Природні ресурси як надбання українського народу

Реферат:

Природні ресурси як надбання українського народу

План

Вступ

1. Природні ресурси як надбання українського народу

Висновок

Література

Вступ

Згідно зі ст. 13 Конституції земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є обєктами власності українського народу. Посилаючись на цю статтю Основного Закону, ряд науковців та політиків висловили думку про те, що в Україні на конституційному рівні закріплена належність всіх природних ресурсів виключно одному власнику -- українському народу. Це означає, що передача земельних ділянок, водних обєктів, лісових угідь та інших обєктів природи у приватну власність не допускається.

Таке тлумачення зазначеної норми Основного Закону викликає сумнів з таких міркувань. По-перше, на момент прийняття Конституції в Україні певна частина земельного фонду країни вже була приватизована, тобто передана у власність ряду фізичних та юридичних осіб. По-друге, народ не може бути власником чи субєктом права власності на землю та інші природні ресурси, оскільки він узагалі не визнається доктриною цивільного права субєктом цивільних правовідносин. Так, згідно зі ст. 2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші субєкти публічного права. Цивільний кодекс України містить ст. 324, яка називається «Право власності Українського народу». Згідно з цією статтею земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є обєктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Таким чином, спроба реалізувати в Цивільному кодексі України положення ст. 13 Конституції України призвела до включення в нього статей суперечливого змісту. Адже кожен субєкт права власності має бути визнаний і субєктом цивільних відносин.

1. Природні ресурси як надбання українського народу

На нашу думку, оцінюючи положення ст. 13 Основного Закону, слід виходити з того, що будь-яка конституція, в тому числі Конституція України, є політико-правовим документом, який містить не тільки правові норми, а й положення політичного та політико-правового характеру. До останніх належить і конституційне положення про те, що земля є власністю українського народу, яке можна кваліфікувати не як закріплення монополії власності на природні ресурси, їх належності одному субєктові, а як проголошення державою наміру встановити в інтересах народу певні вимоги (обмеження) щодо набуття та реалізації права власності на землю та інші природні обєкти фізичними та юридичними особами, органами місцевого самоврядування та органами державної влади.

Такий висновок випливає зі змісту частини першої ст.14 Конституції, де сказано, що «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави», та зі змісту останньої частини ст. 41, в якій передбачено, що «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі». Отже, можна з певністю стверджувати, що Конституція України проголошує природні ресурси країни національним надбанням, правові рамки володіння, користування та розпорядження яким з боку власників закріплені в законах України, зокрема, в Законі «Про охорону навколишнього природного середовища», Земельному, Водному, Лісовому кодексах, Кодексі про надра, інших актах природоохоронного законодавства та Цивільному кодексі України.

Таку позицію поділяє і професор Харківської національної юридичної академії М. В. Шульга. Він вважає, що «про народ України як про власника землі можна вести мову лише в соціально-політичному аспекті. В юридичному ж розумінні навряд чи можна вважати народ власником зазначеного природного ресурсу». Саме на соціально-політичне значення ст. 13 Конституції України вказує й перелік природних обєктів, оголошених власністю українського народу. Так, у цьому переліку зазначений такий природний ресурс, як атмосферне повітря, яке, як відомо, не є і не може бути обєктом права власності.

Крім того, з погляду теорії права власності будь-який обєкт, у тому числі обєкт природи, може належати на праві власності одночасно лише одному субєкту. Обєкт права власності може одночасно належати кільком особам, які є його співвласниками. Однак співвласники виступають як один, єдиний субєкт права власності на конкретний обєкт цього права. А згідно зі ст. 14 Конституції право власності на такий природний ресурс, як земля може набуватися громадянами, юридичними особами та державою. Якщо ж землю вважати ще й обєктом права власності українського народу в такому ж самому розумінні, то виходить, що передана у власність громадянина земельна ділянка належить на такому ж праві ще одному власнику -- українському народу. Очевидно, що такий дуалізм субєктного складу права власності на природні ресурси може призвести до відхилення від основних постулатів правового регулювання суспільних відносин та внесення елементів невизначеності в правовий статус природних ресурсів як обєкта права власності.

Цей вузол суперечностей може бути розплутаний шляхом визнання положення ст. 13 Конституції України не як норми, що встановлює власнісний статус природних ресурсів країни, а як норми, що проголошує всі природні ресурси надбанням (основним національним багатством) українського народу, що перебуває під особливою охороною суспільства. Проголошення природних ресурсів надбанням українського народу не виключає можливості приватизації окремих природних обєктів відповідно до закону.

Висновок

Концепція права власності закріплена в новому Цивільному кодексі України. Згідно з цією концепцією здійснення права власності передбачає надання його субєктам певних прав та покладення на них певних обовязків. Так, ст. 319 Кодексу надає власникові права володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, а також вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Водночас власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Реалізуючи свої права та виконуючи обовязки, власник зобовязаний додержуватися моральних засад суспільства. Крім того, діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобовязано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Нарешті, ст. 319 встановлено, що особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

Аналіз зазначеної статті свідчить, що законодавець гнучко підійшов до визначення правового статусу власника. Залежно від обєкта права власності його власник може бути наділений різним співвідношенням прав та обовязків. Очевидно, що при визначенні правового статусу власників природних обєктів публічно-правові норми мають домінувати над приватно-правовими.

Література

Бабяк О. С, Біленчук П. Д., Чирва Ю. О. Екологічне право України: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2000.- 216 с.

Балюк Г.І. Екологічне право України. Конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): Навч. Посібник. - К.: Хрінком Інтер, 2006. - 192 с.

Екологічне право. Особлива частина Підручник. Для студентів юридичних вузів і факультетів. За редакцією академіка АПрН України, В.І. Андрейцева. К.: Істина, 2001

Екологічне право України За редакцією професорів В. К. Попова і А. П. Гетьмани. Харків, «Право». 2001

Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка. -- К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005. - 848 с

Закон України “Про охорону навколишнього середовища”. - К., 1991.

Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. -Львів: “Новий Світ-2000”, 2003. - 248 с.