Арабськийсвіт у другійполовині ХХна початку ХХІст. опинивсяв центрі міжнародноїполітики. Йогостратегічнеположення, нафтові багатствастали в роки“холодноївійни" об’єктомпротистоянняміж СполученимиШтатами Америкита РадянськимСоюзом. Однієюіз центральнихпроблем БлизькогоСходу залишаєтьсяпалестинськепитання, якеі стало центромпротистоянняміж Ізраїлемта майже всімарабськимсвітом.
Дипломнаробота ділитьсяна дві частини, кожна з якихпочинаєтьсяіз загальноїхарактеристикирегіонів: БлизькийСхід та ПівнічнаАфрика. Будедано аналізсоціально-економічногота політичногорозвитку кожноїарабськоїкраїни у другійполовині ХХна початку ХХІст., зробленовідповіднівисновки таперспективи.Не полишенопоза увагоюпроблему ісламськогофундаменталізмута активноїучасті радикалівіз арабськогосвіту у діяльностіміжнароднихтерористичнихорганізаціях.
У данійроботі зробленаспроба на основінайновішоїлітературипоказати процесив арабськомусвіті післяДругої світовоївійни в комплексійого місце всистемі міжнароднихвідносин. Ціпроцеси будутьпоказані безідеологічноїзаангажованостіз позиції науковостіта історичноїправди.
Арабськийсвіт вступиву другу половинуХХ ст. ще в сильнійзалежностівід колонізаторів.На територіїмайже всіхарабських країн(за виключеннямСирії, Лівану, Йемену, СаудівськоїАравії) знаходилисяіноземні війська, багато із цихкраїн (Алжир, Судан) ще залишалисяколоніями, інші- були такимифактично, знаходячисьпід протекторатомВеликобританіїабо Франції.Червнева революція1952р. в Єгипті, якаліквідуваламонархію, відкрилашлях до визволення.За зразком„Товариствавільних офіцерів", яке керувалореволюцією, були створеніподібні організаціїі в інших арабськихкраїнах. У деякихіз них (в Іракув 1958р., в Йеменів 1962р., в Суданіі Лівії в 1969р) їмвдалося здійснитиреволюцію затаким же сценарієм.Але і там, деспіввідношеннясил було іншимі події розгорталисяпо іншому, впливєгипетськоїреволюції бувзначним. Цейвплив стимулювавпочаток збройноїборотьби патріотівТунісу (1952р), Марокко(1953р) і Алжиру (в1954р) за визволення, сприяло позитивнимзрушенням уСирії і Йорданії(в 1954 — 1955рр). ЛідерЄгипту Г.А. Насер, який добивсявиведення ізкраїни англійськихвійськ, націоналізувавСуецький каналі проголосивсвоєю метоюєдність арабів, отримав звання„чемпіонаарабськогонаціоналізму".Лозунг — „Арабськанація єдина, а її місія вічна"Партії арабськогосоціалістичноговідродження(ПАСВ) та її філіалівв різних арабськихкраїнах ставотримувативсе більшепоширення іпопулярність.
Захід, насампередАнглія і Франціяпобачили упояві революційногоЄгипту і йоговпливу загрозусвоїм інтересамна БлизькомуСході, тим більше- після того, як Єгипет прийнявучасть у Бандунгськійконференції, виступив разомз Сирією противійськовихблоків, ставодним із стовпівафро-азіатськоїсолідарності.НаціоналізаціяСуецькогоканалу підірвалаодну із найважливішихпозицій англо-французькогокапіталу, якийраніше володівканалом, а підтримкаНасером палестинськихфідаїв (партизан)викликаланегативнуреакцію Ізраїлю.Тому закономірноюбула англо-французько-ізраїльськаагресія протиЄгипту в жовтні-листопаді1956р. Не дивлячисьна військовуперевагу агресорів(Ізраїль окупувавСинайськийпівострів, війська Англіїі Франції — зонуСуецькогоканалу), їх акціяв кінцевомурахунку провалилася.В США їх непідтримали(розраховуючив майбутньомуна симпатіїарабів), а СРСР, придушившив листопаді1956р. революціюв Угорщині, вультимативнійформі вимагаввиведенняангло-французько-ізраїльськихвійськ із Єгипту, що і відбулосяу грудні 1950р.АвторитетЄгипту і особистоНасера в арабськомусвіті післяцього настількивиріс, що цепривело дозближення зним Марокко, Тунісу і Судану, які добилисянезалежностів 1956р. і особливоСирії, яка утвориларазом з Єгиптому лютому 1958р. єдинудержаву — ОАР.За приєднаннядо ОАР виступилитакож національно-патріотичнісили Ліванута Іраку, якіпідняли повстанняпроти своїхпрозахіднихурядів у травні-червні1958р.
Боячисьнайгіршого, США висадилисвої військав Лівані („доктринаЕйзенхауера”), а Великобританіяв Йорданії. Упідсумку їмвдалося утриматиці держави ворбіті своговпливу. Але вІраку повстанняармії вилилосяу „безсмертнуреволюцію 14липня", якаскинула у країнімонархію і привладі став Абдаль-Керім Касем, який очолював„Товариствовільних офіцерів”за зразкомєгипетського.Але відносиниміж ОАР і Іракомне склалися.Генерал Касемзняв з постасвого заступникаАбд ас-СалямаАрефа, якийвиступав заприєднаннядо ОАР, ставпереслідуватипронасерівськихгромадян вІраку, в т. ч. імісцевий філіалПАСВ, при цьомуопорою йомубули комуністита курдськінаціоналісти.Це викликало, в свою чергу, переслідуваннякомпартії вОАР і, як наслідокцього загостреннявідносин Насераз СРСР який доцього часуповністю підтримувавНасера. Але цевідчуженнябуло недовгим, особливо післявиходу Сиріїіз ОАР в 1961р.
ПрезидентСША Д. Ейзенхауервисунув ще всічні 1957р. доктрину, згідно якоїСША повиннібули „заповнитивакуум", якийутворився наБлизькому Сходіпісля уходуАнглії і Франціїіз регіонівсвого традиційноговпливу. Рядкраїн в т. ч. Ліван, Туніс, Йорданіяприйняли цюдоктрину боячисьвсе зростаючоговпливу Насераі СРСР якиййому допомагав.Власне в протистоянніцьому впливуі була сутністьдоктрини Ейзенхауера.Три принципилежали в основіблизькосхідноїполітики СШАпісля Другоїсвітової війни- боротьба противпливу СРСР, захист всімазасобами Ізраїлюі забезпеченнясвого пануваннянад нафтоюрайону. І якщоз питання проІзраїль добитисявзаєморозумінняз арабами булоскладно, то віншому СШАчимало досягли.Тому і СРСР іОАР не малиіншого вибору, як діяти разом.Вони разомпрагнули підтримуватиафро-азіатськусолідарність, особливо в1960р. який бувназваний „рокомАфрики” — утворилося17 незалежнихдержав на континенті.Разом вонипідтрималиреволюцію вАлжирі та Йемені.
В Алжиріповстання влистопаді1954р. перерослоу визвольнувійну протифранцузькогопанування.Фронт НаціональногоВизволення(ФНР), який керуваввійною, користувавсяпідтримкоюарабськогосвіту, світуісламу, СРСРі інших країннародної демократії.Війна революціонізувалаобстановкув регіоні, втягнулау військовідії жителівсусідніх зАлжиром країнв першу чергуТуніс і Марокко.У самій Франціїпротести противійни в Алжирідва рази приводилидо серйознихполітичнихкриз, коли довлади прийшлисоціалісти(1956р), а через двароки — генералШарль де Голль, який змінивхарактер режимув країні. Багаточисельніжертви і руйнуванняв Алжирі (до1,5 млн. загиблихалжирців, 9 тис.зруйнованихпоселень) недали бажаногорезультатудля Парижу. В1959р. де Голльвизнав правоалжирців насамовизначення.Але жорстокийопір ультраколоніалістіву Франції іособливо середверхівки алжирськихфранцузів(ОАС), збройнівиступи в 1960р.і 1961р. продовжиливійськові діїще на два роки.Тільки в березні1962р. (м. Евіан) булипідписані мирніугоди, які припиниливійну в Алжиріі дали можливістьйого жителямпроголосуватиза незалежність1 липня 1962р.
В томуж році „вільніофіцери" скинулимонарха в Йеменіі проголосилиреспубліку.Це стало лишепочатком багаторічної(до 1970р) війниплемен, якіскладали більшістьнаселенняЙемену, з республіканськимрежимом і єгипетськимвійськом, якедопомагалойому. Війназакінчиласькомпромісом, за яким булазбережена певнаавтономіяплемен в рамкахреспубліки.Паралельноцим подіям в1967р. було скинутоколоніальнийрежим у ПівденномуЙемені, якийз 1839р. був підвладою Англії.Тут після декількохроків боротьбиз місцевимифеодалами, атакож внутрішньополітичноюелітою держави, утворився з1969р. режим „соціалістичноїорієнтації”- найпослідовнішийсоюзник СРСР.Але не дивлячисьна значну економічну, технічну івійськовудопомогу СРСР, південно-йеменськомусоціалізмубуло дуже важкопідтримуватив своїй державінавіть відноснустабільність, що крім внутрішніхпричин (племіннеза структуроюсільське населення, пережиткифеодалізму, засилля клановостіі регіоналізму), пояснювалосьтакож їх постійнимпротистояннямзі всіма сусідами- з ПівнічнимЙеменом, якомувони прагнулинав’язатиєдність насвоїх умовах, з СаудівськоюАравією, якабоялася їх як„бази комунізму"на півострові,і з Оманом — вприкордоннійпровінції якого- Дофарі – південно-йеменціпідтримувалипартизанськийрух проти султана.Положенняускладнювалосяі жорстокоюфракційноюборотьбою уверхівці ПівденногоЙемену, якаперманентнороздираласяідейно-політичними, груповими іперсональнимипротиріччями.Все це завершилосяв 1990р. (після фактичногоприпиненнядопомоги СРСР)об’єднаннямпівдня і півночіЙемену на умовахі при повномупануванніостаннього.Спроба сепаратистівзнову поділитиєдину країнув 1994р. провалилася.
Такимчином, Єгипетна чолі з Насеромне зміг встановитисвою гегемоніюв арабськомусвіті. ПрихідПАСВ до владив 1963р. в Сирії таІраку, не виправдавнадію прихильниківарабськоїєдності до їїреалізації.З ПАСВ СиріїНасер швидковступив у конфлікт, з ПАСВ Іракубуло дещо інше.Вона була позбавленавлади, а новийправительгенерал Абдас-Салям Ареф, який орієнтувавсяна Єгипет, загинувнавесні 1966р. йогонаступникдистанціювавсявід Єгипту, ав 1968р. був скинутийПАСВ, яка швидковзяла курс нена співробітництво, а на суперництвоз Єгиптом іСирією. Ще доцього Насервтратив вірногосоюзника вособі президентаАлжира БенБелли, який бувскинутий вчервні 1965р. ХуаріБумедьен, якийочолив країну, взяв курс наповну самостійністьАлжиру, прагнувзробити йоголідером всьогоафро-азіатськогосвіту (що особливопроявилосяв ООН) і своєрідною„ЯпонієюСередземномор’я".
Найважчимударом дляНасера і длявсього арабськогосвіту сталапоразка в червневійвійні 1967р. з Ізраїлем.6днів війни іповний розгромзбройних силЄгипту, Сиріїта Йорданії, окупація Синайськогопівострова, західногоберегу р. Йордані Голанськихвисот. Неузгодженістьарабів, моральнаі технічнаперевага ізраїльтян, пасивністьта уповільненістьдій арабів, зрада привілейованоїчастини арабськогоофіцерськогокорпусу. Чорнасторінка варабськійісторії ХХ ст.на деякий часпаралізуваладієздатністьарабськихдержав, урядиі армії якихбули дискредитовані.
Разом зтим, червень1967 р. парадоксальнимчином відродивПалестинськийрух опору дожиття (ПРО). В1948 р. при утвореннідержави Ізраїльіз 1350 тис. арабівПалестини 780тис. стали біженцями, які були розміщеніу палаточнихтаборах ООНна територіїЙордану, Сирії, Лівану і Єгипту.Інші у своїйбільшості, проживаючина Західномуберезі р. Йордані в секторіГаза під контролемЄгипту як ібіженці булинезадоволенісамим фактомподілу Палестиниі надзвичайнонесправедливимхарактеромцього поділув результатірішення ООНвід 22. ХІ. 1937 р. згідноякого євреї, тобто ⅓ населенняотримували56% територіїкраїни, алеособливоарабо-ізраїльськоювійною 1948-1949рр., яка завершиласяпануваннямІзраїлю на 80%територіїПалестини.Палестинськіараби весь часпокладали надіюна те, що ООН, а після 1952 р. Насер, ліквідуютьцю несправедливість.
В мірутого, як ця надіязникала, вонистали створюватизагони фидаїв, які нападалина Ізраїль.Цьому сприяві ріст їх чисельності(тільки біженцівна 1968р. нараховувалось1346 тис. чол.) інаціональнасамосвідомість(сотні тисячіз них навчалисяв спеціальностворених ООН452 школах і 10 навчальнихзакладах-центрах).До того ж, країнив яких вонитимчасовопоселилися, були не в змозіутримуватибіженців і томувсіляко сприялиїх прагненнямповернутисяна батьківщину, в т. ч. і із зброєюв руках. Це особливологічно вписувалосяв ідеологіюарабськогонаціоналізмуі арабськоїєдності, якупропагувалиНасер і ПАСВ.До палестинськихфідаїв приєднувалисьі представникиінших арабськихнародів — відалжирців, сирійців, до йєменціві іракців. У1964р. виниклаОрганізаціяВизволенняПалестини(ОВП), яка прагнулаполітичнооб’єднати всіхборців за відродженняв Палестинськуарабську державу.
Червень1967р. означавостаточнийкрах надійпалестинцівна ООН і на арабськікраїни. Томувони вирішилидіяти самі ірозгорнулиз липня 1967р. партизанськувійну на окупованійІзраїлем території.Витісненіізраїльтянамина сусіднітериторії, вонипродовжувалицю війну налініях перемир’я, тим більше, щоІзраїль тежнаносив удари, особливо поЄгипту, черезці лінії. За1967 — 1969рр. особистийсклад політичнихкадрів ПРОвиріс у 30 разів, чисельністьйого збройнихсил у 150 раз, ступіньїх оснащеннязброєю, фінансамита іншим забезпеченням- майже в 300 раз.
Все цевідбувалосяна фоні небаченогопіднесенняпатріотизмусеред палестинців, де б вони незнаходилисьі ким би вонине були.
Великезначення малаі та обставина, що з січня 1968р.на чолі ОВПстав Я. Арафат, який займавсяорганізацієюзагонів фидаївз 1958р. Він отримавосвіту в Єгипті, став підприємцемв Кувейті, потімпройшов школуполітика-нелегалау багатьохкраїнах БлизькогоСходу, нагромадиввеликий досвідкерівництвапідпільнимиорганізаціями, формуваннямзбройних сил, організацієюфінансовоїдопомоги іпотоками інформації, агітації іпропаганди, розвідувальнимита диверсійнимиакціями. Володіючиталантом дипломата, Арафат на протязідесятилітьв умовах обстановки, яка дуже часторізко змінювалася, як в серединіОВП так і навколонеї, завждизумів знаходитиоптимальнийваріант, якийзабезпечувавпідтримку ПРОз боку різних,іноді навітьворожих однадо одної силарабськогосвіту.
ПіднесенняПРО в 1967 — 1970 рр. арабиназвали „палестинськоюреволюцією”.Вона була використанаарабськимурядом дляліквідаціїнаслідківшестидневноївійни і включенняПРО в контекстзагально арабськогопротистоянняз Ізраїлем. Алеподальше посиленняПРО не входилов їхні плани, особливо Йорданіта Лівані, деПРО мав найбільшийвплив. Почалисяатаки арміїЛівану (в 1969 і1973рр) і Йорданії(в 1970 — 1971рр) в результатіяких ПРО мавважкі втрати.Але ПРО виявивсянадзвичайноживучим в силубагатьох причин- невирішеностіекономічнихі соціальнихпроблем, якібагато в чомуі сприяли виникненнюПРО, постійногозбільшеннякількостіпалестинціві симпатій доних серед арабів, соціальніеволюції самихпалестинців, серед яких задесятиліттявигнання відсотокінтелігенції, підприємців, службовців,інженерно-технічнихпрацівниківі кваліфікованихробітниківстав набагатовище, ніж середінших арабів.Крім того, ПРОзалишавсякозирем у зовнішнійполітиці майжевсіх арабськихдержав як у їхвзаємовідносинахз країнамиЗаходу так іміж собою. Томувсі арабськікраїни в 1973р.визнали ОВП„єдиним представникомарабськогонароду Палестиниі надали їйповні правачлена ЛАК, а ГАООН прийнялав листопаді1974р. резолюціюпро „правопалестинськоїнації на самовизначення", на „національнунезалежністьі сувернітет”.
Але наступніподії сильноускладнилиреалізаціюцієї резолюції.З 1975р. ПРО буввтягнутий удовгу громадянськувійну в Лівані, однією з причинякої було небажанняправих кілхристиянськоїбуржуазіїЛівану терпітиприсутністьПРО в країні.В 1982р. Ізраїльпочав окупаціюпівдня Лівануі змусив загониПРО до евакуаціїв інші арабськікраїни. Але іна цей раз військовепослабленняПРО не привелодо його політичногопослаблення.Більше того, мирний опірпалестинців, який почавсяз 1987р. (інтіфада)на окупованихтериторіяхпоставив підпитання пануванняІзраїлю назахопленихним територіях.З 1993р. Ізраїльі ОВП визналиодна одну істворену палестинськуавтономію наЗахідномуберезі р. Йордануз столицею ум. Раммаллах(домовленостіміж головоюОВП Я. Арафатомта прем’єр-міністромІзраїлю І. Рабіном).
В інтифадіпалестинцівпоряд із ОВПі іншими силамиПРО прийнялиучасть і організаціїісламістів.І це не буловипадковістю.Довга, починаючиз 20-х років ХХст. боротьбапалестинськихнаціоналістівстала на початку80-х років не даватиреальних результатів.А це привелодо появи наавансценіборотьби вПалестинірізних групісламістів, які вважали, що лише допомогавсіх мусульмансвіту допоможепалестинцям.Їх ядро склалиактивістиорганізаціїХамас (Харакаталь-мукавамааль-ісламійя, тобто „Рухісламськогоопору”) якупідтрималаЛівія і СаудівськаАравія у кінціХХ ст. Ізраїльвважає Хамассвоїм головнимпротивником.І це має свійрезон.
60 — 70-ті рокина Сході булиодночаснороками появиі посиленнямолодих національнихдержав; алетакож рокамирозчаруваньв дійсності, ефективностіідеологіїнаціоналізму.Збереженняекономічноїзалежностівід Заходу, нездатністьнаціоналістіввирішуватисоціальніпроблеми якінадзвичайнозагострилисьв останнійтретині ХХ — напоч. ХХІ ст., викликалирозчаруванняу всіх світськихідеологіях.Цей процесособливо зачепивсвіт ісламу, оскільки у всіхінших країнахСходу від Японіїдо Індії, у більшіймірі проявилисяінтернаціоналізаціягосподарськихвиробничих, фінансових, культурних, технологічних, естетичнихі людськихзв’язків. ВсяСхідна і Південно-СхіднаАзія відчулавплив японського„економічногодива", яке навчилопідприємціввмілому засвоєннюдосвіду СШАі ЗахідноїЄвропи, а найманихробітників- дисциплінованостіі лояльності, працездатності, відданостісвоєму підприємству, невимогливостідо житловихумов, бажанняпідкорятися.Цьому в певніймірі сприялиі такі релігійнідоктрини якбуддизм, конфуціанство,індуїзм, християнство.Крім того, якразу цій зонірозташованімайже всі НІК, які здійснилив 50 — 70-х рр. індустріальнийстрибок якийпокращив життєвийрівень населення- Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, Індонезія(до кризи 1997р) уінших країнахзони з’явивсяшанс і стимулдосягти цьогож.
Всьогоцього не булоу країнах ісламувід Пакистанудо Марокко.Іслам консервативний, менше схильнийдо новинок, більш повнорегулює і контролюєжиття віруючих, перешкоджаючиїї модернізації, або в крайньомувипадку, гальмуючиїї. Тому країниісламу завждибільш твердопротистояли„вестернізації", тобто буржуазніймодернізації, яка йшла ізЗаходу, і більшнепримиримобули налаштованіпо відношеннювоєнно-політичногогегемонізму, економічноїі культурноїекспансіїЗаходу. В ХІХ- на початку ХХст. це вилилосяв панісламізмі(тобто прагненніоб’єднати всіхмусульман, щобгідно протистоятиневірним), потім- у різних мусульманськихвченнях і течіяхякі суміщалиіслам з націоналізмом, а з серединиХХ ст. в ісламськомуфундаменталізмі.Потім ідеаломостанньогоє створенняв кожній країні„ісламськоїдержави" конституцієюякої буде Коран,„господарськимідеалом" — ісламськаекономіка, якабуде регулюватисяшаріатом, асоціальнимідеалом — мусульманськаобщина (умма), яка заснованана солідарностіі взаємодопомозівіруючих. Цяутопія сталадуже популярноюсеред майже1 млрд. мусульманв 70 — ти країнах, включаючи Росіюі чимало республікСНД.
Першівиступи ісламськихфундаменталістівмали місце вжев 50-ті роки (Єгипет), в 60 — 70-ті рр. ХХ ст.(Алжир, Сирія).Повсюдно йогопричиною булопрагненнямусульманзнайти поясненнясвоїх лих вталмудах Коранаі Шаріата, взасиллі „поганих”(„прозахідних”)мусульман, якікористувалися„бидча” („поганінововведення”).Найбільш повневтілення цітенденціїзнайшли в Іраніпід час „ісламськоїреволюції"1978 — 1979рр. Вона завершиласязаміною шахськоїмонархії ІсламськоюРеспублікоюІран (ІРІ) зподальшимпоширеннямісламськогофундаменталізмупо всьому Сходу- від Мароккоі Сенегала доФіліппін іСРСР, де відчувавсявплив ісламськогобуму і черезІран, і черезАфганістан.Війна в Афганістанінадзвичайнопосилилаісламо-екстремістіві в цій країні,і в Пакистані,і серед мільйонівмусульман вІндії. З 80-х роківпосиливсяпрямий впливІрану на шиїтівЛівану, якіутворили Хезбола(по араб. „ХизбАллах”), тобто„Партію Аллаха", з допомогоюгрошей, зброїі інструкторівіз Ірану, якастала основноюсилою, якапротистоїтьІзраїлю напівдні Лівану.Ісламістиспробувалив ході кривавоїпідпільноївійни в 1977 — 1983рр.скинути владуПАСВ в Сирії, хоча потерпілиневдачу. ПАСВі її лідер Хафизаль-Асад повелирішучу безкомпроміснуборотьбу зісламо-екстремістами, спираючисьна армію і силовіструктури, атакож — на солідарністьпрактично всіхінших світськихпартій країни.Їм також вдалосяперехопитиу фундаменталістівлозунги соціальноїрівності, якіз самого утвореннявходили в доктринуПАСВ, а вмілоюекономічноюполітикою, урядліквідувавсоціальне дноміст, яке і булоголовною базоюекстремізму.
Характерно, що майже те жсаме відбулосяв Іраку, де шиїтськабільшістьнаселенняспівчувалаІрану навітьпісля початку1980р. війни з ним.Довголітня8-річна війна, втрати і руйнуванняослабили обидвікраїни. Аледосить серйознийрух шиїтів, особливо напівдні Іраку, виявився, які в Сирії, безсилимнавіть в цихумовах протиполітики ПАСВ.У Іраку ж сформуваласяавторитарнадиктатура С.Хусейна з 1979р.(фактично з1974р). цей лідер, закінчившивійну з Іраном, через два рокипочав нову зКувейтом.
Ісламістидіяли (і діють)практично увсіх країнахБлизькогоСходу. У 80-ті рокиїм вдалосяпосилити активність„Хамас” в Палестині(як і в 90-х рр), насправдівстановитисвій ідеологічнийконтроль надвійськовимирежимами вЙемені і Судані, сильно впливатина близьке доних керівництвоЛівії. В Єгипті, де раніше їхдіяльністьжорстко (і ефективно)переслідуваласьНасером, вониотримали можливістьлегалізуватисяі навіть процвітатипри президентствіСадаті (1976 — 1981рр), який юнакомсам був ісламістом.Але зближенняСадата з Ізраїлемв 1977 – 1979 рр. викликалобурю незадоволенняу всьому арабськомусвіті, відштовхнуловід ньогофундаменталістіві якраз їх бойовикивбили Садатавосени 1981р. Новийпрезидент Х.Мубарак, наякого булитеракти бойовиків, повів з нимижорстку боротьбу.Але в Єгиптівони залишилисясерйозною силоюмаючи капітал, таємні складизброї і широкимпідпіллям. Вїх асоціації(„гамаат ісламійя”)об’єднаннімільйони єгиптян.Тому вони легкоорганізовуютьманіфестаціїі страйки, терактив яких гинутьневинні люди.Останній ізних, який потрясЄгипет, відбувсяв 2001р. в долиніфараонів (районм. Луксор).
Майжете ж саме ісламістиспробувалистворити вМарокко і Тунісі, але потерпілиневдачу. В Мароккобув встановленийжорсткий контрольнад традиційноюрелігійністюнаселеннязверху, тому, що король єодночасно ідуховним головоюмісцевих мусульмані згідно статті19-ї конституції, слідкує за„повагою доісламу” в країні.Тому діяльністьбагаточисельнихрелігійнихорганізаційне вийшла зарамки закону.В Тунісі, дерозквіт фундаменталістськихнастроїв припав70 — 80-ті рр. колиповсякденновідбувалисяманіфестаціїприхильників„іхванійя"(тобто братствамусульман)світськийхарактер владибув поставленийпід загрозуі тримався восновному наособистомуавторитетіхаризматичноголідера країниХабиба Бургіби.Після йоговідставки в1987р. ісламо-екстремістиорганізувалиряд актів терорупроти іноземців, залякуванняїх. Але змоваїх головноїорганізації„Ан-Нахда" булаліквідованав травні 1991р., зтих пір впливісламістівв Тунісі почавзменшуватись.
Найважчінаслідки піднесенняісламізму малов Алжирі. Вжев 1964р. тут буларозпущенаісламістськаорганізація„Аль-Киям"(„Цінності”), через певнийчас відроджуєтьсяі знову розпущена.З 1979р. серед молодіпочинаєтьсярух „братів-мусульман"і „сестер-мусульманок”, які проповідувалиекстремізм, відмову відсучасногоспособу життя, суворе дотриманнясур Корану ішаріату в побутіі поведінці.Від мітингіві демонстраційвони, починаючиз 1980р., перейшлидо захопленнямечетей і створеннявласних „диких”мечетей, вимагалибудівництво„ісламськоїдержави". Після1989р. вони легалізувалисьі утворили 4ісламськіпартії, в т. ч.ІсламськийФронт Порятунку(ІФП) членамиякого в 1990р. були3 млн. чоловік.І коли вониотримали перемогуна муніципальнихвиборах, вонипосилили тискна керівництвопартією ФронтНаціональногоВизволення(ФНВ), яка і такдискредитованаі розпадаласьна очах. Парламентськівибори у грудні1990 — січні 1992рр.повинні булипринести їмповну перемогу.Але правлячаеліта при підтримціверхівки армії, відмінила усічні 1992р. результатипершого турувиборів і ввелав країні надзвичайнийстан. Між неюі ІФП який пішову підпілляпочалась нещаднавійна, у якійуже на літо1996р. загинулобільше 50 тис.чол. в т. ч. сотнііноземців(серед них 30французів і12 росіян) оскількиісламістипроголосилисвоєю метоюліквідацію„всіх невіруючихна мусульманськійземлі". За жорстокістюалжирськийісламськийтероризм перевершиввсіх інших, вирізали цілісела, спалювалилюдей живцемв т. ч. — жінок ідітей. Тут„прославлялися”алжирські„ветераниАфганістану", які утворилиІсламськезбройне угруповання.Ці звірстваперевершилахіба що „АльКаїда" БенЛадена (теракту Нью-Йорку 11вересня 2001р.загиблих більше3 тис. чоловік).
У ходівійни ІФП ійого воєннийфіліал і керівництвоза кордономстали проявлятиз 1993 — 1994рр. прагненнявирішувативсе шляхомпереговорів.Але насправдівони вже втратиликонтроль надбойовикамиі десяткамипідпільнихорганізацій, польових командирівякі займаютьсянаркобізнесом, зв’язки з іноземноюагентурою. УАлжирі відкритозвинуватилиСаудівськуАравію, Ірані Судан, що вонидопомагалиекстремістам, особливо головорізаміз ІсламськоїВійськовоїГрупи (ІВГ) дебули і добровольціз Афганістану, Судану, Єгипта, Лівії, Тунісу, Марокко багатоіз яких потрапилов полон.
Військовідії на 1998р. дещозатихли, втративід 62 до 100 тис.чоловік, еміграціяз Алжиру. Дещостабілізуваласьситуація(парламентськівибори -39 партійв кін. 1997р., виборипрезидента- квітень 1999р), алебійня продовжуєтьсяі сьогодні.Більше того, друга за 40 роківвійна в Алжирімала не меншийміжнароднийрезонанс, ніжперша (1954 — 1962 рр); зате що Франціядопомагалавладі Алжирськіекстремістиоголосили Париж„великим сатаною"і спробувалирозгорнутитерор у самійФранції, деживе більше4 млн. мусульман.Але удари французькоїполіції і спецслужбзаставили їхперенестинелегальнусітку в Англію, Німеччину, Бельгію і Італію, де на них з 1997р.ведеться полювання.
Хоча, ефективністьцього полюваннязавжди ставиласьпід сумнів.Наприклад, вАнглії де живебільше 3 млн.мусульман, вт. ч.1,5 млн. арабів, видаються до50 арабськихгазет і журналів, функціонуєбільше 40 мусульманськихорганізацій, Лондон називаютьчерез капітал, сітку магазинів, жвавої торгівлізброєю дляісламськихбойовиків,„Бейрутом наТемзі". І якразтут переховуютьсячимало ісламськихбойовиків іякраз звідси„Хезболлах", Хамас, „Аль-Мухаджирун"і ін. їх об’єднаннявиступаютьіз закликамивести боротьбув Палестині, на Балканах, в Кашмірі і наКавказі. Якразтут ще в 1996р.розроблялисьплани створення„всесвітньогоісламськогохаліфату” — держави з центромв Афганістані.
Як вважаютьряд істориків, арабськийнаціоналізмсьогодні переживаєкризу. Останнійпік активностіпанарабістіввідноситьсядо другої половини50 — 60-х рр. В той жечас арабськагромадськістьз ентузіазмомсприйнялапанарабістськілозунги. Цебула реакціяна гегемонізмвеликих держав, появу державиІзраїль, розгромарабських країну війні 1948р., гіркотапоразки, жадобареваншу. Успіхинаціонально-демократичноїреволюції вАзії, провалангло-французько-ізраїльськоїагресії 1956р. протиЄгипту, утворенняОАР, здавалосяб відкривалиперспективиреалізаціїпанарабістськоїідеї, моделі.
З кінця60-х років післяпоразки арабівв „шестидневнійвійні" з Ізраїлем(1967р) після смертівизнаного вождяпанарабістськогоруху Г.А. Насера, після підписаннясепаратногомиру між Єгиптомі Ізраїлем в1979р. вплив арабськогонаціоналізмуяк політичноїконцепціїзагально арабськихдій і ідеологічноїзброї зновувпав. Посилиласьрегіональність, власні інтересипереважилинад загальноарабськимиі довготривалими.Навіть невирішеністьпалестинськоїпроблеми непослабилагостроти кризипанарабізму.
Проблемиарабськогонаціоналізмув сучасномуваріанті, йогосоціальні, політичні,історичніаспекти найбільшповно висвітленіідеологамиПАСВ, для якоївін був теоретичноюосновою, першза все в працяходного із засновниківМишеля Афляка.В центрі панарабізму- уява про арабів, як про народ, на якому лежить„вічна місія"оновленнялюдства, чиєжиття — зразокдля наслідування.Баасисти вважають, що національнізв’язки найважливіші.Вони виступаютьза утворенняунітарноїарабськоїдержави, оскількиараби складаютьєдину націю- політичну, культурнуспільноту, атакож тому, щоїх „вічна місія"може бути реалізованатільки в томувипадку, якщовони будутьоб’єднанні.
Ідеїзгуртованостіінтересіварабських країнчерез спільністьмови, культуриі т.д. протистоявдержавнийнаціоналізм, гегемоністськіпрагненнядеяких лідерів, різниця політичнихрежимів, і невирішеніміжарабськіпроблеми, різницяу рівнях розвитку,ідеологічнірозбіжності.
Останніпереважали.Хабиб Бургіба(колишній президентТунісу) змушенийбув констатувати:„Єдність арабськогосвіту — міф".Абдала Ларуи(марокканськийідеолог і історик)повторював:„Загальноарабськоїнаціональноїідеології немає- інтелектуальнаеліта повсюднорізнорідна”.ЄгипетськийписьменникТауфик аль-Хакимзавжди вважав:„можливимкультурнуєдність… ЩостосуєтьсяарабськогоПолітичногооб’єднання, то це не реальноні зараз, нінавіть через50 років".
Разом зтим, для більшоїчастини націоналістівполітичнеоб’єднанняарабів в тійчи іншій формізалишаєтьсяідеальноюметою. Післярозпаду в 1961р.ОАР воно всебільше уявляєтьсяяк конфедерація.Навіть баасисти, для яких арабськаєдність є політичноюметою, визнализа необхідневрахуваннясуверенітетукожної арабськоїдержави. Сучаснийпанарабізмвиконує функціїінструментув політиціарабськихдержав. Йогодевіз — „Необхідність”: необхідністьоб’єднанняринків, економіки, культури івійськовеспівробітництво, спільних зусильдля захистуінтересів всіхарабських країні кожної зокрема.
Навітьполум’янийприхильникарабськоїєдності лівийлідер М. Каддафі, відповідаючина запитаннякореспондентів„Правди": „Чиреальна сьогодніарабська єдність?", сказав коротко:„Єдність необхідна”.Він говоривне про реальневтілення дії, а про необхідність.Міністр іноземнихсправ СаудівськоїАравії принцСауд аль-Фейсалу травні 1995р.заявив: „Досягеннюарабськоїєдності перешкоджаєнасампереднедооцінказначення ісламудля арабів, нерозуміння нимизначення єдності”, як найкращогоспособу протидіятивикликам, якіісторія кинулаїх незалежностіі розвитку.
Разом зтим, в результатіборотьби занезалеж6ність, свободу, національнугідність іприскореногоросту національноїсвідомостіу частини населенняарабських країнсклалася стійкауява про належністьдо єдиної нації, про „великубатьківщину"від Атлантичногоокеану до Перськоїзатоки порядз „малою батьківщиною”, де людина усвідомлюєсебе арабом(ліванцем,єгиптянином, алжирцем, марокканцем, лівійцем). Єдністьараби розуміютьяк багатоликістьв єдності, яквзаємопереплетінняособистогоі спільного, з’єднаннярелігійногонаціоналізмуз панарабістськоюідеєю.
На часзакінченняДругої світовоївійни в світііснувало шістьнезалежнихарабськихдержав: Єгипет,Ємен, Ірак, СаудівськаАравія, Сиріята Ліван. Чотириперші булимонархіями, а Сирія та Ліван- республіками.Порівнянонезалежнуполітику середарабськихдержав проводилилише СаудівськаАравія та Ємен.На територіїЄгипту та Іракурозташовувалисябританські, а в Сирії таЛівані — французьківійська. Зважаючина це, а такожна умови міждержавнихугод, нав’язанихформальнонезалежнимарабськимурядам колишніметрополіямиЄгипет, Сирія,Ірак, Ліван, були змушенітісно координуватисвою політикуіз Великобританієюта Францією.
Ще в ходіДругої світовоївійни арабськікраїни зробилиперші крокидо створеннязагально арабськогополітичногооб’єднання.Ініціаторомцих процесівстав Єгипет.Скликана увересні 1944р. вОлександріїпідготовчаконференціяприйняла спеціальнийпротокол, вякому проголошенонамір створитивсеарабськийполітичнийпакт.22 березня1945р. сім арабськихкраїн (Єгипет, СаудівськаАравія, Ірак,Ємен, Сирія, Ліван та Трансіорданія)на зібраннів Каїрі оголосилипро створенняЛіги арабськихдержав (ЛАД).Щоправда, майжеодразу, в діяльностіліги почалисятруднощі, спричиненісуперечкамиміж країнами, що стояли нарізному рівнірозвитку, атакож особистимита династичнимиамбіціями.Консолідаціїзовнішньополітичнихпозицій ційміжарабськійорганізаціївдалося досягтилише в кінці40-х років на ґрунтіпротистоянняз Ізраїлем.
ЗавершенняДругої світовоївійни спричинилосядо зростанняв арабськихкраїнах національноїсамосвідомості, політичноїактивностіприхильниківнезалежності, а також посиленняарабськогонаціонально-визвольногоруху. Водночасу європейськихкраїнах дедалібільшої популярностінабували ідеївідмови від„класичного"колоніалізму.Усе це в комплексістворило умовидля проголошеннянезалежностінових арабськихдержав. У 1946р.незалежністьздобула Трансіорданія(з 1950р. — Йорданія), в 1951р. — Лівія, 1956р.- Марокко таТуніс, 1961р. — Кувейт,1962р. — Алжир. Назламі 60 — 70-х рр.здобули незалежністьбританськіпротекторатив районі Перськоїзатоки. У 1967р.незалежнимстав ПівденнийЄмен, який виникунаслідокоб’єднанняколишньоїбританськоїколонії Адента створеної1959р. під протекторатомЛондона ФедераціїПівденноїАравії. У 1968р.решту своїхарабськихволодінь урегіоні Великобританіяоб’єднала уФедераціюарабськихеміратів, доякої увійшлосім окремихнапівдержавнихутворень. У1971р. із неї вийшлипроголосившинезалежністьБахрейн і Катар.„Залишкова”федераціяотримала назвуоб’єднанихАрабськихЕміратів (ОАЕ).
Виникненнянових незалежнихдержав та зміцненнясувернітетуіснуючих арабськихкраїн, що поступововиходили зісфер впливуколишніх метрополій, вплинули назростанняарабськогонаціоналізмута настроївпанарабськоїсолідарності.Винятковийвплив на ціпроцеси маластворена в1947р. МітелемАфляком Партіяарабськогосоціалістичноговідродження(БААС). Крім ідейзагально арабськоїєдності, партіяпропагувалаособливийарабський шляхдосягненнясоціальноїсправедливості- „арабськийсоціалізм".У 60-ті рр. баасистиприйшли довлади у Сиріїта Іраку, а такожсправляливеликий впливна політичнежиття Єгипту.Щоправда, здійсненнав 1958 — 1961рр. спробаполітичноїінтеграціїЄгипту, Сиріїта Ємену зазналаневдачі. Причинамицього був різнийрівень економічного, соціальногота культурногорозвитку країн, котрі спробувалистворити єдинудержаву.
Для значноїчастини арабськихкраїн у повоєннийперіод булихарактернимисоціалістичніекспериментив економіці, які частоздійснювалисябезпосередньоза марксистськимирецептами. У60-х рр. Алжир,Єгипет, Сиріята Ірак, а в 70 — 80-х рр. Лівіязапроваджувалипрограминаціоналізаціїприватногомайна, встановленняурядовогоконтролю надпромисловістю, обмеженняекономічноїдіяльностіприватногосектору тощо.Подібне експериментуваннянайчастішетягнуло засобою й відповідніполітичнізміни: встановленняоднопартійнихрежимів, обмеженнядемократичнихсвобод, поширенняавторитарнихметодів одноосібногоправління, аіноді і встановленнясправжніхдиктаторськихрежимів. Декотріарабські лідеринамагалисяпоєднати марксизміз ісламськимитрадиціями, в результатічого з’явився„ісламськийсоціалізм".
Найбільшихуспіхів упромисловомурозвитку вповоєннийперіод досяглиЄгипет, Алжир, Сирія та Ірак.Щоправда, іракськаекономіка, якана початку 80-хрр. була одноюіз найсильнішихв арабськомусвіті, в наступніроки зазналазанепаду таруйнування.Скромнішимибули успіхиарабів у розвиткусільськогогосподарства.Незважаючина здійсненнів більшостіарабськихдержав земельніреформи, арабськийсвіт до сьогодніне забезпечуєсебе продуктамихарчування.Щороку арабськікраїни ввозятьпродукти харчуваннявартістю вдесятки мільйонівдоларів.
Сучаснаекономічнамодель багатьохарабських країнявляє собоюхимерне багатоукладнепоєднанняелементівдержавногокапіталізму, вільного ринку, а подекудинавіть феодально-патріархальнихгосподарськихвідносин. Практичновсі арабськікраїни наприкінці80-х рр. відмовилисьвід експериментівсоціалістичногоґатунку. НавітьнайбільшсоціалістичнозаангажованаЛівія розпочалау 90-х рр. ринковіперетворення.
Популярнав 50 — 60-ті роки ідеязагально-арабськоїєдності дещопотьмянілапісля смертіГ.А. Насера. проте, серед арабськихкраїн продовжувалаіснувати практикаекономічноївзаємодопомоги, яка полягалав наданні фінансовихсубсидій з бокубагатших країн(СаудівськоїАравії, Кувейту, Лівії) біднішим(Йорданії, Сирії, Лівану, ОрганізаціївизволенняПалестини(ОВП), а з 1995р. Палестинськійавтономії).Прикметнимє досвід кувейтськоїкризи 1990р. підчас якої переважнабільшістьарабських країнзасудила панарабськуриторику С.Хусейна, котроюбагдадськийдиктатор намагавсявиправдатисвою агресіюв Кувейті.
Сучасніарабські країниоб’єднуютькілька міждержавнихорганізацій.Найбільш авторитетноюсеред них залишаєтьсяЛіга арабськихдержав (ЛАД).Крам ЛАД існуєнизка вужчихміждержавнихоб’єднаньарабськихкраїн. 1981р. створеноРаду співробітництваарабськихдержав Перськоїзатоки, якавключає шістькраїн регіону,1989р. виник СоюзарабськогоМагрібу. Арабськікраїни відіграютьзначну рольу створеній1969р. ОрганізаціїІсламськаКонференція.Великий впливмають арабськікраїни в Організаціїкраїн-експортерівнафти (ОПЕК), котра буластворена в1960р. з ініціативиСаудівськоїАравії. Серед11 членів ОПЕК7 країн належатьдо арабськогосвіту (Алжир,Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, СаудівськаАравія). Паралельноіз ОПЕК із 1968р.існує Організаціяарабськихекспортерівнафти (ОАПЕК).Дієвість „нафтовоїзброї" буланаочно продемонстрованав 1973 — 1974рр., коливнаслідокоголошеногоарабськимикраїнами ембаргосвітові цінина нафту зрослив чотири рази.
Фактором, який суттєвовпливає наполітику арабськихкраїн, є постійнотліючий арабо-ізраїльськийконфлікт. Перманентневійськовепротистояннязмусило арабськийсвіт щорічновитрачатизначні коштина озброєння.ПідтримкаІзраїлю з бокуСША та деякихкраїн ЗахідноїЄвропи підштовхнулаарабські країнив обійми Москви.
Сірія.
Сиріяяк і Ліван формальноотримала незалежністьв ході Другоїсвітової війни(1943р), але перебуваннятут значногоконтингентусоюзних військфактично ставилообидві країнив залежністьвід Англії іФранції. Обговоренняцього питанняв Раді БезпекиООН змусилоАнглію і Франціювивести своївійська 17 квітня1946 р., цей день вобох республікахвідзначаєтьсяяк національнесвято.
У першіроки незалежностіСирія перебувалав стані перманентноїполітичноїкризи черезневирішеністьбагатьох економічнихта соціальнихпроблем. Відбуваєтьсяпартійнийрозкол, міняютьсяуряди, здійсненовійськовийпереворотШішеклі. Спробапоєднатиконституційніформи правлінняз військовоюдиктатуроюпривела доповстаннядрузів яке урядне зміг придушити, навпаки, повсталивійська і А.Шішеклі втікза кордон. Напарламентськихвиборах 1954р.найбільшучастину мандатівзавоювалаПартія арабськогосоціалістичноїпартії та ПартіїАрабськоговідродження.Мішель Афляк,ідеолог і творецьБААС був вибранийїї генеральнимсекретарем.На відмінуінших політичнихпартій, БААСз самого початкуоголосила себезагально арабськимкерівним центромі організуваласвої регіональнісекції в іншихарабськихкраїнах.
З середина50-х років Сиріявсе більшевходила в орбітукраїн комуністичноготабору. У грудні1955р. Сирія, другоюсеред арабськихкраїн післяЄгипту, почалазакуповуватирадянськузброю. Водночаспосилилосявійськово-технічнеспівробітництвоз Каїром. Симпатіїдо Насера посилилисяпісля подій1956р. пов’язанихз Суецькимканалом, а цевикликалозанепокоєнняпрозахідногоуряду Іраку, який готувавпереворот уСирії. Він проваливсяі серед сирійськогокерівництваще більшоїпопулярностінабули ідеїпанарабськоїєдності таспівпраці ізкраїнамикомуністичноготабору.
З 1956р. почалисяпереговорипро перспективиміждержавноїспівпраці зЄгиптом, а 1 лютого1958р. в Каїрі булооголошено простворенняОб’єднаноїАрабськоїРеспубліки(ОАР), а вже 21 лютого1958р. рішення прооб’єднаннядвох країнпідтвердивреферендум, що одночасновідбувся вСирії і Єгипті.Тимчасоваконституціяпередбачалаіснуванняєдиного дляцілої ОАР президентата двох виконавчихрад (урядів)для обох частинкраїни. Єгипетськата Сирійськіармії булиоб’єднанніпід єдинимкомандуванням.Однією із умовоб’єднаннястав саморозпусквсіх сирійськихполітичнихпартій. У Сиріїна офіційномурівні почаласяактивна пропагандаідей „арабськогосоціалізму".
Коли жна Сирію почалипоширюватиєгипетськізакони економічногорозвитку, націоналізацію, у вересні 1961р.Сирія оголосилапро вихід ізОАР. У 60-х рокахвідбулося щеряд державнихпереворотів, а арабо-ізраїльськавійна 1967р. і окупаціяГолландськихвисот Ізраїлем, підірвалиміжнароднийпрестиж країни.Почалися антиурядовівиступи.
У листопаді1970р. новий військовийпереворот вСирії очоливкомандувачВПС Хафез Асад(1930 — 2000рр), через рікйого обралипрезидентом.Він поєднавсоціалістичнуі ринкову економіку, допомога СРСР.Державні позиціїСирії зміцнилисяпісля арабо-ізраїльськоївійни 1973р. В 1975р.сирійськівійська буливведені в Ліванде йшла громадянськавійна.
У 70-х рокахактивізувалисяісламісти згрупи „Братимусульмани", які виступалипроти корупціонерівв уряді та протиутисків приватнихпідприємців.У 80-х рр. почавсяекономічнийспад, припиненнярадянськоїдопомоги, Асадзапровадиву Сирії жорстокийавторитарнийрежим і напрезидентськихвиборах у лютому1999р. за ньогопроголосувала99,9% виборців.
Післясмерті 10 червня2000р.Х. Асада, правлячаБААС висунулана президентськийпост кандидатурусина покійноголідера країни34-річноголікаря-офтальмологаБашира Неада(1965 р. н). новийпрезидент бувзатвердженийна своєму постуреферендумом, проведеним10 липня 2000р. Попридемократичнийкамуфляж, посадакерівникадержави перейшлав Сирії відбатька до синаза спадковістю.Б. Асад оголосивпро наміризберегти незміннимполітичнийкурс, започаткованийв роки правлінняйого батька.У 2005р. для Сиріїпочалися ускладненняв Лівані, колипісля вбивстваколишньогопрем’єра опозиціяпочала вимагатививедення зкраїни сирійськихвійськ.
Ліван.
Ліванчасто називали„близькосхідноюШвейцарією”через широкубанківськусітку. На кінець1946р. іноземнімонополіїзберегли командніпозиції в економіці,їм належало90% всіх капіталовкладеньв економікуЛівану. ПершийпрезидентнезалежногоЛівану Бешараль-Хурі (1890 — 1964) бувприхильникомвільного розвиткуекономіки тарозширенняконтактівкраїни з державамиЗаходу. За часйого правління(1943 — 1952) Ліван зумівзалучити значнізахідні інвестиції, а також налагодититранзитнуторгівлю черезсвою територію.Для покращенняінвестиційногоклімату ліванськийуряд створиввільну економічнузону. У 1948р. Лівануклав із СШАугоду про спорудженняна територіїкраїни нафтопроводута нафтоочисногозаводу в Сайді.Трьома рокамипізніше Бейрутпочав отримувативід Вашингтонафінансовудопомогу.
Прозахіднаорієнтаціявикликалакритику опозиціїі невдоволенняв країні, щопривело довідставкипрезидентаБ. аль-Хурі увересні 1952р. іобрання на цейпост одногоіз лідерівопозиції КаміляШамуна.
Новийпрезидентпродовжив курссвого попередника, ще ширше залучаючиіноземні інвестиції, які сягнулив ліванськихбанках (іноземнівклади) 1 млрд.ліванськихфунтів. Країніпродовжувалинадавати значнуфінансовудопомогу США.Це все зумовилообережну позиціюЛівану щодопопулярниху 50-х рр. гаселзагально арабськоїсолідарності.Ліван відмовивсяукласти спільнийіз Єгиптом, Сирією і СаудівськоюАравією обороннийсоюз, що мавстати противагоюорієнтованогона ЗахіднуЄвропу Багдадськогопакту. У березні1957р. Бейрут, першийсеред арабськихкраїн, приєднавсядо проголошеноїСША „доктриниЕйзенхауера".
Це викликалообурення ліванськихпанарабськихсил, які виступализа приєднаннядо ОАР. Почалосяповстання, висадка 1000 іракськихсолдат на підтримкуШамуна, американськихморських піхотинців.Але все це лишетимчасовостабілізувалообстановкув країні і лишев 60 — 70-х роках відбуласянормалізаціявідносин зЄгиптом, Сирією, СРСР та країнамисоціалізму.Йшло економічнепіднесення.
Але міжрелігійніпротиріччяі поділ владиза Національнимпактом 1943р. Несприяли стабілізаціїобстановкиДеструктивніпроцеси посилилисяпісля перебазуванняв Ліван 1970р.400 тис.палестинцівяк „державав державі”.Ліванськесуспільстворозкололось.Головнимиполітичнимисилами були: християнськийЛіванськийфронт де головнуроль гралапартія „Катаїб"(„Фаланга”)очолюванаП’єром Жмайєлем, союз рядумусульманськихорганізаційпід назвоюЛіванськийнаціональнийрух. Значнимвпливом користувалисяОВП та про-сірійськийрух „Амаль”.Заселені друзамирайони ЛівануконтролювалисяПрогресивно-соціалістичноюпартією КаміляДжумблата.
Ліванськесуспільстворозкололосяз питання ставленнядо палестинців.Християни, побоюючисьпосиленняліванськиххристиян, виступализа жорсткийконтроль задіяльністюОВП на ліванськійтериторії.Більшістьліванців-мусульманактивно підтримувалианти ізраїльськуборотьбу ОВП.
У квітні1975 року почаласяв Лівані громадянськавійна, яка втягнулау бойові діївсі антагоністичнісили і палестинців.Армія теж поділиласяза релігійнимпринципом.Ситуація ускладниласяу червні 1976р. колив долину Бекаадля роз’єднанняворогуючихсторін буловведено сирійськівійська. Доосені ж 1978р.продовжувалисябої між християнамиі сирійцями.Додатковимфакторомдестабілізаціїв Лівані сталовведення військІзраїлю у Південнірайони Лівану, які вони передалипід контрольліванськоїхристиянськоїміліції вороженалаштованоїщодо ОВП. Громадянськавійна, атакиізраїльтян, продовжувалисяаж до серпня1982 року, колипалестинціпогодилисяевакуюватисвої сили ізЛівану до Іраку, Сирії та ПівнічногоЙемену, а штаб-квартируОВП до Тунісу.
Вбивствохристиянськогопрезидентасина П’єраЖмайєля БашираЖмайєля викликалорізанинупалестинськихбіженців утаборах Сабраі Шатіла загонамихристиянськоїміліції, причомуізраїльськівійська, якіоточили палестинськітабори, не зробилижодної спробиприпинитирізанину. Буловбито понад2000 цивільнихосіб, жінок, дітей, стариків.Міжнароднеспівтовариствостворило силидля підтриманнямиру в Ліваніу складі підрозділівСША, Великобританії,Італії та Франції.Але це не припинилотерористичніакти проти вжемиротворчихсил — загинуло241 американцяі понад 100 французів.До середини80-х рр. Ліванопинився встані повногопаралічу, хочавійська Ізраїлюбули виведені.За час війнизагинуло 648 солдаті офіцерів, аліванців 14 тис.цивільних осіб.А у 80-х рр. вже йдеборотьба нетільки міжхристиянамиі мусульманами, а й між самимимусульманськимиорганізаціями.
У травні1989р. в Касабланці, за посередництвомЛАД, досягнутодомовленостіпро припиненнявогню в Лівані.Окремим пунктомпорозуміннябуло зазначенодомовленістьпро потребуконституційноїреформи й виборівнового президента.
Для виробленняумов порозумінняу вересні 1989р.до Ет-Таїфу(СаудівськаАравія) булозапрошенопредставниківголовних політичнихсил країни, атакож представниківСирії, СаудівськоїАравії, США, ЛАД. Головнірішення малиприйняти вцілілідепутати останньогопарламенту, обраного щедо війни. Середобраних в 1972р.99депутатів, дозустрічі вЕт-Таїфі дожилилише 62 особи, причому виявилося, що мусульманта християнсеред них рівнопо половині.Після трьохтижнів запеклихдискусій вирішенозамінити Національнийпакт 1943р.
Результатомзустрічі вЕт-Таїфі сталопідписанняХартії національноїзгоди, що, міжіншим, передбачалазрівняннячисельногопредставництвамусульман тахристиян упарламенті, а також розширенняпрерогативуряду. Президентомкраїни і наділімав обиратисямароніт, алеводночас частинайого повноваженьпередаваласяпрем’єр-міністру- суніту. Спікеромпарламентумав бути друз.Також буловирішено, щосірійськівійська, якіна момент підписанняугоди перебувалиу СхідномуБейруті вийдутьіз міста, алезалишатимутьсяна сході Лівануще два роки, поки триватимевиконання всіхумов мирногопорозуміння.
І хочадомовленостібули, миру вЛівані не настало.Зіткненнявійськовихформуваньпродовжувалисяаж до серпня1991р. коли булооголошеноамністію зазлочини 1975 — 1990рр.Війна закінчилась.
Війнакоштувалакраїні 30 тис.вбитих, 60 тис.поранених та130 тис. біженцівіз країни. Розквітланаркоторгівляв долині Бекаа.У 1984р. турецькуконоплю вирощувалина 150 тис. дунамівземлі, що булов 10 раз більшевід площі місцевихвиноградниківі в 20 разів більшевід площ, засадженихкартоплею.Армія охорониплантацій.
Ще однапроблема Лівануце збройнізагони „Хезболлаху", які постійноробили нападина окупаційнівійська в Ліваніта ізраїльськутериторію.Ізраїль щоденнообстрілювавтериторіїПівдня Лівану.У 1997р. відбулося715 обстрілів.А в 1998р. понад1200. У травні 2000р.останні ізраїльськіпідрозділипокинули Ліван, а в червні 2001р.близько 10 тис.військ із околицьБейруту вивелаСирія. Однакрелігійніконцесії залишаютьсяу напрузі. Свідченнямцього є вбивствоу лютому 2005 рокуколишньогопрем’єра, якевикликаломасові виступиде головноювимогою булоостаточневиведеннясирійськихвійськ із Лівану.
Йорданія.
22 березня1946 року в Лондонібуло підписаноангло-транс-йорданськийдоговір продружбу і союзтерміном на25 років. МандатЛіги Наційоголошувавсятаким, якийвтратив силу.Трансіорданіяпроголошуваласянезалежнимкоролівством, хоча в країнізалишалисяанглійськівійська, радники, експерти.Конституція, прийнята уквітні, майжене змінилаіснуючої ранішесистеми влади.У країні створенодвопалатнийпарламент, причому складйого верхньоїпалати повністюпризначав самкороль. Серед20 виборних членівнижньої палатимусульманськенаселенняпредставляли12 депутатів, ще 4 обиралисьвід християн, по два від бедуїнівта інших національнихменшин. За новимдоговоромТрансіорданіяпроголошуваланезалежність, підтвердившисоюз з Великобританією.
ЗближенняЙорданії зВеликобританієювикликало різкукритику з бокуарабськихкраїн, а вступїї в ООН бувзаблокованийМосквою. СтановищеАммана дещопокращилосяпісля арабо-ізраїльськоївійни 1948 — 1949рр. Участьу бойових діяхйорданськогоАрабськоголегіону, якийвиявився найкращепідготовленоюдо війни збройноючастиною середусіх арабськихармій, покращилоставлення доТрансіорданіїз боку її арабськихсусідів. Унаслідокуспішногонаступу легіону, під контролемйорданцівопиниласябільша частинаЗахідногоберега Йорданута східнімусульманськідільниці Єрусалима.Це значно змінилостановищеТрансіорданії.Із невеликоїкраїни з населеннямзаледве 400 тис.осіб, без покладівкорисних копалин, виходу до морята особливогоміжнародногоавторитету, Трансіорданіяв один моментперетвориласяна впливовогогравця великоїполітики. Разоміз палестинцяминаселеннякраїни зрослодо 1,4 млн. осіб, з’явився вихіддо Червоногоморя. Крім цьогона територіїкраїни опиниласятретя за значеннямпісля Меккита Медини святинямусульманськогосвіту храмовийкомплекс уЄрусалимі.БезпосереднязаангажованістьАммана в близькосхіднийконфлікт змусилазахідні державибільш уважнопоставитисядо своїх відносинз королем Абдаллахом.
Разоміз позитивниминадбаннямиТрансіорданіяотримала йзначні проблеми, насампередпроблемапалестинськийбіженців, якихбуло майже 500тис. осіб, і щедо 100 — 200 тис. такзваних економічнихбіженців, тобтожителів прикордоннихрайонів, земліяких за умовамиперемир’язалишилисяв Ізраїлі. Більшачастина з нихне мали постійногожитла та роботи.Жили в тимчасовихтаборах.
КорольАбдаллах вирішивпіти на зближенняз Тель-Авівомрозпочавшище в 1949 році таємніпереговори.Цим самим зрадивідеї загальноарабськоїєдності. Підписаннямирної угодиз Ізраїлемвикликало повнене сприйняттяв арабськомусвіті, але король, незважаючина запереченняЛАД, 16.12.1949р. приєднавокуповану підчас війни територіюПалестини іпроголосивстворенняєдиної державипід назвою — ХашимітськекоролівствоЙорданія іновий парламент24 квітня 1950р.ратифікувавце рішення.Араби не сприйнялице, а бойовикиготували замахна короля.20 липня1951р. під час відвідинмогили свогобатька на Оливнійгорі в Єрусалимікороля Абдаллахвбив 21-літнійшвець МустафаШукрі Ашу.
ВладууспадкувавТаляль (1907 — 1972), меланхолік, легковажналюдина, нездатнакерувати державоюі у серпні 1952р.він добровільнопередав владусвоєму неповнолітньомусинові Хусейну(1935 — 1999) і виїхав налікування доЄвропи.
2 травня1953р. у день свого18-ліття, Хусейнбув коронованийкоролем Йорданії(1953 — 1999). Проводивпоміркованийкурс, розвивавстосунки зВеликобританією, а Лондон натомістьщороку надававАмману по кількамільйонівфунтів стерлінгівфінансовоїдопомоги.
Молодомумонарху довелосязіткнутисяіз складноюполітичноюпроблемою — поширення вкраїні панарабськоїта соціалістичноїідеології, незадоволенняцих кіл викликалоі рішенняйорданськогоуряду 13.12.1955р. проприєднаннядо Багдадськогопакту. На хвиліанти-західнихпротестів урядпішов у відставкуяк і головнокомандувачАрабськоголегіону Дж.Глабб. Йогозамінив АліАбу Нувар, приятельХусейна. Виявилось, що Нувар як іпрем’єр СулейманНублусі підтримуютьнасеристськіідеї за що Хусейнусунув останньогоз поста прем’єра.Хусейн розірвавзв’язки з Сирієюі уклав союзз Іраком деправив йогородич з хашемітськоїдинастії Фейсала.Але цей союзтривав лишеп’ять місяцівдо революції1958р. в Багдаді.
У 50-х рокахвнутрішнє іміжнароднестановищеЙорданії буловажким.75% фінансовихнадходженьдо бюджетускладала економічнадопомогаВеликобританії, а сукупна вартістьімпорту Йорданіїпереважалаекспорт в 11 разів.Уряд почавпроводитизаходи в сферірозвиткупромисловостіта сільськогогосподарства- будівництвоканалу із р.Ярмук, почаласярозробка мінеральнихродовищ Мертвогоморя на американськіінвестиції, зросли прибуткивід туризмудо місць зв’язанихз біблійноюта античноюісторією. ВНПзростав в середньомуна 8% на рік. До1966р. майже повністювдалося подолатибезробіття.
Значнимбув науковийпоступ країни.У 1962р. розпочавроботу університетв Аммані, 1968р.створено Королівськенаукове товариство, а в 1976р. відкривсяЯрмуцькийуніверситетв Ірбіді. Насередину 70-хроків у країніналічувалосяпонад 400 тис.студентів. Хочателебаченняв Йорданіїз’явилося лишев 1968р. вже в 1990р. понад90% йорданськихсімей маливдома телевізори.Таким великимвідсоткомтелеглядачівне могла похвалитисяна ой час жодназ країн СхідноїЄвропи.
Арабо-ізраїльськавійна 1967р. протягомзаледве двохднів відкинулаЙорданію в їїрозвитку накілька десятилітьназад. Амманвтратив найбільшекономічнорозвиненірайони Західногоберегу Йордануз понад 650-тисячнимнаселенням, отримавшинатомість 300тис. біженців.Зазнали втратизбройні сили.СаудівськаАравія, Кувейтта Лівія надалиХусейну фінансовудопомогу, аІрак свої військовічастини.
Але найбільшоюпроблемою дляЙорданії якрезультат війнистала присутністьу країні збройнихсил палестинськогоруху опору.Упродовж місяцівбуло кількаінцидентіві тоді Хусейннаказав арміїатакуватипідрозділиОВП і змусивїх евакуюватисядо Лівану. Однакце відбилосяна економіці, ВНП зменшивсяна 25%.
У арабо-ізраїльськійвійні 1973р. Йорданіявзяла лишесимволічнуучасть. У 1974р.Хусейн визнавОВП як повноважногопредставникапалестинськогонароду. Нафтовеембарго арабськихкраїн привелодо зростанняприбутків, щозбільшилодопомогу Йорданії.Лише 1975р. йорданціотримали 0,5 млрд.долл. Допомоги.Що дало змогупідняти рістекономіки ів 1979-1983рр. ВНП країнищороку зроставв середньомуна 10%. Йорданіявступила встворену Мароккоміжнароднуорганізаціюкраїн-експортерівфосфатів, щоодразу збільшилоекспортну цінуна цю прибутковустаттю національноїпромисловості.Важливим джереломвалютних надходженьдля країни булизаробітчани.Лише в 1981р.350 тис.йорданців тапалестинцівпереслали з-закордону доЙорданії близько1 млрд. долл.Протягом 70 — 80-хрр. населенняЙорданії зросталона 2-3% щорічно.
В складнуситуацію потрапилаЙорданія підчас війни вПерській затоці1991р., коли спонсоризменшили допомогу.В 1994р. Хусейнпідписав мирз Ізраїлем.7лютого 1999р. корольпомер і на похоронахбули присутні50 керівниківдержав світу, в тому числіамериканськийпрезидентКлінтон, триколишні президентиСША, президентРФ Єльцин. Королемстав старшийсин покійногоАбдаллах ІІ, почалися реформи.
„Паризькийклуб” пробачивАмману боргв сумі 800 млн. долл.Звільнено 500в’язнів, закритоофіційнепредставництвоХАМАС в Аммані.Під час „другоїінтифади”палестинцівЙорданія послідовнопідтримувалаїх, передалаїм 40 млн. долл.допомоги. Проблемає демографічна- половина населеннямолодше 15 роківі невирішеністьпалестинськоїпроблеми.
Ірак
Політичнаситуація вІраку другоїполовини 40-хроків характеризуваласяпротистояннямнаціоналістів-панарабістівта прозахідноналаштованихконсерваторів.14.01.1948року в м. Портсмуті(Великобританія)було підписанонову британо-іракськуугоду, що малазамінити договір1930 р. Хоча Лондонвиводив війська, але пункт проможливістьвведення „додатковоїсили” викликав26-27.01 300-тисячнудемонстраціюі лише спеціалізованіпідрозділивгамувалиситуацію. Загинуло70 осіб і ще 300 поранено.Договір такі не вступиву силу.
Наступнаурядова криза, криза системи, відбулась черезневдачі іракськоїармії під часарабо-ізраїльськоївійни 1948 — 1949рр.Прохання фінансовоїдопомоги відСША та Великобританії, які надали їїпри умові щобпрем’єром ставпрозахіднийполітик НуріСаїд. Його позиціїзміцнилисяпісля того як„Ірак петролеумкомпані" погодиласявиплачуватиБагдаду 50% загальногоприбутку з1952р. Активна рольІраку у формуванніБагдадськогопакту з 1956р. (Туреччина,Іран, Ірак, Пакистані Великобританія).Фінансовадопомога СШАі Великобританії, однак країніне змогла позбутисяпостійнихекономічнихпроблем — імпортзерна, промисловістьмайже не розвивалася.
Все цевикликало рістнезадоволенняі в армії.14 липня1958р. війська, очолені членамипідпільноїорганізації„Вільні офіцери"здійснилидержавнийпереворот, короля ФейсалаІІ, наслідногопринца АбдуллуІллаха і прем’єраНурі Саїдавбито. СтвореноФронт національноїєдності, якийочолив генералАбдель КерімКаски, йогозаступникомі міністромвнутрішніхсправ ставАбдель СалямАреф. Після11-річної еміграціїв СРСР повернувсякурдський лідерМустафа Барзаніі курди впершеотримали можливістьнавчатисярідною мовою.
Іракськареспубліка.
Десятилітнєправліннявійськовихознаменувалосярядом перетворень.Створено Державнуразу з трьохчоловік замістьстарого парламенту, введено 8-годиннийробочий день, знижено цінина основніпродукти харчування, почалася земельнареформа за якоюрозміри індивідуальноїземельноївласностіобмежено 500 габогарних і 250га зрошувальнихземель. Хочауспіхи тут булимінімальні.
У першийчас уряд А.К.Касема зберігавдобрі стосункиіз західнимидержавами, навіть купуваву них зброю, але 24.03.1959р. зробивзаяву про вихідіз структуриБагдадськогопакту, якогоперейменувалив СЕНТО (Організаціяцентральногодоговору).Денонсовановсі договориз Англією іСША, забороненадіяльність272 західних фірмта компаній, напругу викликалонадання незалежностіКувейту на якийтрадиційнопродовжувалипретендуватиіракці.
На противагуцьому іде процесзближення Іракуз СРСР, отриманняфінансовоїдопомоги табудівництво25 великих підприємствмашинобудівної, хімічної, харчовоїта легкоїпромисловості.
Економічнакриза на початку60-х рр. нівелювалаці успіхи. Тискна курдів ізагострилосяце давнє питання.До Курдистанувведено половинуіракськоїармії, почаласяповномасштабнавійна. На кінець1962р. в Іраку почаласязагальнонаціональнаполітичнакриза, сформуваласяопозиція, почалисямітинги ідемонстрації.
Ірак підвладою баасистів.
8 лютого1963р. частина військбагдадськогогарнізону підкерівництвомА.С. Арефи здійснилидержавнийпереворот, А.К.Касема вбито.До влади прийшовСоціалістичнийблок, до якоговходили разоміз БААС Партіянезалежності, Рух арабськихнаціоналістівта група військових.А.С.Ареф ставпрезидентом, а Ахмед Хасаналь-Бакр прем’єр-міністром.
24 листопада1963 р. керівникиІраку оголосилипро намір будуватив країні „арабськийсоціалізм", який мав забезпечитисоціальнусправедливістьта широкийдержавнийконтроль надгосподарськимжиттям. Замістьбагатопартійноїсистеми запропонувалистворити єдинупартію — Арабськийсоціалістичнийсоюз Іраку.Керівники булиналаштованіна придушенняопозиційнихрухів всерединікраїни, в першучергу курдськогоповстання.ЗабороненоІКП — вбито 10 тисячїї прихильників,інші емігрувализа кордон.
Почаласявійна з курдами, спалено 500 курдськихсіл, вбито десяткитисяч осіб, понад 300 тис. сталибіженцями, заголову керівникакурдськихповстанцівМ. Барзані урядІраку обіцяввинагородув 280 тис. долл.Курди не здалися, а армія Іракулише за червень- листопад 1963р.втратила в бояхз повстанцями5000 солдатів.10лютого 1964р. булопідписаночергову угодупро припиненнявогню в Курдистані.
Все цепогіршилоекономічніпоказники.Після загибелі13.04.1966 р. А.С. Арефипід час катастрофивертольоту, влада перейшладо рук рідногобрата, начальникагенштабу АбдулРахмана МухаммедаАрефи. Відбулисяспроби нормалізувативідносини зТуреччиноюта Іраном, оголошеноще одну програмунормалізаціїкурдськоїпроблеми. Алепроблеми залишалися,їх ускладнилаарабо-ізраїльськавійна 1967р. Антизахідні демонстраціїпогіршилистосунки іззахіднимиінвесторамий на початок1968р. бюджетнийдефіцит сягнуврекордної длятогочасногоІраку суми в120 млн. долл. Уармії зрілазмова і у липні1968р. відбувсячерговий військовийпереворотунаслідок якогодо влади прийшовколишній прем’єрА.Х. аль-Бакр.До національногопрогресивногофронту ввійшлибаасисти, комуністита ліві курдськіпартії. Протевже в 1978р. БААСзвинуватилакомуністівв протидержавнійдіяльності,ІКП заборонено,21 лідера страчено, чимало емігрувало.
У внутрішнійполітиці уряднаціоналізувавв 1975р. „Ірак пертролеумкомпані”, зросливалютні надходженняі Ірак на початку80-х років ставоднією ізнайрозвиненішиху регіоні промисловихдержав. Аграрнареформа, колиу багатих наполовинузменшувалинаділи, даламожливістьуряду надатиземельні ділянкимайже половинісільськихжителів.
21 вересня1968р. Ірак прийнявнову тимчасовуконституцію, яка проголосилакраїну „народно-демократичноюдержавою” івизначили замету побудовув країні соціалізмупри збереженніприватноївласності.
Зовнішняполітика Іракуу 70-х рр. визначаласяофіційноюідеологієюправлячоїпартії БААС: панарабізм, протистоянняІзраїлю, подоланнязахідних політичнихвпливів, нейтральність, яку Ірак, втім, поєднував зпостійноюспівпрацеюз СРСР. Напруженимибули відносиниз Сирією таІраном.
ПравлінняСаддама Хусейна.
У липні1979р.А.Х. аль-Бакрпішов із партійнихта державнихпосад за станомздоров’я. Йогонаступникомстав СаддамХусейн, другаособа у іракськійвійськовійієрархії, сирота, з 20 років членБААС, учасникзамаху на А.К.Касема 1959р., поранений, півроку сидіву в’язниці.
У зовнішнійполітиці ужез 1980р. почав війнуз Іраном, якапривела до1988р. і закінчиласятам де і почалася.Ірак отримаввід США зброю, фінансовудопомогу сирота, з 20 років членБААС, учасникзамаху на А.К.Касема рацеюз СРСР. напруженяк і від СРСРяк противагуіранськимортодоксам.Так, тільки за1984 — 1987рр. США надалиІраку кредитина 2,5 млрд. долл.Війна негативновплинула наекономікукраїни. Багатана нафту, якадо війни щорічнопродавала цієїсировини на10 — 12 млрд. долл.вийшла із війнимайже із 40-мільярднимборгом.
На початку90-х років назрівавекономічнийкраї і Саддамвикориставекономічнуполітику Кувейту, який всуперечрішенням ОПЕКзбільшив обсягивидобутку іпродажу нафти, ціна впала, великі фінансовівтрати у Багдада.І президентІраку наваживсяна авантюрнийкрок, окупувавши2 серпня 1990р. підгаслами загально-арабськоїєдності багатийнафтою Кувейт.8серпня 1990р.С.Хусейн оголосивКувейт 19-ю провінцієюІраку. Міжнароднеспівтовариствомайже одностайнозасудило Ірак.Лише Ємен, Лівія, Йорданія таОВП оголосилипро підтримкуіракських дій.Рада безпекиООН прийняларішення заборонитиімпорт іракськоїнафти і накластиембарго наторгівлю зіракськимрежимом. Прийнятана вимогу США29 листопада1990р. резолюціяРади безпеки№ 678 надавалакраїнам анти-іракськоїкоаліції правозастосуватипроти Іракусилу в томувипадку, якщодо 15 січня 1991р.С.Хусейн не звільнитьокупованогоКувейту.
На територіїСаудівськоїАравії та частковоТуреччиникраїни анти-іракськоїкоаліції зосередилиблизько 700тис.солдат 3500 танківі 1800 літаків — ізСША, Великобританії, Франції, Італії, Канади, СаудівськоїАравії, Єгипту, Сирії, Пакистану, Бангладеш, Об’єднанихАрабськихЕміратів, колишніхсоціалістичнихкраїн СхідноїЄвропи. В нічз 16 на 17 січняпочалася операція„Буря в пустелі"і закінчиласяповним розгромоміракськихвійськ. Союзникивтратили близько30 танків, 50 літаків,250 чол. вбитими, знищивши прицьому 3800 танків,240 літаків та35 тис. солдатівіракської армії(до війни іракськаармія налічувала500 тис. солдат,4200 танків і 650 літаків).Під час операціїсили анти-іракськоїкоаліції випустилипо Іраку 110 тис.ракет і 88,5 тис.тонн боєприпасів.ЗруйнованоінфраструктуруІраку, великіпромисловіпідприємстваБагдада і Басри, загинули десяткитисяч мирнихжителів Іраку.
С. Хусейнприйняв резолюціюООН щодо Кувейту, погодивсядопустити насвою територіюгрупу з 52-х спостерігачівООН, які контролюваливиконаннязобов’язанняприпинитирозробку забороненихвидів зброїта ядернихбоєприпасів.США втрутилисяв жорстке придушеннябагдадськимрежимом виступівкурдів та шиїтів, заборонившипольоти військовоїавіації тасуттєво обмежившиправо на перебуванняіракськихвійськ в „зонахбезпеки", якимивизначенорайони північніше36-ї та південніше33-ї паралелі.
Опинившисьпід „американськоюпарасолькою"курди північногоІраку отрималифактичну автономію, хоча між лідерамидвох груп (ДПК- Масуд Барзаніта Патріотичнийсоюз КурдистануДжеляля Талабані)ішла боротьбау яку в 1997р. втрутилися25-тисячне угрупованнятурецької арміїзнищивши 900бойовиків. У1998р. за посередництвомСША обидвалідери помирилисьі поділиливладу. ТериторіюІраку не разбомбардували.
Все цета економічнісанкції привелидо катастрофив Іраку. Різковпали обсягиімпортно-експортнихоперацій. Якщов липні 1990р. Іракзакупив закордоном товарівна 260 млн. долл.то вже у вереснітого ж рокутільки на 700 тис.долл., борг Іракускладав майже200 млрд. долл.Загроза голоду, зросла смертністьособливо середдітей, згорталисясоціальніпрограми. В тойже час С. Хусейнміцно тримаввладу, репресивнийапарат діяв, референдумиі вибори давалиперевагу йомуі БАСС.
Післятеракту 11 вересня2001р. в США і особливов 2002р. почаласяпотужна пропагандистськакампанія СШАпроти Іраку, яка в 2003р. перерослау війну. Дж. БушапідтрималиАвстралія, Великобританія,Італія, Іспанія, а також 40 країнАзії, Африки, колишньогокомуністичноготабору. З різкоюкритикою виступилиФранція таНімеччина. Убоях бралоучасть 225 тис.американськихта 45 тис. британськихвійськовослужбовців.Їм протистояла500 тис. іракськаармія.
С. Хусейнпішов на поступки, але 20 березня2003р. почалася„глобальнаанти терористичнаоперація". Опіріракськихвійськ хоч ібув, але воникапітулювалипісля захопленняамериканцямиБагдада. Підчас війни СШАвтратили 138, Великобританія35 осіб вбитими.Втрати Іракубули на пунктбільшими, дотого ж загинуло4,5 тис. цивільнихосіб.1 травня2003р. Дж. Буш-молодшийоголосив прозавершеннявоєнної кампанії.
Післязакінченнявійни територіюІраку булоподілено натри окупаційнізони: американську, британськуі польську, куди Українавислала більше1,5 тис. своїхмиротворців.У країні вжейде громадянськавійна, частітеракти навітьпісля виборіві створенняіракськогоуряду в лютому2005р. Союзникичастково починаютьвиводити своївійська ізІраку.
СаудівськаАравія.
ПіслязакінченняДругої світовоївійни внутрішняі зовнішняполітика країнивизначаласяпід впливомнового, нафтовогофактору. Напротязі декількохроків колисьбідне королівствоперетворилосяв наймогутнішогоекспортеранафти. На кінець1945р. АРАМКО(Арабсько-американськакомпанія) ужевідкрила чотиринайбільшихродовища нафтив Даммані, Абу-Хадрії, Абкайке і Ель-Катифі.В травні 1951р. буловідкрито найбільшийрезервуар нафти- Сафанія наконтинентальномушельфі Перськоїзатоки. На початку1950-х років буловідкрито найбільшеу світі нафтоверодовище насуші — Гавар, довжиною 240 кмі шириною 35 км.Розширювавсянафтовий портв Рас-Таннуріта збільшуваласьпотужністьнафтопереробногозаводу. Тамбули побудованіще два заводинафтопродуктів- в Джидді іЕр-Ріяді. Почалосябудівництвотрубопроводуіз нафтовогорайону Абкайкв СаудівськійАравії до ліванськогоузбережжя врайоні Сайдидовжиною 1172 кмі можливістьпрокачки нафти19 млн. тонн нарік., які потімзбільшилисьдо 25 млн. тонн.
Починаючиз 1945р. західніінвесториздійснювалиінтенсивнурозбудовунафтовидобувноїінфраструктури.Протягом 1948 — 1953рр. нафтовидобувнікомпанії вклалив розвитокгалузі 0,5 млрд.долл. і як результат- збільшилисяїх прибутки.У цій ситуаціїприродно посталопитання прозбільшеннявідрахуваньдо місцевогобюджету. Вжев 1949р. склаласяпарадоксальнаситуація, коликомпанія АРАМКОплатила більшийподаток зісвоїх прибутківу США аніж відсотоквідрахуваньдля СаудівськоїАравії. У 1950р.укладено новуугоду про поділприбутків відпродажу нафти, згідно з якоюЕр-Ріяд почавотримувати50% заробленихна продажунафти грошей.Надходженнядо бюджетукраїни відпродажу нафтипостійно зростали:1950р. — 90 млн., 1953р. — 200 млн.,1956р. — 250 млн. доларів.
9 листопада1950р. після 50-річногоправління померкороль ІбнСауд, на престолвступив йогосин аль-Азіз, при якому розквітлакорупція, зловживаннявладою, купівлярозкішних вілу Єгипті таЛівані, будівництвотаких же дома, в адмінапаратіпоширивсянепотизм, колипосада даваласяза родиннимизв’язками.
У 1958р. підтиском родичівСауду довелосяпередати владубрату Фейсалу(1904 — 1975рр), якогопризначенопрем’єр-міністром.Вперше в країнісформованопостійно діючийкабінет.
У 50-х — першійполовні 60-х рр.в СаудівськійАравії розгоріласягостра політичнакриза. ПідтримкаНасера під частроїстої агресії1956р., пронасерівськиналаштовані„вільні еміри"із сімействаСаудідів підтримувалиСауда, а консерваториза Фейсала.Налякала Саудидіві революція1962р. в Ємені.
Восени1964р. наступнимкоролем країнипроголошеноФейсала, якийводночас зновузайняв постпрем’єра. Вихованийв жорстких тааскетичнихтрадиціяхвоїнів пустелі, Фейсал бувобачним тарозумним правителем.Ще у 15-річномувіці він виконувавокремі політичнідорученнябатька, а з 1926р.займав поствіце-короляХіджазу, а водночасміністра закордоннихсправ. Будучипринцом, майбутнійкороль багатоподорожував, а тому набагатокраще від своїхпопередниківна троні орієнтувавсяв реаліях сучасногосвіту.
Десятиліттяйого правліннястало часомстабілізаціїта розквітуекономікиСаудівськоїАравії. Країназазнала разючихзмін не тількив галузі господарства, але й в адміністративній, освітній, військовійта соціальнійсферах. Забутедесь на околицяхцивілізованогосвіту пустельнекоролівствоперетворилосяна одного ізвпливовихгравців світовоїполітики. Самев цей час заможнийсаудівськийшейх, якийкористувавсяневичерпнимакредитивом, скуповує вЗахідній Європінайдорожчіавтомобілі, замовляє сантехнікуіз щирого золота, став хрестоматійнимобразом світовоїмасової культури.Багато саудівціввиїхало нанавчання доСША та іншихрозвиненихкраїн. У 60-х рр.СаудівськаАравія почаланадавати щорічніфінансовісубсидії Йорданії, ОВП, а після1967р. і Єгипту.
Під правліннямкороля ФейсалаСаудівськаАравія зберігаладобрі відносиниіз США та іншимикраїнами Заходу, а після шестиденноївійни 1967р. і ізЄгиптом. Післясмерті Г.А. Насерау 1970р., корольФейсал ставнайбільш масштабноюфігурою в арабськомусвіті, що дозволилоСаудівськійАравії зміцнитисвоє міжнароднестановище.
1973р. післячерговоїарабо-ізраїльськоївійни неочікуванодля своїх західнихсоюзниківСаудівськаАравія виступилаодним із ініціаторіввстановленнянафтовогоембарго, якеструснулоекономікоюцілого світуі привело дозбільшенняцін на нафтуу чотири рази(з 2,74 до 11, 65 долл. забарель). Зрослинафтодолларисаудівців іщо звільнилисявід диктатутранспортерівнафти, СаудівськаАравія швидкозбудувалавласний танкернийфлот, створиласвою дистриб’юторськута маркетинговумережу.
25 березня1975р. під час офіційногоприйому корольФейсал буввбитий одниміз своїх племінників, якому трьомамісяцями пізнішепривселюдновідрубалиголову. На престолвступив браткороля альАзіз, якогомало цікавилидержавні справи, а керував справамиспадковий принцФахд (1922 р. н) віце-прем’єрта міністрвнутрішніхсправ.
У другійполовині 70-хроків великівалютні надходженнявід продажунафти дозволилиСаудівськійАравії різкозбільшитиінвестиціїв розвитоксоціальноїінфраструктурита покращенняпобуту. У 1976 — 1977рр.річний бюджеткраїни сягав32 млрд. долл.Запровадженощорічні фінансовісубсидії племенам, безоплатніпослуги соціальноїсфери. Усе це, а також щедріпожертви релігійнимінституціямсприяли утвердженнюавторитетута популярностікоролівськоївлади. Отримавшизмогу керуватинайкращу танайдорожчувійськовутехніку, Ер-Ріядстворив сучаснізбройні сили.Протягом 1974 — 1977рр. СаудівськаАравія лишев США купилазброї на 8 млрд.долл., а у 1980р. Ер-Ріядзамовив зброїу США ще на 22 млрд.долл. Багатомільярднісуми СаудівськаАравія інвестувалаза кордономстворюючи тимсамим своєрідний„страховийполіс" на випадокзмін на нафтовомуринку. Отримуючивід уряду регулярнісубсидії великачастина населеннякраїни пересталапрацювати. Длявиконання, брудної та малопрестижноїроботи до країнидозволено в’їздзаробітчан, яких на поч.80-хроків в СаудівськійАравії вженалічувалосяпонад 2,1 млн., притому, що власненаселеннякраїни на тойчас складалоблизько 5 млн.чол. .
Поширеннязахідногоспособу життязміцнило середконсервативноналаштованихверств населенняанти західніта фундаменталістськінастрої. Відбулосянавіть захопленняхрамовогокомплексу Меккебунтівниками, хоча терористисилою зброїбули вибитііз храму.
Це всеспонукалокороля Фахдазапровадитиполітичні зміниі створити з1993р. передпарламент- Консультативнарада, а спецкомісія із 8правниківсклала своєріднуконституціюкраїни — „системууправління”із 200 статей, щобазувалисявиключно назасадах традиційногоісламу. З одногобоку відсутністьдемократичнихсвобод таїлав собі небезпекусоціальноговибуху, з іншогосаме такийпорядок забезпечиву 80-х рр. СаудівськійАравії стабільністьі спокій.
Правліннякороля Фахда.
З 1982р. післясмерті короляХаледа тронзайняв йогобрат Фахд, якийі без того останніроки керувавкраїною. Вінпродовжувавпоміркованийкурс зовнішньоїта консервативноївнутрішньоїполітики. Черезвійну в Перськійзатоці Ер-Ріядстав головнимрегіональнимпостачальникомнафти. На 1981 – 1982рр. припав піксаудівськогонафтовидобутку.У 1982р. країназаробила 110 млрд.долл., хоча унаступні рокиприбутки зменшилися(до 43 млрд. долл.в 1984 р. і навіть22 млрд. долл. в1987 р). Але урядплавно регулювавзменшеннянафтовидобуткуі це дало змогуобминути кризовіявища в економіці.У 1981р. завершенобудівництвоще одногонафтопроводу, що з’єднавЧервоне мореі Перську затоку.Завдяки передовимтехнологіямрізко збільшиласьпродуктивністьсільськогогосподарства.Хоча лише 2% земельСаудівськоїАравії є придатнимидо обробітку, на цій крихітнійтериторіївдалося вирощувативрожаї, якіповністюзабезпечувалипродуктамихарчуваннявсе населеннякраїни. У 80-х рр.СаудівськаАравія почалаекспортуватисільськогосподарськупродукцію. У1985р. один із племінниківкороля Султанбен Салманздійснив наамериканськомукосмічномучовнику „Діскавері”політ у космос, ставши прицьому першимарабським тамусульманськимастронавтом.
У другійполовині 80-хрр. СаудівськаАравія повиннабула захищатисявід фундаменталістівпідтриманихІраном, а напочатку 90-х рр.випробуваннямстала кувейтськакриза і дозвілрозміститина своїй території540 тис. солдаті офіцеріввійськ контингентівООН, більшістьхристиян. Ісламістизасудили діїуряду, але останнійповівся жорстко, посадившидекого із нихпід домашнійарешт. ВійнакоштувалаСаудівськійАравії 55 млрд.долл., що зумовилоприпиненняреалізаціїчастини соціальнихпрограм. Ужев середині 90-хрр. щоденнийвидобуток нафтив країні сягнув8 млн. барелівна день, що буломайже стількияк у 1983р. Під тискомрелігійнихгромад корольФахд таки скликавКонсультативнураду з 60 найавторитетнішихпредставниківродової аристократіїта духовенства, у 1997р. її складрозширено до90, а у 2001р. — до 120 місць.
Протистояннякороля і фундаменталістівпродовжуєтьсянезважаючина перестановкив уряді. Харизматичнимлідером саудівських, а згодом і всіхмусульманськихекстремістівстав Осама бенЛаден (1957р. н), синзаможногосаудівськогопідприємця.Воював з радянськимиінтервентамив Афганістані, створив великуфінансовуорганізацію„Аль-Каїда”(„Основа”), критикувавкороля Фахда, з 1998р. жив у Афганістані.Організувавпроти американціввибухи у Дахрані(СаудівськаАравія) 1998р., уамериканськихпосольствахв Дар-ес-Саламіі Найробі, а 11вересня 2001р. уНью-Йорку іВашингтоні.Переслідуванняйого прихильниківу СаудівськійАравії, розриввідносин зурядом „Талібан”у Афганістані.Смертна карау СаудівськійАравії існує.У 1993р. тут булострачено 85, 1994р.- 53, а в 1995р. — 191 особув тому числіжінок.
СаудівськаАравія сьогоднізаймає особливемісце в регіоніБлизькогоСходу, тісноспівпрацюєз США, рівеньжиття населеннядосить високийі королівськаеліта можезберігатисаудівськесуспільствовід соціальнихпотрясінь.
ПівнічнаАфрика.
Єгипет.
Кризакоролівськоївлади.
На часзакінченняДругої світовоївійни Єгипетбув однією ізшести існуючихв той час у світінезалежнихарабськихкраїн. Однак, попри формальнунезалежність, Лондон справляввеликий впливна зовнішнюта внутрішнюполітику країни, а на її територіїрозташовувалисябританськівійська. КорольФарук (1920 — 1965рр), якого західнапреса називала„королем-плейбоєм", був відомийне тільки черезсвої якостіполітика, якзавдяки великійколекціїпорнографічнихлистівок тасхильностідо азартнихігор. Він майжене втручавсяу політичнежиття країни.Реально завладу в Єгиптісуперничалитри політичнісили: поміркованоналаштованідо Великобританіїполітики ізкоролівськогооточення, радикальніісламісти ізорганізації„Брати-мусульмани"та зосередженінавколо партії„Вафд" арабськінаціоналісти.Конфлікт міжцими політичнимисилами визначивхарактер розвиткуЄгипту у другійполовині 40-х — на початку 50-хрр.
Ключовоюпроблемоюзовнішньоїполітики країни, яка випливалаіз внутріполітичногожиття Єгиптубуло питанняпродовженнядії британсько-єгипетськоїугоди 1936р. прорежим перебуваннябританськихвійськ на єгипетськійтериторії. Новаугода від жовтня1946р., яка зберігалаанглійськувійськовуприсутністьу Єгипті викликалавибух незадоволенняв країні і питаннязалишилосяневирішеним.Партизанськаборотьба загонів„Братів-мусульман"викликаларепресії івбивство засновникаорганізаціїХасана альБанну (1906 — 1949рр). Ілідер „Вафд", прем’єр Наххас-пашапід час 16-місячнихпереговорівне досяг результатів.
Розчарованийнепоступливістюбританців,єгипетськийпарламент 15жовтня 1951р. прийняврішення проденонсаціюугоди 1936р., а такождвох угод пробритано-єгипетськеспівволодінняСуданом. Почаласявійськоваескалаціяконфлікту, демонстрації, були жертви.Король розпустивуряд, парламентзапровадивнадзвичайнийстан, сам розпущенийу 1952р., почалисяарешти. Ситуаціюне стабілізували, а за лютий-липень1952р. в Єгиптізмінилося шістьурядових кабінетів.
Антимонархічнареволюція та„арабськийсоціалізм”.
ГамальАбдель Насера.
12 липня1952 р. у Єгиптівідбувсяантимонархічнийпереворот врезультатіякого владузахопила група„вільних офіцерів".Фарука скинутоі він відпливдо Італії.18 червня1953 р. Єгипет проголосилиреспублікоюі головою державистав генерал-лейтенантМухамед Нагіб(1901-1982). Звільненополітв’язнів, розпустилитаємну поліцію, скасувалицензуру і розпочалиарешти корупціонерів.Для оздоровленняапарату почалипризначативійськовихна різноманітніпосади в цивільнихміністерствах.
СередвійськовихенергійністювиділивсяполковникАбдель Насер(1918-1970), прихильникрадикальнихкроків у боротьбіз Британієюта Ізраїлем.ПротистоянняНагіб-Насерзакінчилосяусуненнямпершого відвлади. Встановленототалітарнийрежим одноособовогоправління Г.А.Насера. І хоча„Брати-мусульмани"зробили замахна нього, 7 тис.їх членів булоарештовано,ісламськепідпілля булопридушено.
Г.А. Насеротримав набірскладних економічнихі соціальнихпроблем.90% мешканцівкраїни жилиза межею бідності, близько 2 млн.селян взагаліне мали землітоді як 1% місцевихземлевласниківволоділи третиноювсієї придатноїдля обробіткуземлі. Соціальніперетворенняпочалися ізаграрної реформи.
Радикальнийбув курс Єгиптуі на міжнароднійарені. головнимпитанням булаевакуаціяанглійськихвійськ із зониСуецькогоканалу. Ішлипереговори,Ізраїль хотівїх зірвати.Результатипереговорів: чисельністьбританськхвійськ в зоніканалу скорочуваласьз 80 до 20 тис. чол.., а 19 жовтня 1954 р.узгодженографік повноговиведення за20 місяців. Діябритано-єгипетськоїугоди 1936 р. припинялась.У 1956 р. скасовувавсявоєнний стан, що діяв з 1952 р., оголошеноамністію політв’язнямна загальнонародномуплебісциті, затвердженоконституцію.У червні 1956 р. Г.А.Насера обранопершим президентомкраїни, США, які були зацікавленів нормалізаціїситуації. врегіоні, надалиЄгипту фінансовусубсидію в 40млн. доларів.
Військовілідери Єгиптудовгий час немали визначеноїта чіткої політичноїпрограми, проголошуючиідеологіюєгипетськогонаціоналізму.У 1953 р. опублікованокнигу Г.А. Насера„Філософіяреволюції"в якій обстоювалисяпанарабськіта панмусульманськігасла. Ліквідувавшитого ж року всіполітичніпартії, військовістворилигромадсько-політичнийрух „Об’єднаннясвободи" начолі з Г.А. Насером.У внутрішньомужитті реформинового урядуполягали внаціоналізаціїпромисловостіта ліквідаціївеликогоземлеволодіння, а також у боротьбіз проявамизахідної ментальностіта культури„єгиптизації”суспільногожиття.
Ще однапроблема дляНасера — це закупівлязброї для боротьбиз Ізраїлем. Алені Франція, ніАнглія і навітьСША не йшлиназустрічЄгипту. У ційситуації Насерзвернувся доСРСР і йомупоставили(СРСР, ЧСР, Польща)128 реактивнихлітаків, 200 танківта 500 артсистем.На військовомупараді в Каїрі27 вересня 1955 р.взяли участьвійськовіпідрозділиз Лівану, Йорданії, СаудівськоїАравії та Ємену, демонструючизагальноарабськеєднання. Накінець жовтня1956 р. створюваласяантиізраїльськакоаліція ускладі Єгипту, Йорданії, Сирії, СаудівськоїАравії та Єменуі спільне керівництвоєдиних збройнихсил.
Великіплани модернізаціїсільськогогосподарствакраїни єгипетськекерівництвопов’язувалоз будівництвомвисотної Асуанськоїгреблі. Це булаб значна площазрошувальнихсистем. Вартістьпроекту оціненов 1 млрд. доларів.У грудні 1955 р. США, Великобританіята МБРР розглянулипрохання Єгиптупро позику набудівництвогреблі. Єгиптянамзапропонувалипозику 270 млн.доларів (США56 млн., Великобританія- 14 млн. і МБРР — 8млн. доларів)щорічнимиквотами по 70млн. доларів.Єгипет не бувзадоволенийні обсягами, ні графікомспланованогокредитуванням.На початку 1956року під тискомєврейськоголоббі, СШАвідмовилисявід узгодженогопроекту, а 19 липня1956 року остаточновідмовилиКаїрові в позиці.Мотивація була, що економікаЄгипту не витримаєосвоєння такихвеликих коштів.
26 липня1956 року на великомумітингу в АлександріїНасер оголосивпро намірнаціоналізуватиСуецький канал.Єгипетськізбройні силиввійшли в зонуканалу. МіраНасера буласправедливою, адже Єгипетотримувавзаледве 6% з понад100 млн. доларівщорічних прибутківвід експлуатаціїканалу. Якщоарабський світсприйняв цез ентузіазмом, то західнікраїни та Ізраїльготували військовийакт, а спочатку„заморозили"авуари Єгиптуу банках Англії.
США виступилиз ідеєю „інтернаціоналізації”каналу черезстворенняАсоціаціїкористувачівканалу. Союзники-Великобританія, Франція таІзраїль, домовилисяпро спільнідії, зосередилибіля берегівЄгипту величезневійськовеугрупування, що налічувало65 тис. солдатів,700 літаків, 430 танків,520 гармат тамінометів.Десантну операціюзабезпечували122 кораблі, у томучислі 6 авіаносців,6 підводнихчовнів.
29 жовтняпочалися військовідії нападомізраїльтянна Єгипет. Увійну включилисяАнглія і Франція.Рішуча позиціяСРСР в ООН заставилаагресорів вніч з 6 на 7 листопадаприпинитивійськові дії.Війська їх булививедені уберезні 1967 року.Для контролюнад додержаннямумов перемир’яна 56 кілометровийвідтинокарабо-ізраїльськогокордону в секторіГаза та 185 кілометровоїлінії розмежуванняна Синаї уведено3400 солдат ізНорвегії, Швеції,Індії, Югославії, Бразилії таКанади. Окремийпост для забезпеченнясвободи судноплавствапо Арабськійзатоці розташованов Шарм аль-Шейху.
У 1958 роціна переговораху Римі колишнімвласникамканалу Єгипетзобов’язавсявиплатити 28,3млн. ф. ст. ПрезидентЄгипту пішовще далі завершивнаціоналізаціюмайна філіїанглійськихта французькихбанків і страховихкомпаній. Пізнішебуло націоналізованоавстралійські, бельгійськіта італійськіпідприємствафінансово-кредитноїсфери. Ще в січні1957 року за закономпро „єгиптизацію”економіки, конфіскованомайно 2,5 тис.британців та3,5 тис. французів, яких змусиливиїхати з країни.Загалом в країнідо 1962 року націоналізовано70% підприємстввеликого бізнесу.
АвторитетНасера в арабськомусвіті дужезріс, а сірійськекерівництвопішло навітьна об’єднаннядвох держав, хоча воно виявилосьнетривким, авійськовийпереворот 1961року у Сиріїроз’єднав цюдержаву на двізнову. До 1967 рокуЄгипет потроївсвій економічнийпотенціал.
Ударупо Єгипту завдалаарабо-ізраїльськавійна у червні1967 р., коли силиЄгипту, Сиріїта Йорданіїпотерпілипоразку Лівія, СаудівськаАравія та Кувейтвирішили щорічновиділяти Єгиптута Йорданії135 млн. ф. ст. напотреби оборони.АвторитетНасера із-запоразки незменшився.„Програма 30березня" 1968 рокунацілювалакраїну на новізвершення. Досередини 1969 рокуСРСР Єгипетвідмовив в своїзбройні сили, а до 1970 року вЄгипті перебувалоблизько 10 тис.радянськихвійськових.
Г.А. Насерпомер 28 вересня1970 р. залишившиміцну державуз сильним авторитетомяк в арабськомута і в усьомусвіті.
ПравлінняАнвара Садата.
НаступникомГ.А. Насера ставйого товаришпо організації„вільних офіцерів”Анвар Садатхоча йому бракувалохаризми тапопулярностісвого колеги.Був вельмирелігійноюлюдиною. Продовживвін і попереднійкурс у зовнішнійполітиці, використовуючидопомогу СРСРдля підготовкинової війниз Ізраїлем, хоча у липні1972 року виславіз країни всіхрадянськихрадників. Війнажовтня 1973 р. суттєвоне змінилапозиції сторін, а вже з листопада1973 р. були відновленіамерикано-єгипетськівідносини.Єгиптяни відновилив 1975 р. судноплавствопо Суецькомуканалу. У вересні1975 р. Єгипет таІзраїль уклалиугоду про взаємнеприпиненняворожих дій.Відмовляючисьвід гаселрадикальногопанаарабізму, А. Садат змінивназву країниз ОАР на АрабськуреспублікуЄгипет (АРЄ), відмовивсявід економічнихмоделей „арабськогосоціалізму”і оголосивполітику „інфіттаху”(„відкритихдверей), пільгиінвесторам, гарантії ненаціоналізуватипідприємстваз часткою іноземногокапіталу. Розвиваласяторгівля іфінанси, затенабагато гіршепромисловістьта сільськегосподарство, зростає зовнішнійборг країни: з 1,7 млрд. Дол. до14 млрд. В 1979 р. і 20млрд. У 1981 р. Загостриласяпродовольчапроблема, колив середині 70-хрр. Єгипет почавввозити продуктихарчуваннята пшеницю, яказавжди булаекспортнимпродуктом.Відбулосярозшаруванняєгипетськогосуспільствана дуже біднихі дуже багатих.Зростали ціни, відбувсядемографічнийвибух — зростаннянаселення з33 млн. в 1970 р. до 39млн. осіб в 1976 р.
Все церазом взятевикликалозростаннянапруги в країніСадат запроваджуєвійськовийстан, у зовнішнійполітиці припосередництвіСША підписує25 березня 1979 р.Кемп-Девідськумирну угодуз Ізраїлем.Надіявся нафінансовудопомогу США.
Арабськікраїни бойкотувалиЄгипет, економіказазнала суттєвихвтрат черезїх ембарго,Єгипет вже неміг відіграватироль лідераарабськогосвіту. Активізувалисяпідпільніорганізаціїісламськогоспрямування, напади на коптів.Незважаючина арешт 1536 найактивнішихпротивниківуряду, ісламістивбили А. Садатапід час традиційногопараду на честьрічниці початкувійни 1973 р.
ПравлінняХосні Мубарака.
Наступникомвбитого президентастав віце-президентХосні Мубарак(1928 р. н) колишнійвійськовийльотчик, головнокомандувачВПС країни підчас війни 1973 р.У 60-х р.Х. Мубаракнавчався вАкадемії генеральногоштабу ім… М. Фрунзев Москві, алеособливихсентиментівдо СРСР не виявляв.Ще більш прозахіднийполітик провіврішучу боротьбуз антиурядовимпідпіллям. Напарламентськихвиборах 1984 р.пропрезидентськанародно — демократичнапартія здобула70% місць, так булоі в послідуючіроки виборів.У зовнішнійполітиці Мубараквиходив ізпостулату, щоекономічната військоваслабкістькраїни не полишаютьЄгипту іншоговибору, як зберігатисоюз із США тапідтримуватимир з Ізраїлем.За такої політикиЄгипет залишивсядругою в світікраїною заобсягами отримуваноїіз США фінансовоїдопомоги. Протягом1975-1995 рр. США надалиКаїру безоплатнудопомогу загальнимобсягом 35 млрд.доларів. Ізраїльвивів своївійська ізСинайськогопівострова.Під час Ізраїльськоїагресії в Лівані1982-1985 рр. Х. Мубаракне наваживсярозірватидипломатичнівідносини ізТель-Авівом, хоча і відкликавсвого послапісля різніпалестинціву таборах Сабараі Шатіла поблизуБейрута.
Заколот17 тис. працівниківполіції у лютому1986 р. уряд придушив.У 1979 р. Єгипетвідновив дипломатичнівідносини збільшістюарабськихкраїн, у 1989р. відновленойого членствов ЛАД, а в 1991 р.повернуто їїштаб-квартирув Каїр.
Успіхив економіціскромніші. Нехватка хлібапривела додотацій біднимверствам населення, які щорічноперевищувалиприбутки відексплуатаціїСуецькогоканалу. Зросталонаселення (у19888-1995 рр. з 50 до 60 млн.чол.), а це привелодо росту безробіття.Тому майже 2млн. єгиптянпрацювали закордоном, щедекілька мільйонівпокидали країнудля сезоннихзаробітків.Неможливістьбагатьом категоріямнаселенняотрималикваліфікованумедичну допомогута освіту.Перенаселенняміст — у Каїріпроживало 14млн. жителів, військовівидатки складалиблизько 30% бюджету.
Міжнароднийімідж Єгиптузріс завдякиучасті країниу війні з Іраком1991 р. (38 тис. солдаті офіцерів).Західні кредиторипробачили Каїручастину його50 млрд. боргу.У 1992 р. єгиптянинБутрос Галі(1992 р. н) став генсекомООН.
Незважаючина найвищийвідсоток безробіттяв 1999 р. та зовнішнійборг в 30 млрд.дол. єгиптянипідтримуютьпрезидента.У 90-х рр. та напочатку ХХІст. Для Мубаракаголовна проблемаце ісламськітерористи ізугрупування„Аль Джамаааль Ісламійя”(„Ісламськагромада”). Спробавбивства Мубаракав 1996 р., залякуванняіноземцівтерактами вЄгипті щобскоротитинадходженнявід туризму(у 1996 р. вони склали7,2 млрд. дол.)Найтрагічнішимбув теракт 17листопада 1997р. в Храмі Хатшепсутв Луксорі. Загинуло58 іноземнихтуристів та4 єгиптськіполіцейські.В останній часзростає єгипетськаекономіка черезфінансовізапозиченнята відкриттянових покладівнафти і газу.За умов продовженняліберальнихреформ Єгипетмає всі шансизбудуватимодерне тадинамічнесуспільство.
Судан
Одна звідсталихарабських країнпівночі Африкиотримала незалежністьяк унітарнадемократичнареспубліка1 січня 1956 р. Першийуряд незалежноїдержави очоливХаліль. Вінпродовжив планреконструкціїсільськогогосподарства.На 1958 р. в долиніНілу нараховувалосявже 847 великихплантаційзагальноюплощею 1,5 млн.федданів. У1957 р. було введенов обіг національнувалюту — суданськийфунт прирівнянийдо єгипетського.Але нерівноправнеположенняпівденнихрайонів привелодо початкугромадянськоївійни в 1958 р.
До 70-х роківситуація вСудані буланестабільною, були військовіперевороти,ішла громадянськавійна на Півдні, мінялися уряди, у армії діялагрупа „ Вільнихофіцерів". Іякраз вони25.05.1969 р. здійснилидержавнийпереворот, якийочолив полковник, потім генералмайор ДжафарНімейрі. Країнаотримала назвуДемократичнаРеспублікаСудан (ДРС).
Не дивлячисьна деякі заходи, ситуація вкраїні не ставаластабільною, відбувалисявиступи народнихмас, громадянськавійна на Півдні.Все привелодо нового військовогопереворотуі скиненняНімейріу в 1985р. Але і новівласті вже в90-х р. ХХ ст. і напочатку ХХІст. не зможутьпоки що справлятисяз цими проблемамияк і з проблемоюісламськогофундаменталізму, одним із центрівякого є Судан.
Лівія
Процесзавоюваннянезалежностібув непростимдля Лівії. Країниантигітлерівськоїкоаліції США, Великобританія, Франція, і СРСРрозв’язувалипитання трьохчастин Лівії-Кіренаїку, Триполітаніюта Фецуан. Ідеюєдиної державипідтримавЄгипет, а у серпні1949 р. на користьоб’єднаннявисловивсяНаціональнийконгрес Триполітанії.
НаданнянезалежностіЛівії відбувалосяпри безпосереднійучасті ООН.25листопада 1950р. з представниківусіх трьохчастин колишньоїколонії булоскликано Установчізбори, які вирішилипроголоситиоб’єднанукраїну монархієюз федеративнимустроєм. КоролемЛівії ставІдріс Сенусі, створено уряд, прийнятоконституцію.24.12.1951р. Ідріс Сенусіпроголосивстворенняунітарноїдержави — Об’єднаногокоролівстваЛівії.
Країнавідстала зрядо-пленнимипорядками.Король більшезаймався теологією, кланова суперечка.У другій половині50-х рр. соціально-економічнаситуація вЛівій зміниласяв зв’язку звідкриттямна її територіїпокладів нафтиі газу. Передавшиконцесії навибуток нафтизахідним, переважноамериканськимкомпаніям, Лівія почалаотримуватизначні відрахування.55%лівійськоїтериторії зданов оренду 14 нафтовидобувнимкомпаніям — цевигідно боЄвропа близькоі не требатранспортуватинафту черезСуецький канал.Протягом 1956-1961рр. західнікомпанії вклалив розвитоклівійськоїнафтовибутковоїгалузі 800 млн.доларів.
Промисловийвидобуток нафтив Лівії почався8 квітня 1959 р., а звересня 1961 р.почався їїекспорт. Упродовж1961-1969 рр., видобутокнафти в країнізбільшивсяз 0,5 млн. до 150 млн.тон на рік врезультатічого Лівіявийшла на п’ятемісце в світіза обсягаминафтовиботку.Прибутки відекспортованого„чорного золота”у 1969 р. склали 1млрд.175 млн. дол.Завдяки цьомуВНП Лівії упродовж60-х. р. збільшивсяв понад 4,5 рази.У соціально-політичнихперетворенняхрізко зроставрозрив міжбідними табагатими верстваминаселення.Прибутки відекспорту нафтиосідали в кишеняхзаледве 0,9% населеннякраїни. Почалосяформуваннянаціональноїінтелігенції, в середовищіякої в наступніроки з’явиласяантимонархічнаопозиція.
У суспільномужитті Лівіїособливу рольграла армія, в якій сильнимибули пронасерівськінастрої. У 1964 р.військовістворили організацію„Вільні офіцериюніоністи-соціалісти".Її очолив лейтенантМуамар Каддафі(1942 р. н). Організаціяставила собіза мету здійснитиантимонархічнийпереворот тасоціально-політичніреформи заєгипетськимвзірцем. Офіцерибули незадоволенінебажаннямкороля втручатисяв арабо-ізраїльськийконфлікт.1 вересня1969 р. вони вчинилидержавнийпереворот, арештуваличленів королівськоїродини, (корольбув у Греціїна лікуванні)чинних чиновників.Влада у Радивійськовогокомандування, а країну проголошеноЛівійськоюАрабськоюРеспублікою.Лідером державистав М. Кадафі, а його партія- Арабськийсоціалістичнийсоюз (1972 р) єдинимполітичнимпідґрунтямрежиму. ГоловоюАСС став М. Каддафі, який виступавза „арабськийсоціалізм таміжарабськусолідарністьу зовнішнійполітиці”Ідеологія АСС„третя теорія”Каддафі, якувін сформуваву вигляді „зеленоїкниги". „Третятеорія” передбачалавстановленняв країні „прямогоправліннянародних мас"без посередництвапартій тапарламентськоїсистеми. „Третятеорія” критикувалакапіталізмта комунізмі, оголошуючиголовнимирушіями історіїнаціоналізмта релігію, пропонувалапобудуватизасноване наканонічнихнормах Каранусправедливесуспільство.
Важливемісце в „третійтеорії” займалиморально-етичнімоменти. Боротьбаза „високуморальність"вилилася вЛівії в запровадження„сухого закону”, урядовогоприпису жінкамходити винятковов традиційномусхідному вбранні.При міністерствізв’язку створеноспеціальнийцензорськийвідділ, працівникиякого переглядализахідні журнали, які надходилидо країни, замазуючичорною фарбоюна жіночих фотовсе, за виняткомобличчя. Соціальнимзаконом забороненоцілуватисяна вулицяхпричому заборонапоширюваласяі на подружніпари.
Головнимзавданнямвнутрішньоїта зовнішньоїполітики країниоголошеноліквідаціюбританськихта американськихвійськовихбаз, а такожвитісненняз економікикраїни не лівійськогокапіталу. Уберезні 1970 р.Великобританія, а у червні тогож року США вивелисвої військаз лівійськоїтеорії.21 липня1970 р. уряд М. Каддафінаціоналізувавмайно 25 тис.італійців, якіжили в країніще з колоніальнихчасів. Конфіскацієюоголошенокомпенсаціюза італійськуокупацію країни1911-1943 рр. Згодомлівійськийуряд націоналізувавфілії західнихбанків та страховихкомпаній.Найважливішимкроком військовогоуряду сталанаціоналізаціянафтовидобувноїпромисловості.1вересня 1973 р.оголошенозакон, що встановлювавнорму представництвалівійськогодержавногокапіталу внафтовидобувнихпідприємствахна рівні ненижче 51%. До 1974 р.повністю абочастковонаціоналізованолівійські філії„Шелл", „Тексако”,„Сокал”, „Філіпс"та інших нафтовидобувнихконцернів. Докінця 1975 р. державнийсектор складавпонад 75% обсягівВНП.
15 квітня1973 р. М. Каддафіоголосив пропочаток „народноїреволюції”, що мала на метіліквідуватистарі закони, очистити країнувід „хворихелементів", до яких гуртомзарахованояк комуністівта і ортодоксальнихісламістів, а також арабізуватикультуру ісуспільнівідносини іпротистоятиекспансіїзахідної культури.Основою новоїполітичноїсистеми стали„народні комітети", що мали відіграватироль органівнародногосамоврядування.У січні 1976 р. АССбуло перейменованоВсезагальнийнародний комітет, що водночасотримав законодавчіповноваження.Через рік, улютому-березні1977 р. цей комітетзатвердив новуструктурувлади. Замістьрозпущеноговійськовогоуряду створеноГенеральнийсекретаріат.Виконавча владаперейшла доВищого народногокомітету. М.Карафі, якийочолив Генеральнийсекретаріат, був оголошений„революційниммислителемі вождем” Водночас2 березня 1977 р.країна зміниланазву на СоціалістичнуНародну ЛівійськуАрабську Джамахірію.Слово „джамахірія"означає „пряменародне самоврядування".
Ліквідувавшипарламентськіформи представництвата заборонившидіяльністьбудь-яких партійМ. Кадаффі натомністьстворив постійнодіючий Загальнийнародний конгреста місцевінародні збори.Практичнимвпровадженнямпрямого управліннядержави народомзаймалися„революційнікомітети", щомали необмеженіповноваженнящодо виявленнята покарання„підривнихелементів", незадоволенихреволюційнимиперетвореннями.
Завдякистабільномунадходженнюприбутків відпродажу нафти, які в кінці70-х рр. складали20 млрд. дол. нарік, Лівія зумілаздійснитистрімкий ривоку економічномурозвитку. Щорічнийприріст обсягівгосподарськогорозвитку країнискладав в середньому28,8% у промисловостіі 16% у сільськомугосподарстві.Національнийприбуток надушу населенняв 1980 р. склав 10920 дол.За час першоїп’ятирічки(1976-1980) було збудованонизку нафтопереробнихзаводів, підприємствлегкої та харчовоїпромисловості.У Місуратіпочалося спорудженнянайбільшогов ПівнічнійАфриці металургійногокомбінату.Значні коштивкладено врозвиток поливногоземлеробствата пошуки водив пустельнихзонах країни.Завдяки великимінвестиціямв сільськегосподарствона початок 80-хрр. Лівія почаламайже повністюзабезпечуватисебе продуктамихарчування.
Економічнакриза у світіпочатку 80-х рр.погіршилаекономічнестановищаЛівії. На 50% скоротивсявидобутокнафти, прибуткивід її продажувпали у 1982 р. до8 млрд. дол. нарік, інфляціясягнула 30%, щорізко не спавжиттєвий рівеньнаселення, урядзаборонивприватну торгівлю, приватні крамничкизакрито крімтих, які торгуютьхлібом та овочами.Введено жорстокийрежим економії.
Зовнішняполітика керованоїКаддафі Лівіївідзначаласянезбалансованістюі навіть хаотичністю.Країна здійснилапочерговіспроби об’єднатисяз усіма сусіднімиз нею державами, а саме: з Єгиптом(похід 40 тис. чол.на Каїр, зупинені), Тунісом і Чадом(втручання угромадянськувійну останньої).
Погіршилисявідносини Лівіїі США, які вилилисяу військовізіткнення, апісля вибуху5 квітня 1986 р. удискотеці вЗахідномуБерліні, дезагинув американецьСША і Англіяздійснила налітна міста Тріпеліі Бенгазі.21.12.1989р. лівійці підірвалилітак надшотландськиммістечкомЛокербі і унаслідоккатастрофизагинуло 259 осіб.У 1991 р. на Лівіюнакладеноміжнароднісанкції. В кінці90-х р. Каддафіпогодивсявидати підозрюваниху вибуху, одногосуд виправдав, а другого засудивдо довічногоув’язнення.
Визнаючидопущені помилкиу розвиткукраїни, М. Каддафірозпочав компаніюза нормалізаціюсуспільногожиття в Лівії, яка отрималаназву „зеленоїперебудови".У країні відновленодіяльністьприватнихпідприємств, обмежено сферудіяльностіревкомів випущеночастину політичнихв’язнів. Хочаліберальніреформи булишвидко згорнутічерез міжнароднісанкції наЛівію за звинуваченняму підтримціміжнародноготероризму.
Погіршилисяконтакти зарабськимсвітом черезпідтримку Іракуу війні в Перськійзатоці. Країнапотрапила всувору ізоляцію.Тільки визнавшивідповідальністьза вибух американськогоаеробуса надЛокері, та пообіцявшивиплати родичамжертв по 10 млн.дол. компетенціїза кожноговбитого (загалом2,7 млрд. дол.), увересні 2003 р. Лівіївдалося добитисяостаточногозняття економічнихсанкцій.
Туніс
ПіслязакінченняДругої світовоївійни французирозпочали вТунісі обмеженіреформи небажаючи розставатисяз цією країною.Ініціаторомпереговорівз Францією промайбутнє Тунісустала партія„Новий Дестур”та її лідерХабіб Бургіба(1903-2000). Його програма„почеснийкомпроміс"передбачаланизку реформдля забезпеченнявнутрішньоїавтономії.Французи непішли на поступки, тунісці почалиорганізовуватиармію національноговизволення, а колоністибойову організацію„Червона рука".
Переговорилідерів „НовогоДестуру" іпредставниківФранції тривалиаж до 20 березня1956 р., коли булопідписано угодупро повнунезалежністьТунісу. Із-завійни в АлжиріФранція зберегласвої військовібази в Тунісі.На проведених26 березня 1956 р.виборах доНаціональногозібрання Тунісупереміг „НовийДестур”.14 квітня1956 р. Х. Бургібасформувавперший уряднезалежногоТунісу.25 липня1957 р. парламентвисловивсяза скасуваннямонархії. Туніспроголошенореспублікою, президентомякої став Х.Бургіба.
Першішість роківнезалежностівнутрішня ізовнішня політикаТунісу булапід сильнимвпливом війнив Алжирі. Тунісдопомагавалжирськомуфронту національноговизволення(ФАА), потім тутствореномуним уряду. Французькавійськова базав Бізерті булаевакуйованав 1963 р. авторитетТунісу середарабських країнбув великийпро що свідчитьперенесенняв 1979 р. саме доТунісу штаб-квартириЛіги арабськихдержав, а 1982 р. — штаб квартириОВП,
Післяпроголошеннянезалежності, аж до відставкиХ. Бургіби 7листопада 1970р. влада в Тунісіперебувалав руках однієїпартії „ НовогоДестуру", якийу 1964 році булореорганізованосоціалістичнудестуровськупартію (ПСД).Внутрішнійкурс Х. Бургібивідзначавсяпоміркованістюі лібералізмом.Радикальніміри було прийнятоу сільськомугосподарстві, де у березі1963 році булоконфісковано370 тис. акрів орнихземель, що ранішеналежала європейськимколоністам.60-80х рр. сформувавсякульт „Батьканації" Х. Бургиби, який жорстокорозправлявсяз опозицієюта народнимивиступами яку 60-70-80 х рр. .7 листопада1974 року за станомздоров’я 84 — річний„Батько нації"пішов у відставку, а новим президентомкраїни стапрем’єр-міністрЗін аль-АбідінаБен Алі (1936 р. н).Його реформиотримали назву„політиканормалізації”.Слово „Дестур"остаточнозникло і з назвикерівної силикраїни, що почастимало символізуватирозрив ізрадикальнимитрадиціяминаціонально-визвольногоруху середиХХ ст. .
Президентініціювавскасуваннязакону пропожиттєвепрезидентствой зробив низкуінших кроків, спрямованихна демократизаціюдержавногостарту. З в’язницьвипущено 2,5 тис.осіб, що відбувалипокарання завиступи середини80-х. р., а також 626учасниківісламськогоруху хоча багатьохіз них скорознову заарештували.У 90-х рр. урядзаборонивпартію відродження, що була головноюопозиційноюсилою ісламістів.
Алжир
ПісляДругої світовоївійни гарячоюточкою міжнароднихвідносин ставАлжир. Вже зтравня 1945 р. почалосярозгортаннянаціонально-визвольногоруху лідеромякого був ФархатАббас. Булостворено такіорганізаціїяк демократичнийсоюз Алжирськогоманіфесту (Ф.Аббас) у 1949 роців Каїрі штабнаціонально-патріотичногоруху Алжирськийреволюційнийкомітет підкерівництвомАхмеда БенБелли (1918 р. н). У1954 році алжирськіпатріотичнісили створили(ФНЛ), який очоливАхмед Бен Белла.Уряд Єгиптунадав алжирськимпатріотам зброюта фінансовудопомогу. Збройнісили ФНЛ прийнялиназву Арміянаціональноговизволення.
Спочаткуповстаннямпротистоялаармія з 30 тис.солдатів тажандармів таІноземнийлегіон з йогоштаб-квартирою.Антифранцузькезбройне повстанняпочалося 1 листопада1954 р. Криваві акціїпід час війнибули з обохсторін.
Кількістьвійськ задіянихв антипартизанськихакціях досягла225 тис. солдаті офіцерів.
Алжирськакриза привеладо міжнароднихкроків. СШАбули незадоволеніперекиданнямфранцузькихвійськ у Африкущо послаблювалостратегічнітили НАТО. Усамій Франціїпочалася затяжнаурядова криза.Прихід до владигенерала деГолля дещорозрядив ситуацію.Генерал спочаткузапропонувавреформи в Алжирі, включеннядепутатівмісцевогонаселення уфранцузькийпарламент однакза збереженняАлжиру у складіФранції. Водночасу Алжирі продовжувавсязбройний рух, який за відсутностіА. Бен Беллиочолив Ф. Аббас.
Пережившиеволюцію своїхпоглядів Ш. деГолль у кінці1959 р. схиливсядо думки мирнимшляхом передативладу над Алжиромпредставникамкорінногонаселення.29.01.1960р. почалисяфранко-алжирськіпереговори, а 8 січня 1961 р. булопроведенозагальнонаціональнийреферендумз алжирськогопитання. Занезалежністьвисловилисяпонад 65% учасниківопитуванняв Алжирі та 75%у самій Франції.
Дізнавшисьпро результатиреферендумунезадоволеніофіцери французькоїармії створилиТаємну військовуорганізацію(ОАС), яка 21 квітня1961 р. спробувалавчинити в Алжирідержавнийпереворот. Здопомогоюперекинутихз метрополіївійськ заколотгенералівпровалився.У відповідьОАС організувалау наступні роки13 замахів нажиття президентаШ. де Голля, якоговважали виннимза втрату ФранцієюАлжиру.
Повномасштабніпереговорипро наданняАлжиру незалежностіпочалися вЄвіані 18 травня1961 р. Після тривалоїперерви сторонидійшли згодиі 18 березня 1962 р.підписаликінцевий документ, що передбачавпроведенняв Алжирі тогож року референдумуз питанняпроголошеннянезалежності.На референдумі1 липня 1962 р.91% населенняпроголосувавза незалежність.Алжир погодивсяна трирічнийперехіднийперіод упродовжякого Франціязберігала найого територіїсвій військовийконтингент, колоністиотримувалиподвійне громадянствоз правом подальшоговибору міжфранцузькимта алжирським, французи фінансувалиекономічніпрограми відбудовикраїни. Важливимбув пункт проспільну розробкунафтових родовищу Сахарі.
Евіанськаугода викликаланадзвичайненезадоволеннясеред прихильниківзбереження„французькогоАлжиру”. ОАСрозпочалакомпанію жорстокоготерору, скерованогопроти діячівФАЛ та прихильниківнезалежності.У відповідьмусульманськенаселенняспрямувалосвій гнів наєвропейськихмешканцівкраїни. Унаслідокспровокованоготерором ОАС, загостреннянаціональногопротистояннялише з травняпо липень 1962 р.з Алжиру виїхало800 тис. європейськихколоністів.
Війназа незалежністькоштувала життяблизько мільйонуалжирців, 2,5 млн.осіб сталибіженцями, причому 500 тис.з них змушенібули переселитисядо Тунісу таМарокко. Унаслідокруйнуваннябільшої частинипромисловості, а також занепадусільськогогосподарства, на початку 60-хррр.70% населенняАлжиру не малороботи.
В такійситуації увересні 1962 р.Національненародне зібранняобрало А. БенБеллу прем’єр-міністром, а прийнятанаступногороку конституціяпроголосилаАлжир президентськоюреспублікою, а у вересні1963 р. А Бен Белластав її першимпрезидентом.
Післязакінченнянаціонально-визвольноївійни Алжирзмушений буввзятися завирішеннянагальнихпроблем економіки.Бракувалофахівців упромисловостііз-за від’їздуєвропейців, багато вільнихземель із-зацієї ж причини.Уряд дозволивселянам займатипокинуті землі, а це становиломайже 2 млн. га.орної землі.Єдина галузь, яка працювалаі приносилакраїні валютнінадходженнябула нафтовидобувнапромисловість, яку продовжуваликонтролюватифранцузи.
Нестабільнимбуло і політичнестановище: прикордоннийконфлікт зМарокко, заколотв Кабілії, появаопозиції, авторитаризмпрезидента.19 червня 1965 рокувідбувся безкровнийпереворот, якийзмістив БенБеллу.
Новимпрезидентомстав ХуаріБумедьєн (1927-1978), який отримаввід Франції400 млн. франківфінансовоїдопомоги. У1969 р. Алжир ставчленом ОПЕК.Уряд продовжувавпідтримуватидобрі відносиниіз Францією, налагодивспівпрацю ізСРСР.
27 грудня1978 р. Х. Бунедьєнпомер і ставпрезидентомміністр оборониАлжиру ШадліБенджедід (1929р. н) Він взявкурс на зближенняз США у 1986 р., нормалізуваввідносини зЛівією, 1988 р. зМарокко заЗахідну Сахару, це дозволилостворити міждержавнуорганізаціюСоюз АрабськогоMaгрібу до якоїкрім Алжируувійшли Лівія, Туніс, Марокко, Мавританія.
У 80-х рр.економічнестановищеАлжиру погіршилосяіз-за падінняцін на нафту.У 1989 р. прийнятонову конституцію, яка гарантувалабагатопартійність.І першою бувстворенийІсламськийфронт порятунку, який на місцевихвиборах 1990 р.здобув 54% голосіввиборців. Цедозволило їмвстановитиконтроль над32 із 48 провінційнихпарламентівкраїни. А в грудні1999 р. на виборахв національнийпарламент Фронтвиборов 188 з 430мандатів. Алжирпостав передзагрозою легальногоприходу довлади ортодоксальногофундаменталістськогорежиму.
Владу всвої руки взяливійськові ісформувалиВерховну радубезпеки, новийтур голосуванняпризначенийна 16 січня відмінено,Ісламськийфронт порятункузаборонено.Але ісламістине здаються: починаєтьсятерор, вбивства, збройна боротьбаОзброєногоісламськогоугрупування,ІсламськоїАрмії порятункута Фронту ісламськогоджихаду. Терористичніакти в Європі.Лише до кінця90-х рр. жертвамивійни в Алжирістало майже60 тис. чол. .
Вже президентАбд ель-AзізБутефліка (1937р. н) обраний в1999 р. пішов напереговориз Ісламістами, випустив зв’язниць 5 тис.членів їхорганізації, бойовики припиниливогонь. Зазвинуваченнямив корупції зсвоїх посадбуло звільнено48 префектівпровінцій. Алегромадянськавійна відновиласьв 2000 р. і припиниласьтільки післянових поступокуряду, в Алжирімиру ще не має.
Марокко.
Ситуаціяв Марокко буласхожа на ситуаціюв Алжирі. Французькийуряд не бажавнадавати незалежностісвоєму протекторату.Активно за неїборовся султанМ. Бен Юсуф, якогофранцузи арештувалиі вислали наМадагаскар.Використовувались, міжетнічніпротиріччя.Національно-патріотичнийрух очолилапартія "Істікляль".Почався індивідуальнийтерор бойовиківіз таємноїМарокканськоїорганізації«Чорний півмісяць», а європейськіколоністистворили своютаємну організацію«Союз боротьбиза Французькуприсутність».З серпні 1953 р. полипень 1954 р. марокканськіпартизанивчинили 355 збройнихнападів та 390актів саботажу.
Загостреннямарокканськогоконфліктузмусило Парижпіти на поступки.5листопада 1955р. Французькийуряд офіційновизнав М. БенЮсуфа визнавзаконним правителемМарокко, а наступногодня Франціяпогодиласявизнати незалежністьколишньогопротекторату.Повернувшисьз переговорівз Франції доРабата султан16 листопадастворив уряддо якого ввійшлипредставники"Істіклялю"та Демократичноїпартії Незалежності.Звільненополітв’язнів, розширено правапрофспілок.Повномасштабнуугоду Франція-Марокко, яка підтвердиланезалежністьпідписану 2березня 1956 р.Іспанія визналаМарокканськунезалежність5 квітня 1956 р. Усічні 1957 р. султанМ. Бен Юсуф прийнявтитул короляпід іменемМухаммед V (1957-1961рр)
Корольпроводив помірковануполітику відкидаючирадикальнізаклики націоналістівіз „Істиклялю".У травні 1960 р.король остаточнопозбувсяпредставниківопозиційнихпартій в урядіі призначивсамого себепрем’єр — міністром, заступникомпрем’єра ставсин короляХасан Мулай(1929-1999 рр). Саме вінфактично виконувавобов’язкикерівника урядуаж до самоїсмерті МухаммедаV (1961 р)
Молодийкороль вступивна престол уберезні 1961 р. підіменем ХасанІІ (1961-1999 рр) і зберігза собою кріслопрем’єра аждо парламентськихвиборів у листопаді1963 р. Програмапоміркованихреформ не сподобаласьвійськовимі вони організувалидва замахи наХасана ІІ (1971-1972рр) і тількистальні нервиврятуваликороля.
У рокиправлінняХасана ІІ узовнішнійполітиці Марокковідбулисяважливі зміниз 70-х років Мароккопочало проводитибільш агресивнуполітику.Марокканськіпідрозділибрали учатьу арабо-ізраїльськійвійні в жовтні1973 р., а в листопаді1975 р. загони арміївступили натериторіюЗахідної Сахари, потім її поділилиз Мавританією.Кочове населенняз допомогоюЛівії та Алжируствориловійсько-політичнуорганізаціюНародний ФронтвизволенняСахари і Ріо-де-Оро(ПОЛІСАРІО).Він у лютому1976 р. оголосивнезалежнуАрабську ДемократичнуРеспублікуСахари, якуніхто не визнав.Перемир’япідписано 1991р. проблемиекономіки,інфляція, зовнішнязаборгованість, безробіттявсе це викликаловиступи у різнихмістах. У 90-х рокахпочаласяприватизація, дещо скороченозовнішній боргхоча і так великий- 15,2 млрд. дол. Заучасть у антиіракськійкоаліції західпробачив Марокко3,5 млрд. дол.
23 липня1999 р. Хасан помері новим королемпід іменемМухаммеда VI(1963р) проголошенойого сина. Всіпроблеми попередньоївлади залишилися, добивалисяі в сільськомугосподарстві: у 80-90 роках булопісля сильнихпосух. Покращиласяситуація зправами людини, що засвідчилидемократичнопроведені увересні 2002 р.парламентськівибори.
Ізраїль
ПіслязакінченняДругої світовоївійни ситуаціяв Палестинірізко загострилася,єврейськівоєнізованіформуванняпочали нападатина англійськівійська, вчинятитерористичніакти, вибух вготелі «ЦарДавид». Тероранглійцівнічого не дав.До вирішенняПалестинськоїпроблеми зсерпня 1945 р. активнопідключилисяСША. У вересні1946 р. Лондон запропонуваврозділитиПалестину начотири частини, округи Негевта Єрусалимпід прямимбританськимконтролем ідві (єврейськута арабську)автономнідержави підзагальнимбританськимправлінням.Обидві стороницей план відкинули.
Тоді Англіяпередала питанняПалестини нарозгляд ООН.Комісія з 11 державнаполягалана поділі країнина дві державиіз збереженнямміжнародногостатусу Єрусалима.29листопада 1947р. ООН прийняларішення №181 проприпиненняБританськогомандату підПалестиноюі поділ країнина дві самостійнідержави. Запроголосувало33 держави, проти13 та ще 10 утрималося.
Згідноз прийнятоюрезолюцієюарабську державупланувалосястворити натериторії 11,1тис. кв.км. (42,88%Палестини), дена початку 1947р. мешкало 749 тис.арабів (у т. ч.22000бедуїнів-кочовників)і 9520 євреїв, аєврейську на14,1 кв.км. (56,47%) з 499 тисєвреїв і 510 тис.арабів (у т. ч.105тис. кочівників-бедуїнів).Єрусалим зоколицями (0,65територіїПалестини) знаселенням105,5 тис. арабів99,7 тис. євреїввиділявся вспеціальнузону під міжнароднимконтролем.Планувалосяспівробітництводвох держав, а Лондон виведевійська з Палестинине пізніше 1серпня 1948 р. анезалежністьобох державбуде проголошеноодночасно непізніше 1 жовтня1948 р. Тимчасовадержавна рада(уряд) євреївз 14 на 15 травня1948 р. проголосиланезалежністьдержави Ізраїль.
Першийуряд з 13 міністрівочолив лідерпартії МАПАЙголова Палестинськоговиконкому ВСОі "Єврейськогоагентства"Давид Бен Гуріон(1966-1973 рр.) через двадні президентомдержави обранолідера партіїзагальнихсіоністів ХаїмаВейцмана (1874-1952).Створеннянезалежноїєврейськоїдержави сталоможливо завдякипідтримці СШАта СРСР, які, керуючисьвласними інтересами, вважали позитивнимпослабленнябританськихвпливів наБлизькомуСході. Потімпочалосяарабо-ізраїльськепротистояння.
Першіпарламентськівибори в Ізраїлівідбулися 25січня 1949 р. За 120депутатськихмісць внесениху виборчихперегонахзмагаласядвадцять однапартія. Найбільшеголосів здобулаПартія робітниківІзраїлю (МАПАЙ)- 46 депутатськихмандатів. Щеодна робітничапартія (МАПАМ)виборола 19 мандатіві т.д. Майже тридцятьроків в країнівстановлювалосядомінуванняоднієї робітничоїпартії МАПАЙ.
У 1950 р. Ізраїльоголосив ЗахіднийЄрусалим своєюстолицею, кудипереїхали всіміністерстваза виняткомміністерствазакордоннихсправ, яке змушенебуло залишитисяТель-Авіві, щобпідтримуватиконтакт ззакордоннимипосольствами.Міжнароднеспівтовариствоне визналоцього односторонньогокроку ізраїльськогоуряду, продовжуючивважати столицеюТель-Авів.
Війна1948-1949 рр. коштувалаізраїльтянамдосить значнихжертв. Знищенобільшістьнасадженьцитрусових, сильно постраждалихімічні підприємстваМертвого моря.У боях з арабамизагинуло близько6000 осіб, що склаломайже 1% тогочасногоєврейськогонаселеннякраїни, але цекомпенсувалосяеміграцією.В 1950 р. кнесетприйняв «Законпро повернення»за яким до країнимав право повертатисябудь-який єврейсвіту. До кінця1951 р. до Ізраїлюпересилилися687 тис. осіб. в т.ч. понад 300 тис.із арабськихта мусульманськихкраїн. До Ізраїлюповністю пересилилосяєврейськенаселення Ємену- 44,5 тис. Іраку — 130 тис. Лівії — 33тис. осіб. У 1958 р.населенняІзраїлю сягнуло2 млн. осіб. Застаном на 1961 р.,69% приростунаселеннякраїни складалипереселенці, й тільки 31% діти, які народилисяв єврейськійдержаві.
Країнабула мала, бідна, економічновідстала. Соціальнунапругу створювалаконкуренціюміж євреямиіз африканськихта азійськихкраїн (сефардами)та репатріантамиіз Західноїта СхідноїЄвропи (ашкеназі).Приріст населеннясеред сафардівбув значнобільшим, алеашкеназі домінувалив уряді таадміністративнихорганах. До1974 р. всі прем’єр-міністрита президентІзраїлю булиашкеназі, походилиз України, Білорусії, Польщі та Росії.Все це викликалосоціальнунапругу в країні.
Пішовпроцес відродженняівриту, щобприскоритиінтеграціюрепатріантів.У 1953 р. було створеноАкадемію івриту.
У першіроки незалежностіекономікакраїни трималася, головним чиномзавдяки зарубіжнимфінансовимвливанням.Міжнароднієврейськіорганізаціїнадавали Тель-Авівущорічні субсидіїв 250 млн. дол. Німеччинав 1953 р. почалавиплачуватиізраїльтянамзначну фінансовудопомогу, яккомпенсаціїза геноцидєвреїв нацистами.За 1948 — 1952 р.р. Ізраїльотримав величезнусуму допомоги2,5 млн. дол. Навколишнєоточення Ізраїлюстворювалосвої проблеми, торгівля нерозвивалася, нафти немаєі т.д.
Післясмерті першогопрезидентакраїни Х. Вейцманав 1952 р. його наступникомстав ІухакБен-Цві (1874-1963), якийперебував нацьому постудо 1963 р. У грудні1953 р. прем’єр-мініструД. Бен-Гуріонуприйшлося пітиу відставкучерез релігійнісуперечки міжпартіями, щодо освіти іслужби жінокв армії та черезрізке погіршенняміжнародногоіміджу країни, коли відбулосямасове вбивствоізраїльськимисолдатамимирних жителівЙорданії. Черездва роки вінповернувся, а вже назрівавновий конфліктз єгиптянами.
У 1963 р. наступнимкерівникомІзраїльськогоуряду став ЛевіЄшкол (1895-1969), щоперебував нацьому постудо самої смерті.Політика йогокабінету булапоміркованою, він покращиввідносини зСРСР, мирнимивони були зКаїром, напруженимиз Сирією таЙорданією.Значного розвиткунабуло сільськегосподарство,Ізраїль уженавіть вивозивцитрусові, банани, бавовну, виноград, фрукти, яйця та молочніпродукти.
Протягом1950-1969 рр. обсягиіндустріальногорозвитку країнизбільшилисяв 5 разів. Левовучастку експортускладала продукція, що вимагалависокоточноїпраці або жвинятковогопрофесійноговміння. Так, наприклад у1966 р. вартістьекспорту обробленихбрильянтівсклала 35,5% прибуткувід вивозутоварів закордон. У 1950 — 1972 рр.приріст ВНПІзраїлю складавпо 10% щороку, урядподолав безробіття.У 1953 році в країнібуло 10% безробітних, а 1967 р. лише 7% ізраїльтянине мали постійногомісця роботи.
Великимибули успіхиІзраїлю в сферіосвіти та розвиткунауки. У 1949 р. вкраїні існувалодва університетив яких навчалося1600 студентів, до 1973 р. кількістьуніверситетівдосягла семи, а кількістьстудентівзбільшиласядо 47 тис. На освітувиділялося7% ВНП щороку.З’явилосяприватнемашинобудування, дослідженняв багатьохгалузях наукиі техніки, в т.ч. ядерної фізики, створено власнуатомну бомбув науково-дослідномуцентрі Дімонав пустелі Негев.З 1965 р. у країніфункціонувалотелебачення, в 1975 р. Ізраїльпосів 2 місцев освіті закількістюпублікованихна одну особукнижок.
Важливемісце в соціальнійполітиці урядуприділялосязбереженняпам’яті прожертви світовогоєврейства, понесені підчас Другоїсвітової війни.У 1953 р. в країністворено інститутвивчення Голокосту«Яд Вашем». У1960 р. в Аргентиніізраїльтянивикрали нацистськогозлочинця АдольфаЕйхмана, судилийого в Єрусалиміі за вирокомсуду повісили.
Арабо-Ізраїльськепротистояннязаставлялоуряд дбати прооборону. ПісляСуецькогоконфліктуголовнимпостачальникомзброї для Ізраїлюстала Франція- реактивнівинищувачі«Містер». У 1962р. США продалиТель-Авівуракети «Хок», в 1964 р. ЗахіднаНімеччинаекспортувалаізраїльтянаммодернізованііталійцямиамериканськітанки «Паттон».А в 1966 р. Тель-Авіводержав американськіштурмовики«Скайхок». У80-х роках Ізраїльпочав випускативласну високотехнологічнутехніку: літаки, ракети, танки.
Війна1967 р. радикальнозмінила міжнароднестановищеІзраїлю. Дипломатичнівідносинирозірвали всікомуністичнікраїни (крімРумунії). Наозброєннявитрачалося6 млрд. дол. ., хочаекономікарозвиваласядосить добре, а ВНП в перерахункуна душу населеннязріс з 1 тис. дол.в 1967 р. до 2800 дол. у1973 р.
Післясмерті Л. ЄшколанаступнимІзраїльськимпрем’єром сталажінка ГолдаМеїр (1898-1978). Це бувєдиний блокробітничихпартій — Коаліціяпраці (МААРАХ), який утворивуряд. Противникиуряду з правоготабору створилив 1973 р. коаліціюпід назвою«Лікуд» (об’єднання), головну рольв «Лікуді»відігравалапартія «Херут».У наступні рокисаме «Лікуд»зумів усунутивід влади “робітничі”уряди.
Наступнаарабо-ізраїльськавійна 1973 р. поставилаперед ізраїльськимсуспільствомскладну дилему.Населенняпочало розумітибезперспективністьпротистояння, витрати значнихкоштів, погіршенняміжнародногоіміджу країни.На виборах 1973р. Коаліціяпраці отримала51% голосів і винуза війну поклалина міністраоборони М. Даяната прем’єраГ. Меїр. Обоєзмушені булипіти у відставку.
Новимкерівникомуряду ставпредставникМААРАХ ІцхакРабин (1922-1995). першийлідер Ізраїлю, який народивсяв Палестині.На оборону урядвиділив 40% бюджету.У 1975 р. Ізраїльстав асоційованимчленом ЄЕС. Навиборах 1977 р.переміг блокЛікуд.43 депутатськихмісця в союзіз дрібнимипартіями сформуваврізношерстнийуряд, який очоливколишній керівниктерористичногоугрупування"Ігрун цвайлеумі" МенахемБегін. (1913-1992). головнимдипломатичнимуспіхом урядубуло укладенняКемп-Девідськоїмирної угодиз Єгиптом іобмін посольствами.Успіх Ізраїлю: країна позбуласявійни, із найсильнішимз арабськихсусідів, алеводночас пересвариламіж собою майжевсі арабськідержави.
У 80-х рокахкризу в економіцідовелосязагальмувати, цьому сприялипадіння цінна нафту тазростанняфінансовоїдопомоги з бокуСША. Вашингтонпередав Тель-Авіву1,8 млн. дол. а в1983 р. вже 2,5 млн. дол.сприяла цьомуі громадянськавійна в Лівані.Коли центрипідприємницькоїта фінансовоїактивностіпочали переміщуватисьз Лівану доІзраїлю.
У самомуІзраїлі продовжуєтьсярозбудоваєврейськихпоселень наокупованихарабськихтериторіях, де вже мешкало25 тис. поселенців.Посилилисярелігійніортодокси: занеробочу суботуміж ними іприхильникамисвітськогошляху у розвиткукраїни доходилодо сутичок.
Значнеобурення вІзраїльськомусуспільствівикликалиексцеси, якихдопускаливійськові підчас Ліванськоївійни, особливопісля вбивствамирних поселенціву таборах Сабраі Шатила християнами.250тис. демонстрація25 вересня 1982 р. навулицях Тель-Авівазвинуватилав цьому міністраоборони А. Шарона, відбулисясутички зприхильниками“Лікуда".
У 80-х рокаху Ізраїлі буликоаліційніуряди, які почерговоочолювали ІцхакШамір та ШимонПерес. Але урядивиявилисябезсильнимиперед фінансовоюкатастрофою.Інфляція склала400%, зовнішнійборг сягнув23 млрд. дол., торговийдефіцит 4 млрд.дол., зросталобезробіття.Почалося закриттянерентабельнихпідприємств, скорочувалисябюджетні видатки, замороженозарплату, встановленофіксованийкурс шекеля.У кінці 80-х р.інфляція знизиласядо 20%. Ізраїльпочав продаватизброю власноговиробництва- збудовані наоснові викраденихкреслень французького«Міража», винищувачі«Квір» (Орел)та ракети «Габріель».В окремі рокикраїна продавалазброю на мільярддол. .: Колумбії, Еквадору, Заїрунавіть Ірану.
МіжнароднестановищеІзраїлю в кінці80-х р. серйозноускладнилосячерез два шпигунськихскандали. КерівникІзраїльськогодослідногоцентру, якийвиїхав доВеликобританії, на прес-конференціїзаявив. Що Ізраїльвже 20 років володієядерною зброєю, це був МордехайВануну, потіму Ізраїлі йогозасудили додовічногоув’язнення, а американськийрозвідник тежзасудженийдо довічногоув’язненняпередававізраїльтянамтаємну інформацію, отже шпигувавТель-Авів засвоїм найголовнішимсоюзником.
У 90-х р. коаліціяправих та робітничихпартій розпалася.Причиною сталоставлення доПалестинськоїпроблеми МААРАХ.Схилялись доконцепції «мирв обмін на землю», а праві відстоюваликонцепцію «мирв обмін на мир»і кардинальноне погоджувалисьвіддати окупованіарабські території, адже репатріантамз СРСР, яких у1990-1991 рр. прибуло330 тис. потрібнабула земля.
Виборичервня 1992 р. показали, що МААРАХ змігповернути собідовіру населенняі прем’єромстав ІцхакРабин. Покращиласяекономічнестановище, Вашингтонщороку виділявТель-Авіву 3млрд. дол., почалосяврегулюваннявідносин зПалестинцями.Після проведенняв Норвегіїтаємних переговорівторік в Вашингтоні13 вересня 1993 р.було підписаноугоду про поетапнестворенняПалестинськоїавтономії начастині окупованоїтериторії. Заце дипломатичнівідносини зІзраїлем відновилаРосія, КНДР, Ватикан такілька арабськихдержав. У липні1994 р. у Сектор Газазміг повернутисяЯ. Арафат. АлеІзраїль зберігавна Західномуберезі Йордануконтроль надвійськовимиоб’єктами та144 європейськимипоселеннями, в яких проживаломайже 150 тис. осіб.
Арабо-ізраїльськенепорозуміннявикликалоспротив яксеред радикалівз арабськоготабору так ісеред Ізраїльськихекстремістів.Під час великогомітингу в Тель-Авіві4 листопада1995 р. ізраїльськийстудент — юристіз радикально- екстремістськогоугрупуваннявбив прем’єраІ. Рабина. Посткерівника урядузайняв Ш. Перес.До законодавствабуло внесенозміни згідноз якими з 1996 р.ізраїльськийпрем’єр почавобиратисяшляхом прямихвиборів.
У другійпол. .90-х роківта на поч. ХХІст. прем’єрамибули лідер“Лікуду" БеньямінНетаньяху.(1949 р. н), Єгуд Барак(1942 р. н), військовийта з 2000 р.А. Шарон.Посилилисярелігійніпротиріччя, виступи ортодоксівіудаїзму у 2000р. почалася“друга інтифада”палестинців, але Шарон бувзмушений пітина угоду зпалестинцямив 2004 р. — початку2005 р. особливопісля смертілідера ОВП Я.Арафата у листопаді2004 р. та обранняна цей постпоміркованогоМахмуда Аббаса.Почалося поступовевиведеннявійськ з територіїпалестинськоїавтономії.
ЕкономікасучасногоІзраїлю демонструєстабільність, однак слідзважити на тойфакт, що порівняноз іншими країнамисвіту Ізраїлькористуєтьсянайбільшимиобсягами припливузовнішньогокапіталу. Втехнічномуплані країнадавно випередилабагато розвинутихдержав. Ізраїльє одним з розвинутихлідерів у галузікомп’ютерногопрограмування, біотехнологій, розвиткуальтернативнихгалузей економіки.Виняткововисоким є вІзраїлі рівеньжиття. В перерахункуна одну особуВНП країнискладає в середньому14 — 15 тис. доларівна рік.
У соціальномуплані країнає унікальноючерез химернепоєднання вєдиній державікількох моделейрозвитку, світськоїта ортодоксально-релігійної.Двома полярнимисимволамисуспільногорозвитку сучасногоІзраїлю можеслугуватирелігійніортодокси, якіпо суботахзакладаютькаміння в автомобілі, що їздять Єрусалимом, незважаючина шабат, таДана Інтернешнл- ізраїльськийтрансвеститЯрон Коян, якийздобув в 1998 роціГран-прі наміжнародномуконкурсі пісніЄвробаченняв Бірмінгемі.
ГоловноюпроблемоюІзраїлю єПалестинськепитання. Лишепісля справедливоговирішення цієїпекучої проблемиможна очікуватиреалізаціївсіх потенційнихможливостейрозвиткуІзраїльськогосуспільства.
Використаналітература
Агабабян В. Проблемы истории Западной Сахары. // ВИ — 2005 — № 3.
Ахмедов В. Бушар Асад. — преемственость ради реформ. // Восток — 2004-№3.
Беляев М., Примаков Е. Египет: время президента Насера. М., 1974.
Ближний Восток на пороге ХХІ века. // Азия и Африка с. — 1997-№4.
Борисов А.Б. Арабский мир: прошлое и настоящие. М., 2002.
В. Киселев, Марака Рами (Палестина). Перспективы урегулирования палестино-израильского конфликта. // Азия и Африка с. — 2005 — №3.
Васильев А. Исламский экстремизм как выражение кризиса мусульманской цивилизации. // Азия и Африка с. — 2003-№5.
Васильев Л.С. История Востока.М., 1994-1998. Т.1-2.
Демченко П. Шесть дней и чверть века. // Азия и Африка с. — 1992 — № 6.
Египет.40 лет революции. // Азия и Африка с. — 1992 — № 7.
Егорин А.З. Современная Ливия.М., 1996.
Жак Сапир. Вторая иракская война и франко-американские отношения. // Восток — 2004-№ 3.
История Алжира в новое и новейшее время. — М., 1992.
История Ливии в новое и новейшее время. — М., 1992.
Киселев В. Арабо-израильский конфликт и палестинский вопрос. // Азия и Африка с. — 1993-№ 8,9.
Киселев В. Ближний Восток. Долгая дорога к миру. // Азия и Африка с. — 2000-№ 5, 6,7.
Князев А.Г. Египет после Насера (1970-1981). — М., 1986.
Козицький А.М. Новітня Істрія Азії та Африки. Львів, 2004.
Концельман Г. Ясир Арафат. Ростов-на-Дону, 1997.
Косач Г. Новые документы АВП РФ по истории ближне-восточного конфликта 1947-1967 гг. // Нин. ист. — 2004-№ 5.
Кудрявцев А. «Братья мусульмане». // Азия и Африка с. — 1998 — № 11.
Кузнецов Д. Арабо-израильский конфликт и французское общественное мнение // Восток — 2004-№ 2.
Ланда Р. Ахмед Массали Хадж (Алжир ХХ в). // ВИ — 2005 — № 3.
Ланда Р. Фархад Аббас. // ВИ — 2004 — № 9.
Маршруты «Дорожной карты» Палестино-израильский конфликт. // Азия и Африка с. — 2003 — № 12.
Наринский М. Советский Союз и Суэцкий кризис. 1956 года. Новые данные. // Нин. ист. — 2004 — № 2.
Новейшая история арабских стран Азии. 1917-1985 гг. М., 1988.
Новейшая история арабских стран Африки. 1917-1985 гг. М., 1990.
Новейшая история стран Азии и Африки ХХ век. 1945-2000 гг. Под ред. д. и. н. А.М. Родриглеса. М., Владос. 2001, Т.3.
Новейшая история стран Азии и Африки ХХ век. 1945-200о гг. Под ред. д. и. н. А.М. Родригеса. М., Владос. 2001, Т.3.
Попов В. Исламский фактор в мировой политике. // Азия и Африка с. — 2004 — № 1.
Пырлин Е. Ближевосточный узел: как все завязывалось // Восток -2000-№5.
Ражбадинов М. Эгипет 1990-х годов: политика государства в отношении исламских движений. // Восток — 2004 — № 4.
Региональная безопасность Ирак: война и ее последствий. // Азия и Африка с. — 2003-№5.
Румянцов В.И. Тунисская Республика. — М., 1992.
Сайранян Б. Ирак. Звезда и жизнь диктатора. // Азия и Африка с. — 1994-№1-4.
Сайранян Б. Ясир Арафат — политический портрет. // Азия и Африка с. — 1998-№10.
Сергієнко М. Новітня Істрія Азії і Африки. (1918-2000 рр.). Суми, 2000.
Смиронов А. Арабо-израильские войны. — М., 2003.
Стрижов Ю. Советский Союз внес весомый вклад в создание государства Израиль. // Азия и Африка с. — 1998-№ 5.
Шмелева Т. Мухаммед Хосни Мубарак. // Азия и Африка с. — 2003 — № 8.