--PAGE_BREAK--Завжди воїнів вчили вмирати за своїх володарів, але Чингізхан ніколи не просив своїх солдат вмирати за нього.
Ведучи війну він завжди намагався зберегти якомога більше монгольських життів. На відміну від інших воєначальників і імператорів історії, котрі з легкістю відправляли на смерть сотні і тисячі людей, Чингізхан ніколи не жертвував добровільно ні одним із своїх воїнів. Найважливіше правило, яке він створив для своєї армії, стосувалося втрати солдат. На полі бою і в мирній гері воїну заборонялось говорити про смерть, рани і поразки. Одна тільки думка про це могла привернути такий поганий результат. Навіть згадування імен загиблих воїнів рахувались значною забороною. Кожен монгольський солдат повинен вести життя вона, який вірить, що він безсмертний. Коли монгол опинявся в безвихідній ситуації, йому належало подивитись вверх і своїми останніми словами призвати собі на допомогу Вічно Синє Небо. Під час війни в степі кочівники залишали трупів на милість диких звірів і природи.
Монгольський метод ведення війн став важливим із традиційної степової системи ведення боїв, яка розвивалась в Монголії більш ніж тисячу років. Їх успіх пояснювався великою дисципліною, згуртованістю і вірністю своєму ханові.
1.3 Завойовницькі походи
Перші перемоги Чингізхана були над тими, хто був сильніший за нього. Він підкорив собі племена монгольського степу. Переходячи з одного завоювання до іншого, борючись зразу на кількох фронтах, монгольська армія зробила війну явищем континентального характеру. Неперервно воюючи, Чингізхан включав в свою імперію все нові країни. [17, с. 12]
Чингізхан задумав вторгнення в імперію китайських татар (киданів), що раніше відвоювали Північний Китай у династії китайських імператорів Сун, давніх ворогів кочівників, і створили свою державу. Першим його кроком стало підкорення західної частини держави тангутів Сі-Ся.
Після перемоги над армією китайських татар, якою керував син правителя, він захопив фортецю і похід у Великій Китайській стіні.
Закріпивши своє становще вздовж Великої Китайської стіни, восени 1213 року Темучин посилає три армії в різні кінці Китайської імперії. Одна з них під командуванням трьох синів Чингізхана – Джучі, Чагатая і Учедея, — відправилася на південь. Інша під проводом братів і полководців Темучина, рушила на схід до моря. Сам Чингізхан і його син тупі на чолі основних сил виступили на південно-східному напрямі. Перша армія просунулась до самого Хонана і, захопивши двадцять вісім міст, приєдналася до Чингізхана на Великій китайській дорозі. Арія під командуванням братів і полководців Темучина захопила провінцію Ляо-си, а сам Чингізхан закінчив свій тріумфальний похід лише після того, як досяг морського скелястого мису в провінції Шаньдунь. Але чи то побоюючись міжусобиць, чи то з різних причин він вирішив навесні 1214 року повернутися в Монголію. Але перед тим відправив наступне послання-ультиматум китайському імператору: „Усі ваші володіння в Шаньдуні та інших провінціях до півночі від Жовтої ріки тепер належать мені. Єдиний виняток – ваша столиця Йєнпін (сучасний Пекін). З волі небес ви тепер так само слабкі, як я сильний. Однак я хочу залишити завойовані землі, але щоб умилостивити моїх воїнів, налаштованих украй вороже, вам треба обдарувати їх коштовними подарунками.
Китайський імператор з радістю прийняв ці умови своєї безпеки. Укладаючи настільки бажаний для нього мир, він подарував Чингізхану дочку покійного імператора, інших принцес імператорського дому, п’ятсот юнаків і дівчат і три тисячі коней.
Однак не встиг вождь монголів перейти за Велику Китайську стіну, як китайський імператор перевів свій двір подалі, у Кайфи. Цей крок був сприятливий Темучином як прояв ворожості, і він знову ввів війська в імперію, віднині приречену на загибель. Війна відновилася. Поки Чингізхан завойовував усе нові міста і провінції Китаю.
Після цього Темучин кинувся до меж Хороша. Він не мав наміру переходити кордон і відправив до шаха Мухамеда послів із подарунками і таким посланням: „Вітаю тебе! Я знаю, яка велика твоя влада і яка велика твоя імперія. Я ставлюся до тебе як до улюбленого сина. Однак ти маєш знати, що я захопив Китай і всі території тюркських народів на півдні від нього. Ти знаєш, що моя країна – батьківщина воїнів, земля багата родовищами срібла і мені немає потреби захоплювати інші землі. Наші інтереси спільні і полягають у тім, щоб підтримувати добросусідські торговельні відносини між нашими підданими”.
Це миролюбне послання було добре прийняте шахом. І, цілком імовірно, монгольські армії ніколи б не з’явилися в Європі, якби не одна подія. Незабаром після того, як посольство Чингізхана повернулося з Хороша, він послав своїх перших купців у Трансоксіану. Але вони були схоплені й убиті, звинувачені у шпигунстві Інельюком Гаїр-Ханом, правителем Отрара. У гніві Темучин зажадав видачі правителя, що порушив договір. Однак замість того, щоб виконати вимогу, Мухам мед зітнув голову одному з послів монгольського володаря, а інших відпустив, відрізавши їм бороди. Така образа робила війну неминучою, і навесні 1219 року Чингізхан виступив з Каракорума. Почата ним кампанія мала далекосяжні цілі й з перших днів призвела до найнесподіваніших наслідків. [Резерфорд, 194-196]
Із самого початку армія завойовника поділялася на дві частини: однією командував другий син Чингізхана, Чагатай, що направив свій удар проти захисників Хорезмської імперії на півночі; другу очолив старший син Джучі.
Його основною метою було завоювання Сигнала і Дженда. Проти воїнів Джучі Мухам мед вислав армію в чотириста тисяч чоловік. Але величезна армія потерпіла поразку.
У цей час третя армія Чингізхана оточила і взяла штурмом Ходжент, теж розташований на Яксарті. Четверта армія, очолювана самим правителем монголів і його молодшим сином Тупі захопила Бухару. Місто було розграбоване, а жителі були піддані найбільшим насильствам або рятували і спалили вщент. [17, с. 356-360]
Залишивши Бухару в руїнах, Чингізхан, долиною Согдгани вирушив до Самарканда. Зрадники відкрили йому ворота, без бою здали місто. Те ж саме сталося й у місті Балте. Але ні в тому, ні в іншому разі добровільна здача не врятувала жителів від насильства і грабунку. Джине і Субедит-багатур переслідували Мухаммеда, що заховався в Нішапурі. Програвши війну і не маючи підтримки Мухаммед біг до Каспійського моря, де й помер від нападу пневмонії у прибережному сільці Астара, передавши владу своєму сину Джелал-ад-Діну. Тим часом Тулі разом зі своїм військом вступив у провінцію Хоросан і взяв штурмом Нессу, після чого з’явився перед кріпосними стінами Мерва. Скориставшись зрадою жителів міста монголи захопили його і з властивою їм жорстокістю розграбували і спалили місто. З Мерва Тулі відправився в Нішапур, де його зустрів надзвичайно завзятий опір. Чотири дні жителі запекло боролися на стінах на стінах і вулицях міста, але сили були нерівні.
Місто було взяте, і, за винятком чотирьохсот ремісників, залишених у живих і відправлених у Монголію, усі інші чоловіки, жінки і діти були по-звірячому вбиті. Герат уник долі Мерва і Нішапура, відкривши свої ворота монголам. На цьому етапі свого просування по містах Азії Тулі отримав наказ від батька приєднатися до його армії в Бадахтані. [1, с.3-4]
Пізніше Чингізхан відновив переслідування Джелал-ад-Діна. Діждавшись підкріплення, проводир монголів наздогнав Джелал-ад-Діна, що зі своїми туркми укріпився на березі річки Інд. Хоча війська Чингізхана сильно переважали армію сина Мухаммеда за чисельністю, турки фактично захищалися. Тільки коли монголи розгромили їх на вщент, знищивши майже усіх ті, що залишилися в живих, у сум’ятті кинулися тікати. Джелал-ад-Дін, бачачи, що битву програно, підхопився на коня, погнав його до ріки недалеко від пол. битви і кинувся в воду. [14, с. 135]
В цей час Джине і Субедей-багатур зі своїми загонами пройшли через Азербайджан і навесні 1222 року вторглись у Грузію. Тут вони розбили об’єднані сили лезгинів, черкесів і кинчалів уздовж Дону. Монголи розгромили і половців, що бігли на Русь. Руські князі були стривожені появою загадкового ворога. Однак Мстиславові, князю Галицькому вдалося умовити їх, зібрати на березі Дніпра об’єднану армію. Тут він зустрів посланців з монгольського табору. Навіть не вислухавши їх, Мстислав стратив посланців. Монголи відповіли на цю подію такими словами: „Ви хотіли війни, ви її матимете. Ми не заподіяли вам осі ніякої шкоди. Бог справедливий і він розсудить нас”. У першій же битві біля ріки Калки слов’яни були вщент розбиті, залишки руської армії тікали від переможців, а ті, спустошивши Валько-Камську Болгарію, задоволені здобиччю повернулися до річці Ахтуб у Середню Азію, де й з’єдналися з основною армією монголів.
Монгольські війська, що залишилися в Китаї, супроводжував такий самий успіх, що й армії у Західній Азії. Монгольська імперія була розрушена за рахунок кількох нових завойованих провінцій, що лежали на північ від Жовтої ріки, за винятком одного-двох міст. Після смерті імператора Сюїнь-Цзуна 1223 р. Північна Китайська імперія практично припинила своє існування і кордони Монгольської імперії майже збіглися з кордонами Центрального і Південного Китаю, у якому правила імператорська династія Сун.
Повернувшись із Центральної Азії, Чингізхан іще раз ровів свою армію по Західному Китаю. Під час цієї кампанії астрологи повідомили вождю монголів, що п’ять планет його гороскопа зійшлися в несприятливій фазі. Забобонний монгол повірив, що йому загрожує небезпека. Охоплений поганим передчуттям, грізний завойовник відправися додому, але в дорозі занедужав і незабаром помер. (1227 р.) У заповіті Чингізхан призначив своїм спадкоємцем третього сина Угедея, але поки він не буде проголошений Великим ханом (імператором) смерть великого правителя мала зберігатися в таємниці. Похоронна процесія рушила зі стану Великої Орди на північ, до ріки Керумн. Заповіт монгольського володаря виконували з такою старанністю, що людей, які траплялися на шляху процесії, убивали. Був похований у долині Керумна. [1, с. 6-9]
Так закінчився шлях одного з найбільших завойовників, що будь-коли жили на землі. Народившись у маленькому монгольському племені, він, син рядового вождя, домігся того, що його армія переможно пройшли від кордонів Китаю до берегів Дніпра.
Ніхто в Китаї не чув про Європу і ні одна людина в Європі не чула про Китай. І, наскільки нам відомо, ніхто не подорожував із Європи в Китай. До моменту його смерті в 1227 р. він з’єднав їх дипломатичними торговими вузами, які залишаються і по сьогодні.
За двадцять п’ять років армія монголів підкорила більше царств і народів, ніж Римська імперія за чотири століття.
Чингізхан зі своїми синами і внуками підкорили собі найгустонаселеніші країни тринадцятого століття. За всіма параметрами площа завойованих територій чи число підкорених царств, Чингізхан більш ніж в два рази перебільшує будь-якого завойовника в історії. В період розквіту його імперія досягла біля 11-12 мільйонів квадратних миль (територія рівна за площею всьому Африканському континентові і значно більше всієї Північної Америки, включаючи США, Канаду, Центральну Америку і Карибські острови. Вона простягнулась від засніженої Сибірської тундри до гарячих рівнин Індії, від рисових плантацій В’єтнама до пшеничних полів Угорщини і від Кореї до Балкан Завоювання Чингізхана зворушують уяву і досягають до меж неосяжного.
Хоча створена ним імперія зрештою розпалася через невміле правління наступних монгольських володарів, так і внаслідок об’єктивних історичних закономірностей, вона залишила численні свідчення своїх перемог над іншими народами.
Розділ ІІ. Русь під монголо-татарським пануванням
2.1 Становище Русі напередодні походів
Київська держава, подібно до інших ранньо-середньовічних держав існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство і в середині ХІІ ст… відійшли під проводом своїх династій. Останні землі, що входили як складові частини України Руси. З величезної держави Володимира та рослава залишилася тільки Київщина з її пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав.
Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них – надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі і до складу її входили не лише українці але й цілий конгломерат народів, об’єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утворювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, то волі старшого брата, дядька, а іноді племінника вони супротивилися. [12, с. 179-180].
Дуже показовою була спроба в кінці ХІ ст… встановити колегіальність рішень, скріплених хресними цілуваннями на з’їздах князів, снемах. Але, вже перший Любецький з’їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині ХІІ ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. [2, с. 211-212]
Одночасно з послабленням влади князя, знов збирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняли їм міські брами і „показувало путь” нелюбим.
Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздрібнення її. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом і Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того спостерігалось два процеси: намагання Великого князя Київського об’єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави своїми династіями.
Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася.
Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівській стіл і між окремими князівствами – за Київ та інші міста. Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців. [12, с. 180-181]
Половці вже нікому не давали переходу, грабували і забирали в неволю, що тільки могли. А осмілені княжими уособицями далі почали й самі набігати на українські землі, особливо на Київщину та Переяславщину. [2, с. 109]
Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які заперечували права Києва на загальний провід. І одні краще, інші гірше організовували своє власне життя, як суверенні держави.
Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини – Італію, Францію, Німеччину, а ці частини ділилися на менші. Європейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи її найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог – монгольські орди, що дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об’єднало всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.
2.1.1 Перша битва і поразка руських князів на річці Калці з монголо-татарами.
Середньо-азійські степи, що досить вже нашкодили нашому життю й культурі, викидаючи в наші степи раз у раз все нові лихі орди кочові, на місце тих, що вже ослабли в боротьбі з нашим народом і стратили свою дикість в пожиттю з ним, — викинули ще раз хижу і дику орду на шкоду і погибель українського життя. Це були монголо-татари, що в 1230 рр. рушили на Україну. [2, с. 117]
Найкращі воєначальники Чингізхана, Дубе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з’явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, кочосів та інших кавказьких народів. На Подонні в 1222 році монголи розбили половців, причому кількох ханів було забито, а старий Котян – тесть Мстислава Галицького з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з’їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. [12, с. 113-184] Тоді бо Мстислав Романович був князем у Києві, а Мстислав Святославович у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславович Удамей у Галичі – це були старійшини в Руській землі. А Юрія (Всеволодовича) князя суздальського не було Ще були князі молоді Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславович, київський Тоді князь половецький охрестився Бастий. [9, с. 393]
продолжение
--PAGE_BREAK--Всього зійшлося на рать двадцять три князя. Думали довго, але договоритися не могли. Мстислав Удамей наполягав, що потрібно нападати на татарський табір під Маріуполем. Ця ідея багатьом подобалась. Однак князі не могли ніяк вибрати одного воєводу для всіх полків. Тим часом із степу прибіг один із гінців. Він розповів, що незнайомі татари густо рухаються до Дніпра. Це пришвидшило рішення іти проти татар, направляючись через Дніпро біля острова Хортиця.
Князі зійшлися в такій думці: кожен князь іде сам по собі своєю ротою, ніхто другому нехай шляху не перебиває. Хто перший захопить татарський табір, той по-чесному повинен поділитися з іншими князями. Після цього всі поцілували хрест. Коли князі встали, князь Василько був дуже задуманий і заклопотаний. Він казав, що не так треба воювати. Не багатства татарського треба шукати, а розбити ворогів вщент. А йти врозбрат, коли кожен відвертає лице від іншого – це своєю волею накликати на себе біду. Князь Мстислав Удамей мав великий військовий досвід – він все життя провів в ратних справах, борючись за кого завгодно лиш би була вигода. Він не зрадів покинутому татарами табору на берегах р. Калки. Хоча Мстислав дав приказ підрозділу готовитися до бою і надіти кольчуги.
На розвідку князь вислав свого юного зятя Данила Романовича з полками. Дуже швидко від Данила прискакав гонець з звісткою, що татари дуже близько. [12, с. 263, 287, 281]
Мстислав же Романович і Мстислав Святославович сиділи в стані, бо нічого не знали. Мстислав Мстиславович їм нічого не казав через зависть, бо велика негода була між ними. Коли зійшлися війська між собою, Данило виїхав вперед і був поранений в груди, але через молодість (18 р.), відвагу і мужність не чув ран, кріпко боровся, побиваючи татар. Татари утікали. Данило побив їх своїм військом, але інші полки зітнулися з ним, і бачачи, що все сильніше налягають вороги, почав тікати, і лише тоді побачив рану. [9, с. 394].
Одна частина татарських військ взяла в облогу табір князя Київського Мстислава Романовича. Він не тримав зв’язку з іншими підрозділами. Бажаючи слави хотів один, без чужої допомоги знищити татар. В полудень цього дня київляни стали табором на березі Калки. Вони як зазвичай поставили кругом вози, і коли біля них промчалась лавина половців воїнів. Одинадцять князів, які були в Київському війську поклялись битися до останнього подиху. Київляни тісно скріпили вози, відгородившись червоними щитами і залягли під колесами. Вони уражали татар стрілами, відбиваючись мечами і сокирами.
В битві на р. Калці і довгім Залозному шляху загинуло багато руських богатирів.
Так по вині недалекоглядних, заздрісних і ворожих між собою князів не бажаючих з’єднати свої сили в єдине, Залозний шлях став шляхом загибелі найвідважніших руських воїнів.
На березі Калки, на високому кургані, Субудай-багатур скликав своїх тисячницьких і сотницьких на торжеств енну молитву богу війни Сульде. Татари принесли дошки, відірвані від руських возів і розставили їх на зв’язаних князів. Триста татарських воєначальників посідали на ці дошки. Піднімавши чаші з кумисом, вони возхваляли грізного Бога війни Сульде. Відмовившись від грошей за викуп найзначніших руських князів, татари жертвували Богу Сульде цих полонених, які насмілились піти в бій з військами „посланого небом” Чингізхана. [17, с. 286-287] Після цього татарське військо вернулося назад і попустошивши Поволжя пройшло степами до Туркестану.
На Україні забули про татар і думати, а тим часом завоювання Чорноморя по цім поході у татар стало рішеною справою і її тільки відклали до слушного часу.
2.1.2 Оборона міст від ворожих нападів
Загарбання руських земель почалося за часів Батия (Бату, інакше Саїнхана) – онука і наступника Чингізхана. Поставивши своєю метою оволодіти Руссю, Батий не приховував своїх цілей щодо Східної Європи. [11, 12]
Батий 1236 р. з величезним військом вступив на земля волзьких бумар, спустошив мордовські та буртаські землі. Зимою 1237 р. монголо-татари почали воювати за рязанські землі.
Наступного року – спустошена Москва. Москву було взято за п’ять днів. Незабаром впав після восьмиденної облоги Володимир – столиця Північно-Східної Русі. [6, с. 16]
Навесні 1238 р. завойовники вирушили в напрямку Новгорода, але не дійшовши за 100 верств до Новгорода повернули на південь. Пройшовши по окраїнах смоленської землі і Чернігівського князівства Батий підійшов до м. Козельська, яке тримав в облозі два місяці, але взяти не зміг. Тільки отримавши підмогу з Волги, загарбники захопили місто.
Наступного, 1239 р. почалася навала монголо-татар на Південно-Західну Русь. З березня вони захопили Переяслав (південний), потім Глухів. Довго оборонявся стародавній Чернігів і тільки після того як місто підпалили і людей вибили, завойовники в жовтні увійшли в місто.
Наприкінці року монголо-татари вторглися в Крим. Восени 1240 р. Батий з величезними силами, прорвавши лінію валів-укріплень на р. Рось підступив до Києва. На чолі полчищ загарбників були крім Батия відомі монгольські полководці: Бурун дай, Субедей, Гурюк, Менгу. [5, с. 24-25] Літописець повідомляє що „обступила сила татарська Київ і в облозі город був. І вся земля була сповнена Руськая ворогами. І поставив Батий пороки під город і били вони день і ніч”. [9, с. 379].
Мужньо боролися кияни на чолі із хоробрим галицьким воєводою Дмитром. Останнім оплотом була Десятинна церква, за кам’яними стінами якої загинуло багато захисників міста. Сама ж церква, переповнена людьми обвалилася від ударів стінопробивних знарядь. 6 грудня (за іншими джерелами (9 листопада) 1240 р. Київ було взято, а всі люди, від малого до великого вбиті мечем.
Монголо-татари зруйнували також Вишгород, Білгород, обманом здобули Колодяжин, захопили Кам’янець Ізяслав, стольні міста Володимир, Галич, Галицько-Волинського князівства і інші міста. Орди Батия вийшли на західні рубежі Русі. Проте деякі укріплені міста Південно-Західної Русі, зокрема, Кременець, Данилов, монголо-татари так і не змогли захопити.
Успіх загарбників пояснюється насамперед відсутністю єдності руських князів в умовах феодальної роздробленості, а також тим, що ворог мав переважаючі сили, використовував при облозі пристосування для ламання фортечних стін, метання каміння, перекидання через фортечні стіни посудин із нафтою, що призводило до пожеж. Останнє часто викликало паніку серед захисників міст-фортець. Основним озброєнням монголо-татарів були лук, стріли і сокири. Для перетягування стінобитних знарядь використовувались канати. Важливим видом озброєння були списи, часто з гачком для стягування вершника з коня.
1241 р. полчища монголо-татар вторглися в Польщу, Чехію, Моравію, Волощину, Трансільванію. 1242 р. – в Хорватію і Дамнацію. Прорвавшись через так звану „Руську браму” в Карпатах і подолавши при цьому мужній опір карпатських русинів і угрів, монголо-татари, на чолі з Батиєм вдерлися в Угорщину, Словаччину, яка тоді була під владою Угорщини.
11 квітня 1241 р. у гирлі притоки Тиси-Слакої були розбиті монголо-татарами угорські війська на чолі з королем Белою ІУ.
В Європі в такий відповідальний історичний час не було єдності між державами для організації спільної боротьби з грізним ворогом. Жодна європейська країна в тому числі і папська Курія, на яку покладали надії народи, що сповідали католицьку віру, не вживала ніяких реальних заходів для організації відсічі.
Героїчний опір народних мас зберіг від ворога польське місто Вроцлав, словацькі Братіславу, Комарно, моравські Брно, Оломоуц, Хорватські Опит, Трнаву та інш. Це пояснюється ще й тим, що в Центральній Європі монголо-татари не використовували важкі пристосування для облоги міст, залишені на Русі.
Кочовики, сили яких на той час вже були підірвані боротьбою з Руссю, яка не скорилася і загрожувала їм з тим, не могли подолати опір європейських народів. Зазнавши удару під Оломоуцем та іншими містами, монголо-татари незабаром повернули від берегів Адріатики через Болгарію, Русь і відійшли на схід. [5, с. 26-27]
Героїчна боротьба руського народу ослабивши наступальний порив завойовників, не тільки зберегла від розгрому європейську цивілізацію. Великий опір, який зустрів Батий на Русі, мало велике значення для неї самої. Русь зберегла свою організацію, управління, культуру, віру. На території руських князівств фактично не було ординської адміністрації. В історичній перспективі це дало змогу для самостійного розвитку країни і для боротьби проти влади завойовників.
Однак залежність від завойовників руські князі змушені були визнати – спустошена Русь ще не могла надіятись на свої сили дати відсіч новим нападам. В 1243 р. Батий повернувшись із західного походу на Волгу і заснувавши велику державу – Золоту Орду, визвав до себе великого володимирського князя Ярослава Всеволодовича. Із рук хана Ярослав Всеволодович прийняв ярлик на велике княжіння. Батий призначив його найстаршим над усіма руськими князями. Ярослав повернувся в свої землі з великою честю. Це був акт формального визнання залежності від Золотої Орди. Однак до фактичного встановлення іга ще було далеко. [6, с. 16-17]
Спустошені міста і села, витоптані квітучі ниви і сади, численні людські жертви – такий слід залишила „Батиєва рать”. Від багатьох поселень на Русі збереглися тільки назви в літописах. Монгольська навала тяжко позначилася на сільському господарстві, ремеслі і торгівлі. Чимало народів внаслідок встановлення золотоординського іга втратили свої історичні назви, зокрема половці, хазари, волзькі болгари, які з часом стали складовою частиною татарського, казахського, башкирського, чуваського та інших народів.
Так, небагато численні монголо-татари засвоїли мову завойованого населення Половецького степу (Приазов’я) – половців, змішалися і поріднилися з кіпчаками, і земля отримала верх над природніми і расовими якостями татар і всі вони стали ніби кіпчаки. Монголо-татари встановили режим систематичного терору, причому грабежі, розорення і масові вбивства стали їх постійним заняттям.
2.1.3 Методи управління завойованими територіями
Золота Орда не мала сили окупувати Русь повністю і поставити її у васальну залежність. Руссю безпосередньо управляли місцеві князі, більшість яких були перетворені у васалів золотоординського хана. Щоб зміцнити їх залежність, золотоординські хани намагалися розпалювати феодальні уособиці, підбурювали одного князя проти іншого. У цій політиці вони не гребували ні підкупом, ні обманом, ні вбивством. Так, у 1246 р. за наказом Батия був убитий чернігівський князь Михайло Всеволодович, в особі якого Батий вбачав небезпечного для Золотої Орди політичного діяча.
Незабаром від рук ворога загинув чернігівський князь – Андрій Мстиславич.
30 вересня цього ж року в далекому Кара-Корумі було отруєно видатного руського діяча того часу Владимирського князя Ярослава Всеволодовича та ін.
Однак Золота Орда не змогла придушити прагнення Русі по політичної незалежності. З самого початку золотоординського іга народ не припиняв боротьби проти поневолювачів. Перший удар золотоординському пануванню завдала хвиля народних повстань. У лісах, степах, плавнях базувалися загони воїнів, які систематично давали відсіч загарбникам.
Велику роль у консолідації антиординських сил зіграла і політика видатних полководців і дипломатів Русі. Зокрема, Галицько-волинський князь Данило Романович. [3, с. 30].
В 1245 р. хан Могучій прислав посла до Данила, щоб віддав Галич якомусь іншому князеві, що випросив собі грамоту у хана на галицьке князювання. Данило побачив, що як він не поклониться ханові, не признає зверхньої власті його над собою, то Орда знайде на нього якогось претендента і не дасть йому спокою. З стидом і жалем мусів їхати в Орду і, поклонитися ханові. Хан прийняв його з честю, але дав йому почути свою власть. Данило одержав від хана підтвердження своїх прав на свої землі, але, за те мусив признати себе татарським холопом, підручником. Хоч гірко і соромно було Данилові кланятися татаринові, але ця подорож зміцнила його становище і ніхто з сусідів не наважувався нападати на Данила. Однак Данило не мирився з підданством татарам і чекав тільки хвилини, щоб скинути його з себе та вирвати з татарським рук Київщину. [2, с. 124]
Ще у 50-х р.р. ХІІІ ст. Данило намагався створити для боротьби проти Золотої Орди оборонний союз, до якого приєднався князь володимиро-суздальський Андрій Ярославич, князь тверський і переяславський Ярослав Ярославович та ін. До цього союз мав намір залучити польську курію. Так, сподіваючись за допомогою папи створити європейську анти ординську коаліцію, Данило Галицький прийняв від рук папи корону і в м. Дороги чинні навіть коронувався. Але папська курія не справдила надій Данила. 1245 р. на церковному соборі в Ліоні обговорювались питання про встановлення зв’язків з ординцями. Тоді ж папа Інокентій ІУ відправив місію в Орду на чолі з Плано Карпіні. Завданням місії було схилить як руських князів, так і правителів орди до католицизму. Папський двір намагався використати монголо-татар для поширення на руських землях католицизму. 1253 р. нове посольство в Орду було послано на чолі з Гільомом, де Рубруком. Але руська дипломатія в особі передусім Данила Галицького і Олександра Невського зуміла нейтралізувати підступи папської курії і зберегти економічні та політичні позиції руського духовенства. [11, с. 52]
Народні рухи, а також політика деяких руських князів, змусили Золоту Орду залишили непорушними політичний і церковний уклад (1261 р. в Сараї було навіть створено спеціальну руську Єпіскопію) Русі. Золото ординцям залишалося пристосовувати місцеві порядки до цілей, які переслідувала їх політика. З метою придушення народних виступів і посилення експлуатації у деяких землях Русі було створено військово-політичну організацію баскаків. Особливі військові загони відповідно до їх чисельності, очолювалися десятниками, сотниками, тисячниками і темниками. Вони формувалися не лише з золото ординців, а частково з місцевого населення. Загони були в розпорядженні баскаків (намісників) – у Моноголії їх називали „таньмачі”. Баскакські загони діяли переважно у Північно-Східній Русі, зокрема в Мурманській, Рязанській і Суздальській землях, а також на території Смоленського, тверського, Ростовського, Курського, Володимирського князівства. Дещо пізніше виникли баскакські загони і у деяких районах Південно-Західної Русі, зокрема в Волховській та Галицькій землях. Основним обов’язком баскаків було тримати у покорі місцеве населення.
Деякі радянські історики, зокрема В.В.Карчалов приходить до висновку, що баскаки виступають не в якості „намісників”, що забезпечують покірність місцевого населення ординській владі власними збройними загонами, а як представники хана, що лише контролювали діяльність руських князів і доповідали хану про випадки непокірності. [7, с. 154]
Існувала на Русі відповідна система повинностей і зборів: поплужне (поземельний податок – від плуга), кормове (утримання ханської адміністрації і тієї що відряджалась на Русь у „службових справах”), ямне (надання підвід для поштового зв’язку та перевезення ханських чиновників), тамча (мито). Найважчою повинністю була „війна” – виставлення певної кількості воїнів для участі в грабіжницьких, монголо-татарських походах. Золото ординці обкладали руське населення різними поборами. Були випадки, як татари на Русі забирали в рабство одного з трьох синів, часто забирали неодружених чоловіків, жінок. З інших же брали у формі викупу брали по шкурі ведмедя, чорного бобра, тхора і чорної лисиці. Коли ж не було нічого, то забирали в неволю
Жорсткі методи баскакської системи викликали невдоволення населення.
У 50-х рр. ХІІІ ст. прокотилася хвиля невдоволень у Новгороді, в 60-х – у Ростові, Суздалі, Владимирі, Устюзі, Ярославлі. Народний анти ординський рух, незважаючи на жорстоке його придушення зростав. Так, в кінці ХІІІ ст. відбулося повстання в Курському князівстві проти розбійницького розгулу, знущань ханського баскака Ахмата, 1289 р. із Ростова жителі вигнали ординських загарбників.
В деяких районах анти ординський рух очолювали князі. Так, у Південно-Західній Русі точилася жорстока боротьба проти двох монголо-татарських орд – Мауці (Могучого) і Куремс (Корени), яку успішно вів галицько-волинський князь Данило Романович. Зокрема, в 50-х рр. ХІІІ ст. він визволив від загарбників міста Медженбіж, Болохів, Городок, Симач, Жидачів та ін. Незважаючи на те, що в 1257-1259 рр. Галицько-Волинська Русь після походу Бурундая на чолі великого війська була підкорена монголо-татарами, все ж таки Галицько-Волинське князівство залишилось єдиним у Південно-Західній Русі, де влада Орди була номінальною. Правителі Золотої Орди усвідомлювали, що Галицько-Волинське князівство є форпостом європейських держав, які залишилися поза ординським контролем.
продолжение
--PAGE_BREAK--Активний антиординський рух примусив золотоординських політиків дещо видозмінити систему експлуатації Русі з метою забезпечення регулярних надходжень данини і стримати до деякої міри народні повстання. Нові методи полягали в тому, що з одного боку, в організації перепису тобто в підрахуванні об’єктів обладання і суми данини, з другого – в передачі права і обов’язку збирати й доставляти в Золоту Орду данину руськими князями.
В 50-х рр. ХІІІ ст. монгольський хан Менгу дав наказ зробити перепис населення Русі. Він призначив на Русі даругу (особа, відповідальна за збирання податків), який і відправив переписувачів („численників”) в Муромську, Суздальську і Рязанську землі. Населення було поділена на десятки, сотні, тисячі і тьми (десятки тисяч). Податку не підлягало тільки духовенство, на яке загарбники опиралися у своїй політиці. Незабаром даниною була обкладена переважна більшість земель Русі. Наприкінці ХІ Уст золотоординські хани від баскакства на Русі, а також від існуючої системи відкупів. Данину збирали вже не ординські даньщики, а руські князі.
Передача права (обов’язку збирати і доставляти в Орду данину руським князям мала серйозні політичні і економічні наслідки для Русі. Адже князі, яким доручався збір данини, були поставлені в привілейоване становище перед іншими князями, і, таким чином в майбутньому використовували свою владу для об’єднання земель і зміцнення великокнязівської влади, а з часом і згуртування анти ординських сил.
Щоб розпалювати боротьбу між окремими князями за великокнязівський стіл у північно-Східній Русі ординці присвоїли собі право призначати великого князя. Саме великокнязівській стіл став одним із знарядь активізації на Русі феодальної ворожнечі.
Орда орієнтувалася на „слухняного” князя в інтересах збереження своєї влади на Русі, а руські князі заручались „ласкою” Золотої Орди, прагнучи використати останню для зміцнення свого становища, подолання між князівських уособиць, що, в свою чергу, створювало умови для посилення політичної централізації Русі.
Ординці підтримуючи і посилюючи феодальну роздробленість, намагалися перешкодити зростанню політичної єдності руських земель і іншими методами. Наприклад, щоб ще більше ослабити Київ, хани передавали його різним руським князям, через що він почав швидко втрачати своє значення економічного і політичного центру Русі. Отже, уже не міг стати об’єднуючим ядром руських земель. Незабаром Київ втратив хоч і тимчасово, значення релігійного центру.
Весь період золотоординського іга на Русі позначається безперервними спустошливими набігами. Загарбники, захопивши місто, виганяли жителів у поле, потім грабували домівки, ремісників молодих чоловіків і жінок забирали у неволю. Монгольське панування своїм кривавим брудом не тільки гнітило, а й ображало й висушувало саму душу народу, який став його жертвою.
2.2 Створення Золотої Орди
2.2.1 Території розміщення
У придонських і приазовських степах 1243 р. Батий заснував державу, що мала назву „Улус Джучі”, яка в свою чергу складалася з двох частин – „Білої Орди” на захід від Волги і „Синьої Орди” на схід від Волги. За давньоруськими літописами „Біла Орда” звалася „Золота Орда”. Саме цей термін і усталився у вітчизняній історичній літературі. Білий колір у тюркських народів – синонім заходу. В.А.Артамонов вірно зазначив, що в історичній літературі Синя Орда локалізується на захід від Волги помилково.
Столицею новоствореної держави став Сарай-Бату (неподалік сучасного міста Астрахань, з часом її було перенесено в Сарай-Берке, біля сучасного Волгограда). [3, с. 27]
В територіальному відношенні Золота Орда звичайно асоціюється з степовими просторами, вщент заселеними кочівниками, а десь посередині безкінечних степів знаходиться столиця держави місто Сарай. Якщо оцінювати загальну площі, то Золота Орда безсумнівно буде величезною державою середньовіччя. Арабські і перські історики ХІУ-ХУ ст. сумарно розказали про її розміри в цифрах, які були у свідомості очевидців. Один із них відмітив, що довжина на 8, а ширина на 6 місяців дороги. Інший трохи скорочував розміри: до 6 місяців дороги в довжину і 4 – в ширину. Третій, опираючись на конкретні географічні орієнтири повідомляв, що ця країна простягається „від моря Константинопольського до річки Іртиш в довжину на 800 фарсахів, а в ширну від Дербента до міста Болгара, що є приблизно 600 фарсахів.
Специфіка золотоординських границь полягала в тому, що всі навколишні народи намагалися селитись, як найдальше від районів проживання монголів через зрозумілу турботу про свою безпеку.
Також територія держави не була стабільною і змінювалась впродовж всього періоду її існування, вона то збільшувалась, то зменшувалась.
Загальна територія держави в ХІІІ ст. займала такі прикордонні території. Східні кордони Золотої Орди включали області Сибіру Ібіру з прикордонними річками Іртиш і Чуле ман, які відділяли володіння Джучиндів від митрономії. Крайніми районами були Барибінські і Кулундінські степи. Північна границя на просторах Сибіру знаходилась в середній течії ріки Об. Південний кордон держав починався в перед гір’ях Алтая і проходив північне озеро Балхаш, потім тянулось на захід через середню течію Сирдарі, південніше Аральського моря.
Північний півострів також складав частини Золотої Орди з самого початку її існування. Саме після включення в територію цьої держави – він одержує нову назву – Крим, за назвою головного міста цієї території.
Але самі ж монголи займали в ХІІІ-ХІУ ст. лише північну, степову частину півострова. Його побережжя і гірські райони представляли в цей час ряд напівзалежних від монголів малих феодальних володінь. Найбільш важливим серед них були італьянські міста-колонії Кафа (Феодосія), Солдат (Судак), Чембало (Балаклава). В містах південного-заходу існувало найбільше князівство Феодоро, столицею котрого був добре укріплене місто Мангуп. Відносини з монголами італьянців і місцевих феодальних власників підтримувались завдяки жвавій торгівлі. Але це анітрохи не мішало саранським ханам час від часу нападати на своїх торгівельних партнерів, і ставились до них як до підкорених.
При розгляді русько-ординських кордонів особливий інтерес викликають деякі його частини, які можна назвати буферними зонами. Буферні зони представляють досить обширні райони між володіннями Русі і Золотої Орди, протяжність яких з півдня на північ становила від 50 до 200 км.
Поява буферних зон на Русько-ординській границі була результатом монгольських походів 1237-1240 рр.
Під час не однократних походів по цих областях військ Батия населення їх було частково знищено чи взято в полон, а частково переселилось в більш спокійні північні райони. Володівши такими землями руські князі в результаті опинились з однієї сторони в небезпечнім сусідстві з монголами. З другої сторони, економіка цих районів була не просто підірвана, а потребувала великих зусиль для її відродження В результаті деякі князі залишали свої уділи і перебираючись на північ служили у заможніших феодалів.
Такі буферні зони можна відмітити в верхів’ях Дністра і південного Бугу (місто Бакота і Болоховська земля), під Курськом (Ахматові слободи) і в районі Тульського Степового коридора. Останній являє собою широкий і широковрізаючийся в руську територію степовий клин вздовж правобережжя верхів’я Дона до Оки.
Особливо потрібно відмітити, що воєнна міць Золотої Орди дозволяла зберігати в недоторканості границі держави впродовж всього ХІІІ ст. і на початку наступного століття. Але в другій половині ХІ Уст положення різко змінилось, монголи вже не мали сил утримувати свої розтягнені кордони, і Золота Орда один за одним почала втрачати крайні території.
2.2.2 Державний устрій Золотої Орди
В усіх монгольських державах, що виникли в ХІІІ столітті утвердились правлячі династії, які вели свій рід від Чингізхана. Голова кожної з них розглядав виділену йому територію не як державу, а як родове володіння. Кіпчакські степи отримав старший син Чингізхана Джучі, який і став засновником правлячого тут багато чисельного сімейства Джучидів. В повній відповідності з цим кожний, що вступав на саранський престол ханів називав свою державу просто „улус” (народ, даний в уділ, володіння). Зберігся ярлик хана Тохмамиша, в які він називає свою державу Великим Улусом. Щодо назви держави Джучидів, то іноді арабські і персидські літописці часто називали іменем правлячого хана. Так Золоту Орду називали улусом Джучі, улусом Бату, улусом Берке, улусом Узбека. Нерідко ці назви використовувались не тільки в період правління того чи іншого хана але й після смерті.
Можна не сумніватися, що термін „Золота Орда” був на Русі, в розговорній мові вже в ХІ Уст але в літописах цього періоду ще не згадується. Назва „Золота Орда” з’являється тільки після того, як всі шахи монгольського владарювання стер час.
З першого року свого існування Золота Орда не була суверенною державою, а очолюваний нею хан також не рахувався незаконним правителем. Це було викликано тим, що володіння Джучинів, як і інших монгольських царевичів юридично складали єдину імперію з центральною владою в Каракорумі. Каан, який знаходився там, відповідно однієї із статей яси (закону) Чингізхана мав право на визначену частину доходів із всіх завойованих монголами територій. Більше того, він мав в цих областях володіння, які належали йому. Тільки центральна каракорумська влада мала право рішати найважливіші економічні і політичні питання. Сила центральної влади, що трималася лише на авторитеті Чингізхана була ще настільки велика, що хани Батий і Берке продовжували додержуватися по відношенні до Каракоруму шляху чистосердеччя, покірності і дружби. [16, с. 205]
В 60-х роках ХІІІ ст. навколо какакорумського престолу розгорнулась міжусобна боротьба між Хубілаєм і Арта-Бугом. Перемігши Хубілай переніс столицю із Каракорума та територію завойованого Китаю в Хан балик (сучасний Пекін). Правлячий в Золотій Орді Меншу-Тимур, підтримавши в боротьбі за верховну владу Аріг-Буга не визнав за Хубілаєм права верховного правителя всієї імперії і покинув столицю.
З цього моменту Золота Орда одержала повну самостійність в рішенні всіх питань зовнішнього і внутрішнього характеру. В час одержання повного суверенітету в Золотій Орді вже уснівала своя внутрішньодержавна структура. Основою цієї системи було армійське десятинне розрахування всього населення держави. Вся держава поділялась на ліве і праве крило. В улусі Джучі праве крило складало володіння хана Бату. Ліве крило було під владою його старшого брата хана Орди.
В початковий період існування Золотої Орди крила відповідали найбільшим адміністративним одиницям держави. Однак пізніше крила були розділені на чотири основних територіальних одиниці, які очолили улус беки. Ці чотири улуса називались Сарай, Решт-і-Кипчак, Крим, Хозерм.
Основою адміністративно-територіального поділу Золотої Орди була зулуська система. Суть її полягала в тому, що когочі феодали мали право на отримання від самого хана чи іншого багатого степового аристократа певного уділу – улусна. За це власник улуса був зобов’язаний видавати у випадку необхідності певне число повністю озброєних воїнів (в залежності від розмірів улуса), а також виконувати різні податкові і господарські повинності. Улуси не передавалися у спадок від батька до сина.
В початковий період існування Золотої Орди великих улусів було не більше 15 і границями між ними частіше всього були ріки.
Одночасно з встановленням адміністративно-територіального поділу проходило формування апарату управління господарством. Період правління Бату і Берке з повним правом можна назвати організованими в історії Золотої Орди. Були оформлені феодальні володіння аристократії, появився апарат чиновників, була закладена столиця, утверджені і розпреділені податки і повинності.
Податки Бату і Берте характеризуються абсолютною владою ханів, авторитет яких визначався розмірами награбованих багатств. [3, с. 17-19]
Хан, який стояв на вершині піраміди влади, значну частину року кочував по степах в оточенні своїх дружин і великого числа придворних. Тільки короткий зимовий період проводив в столиці.
В ханських ярликах перечислюється велика кількість чиновників. Для безпосереднього правління ними були створені дві вищі державні посади: беклярібек (великий князь) і везір. Оба чиновники знаходились на одному щаблі феодальної ієрархії, але більшу роль в державному апараті відігравав беклярібек. В його руках була зосереджена значна влада, він був головнокомандуючий всієї армії, відав дипломатичними відносинами, мав значний вплив на релігійні справи. Зосередження такої влади в руках беклярібеків призводило до того, що вони ставали фактичними правителями Золотої Орди, диктували свою волю на престолі Джучідам. Найяскравішим прикладом були відносини Ногайця і Мамая.
В руках везіра була зосереджена вища виконавча влада, центральний орган який називався диван. Він складався з декількох палат на чолі із секретарями. Вони завідували такими сферами господарства як: фінансова, податкова, торгівельна і внутрішньополітична. Він не мав великого впливу в зовнішній політиці, але його роль в внутрішньому житті держави була велика, так як основною стороною його діяльності становив збір податків і данини з підкорених народів.
На завершення можна додати, що в Золотій Орді не практикувались характерні для Монголії курултаї, на яких всі представники роду Чингізидів рішали важливі державні справи.
Маючи в столиці владу, яка складалася з правлячого роду і багатих феодалів, ханові більше не потрібні були курултаї. Обговорення важливих питань він міг проводити збираючи вищих військових і громадських чиновників держави. Що ж до престолонаслідника, то велику роль грали явірцеві перевороти. [16, с. 230-231]
2.2.3 Міста Золотої Орди
Поява міст у монголів було способом утворення держав і формування його внутрішньої політичної і економічної структури. Міське життя дуже пов’язане з інтересами чиновників, а мале місто завжди виступало в ролі провідника політики центральної влади і було однією з його надійних опор. Існування міст було неможливе без існування міцної центральної влади і її послаблення стало однією з причин упадку осілого життя в Золотій Орді.
Містобудування в Золотій Орді пережило декілька стадій. Найраніше з них пов’язана з початковим існуванням держави, характеризується використанням монголами міст, які існували до їх появи в Європі і під час нападів 1236-1242 рр. Такі міста були відбудовані і використані в якості політичних і торгівельних центрів. Яскравим прикладом може служити в цього випадку Великий Бомар, колишня столиця Волжської Болгарії. При ханові Бату це місто деякий час відігравав роль столиці держави (до заснування Сарая) і саме тут почали карбувати золотоординські монети. Значне пожвавлення містобудування було при хані Берке, коли була спроба ввести в Золотій Орді мусульманство. В цей період міста мали класичний „східний” вигляд. Була побудована велика кількість монументальних будівель мечетей, мінеретів, караван-сараїв та ін… Для їх будівництва із всіх сторін зганялись ремісники, які приносили з собою випробувані століттями архітектурні канони, випробувані будівельні матеріали і технологію їх виробництва. Велика кількість загнаних у рабство полонених в короткий час побудувати будівлі. Однак, чотири хани, які правили після Берке не прийняли мусульманства і не приділяли такої уваги розвитку міст і закладанню нових. Така політика без сумніву зменшила швидкість розвитку міст. Найбільшого розвитку містобудування досягло при хані Узбеке і при Джанібеке. В цей час не тільки розширяється територія міст, а й появляється багато нових.
Найбільшим містом було Сарай ал-Джедід, закладений Узбеком в 30-х рр. ХІ Уст і яке стало пізніше столицею держави. Але розквіт золотоординських міст був хоч бурним, проте коротким. Уже в наступні роки правління Джанібека і особливо його наслідника Бердибека спостерігається поступовий занепад містобудування і різко скорочується з початком внутрішніх уособиць 60-70 рр. ХІ Уст Останнього удару золотоординським містам наніс в 1395-1396 рр. Тимур. Можна сказати, що вся золотоординська містобудівна культура була знищена практично миттєво, впродовж одного року.
Маршрут військ Тимура був спеціально направлений на знищення і грабування міст. Це була дуже багата і легка здобич, так як міста Золотої Орди не мали ніяких фактичних споряджень і практично були беззахисними. Відсутність стін навколо міст –одна із характерних ознак золотоординських населених пунктів, чого не було більше ні в одній середньовічній державі. Монголи хвалились і гордились цим, думаючи, що їх міста надійно оберігають степи і багато численна кіннота. В державі був лише один замок зі стінами, побудований задовго до появи Золотої Орди Дербент.
продолжение
--PAGE_BREAK--Всі міста Золотої Орди розділяють на дві групи: 1) існувавші до приходу монголів, а потім відбудовані після їх розгрому; 2) засновані самими монголами в ХІІІ-ХІУ ст. В першу групу входили населені пункти, які були розташовані в традиційно осілих районах по окраїнах протяжного степового поясу – Чорноморське узбережжя і Крим, Північний Кавказ, Хорезм, Волжська Болгарія. Всі вони були розрушені в результаті монгольських завоювань, але пізніше поступово відновлювались і досягали розквіту. Найвідомішими серед них Ургенч в Хорезмі, Великий Болгар в Поволжі, Акерман в північному Причорномор’ї. Монголи використовували їх не тільки в якості адміністративних центрів конкретних районів, але також як важливі пункти транзитної торгівлі.
Оборонні стіни цих міст були розрушені і про їх встановлення ніхто не хотів думати поки держава не представила собою єдине володіння Джугидів з міцною центральною владою. Відсутність стін надавало містам Золотої Орди зовсім інший колорит і приводило у велике здивування мандрівників. Жителі всіх держав Азії змагалися між собою в побудові якомога вищих і товстіших стін із каменю і дерева, а тут серед безкрайого степу розміщені величезні незахищені міста, буквально переповнені цінностями, привезених з всіх сторін світу.
Самими монголами впродовж ХІІІ-ХІУ ст. були засновані дві столиці Золотої Орди – Сарай і Сарай ал-Джадід. Сарайчик на Яіке, Мажар на Південному Кавказі, рим на Таврійському півострові, Хаджитархан в дельті Волги, Укек в середнім Поволжі, Тюмень в Сибіру і велика кількість інших міст. Звичайно, що не вся територія Золотої Орди була застроїна містами. Безкрайні простори степу повністю залишались в розпорядженні кочовиків. Можна було проїхати декілька тимінів і не зустріти жодного населеного пункту.
Проте найзначнішим містом не тільки Золотої Орди, але і Європи був сарай – перша столиця держави. Залишки її знаходяться 150 км вище сучасної Астрахані. В середині І Уст його площа перевищувала столиці багатьох європейських держав. [3, с. 27-28]
В 30-х рр. ХІ Уст в Сараї побував арабський мандрівник Іб-Бакта, залишив враження від побаченого. Ось що він писав: „Місто Сарай – одне з найкрасивіших міст, досягши надзвичайної величини, на рівній землі, переповненій людьми, з красивими базарами і широкими вулицями. Одного разу и виїхали верхом з одним із старійшин, бажаючи об’їхати його кругом і взнати його об’єм. Жили ми в одному кінці і виїхали звідти зранку і доїхали до другого кінця тільки після полудня. Одного разу ми пройшли його в ширину, пішли і повернулися через півдня, і все це без кінцевий ряд будинків, нема ні садів, ні пустих місць. [16, с. 306]
Сарай був не просто столицею держав, а значним центром ремісництва. Цілі квартали міста займали ремісники, які спеціалізовувались на визначеній галузі (металургійній, керамічній, ювелірній, косторізні та ін.).
Місто було великим центром міжнародної транзитної торгівлі на лінії Китай – Західна Європа. Навіть коли цей шлях перерізав Тимур, сюда продовжували з’їжджатися купці до середини ХУ ст. Після розпаду Золотої Орди місто практично опинилося покинутим населенням і всі його чудові будівлі поступово розрушувались, нагадуючи степовий міраж.
На північ від Тули на лівому березі Оки знаходиться руське місто – Калуга, заснування якого також відноситься до першої половини ХІУ ст. Його назва вказує на золотоординське походження і перекладається словом „застава”. З початковому чисто воєнному призначенні Калуги як невеликого замку-застави засвідчує той факт, що містом воно стало лише в 1445 р.
Приклад Золотої Орди показує, що в результаті тісного зв’язку степів і міст бурного розвитку ремесла і караванної торгівлі і утворився той економічний потенціал, який довгий час зберігав силу Золотої Орди.
Особливу роль в виникненні міст відіграла центральна влада, яка забезпечувала процвітання в зовнішній торгівлі, вирішувала питання грошового обігу на величезній території.
2.2.4 Побут і культура Золотої Орди
Досліджуючи культуру Золотої Орди, необхідно розглядати три основних питання, від вирішення яких залежить трактування проблем взагалі: 1) степінь участі самих монголів в створенні культури; 2) вклад в культуру Золотої орди праобщинних монгольських народів; 3) можливість еволюційного розвитку культури Золотої Орди в результаті нових і власних золотоординських ознак.
Все культурне життя Золотої Орди розділяється на дві різні частини – кочову і осілу. Більш мозаїчно виглядає осіла культура. Кочова культура в найчистішому вигляді збереглася в державі Джугидів з моменту утворення її до введення мусульманства ханом Узбеком в 1312 р. Подія ця мла велике значення для внутрішнього життя Золотої Орди.
(Жили кочовики) Кочовий побут раннього періоду був представлений юртами. Юрти в Золотій Орді були двох типів: розкладні і нерозкладні. основу розбірних становили щити стін (6-8 щитів і більше) і спеціально вигнуті прути даху, які впирались в центральний дерев’яний круг, який служив димовим отвором. В залежності від багатства і знатності володар юрта покривалась білим чи чорним килимом, деколи украшали різними аплікаціями. Середній діаметр такого житла становив 5-6 м. Це було житло бідних і середніх прошарків населення. Воно швидко розкладалось і легко перевозилось на верблюді чи коні. [18, с. 144-146]
Основою харчування монголів було молоко, кумис і м’ясо. Із свіжого м’яса робили різні ковбаси. особливо було організовано постачання кочівників крупою і мукою. Степова аристократія одержувала просо і муку із власних „помість”, розташованих в південних районах держави. Очевидно, вирощуванням зернових культур займалися забрані в полон і перетворені в рабство жителі осілих держав. Рядові кочовики одержували хлібні продукти в обмін на баранів і шкіру. Їжа в Золотій Орді була не просто задоволення природніх потреб, а являла особливий ритуал, в якому найменші деталі мали велике значення в очах кочовика-язичника. Скот необхідно було не тільки особливо різати і розділяти, але і в строгій відповідності до традиції роздавати відділені частини звареної туші. М’ясо в степі ніколи не продавалось мандрівникам, але їх могли нагодувати безплатно відповідно до законів степового гостеприїмства. Молоко і кумис не можна було виносити з юрти вночі, а перед тим як пити його потрібно було хоч краплю пролити на землю. М’ясо дозволялось варити лише в котлах, а не обжарювати на відкритому вогні, так як жир і сік що капали під час обжарювання могли затушити вогонь, що рахувалось великим гріхом і нещастям для дому. [17, с. 36-47]
Окрім домашніх припасів, значну роль в раціоні харчування населення Золотої Орди відігравали продукти полювання. Це було добре підготовлене широкомасштабний захід, в якому брали участь тисячі людей. Таке полювання тягнулось від декількох днів до 2-3 місяців. По-суті це були воєнні дії чи маневри, які мали важливе значення для тренерування, підготовки великих і довготривалих армійських поході і створення для цього запасів продуктів.
Кочове господарство накладало свій слід на одяг населення Золотої Орди. Плаття чоловіків і жінок були зшиті одним способом. Лише плаття дівчат були довшими, ніж чоловіків. Влітку все населення ходило в халатах. Зимою, звичайно, носили дві шуби. Шили із вовчих чи лисячих шкур. Степова аристократія любила одягатися в привізні шовки, парчу, тонкі європейські сукна.
Життя кочівників не обмежувались лише побутовими проблемами, які були направлені на задоволення потрібностей у їжі, одязі і житлі.
У них був яскраво виражений фольклор. Однією з найважливіших культурних ознак кочовиків-монголів була наявність власної писемності. Вона була відома в їх середовищі в Центральній Азії при Чингізхані і була заснована на уйгурському алфавіті. Досить широкого розповсюдження писемність одержала в Золотій Орді. В 1930 р. при дослідженні одного із степових поховань була знайдена записана на бересті уйчурайським алфавітом народна пісня про від провадження матір’ю сина на військову службу. Це одна із найдавніших писемних пам’яток монгольської мови, що відноситься до рубежу ХІІІ-ХІУ століть. Під час розкопок одного з палаців першої столиці держави Сарая, в 1979 р. на поштукатуреній стіні була знайдений видряпаний напис угуйським алфавітом, який датується 60-80 ми роками ХІУ ст.
Цей факт служить свідченням того, що монголи пам’ятали і використовували свою мову і писемність практично до кінця існування Золотої Орди.
В культурному відношенні Золота Орда знаходилась в особливому положенні у порівнянні з другими монгольськими державами. Хулагуїдський Іран і Юанський Китай без трудностей перетворили монгольські культури і не залишили від неї і сліду, оскільки традиції місцевих завойованих народів мали глибокі і міцні корені. Монголія і її столиця Каракорум були доведені безкінечними війнами Чингізхана до повного духовного і матеріального упадку. Монголи Золотої Орди поглинали культури підкорених народів. На цій основі в ХІУ ст. золотоординська культура отримала новий поштовх до розвитку. Однак цьому процесу не суджено було пройти всі стадії еволюції в першу чергу через різко виражену агресивність держав, яка традиційно підтримувалась аристократією.
Розділ 3. Визволення руських земель з-під влади Золотої Орди
3.1 Початок визвольної боротьби
Спроби звільнитися від влади ординського хана почались після нападу Батия. Зберегли свої сили багато руських міст, не піддавшись Батиєвому розгрому. Новгород, Псков, Смоленськ, Вітебськ, Полоцьк. В Південній Русі продовжував супротивлятьсь завойовникам князь Данило Романович Галицько-Волинський, який зумів нанести ординцям декількох відчутних ударів.
В цих умовах великий князь Ярослав Всеволодович визнавши формально владу Золотої Орди, готувався до звільнення своєї держави. Відомо, що він намагався вести переговори про військовий союз з Заходом проти ординців. В 1246 р. князю Ярославу були направлені послання римського папи, а руське посольство їздило в Ліон. Можливо чутки про антиординські настрої Ярослава і його переговори з Заходом і стали причиною його загибелі в Орді.
Досить незалежно у відношенні до Золотої Орди вів себе син Ярослава, великий князь Андрій. Він зробив спробу відкрито виступити проти завойовників. Для цього він уклав союз з іншим руським князем Данилом Галицьким. Однак це великого результату не дало.
Перші великі антиординські повстання пов’язані з проведенням перепису руських земель в 1257-1259 рр. який був організований для того, щоб обкласти Русь регулярною даниною. Перепис пройшов успішно у всіх землях окрім Новгорода.
Перші вістки про перепис викликав невдоволення у новгородців. Був вбитий посадник Михайло – ставленик великого князя. При цих обставинах перепис населення ординці могли зробити лише під час супроводження великого князя і його дружини. Це було схоже на великий військовий похід, в якому брали участь багато руських князів, але все ж таки перепис в 1257 р. провести не вдалось. Тільки через рік новгородці погодились прийняти „численників” для перепису.
Ряд міських повстань 1262 р. мали велике значення. Народні повстання призвели до вигнання збірників данини, що присилались безпосередньо з Орди.
Поступово збір данини переходив до руських князів, що збільшило самостійність Русі. [6, с. 64-67]
Розвиткові продуктивних сил на Русі перешкоджали систематичні спустошливі набіги ординців. Особливих руйнувань зазнавали землі, які межували з Ордою. Населення звідти тікало в більш віддалені райони Русі – на територію Тверського, Московського, галицько-Волинського князівств.
Напередодні Куликовської битви на Русі більш чітко намітився процес відокремлення ремесла від землеробства, розвивалися старі і виникали нові міста – ремісничо-торгівельні осередки. Успішно розвиваються старі центри економічного і культурного життя: Київ, Галич, Володимир. Чернігів, Переяслав, Москва, Твер, Ростов, Нижній Новгород. Відроджувалися і розвивалися ремесла, зокрема, виробництво знарядь праці, зброї, виникали нові. З розвитком товарно-грошових відносин у другій половні ХІУ ст. у Твері, Нижньому Новгороді, Москві, Рязані, Пскові стали карбувати свою монету.
Гостра боротьба між князівствами і дворами феодальними республіками (Новгородською і Псковською) Північно-Східної Русі характеризується передусім боротьбою сильних ростовських, тверських, московських князівств за Велике князівство Володимирське. Новгородська феодальна республіка тривалий час зберігала свою економічну і політичну могутність. Лише в першій половині ХІУ ст. вона підпадає під вплив Московського князівства.
Підвладне володимиро-суздальським князям, Московське удільне князівство за князювання Данила Олександровича (1276-1305) воно захопило у рязанського князя Коломну, у володимирського великого – Переяславль, у смоленського – Можайськ, приєднало їх до свого князівства. [11, с. 114]
На шляху до дальшого зміцнення Московського князівства стояло Тверське князівство, що також політично зміцнилося в той час. Зокрема, ще у 1304 р. тверський князь отримав в Орді ярлик на Велике князівство Володимирське, на яке претендував і князь московський.
Тверське князівство робило спроби закріпити своє політичне панування над всією Руссю.
З новою силою боротьба між Тверським і Московським князівствами розгорілася за князювання в Москві Івана Даниловича Калити (1325-1340).
Своєю участю у придушенні повстання у Твері (1327) Іван Калита завоював довір’я золотоординського хана і в 1328 р. став великим князем Володимирським. Вміла політика І. Калити забезпечила Московському князівству певний перепочинок від монгольських набігів. Вчасно доставляючи в Орду данину, придушуючи будь-які феодальні виступи та розправляючись з політичними противниками (іншими руськими князями) жорстокий, хитрий Калита домігся припинення ординських набігів на Північно-Східну Русь, з допомогою ординських ханів ослабив Тверське князівство, приєднав до Московського князівства землі Угличського, Галицького та Бєлозерського князівств і поширив свій вплив на Псков, Ростов, а також Новгород.
Спадкоємець Калити Семен Іванович (1340-1359), якого називали гордим, зробив дальший крок у зміцненні великокнязівської влади, посилив централізацію в управлінні військовими силами. [5, с. 36-38]
Швидке посилення Москви стало викликати занепокоєння в Орді, вони суперечило основній Ординській політиці на Русі.: не давати ні одному князю посилюватись, підтримувати слабких князів на противагу сильним, не допускати утворення центру визвольної боротьби. Хани підтримували утвердження самостійності інших великих князівств: Суздальсько-Нижегородського, Тверського, Рязанського намагаючись протиставити їх Москві. Ставало зрозуміло, що Орда не допустить політичного об’єднання Русі, що політика централізації неможлива без усунення ординського іга. Сама логіка розвитку історичних подій вела в перетворення Москви в центр національно-визвольної боротьби руського народу. Прапор загальноруської визвольної війни проти ординців підняв вперше внук Івана Калити князь Дмитрій Іванович Донський (1359-1289). Це він привів загальноруські війська на Куликове поле, але шлях до „Куликового поля” був довгим і важким.
3.2 Русь об’єдналась
Московському князю Дмитрію Івановича у майбутньому Донському, прийшлось залишити своє право на велике княжіння в боротьбі спочатку з суздальсько-нижегородським, а потім тверським князем; до того ж обидва вони користувались підтримкою хана, а тверський князь – ще і підтримкою Литви. Московський князь вміло використовував наступний спалах міжусобних війн за владу в Орді і поступово примусив своїх основних суперників до покори. Але це не означало, що загроза з боку Орди в перші десятиліття князювання Дмитрія Івановича ослабла. Навпаки, все частіше і частіше спалахували окремі Орди, які намагалися вторгнутись в кордони руських земель. Прикордонні руські князівства піддавались, розорення і Москві неодноразово приходилось приймати заходи щодо оборони південного кордону. Особливо почастішали ординські походи в другій половині 60-х-70-х років. Більше за все від них страждали Рязанське і Нижегородське князівства.
В 1365 р. в рязанські землі „проходив ратію” ординський князь Тагай. В 1367 р. князь ординський Булат-Темир намагався вторгнутися в Нижегородське князівство, але був зустрітий руськими полками на р. Синє і поспішно відступив при переслідуванні Булат-Темира руські воїни багатьох ворогів побили. А в 1370 р. князь Дмитрій Константинович Нижегородський сам ходив з військом на Болгарію, столицю улуса Булат-Тимира. В 1373 р. ординці знову появилися в Руській землі. Загроза була і для Московського князівства, тому що князь Дмитрій Іванович з полками стояв все літо на березі Оки. В 1374 р. в Нижньому Новгороді спалахнуло антиординське повстання, під час якого були вбиті ханські посланці і півтори тисяч супроводжуючих ординців. В 1376 р. об’єднане московське нижньогородське військо організувало другий великий похід на Болгарію. Під стінами міста ординці отримали поразку, мир був підписаний по всій волі московського князя. Болгари виплатили величезну на той час контрибуцію (до 5000 рублів), в місті залишились „руські даруга” – намісник і митник. У відповідь Орда різко активізувала ворожі дії проти Нижегородського князівства.
продолжение
--PAGE_BREAK--В 1377 р. на Нижній Новгород пішов ординський царевч Арапша (Араб-шах). Дізнавшись про це Дмитрій Івановч направив на допомогу нижегородському князівству свої полки. Об’єднане московсько-нижегородське військо на чолі з князем Іваном, сином Дмитрія Константиновича Нижегородського, вийшло до р. П’яної назустріч ординцям. Але руські воєводи не прийняли потрібних заходів, щоб попередити неочікуваний напад ординців і Арапе вдалось розгромити руське військо на берегах р. П’яної. Загинула велика кількість бояр, слуг і народу, а, ординці напали 5 серпня на Нижній Новгород. Князь Дмитрій Константинович тікав в Суздаль, залишивши столицю. Частина Нижегородцев рятувалась, відпливаючи на човнах вверх по Волзі до Городцю, а решта були перебиті чи взяті в полон, місто спалено дотла.
Одночасно друга ординська рать напала на Переяслав-Рязанськй і розрушила його. А царевич Арапша здійснив набіг на Засуре, яке пограбував і підпалив. [6, с. 34-35]
Посилення ординського воєнного тиску було пов’язане з тимчасовим закінченням міжусобиць в Орді. Владу захопив Мамай, який зумів об’єднати значну частину колишньої території Золотої Орди. В 1378 р. він направив велике військо під командуванням Бегіча ратю на великого князя Дмитрія Івановича і декілька других мурз на Русь. Бегіч йшов через рязанські землі, але метою походу була Москва.
Великий князь Дмитрій Івановч вирішив не просто дати відсіч ворогові, а й нанести рішучої поразки. Тільки перемога могла заставити друзів і ворогів Москви забути про поразки на р. Пенє минулого року. Руські полки під командуванням самого великого князя форсували р. Оку і пішли по Рязанській землі назустріч Бегічу. Скоріше ніж ординці вони встигли підійти до р. Вож і приготуватися до бою. Бегіч не рішився переходити річку в полі зору рського війська і стояв там багато днів. Тоді Дмитрій Іванович сам вирішив відійти від річки, віддавши ординцям береги, щоб підштовхнути їх до прямого бою. 11 серпня його кіннота почала переправлятися через р. Вожу і накопичувались на її лівому, руському березі.
Атака руського війська була спрямованою і нестримною. Ворожа кіннота в безпорядку наближалась до р. Вож, а руські воїни переслідували їх, б’ючи і вбиваючи їх велику кількість. Загинув в боротьбі і сам Бегіч. Залишки війська Бегіча вернулись в Орду. Ординці потерпіли повну поразку.
Каральний похід Мамая в Рязанську землю задуманий ним, щоб відімстити за поразку не мав великого значення. Розграбувавши Переяслав-Рязанський, ординці повернули, не насмілившись піти на Москву. Влада їх на Русі похитнулась. Щоб встановити її потрібно було організувати новий великий похід. Але зростаючі сили Русі заставляли Мамая бути обережним. Два роки потрібно було, щоб правителю Золотої Орди, щоб підготуватися до цього походу. Готувався і великий князь Дмитрій Іванович укріплював єдність держави, збираючи загальноруське військо. Ядром війська були двір великого князя його власні військові слуги, дворяни і діти бояр, але вони не складали більшості. Феодальні ополчення виступали на чолі зі своїми князями і боярами, під своїми корогвами, погано підкорювались єдиному командуванню. Професійних воїнів – воєнних слуг князів і бояр – нараховувалось порівняно небагато, а ополченці були погано озброєні і не мали необхідної військової виучки. При Дмитрії Івановича значно збільшилась кількість військових слуг великого князя. В ході визвольної боротьби проти ординського іга змінився характер війська, поступово порушилась середньовічна кастовість військової організації і в військо получили доступ демократичні елементи, вихідці із народних низів. Про це свідчило значне підвищення ролі піхоти, піхотинців набиралися із селян і міщан. Особливо важливою була сильна піхота в боротьбі з ординською кіннотою. Об глибокий і замкнутий піхотний стрій розбивались атаки ординців. Руське військо набувало національний характер. Це була озброєна організація, яка складалася з великоруської народності.
Значно покращилась організація війська, що виразилось в єдиному командуванні, так і в проведенні загальноруських мобілізацій у разі великої війни. [14, с. 381-382]
Цілісність загальноруського війська забезпечувались також єдністю політичних цілей недивлячись на класові протиріччя „неминучі в феодальному суспільстві, анти ординськими настроями були охоплені всі прошарки населення від заможного князя до простолюдина. Війні з Мамаєм великий князь Дмитрій Іванович зумів дати загальний характер. [6, с. 36]
Напередоні Куликовської битви в Північно-Східній Русі постало досить важливе на той час питання про церковну єдність Русі.
В 1376 р. до Києва прибув новообраний митрополит Кіпріан, але московський князь хотів мати митрополита в Москві, тому незабаром із Москви до Константинополя вирушає посольство на чолі із Мітяєм, щоб затвердити останнього митрополитом Північно-Східної Русі. На шляху до Константинополя, незабаром після зустрічі з Мамаєм, Мітяй раптово помер. Митрополитом Північно-Східної Русі було обрано Пімена, який входив до посольства Мітяя. Ще до повернення Пімена московський князь запрошує із Києва в Москву митрополита Південно-Східної Русі з Литви Кіпріана. Така непослідовність в діях московського царя мала свою передісторію.
Мамай напередодні Куликовської битви намагався дипломатичним шляхом відновити залежність Північно-Східної Русі. підтвердженням цьому є ярлик, виданий номінальним ханом Тюменом (фактично Мамаєм) „митрополиту Михайлу, тобто Мітяю”, з вимогою сплатити данини Орді і „церковного моління” в богослужебних проповідях спочатку називати ім’я хана, а потім великого князя, що означало б покірність великого князя тому, чиє ім’я проголошується під час служби раніше, ніж його.
Така політика Мамая була продиктована внутрішнім і зовнішнім становищем Золотої Орди. В той період Мамай намагався протидіяти зростанню центробіжних тенденцій, що проявилися в розпаді Орди на окремі феодальні об’єднання (ханства) і проводив активну об’єднавчу політику, при постійній загрозі Синьої Орди. Перед Куликовською битвою темнику Мамаю вдалося тимчасово об’єднати під своєю владою значну територію Золотої Орди. Зміцнення такого об’єднання і відновлення могутності Мамай вирішив здійснити шляхом нової агресії в Північно-Східну Русь.
Московський князь деякй час також дотримувався політики, яку краще назвати так: „Краще поганий мир, ніж війна”. Але після від’їзду посольства Мітяя в Константинополь московський великий князь різко міняє свою політику. Зокрема, 30 серпня 1379 р. в Москві за наказом Дмитрія Івановича за по ординську орієнтацію було страчено сина першого в Московському великому князівстві сановника Івана Васильовича Вельямінова.
Московський великий князь відхиляє будь-які пропозиції тієї частини московського боярства, яке боялося військового зіткнення з Ордою і погоджувалося на вимоги Мамая. Все це вело до неминучих дій з останньою.
Отже, історичний розвиток Північно-Східної Русі напередодні Куликовської битви поставив питання не лише про необхідність активної боротьби з іноземними загарбниками, а й скинення вікового іга. Визвольний рух, що набрав нових рис після перемоги на р. Вожі, охопив широкі верстви населення Русі. [13, с. 153]
Значно змінилась тактика руського війська. Воно ділилось на полки, що полегшило управління під час бою, дозволяло маневрувати силами, використовувати різноманітні вишиковування, зосереджувати на вирішальних напрямах ударні групи.
Полками керували краще, найбільш досвідчені воєводи, які назначались великим князем, якщо навіть на чолі полку залишився удільний князь, то на допомогу йому назначались великокнязівські воєводи. Характерною особливістю руського війська, його мистецтва було управління боєм. Це управління здійснювалося підніманням чи опусканням стягів, сигналами труб, заздалегідь спланованими діями окремих полків в різних бойових ситуаціях. Все це було продемонстровано руськими воєначальниками під час Куликовської битви.
Покращується і озброєння. Основною ударною зброєю стає однакове, з вузьколистим наконечником списи „таранної” дії. На озброєнні піхотинців були також важкі рогатини з наконечниками лавролистової форми, бойові сокири і бойові палиці.
Новим виявилося використання в руській кінноті шабель. Довгі, тонкі, різко загнуті до кінця клинки виявились дуже зручні під час бою з легкоозброєними ординськими вершниками. Звичайною зброєю дальнього бою були військові луки.
Значно покращились і захисне озброєння руських воїнів. Голови захищали плавно витягнуті вверх і загострені до верху шоломи, кольчужна сітка, яка прикривала шию.
Довгі мигдалевидні щити, характерні для давньоруського війська, почали замінюватись маленькими круглими щитами, які прикривали в основному лице, плечі і груди. Легкі і міцні щити, були призначені не тільки для оборони, а й для активного відбивання ударів, були зручні під час бою. З’явились і невеликі трикутні, серцевидні і прямокутні щити, також зручні для рукопашного бою. Вцілому руське військо було озброєне краще, ніж ординська кіннота. [6, с. 39-41]
Готувався до війни і Мамай. Він зумів об’єднати для набігу сили всієї Золотої Орди і зібрав величезну для того часу військо. Для походу були спеціально найняті сильні загони найманців, які повинні були доповнити не достаток в ординському війську, піхоту. Це були черкеси, вірмени, яси (осетини) та інші війська народів і племен Кавказу.
Одночасно Мамай домовився про спільні дії проти Русі з Литвою і Рязанню. Над Руссю нависла серйозна загроза.
Похід Мамая почався в червні чи на початку липня 1380 р. 23 липня 1380 р. в Москві була отримана „вістка” про похід Мамая. Всі сили руського війська були за наказом князя зосереджені в Коломні, фортеця поблизу устя Москви-ріки, найкоротшій дорозі від берега до столиці. Мамай зволікав, чекаючи на литовське військо, яке повинно було об’єднатися з ним для спільного удару на Русь. В цей час у Москві збиралися руські полки.
У великого князя Дмитрія Івановича появилися дві можливості: обороняти всіма силами традиційний кордон берега Оки чи виступити „в поле назустріч ординцям”. Оборонна тактика в цьому випадку була стратегічно не вигідною. Упустивши ініціативу великому князю, прийшлось би мати справу з об’єднаними ординсько-литовськими силами. Наступальна операція дозволила б розбити ворогів поодинці, однак була важкою і небезпечною. Великий князь Дми рій Іванович насмілився на рішучі дії. Так був задуманий похід до річки Дону, який привів руське військо на Куликове поле. [3, с. 54-55]
3.3 Куликовська битва та її значення
Важливим є склад учасників Куликовської битви. Так, за літописними даними, на боці московського великого князя були загони князів смоленського, Стародубського, брянського, псковського, ростовського каширського, полоцького, ново сільського, ярославського, Оболенського, моложського, Холмського, Євецького, мещерського, муромського, кемського карголомського, андомського, устюжського, бєлозерського, таруського, були й загони очолювані воєводами – коломенським, владимирським, юр’ївським, костромським, переяславським.
На боці московського великого князя в Куликовській битві брав участь трубчевський і Стародубський князь Дмитро Ольчердович, а з ним і військові раті з Чернігово-сіверщини, а також Андрій Ольчерович полоцький, а з ним і полоцькі раті. Отже, у Куликовській битві у війську Дмитрія Івановича були як вихідці з південно-західних, так і західно-руських земель.
Військо великого князя Дмитрія Івановча перед Куликовською битвою було загальноруським за складом і об’єднувало всі прошарки суспільства Русі. Єднання для вирішення великої національної задачі – скинення ненависного чужоземного іга – було запорукою майбутньої перемоги. На Куликовському полі переміг руський народ, і величність Дмитрія Донського як полководника, державного діяча в першу чергу проявився в тому, що він зумів правильно зрозуміти і очолити загальнонародний патріотичний рух.
По прямій від Коломни до Куликовського поля було приблизно 150 кілометрів. Але великий князь Дмитрій Іванович вибрав другий шлях, довший, але вигідніший. Він пішов із Коломни на захід вздовж Оки до устя Лопатні. Очевидно, при виборі шляху руські воєначальники враховували і політичні, і стратегічні мотивації. [6, с. 46-47]
За Львівським і Єрмолинськиим літописом, Мамай. Ягайло іОлег домовилися зібрати свої війська на берегах Оки на Семенів день, тобто 1 вересня. Намітивши спільний план дій проти Московського Великого князівства, Мамай відправляє посольство до Московського великого князя з вимогою сплатити йому дань у такому розмірі, як це було при царі Женибеце. Посли Мамая, намагаючись залякати Дмитрія Івановича і примусити його підкоритися, повідомляли, що Мамай стоїть з великою стіною війська поблизу Дону. Але навіть у разі згоди московського князя на сплату такої великої данини, навряд чи вдалося б відвернути від Північно-Східної Русі навалу золотоординців.
Дмитрій Іванович, маючи дані про військо Мамая, затягував переговори, старався виграти час, щоб зібрати військові сили і підготуватися до рішучої битви. З цією метою він посилає до Мамая Захарія Тютчева з двома перекладачами. По дорозі до ставки біля рязанської землі Тютчев дізнався про переговори Мамая з Олегом і Майлом. Незабаром з цими вістями він і відіслав гінця до Москви.
Московський великий князь розумів, що потрібно організувати чітку і оперативну розвідку, яка б спостерігала за пересуванням не тільки військових сил ординців, а й великого князя литовського та Олега рязанського. тому було вирішено поставити сторожу в полі. На праві притоки Дону – річку Вистру та Тиху Сосну виїхали Андрій Волосатий, Радіон Іжевський, Василь Тупік і багато інших. Через кілька днів було відправлено для спостерігання за діями противника нову групу розвідників у складі Климентія Полені на, Івана Святослава, Григорія Судока та ін… Вперше в Північно-Східній Русі так широко використовували розвідку, яка діяла сміливо, швидко і вправно.
Виступ військ проти Мамая був детально розроблений і узгоджений між полководцями. Накреслені плани враховували досвід перемоги на р. Вожі. Але в даній ситуації виникли нові обставини: проти московського війська золотоординці виступали в союзі з рязанським і литовським князями. Необхідно було перешкодити об’єднанню ворожих військових сил. Московський князь приймає сміливе і несподіване для тогочасної практики боротьби з Ордою рішення – дати бій не на території свого князівства, а виступити назустріч ворогові і змусити його прийняти бій на невигідній для нього місцевості.
Дмитрій Іванович прийняв правильне рішення: розгромити ворожі війська до їх з’єднання.
Значна частина раті збиралася в Москві, а інша – вирушила прямо до Коломни.
12 серпня з трьох кремлівських воріт входило московське військо. Сучасники зазначали, що вся Москва проводжала своїх синів, біля кожних воріт стояли священики і благословляли воїнів на подвиг.
Московське військо на чолі з великим князем прибули до Коломни 18 серпня, а 20 серпня вирушили далі. 19 серпня московський князь на Дівочому полі організував огляд військ, розділив їх на полки. таких полків було сформовано п’ять: Передовий, Великий полк Лівої і Правої руки, Сторожовий. Військо було розбито на три групи: 1) Передовий полк, 2) Основні сили в складі Великого полку, полків Лівої і Правої руки, 3) Сторожовий полк. [5, с. 60-70]
Весь похід від Коломни до Дону протяжністю біля 200 верств руські полки пройшли за 11 днів (враховуючи стоянку в Лопатні і біля містечка Березує). Руське військо не дійшовши Дону зупинилося в с. Черидва. 7 вересня вранці Дмитрій Іванович зібрав військову раді, на якій вирішували починати битву на цій стороні Дону чи переправлятись на іншу. Прийнявши рішення Дмитрій івановч дав розпорядження наводити через Дон мости, відшукувати броди і дати бій ординцям і підходу Ягайла. Переправа через Дон була наведена між гирлом р. Непрядви і поселенням Матінка.
Рішучий похід назустріч Мамаю переслідував ціль його розгрому, що можна було зробити тільки в прямому бою, в польовому зіткненні. Пасивно стояти на березі Дону, прикрившись від ворога широкою і повноводною річкою було безглуздо і небезпечно. Ініціатива в такому випадку віддавалась Мамаю, литовський князь Ягайло отримував час для об’єднання з ординцями. На кінець за Доном було найвигідніше місце для боротьби з Мамаєм. Великий князь Дмитрій Іванович, як рахують військові історики, спеціально рухались до Куликового поля і переправа через Дон була просто одним із етапів цього цілеспрямованого руху.
Руські воєводи добре знали особливості військової тактики степовиків. Ординці звичайно починали бої атаками кінних стрільців, які зв’язували боєм лави противника, а тим часом головні сили ординської кінноти здійснювали небезпечні обхідні маневри, наносили удари з флангів і тилу. Особливостями Куликового поля перешкоджали Мамаю використовувати сильні сторони ординської кінноти. Поле було з трьох сторін огороджене ріками: з заходу і північного-заходу Непрямою, і півночі – самим Доном, з сходу і південного-сходу р. Рихоткою. Мамай мав можливість наступити тільки з півдня, зі сторони красного холма, посередині Куликового поля.
продолжение
--PAGE_BREAK--