єдиного культурно-просвітницькогоі політичного центру
Першіудари репресивної мад’яризаторської політики були застосовані проти словаків у1875 р., коли була заборонена діяльність єдиної культурно-просвітницької організаціїсловаків — Матиця Словацька; були закриті всі три словацькі гімназії, багато середніхі початкових шкіл: з майже двох тисяч до початку другого десятиліття XX ст. їх збереглосьменш як півсотні. Одночасно з метою форсованої мад’яризації створювалися школиз навчання угорською мовою. У цілому словаки, які не мали на відміну відрумунів і сербів центрів притягання поза межами імперії, бачили вирішеннянаціонального питання в межах імперії.
Національнаполітика австрійського уряду суттєво відрізнялась від політики, що проводиласьугорським урядом. Найважливіша різниця полягала в тому, що правлячі колаАвстрії не ставили перед собою завдання перетворення країни в мононаціональнунімецьку державу. Австрійська буржуазія на відміну від пануючих класів Угорщинипроявляла схильність до певних поступок національностям, була більш ліберальноюі терпимою, ніж угорська. Австрійська національна політика не знала ні примусудо асиміляції, ні теоретичних установок, які б заперечували існування іншихнацій у країні. Австрійський режим у цілому був більш демократичним, системауправління більш децентралізованою, ніж угорська. Не викликає сумніву її успіх уГаличині, Моравії, Буковині. Тому захист від утисків властей Угорщини, як іраніше лідери пригноблених народів шукали у Відні. Династія, і особливо їїглава Франц-Йосип, продовжуючи традиції феодальних часів, прагнула дистанціюватисявід міжнаціональних конфліктів, зберегти позицію і статус «наднаціональноїсили».
Івсе-таки весь період дуалізму відзначений неухильним наростання національнихрухів в австрійській половині імперії. Дякуючи ліберальності австрійськогорежиму національні конфлікти тут проявились яскраво і відкрито, здійснюючипостійний тиск на уряд хоча б тим, що ефективною обструкцією в парламентідепутати національностей не раз зривали його роботу. Дуже важливим елементом політичноїсистеми австрійської держави були слов’яни. Слов’янський елемент органічно увійшову державні структури Ціслейтанії, а також у вищий військово-політичний апаратзагальноімперських установ. Особливо успішними були чехи, багато хто з яких,вільно володіючи німецькою мовою, легко адаптувались в австро-німецькомукультурному середовищі. Томаш Масарик, майбутній засновник Чехословацькоїреспубліки, історик і філософ, грамотніше й охочіше писав свої твори німецькою,ніж чеською мовою. Інший чеський лідер Ф. Палацкі ще в 1868 р. говорив своїм землякам:«… богемська нація, панове, вже давним-давно є нацією двомовною». І все-такисаме на мовному ґрунті розгорівся конфлікт між чеськими німцями і чехами.
Після1867 р. важливу роль у політичному житті Ціслейтанії стала відігравати лояльна доГабсбургів та Австрії польська аристократія Галичини. Не раз її представникизаймали вищі посади в австрійській адміністрації. В цілому з поляками проблемне було, хоча за їх підтримку уряду приходилось платити, і не тількиміністерськими посадами. На відкуп польській шляхті була фактично віддана цілапровінція – Галичина, причому не тільки західна з центром у Кракові і зетнічною польською більшістю, але й Східна Галичина з центром у Львові(Лемберг), переважну більшість населення якої складали українці. Тут Віденьпроводив типову політику «розділяй і владарюй», оскільки польська гегемонія украї могла бути забезпечена і стабільно збережена тільки при підтримціцентральних властей, тим більше що в основі польсько-українського протистояннябув соціальний конфлікт — між поміщиками-поляками та українськими селянами.
Сильнимбув польський вплив і в Буковині з центром у місті Чернівці. Тут мирно співіснувалиукраїнці, румуни, поляки, євреї, німці, цигани; католики, уніати, православні, іудеї.Жодна релігійна чи етнічна група не могла тут претендувати на виключність ігегемонію, якщо не зважати на претензії польської шляхти.
Діаметральнопротилежна ситуація склалась в Чехії, де починаючи з 1880-х років стикалисьінтереси місцевої німецькомовної буржуазії та чеської, що швидко набирала сили.Гостра боротьба розгорнулась у сфері культури і мови, де крок за кроком чехизавойовували одну позицію за іншою, не забуваючи при цьому про головну мету –рівного з Угорщиною та Австрією статусу.
У1880 р. уряд Тааффе зобов’язав адміністрацію і суди в Чехії вести справи намові особи, справа якої розглядалась. Німецькому чиновникові, який звик дотого, що в усіх державних установах застосовувалась тільки його рідна мова,неприйнятною була навіть думка про те, що віднині йому прийдеться вобов’язковому порядку відповідати на будь-яке звернення, зроблене на чеськіймові, на цій мові «черні». Наслідком цього було швидке збільшення кількостічиновників і суддів чеського походження, оскільки дуже небагато німців володіличеською, а чехи, як правило, знали обидві мови.
У1882 р. чехи домоглись розділу за мовною ознакою одного з найстаріших у Європі університетів- Празького. Проведена у тому ж році реформа виборчого права дозволила їм наступногороку завоювати більшість мандатів у місцевому сеймі. Обурені німці, в своючергу, почали вимагати розділу адміністративних округів на німецькі і чеські.Чеська більшість сейму відхилила цю вимогу, і німецькі депутати вперше покинулизбори. Їх бойкот продовжувався чотири роки (1886—1890). Німці чеських земель, середяких посилювалися пангерманські настрої, Тааффе в прагнення перетворити Австріюв «слов’янську державу».
У1882 р. у Лінці відбувся з’їзд «Загально-німецького союзу», і в Австрії вогникпаннімецький рух. Прийнята Лінцська програма виходила з того, що всі країни Ціслейтанії,що були колись членами Німецького союзу, тобто власне Австрія і землі, населенічехами, повинні скласти одне ціле, з офіційно проголошеною у якості державноїнімецької мови і «німецького характеру». Для цього пропонувалось, по-перше,неодмінно ліквідувати «єврейські впливи з усіх сфер суспільного життя», апо-друге, віддати Галичину та югослов’янські території Угорщині і обмежитизв’язки з останньою персональною унією. Наступним кроком повинно було статиприєднання етнічно і расово «очищеної» Австрії до «Великої Німеччини».
Цебула перша політична програма, направлена на розділ імперії Габсбургів, івисунута вона була не слов’янами, а самими австрійцями, вірніше, німецькомовноюменшістю, що була настроєна по пангерманському. Однак австрійський пангерманізм,наштовхнувшись на активне неприйняття з боку династії і байдужість суспільства,залишався слабким і непопулярним майже до самого кінця монархії.
Орієнтаціячастини німецькомовного населення на Німеччину змушувала владу до пошуківкомпромісу з іншими народами, причому часто за рахунок «пануючої нації», дозаохочування словенського і чеського націоналізму проти місцевого німецького. Починаючиз 1879 р., коли від влади були усунені німецькі ліберали, австрійський уряд,потребуючи підтримки національностей, змушений був робити ї поступки умовно-культурній сфері, зокрема допустити навчання в середній школі рідноюмовою, хоча кожна така поступка посилювала німецький націоналізм, викликаючигострі урядові кризи. У квітні 1897 р. з метою забезпечення повної рівностідвох мов у державних установах Чехії, Моравії та Сілезії уряд Бадені зробивобов’язковим знання чиновниками двох мов. Чиновники, які впродовж трьох років невивчали другої мови, підлягали звільненню. Двомовність вводилась і в німецькихмістах, зокрема в Судетській області. Обурення, що охопило німецьке населення,вилилось у вуличні безпорядки, і не тільки в Чехії, де уряд увів надзвичайнийстан. Заворушення, що супроводжувались кривавими зіткненнями, вдалося придушитиза допомогою військової сили, однак утриматися при владі Бадені не вдалось.
НімціЧехії в якості компромісу запропонували створити адміністративні округи,розділені за національною ознакою, та чехи не погодились, і робота парламентубула паралізована.
Достарих, звичних національних проблем імперії у кінці XIX ст. додались етнічніта релігійні проблеми нового зразка. Австро-Угорська монархія стала колискою яксучасного політичного антисемітизму, так і його антиподу – ідеології сіонізму.Останній з’явився реакцією у відповідь на дискримінацію, на антисемітськінастрої, що посилились у суспільстві, хоча в ліберальній монархії не булопогромів і масового психозу на расово-релігійному ґрунті, як у деяких іншихкраїнах континенту.
Появідвох течій сприяла та специфічна атмосфера, яка була наявною в імперії на межістоліть. У період дуалізму в результаті міграцій різко зросла чисельність єврейськогонаселення Австро-Угорщини. Якщо в середині XIX ст… в австрійській половині імперіїєвреїв було менш як півмільйона, то в 1910 р. їх кількість перевищувала 1,3млн. За той же час єврейське населення Угорщини зросло з 200 тис. до 932 тис.(4,5% всього населення країни). Проте набагато більшою була питома вагаєврейського елементу у банківській сфері, адвокатурі, газетно-видавничій справі,публіцистиці, у музичному житті та живопису. Зростання ролі єврейського етносу векономіці та суспільному житті Відня, Будапешта, Праги, Кракова, Львова таінших міст супроводжувалось трансформацією традиційного, релігійногозабарвлення антиіудаїзму в сучасний антисемітизм. Домінував єврейський елемент ів керівництві соціалістичних організацій Австрії та Угорщини. Соціалісти через своїпереконання були опозиційні капіталу, у тому числі і єврейському, й існуючомурежимові. Таким чином, не існувало якогось єдиного єврейського суспільства,воно було соціально розколотим та ідеологічно глибоко диференційованим. Єврею —банкіру і лихвареві протистояв єврей – ремісник чи робітник, що сповідувавантикапіталістичні ідеї й брав активну участь у соціалістичному русі. І все ждля багатьох людей з менталітетом міщанина джерелом усякого зла, всіх бідкраїни, народу, держави стали «жидо-масони», «євреї-христопродавці».
Реакцієюу відповідь з боку єврейських громад було або відчуження від суспільства, відоточуючого соціально-психологічного середовища, або вимушена відмова відвласної етнічної ідентичності, тобто денаціоналізація. Як свідчать переписи, щопроводилися в імперії кожні десять років, починаючи з 1880 р., велика кількістьосіб єврейського походження заявляли себе німцями, угорцями, чехами, поляками (вГаличині) тощо. Асимільовані частіше всього ідентифікували себе з «державниминародами» (в Угорщині, наприклад, вони брали активну участь у мад’яризаціїсловаків та українців). Та асиміляція євреїв наштовхувалась на серйозніперешкоди: більшість населення, яка навіть терпляче відносилась до євреїв, нейшла на повне прийняття їх у свою спільноту. Така ситуація, більш типова дляАвстрії, ніж для Угорщини, поставила єврейський етнос уже тоді, в до тоталітарнуепоху, перед дилемою: або залишатися в невидимому гетто, бути в становищівічних ізгоїв, або знову, через тисячоліття, заснувати власний «єврейський дім».
Цюдилему і вирішив по-своєму Теодор Герцль, засновник сучасного політичногосіонізму.
У1896 р. був надрукований головний твір сіонізму – «Єврейська держава» Т.Герцля. Невелика брошура, що була написана під безпосереднім впливом відпроцесу над капітаном Дрейфусом, мала підзаголовок «Спроба сучасного вирішенняєврейського питання». Свій головний висновок про необхідність створенняособливої національної держави євреїв автор зробив, узагальнивши відомості простановище єврейського народу головним чином у країнах Центральної та СхідноїЄвропи, а також у Франції та Алжирі. У брошурі згадувались — почергово — Росія,Румунія, Німеччина, Австрія, Алжир і Париж. Усі форми дискримінації євреїв,наголошував автор, зводяться до одного спільного знаменника, який можнавиразити класичним берлінським гаслом: «Євреїв геть!». Автор закликав своїхспіввітчизників відправитися «на нашу незабутню любиму батьківщину» і заснуватитам нову національну єврейську державу». З цією ж метою Т. Герцль організувавперший Всесвітній єврейський конгрес, на якому був створений всесвітнійсіоністський рух. Через декілька років (в 1902 р.) був створений загально-австрійськийсоюз «Сіон», який проголосив своєю метою «колонізацію Палестини и Сирії».
Отже, наприкінці XIX століттяАвстро-Угорщина, цей «інкубатор народів», переживала складні за своїм значеннямі наслідками процеси у відносинах між різними націями і народностями. Протеситуація радикально загостриться тільки у 1916-1918 роках, коли станезрозумілою неминучість поразки держави у світовій війні.