Світлана Куріленко,
аспірант кафедри всесвітньої історії
Донецького національного університету
Формування зовнішньої політики Об'єднаної Німеччини у період із 1989 р. по 1999 р.
У статті розглядається зовнішня політика Німеччини з 1989 р. по 1999 р. Досліджуються основні пріоритети і напрямки зовнішньої політики співробітництва Німеччини з передовими країнами Європи. Також здійснена спроба визначити розвиток сучасної Німеччини, що свою міжнародну політику проводить у радикально змінених міжнародних умовах.
У 90-і роки ХХ століття Об'єднана Німеччина проводила свою зовнішню політику в радикально змінених міжнародних умовах. Вони обумовлені об'єднанням і значним посиленням німецької держави, порушенням колишньої рівноваги в Європейському співтоваристві, дезінтеґрацією СРСР, утворенням політичного вакууму в Центральній і Східній Європі. На думку багатьох політологів-фахівців з питань зовнішньої політики, Німеччина успішно скористалася цими сприятливими для себе умовами для переходу до нової зовнішньої політики, що адекватно відповідає її економічній потужності і зростаючому міжнародному політичному впливу [1, 2].
Останнє може істотно змінити не тільки долю європейського співтовариства, але й формування політичної карти світу в цілому. Це зазначають такі російські дослідники як О.О. Ахтамзян [3], Б.О. Шмельов [2], а також фахівець німецької сторони — М. Фішер [6]. Разом із тим певний науковий інтерес може становити і думка дослідників, які не належать до жодної із зацікавлених сторін. Це сприятиме більш об'єктивному аналізу зовнішньополітичних процесів Об'єднаної Німеччини. Саме таку думку ми й маємо на меті викласти в даній публікації.
Нова зовнішня політика Німеччини починає свій відлік у системі координат і цінностей колишньої ФРН — європейської інтеґрації, атлантизму, забезпечення європейської безпеки. Окрім того, Німеччина заявляє про збереження вірності союзам, організаціям, цінностям і зовнішньополітичній практиці, що визначала її поведінку в період до об'єднання. У той же час прослідковуються претензії Німеччини на лідерство у міжнародному співтоваристві та системі західних союзів і міжнародних організацій. Раніше членство в цих організаціях було для неї інструментом забезпечення рівноправності та мало формальний характер через обмеження, що накладалися суверенітетом [1]. Тепер Об'єднана Німеччина пов'язує з ними злам колишньої ієрархії відносин і своє владно-політичне посилення на міжнародній арені.
На початку 90-х років ХХ століття ФРН збільшує зовнішньополітичну активність у процесі відстоювання свого права на національну «нормальність» і міжнародну відповідальність. Це означає підведення риски під нацистським минулим, відмову від колишніх самообмежень і забезпечення оперативного простору для нової зовнішньої політики. У партнерів і союзників Німеччини ці процеси викликають суперечливі почуття. З одного боку, вони підтримують відмову Німеччини від продовження "їзди на підніжці", вимагаючи, щоб вона поставила свій потенціал на службу загальним цілям. З іншого боку, партнери і союзники побоюються, що узяття на себе Німеччиною великих зобов'язань і відповідальності зміцнить її позиції європейського лідера, але зашкодить їх власним інтересам [2]. Такі підозри посилюють недовіру до Німеччини і спонукують її партнерів по ЄС (у першу чергу Францію і Великобританію) проводити модернізовану політику рівноваги.
При проведенні нової зовнішньої політики Німеччина ефективно використовує свою економічну міць, значні фінансові ресурси, зростаючий вплив у міжнародних організаціях, свої можливості найбільшого кредитора держав, що реформуються, охоче узяту на себе роль «адвоката» країн Центральної та Східної Європи, СНД, Росії. У той же час, щоб не виявитися в ізоляції і використовувати західні структури як опору й інструмент легітимації своїх зовнішньополітичних дій, Німеччина змушена була враховувати наявність значного потенціалу недовіри до себе в зовнішньому світі [1-3].
Актуальність і новизна статті обумовлюється роллю і значенням об'єднаної Німеччини як важливої дієвої особи мінливого світу. Німеччина є світовою торговою державою, членом «сімки» високорозвинених індустріальних держав, провідною силою у новоствореному європейському фінансово-економічному і політичному союзі, впливовим членом європейських і трансатлантичних організацій, найважливішим партнером США по НАТО. Спираючись на цей потенціал і свою роль, що підсилилася на світовій арені, сучасна Німеччина з 1990 р. починає формувати нову зовнішню політику. Ця політика впливає на міжнародно-політичні та світогосподарські процеси.
Метою даної роботи є вивчення основи зовнішньої політики Німеччини в проблемно-хронологічних рамках, а також дослідження становлення, проблем і перспектив нової зовнішньої політики об'єднаної Німеччини і виявлення стійких тенденцій, що розвиваються в ній.
Хронологічні рамки нашого дослідження визначають напрямок аналізу явищ і тенденцій зовнішньої політики Німеччини. У той же час основна увага приділяється періоду з 1989р. по1999 р., який характеризується закінченням «холодної війни», об'єднанням Німеччини, переходом до постбіполярного світу.
Порушена нами проблема попередньо розглядалася в роботах таких дослідників, як А.А. Ахтамзян, І. Айгендорф, А. Барінг, І. Братчикова, Ч. Джеффері, А. Загорський, І. Кузьміна, Х. Кюнг, Д. Марш, Ю. Павлов, С. Погорєльська, П. Рудольф, А. Урбан, М. Фішер, Б. Шмельов та ін.
Нова зовнішня політика Німеччини 90-х років ХХ століття характеризується такими ознаками:
1. За своїм змістом нова зовнішня політика Німеччини має безумовно владно-політичний характер. Вона спрямована на посилення ролі Німеччини в системі західних союзів і міжнародних організацій і перетворення їх на інструмент свого зростаючого впливу на світову політику. Зовнішньополітичні прагнення і домагання Німеччини у випадку їхньої реалізації об'єктивно призведуть до становлення багатополярного світу при одночасному домінуванні німецького фактору в Європі [2].
2. Проблема нової зовнішньої політики Німеччини полягає в легітимації німецьких інтересів, що поки не акцентуються в умовах стійкої недовіри до Німеччини в зовнішньому світі, а також конкуренції, що супроводжує формування міжнародних відносин.
3. Щоб не залишитися в ізоляції, Німеччина вдається до витонченої тактики реалізації своїх інтересів і цілей. Її суть полягає в поступовості змін, маскуванні змісту нової зовнішньої політики шляхом підкреслення форм і принципів зовнішньополітичної діяльності, що склалися в системі політичних координат колишньої ФРН [2-3].
4. Оскільки успадковані від колишньої ФРН форми зовнішньополітичної діяльності несуть у собі певне обмежуюче начало, то нова зовнішня політика Німеччини починає розвиватися в умовах наростання протиріч між формами. Це веде до спроб німецької сторони змінити систему міжнародних відносин з метою реалізації владного-політичного змісту її зовнішньої політики. Такі прагнення прослідковуються, наприклад, у позиції Німеччини в галузі реформування міжнародних об'єднань і організацій, зокрема, ЄС, НАТО, ООН, ОБСЄ.
Основними напрямками зовнішньої політики Німеччини з 1991року є: 1) європейська інтеґрація, що розвивається на основі франко-германського союзу; 2) трансатлантичне партнерство, що припускає тісні союзницькі відносини зі США в рамках НАТО; 3) забезпечення європейської безпеки, що вимагає широкого співробітництва з Росією. Після об'єднання Німеччини, яке було основною метою німців, ситуація докорінно змінилася. Поділ країни і народу, обмеження суверенітету, що сприймалися німцями як плата за злочини націонал-соціалізму, були зняті.
Аналіз основних напрямків зовнішньої політики Німеччини з 1989 р. по 1999 р., надає можливість зробити наступні висновки:
1) європейська політика була і залишається вищим пріоритетом зовнішньополітичної діяльності Німеччини, питанням її долі. Розуміючи, що без підтримки Франції прогрес у європейському будівництві неможливий, німецькі канцлери усвідомлено і цілеспрямовано закладали основи примирення німців і французів. Германо-французькі відносини стали головним напрямком європейської політики ФРН. Більшість честолюбних проектів у ЄС було здійснено завдяки германо-французькому співробітництву [3,6].
З об'єднанням Німеччини європейська перспектива не втратила для німців своєї привабливості. Навпаки, європейський вимір став невід'ємною складовою німецьких інтересів.
Для того, щоб забезпечити перехід ЄС до валютно-економічного, а в перспективі і до політичного союзу, Німеччина пожертвувала твердою німецькою маркою на користь єдиної європейської валюти євро. Однак вона зробила це не для того, щоб програти. У цих умовах відбувся перехід Німеччини до нової політики в європейському напрямку. Її ціль на даному етапі полягає в тому, щоб привести у відповідність роль Німеччини в керуванні інтеґраційним процесом із німецьким внеском у цей процес і пов'язаним з ним ризиком.
У цих умовах європейський інтеґраційний процес став полем боротьби за владу й ідеї поміж Німеччиною, що усвідомила свою силу, і Францією, що не відмовилася від стримування німецького домінування. У ході цієї боротьби Франції довелося усвідомити обмеженість своїх можливостей із погляду збереження колишньої переваги.
Таким чином, Німеччині вдалося перенести на Європейський економічний і валютний союз організаційну модель, за допомогою якої вона домоглася успіху на національному рівні. Це стало важливим фактором політичного посилення Німеччини і дозволяє їй впливати на характер валютного союзу у своїх інтересах.
Більш того, Німеччина успішно подолала опір Франції розширенню ЄС на Схід і домоглася тим самим перенесення власних інтересів на загальноєвропейський рівень [3,7]. В умовах зростаючої присутності Німеччини в Центральній та Східній Європі тепер уже Франція прагне послідовно реалізовувати роль рівноправного партнера, що доповнюється роллю конкурента.
Взаємодія й обопільна зацікавленість Франції і Німеччини в успіху європроекту та пов'язаність однією долею потребує від них компромісів, зближення позицій у галузі європейського будівництва і нового визначення франко-германських відносин в змінених умовах.
У 90-і рр. ХХ ст. накопичився значний негативний потенціал у німецько-французьких відносинах. В основі взаємного охолодження сторін — неоднакове ставлення до різких змін співвідношення сил усередині ЄС. У той же час і Німеччина, і Франція мають потребу одне в одному. Співпраця з Парижем легітимізує дії Берліна в очах інших країн, що уважно спостерігають за тим, у якому напрямку рухається об'єднана Німеччина. У свою чергу Франція, спираючись на співробітництво з Німеччиною, може компенсувати зменшення своєї економічної ваги та її домагання на збереження за собою ролі великої держави стануть реалістичними. Разом із тим, як би не складалися німецько-французькі взаємини, малоймовірно, що Німеччина відмовиться від домагань на провідну роль в інтеґраційному процесі та пов'язані з цим переваги [2].
Але, усе-таки хоча німецько-французькі відносини розвиваються на суперечливій основі, сполучаючи співробітництво і протиборство, довіру і підозрілість сторін обопільна зацікавленість Франції і Німеччини в успіху европроекту, незважаючи на різні мотиви їхньої участі в європейській інтеґрації, є важливим чинником функціонування осі Берлін-Париж, а, отже, і забезпеченні стійкості фундаменту споруджуваної Європи. --PAGE_BREAK--
2) У німецько-американських відносинах у 90-х роках ХХ століття прослідковується складний і суперечливий процес відходу Німеччини від ролі молодшого партнера у взаєминах із США. Рольова функція ФРН у рамках німецько-американських відносин довгий час зводилася до поведінки в режимі об'єкта американської зовнішньої політики. В умовах «холодної війни» під впливом цієї політики ФРН із «улюбленої американської колонії» перетворилася на надійного союзника США, що володіє стійкими демократичними і політичними структурами, сильного в економічному і військовому відношенні [4, 2].
З 1990 року нова зовнішня політика Німеччини в американському напрямку відзначена тенденцією самоствердження. Її поступове розгортання пов'язано із сильними позиціями ЄС як торгово-економічного блоку, із уведенням євро, що має скласти конкуренцію американському долару, стати причиною трансформації ЄС у політичний союз, і, нарешті, із створенням спільної оборони як європейського полюсу в межах НАТО.
Спираючись на потенціал ЄС, німці й інші європейці не погоджуються з роллю США як єдиної наддержави і прагнуть рівноправності [4]. При цьому неприйняття домінування США сполучається із замилуванням господарськими і технологічними досягненнями американців, усвідомленням взаємозалежності та переплетеності європейської й американської економіки, а також із визнанням важливості присутності США в Європі. У цих умовах німці «по краплі видавлюють із себе» менталітет «улюбленої американської колонії» і молодшого партнера США, звільняючись від крайнощів проамериканізму й антиамериканізму. Якісні зрушення у взаєминах Німеччини й США вони вбачають у зосередженні зусиль усіх європейців і забезпеченні успіху европроекту на валютно-економічному, політичному й оборонному напрямках.
У той же час сприйняття західнонімецьким суспільством США було неоднозначним. Діалектика притягання і відштовхування визначала відносини сторін усі періоди їхнього розвитку: починаючи з окупаційного періоду і до обговорюваного періоду. Це положення підтверджується на основі аналізу факторів проамериканізму й антиамериканізму [4].
Спочатку в основі виникнення проамериканізму лежали фактори психоемоційного характеру. Важливу роль відігравало і німецьке почуття подяки США за допомогу Західній Німеччині у відбудовний період, під час блокади Західного Берліна і взагалі в період «холодної війни». Опора на США, з погляду проамериканістів, забезпечила ФРН безпеку й умови для досягнення одного з найвищих рівнів життя у світі.
Проамериканізм підкріплюється високими оцінками американської демократії, визнанням провідної ролі США в економіці, науці, бізнесі. Німці, що займають проамериканську позицію, бувають схильні до ідеалістичного завищення образу США [4]. У цілому німецький антиамериканізм має світоглядний характер і мирно співіснує з офіційною лояльністю до США. У той же час він може підсилюватися разом із наростанням об'єктивних протиріч між ФРН і США.
Оскільки єдина Німеччина міцно пов'язала свою долю з європейським проектом, то німецько-американські протиріччя виявилися вбудованими у загальноєвропейський контекст.
У формуванні рівноправних трансатлантичних відносин і поступовому звільненні Європи з-під американської опіки вирішального значення набувають три основних фактори: 1) створення валютного союзу, що неодмінно переросте в політичний; 2) формування європейської оборони як самостійного полюса в НАТО; 3) прихід до урядів європейських країн нової генерації політиків, що відкинули властивий колишнім поколінням менталітет протекторату США і не хочуть бути «фігурами на шахівниці американців». У той же час аналіз сьогоднішніх взаємин США, ФРН і Європи в політичній, оборонній і торгово-економічній сфері показав, що німці й інші європейці ще не ведуть критичний діалог із американцями на рівних. У зв'язку з цим самоствердження Європи в даний час виявляє тенденцію, до поступового збільшення. Її суть: зберігати зв'язок із США, не роблячи себе, однак, залежними від американців [4,7].
США і ФРН чітко позначили своє місце у світі, яке відповідає статусу єдиної в світі наддержави. З 90-х років ХХ століття домінування США конфронтує з багатополярним світом, що формується, і міжнародними відносинами в рамках існуючих організацій. У цьому контексті факт перебування США в ролі єдиної наддержави часом сприймається німцями й іншими європейцями як виклик, що пов'язується з наслідками непередбаченої поведінки наддержави в умовах відсутності на світовій арені системи стримувань і противаг.
3) Ставлення Німеччини до Росії обумовлюється основними цілями її нової зовнішньої політики. Німеччина нарощує свою зовнішньополітичну активність у виключно сприятливих міжнародних умовах, що стали результатом перемоги Заходу в «холодній війні», і виключає повернення до колишнього світоустрою, коли усі відповідальні рішення знаходилися в компетенції двох ядерних наддержав. Ця позиція впливає на сприйняття Німеччиною Росії як правонаступника СРСР. Відповідно до нього Росія, незважаючи на свою слабкість, може швидко відновити сили, як це вона продемонструвала після першої і другий світових воєн, і спробувати змінити сприятливий для Німеччини статус-кво. Ці побоювання фіксують німецькі засоби масової інформації, що дорікають Росії в небажанні змиритися із втратою імперії, у домаганнях на гегемонію на пострадянському просторі, на особливу роль у вирішенні міжнародних проблем тощо. Така перспектива реанімує більш ніж столітній традиціоналістський підхід Німеччини до Росії, у основі якого — неприйняття геополітичного гіганта на Сході і плани його розчленовування і розтрощення [5, 7].
Фактично з 1991 року Німеччина проводить політику закріплення за собою переваг, що виникли в умовах слабкості Росії. Це виявляється в підтримці німецькою стороною розширення НАТО на Схід, у політиці Німеччини на Балканах та країнах Центральної та Східної Європи, у її протидії інтеґраційним процесам на пострадянському просторі та підтримці сепаратизму на території РФ під виглядом відстоювання прав людини в Чечні. Використовуючи економічні важелі, Німеччина намагається нейтралізувати зусилля Росії з відстоювання своєї позиції на міжнародній арені і нав'язати їй стереотип поведінки, що влаштовує Захід [5].
У рамках цієї політики прослідковується тенденція контролювати відновлення стабільності Росії, щоб утримувати його в прийнятних межах. Про це свідчить роль Німеччини в борговому поневолюванні та «реформуванні» Росії, ставленні до Російської Федерації як до периферії Заходу в міжнародній системі поділу праці, відсутність серйозних німецьких інвестицій у російську економіку.
Раніше, щоб забезпечити об'єднання країни і швидкий вивід російських військ із території колишньої НДР, ФРН не скупилася на щедрі та легкі кредити, що поневолювали Росію. Тепер, після об'єднання, Німеччина виступає на користь маловитратного варіанту відносин із Москвою. Це вимагає від Росії більшої самостійності, відповідальності та прагнення до самодопомоги [6].
У цій ситуації від російської сторони очікується проведення гнучкої та зваженої політики, щоб, уникаючи політичної конфронтації з Німеччиною, максимально використовувати її об'єктивну незацікавленість у консервації економічної та політичної нестабільності в Росії з метою створення умов для виправлення ситуації з урахуванням російських національно-державних інтересів.
Таким чином, німецько-російські протиріччя обумовлюються розбіжністю інтересів Німеччини і Росії в Центральній та Східній Європі, на Балканах, у нових незалежних державах на пострадянському просторі, відмінністю позицій у питанні про розширення НАТО на Сході.
Висновки
Нова зовнішня політика Німеччини у 90-х роках ХХ століття об'єктивно сприяє встановленню багатополярного світу й у цьому сенсі вона відповідає інтересам Росії. Разом із тим претензії Німеччини на провідну роль у Євросоюзі та її спроби перевести свої інтереси до рангу загальноєвропейських, створюють ситуацію у якій Німеччина може скористатися потенціалом ЄС для проведення політики, що зашкодить інтересам Росії. Ця лінія вже прослідковується в Калінінградській області, у країнах ЦВЕ, Балтії, на Балканах, на пострадянському просторі, де Німеччина використовує базу ЄС для просування своїх інтересів. Щоб не допустити такого розвитку подій чи хоча б обмежити його, видається доцільним продумати комплекс заходів стосовно можливостей використання в зовнішній політиці Росії елементів політики рівноваги. Одним з таких заходів може стати акцент на двосторонні відносини з провідними європейськими партнерами Німеччини, у першу чергу Англією і Францією, що вдаються до політики рівноваги для того, щоб контролювати вплив Німеччини на Євросоюз.
Оскільки частина політичної еліти США, як і раніше, розглядає Росію як фактор консолідації сил Заходу і зміцнення атлантизму на шкоду європеїзму, то російська сторона може скористатися протиріччями між США і прагнучої до самоствердження Європою для проведення політики рівноваги у трикутнику Європа-США-Росія. Простір для маневру буде збільшуватися в міру зміцнення Росією свого економічного, оборонного потенціалу.
Впливовими факторами, що обмежують реалізацію нової німецької зовнішньої політики на російському напрямку, можуть бути, наприклад, глобалізація економічного життя, що обумовлює взаємозалежність економік різних країн; певна автономність інтересів національного капіталу стосовно зовнішньої політики своєї країни; зовнішні зв'язки транснаціональних корпорацій, що набувають самостійного характеру; американо-європейські й американо-німецькі протиріччя, що спонукують протилежні сторони використовувати у своїх інтересах фактор Росії; відродження елементів політики рівноваги в рамках ЄС.
Партнери і союзники Німеччини виявляють суперечливі почуття, спостерігаючи за виходом німецької зовнішньої політики на оперативний простір. З одного боку, вони підтримують відмову Німеччини від колишніх самообмежень, вимагаючи, щоб вона поставила свій потенціал на службу західному співтовариству. З іншого боку — побоюються зміцнення позицій Німеччини як європейського лідера на шкоду своїм власним інтересам. Такі підозри підсилюють недовіру до Німеччини і спонукають її партнерів по ЄС (у першу чергу Францію і Великобританію) проводити модернізовану політику рівноваги і залишати питання про національну «нормальність» відкритим.
Література:
1. Рудольф П. Основные направления внешней политики ФРГ // Проблемы внешней и оборонной политики (сборник статей) — М.: РИСИ, 1994.- С. 62-87.
2. Шмелев Б.А. Отношение Запада к политике России в ближнем зарубежье. — М.: РИСИ, 1995. — С. 91-118.
3. Ахтамзян А.А. Объединение Германии: десять лет спустя // Эхо планеты. — 1990.- № 40.
4. Павлов Ю.М. Американо-германские отношения: партнерство и соперничество. — М.: РИСИ, 1997. — С. 345-375.
5. Джеффери Ч. Германо-российское партнерство после объединения Германии. — М.: РИСИ, 2000. — С.237-259.
6. Фишер М. Внешняя политика Германии на рубеже ХХ-ХХI веков. Пер. с нем. Грузина П. Е. — СПб., 1998. — С. 25-168.
7. Братчиков И. Б. Внешняя политика ФРГ на пороге XXI в. — М.: РИСИ, 2000.