МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Бердянський державний педагогічний університет
Кафедра всесвітньої історії, правознавства та методики навчання історії
КУРСОВА РОБОТА
на тему:
«Нюрнберзький процес та його уроки»
студента IV курсу 41 групи соціально-гумнітарного факультету Гнибіди Євгена Володимировича
Науковий керівник:
доц. Захарченко Т.К.
Бердянськ 2009
Зміст
Вступ
Розділ І. Нюрнберзький процес — перше в історії визнання агресії найтяжчим злочином проти людства
1.1 Завершення Другої світової війни. Капітуляція Німеччини
1.2 Правові основи Нюрнберзького судового процесу
Розділ ІІ. Суд народів над гітлеризмом — епілог другої світової війни в Європі
2.1 Нюрнберг — суд народів
2.2 Основні воєнні злочинці
2.3 Принципи міжнародного трибуналу — загальновизнані принципи сучасного міжнародного права
Висновки
Література
Вступ
Актуальність теми. Сутність Нюрнберзького процесу полягає в тому, що він визнав кримінальним діянням саму ідеологію расизму як засобу підготовки війни. Нацистські лідери стали міжнародними злочинцями ще до захоплення влади в Німеччині. Вони виховали тисячі катів, які здійснювали свою криваву справу з фанатизмом професійних убивць, з тупою переконаністю в расовій перевазі над іншими людьми. Сьогодні, коли в ряді країн світу існують організації, які підносять на п’єдестал лідерів «третього рейху», неофашизм, яке б обличчя він не приймав, нині не менш небезпечний ніж десятиліття тому. Він несе загрозу людству. Народи повинні бути пильними, про це власно нагадують уроки історії, суд в Нюрнберзі. Про це повинні пам’ятати й український народ та керманичі вищих ешелонів влади зокрема.
Кваліфікація розв'язаною нацистською Німеччиною Другої світової війни, військових злочинів, злочинів проти людства як діяння, що порушують норми міжнародного права, з'явилася одним з найважливіших юридичних підсумків діяльності Нюрнберзького військового трибуналу. Статут і Вирок Нюрнберзького трибуналу зумовили подальший розвиток міжнародного права в цій області.
Неабиякої актуальності в минулій та й сучасній історіографії набуває вивчення Нюрнберзького процесу, що вирізняється суперечливістю і неоднорідністю поглядів на злочин проти людства. З огляду на це потрібно проаналізувати праці вчених, які вивчали різні аспекти даної проблеми.
Лебедєва Н. С у своїй праці «Підготовка Нюрнбергського процесса» зазначає, що до кінця 1944 р. уряди США і Англії неохоче йшли на практичні дії з підготовки суду і покарання військових злочинців. Це можна пояснити тим, що союзники по-різному відносилися до війни/
"Для Радянського Союзу його противником була не просто Німеччина, але перш за все німецький фашизм, найбільш реакційна, шовініст форма імперіалізму. Для правлячих кіл Заходу це була боротьба за збереження своєї державності, за усунення Німеччини і Японії як імперіалістичних конкурентів і відновлення там старих порядків, вільних від крайнощів фашизму". [9; c.123]
Цієї ж думки дотримуються й Трубайчук А. Г, Троянівська К. М, Руденко Р.А. та Нікітченко І.Т.
Дещо по іншому трактують це питання у своїх працях Гранкина Л. та Кузьмин С.Т.
Питання злочинної діяльності СС, СД та лідерів нацистської Німеччини найповніше вивчені Полтораком А.І., Кузьміним С.Т.
Матеріали Нюрнберзького процесу детально дослідили і висвітлили М.Ю. Рагинський та Л.Н. Смирнов.
Однією з основних теоретичних проблем в цьому плані є проблема визначення поняття міжнародного злочину. П.С. Ромашкін, визначаючи поняття міжнародного злочину, говорить про посягання на основи міжнародних відносин. (Ромашкін П.С. Преступления против мира и человечества. М. 1967)
Свого часу член — кореспондент АН СРСР А.Н. Трайнін писав, що прогресивні вчені, які працювали над проблемами міжнародного права, вносять свій вклад в справу боротьби за мир і безпеку народів і, що важливим і невід’ємним завдання правової науки є викриття сутності злочинів проти людства, визначити їх особливості й види, накреслити дієві шляхи боротьби з ними. (Трайнін А.Н. Защита мира и уголовный закон. М. 1969, с.278)
М.І. Лазарєв вважає міжнародними злочинами дії, які посягають на незалежність кожного народу та мирні відносини між народами. (Лазарєв М.І. империалистические военные базы на чужих териториях и международное право. М, 1969, с.178).
Характеризуючи особливості Нюрнберзького процесу, Л.Н. Смирнов наголошував, що це перший випадок, коли перед судом предстали злочинці, які заволоділи цілою державою і зробили саму державу знаряддям своїх жахливих злочинів.
Отже, можна констатувати факт взаємодоповнюючого існування у сучасній історичній науці двох підходів до історичного спадку Нюрнбергського процесу — підходів, які умовно визначаються як негативістські та апологетичні.
Об'єктом дослідження виступає Нюрнберзький процес та його уроки.
Предмет дослідження складають основні етапи проведення Міжнародного судового трибуналу над головними нацистськими злочинцями.
Мета дослідження полягає у тому, щоб шляхом залучення широкого кола джерел висвітлити основні причини і наслідки Нюрнберзького процесу; в проведенні комплексного аналізу міжнародно-правових норм про злочини проти світу і безпеки людства, кваліфікації органами міжнародної кримінальної юстиції діянь нацистів як міжнародні злочини.
Досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання:
опираючись на документальні джерела проаналізувати всі злочини, скоєні нацистами;
охарактеризувати сучасну міжнародно-правову оцінку базових положень Статуту і Вироку Нюрнберзького військового трибуналу, виявлення впливу Нюрнберзьких принципів на подальший розвиток міжнародного права;
розглянути стан наукової розробки проблеми вітчизняними та закордонними дослідниками, охарактеризувати джерельну базу та обґрунтувати теоретико-методологічні засади дослідження.
Методологічною основою дослідження стали комплексні та спеціальні історичні методи. До комплексних відносимо такі методи:
загальнонаукові;
об’єктивності;
аналізлітератури
До спеціально історичних відносимо:
історичного опису;
порівняльно-історичний;
актуалізації;
ретроспективний;
системно-структурний;
Наукова новизна полягає в тому, що було зроблено спробу по-новому розглянути Нюрнберзький процес, з’ясовано причини негативногота позитивного ставлення більшості істориків до процесу.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1 вересня 1939 року до 16 жовтня 1946 року.
Територіальні межі дослідження охоплюють кордони міста Нюрнберг, в якому проводився судовий процес над головними нацистськими військовими злочинцями.
Структура роботи включає вступ, три розділи, висновки, літературу та додатки.
У першому розділі роботи йдеться про завершення Другої світової війни та її наслідки, капітуляцію Німеччини та правові основи Нюрнберзького судового процесу. Другий розділ розкриває суд народів над гітлеризмом, як епілог Другої світової війни в Європі. Третій розділ дослідження дає можливість прослідкувати втілення принципів міжнародного трибуналу в принципах сучасного міжнародного права.
Робота завершується висновками з кожного розділу, додатками та списком використаної літератури.
Розділ І. Нюрнберзький процес — перше в історії визнання агресії найтяжчим злочином проти людства
1.1 Завершення Другої світової війни. Капітуляція Німеччини
Весною 1945 р. радянські війська вийшли на Берлінський напрямок, 30 березня вступили на територію Австрії й 13 квітня оволоділи її столицею Віднем.4 квітня була визволена Братислава, в середині квітня завершено визволення Угорщини, значної частини Чехословаччини.
В цих умовах Радянський Союз підписав у Москві договори про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво з Югославією (11 квітня 1945 р) та Польською Республікою (21 квітня).
Англо-американські війська, ледве оправившись від поразки в Арденнах, перейшли в наступ.25 березня вони вийшли на Рейн, до 1 квітня оточили Рур.8 березня Аллен Даллес зробив спробу провести в Берні (Швейцарія)
Таємні переговори з німецькими генералами про сепаратне перемир'я. Сталін у листі Рузвельту висловив протест і зазначив: «Зараз німці на Західному фронті по суті припинили війну проти Англії й Америки. Разом з тим німці продовжують війну з Росією». [1; c.165]
У своїй відповіді Рузвельт подякував Сталіну за щире звернення у зв'язку з «бернським інцидентом». Він писав: «У будь-якому випадку не повинно бути взаємної недовіри, і незначні непорозуміння такого характеру не повинні виникнути в майбутньому». [7; c.8] Цей останній лист Ф. Рузвельта Й. Сталін одержав уже після раптової смерті президента від крововиливу в мозок 12 квітня в госпіталі Ворм-Спрінгз (штат Джорджія). Чотириразове обраний президент США так і не дочекався перемоги у війні, якій він віддав усі свої сили.
Гітлер і Геббельс були в захопленні від цієї звістки: зі сльозами на очах згадували, як російська імператриця раптово померла під час Семирічної війни, що докорінно змінило хід тієї війни, і королю Фрідріху Великому, якого боготворив Гітлер, не довелося кінчати життя самогубством.
Проте Червона Армія не залишила фашистським керівникам жодного шансу. Не змогли стримати її переможного наступу і віроломні дії деяких західних діячів. Так, наприкінці війни знову посилилися антирадянські тенденції в політиці Черчілля. Пізніше у своїх мемуарах він визнав, що тоді дійшов висновку про «смертельну загрозу для вільного світу» з боку радянської держави, про необхідність негайно створити новий фронт, аби припинити стрімкий наступ її армії, вважаючи головною метою англо-американських армій здобуття Берліна. В 1954 р. на зустрічі з виборцями Черчілль розповідав, що напередодні капітуляції Німеччини він наказав фельдмаршалові Монтгомері збирати й складувати німецьку зброю, зберегти в строю до 500 тис. полонених німецьких солдатів, роздати їм цю зброю, «якщо радянський наступ поширюватиметься» далі на Захід. [11; c.100]
16 квітня 1945 р.2,5 мільйона радянських солдатів і офіцерів почали штурм Берліна, який обороняли понад один мільйон гітлерівців. За наказом Гітлера десятки німецьких дивізій зняли із Західного фронту на допомогу Берліну.
І все ж 25 квітня Червона Армія повністю замкнула кільце оточення німецької столиці. Того ж дня радянські війська на березі Ельби в районі Торгау зустрілися з американськими частинами, зламано опір німецького гарнізону в Східній Пруссії, а в Сан-Франциско розпочалася конференція Об'єднаних Націй.
28 квітня партизани Італії, виконуючи вирок народного трибуналу, розстріляли й повісили за ноги Муссоліні та його прибічників. Не надовго пережив його Гітлер — 30 квітня 1945 р. він отруїв свою дружину Єву Браун, з якою щойно справив весілля в бомбосховищі, та самого себе. Оскільки отрута не подіяла, застрелився, їхні трупи разом з трупами Геббельса, його дружини та їх шести дочок, яких особисто отруїла мати, есесівці спалили у дворі. Пізніше, щоб не було непорозумінь, спеціальна комісія в Берліні й Москві ретельно обстежила череп Гітлера й офіційно підтвердила факт його самогубства.
Спадкоємці Гітлера — голова «уряду» Деніц, начальник генерального штабу Кребс та інші — намагалися затіяти мирні переговори з радянським командуванням, але їм була поставлена єдина умова — беззастережна капітуляція. Деніц ще 1 травня в наказі військам заявив, що буде «рішуче вести війну проти більшовиків».2 травня він оголосив: «Нашою головною метою є капітуляція тільки на Західному фронті». Але вранці 2 травня 1945 р. берлінський гарнізон капітулював. Червона Армія штурмом оволоділа столицею Німеччини. [19; c.237]
7 травня в штабі Ейзенхауера в Реймсі генерал А. Йодль підписав попередній протокол про капітуляцію Німеччини перед представниками військового командування трьох союзних держав.
8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлехорсті перед представниками СРСР, США, Англії і Франції на чолі з маршалом Г.К. Жуковим був підписаний остаточний акт про безумовну капітуляцію Німеччини. Від імені німецького верховного командування «Акт про воєнну капітуляцію» підписали Кейтель, Фрідебург та Штумпф. О 23.01 за центральноєвропейським часом замовкли гармати. Війна завершилася цілковитою капітуляцією Німеччини. [13; c.12]--PAGE_BREAK--
Отже, у важкій кровопролитній війні радянський народ вніс вирішальний внесок у звільнення народів Європи. День перемоги (9 травня) відмічається щорічно як всенародне свято і день пам’яті про загиблих.
1.2 Правові основи Нюрнберзького судового процесу
Впродовж 1943-1944 рр. майже на всіх зустрічах і конференціях, в комісіях і підкомітетах, скрізь, де обговорювалася майбутня доля Німеччини і створення передумов для міцного світу, поряд з іншими питаннями вставало питання про суд і покарання військових злочинців. Але аж до кінця 1944 р. уряди США і Англії неохоче йшли на практичні дії з підготовки суду і покарання військових злочинців. Це можна пояснити тим, що союзники по-різному відносилися до війни. «Для Радянського Союзу його противником була не просто Німеччина, але перш за все німецький фашизм, найбільш реакційна, шовініст форма імперіалізму. Для правлячих кіл Заходу це була боротьба за збереження своєї державності, за усунення Німеччини і Японії як імперіалістичних конкурентів і відновлення там старих порядків, вільних від крайнощів фашизму». [9; c.106]
Питання про покарання гітлерівських злочинців обговорювалося у лютому 1945 року на Ялтинській конференції керівників трьох союзних держав — СРСР, США та Англії. На Постдамській конференції, що проходила з 17 липня по 2 серпня 1945 року керівники урядів СРСР, США та Великобританії підтвердили свій намір піддати головних військових злочинців швидкому і справедливому суду.
Згідно цих документів 8 серпня 1945 року в Лондоні союзними державами було укладено угоду про судове переслідування й покарання головних військових злочинців європейських країн осі, затверджено Міжнародних військових трибунал та прийнято його Статут. [4; c.26]
1 листопада 1943 року була опублікована Московська декларація прав урядів трьох держав — СРСР, США, Сполученого Королівства Великобританії про відповідальність гітлерівців за заподіяні звірства на окупованих територіях Радянського Союзу, Польщі. Чехословаччини, Югославії, Греції, Норвегії, Данії, Нідерландів, Бельгії, Люксембурга, Франції, та Італії. В ній уряди трьох держав, виступаючи в інтересах тридцяти трьох Об’єднаних націй, попереджали військових злочинців, що «знайдуть їх навіть на краю світу, передадуть до рук обвинувачів, щоб могло звершитися правосуддя» В цьому документі установлювалася необхідність їх видачі і відповідальність за злочинні діянні, не пов’язані з визначеним географічним місцем. Дана декларація звучить як клятва. І зараз, коли на Заході роздаються голоси, що намагаються обілити діяння фашистських злочинців, не завадить нагадати про неї декотрим політикам в Вашингтоні й Лондоні. Після капітуляції фашистської Німеччини в 1945 році три держави знову підтвердили, що «військові злочинці й ті, хто брав участь у плануванні чи здійсненні нацистських заходів, що мали своїм результатом звірства чи військові злочини, повинні бути арештовані й передані суду». [15; c. 193]
В розробці питань, що визначають відповідальність воєнних злочинців. брали участь міжсоюзницькі органи, зокрема: Лондонська Міжнародна асамблея, Міжнародна комісія по реформі й розвитку кримінального права, Комісія ООН по воєнним злочинам. На основі Московської декларації урядами США, СРСР, Великобританії та Франції була підписана Лондонська угода про створення Міжнародного воєнного трибуналу над головними військовими злочинцями, дії яких не були пов’язані з визначеним географічним місцем. Поряд з цим діяв і територіальний принцип, у відповідності з ним злочинці повинні були притягатися до відповідальності на території тих країн, де вони здійснювали злочини, за національними законами. Була створена в Лондоні Міжнародна комісія для розробки питання про відповідальність головних воєнних злочинців. Комісія складалася з представників чотирьох держав — головних обвинувачів злочинності — від США — член федерального Верховного суду Р.Х. Дікексон, від СРСР — заступник голови Верховного суду СРСР І.Т. Нікітченко і член-кореспондент Академії Наук СРСР професор карного права А.Н. Трайнін. Від Великобританії — генеральний прокурор Д.М. Файф, від Франції — член Кассаційного суду Ф. Фалько та професор міжнародного права Гро. Генеральний прокурор Великобританії був членом Уряду, тому коли замість консервативного уряду прийшов до влади уряд лейбористів, вибув із комісії голосуючий в ній Файф, а його місце зайняв лорд-канцлер, голова палати лордів Уільям Аллєн Джоуітт. [20; c.437]
Нарада представників чотирьох держав продовжувалася з 25 червня до 8 серпня 1945 року. У рішенні всіх питань щодо суворої відповідальності гітлерівської кліки учасники наради були одностайними. Підсумком їх півторамісячної роботи стали два документи: Угода і в якості її невід’ємної частини — Статут Міжнародного військового трибуналу.
Організація Міжнародного трибуналу було новим і складним завданням, що й поставило питання про розробку спеціального Статуту, який передбачав порядок і принципи організації і діяльності трибуналу, включав в себе основи міжнародного карного права і карного судопроводження, визначав організацію, юрисдикцію і функцію трибуналу. [21; c.493] Зокрема, стаття 6 Статуту Нюрнбурзького Міжнародного трибуналу чітко зазначала, що "…являються злочинами, які належать юрисдикції трибуналу та передбачають індивідуальну відповідальність, наступні чи будь-які з них дії:
а) злочини проти світу, а саме: планування, підготовка, розв’язування чи ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних угод, узгоджень чи завірянь, або участь в загальному плані чи змові, спрямованими на здійснення будь-якої з вищеназваних дій;
б) військові злочини, а саме: порушення закону і звичаїв війни. До цих порушень відносяться вбивства, тортури, захоплення в рабство чи для іншої мети громадського населення окупованих територій; вбивство заручників; пограбування громадської чи особистої власності; безглузді зруйнування міст та сіл; розорення, не виправдані воєнною необхідністю, та інші злочини;
с) злочини проти людства, а саме: вбивства, винищення, захоплення в рабство, заслання та інші жорстокості, здійснені проти громадянського населення до чи після війни, або переслідування за політичними, расовими та релігійними мотивами з метою здійснення або у зв’язку з будь-яким злочином, який підлягає юрисдикції трибуналу, незалежно від того, чи являлись ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були заподіяні, чи ні.
Керівники, організатори, які брали участь у здійсненні загального заколоту, спрямованого до скоєння будь-яких з вище зазначених злочинів, несуть відповідальність за всі діяння, здійснені будь-якими особами з метою втілення в життя такого плану.
Свого часу член — кореспондент АН СРСР А.Н. Трайнін писав, що прогресивні вчені, які працювали над проблемами міжнародного права, вносять свій вклад в справу боротьби за мир і безпеку народів І, що важливим і невід’ємним завдання правової науки є викриття сутності злочинів проти людства, визначити їх особливості й види, накреслити дієві шляхи боротьби з ними. (Трайнін А.Н. Защита мира и уголовный закон. М. 1969, с.278) [2; c.7]
Однією з основних теоретичних проблем в цьому плані є проблема визначення поняття міжнародного злочину. П.С. Ромашкін, визначаючи поняття міжнародного злочину, говорить про посягання на основи міжнародних відносин. (Ромашкін П.С. Преступления против мира и человечества. М. 1967)
М.І. Лазарєв вважає міжнародними злочинами дії, які посягають на незалежність кожного народу та мирні відносини між народами. (Лазарєв М.І. империалистические военные базы на чужих териториях и международное право. М, 1969, с.178) [11; c.100]
При вирішенні питання про побудову судової процедури в Міжнародному військовому трибуналі авторам Статуту довелося подолати великі труднощі, викликані не лише новизною проблеми — це був перший в історії міжнародний процес, перший досвід створення міжнародного кримінального суду, але ще в більшій мірі не схожістю систем судовиробництва — англо-американської, французької й радянської. Кінець-кінцем була оригінально розроблена судова процедура, яка не співпадала повністю з жодною з вказаних систем судовиробництва, але яка повинна була відповідати основному завданню процесу — справедливого й швидкого суду і покарання головних військових злочинців. Тому Статут передбачав, що трибунал не повинен бути пов'язаний формальностями у використанні доказів; трибунал допускає будь-які докази, які, на його думку, мають доказову силу; трибунал не вимагатиме доказів загальновідомих фактів і вважатиме їх доведеними. Трибунал також буде приймати без доказів офіційні урядові документи і доповіді Об’єднаних Націй, включаючи акти й документи комітетів, створених в різних союзних країнах для розслідування військових злочинів, протоколи й вироки військових або інших трибуналів з Об'єднаних Націй. Таким чином згідно ст.21 Статуту, акти Надзвичайної державної комісії Радянського Союзу мали на суді безперечну доказову силу.
У повній відповідності зі Статутом пролунало на процесі у виступі головного обвинувача від СРСР, як і у виступах деяких західних колег, звернення до трибуналу: «Ваш вирок повинен засудити всю злочинну систему германського нацизму, ту складну, широкорозгалуджену мережу партійних урядових есесівських військових організацій, яку безпосередньо втілювали в життя злочинні вчинки головних змовників» [25; c.320]
В судовому процесі над головними німецькими воєнними злочинцями головними обвинувачами були Союз Радянських Соціалістичних Республік, Сполучене королівство Великобританії і Південної Ірландії, Сполучені Штати Америки, Французька республіка. Вони виступали проти звинувачуваних Германа Вільгельма Герінга, Рудольфа Гесса, Иоахіма фон Ріббентропа, Роберта Лея, Вільгельма Кейтеля, Эрнста Кальтенбрунера. Альфреда Розенберга, Ганса Франка, Вільгельма Фріка, Юліуса Штрейхера, Вальтера Функа, Гельмана Шахта, Густава Крупп фон Болен унд Гальбаха, Карла Деніца, Эріха Редера, Бальдура фон Шираха, Фріца Заукеля, Альфреда Іодуля, Мартіна Бормана, Франца фон Папена, Артура Зейсс-Інкварта, Альберта Шпеєра, Константина фон Нейрата, Ганса Фріче — індивідуально і як членів будь-якої з наступних групчи організацій,до яких вони відповідно належали, а саме: урядовий кабінет,керівник склад націонал-соціалістичної партії, охоронні загони германськоїнаціонал-соціалістичної партії (СС), включаючи службу безопасности (СД), державну таємну полицію (гестапо), штурмові загони германськоїнаціонал-соціалістичної партії (СА), генеральний штаб і вище командування германськихзбройних сил.
На лаві підсудних опинилася майже вся фашистська верхівка, за виключенням Гітлера, Геббельса, Гіммлера, які покінчили з собою, Густава Круппа, розбитого паралічем, Роберта Лея, що повісився в тюремній камері, і зниклого Мартіна Бормана. І хоча адвокат Бергольц намагався добитися того, щоб розгляд справи про Бормана було відкладено, ця спроба не увінчалася успіхом, його клопотання було відхилено.
Таким чином, суду Міжнародного військового трибуналу були передані 24 воєнних злочинці. Всі вони обвинувачувалися в злочинах проти світу, військових злочинах, в злочинах проти людства і в створенні загального плану або змови для здійснення даних злочинів. [18; c.548]
До складу суду входили:
Від Радянського Союзу — член Міжнародного військового трибуналу І.Т. Нікітченко та його заступник А.Ф. Волчков.
Від Сполучених Штатів Америки — член Міжнародного військового трибуналу Ф. Біддл та його заступник Д. Паркер.
Від Сполученого королівства Великобританії та Північної Ірландії — лорд-суддя Д. Лоренс та його заступник Н. Біркетт.
Від Французької республіки — член Міжнародного військового трибуналу Донедьє де Вабр та його заступник Р. Фалько.
Головував Д. Лоренс.
Обвинувачами в справі виступали:
Від Радянського Союзу — головний обвинувач Р.А. Руденко (додаток А).
Від Сполучених Штатів Америки — головний обвинувач Р. Джексон.
Від Сполученого королівства Великобританії і Північної Ірландії — головний обвинувач Х. Шоукросс.
Від Французької республіки — головний обвинувач Ф. де Ментон, а з січні 1946 року — Шампеньє де Ріб.
При підборі захисників для головних нацистських злочинців Міжнарождний військовий трибунал зразу ж зіткнувся з рядом складностей: одні адвокати, названі звинуваченими, були настільки замішані в злочинах нацистів, що самі потребували захисту; інші, дізнавшись, кого мають захищати, не дали згоди на участь у процесі; треті знаходилися в таборах військовополонених і т.д. В кінцевому результаті трибунал запросив від окупованих властей списки проживаючих в їх зонах адвокатів, щоб затвердити склад захисників, який відповідав би бажанням звинувачуваних і разом з тим міг бути допущеним до участі в такому процесі, як Нюрнберзький. Таким чином, всі підсудні тримали офіційних захисників, а декотрі навіть по два, по три. [20; c.324]
Основна тактика захисту полягала в тому, щоб всіма засобами затягувати судове розбирання в надії, що в кінцевому результаті доведеться зірвати судовий процес. Адвокати сподівалися, що політика західних держав, спрямована на розкол Германії, викличе також розходження між обвинувачами і суддями, що зробить неможливим винесення вироку: для признання винних і призначення покарання необхідні голоси не менше трьох членів трибуналу. продолжение
--PAGE_BREAK--
Український письменник Ярослав Галан зазначав з цього приводу: «Злодії і їх захисники з першого дня процесу чекали, затамувавши подих, розбіжностей між членами трибуналу і робили все можливе, щоб ці розбіжності визнати. Вони використовували свою тактику: лстиві усмішки і піддакуючі рухи голови були розраховані на англійських обвинувачів (особливо після фултонської промови Черчеля); а саркастичні гримаси і притворна неуважність — на радянських. Використовували адвокати і провокації.» [23; c.343]
Одним із тактовних прийомів німецьких адвокатів були клопотання про виклик багаточисельних свідків. Деяких свідків намагалися залякувати, підірвати довіру до них. Деякі адвокати проводили репетицію допиту зі свідками. Іноді надавали неправдиві матеріали. Отже, радянським обвинувачам доводилося виступати з досить аргументованими доказами проти сумнівних матеріалів, почерпнутих з сумнівних джерел.
Таким чином, на Нюрнберзькому процесі були представлені виключні по безперечності й силі доказів звинувачення. І як апогей цієї теми можна процитувати слова Джексона у доповіді президенту США: " Ми задокументували фашистську агресію, переслідування й жорстокості німецькими джерелами з такою точністю і з такими подробицями, що неможливо в майбутньому відповідально заперечувати ці злочини і немає небезпеки, що серед неусвідомлених людей може виникнути легенда про муки й страждання нацистів". [14; c.403]
Розділ ІІ. Суд народів над гітлеризмом — епілог другої світової війни в Європі
2.1 Нюрнберг — суд народів
20 листопада 1945 року в Нюрнберзі розпочався судовий процес над головними нацистськими військовими злочинцями. Нюрнберг не безпідставно було обрано місцем, де повинен був здійснитися акт міжнародного правосуддя. Саме тут гітлерівці видавали пресловуті расові закони, які потім називали «нюрнберзькими». Саме тут відпрацьовувалася блискавична концентрація значних формувань збройних сил. Саме тут була головна трибуна фюрера, «перед якою вишикувалися щільними рядами десятки тисяч штурмовиків, есесовців, з численними знаменами, транспарантами, факелами — »еліта панівної раси", яка готова була ринутися в похід для завоювання світу" [15; c. 195] Тому саме в Нюрнберзі здійснився суд народів над гітлеризмом, що став як би епілогом другої світової війни в Європі.
Покарання військових злочинців не лише юридична, але й політична проблема. Застосування до них заслуженої кари складає необхідну ланку в боротьбі за мир. Вражала впевненість німецьких злочинців у своїй безкарності. Та й насправді, до Нюрнберзького процесу винуватцями агресивних війн фактично вдавалося уникати відповідальності. Тепер обставини склалися по-іншому.
Характеризуючи особливості Нюрнберзького процесу, головний обвинувач від СРСР Р.А. Руденко наголошував, що це перший випадок, коли перед судом предстали злочинці, які заволоділи цілою державою і зробили саму державу знаряддям своїх жахливих злочинів.
Ще задовго до початку другої світової війни Гітлер розглагольствував: "… Все, що не є повноцінною расою на цій землі, — плевели. Ми повинні розвити техніку знелюднення. Якщо ви спитаєте мене, що я маю на увазі під знелюдненням, я скажу, що маю на увазі винищення цілих расових одиниць… Звісно, я маю право знищити мільйони людей нищої раси, які розмножуються, мов хробаки!". [12; c.374] Цю цитату виголосив головний обвинувачував від СРСР Р.А. Руденко в своєму вступному слові на Нюнберзькому процесі. Перед тим, як розв’язати агресію проти СРСР, ці канібальські ідеї були перетворені в детальні інструкції подібні указу «Про особливу підсудність в районі „Бабрароса“ і про особливі заходи військ, пізніше — в накази типу „Нахт унд небель ерлас“ (»Мрак і туман") або «Кугель» («Куля»). Для фізичного знищення мільйонів людей була створена спеціальна техніка, виховані, навчені і натреновані кадри професійних вбивць. [15; c. 198]
Людиноненависна нацистська програма агресії і «очищення» захоплених територій від «небажаних елементів», програма «тотального залякування», послідовна впроваджувалася в життя. Для цього застосовувалися здавалося б неймовірні за своєю жорстокістю й цинізмом «техніка знелюднення», заздалегідь в деталях продумана та освоєна виконавцями. Була відпрацьована методика масових розстрілів, використання " душегубок", газу «циклон», гігантських печей крематоріїв в таборах смерті, промислової утилізації залишків мільйонів замордованих людей.
До того часу, коли черга в пред’явленні обвинувачами доказів дійшла до радянського звинувачення, трибуналу уже була відома директива бригаденфюрера СС Глюкса про використання людського волосся для виготовлення тюфяків та теплих шкарпеток, факти використана попелу спалених в крематоріях людських тіл для добрива на городах, були пред'явлені висушені людські голови, які немов екзотичні статуетки прикрашали квартири есесівських катів. Лише в Освенцимі знайдено сім тонн волосся, спресованого в тюки, підготовленого для відправки до Німеччини…
В доповіді радянського звинувачення були пред’явлені докази того, що утилізація тіл замордованих жодним чином не обмежувалася цими вже відомими фактами, які спочатку навіть самим обвинувачам здавалися неймовірними. Речові докази, документи й показання свідків говорили про те, що в Данцигському анатомічному інституті вже були проведені в напівпромислових масштабах досліди по отриманню мила з людських тіл і дубінню людської шкіри для промислових цілей. Трибунал прийняв в якості речових доказів зразки цього омила і схожої на замшу оброблену людську шкіру, зідрану з тіл замордованих людей за допомогою спеціальних інструментів. [17; c.5]
В цих жахливих злодіяннях була своя визначена злочинна система. Єдність прийомів мордування: один і той же пристрій газових камер, масова штамповка круглих банок з отруйною речовиною — «циклон А» або «циклон Б», побудовані за одним типовим проектом печі крематоріїв, однакове планування «таборів знищення», стандартна конструкція «машин смерті», які німці називали «газенвагенами», технічна розробка конструкцій пересувних вітряків для розмелювання людських кісток — все це вказувало на єдину злу волю, об’єднуючу окремих вбивць і катів.
Ставало ясно, що раціоналізацією масових вбивств за вказівками гітлерівського уряду і керівництва німецькими військовими силами займались німецькі теплотехніки та хіміки, архітектори і токсикологи, механіки та лікарі, «фабрики смерті» викликали до життя окремі галузі допоміжної індустрії. [20; c.431]
Але єдність злої волі проявлялась не лише там, де цілям злодійського катування людей слугувала спеціальна техніка. Вона виявлялася також в єдності прийомів виконавців злодіянь, однотипності техніки мордування людей і там, де для вбивств використовувались не спеціальні технічні прилади, а застосовувались зразки зброї, прийнятого на озброєння німецької армії.
Однаково готувались масковані під протитанкові рви або траншеї гігантські ями-могили. Приведеним до місця розстрілу беззбройним і беззахисним людям вбивці в майже однакових виразах наказували роздягатися та лягати вниз в заздалегідь підготовлені ями. Перший шар розстріляних присипався хлорним вапном і, на прикритий змішаною з кров'ю їдкою масою перший ряд трупів вбивці знову примушували лягати приречених, беззахисних людей.
Це свідчило не лише про єдність отриманих раніше інструкцій і наказів. Настільки однаковими були прийоми вбивств, що ставало ясно, як готувалися кадри вбивць в спеціальних школах, як заздалегідь передбачалося все, починаючи від наказів роздягатися перед розстрілом до самого знищення. [8; c.40]
На Нюрнберзькому-процесі судді дійшли висновку, що всі злочини підсудними були зроблені між 1 вересня 1939 р. і 8 травня 1945 р. не тільки в Німеччині, але й у всіх окупованих країнах.
Усі підсудні уклали між собою договір, розробили детальний план проведення злочинних операцій і планомірно втілювали його в життя. У результаті була здійснена величезна кількість воєнних злочинів, злочинів проти людства. Складений злочинцями план став причиною «тотальної війни», у якій були задіяні методи бойових дій і військової окупації, що суперечили звичаям і законам війни. Були здійснені злочини на полях боїв при зіткненнях із ворожими арміями та проти військовополонених, на окупованих територіях, проти цивільного населення. [5; c.8]
Ці методи та злочини порушували міжнародні конвенції, внутрішні карні закони й загальні принципи карного права, тому що ці принципи пов'язані з карним правом всіх цивілізованих націй.
Під час окупації підсудними проводилися такі методи катувань жителів, які неможливо виправдати. Обвинувачувані хотіли затероризувати мирних жителів: вони вбивали й мучили їх, кидали їх у в'язниці без суду й слідства, жорстоко обходилися з ними. Для терору використовувалися різні методи: розстріли, повішення, отруєння газом, примусове голодування, надмірна скупченість, непосильна робота, відсутність санітарного й медичного обслуговування, катування різними способами. Практикувалися навіть катування розпеченим залізом і виривання нігтів. Найстрашнішими були досліди над живими людьми, над якими знущалися за допомогою різних операцій, і т.д. [3; c.62]
На більшості окупованих територій підсудні не дозволяли проводити релігійні обряди, усіляко переслідували ченців і духівництво, вивозили у свою країну конфісковані в церквах і монастирях речі. Вони намагалися повністю винищити народи, які належали до інших рас і національних груп. І не тільки на поляк боїв, але й в окупованих містах і селах. Щоб одержати різні відомості від представників інших національностей, рас і релігійній груп, обвинувачувані застосовували до них витончені за своєю жорстокістю катування.
Судді на Нюрнберзькому процесі дійшли висновку, що подібні вбивства й жорстоке обходження суперечать міжнародним конвенціям, зокрема статті 43, 46, 55, 56 Гаазьких правил 1907 p., суперечать законам і звичаям війни, загальним принципам карного права. А всі вони мали місце в концентраційних таборах і подібних установах. Це були концентраційні табори в Бельзені, Бухенвальді, Дахау, Брхн-донці, Гріні, Наувенлері, Вігхте, Амерсфурте й у значній кількості великих і дрібних міст і сіл, включаючи Орадур, Сюр, Глан і Осло. [26; c.507]
Не можна передати, наскільки жорстокими й нелюдськими були методи винищування людей у концентраційних таборах. Крім жорстокого обходження німці застосовували псевдонаукові досліди (стерилізація жінок в Освенцимі й Равенсберзі, штучне зараження раком матки в Освенцимі, тифом у Бухенвальді, анатомічні дослідження в Нацвейлері, ін'єкції в область серця в Бухенвальді, пересаджування кісток і вирізання м'язів у Равенсбрюці й безліч інших). Повсюдно були поширені газові камери, «душогубки» й печі для кремації.
Удершись у Польщу та Радянський Союз, німецьке верховне командування й уряд наказали своїм військам проводити систематичну політику вбивства цивільного населення східних країн. Був відданий наказ обходитися з людьми на окупованих територіях дуже жорстоко.
У результаті нелюдського обходження з людьми в східних та інших країнах загинули близько 1 500 000 чоловік у Майданеку, близько 4 000 000 чоловік в Освенцимі, серед них громадяни СРСР, Польщі, Чехословаччини, Югославії, Англії, США й інших країн. [24; c.667]
У єврейському гетто з 7 вересня 1941 р. по 6 липня 1943 р. понад 133 000 чоловік було замучено й розстріляно. У Львові й Львівській області винищили близько 700 000 громадян СРСР, включаючи 70 діячів науки й мистецтва, а також громадян США, Англії, Франції, Нідерландів і Югославії, доставлених у цю область з інших концентраційних таборів. У Литві мали місце масові вбивства радянських громадян, а саме: у Панорах — 100 000 чоловік, у Каунасі — більше 70 000, в Алпусі — близько 60 000, у Пренаях — понад 3 000, у Вільямполі — близько 8 000, у Маріампояі — близько 7 000 і в сусідніх містах — 37 640 чоловік. В Естонії була розстріляна безліч мирних жителів. В один тільки день 19 вересня 1944 р. у таборі Клого німці розстріляли 2 000 мирних громадян, їхні трупи були спалені на багаттях. У Латвії було вбито 577 000 чоловік. У Ленінграді — 172 000 чоловік, включаючи понад 20 000 чоловік, які загинули вія голоду, холоду й бомбувань. У Красно-дарі близько 6 700 чоловік цивільного населення були вбиті отруєним газом у «душогубках» або знайшли свою смерть від катувань і незаконних розстрілів. Після вигнання німців зі Сталінградської області було знайдено більше 40 000 трупів, що були знівечені з витонченою жорстокістю. В Орлі загинуло 5 000 чоловік. Новгород і Мінськ утратили кілька десятків тисяч. У Криму німці потопили мирних жителів у морі, посадивши їх на баржі. їх було приблизно 144 000 чоловік. Україна теж зазнала страшних втрат. Усім відомий Бабин Яр, де було розстріляно понад 100 000 чоловік. У Києві загинуло понад 195 000 чоловік. Рівненська область зазнала людських втрат у кількості 100 000 чоловік. Така ж ситуація була й в Одесі — 200 000 чоловік убитих. Постраждав і Харків. Там знайшли убитими, задушеними в «душогубках» і замученими близько 195 000 чоловік.
Нацисти не шкодували не тільки дорослих, але й дітей. Проходили розстріли дітей і разом із батьками, і групами, і поодинці. Нацисти розстрілювали дітей у дитячих будинках, у лікарнях. Не гребували заживо ховати їх, кидати у вогонь, отруювати різними газами. Над дітьми проводилися досліди, у них бралася кров для німецьких солдатів. Безліч дітей загинула у в'язницях, гестапівських камерах катувань і концентраційних таборах, де їх морили голодом, катували й заражали різними смертельними вірусами. [12; c.373]
Ніхто тепер не знає точних цифр, тому що вже з червня 1943 р. нацисти, щоб приховати сліди своїх злочинів, знищували документи та все, що могло розповісти про їхню жорстокість.
Крім масового винищення мирних жителів нацистами проводилася й інша політика — політика вивезення в рабство фізично здорових людей. З усіх окупованих територій СРСР були вивезені в Німеччину й в інші окуповані країни мирні жителі, які знаходилися в становищі рабів і потрібні були німцям для роботи на військових заводах та в інших галузях, що підсилювали б військову міць Німеччини. продолжение
--PAGE_BREAK--
Усе це ще раз підтверджує протизаконність дій нацистів. Судді наводили як приклад статтю 46 Гаазьких Правил 1907 p., відповідно до якої не можна було забирати мирних жителів у рабство, оскільки це суперечило законам і звичаям війни, загальним правилам карного права.
Після війни дані про масове вивезення в рабство були виявлені у Франції, Данії, Люксембурзі, Бельгії, Голландії, СРСР, країнах Східної Європи. Наприклад, із Радянського Союзу німці намагалися погнати в рабство 4 000 000 чоловік. [17; c.4]
Підсудні так само жорстоко обходилися і з військовополоненими. Вони не давали їм їжу, відмовляли в житлі, одязі, медичному обслуговуванні. Постійно змушували їх працювати, створюючи нелюдські умови. Катування та приниження були основним засобом придушення особистості. Потім військовополонених чекала смерть.
Під час здачі в полон військовослужбовців убивали, а це суперечило міжнародним конвенціям, особливо статтям 4, 5, 6, 7 Гаазьких Правил 1907 р. і статтям 2, 3, 4, 6 Конвенції про військовополонених (Женева, 1929 p), законам і звичаям війни, загальним правилам обходження з військовополоненими.
Відповідно до наказів підсудних здійснювалося безцільне руйнування міст і сіл, що не було виправдане військовою необхідністю.
На території Радянського Союзу нацистами було зруйновано 1710 міст і більше 70 000 сіл і населених пунктів, більше ніж 6 000 000 будинків. Без житла залишилися близько 23 000 000 чоловік. Найбільш зруйнованими виявилися Сталінград, Севастополь, Київ, Мінськ, Одеса, Смоленськ, Новгород, Псков, Орел, Харків, Воронеж, Ленінград й інші. Аналізуючи німецькі офіційні джерела, можна з упевненістю сказати, що нацисти мали намір повністю знищити більшість, якщо не всі, міст й сіл СРСР. [21; c.495]
За наказом верховного німецького командування постійно руйнувалися музеї, вивозилися цінні предмети мистецтва. Руйнування зазнали 1670 православних церков, 237 римсько-католицьких, 69 каплиць, 532 синагоги і т.д.
Підсудні на всіх окупованих територіях у примусовому порядку вербували людей і змушували їх працювати. Праця таких людей була спрямована не на задоволення потреб окупаційних армій. Мирні жителі, завербовані за допомогою примусових заходів, змушені були вступати в організації Тодта й у легіони Шпеєра. Це були напіввійськові організації, які, однак, проходили вишкіл. Усе це було порушенням статей 46 і S0 Гаазьких Правил 1907 р. Місцеві жителі, яких силоміць примусили завербуватися в легіон Шпеєра, під загрозою позбавлення їх їжі, грошей, посвідчень особи змушені були приймати урочисту присягу з визнанням безумовної покори Адольфу Гітлеру, фюреру Німеччини, що була для них ворожою державою.
Наприклад, у Лотарингії громадяни, які перебували на службі, щоб зберегти за собою роботу, змушені були підписувати декларацію, відповідно до якої ними визнавалося повернення їхньої країни до складу Німеччини. У результаті вони були зобов'язані беззаперечно підкорятися наказам нацистів і навіть йти на дійсну службу фюреру та всій Німеччині. Таким самим розпорядженням були змушені підкорятися й жителі Ельзасу. [1; c.165]
Усе це вважалося протиправними діями, що порушували статтю 45 Гаазьких Правил 1907 p., закони й звичаї війни, основні принципи карного права. Багато окупованих територій зазнали асиміляції своїх територій з Німеччиною в політичних, культурних, соціальних і економічних відносинах. Нацистами були здійснені спроби знищити колишній національний характер цих територій. Для цього німці насильно намагалися вислати звідти корінних жителів, які не є німцями. На їхнє місце приїжджали німецькі колоністи. Німеччина хотіла домінувати на більшій частині завойованих держав, перевершувати в усьому окуповані країни. Нацисти хотіли заснувати маріонеткові уряди, примушували населення на окупованих територіях вступати до німецьких збройних сил. Це знову ж таки суперечило статтям 43, 46, 55, 56 Гаазької конвенції 1907 p., а також основним принципам карного права, законам і звичаям війни. [4; c.27]
Підсудні здійснили перелічені вище злочини проти людства в період з 1 вересня 1939 р. по 8 травня 1945 р. Це відбувалося на території Німеччини й на всіх територіях, що були окуповані німецькими військами з 1 вересня 1939 року. Це ж стосується Австрії, Чехословаччини й Італії. Протиправні дії були здійснені й у відкритому морі. Була проведена політика переслідування, репресій і винищування всіх громадян, які не хотіли підкорятися або співпрацювати з німецьким урядом. Люди зазнавали несправедливих катувань, здійснених без судового розгляду. Нацисти тримали людей у так званому «попередньому затриманні», катували в концентраційних таборах, намагалися поневолити, позбавляли їх життя.
Дійсно жахливими були злочини, скоєні нацистами, але ще страхітливішими виглядали їх плани, підготовлені на випадок перемоги." Коли війна буде виграна, — злобно говорив Гіммлер на нараді группенфюрерів СС, в Познані в 1943 році, — тоді розпочнеться наша робота…" [15; c.182]
Ці плани неминуче здійснилися б, якби гітлерівці не програли цю війну.
Таким чином, Нюрнберзький процес — це перше в історії людства правосуддя, що зіштовхнулося зі злочинами такого масштабу. Вперше перед судом постали злочинці, які заволоділи цілою державою і саму державу перетворили на знаряддя своїх жахливих злочинів.
2.2 Основні воєнні злочинці
І от настав час розплати — кати сидять на лаві підсудних.
Герман Герінг — обвинувачуваний №1 — в період з 1932 по 1945 роки був активним членом нацистської партії. [Додаток А] Верховним керівником війська СА, генералом військ СС, президентом рейхстага. Міністром внутрішніх справ Прусії, начальником Пруської державної і таємної поліції, головою державної ради, уповноваженим по чотирирічному плану, імперським міністром юстиції, головнокомандуючим військово — повітряними силами, головою Ради міністрів по обороні держави, членом таємної ради, главою промислового концерну «Герман Герінг» і призначеним наступником Гітлера. Герінг використовув всі ці пости, свій особистий вплив і тісний зв'язок з Гітлером для зміцнення фашистського режиму. Він сприяв військовій та економічній підготовці до війни; брав участь у плануванні і підготовці агресивних воєн; санкціонував, спрямовував і брав участь в військових злочинах і в злочинах проти людства. Він створив гестапо й концтабори в Німеччині, став одним з основних надихачів найжорстокішого, безлюдяного терору. Герінг весь в крові від голови до п’ят. Йому належать слова: «Кожна куля, що вилетіла з дула пістолета поліцейського, є моя куля; якщо хтось називає це вбивством, значить це я вбив». Герінг був одним з головних зачинщиків другої світової війни. Саме йому належать слова: «Гармати замість масла» [18; c.132]
І тут, у залі підсудних, він мав впевнений вигляд. Він, звичайно, сподівався, що представники західних країн допоможуть йому уникнути шибениці. Та згодом почали помічати, що й Герінг почав приходити на судові засідання якимсь пожмаканим.
Поряд з Герінгом знаходився Гесс. Це навіть зовні була огидна патологічна особа. Високі скули, вуха, що стирчать, землистий колір особи і маленькі, нерухомі, як два чорні камінчики, очі. [Додаток В] У сорок першому році, до початку агресії проти Радянського Союзу, він був заступником Гітлера по соціалістичній для націонала партії. І це говорить про багато що. Представники цієї партії перебували при владі не лише в Берліні, але і на місцях. Без керівництва націонал-соціалістів не здійснювався жоденлюдоїдський план правителів гітлерівської Німеччини. [26; c.401] Гесс в сорок першому — а під час Першої світової війни він був льотчиком-винищувачем і висувався завдяки Герінгу, який теж був льотчиком під час цієї війни і навіть вважався асом, а потім став однією з найнаближеніших до Гітлера людей — так от, в сорок першому році Гесс полетів до Англії. До цих пір немає точних даних про переговори, які він там вів. Але у Великобританії він провів чотири роки. І саме англійці зіграли велику роль в тому, що Гесса — одного з керівників гітлерівської кліки — не повісили, а засудили до довічного висновку. У ті дні, коли я його побачив, він сидів непорушно, ніяк не реагував на спроби Герінга звернутися до нього, розмовляти з ним. А Герінг весь час намагався щось сказати. Мало того, що він схоплювався з місця, він ще викидав руку з проханням дати йому слово. Але голова трибуналу лорд Лоуренс швидко обложив його і поставив на місце. Декількома холодними, гострими, але такими, що б'ють в мету фразами. Гесс ніяк не реагував на витівки свого сусіда. Більш того, він симулював втрату пам'яті. А коли він відлетів до Англії, щоб укласти сепаратний світ і дати можливість нацистської Німеччини не вести війну на два фронти, то Гітлер заявив, що Гесс психічно неповноцінна людина. Уявіть собі, що сталося в результаті на процесі. З кращих психіатрів низки країн була створена ціла комісія, яка перевіряла Гесса на предмет виявлення у нього психічних відхилень. Вона прийшла, я б сказав до якогось половинчастого рішення про здатність Гесса відповідати за свої злочини. Але, до жаху його захисників і великих стовпів міжнародної психіатрії, після оголошення висновку міжнародній комісії Гесс абсолютно спокійно заявив, що він симулював втрату пам'яті і повністю готовий відповідати на всі питання, що він сповна володіє своїм розумом. Його заява була прийнята трибуналом до уваги, що, до речі, не перешкодило потім, повторю, при активній участі англійської сторони, врятувати його від шибениці. Головним аргументом був той, що Гесс вже тривалий час знаходився в ув'язненні (треба сказати, досить ліберальному) в Англії з сорок першого по сорок п'ятий рік і не міг приймати участі в найстрашніших злочинах нацистів. Але залишимо Гесса. [25; c.332]
Далі сиділи Коктель та Іодль — мундири без пагонів і регалій колишньої величі — це створювачі й керівники фашистського верхмату; Дениц і Редер, які озброїли й направили до чужих берегів воєнно-морський флот; Шахт і Функ — керуючі економікою; Нейрат і Папен, які не відставали від нього в брехливій дипломатії; Ширах — «фюрер» нацистських недорослів; колишній остзейський барон Розенберг — теоретик та ідеолог расизму і грабежів; Штрейхер, Фріче, Фрік — ярі проповідники фашистської ідеології; Франк — кат польського народу; Заукель і Шпеєр — роботодавці та імператорські постачальники робочої сили; [Додаток Б] Кальтербрунер — заступник Гіммлера, імперський шпигун та людиновбивця з методами від пострілу в затилок і вогнища до індустріалізованих фашистських таборів смерті (від нього зневажливо відверталися навіть сопроцесники); Рібентроп, який підписав договір про ненапад, «про себе» повторював: «Договорів дотримуємося до тих пір, поки знаходимо їх доцільними». [20; c.437]
Міністр закордонних справ Ріббентроп, Іоахим фон (Ribbentrop), (1893-1946), міністр закордонних справ нацистської Німеччини, радник Гітлера по зовнішній політиці. [Додаток Г] Народився 30 квітня 1893 у Весселі в сім'ї офіцераУ 1915 Ріббентроп був направлений на роботу в німецьку військову місію в Туреччині. Після закінчення 1-ої світової війни зайнявся комерційною діяльністю. Брак з дочкою найбільшого німецького виробника шампанського Отто Хенкеля відкрив перед ним широкі перспективи. До 1925 Ріббентроп був вже процвітаючим бізнесменом. Його розкішний берлінський особняк охоче відвідували промисловці, політики, журналісти і діячі культури. З 1930 в будинку Ріббентропа частими гостями стали Гітлер, Герінг, Гиммлер і інші нацистські керівники. Ріббентроп зіграв виключно важливу роль в забезпеченні приходу нацистів до влади.1 травня 1932 Ріббентроп вступив в НСДАП і отримав звання штандартенфюрера СС. Хоча пихатий і зарозумілий Ріббентроп викликав роздратування у багатьох нацистських лідерів, Гітлер, що благоволив до нього, поставив його на чолі спеціальний створеного зовнішньополітичного органу НСДАП — т. з. «Ріббентропа, бюро», покликаного діяти паралельно з міністерством закордонних справ. Бюро поступово наповнювалося людьми з СС, а сам Ріббентроп, близько що дружив з Гиммлером, незабаром отримав високий чин обергруппенфюрера СС (генерал). [21; c.497] 11 серпня 1936 Ріббентроп був призначений німецьким послом у Великобританії, а з 4 лютого 1938 — міністром закордонних справ Третього рейху. З того часу він грав важливу роль в перетворенні агресивних планів Гітлера.23 серпня 1939 Ріббентроп відправився до Москви, де підписав з міністром закордонних справ СРСР В. Молотовим Договір про ненапад 1939 між Німеччиною і СРСР, що по суті вирішив наперед початок 2-ої світової війни. Не було жодної акції, в підготовці і сприянні якої методами дипломатії Ріббентроп не приймав би участі. Аншлюс Австрії, окупація Чехословакії, напад на Польщу, окупація Данії і Норвегії, Бельгії і Голландії, розгром Франції, напад на Югославію і Грецію, збивання агресивних блоків, економічне пограбування окупованих країн — міра особистої відповідальності Ріббентропа за всі ці злочини була величезною. Похмуру роль зіграло очолюване ним відомство в знищенні євреїв на території окупованих Німеччиною країн. Зокрема, навесні 1943 Ріббентроп наполегливо вимагав від угорського регента Хорті, щоб той «довів до кінця» антиєврейські заходи в Угорщині. "Євреї мають бути винищені або заслані в концентраційні табори — іншого варіанту не існує", — підкреслював Ріббентроп. Стосуючись питання про долю збитих в піднебінні Німеччини англійських і американських льотчиків, Ріббентроп категорично наполягав на тому, щоб всіх їх лінчували на місці.14 червня 1945 він був арештований британськими окупаційними властями і з'явився перед судом Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі. Знаходячись у в'язниці, Ріббентроп заявляв: «З'явися в цій камері Гітлер і скажи мені „дій!“, я, як і всі, кого я знаю, по — колишньому став би діяти». [13; c.18]
Сьогодні всі знають, що самогубством покінчив безумний злочинець і вбивця Гітлер, самогубством покінчив Геббельс, його полум'яний пропагандист, що «зачарував» розуми німецького населення. Але можу сказати, що всі спроби підсудних звалити провину на Гітлера за тортури в таборах смерті, де живцем спалювали людей, за душогубки, за страшні злочини проти окремих народів — всі факти, безумовно, підтвердилися в суді, але ці спроби ніскільки не зменшували провини підсудних. Всі вони, без виключення, в тій абоіншій мірі, були учасниками і співучасниками цих страшних злочинів. Навіть виправданий, всупереч думці радянської сторони, Шахт, який був головним фінансистом Рейху і фінансував німецьку військову машину. І лише в самому кінці війни, коли став очевидний розгром гітлерівської Німеччини, коли її військова машина була практично знищена радянською армією, лише тоді він став єретично заперечувати проти дій фашисткою верхівки. "Єретично", звичайно, з точки зору нацистів. продолжение
--PAGE_BREAK--
"Імперія смерті" була колективним дітищем всієї верхівки нацистського рейху. Тоталітарна фашистська система не могла діяти без апарата терору, а апарат терору був неможливий без установлення тотальної влади фашистів.
В третьому рейху кожен з них робив «свою» криваву справу. На суді вони також не сиділи без діла: брехали, виверталися, валили, де могли, один одного, робили вигляд, що потрапили сюди випадково, і писали, писали записки, довідки і нервово передавали своїм адвокатам. Так, жити їм хотілося. Сподівалися «викрутитися». А тисячі документів, свідоцьких доказів говорили, що перед судом сидять найжорстокіші за всю історію людства вбивці, які з холодним розрахунком позбавили життя мільйонів людей. [17; c.10]
Нацистські злодії, всіляко маскуючи свої діяння, розраховували уникнути відповідальності. «Дійсно, главарі нацистської Німеччини не сподівалися, що більшість документів з грифом „GecheimeReicchssache“ (що означало найвищу ступінь секретності), опиняться в руках радянських та союзних військ і будуть фігурувати на процесі в Нюрнберзі. [10; c.107] Але у Фленсбурзі було захоплено архів генерального штабу фашистського вермахту з усією оперативною документацією, що розкривала підготовку агресивних війн. В Марбурзі знайшли особистий архів Ріббентропа, а в палацах і копальнях Граца було захоплено 485 тонн архівів німецького міністерства іноземних справ. Найважливіші й найсекретніші архіви міністерства озброєння й боєприпасів Шпеєр особисто передав американцям, і дещо з цих матеріалів надійшло в розпорядження Міжнародного військового трибуналу. В таємному сховищі одного з палаців в Баварії довелося знайти архів головного нацистського „ідеолога“ Розенберга. В Берліні під розвалинами будівлі знайдено сейф з секретними матеріалами Герінга, а в перерві поблизу Халлейна — архів Гіммлера, в тому числі й документи звірячих експериментів на живих людях. Десятки томів щоденників Ганса Франка, в яких фіксувалося кожне слово і кожна дія так званого генерал-губернатора, лягли на стіл Міжнародного військового трибуналу». [2; c.8]
Основні німецькі злочинці — і ті, хто знаходився на лаві підсудних, хто, подібно Гітлеру, Геббельсу, Гіммлеру, до початку процесу були вже мертві, — як відомо, любили проголошувати довгу промови. У розпорядженні трибуналу знаходилися тексти виступів, стверджуючих «право сильного» на знищення «неповноцінних народів», що закликали «нордичну зверх людину» [15; c. 197] створити цивілізацію обраних, позбавлених права на елементарну освіту, — з них необхідно було витискати все можливе, а пізніше знищувати. Ці садистські заклики лунали з екранів документальних фільмів, зі сторінок книг, газет і журналів, де вони були надруковані чорним по білому. Про численні злочини свідчили стіннівки виступів, особисті листи звинувачених, їх щоденники, в яких мова йшла про плани злочинів, або містилися задовільні заяви про приведення їх у виконання.
В Статуті Нюрнберзького Міжнародного військового трибуналу, створеного «для справедливого і швидкого суду й покарання» головних німецьких військових злочинців, містилося положення, відповідно якому підсудні мали право на останнє слово.
Останні слова переданих суду керівників злочинного гітлерівського угруповання суттєво відрізнялися від їх перших свідчень. Після вагомих аргументів, переважна більшість яких була оригінальними документами, власноручно написаними або підписаними підсудними, або стенограмами офіційних засідань з точними записами промов головних злочинців, які підбурювали до нових злочинів, вже неможливо було заперечувати самі злочини проти світу, порушення законів або звичаїв війни, злочини проти людства, передбачені статтею 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу. Свідчення свідків і речові докази доповнювали цю документальну основу конкретними фактами.
31 серпня 1946 року Міжнародний військовий трибунал оголосив перерву в засіданнях, направився на нараду для прийняття постанови вироку. Перед очима підсудних пробігали не ті добре вивчені ними статті статуту і регламенту, які визначали порядок вивчення доказів або питання кримінально-правової кваліфікації, а дві сурові для винних норми, які говорили про те, що " вирок трибуналі повинен вміщувати в себе мотиви, на основі яких його винесено; вирок є остаточним і не підлягає перегляду… Трибунал має право засудити винного до смертної кари або іншого покарання, яке трибунал визнає справедливим" [14; c.403]
16 жовтня 1946 року телетайпи всього світу передали висновок комісії чотирьох держав про страту головний військових злочинців. Міжнародний військовий трибунал приговорив Герінга, Ріббентропа, Кейтеля, Кальтенбруннера, Розенберга, Франка, Фріка, Штрейхера, Заукеля, Йодля, Зейсс-Інкварта, Бормана (заочно) — до страти через повішення; Гесса, Функа, Редера — до довічного ув'язнення. Шіраха, Шпеера — до 20, фон Нейрата — до 15, Деніца — до 10 років тюремного ув'язнення. Виправдали Фріче, Папена, Шахта. Суду був переданий ув'язнений Лей, однак він злякався військового процесу й повісився в камері. Круппа визнали невиліковно хворим і припинили щодо нього судову справу.
Військовий трибунал визнав злочинними організації СС, СД, СА, гестапо й керівний склад нацистської партії. Однак із якоїсь причини не виніс рішення про визнання злочинцями членів верховного командування, генштабу.
Представник СРСР у трибуналі висловив свою незгоду з рішенням про невизнання злочинними цих організацій і з виправданням Шахта, Папена, Фріче.
Усі ув'язнені, крім Кальтенбруннера, Шіраха, Шпеєра, подали клопотання про помилування. Однак це було безуспішною спробою. Контрольна рада відхилила це клопотання. Тим часом отруївся Герінг, злякавшись страти. Усі засуджені до страти були в ніч на 16 жовтня 1946 р. повішені в приміщенні Нюрнберзької в'язниці. При цьому були присутні представники кожної з чотирьох держав. …Першим привели для виконання приговору Ріббентропа. Він був у стані повної прострації, ледве вимовляв своє ім'я. Пастор прочитав коротку молитву і тут же відбулася страта. Вирок приводив у виконання сержант Вудд. Він робив свою справу з небаченою чіткістю і через півтори години закінчив з усіма приговореними до страти нацистськими злочинцями. Потім їх тіла були перевезені до Мюнхена, спалені в крематорії і прах розвіяно по вітру. Таким став підсумок нелюдських злодіянь нацистських нелюдів. [6; c.31]
Таким чином, Міжнародний військовий трибунал визнав агресію найважчим і найжорстокішим злочином міжнародного характеру. Він засудив, як карних злочинців, тих державних діячів, які були винні в підготовці й проведенні агресивної війни. Трибунал справедливо покарав організаторів і виконавців злочинних планів, згідно з якими вони намагалися винищити мільйони людей і скорити цілі країни й народи.
Таким чином, Нюрнберзький процес увійшов в історію як Суд історії. Завдяки йому фашизм був остаточно розгромлений.
2.3 Принципи міжнародного трибуналу — загальновизнані принципи сучасного міжнародного права
Нюрнберзький процес фактично підтвердив головний висновок про суть фашизму, як відкритої терористичної диктатури. Трибунал перед всім світом розкрив людиноненависницьку суть нацизму, його ідеологічних і політичних установок. Трибунал викрив злочинний характер расової доктрини гітлеризму, ідейною основою якої була підготовка й розв'язання агресивної війни, масове винищування людства. Матеріали процесу розкрилитакож агресивну суть концепції «життєвого простору», широко використаної для виправдання загарбницької політики німецького фашизму. Нюрнберзький процес з усією переконливістю показав, що фашизм у владі — це війна, це розгул жорстокого масового терору, це геноцид відносно слов'янських та інших народів, це знищення мільйонів ні в чому не повинних людей. Він наочно і переконливо продемонстрував всю небезпеку відродження фашизму і по праву увійшов до історії як процесу антифашистського. Суд Народів з'явився однією з найважливіших віх на шляху розвитку прогресивних принципів міжнародно-правових угод, поклав початок формуванню «нюрнберзького права», тобто системи юридичних норм, які покликані охороняти світ, вести боротьбу з агресією, як з найбільшим злочином, а у випадку, якщо вона розв'язана, здійснювати захист жертв війни і притягувати до відповідальності винуватців агресії і військових злочинців. [5; c.9]
"Війна, — підкреслюється у вироці суду, — по самій своїй суті — зло. Її наслідки не обмежені одними лише воюючими країнами, вони зачіпають весь світ. Тому розв'язання агресивної війни є не просто злочином міжнародного характеру — воно є тяжким міжнародним злочином, який відрізняється від інших військових злочинів лише тим, що являє в сконцентрованому вигляді зло, що міститься в кожному з останніх". [9; c.308]
Мені здається, покарання військових злочинців сьогодні важливе не як відплата, а як запобігання завтрашнім вбивцям.
Питання видачі і покарання нацистських злочинців стали найважливішими після Нюрнберзького процесу. Так на сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1946 р. була підписана резолюція, яка рекомендувала урядам країн, що входять в ООН, «прийняти негайно всі потрібні заходи для того, щоб військові злочинці були арештовані і вислані в ті країни, де вони здійснювали свої жахливі діяння, для суду і покарання згідно із законами цих країн». [1; c.167] Так само закликали поступити і країнам — членам ООН. Але в цій резолюції не вирішувалося питання про те, чи було слід тим країнам, на території яких скоювалися злочини, направляти спеціальні вимоги про арешт і видачу злочинців, як це передбачено міжнародним правом.
Великим кроком в розвитку принципу видачі осіб, що скоїли злочини проти людства, мало прийняття 14 грудня 1967 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про територіальний притулок. У ній говорилося, що на право шукати притулок і користуватися притулком не може посилатися жодна особа, відносно якої існують серйозні підстави вважати, що вона скоїла злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства.
На XXIII сесії Генеральної Асамблеї ООН 26 листопада 1968 р. була прийнята що має величезне значення Конвенція про непридатність термінів давності до військових злочинів і злочинів проти людства.
У резолюції, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1983 року, було знов підтверджено, що притягнення до відповідальності і покарання за нацистські злочини є обов’язком для всіх держав.
Всі ці вирішення міжнародних організацій виробили основні принципи, на яких повинне грунтуватися вирішення питання про видачу нацистських злочинців. [7; c.11]
1. При розгляді вимог про видачу осіб, винних в скоєнні нацистських злочинів, непридатні положення національного законодавства, якщо вони суперечать правовим нормам, закріпленим у Статуті Нюрнберзького трибуналу.
2. До осіб, що скоїли нацистські злочини, непридатне правило про невидачу власних громадян.
3. Нацистські злочини ні за яких умов не можуть розглядатися як політичні злочини.
4. До нацистських злочинів непридатні встановлені національним законодавством терміни давності.
5. Жодна держава не має права в однобічному порядку оголосити про амністії за нацистські злочини.
Досвід другої світової війни владно диктує: необхідно знов з'єднати зусилля, щоб ліквідувати смертельну небезпеку ядерного самознищення людства. Для тих же, хто забуває уроки історії, хто навмисно піддає їх забуттю, грізним застереженням звучить Вирок Нюрнберзького трибуналу. Він і сьогодні служить справі світу, закликає до пильності.
Отже, у Нюрнберзі вперше в історії, як кримінальні злочинці, були покарані державні керівники, винні в підготовці, розв'язуванні і веденні агресивної війни. Тут вперше в історії був втілений в життя принцип, що свідчить: «покарання однакове як для керівника держави, так і для будь-якого чиновника урядових відомств; так само як і те, що вони діяли по розпорядженню уряду або виконували злочинний наказ, не є підставою до звільнення від відповідальності». [21; c.495] Трибунал підкреслив, що злочини проти міжнародного права скоюються людьми, а не абстрактними категоріями, і лише шляхом покарання окремих осіб, що скоюють такі злочини, можуть бути дотримані норми міжнародного права.
Висновки
Друга світова війна забрала більше 50 мільйонів людських життів. Вирішальну роль з розгромі гітлеризму відіграв Радянський Союз. Безсмертний подвиг народів радянської країни, держав антигітлерівської коаліції врятував від загибелі людську цивілізацію, дав можливість здійснити справедливий суд, суд над злісними ворогами світу.
Незадовго до закінчення процесу Головний обвинувач від СРСР Р.А. Руденко, завершуючи виступ обвинувачів союзних держав, говорив: " На полях битв людство вже винесло свій вирок злочинному німецькому нацизму. У полум’ї найвизначніших в історії людства боїв героїчної Радянської Армії і доблесних військ союзників були не лише розгромлені гітлерівські полчища, але й затверджені високі й благородні принципи міжнародного співробітництва, людської моралі, гуманні правила людського співіснування. Звинувачення виконало свій обов’язок перед Високим Судом, перед світлою пам’яттю невинних жертв, перед сумлінням народів, перед власним сумлінням. Так нехай же здійсниться над нацистськими катами, Суд народів — Суд справедливий та суровий" [15; c. 200]
Суд народів звершився.
Нюрнберзький процес — сурова пересторога тим, хто наново виношує плани розпалювання нової світової війни. Відомо, що визнані Статутом трибуналу принципи Міжнародного права були підтверджені спеціальною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН в якості загальновизнаної правової норми.
Боротьба з німецьким фашизмом стала справою народів всіх країн і континентів, які зрозуміли той факт, що його людиноненависницька ідеологія і політика стають прямою загрозою миру й соціальному прогресу. Тому зрозумілий той неослабний інтерес, з яким всі народи слідкували за ходом процесу в Нюрнберзі. продолжение
--PAGE_BREAK--
Дуже актуально звучать сьогодні слова американського обвинувача, вченого-правознавця Роберта Кемпнера, який підкреслював у своєму виступі на процесі, що посилання на «комуністичну небезпеку», обране нацистами в якості приводу для терору проти анти нацистів, проти всіх прогресивних сил німецького народу, «була вигадкою, якою поряд з іншими фактами, призвів в кінцевому результаті до другої світової війни».
Нюрнберзький процес розвінчав розбійницький характер німецької воєнної агресії, її роль в підготовці, розв’язанні й веденні другої світової війни, в злочинах проти людства, скоєнні найтяжчих військових злочинів.
Документи процесу безперечно встановили той факт, що програма озброєння для агресивних війн почала здійснюватися військовим апаратом, разом з монополіями ще до приходу нацистів до влади. А після того, як це відбулося, набула дійсно грандіозних масштабів. Міжнародний трибунал мав всі повноваження занести до вироку: " Сучасний німецький мілітаризм розквітнув при підтримці свого останнього союзника — націонал-соціалізму так само або ще краще, ніж в історії попередніх поколінь." [18; c. 200]
Суд над фашистськими злочинцями був проведений з дотриманням всіх процесуальних гарантій. Публічність і гласність, про які говорив на самому початку головуючий трибуналу, зробили свою справу. Під час процесу світ дізнався про жахливі злочини, рівних яким не було в усій історії людства. Це був передусім справедливий і об’єктивний судовий процес.
Таким чином, Нюрнберзький процес увійшов в історію, як процес антинацистський, антиімперіалістичний та антимілітаристський. Він сприяв розкриттю достовірних рушійних сил агресії. Міжнародний трибунал виніс вирок не лише нацистським лідерам, але і всім тим силам, які прагнули і нині прагнуть війни. В цьому його величезне значення для сучасності.
Матеріали даного дослідження свідчать про страхітливі злочини нацизму у Другій світовій війні, про які людство не має право забувати.
Література
Абуш А. Решение нашего столетия: Заметки по истории современности. 1921 — 1976. — М.: Прогресс; 1981. — 245с.
Алексеев Н. Злодеяние и возмездие: преступления против человечества. — М.: юрид. лит., 1986. — из содерж.: Тягчайшие преступления в истории человечества. — 126с.
Антонович М. Злочини проти людства: Міжнародно-правова відповідальність осіб та організацій / Марослав Антонович // Політика і час 2001. — № 4. — С.62-64.
Вишневский В. Заговор гитлеровцев против мира // Суд истории: Репортажи с Нюрнбергского процесса. — М. Политиздат. — С.26-31.
Всемирная история: 1945-1997: Учеб. Пособие для 11 класса. — К.: А.С.К., 1998. — из содерж. Международные трибуналы. — 435с.
Гранкина Л.1 октября 1946 года закончился Нюрнбергский процесс / Любовь Гранкина // Факты и комментарии. — 2007. — 28 сентября (№ 176). — С.31-56
Косиченко Л. Нюрнберг застерігає: [За сторінками книги Й. Тофмана «Нюрнберг застерігає»] / Лесь Косиченко // Урядовий кур’єр. — 2008. — 20 червня (№ 112). — С.8-15
Кузьмин С.Т. Сроку давности не подлежит — М.: Политиздат, 1985. — из содерж.: Возмездие. -78 с.
Лебедева Н.С. Подготовка Нюрнбергского процесса., М. — 1975— 342с.
Лебедева Н.С. СССР и Нюрнбергский процесс.,// Международная жизнь. — 1996. — №9. — С.100-109
Лебедева Н.С. Как готовился Нюрнбергский процесс. // Международная жизнь. -1996. — №8. — С.100-108
Мельников Д., Черная Л. Империя смерти: аппарат насилия в нацистской Германии. 1933-1945. — М.: Политиздат, 1989. — из содерж. Казнь главных немецких военных преступников. — 409с.
Мельников Д., Черная Л. Преступник германский фашизм // Нацистских преступников — к ответу! — М.: Политиздат. — 1983. — С.12-21.
Полторак А.И. Нюрнбергский эпилог / Под. ред.А.А. Беркова, В.Д. Ежова. — М.: юрид. лит., 1983 — из содерж.: Исполнение приговора. — 567с.
Рагинский М.Ю. Нюрнберг перед судом истории: воспоминания участников Нюрнбергского процесса — М.: Политиздат, 1986. — из содерж.: Уроки истории. — 341с.
Семиряга М.И. Тюремная империя нацизма и её крах. — М.: юрид. лит., 1991. — из содерж.: [Фашистские преступления в отношении военнопленных. Факты Нюрнбергского трибунала]. — 276с.
Смирнов Л.Н. Предисловие // Ни давности, ни забвения: по материалам Нюрнбергского процесса. — М.: юрид. лит., 1984. — С.4-11.
Нюрнбергский процесс. Сборник материалов под ред. К.П. Горшенина, Р.А. Руденко, И.Т. Никитченко. — М.: Государственное издательство юридической литературы. Т.1. — 1954. — 988с.
Троянівська К.М. Критичний погляд на трагічні сторінки історії Другої світової війни. — М.: РОССПЄН, 2001. — 386с
Трубайчук А.Г. Друга світова війна: В 3-х книгах. — К.: Асоціація істориків "Істина", 1995. — 983с.
СС в действии: документы о преступлениях СС / Под ред.М.Ю. Рагинского. — М.: Прогресс, 1969. — из содерж.: Гестапо и СД — с.37-50; Документы и сообщения о преступлениях на временно оккупированных территориях. — 684с.
Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини і зовнішня політика ХХ століття. -К., «Либідь», 1997. -428с.
Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник — Марко Черкес. — 5-е вид., виправл. і доп. — К.: Знання, 2006. — із змісту: Міжнародне співробітництво у боротьбі із злочинністю. — 539с.
Юридична енциклопедія: у 5-ти т. — К.: Укр. Енциклопедія, 2002. — т.4. Н-П.: — Нюрнберзький процес. — 838 с.
Яровий В.І. Історія Європи.40-ві-90-ті рр. — К.: Либідь, 1997. — 439с.
ХХ век. Краткая историческая энциклопедия. Т.1-2. — М.: Наука, 2001. — 756с.