Вступ
Прийнята в сучасній науці періодизаціяєгипетської історії має корені в далекій давнині. Її основа була запропонованав двотомній «Історії Єгипту», написаній грецькою мовою єгипетським жрецемМанефоном, що жив незабаром після епохи Олександра Македонського. Сам твір недійшов до нас, збереглися тільки уривки, але загальний підхід відновлюється іпо них. Він розбив цю історію на три великих періоди — Древнє, Середнє і Новецарства, вважаючи кожне з них часом правління десяти династій.
Про епоху Древнього царства існує дуже малоджерел. Тому про деяки моменти в політичній історії тогочасного Єгипту можемотільки здогадуватись. Найбільш висвітленим в літературі питанням є історіястворнення пірамід.
Щож стосується епохи Нового царства, щовисвітлювалась найбільшим числом давньоєгипетських пам'ятників, збігається зправлінням трьох манефоновських династій — XVIII, XIX і XX (з XVI по XI ст. дон.е.).
Уже на її початку відбулися значні зрушенняу всіх галузях єгипетського господарства. З XVIII династії повсюдновідзначається широке застосування бронзи поряд із триваючим використаннямзнарядь праці з чистої міді, каменю і дерева. Після винаходу мехів у металургіїбуло покінчено з важкою і небезпечною працею — роздуванням горну легенями черездовгі трубки; з'являється більш зручний і продуктивний ткацький верстат;удосконалений плуг з ручкою, який остаточно витісняє старий, відомий ізглибокої стародавності. Використання водопідйомних споруджень — шадуфів, які нагадуютьусім відомі криничні «журавлі», не могло не привести до різкогозбільшення продуктивності праці в садівництві й городництві, де до цьогозастосовувався тільки малопродуктивний ручний полив. Інтенсивно розвиваєтьсянова для країни галузь ремісничого виробництва — склоробство. Саме від епохиНового царства дійшли до нас різноманітні сосуди численні дрібні вироби знепрозорого кольорового скла. Поява його свідчить про успіхи прикладної хімії,що домоглася також особливо відчутних досягнень в області муміфікації — недарматак добре збереглися мумії більшості фараонів Нового царства, які були у смутнічаси пізньої єгипетської історії заховані від грабіжників у затишній схованцібіля фиванского некрополя і виявлені тільки в самому кінці XIX ст. н.е.
Вся економіка епохи Нового царстванайтіснішим образом зв'язана з завойовницькою політикою фараонів XVIII-XIXдинастій, з пограбуванням захоплених територій і країн: досить сказати, що несинайські рудники тепер є основними постачальниками міді в Єгипет — вона увеличезній кількості ввозиться з Палестини і Сирії, прибуває у вигляді дарунківз Кіпру; золото, так марнотратно споживане єгипетським двором і храмами,служить основним видом данини скореної Ефіопії, а також надходить у Єгипет і ззавойованих країн Передньої Азії; звідти ж і, можливо, шляхом обміну з МалоїАзії — із країни хетів — одержують єгиптяни срібло. Будівельний ліс як і ранішерубають у горах Лівану і частково в Нубії. Шлють могутнім царям Єгипту дарункиі незалежні правителі Нижньої Месопотамії. Міцніють зв'язки з далеким Пунтом,сполучення з яким було полегшено спорудженням каналу, що з'єднує східний рукавНілу з Червоним морем. Пунт для Єгипту — це як і раніше мирра і ладан, золото ірідкі породи дерев, екзотичні рослини і тварини. У великій кількостіпоставлялися в Єгипет награбовані під час війни чи отримані у виді постійноїданини зерно, худоба, багато продовольчих припасів. Деякі культурні рослини, щоне зустрічалися раніше в Єгипті, почали культивувати в ньому в епоху Новогоцарства.
Історія Раннього і Древнього царства
Погляд на дві перші династії як на особливийперіод в історії держави викликаний нестійкістю політичною ситуацією в той час,ситуацією, що характеризується напруженою боротьбою за владу і становленнямцентралізованого державного апарату. Остаточне перетворення Єгипту в ціліснудержаву відбувається лише до кінця другої династії, тобто до початку Древньогоцарства. По Манефону, царем, що вперше об'єднав Єгипет під своєю владою, єправитель Верхнього Єгипту Менеє (Міна). Це не зовсім вірно. Ймовірно, Менеєбув не першим верхньоєгипетським правителем, що прагнув до панування над НижнімЄгиптом і, що домігся на цьому шляху визначених результатів. Швидше за все, зйого ім'ям зв'язаний лише початок літописної традиції[1]. Епоха Древнього царства такожзнаходиться в тіні, на задньому плані історичного простору. Головним їїсвідченням є знамениті піраміди царів IV династії: Хеопса (Хуфу), Хефрена(Хаф-Ра) і Микерина (Менкау-Ра). Ці піраміди, як відомо, вважалися одним ізсеми чудес світу і постійно викликали суперечки з приводу свого створення. Скажемокілька слів про процес будівництва. Добре відомі описи Геродота, у якихвикладена несамовита історія про 100 тисячі чоловік, що працюють щодня без святі вихідних і та змінюютьодин одного кожні три місяці. За Геродотом,будівельники вирубували величезні камені з каменоломень у східній пустелі,підтаскували їх до Нілу, переправляли через нього і лише потім доставляли домісця будівництва. Однак намальована Геродотом картина, ймовірно, не відповідаєдійсності. Основним матеріалом, використовуваним при будівництві, був місцевийвапняк, що добувається в підніжжі Лівійського плоскогір'я, тобто поруч з місцемрозташування пірамід, а здалеку, з іншого берега, привозився лише білий вапняк,матеріал високої якості, використовуваний для облицювання внутрішніх ізовнішніх поверхонь. Безпосередньо на будівництві працювало відносно невеликечисло спеціально навчених загонів, хоча до некваліфікованої праці залучалося,ймовірно, досить багато народу. Але 100 тисяч — це, звичайно, явнеперебільшення. Правителі Древнього царства не тільки будували піраміди, вонизаймалися й іншою належною їм по статусу діяльністю — наприклад, робиливійськові походи і скоряли сусідні держави. Так, засновник IV династії Снефрууспішно воював з Лівією й Ефіопією, царі V династії боролися на Синаї зазіатськими племенами і теж небезуспішно вторгалися в Лівію. Говорячи про Vдинастію, необхідно також відзначити виникнення державного культу бога Сонця Ра(Ра був головним богом міста Геліополя, з якого походила V династія). Цей культмав найважливіші наслідки для політичного і культурного життя Древнього Єгипту.Зокрема, саме в часи V династії в титулатуру фараонів уводиться рядок про те,що цар є сином бога Ра. Відзначимо на закінчення, що наприкінці VI династіїмаятник, здається, відхиляється від свого традиційного стану — номовыйсепаратизм перемагає, влада фараона зберігається лише «на папері». Можнасказати, що наприкінці періоду Древнього царства країна фактично розпадаєтьсяна безліч окремих номів. Історія Середнього царства Після тривалого (більш ніждва століття) періоду «розброду і хитання», смут і постійної невпорядкованості,який призвів до розвалу сформованої іригаційної системи і просто до господарськоїрозрухи, близько 2040 р. до н.е. цар, Фиванського нома Ментухотеп I, якийпосилився до того часу, знову підкорив собі весь Єгипет. Почався наступнийперіод відносної стійкості і спокою — період Середнього царства. Подробиціполітичної історії Середнього царства майже так само недоступні для нас, як іісторія Древнього. Свого розквіту Єгипет періоду Середнього царства досягає приXII династії. Воцаріння засновника династії Аменехмета I знаменується переносомстолиці з Фив, розташованих на півдні, на західний берег Нілу, на границюВерхнього і Нижнього Єгипту (поблизу Фаюмского оазису). Перенесення столиці вцентр країни було осмисленим політичним ходом, ціль якого полягала в можливостіконтролю як над Верхнім, так і над Нижнім Єгиптом. Назва нової столиці —Іт-Тауї (що означає «Той, що заволодівобома землями») — підкреслювало цюустановку. Фараони XII династії вели успішні війни на кордонах держави зплеменами Лівії і Передньої Азії, будували оборонні фортеці і робилизавойовницькі походи (наприклад, у Нубію й Ефіопію).[2] Однак зовнішній спокій ховав за собоюусю внутрішню невпорядкованість, яка зростала: життя двору було обплутаномережею багатоходових палацевих інтриг, що перешкоджали стабільному життю. Врезультаті при XIII династії країна розпалася на дві частини, а потім наступивбільш ніж двосотлітній період смут, внутрішньодинастичних звад, яким непреминули скористатися зовнішні завойовники. Гіксоси нападають на Єгипет іпідкоряють собі велику його частину. Столиця гіксоського Єгипту розташовуєтьсяв м. Аварисі (східна частина Дельти). Корінне населення поступово накопичуєсили для опору загарбникам. На чолі визвольного руху стає фиванський ном.Спочатку Камеї, а потім його брат Яхмес (Амасіс I) витискають гіксосів і,поєднуючи Єгипет під своєю владою, покладають початок наступному періодурозквіту єгипетської державності, називаному Новим царством.
Історія Нового царства
Час правління трьох останніх династій(XVIII, XIX, XX) відповідає найбільшому розквіту єгипетської держави і навідміну від попередніх епох набагато краще документована. Два перших царі XIIIдинастії (Яхмес і Аменхотеп I), провівши кілька завойовницьких експедицій,відновлюють кордони Єгипту часів Середнього царства. Подальше розширеннятериторії відбувається за правління Тутмоса I, що здійснює успішні військовіпоходи в Сирію і Палестину і добирається навіть до верховій Євфрату. Однакпісля смерті цього фараона завойовницький пафос єгипетських правителів слабшаєй у військових походах настає тимчасова пауза. Династийная історія наступних20—30 років являє собою прекрасний сюжет для історичного роману, що захоплює.Черговий фараон — Тутмос II — правив дуже недовго і від своєї дружини — цариціХатшепсут мав лише дочку. Тому спадкоємцем став його син Тутмос III від наложниціна імені Ісида. Однак Хатшепсут, скориставшись малолітством нового царя,поступово прибрала до рук усю реальну владу, а через якийсь час і відкритопроголосила себе фараоном. При цьому Тутмос III номінально теж залишавсяфараоном, і міг брати участь у священних святах у відповідності зі своїмтитулом. Однак це не робило його залежність від цариці менш принизливої.Зрозуміло, подібна екстраординарна ситуація повинна була зажадати від Хатшепсуті есктраординарних зусиль, тобто надзвичайної політичної хитрості і найвищогопрофесіоналізму в політичних іграх — адже Тутмос III не був слабовольнимправителем, на которого можна було не звертати уваги, і, крім того, його правона владу освячувала тисячолітня традиція. Для того щоб знайти твердий ґрунт підногами, Хатшепсут наблизила до себе декількох фаворитів (найближчий з них — їїкеруючий Сененмут), крім того, вона постійно обдаровувала знаками уваги вельможпопередніх царювань і домоглася підтримки жрецтва. Замість військових походівцариця будувала храми і жертвувала численні багатства богу Амону, до храмуякого належали вельможі, що складали її найближче оточення. Але вонапідтримувала і жреців, які служили іншим богам. Після смерті Хатшепсут надвадцятому (чи двадцять першому) році «царювання» Тутмоса III ситуація вдержаві різко міняється. Тутмос зводить спізнілу рахівницю зі своєю мачухою,жорстоко розправляючись з її оточенням і прагнучи винищити всяку пам'ять пронеї (знищуючи її статуї, стираючи її імена зі стін храмів). Наступні 20 роківвже одноособового царювання Тутмоса супроводжуються численними загарбницькимивійнами проти Сирії і могутньої держави Митанії, що також вважали Сирію сфероюсвоїх інтересів. Підсумком цих воєн було завоювання Сирії і Палестини. Провівшина троні 54 роки, Тутмос III залишив після себе державу, яку можна було вжеіменувати «світовою». Його спадкоємцям більше не вдається розширити територіюдержави і вони намагаються лише втримати її в колишніх межах, займаючисьпридушенням заколотів у завойованих областях. Поряд з цим у Єгипті відбуваєтьсявеличезне кам'яне будівництво. Особливо захоплювався цим Аменхотеп III. За йогоцарювання зводиться розкішний храм Амона-Ра у Фивах, будується величезнийцарський палац і заупокійний храм царя, а також дві колосальні статуї фараона,«колоси Мнемона». [3] «Сонцепоклоннийпереворот» Аменхотепа IV Аменхотепа III наслідував його син, що взяв таке жім'я. Аменхотеп IV ввійшов в історію як автор «сонцепоклоного перевороту»,тобто як людина, що відмовилася від шанування традиційних богів і започаткувалазамість цього культ єдиного божества, бога Атона, що є безпосереднім утіленнямСонця і не має ніякої сакральної передісторії. Нам складно зараз сказати, якіпричини (релігійний фанатизм чи політичні установки, а може бути, і те, і іншеразом) лежали в основі такого безпрецедентного для єгипетської культури кроку —джерела дають занадто мало інформації для цього. Зупинимося лише на основнихмоментах формування нового культу. Наприкінці 4-го року правління нового царяСонце, що одержав титул «Ра-Хор-Небосхильний що радіє на небокраї в іменісвоєму як Шу, що є Атон», було проголошено царюючим фараоном з відповідноютитулатурою і знаками імені. При цьому змінилося і його зображення: Ра сталипредставляти не так, як раніше — людиною з головою сокола, оточена сонячнимколом, а у виді кола з царською змією зпереду і безліччю спрямованих унизпроменів, що закінчуються кистями людських рук. Потім піддалися трансформації іканонічний вигляд царя, якого раніше прийнято було представляти відеалізованому виді, ховаючи його фізичні особливості. Прагнення дореалістичного зображення Сонця як фараона спричинило за собою реалістичнуустановку й у цьому випадку — фараон став зображуватися максимально точно, зпунктуальним відтворенням усіх його тілесних вад. Це привело до виникненнянового («амарнського») стилю в мистецтві, що характеризується відмовленням відідеалізації, прагненням до портретної подібності. На стінах храму Сонцяз'являються побутові замальовки, не підлеглі ніякій осмисленій логіці, яківипадковий характер. На 6-му році свого правління фараон змінює ім'я зАменхотепа на Ехнатона, (Аменхетеп значить «Амон задоволений»), а Ехнатон(«Корисний для Атона»).[4]Нові особисті імена одержують члени його родини, його сановники, якщо до складуїхніх імен входило ім'я Амона чи деяких інших старих єгипетських богів. Теперімена божеств, противних Атону, безжалісно знищуються на всіх пам'ятниках.Ехнатон будує нову столицю — Ахетатон (Ах-Йати), що переводиться як «НебокрайСонця». Потім культ Атона починає насаджуватися й в інших містах, що викликаєвнутрішній протест у чиновників, насамперед провінційних. Проте при життіЕхнатон не зустрів явного опору. Більш того, він домігся знаків шанування,набагато переважаючих традиційні. У нього було своє жрецтво у Фівах іАхетатоні, а чиновники зустрічали царя в незвичних для них і принижуючих їхпозах, зігнувши спини і задерши голови нагору. Поводження Эхнатона наочнопоказує, що політичні і релігійні мотиви були сплетені в його свідомостівоєдино. Протиставивши введений їм культ традиційному культу Амона, фараон тимсамим відокремився від фіванського жрецтва і реалізував у найбільш «чистому»виді ідею, що «визрівала» протягом усієї політичної і культурної історії Єгипту— представлення про фараона як про головну сакральну фігуру єгипетськоїкультури. Реформи Эхнатона занадто різко поривали з багатовіковою традицією,тому вони не могли бути довговічними. Незабаром після його смерті столицяЄгипту повертається у Фіви, а його ідеї і навіть пам'ять про нього нещадновикорінюються. Внутрішня невпорядкованість знову приводить до тимчасовогоослаблення держави. Наступний сплеск політичної активності Єгипту зв'язаний зXIX династією. Сеті I і його син Рамзес II відвойовують у кровопролитнійборотьбі з хетами велику частину предньоазиатських володінь Єгипту, але державабільше вже не виростає до розмірів, досягнутих при Тутмосі III.
Навесні п'ятого року свого царювання(можливо, у 1312 р. до н.е.), зібравши велике військо, Рамзес II виступив ізприкордонної фортеці Чару. Після 29-денного походу передовий загін, очолюванийсамим царем, розбив табір на відстані одного переходу від Кадеша, біля стінякого знаходилася армія хетів і союзних сірійських і малоазійських царьків.
Введений в оману підісланими в єгипетськийтабір хетськими вивідачами, що запевняли, що хети, злякавшись єгипетськоговійська, спішно відступили далеко на північ від Кадеша, Рамзес II, не чекаючипідходу всієї армії, тільки з передовим загоном рушив до Кадешу і вступив убитву з хетами, у якій ледве не загинув разом із усім передовим загоном.Щаслива випадковість — несподівана поява на полі битви ще одного загонуєгиптян, новобранців, посланих раніше царем уздовж морського узбережжя длянаступного возз'єднання з основними силами, — врятувала положення. Контратакихетських колісниць не мали успіху — вони лише заважали один одному, зчіплюючиколісьми у вузькому проході, піхоту ж Муваталі чомусь тримав у резерві.Єгиптяни протрималися до вечора, коли до Кадешу підійшов нарешті другий загінїхніх основних сил. Супротивники цього разу так і не змогли здолати одинодного.
Лише після п'ятнадцятирічної важкоїборотьби Рамзесу II вдалося витиснути хетів з Південної Сирії, захопити Кадеш ібагато інших міст, які до цього часу єгиптяни добре навчилися брати штурмом.[5]
Північна ж частина колишніх володіньТутмосиса III залишилася за хетами. На 21-му році царювання Рамзеса II (біля1296 чи 1270 р. до н.е.) між ним і хетським царем Хаттусилі III був укладениймирний договір, скріплений пізніше одруженням єгипетського царя на дочці царяхетів.
Після війни з хетами Рамзес II правивЄгиптом ще більш 45 років (по довголіттю в нього не було суперників, завинятком Піопи II — царя далекого Древнього царства). Слідуючи традиціямпопередників, цар вибирає місцем свого постійного перебування Нижній Єгипет; насході Дельти їм зводиться розкішна царська резиденція, місто, що носило ім'яПер-Рамзес («Будинок Рамзесу»). Відома широка будівельна діяльністьцаря у Фівах, Абидосі, Нубії, де за його наказом був вирубаний у стрімкій скелівеличезний печерний храм з гігантськими статуями самого фараона, виліпленими втій же скелі по обидва боки від входу в скельне святилище. І зараз знаменитийАбу-Симбельський храм, розпиляний на частині і відновлений потім над водамивеликого асуанського водоймища, вражає своєю величчю.
Рамзес II пережив багатьох своїх синів, іпісля його смерті царем став тринадцятий його син, уже літній Мернептах, приякому (в останній чверті XIII ст. до н.е.) на Єгипет з моря і через Палестинуобрушилася навала «народів моря», що збіглося з великим вторгненням уЗахідну Дельту лівійських племен. Ця перша хвиля «народів моря», доскладу яких, ймовірно, входили племена західної частини Малої Азії й островівСхідного Середземномор'я, була відбита єгипетськими військами, очолюванимиМернептахом. Після його смерті в Єгипті відбулися якісь серйозні внутрішніпотрясіння, що привело до зміни династії.
Єгипет у період XX династії і кінець Новогоцарства
Останні півтора століття Нового царства — час правління XX династії, що прийшла до влади в країні після бурхливих подій,про які згадується в оповідальній частині одного з найважливішихадміністративно-господарських джерел древнього Єгипту — величезного,45-метрового папірусу Харрис, складеного при Рамзесі III (у XIст. до н.е.).Очевидно, відновилася боротьба суспільних сил, що протистояли один одному ще приАменхетепі IV. Компроміс між ними, досягнутий після відкритого зіткнення прицарі-реформаторі, мабуть, виявився неміцним. Прихована боротьба й у новихумовах продовжувалася, поступово підточуючи міць і єдність країни. Безсумнівнотакож, що після смерті Рамзеса II і навали «народів моря», перемоганад якою далася нелегко, помітно ослабнула влада центральної адміністрації.
Можливо, у столиці відбувалася боротьба завладу. І от, кинутий на сваволю долі, Єгипет і його люди, як говориться впапірусі, виявилися у владі «великих» і «володарів міст»,що призвело до міжусобиць і руйнування країни; почалися вбивства, жертвами якихстали як «великі», так і простолюдини. Незабаром на сцені з'явивсясирієць Ірсу, якому, ймовірно, удалося навіть захопити тимчасово владу вкраїні. На які сили спирався сирієць Ірсу, хто були його прихильники, який бувмасштаб його дій, сказати важко. Не виключена, однак, можливість того, що втяжких умовах внутрішньої боротьби і неминучої господарської розрухи відбувсяширокий виступ низів єгипетського суспільства, у якому взяли участь і іноземці.У цій критичній обстановці Сетхнехту вдалося нарешті придушити заколот,відновити авторитет центральної влади.
Син Сетхнехта, засновника нової, XXдинастії, Рамзес III (середина XII ст. до н.е.) успадкував від батька вжезамирену країну, інакше навряд чи йому вдалося б справитися з двома великимивторгненнями в Західну Дельту лівійських племен і другою навалою «народівморя», що було відбито в ряді кровопролитних морських і сухопутних битв.Воював Рамзес III і в Передній Азії, знову прагнучи усталити позиції Єгипту заСинайським півостровом. До складу його війська в незмірно більшому масштабі,чим раніш, входили іноземні частини — шердани, лівійці, филистимляни; справа втому, що, уступаючи тиску жрецтва, підтримка якого у важке для країни час буланеобхідною, цар звільнив храми від рекрутської повинності їхніх працівників(заклику в армію кожного десятих).
Великі дарунки і привілеї храмам, які всебільше стали протиставляти себе центральній владі, виснажливі війни,самоправність місцевої адміністрації — усе це привело до різкого погіршеннявнутрішнього становища країни, до збідніння державної скарбниці, один разспустілої настільки, що не було можливості в термін видати постачанняремісникам і службовцям царського некрополя, так що вони застрайкували. Неприпиняється гризня різних придворних клік, жертвою якої став і сам Рамзес III.[6]
Після смерті Рамзеса III при останніхвосьми царях XX династії, що усі носили особисте ім'я Рамзес, внутрішня стабільністьі зовнішньополітичні позиції Єгипту виявилися остаточно підірваними. Уже приРамзесі VI Єгипет цілком позбавляється своїх іноземних володінь, за виняткомЕфіопії. Незабаром після реформ Аменхетепа IV намітилося політичне й економічнерозмежування Нижнього і Верхнього Єгипту, де фіванське жрецтво поступово бере усвої руки всю повноту влади. Спроби Рамзеса IX якось урізати права верховногожреца Амона не увінчалися успіхом. Нарешті, за Рамсеса XI верховний жрець АмонаХерихор концентрує у своїх руках усі вищі посади держави — він і верховнийсановник (чаті), і глава єгипетського війська. Після смерті останнього царя XXдинастії влада на півдні країни переходить до Херихору, однак Нижній Єгипет невизнав верховної влади фіванського правителя. У Дельті виникла власна династіязі столицею в м. Танис. З цього часу (середина XI ст. до н.е.) єдина єгипетськадержава Нового царства припиняє своє існування.
Пізній Єгипет
Єгипетське суспільство XI-VIII ст. до н.е.по своїй економічній і соціальній структурі багато в чому ще було продовженнямНового царства. Але в VII-VI ст. намічаються зміни у всіх сферах життя країни.Єгипет нарешті вступає в залізний вік. До нас дійшли знаряддя праці (різці,пилки, свердла), виготовлені з заліза, залізна зброя (кинджали). У народів, зякими доля звела єгиптян у ту епоху, залізний вік установився раніше: і вефіопів, що утвердили своє панування у Верхньому Єгипті в VIII ст. до н.е., і вассирийцев, які вторглися в країну в VII ст., і в грецьких і малоазійськихпоселенців (воїнів-найманців і купців), що поселилися до VI ст. до н.е. уДельті. Тепер зміни, часом дуже істотні, відбуваються у всіх галузяхєгипетського господарства — у ремеслі, землеробстві, скотарстві. Приблизно зVII ст. до н.е. спостерігається небувалий раніше ріст товарно-грошовихвідносин, причому об'єктом купівлі-продажу все частіше стає земля. Це свідчить,очевидно, про розвиток приватного землеволодіння. Можливо, джерела такої формиземельної власності варто шукати ще в початковий період Нового царства, колиперші царі XVIII династії щедро дарували воїнам землі (навряд чи мова йшлатільки про службові наділи).
Можливо, що саме в зв'язку з появою значноїкатегорії приватних власників землі — людей, не настільки тісно зв'язаних звизначеними службовими обов'язками і відповідним службовим (державним)забезпеченням, у джерелах тієї епохи нарешті стає досить ясним, що особи,позначені терміном «немху», протиставляються баку — рабам у повномурозумінні слова — у якості вільних.
Розширення товарно-грошових відносин,продаж і скупка землі, лихварство сприяли руйнуванню багатьох дрібних власників- немху. Вперше на рабському ринку ми бачимо раба-боржника. З'являються увеликій кількості документи про самопродаж у рабство («на вічні часи разомз дітьми»), існує практика поневолювання боржника на термін до п'ятироків, своєрідною формою рабської залежності стає самопродаж у«сини». Усі ці явища — як і в Передній Азії, характерні супутникирозвитку приватного рабовласництва — спостерігаються в Єгипті набагато сторічпізніше, оскільки «другий шлях розвитку», по якому йшло єгипетськесуспільство, сприяв тривалому збереженню державного сектора в його архаїчнихформах.
Уже при останніх Рамезсидах (у самому кінціII тисячоріччя до н.е.) Єгипет втрачає свій колишній вплив у Передній Азії.Яскравою ілюстрацією цього можуть служити пригоди Унуамона, героя єгипетськоїповісті, посланого (ймовірно, за Рамзеса XII) у Фінікію за кедром для ремонтусвященної барки бога Амона і численні приниження його з боку місцевих князьків.Так, царьок Бібла прагнув підкреслити свою повну незалежність від Єгипту, передяким недавно тріпотів.
У повісті про Унуамоне згадуються іменажреца Херихора і Несубанебджеда, могутнього властителя Таніса. Перший з нихнезабаром став фактичним правителем Верхнього Єгипту, другий з'явивсязасновником нової, XXI династії, царі якої приблизно сто років правили Дельтою,підтримуючи дружні відносини з правителями і верховними жрецами Амона-Ра уФівах.
Пройшло сторіччя, і на політичну аренурішуче виступили лівійці, що вже віддавна проникали з заходу й осідали вДельті. Ще з другої половини Нового царства полонені лівійці використовувалисяфараонами як воїни-найманці. Згодом лівійці селилися в Дельті цілими племенами.Шешонк, один з вождів-воєначальників при останньому царі XXI династії,проголосив себе царем у середині Х ст. до н.е.; почалася XXII лівійськадинастія. Шешонк зміцнив свою владу в Дельті й оголосив свого сина верховнимжрецьом Амона-Ра у Фівах: країна була знову об'єднана. Незабаром військаШешонка вторглись у Палестину, у 930 р. до н.е. ними був узятий і розграбованийІєрусалім. Але успіхи лівійської династії виявилися примарними, її влада — неміцної. Серед лівійської верхівки розгорілася внутрішня боротьба. Дельтарозпалася на ряд незалежних областей, очолюваних лівійськими князьками, хочаномінально продовжували існувати і лівійські царі, що зробили своєю столицею м.Бубастис у східній частині Дельти (XXII- XXIII династії). Північ ВерхньогоЄгипту контролювалася могутнім номархом Гераклеополя, на півдні владазнаходилася в жрецтва Амона-Ра. Країна переживала час господарського застою,упадка іригаційної системи, порушення торгового обміну. Об'єднання країни зновустає необхідною умовою господарського підйому. Ініціатором боротьби за новеоб'єднання виступає фиванское жрецтво, що змогло в цій боротьбі обпертися навійськову міць уже відокремилася від Єгипту Нільської Ефіопії (Куша), що бажалаустановити своє панування в Єгипті.
Ослаблення влади Єгипту над Ефіопією іконсолідація місцевих племен привели у VIII ст. до н.е. до виникненнуя напівденних границях Єгипту ефіопської держави зі столицею Напата в IV нільськомупорозі. У середині VIII ст. ефіопський цар Пианхі вступив у Фіви і запідтримкою жрецтва Амона, якому за древньою традицією поклонялися й в Ефіопії,почав похід на північ. Нижній Єгипет чинив ефіопам завзятий опір. Військаправителя Саиса Тефнахта за підтримкою жителів і жреців Мемфіса зустрілиефіопів у Середньому Єгипті, однак були розбиті в ряді боїв. Після падінняМемфіса Пианхі вступив у Дельту і взяв у полон останнього царя XXIII лівійськоїдинастії — Осоркона III. Тефнахт був змушений визнати владу Пианхи над НижнімЄгиптом.
З царів ефіопської (XXV) династії найбільшзначними були Шабака і Тахарка, які намагалися відігравати політичну роль і вПередній Азії; однак внутрішньої роздробленості країни вони не перебороли: усякраїна, і особливо Дельта, фактично розпадалася на дрібні лівійські ієгипетські князівства, і в 674-665 р. до н.е. Єгипет не зміг протистоятиассірійському завоюванню.
Висновки
Єгипет – стародавня рабовласницька держава,що за короткий час досягла такого рівня розвитку, якого не мала жодна державатого часу. Єгипет розташувався на пн. Сході Африки. Виникла ця держава в періодпалеоліту. Наявність родючих ґрунтів, будівельних матеріалів сприяла розвитковіземлеробства, будівництва а також ремесел та торгівлі, що допомагалозбагачувати державу та розвивати науки.
Єгипет перетворився на могутню рабовласницькудержаву з необмеженою владою фараона. Але таке становище в країні було недовго. Соціально політична боротьба та чисельні повстання рабів й біднотиспричиняли до нових і нових розколів держави на кілька царств. Єгипет ставвразливим, що дало змогу племенам гіксосів робити набіги на країну. Пануваннягіксосів припало на другий перехідний період – XIII –XVII династії, 1786-1575до н. е. Гіксоси заволоділи в основному північними областями. У Фівахпродовжували правити місцеві царі, які змушені були визнати зверхність гіксосіві сплачувати їм данину.
Фіванські фараони XVII династії — Секененраі Камос почали боротьбу проти поневолювачів. А засновник XVIII династії – ЯхмосI завершив визволення країни і об‘єднав її знову в централізовану державу (новецарство XVIII – XX династії близько 1575-1087 до н.е.). Єгипет продовжив свій розвиток.Єгиптяни почали застосовувати бронзу, залізо та інші метали у виробництві, ввійськовій справі, удосконалювались знаряддя праці (плуг, вертикальний ткацькийверстат замість менш продуктивного горизонтального). В армії було створеноколісничні війська. Фараони Тутмос І, Тутмос ІІІ, Аменхотеп ІІ приєднали доЄгипту Сірію й Палестину, після чого Єгипет став наймогутнішою державоюстародавнього Сходу, кордони якого сягали 4-го порога Нілу на півдні тасередина течії Євфрату на півночі. Не зліченна данина людьми, золотом, срібломта іншими цінностями надходила від народів Палестини, Сірії і Нубії. ФараонАменхотеп IV запровадив замість культу верховного бога Амона, якого малившановувати не лише єгиптяни а й підкорені народи. Але жерці і знать всеж таки домоглисявідновлення старої релігії. Це відбувалося за часів правління Тутанхамона йХоремхеба. Фараони Сеті І та Рамзес ІІ частково відновили могутність Єгипту, щозанепадав за Аменхотепа IV та його наступників, але боротьба за Сірію протиХеттської держави закінчилася підписанням мирного договору, за яким Єгипетпоступився безроздільним пануванням у Передній Азії.
Єгипет знову поринув в безкінченнуборотьбу. Країна розорювалась. Загострення соціальних суперечностей призвело доекономічного, політичного та військового ослаблення Єгипту. В 1087 році до н.е.владу фактично захопив Херіхор – верховний жрець бога Амона.
В третій перехідний період (XXI – XXVдинастії, близько 1087 – 664 до н.е.) В середині 10 ст. до н.е. Єгипетзавоювали Лівійці. Потім у другій половині 8 століття до н.е. Єгипет бувзавойований Ассірією. Нове об‘єднання країни відбулося в 664 році до н.е. Заправління XXVI Саїської династії (заснований правтелем Саїсу Псаметіхом І). В525 до х.е. Єгипет підкорили Перси і включили до складу Перської імперії.Близько 404 року до н.е. Єгипет тимчасово став незалежним, але в 343 році йогознову завоювали Перси. В 332 році до н.е. Єгипет завоював великий полководецьОлександр Македонський. Країна стала частиною елліністичного світу. Але післясмерті Олександра Македонського (323 до н.е.) в Єгипті правила династіяПтолемеїв. У 30 роках до н. е. Країну завоював стародавній Рим, який перетворивїї на свою провінцію. Після поділу Римської імперії 395 р. н. е. Єгипет ставпровінцією Східно римскої імперії – Візантії. В 619 році територію Єгиптузахопила Персія, а в 639 – 652 Араби. Ось так і закінчується історія древньоїцивілізації, яка буде жити ще довго, в своїх творах мистецтва в своїйгордовитості та винахідливості.
Список використаної літератури
1. Аравия. Материалы по истории открытия.Москва.1981г.
2. А.Белов Н Петровский. Страна Большого Хапи.Ленинград1973г.
3. Глебкин В.В. Світ у дзеркалі культури. Ч.1. Історіядревнього світу. — М.: Добросвет, 2000. — 256с.
4. Малая Советская Энциклопедия. Т.3. Москва 1959г.
5. И.А.Стучевский. Рамсес II и Херихор. Из историиДревнего Египта эпохи Рамсесов. Москва 1984г.
6. Энциклопедия для детей. Страны и народы. Москва1994г.