--PAGE_BREAK--
продолжение
--PAGE_BREAK--Проте найбільш визначальною рисою Бісмарка являлась невичерпна сила волі. Бісмарк усім намагався нав’язати свою волю – союзникам і однодумцям в однаковій мірі, як і противникам. За довгі роки свого перебування на посаді міністра-президента Пруссії і канцлера Німецької імперії, Бісмарк не раз вступав в гострі конфлікти зі своїм монархом по питаннях внутрішньої, а особливо зовнішньої і воєнної політики. В ряді випадків, Вільгельм І не міг зрозуміти сенсу, методів та цілей бісмаркової політики. Але Бісмарк мало рахувався з цим. В основному він ставив свого короля-імператора перед уже здійсненим фактом, а потім старався надати цьому факту виправдання і добитися кінцевої санкції монарха. Якщо він не досягав успіху, то подавав прохання про відставку. Такий маневр Бісмарк повторював декілька десятків разів і завжди добивався власної цілі [21, 76].
Уміючи поєднувати гнучкість з погрозами, Бісмарк завжди знаходив засоби, щоб нав’язати свою волю прусському ландтагу та німецькому рейхстагу, особливо, коли справа торкалась мір по посиленню мілітаризму і питань дипломатії й зовнішньої політики.
Жорсткість і маневрування він проявляв не лише в області дипломатії, але і по відношенню до різнорідних політичних сил пануючого класу, з яким був вимушений рахуватися [10, 46].
В своїй політиці Бісмарк завжди спирався на армію як засіб насилля, і система прусського мілітаризму завжди спиралась на його політику.
Таким чином, головною ареною, де Бісмарк міг в повній мірі проявити силу волі, була політика по відношенню до панівних класів, які бачили в ньому свого кумира, а ще більше – дипломатія, яка спиралась на мілітаризм і повинна була забезпечити найбільш сприятливі умови на випадок війни. Саме тут-то сила волі ніколи не покидала Бісмарка, але, коли потрібно було, він умів обмежувати свої домагання. І, навпаки, добившись своєї цілі дипломатичним шляхом, він вважав за потрібне закріпити її силою зброї.
Бісмарк вважав, що вибір моменту для початку війни є однією із вирішальних передумов успіху – потрібно лише зуміти, згідно політичних міркувань, формальну відповідальність за її виникнення перенести на супротивника. А це справа дипломатичного вміння – коли момент настав, потрібно діяти. Раз прийнявши рішення, він більше ніколи не відчував сумнівів. “Будь-яка політика, – писав він – є кращою політики коливань” [4, 228]. Це, однак, не означає, що в своїй політиці він при всіх умовах був прямолінійним. “Міжнародна політика, – пояснював Бісмарк – являє собою текучий елемент, який при відомих обставинах тимчасово приймає тверді форми, але зі зміною атмосфери знову повертається до свого початкового стану” [4, 229]. Бісмарк завжди бачив перед очима визначену ціль, але він не відмовлявся йти до неї в залежності від умов і окружними шляхами.
Загальна зовнішньополітична концепція Бісмарка вибудовувалась на послідовно проведеному принципі державного інтересу, який виключає емоційні, сентиментальні і навіть ідеологічні уявлення. Потрібно виходити лише із того, – вважав Бісмарк, від чого залежать інтереси Пруссії, що саме вигідно їй. Тільки це має значення. А те, що є вигідним, потрібно добиватися. Тому прусська політика має бути цілеспрямованою, активною, сміливою і самостійною.
На наш погляд, виключне значення являє собою відношення Бісмарка до Росії.
Своїм практичним розумом і політичною проникливістю Бісмарк рано осягнув, яку роль відіграє Росія на міжнародній арені. Як політик і дипломат, що поставив перед собою певну мету, він зрозумів також, що Прусія не зможе вирішити завдання – об’єднання Німеччини, не зможе стати значною європейською державою, якщо не доб’ється позитивного до себе ставлення з боку своєї великої східної сусідки. Справжнє розуміння ролі Росії та завдань всебічного закріплення відносин з нею прийшло разом з остаточним формуванням його поглядів на шляхи об’єднання Німеччини. Такий погляд на німецькі справи склався в Бісмарка до того часу, коли розпочалась Кримська війна. Кримська війна 1853-56 років протиставила одна одній в боротьбі за панування на Близькому Сході Росію, з одного боку, і коаліцію Англії, Франції та Туреччини – з іншого. Англо-французька коаліція намагалась залучити на свій бік і Австрію. Бісмарк із самого початку був рішучим противником будь-яких спроб втягнути Прусію в коаліцію держав, що протистояли Росії, але не через симпатії до російського царизму, а через те, яку користь зможе здобути в даній ситуації Прусія з точки зору її суперництва із Австрією.
Таким чином, зовнішньополітичну програму Бісмарка, на наш погляд, можна було сформулювати наступними словами: рішуча боротьба з Австрією і водночас налагодження та укріплення добросусідських відносин із Росією.
2.2. Специфіка дипломатії Бісмарка в період Прусських війн.
Призначення Бісмарка на саму високу урядову посаду в Пруссії відбулося в обстановці гострої політичної кризи, названої конституційним конфліктом між королем і ландтагом.
Приводом для конфлікту між урядом і лібералами стало питання про військову реформу, кінцевим результатом якої повинна була стати мілітаризація країни і посилення позицій юнкерства. Ситуація в країні загострилась настільки, що король збирався зректися престолу. Під впливом військового міністра він погодився звернутися за допомогою до Бісмарка, який в боротьбі із ландтагом повинен був здійснити політику “сильної” руки. 23 вересня 1862 року Бісмарк був включений до складу уряду і через дві неділі призначений на посаду міністра-президента.
Починаючи війну Прусії з Данією, Бісмарк хотів здійснити перший етап на шляху до об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії.
З точки зору співвідношення сил на міжнародній арені вибір моменту для удару проти Данії був дуже вдалим. Досить точно описує цю ситуацію Єрусалимський А. С. у вступній статті до мемуарів Бісмарка: “Австрія, не бажаючи дати можливість Прусії одній скористатися лаврами воєнних перемог, вимушена була до неї приєднатися. Бонапартистська Франція була зайнята своєю мексиканською авантюрою. Англія намагалась протестувати, але без підтримки якої-небудь континентальної держави нічого практично не могла вдіяти. Ключ знаходився в руках Росії” [5, 23].
Нейтралітет Росії в датській війні 1864 року в значній мірі посприяв успіху Прусії. А це, в свою чергу, укріпило Бісмарка в розумінні того, як важливо для Прусії підтримувати добрі стосунки із східною сусідкою.
Добрі стосунки з Росією були необхідні і для здійснення наступного етапу об’єднання Німеччини, а саме – для проведення війни проти Австрії. В дипломатичному відношенні Бісмарк підготував цю війну, як відомо, блискуче. Він зв’язався з Італією, задобрив обіцянками Наполеона ІІІ і діяв з цілковитою впевненістю, що Росія не намагатиметься врятувати Австрію [22, 64].
Позиція, зайнята Росією в період пруссько-австрійської війни, була одним із найбільш вагомих факторів, які визначили успіх виконання цієї національної програми. Бісмарк це розумів і настійливо добивався позитивного відношення Росії до третього, заключного акту на шляху до об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Йому потрібен був нейтралітет Росії в майбутній війні із Францією. Про те, як Бісмарк підготував цю війну в дипломатичному відношенні, він сам досить детально описує в своїх мемуарах [4, 84]. Переправлена Емська депеша, не лише опублікована в газетах, але і повідомлена за розпорядженням Бісмарка північно-німецькими представниками іноземним урядам, викликала вибух обурення у Франції. Останній супротив противників війни, в тому числі самого Наполеона ІІІ, було зломлено, і Франція оголосила Північно-німецькому союзу війну.
Ставлення Росії до цих подій і тут мало вирішальне значення. Прусська армія під керівництвом генерала Мольтке неочікувано швидко розгромила бонапартистську Францію. Центральне положення Прусії в Європі, відкритість її флангів і зосередження більшої частини її армії на Заході, проти Франції – все це вимагало стрімкої перемоги, потрібно було справити враження на нейтральні держави. Успіх прусської армії в значній мірі визначався тим, що Прусія могла бути спокійною за свої східні кордони.
Отже, на наш погляд, в період утворення Німецької імперії Бісмарк в першу чергу прагнув підтримувати і укріплювати відносини з Росією. Страх, який охопив його в зв’язку з Парижською комуною, став додатковим стимулом до укріплення династичних і політичних зв’язків з тодішньою Росією.
В цілому, характеризуючи дипломатію Бісмарка в період Прусських війн, можна зробити наступний важливий висновок: Бісмарк винайшов власний своєрідний військово-дипломатичний стиль. Для його дипломатії були характерні жорсткість, безпринципність, застосування тактики превентивної війни та здійснення досить агресивної дипломатії. Варто відмітити, що для того часу воєнна дипломатія такого роду була досить ефективною.
2.3. Особливості дипломатії Бісмарка після утворення Німецької
імперії.
Утворення Німецької імперії відкрило нову сторінку в історії міжнародних і дипломатичних відносин в Європі. Основна мета, до якої на протязі багатьох років прагнув Бісмарк, була досягнута. Об’єднана Німеччина перетворилась в могутню державу, яка стала відігравати велику роль на міжнародній арені. Франція була переможена. Її правлячі класи збереглись завдяки перемозі над Парижською комуною. В своїй зовнішній політиці реакційна Франція запобігала перед німецькими переможцями і російським царем. Німецькі ліберали, які ще недавно на словах виступали проти методів “дикого” поміщика із Шенгаузена, тепер захоплювались ним. Задовольнивши національні потреби німецької буржуазії, юнкер переміг її. Усе інше довершив страх, що охопив панів лібералів з тих пір, як вони взнали, що в Парижі проголошена Комуна [23, 47].
На східному кордоні, з боку Росії, не було підстав чекати яких-небудь ускладнень. Відносини з Австро-Угорщиною, яку в війні 1870-1871 рр. Бісмарк зумів нейтралізувати, були задовільними. Протиріч з Англією, економічних чи колоніальних, у новоствореної Німецької імперії в той час ще не було. Здавалось, положення молодої імперії, а разом з нею її першого канцлера було чудовим. Але ні міжнародна ситуація, що склалася після утворення Німецької імперії, ні політична та дипломатична діяльність “залізного канцлера” не були настільки ідеальними. Після утворення Німецької імперії Бісмарк побачив посталі перед нею нові зовнішньополітичні завдання. Він вважав, що це є наслідком центрального положення Німеччини в Європі. Він вказував на небезпеку, яка загрожує імперії в зв’язку з тим, що її кордони відкриті з усіх сторін і легко піддаються нападу ззовні. Прагнучи подолати переслідуючий його “жах коаліцій”, Бісмарк сам створив коаліцію, спираючись на яку він і проводив зовнішню політику Німеччини. В особі Австрії він бачив до об’єднання Німецької імперії такого ж постійного ворога Прусії, як після об’єднання він бачив в ній історичного союзника. З Францією він вважав за необхідне підтримувати добрі відносини до останнього акту об’єднання Німеччини, а після розгрому Франції і анексії Ельзасу та Лотарингії він повинен був ставитися до неї, як до історичного ворога [24, 107].
На протязі двох десятиліть, з часу утворення Німецької імперії і до своєї відставки, Бісмарк вів напружену боротьбу в області зовнішньої політики. Він зумів створити навколо Німеччини велику і складну систему союзів і угрупувань, котрі були застраховані іншими комбінаціями, що мали більш важливе значення. Він прагнув застрахуватися і перестрахуватися в різноманітних ситуаціях, які так швидко виникали, як і розпадались. Бісмарк неодноразово стверджував, що після розгрому Франції і завершення об’єднання Німеччини він рахував імперію “перенасиченою” і більш не потребуючої війни. Французька реакція постійно висувала лозунги реваншу, щоб укріпити своє положення в середині країни. Зі свого боку канцлер, міг використати небезпеку реваншу, яка постійно загрожувала західним кордонам Німеччини, для консолідації встановленого режиму і для постійного посилення його основи – армії. В новоствореній імперії юнкерство зберегло своє значення, а буржуазія не претендувала всерйоз на владу. Вона разом з більшою частиною юнкерства підтримувала Бісмарка. З об’єднанням Німеччини вона отримала величезний внутрішній ринок.
Франкфуртський мир, підписаний між Німеччиною та Францією після закінчення війни, став основою зовнішньої політики бісмаркової Німеччини. Канцлер прагнув увіковічнити цей мир, так як він закріплював за Німеччиною значні привілеї відносно Франції. Разом з тим мир, який став підсумком перемоги об’єднаної Німеччини над розгромленою Францією, ще більше загострив протиріччя, які й раніше існували між цими державами. Приєднання Ельзасу та Лотарингії до Німеччини ще більш поглибило прірву між новою імперією і її західною сусідкою [25, 113].
Таким чином, після Франкфуртського миру Бісмарк завжди міг бути впевненим в тому, що в особі Франції будь-який ворог Німеччини має потенційного союзника. Це ставило перед ним нове завдання: послабити внутрішні сили Франції і ізолювати її на міжнародній арені. Звідси його намагання запобігти можливості зближення реваншистських елементів Австрії та Франції. Звідси уже в більшій мірі його боротьба з католицизмом, який не лише приховував партикуляристські елементи в самій Німеччині, але і міг сприяти зближенню між антипрусськими елементами всередині Німеччини, з одного боку, австрійськими та французькими реваншистами – з іншого. Звідси випливають його спроби укріпити відносини з Росією. Прагнення до ізоляції Франції і привело Бісмарка до необхідності підтримувати добрі стосунки з царською Росією і габсбургською монархією. Такі були зовнішньополітичні результати здійсненої Бісмарком “революції згори”.
В своїх мемуарах Бісмарк розповідає, що в самий розпал кампанії проти Франції він був зайнятий укріпленням відносин з Росією та Австро-Угорщиною. Таким чином, він прагнув не допустити можливого повторення коаліції трьох держав: Росії, Австрії та Франції. Він розповідає про ще одну потаємну думку, якою був перейнятий уже тоді, – приєднати до майбутнього союзу монархічних держав і Італію.
До цього часу відноситься спроба Бісмарка до більш широкого політичного зближення з Англією, яке, варто відмітити, закінчилась невдачею. Англійський уряд відповів тим, що зайняв досить стриману позицію. Саме тоді ж Бісмарк заявив про те, що до тих пір, доки Англія не усвідомить, що свого єдиного і надійного союзника на континенті вона зможе знайти в особі Німеччини, добрі стосунки з Росією мають для Німеччини найбільшу цінність [26, 95].
Тоді Бісмарк висунув на перший план ідею спільності династичних інтересів трьох східноєвропейських монархій. На цій основі він створив союз трьох імператорів – німецького, російського та австрійського (1873 р.). Це була тимчасова комбінація, яку Бісмарк використовував для укріплення європейських позицій молодої Німецької імперії. В союзі трьох імператорів Бісмарк намагався забезпечити міжнародне становище Німеччини, яке склалося після Франкфуртського миру. Він прагнув використати не лише своє політичне зближення з обома імперіями, але і протиріччя між ними. Не в меншій мірі він намагався використати і більш значні протиріччя між Росією та Англією, які вже тоді проявилися на Близькому Сході і в Середній Азії. Покладаючи значні надії на Англію, він підтримував близькі відносини і з Росією, запевняючи її в відвертій дружбі [27, 13].
В той час дружба Росії потрібна була Бісмарку для того, щоб ізолювати Францію, яка достроково виплатила контрибуцію і приступила до зміцнення власної армії. Реакція, яка утвердилась у Франції після розгрому Паризької комуни, почала готуватися до реваншу. При такому становищі деякі впливові військові та політичні кола Німеччини, перш за все генеральний штаб, почали всерйоз думати про можливість нової, на цей раз превентивної війни проти Франції. До цього спонукало прагнення знайти вихід із економічної кризи, яка охопила Німеччину. Бісмарк не залишився осторонь до подібних планів. Він вважав, що вибір моменту початку війни вкрай важливий для досягнення кінцевої перемоги. “Держава, схожа до Пруссії чи Німеччини, – стверджував Бісмарк, – може зазнати нападу з трьох чи чотирьох сторін, і тому буде закономірно, якщо при певних обставинах ця держава в найбільш вигідний для себе момент, випередивши ворога, сама почне проти нього воєнні дії” [4, 179].
Німецький уряд і генеральний штаб зовсім не збирались очікувати, доки реваншистські сили Франції будуть в змозі взяти ініціативу, військову та політичну, в свої руки. Вони вважали, що варто попередити напад і в відповідний час виступити першими.
продолжение
--PAGE_BREAK--