Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічнийуніверситет
ім. М. Коцюбинського
Кафедра історії України
Курсова робота
Інвентарна реформа 1847-1848 рр. таїї особливості проведення на Правобережній Україні
студентки ІІ курсу гр… В
Ловчинської А.А.
Науковий керівник:
доц. Лисий А.К.
Вінниця-2009
Зміст
Вступ
Розділ І. Українські землі напередодніпроведення інвентарної реформи
Розділ ІІ. Суть інвентарної реформи1847-1848 рр. та її особливості проведення на Правобережній Україні
Розділ ІІІ. Наслідки інвентарноїреформи
Висновки
Список використаних джерел талітератури
Додатки
Вступ
Актуальність теми. Проведенняінвентарної реформи 1847-1848 рр. було зумовлене посиленням антикріпосницькоїборотьби селянства і прагненням царського уряду привернути на свою сторонуселянство в боротьбі проти польських поміщиків, більшість яких відстоювалавідновлення Польської держави в кордонах 1772 р. і відокремлення її відРосійської імперії.
Об’єктом дослідження є особливості проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. наПравобережній Україні.
Предмет дослідження –основні напрями, шляхи і методи проведення інвентарної реформи Російськоїдержави на Правобережній Україні, реформування аграрного устрою у 1847-1848 рр.;еволюція землеволодіння та землекористування різних категорій населення та їївплив на соціально-економічний розвиток краю.
Територіальні рамкидослідження –це всі українські губернії, що знаходились під владою Російської імперії.
Мета дослідження – всебічнопроаналізувати впровадження в життя інвентарних правил.
Завдання дослідження:
1) дослідити причини та передумовипроведення царським урядом інвентарної реформи 1847-1848 рр.;
2) з’ясувати економічну, соціально-політичну та національну суть реформи Російськоїдержави на Правобережній Україні;
3) простежити втілення в життя тавиконання інвентарних правил;
4) з’ясуватизначення впровадження реформи як для українського селянства, так і дляцарського уряду;
5) висвітлити усі позитивні та негативніаспекти впровадження інвентарних правил у 1847-1848 рр.
Не дивлячись нате, що інвентарна реформа 1847-1848 рр. на Правобережній Україні неодноразовобула предметом наукового дослідження, проте вона ще не досить досліджена тависвітлена і містить ряд проблем, які ще не повністю вивчені.
Щодо істориків,які працювали над даною темою, можна виділити: Ф.І. Ястребова[1],Б.Д. Лановика[2], В.Г. Веригу[3],І.О. Гуржія[4].
Ястребов Ф.І. усвоїй монографії подає детальний опис розвитку України в першій половині XIXст. Він дав оцінку політичного, соціально-економічного та культурного розвиткуукраїнських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Належнуувагу у своїй монографії автор приділив проведенню інвентарної реформи, їїпередумовам та наслідкам.
У підручнику Б.Д.Лановика та колектива авторів розглядається історія господарства України усвітовому контексті. У ньому висвітлено господарство в історичному розвитку,економіку країн світу в сукупності й різноманітності форм вияву на кожномуконкретному історичному етапі. Проглядаючи даний підручник, ми можемо дослідитисільське господарство України у першій половині XIX ст., його найважливіші моменти.
Монографія В.Г.Вериги ставить своїм завданням дослідити історію нашої Батьківщини кінця XVIII – початку XIX ст., де автор на основі широкогокола історичних джерел подає детальний опис суспільно-політичного таекономічного життя українських земель в зазначений період.
Монографія І.О. Гуржіяє цінним джерелом для вивчення розкладу феодально-кріпосницької системи всільському господарстві України в першій половині XIX ст. Автор досить детально досліджуєстановище українського селянства та поміщиків у дореформений період, передумовивпровадження селянської реформи 1861 р., подає аналіз інвентарної реформи, їїзначення та вплив на подальшу долю українського селянства. Інша праця Гуржіяпро боротьбу селян і робітників проти феодально-кріпосницького гніту є доситьґрунтовною. Адже саме в ній автор акцентує увагу на негативних сторонахфеодально-кріпосницької системи, які підняли українське селянство на боротьбупроти поміщицького гніту. Також автор подає нам відомості про селянські рухи40-х рр., спричинені впровадженням інвентарних правил.
Структура роботи. Дана курсова робота складається ізвступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури тадодатків.
Розділ І. Українські землінапередодні проведення інвентарної реформи
Напередодніпроведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. українські землі були вкотреподілені і знаходились під владою Російської та Австрійської імперій, у складіяких вони перебували з кінця XVIII – до початку XX ст.внаслідок трьох поділів Польщі, які здійснили Австрія, Прусія та Росія. У першійполовині XIX ст. майже усі українськіземлі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття,які входили до складу Австрійської імперії.
Україна у складі Росіїофіційно називалася «Малороссия». Окремі її частини мали свої назви.Народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною. За південною (Степовою) Україною закріплюється назва«Новороссия». Російський уряд для зручностіуправління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства.На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська іЧернігівська; на Правобережжі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні —Катеринославська, Таврійська і Херсонська та три генерал-губернаторства, дояких входили губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювалолівобережні губернії, Київське —правобережні, Новоросійське-Бессарабське — південні, а також Бессарабськуобласть, яка підпала під владу Росії у 1812 р.[5]
Становище наукраїнських землях під владою як російських, так і австрійських володарів буловажким. Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політицізагальним принципом багатонаціональних імперських утворень – установленнямполітичної, економічної та національної зверхності панівної нації надпідкореними. У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії булаостаточно впроваджена та зміцнена царська влада на підвладних територіях.Царський уряд вважав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн. чол.,органічною частиною Російської імперії.
ГосподарствоУкраїни вдосліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії, провіднимсектором якої залишалося сільське господарство, адже аграрна сфера сталасерцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля – основний засібвиробництва – належала поміщикам, головна виробнича сила – селянство – булозалежне від феодала чи держави.
У зазначенийперіод в Україні домінуюче становище займало поміщицьке землеволодіння:[6]У складі Російської монархії
Лівобережна і Слобідська Україна -68-70% усієї землі
Правобережна Україна -75%
Південна Україна -68% Австро-Угорської монархії
Східна Галичина -96%
Північна Буковина -69%
Закарпаття -90%
Основнимиволодільцями заселених та незаселених земель були поміщики. Правда, в першійполовині XIX ст. царський уряд рядомуказів дозволив міщанам, купцям та державним селянам купувати незаселені земліі володіти ними. Але це істотно не змінило становища. В руках поміщиківперебувала переважна частина орної землі, угідь та лісів. У Київській губернії,за даними на 1845 р… 1 266 поміщиків володіли 3 631 139десятинами землі, або більше як ¾ всього простору губернії.
Звичайно,розподіл землі між поміщицькими господарствами був нерівномірний. В однихрозмір земельної площі обмежувався сотнями і навіть десятками десятин, а вінших досягав десятків і сотень тисяч десятин. Взагалі більша половинапоміщицької землі належала великим володільцям, які становили 1/17 загальногочисла поміщиків.
У Волинськійгубернії з 6 930 778 десятин всієї землі в 1847 р. поміщикам належало4 635 066 десятин, або 66,9%.
На ПравобережнійУкраїні близько ¾ всієї землі перебувало в руках поміщиків, а часткаорної поміщицької землі була ще вищою. Характерною рисою місцевого поміщицькогоземлеволодіння була наявність величезних латифундій. Основна частина земельнихбагатств зосереджувалась в руках невеликої групи поміщиків.
Розглядаючи даніпро поміщицьке землеволодіння на Правобережній Україні, необхідно враховуватиту обставину, що тут досить поширене було здавання маєтків в оренду. Власникивеликих латифундій часто самі не вели господарство, а, роздрібнивши маєтки наокремі фільварки, віддавали в оренду іншим поміщикам-посесорам. У Київськійгубернії в 1847 р. з 1 266 маєтків 156, або понад 12%, були в оренді.Значного поширення набрало орендування маєтків у Подільській та Волинськійгуберніях.
В Полтавській іЧернігівській губерніях поміщикам належало понад 70% всієї кількості землі.Згідно з даними за 1846 р., в Полтавській губернії налічувалось всієї землі3 732 234 десятини, з яких 2 694 869 перебувало в рукахпоміщиків і лише 1 037 365 у володінні або в користуванні державнихселян. Отже, у володінні поміщиків перебувало 72,2% всієї землі. Разом з цим їмналежав основний масив лісу.[7]
В Харківськійгубернії за даними 1844 р. поміщики зосереджували в своїх руках2 625 481 десятину обробленої і 173 078 десятин необробленоїземлі, а державні селяни мали в своєму користуванні 1 206 136 десятині 117 401 десятину у власному володінні.
Про розподілземлі в Херсонській губернії можуть дати певне уявлення відомості за 1845 р. Ззагальної кількості землі в 4 350 972 десятини тут належало:
Поміщикам 3527032 дес.
Державним селянам392 752
Колоністам 236 762
Містам 156 146
Євреям-землеробам38 280
Отже, в рукахпоміщиків перебувало 81% загальної кількості землі.[8]
Таким чином,відомості про загальні розміри поміщицького землеволодіння беззаперечнодоводять, по-перше, що основна частина орної і сінокісної землі та лісуперебувала в руках поміщиків і, по-друге, що було характерне співіснуваннядрібного і найдрібнішого поміщицького землеволодіння з величезнимилатифундіями, в яких налічувались десятки і навіть сотні тисяч десятин землі.
Щодо володінняпоміщиків кріпосними селянами найбільш повну і узагальнюючу картину даютьвідомості зібрані під час 10 ревізії.
Згідно цихвідомостей на Україні з загального числа поміщиків було 65,09% безземельних, щоволоділи селянами, 47,85% таких, які мали до 21 душі, 27,02% — від 21 до100душ, 16,12% — від 100 до 500 душ, 2,51% — від 500 до 1000 душ і 1,41% — понад1000 душ. Якщо ж взяти володіння їх селянами, то перша група мала 0,17% відзагального числа кріпаків, друга – 3,36%, третя – 12,65%, четверта – 33,82%, п‘ята – 16,32% і шоста – 33,68%.Вищенаведені дані стверджують, що основна частина дрібно маєткових поміщиківприпадала на губернії Лівобережної України. В губерніях Правобережної Українибула в наявності значна група крупно маєткових поміщиків. Саме тут на одногопоміщика припадала найбільша кількість кріпаків. Взагалі ж кріпосні селянирозподілялись по трьох основних районах України в такому співвідношенні:Правобережна Україна 56,415 від загального числа кріпаків, Лівобережна Україна31,28% і Південна Україна 12,31%. [9]
В руках поміщиківзосереджувалось понад 70% всієї землі і близько 60% загального числа селян.
Вся поміщицьказемля розподілялась на дві частини – власне поміщицьку і селянські наділи.Співвідношення між цими частинами залежало виключно від сваволі поміщика, відспособу ведення ним господарства. Від його ж сваволі залежало і місцерозташування селянських наділів. Проводячи самовільні переділи землі, поміщикичасто відводили селянам під наділи непридатну і найбільш віддалену від селачастину землі. В Східній Україні господарства, що мали 2-4 пари робочої худоби,отримували наділ більший, ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тягловігосподарства користувалися 12 десятинами орної землі і 4 десятинами сіножатей.Піші господарства – 3 десятинами орної землі та 1 десятиною сіножатей. ВПолтавській губернії співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, уКиївській – 6-9 і 3 десятин. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мавлише присадибні ділянки. Наприкінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вонистановили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні – 7,5 і 9,25 %.
Переважнабільшість державних селян Східної України користувалися невеликими наділами:від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятини уХерсонській губернії. У Східній Галичині 27,2 % селянських господарств малименше 2 моргів землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1% у гірських карпатських селах – 35-43%, у Закарпатській Україні 80-90 %господарств мали до 3/8 наділу (4,1-5,2 десятини).[10]
За підрахункамистатистиків того часу, для забезпечення потреб сім ї та сплати податківнеобхідно було 5 десятин землі на ревізьку душу. В Західній Україні мінімальнийнаділ визначався у 10 моргів (93,9 десятини) – для сім ї. Отже, більшість селянУкраїни не мала прожиткового мінімуму і змушена була шукати додатковихзаробітків.
Основними формамиексплуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна рента. Закон1797 р. установлював 3-денну панщину з вільною неділею. Але фактично вонастановила 4-6 днів на тиждень. На Правобережній і Лівобережній Україні офіційнатриденна панщина доповнювалась так званими «згінними днями» або «толоками».Часто поміщики вимагали віл селян під час посіву і жнив спочатку закінчити всіроботи на панському полі, а потім уже приступати до посіву чи збирання хліба насвоїх наділах. Це приводило до того, що селяни, втативши сприятливий час посівуі збирання, залишалися без хліба. Такі факти у кріпосну епоху набрали масовогохарактеру. Так, власниця містечка Ворошилівки (Вінницький повіт) Голінськазабороняла селянам приступати до збирання хліба на їх наділах не тільки післяповного закінчення жнив на ї полі, а й навіть після підготовки її поля дляпосіву озимих[11].
Охопленіненаситною жадобою до наживи, експлуатуючи «даровану» силу кріпаків, поміщикивигадували різні повинності, які селяни змушені були виконувати крім звичайноїпанщини. Особливо щодо цього визначались поміщики Правобережної України.
Чоловіки-кріпакиповинні були відбувати різноманітні вартові, ремонтні, лісові та іншіповинності. А жінки – прясти льон і коноплі, полоти городи, мазати і білитипоміщицькі будівлі. При чому все це робилось як «даремщина» або «дурниці», щоне зараховувались в дні панщини.
Багато такихвидів «даремщини» доводилось відбувати кріпакам Лівобережної України. Зокремамісцеві поміщики змушували дівчат-кріпачок без врахування в дні панщини прястинитки і вал, ткати і білити полотно.
Одним з найтяжчихвидів панщинної праці була праця на поміщицьких промислових підприємствах,число яких особливо швидко почало зростати з другої половини XVIII ст. В більшості маєтків поміщикиексплуатували на промислових підприємствах працю селян, які відробляли панщинуодночасно і в їх сільському господарстві, а в деяких вони зовсім відривалиселян від землеробства і перетворювали в постійних кріпосних робітників змізерною тижневою, місячною або відрядною винагородою грошима чи продуктамихарчування.
Основна масакріпосних робітників являла собою ще селян, які, користуючись наділами,відбували весною і влітку панщину в поміщицькому землеробстві, а восени івзимку – на промисловому підприємстві. Побудова поміщиком промисловогопідприємства справедливо розцінювалась селянами як велике нещастя.[12]
Часто поміщики,влаштувавши промислові підприємства, віддавали їх в оренду купцям, якіпродовжували експлуатувати робітників-кріпаків. Заробітну плату їх забирав собіпоміщик, а орендарі, докладаючи всіх зусиль, щоб за строк оренди більшеодержати доходу, витискували останні сили з поневолених селян, що відбувалипанщину на підприємствах.[13]
Нестерпнопригноблені й жорстоко експлуатовані кріпосною державою селяни постійноперебували під загрозою перетворення у військових поселенців. Влаштовуючивійськові поселення, царизм намагався створити особливу касту солдат, які,займаючись сільським господарством, повинні були не тільки утримувати себе, а йнести на своїх плечах, поруч з іншими групами державних селян, тягар казеннихподатків і повинностей. Життя селян, перетворених у військових поселенців, булонадзвичайно тяжким. Їх зобов’язували носити своєрідну форму одягу. До 45 роківвони були зобов’язані виконувати одночасно і «фронтові» заняття, і тяжкі урочніроботи в сільському господарстві. У військових поселеннях підлягали розпису нетільки військова справа і сільськогосподарські роботи, а й відпочинок, сон інавіть народження дітей. За найменше порушення цього розпису селян жорстококарали.
Після реформи1827 р. у військових поселеннях виникло дві протилежні групи: з одного боку,поселенці-господарі та їх помічники і, з другого – солдати-постояльці діючих ірезервних ескадронів. Для утримання їх поселенці повинні були виконувативійськову панщину в сільському господарстві і численні повинності. Незважаючина те, що формально поселенці мали працювати три дні на казну і три дні насебе, в дійсності вони працювали на казну часто протягом всього тижня, бо«уроки» були такі великі, що за один «день» треба було виробляти 2-3 дні.[14]
Працюючи майжецілий тиждень на поміщика, селяни платили йому ще й різноманітні натуральні ігрошові побори. Так, наприклад, в Радомишльському повіті в 1840 р. найпоширенішиминатуральними данинами були: кури (в 122 з 135 маєтків, переважно по дві курки зселянського господарства), яйця (в127 маєтках, по 24 штуки), каплуни (в 41маєтку, по 2 штуки), гриби (в 85 маєтках, по 100 штук), хміль (в 50 маєтках, по20-40 фунтів), мотки пряжі (в 93 маєтках, по 2-6 штук). Крім цього, натуральніданини бралися горіхами, клюкою, чорницею, калиною, медом тощо. Розміргрошового побору, який платили селяни Радомишльського повіту поміщикам,коливався від 52 копійок до 2 карб. 55 копійок сріблом. Приблизно так жнатуральні та грошові побори були і і решті повітів Київської губернії.[15]
Нечуване насильствоі жорстока експлуатація поміщицьких та державних селян, подвійний, а то йпотрійний національний та соціальний гніт посилили на українських земляхантикріпосницьку боротьбу. У Східній Україні поширеними формами селянськогопротесту були скарги цареві та повітовим, губернським та центральним урядовимустановам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності,непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа зпоміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон,у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповнимиданими, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Відстоюючисвоє право на вільне життя, селяни вели тривалу і вперту боротьбу проти гнобителів.Проте селянські рухи через свою стихійність, роздробленість танепідготовленість були придушені поліцією та військовими. Особливо гострогохарактеру набув селянський анти поміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі під проводом УстимаКармелюка, що охопив і деякі повіти Волині та Київщини.[16]
Під часпольського повстання 1830-1831 рр. посилюється селянський рух на ПравобережнійУкраїні. Завдаючи серйозного удару царизмові, польське повстання малореволюційне значення. Але воно не ставило своїм завданням ні ліквідаціїкріпосництва, ні забезпечення селян землею. Ось чому селяни лишались остороньвід цієї «консервативної революції», вважали її з самого початку за «панськусправу» і під виглядом боротьби з польськими «бунтівниками» селяни велиборотьбу проти кріпосного гніту. Антикріпосницькими виступами селян під часпольського повстання була охоплена велика кількість сіл Київської і Волинськоїгуберній.[17]
Незважаючи напостійні придушення селянського руху і на приборкання польського повстання180-1831 рр., на Україні не припиняється польський шляхетський рух наПравобережжі. В 30-40-х роках царизм ще більше посилив свій колоніальний наступна Україну, особливо на Правобережжя.
З кінця 30-хроків Микола І віддав Правобережну Україну в руки генерал-губернатора Д.Бібікова (1838 – 1852 рр.), який проводив особливо енергійну діяльність щодоколоніальної політики імперії Романових на Україні. Харківським і чернігівськимгенерал-губернатором був призначений М. Долгоруков (1840 -1847 рр.). ПівденноюУкраїною, Бессарабією і Кримом правив М. Воронцов (1823 – 1844 рр.). ТарасГригорович Шевченко в своєму вірші «Юродивий» так схарактеризував діяльністьцих царських сатрапів на Україні:
«Во днифельдфебеля-царя
Капрал ГавриловичБезрукий
Та унтер п’яний Долгорукий
Украйну правили.Добра
Таки чималонатворили,-
Чимало людуоголили
Оці сатрапиундіра».
Для підсиленняармії на Правобережжі в Київській і Подільській губерніях в 1837 р. булостворено 5 нових округ військових поселень, що охопили кілька десятків тисячселян. Під військові поселення була віддана частина шляхетських маєтків,конфіскованих під час польського повстання.[18]
Щоб зміцнити позиціїросійських поміщиків, Бібіков протягом кількох років виключив з складуправобережного дворянства понад 80 тисяч дрібної шляхти, головним чиномполяків. В 1840 р. Бібіков з розпорядження Миколи І завів у судах імперськізакони, скасувавши Литовський статут. Ці ж закони були заведені замістьЛитовського статуту і на Лівобережжі царським указом від 4 березня 1843 р. Булазаведена паспортна система, в результаті чого на урядову адміністрацію бувпокладений облік усього кріпосного селянства. До неї перейшов обов‘язок переслідувати і розшукуватиселян-утікачів, що раніш робив сам поміщик. Щоб ще більше підсилити державнувладу і роль царської адміністрації на Україні, Микола І вилучив кримінальнізлочини, зроблені кріпаками, з підсудності поміщикові і передав їх царськомусудові.[19]
Крім того, щобзнищити на Україні всякі рештки колишніх особливостей у міському управлінні,царський уряд скасував у 1835 р. в Києві магдебурзьке право. Київськиймагістрат, що підлягав досі безпосередньо сенатові, був перейменований у міськудуму, яка залежала від місцевих губернських властей.
Все це ще більшезміцняло позиції царизму на Україні, підсилюючи тут вплив йогоадміністративного і судового апарату.
Наляканий селянськимрухом 1830-х років і польським повстанням, Микола І приступив до проведенняінвентарної реформи поміщицьких селян на Правобережжі. Царизм мав на меті, зодного боку, послабити причини і приводи наростаючих селянських рухів і, здругого – створити в особі місцевих селян опору самодержавства в боротьбі протипольського національно-визвольного руху.
Розділ ІІ.Суть інвентарної реформи 1847-1848 рр. та її особливості проведення наПравобережній Україні
Боячисьзростаючого селянського руху і прагнучи створити на Правобережній Україні вособі селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху,царський уряд приступив у 1847-1848 рр. до проведення інвентарної реформи.
На Україні і вПольщі ще з XVI ст. існували інвентарі,тобто періодичні описи маєтків, які складали поміщики для обліку своїхкріпаків, їх інвентаря і встановлення загальної кількості землі, її поділу напоміщицьку і селянську, з переліком селянських дворів, розміру панщини та іншихповинностей. Ці інвентарі були приватною справою поміщиків і не мали ніякоїобов’язкової сили. Припершій-ліпшій нагоді володільці зменшували селянські наділи, збільшувалипанщину та натуральні і грошові побори. Розміри панщини та інших селянськихповинностей, які встановлювались інвентарями, нічим не були обмежені і цілкомзалежали від розсуду поміщиків. Уряд вирішив зробити складання інвентарів обов’язковим для правобережних поміщиків.[20]
26 травня (7червня) 1847 р. царський уряд опублікував «Правила для управления имениями поутвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». В основуцих «Правил» були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет зокремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзькогокомітету.
Суть інвентарнихправил сходила до такого:
1) вся земля, щобула під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщикне мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів;
2) за землі,відведені поміщиками селянам, останні мусили відбувати панщину залежно відрозміру одержаного наділу.
Для визначеннярозміру панщини селяни поділялись на три розряди – тяглових, напівтяглових інетяг, або городників, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні буливідбувати з своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий деньпанщини на тиждень, а напівтяглові – два дні чоловічих і один жіночий день.Нетяги мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика;
3) заборонялисьусякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика.
Інвентарівстановлювали досить тяжку норму, яку повинен був виконати селянин за деньпанщини. Крім панщини селяни повинні були відробити по 12 літніх «згінних днів»і 8 «будівельних» з платою згідно такси, затвердженої генерал-губернатором.Селяни були зобов’язані також нести від кожногоробітника раз на місяць нічну варту. «Городники», крім будівельних і вартовихднів, платили поміщикові оброк і відбували 24 дні панщини на рік.[21]
У зв’язку зреволюцією 1848 року в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницькоїреакції в Росії 29 грудня 1848р. (10 січня 1849р.) Микола І затвердив новуредакцію «інвентарних правил», яка ще більше розширяла права поміщиків іпогіршила становище селян.[22] Зокрема поміщикиодержали право визначати, «виходячи з місцевих умов», розмір селянських наділіві проводити обмін їх на панську землю. Це санкціонувало попередню практикупоміщиків, які зменшували селянські наділи або відбирали в селян землю високоїякості, даючи в замін непридатну. Лише в одному Гайсинському повіті булозареєстровано 26 таких фактів. Якщо навіть не враховувати цих постійнихпорушень поміщиками «інвентарних правил», а виходити з офіціальних відомостейпро розподіл землі, то й тоді кидається у вічі надзвичайна незабезпеченість неюселян. Для підтвердження цього наведемо відомості про розподіл поміщицькоїземлі згідно з «інвентарними правилами» 1847 р.:Губернії Число поміщ. маєтків Число селян (в тис.) Всієї землі в маєтках (в тис. дес..) В тому числі Поміщицької (в тис. дес..) % Селянської (в тис. дес..) %
Київська
Подільська
Волинська
2 210
2 054
4 271
1174,0
1060,9
1062,2
3488,0
3065,8
5144,7
2210,2
1761,0
3667,1
63,4
57,5
71,3
1277,8
1304,8
1477,6
36,6
42,5
28,7
Отже, виходить,що за поміщиками Правобережної України закріплялось 7 638,3 тисячі десятин, або65,3% всієї кількості землі, а за селянами – тільки 4 060 тисяч десятин, або34,7%. В середньому на душу в них припадало по 1,2 десятини, але фактичноосновною частиною надільної землі користувались тяглі селяни. Взагаліінвентарні правила не поліпшили та й не могли істотно поліпшити становищеселян. Не враховуючи кількості необхідної для селянського господарстванадільної землі, вони не встановлювали співвідношення між розміром наділу іповинностями, які вимагались від селян. Часто повинності селян перевищувалипопередні розміри, а наділи залишались без змін або навіть зменшувались.Поміщики, не задовольняючись навіть тими високими нормами експлуатації, якібули узаконені інвентарями, постійно порушували їх, змушували селян виконуватинадмірну панщину. На випадок скарги селян поміщики «доводили», що не вони, аселяни порушують інвентарні правила.[23]
Таким чиномправила ці, формально регламентуючи панщину і тим самим обмежуючи до певноїміри поміщицьку сваволю, були спрямовані по суті проти польських поміщиків імали демагогічну мету: створити в особі кріпаків Правобережжя опору царизмупроти польського руху, який мав багато прихильників серед дрібної і середньоїшляхти Правобережжя.
Інвентарніправила на Правобережній Україні діяли до скасування кріпосного права у 1861р., а в деяких місцевостях – до 1863 р.[24]
Але в основномузаведення інвентарних правил ні в чому не змінило становища селян. Ніякого контролюнад проведенням «інвентарів» у життя і тим більше ніяких кар за порушення їхпоміщиками встановлено не було. Навіть більше: селянам під страхом суворих карбуло ще раз заборонено скаржитись на своїх панів. Селяни дуже скоро зрозуміли,що інвентарі залишили все по-старому. В сучасній пісні про інвентарні правиласпівалось:[25]
«Зразу добрерадилися;
Заповняли«йовантарії»,
А там стали шкурудерти
Як і спершудерли,-
Цілий тижденьверзувати,
Як і верзували,-
А в неділюранесенько
До випасу гнати;
Атамани збатогами
З нагайом –гуменний,
На роботу цілийтиждень
Гонять, мовскажених»
Таким чином,інвентарі зовсім не були обов’язковимидля поміщиків, а в деяких маєтках інвентарі зовсім не існували. Тому вони ажніяк не могли захистити селян від сваволі володільців. Інвентарна реформа наПравобережній Україні була не чим іншим, як намаганням царського уряду шляхомрегламентації селянських повинностей зміцнити кріпосне право.
Розділ ІІІ.Наслідки інвентарної реформи
Деяке уявленняпро становище, в якому перебували селяни після введення інвентарних правил, можедати відношення подільського віце-губернатора, надіслане 10 листопада 1849 р.проскурівському повітовому предводителю дворянства з приводу бідування селянсела Липівки. Він писав: «Бідування липовецьких селян стає щоразу жахливішимвід того, що місцеві предводителі дворянства і чиновники стають завжди насторону поміщика Гаєвського, і тому по неодноразових скаргах селян останні нетільки не дістали захисту і відшкодування або принаймні полегшення, навпаки, якпомсту за подані скарги, поміщик Гаєвський збільшує домагання вдесятеро,жорстокіше б’є нагаєм, палицями і різками… і стягує величезні грошові побори насплату чиновникам, які ведуть слідство про пригноблення. Багато селян пішло закордон, а ті, що продовжують хліборобство, доведені до такого становища, якевіщує їм тільки неминучу загибель. По-перше, панщину вимагають не по черзі і вусьому не згідно з правилами інвентаря, а за сваволею поміщика і зверхвизначених днів, а хто суперечить цьому або не встигне відробити обтяжливої інепомірної роботи, того поміщик Гаєвський жорстоко і нелюдськи карає нагаєм.По-друге, податі та інші побори стягуються з селян просто за сваволею і визначенямпоміщика надмірно великою сумою. Таке визначення і стягування податей і поборівбуває кілька разів на рік; квитанцій або розписок про сплату грошей не дають;до сплати примушують жорстокою екзекуцією, а іноді й покаранням… По-третє, влітній робочий час, селяни, відробляючи постійно панщину, позбавляютьсяможливості зручно і своєчасно обробляти власні землі і збирати врожай з полів.По-четверте, розрахунку між поміщиком і селянами, згідно поданих до ньогопретензій, ніколи не буває. По-п’яте, облік відробленої панщини проводиться в неділю і святкові дні.По-шосте, в селян дуже мало орної землі, та й ту поміщик Гаєвський перемінив,наділивши селян на пагорбах, в піщаних і неврожайних місцях. По-сьоме, однукопу жита або пшениці селяни обмолочують протягом кількох днів, бо снопивеличезні. По-восьме, вилучення хліба в запасний магазин провадиться вдвоєбільше порівняно з селянами інших маєтків, але допомоги і найбіднішому неподається, та і в магазині запасу немає, бо поміщик забрав собі».[26]
Свавільневимагання від селян панщини понад інвентар, встановлення непосильних уроків,відбирання в селян придатної землі взамін на непридатну і взагалі зменшенняселянських наділів, обтяження різними грошовими поборами, позбавлення селяннеобхідного часу для обробітку своїх наділів, відсутність будь-якого розрахункуза перероблені дні панщини, люті катування за найменшу непокору і невиконанняуроків, всіляка підтримка місцевими органами влади поміщика, який порушуєінвентарні правила – все це було не в одній Липівці, а в усіх поміщицьких селахПравобережної України. Знавіснілі поміщики, при потуранні або прямому сприяннімісцевих органів влади, зводили нанівець всі статті інвентарних правил, в якихвизначались повинності селян і норми виробітку за день панщини, а такожзакріплялась за селянами надільна земля. Всякі ж спроби селян обмежити сваволюпоміщиків посиланням на існуючі інвентарні правила присікалися кріпосникамиякнайжорстокіше.
Згадуючи прозапровадження інвентарних правил, один з колишніх кріпаків писав: «Что из того,что в «Правилах» говорилось, с каких лет можно брать человека в работу и скаких не должно, сколько дней рабо тать в неделю мужчине и сколько Женине,сколько, например, снопов и какого хлеба и какой меры нажать или обмолотить ипроч. Но попробуй сказать, что он (поміщик) требует не по «Правилам», сейчас тебя в зубы или нагаем, либо на конюшню под розги, а то кстановому отправит, как бунтовщика. И сколько из нас за такие упоминки о«Правилах» поплатились розгами в стану, в тюрьмах сидели, были выселяемы иссылаемы».[27]
Таким чином, мибачимо, що абсолютно ніякого контролю над проведенням інвентарів у життя нездійснювалося. Саме тому інвентарна реформа не дала царському уряду бажанихнаслідків. Вона ставила своїм завданням тільки врегулювати, а не скасуватифеодально-кріпосницькі відносини. Але не цього чекали від інвентарної реформиселяни. Розчаровані в своїх надіях про звільнення і одержання землі, вонисправедливо вбачали в інвентарних правил спробу закріпити існуючі кріпосницькі відносини,а тому рішуче виступили проти них.[28]
Запровадженняінвентарної реформи підняло нову хвилю селянських виступів, які особливоширокого розмаху набрали на Правобережній Україні. За далеко неповнимиофіційними даними міністерства внутрішніх справ і ІІІ відділу, протягом 30-хроків у Росії відбулося 138 селянських рухів, а в 40-х роках число їх зросло до345. Якщо ж взяти губернії України, то тут у 30-х роках було 19 селянськихрухів, а в 40- х роках – 78. В окремих районах України протягом першої і другоїполовини 40-х років відбувалася така кількість селянських рухів: 1840-1844 рр. 1845-1849 рр.
Лівобережна Україна
Правобережна Україна
Новоросія
9
7
8
18
26
10
Отже, кількістьселянських рухів на Україні в 40-х роках порівняно з 30-ми роками зросла більшеяк в 4 рази. Звертає на себе увагу і той факт, що в другій половині 40-х роківкількість селянських рухів на Україні зросла в цілому вдвоє, а на ПравобережнійУкраїні в 3,5 рази. Звичайно, кількість селянських рухів у 40-х роках буланабагато більшою, ніж про це подать звіти міністерства внутрішніх справ і ІІІвідділу. Досить сказати, що лише в Київській губернії в 1848 р. рух селян бувне менше, як в 100 селах. У Волинській губернії в 1848-1849 рр. селянськимирухами було охоплено 96 сіл і п’ятьмаєтків, в які входило по декілька сіл, а в Подільській губернії лише за один1848 р. – 91 село і п’ять маєтків. Із 198селянських рухів, які відбувалися в 1848 р. в Подільській і Волинськійгуберніях, 189 були придушені поліцейською і військовою силою.[29]
Під час повстанняселяни поступово переходили від окремих вимог, зв’язаних з тими чи іншими темними сторонами кріпосного режиму,до загальних, які включали в себе негайне і повне знищення кріпосного права.Стихійні повстання селян руйнували підвалини феодально-кріпосницької системигосподарства.
Фізичнимикатуваннями, масовими екзекуціями, жорстокими вироками військових суддів,засланням в Сибір і віддаванням в солдати, каторжними роботами – всім, що булонайжахливішого в арсеналі царського уряду – кріпосники намагалися назавждивбити у селян прагнення до волі. Але селяни не боялися вести боротьбу протипоміщицького гніту. Селянські повстання були яскравим виявом глибокого розкладуі кризи феодально-кріпосницької системи.
Одночасно з цимна зростання селянського руху в Київській, Волинській і Подільській губерніяхвеликий вплив зробили революційні події в Західній Європі 1848 р. Серед селянпочали вперто поширюватись чутки про швидке їх звільнення, наділення землею ізнищення панів. Перелякані поміщики і місцеві урядовці забили тривогу,домагаючись перед царським урядом, щоб він негайно вжив рішучих заходів. НаПравобережній і в Південній Україні було введено надзвичайне становище.
Особливо широкогорозмаху набув антикріпосницький рух на Київщині, охопивши десятки тисяч селян,і переріс у повстання, що увійшло в історію під назвою Київська козаччина1855р.
В Києві військамроздано бойові патрони, призначено пункти збору і наказано пильно стежити заповедінкою жителів. Оголосивши про термінове здавання зброї, що знаходилась уприватних осіб, царський уряд загрожував військовим судом тим селянам, якібудуть приховувати свої мисливські рушниці.
Але, незважаючина всі ці заходи, рух швидко зростав і незабаром охопив цілі повіти. Селяни,відмовляючись приймати панщинні книжки, які, згідно з інвентарними правилами,повинні були видавати їм поміщики, припиняли відбування панщини, чинили опірпоміщикам та урядовцям, а в цілому ряді місць і військовим командам. Основноювимогою, які селяни ставили під час виступів, було, як і раніше, звільнення відкріпосництва. В деяких селах серед селян мали місце чутки, що інвентарніправила вигадали самі поміщики, а існує «новий указ царя», за яким нібито всікріпаки оголошені вільними.
Найбільшівиступи, спричинені погіршенням становища селянства внаслідок затвердженняцарським урядом інвентарної реформи, відбулися в селах Ребедайлівці(Чигиринський повіт), Жаботині (Черкаський повіт, Київської губернії), Кримніта Дубечному (Волинь).[30]
Рух селян в селіРебедайлівці почався в березні 1848 р. Відмовляючись приймати робочі книжки, селяниприпинили виконання повинностей на поміщика. Для арешту «призвідців» івідновлення «спокою» в село негайно була направлена військова команда. Селяни,вчинивши рішучий опір команді, звільнили арештованих. Згодом між посиленою вжеВійськовою командою і повсталими відбувся бій.
Повстання селян вмістечку Жаботині відбулося в червні – липні 1848р. і проходило одночасно звиступом селян Матусівського Ключа (Черкаський повіт). Для придушення руху буловикликано два взводи донських козаків. Коли загін козаків, придушивши рух селянв Матусові й Буртах, 6 липня направився в Жаботин, то жителі містечка,озброївшись хто чим міг, вчинити рішучий опір і розгромили загін. Влада вмістечку перейшла до рук повсталих, які встановили міцні зв’язки з селянами сусідніх сіл: Голов’ятиним, Сумками і Прусами. Важливуроль в організації селян на боротьбу з кріпосниками відіграли Наум Мокренко,Аврам Кикоть, Семен Плужний, Семен Юрченко, Нечипір Бобошко і Пилип Марченко.Лише підтягнувши додаткові військові сили, кріпосники змогли придушитиповстання.
У 40-х рокахселянським рухом була охоплена і Південна Україна. Зокрема, протягом червня –липня 1840 р. відбувався значний селянський рух у Мелітопольському іОлександрівському повітах. В окремих селах серед повсталих виділилися групиініціаторів, які забороняли під загрозою кари будь-кому відбувати панщину,збирати на поміщицьких полях хліб за сніп, а також намагались налагодитивзаємозв’язок в боротьбі протигнобителів.[31]
Селяни села Нікольського (Павлоградський повіт), повставши в червні 1844 р., вигнали з маєткууправляючого і, усунувши з посад отамана і десятського, створили своєсамоуправління, до складу якого входило 12 селян. Повстанці склали «приговор»про своє звільнення. До жовтня місяця вони не виконували повинностей і непідкорялись повітовій адміністрації. Лише з допомогою трьох рот солдат удалосяв середині жовтня придушити повстання.
З селянськихрухів, які відбувалися в наступні роки, досить значним був виступ у червні 1847р. в селі Новосілки (Новомосковський повіт), під час якого селяни вчинилирішучий опір поміщикові і місцевим урядовцям. Спочатку група селян понад 100чоловік поїхала в місто Катеринослав з скаргою на жорстокості поміщика. Колигубернські урядовці, не розглянувши скарги, силою повернули її подавців допоміщика, то всі селяни (620чоловік) відмовились виходити на панщину і взагаліпідкоритись поміщикові. Важливою рисою цього виступу було те, що державніселяни, будучи понятими під час «втихомирення», відкрито стали на бікповстанців. У липні 1848 р. селяни села Парасковіївни (Бахмутський повіт),посилаючись на те, що їх поміщик купив незаконно, припинили виконувати панщину.Коли урядовці почали застосовувати до них репресивні заходи, то майже вседоросле населення чоловічої статі втекло.
Отже, введенняінвентарів у маєтках поміщиків Правобережної України не тільки не послабилосуперечності між поміщиками та кріпаками, а ще більше загострило їх. Селяни,розуміючи кріпосницький характер інвентарної реформи, продовжували вести впертуборотьбу за своє звільнення. Протест селян проти поміщицького гніту проявлявсяв різноманітніх формах, починаючи від подання скарг на поміщиків і закінчуючизбройними повстаннями, що були вищою формою селянського руху. Проте черезвластиву їм стихійність та роздробленість виступи селян у 40-х роках булишвидко придушені за допомогою військової сили. Та незважаючи на це, вонияскраво виявили прагнення селян звільнитися з-під кріпосницької залежності ібули передвісниками масових повстань 1854-1856 рр., які змусили царський урядприступити до вироблення положення про селянську реформу 1861 р.
Висновки
Отже, відповіднодо поставлених завдань, можемо зробити наступні висновки.
В результатідослідження причин та передумов проведення інвентарної реформи можна впевненосказати, що царизм під натиском селянського руху 1830-х рр. змушений буввдатися до таких заходів, які хоч би в деякій мірі послабили гострісуперечності між поміщиками та селянами. Окрім цього, царський уряд прагнувстворити в особі селян опору самодержавства в боротьбі проти польськогонаціонально-визвольного руху, який знайшов великий відгук серед поміщиківПравобережної України. Саме це було поштовхом до проведення у 1847-1848 рр.інвентарної реформи поміщицьких селян Правобережжя.
Прослідковуючивтілення в життя інвентарних правил, ми бачимо, що насправді вони, формальнорегламентуючи панщину, були спрямовані по суті проти польських поміщиків і мализа мету заручитись підтримкою селян у боротьбі проти польськогонаціонально-визвольного руху. Насправді ж заведення інвентарних правил неполіпшило становища українського селянства і не принесло очікуванихрезультатів, так як контролю за проведенням інвентарів зі сторони органів владине здійснювалося. Інвентарна реформа була спрямована на зміцненняфеодально-кріпосницьких відносин шляхом регламентації селянських повинностей.
Зрозуміло, щорозчаровані у своїх сподіваннях на звільнення й одержання землі селянипіднялися на боротьбу. Запровадження інвентарних правил викликало наПравобережній Україні у 1848-1849 рр. понад триста селянських виступів. Черезсвою стихійність та роздробленість вони були придушені за допомогою царськихвійськ, але, незважаючи на поразку, демонстрували кризу всієїфеодально-кріпосницької системи, яка вимагала радикального реформування.
Отже,підводячи підсумки ще раз нагадаємо, що в 1847-1848 рр. у Правобережній Україніцарські власті провели так звану «інвентарну» реформу. Тут кріпосницькегноблення селян поміщиками було найжорстокішим. Рятуючи феодально-кріпосницькіпорядки, царизм спробував законодавчо врегулювати відносини поміщиків ікріпаків. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, доякої записувалися норми панщини та інших кріпосницьких повинностей. Алевизначати їх мав сам поміщик, уся земельна власність якого, до всього,залишалася недоторканною. Все це сприймалося як прагнення державної владиувічнити кріпосницькі відносини.
Таким чином,можна впевнено стверджувати, що інвентарні правила, що були покликаністабілізувати напружені відносини між поміщиками і селянами та зменшитикількість селянських виступів, стали ще одним кроком царського уряду на шляхудо зміцнення кріпосних відносин на Правобережній Україні.
Списоквикористаних джерел та літератури
Підручники тамонографії
1. Буганов В.И., ПреображенськийА.А., Тихонов Ю.А. Эволюция феодализма в России: социально-экономическиепроблемы. – М., 1980. – 342 с.
2. Верига В.Г. Нариси з історіїУкраїни (кінець XVIII – початокХХ ст.). – Львів: Світ, 1996. – 447 с.
3. Вознесенський С.В. Разложениекрепостного хозяйства и классовая борьба в России. – М., 1990. – 370 с.
4. Гуржій І.О. Боротьба селян іробітників в Україні проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). – К.: Радянськашкола, 1958. – 168 с.
5. Гуржій І.О. Розкладфеодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першоїполовини ХІХ ст… – К.: Держполітвидав, 1954. – 451 с.
6. Гуржій І.О. Україна в системівсеросійського ринку 60-90-х років ХІХ ст… – К.: Наукова думка, 1968. – 190 с.
7. Дружинина Е.И. Южная Украина впериод кризисна феодализма 1825-1860 гг. – М.: Наука, 1981. -214 с.
8. Економічна історія України ісвіту: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вікар,2002. – 477 с.
9. Історія господарства: Україна ісвіт: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вища школа,1995. – 480 с.
10. Історія УРСР. У 8-ми томах, 10-тикнигах. Ред… колегія: А.Г. Шевелев та інші. Т.3. – К., Наукова думка, 1978.-608 с.
11. Крестьянское движение в России в1826-1849 гг. Сборник документов. Подред. А.В. Предтеченского. – М., Соцэкгиз, 1961. – 984 с.
12. Крип’якевич І.П. Історія України.– Львів, 1990. – 530 с.
13. Лазанская Т.І. Государственные крестьяне Украины впериод кризиса феодально-крепоснической системы. – К.: Наукова думка, 1989. -116 с.
14. Лановик Б.Д., Лазаревич М.В.Історія України. – К., 2006. – 598 с.
15. Линков Я.И. Очерки историикрестьянского движения в России в 1825-1861 гг. – М., Учпедгиз, 1952. – 278 с.
16. Нифонтов А.С. Россия в 1848 году.– М.: Учпедиз, 1949. — 316 с.
17. Огановский Н.И. Закономерностьаграрной эволюции. – Ч.2. – Саратов, 1911. – 280 с.
18. Очерки экономической историиРоссии первой половины ХІХ века: Сборник статей. / Под ред… М. Рожковой. – М.,1959. — 403.
19. Рибалка І.К. Історія України. — Харків, 1994. – 570 с.
20. Сарбей В.Г. Історія України ХІХ –поч. ХХ ст..- К., 1994. – 456 с.
21. Селянський рух на Україні1826-1849 рр. Зб. Документів і матеріалів. – К., 1985. – 504 с.
22. Сташевский Е.Д. Историядокапиталистической рентына Правобережной Украине в XVIII– первойполовине ХІХ века. – М. — Наука, 1968. 483 с.
23. Стеблій Ф.І. Революції 1848-1849рр. у Європі і Україна. – К., Знання. – 1973. — 46 с.
24. Теличук П.П. Економічні основиаграрної революції на Україні. – К.: Видавництво Київського університету, 1973.– 189 с.
25. Тросецкий И.А. Россия в ХІХ веке.– М.: Высшая школа, 1997. – 413 с.
26. Фадеев А.В. Дореформенная Россия(1800-1861 гг.) – М., 1960. — 181 с.
27. Щепетов К.Н. Из жизни крепостныхкрестьян России XVIII – XIX вв. – М.,1963. – 100 с.
28. Ястребов Ф.І. Нарис з історіїУкраїни в першій половині ХІХ ст. – К.: АН УРСР, 1939. – 274 с.
Періодичнівидання
1. Баженов Л.В. Участь поляківПравобережної України у Листопадовому повстанні 1830-1831 рр. //Українське слов’янознавство. Респ. міжвід. наук.збірник. – 1974. – Вип… 10. – С. 105-112.
2. Гордуновський О.М. Поміщицькеземлеволодіння у Правобережній Україні у правовому колі Російської імперії (кінець XVIII – початок ХІХ ст.) //Історія України. – 1990. — №35. – С. 5.
3. Гордуновський О.М. Розвитокпромислового виробництва у поміщицьких господарствах Правобережної України впершій половині ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 2000. — №1. – С.61-71.
4. Гримич М.В. Подвірнеземлеволодіння в Україні у ХІХ ст. // Український історичний журнал. – 2005. — №1. – С. 19-26.
5. Гуржій О.І. Землеволодіння селян ірядових козаків на Лівобережній Україні у другій половині XVII – 60-х р. XVIII ст. // Український історичнийжурнал. – 1981. — №5. – С. 72-82.
6. Зінченко А.Л. З історіїселянського руху на Правобережній Україні у XVIII – першій половині XIX ст. // Український історичний журнал. – 1991. — №1. – С. 36-45.
7. Киевская старина. – 1887. — №12.
8. Киевская старина. – 1906. — №7-8.
9. Кирющенко И.В., Сафонов М.М. Россия на пути реформ //Преподавание истории в школе. – 1990. — №4. – С. 36-45.
10. Крижанівський О.І. Монастирськегосподарство Правобережної України (XVIII – першої половини XIX ст.) //Український світ. – 1993. — №3. – С. 20-22.
11. Мазурик В.С. Секретні комітети іселянське питання в Україні (др. чверть XIX ст.) // ВДМУ ім. М.Коцюбинського:Наукові записки. Серія Історія. – Вінниця, 2000. – Вип… ІІ. – С. 47-50.
12. Медушевський І.В. Реформы и контрреформы в историиРоссии XVIII-XIX вв. // Вести высшой школы. – 1990. — №4. – С. 66-73.
13. Молчанов В.І. Рівень життяселян України у першій половині ХІХ ст. (до 1861 р.) // Український історичнийжурнал. – 2007. — №1. – С. 80-94.
14. Реєнт О.С. Українські землі післяліквідації Гетьманщини і поділів Польщі // Історія України. – 2003. — №48. – С.8-10.
15. Рудакова Ю.К. Основні аспектиземельної політики уряду Павла І на території Правобережної України //Український історичний журнал. – 2005. — №3. – С. 101-111.
16. Філінюк А.Г. Суспільно-політичнестановище Правобережної України на межі XVIII-XIX cт. // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. праць. Вип. 10. – К., 2001. – С. 51-55.
Додаток
/>