Російська держава в період кризи кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.
Зміст
Вступ
Розділ І. Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ –ХVІІ століть.
І.1. Перша польсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.
Розділ ІІ. Початок масового народного руху в Росії.
ІІ.1. Друга польсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави.
Розділ ІІІ. Патріотичний підйом та розгортання національно-визвольного руху російського народу.
ІІІ.1 Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський.
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Вступ
Процес об'єднання російських земель навколо Москви завершився наприкінці XV століттяутвореннямєдиної Російської держави. Подолання феодальної роздробленості дало можливість росіянамскинути монголо-татарське ярмо й відродити незалежнудержаву. Монгольська влада потерпіла поразку, Золота Орда розпалася.
В XVI століттіРосія пережила економічний розквіт і добиласявеликих зовнішньополітичних успіхів. За правління Івана Грозногоросійські війська приєднали Казанське й Астраханське ханства й зміцнилися в НижньомуПоволжя. Єрмак з козаками розгромив хана Кучумав Зауральїй поклав початок приєднанню Сибірудо Росії. У ходікровопролитноїЛівонськоївійни Російська держава зайняларядморських портів у Прибалтиці й заснувала "нарвськемореплавання", що зв'язало країну із Західною Європою по найкоротших морських шляхах. Але війна за Балтику скінчилася поразкою. Росія втратила всізавоювання в Лівонії.
На початку XVII століттяРосійськадержававступила в смугу економічного занепаду, внутрішніх розбратів і військовихневдач. Прийшов Смутний час, який втяг народ у безодню нещасть. Держава пережила національну катастрофу. Вона стояло на грані розпаду. Внутрішній конфлікт підірвав силивеличезної держави. Вороги захопили найбільшіприкордонні фортеці країни — Смоленськ і Новгород, а потім зайнялиМоскву. Нещастя породили широкий народний рух. У важкий час виявилисякращі риси російського народу — його стійкість, мужність, безмежна відданість Батьківщині, готовністьзаради неї жертвувати життям. У годинусмертельної небезпеки народні маси всталина захистсвоєї країни й відстояли її незалежність.
Дослідження патріотичних почуттів, народного духу, відданості батьківщині за надзвичайно важких обставин інтервенції, зрад та інтриг завжди є актуальною темою для дослідження. Саме ця сторінка історії Росії показує, що далеко не все вирішують королі, царі та полководці, в даному випадку народ відіграв вирішальну роль у визволенні своєї держави від іноземних загарбників, виявивши свою стійкість, відданість справі і любов до рідної землі.
Головною метою дипломної роботи є дослідження історії Росії періоду «смутних часів» та аналіз історичних подій які відбулися в даний період. Для досягнення поставленої мети, слід вирішити наступні завдання:
вивчити передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть;
дослідити початок, розгортання та наслідки першої польсько-шляхетської інтервенції для російського народу та роль Лжедмитрія І в цих подіях;
окреслити початок піднесення масового народного руху в Росії;
визначити передумови та хід другої польсько-литовської та шведської інтервенції;
відслідкувати кризові явища та процеси що призвели до занепаду державних інституцій російського царства
розглянути розгортання національно-визвольного руху російського народу;
висвітлити боротьбу першого та другого ополчення з іноземними загарбниками;
з'ясувати роль Іллі Мініна та Дмитрія Пожарського в справі організації всенародного ополчення і визволення Російської держави від інтервентів.
Об'єктом дослідження є Московська держава на рубежі ХVІ – ХVІІ століть.
Предметом дослідження є криза Московської держави, іноземна інтервенція та визвольна боротьба російського народу в даний період.
Методологічну основу дослідження складають загальні принципи логіки, історизму та об’єктивності, система загальних науково–дослідницьких методів системного та структурно–функціонального аналізу, а також історичний, логічний, порівняльні методи.
Наукова новизна даної роботи визначає, насамперед, новий підхід до дослідження з врахуванням нового погляду на минуле Російської держави, що дозволило відійти від панівної в радянській історіографії схеми показів проблеми.
Теоретична і практична цінність полягає, в тому, що матеріали даної роботи можуть бути використані істориками, військовими у подальшій науковій і практичній розробці проблем з історії Росії та СРСР, а також при опрацюванні нормативних курсів з історії слов’янських народів, і спеціальних курсів з військової історії та міжнародних відносин.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від смерті царя Івана Грозного (1584 р.) до середини другого десятиріччя ХVІІ століття.
Серед провідних науковців, які досліджували тему, обрану для дипломної роботи, слід відзначити Скриннікова Р.Г. Йому належить чимало праць саме з дослідження Московської держави в період «смутного часу». В праці «Борис Годунов» автор подає відомості про походження роду цього історичного діяча, дає характеристику його правління, розкриває передумови кризи російської держави, дає оцінку його політики та окреслює наслідки його царювання. Ця праця в першу чергу являє цінність в тому плані, що в ній детально досліджено всі сторони і аспекти внутрішньої політики цього царя та наслідки його анти селянської політики, що в кінцевому результаті призвело до їх виступів і селянської війни під проводом Івана Болотнікова.
У своїй монографії «Россия на кануне „смутного времени“ автор визначає передумови кризи Російської держави кінця ХVІ ст., змальовує головні історичні події цього періоду, суспільні зміни, економічні перетворення, народне невдоволення тодішньою царською політикою і дає опис часу царювання Федора Івановича та Бориса Годунова.
Наступною його працею з дослідження даного питання є монографія „Россия в начале ХVІІ в. “Смута». У вступі автор дає історіографічний опис з даної проблеми, описує те, як змінювалися погляди на дослідження цього періоду в деяких авторів, які займалися дослідженням цієї теми. Автор описує події початку ХVІІ ст., характеризує становище народних мас Московської держави, економічне та політичне становище країни. Виділяє кризові явища в російському суспільстві, в хронологічній послідовності викладає головні події цього періоду і дає їм власну оцінку. Основну увагу Скринніков зокрема приділяє дослідженню становища народу, в першу чергу селянам, холопам та козакам.
Ще однією працею Скриннікова Р.Г. є його монографія «Смута в России в начале ХVІІ в. Иван Болотников». В цій книзі автор не висвітлює передумови та причини кризи Російської держави на початку ХVІІ ст., а одразу переходить до огляду головних подій. Дана праця складається з вступу одинадцяти глав і висновку. Зокрема основну частину твору автор починає з воцаріння Лжедмитрія І, далі характеризує період його правління, потім розповідає про його загибель і вступ на престол Василія Шуйського. Значну увагу приділяє селянській війні під проводом Івана Болотнікова і її перебігу. Цінним в цій праці є те, що автор багато уваги приділяє народним настроям, тим думкам і ідеям, які були домінуючими на той час.
Скринніков Р.Г. є також автором такої праці, як «Василий Шуйский». Це порівняно нова монографія випущена у 2002 році. В цій праці автор дослідив весь період життя і правління Василія Шуйського. Зокрема свою працю автор розпочав з дослідження генеологічного дерева царя, а також описав діяльність Василія Шуйського до початку його царювання. Сам же період царювання тісно переплетений з подіями «смутного часу» і є дуже цінною інформацією при вивченні даної теми. Свою працю Скринніков Р.Г. довів до останніх днів життя цієї історичної постаті.
В монографії "Самозванцы в России в начале ХVII в. Григорий Отрепьев" Скринніков Р.Г. змальовує життєвий шлях Григорія Отрєп'єва. Спершу автор досліджує його рід, а далі розповідає про його життєвий шлях аж до смерті. Ця праця є дуже важливою для даного дослідження, в тому плані що вона дає змогу краще розібратися в появі першого самозванця, в тому що саме спонукало його до тих чи інших дій і яку роль він відіграв в історії даного періоду.--PAGE_BREAK--
Що стосується народних виступів на початку ХVIIст. то тут слід виділити такого автора як Смірнова І.І. і дві його монографії: «Востание Болотникова 1606–1607» та «Краткий очерк истории востания Болотникова». Надзвичайно ґрунтовною є зокрема перша праця в якій детально характеризуються передумови та причини повстання, його початок та перебіг, детально описаний кожен етап повстання до його розгрому. Проте даний твір дуже переобтяжений фактичним матеріалом, і другорядними подіями, що робить його важким для засвоєння. Інша монографія з дослідження повстання Болотнікова «Краткий очерк истории востания Болотникова», є скороченим варіантом попереднього твору. В ньому чітко сформульований фактичний матеріал, випущені другорядні події та факти, що робить даний твір легшим для опрацювання. Тут також змальовані головні події повстання, вміщена характеристика І. Болотнікова як особистості, подаються думки автора про наслідки повстання для подальшої долі Московської держави.
Ще одним ним дослідником народних виступів початку ХVIIст. є Буганов В.І. У своїй монографії «Крестьянская война в России начала ХVII века» він також висвітлює передумови та причини народного невдоволення, коротко змальовує антифеодальні рухи в кінці ХVIст. від чого переходить до селянської війни під проводом Івана Болотнікова. Навідміну від Смірнова І.І., Буганов В.І. доводить заключний етап селянської війни аж до перших років царювання Михайла Федоровича Романова, обґрунтовуючи це активною участю селян та бідноти в першому та другому ополченні і подальшими акціями невдоволення.
Однією з найбільш цікавих праць по вивченні «смутного часу» є праця Морозової Л.Є. «Смутное время в России». Вона цінна перш за все тим, що в ній подано короткий зміст першоджерел, автори яких були свідками тих подій і виклали їх у повістях та сказаннях. Зокрема там вміщено «Повесть о чесном житии царя и великого князя Федора Иоановича» написаної патріархом Іовом в 1598 р. Наступним джерелом є «Сказание о Гришке Отрепьеве», яке написане в період правління В. Шуйського, автор і точна дата написання якого не відома. Далі вміщено «Историю в память сущим» Авраамія Паліцина в якій говоритися про Боже покарання яке спустилось на Московську державу за гріхи всіх людей. Описуються події від смерті Івана Грозного до другої польсько-литовської інтервенції включно. Також Морозова Л.Є. вмістила у своїй праці «Новую повесть о преславном Росийском царстве и великом государстве Московском» та «Плач о пленении и о конечном разорении Моссковского государства», які по суті не є історичними творами, так як в них не вміщено опису подій того періоду. Проте в них вміщені заклики до боротьби російського народу з інтервентами, що певним чином вплинуло на подальший перебіг подій. Ще одним важливим джерелом є «Сказание Авраамия Палицына» в якому здебільшого розповідається про боротьбу Троїце-Сергієвого монастиря поляками.
Узагальнюючою працею з історії «смутного часу» є монографія Валішевського К. «Смутное время». Автор проводить цікаві паралелі між політичним життям Росії і Польщі; в своїх висновках він торкається як однієї так і іншої країни, відзначаючи, як неоднаково вплинула смута на їх подальшу історію. Подає опис подій в Московській державі в тісному переплетенні з подіями в Польській державі. Дана праця є ґрунтовним описом подій кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. в Московському царстві.
Також слід відзначити і таких авторів як Шішов А., Осіпов К., Оськін Г. і Карасьов А. Ці автори в своїх працях, зокрема, провідну роль в звільненні Московської держави від іноземних інтервентів, відводять керівникам другого ополчення Кузьмі Мініну і Дмитрію Пожарському. Автори показують їх внесок в організацію ополчення, їхні управлінські здібності, авторитет серед народних мас і, звісно, їх вирішальну роль в самій боротьбі з загарбниками. Автори високо оцінюють цих історичних діячів, які взяли відповідальність за долю країни на себе і повністю виправдали народну довіру, цим самим увіковічнивши свої імена та заслуги в історії Росії назавжди.
Характеризуючи публікації, які стосуються даної теми, то тут знову ж потрібно відзначити Скриннікова Р.Г. і його статті "Смута в Русском государстве", "Спорные проблемы востания Болотникова", "В то смутное время…", "Народные выступления в 1602-1603 годах", Воробйова Б. "Кем же был Лжедмитрий?", Лаврентьєва А. "Смерть пришла майским утром", Фролова Б.П. "Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг.", які висвітлюють найбільш значущі події Смутного часу.
Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та джерел і додатків.
Розділ І. Передумови та причини кризи російської державності на рубежі ХVІ – ХVІІ століть
На початку XVIIсторіччя Російськацентралізованадержавапереживала винятково важкі часи. У ці роки надзвичайно загострилася боротьба селян і холопів проти феодальноїексплуатації, у цю боротьбу були включенівсіх верстви населення, коли господарсько-економічна криза, голод і неврожаї, здавалося, зовсімзнесилили молоду державу, що усього лише за кілька десятиліть до цього дивувала й лякала Європу надзвичайно швидким ростомсвоєї могутності. У ці роки над російською землею знову нависластрашна загрозаіноземної навали й знову з боку Заходу, з боку польських феодалів, великихі дрібнихмагнатів і шляхти.
В чорні роки татаро-монгольського ярма німецькі рицарі, польські й литовські пани й магнати, плекаючи мрію про перетворення російських земель у свою провінцію, робилирозбійницькі походи, вступаючи в союзиодин з одним і навіть із татарськими ханами. Російський народ у важких битвах відбивав ці вторгнення.
Саме потребасамооборони від турків, монголів, німців і інших прискорилипроцес утворенняРосійської централізованої держави. Цядержавабула багатонаціональною, змішаною, що складаласьз декількохнародностей. Така держава могла утворитися при наявності однієї, політично більшрозвиненоїнародності, навколо якої гуртувалися всіінші. У Росії цю роль зіграла російська народність. Оформлення централізованої феодальної держави, що супроводжувалося рішучою боротьбою зпережитками феодальної роздробленості, що знайшла своє яскравевираженняв жорстокій боротьбі самодержавства Івана IV (додаток 1) збоярщиною, відноситьсядо другої половини XVI сторіччя.
Зовсімприродно, що цейісторично прогресивний процес викликав скажений опір як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів об'єднання й посилення Російської держави.
Засилання шпигунів і агентів, блокади, підкупи, заколоти, змови, убивства, схованай відкрита інтервенція й військовінапади — усебуло пущено в хід, щоб призупинити цей рухуперед, щоб послабити Російськудержавуу важкі-роки її творення. А цих зовнішніх ворогів було чимало. Кримські хани за якими стояв турецький султан, шведські феодали, лівонськірицарі, польські й литовські пани, давні й люті вороги — німецькі лицарі й шукачі легкої наживи, що виступають то самостійно, то як найманці, численні німецькі государі на чолі знімецькимімператором.
Під час татаро-монгольського панування польським і литовським феодалам удалося захопити частину російських земель. Після ліквідації татарського панування перед Російською державою посталозавданнявозз'єднання зістарими російськими землями Смоленщини, Сіверськоюземлею, що входили колись до складу Київської Русі. Це історично прогресивне прагнення зіштовхнулосязіспробами західних сусідів не тільки удержатиу своїх руках російські землі, не тільки призупинити подальший рісті посилення Російської держави, але й захопити ще нові території, проникнути ще глибше, відкинувши росіян, не допустивши її економічного й політичного об'єднання. Отчому протягом одноготільки XVI сторіччя Російській державі довелосявеститривійни зіШвецією й шістьвоєнзЛитвою, Лівонією й Польщею, так що на одинмирний рік доводивсяодинрік війни.
Особливо завзятаборотьба, що вимагала великої напруженості всіх сил, розгорілася за вихід до Балтійського моря. Цар Іван IV Грозний прекрасно розумів, що розвиток Російської держави неможливий, поки країна не має виходу до морських шляхів, поки Литва, Лівонія й Швеція можуть блокувати російську територію, не допускаючині економічних, ні політичних, ні культурних зв'язківіз країнами Західної Європи. Лівонськавійна, яка розпочаласьв 1558 р., велась проти потужноїкоаліції — Литви, Лівонії, Швеції й Польщі, в умовах найжорстокішої й завзятоїборотьби усередині країни збоярськими змовами й зрадами, спрямованимина ослаблення самодержавства й відновленняпорядків періоду феодальної роздробленості, закінчилася встановленнямперемир'я в 1582р. зПольщею й в 1583р. зіШвецією. ІвановіIV довелосявідмовитися від завойованої нимспершу Лівонії й віддати Швеції старі російські міста — Ям, Копорьє й Івангород. Але не досяг успіху в цій війні й польський корольСтефанБаторій, задуми якого про завоювання всієїМосковської держави й перетворенніїї в провінцію феодальної Польщі розбилися об стіни древнього Пскова. продолжение
--PAGE_BREAK--
Серед титулованої знаті найшлосячимало зрадників які свої власні інтереси ставили вище національних, вступали в таємні зносини зворогами Російської держави, зпольськими й литовськими феодалами, лівонськимирицарями, підготовлюючи реакційні змови усередині країни.
Але із цієї боротьби до кінця царювання Івана ГрозногоРосійськадержававийшла економічно сильно ослабленою. Звичайно, Лівонськавійна, що тяглася більшедвадцятироків, вимагала величезних затрат і серйозно виснажилаекономічні, фінансові й людські ресурси країни. Набіг кримського хана навесні 1571 р., що розоряв усена своєму шляхувід кордонудо самої Москви, що була спалена, за винятком Кремля, ще більшеускладнив положення. Але ці зовнішні причини саміпо собі не викликалиекономічної кризи 70- 80-хрр., хоча й сприяли її загостренню.
Організацією опричнини Іван IV насамперед прагнув зміцнити самодержавство, централізовануМосковську державу, остаточно ліквідувати пережитки феодальної роздробленості, підірвати економічну й політичну міць колишніх князів, не титулованих бояр і взагалі великих привілейованих землевласників. І ці завданняопричнина виконала як шляхом перетасування земель, так і фізичним винищенням найбільш могутніх князівських і боярських родів, замішаниху різних інтригах. У такий спосіб опричнина зіграла свою позитивну роль, хоча й принесла страх і розруху в суспільство.
Каральні експедиції Івана Грозногопроти Новгорода, Твері, Пскова, де, нібито, готуваласязрада, супроводжувалися масовими стратами й катуваннями, під час яких загинуло багато тисяч жителівй, конфісковано їхнє майно та ін. Жорстокому спустошенню, уже з метою особистоїнаживи, піддавали опричники й сільські місцевості: селянські двори були спалені, самих селян грабували, убивали, мучили.
Невдоволення опричниною в широких верствах населення, необхідність об'єднання перед зовнішньою небезпекою всіх землевласників, в умовах, коли опричнина вже виконала своє основне завдання, привелов 1572р. до її офіційної ліквідації. Але політика зміцненняцентралізованої держави й придушення опору боярщини тривала.
Разом зтим у другій половині XVI ст. помітніуспіхи можна відзначити в розвитку міст, зокрема ремісничого виробництва, що працювало на місцевий ринок. Торгівля набрала великих розмірів, і в багатьох містах було по декілька, а іноді й більше1000 торговельнихприміщень. Особливо великим торговим центром, що зв'язує всі місцеві ринки, була Москва.
Одночасно ростей група експлуатованих «чорних» міських людей. При сильно зростаючомуекономічномуй політичномузначенні торговельногокласу, що підтримував самодержавство в боротьбі зфеодальною роздробленістю, у містах загострюється боротьба між вищим купецтвом і біднотою.
Соціальна диференціація, хоча й у зародковому стані, відзначаєтьсяй у селі, де, з одного боку, зустрічаються тепер розбагатілі селяни, щопоповнювали поступово ряди купецтва, а зіншої, ростешар селян-бідняків.
Землевласники, змушені(в умовах розпаду натурального господарства) пристосовуватися до товарно-грошових відносин, що розвиваються, і маючи потребу в грошах, надзвичайно підсилюютьнатискна селян. Опираючисьна грубе насильство, вони жадають від залежних селян і грошей, і продуктів, і панщинніповинності, не зупиняючись перед абсолютним розоренням селян.
Селяни, змушені були віддавати тепер, в 70-тіроки, за одинрік стільки, скількиранішевони виплачували протягом десятироків.
Отчому саме в ці роки так посилюєтьсявтеча селян і дрібнихпосадськихлюдей на окраїни, у Поволжяй у придонськийстеп. А на Донівіддавна поступово збиравсявільний люд, що живрізними промислами, торгівлею й війною. Вони одержалиназву «козаки» тобто вільні люди, і протягом XVI ст. безупинно поповнювалися селянами й холопами, що тікали на Дон від неймовірного феодального гніту.
Московський уряд боровся із втечамиселян до козаків, але одночасно змушений був користуватися допомогою козаків при відбиттітатарських набігів, виплачуючи їмза це платню, постачаючи боєприпасами й хлібом.
Запустіння центральних областейдержави до 80-х роках набрало катастрофічних розмірів. У Московському повіті залишилосятільки 25% житловихселянських дворів, у Новгородській областіпустувало до 92%. По всій державі до 40% орної землі не оброблялося. А втечаселян посилювалась усе більшей більше, тому що ті селяни які залишались змушені були платитивсі податки, виконувати всіповинності за збіглих. Ці неймовірні повинності розоряли селян і посадських, що в кінцевому підсумку підривало й господарствофеодальних поміщиків.
Після смерті Івана Грозного(1584 р.) становищев країні різко загострилося. На престол вступив його син Федір, зовсімнездатнийуправлятитакою величезною державою, та ще й в умовах важкої господарськоїкризи й селянської війни, що насувалася, проти феодальноїексплуатації.
Знову посилилася боротьба й усередині панівного класу феодальних землевласників. Князі й бояри, що униклитерору опричнини, природно, вирішили, що тепер настала слушна мить, скориставшисьслабістю нового царя, взяти реванш, відновити свою колишню могутність, повернути втраченупри Грозному політичну владу.
Проти цьогоповинне було виступити дворянство, яке набуло настільки великого значення за попереднього царювання, на своїх плечах перенісши боротьбу зреакційною боярщиною за зміцненнясамодержавства, зазнавши великих втратв лівонськійвійні й закономірно не бажало поступитисякому-небудьзавойованимиекономічними й політичними позиціями. Більшетого, дворянство всіляко прагнуло до ще більшого зміцненняй розширеннясвого панування.
Одночасно проти домагань князівсько-боярської групи (Шуйські, Мстиславській інші) виступили й окремі великі не титуловані боярські роди, що особливо посилились в умовах опричнини (Годунов, Бєльський), хоча й між ними самими йшла боротьба за владу. Дварази, наприклад, піднімав заколот Бєльський, намагаючись звести на престол малолітнього царевича Дмитрія, сина Грозного від його останньої дружини.
Серед всіх цих політичних вождів боярства безумовно виділявся не тільки своїм властолюбством, але й розумом і державними задаткамиБорис Годунов (додаток 2), брат дружиницаря Федора, одинз найближчих помічників Грозного в останні роки його життя, який користувався підтримкою прихильників сильної централізованої держави й насамперед дворянства, що фактично управлялодержавою при слабкому цареві Федорові.
Цілим рядом заходів Годуновувдалося послабити господарськукризу. Частина поміщицької землі була звільнена від сплати податі, землі, відібранів політичних супротивників, Годуновроздавав дворянству, порожні землі й значна кількість державних земель "безоброчно" перейшлив руки дворян.
Продовжуючи лінію Івана Грозного, Годуноввідсторонявзнать й усіляко висував "худорідних", охороняючи в цілому інтереси служивих і посадськихлюдей, соціальну опору самодержавства.
Вдала війна зіШвецією, у результаті якої були повернуті російські міста Ям, Копорьє, Івангород і Корела, відсіч, дана кримським татарам, перемир'я зПольщею, пожвавлення торговельнихзв'язківіз Західною Європою — забезпечили Годуновупідтримку з боку московського купецтва.
Все це дало підставусучасникам одностайно відзначати, що при царі Федорі й правлінніГодуноваекономічнийі взагалі внутрішній станРосійської держави значно покращився. Однак за цим зовнішнім заспокоєнням багато хто не помічав найсильнішого загострення класових протиріч, неминуче вівшого до повстання пригноблених мас проти своїхексплуататорів.
Дворянська політика Бориса Годунова (додаток 3), особливо після обрання його царем, по смерті в 1598р. Федора Івановича, одержаласвоє вираженняне тільки в розгромі найбільшихкнязівських і боярських родів (Шуйських, Мстиславських, Бєльських, Романових, Черкаськихі інших), у відновленністосовно них політики терору, роздачі дворянству величезного земельного фонду, у звільненнідворянських маєтків від податків, зміцненніполітичного положенняслуживих людей, але і в тих заходах, які були спрямованісвоїм вістрям проти селянства, з метою його остаточного покріпачення. продолжение
--PAGE_BREAK--
До кінця XVI ст. оброчніповинності селян виросли майже в трирази, а кращі їхні землі й косовиці експлуатувались поміщиками. Феодальні землевласники захоплювали селянське майно, грабували й мучили селян. Біглихселян насильно повертали назад за допомогою поліцейського апарату.
Указами про заповітні роки, по суті знищувались права селянського виходу, складання писарськихкниг, що закріплювали тяглихлюдей за тими власниками, на землях яких вони сиділи, указами 1597р. про розшук біглихселян і про «добровільних» і кабальних холопів, всіма цими законодавчими заходами державна владав інтересах дворян-поміщиків сприяла тому покріпаченню селян, основним джерелом якого був позаекономічний примус землевласників і початок якого збігається зрозвитком феодальних відносин.
Звичайно, і «вільні люди», перетворюванів кабальних холопів, і залежні селяни, що розоряються, перетворені в кріпаків і жорстокі знущання, що зазнавались, від своїх поміщиків, то тут, то там піднімалися на боротьбу зісвоїми гнобителями. У дев'яностих роках XVI в., у відповідь на найсильніше посилення феодальноїексплуатації й гніту, ростечисло селянських виступів і повстань.
Положенняще більшепогіршилося, коли в 1601-1603 р., у результаті масового зубожіння селян, запустіння центральних районів, катастрофічного зменшення посівної площі, — країну вразивстрашний голод.
За свідченням сучасників, в одній Москві загинуло від голоду 127 тис. чоловік. Це важке нещастя було ще більше посилене поміщиками, які стали виганяти селян, щоб не годувати їх, але відпускних грамот, однак, не видавали. Внаслідок голоду збільшилося й число кабальних холопів, що давали запис-зобовязаність довічної роботи.
Голод 1601-1603р. викликаву країні спершу велику дорожнечу, а потім і народні протести. Бояри, купці й монастирі використовувалиголод для особистогозбагачення, штучно підвищуючи ціни. Боярство, ворожеБорисовіГодунову, намагалося направити проти нього народний гнів і поширювалослухи, начебто голод посланий богом як покарання Борисовіза те, що він вбив, щоб захопити царський престол, царевича Дмитрія, що загинув в 1591р. в Угличіпри невиясненихобставинах.
Гнаніголодом, селяни й холопи юрбами бродили по країні, нападаючи на поміщиків і купців. Поступово вони організовувалися в збройнізагони, діяльність яких у зв'язку із загальнимростомселянських хвилювань ставала усе більшенебезпечною для кріпосницької держави. Тому урядБориса Годуновазмушенийбув піти на тимчасовескасування указу про заборону «виходу» і опублікував указ, відповідно до якогохолопи, вигнані під час голоду своїми панами, ставали вільнимив Наказі холопногосуду й, таким чином, дворяни втрачалисвої права на цих холопів. Але всі ці півзаходи, з одного боку, тільки дратували дворянство, особливо провінційне, а зіншого, нічого істотно не мінялив положенніселян і холопів, не могли зупинити й послабити збурювання, що наростало, селянських мас і запобігти селянській війні. Початком її можна вважативиступ селян, холопів і козаків під проводом Хлопка Косолапа, котрий підійшов зісвоїм загоном до самої Москви.
Борис вислав проти загону Косолапа боярина Івана Басманова, але Хлопкорозбив царське військо. ЦарськийвоєводаБасмановбув убитий. Тільки з великими труднощами вдалось придушити повстання. Царські воєводи повісили на деревах під Москвою багатьох узятих у полон селян і холопів, бажаючи злякати незадоволених. Метисвоєївони не досягли: навпаки, невдоволення знедоленого селянства підсилилося.
Боярство уважно стежило за подіями, що розгортаються, вичікуючи зручний момент, щоб виступити проти Годунова, відтіснити дворянство й відновити втрачені привілеї. Це викликало тривогу удворянства, що підтримувало Годуновапроти боярства й одночасно було готове об'єднатися звеликими феодалами для боротьби із селянством.
До повсталого селянства приєднувалися як союзники міщани, яких експлуатувала посадськаверхівка, і козацтво, що безупинно рослоза рахунок тих же селян, холопів і тяглих, що відстоювали свою волювід феодально-кріпосницького поневолення.
Дрібнийслуживий люд, що придушується й експлуатується столичним і великим провінційним дворянством, що направлялосвої зусилля на те, щоб ухилитись від служби, теж примикав до цього антифеодального табору.
Рухселянства й міської бідноти, до яких приєдналося донське козацтво, широко розповсюдився на Сіверщині, тобто саме в області, що граничитьіз Польщею, і переріс в повстання, спрямованепроти феодально-кріпосницького гніту.
Перша польсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.
ШляхетськаПольща й папа Римськийпильно спостерігали за подіями, що відбувалисяв Московській державі, очікуючи того моменту, коли можна буде вторгнутися без особливого ризику в російські землі, захопити їх, приєднати до Польщі Смоленськ і Чернігово-Сіверськуземлю, поширитикатолицтво.
Після смерті Баторіяв 1586р. польським сеймом був обраний на престол шведський королевич, що став королем Сигізмундом III (1587-1632) (додаток4). Вихованийєзуїтами, король Сигізмунд був типовим представником католицької реакції. При ньомуРіч Посполитавелабезперервні війни.
Москва займала важливе місце в планах боротьби Сигізмунда зішведським королем Карлом IX. Сигізмунд сподівався, закріпившись у Москві, домогтися переможного розв’язання суперечок зіШвецією. У самій РечіПосполитійєзуїти, користуючись підтримкою короля, підсилили пропаганду католицизму й переслідування іновірців, у першу чергу православних.
Московський уряд розумів, що король Сигізмунд тільки чекав зручної нагоди для вторгнення. Тому поспішно добудовували смоленські стіни й зміцнювалиїх; підсилювалигарнізони в містах від Польської й Литовської України, готувалисядо можливого іноземного вторгнення.
Великі польські магнати — Потоцький, Вишневецькийне развторгалися в сусідні держави; королівська армія двічі вступала у Валахію й Молдавію. При цьому польські феодали висували своїх самозванців на Молдавське князівство, видаючи цих самозванців за законних спадкоємців колишніхмолдавськихгосподарів. Самозванствобуло, таким чином, нерідкісним прийомомпольських феодалів. Недивно, що інтервенція в Московське царство почалася також звиступів панів і магнатів, що підтримували самозванців.
У ці страшні роки, коли голод і епідемії знесилювали десятки тисяч людей, коли сотні тисяч селян, холопів, міської бідноти із дружинами й дітьми, не маючи даху й хліба, скиталисьпо країні, не бачачи просвіту й не знаючи, як і яким шляхом змінити умови життя, почали інтенсивно розповзатись слухипро те, що царевич Дмитрійживий, що нібито, чудом врятованийвід смерті, він самурятує народ, як тільки займебатьківський престол.
Хто був цей перший самозванець — дотепер точно не встановлено. УрядБориса Годунова, а згодом й офіційна версія оголосили його ченцемЧудовамонастиря Григорієм Отрєп'євим, що втік за кордон. У всякому разі, це був росіянин за походженням, добре обізнанийпро дитинство справжнього царевича Дмитра, про що, мабуть, подбали його покровителі. продолжение
--PAGE_BREAK--
Для тих, кому була вигідна поява самозванця, питання про його дійсні права на російський престол особливого значення не мали. Більшетого, чим менше був зв'язанийвін заристократичними родами, тим краще було для польських магнатів, що обрали його знаряддям своїх інтервенціоністських планів у момент ослаблення російської держави, тому що тільки тоді вони могли розраховувати на його повну залежність від них і слухняність. А московські бояри, які були раді «удружити» царевіБорисові, Лжедмитрія (додаток 5)використовуватив боротьбі зГодуновим, щоб розчистити собі шляхдо влади.
Самозванця, скорішу за все, давно готувалидо цієї ролі. Утікшиза кордон, він почав свою службу вкнязя КостянтинаОстрозького, потім перебуваву школі в містечку Гоще, де проходив науку володіння «конем і мечем», а потім уже перейшов до найбагатшого польського феодала АдамаВишневецького, володіння якого на лівому березі Дніпра граничилизтериторією Російської держави. Тут часто відбувалисявійськовізіткнення. За кілька років до появи самозванця. Адам Вишневецький, як і багато інших польських панів і магнатів, що мав свої власнівійськай почував себе необмеженим государем насвоїх великих володіннях, спробував захопити, правда безуспішно, російськіприкордонні пункти Прилуки й Снятки.
Саме тут, вАдама Вишневецького, самозванець вперше був названий царевичем Дмитрієм.
Адам Вишневецькийдоставив «царевича» до свого брата, князяКостянтинаВишневецького, а той— до свого тестя ЮріяМнішека, сандомирськоговоєводи. Звісткапро спеченого Вишневецькими"царевичаДмитрія" швидко пошириласясеред польських феодалів, зацікавлениху територіальних придбаннях за рахунок російської держави, і більшість їх відразу ж виступила іпідтримала цю авантюру. Так, литовський канцлер ЛевСапега, що давно мріяв про багаті смоленські землі, відшукав у Литві серед російських емігрантів, що бігли ще при ІваніГрозному з Москви, кілька людей, які погодились удостовірити походження царевича Дмитрія. Але саму гарячу підтримку самозванцевізробив сандомирськийвоєвода Юрій Мнішек, людина честолюбна і корислива, що промотала своє багатство і перебувалав неоплатному боргу, що розтратив казенне майно й підлягав суду. Він зв'язав із Лжедмитріємдалекоглядні плани особистогозбагачення, за допомогою захопленняросійських міст і цінностей. Тому він постарався забезпечити йому заступництво вищих католицьких чинів і, поряд із цим, залучитидо ньогоувагасамого короля Сигізмунда.
Католицьке духівництво й особливо єзуїти, протягом декількохдесятиліть пильно спостерігали за російською державою, взяли активну участь у доліновоявленого претендента на Московський престол. Папський нунцій Рангоні, краківський архієпископ кардинал Мацеповський(двоюрідний брат пана Мнішека) і інші представники католицької церкви стали надаватиЛжедмитріюдопомогуй заступництво.
Між самозванцем і папоюКлиментом VIII зав'язалася особистапереписка. Через Рангоніпапа Римськийзапропонував Лжедмитріюпідтримку в боротьбі за російський престол, якщо він дасть обіцянку навернути в католицтво російський народ.
Рангонівлаштував у Краковіаудієнцію Лжедмитріязкоролем Сигізмундом.
Сигізмунд не міг самостійно вирішити питання про те, у якій формі підтримати Лжедмитрія, і запитав у лютому 1604р. думкупо цьомупитаннюпольських сенаторів. Частинапольської знаті, настроєнаособливо войовничо, вимагала негайного й відкритого втручання. Однак деякі польські магнати й пани вважали, що для відкритої підтримки самозванця час ще не наступив, тому що в результаті втручання в російські справи спалахне війна зМосковською державою, а силиостанньоїще великі, і вся ця авантюра може закінчитися повним крахом, послабивши й дискредитувавши Польщу.
Тому Сигізмунд повинен був спочатку обмежитися тим, що визнав Лжедмитріяцаревичем Московським, постачавйого коштами й дозволивйому набирати на території Польщі військо, необхідне для походу на Москву.
Це могло негативно проявитись у відносинахіз урядом Годунова, якби він втримався при владі, але Сигізмунд не зупинився перед цим, розраховуючи на великі вигоди у випадку успіху самозванця. А вигоди очікувалися чималі.
Лжедмитрійпідписав у Краковізобов'язання передати РечіПосполитійСмоленськ і Сіверськіміста, сприяти католицькому духівництву в поширеннікатолицької віри, допомогти Сигізмундовідомогтися шведської корони.
У травні 1604р. у місті СамборіЛжедмитрійвручив пановіМнішекузобов'язання одружитись на дочці МнішекаМарині й звести їїна Московський престол. При цьому він зобов'язався передати їй особисто в повне володіння Новгород і Псков зповітами, із правом ставити на цих землях католицькі костьоли й школи й віддати їй діаманти й столове срібло із царської скарбниці. Нарешті, самозванець таємно прийняв католицтво й дав цілий ряд зобов'язань представникам папиРимськогоі єзуїтам, що пильнували за ним. Навколо самозванця зібралося більшетисячі великихі дрібнихпольських феодалів, авантюристів, аматорів легкої наживи, на чолі зЮрієм Мнішеком. Активним учасником у це товариство ввійшов відомий магнат і найбільшийземлевласник литовський канцлер ЛевСапега, особисто зацікавленийу захопленніСмоленщини.
Вербуючи війська в Польщі, самозванець одночасно розсилав через своїх агентів листи і грамоти в Московську державу в кожне місто, всім боярам, окольничим, дворянам, торговцям і чорним людям, призиваючи їх «від зрадника Бориса Годуновавідректися» і цілувати йому хрест, обіцяючи при цьому, що нікого не буде каратиза службу Годунову, що боярам подарує старі вотчини, дворянам і приказнимлюдям буде робитимилості, а торговельнимлюдям і всьому населенню надасть пільги й зменшить митах і податі.
При переході московського кордонув жовтні 1604 р. у війську самозванця головним чином були польська й литовська шляхта із запорізькими козаками. Частинадонських козаків зустріла самозванця ще на правом березі Дніпра, а більшачастина їх пішла «кримськими» дорогамидо Москви.
Самозванець почав своє вторгнення в Московську державу через СіверськуУкраїну. Спершу ним був захоплений Чернігів, а потім царські воєводи здали йому без бою такі міста, як Путивль, Севськ, Кроми, Бєлгород. В СіверськійУкраїні усе ширше розгорталось селянське повстання, підсилюючипозиції самозванця. Селяни повірили, його обіцянкам і чекали від нього, як від «гарного царя» порятунку від феодально-кріпосницького гніту.
Із цієї причини не мали успіху ті заходи, які впроваджував уряд Годунова, і здобуті нимперемоги не зупинили самозванця, що вміло використовувавселянське повстання, однак аж ніяк не в інтересах народних мас.
Найбільш важливою воєнною операцією булаоблога царськими військами фортеці Кроми, до якої повинні були відійти війська Годуновапід тиском повсталихуже на всій Сіверщині селянських мас.
Однак облога цієї фортецізакінчилася для урядових військ невдало. Вони були відкинуті донськими козаками, якими командував отаман Карела.
У цей критичний момент цар Борис раптово помер — 13 квітня 1605р. — і на престол вступив його 16-літній син Федір.
Смерть Бориса Годуновасприяла успіхусамозванця. В урядових військах підсилилися вагання. 7 травня на сторонуЛжедмитріяперейшло все царське військо на чолі звоєводами — боярином П. Басмановимі князями Голіциними. Самозванець, не зустрічаючи вже опору, швидко наближався до Москви.
У Москві почалася паніка, особливо серед посадськихлюдей. 1 червня зЛобного місця на Червоній площі гінці самозванця Плещеєв і Пушкін оголосили вміло складенуграмоту претендента на царський престол: "Годуновинашу землю не жалують, та й жалуватиїмне було чого, тому що чужі володіли й вотчину нашуСіверськуземлю й інші міста і повіти розорили й православних християн не за провину побили". продолжение
--PAGE_BREAK--
У той же день у Москві спалахнуло повстання, при активній участі бояр, першочерговим завданнямяких було скинення Годунових. Молодий цар Федір і його мати були вбиті, близькі прихильники їх були відправлені в заслання.
20 червня самозванець урочисто вступив у Москву під голосні звуки труб і польських литавр. Поляки вступили в Москву у всеозброєнні, їхній в'їзд нагадував хід переможців.
Своїм успіхом самозванець був зобов'язаний польським військам, козацтву, і частково тому дворянству, що зубожіло в голодні роки. Вагому підтримку одержавсамозванець із боку князівсько-боярської опозиції, яка прагнулавикористовуватийого тільки для боротьби зГодуновимий ставила перед ним завдання— розчистити їй шляхдо влади. Повстання на СіверськійУкраїні, використанеЛжедмитрієм, безумовно зіграло важливуроль у поразці урядових військ. Але це нічого не мінялов характеристиці Лжедмитрія, як ставленика польсько-литовських інтервентів.
Московські, бояри й насамперед князь В. І. Шуйський, відразу ж спробували повести боротьбу проти непотрібного їмтепер самозванця, але репресії, що обрушилися на них, змусилиїхна деякий час відступити.
Намагаючись зміцнити своє становище Лжедмитрійманеврує. Він намагається, з одного боку, залучитина свою сторонунебезпечнудля нього феодальну аристократію й повертає з засланнявсіх бояр, засланихпри Годунову. З іншого боку, він хочезабезпечити себе таким союзником, як дворянство, і, дратуючи цим боярщину, щедро роздає служивим людям платнюй маєтки. Трохи полегшивши кабалу служивої маси, він зберігає в недоторканності кабальне холопство. І зовсімприродно, що нічого не міг і не хотіввін зробити для полегшення життя селянства. Як не намагався самозванець задовольнити апетити своїх хазяїв— польського короля, папи Римського й польсько-литовських феодалів, але й тут він змушений був затягувати звиконанням узятих на себе зобов'язань, щоб не втратитипрестолу.
Король Сигізмундуже в лютому 1606р. відправив у Москву послів, які вимагалипередачі не тільки обіцянихСмоленська й СіверськоїУкраїни, але також Новгорода, Пскова й інших міст. Щоб заспокоїти короля й панів, самозванець відправив їм коштовні хутра, золото, срібло й діаманти із царської скарбниці. Подарунки цібули вручені королевіСигізмундові, впливовим вельможам, пановіМнішековіі його дочціМарині.
Дяк АфанасійВласьєвбув відправлений у Польщу за Мариною. У Краковівідбулися урочистізаручини. Дяк Власьєвпредставляввідсутнього Лжедмитрія. Король Сигізмунд був присутній на цій церемонії й заявив, що Марина, як московська цариця, повинна зажадати від свого майбутнього чоловіка якнайшвидшого здійснення данихнимобіцянок.
Настільки ж наполегливоюбула й римська церква. Папа Римськийписав Лжедмитріюв Москву кілька разів, зокрема надіслав йому в липні 1605р. вітальну грамоту, нагадуючи про взяті на себе зобов'язання. Папський нунцій у Польщі Рангонізісвоєї сторонивідправив у Москву, як надзвичайний посол, свогоплемінника, якого Лжедмитрійприйняв звеликоюпошаною.
Марина Мнішекприбула в Москву 2 травня 1606 р. Її супроводжували майже двітисячі збройнихпольських шляхтичів, які надіялисьна швидке збагачення в Московській державі, і більшетрьохсот слуг. «Цар» зустрів їхзвинятковими почестями. Але в цей час становищенового«царя» у Москві стало вже зовсім хибким.
Населення Москви швидко розчарувалося в новому царі, зрозумівши, що було обмануте ним. Із Лжедмитріємприїхали польські й литовські пани, які вели себе в Москві зухвало й розпусно. Вони забирали товари, не платячиза них, гордовито поводилися змешканцями тих будинків, де їхоселили. Московське населення було ображено привілеями, які цар надавав іноземцям. Лжедмитрійперейменував на польський лад боярську Думу в Сенат, увівнові чини зпольськими назвами. Особливо багато шляхтичів приїхало ізМариною Мнішек, і брутальність та насильства приїзжих ще більшепідсилилося.
Національні почуття росіян було глибоко ображене як поводженняміноземців, так і самимЛжедмитрієм.
8 травня 1606р. Лжедмитрійсвяткував своє весілля зМариною. Вона була вінчана царською короною, хоча залишиласякатоличкою, і це дуже гнітило народнімаси. Порушення споконвічних московських традицій під час церемонії (наприклад, заборонанароду проходити в Кремль на царське весілля) також викликало невдоволення. Проти Лжедмитріявиступило й духівництво на чолі зКазанським митрополитом Гермогеном. Бояри на чолі із Шуйськимвирішили використовуватиантипольські настрої, щоб захопити владу, їхні люди агітували народ проти самозванця.
У ніч із 16 на 17 травня спалахнуло повстання. В 2 годининочі вдарили на сполох. Поки повсталий народ громив двори, де перебувалипольські пани й бив їх, бояри й близько 200 чоловік увірвалися в Кремлівський палац. Самозванець намагався втекти, вистрибнув з вікна у двір, упав і зламав ногу. Його наздогнали й убили. Через кілька днів труп його був спалений, попіл вклали в гармату й вистрілили убік Польщі, звідки прийшов самозванець. Тільки одинадцятьмісяців удержавсяна московському троні ставленик польської шляхти.
Всю ніч у Москві збудженіюрби громили зачинених у своїх дворах польських магнатів і шляхтичів. До двох тисяч поляків стали жертвою народної люті. Шуйські, Голіциний інші бояри постаралися припинити повстання, що стало загрожувати й московській знаті. Через якийсь час уцілілі й узяті в полон поляки були розіслані в різні російські міста. Пан Мнішекі Марина були відправлені в м.Ярославль.
Так завершилась перша спроба польських інтервентів встановити свій контроль над Московською державою. Вирішальна роль у такій розв’язці подій належить простим людям, насамперед жителям Москви, які відповіли на ті злодіяння котрі чинили поляки на їхній землі. Але це було далеко не завершення тих лихоліть які випали на долю всієї країни, головні події і страждання були ще попереду…
Розділ ІІ. Початок масового народного руху в Росії
Через тридні після загибелі Лжедмитріяцарем був "вибраний" родовитий боярин князь Василь Іванович Шуйський (додаток 6), ватажок боярської московської знаті.
Намагаючись взяти справуорганізації владиу свої руки й зміцнити своє політичне становище, бояри, знаючи, як ненавидить їх народ, не могли піти на такий ризик, як скликання для обрання царя Земського Собору. Разом із представниками багатих купців Москви вони вивели князя Шуйськогона Лобне місце й «проголосили» його царем. В Успенськомусоборі новообраний цар цілував хрест, беручи на себе зобов'язання не віддаватинікого на стратубез суду (звичайно, боярського суду) і взагалі діяти не на підставі доносів, а «творити суд праведний». Цимхрестоцілувальнимзаписом бояри хотіли вберегти себе від нещасть, що обрушились на нихпри ІваніГрозному й БорисовіГодунову.
Особистіякості Василя Шуйськоговідштовхували від нього. Його вважалилицеміром і клятвопорушником.
Цейу минулому «лукавий царедворець» не володівталантом великого державного діяча, а захищав інтереси боярської верхівки, які були протилежні інтересам народу.
УрядШуйськогобув урядом феодальної реакції, урядом антинародним. У перший же місяць новому царевідовелосязіштовхнутисяздекількомаспробами повстання московських міських низів, які йому вдалося тимчасово придушити.
Вся внутрішня політика Шуйськогобула спрямованане тільки проти селян і холопів, вона була не просто кріпосницькою, вона безумовно в найвищому ступені різко погіршила положенняселянства. Але одночасно боярська політика нового царя була спрямованай проти дворянства, зводила йогодо того положення, яке воно займалодо опричнини Івана Грозного. Все це неминуче велодо загальногоселянського повстання, в умовах наростаючого зіткнення, що наближалося, між двома прошарками феодалів: боярством й дворянством. Не дивно, що вже незабаром після вступуна престол Шуйськогостали поширюватисяслухи в Москві, що Лжедмитрійврятувався, що замість нього вбиликогось іншого.
Повстання проти Шуйськогопочиналися в різних містах і областях. Але найнебезпечнішим і глибоким виявилосяповстання селян і холопів СіверськоїУкраїни, які згуртувалися навколо Івана Болотнікова. продолжение
--PAGE_BREAK--
І.Болотніковбув у молодості холопом князя Телятевського. Не бажаючи терпіти жорстоку неволю, він утік на Дон, звідти пішов воювати зтатарами, потрапив у полон і кілька років провів на турецькій галері. Звільнившись із полону, Болотніковпотрапив в Італію, а звідти став пробиратися на батьківщину. Багато труднощіввипробувавБолотнікові повертався на Русь смертельним ворогом гнобителів.
До Болотнікова— енергійного, здібного, всієюдушею відданого справі боротьби зфеодальним гнітом, стали стікатися холопи й селяни, всізнедолені й пригноблені. Приєднувалися до Болотніковай провінційні служиві й посадськілюди.
Повстання під керівництвомБолотніковаіз самого початку виявилосяспрямованимсвоїм вістрям не тільки проти боярського правлінняШуйського, а взагалі проти феодально-кріпосницького гніту.
Зазнавши поразки від Болотнікова, царські війська відступили до Москви, ряди прихильників Шуйскогостали рідіти. І навпаки, повстання селянських мас усе більшерозширювалося й незабаром охопило заокській південні міста й західнівід Москви райони. Тульські служиві люди, яких вівІстома Пашков, і рязанські дворяни під проводом Прокопія Ляпуновапримкнули до Болотніковавже під самою Москвою, що виявиласяоточеноющільним кільцемповсталих.
На сході, в середньомуПоволжі, підняласямордва, що оточила Нижній Новгород.
22 жовтня 1606р. Болотніковзупинився у селі Коломенськомув 7 верствах від столиці. ПоложенняШуйськогоставало усе більшкритичним, здавалося, що його чекає неминуча й близька гибель. Але в таборі Болотніковане було й не могло бути повної єдності.
Дворяни Пашкові Ляпунов, що прагнули використатирухселян, щоб скинути ненависнеїмбоярське правління, були лише короткочасними попутниками Болотнікова. Служивим людям були глибоко ворожі далекосяжні антифеодальні, антикріпосницькі гасла Болотнікова.
Кріпаки й холопи захотіли стати вільними людьми. Цьогоне могли допустити дворяни, що примкнули до руху. «Прокляті листи» Болотнікова, як називали їху боярському таборі, загрожували не тільки боярам, але й всім феодалам, великим й дрібним, родовитим й неродовитим землевласникам. А рать Болотніковавсерослай росла, нараховуючи до ста тисяч чоловік.
Облога Москви тривала півтора місяці. Болотніков, не маючи силвзяти добре укріпленемісто, обложив Москву з усіх боків, припиняючи підвіз продовольства. «Прокляті листи» Болотніковапроникали в Москву й збурювали населення.
Але стихійнеантифеодальнеповстання Болотніковане могло в той час закінчитися перемогою. ПоразкаБолотніковабула прискорена зрадою дворян, що примкнули до нього. Рязанські дворяни на чолі зЛяпуновимі Сунбуловимпокинувши повстанців приїхалив Москву. Ляпуноввирішив відкласти зведення рахунківіз царем Василем і 15 листопада 1606р. приклонивсяперед ним. Перехід рязанського дворянства на сторонуцаря підсилило його позиції не тільки в самій Москві, але й в північнихй північно-західних областяхдержави, які залишалисявірні цареві. Створювався єдиний фронт феодалів проти повсталих селян. На допомогу ВасилюШуйськомупідійшлипідкріплення — дворянське ополчення від Смоленська, стрільці із Двіни. 2 грудня 1606р. війська царя Василія перейшлив наступ.
Болотніковдоручив загонуІстоми Пашковавдарити царські війська зтилу, але Пашковзісвоїм загоном із дворян і стрільців, по заздалегідь виробленому плану, для тогощоб поставити Болотніковав безвихідне положення, уже під час бою перейшов на сторонуцаря. У результаті Болотніковзазнав поразки й відступив у Серпухов, а потім до Калуги. Василь Шуйськийзапропонував Болотніковуздатися, обіцяючи йому високий чин. Але Болотніковвідповів: «Не вподібнюся зрадниковіІстомі».
Царські воєводи обложили Калугу, яку Болотніковвстигсильно зміцнити. Взяти місто приступомне вдавалося. Облога тривала всю зиму 1606-1607р. Навесні 1607р. силиповсталихзбільшилися за рахунок прибулих зДону донських козаків, що обложили Тулу. Незабаром Болотніковз'єднався зкозаками й захопив Тулу, нанісшипоразкиурядовим військам.
Тоді Василь Шуйськийоголосив «всенародне ополчення», зібрав велике військо й самповів його. Після двох вдалих для нього битв цар у травні обложив Тулу. У Тулі вБолотніковабуло близько 20 тис. чоловік. Тула була взята тоді тільки, коли царю вдалося загатити рікуУпуй затопити місто.
Бояри тріумфували. Болотніковубуло спершу обіцяне збереження життя. Його заслали в місто Каргополь, але Василій Шуйськийне стримав свого слова, наказав спершу осліпитиБолотнікова, потім втопити. Інших учасників повстання, захоплениху полон, палили, саджали у в'язниці, повертали колишнім панам.
Так скінчив свої дні Іван Болотніков, який більше рокустояв на чолі повсталого селянства й холопства. Селянська війна, вождем якої він був, з'явилася якстихійний протест пригноблених селян проти феодального гнітупоміщиків і держави. Незважаючи на всі свої слабкі сторони, рухБолотніковамав прогресивний характер, і саме він дав змогу простим людям відчути власну силу.
Друга польсько-литовська та шведська інтервенція, занепад російської держави
Тим часом польсько-литовська верхівка продовжувала пильно спостерігати за подіями у Московській державі й після смерті Лжедмитрія. Однак ситуація, що склаласяв Польщі в 1606-1607 р., не сприяла відкритій інтервенції, незважаючи на явне ослаблення Москви в умовах спалахнувшої селянської війни. Справав тім, що в цей час у РечіПосполитійвідбувалось повстання шляхтичів проти короля Сигізмунда. Ці події відволікливсі силий увагукороля й не дозволили йому активно втрутитися в справи Російської держави негайно ж після загибелі самозванця. Але в 1607р. виступ шляхтичів, які потерпіли поразку закінчився, боячись покарання вони охоче взяли участь в новому вторгненнів Російську державу, а король Сигізмунд був радий відправити ворожі йому елементи в цю експедицію.
Влітку 1607р. у м.Стародубіз'явився так званий другий Лжедмитрій, висуненийпольськими інтервентами. Польсько-литовські війська становилиосновну силунового самозванця.
ЯнСапегаприйшов до ньогоіз загоном в 7500 чоловік, князь Рожинськийз'явивсяз4000, а слідом за ними стали стікатися до самозванця великі й малі авантюристи зісвоїми збройнимизагонами. Рожинськийодержавтитул гетьмана й ставна чолі всьоговійська.
Влітку 1608р. ЛжедмитрійII (додаток 7) підійшов до Москви й зайнявТушино, в 17 верствах від Москви по Волоколамській дорозі, звідки йшов зручний шляху Польщу. До цього часу польські війська самозванця досягли величезної, як натойчасцифри — 40 тис. чоловік, що перевищувало чисельність тодішньої регулярної королівської армії.
Прибулидо другого самозванця донські козаки на чолі зІваном Заруцьким, перейшлина його сторонуПутивль, Стародуб, Чернігів.
Коли ЛжедмитрійII став табором під Москвою й становище царя Василія похитнулось, в Тушинодо польського ставленика потягнулися незадоволеніШуйськимбояри: Іван Микитович Романов і главароду Романових митрополит Філарет, що одержаву Тушинусан патріарха Московського, князі Дмитро Трубецький і Ю. Трубецький, Михайло Салтиков, князь Черкаськийі багато інших. Бояри, що залишилисяв Москві, також мали зв'язкизполяками. Самий родовитийз них, князь Ф. Мстиславський, писав ЯновіСапезі, називаючи його «братом і другом». продолжение
--PAGE_BREAK--
Переходили до тушинськогозлодія й дворяни, яким ЛжедмитрійII охоче видававжалувані грамоти, використовуючи їхню ненависть до боярського царя. Дарував маєткий Сапега.
Селяни, козаки й холопи справедливо вважалисвоїми ворогами всіх феодалів — як бояр, так і дворян.
Природно, що домогтися якої-небудь єдності, перебороти всі ці протиріччя настільки строкатого по своєму соціальному складітушинськоготаборубуло неможливо.
Польські й козачі загони, у погоні за чужим добром, розсіялися по всій країні, грабуючи мирне населення. Жителі, що спочатку вірили в заступництво "істинного царя", зверталисяв Тушино, за допомогою. Городяни ж скаржилися, що всі міста віддають панам у вотчини.
Але ЛжедмитрійII тільки формально очолював рух. Насправді він був маріонеткою польських інтервентів. Справжніми хазяїнамив Тушинобули шляхтичі. Звертання до ньогоне давали результату. Дійшло до того, що посадські, не бачучи іншого шляхудо порятунку, писали прямопановіСапезі: «Б'ємо чолом тобі, государевівеликому панові, про свою велику бідність і руйнуваннявід ратних людей, що до нас із Тушина ходять, і від тих ратних людей грабіж і насильство велике».
Організатори інтервенції прагнули захопити якнайбільше російських земель і підсилити владунад Московською державою. Всісправи в Тушиноперебувалив руках спеціальної колегії з 10 шляхтичів. Єзуїти, що грали важливуроль в інтервенції й надіялисьздійснити в Московській державі унію православної й католицької церков, зіставили докладний «наказ» самозванцеві, у якому йому рекомендувалося бути обачним, тримати при собі іноземних охоронців, а столицю держави перенести хоча б тимчасово з Москви ближче до польського кордону.
У червні 1608р. польський уряд уклав зВасилієм Шуйськимофіційне перемир'я на трироки і 11 місяців, зобов'язавшись відкликати від Лжедмитрія ІІ в Польщу всі польські загони. Однак Юрій Мнішекі Марина, які, відповідно до умов перемир'я, були відпущені з Ярославля в Польщу, опинилися в Тушино. ПановіМнішекуЛжедмитрійІІ обіцяв передати 300 тисяч рубліві 14 міст Сіверськоїземлі. Так була куплена згода Марини «визнати» його її чоловіком. Всі поляки залишилисяв Тушино, і з Польщі продовжували прибувати нові поповнення. Вони створювали«конфедерації», обирали собі проводирів, піддаючи країну повному руйнуванню.
Унаселення відбирали все нажите, стягуваливеличезні побори на утримання тушинськогодворуй польської армії, просто грабували без усякого приводу.
Були захоплені й цілком розграбовані міста Ростов, Суздаль, Володимир, Ярославль, Вологда. Багатий Троїцькиймонастир був обложений 15-тисячним загоном Лісовськогой Сапеги. Протягом 16 місяців монастир мужньо відбиваввсі штурми інтервентів, які зрештою були змушені зняти облогу.
Грабежі й побори, насильства, знущання й образи інтервентів викликали проти них повстання як у містах, так і в селах.
Спершу піднялосятягленаселення й посадськілюди центральних і північних областейМосковської держави. До кінця 1608р. проти самозванця повстали Помор'я, заволзькі й замосковніміста. Селяни стали збиратися навколо проводирів, вибранихзі свого ж середовища. На чолі селян, що повстали проти польсько-литовських загарбників, стояли в Ремші— Григорій Лапша, в Балахонськомуповіті— Іван Кувшинніков, у Городецькому — Федір Наговіцині інші.
З міст першимивідійшли від самозванця Галич, потім Кострома, Бєлоозеро, Каргополь. Повстання зазвичай розпочиналися під впливом непосильних поборів тушинців. У цей час міста й землі, що не визнавали владупольського ставленика, спробували перейти в наступна тушинців. Нижній Новгород, жодного разу не впустивши за свої стіни поляків, вислав свого воєводу Аляб'єва, і тойпрогнав тушинцівз Балахни, Шуї, Арзамаса.
Тоді тушинський«полковник» Лісовськийзвеликим загоном поляків пішов утихомирювати повстання. Селянське не навченевійськовій справі ополчення не могло витримати натиск професійного війська Лісовськогой після декількохневдалих битв розбіглося по лісах. Але тільки-но Лісовськийповернувся в Тушино, як повстало Пошехоньєй знову піднялисятільки що придушені Галич, Кострома й інші міста. Центром нового повстання стала Вологда — багате торговельнемісто, а опорним пунктом — Великий Новгород, де діяв молодий талановитий воєвода князь М. В. Скопін-Шуйський.
Тим часом, польсько-козача рать тушинського злодія продовжувала облогу Москви. Взяти добре укріпленемісто Лжедмитрійне зміг, але він організував блокаду Москви, припинивши підвіз продовольства. Повністю оточити столицю не вдалося тільки тому, що князь Дмитрій Михайлович Пожарський, майбутній вождь народного нижньогородського ополчення, розбив тушинцівбіля міста Коломний зберіг коломенську дорогу, що з’єднувала Москву зрязанським краєм.
У такій обстановці закінчувався 1608 рік. Загони інтервентів як ніколи глибоко вклинилися в країну. Здавалося, що Московськійдержаві загрожуєнеминуча загибель. І в цей важкий момент став підніматися російський народ, що, пройшовшичерез важкі випробування, почав визвольну війну проти загарбників. Ця війна потребувала від усього народу виняткової концентрації сил, особливо в наступний період — третій період польської інтервенції.
Важке становище Московської держави ще більшеускладнило в 1609р. На початку цього року шведські війська вступили на російську територію. Ще в 1606-1607р. шведський король Карл IX пропонував ВасиліюШуйськомусвою збройнудопомогу проти Польщі. Карл IX сподівався такимчином не допуститизакріплення в Московській державі короля Сигізмунда, свогозаклятоговорога, і самомускористатисятимчасовимослабленням Московської Русі для «земельного збагачення шведської корони».
У лютому 1609р. у м.Виборзібув підписаний договір між Швецією й урядом Шуйского. Цар поступався на користь Швеції м.Корели(Кексгольм) із північно-західним узбережжям Ладозькогоозера, зобов'язався укласти знею вічний мир, регулярно виплачувати платню шведському й німецькому найманому війську, яке в числі 15 тисяч чоловік повинне було допомогти йому в боротьбі із ЛжедмитріємII.
М. В. Скопін-Шуйський, набравши в Новгородітритисячний загін, разом зішведами почав успішний наступна тушинців. Північні загони й жителі багатьох міст (Ярославля, Костроми й ін.) приєдналися до Скопіна-Шуйського. Армія, що утворилася, незабаром звільнила від інтервентів ряд районів північніше й на схід від Москви.
Похід Скопінавід Новгорода до Москви тягся довго. Основною причиною цієї повільності було бажання шведів брати не поспішаючи місто за містом. У битві Скопінаіз Сапегоюпід Калязінимшведи майже не приймали участі, тому що очікували виплати їмобіцяних коштів.
У жовтні 1609р. СкопінзайнявОлександрівськуслободу, відбив напад Ружинського, Сапегий Лісовськогой став просуватися до самої Москви. «Мужики» і посадськілюди півночі й Замосков'ядовели свою військову стійкість.
Тушинціробили все можливе, щоб взяти Москву до приходу Скопіна. Вони блокували всі дороги, по яких ішовпідвіз продовольства зпівдня. Голод у столиціпідсилився. Ціна на хліб підняласяв 24 рази. Але взяти Москву тушинціне змогли, а наближення до Москви Скопіна-Шуйськогозагрожувало їм повним розгромом. Його перемоги над військами самозванця на якийсь час підсилювалипозиції уряду Шуйського. І оту цьомуж 1609 р., коли крики від насильств і грабежів розносилися по всій Московській державі, почався відкритий інтервенціоністський похід самого короля Сигізмунда. Цей відкритий похід коронної армії змінив попередні йому двіінтервенції, здійсненічерез польських ставлеників.
Страшне руйнуванняРосійської держави, її політичне ослаблення, боротьба усередині панівного класу між різними прошарками й виступ селянських мас проти феодальних землевласників, бояр і поміщиків, створили сприятливі умови для відкритої інтервенції. Але укладенняВасилем Шуйськимсоюзузішведським королем Карлом загрожувалозривом цих планів Сигізмунда й польських магнатів. Разом зтим його можна було використовуватияк привіддля війни зМосквою. продолжение
--PAGE_BREAK--
"Тушинськийцарик" — ЛжедмитрійII зробив свою справу, і подальше його існування як знаряддя польської інтервенції не обіцяло вже нічого корисногодля Речі Посполитої.
Улітку 1609р. Сигізмунд видав спеціальну декларацію, проголосившиметоюпоходу благо Речі Посполитоїі розширенняїї кордонів. Римському папі й німецькому імператоровібув відправлений маніфест, що урочисто декларував споконвічне право польських королів на всю Русь, вказувалося, що Речі Посполитійповинні бути повернуті міста, відібрані в неї Іваном III, і що припинення династії Рюрикаповинне привестидо передачі російської корони родуЯгелонів. Виступ короля затримувався через нестачукоштів, але папазапропонував польським єпископам внести в королівську скарбницю «добровільні дарунки», а сенат схвалив видачу додаткових засобів.
Протягом всієї весни й літа 1609р. шляхетськізагони нападали на прикордонні російські землі й грабували білоруських селян.
У серпні військо короля Сигізмунда вторглосьу межі Московськоїдержави.
Прикордонні міста запекло боронилися. У Стародубі багато хто кидалися у вогонь, щоб не скоритися загарбникам.
Наприкінці вересня польськаармія, що нараховувала близько 14 тисяч чоловік, взяла в облогу Смоленськ. Це був найкоротший шляхна Москву, а серйозногоопору під Смоленськом поляки не очікували. Однак відбулося непередбачене. Спроба взяти місто одразу провалилася. Довелосяприступитидо облоги. Смоленський воєвода Михайло Борисович Шеїнвідмовляв на всі пропозиції«стати під високу королівську руку». Смоленський Кремль був укріпленийза БорисаГодунова, і під його стінами армія Сигізмунда затрималася на 20 місяців.
Одночасно Сигізмунд послав свогопредставника в Тушиноіз пропозицієювсім польським загонам покинутиЛжедмитрія ІІ й приєднатися до коронної армії. Цей наказ, зрозуміло, не симпатизував тушинськимполякам, які досягли високого положенняв тушинськомувійськуй претендували на переважну частину здобичі. Між двома шляхетськимиугрупованнямипочалися тривалі переговори. Тушинськіполяки наполягали на тому, щоб король Сигізмунд видав їмвинагородуза увесь час їхньої служби при ЛжедмитріїII, тому що служба ця йшла на користь Польщі. СтановищеЛжедмитрія, який втрачавпідтримку Польщі, стало ще більш небезпечним. Він вирішив залишити Тушиной в кінці грудня 1609р. біг у Калугу.
На початку 1610р. М. В. Скопін-Шуйськийзмусивтушинцівзняти облогу Москви й вступив у столицю. Населення радісно віталойого, як переможця іноземних загарбників, рятівника від голоду й втрат. Багато хто почали вважати, що Скопінубільше заслуговує, ніж ВасилійШуйський, сидіти на царському престолі. Гарячийі не завжди обережний Прокопій Ляпунов, поздоровляючиз Рязані Скопіна, називав його «царською величністю». Відомостіпро цедійшлидо царя. Зненацька у квітні 1610р. Скопін-Шуйськийзанедужаві після короткої хвороби помер. У Москві винилив його смерті царя і його брата Дмитра Шуйського, на бенкеті вякого занедужавСкопін.
Тушинськібояри й дворяни, на чолі яких стояв патріарх Філарет, не забажавши миритися із Шуйським, у листопаді звернулися до короля Сигізмундаіз проханням поставити на московський престол його сина Владислава. Із цією метоюпід Смоленськ були спрямованіуповноваженіпредставники дляукладення договору зполяками. На чолі цього посольства стояв Михайло Салтиков— колись надавший допомогу першому самозванцевіпід Кромами— із сином Іваном, князі Хворостиніни, Михайло Молчанов, давній прихильник самозванців, Рубець-Масальський, дяк Грамотіні торговецьАндронов. Укладений ними зрадницький договір (4 лютого 1610 р.) передбачав перехід російського царського престолу до сина польського короля Сигізмунда, королевичаВладислава. Таким чином, здійснювалися старі польські плани династичної унії обох держав. Договором 4 лютого встановлювався тісний військовийсоюзРечі Посполитоїі московської держави. За землевласниками забезпечувалися всі їхні права на маєтки й на їх «мужиків селян» і «холопів невільників». «Вихід» селянам не дозволявся. У цілому цей договір відбивав інтереси дворянства.
Разом зтим поляки змусилитушинськихдворян включитив договір статтюпро залишення польських військ у прикордонних містах, про вільну торгівлю польських купців на всій території Московської держави, про дозвілбудуватикостьоли та ін.
Після підписання цього договору польські війська продовжили свій наступ на Москву, захопили Чернігів і Новгород-Сіверський.
Командування новим військом, що виступило з Москви проти польського гетьмана Жолкевського, цар доручив своєму бездарному братовіДмитровіШуйському. У битві під Клушиним24 червня Дмитро Шуйськийзазнав повної поразки. Однієюіз причин цієї поразки була відмова шведських солдатів воювати (через вчасно не отриману ними платню); німецькі найманці зрадили й перейшлидо поляків; шведські війська, відмовившись продовжувати війну, пішли в Новгородські землі й закріпилися в цій найближчій до Швеції частині Московської держави.
Тепер шляхполякам на Москву був відкритий.
Настала критична для Шуйських мить. Селяни й посадські, якіприйшли зіСкопінимрозійшлися по домівках. Рязанціна чолі зЛяпуновимпідняли заколот. Усімобридне вдячливий цар, що приніс всім багато лиха і ганьби. Скинення царя Василя стало неминучим.
Тушинськийзлодій вирішив скористатисязручним моментом і виступив звійськом з Калуги на Москву. Міста по дорозідо Москви знову присягали Лжедмитрію ІІ й тільки в Зарайськувоєвода Дмитрій Пожарський не здався. Зарайськ, а за ним Коломнапід впливом Пожарського не пустили до себе тушинців. Злодій став за 15 верств в напрямку південного-сходу від Москви, в Миколо-Угриськомумонастирі. Зіншої сторонидо Москви підступав гетьман Жолкевський, приводячипо дорозіросійські міста до присяги Владиславові. У цей момент 17 липня Захарій Ляпуновпідняв повстання дворян і посаду. Московське населення зібралося біля Серпуховськихворіт, звідти ватажки направилися до Кремля. Василь Шуйськийпісля клушинськоїпоразки ніде не міг знайти підтримку. Він був вивезений з палацу на старий свій боярський двір. Але коли 18 липня відновились переговори зтушинцями, тівідмовилися скинути свогоцарикай зажадали, щоб він був зведений на престол. Політичне положеннястало зовсім заплутаним. Василь Шуйськийдумав скористатисяцимі повернутися на царський престол, але Захарій Ляпуновзаявив йому: «Чи довго за тебе буде проливатися християнська кров? Земля наша спустошена, у царстві нічого доброгов твоє правління не робиться».
19 липня Василь Шуйськийбув насильно пострижений у ченці.
Урядова владаперейшла до сімох родовитих бояр (Мстиславський, Воротинськийі інші), але вони недовго втримували її. Реальних силу розпорядженні "семибоярщини" не було, а під Москвою стояли два ворожих війська: польська іноземна рать Жолкевськогой селянсько-козаче військо тушинськогозлодія. Для боярського уряду особисті інтереси стояли вище національних, і вони вирішило віддати Москву гетьмановіЖолкевському.
25 липня у великому наметі, розташованомупід Москвою, бояри почали переговори зЖолкевськимпро умови обрання на престол польського королевича Владислава. Бояри наполягали на тому, щоб Владислав прийняв православ'я до воцаріння, але дипломатичний гетьман, не відповідаючи прямою відмовою, заявив, що «не можна примушувати совість», що молодий королевич (Владиславовібуло тільки 15 років) самвибере релігію. 17 серпня 1610р. договір зЖолкевскимбув підписаний. У порівнянні з договором від 4 лютого були внесені значні зміни на користь бояр і Польщі. Виключалися статті, що забезпечують інтереси дворянства, боярам гарантували їхній політичний вплив. Не домоглися бояри й згоди поляків зняти облогу Смоленська, повернути захоплені міста та ін.
Негайно по укладаннідоговору зЖолкевськимбула організована церемонія приношення присяги Владиславовів Москві; потім спеціальною грамотою всім містам Московської держави запропонували присягнути новому цареві. Тушинськібояри присягнули Владиславові, останній загін поляків на чолі із Сапегоюпішов від тушинськогоцарика, і тойще разбіг у Калугу зМариною й Заруцьким. продолжение
--PAGE_BREAK--
У вересні до короля Сигізмундапід Смоленськ було відправлене посольство для заключення миру. Жолкевськийбажав позбутися в Москві від найбільш впливових бояр, які могли б протидіяти його подальшим планам. Тому він постарався включитидо складу посольства князя Василія Голіцинай Філарета Романова.
Велике посольство, що нараховувало зісвитою1246 чоловік, прибуло до Сигізмунда, але умови обрання Владислава не були прийняті королем. Справа в тому, що король вирішив скористатисяданим становищемМосковської держави й особисто стати царем Московським. Він хотівспершу повернути Польщі "втрачений" нею Смоленськ, залишити польське військо в Московській державі якомога довше під приводомвідновленняспокою й організації відповідного уряду.
Тим часом Жолкевськийпоспішавзвійськовоюокупацією російської столиці. Бояри, побоюючись народного гніву, також хотілискоріше пустити в Москву польські війська. Московське населення було, однак, проти. Коли Гонсевський, посланийЖолкевським, прибув у Москву зневеликою свитоюдля переговорів, москвичі вдарили в дзвін, збираючи народ проти поляків, що входили. Гаряче протестував проти вступу в Москву польського війська патріарх Гермоген, але зрадники бояри заявили йому мовляв справайого дивитися за церквою, а в мирські справи не треба йому втручатися.
У ніч на 21 вересня поляки, таємно пропущенібоярами в Москву, зайнялиКремль, Китай-город, Біле місто. У містах на дорозівід Москви до Польщі були також поставлені польські гарнізони знаданням їмправа «годівлі» за рахунок населення. У столицю ввійшли 3500 поляків і 800 піших німців.
Прагнучи усталити своє положення, Жолкевськийдомігся відправлення більшої частини стрільців з Москви в Новгород проти шведів, які захопили новгородські землі. Інші стрільці були віддані під командування Гонсевського, якого король Сигізмунд поставив боярином у стрілецький приказ.
У жовтні 1610р. Жолкевськийзалишив замість себе в Кремлівеликого феодала, велижськогостаросту Олександра Гонсевського, а сам виїхав до короля. Розумний гетьман розумів, як важко буде примирити наполегливебажання Сигізмунда стати самомуцарем, здоговором, підписанимЖолкевським, про обрання царем Владислава. Розплутувати вузол, що зав'язався, Жолкевськийнадавіншим.
Гонсевськийбудучи впертою й зарозумілою людиною, почувала себе хазяїном в Москві. Його першими помічниками були ті члени другого посольства до Сигізмунда, які першими присягнули королеві, стали вірними «доброзичливцями» царя Сигізмунда: Салтиков, Андронов, Молчанов, князі Рубець-Масальськийі Хворостинін, дяк Грамотін. Офіційний уряд — «семибоярщина» — ніякого значення не мав.
Ця група Салтикова-Андронова, побоюючись збурюванняросійського народу, встановила разом з військовимдиктатором Гонсевськимсуворі порядки в Москві. Москва стала, таким чином, завойованим містом.
Зазнаючи утисків від нових порядків, населення столиці дуже страждало від грубих насильств поляків. Ішовтиждень за тижнем, новий цар не приїжджав, насильства поляків усезбільшувалися. Народ став розбігатися з Москви.
Посли сподівалися, що Жолкевський, який підписав договір 17 серпня, буде виконувати свої зобов'язання. Польський гетьман, прагнучи, як і сам король, до приєднання Москви, вважав, що шлях, намічений ним, більшобережний і більшвигідний. У своїх записках він зберіг свої доводи: з малого прутика виростає дерево: 160 років пройшливід першої особистоїунії Ягайла до з'єднанняЛитви зПольщею; так буде й зМосквою: якщо Владислав стане царем Московським, то його (після смерті Сигізмунда) польський сейм обере й королем польським. Однак Сигізмунд не хотівчекати, і Жолкевськийв офіційних переговорах зпослами теж вимагав негайної здачіСмоленська. Король Сигізмунд, знайшовши собі "вірнихі доброзичливців" серед деяких бояр і дворян і не бачачи, хто б в Московській державі міг би перешкодитийого планам, став приймати більшрішучі заходи. Як переможецьвсієї Русі він розпочав роздавати своїм прихильникам маєтки й посади, віднімаючи їхутих, хто був проти Владислава, а іноді навіть і без цього приводу. Від свого іменіСигізмунд жалував у бояри, призначав воєвод, показуючи тим самим, що саме він — государ Московський.
Не домігшись від московських послів передачі йому Смоленська, Сигізмунд почав 21 листопада штурм, але він був відбитий. Тоді він відправив грамоту в Москву, жадаючи від московських правителів негайної здачіСмоленська.
Зрадники Салтиков, Мстиславськийі ін. з'явилисядо патріарха Гермогенай запропонували йому підписати відповідь, що Смоленськ повинен "здатисяна королівську волю". В цей час, коли не було царя й коли народ почав розуміти зраду правителів — бояр, Гермоген виявиввисокий патріотизм. Старець рішуче відмовився «благословити хрест цілувати королеві», хоча Салтиковпогрожував йому ножем. На наступний день Гермоген прочитав проповідь проти Сигізмунда й інтервентів і розіслав грамоти з закликомдо боротьби йти звільняти Москву, за що й був арештований.
Повсюдно збільшилися насильства польських панів, були спалені Орел, Волхов, Олексин і ряд іншихчинивших їм опір міст. Обрання Владислава було зустрінуто російським народом із крайнім незадоволенням. Тепер же всьому населенню стало ясно, що страшна небезпека загрожує національній й політичнїй незалежності Московської держави.
У результаті інтервенції у всій Московській державі до кінця 1610р. наступив повнийзанепад господарськогожиття. Не тільки селяни, торговці й ремісники, але й дрібнідворяни розорялися внаслідок роздачі землі прихильникам Сигізмунда, грабежів, поборівта ін. Російська церква, що мала в той час важливе економічне й політичне значення, зайняласлідом за патріархом Гермогеном ворожу позицію стосовно поляків.
У самомукінці 1610р. відбулася ще одна подія, якою була усунена серйозна перешкода на шляху об'єднання російського народу проти іноземних загарбників. 11 грудня 1610р. Лжедмитрій ІІ був убитий у Калузі татарином Урусовим.
Селянська війна під проводом Івана Болотнікова, друга польсько-литовська та шведська інтервенція, пряма інтервенція короля Сигізмунда, постійні вбивства, грабунки, зради бояр, інтриги все це фактично розорило, ще нещодавно міцну Московську державу. Та попри це, прості люди не стали на коліна перед загрозою іноземного поневолення, а все ще знаходили в собі сили та мужність чинити організований опір, демонструючи міцний дух та патріотизм. Яскравим прикладом є повстання під керівництвом М.В.Скопіна-Шуйського, якому вдалося визволити столицю держави від поневолювачів. Проте боязнь Василія Шуйського втратити царський престол звела нанівець всі народні потуги. Але й ці сумні події не зламали волю борців за звільнення батьківщини. Героїчна боротьба, яка залишиться яскравою сторінкою і історії людства лише розпочиналась.
Розділ ІІІ. Розгортання національно-визвольного руху російського народу
До початку 1611р. росіяни переконалися, що державі й народузагрожуєвелика небезпека. І тоді національне почуття заговорило ще голосніше й сильніше. Загроза батьківщині викликалавеличезний підйомзагальнонародних почуттів. У Москві, у містах, у селах, серед різних верств населення з'являється усе більше й більше людей, що призивають повстати проти іноземців і звільнити батьківщину. Початок 1611 р.- час великого патріотичного підйомупосадськогой сільського люду й провінційних служивих людей Російської держави.
Народні маси підіймались із закликамиГермогена, і листами членів посольства з-під Смоленська, що розповідали про ті приниження, які вони терплять від поляків, і грамотами взятих в облогу самих жителів Смоленська, і посланцями московських людей.
Нарешті, надзвичайно зміцніла й розширилася патріотична перепискаміж містами. Ще при організації північного ополчення в 1608-1609р. міста зносилися між собою, домовляючись про загальнийопір ворогам. В 1611р. число цих міських грамот швидко збільшилося. Грамоти в багатьох списках йшлив усі міста. Спеціальні гінці їздили по країні, зкликали дзвоном народ на загальнийзбір, призивали піднятисядля вигнання загарбників з російської землі. На зборах же писали грамоти, призиваючи йти «на государевих зрадників, на злодіїв і на литовських людей».
Населення знаснагою відгукнулося на ці заклики. На зібраннях обговорювали питання про організацію ополчення. Ратники поспішалина збірні пункти, туди ж звозили військове спорядження.
Король Сигізмунд вважав, що слухняність правлячих бояр — московськихі тушинських— означає успіх його походу й забезпечує покірність населення. Але він помилявся. Населення, переконавшись у небезпецішляху, на якиййогоштовхали правителі, перестало слухати їх. Насильства інтервентів змусилинаселення організувати самооборону. У переписціміж містами основною думкою буловисоке почуття загальноїлюбовідо батьківщини.
Організатором ополчення в Рязані був Прокопій Петрович Ляпунов. Це була людина, що володіланеприборканою енергією, великою зарозумілістю й сміливістю. Виразник і вождь служивих дворян, Ляпуновбув незадоволений «боярським царем» Василем і після смерті Скопінавідійшов від царя Василія. Але коли відбулося вторгнення Сигізмунда, Ляпуновдуже швидко зрозумів, що воно загрожує незалежності Московської держави. Уже восени 1610р. Ляпуновстав збирати силидля походу на Москву, зайнятупольско-шляхетськимизагонами. Щоб перешкодитицьому походу, московські правителі організували напад козаків на Рязань, захопили самого Ляпуновав невеликомумістечку Проньську, але князь Дмитій Пожарський, воєвода сусідньогоЗарайська, звільнив Ляпуновай провівйогов Рязань. Був організований напад і на Пожарського в Зарайську, але воєвода, незважаючи на малі сили, відбився й очистив Рязанську землю від зрадників. продолжение
--PAGE_BREAK--
Коли в грудні 1610р. тушинськийзлодій був убитий і в Рязань потрапила перша грамота Гермогена із закликомітизвільняти Москву від поляків та литовців і російськихзрадників, Ляпуновнегайно підняв повстання.
На закликЛяпуновадо ньогошвидко приєдналися сусідні міста й землі: Тула й Калуга.
Примкнули до нового ополчення й численні збройнізагони тушинціві козаків на чолі збоярином Д. Трубецьким і отаманом І. Заруцьким.
Приєднався до ополчення й тушинськийстольник Просовецький, загін якого стояв на півночі від Москви. Деякііз цих колишніх «злодійських» загонів увійшли до складу ополчення тільки тому, що зісмертю Лжедмитрія ІІ не знали, де і як використовуватисвої збройні сили. Але були, зрозуміло, і ті, хто хотівразом із земськими людьми постояти «за землю й православну віру».
Ляпуновдавно й добре знав характер своїх союзників. Дуже самовпевнений і властолюбний, він вважав, що зуміє тримати в руках ці загони й направити всіх козаків проти іноземців. Тому він не тільки зговорився зкозаками, що стояли під Калугою й Тулою, але кликавдо себе всіх окраїнних, низовихкозаків, обіцяючи платню й військовеспорядження. Завдяки таким обіцянкам, під Москвою зібралися звідусіль величезні маси козаків, чисельно перевищивши провінційне дворянство, на яке опиравсяЛяпунов.
У березні ополченці з усіх боків підійшлидо Москви. Тим часом, у самій Москві відбувалися сумні події. З плином часу поляки все менше рахувались знаселенням Москви. Гонсевськийроздаровував шляхтичам із царської скарбниці дорогоцінні камені, золотий і срібний посуд і інші цінності.
Відносинимосквичів із загарбниками стали надзвичайно напруженими. Досить було краплі, щоб переповнилася чаша терпіння. У березні, коли стало відомо, що до Москви підходитьополчення, незадоволення мас особливо підсилилося. 18 березня шляхтичі зажадали коней уросійських візників, щоб витягти гармати на стіни Кремля. Росіяни коней не дали; почалася суперечка, яка переросла у вуличну битву.
Під час цих боїв до Москви першиміз всіх загонів ополчення підійшов воєвода Пожарський.
Дмитро Михайлович Пожарський походив зі збіднілого роду стародубськихкнязів. Він почав службу при дворі Бориса Годуновау званні стольника, тоді як сини впливових московських бояр починали службу відразу зізвання окольничого. Звичайно стольник тільки після багаторічної служби міг одержатизвання окольничого. Пожарський відзначився під час боротьби зполяками при ВасилюШуйському. Під Коломною, біляЗарайська, біля Проньська— у ряді боїв зполяками й тушинцямиПожарський здобув перемоги. Коли восени 1610р. Пожарський урятував ЛяпуновавПроньськуй змалими силамипрогнав нападників, цю перемогу навали чудом. Виявившинепересічні військові здібності, Пожарський разом зтим виявиву ті роки патріотичну стійкість, не піддаючись ні погрозам, ні угодам.
Підійшовши ранішеінших частин ополчення до Москви, Пожарський негайно вступив у бій зполяками на вулицях столиці. Він спорудив укріплення неподалік від Гарматного двору, не пустивши туди поляків, обстріляв з гармат і відігнав їх назаду Китай-город. Так перші бої принесли перемогу москвичам. Тоді поляки й німці, що перебувалив них на службі, удалися до підпалу.
На наступний день був відданий наказ запалити все місто. Це варварське рішенняпідпалити місто було прийнято Гонсевським, а виконавцями його сталинімецькі найманці. У дерев'яній Москві, в обстановці вуличних боїв пожежа набула масштабних розмірів й вигнала із засідок захисників міста.
Із цим підступним ворогом, підпалившим Москву, довго боровся Пожарський, що не пускав поляків і німців у Біле місто, зміцнившись білясвого дворуна Лубянці. Під кінець Пожарський був важко поранений.
Залишившись в живихсоратники відвезли пораненогоПожарського спершу до Троїце-Сергієвого монастир, а потім у його маєток в Суздальському повіті. Москва горіла три дні, від зарева було видно, як удень; коли пожежазатихала, поляки знову підпалювали.
Ополчення спізнилися; головні силипідійшлидо Москви тільки 30 березня. В ополченні були представники всіх земель Московської держави, крім Смоленська, зайнятогоборотьбою зкоролем Сигізмундом, і Новгорода, що боровся проти шведів. Але за соціальним своїм складомце ополчення відрізнялосявід дружин, що боролися зполяками в 1609 р.: у ньомубуло мало вільних селян півночі, зате багато козаків і дворян. Різні частини ополчення стали уздовж стін московського Білого міста окремими таборами. УЯузьськихворіт стояли дворяни Ляпунова, поруч із ними біля Воронцовськогополя — козачі загони Трубецького й Заруцького, далі розташувалися дружин із Замосков'яй інших міст. Таким чином, Ляпуновбув відділений козацьким табором від інших земських дружин.
Під командою цих трьохвоєначальників ополчення замкнуло поляків у стінах Китай-города й Кремля і до липня заволоділо всіма вежами Білого міста, прагнучи відрізати поляків від решти країни. У цей же час вожді ополчення намагалися створити уряд країни, замість московського, що був оголошений зрадницьким.
Уповноваженівсіх дружин і частин ополчення скликали загальнуземську раду— «всю землю».
Дворянська частина ополчення взяла гору в раді. Найбільш повне вираженнясвоїх поглядів на устрій усієї держави радавиразила в Земському вироці30 червня 1611 р. За ним повинні були бути відновлені прикази — Помісний, Розбійний і інші, у яких найбільше було зацікавлене дворянство. Всі служиві люди, що перебувалив ополченні або потрапили в польський полон, як і родинизагиблихвід загарбників, зберігали права на свої помісні землі.
В тихже, хто ухилявся від ополчення або пішов до поляків, землі повинні бути конфісковані. Для забезпечення поміщиків робочою силою постановлялосьповернути біглих і вивезених селян їхнім колишнім власникам. Відносно козаків пропонувалося «отаманам і старим козакам» ітина государеву службу. Нарешті, щоб уникнути грабежів, козакам було заборонено самостійно — без контролю служивих людей — проводитизбір продовольства внаселення.
Таким чином, цей захід виражав інтереси дворянства й був спрямованийпроти селянства й козаків. Обіцянки, дані Ляпуновиму його грамоті при організації ополчення, виявилисяпорушеними. Зміцнюючив країні владупоміщиків, відновлюючи колишній соціальний і політичний лад, вирок віднімав узначної частини населення надії на полегшення свого становища. Козаки були вкрай обурені цим рішенням. Відносиникозаків із дворянами усе більшезагострювалися. Козаки не хотілизважати на вирок 30 червня, а необережний Ляпуновприйняв проти них жорстокі міри.
Свою роль зіграв також взятий в облогу у КремліГонсевський. За його вказівкмибули складеніфальшиві грамоти, нібито підписаніЛяпуновим, що пропонували «де піймати козака — бити й топити». Фальшивки цібули підкинуті в козацький табір. Козаки викликалиЛяпуновадля пояснень і вбили його (22 липня 1611 р.).
Це вбивствоЛяпуновавикликалорозкол ополчення. Вся владав ньомуперейшла в руки авантюриста Заруцького, що був раніше отаманом уЛжедмитрія ІІ. Слабохарактерний Трубецький не грав при Заруцькому ніякої ролі. Поміщики й земські люди, боячись насильства й убивств із боку Заруцького, стали роз'їжджатися по своїх містах і землям.
В ополченні залишилисялише козаки та колишні тушинці, які намагалися через створені прикази управлятикраїною у своїх корисливих інтересах, жадаючи від населення зимового обмундирування, спорядження й т.д. Але не користуючись довірою, вони, звичайно, не одержалидопомогий підтримки від населення. Облога поляків, що засіли в Кремлі, велася в'яло. Загони Сапеги, Лісовськогой литовськогогетьмана Ходкевичалегко стали пробиватися до обложених й доставляти їмпровіант. Особливу активність проявлявСапега, що пограбував у липні-серпніПереяславль, Олександрівськуслободу й повернувсязнаграбованим у Москву.
Трубецький і Заруцькийприсягнули синовіЛжедмитріяІІй Марини Мнішек.
Князь Мстиславськийзбоярами розсилали з Москви грамоти, призиваючи народ підкоритисяВладиславовій саміназивали себе «боярами царя Владислава». продолжение
--PAGE_BREAK--
Настали надзвичайно важкі лихоліття для Російської держави, «настав такий лютий час божого гніву, що люди не сподівалися на порятунок, ледвене вся російська земля спорожніла».
Але розпад першого ополчення не зневірив людей. Усе більшерослай ширилася впевненість, що об'єднані силиросійського народу повинні й можуть урятувати рідну землю від інтервентів.
Усюди піднімалися народні маси на боротьбу зіноземцями й зрадниками батьківщини. Не вистачало тільки вождів, які зуміли б об'єднати, організувати й направити проти інтервентів ці могутні народні сили.
Та врешті-решт ці вожді з'явилисяв особі Іллі Мінінай Дмитрія Пожарського (додаток 8).
Друге ополчення. Ілля Мінін та Дмитрій Пожарський
Мініні Пожарський почали свою справу з організації другого ополчення у вересні 1611р. Їхня діяльність почалася в найважчій обстановці, у самий найважчий момент розрухи й поразок.
3 червня 1611р. військами Сигізмунда був узятий Смоленськ. Облога Смоленська тяглася 20 місяців. Увоєводи Шеїнане вистачало військ, і захист Смоленська значною мірою винесли на своїх плечах добровольці — посадській селяни.
Захисники Смоленська героїчно відбили кілька штурмів чисельно переважаючого супротивника й самізробилибагато відважних вилазок. Сигізмунд пропонував жителям міста здатися, але захисники міста не хотілинавіть слухати ці пропозиції.
До кінця облоги в місті розповсюдилось чимало хвороб, від яких помиралощодня по 150 чоловік. Але Смоленськ продовжував мужньо триматися.
Значення мужньої стійкості захисників Смоленськадуже велике. Вони не тільки затримали під своїми стінамикоронну армію Сигізмунда, але й підтримали дух і бадьорість усього російського народу.
З 80 тисяч жителів, що перебувалив Смоленськувосени 1609 р., до кінця облоги уцілілатільки десята частина. Падіння Смоленська відбулося через зраду смоленського дворянина Дедешина, що вказав полякам слабке місце в фортечнійстіні міста. Під це місце поляки підвели міну й увірвалися в пролом, що утворився в стіні. Жителі містай тоді не здалися: битва тривала в самомумісті. Полякам довелосязбоємбрати кожну вулицю, кожнийбудинок. Особливо затята сутичкавідбулася вцитаделі Смоленська. Рів перед нею був заповнений трупами. Захисники цитаделі підірвали порохові склади, щобули розташованів підвалах собору, і загинулиу вогні. Воєвода Шеїнбув узятий у полон, підданий катуванням й відправлений у Польщу.
В тому ж червні 1611 р., коли поляки заволоділи Смоленськом, шведи зайняли ВеликийНовгород і його область. Шведи виступали такими ж загарбниками російської землі, як і польсько-литовські шляхтичі.
Після Калушинськоїбитви шведи рушили в Новгородські землі, де вирішили закріпитися. Їхні загони нападали на Івангород, Орєшек, Ладогу, Корелу, але всюди зустрічали мужній опір. Так, Корелазахищалася протягом всієї зими й була зайняташведами лише в березні 1611 р., коли з 3000 захисників у місті залишиласяв живихтільки сотня.
До Великого Новгорода шведський король звернувся злистом, пропонуючи свій захист від поляків. Навесні 1611р. у Новгород прибулипредставники Ляпунова, що вирішив знову укласти договір зішведами проти поляків.
Під час переговорів шведи запропонували свогокоролевича на російський престол. Переговори результатів не дали. Тоді шведи 16 червня оволоділи Новгородом і силоюзмусилиновгородцівприйняти їхні умови. Новгородська земля відділяласявід Москви й повинна була одержатисвого царя зі шведського королівського двору, Новгород зобов'язувався утримувати шведське військо, а шведські воєначальники одержувалимаєтки в Новгородських землях. Цей договір зішведами відрізав від Російської держави весь північний захід.
Такими були справи до кінця 1611 року. КоролевіСигізмундовіздавалося, що всі його плани здійснені, опір росіянзломлений і що Російськудержавувін міцно тримає у своїх руках. Взявши Смоленськ, він поспішив у Варшаву, де у вересні засідав сейм. Там була влаштована урочиста церемонія. Колишній московський цар Василь Шуйськийі його брати були доставлені як бранці: сейм був задоволений взяттям Смоленська. У Кракові— влаштовані триденні торжества. У Риміпапа проголосив «відпущення гріхів» парафіянам польської церкви. Багато поляків говориливже про Російську державу, як про польську провінцію.
Обговорюючи питання про додаткові кредити на продовження війни, польський сейм вирішив, що не потрібно більше значних витрат, щоб привестив покору незначні залишки нескорених москвичів. ВпливовийпідканцлерКрицькийнаполягав, що вестипереговори із представниками Російської держави не треба. Сейм вирішив заплатити 10000 злотих воїнам, що повернулися в Польщу, а утриманнявійська, що залишилосяв Російській державі, оплачуватиз тамтешніх доходів.
Сигізмундовідовелосязатриматися у Варшаві на цілий рік. А в цей час у Російській державі лютував голод, у столиціперебувавгарнізон інтервентів. Смоленськ і Новгород потрапилив руки загарбників. Поляки й людиЗаруцького грабували й знущались над місцевим населенням.
Все це пригнічувалоросійських патріотів. Однак всі підступи ворогів розбилися в остаточному підсумку об незламну стійкість широких мас російського народу. Спільнимувсіх не байдужих до своєї батьківщини було бажання знову йти на боротьбу зляхами.
Це бажання народилосямайже одночасно в декількохмістах. Так, у серпні жителі Казані звернулися в Перм із грамотою, закликаючи до об'єднання і визнати тільки того государя, що буде вибранийвсієюземлеюРосійськоїдержави.
Нова потужнахвиля народного рухупідняласяз Нижнього Новгорода й інших посадів Середнього Поволжя, які були тісно пов'язані із селянським населенням.
Нижній Новгород — одинз найбільшихекономічних центрів і торговельнихміст Російської держави. Він був зв'язанийз усією волзькою річковою системою. У Нижньому Новгородізустрічалися: риба з Каспію, хутра із Сибіру, тканиний прянощі з далекої Персії, хліб зОки. Основне значення в місті мав торговельнийпосад, у якомуналічувалося до двох тисяч дворів. У місті було також багато ремісників, а в нижньогородському річковому порту багато вантажників і бурлак.
Нижній Новгород не разпіддавався загрозіруйнуванняз боку поляків і тушинців. Посадськіжодного разу не впускали в місто іноземних загарбників; більш того, Нижній Новгород відсилав свою рать проти ворогів під час походу Скопінай активно брав участь в ополченні Ляпунова. У січні 1609р. нижньогородськийвоєводаАляб'єв розбив й загін тушинціві повісив воєводу цього загону — князя В'яземського. Коли Ляпуновбув убитий, нижньогородціпринесли додому закликзаново організовуватиополчення.
Відчуваючи свій зв'язокз усією країною, Нижній Новгород уважно стежив за ходом війни зінтервентами, підтримуючи жвавізносини зіншими містами й зпатріархом Гермогеном. «Безстрашні люди», як їхназвав Гермоген, двоєнижньогородців — боярський син Пахомові посадськийМосеєв— принесли в Нижній Новгород грамоту Гермогена. Цікаво, що агітація за повстання проти інтервентів ішлане від імені воєвод нижньогородських, а від імені всьогонижньогородського населення.
З1 вересня 1611р. на виборну посаду Нижньогородського земського старости вступає Кузьма МінінЗахарьєв-Сухорукий. Простийнижньогородський міщанин, що займавсядрібноюторгівлею м'ясом і рибою, він був справжнім патріотом. Надзвичайно обдарована особистість, людина сильної волі й великої практичної кмітливості, вінзумів організувати нове ополчення, незважаючи на всі перешкоди. Авторитетнийсеред посадськогонаселення, ще більш зв'язанийзним змоменту обрання його земським старостою, Мінінведешироку пропаганду й виголошує промови із закликомвіддати всі надбання заради порятунку батьківщини. ПромовисвоїКузьма Мінінвиголошує білясвоєї крамницій у земському домі, де свого виборногостаросту слухали посадські, вони знаходятьживий відгук серед слухачів, особливо менш заможних людей. продолжение
--PAGE_BREAK--
Вся діяльність Мінінабула присвячена народній справі.
Безперечнимє те, що Кузьма Мінінбув натурою винятковою, людиною, що поєднувала в собі рідкісні практичні й організаційні здібностііз глибокою відданістю батьківщині. Завдяки цим якостям Мінінзумів в обстановці польської інтервенції й зради боярської верхівки очолити народний рух, спрямованийпроти загарбників.
Дуже швидко рухпоширюєтьсяна все місто. Посадськіоб'єднуються задміністрацією міста й здухівництвом. Біля собору збирається все міське населення — і посадській служиві люди. Главанижньогородського духівництва, Сава, однодумець Мініна, читає привселюдно отриману грамоту Гермогена й гаряче їїпідтримує. Потім виступає земський староста Мініні полум'яно призиває врятувати батьківщину.
Промова Мінінабула виголошена звеликою пристрасністю. Народ плакав, слухаючи Мініна. — «Будь так», — кричали йому у відповідь. Шапки із грошима, зброякупою виростали на кам'яній площі. СамМінінвіддав свій маєток, й навіть золоті й срібні рами зікон. Пожертвування текли широкою рікою. А тим часом населення Нижнього Новгорода, як і інших міст Московської держави, зубожіло за роки міжусобних воєні інтервенції.
Але для організації нового походу пожертвувань, які б великі вони не були, невистачило. Потрібен був правильно організований, обов'язковий для всіхзбір засобів. Розпорядником і скарбником став знову таки Кузьма Мінін— напрочуд чесна людина, талановитий організатор. Установили збір — «третій або п'ятий гріш від всіх пожитків і промислів». На підставі цього рішення Мінініз властивоюйому енергією й став збирати «п'ятий гріш», не соромлячись примусових заходів по відношенню до тих хтоухилявся.
Збір засобівішовдуже добре й значною мірою забезпечив успіх ополчення. Ополченці були забезпечені всімнеобхідними. Дуже швидко рухвийшло далеко за межі Нижнього Новгорода. Палкі заклики Мінінапролунали й в інших містах. Першими прийшлислуживі люди Балахний Гороховця, а пізніше дворяни Смоленської області, що покинули свої маєтки, не захотівши підкоритисяСигізмундові.
Але головну роль у цьому русівідіграли все-таки посадськілюди й селяни, які теж несли заради спільної справи своє вбоге майно й вступали в ополчення.
Тепер першочерговим завданнямбуло знайти вмілого й авторитетногов народних масах полководця, що змігби очолити військовийпохід проти інтервентів, звільнити від них серце країни — Москву. Мініні вказав на героя московського повстання 1611 р., на князя Дмитра Михайловича Пожарського.
Предки Пожарського служилигородничимив невеликих містах. Дмитро Михайлович виділився винятково завдяки своїй хоробрості, полководницькому талантуй глибокому патріотизму.
НародивсяПожарський в 1578р. При БорисовіГодуновувін був наближений до царського, двору.
В 1608 р., коли йому виповнилося 30 років, Пожарський вперше виступив воєводою проти поляків розбивши їхбіляКоломни. В 1609р. Пожарський розбив на Володимирській дорозі"злодійський" загін Салтикова. В 1610 р., коли тушинськийзлодій ішовдо Москви й всі міста після Клушинськоїпоразки присягали йому, Пожарський, тоді воєвода Зарайська, рішуче відмовився перейти на сторонусамозванця. Жителі стали погрожувати Пожарському, але погрозиніколи не змушувалийогозійти зтого шляху, який він вважавправильним. Пожарський замкнувся в міському Кремлій змусивзарайців, а слідом за ними й жителів Коломни, знову відійти від тушинськогозлодія. У випадку зради боярської знаті, пряме служіння батьківщині, далоПожарському особливий авторитет.
Тими ж рисами мужності й вірності відзначені й дії Пожарського взимку 1610-1611 р., коли він захистив у ПронськуЛяпуновавід «злодійських» загонів і особливо в березні 1611 р., коли він героїчно захищав від ворогів палаючу Москву.
Пожарський жодного разу не присягав ні польському королевичевіВладиславові, ні кому-небудьіз самозванців. Він першийвідгукнувся на закликЛяпунова, перший прийшов на допомогу повсталим москвичам, мужньо боровшись із німцями і поляками в палаючомумісті.
Саме тому пропозиціяМінінапередати владу над ополченням Пожарському була прийнята всіма звеликою наснагою.
Пожарський лікувавсяв цей час у Суздальському повіті, за 120 верств від Нижнього Новгорода, після важких поранень, отриманих19 березня в Москві. Нижньогородцівідправили своїх послів до Пожарського, але тойне відразу погодився взяти на себе керівництвой командування. Він розумів, що невдача попереднього ополчення багато в чому залежала від недостатньої організованості, і усвідомлював, що цю організованість треба забезпечити із самого початку. До того ж Пожарський розумів, що нижньогородське населення буде більше довіряти ополченню, якщо на чолі буде представникнижньогородського посаду. Пожарський поставив умовою — щоб в ополченні був спеціальний керівник для збору засобіві спорядження. Кандидатом на цю посаду Пожарський назвав Мініна. Нижньогородціодностайно прийняли цю пропозицію. Мінінстав займатисяголовним чином справами організації ополчення, його постачання всім необхідним, спорядженням та ін. На грамотах Мінінпідписувалася: «Виборна людина від всієї землі». Таким чином, на чолі ополчення стали виборні особи, Мініні Пожарський.
Нижньогородський гарнізон був сам по собі дуже нечисленний. Але разом з двома тисячами дворян, що прийшли в Нижній, до початку березня 1612р. його чисельність становила тритисячі чоловік. На відміну від ополчення Ляпунова, що було так само швидко організоване й так само швидко розпалося, це ополчення готувалося не кваплячись. Заощаджуючи кошти, Мінінкупував для ополчення слабких коней за низькою ціною, а потім хазяйновито їхвідгодовував. Так само розумно й з розрахунком забезпечувалося ополчення й озброєнням. Але своїх засобівявно не вистачало. Після цього вожді ополчення стали посилати грамоти в міста, на північ і на Поволжя, пропонуючи всімзгуртуватись, очистити Московськудержавувід ворогів та обрати нового государя радоювсієї землі, також просили про надсилання скарбниці. І пониззя, і поморські, і поволзькі міста стали відсилати в Нижній кошти, людей, озброєння, а також і своїх представників для допомоги Московській державі.
Так при Мінінуй Пожарському була утворена "Радавсієї землі", у якійбрали участь дворян, посадськілюди і селяни, в особі своїх старостів. Нижньогородський рухпереріс в рухзагальросійський.
В результаті у Нижньому Новгородізібралися досить значні сили. В ополчення входили провінційні служиві люди, стрільці, посадські, селяни. Вступили в ополчення татари й інші народності Поволжя й Півночі. Місцеві партизанські загони охоче вливалися в народне ополчення, коли воно в березні виступило з Нижнього Новгорода.
Природно, що згуртування всенародного ополчення не залишилось в таємниці від польських інтервентів, що засіли в Москві. Гонсевський, вкрай стривоженийрозмахом другого ополчення, погрозамихотівзмусити патріарха Гермогена, що перебуваєв темниці, відправити грамоту нижньогородцяміз забороною йти на Москву, але нічого не домігся. Він змігтільки помститисястаромуГермогенупогіршенням умов його ув'язнення, відчогопатріарх незабаром і вмер.
З іншого боку, Мінінай Пожарського турбувалопитання про майбутні взаємини зкозацькими загонами Трубецького й Заруцького, які знаходились під Москвою, де було чимало козаків, грабіжників і авантюристів. Ними керував безпринципний авантюрист і зрадник Іван Заруцький, організатор вбивства Ляпунова.
Заруцькийрозумів, що ополчення Мінінай Пожарського припинить його грабіжницьку діяльність, що від нього зажадають відповісти за всі зробленінимзлочини.
Тому Заруцькийвирішив виступити проти Пожарського й зайнятинайважливіші міста, у першу чергу Ярославль.
Як тільки в Нижньомудовідалисяпро плани Заруцького, Пожарський негайно вислав загін знаказом зайнятиЯрославль, що й було успішно виконано. Після цього в похід на Москву виступило все ополчення. продолжение
--PAGE_BREAK--
Спершу ополчення готувалосяйти на Москву найкоротшим шляхом через Суздаль, але коли стали відомі плани Заруцького захопити багаті північні міста й відрізати від них нижньогородців, вожді ополчення вирішили насамперед забезпечити собі тил — багате північне Поволжя — і зміцнити там свої сили.
Просування військової раті в той час відбувалосяповільно. Попередуйшов легкий кінний загін, щоб убезпечити війська від несподіваного нападу ворога, а піхота йшла повільно.
В поході до ополчення вливалися все нові й нові загони патріотів. Похід перетворився в тріумфальну ходу. Тільки в Костромі воєвода Шереметьєв вирішив виступити проти ополчення, але жителі міста цього не допустили. Шереметьєв був схоплений, і тільки заступництво Пожарського врятувало йоговід смерті. Популярність ополчення й авторитет його вождів швидко зростали.
На початку квітня 1612р. ополчення увійшло в Ярославль.
Це місто мало дуже вигідне географічне положення. Він стояв на перетині декількохдоріг, на шляхуіз центруМосковської держави в багате Помор'я, щомайже не постраждало від інтервентів. Тому з Ярославля було зручно організувати тил при поході на Москву. До того ж Ярославль уже кілька років був поряд зНижнім Новгородом одним із центрів народного патріотичного руху. Зиму 1608—1609р. Ярославль перебував під владою тушинців, щограбували це багате торговельнемісто. Наступні спроби інтервентів знову заволодіти Ярославлем відбивалися жителями.
Сюди почали прибувати служиві люди й загони добровольців, сюди направлялизбагатої півночі кошти в розпорядження керівників ополчення. Тут ополчення провело чотиримісяці.
Причини, що змусилиПожарського тривалий час затриматися в Ярославлі, були досить вагомі. Ворогів було багато й обстановка склалась надзвичайно складна. Ополченню необхідно було забезпечити свій тил, дістати нові кошти, підготуватися до походу й боїв, установити постійний і міцний зв'язокіз широкими масами населення.
Мініні Пожарський розгорнули активну діяльність у Ярославлі, який став центром російської землі, що не визнавав владиінтервентів і зрадників.
В цей час Заруцький, а слідом за ним Трубецький пішлина нову авантюру. Ще влітку 1611р. у місті Пскові, який страждаввід внутрішніхусобицьта від набігів шведськихі шляхетськихзагонів, з'явився новий самозванець, щоприйняв ім'я царя Димитрія. Цьому самозванцеві, прозваному«псковський злодій Сидорка», присягнули козацькі підмосковні загони. Звісткапро цю присягу відомому авантюристовісправила сильне враження на вождів ополчення, знову засвідчивши про необхідність дотримуватися виняткової обережності у відносинахзкозаками, що розташувалися під Москвою.
Не можна, зрозуміло, уявити собі, що все козацтво, що перебувалопід Москвою, складалося з авантюристів типу Заруцького або Просовецького. У складі козацтва, як у кожному великому соціальному прошарку, були різні групи. Для багатьох козаків основною метоюбула боротьба зіноземними загарбниками; вони твердо стояли проти поляків і підтримували облогу засівшогов Москві Гонсевського.
Пожарський, розташувавшись у Ярославлі, поступово розширював коло своєї діяльності. Від прихильників Заруцького були очищені Пошехоньє, Углич, Переяславль. Залишенийсвоїми прихильниками, злодій Сидоркабіг у травні із Пскова, але був схоплений і страчений. До кінця травня земські загони стисликозаків на невеликій території під Москвою.
Згодом Заруцькийспробував завести зносинизХоткевичем, але не зустрів підтримки взначної частини козаків. Нарешті, 17 липня вночі Заруцькийзмушений був бігти в Коломну. За ним пішла найбільш авантюристична частина козачих загонів. Під Москвою із Дмитром Трубецьким залишилисякращі козачі загони, а сам Трубецькой вирішив не виступати проти народного ополчення.
Таким чином, ополчення майже без збройнихзіткненьпозбулося від «злодійської» частини козацтва. Владайого пошириласяна Помор'я, Сибір, значну частину Поволжя й центрРосійської держави.
У той же час вожді ополчення намагалися створити загальнодержавне управління. Недостатньо було веститільки воєнні дії. Змучена Московська держава відчувала потребу у твердій владі. Потрібно було заново створювати органи державного керуванняй у той же час вирішуватичергові політичні й економічні питання. Тим часом, вирішеннякожного питання було пов'язане з винятковими труднощами. Багато зусиль віддав Мініндля збору грошових і матеріальних засобів, необхіднихополченню. Центральні областіМосковської держави були повністю розорені; новгородська земля перебувалав руках шведів. Довелосявсе необхіднезбирати зпівнічно-східних областей. Мінінвідмінно впоравсяіз цим завданням. Ополчення мало хороше озброєння, теплий одяг, ситне харчування. Це піднімало настрій ратників, зміцнювалосилуй внутрішній порядок ополчення.
В ополчення вливалися ратні загони з різних земель і міст — йшлислуживі люди, сибірські стрільці, татари й інші. Прийшов сибірський царевич Араслан,приходили селяни й козаки. З підмосковних таборів прийшлидо Пожарського 17 отаманів із загонами.
Об'єднавши й зцементувавши в Ярославлірозрізнені сили, Пожарський уже не випускав зі своїх рук військовекерівництво, помінявненадійних воєвод, призначав нових.
Одночасно Мініні Пожарський розсилали в усі міста грамоти, вимагаючи висилки грошей, тому що зростомополчення значно зросли й витрати. У відповідь на ці грамоти в Ярославль приїжджали служивій посадськілюди, привозячи необхідніополченню засоби.
Для встановлення зв'язкуз усіма областямиРосійської держави й із широкими масами населення, Пожарський запропонував всім містам надіслати в «Раду всієї землі» своїх представників, вибранихзі всіх чинів людей, по двоє чоловік звідповідними наказами.
Всі принципові й важливі питання обговорювались на цій Раді.
Так відновлювалася єдина Російська держава, штучно розірванана частинипольсько-литовськими і шведськими інтервентами й зрадниками-боярами.
З'явилася думка вже тоді підібрати нового царя. Але здійснити її було неможливо, тому що значна частина території перебувалав руках загарбників і населення цих районів не могло подати свого голосу.
Фактично в Ярославлібуло створено загальноросійський уряд в особі «Ради всієї землі».
Утворившисьз виборних представників, ця Радабула незвичайного складуй не схожою на відомі земські собори. У ній не було патріарха, майже не було бояр, зате багато представників служивогой тяглогостану. Таким чином, Радабула майже позбавлена вищої феодальної знаті, але широко представлялаінші верстви населення. Посадськістановилиядро цього ярославльського уряду. "Радавсієї землі" мала широкі повноваження. Вона виносила «вироки», обов'язкові для всієїдержави, вирішувала всі важливі питання.
Пожарський не був властолюбним і не прагнув виділяти себе із суспільногоруху. Всі дії його погоджувались з іншим вождем ополчення — Мініним.
Побудовадержавного порядку вимагала самої напруженої роботи. У Ярославлібули заново створені найважливіші урядові заклади — «прикази». Повсякденна невидима діяльність побудови держави мала виняткове значення. Вона перетворила ополчення справді в загальнодержавне, призвала на активні дії раніше не охоплені рухомобластій міста, вселила довіру до своїх силі тим самимпереконала населення всієїдержави в необхідності й доцільності підтримки ополчення, що рятує батьківщину.
Значення цієї моральної підготовки до вирішальних боїв проти іноземців було дуже велике. У той час, після багатьох невдач, деякі кола суспільствабули охоплені пасивністю, вони не вірили в силинароду. Так, значна частина духівництва призивала не до активних дій, а лише до молитов і до посту. Пожарський же й Земський уряд призивали до активних дій проти ворогів батьківщини. Мініні Пожарський на ділі виявиливелику державну мудрість і організаторські здібності.
Першим результатом цієї діяльності ополчення в Ярославлібуло поліпшення господарськогожиття населення у звільненихвід поляків областях. Яскравим показником успіху адміністративної політики Мінінай Пожарського став рістторгівлі: з1 вересня 1612р. по 1 вересня 1613р. оборотинижньогородської митниці майже вдвічі перевищили оборотипопереднього року. продолжение
--PAGE_BREAK--
Але потрібно сказати, що всі ці успіхи далися Мінінуй Пожарському не легко. В ополченні багато хто, особливо дворяни й впливові козаки, претендували на керівництвоополченням і на маєтки й землі у звільненихвід інтервентів районах. Вони не дотримувались дисципліни. Треба було виявитибагато терпіння й такту, щоб, не даючи цим елементам волі, не розриваючи ополчення, разом зтим не відштовхнути їх, перебороти анархічні й індивідуалістичні тенденції, включитицих людей у спільну справу.
Умиротворенню, що досягалосятакими зусиллями, загрожувалине тільки польські шляхтичі й зрадники типу Заруцького, але й шведи в Новгороді. Захопивши Новгород, шведи просунулися ще на схід у район Тихвіна. Вестивійну одночасно із двома інтервентами було не під силу ополченню. Треба було всіма силамидомагатисязалишення Новгорода в складі Московської держави й збереження мирузіШвецією. Переговори зутвореноюшведами Новгородською державою тяглися довго й вимагали великого дипломатичного мистецтва. Митрополит Ісидорі боярин Одоєвський, що стояли в цей час на чолі Новгорода погодилися прийняти «на Новгородську державу» одногозі шведських королевичів. Проте вони не хотіливідділятисявід Москви, через те запропонували визнати цього шведського королевича царем всієї Росії.
Прибулі в липні у Ярославль посли Новгорода наполягалина визнанні шведського королевича Карла-Філіппа Московським государем. У своїй відповіді Пожарський нагадував про сумний досвід обрання іноземців на російський престол.
Бажаючи виграти час, Пожарський, не відмовляючи, поставив неодмінноюумовою визнання Карла-Філіппа особистийприїзд королевича в Новгород і перехід його в православ'я. Пожарський хотів домогтися того щоб шведи не перешкоджали діям ополчення, спрямованим проти поляків.
При цьому він наполягавна негайномуприпиненні шведами воєнних дій. Таким чином, були збережені мирні відносинизіШвецією й зНовгородом, ополчення було забезпечено від нападу із цієї сторони. Зумівши відтягти вирішення питання щодо шведських домагання цим самимзапобігли можливому наступу шведів, вожді ополчення проявилисвій розум й спритність тис самим одержали безсумнівну дипломатичну перемогу. У той же час Пожарський виявивдипломатичні здібностій у зносинах зАвстрією. Австрія суперничала зПольщею; знаючи це, Пожарський направив австрійському імператоровіграмоту, у якій нагадував про стару дружбу Австрії зРосійською державою й просив імператора вплинутина польського короля, щоб тойвідрікся від своїх планів щодо Московської держави. В усній бесіді завстрійським підданим ЮсуфомГрегоровичем, через якогобула відправлена грамота австрійському імператорові, Пожарський навіть натякнув, що на російський престол можна буде висунути кандидатуру брата імператора. Спокушенийцим, австрійський імператор відправив Сигізмундовіпосла, який відмовляв його від завойовницьких планів щодо Російської держави.
Такими дипломатичними методами Пожарський запобіг небезпеці з боку Швеції й Австрії.
Одночасно обережний Пожарський наполегливо зміцнювавБілозеро, Каргополь, а відправляючись у похід на Москву, послав великий загін у район Тихвіна як заслін від можливого нападу шведів. Надаючи виняткового значення зміцненнюБілозера, Пожарський наказав кинути у в'язницю на місяць тихз місцевих жителів, хто відмовився брати участь у цих роботах, і попереджав, що надалі повісить, жителів, які ухиляються від будівництваукріплень.
Пожарський направив загін також в Архангельськ, щоб ніякі іноземці не могли навіть через віддалений порт вступити на російську землю. Справа в тому, що Англія готуваласяскористатисяскрутним становищем Російської держави, ополчення повинне було запобігти спробі англійської інтервенції.
Уже виступивши з Ярославля, Пожарський одержаввід німця Якова Шоу й англійця Артура Астонапропозиціїнайняти воїнів з різних країн до себе на службу. Князь відмовив. Пожарський порадив іноземцям-найманцям у Російську державу не приїжджати й собі гірше не робити.
Мініні Пожарський своїми патріотичними діями завоювали довіру й любовнародної армії. Ці почуття виявилися, зокрема, при замаху на життя Пожарського. Заруцькийпідіслав двохкозаків у Ярославль щоб організувати вбивство вождя ополчення. Пожарський, готуючисьвідправити передовий загін до Москви, оглядав військове спорядження. Довкола нього тіснилися воїни. Скориставшись тіснявою, одинз підісланих убивць хотівударитиПожарського кинджалом, але відданийПожарському козак Роман заслонив вождя й був поранений зловмисником. Одразу всі хто перебував поруч стали кільцемна захист Пожарського. Зловмисників схопили, військо вимагало їхньої смерті, але на вимогу Пожарського їх відправили в заслання.
А в цей час у Ярославлібула отримана звістка про задуми Заруцького посадити на престол сина Марини Мнішекі Лжедмитрія, та про те, що гетьман Хоткевичпоспішаєз Польщі в Москву звійськом і великим обозом, щоб надати допомогу польському гарнізону, що засів у московському Кремлі. Цього з'єднанняпольських силне можна було допустити, і 27 липня 1612р. ополчення вийшло з Ярославля на Москву, щоб звільнити їївід загарбників.
Народне ополчення під керівництвомМінінай Пожарського почало організовану боротьбу зінтервентами. Це була визвольна, прогресивна й справедлива війна із загарбниками. А назустріч цьому народному руху, що одержавсвою організовану форму в ополченні Мінінай Пожарського, полегшуючи йому його важкий шлях, ішластихійна боротьба селян, холопів і посадськихлюдей, що вступили в єдиноборство зіноземними загарбниками.
Ще зосені 1611р. на околицях Москви почався сильний партизанський рух. Учасники першого ополчення, ідучи від Заруцького, становилизбройнізагони, що нападали на поляків. Особливо енергійно ці загони діяли на дорогах, що ведутьу Польщу. Партизани розривали зв'язкипольських загонів і гарнізонів зПольщею й перешкоджали підвозупродовольства полякам, що засіли в Кремлі. Коли литовський гетьман Хоткевич, відправленийкоролем Сигізмундом на допомогу Гонсевському, підходив до Москви у вересні 1611 р., він натрапивнапартизанські загони. Загони Хоткевичай Сапеги(самСапегау вересні 1611р. помер) пішливосени до Рогачова й до Волги за продовольством для голодуючих у Кремліполяків, але значна частина награбованого внаселення продовольства не дійшла до Кремля; майже всев дорозівідібрали партизанські загони. За зиму ці загони так осміліли, що напали на полковника Струся, що направлявсяз Польщі щоб змінитиГонсевського, і перебили його жовнірів.
Селяни озброювалися за рахунок шляхтичів, яких вони ловили поодинці, убивали, рубали, кидали в ополонки. Загарбники не ризикували тепер їздити невеликими загонами. Але це не зупиняло партизанів, які теж об'єдналися й, влаштовуючизасідки, зненацька нападали на ворогів і громили їх.
Усамій Москві поляків і німців заманювали в тісні провулки, в пригороди, зазивали в гості й там вбивали.
У результаті цієї партизанської війни поляки в Кремлів повній мірі відчулинедостачупродовольства. Горобці й ворони продавалися за високу плату.
Кінець 1611р. і початок 1612р. був дуже важким часом для підмосковного населення. У відповідь на партизанську війну інтервенти посилили своїжорстокі заходи. Вони виганяли населення, спалювали житла, змушувалибігти куди очі дивляться. Троїцькиймонастир щодня ховав мерців, що замерзали на дорогахабо убитих в селах. Звірства інтервентів досягли в цей час апогею.
Литовський великий гетьман Хоткевич, якому король Сигізмунд доручив веденнявоєнних дій у Російській державі, підійшов до Москви в перше разна початку жовтня 1611р. Поляки, що перебувалив Кремлій страждали від голоду стали вимагати собі заміни. Хоткевичзапропонував їм коштовності із царської скарбниці, обіцяючи незабаром замінитиїх. У грудні він відправив великий обоз із награбованим продовольством у Москву, але по дорозіна обоз напали партизанські загони і відбили його. На початку 1612р. Хоткевичзамінивчастину польського гарнізону в Москві й до літа прибулисвіжі підкріплення з Польщі. На початку липня полковник Струсьна чолі тритисячного загону вступив у Кремль. Унього відразу почалися суперечки зГонсевським, тому що коженз них прагнув командувати в російській столиці. Скінчилося тим, що Гонсевськийвідправився в Польщу й зним пішла вимагати від короля платні за службу значна частина жовнірів, що раніше перебувалив Москві. Там залишилисятільки полк Будзилай новий полк Струся. Великий загін гетьмана Хоткевичабув знову зайнятийзбиранням продовольчих запасів, щоб забезпечити військо до зими, тому що восени 1612р. Сигізмунд обіцяв прийти зармією й остаточно умиротворити Московську державу. У червні Хоткевичзібрав значні сили; він одержавпідкріплення з Литви, 800 чоловік піхоти привівполковник Неверовський, з-під Смоленська прибуло кілька сотень вершників і кілька сотень піхотинців, підійшлиблизько 8000 козаків. продолжение
--PAGE_BREAK--
Найближчою метоюХоткевичабуло провести своє військо й великий обоз у Москву й з'єднатися зполяками, що перебували в Кремлі, як у неприступній фортеці. Москва була в той час оточена декількомакам'яними стінами. Висока стіна Кремля із численними вежами й бійницями, що підносилась над всією околишньою місцевістю, і стіна «Білого міста», надійно захищали поляків, що знаходились в Кремлій у Китай-городі. Якби Хоткевичувдалося доставити продовольство цим загонам і самомузайнятиКремль, то вибити його звідти було б дуже важко.
Довідавшись, що настільки значні силийдуть до Москви й везуть із собою величезний обоз із продовольством, Пожарський вирішив не допустититакого зміцненняпольського гарнізону в Кремлі. Передовий загін ополчення підійшов до Москви 3 серпня й став табором за наказом Пожарського окремо від козачих загонів. 10 серпня підійшов новий загін й розташувався поблизуТверськихворіт. Слідом рухалися основні силинародного ополчення. Пожарський, що не довіряв Трубецькому і його козакам, збирався спершу зупинитися вТроїце-Сергієвомумонастирі й там остаточно домовитисяіз Трубецьким. Але Хоткевичнаближався до Москви, не можна було втрачатині хвилини. Увечері 20 серпня Пожарський звійськом підійшов до Москви.
Трубецький, який після втечі Заруцького залишивсяодноосібним начальником козацького війська, запропонував Пожарському стати табором поруч із козаками вЯузськихворіт. Незважаючи на те, що Трубецький був боярином (пожалування це він одержаввід тушинськогозлодія), він сам виїхав назустріч Дмитрію Пожарському. Однак Пожарський не прийняв пропозиціїкозачого боярина. До того ж позиція, зайнятатабором Трубецького, не була придатною для оборони Москви, тому що перебувалаосторонь від Можайськоїдороги, по якій підходиливійська Хоткевича. Однак Пожарський все-таки виділив у допомогу Трубецькому, що взяв на себе захист Замосков'я, двісотні ополченців.
Ранком 21 серпня війська Пожарського розташувалися в районі нинішніх Смоленської й Кримської площ і біля Арбатськихворіт, тобто зтієїсторониМоскви, куди підходив із заходу Хоткевич. Отаборившись на самій дорозіХоткевича, Пожарський ніби підкреслював рішучість битися до переможного кінця, щоб не допуститиз'єднанняворожих сил.
Хоткевична чолі свого війська з'явився ввечері того ж дня й зупинився на Поклінній горі. Головнокомандуючий польською армією Карл Хоткевичбув досвідченимвоїном, який воював раніше в Нідерландах, в іспанських військах, одержавши до походу в Московську державу ряд перемог, у тому числі перемогу при Кирхгольмінад шведським королем Карлом IX. Основну частину його армії становилакіннота: українські козаки, кінні шляхетськізагони й угорська кавалерія, що вважаласякращоюв Європі. Піхоти було порівняно небагато; вона складалася з найманців — німців, угорців, поляків. І піхота, і шляхетськакіннота мали хороше озброєння: рушниці, списи, сталевіобладунки. Ці війська вміли воювати регулярним правильним строєм, тобто вміли застосовувати передову військову тактику того часу. Важко озброєніпольські гусари мчали в атаку шеренгою, виставивши вперед суцільний ряд довгих списів. Піхота також наступалаорганізованими рядами.
Що стосуєтьсяармії Пожарського, то її озброєння було відносно гіршим, особливо вселян і посадських. Далеко не всі дворяни мали сталеві обладунки. Частинаслуживих людей і козаки мали рушниці.
Пожарський розташував свої війська від берега рікиМоскви відЧортольськихдо Петровськихворіт. Центр його армії був біляАрбатськихворіт і перепиняв шляхХоткевичу, який наступав по Смоленській дорозі. Війська Трубецького, що захищали Замосков'я, мали дваукріпленихпункти — біляцеркви Климента і біля церкви Георгія.
Розташування російської армії було ненадійним, тому що в її тилу в Кремліперебувавпольський гарнізон, який знетерпінням очікував Хоткевича. Переправившись через Москву-рікувНоводівечий монастир, Хоткевичповів 22 серпня наступна Арбатській Чортольськіворота, прагнучи прорватися до Кремля. У битві брала участь головним чином кіннота. Польським важко озброєнимгусарам протистояли гірше озброєні, але більшрухливіросійські вершники. Бій прийняв відразу запеклийхарактер. Безрезультатно атакувала то одна, то інша сторона.
Тоді Хоткевичкинув у бій угорську й німецьку піхоту. Професійні солдати, що мали великий військовий досвід і вправність, змусилиополченців відступити в межі Земляного міста, де бій продовжувався на вулицях. Дії кінноти в цих умовах були дуже утруднені, і Пожарський наказав своїм вершникам вести піший бій. В цей час кремлівський польський гарнізон зробив вилазку й ударивросіянзтилу. Оточеніворогами ополченці хоробро боролися. У цьому бою на очах уМінінабув убитий його улюбленийплемінник — безстрашний воїн ФотімСремкін. З труднощами вдалося загнати поляків назаду Кремль.
В цей важкий момент ополченці дуже потребували допомоги Трубецького. Однак Трубецький допомоги не надавав. Але коли на очах укозаків лівий фланг росіянвиявилисявідрізанимі поляки притислийогодо берега рікиМоскви, тоді, не очікуючи наказу Трубецького, на допомогу ополченцям кинулися в бій сотні, переданінапередодні з ополчення, а за ними вже пішли отамани Афанасій Коломна, Дружина Романов, ФілатМожанов, Макар Козлов, зісвоїми загонами. Це було зроблено всупереч Трубецькому. Це і вирішило результат бою 22 серпня. Хоткевичбув відкинутий за Москву-ріку.
Не зумівши пробитися в Кремль, Хоткевичвідступив до позицій, які він зайнявнапередодні. Вилазка поляків із Кремля була також відбита звеликимидля них втратами. Струсьнамагався пробитися на з'єднаннязХоткевичем, проте був змушений швидко повернувся в Кремль. Але в ніч на 23 серпня під покривом темряви 600 поляків з полку Неверовськогопробралися в Замосков'я.
Наступний день пройшову приготуваннях до вирішальної битви. Польські війська зайнялиДонський монастир. Замосков'ябуло відносно погано укріплене. Там стояв Трубецький зкозаками, і Хоткевичвирішив пробиватися в Кремль тепер із цієї сторони. Але Пожарський розгадав його маневр і зайняв вигідну позицію, звідки міг у потрібниймомент перейти в Замосков'явбрід через рікчу, переправивши значну частину військ в цей район, де козаки Трубецького охороняли напівзруйнований вал і дваукріплених пункти.
24 серпня поляки відновили наступ. Протягом декількохгодинросіяни витримували сильний натиск, але до полудня відступили. Угорська піхота, що була в центрі польського війська, прорвалася біляСерпуховськихворіт. Був зайнятийукріпленийпункт. Значна частина відтиснутих звалів Замосков'яополченців і козаків залягла між руїнами напівспаленого міста, у ямах на вулицях і в цих укриттях чекала подальшого наступуполяків. Хоткевич, бажаючи використатиуспіх, наказав слідом за військами, що просувалися, негайно ввестив місто свій величезний обоз із продовольством. Тільки одна верства відокремлювала поляків від Москви-ріки, вони намагалися дійти до її берегівй скинути в рікуросіян. В цей час частинакозаків Трубецького, побачивши, що поляки тіснять війська Пожарського, вийшлаз бою й розташувалася біля гирла Яузи.
Тоді Мініні Пожарський звернулися до келаря Троїце-Сергієвого монастиря АврааміяПаліцина, який був посередником між козаками й ополченням, і вмовили його піти до козаків і знову підняти їхна боротьбу. Але ще до його приїзду видпольських прапорів, що розвіваються на церкві, розгнівив козаків, і вони бурхливою атакою відбили Климентьєвськеукріплення. Угорська піхота понесла при цьому значні втрати. У цей момент Паліцині звернувся до патріотизму козаків.
Пожарський наказав своїм служивим людям залишити коней і пішимизахищати місто й переправу через Москву-ріку. Протягом усього бою Пожарський підбадьорював війська, закликаючи їх битися до останньої краплі крові. Перелом в битві був досягнутий Кузьмою Мініним, який у цю відповідальну мить виступив проти іноземців. З дозволу Пожарського він взяв трисотні кінних воїнів, і перейшовчерез Москву-ріку змусивши тікати кінну і пішу литовську роту.
Підбадьорена цією ознакою нестійкості поляків, російська піхота, що не пропускала ворога до ріки, перейшла сама в наступ. Поляки не стримавши атаку почали втікати. Весь обоз із продовольством, артилерія, польські прапори й намети потрапилив руки переможців. Хоткевичвідступив до Воробйових гір, а наступного дня, не наважившись відновити битву, відійшов до Можайська, а звідти невдовзі повернувся в Литву.
У цій битві російські війська, які мали менше військового досвіду й гірше озброєння, взяли гору, завдяки високому моральному духу, ініціативі воїнів, умілому керівництвуПожарського й Мініна. Вони билисяза волюй незалежність своєї батьківщини й перемогли. Це була надзвичайно важка поразка для польської армії. Так, з кавалерії вХоткевичазалишилосяне більше400 чоловік. продолжение
--PAGE_BREAK--
Змусивши відступати литовського гетьмана, Пожарський почав облогу ворожого загону, що засів у Кремлі. У той же час треба було домовитисяіз Трубецьким про організацію нового управління.
Справаце виявилосядалеко не легенею. На початку вересня в таборі Трубецького з'явилися старі авантюристи, у їх числі Іван Шереметьєв, що був костромський воєводою, котрий не бажав впускати в Кострому нижньогородське ополчення, і князь Григорій Шаховський, сподвижник Лжедмитрія ІІ. Вони стали підбурювати Трубецького й козаків проти ополчення. Лише в самомукінці вересня, після довгих суперечок, урядові «прикази» земського ополчення й козачого війська були об'єднані й розташованів районі Трубноїплощі, майже на однаковій відстані від обох таборів. Всі постановий грамоти повинні були надалі підписуватися обов'язково і Трубецьким і Пожарським, одного підписубуло недостатньо.
Ворожий гарнізон ще відсиджувався в Кремлі. Відрізаніросіянами від зовнішнього світу, поляки відчувалижорстокий голод. У результаті боїв 22-24 серпня число обложених збільшилося, а продовольства не було. Обложені їли кішок, собак, траву. Були зафіксовані прояви людожерства: спершу серед німців-найманців, а потім і серед польської піхоти.
Пожарський звернувся зпосланням до обложених поляків, пропонуючи здатися, обіцяючи їмжиття. Однак поляки відповіли відмовою. Боячись відплати, вони не зважувалися здатися. Вони все ще очікували швидкого прибуття Хоткевичай короля Сигізмунда. Однак зібрати нову армію проти російського народу, що показавсвоюсилу, було нелегко, і поляки, що засіли в Кремлі, не дочекалися її.
Побоюючись, що Хоткевичпочне нову спробу прориву кільцяоточення, люди Пожарського і Трубецького викопали через всеЗамосков'ярів, поставили в різних місцях вежі й гармати, з яких можна було б обстрілювати підступи до міста. Обережний і завбачливий Пожарський особисто спостерігав за тим, як ведуться ці роботи.
22 жовтня зрозгорнутими прапорами росіяни пішлина приступКитай-города й взяли його. При цій атаці багато шляхтичів було вбито й узято в полон. Спершу із Кремля стали виходити бояри, що пересиділи там важку облогу: Мстиславський, дружина Філарета Романова — Марфа із сином Михайлом і інші. Зрадник Андроновще до цього втік до Заруцького, а Салтиков— у Польщу. 27 жовтня здалися, нарешті, і польські війська. В Кремліросіяни знайшлисліди грабежів, залишки людожерства, зруйнованіхрами.
1 листопада відбувся урочистий вступ переможців у Кремль, повернутийМосковській державі.
Однак очищення Москви ще далеко не означало очищення всієїдержави. Це завданнявиявилосядуже важкимй вимагало нових зусиль від російського народу.
Насамперед треба було відбити наступсамого короля Сигізмунда. Ще восени 1612р. Сигізмунд і Владислав перейшлипольський кордон, і, з'єднавшись із Хоткевичем, направилися до Москви. Російські міста чинили запеклий опір. Волоколамськвитримав триприступи, але не здався. Сигізмунд направив у Москву передовий загін для переговорів збоярами, однак ніхто в переговори не вступив, а на сам загін напали росіяни. Тим часом прийшли морози. Сигізмунд не мав засобіввестизимову кампанію й, довідавшисьпро здачукремлівського гарнізону, пішов назаду Польщу.
Цікавим є те, що намагаючись знову організувати похід на Росію, шляхетськийуряд Сигізмунда намагався знайти підтримку врізних європейських держав, насамперед вІспанії. Король Сигізмунд направив до іспанського короля Філіпа ІІІ послів просити допомоги в боротьбі зРосією. Сигізмунд просив іспанського короля надати яку-небудьсвоєчасну й необхідну допомогу. Однак знайти союзників для інтервенції, утворити блок проти Російськоїдержави Сигізмундовітоді не вдалося.
Значні труднощі довелосяздолати, щоб очистити Московськудержавувід збройнихзагонів польських, литовських і російських«злодіїв». Ледве Хоткевич,24 серпня відступив від Москви, як з його загону вийшли козаки й частина поляків і відправилися на північ грабувати незахищені російські міста. 22 вересня вони напали на багате торговельнемісто Вологду. Там їх не чекали, і грабіжники захопили багату здобич. Діяли грабіжники декількомазагонами. У цей час були розграбовані й розорені Білоозеро, Каргопольі інші північні міста й землі, які ранішебули захищені ополченням. Москва в той час майже не могланадати півночі збройноїдопомоги. Ще восени, після московської перемоги, значна частина земського ополчення стала розходитися по домівках. Нечисленне військо, що залишилося, було необхідним для умиротворення південно-східних регіонів, де хазяйнував Заруцький, і для охорони західних кордонів від можливих нових нападів поляків. У грудні 1612р. поляки захопили Путивль, а Гонсевськийу січні 1613р. намагався захопити Осташків. Тому тільки в середині зими у Вологду прибув великий загін для боротьби проти польських і литовських грабіжників. У самій Москві частинакозацького гарнізону, не одержуючивчасно платні, почалаграбежі. Потрібно було швидше встановитиміцний державний порядок, щоб закріпити здобуту перемогу, забезпечити відновленнягосподарськогожиття й домагатисяповернення відібранихіноземцями російських земель.
Зі звільненням столиці потрібно було відновити державну владу в країні, для того часу феодальну монархію. Уже в листопаді 1612р. з Москви були розіслані повідомлення про скликання Земського собору для виборів нового царя. Клас феодалів і верхи посаду поспішали зміцнити органи держави й управління на місцях. У січні 1613р. у Москві зібрався Земський собор. У ньому брало участь близько 700 людей, переважно дворяни, бояри й духівництво, а також представники 50 міст із усіх кінців країни. Вважається, що було на соборі й декілька селян. Брали участь також представники стрільців і козаків.
Близько двох місяців обговорювалося на соборі питання про вибір царя. Рішуче були відхилені кандидатури іноземних претендентів і сина М. Мнішек. Нарешті в лютому собор обрав Михайла Романова (1613 — 1645 рр.) (додаток 9), 16-річного сина митрополита Філарета. Він був зв'язаний зі знаттю, його підтримувало духівництво, а також посадські й козацтво, що знало Філарета по Тушино. Із часу Грозного Романови були близькі й до дворянства, вони були родичами згаслої династії. Феодали використовували перемогу народу над інтервенцією. Д. Пожарський і К. Мінін були незабаром відсторонені від державної діяльності. Родичі молодого царя склали його дійсний уряд.
Країна була в досить важкому становищі. Села й міста, особливо в центрі, та й в інших районах країни, де діяли інтервенти, були розорені. Запустіло багато земель, поселень. У володіннях Троїце-Сергієвого монастиря в 1616 р., наприклад, рілля зменшилася в 20 раз.
Царська влада ослабла, деякі воєводи не відразу визнали царем Михайла Романова. Уряд перші роки намагався опертися на авторитет Земських соборів. Знать вийшла із усіх потрясінь початку XVII ст. суттєво ослабленою. Завданням уряду в області внутрішньої політики було зміцнення феодального землеволодіння, насамперед поміщицького, забезпечивши феодалів робочої силон. Боячись селянської війни, уряд спочатку обмежив строк розшуку біглих людей тільки п'ятьма роками.
У цих умовах завершувалася боротьба з польськими й шведськими загарбниками. В руках шведських інтервентів були новгородські землі. Зграї польських загарбників бродили по країні, особливо багато їх було в західних і південно-західних повітах. Польща оголосила своїми бранцями послів 1610 р., у тому числі й батька царя — Філарета, якого в Росії обрали патріархом. На південному-сході розбійничав І. Заруцький, що намагався встановити зв'язки з Іраном.
Шведські інтервенти прагнули захопити російські землі на півночі. Однак їх спроби оволодіти Холмогорами успіху не мали. У Новгородській землі з 1613р. почався народний рух проти інтервентів; на допомогу прийшли урядові загони. Загарбників прогнали з міст Тихвіна, Порхова, Гдова. Почався масовий відхід населення в Росію, і до кінця 1615р. увесь Староруський повіт спорожнів. Шведський уряд направив сюди великі сили на чолі з королем Густавом-Адольфом. В 1615р. він осадив Псков. Три місяці героїчно захищали псковитяни своє місто й відстояли його. Швеція була ослаблена, а тим часом назрівала нова війна в Європі. Росія прагнула до миру, їй доводилося одночасно вести війну з Польщею, забезпечувати оборону на півдні й т.п.
В 1617р. у селі Столбово був укладений мирний договір зі Швецією. Новгородська земля була повернута Росії, за Швецією залишилися Нева з Іжевською землею, місто Корела з повітом і місто Орєшек.
Це був грабіжницький договір, у результаті якого Росія втрачала єдиний вихід до Балтійського моря. Народні маси карел, не бажаючи залишатися під владою Швеції, йшли в Росію.
В 1617р. польське військо на чолі з королевичем Владиславом рушило в глиб Росії. В цьому поході брав участь і український гетьман П. Конашевич-Сагайдачний зі своїми козаками. У жовтні 1618р. поляки були знову під стінами Москви. Її обороною керував Д. Пожарський. Загарбники були відкинуті; зазнала невдачі і їх нова спроба захопити Троїце-Сергіїв монастир. Польща була виснажена, польські агресори повинні були переконатися в повному провалі їх загарбницьких планів.
В 1618р. у селі Деуліно, біля Троїце-Сергієвого монастиря, було укладено на 14,5 років перемир'я між Росією й Польщею. За Польщею залишилися Смоленська й Чернігово-Сіверська земля. Проте Владислав не відмовився від царського титулу.
Втікши в Астрахань І. Заруцький з Мариною Мнішек і її сином в 1614р. були схоплені. Заруцький і дитина були страчені, а Марина померла у в'язниці.
Відновлення збройних сил Росії й ліній укріплень на півдні, напади запорізьких і донських козаків на Крим і Туреччину — усе це забезпечувало безпеку з боку Криму.
Минулася польсько-шведська інтервенція. Вона принесла глибокі потрясіння й руйнування країні. Ціною величезних жертв, неймовірних страждань російський народ вигнав інтервентів. З поразкою інтервентів Росія зберегла свою незалежність. Загарбники сподівалися на внутрішні потрясіння в Росії, на те, що селянська війна послабить її. Тим часом боротьба народу перетворилась у визвольну війну, спрямовану проти інтервентів і їх сподвижників — російських феодалів.
Таким чином зберігши незалежність, Росія забезпечила свій подальший розвиток і розв'язання першочергових зовнішньополітичних завдань. продолжение
--PAGE_BREAK--
Висновки
Так російський народ, пройнятий любов'юдо батьківщини, знайшов у собі достатньо енергії, силі мужності, щоб без сторонньої допомоги, силаминародного ополчення під керівництвом Мінінай Пожарського вигнати загарбників з російської столиці. Очищення Москви було катастрофоювсіх загарбницьких планів польської шляхти, єзуїтів і короля Сигізмунда. Цей народний подвиг був зробленийрядовими служивими й посадскимилюдьми, селянами й холопами.
В подіях початкуXVІІстоліттябрали участь усіверстви населення, і кожна висунула своїхвождів. Із середовищабоярства вийшлитакі яскраві фігури, як Федір-ФіларетРоманов і Михайло Скопін-Шуйський. Дворянство дало країні Дмитра Пожарського й Прокопія Ляпунова, вільні козаки — Івана Болотниковай Івана Заруцького, посадськілюди — Кузьму Мініна, духівництво — патріарха Гермогена й цілуплеяду самозванців.
Нещастя Смутного часупотрясли розум і душу росіян. Сучасники винилиу всьомупроклятихсамозванців, що посипалися на країну як з мішка. У самозванцях бачили польськихставлеників, знаряддя іноземного втручання. Але то була лишенапівправда. Ґрунт для самозванства підготували не сусіди Росії, а глибокавнутрішнянедуга, що вразиларосійське суспільство.
За правління Бориса Годуновадворянство добилосяскасування Юр'євого дня. Споконвіку російський селянин, сплативши мито за «вихід», міг покинутисвого землевласника в останні дні осіни й по першомусанномушляховівідправитися на нові землів пошукахкращої долі. Осінній Юр'єв день був для хлібороба світлому віконці. Наприкінці XVI століттяна селянські переходи була накладена заборона, або, як тоді говорили, «заповідь». Спочатку ні поміщики, ні селяни непередбачали, до яких наслідків приведескасування виходу в Юр'єв день. Уседумали, що введеннязаповідних років — західтимчасовий. Селян тішилинадією, що їм треба почекати зовсім недовго — до «государевих вихідних років», і їхнє життя потече в старомуруслі. Але йшлироки, і селяни починали розуміти, що їх жорстоко обдурили. Тоді в російських селах і народиласяповна гіркотиприказка: "Оттобі, бабусю, й Юр'єв день!"
Зіткненняінтересів феодальної держави й дворянства, з одного боку, закріпачених селян, тяглихпосадськихлюдей, холопів і інших груп залежних людей — з іншого, стало джереломсоціальної кризи, щопородила Смуту.
Колізії громадянськоївійни торкнулися не тільки низів, але й верхівки російського суспільства. Від часівфеодальної роздробленості Росія успадкувала могутню аристократію, представницьким органом якої була Боярська дума. Московські государі змушені були ділитивладу зісвоїми боярами. Опираючисьна опричнину й дворян, Іван IV спробував позбутися від опіки Боярської думи й увестисамодержавну систему управління. Могутність знаті похитнулася, але не була зломлена опричниною. Знать чекала свого часу. Цей часприйшов, тільки-нонастав Смутний час.
Дроблення прадавніхбоярських вотчин супроводжувалося збільшенням чисельності феодального стану й одночасно різким погіршенням матеріального становища його нижчих прошарків. Поруч зі знаттю, що володіла великими земельними багатствами, з'явивсяшарзбіднілих землевласників — дітей боярських. Криза феодального стану була переборена завдяки створенню на рубежіXV-XVI столітьпомісної системи. Її розвиток відкривдрібнимслуживим людям шляхдо земельного збагачення й сприяв формуванню дворянства, що значно підсилило свої позиції в XVI столітті. Великі фонди вотчинних земель збереглися в Центрі, тоді як маєток одержавнайбільше поширенняв Новгороді, на південних і західних окраїнах держави.
До початку XVII століттямаєток піддався такому ж дробленню, як і боярські вотчини в XV столітті. Чисельність феодалів зновузбільшилася, тоді як фонди помісних земель залишилисяколишніми. Цього разу кризанабрала більшглибокий характер. Найбільш численніпрошарки помісного дворянства виявилисявтягнутими в процес соціальної деградації. Збіднілі поміщики не могли більшеслужитив кінних полках і переходили в розряд дітей боярських— пищальників. Багато з них не мали кріпаків, а часто й холопів, самі обробляли землю, тобто фактично вибували з феодального стану. Не випадково головними вогнищами громадянської війни на першомуїї етапістала Рязанська й Путивльськаземля, де процес дроблення маєтківпротікав доситьінтенсивно. У зновуприєднаних південних повітах (Єлець, Бєлгород, Валуйкий ін.) владипоспішала організувати помісну систему, щоб створити собі опору в особі степових поміщиків. Поряд з безземельними дітьми боярськими маєтки в "дикімполі" одержуваликозаки, селянськідіти та інші різночинці. На півдніне було ні обробленихпід ріллю земель, ні кріпаків, і тому до початку громадянської війни помісна система не встигнула пустити тут глибоке коріння. Нові поміщики змушені були самі розорювати степ. У рядіповітів їх залучалидо відбування панщини на государевій десятинній ріллі. Як і багато рязанських дітей боярських, більшість південних поміщиків служилив місцевих гарнізонах.
Криза феодального стану стала одним з головних факторів громадянської війни в Росії. Але значення її й дотепер недостатньо вивчене.
Вторгнення самозванця, що прийняв ім'я молодшогосина Грозного— Дмитра, поклало початок новому етапув розвиткуСмути.
Список використаних джерел та літератури
Збірники документів:
Востание И. Болотникова. Документы и материалы. – М., 1959. — 455 с.
Епифанов П. П. Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861года. – М., 1980.
Сборник документов по истории СССР. Ч. 3 ХVI век ( под ред. Сахарова А. М. ). – М., 1972
Періодичні видання:
Воробьев Б. Кем же был Лжедмитрий? // Техника молодежи.- 2000. — №1. - С.34 – 35; 62.
Даннинг Ч. Была ли в России в начале XVII века крестьянская война? // Вопросы истории – 1994 — №9. – С.21 – 35
Забелин И.Е. Общий очерк Смутного времени; Домашний быт русских царей в XVI и XVII столетиях // Родина. – 1990 — №1 – С. 18 – 22
Коваленко Г.М. Договор между Новгородом и Швецией 1611 года // Вопросы истории. – 1988. — №11. – С. 131 – 134
Лаврентьев А. Смерть пришла майским утром // Знание – сила. – 1998 — №2. — С.84 – 93.
Скрынников Р.Г. Смута в Русском государстве // Нева. – 1988. — №6. – с. 195 – 203; №11. – С. 195 – 204
Скрынников Р.Г. Спорные проблемы востания Болотникова // История СССР – 1989 — №5. — С. 92 – 110
Скрынников Р.Г.В то смутное время… // Наука и религия. – 1988. — №1. – С.44 – 48
Скрынников Р.Г. Народные выступления в 1602-1603 годах // История СССР. – 1984 – № 2. – С. 57 – 70
Фролов Б.П. Героическая оборона Смоленска в 1609-1611 гг. // Военно-исторический журнал. – 1987 — №6. – С. 73 – 78
ІІІ. Монографії:
Базилевич К.В. Борьба русскогонародас польско – шведской интервенциейв началеХVІІ века. Минини Пожарський. – М., 1946. — 31с.
БерезовП.И. Минини Пожарський. – М., 1957. — 343 с.
Бугайов В.И. Крестьянскаявойна в России в началеХVІІ века. – М. 1976. — 144с.
Валишевский К. Смутное время. — М., 1993. — 318 с.
Валишевский К. Смутное время: Репринтное воспроизведение изд. 1911 г. – М., 1989. — 434 с.
Великое дело Минина и Пожарского. Сборник./ Под ред. Н.М. Добротвора. – Горький 1943. — 144 с.
Воробьев В.М., Дегтярев А.Я. Русское феодальное землевладение от «Смутного времени» до кануна Петровских реформ. – Л., 1986. — 198 с.
Горсей Д. Записки о России ХVI – нач. ХVII в. – М., 1990.- 287 с. продолжение
--PAGE_BREAK--
Долинин Н.П. Подмосковные полки ( казацкие «таборы» ) в национально – освободительном движении 1611 – 1612 годов. – Харьков. — 137 с.
Козаченко А.И. Разгром польской интервенции в начале ХVII века. – М., 1939. - 176 с.
Корецкий В.И. Формирование крепостного права и первая крестьянская война в России. – М., 1975. - 390 с.
Масса И. Петрей П. О начале войн и смут в Московии. – М., 1997. – 560 с.
Морозова Л.Е. Смутное время в России ( коней ХVI – нач. ХVII в.) – М., 1990. - 63 с.
Накануне смуты. – М., 1990
Нечаев В.Н. Болотников. – М., 1931. – 80 с.
Нечаев В.Н. Болотников. Эпизод крестьянского восстания начала ХVІІ века. – М., 1931. – 16 с.
Осипов К. Минин и Пожарский. Национальная борьба русского народа в начале ХVII в. – М., 1948. — 88 с.
Осіпов К. Мінін і Пожарський. Національна боротьба російського народу на початку ХVIIст. – К., 1950. — 87 с.
Оськин Г.И., Карасев А.В. Кузьма Минин и Дмитрий Пожарский. – М., 1951. - 89 с.
Панеях В.М. Холопство в ХVI – начале ХVII века. – Л., 1975. - 265 с.
Платонов С.Ф. Очерки по истории смуты в Московском государстве ХVI – ХVII в. – М., 1937. – 500 с.
Подорожный Н. Минин и Пожарский. – М., 1939. - 48 с.
Подорожный Н. Разгром польских интервентов в Московском государстве в начале ХVII в. – М., 1938. - 47 с.
Проезжая по Московии: ( Россия ХVI – ХVII вв. глазами дипломатов ). – М., 1991. — 365 с.
Самсонов Г., Солом’янська Л. Іван Болотніков. – К., 1949. — 64 с.
Самсонов Г., Соломянская Л. Иван Болотников. – М., 1948. - 63 с.
Скрынников Р.Г. Борис Годунов. – М., 1978. — 192 с.
Скрынников Р.Г. Борис Годунов. – М., 2002. - 416 с.
Скрынников Р.Г. Василий Шуйский. – М., 2002. - 400 с.
Скрынников Р.Г. Минин и Пожарский: Хроника Смутного времени. – М., 1981. - 352 с.
Скрынников Р.Г. Россия в начале ХVII в. «Смута». – М., 1988. - 283 с.
Скрынников Р.Г. Россия накануне «смутного времени». – М., 1985. - 206 с.
Скрынников Р.Г. Самозванцы в России в начале XVII века. Григорий Отрепьев. – Новосибирск, 1990. - 238 с.
Скрынников Р.Г. Смута в России в начале XVIIв. Иван Болотников. – Л., 1988. - 255 с.
Скрынников Р.Г. Социально – политическая борьба в Русском государстве в начале XVII века. – Л., 1985. - 325 с.
Смирнов И.И. Восстание Болотникова 1606 – 1607. — Л., 1951. - 588 с.
Смирнов И.И. Краткий очерк истории востания Болотникова. – М., 1953. - 151 с.
Смута в Московском государстве: Россия начала XVII столетия в записках современников. – М., 1989. - 462 с.
Ульяновский В. Смутное время. – М., 2006. - 456 с.
Флоря Б. Н. Руско – польские отношения и политическое развитие Восточной Европы во второй половине XVI – начале XVII в. – М., 1978. - 301 с.
Шишов А. Минин и Пожарский. – М., 1990. - 158 с.
Підручники та посібники:
Базилевич К.В. История СССР. От древнейших времен до конца ХVII века. – М., 1950
Бущик Л.П. Иллюстрованная история СССР ХV – ХVII вв. – М., 1971
Вернадский Г.В. Русская история. – М., 2001
Деревянко А.П. История России с древнейших времен до конца ХХ века. – М., 2001
Дядиченко В. А. Нариси з історії СРСР ( Епоха феодалізму ). – К., 1971
История России в 3-х частях. – М., 1994
История СССР / под ред. Нечкиной М. В. – М., 1955 т.1
История СССР с древнейших времен до конца ХVІІІ века ( под ред. Рыбакова Б. А. ). – М., 1975
Історія СРСР / за ред. проф. Кабанова П. І. – Ч.1 – К., 1969
Копанев А. И. Очерки истории СССР. Конец ХV – начало ХVII вв. – Л., 1957
Лебедєв В.І. Хрестоматія з історії СРСР т.1. З найдавніших часів до кінця ХVІІ ст. – К., 1950
Очерки истории СССР ( под ред. Дружинина Н. М. ). – М., 1956
Павленко Н.И. История СССР с древнейших времен до 1861 года. – М., 1989
Покровский М.Н. Русская история. В 3 т. – СПб., 2002 Т 1.