--PAGE_BREAK--1. НАРИС ПРОБЛЕМАТИКИ
“Ми хотіли було воювати проти всього, усього, що обумовило наше минуле, — проти неправди й себелюбності, користі й безсердечності; ми озлобилися й не довіряли нікому, крім найближчого товариша, не вірили ні в що, крім таких сил, що ніколи нас не обманювали, як небо, тютюн, дерева, хліб і земля; але що ж із цього вийшло?
Усе валилося, фальсифікувалося й забувалося.
А тому, хто не вмів забувати, залишалися тільки безсилля, розпач, байдужність і горілка. Пройшов час великих людських і мужніх мріянь. Торжествувались ділки. Продажність. Убогість.” [27,c.79].
Цими словами одного зі своїх героїв Е.М. Ремарк висловив сутність світосприймання своїх ровесників — людей “загубленого покоління”, — тих, хто прямо зі шкільної лави йшов в окопи першої світової війни.
Тоді вони по-дитячому ясно й беззастережно вірили всьому, чому їх учили, що чули, що прочитали про прогрес, цивілізацію, гуманізм; вірили дзвінким словосполученням консервативних або ліберальних, націоналістичних або соціал-демократичних гасел і програм, усьому, що їм втолковували в рідному домі, з кафедр, зі сторінок газет… [67,c.124].
Але що могли значити будь-які слова, будь-які промови в гуркоті й смороді ураганного вогню, у смердючому бруді траншів, що заливають туманом ядушливих газів, у тісноті бліндажів і лазаретних палат, перед нескінченними рядами солдатських могил або купами покромсаних трупів, — перед всім страшним, виродливим різноманіттям щоденних, щомісячних, безглуздих смертей, каліцтв, страждань і звірячого страху людей — чоловіків, юнаків, хлопчиків [45,c.56].
Всі ідеали розлетілися в порох під невідворотними ударами дійсності. Їх спопеляли вогненні будні війни, їх топили в бруді будні післявоєнного років. Тоді, після декількох коротких спалахів і довгого вгасання німецької революції, на робочих окраїнах тріскотіли залпи карателів, що розстрілювали захисників останніх барикад, а у кварталах “шиберів” — нових багатіїв, що нажилися на війні, — не припинялися оргії. Тоді в суспільному житті й у всьому побуті німецьких міст і городків, які ще так недавно пишалися бездоганною охайністю, суворим порядком і бюргерською добропорядністю, запанували вбогість, розпуста, наростали розруха й безладдя, спустошувалися сімейні скарбнички й людські душі [12,c.44-49].
Раптово виявилося, що війна й перші післявоєнні роки знищили не тільки мільйони життів, але й ідеї, поняття; були зруйновані не тільки промисловість і транспорт, але й найпростіші уявлення про те, що добре й що погано; було розхитане господарство, знецінювалися гроші й моральні принципи [21,c.4].
Особливо гостро й болісно проявляється цей трагічний нейтралізм у свідомості й світовідчуванні тих мислячих і чесних колишніх солдатів, які після страшного досвіду війни й перших післявоєнних років втратили довіру вже до самих понять “політика”, “ідея”, “цивілізація”, не уявляючи собі навіть, що буває чесна політика, що є шляхетні ідеї, що можливо цивілізація, не ворожа людині.
Вони постаріли, не знаючи юності, їм дуже важко жилося й пізніше: у роки інфляції, “стабілізації” і нової економічної кризи з його масовим безробіттям і масовою вбогістю. Їм важко було скрізь — і в Європі й в Америці, у великих містах шумних, строкатих, метушливих, гарячково діяльних і байдужих до страждань мільйонів маленьких людей, що кишіли в цих залізобетонних, цегельних і асфальтових лабіринтах. Не легше було й у селах або на фермах, де життя було більш повільне, монотонне, примітивне, але таке ж байдуже до лих і страждань людини [11, c.35-38].
І багато хто із цих мислячих і чесних колишніх солдатів із презирливою недовірою відверталися від всіх великих і складних суспільних проблем сучасності, але вони не хотіли бути ні рабами, ні рабовласниками, ні мучениками, ні мучителями.
Вони йшли по життю душевно спустошені, але завзяті в дотриманні своїх простих, суворих принципів; цинічні, грубі, вони були віддані тим деяким істинам, до яких зберегли довіру: чоловічій дружбі, солдатському товариству, простої людяності.
Глумливо усуваючи пафос абстрагованих загальних понять, вони визнавали й шанували тільки конкретне добро [18,c.90].
Їм вселяли відразу пишномовні слова про нації, батьківщину, державу, і вони так і не доросли до поняття класу. Вони жадібно хапалися за будь-яку роботу й трудилися завзято й сумлінно, — війна й роки безробіття виховали в них надзвичайну жадібність до продуктивної праці.
Вони бездумно розпутничали, але вміли бути й сурово-ніжними чоловіками й батьками; могли скалічити випадкового супротивника в шинкарській бійці, але могли без зайвих слів ризикувати своїм життям, кров'ю, останнім майном заради товариша й просто заради людини, що збудили миттєве почуття приязні або жалю.Їх усіх називали “загубленим поколінням” [64,c.4-10]. Однак це були різні люди — різні були їхній соціальний стан і особисті долі. І літературу “загубленого покоління”, що виникла у двадцяті роки, створювала творчість також різних письменників — таких, як Хемінгуей, Дос-Пасос, Олдінгтон, Ремарк.
Загальним для цих письменників було світовідчування, що визначалося жагучим запереченням війни й мілітаризму. Але в цьому запереченні, щирому і шляхетному, відчувалося повне нерозуміння соціально-історичної природи лих і каліцтв дійсності: вони викривали суворо й непримиренно, але без якої б то не було надії на можливість кращого, у тоні гіркого, безвідрадного песимізму.
У романі «Час жити й час умирати» (1954) ми вперше знайомимо з новим героєм Ремарка — це людина думаюча й шукаюча відповідь, що усвідомлює свою відповідальність за те що відбувається.
Гребер з першого дня війни на фронті Франції, Африки, Росії. Він їде у відпустку, і там в обійнятому страхом, що трясе місто народжується більша самовіддана любов до Елізабет. «Маленьке щастя тонуло в бездонній трясовині загальних нещасть і розпачу» [109,c.67].
Гребер починає замислюватися, чи винуватий він у злочинах проти людяності, чи повинен він повертатися на фронт, щоб своєю участю збільшувати число злочинів, чим спокутати провину.
Відпусник Гребер навесні сорок п'ятого приїжджає в рідне місто в коротку відспустку, але не може знайти ні рідного будинку, ні знайомої з дитинства вулиці – усе в руїнах. Батьки, імовірно, загинули під час бомбування. Виникає короткий спалах страсті. Він переконує Елізабет вийти заміж за нього, тому що точно знає, що загине, так нехай вона хоча б буде одержувати овдовілу пенсію. Герой зневірився в нацистській ідеології, він готується перейти на бік росіян. Але в цей рішучий момент гине від кулі партизана. Ремарк прагнув сказати, що той, хто в момент історичних катаклізмів опиниться між протиборчими силами, приречений.
Політичний антагонізм Ернст Гребера, солдат німецької армії, колись не сумніваючийся в її «непереможності», стає свідком її розгрому [18, с.32].
Болісні роздуми Гербера пов'язані з наростаючим у ньому відразою до жорстокості, насильству й аморальності, невіддільним від фашистського режиму. Всю свою ненависть до фашизму автор втілює в створені їм образах фашистських молодчиків. Розкладання фашистської еліти, що бездумно пропалює життя на очах у знедоленого населення зруйнованого бомбуванням міста, безглузда жорстокість, втрата всяких уявлень про моральні норми — все це показано в романі з надзвичайною силою і яскравістю [18,c.67].
Гербер, який опинився під час відпустки в рідному місті гостро почуває приреченість Третього рейха. Його улюблений шкільний учитель арештований і гине в концтаборі, там же вмирає й батько дружини Гербера Елізабет. Любов молодих людей описана з характерним для Ремарка ліризмом. На фронт Гербер повертається іншою людиною. Він убиває Штейнбреннера, що став у його уявленні втіленням мерзенностей фашизму, але й сам гине від кулі російського партизана в той момент, коли в його свідомості з'являється думка, яка ще не цілком оформилася: «Треба зробити щось нескінченно важливе» [89,c.101].
Власне кажучи, у Німеччині, як і у всій передвоєнній Європі, у першій половині XX століття існувало безліч часом суперечливих, супроводжуваних міжусобною боротьбою літературних течій: неймовірні сполучення неоромантизму й символізму, натуралізму й сюрреалізму, модернізму й реалізму були обумовлені фантазією авторів і духом часу. Але незмінно в німецькій літературі була присутня філософська глибина. Ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, З. Фрейда знайшли своє відображення у творчості авторів, твори яких по праву вважаються вершиною німецької літератури першої половини XX століття [37,c.8-10].
Наприкінці роману Гребер вартує схоплених партизанів і нарешті після болісних роздумів вирішує їх випустити з підвалу на волю. Але російський партизан убиває його із тієї гвинтівки, з якої за хвилину до цього Гребер убив Штейнбреннера.
Такий вирок Ремарка людині, яка вирішила піти дорогою активної боротьби. У всіх своїх романах Ремарк стверджує: для всіх, хто піде дорогою політичної боротьби, наступить «час умирати» [24,c.5-9].
У романі Ремарка — жорстока правда й тихий пафос неприйняття війни, що визначило жанрові особливості книги як психологічної повісті-плачу, хоча на відміну від Олдингтона, який підкреслює, що він писав реквієм, Ремарк нейтральний.Автор не ставить своєю метою докопуватися до справжніх винуватців війни. Ремарк переконаний, що політика — це завжди погано, це завжди шкода й зло для людини. Єдине, що він може протиставити війні, — це світ природи, життя в її недоторканих первозданних формах: чисте небо над головою, шелест листя. Сили героєві йти вперед, стиснувши зуби, дає дотик до землі. У той час як світ людини з його мріями, сумнівами, тривогами й радостями валиться, природа живе.
продолжение
--PAGE_BREAK--2. РОЗГЛЯД ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ СЛОВА ЯК ФОРМИ
Формою перекладного матеріалу можна назвати спосіб існування значеннєвої інформації, принцип її впорядкованості, спосіб вираження змісту, його структурна композиція. Але для художнього тексту форма — це не тільки ієрархія значеннєвих елементів твору, система знаків язикового коду, але й атрибути мови, характерні для художнього твору. Лексичні атрибути мови надають художньому тексту особливу впорядкованість, що робить більш залежними від мови слова. Згідно В.Я. Задорнової, «слово в творах літератури в кожному вживанні може мати одночасно всі свої семантичні й стилістичні можливості в явній або прихованій формі» [10.с.34-38], а, як затверджує Е. Еткинд, для слова в художньому тексті виявляється до того ж відчутною й важливою його звукова матерія [34, с.69].
Тому можна констатувати, що слово в художньому творі здобуває специфічні якості, і контекст, то лінгвістичне оточення слова, у якому воно актуалізується, являє собою більш складне утворення, ніж контекст у науковому або публіцистичному творі. За твердженням М. Полякова, у художньому творі, ми знаходимо систему організації контекстів: контексту слів, контексту образів, ідейно-емоційного контексту, і на всіх рівнях слова: звуковому, семантичному, граматичному, синтаксичному — діють закони перетинання й взаємодії цих контекстів [25, с. 55].
Слово, згідно М. Полякову, не тільки визначається саме по собі цими контекстами, але також впливає на сусідні слова й контексти, тому в художньому творі діє механізм контактності слова. Із усього вищевикладеного виходить, що в художньому творі, зміст — це сукупність значеннєвих елементів, їхня співвіднесеність із реальними фактами й задумом автора, а форма — це розташування змістовних елементів у певній послідовності, а також особлива впорядкованість структури (характерні для поезії атрибути мови: ритм, рима, строфіка й т.д.) [32,c.126].
Взаємини форми й змісту в перекладі художніх текстів.
Для теорії перекладу аналіз діалектичного взаємозв'язку форми й змісту має велике практичне значення, тому що відкриває можливості перекладацької практики, зокрема, перекладу художніх творів. Аналіз літератури в галузі теорії й практики перекладу показує, що питання художнього перекладу являють собою певну складність, тому що більшою мірою залежить від мови ніж публіцистика, до того ж у силу специфіки жанру необхідно передати в перекладі не тільки зміст, але й ритміко-мелодійну й композиційно-структурну сторону оригіналу. В розгляді людської комунікації, мови й перекладу простежується два підходи: парадигма трансляційна, лінійна, механістична й парадигма діалогічна, нелінійна, діятельністна [20, с.7].
Механістична парадигма, багато в чому відображаюча міфологію 'наївного користувача мови', розглядає комунікацію як обмін текстами й інформацією, кодуємої за допомогою стабільної системи за обчислювальними правилами. З погляду діятельністної парадигми, текст і інформація створюються, знову (рекурентно) створюються й реінтерпретуються в ході постійної діалогічної взаємодії комунікантів.
Постійно відтворюються й співвідношення комунікативних дій учасників спілкування, тобто, мова. Мова не є набором одиниць і правил дій з ними: метафора уречевлення текстів, слів і їхніх елементів при розгляді комунікації як процесу поступається місцем розгляду одиниць мови як дій комунікантів.Зрозуміло, теоретичні моделі перекладу будь-якої орієнтаціїkachkine.narod.ru/Articles2003/Factor2002.htm — _ftn1 далекі від наївної міфологеми послівної лінійної заміни слів при перекладі [22, с. 33-34]. Проте, більшість моделей ґрунтується на неявному припущенні, що мова складається з кінцевих одиниць, питання ставиться не про їх внутрішній (недискретний, процесний) характер, а про рівень, або про кількісний обсяг 'одиниць перекладу'. Втім, для ряду авторів очевидно й протиріччя, що випливає із природної антиномії континуальності й дискретності, лінійності й нелінійності в мові; переклад для цих дослідників з'являється як процес, але процес, дискретизуємий діями з виділюваними по тих або інших принципах одиницями перекладу [19, с.193].
Імовірно, для одержання моделі перекладу, більш адекватно наближеної до реальності язикової діяльності, необхідний антиномічний підхід, що враховує діалектику реальних протиріч у мові. Опис же процесу перекладу тексту як жорстко заданого алгоритму правил вибору граматичних і лексичних засобів — відповідностей мові оригіналу в мові перекладу — залишає за рамками теоретичної конструкції множина аспектів, включених у реальне язикове існування. Життєва ситуація мовних контрастів (зокрема, переклад припускає не стільки просте зіставлення тексту оригіналу й тексту перекладу на предмет адекватності, точності й інших міфологізованих критеріїв, скільки багатогранну діяльність язикових суб'єктів, що здійснюють це зіставлення [59,c.100].
Як у процесі створення мономовного тексту, так і в процесі перекладу діяльність мовного суб'єкта визначається:
а) антиномією, діалогічною взаємодією наявної інтенції (комунікативного наміру) і прогнозованої інференції (комунікативних наслідків);
б) низкою факторів, що впливають на вибір засобів висловлення або перекладу.
Граматична дія як частина мовної й комунікативної діяльності також формується у взаємодії цих факторів [31,c.6].
Граматична форма розглядається нами не як єдиномоментне дискретне утворення, а як процес і результат вибору в рамках граматичної дії.
Фактично, звичні для повсякденної свідомості 'граматичні форми' є не чим іншим, як письмовою фіксацією повторюваних мовних дій (тобто, мовних дій, 'язикування', якщо дослівно перевести термін У.Матурани languaging) [87,c.6].
Триваючий у часі процес з'являється як упредметнений результат. Насправді ж реальність мовної діяльності представляє нам картину постійного вибору з історично й контекстуально обумовлених можливостей.
Навіть якщо ми не розглядаємо процес проголошення форми як фонетичного слова, процес вибору як перевага одного з можливих шляхів спостерігається в численних фактах хезитації, самовиправлення, перефразовування, перепопиту й т.ін. [31,c.43]. У часовій довжині висловлення виділяємі точки вибору, у яких можливий шлях подальшого його руху як би розгалужується. Саме тут видний не жорсткий вибір 'за правилами', а процес діалогу — з реальністю й зі співрозмовником, тобто, з комунікативним середовищем, з контекстом.Траєкторія вибору нагадує дію атракції в математичному розумінні (теорія катастроф, теорія хаосу, синергетика), що перешли в лінгвістику як метафора [1, c.22-23].
Співвідношення інтенції мовця й прогнозованої інференції слухаючого при цьому змінюється із часом. До моменту вживання форми інтенція переважає над прогнозованою інференцією. Після вживання інтенція поступається місцем інференції (уже не прогнозованої, а реально здійснюваної) і інтерпретації [98, c.109-110].
У процесуальній моделі граматичної дії, таким чином, поняття інтенції повинне бути доповнене поняттями протенції, і ретенції (у гусерліанськму розумінні). На осі часу, у процесі здійснення граматичної дії, спостерігаємо етап ще-не-використаного знака, етап намірів і можливостей вибору; мить уживання, коли знак з'єднується зі своїм ситуативним значенням; і — етап вже-використаного знака, етап розуміння й інтерпретації, переосмислення.
Мова виявляється можливою завдяки повторюваності з'єднання намірів і інтерпретацій, будь-який наступний намір спирається на попередні інтерпретації, на свого роду 'пам'ять знака'.
Фактори, що впливають на вибір граматичного оформлення висловлення, різні за ступенем й пріоритетності свого впливу, інакше кажучи, являють собою ієрархію.
Ієрархія факторів вибору граматичної форми не залежить від конкретно-язикової реалізації, вона проявляє себе подібним чином у різних мовах. Ідіоетнічні особливості граматичної дії стосуються внутрішньої специфіки впливу кожного з факторів і можливостей вибору, конкретно-язикових засобів, що перебувають у розпорядженні мовного суб'єкта (конкретно-язикових аттракторів) [65,c.78].
Якщо зрівняти шлях вибору оформлення висловлення із траєкторією руху дощової краплі по шибці (меандром, у термінології фізиків), то мови являють собою різні системи меандрів, різні малюнки на шибці, різні комплекси виборів із множини можливостей. Меандр сполучає в собі час і форму, процес і результат, континуальність і дискретність, гештальтність і лінійність [26,c.40].Процес перекладу, як і процес мономовного висловлення, проходить певні точки вибору, коли перекладач, як і мовець, вибирає те або інше граматичне оформлення. На відміну від мономовного висловлення, де початковий і кінцевий пункт меандру визначаються наміром мовця й очікуванням комунікативного ефекту, у процесі перекладу й намір, і комунікативний ефект, та й з'єднання змісту з мовними одиницями (мови оригіналу) як би дані заздалегідь (хоча, видимо, і в цьому випадку можна допустити певне 'розхитування' твердої структури).
Але й у процесі перекладу відбувається діалогічна взаємодія перекладача й 'поля можливих засобів перекладу', своєрідної 'пам'яті системи' мови, що переводить, [49,c.50].Визначаючи критичні точки вибору граматичних засобів при перекладі, ми зіштовхуємося з розбивкою граматичного процесу на дискретні фрагменти, динамічні 'одиниці перекладу' [11,c.45]. Граматичний вибір ідіоетничний, специфічний для кожної мови, у той же час, комунікативні наслідки тексту-оригіналу й тексту-перекладу (і навіть окремих фрагментів, фраз цих текстів), у цілому, як правило, настільки близькі, що можуть уважатися еквівалентними.Моделювання процесу перекладу як установлення еквівалентності одиниць-текстів прагматично виправдано, але технологічно незручно.
У той же час, установлення заелементної еквівалентності (у нашому випадку. форма: форма) зіштовхується з асиметрією членування формального й функціонального репертуару мов [78,c.90].
Так, загальновідомо, що одній одиниці язика-оригіналу в перекладі може відповідати дві й більше (і навпаки). Факторна модель перекладу використає поняття універсальної мови й інтегрального граматичного значення (граматичного інтеграла), а також опирається на принцип взаємної перекладності мов [100,c.6].Інтегральне граматичне значення мотивоване прагматично [82, c.422], його можна виявити в будь-якій мові, поза залежністю від конкретно-язикової реалізації в одиницях, які є в наявності, даної мови.Язикова інтерпретація дії через дієслівні форми, інформаційна перспектива висловлення, що виражається через артиклеве оформлення імені або інших засобів, інші компоненти висловлення проявляють себе в рамках конкретно-язикових контекстуальних комплексів. У даних комплексах відповідне глобальне граматичне значення або виражається формалізованим елементом, або перерозподіляється між різнорівневими компонентами комплексу відповідно до інтенції мовного суб'єкта (або інтерпретацією вихідної інтенції перекладачем) і можливостями системи мови, що перекладає. У перекладі, таким чином, ми неминуче зіштовхуємося із взаємодією явищ прихованої і явної граматики.Факторна модель граматичної дії (і перекладу) вимагає постулювання, таким чином, наявності трьох видів граматики: граматики повної (загальної, універсальної), граматики явної (що виражається в граматизованих формальних парадигмах) і граматики прихованої (яка знаходить своє вираження через неграматизовані засоби, або латентною, здатною стати явною граматикою в ході мовної еволюції) [63,c.45]. Повна граматика, пов'язана із принципом загальної перекладності (висхідним, в остаточному підсумку, до принципу нескінченності семіозису й взаємної перекодуємості знакових систем Ч.С.Пірса), спирається на антиномію граматичного інтеграла (універсального граматичного поняття або концепту) і граматико-контекстуального комплексу (конкретномовного втілення граматичних змістів у формалізованих і контекстуальних засобах).
Подібна модель дозволяє зіставляти мови й говорити про взаємні граматичні перекладності навіть у випадку нульової представленості формальних засобів, у випадку перерозподілу універсальних граматичних змістів того або іншого інтеграла між контекстуальними [126,c.70].
Найбільш відомим прикладом останнього може служити неявний, 'супрасегментний артикль' в українській мові:
Am Mitternachtshimmelflog hocham Zenith EinEngel // Понебунапівночіангеллетів.
У схованій граматиці української мови виявляються й перфектні змісти:
DerhatGeldzusammengescharrt– schrechklich! // Награбував грошей — пристрасть!
Можна сказати, що в граматичному плані перекладаються не форми, а граматико-контекстуальні комплекси, що співвідносять із універсальними граматичними інтегралами, які знаходять своє вираження в разнорівневих засобах різних мов [49,c.31].
Наявність тих або інших засобів є одним з факторів (категоріальне або системне тло), які визначають вибір перекладачем граматичного оформлення висловлення в мові перекладу. Крім цього, досить важливого фактору, на процес вибору впливають також і інші.
Виділювані фактори нерівні, їхні взаємини, як уже було сказано, являють собою ієрархію:
(1) текстові (реєстрові або стилістичні) фактори;
(2) загальситуативні фактори;
(3) категоріальні фактори;
(4) контекстуальні фактори;
(5) лексичні фактори.
Х.Вайнрих порівнює текст із партитурою музичного твору [69, с. 66-67].Партії елементів тексту, слова повинні бути співзвучні один одному й загальній тональності твору. Так, форма презентного перфекта, уживається звичайно в усних повідомленнях про 'свіжі новини', при 'обговорюванні' (Besprechung, по Вайнриху) минулого досвіду:
Dusiehstesja, wirhabenunsverirrt// Що ж робити, матінка. Бач, з дороги збилися
Для текстового типу 'розповідання' (Erzahlung) дана форма нехарактерна, у цьому випадку вибираються різні форми минулого часу.
Визначальним для граматичної дії фактором є наявність категоріальної ситуації в тому або іншому її різновиді. Про типи ситуативного мотивування вживання перфекта [19, с.37-47].
Прототипічною ситуацією для невизначено-артиклевої форми імені є інтродукція (введення імені, терма в текстову дію):
HeutehabicheinFischleingefangen, EingarseltenesFischlein, eingoldenes// Я сьогодні піймав було рибку, Золоту рибку, не просту
Подальші текстові дії з 'рибкою' відбуваються у визначено-артиклевому оформленні.
Після універсальної категоріальної ситуації наступним по значимості фактором є наявність у явній граматиці відповідної категорії й формальних засобах її вираження [67,c.18].
Граматизована форма виступає в цьому випадку в ролі атрактора. Граматична дія 'вливається' в одну з можливих, визначених даною мовною системою 'меандрових' траєкторій.
Так, іспанські й англійські перекладачі легко розпізнають континуальний різновид перфектної ситуації, передаючи її формою перфектного прогрессива сьогодення, але не німецької, так як подібної форми в явній граматиці немає:
DenganzenTagüberhabeichgebeten// Я тільки одного вас і молила в Бога весь день
Взаємний розгляд перекладів на мови з наявністю відповідної форми й з її відсутністю в явній граматиці показує, що в останньому випадку змісти універсального граматичного інтеграла не зникають, а перерозподіляються між елементами контексту.
Фактично, як уже говорилося, переводиться не окрема форма, а відтвориться цілий комплекс — за допомогою атракторів які є у даній язиковій системі: формальних засобів, контекстуальних засобів, лексичного наповнення форми [79,c.3].
Говорячи про контекстуальні фактори, слід зазначити, що контекст для мовця не є заданим, він створюється їм разом з формальною стороною висловлення. Для перекладача контекст, здавалося б, заданий текстом оригіналу, але це — контекст вихідної мови, той шлях, який вибрала для себе граматична дія, виходячи з можливостей (атракторів) вихідної мови [45,c.7].
Фактично ж, перекладач також створює — або відтворює ситуацію, заново її інтерпретує, його граматична дія 'уливається' у можливі шляхи, 'меандри' мови, що переводить.
Лексичний фактор пов'язаний із взаємодією значення лексичного групування (наприклад, дієслова руху й вибір допоміжного дієслова перфектних форм у деяких мовах, перехідність/неперехідність на певному етапі розвитку перфекта, обчисленість/необчисленість і т.ін. для невизначено-артиклевого оформлення імені й інші численні випадки).
Фактично, зміст граматичної дії створюється із взаємодії лексики й граматики, границю між якими так поки нікому й не вдалося провести — ні в синхронії, ні в діахронії [65,c.89]. Мовець (а, в основному, також і перекладач) не замислюється над тим, яку форму йому вжити, він прагне виконати ту або іншу комунікативну задачу, для якої 'всі засоби гарні', тому граматико-контекстуальний комплекс доповнюється 'до насичення', а іноді (проявляючи властивість надмірності) і перенасичується засобами вираження того або іншого універсального граматичного інтеграла.
З урахуванням середовища, у якій робить свої лінгвістичні дії користувач мови, можна також брати до уваги (6) культурні, (7) інтертекстуальні й т.ін. фактори, хоча вони більшою мірою пов'язані з лексичними й текстовими, а не із граматичними аспектами перекладу [90,c.10]. Ієрархію факторів не слід уважати тимчасовою, тобто, її не слід розуміти таким чином, що «спочатку потрібно врахувати фактор №1, потім — №2» і так далі. Наведена ієрархія розподіляє фактори за ступенем пріоритетності, а не за тимчасовою послідовністю.Крім перерахованих вище, істотну роль у граматичному виборі грає й (8) когнітивний фактор [20, c.1].Це особливо явно можна спостерігати щоразу, коли в реальному вживанні (або в рекурентному створенні) форм, граматична семантика, що представляє собою квінтесенцію попередніх уживань, попередніх контекстів зіштовхується з реальними речами й особами, про які нам відомо що-небудь із контексту їхньої життєвої практики, їхньої передісторії. Це знання (когнітивне поле) деяким чином перетинається з певним семантичним (або функціонально-граматичним) полем. Наприклад, знання про одиничність, унікальність предмета можуть перетинатися із граматичними концептами якості й кількості [17,c.8].
Більшість дидактичних граматик, як правило, не беруть до уваги міркувань лінгвокультурного, когнітивного, інтертекстуального порядку, обмежуючись або структурним уявленням парадигми форм, або перерахуванням їхніх функцій. Тим самим у мовній свідомості вивчаючу іноземну мову користувача, та й у починаючого перекладача створюється деформована картина дій у мовній реальності. Втім, і 'кваліфіковані' перекладачі можуть оступитися на порогах іншої культури. Факторна модель граматичної дії й перекладу більшою мірою відповідає реальності мовного існування, ніж статичні моделі, що розглядають продукт, але не процес перекладу. Можливості подальшої розробки пов'язані з виділенням додаткових факторів, що впливають на граматичний вибір, а також на інші аспекти перекладу. Значимими аспектами є також взаємодія [19, с.280-286], взаємна перевага, взаємна нейтралізація факторів і ін. Радикально істотним для поставлених задач буде дослідження властиво граматичних дій і пояснень причин вибору граматичного оформлення користувачами мови.
Комплексні труднощі віднесення різного роду текстів, при перекладі з німецького, до типу матеріалів, орієнтованих насамперед на форму, неможливо, у принципі, перебороти лише за допомогою зазначення на характер художнього жанру, як це робиться в більшості випадків [31,c.4].
Найважливішу й вирішальну роль не може грати навіть визначення жанру, дане самим автором або перекладачем окремих слів або твора цілком, оскільки в темі номенклатури багато неоднозначності, не говорячи вже про претензійне використання назви різновидів жанрів при перекладі з німецького. Ні перекладач німецької мови, ні критик не можуть обійтися без приватного аналізу. Маючи справу, наприклад, з терміновим перекладом з німецького есе в трактуванні Карла Мута [57,c.89], відповідно до якої естетичена складова частина є основною для справжнього есе й на німецькому й на будь-якій мові, оскільки читають його не стільки через предметну зацікавленість, скільки заради насолоди формою, перекладач повинен перекладати з німецької його по принципах, застосовним до текстів, орієнтованим на форму, а критик оцінювати цей самий переклад слів, згідно цим же критеріям.
Треба, однак, привести досить цікаве спостереження Людвіга Ронера: «У сучасної німецької „эссеиістиці“ простежується досить сильна тенденція, далека „эсеістиці“: повернення есе до трактату, повернення від мови почуттів до прози, що теоретизує, повернення від відвертого трактування шукань до голого повідомлення результатів міркувань, від розмовної до монологічної прози, у якій контекст важливіше форми» [89,c.90-100].
Коли перекладач має справу з матеріалом такого роду, хоча й декларованому автоом як повноцінне есе, він, незважаючи на це, повинен підходити до нього як до твору, предметному повідомленню, тобто як до матеріалу, спрямованому на контекст; а критик повинен виходити із цього при оцінці термінового перекладу слів.При претензійній вказівці жанру тексту перекладу перекладач повинен глибоко аналізувати матеріал незалежно від слів автора. Так, наприклад, вся «банальна художня література» повинна бути віднесена до різновиду матеріалів, спрямованих на контекст, тому що естетичні моменти й елементи форми в ній відсутні або попадаються лише в клишированій сутності [19,c.76].Вони орієнтовані, у першу чергу, на інформацію (= контекст), хоча інформація ця більш ніж вигадана. Так іменована розважальна література, на противагу, повинна бути віднесена до нижчого шару матеріалів, спрямованих на форму. Вона, відчасти наслідуючи літературну моду, здатна задовольняти також і високі вимоги. У кожному вихідному тексті неминуче присутні багатозначні слова, а також словосполучення, що мають особливі переклади на цільові мови. Для правильного перекладу необхідно враховувати зміст і форму попереднього й/або наступного контексту, що часто виходить за межі даної пропозиції. Ці труднощі практично нездоланні за допомогою програм машинного перекладу, у яких украй обмежені можливості аналізу змісту й форми широкого контексту. Існує безліч прикладів вихідних текстів, які потенційно можуть або повинні переводитися на багато цільових мов [11,c.23].
Aвторскі ідеї часто виражені багатозначними словами, синтаксично складними пропозиціями й словосполученнями специфічного характеру.
Звідси випливає припущення про те, що тексти, які публікують повинні містити деякі пояснення, що уточнюють універсальним чином зміст багатозначних слів і словосполучень і, що дозволяють без допомоги професійних перекладачів одержувати коректні за змістом переклади на будь-які цільові мови.Відомі методи попереднього значеннєвого кодування вихідного тексту [5,c.16].
Однак ці методи мають багато в чому абстрактний характер і не знаходять практичного застосування.
Рішення проблеми значеннєвого кодування й наступного перекладу може бути досягнуте шляхом принципової зміни методу складання тих вихідних текстів, які потенційно можуть переводитися на інші цільові мови, а саме, шляхом включення у вихідний текст, іменований надалі кодованим вихідним текстом, значеннєвих доповнень, що містять елементи словникових статей, запозичених автором у власному тлумачному словнику й при цьому особливим чином ураховують при наступних перекладах з вихідного на кожній із цільових мов.
продолжение
--PAGE_BREAK--3. ПРОБЛЕМА ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ3.1 Полісемія
Мовний знак — це двобічна одиниця мови, що представляє собою єдність плану змісту (означуваного) і плану вираження (означаючого), але, незважаючи на взаємозумовленість двох сторін знака, вони підпорядковуються загальному закону асиметрії в мові, одним видом якого є неоднозначність [12,c.34].
Неоднозначність проявляється в тім, що одному означаючому відповідають різні означувані. Основні види такої відповідності — це полісемія (або багатозначність) і омонімія. Полісемією називають наявність в одиниці мови двох або більшого числа значень, між якими є зв'язок; наприклад, слово голка може позначати інструмент для шиття (швейна голка), металевий стрижень із загостреним кінцем(патефонна голка), аркуш хвойного дерева (соснова голка), колюче утворення на тілі деяких тварин (голки їжака), однак у всіх випадках присутній загальний компонент значення: «щось довге й гостре». Лінгвоспецифічні особливості структури багатозначності добре простежуються на матеріалі роману Э.Ремарка «Час жити й час умирати». Розглянемо полісемію дієслів руху [22,c.67].
Німецькі дієслова руху типу laufen, fahren, fliegen, schwimmenwww.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm — _ftn3виявляють перехідні й квазіперехідні вживання, не властиві їхнім українським аналогам. Мова йде насамперед про характерний для дієслів fahren, fliegen, schwimmen
каузативне значення ‘везти когось кудись на відповідному транспортному засобі’.
Наприклад:
“er hat sie ins Krankenhaus gefahren..“ — Він відвіз її в лікарню;
“Medikamente in das Katastrophengebiet fliegen…“-доставляти медикаменти в зону катастрофи (військову зону).
Цю модель семантичної деривації використовують не тільки дієслова fahren, fliegen, schwimmen, але і їх гіпоніми типу jetten(у відповідному значенні – ‘транспортувати на реактивному літаку’);
Наприклад:
“er jettete die ganze Gesellschaft an die Berlin…”- Він перевіз [переправив] все суспільство в Берлін.
Відсутність даного значення в дієслова laufen цілком природно й пояснюється неможливістю його «транспортного» прочитання, що суперечить самій ідеї бігу [27,c.88-90].www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm — _ftn4
З погляду порівняльної лексикології й двомовної лексикографії ці — настільки природні в рамках логіки німецької мови — уживання представляють певну проблему, оскільки регулярна полісемія такого роду зовсім не властива українській мові.
В українській мові для вираження цих змістів завжди використовуються інші — лексично не співпадаючі з неперехідними дієсловами рухи — слова: відвозити, доставляти, везти, перевозити, переправляти, транспортувати і т.ін.
Серед каузативних уживань для деяких із цих дієслів виділяється також значення 'керувати':
Наприклад:
“er kann Auto fahren…“ — він уміє водити (машину);
“eine Maschine zum ersten Mal fliegen“- уперше пілотувати літак.
Крім того, у кожного дієслова є свої, властиві тільки йому перехідні значення [17,c.19].
Для fahren www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm — _ftn5 у Великому німецькому словнику виділяються наступні лексеми, що вимагають прямого доповнення, причому всі вони в тому або іншому ступені низходять до ідеї ‘керування’:
1) а. їздити (на певній марці автомобіля, на певному виді пального);
er fahrt einen Ferrari він їздить на ферарі; er fahrt nur Super розм. він їздить тільки на бензині вищої якості;
б.тих. пускати; пускати в хід; експлуатувати; eine Anlage fahren експлуатувати установку;
в. розм. виконувати, проводити, здійснювати (відповідно до задуманого); die Arbeiter fuhren Sonderschichten in der Fabrik робітники фабрики проводили спеціальні зміни;
З іншого боку, дієслово fliegen серед власне перехідних уживань виявляє тільки одне значення, що реалізує ідею ‘керування’: ‘пілотувати літак’. Для української мови всі подібні вживання дієслів рухи неможливі, отже семантична деривація цього типу може розглядатися як один з регулярних параметрів, за яким лексичні системи цих двох мов можуть бути протипоставлені [32,c.55].
Не менш «екзотичними», ніж чисто перехідні вживання, є з погляду української мови випадки вживання німецьких дієслів руху, у яких як пряме доповнення виступає семантичний сирконстант, що позначає відрізок шляху (порівн., наприклад, einen Umweg laufen/fahren/fliegenзробити гак, їхати в об'їзд, einige Runden laufen/fahren/schwimmen зробити кілька кіл)З іншої сторони, це дієслово виявляє додаткове, близьке за семантико-синтаксичних ознаках і властиве тільки йому значення, наявність якого також пояснюється знаннями про світ. У таких випадках можна говорити про псевдоперехідні дієслівні лексеми. Відмінність псеводперехідних уживань від власне перехідних маніфестується не тільки в галузі семантики, але й у таких формальних показниках, як уживання допоміжних дієслів для утворення складних тимчасових форм минулого часу. Якщо власне перехідні вживання вимагають, відповідно до продуктивних правил граматики, дієслова haben псевдоперехідні вживання припускають у цій функції як haben, так і sein [21,c.39]. Причини цього очевидні. Із чисто формальної точки зору обговорювані випадки є перехідними вживаннями, тому що відповідне дієслово керує доповненням в акузативе. Семантично, однак, дієслово в таких уживаннях не виражає ідею спрямованості на об'єкт, тобто ці вживання не відчуваються як агентивно-транзитивні. Відповідно, для німецької мови Ремарка такі вживання за одними показниками виявляються рядопокладеними перехідним дієсловам, а заіншими — неперехідним. Х. Бринкман відзначає, що при вживанні дієслова haben профилюється активна роль суб'єкта, а при використанні дієслова sein увага концентрується на самій дії. Іншими словами, якщо власне значення руху зміщається на другий план, як допоміжне дієслово – замість звичайного для цього семантичного класу sein -з'являється haben. Цікаво, що дієслова gehen і kommen, на відміну від розглянутих тут слів, у жодному зі своїх значень не утворить складних форм минулого часу за допомогою допоміжного дієслова haben. Ця граматична особливість явно має семантичні причини; порівн., зокрема, відсутність у цих дієслів комунікативно осмислених перехідних і псевдоперехідних уживань [36,c.77].
Варто помітити, що псевдоперехідні конструкції з дієсловами руху зустрічаються й в українській мові. Порівн. пройти пішки/проїхати без зупинки весь шлях; пробігти стометрівку; пробігти/пропливти… дистанцію (з гарним результатом); у спортивному жаргоні такожпробігти/пропливти… кращий час.www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm — _ftn6 Цікаво, що такі конструкції в українській мові, крім сильних обмежень на лексичну сполучуваність, часто мають додаткові обмеження на вид і/або спосіб дії; порівн. *бігти/плисти… кращий час; *бігти/плисти… дистанцію з гарним результатом, при тім що вираження бігти/плисти… дистанцію й без акценту на результаті припустимо тільки в сполученні з дієсловами типу довелося, пропонується, побажав [44,c.567].www.dialog-21.ru/dialog2007/materials/html/24.htm — _ftn7
Для семантичної типології значимим фактором є регулярність способу означування цих змістів. Одна мова обирає спосіб, при якому те саме дієслово виражає й сам рух (з такими його складовими, як характер переміщення в просторі, середовище, у якому відбувається рух, засіб і швидкість пересування; якісна характеристика руху) і вказують при цьому на всі «супутні моменти» (такі, як ціль переміщення, об'єкти, на які при русі проявляється вплив і т.п.). Інша мова при необхідності включити у фокус уваги саме ці «супутні моменти» вибирає особливе дієслово, що не збігається з відповідним дієсловом руху. Мови типу німецької і англійської віддають перевагу використанню того ж самого дієслова, уводячи його в конструкції різного типу. Мови типу українського при кардинальній зміні валентністної структури міняють саме дієслово [18,c.90]. Наприклад, якщо ціль руху — установлення рекорду, в українській мові використовується дієслово встановити, незалежно від того, про який конкретний вид спорту мова йде й рух якого характеру (біг, плавання й т.ін.) включено в ситуацію встановлення рекорду. В українській мові при цьому допускаються окремі виключення — конструкції з відносно жорстко фіксованим лексичним наповненням; порівн. пробігти стометрівку, пробігти/пропливти… дистанцію й т.п. Іншими словами, різні мови надають перевагу різні стратегії утворення каузативних і квазикаузативних конструкцій від дієслів руху. По цьому параметрі відповідні мови можуть бути типологічно протипоставлені [27,c.80]. Так, сполучення в одному дієслові перехідних і неперехідних уживань типово для англійської мови й може розглядатися як одна з його базових семантико-синтаксичних характеристик. Таке сполучення досить часто зустрічається й у німецькій мові (порівн. обговорювані тут випадки), але не може вважатися для нього «наскрізним» принципом організації взаємодії лексичної семантики й синтаксису. Для української мови сполучення в одному дієслові перехідних і неперехідних уживань нехарактерно. Виключення, видимо, варто описувати в термінах граматики конструкцій.
Вище було показано, що певні значення розвиваються тільки в тих дієслів, у семантиці яких є свого роду «опорні пункти» для відповідного похідного значення [29,c.100]. Так, значення, що сходить до ідеї 'перевозити' може розвитися тільки в «транспортних» дієслів, а значення 'установлення рекорду' — тільки в «спортивних» дієслів. При цьому дієслова руху можуть розвивати і якісь інші, вузько специфічні значення. Наприклад, дієслово laufen виявляє специфічне каузативне значення, що реалізується при наявності внутрішнього об'єкта [12,c.267].
(3) sich (D) die Füße wund laufen1) натерти собі ноги 2) перен. (nach etw. D) збитися з ніг (у пошуках чегось); sich (D) eine Blase laufen набити собі мозолі
Наявність цього значення в дієслова laufen і його відсутність у дієслівfahren, fliegen пояснюється екстралінгвістичними причинами: наші знання про устрій світу мотивують участь цього дієслова в конструкціях, у значення яких входить ідея фізичного впливу, надаваного на ноги при занадто тривалій і інтенсивній ходьбі або бігу.
Потенційно подібне значення може мати й дієслово tanzen
, оскільки в ньому також акцентуйовано фізичний вплив на ноги: порівн. не фиксуєме словниками, але цілком можливе словосполучення sich (D) die Füße wund tanzen. Дієслово laufen розвило ще одне специфічне – псевдообратиме– значення:
(4) ‘добігатися до чогось’: sich müde laufen набігатися до утоми; sich außer Atem laufen задихатися [задихнутися] від бігу
Цікаво, що паралельне значення виявляє також дієслово tanzen
, подібним чином фокусуюче у подібних уживаннях ідею крайньої фізичної утоми – ‘дотанцюватися до чогось’: sie haben sich müde getanztвони натанцювалися до впaду.
Таким чином, стає очевидним, що регулярна полісемія характерна не стільки для всіх слів певного семантичного класу, скільки для слів, об'єднаних якимось досить конкретним елементом значення.
продолжение
--PAGE_BREAK--3.2 Омонімія
Омоніми (від греч. homos — однаковий і onyma — ім'я) слова, які вимовляються й пишуться однаково, але мають різні, не зв'язані один з одним лексичні значення.
Утворення омонімів у мові відбувається по-різному.
В одних випадках омоніми виникають у результаті розпаду багатозначності. Не так-то просто визначити, де закінчуються межі полісемії й починаються межі омонімії [39,c.40].
До розмежування цих мовних явищ є, правда рекомендації. Для розрізнення, важливо вміти коротко визначати зміст слів.
Якщо слова, які однаково звучать утворять різні словотворчі ряди, то такі слова омоніми. Однак стоїть вам пропустити через це чистилище слова, які були наведені як омоніми, можна переконатися, що лакмусовий папірець упізнання спрацьовує не завжди. А це зайве свідчення тісного зв'язку між такими цікавими мовними явищами, як полісемія й омонімія [60,c.346].
У мові художніх творів Е.М. Ремарка є величезна кількість омонімів, за допомогою яких виражається емотивне відношення до інших людей, явищ, фактів. З почуттям негативного відношення автор називає деяких людей,
наприклад:
der Schuft/негідник, der Halunke/негідник, der Gauner/шахрай, fürchterlich/страшний, жахливий, unheimlich/моторошний, schamlos/безсоромний, schlecht/кепський, unerträglich/нестерпний, widrig/гад-кий, die Missgeburt/виродок, die Canaille/каналья; у звертанні до інших він виражає своє позитивне почуття:die Freude/радість, die Anmut/принадність, heimatlich/рідний, lieb/милий, teuer/дорогий й т.ін., уживаючи звичайні слова, іноді в переносному значенні, наприклад:
«Ja, es ist wahr», zischte sie, „ich fühle, es ist wahr! Dieser Schuft! O, dieser Schuft!“
– Так, це правда, – прошипіла вона, – я відчуваю це правда! Який негідник! О, який негідник!
За допомогою переносного значення багато звичайних слів письменник пересуває в шар слів або навіть словосполучень, що виражають емотивну функцію пещення, що має місце при звертанні, das Liebchen/голубка, die liebe Sonne/ сонечко моє, der Schatz/скарб, цінність і ін., наприклад:
«Schatzi!» Mit einem Satz hing sie dem Bäcker am Hals
– Скарб ти мій! — Вона підстрибнула й зависла на шиї в булочника.
Нерідко в мовленні його героїв можна спостерігати випадки вираження за допомогою звичайних слів почуття злості, презирства, осудження, наприклад: der Esel/осів, der Hahn/півень, das Ferkel/свиня, der Waschlappen/ганчірка й т.д.
Waschlappen
, dachte Mücke. Hosenschei?er! Kein schoner Anblick!
Als ob das der erste Tote wäre den wir sähen!
«Ех, ти, ганчірка, – подумав Мюке. — Боягузливий нехлюй! Видовище не із приємних. Начебто нам уперше бачити мерця!»
Сприймаючи явище дійсності, суб'єкт одночасно може виразити про нього й свою оцінку, цю оцінку допомагають виразити омонімія [67,c.809].
На відміну від емоцій, які можуть належати як мовцеві, так і іншій особі, оцінка завжди виходить від мовця (крім того випадку, коли той говорить сам оцінює свої дії й учинки) і може бути раціональною (інтелектуальною), заснованою на логічних оцінних судженнях про об'єктивні ознаки явищ, і емоційною, тобто крім логічного судження викликати емоційне у своїй основі відношення до змісту висловлення.
Будучи вираженою язиковими засобами омонімами, вона стає властивістю мовних елементів, що ми називаємо оцінністю.
Ми схильні дотримуватися точки зору, висловленої В. К. Харченко, що під оцінністю розуміє відношення мовця до предмета мовлення, тобто це – закладена в слові позитивна або негативна характеристика людини, предмета, явища.
Наявність «плюсу» або «мінуса» у значенні слова омоніма — важливий показник оцінності. Подібну точку зору висловлюють і інші лінгвісти, зокрема, И.В. Арнольд, Л.А. Кисельова й Т.В. Матвєєв [54,c.106].
Наприклад, слова mutig/мужній, weich/ніжний, kuhn/сміливий, das Gluck/щастя виражають позитивну (меліоративну) оцінку, наприклад:
Und wieder die Stimme, eindringlich, weich, als wäre sie ganzerfüllt von Glück
І знову цей голос,проникливий, ніжний, начебтопереповнений щастям.
У своєму романі «Час жити й час умирати» Ремарк використає й інші мовні засоби й оцінні засоби.
3.3 Метафоризація
У різних мовних стилях, особливо в стилях художньої літератури, широко використаються мовні засоби, що підсилюють дієвість висловлення завдяки тому, що до чисто логічного його змісту додаються різні експресивно-емоційні відтінки. Художнє мовлення відрізняється від всіх інших форм мовлення насамперед тим, що вона виконує естетичну функцію [19,c.106].
Реалізація цієї функції означає уявлення навколишньої дійсності в образній, конкретно-почуттєвій формі. Слова, типові для художньої літератури, не просто інформативні, а описувальні, тобто мають здатність давати певному предмету характеристику, додаткову до тих його ознак, які узуально закріплені за даною словниковою одиницею й зафіксовані в словниках [21,c.309]. Посилення виразності мовлення досягається різними засобами, у першу чергу використанням тропів, так званих лексичних засобів створення образності. Тропи характеризуються одночасною реалізацією двох значень: словникового й контекстуального предметно-логічного.
У силу цього осмислення тропів становить складний процес, що супроводжується виявленням зв'язків між трьома компонентами — словниковим значенням тропа, його контекстуальним значенням і значеннями інших слів тексту [49,c.108]. Тропи — це стилістично маркіровані слова або вираження, що називають об'єкт або його властивість не по тим особливостям, які йому властиві за самою його сутністю, а за тими асоціаціями, які вони викликають. В основі тропа лежить зіставлення поняття, представленого в традиційному вживанні лексичної одиниці, і поняття переданого цією же одиницею в художньому мовленні при виконанні спеціальної стилістичної функції. Інакше кажучи, це якесь зіставлення двох понять, які представляються близькими в якомусь відношенні [40,c.69].
Одним з найпоширеніших видів тропа є метафора
У лінгвістику метафора прийшла з риторики, де вона розцінювався як засіб образотворчого мовлення й естетики. Давньогрецький філософ і вчений Аристотель — перший, хто розглянув у своїх працях поняття метафори. У класичній риториці метафора була представлена в основному як відхилення від норми — перенесення імені одного предмета на іншій. Ціль даного перенесення — або заповнити лексичну лакуну (номінативна функція), або «прикрасити» мовлення, переконати (головна мета риторичного мовлення).
Далі проблема метафори вийшла з ведення риторики й перемістилася в лінгвістику. Так з'явилася порівняльна концепція метафори. Відповідно до цієї версії метафора — це образотворче переосмислення «звичайного» найменування. Метафора представлялася як сховане порівняння [78,c.258].
Теорія порівняння стверджувала, що метафоричне висловлення пов'язане з порівнянням двох або більше об'єктів.
Пізніше в 19-20 столітті з виникненням семантичної теорії мови порівняльна точка зору зазнала серйозної критики. Головними опонентами цієї точки зору були Дж.Серль і М.Блек. Дж.Серль стверджував, що метафора пов'язана з вербальною опозицією або взаємодією двох семантичних змістів — а саме, метафорично вжитого вираження й навколишнього буквального контексту [11,c.207]. М. Блек був одним з перших, хто чітко обґрунтував наступне положення: «У ряді випадків було б більш правильно казати, що метафора саме створює, а не виражає подібність». У відповідь порівняльної теорії метафори М.Блек, а за ним і багато інших дослідників, зайнялися розробкою так називаної теорії семантичної взаємодії. Вони також відзначали, що метафора не розкриває подібність, а скоріше створює його. Вона розкриває подібність між речами, які до цього нікому не спадало на думку порівнювати [16,c.77].
В 20 столітті на тлі розвитку нових напрямків метафора стає для лінгвістики в цілому деяким об'єднуючим феноменом, дослідження якого кладе початок розвитку когнітивної науки. Однак до останніх десятиліть 20 століття, коли проблема статусу метафори в концептуальній теорії стала привертати особливу увагу лінгвістів, дослідження на цей рахунок носили випадковий характер і не виділялися в окремі обґрунтовані теорії. Детальному розгляду метафори як способу мислення в рамках когнітивної лінгвістики присвячена робота Э. Макормака «Когнітивна теорія метафори», у якій він дає визначення метафорі як якомусь пізнавальному процесу.
За Э. Макормаком причиною виникнення метафори є зіставлення семантичних концептів, у значній мірі непорівнянних, людським розумом шляхом певних організованих операцій [68,c.109]. З одного боку, метафора припускає наявність подібності між властивостями її семантичних референтів, оскільки вона повинна бути зрозуміла, а з іншого боку — відмінності між ними, тому що метафора покликана створити якийсь новий зміст. Постановка питання про концептуальну метафору дала поштовх дослідженням у сфері розумових процесів людини. Це навело дослідників на те, що метафора — це насамперед вербалізований прийом мислення про світ. Даною проблематикою займалися такі лінгвісти 70-х — 80-х років як А. Хілі, Р. Харіс, А. Ортоні, Р. Рейнолде й багато інших. Найбільше чітко концептуальна теорія метафори сформульована у Дж. Лакофа й М. Джонсона [27,c.89]. Вони описали концептуальну метафору як перетинання знань про одну концептуальну галузь в іншій концептуальній галузі.
У художньому творі образність може бути виявлена не тільки на рівні окремого слова, але й словосполучення, речення, строфи, абзацу й навіть цілого тексту. Засобами створення такої образності є метафори, символи, алегорії й деякі інші тропи, наприклад:
Jetzt war auch ihr Gesicht im Licht, es lief über die Schultern und die Brust, gelb, wie der Schein von Wachskerzen…
Світло збігало по плечах і грудям, жовте, як полум'я воскової свічі....
Образність завжди відрізняється індивідуальністю й втілюється в першу чергу в образному слові. Тому деякі сучасні дослідники тексту, наприклад, А.Б. Анікіна, пропонують слово вважати «найменшою семантичною одиницею художнього тексту, у якій концентрується особистий зміст, неповторні індивідуальні особливості бачення миру й відбиття його художником».
В.Г. Гак, характеризуючи емоційні контексти, пропонує розрізняти мовне вираження емоцій і повідомлення про них, при цьому останнє поділяє на зображення й опис [16,c.66-69].
Звичайно, цей поділ досить умовний, однак він допомагає в систематизації мовних уявлень емоцій.
Мовне вираження емоцій оформляється емоційно-оцінною лексикою й експресивним синтаксисом: емотивні речення, реприза, стилістичні повтори, парцеляція й інше [29,c.105].
Опис емоцій досягається використанням у мові дієслів почуттів і відносин (любити, подобатися). Найбільшу варіативність, і отже можливості, одержує зображення емоцій через опис поводження й зовнішнього вигляду людини. Виходячи з того, що емоції неминуче впливають на фізіологію людини, у текстах можна виділити три основних компоненти опису героя, які зображують його емоційне стани:
1) мовлення, характеристика мовлення як діяльності;
2) опис зовнішності / зміни зовнішності;
3) опис рухів, жестів.
Аналіз мовлення з метою характеристики емоційного стану героя представляється цілком логічним й доступним, оскільки зміна у фізіологічному стані через емоції торкається в першу чергу мовних органів, (як пасивних, так і активних).
У мовленні нам важко або часом буває неможливо сховати хвилювання, роздратування, гнів або радість [42,c.44-49].
Метафоричні дієслова мовлення можна розділити на дві групи:
1) дієслова, що вводять мовлення,
2) дієслова, що характеризують безпосередньо мовлення.
Перша група базується на метафоричному концепті: Мовлення — голос тварини (дикого, домашнього), рідше голос птаха.
Найбільшу частотність мають дієслова: (auf)heulen, (an)brüllen, (an)knurren, brummen, zischen, zwitschern, schnurren.
Даний метафоричний концепт дозволяє сформувати слуховий образ за допомогою конкретних звуків, видаваних звичайно тваринами й у певній ситуації приписуваних людині.
На основі цих асоціацій виділяються два основних метафоричних значення дієслів: інтенсивність звучання, нетипова для нормального емоційного стану й оцінний компонент, частіше – агресивність.
Інтенсивність ступеня емоційної напруги, зображеного дієслівною метафорою, що вводить мовлення, нерідко підкреслює контекст. Наприклад:
Darauf ri? er sich den Mantel von den Schultern und zischte:” Setzen!” Die Klasse setzte sich.
У контексті даний метафоричний опис інших дій героя, а також безмовне підпорядкування класу його вимозі. Друга група метафоричних дієслів характеризує безпосередньо мовлення, її організацію, її плин і базується на ряді асоціацій зі стихією, насамперед з водою [45,c.68].
Метафоричний концепт Мова — Вода формує слуховий образ на основі конкретних звуків при бігу води: плавний плин, стихійний, дзюркіт і ін.
Порівняєте метафоричні дієслова: fließen, fluten, rieseln, sich ergie?en, hervorsprudeln, murmeln і ін.
Асоціації метафоричного концепту дозволяють виділити метафоричні значення інтенсивності, спрямованості, плавності, наспівності, що відповідають певним емоційним станам, і значення близькості, зацікавленості спостерігача / автора до суб'єкта мовлення, оскільки новий слуховий образ не має найчастіше сили голосу і його сприйняття можливо тільки в безпосередній близькості [14,c.58].
Наприклад:
Sie blieb in einer kriegischen Haltung stehen, mit einer Hand den Stuhl erfaßt, gestikulierte mit der anderen und hielt eine Rede, eine leidenschaftlich bewegte Rede, die unaufhaltsam hervorsprudelte.
У рамках даної роботи ми зупиняємося на метафоризацфії в романі Е. Ремарка, визначення яких, зрозуміло, досить важливо й цікаво [34,c.56-59].
У мові художніх творів Е.М. Ремарка досить часті випадки представлення негативних рис персонажів за допомогою метафори.
Наприклад, у наступному контексті експресивне заперечення виражається за допомогою метафори „Plattbrett“/дошка, з метою експресивного представлення байдужості, егоїзму й злого характеру людини:
…eine dürre Frau, die einen Hals wie ein Truthahn hatte… Aber dieses unfruchtbare Plättbrett da draußen lebt. Wird wahrscheinlich steinalt zum Ärger der Mitmenschen.
…худа жінка із шиєю, як в індички. … А от ця марна гладильна дошка живе й, імовірно, доживе до найглибшої старості. До великої прикрості ближніх.
Розповсюдженим образним художнім засобом у текстах романів письменника виступає й порівняння, що передається різними способами з використанням одиниць різних рівнів мови: синтаксичного, морфологічного й лексичного [35,c.66].
Так, наприклад, морфологічний рівень у романі найчастіше утворять ступені порівняння прикметників, синтаксичний рівень створюють групи порівняння й складнопідрядні речення з певними сполучниками, лексичний рівень утвориться складними прикметниками. Способи вираження порівняння можуть бути як експліцитними, так і імпліцитними [42,c.698]. У якості головного формального розходження метафори й порівняння в німецькій і українській мовах є відсутність розгорнутої структури й сполучного елемента, сполучника «wie, als/як». Елемент, що зв'язує об'єкти, що вподібнюють, наголошує на частковому характері подібності порівнюваних об'єктів і тим самим перешкоджає ствердженню повної взаємозамінності понять. Установлюване відношення аналогії є не що інше, як відношення слабкої еквівалентності, що поєднує об'єкти, які характеризуються малим ступенем подібності», наприклад:
«Ich koche den Kindern gerade etwas, fand sie hier wie Mäuse in der Falle. Bernstein ist im Krankenhaus».
Мають місце й випадки спільного функціонування стверджувальних і негативних засобів з вигуками, контактне функціонування яких зустрічається в прямій і невласно-прямій мові [52,c.33-36].
Вигуки, що виражають заперечення й негативну оцінку, лайки й лайок (Donnerwetter!/Чорт забери, Kruziturken!/Чорт візьми, verdammt/прокляття й ін.) переважають над стверджувальними.
Учасники мовного акту, що використають подібні язикові одиниці, явно переживають сильні негативні емоції, наприклад:
Der Korridor unserer Pension war hell.
«Verdammt,»sagte ich, «Was ist denn da los? Warte mal einen
У даному прикладі пан, не приховуючи свого розпачу verdammt/прокляття, зазнає найсильніших негативних емоцій. Навіть невеликих розмірів контекст дозволяє розпізнати причину негативної емоції мовця [44,c.59]. Основну емотивну функцію в репліці вигук виконує без підтримки номінативного висловлення. Чисельність вигуків, що виражають позитивну (стверджувальну) оцінку, у текстах Е.М. Ремарка набагато менше [12,c.34]. Комунікативна функція таких вигуків – вираження всіляких позитивних емоцій радості, захвату, приємного подиву, задоволення, наприклад: hei, hurra, o lala, mein Kind, mein Söhnchen, Mann, Kumpel і ін.
Вираження іронії лексичними засобами безпосередньо пов'язане з експресивно-образним і емоційно-оцінним уживанням мовних одиниць [38,c.78].
В основі цього вживання лежить принцип семантичної двоплановості, що створюється узуальними й оказиональними, прямими й переносними значеннями.
У результаті іронічної трансформації семантики слова між узуальними й оказиональними значеннями виникають відносини невідповідності, протиріччя, які породжують імплікацію певного змісту, що є авторською суб'єктивною оцінкою предметів і явищ дійсності, що і є механізмом створення іронії [56,c.77].
Художній діалог у творах Е.М. Ремарка виявляє ряд функцій, які не властиві розмовному діалогічному мовленню, спонтанному діалогу, і виступає у вигляді специфічного фрагмента художнього твору, безпосередньо беручи участь у розвитку сюжетної лінії, тобто має композиційну функцію, служить реалізації авторської настанови й інтенції, рішенню стилістичних завдань і, особливо, створенню мовного портрета героїв твору.
продолжение
--PAGE_BREAK--3.4 Гра слів
Полісемія слова не заважає мовцям розуміти один одного. У мовному акті щораз реалізується якесь одне зі значень багатозначного слова, використається один з його семантичних варіантів.
Навколишній мовний контекст і сама ситуація спілкування знімають полісемію й досить ясно вказують, яке зі значень мається на увазі: «простора аудиторія» і «вимоглива аудиторія»; «тихий вечір» і «підемо на вечір»; «фотографія — її хобі», «фотографія зім'ялася» і «фотографія закрита на обід» або вигук «справжній ведмідь!», вимовлене дитиною, що вперше потрапила в зоопарк, і такий же вигук, вимовлений (правда, з іншою інтонацією) людиною, якій у юрбі наступили на ногу [37,c.99].
Лише іноді зустрічаються — або спеціально створюються заради комічного ефекту — випадки, у яких мовне оточення слова й ситуація виявляються недостатніми для зняття полісемії, і тоді виникає або ненавмисне непорозуміння, або каламбур — свідома гра слів, побудована на можливості їхнього двоякого розуміння. Нормально ж навіть невеликого контексту буває досить, щоб виключити всі сторонні для даного випадку значення й у такий спосіб на мить перетворити багатозначне «слово мови» в однозначно використовуване «слово в мовленні» [48,c.106].
Полісемія не тільки знімається контекстом, але й виявляється у всьому своєму різноманітті за допомогою постановки слова в різні контексти. Деякі вважають, що полісемія й породжується контекстом. Однак очевидно, що слово лиса не тому одержало значення 'хитра людина', що хтось ужив це слово в одному контексті з людським ім'ям.
Слово лиса в подібному контексті стало можливим тому, що відповідно до народних уявлень хитрість здавна розглядалася як типову властивість лисиць; коли виникла потреба в експресивному, емоційно-насиченому позначенні для хитрої людини, було природно використовувати для цього слово, що позначала дана тварина. У подібних випадках контекст, у якому вжите слово, лише підкаже слухачеві (читачеві) вибір потрібного (актуального) значення з декількох потенційних, що історично розвилися в багатозначному слові й властивих йому як семантичні варіанти в дану епоху життя мови [43,c.39].
У мові творів Е.М. Ремарка й у мові їхніх перекладів зустрічаються різні комбінації компонентів експресивності: гра слів, інтенсивність, емоційність, образність; інтенсивність, емоційність; емоційність; інтенсивність і ін., наприклад:
а) інтенсивність, емоційність, образність, наприклад:
Es war, als sei der Wagen ein Schiff, das lautlos über die bunten Kanäle des Lebens trieb. Die Stra?en wehten voruber, die hellen Portale, die Lichter, die Laternenreihen, der su?e, weiche, abendliche Aufruhr des Daseins, das sanfte Fieber der erleuchteten Nacht, und uber allem, zwischen den Dacherrandern, der eisengraue, gro?e Himmel, gegen den die Stadt ihr Licht warf
Здавалося, що наш «кадилак» – корабель, що нечутно сковзає по строкатих каналах життя. Пропливали вулиці, яскраво освітлені під'їзди, вогні будинків, ряди ліхтарів, ніжна лихоманка осяяної ночі, і над всім цим, між краями дахів, свинцево-сіре велике небо, на яке місто відкидало свою заграву. Лінгвістична література розташовує декількома теоріями мовної гри слів, наприклад, прийом твердження й заперечення, причому постійно проглядається асиметрія у вивченні противочленів даної опозиції [67,c.58].
Німецька мова має у своєму розпорядженні різними морфологічними, синтаксичними, лексико-синтаксичними, а також лексичними засобами вираження, що володіють можливістю специфічного зв'язку й займають певну позицію. У групу негативних засобів гри слів входять: спеціалізовані частки, займенники, прислівники, сполучники й словотворчі морфеми.
У плані вираження граматична категорія твердження й заперечення заснована на опозиції «немаркована форма / маркірована форма» [14,c.45]
Яскравим моментом гри слів ми можемо побачити в повторі.
Повтор – один з найбільш яскравих проявів посилення в мові художніх творів Е.М. Ремарка. Стверджувальні-негативні повтори відрізняються від інших повторів тим, що відтворюють не яке-небудь поняття як таке, а підсилюють твердження або заперечення якогось іншого поняття.
При уривчастому мовленні окремі частини речення можуть придбати самостійність як неповно оформлені висловлення, обривки думок, продовження яких лише вгадується. Формально вони ізолюються, що допускає повтор заперечення або твердження, наприклад:
Sie stand eine Weile. Dann nickte sie.
«Ja – ja – natürlich– Ich bin ja auch dumm – wir haben ja auch gar nichts miteinander...» Sie strich sich über die Stirn. «Ich weiß nicht, wie ich dazu komme…»Вона постояла із хвилину. Потім кивнула головою:
– Так…так, звичайно…Я дурна…адже між нами нічого й немає…–Вона провела рукою по чолу. – Не знаю навіть, з якої статі я…Місце повтору не байдуже для його стилістичного ефекту.
Контактні повтори найбільш характерні для прямого мовлення, трохи рідше зустрічаються в невласно-прямій і невластиві чисто авторському мовленню, якщо вона не скомбінована з невласно-прямим мовленням [21,c.37-39].
4. ДО ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ
Відіграючи важливу роль у житті суспільства, переклад здавна приваблював до себе увагу літературознавців, психологів, етнографів і лінгвістів. Різні, часом взаємовиключні, погляди на сутність перекладу і його принципи, перекладність простежуються на різних етапах розвитку людської думки [83, с. 72]. Разом з тим спроби створити наукову дисципліну, націлену на опис і аналіз цього складного й суперечливого феномена, мають порівняно нетривалу історію. У свій час видний лінгвіст А.А. Реформатський дав негативну відповідь на питання про можливості створення «науки про переклад», аргументуючи це тим, що оскільки практика перекладу користується даними різних галузей науки про мову, вона не може мати власної теорії [41, с.52].
Теорія перекладу міцно затвердилася як наукова дисципліна. Цьому сприяли усвідомлена суспільна потреба в науковому узагальненні перекладацької діяльності, розвиток мовознавства, теорії комунікації й інших галузей знання, що забезпечили наукову базу для вивчення перекладу, і, нарешті, поява серйозних перекладацьких досліджень, що переконливо довели можливість і перспективність створення наукового напрямку для виявлення сутності перекладу як процесу міжмовної і міжкультурної комунікації. Разом з тим, як відзначалося вище, ряд принципових питань, відповідь на які багато в чому визначає статус теорії перекладу, дотепер є предметом спорів. До їхнього числа належить питання про предмет теорії перекладу. Так, І.І. Ревзин і В.Ю. Розенцвейг уважають, що таким є «сам процес перекладу (das Ubersetzen, translating), при якому відбувається перехід від однієї системи знаків до іншої і якого може бути описаний у семіотичних термінах» [63, с.20-21].
При цьому проводиться принципове розмежування процесу перекладу і його результату (die Ubersetzung, translation). Недоцільність включення останнього в предмет перекладу аргументується тим, що орієнтована на результат процесу перекладу традиційна теорія перекладу будувалася як дисципліна нормативна, головною метою якої було встановлення результату процесу перекладу й вироблення критеріїв оцінки його якості.
У той же час «наука, що прагне описати переклад як процес, повинна бути не нормативною, а теоретичною» [63, с.21]. Здається, що настільки різке протиставлення теоретичного й нормативного підходу навряд чи виправдано. Очевидно, воно якоюсь мірою відбиває властиве деяким напрямкам структурного мовознавства негативне відношення до урахування аксіологічних аспектів мови. Виключення з розгляду результатів процесу перекладу неправомірно звужує предмет теорії перекладу й навряд чи сприяє виявленню його сутності. Не слід забувати, що переклад являє собою цілеспрямовану діяльність, що відповідає певним вимогам і нормам і орієнтовану на досягнення певного результату. Ці норми відбивають ціннісну орієнтацію перекладача, без обліку якої не можна задовільно пояснити логіку перекладацьких рішень.
Тому можна в цілому погодитися з В.Н. Комісаровим, що, відзначаючи відому нечіткість цих норм, які лежать в основі таких використовуваних у перекладацькій практиці оцінних понять, як «адекватний переклад», «буквальний переклад» і «вільний переклад», у той же час дійде висновку про те, що «суперечливість і недостатня конкретність правил і принципів, які формулюються у деяких роботах по теорії перекладу, не означає принципової помилковості нормативного підходу до перекладацької діяльності» [19, с. 150]. Очевидно, навряд чи можливо побудувати теоретичну модель перекладу, не розташовуючи його ідеальною схемою з установкою на певні результати. Зараз же відзначимо, що вичерпний, всебічний аналіз перекладу можливий лише на основі обліку як його процесуальної сторони, так і його результатів, або, іншими словами, на основі сполучення динамічного й статичного підходів. Звідси виходить, що традиційний перекладацький аналіз, заснований на зіставленні вихідного й перекладного текстів, має таке ж право на існування, як і аналіз, що простежує процес перекладу в його динаміці. У той же час зведення завдань теорії перекладу до зіставлення текстів також навряд чи виправдано. Тому навряд чи можна погодитися з Л.С. Бархударовим, що визначає сутність лінгвістичної теорії перекладу як «порівняльне вивчення семантично тотожних різномовних текстів» [5, с.28]. Зрозуміло, дедуктивний підхід до аналізу перекладу, тобто підхід, при якому приватні положення виводяться із загальних підстав (із загальних суджень, правил, законів), цілком можливий і закономірний, хоча можливість теоретичного осмислення перекладу шляхом чистої дедукції представляється вкрай сумнівною. У цитованій вище роботі Л.С. Бархударов, визначаючи переклад як процес перетворення мовного твору на одній мові в мовний твір на іншій мові, дійде висновку про те, що переклад «має справу не із системами мов, а з конкретними мовними творами, тобто з текстами» [5, c.27].
Із цим положенням висловлює свою незгоду В.Н. Комісаров, убачаючи в ньому яку мається на увазі «незалежність» або, у всякому разі, «периферійність» перекладу стосовно мови. В.Н. Комісарів не заперечує того, що перекладач дійсно має справу з мовними творами. «Але якщо мовознавець буде розглядати переклад лише з позицій перекладача, — пише він, — він ризикує пройти повз істотні риси цього явища, які включають його в предмет мовознавства, завдання якого полягає в тому, щоб у спостережуваних фактах мовлення виявити прояв системи мови» [19, c.27].
Звідси робиться висновок про те, що для лінгвістичного аналізу перекладу тексти й мовний процес є лише вихідним об'єктом дослідження [19, с. 30]. У цитованому вище твердженні простежується луна тих теоретичних постулатів, які в минулому визначали напрямок лінгвістичної думки. Згідно із цими постулатами в сосюрівській дихотомії «langue-parole» лише перший елемент, що володіє рисами системної й структурної організації, є об'єктом лінгвістичного аналізу. З тих пір у методологічній орієнтації мовознавства відбулися істотні зміни. Напрямок «від мовного матеріалу до мовної системи» перестало бути єдино можливим напрямком лінгвістичного дослідження. Більше того, намітилося помітне зрушення убік вивчення мовлення як такої, що стала предметом дослідження в низці напрямків сучасного мовознавства. Саме ці напрямки відкрили нові перспективи перед теорією перекладу. Тому Л.С. Бархударов був, на наш погляд, цілком правий, побачивши тісний зв'язок між теорією перекладу й таких лінгвістичних дисциплін і течій, що перейшли від вивчення мови як абстрактної системи до вивчення функціонування мови в мовленні, як психолінгвістика, комунікативний синтаксис, лінгвістика тексту [5, с. 28].
Досліджуючи переклад як особливий вид мовної комунікації, теорія перекладу не обмежується аналізом його мовного механізму. Адже переклад — це не тільки взаємодія мов, але й взаємодія культур. У перекладі знаходять своє відображення ситуація породження вихідного тексту й ситуація перекладу. Навряд чи вдасться адекватно описати процес перекладу, не з огляду на те, що він здійснюється не ідеалізованим конструктом, а людиною, ціннісна й психологічна орієнтація якого неминуче позначається на кінцевому результаті. У число компонентів перекладацької діяльності, яка моделюється у теорії перекладу, входять «дотичні» один з одним тексти. Однобічна орієнтація лише на один з компонентів, підпорядкування йому всіх інших зміщає перспективу аналізу й неминуче веде до недооцінки деяких факторів, що впливають на переклад. Так, Г. Тур, справедливо критикуючи деякі традиційні варіанти теорії перекладу за однобічну орієнтацію на вихідний текст (відповідність цьому тексту розглядається як головна й визначальна риса процесу перекладу), пропонує в той же час інший підхід, орієнтований на тексти перекладу, на традиції й норми, які лежать в їхній основі [80, с.81]. Здається, що цей підхід не менш уразливий, чим підхід, орієнтований на вихідний текст. Теорія перекладу підрозділяється на загальну теорію, що розглядає загальні закономірності перекладу незалежно від його жанрової специфіки, умов його здійснення й особливостей, обумовлених співвідношенням тих або інших конкретних мов, і спеціальні теорії. Останні існують у трьох вимірах. Насамперед, серед них виділяються дисципліни, орієнтовані на той або інший жанр або тип текстів (художній, науково-технічний, публіцистичний переклад і ін.). Наступну групу становлять дисципліни, орієнтовані на умови й спосіб здійснення перекладу (усний послідовний, синхронний, двосторонній переклад і ін.). Нарешті, ще одним різновидом спеціальних теорій є та, котра обмежена тією або іншою парою мов (переклад з української на англійську, з німецького на французьку і т.д.). Між загальною й спеціальною теоріями існує тісна взаємодія. Загальна теорія створює понятійний апарат для опису перекладу, розкриває його загальні закономірності й інваріантні риси, тим самим створюючи концептуальну базу для побудови спеціальних теорій перекладу. Що стосується останніх, то вони, виявляючи конкретні жанрові, язикові, культурні й психологічні детермінанти процесу перекладу, вносять істотні уточнення в дані загальної теорії й дають їй матеріал для узагальнення. Якими б суперечливими не були вимоги до перекладу, не можна не визнати, що переклад є цілеспрямованою діяльністю, що відповідає певним оцінним критеріям. Однією з вимог, здавна висунутих теорією й практикою перекладацької діяльності, є вимога еквівалентності текстів – вихідної й кінцевої. Еквівалентності надавалося вирішальне значення в теоретичному описі перекладу й виявленні його сутності. Подібно тому як різні визначення перекладу відповідали різним етапам розвитку науки про переклад, різні розуміння еквівалентності відображали еволюції поглядів на сутність перекладу.
Так, у теорії закономірних відповідностей, заслуга розробок якої належить одному з піонерів лінгвістичного перекладоведення в нашій країні, Я.І. Рецкеру, поняття еквівалентності поширювалося лише на відносини між мікроодиницями тексту, але не на міжтекстові відносини. При цьому еквівалент розумівся як постійна рівнозначна відповідність, як правило не залежне від контексту [74, с.10--11].
Дуже важливе значення, пов'язане з динамічною еквівалентністю — це комунікативна ситуація. Якщо для Дж. Кетфорда вирішальним (і, мабуть, єдиним) критерієм еквівалентності є семантичний критерій співвіднесеності із предметною ситуацією, то в Ю. Найди на перший план висувається наявність у процесі перекладу двох комунікативних ситуацій і необхідність погодженості вторинної комунікативної ситуації з первинною [56,c.79].
Зрозуміло, настанова на одержувача не вичерпує тих прагматичних відносин, які характеризують комунікативну ситуацію. Мабуть, найбільш слабкою ланкою в запропонованій Ю. Найдою дефініції еквівалентності є неясність самого статусу даного поняття. Справді, виникає питання: що ж таке еквівалентність — ідеальний конструкт або поняття, що відбиває реальну практику перекладу? У визначенні постулюється не тотожність реакцій, а їхня подоба. У такий спосіб створюється враження, що мова йде про реальну перекладацьку практику. Але тоді виникає питання про те, яка ступінь подоби є необхідною й достатньою для того, щоб уважати дані тексти еквівалентними один одному. Комунікативна еквівалентність (іменована також текстовою й перекладацькою еквівалентністю) визначається Г. Йегером як відношення між текстами, що існує в тих випадках, коли обидва тексти збігаються по своїй комунікативній цінності, або, іншими словами, здатні викликати однаковий комунікативний ефект. Останній розуміється як передача адресатові певного розумового змісту. Іншими словами, комунікативна еквівалентність — це відношення між текстом вихідною мовою й текстом мовою перекладу, що виникає в тих випадках, коли при переході від оригіналу до кінцевого тексту зберігається або залишається інваріантною споконвічна комунікативна цінність тексту [85, с.87].
Визначення Г. Йегера коштовне насамперед тим, що воно повною мірою включає в розгляд таку важливу для перекладу категорію, як текст. Автор визначення правильно звертає увагу на зв'язок таких понять, як «еквівалент» і "інваріант". Саме інваріантність певних властивостей оригіналу (у цьому випадку його «комунікативної цінності») забезпечує еквівалентність кінцевого тексту вихідному. Вище, розглядаючи різне розуміння сутності перекладу, ми дорікали Г. Йегера в максималізмі через те, що він розглядав повне збереження комунікативної цінності оригіналу як онтологічну характеристику перекладу. Що ж стосується пропонованого їм визначення еквівалентності, то воно, на наш погляд, може вважатися цілком виправданим з тим, зрозуміло, істотним застереженням, що мова йде не про усереднену характеристику реальної перекладацької практики, а про її ідеальний еталон [85,c.69]. Якщо в наведених вище визначеннях поняття еквівалентності з'являється перед нами в недиференційованому вигляді, то в роботах інших авторів основний натиск робиться на варіативність цього поняття, на існування різних видів і аспектів еквівалентності.
Так, наприклад, В. Колер уважає, що поняття еквівалентності набуває реального сенсу лише в тому випадку, коли уточнюється вид або тип еквівалентних відносин між текстами. Саме по собі поняття еквівалентності, на його думку, постулює лише наявність якихось відносин між вихідним і кінцевим текстами [64,c.167] Недиференційована вимога еквівалентності, пропонована до перекладу, беззмістовна, оскільки залишається неясним, у якому саме відношенні переклад повинен бути еквівалентним оригіналу.
Вид еквівалентності уточнюється шляхом вказівки на ті аспекти, у яких застосовується це нормативне поняття. Іншими словами, мова йде про ті конкретні властивості оригіналу, які повинні бути збережені в процесі перекладу. В. Колер розрізняє наступні п'ять видів еквівалентності:
1) денотативну, що передбачає збереження предметного змісту тексту (у перекладацькій літературі воно йменується «змістовною інваріантістю» або «інваріантністю плану змісту»;
2) конотативну, що передбачає передачу конотацій тексту шляхом цілеспрямованого вибору синонімічних мовних засобів (у перекладацькій літературі звичайно ставиться до стилістичної еквівалентності);
3) текстуально-нормативну (textnormative Aquivalenz), орієнтовану на жанрові ознаки тексту, на мовні і язикові норми (у перекладацькій літературі також часто фігурує під рубрикою «стилістичної еквівалентності»);
4) прагматичну, що передбачає певну установку на одержувача (у перекладовідній літературі також іменується «комунікативною еквівалентністю»);
5) формальну, орієнтовану на передачу художньо-естетичних, каламбурних, що індивідуалізують і інших формальних ознак оригіналу [64,c.186-191].
Достоїнством релятивістського підходу до еквівалентності є, на наш погляд, те, що він ураховує багатомірність і багатогранність процесу перекладу. В. Колер правий, відзначаючи, що еквівалентність є нормативним, а не дескриптивним поняттям. У переліку видів еквівалентності, що він наводить, знаходять своє відображення нормативні вимоги, пропоновані до перекладу. Деякі із цих вимог частково суперечать один одному. У них проявляються «парадокси перекладу». В. Колер виходить із припущення, що в шкалі цінностей, якими оперує перекладач, існують лише змінні величини. Щоразу, перекладаючи текст повністю або який-небудь із його сегментів, перекладач знаходиться перед завданням установити ієрархію цінностей, що підлягають збереженню в перекладі, і на її основі — ієрархію вимог еквівалентності відносно даного тексту. Таким чином, ієрархія цих вимог варіюється від тексту до тексту, що не дає можливості сформулювати ту головну вимогу, що лежить в основі будь-якої еквівалентності [64, с. 91].
Дійсно, співвідношення між різними вимогами, пропонованими до перекладу, є змінною величиною. Однак здається, що вимога комунікативно-прагматичної еквівалентності при всіх умовах залишається найголовнішою, тому що саме цю вимогу, що передбачає передачу комунікативного ефекту вихідного тексту, має на увазі визначення того його аспекту або компонента, що є ведучим в умовах даного комунікативного акту. Іншими словами, саме ця еквівалентність задає співвідношення між іншими видами еквівалентності — денотативної, конотативної, текстуально-нормативної й формальної. Це положення цілком узгодиться з висунутим нами раніше положенням про функціональний інваріант перекладу, обумовленому функціональними домінантами тексту і їхньою конфігурацією, і що охоплює як ті випадки, коли першорядне значення набуває вимога денотативної еквівалентності, так і ті, коли комунікативна настанова мовного акту висуває на перше місце інші функціональні характеристики перекладного тексту [73, с.68--70].
На відміну від В. Колера В.Н. Комісаров розрізняє наступні рівні (типи) еквівалентності, що розуміє як різні ступені значеннєвої спільності між перекладом і оригіналом:
1) цілі комунікації,
2) ідентифікації ситуації,
3) «способу опису ситуацій»,
4) значення синтаксичних структур
5) словесних знаків [19, с.59-100].
Якщо у В. Колера всі види еквівалентності вибудовуються в одній площині, то у В.Н. Комісарова вони утворять ієрархічну структуру, хоча характер ієрархії не цілком ясний. На думку автора, запропонована їм раніше ієрархічна модель еквівалентності була спрощеною. «Очевидно, що тут ми маємо справу з іншим типом ієрархії, компоненти якої не організуються в багатоярусну систему, де одиниці кожного рівня містять у собі одиниці рівня нижченаведеного» [19, с.100]. Найменшим ступенем значеннєвої спільності характеризуються відносини між оригіналом і перекладом на рівні мети комунікації. Другий тип еквівалентності (на рівні ідентифікації ситуації) відрізняється від першого тим, що тут зберігається додаткова частина змісту оригіналу, яка вказує, про що повідомляється у вихідному висловленні. Іншими словами, у тексті відбивається та ж предметна ситуація, хоча й змінюється спосіб її опису.
Третій тип еквівалентності (рівень «способу опису ситуації») характеризується збереженням у перекладі загальних понять, за допомогою яких описується ситуація («способу опису ситуації»).
У четвертому типі еквівалентності (рівень синтаксичних значень) до зазначених вище рис спільності додається ще одна — інваріантність синтаксичних структур оригіналу й перекладу.
Здається, що цей тип охарактеризований не цілком точно: мовлення тут може йти не про інваріантності, а лише про подібність синтаксичних структур (порівн. структуру складного речення в оригіналі й простого — у перекладі).
Нарешті, до п'ятого типу еквівалентності (на рівні словесних знаків) відносяться ті випадки, коли в перекладі зберігаються всі основні частини змісту оригіналу.
Перевагою концепції В.Н. Комісарова в порівнянні з викладеною вище концепцією В. Колера є те, що тут у поняття еквівалентності вкладається досить певний зміст.
Як обов'язкова умова еквівалентності постулюється «збереження домінантної функції висловлення» [19, с.71], що цілком відповідає висунутому нами положенню про функціональний інваріант перекладу, що опирається на функціональні домінанти тексту. В.Н. Комісарів, безумовно, прав, відзначаючи провідну роль мети комунікації у встановленні еквівалентних відносин між оригіналом і перекладом.
Оскільки ціль комунікації відноситься до категорії прагматичних факторів, це рівноцінно визнанню чільного положення прагматичної еквівалентності в ієрархії вимог до перекладу. Єдине розходження між цим положенням і тим, що було нами викладено вище, зводиться до того, що в нас мова йде про «комунікативний ефект», а у В.Н. Комісарова — про цілі комунікації.
Однак зазначене розходження несуттєве, тому що це — співвідносні поняття (для того, щоб відбулася комунікація, ефект повинен відповідати цілі)[37,c.88]. Менш обґрунтованим представляється твердження про те, що розходження між типами еквівалентності зводиться до ступеня спільності змісту оригіналу й перекладу. Наприклад, розходження між третім і четвертим типами еквівалентності аж ніяк не зачіпає їхнього змісту, а стосується лише їхньої синтаксичної форми. Четвертий тип характеризується більшим ступенем синтаксичної (але не семантичного) подібності, ніж третій. Те ж саме відноситься й до розходження між п'ятим типом і, скажемо, четвертим і третім. Розходження тут також характеризується ступенем формальної (але не значеннєвої) подібності. Тому немає досить переконливих підстав стверджувати, що лише п'ятий тип еквівалентності забезпечує «найбільший ступінь значеннєвої спільності, що тільки може існувати між текстами на різних мовах» [64, с.95].
Здається, що типологія перекладацької еквівалентності може бути представлена як у вигляді ієрархічної, так і у вигляді одномірної структури.
До пропонованої нами ієрархічної моделі еквівалентності ближче примикає схема В.Г. Гака і Ю.И. Львін, у якій розрізняються три види еквівалентності: формальна, значеннєва й ситуаційна. При формальній еквівалентності загальні значення у двох мовах виражаються аналогічними язиковими формами, значеннєва еквівалентність припускає вираження тих самих значень різними способами, і нарешті, особливістю ситуаційної еквівалентності є те, що та сама ситуація описується не тільки за допомогою різних форм (як і при значеннєвій еквівалентності), але й за допомогою різних елементарних значень (сем), які виражаються цими формами [39,c.100]. При формальній еквівалентності спостерігається подоба слів і форм при подобі значень. Розходження засобів вираження проявляються лише в загальних структурних розходженнях двох мов. «Значеннєва» еквівалентність також не є чисто значеннєвою, — оскільки вона одночасно встановлюється й на рівні предметної ситуації. По суті справи, всі три категорії еквівалентності являють собою результат різних перекладацьких операцій: у першому випадку мова йде про найпростішу із цих операцій — субституції, тобто про підстановку знаків мови перекладу замість знаків вихідної мови, а в другому й у третьому -і про операції більш складного типу -і так званих перекладацьких трансформаціях [12,c.37].
Модель рівнів еквівалентності будується на урахуванні двох взаємозалежних ознак:
1) характеру трансформації, який піддається вихідне висловлення при перекладі,
2) характеру інваріанта, що зберігає.
При побудові цієї моделі за основу були прийняті три виміри семіозиса (знакового процесу), що розрізняють у семіотиці, -і синтактика (відношення «знак: знак»), семантика (відношення «знак: референт») і прагматика (відношення «знак: людина»).
На синтаксичному рівні мають місце субституції типу: The sun disappeared behind a cloud -і Сонце зникло за хмарою; Результати були катастрофічними -і The results were disastrous.
B цьому випадку перекладацька операція може бути описана як заміна одних знаків (одиниць) іншими зі збереженням синтаксичного інваріанта.
До семантичного рівня відносяться ті види еквівалентності, які у викладеній вище схемі В.Г. Гака і Ю.І. Львін називаються «значеннєвим» і «ситуаційним» [37,c.89].
Тут фраза мовою перекладу є трансформом вихідної фрази. Сюди входить широкий спектр трансформацій (пасивізація, номіналізація, заміна слова словосполученням і ін.):
Послали за електриком — An electrician has been sent for;
Ваша дружина прекрасно готує -і Your wife is a superb cook;
They are queueing for tickets -і Вони стоять у черзі за квитком.
Всі ці випадки семантичної еквівалентності поєднує наявність тих самих сем (семантичних компонентів) при розбіжностях в інвентарі формально-структурних засобів, використовуваних для їхнього вираження. Тому даний підрівень семантичної еквівалентності можна назвати компонентним [29,c.20].
Якщо на компонентному підрівні в процесі перекладу зберігається компонентна (семна) структура висловлення, то на «ситуативному» відбуваються відомі зрушення в цій структурі. Фактично термін «ситуативна еквівалентність» досить умовна. Може скластися враження, що в цьому випадку оригінал і переклад поєднує лише те, що вони співвіднесені з однією й тією же предметною ситуацією [21,c.48].
Але якщо цього було б досить, то довелося б визнати «ситуативно-еквівалентними» такі фрази, як, скажемо: Красунею її не назвеш -і Sie ist hasslich wie die Nacht, оскільки вони можуть бути віднесені до того самого референта.
Але ці фрази явно мають різний сенс. Очевидно, кореференція (віднесеність елементів тексту до того самого сегмента дійсності) сама по собі ще не створює семантичної еквівалентності.
Тут, очевидно, у наявності та ж закономірність, що й у внутрішньомовних відносинах: відносини еквівалентності змістів виникають не тільки при тотожності утворюючих зміст компонентів (Літак сів -і Літак зробив посадку), але й у тих випадках, коли сполучення різних семантичних компонентів прирівнюються один до одного (Ви в нас рідкий гість — Ви нас не часто відвідуєте) [39,c.106].
У трохи спрощеному виді компонентну еквівалентність можна зобразити у вигляді наступної формули: a + b + c...+ z = а + b + с… + z, де a, b, с и т.д. — тотожні семантичні компоненти (семи). Що ж стосується «ситуативної» еквівалентності, то її можна звести до формули: а + b = с + d, де а, Ь, с и d — різні семантичні компоненти (семи). Цей підрівень семантичної еквівалентності ми назвемо референціальним, маючи на увазі інваріантність референціального змісту прирівнюваних один до одного різномовних висловлень.
Приклади: У мене стоїть годинник -і Му watch has stopped;
The air crash in Illinois killed 84 passengers — Beim Flugzeugabsturz im Illinois sind 84 Fluggaste ums Leben kommen — У результаті авіакатастрофи в Іллінойсі загинули 84 пасажира;
Das ist nur ein Katzensprung — This is just a stone's throw — Це звідси рукою подати.
Цей тип еквівалентності заснований на відомій властивості мов, пов'язаної з використанням різних, хоча й співвіднесених один з одним, семантичних ознак для породження семантично еквівалентних висловлень [17,c.80].
Якщо на підрівні компонентної еквівалентності переклад здійснюється в основному шляхом граматичних трансформацій, то на підрівні референціальної еквівалентності мова йде про більш складні лексико-граматичні перетворення, що зачіпають не тільки синтаксичну матрицю висловлення, але і її лексико-семантичне наповнення.
Зокрема, серед цих трансформацій виділяються:
а) трансформації, засновані на метонімічних зрушеннях,
б) трансформації, засновані на метафоричних зрушеннях.
У першому випадку значеннєві елементи оригіналу й перекладу виявляють відносини, засновані на суміжності понять, що виражаються ними, а в другому — вони виявляють відносини, засновані на подібності [31,c.204].
Наприклад: метонімічне зрушення «стан -і дія» у першому прикладі (У мене стоїть годинник -і Му watch has stopped) і метафоричне зрушення в останньому (Das ist nur ein Katzensprung -і Це звідси рукою подати).
У схемі В.Г. Гака і Ю.И. Львін відсутній рівень, що відповідає третьому семіотичному вимірові -і прагматиці.
Разом з тим, як відзначалося вище, прагматичний рівень займає вище місце в ієрархії рівнів еквівалентності. У цій ієрархії існує наступна закономірність: кожний рівень еквівалентності припускає наявність еквівалентності на всіх більш високих рівнях.
Так, еквівалентність на синтаксичному рівні припускає еквівалентність на семантичному (компонентному й референциальному) і прагматичних рівнях. Компонентна еквівалентність припускає також еквівалентність референциальну й прагматичну.
Нарешті, референциальна еквівалентність має на увазі й еквівалентність на прагматичному рівні. Зворотної залежності тут не існує. Компонентна еквівалентність може існувати без синтаксичної, референциальна -і без компонентної. Нарешті, прагматична еквівалентність може існувати без семантичної й, зрозуміло, без синтаксичної. Таким чином, прагматичний рівень, що охоплює такі життєво важливі для комунікації фактори, як комунікативна інтенція, комунікативний ефект, установка на адресата, управляє іншими рівнями. Прагматична еквівалентність є невід'ємною частиною еквівалентності взагалі й нашаровується на всі інші рівні й види еквівалентності [27,c.99].
Ми розділяємо думку про примата вищих рівнів еквівалентностей, сформульовану И. Лівим в інших термінах і на основі іншого понятійного апарата, але в цілому досить точно: «У слів, що несуть кілька семантичних функцій, найбільш важливі функції в семантичному комплексі вищого порядку, будь те контекст (фрази, абзаци й т.ін.), характер персонажу, філософський задум твору» [74, c.146].
Вибір рівня, на якому встановлюється еквівалентність, визначається специфічною для даної ситуації конфігурацією мовних і немовних факторів, від яких залежить процес У цілому можна погодитися з Л.С. Бархударовим, який думає, що буквальним перекладом варто вважати переклад, здійснюваний на рівні більше низькому, ніж той, який необхідний у цьому випадку [5, c.186]. Буквальний переклад завжди є, так сказати, перекладом «недотрансформованим». При цьому він виникає з недооцінки тих або інших детермінантів перекладу. Часто недооцінюється ідіоматичність мови, забувається, що механічне відтворення тієї ж сукупності семантичних компонентів дає в підсумку інший зміст. Вільний переклад поєднує з перекладом буквальним те, що обидва вони спотворюють комунікативний ефект оригіналу й тим самим ведуть до порушення еквівалентності. У той же час вони є антиподами: якщо буквальний переклад «недотрансформований», то вільний переклад «перетрансформований». Справа в тому, що еквівалентність забезпечується шляхом трансформацій при тій умові, що останні семантично або прагматично мотивовані. Відомий німецький афоризм «so treu wie moglich so frei wie notig» («по можливості вірний, по необхідності вільний») добре відбиває логіку перекладацького рішення: по можливості прагнучи до точності, переклад допускає вільність лише в міру необхідності. Невиправдана вільність становить сутність вільного перекладу.
Власний досвід автора й аналіз робіт інших перекладачів дозволяють висунути гіпотезу, відповідно до якої процес відбору варіанта є поступовим сходженням від нижчих рівнів еквівалентності до вищого. Інакше кажучи, цей процес являє собою серію трансформацій, у ході яких перекладач може відмовитися від еквівалентності на більш низькому рівні в ім'я еквівалентності на більш високому. Повчальним щодо цього може виявитися аналіз перекладацьких чернеток. На жаль, ці матеріали рідко попадають у поле зору дослідників. У цьому зв'язку значний інтерес представляють опубліковані Р. Хартманом чорнові варіанти перекладу роману Е.М. Ремарка «Час жити й час умирати» на англійську мову [81, с. 206]. Ці матеріали дають можливість простежити генезис перекладу на його основних етапах. Розглянемо шлях перекладача роману А. Веслі Уіна до оптимального варіанта на матеріалі вставного абзацу:
Wir hegen neun Kilometer hinter der Front. Gestern wurden wir abgelost; jetzt haben wir den Magen voll weisser Bohnen und Rundfleisch und sind satt und zufrieden. Sogar fur abends hat jeder noch ein Kochgeschirr voll fassen konnen; dazu gibt es ausserdem doppelte Wurst und Brotportionen — das schafft. So ein Fall ist schon lange nicht mehr dagewesen...[81,c.277]
We are lying six miles behind the front. Yesterday we were relieved; now with stomachs full of bully-beaf and beans we are replete and at peace. Tonight every man is to have another dixie full for the evening; there is besides a double ration of sausage and bread. It's such things that make a man, but such things do not happen every day(чернетка)[83,c.121]
We are at rest five miles behind the front; now our bellies are full of bully beaf and haricot hash and we are satisfied and at peace. Each man has another mess-tin full for the evening: and what is more, there is a double ration of sausage and bread. It's such things that put a man in fine trim. Such a thing has not happened for a long time(машинописний текст) [84,c.267].
We are at rest five miles behind the front. Yesterday we were relieved; and now our bellies are full of beaf and haricot beans. We are satisfied and at peace. Each man has another mess-tin full for the evening and, what's more, a double ration of sausage and bread. That's the stuff to put us in fine trim. We haven't had such luck for a long time (сигнальний екземпляр)[85,c.209].
Виправлення, яким перекладач піддавав текст, відповідають загальній стратегії поступового подолання буквалізмів і знаходження оптимального варіанта, що відповідає данній комунікативній ситуації.
Яскравіше всього це простежується в перекладі назви роману. Перший варіант (A time to Live and A time to Die) – буквальний переклад. Облік прагматичних факторів, і зокрема настанови на англійського адресата, зажадав відмови від буквального перекладу. Адже для читача-німця " Zeit zu leben und Zeit zu sterben" — звична фраза [87,c.235].
Тому перекладач обирає трансформований варіант: "A time to Love and A time to Die”. Однак, прочитавши цей варіант заново очами англійського читача, перекладач дійде висновку про те, що to Love не викликає в нього чітких асоціацій з поставленим контрастом назви, контрастом у душі головного героя. Так народжується остаточний варіант: «A time to Live and a time to Die”.
И в 1958 році знімається однойменний фільм Дугласом Силком, що бере відразу кілька Оскарів, сам автор з'являється в цьому фільмі в ролі Професора.
Буквалізмом є й перший варіант перекладу фрази:
Wir liegen neun Kilometer hinter der Front — We are lying six miles behind the front.
Описувана в тексті предметна ситуація вимагає конкретизації:
We are lying… — We are at rest...(мова йде про військову частину, відведеної в тил для відпочинку).
Частково буквалістською варто вважати першу спробу перекладу вираження Das schafft: it's such things that make a man.
Подальші пошуки більш точної семантико-стилістичної відповідності приводять до ще більш складної лексико-синтаксичної трансформації: That's the stuff to put us in fine trim [56,c.89].
В останньому варіанті чітко простежується розмовна інтонація (оповідання ведеться від імені солдата). Більше того, перекладач перерозподіляє семантичні компоненти вихідної фрази між двома сусідніми реченнями: останнє речення піддається трансформації: Such a thing has not happened for a long time — We haven't had such luck for a long time.
Прагматичний фактор відіграє вирішальну роль у пошуках відповідності йому. Kochgeschirr „казанок'. Перший варіант — dixie — точно відповідає оригіналу на семантичному рівні. Але dixie — це військовий жаргонізм, що асоціюється в англійського читача із британською армією. Він привносить небажаний локальний колорит (адже оповідач — німецький солдат).
Тому в останньому варіанті перевага віддається більше нейтральному mess-tin.
У цілому робота перекладача над текстом характеризується поступовим подоланням буквалізмів у зв'язку з більше глибоким проникненням у семантику й прагматику тексту. Тут знаходить свій прояв характерний для перекладу метод “проб і помилок» [36,c.66].
Можливість застосування цього методу значною мірою залежить від фактора часу. Саме тому він знаходить найбільш розгорнуте застосування в письмовому перекладі, не обмеженому твердими тимчасовими рамками, і є присутнім лише в скороченому вигляді в синхронному перекладі, що вимагає миттєвих рішень.
Основна стратегія, що лежить в основі пошуку оптимального варіанта, полягає в орієнтації на багатомірність процесу перекладу, у поступовому включенні в розгляд всіх основних вимірів цього процесу — міжмовного (міжтекстового), міжкультурного й міжситуаційного [59,c.106].
Вище відзначалося, що у встановленні еквівалентних відносин між текстами важлива роль належить функціональним домінантам вихідного тексту. Тому семіотичну типологію рівнів еквівалентності доцільно доповнити функціональною типологією.
Для аналізу еквівалентних відносин при перекладі більше підходить типологічна схема Р. Якобсона [66,c.189], що виділяє наступні функції, які відрізняються один від одного настановою на той або інший компонент мовного акту: референтна або денотативна (настанова на референта або «контекст»), експресивна -і емотивна (установка на відправника), конативна — волевиявлена (установка на одержувача), фатична — контактоустанавлююча (установка на контакт між комунікантами), металінгвістична (установка на код), поетична (установка на повідомлення, на вибір його форми) [67,c.90].
Відповідно до цих функцій можна говорити про еквівалентності референтну, експресивну, конативну, фатичну, металінгвістичну і поетичну. По суті, установлення домінантних функцій оригіналу (референтної, експресивної, конативної, фатическої, металингвистической або поетичної) визначається прагматикою тексту — комунікативною інтенцією відправника й комунікативним ефектом тексту й припускає наявність прагматичної еквівалентності між оригіналом і перекладом.
Іншими словами, прагматичні фактори відіграють домінуючу роль як в ієрархічній моделі рівнів еквівалентності, так і в одномірній функціональній типології еквівалентності [19,c.59].
Ключовим елементом цієї основної категорії є збереження в процесі двомовної комунікації комунікативного ефекту оригіналу. Між комунікативною еквівалентністю, що спирається на інваріантний комунікативний ефект, і функціональною еквівалентністю, що припускає інваріантність функціональних домінант тексту, існує тісний взаємозв'язок.
Здається, що, попередньо уточнивши різні види функціональної еквівалентності, ми можемо переглянути категорію комунікативної еквівалентності, конкретизувавши той зміст, що вкладається в поняття комунікативного ефекту.
Це поняття є одним з елементів наступної тріади:
1) комунікативна інтенція (ціль комунікації),
2) функціональні параметри тексту
3) комунікативний ефект.
Ці три категорії співвідносяться із трьома компонентами комунікативного акту:
1) відправником,
2) текстом
3) одержувачем.
Виходячи з мети комунікації, відправник створює текст, що відповідає певним функціональним параметрам (референтному, експресивному й ін.) і викликаючий в одержувача певний комунікативний ефект, що відповідає даній комунікативній цілі [10,c.59].
Іншими словами, комунікативний ефект — це результат комунікативного акту, що відповідає його цілі. Цим результатом може бути розуміння змістовної інформації, сприйняття емотивних, експресивних, волевиявлених і інших аспектів текстів. Без відповідності між комунікативною інтенцією й комунікативним ефектом не може бути спілкування. Сказане повною мірою відноситься до перекладу.
продолжение
--PAGE_BREAK--5. ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ
Одиниці лексичної системи можуть бути представлені не тільки словами, але й особливого типу сталими словосполученнями.
Всім відомо, що промова на будь-якій мові складається з висловлень або фраз — мінімальних відрізків, що володіють відносною самостійністю й характеризуються єдністю гармонійної структури (вони мають форму речення), лексичного наповнення й певної інтонації [67,c.88].
І в українській, і в німецькій мовах є багато коротких, влучних, дотепних і образних висловів.
Такі вираження називаються фразеологізмами, а розділ мовознавства, що вивчає їх, — фразеологія.
Фразеологізм — це відтворена мовна одиниця, що складається із двох або декількох знаменних слів, цілісна за своїм значенням і стійка у своїй структурі.
Фразеологія* — (від греч. Phrasis — вираження й… логія).
1) розділ мовознавства, що вивчає фразеологічний склад мови;
2) сукупність фразеологізмів даної мови.
Фразеологізми — це відображення народної мудрості, багато які з них існують у мові десятки й сотні років, тому що народ полюбляє влучні образні вислови, за допомогою яких можна передати й веселу музику, і зле глузування [45,c.60].
Фразеологічні звороти різні за своїм походженням. Зокрема, багато з них перейшло в літературну мову з мови представників різних професій.
В основі деяких фразеологічних зворотів лежать факти минулої української історії, а також легенди й факти античної історії.
Частина фразеологізмів перейшла до нас із релігійних книг.
До фразеології відносяться й народні прислів'я, приказки, яскраві й влучні “крилаті” — вирази письменників, учених, суспільних діячів.
Фразеологізми роблять наше мовлення більш ярким й виразним й тому широко використовуються в літературній мові [14,c.56].
На мій погляд, при вивченні мови надзвичайно важливе значення фразеології, тому що вона надає мові барвистість і виразність, робить думку автора більше дохідливою, переконливою [21,c.69].
Однак, для тих хто вивчає іноземну мову фразеологізми становлять особливі труднощі. Імовірність утворити стійку фразу шляхом вільного добору слів і з'єднання їх за стандартними правилами граматики надзвичайно низька.
Тому для правильного використання кожного фразеологізму в мовленні необхідно знати наступне:
1. форму, у якій він уживається, а також його лексичні, структурні й інші варіанти;
2. його основний зміст і різні додаткові значення, у тому числі стилістичне забарвлення;
3. можливість його зміни, тобто міру його формальної й значеннєвої стабільності;
4. ситуацію або контекст, у яких доречне застосування даного фразеологізму.
Знайомство з деякими загальними рисами, властивим всім стійким фразам або окремим їхнім розрядам, полегшить розуміння німецького мовлення.
Кожна культура має свою язикову систему. У різних наукових напрямках зустрічається безліч визначень мови, але всі вони сходяться в головному: мова не існує поза культурою, це один з найважливіших її компонентів, форма прояву культурно-специфічної людської діяльності [78,c.90-100].
Із всіх рівнів мовної структури найбільш тісний і яскравий зв'язок мови й культури проявляється на рівні фразеології. Саме у фразеологізмах найбільше часто відображається бачення світу, національна культура, звичаї й вірування, фантазія й історія народу.
У вербальній комунікації фразеологізмам належить особлива роль. Вони не просто передають звичайну інформацію, але й впливають на почуття й уяву реципієнта. Багато письменників і оратори спеціально насичують свої тексти такими засобами, щоб створити бажаний ефект, і належне відтворення фразеологізмів становить одну з найважливіших задач перекладача [52,c.59].
Складність такого завдання полягає в тому, що фразеологічні одиниці самі по собі важко піддаються перекладу.
Це пов'язане із проблемою сприйняття, розуміння розпізнаної одиниці, передачі її експресивно-стилістичної функції. Однак, набагато складніший переклад у тих випадках, коли фразеологізм відрізняється національно-культурною своєрідністю, має культурний компонент.
У цьому випадку стає очевидним те, що абсолютно точний переклад тут буде неможливий через різні картини світу, що існують у мовах.
Переклад таких сталих словосполучень вимагає особливого підходу.
У багатьох теоретичних роботах по перекладу розглядаються питання передачі фразеологізмів (А.В. Кунін, А.В. Федоров, Я.И. Рецкер, А.Д. Швейцер, В.Н. Комісаров) [16,c.89].
Пов'язані із цим проблеми розглядаються по-різному, рекомендуються різні методи перекладу, зустрічаються думки, які не співпадають.
Перекладацька стратегія обирається залежно від властивостей фразеологічної одиниці (ступеня значеннєвої злитості, наявності або втрати внутрішньої форми, образності).
Докладно розглядаються питання перекладу фразеологічних одиниць у книзі С. Влахова й С. Флорина «Неперекладне в перекладі» [34,c.67].
Автори розрізняють фразеологічний (використання еквівалента й аналога) і нефразеологічний (калькування, лексичний, описовий) переклади.
Вони не виділяють окремо переклад ФО з культурною семантикою, але переклад подібних фразеологічних одиниць переклад реалій має деякі загальні критерії, тому що національно-культурна специфіка фразеологізмів часто визначається наявністю саме цього компонента.
При перекладі реалій автори відзначають двоє основних труднощів:
1) відсутність відповідності в П.Я.
2) необхідність передачі не тільки семантики реалії, але і її конотації.
Серед різних засобів вони рекомендують застосовувати описовий переклад, переклад за допомогою аналогів, калькування й контекстуальний
переклад.
Питання про передачу фразеологічних одиниць культурно значимим компонентом розроблений у цей час недостатно повно. Однак останнім часом цьому питанню приділяється все більша увага.
Ще Є.А. Найда справедливо відзначав, що культурні розходження можуть створювати набагато більші труднощі при перекладі, ніж різниця в мовних структурах [69,c.190].
Питання перекладу фразеологізмів з національно культурною семантикою на матеріалі німецької мови розглядалися Д.Г. Мальцевою. Автор на конкретних прикладах із залученням великої кількості матеріалу показує важливість знання фактів історії й культури країни досліджуваної мови, знайомства з національними традиціями [50,c.100].
Це часто слугує критерієм точності або неточності при передачі фразеологічних одиниць із національно культурним компонентом.
У своїй роботі вона робить висновок, що більшість фразеологічних одиниць із національно-культурною семантикою передається на українську мову нефразеологічним шляхом за допомогою калькування й описового перекладу:
«Sie glaubt den Hasen schon in der Pfanne» – вона повірила в це, уже на сковорідці;
«Schenken Sie mir reinen Wein»– скажіть мені щиру правду, не приховуйте від мене нічого.
Питання про переклад німецьких фразеологізмів з національно-культурним компонентом розглядає у своїй книзі «Допомога з перекладу з німецької мови» З.Е. Роганової [49,c.309].
На її думку, національний колорит фразеологічних зворотів може бути обумовлений:
1) специфічним фарбуванням окремого компонента (реалія, ім'я власне);
2) характеристика самої одиниці, пов'язаної тим або іншим шляхом з національними особливостями відповідного народу.
Реалія (і власне ім'я), як уважає вона, втрачає тим більшу частину свого значення, чим тісніше зв'язок між компонентами, тобто чим вище ступінь злитості всього сполучення.
Однак, втрачаючи пізніше повністю семантику, реалії зберігають майже завжди якщо не весь колорит, те якийсь відблиск його. І звідси — основні труднощі перекладу таких одиниць: їх не можна передавати еквівалентами, тому що еквівалентність припускає ідентичність всіх показників, у тому числі й національному забарвленні, а це практично неможливо. Автор дійде висновку, що німецький колорит не можна підмінювати українським: краще взагалі відмовитися від передачі національного обличчя оригіналу, тому що це може зіпсувати весь переклад.
Так, фразеологізм із національно-культурним компонентом «Eulen nach Athen tragen» варто перекладати не семантичним еквівалентом «їхати в Тулу зі своїм самоваром», а калькою «везти сов в Афіни» [54,c.60].
Фразеологічний зворот, за нашими спостереженнями, також є невід'ємним атрибутом створення художніх текстів романів Е.М. Ремарка. Різні прийоми перетворень фразеологічних зворотів сприяють більш тісному злиттю звороту з навколишніми словами, наприклад:
«Warum sollte nicht auch mal drinstehen: Kommandant eines Konzentrationslagers, tiefes Gemüt, zarte Seele...»
«Er hält sich gewiß dafur», sagte Kern.
«Sicher! Je primitiver ein Mensch ist, für um so besser hält er sich, das sehen Sie ja an den Anzeigen hier. Das gibt» - Marill grinste - «die Stoßkraft! Die blinde Uberzeugung! Zweifel und Toleranz sind die Eigenschaften des Kulturmenschen. Daran geht er immer aufs neue zugrunde. Die alte Sisyphusarbeit. Eines der tiefsten Gleichnisse der Menschheit» [96,c.79].
— А чому б не надрукувати таке оголошення: «Комендант концентраційного табору, глибоко щиросердечна натура, із чутливим серцем...»?
— Він напевно вважає себе таким, — помітив Керн.
— Безумовно вважає! Чим примітивніше людина, тим більше високої вона про себе думки. Саме про це й свідчать всі ці красномовні оголошення. Вони породжені...
— Маріл посміхнувся,- якоюсь внутрішньою, я сказав би, неприборканою силою сліпої переконаності! А сумніви й терпимість властиві тільки справді культурній людині. Через вас він і гине щораз. Віковічна сизифова праця. Одне із самих складних рівнянь людського буття [89,c.90].
— Чому б не написати так: комендант концентраційного табору з ніжним серцем і глибокою душею...
— Він напевно вважає себе таким, — сказав Керн.
— Звичайно. Чим примитивніша людина, тим більше вона собою задоволена. Подивіться на речення. — Маріл посміхнувся. — Яка пробивна сила! Яка впевненість! Сумнів і терпимість — це риси інтелігентних людей. Тому вони й продовжують гинути. Сизифова праця… Одне з найглибших висловів людства[98,c.95].
Зіштовхуючись із проблемою трансформації фразеологізмів, перекладач повинен володіти не тільки знанням обох мов, але й уміти аналізувати семантичні, стилістичні й культурно-історичні аспекти вихідного тексту й зіставляти їх з можливостями мови, що перекладає, і культури.
Обидва варіанти досить яскраво представляють семантику оригіналу. Однак за ступенем присутності модального відтінку й експресивної образності виграє переклад И. Шрайбера, у якого відзначається більше ретельне оформлення фразеологізму «віковічнасизифова праця», що надає йому додаткову експресію й максимально наближає до оригіналу [98,c.107].
Художній текст майже завжди націлений на певного читача, відповідно до якого й відбувається відбір язикових засобів.
Аналіз прагматичного вибору лексики, синтаксичних конструкцій, стилістичних прийомів саме й визначає авторську модальну оцінку зображуваного.
Взаємозв'язок язикової матерії художнього тексту й суб'єктивної авторської оцінки підтверджує той факт, що модальність проявляється в художньому тексті практично у всіх формах з використанням самих різних засобів втілення художнього задуму, яскравим прикладом сказаного є роман Е.М. Ремарка «Час жити й час умирати» [92,c.78].
Виниклий у неясній і тривожній політичній обстановці початку XX-го століття, цей роман ніс у собі духовні хвороби свого часу, свідчив про незліченних жертв мілітаризму, що заплатили життями й своїми стражданнями за жадібність імущих класів і урядів.
Художник, що оповідає про війну, не може, звичайно ж, зберігати нейтралітет, така, можна сказати, специфіка цього жанру й, звичайно ж, сам роман «Час жити й час умирати» не представляє щодо цього виключення.
Сповідальний тон роману Е.М. Ремарка — домінуюча особливість його стилю, що впливає на читача з перших же рядків і граючу вирішальну роль у встановленні тісного контакту між ним і самим художником.
Що ж стосується обвинувачення, від якого також нібито відрікається автор, то чи багато можна назвати творів не тільки німецької, але й всієї світової літератури першої половини XX століття, які виступали б з такою же жагучою обвинувальною промовою перед судом історії, як саме цей роман?
Усе лише в тому, що відкриту форму це мовлення здобуває лише в декількох невеликих публіцистичних відступах, де вустами свого героя автор засуджує війну.
В основному ж вона імплікована в підтексті всих епізодів роману, описаних із мнимою неупередженістю людини, що як би веде щоденник, не розраховуючи на те, що його записи попадуться кому-небудь на очі:
«Eins möchte ich aber doch noch wissen», sagt Albert, «ob es Krieg gegeben hätte, wenn der Kaiser nein gesagt hätte.»
«Das glaube ich sicher», werfe ich ein, – «er soll ja sowieso erst gar nicht gewollt haben.»
«Na, wenn er allein nicht, dann vielleicht doch, wenn so zwanzig, dreißig Leute in der Welt nein gesagt hatten.»
«Das wohl«, gebe ich zu, «aber die haben ja gerade gewollt.»
«Es ist komisch, wenn man sich das überlegt», fährt Kropp fort, «wir sind doch hier, um unser Vaterland zu verteidigen. Aber die Franzosen sind doch auch da, um ihr Vaterland zu verteidigen. Wer hat nun recht?»[96,c.190].
– Але що я все-таки хотів би довідатися, – говорить Альберт, – так це от що: почалася б війна або не почалася, якби кайзер сказав «ні»?
– Я впевнений, що війни не було б, – вставляю я, – адже він, говорять, спочатку зовсім не хотів її.
– Ну нехай не він один, нехай двадцять – тридцять чоловік в усьому світі сказали б «ні», – може бути, тоді її все-таки не було б?
– Мабуть що так, – погоджуюся я, – але вони-те саме бажали, щоб вона була.
– Дивно все-таки, як подумаєш, – продовжує Кроп, – адже навіщо ми тут? Щоб захищати свою батьківщину. Але французи теж перебувають тут для того, щоб захищати свою батьківщину. Так хто ж правий?[92,c.239].
У даному контексті пряме мовлення дозволяє сполучати як особисте авторське відношення до певної проблеми, так і відношення його героїв. Вустами Гребера Е.М. Ремарк зачіпає одне із самих пекучих питань: який час настав: час жити або час умирати, і дає ясну відповідь: час умирати.
І підтвердженням тому кінець роману.
В українському варіанті перекладу Ю. Афонькіну вдалося з дивною точністю створити адекватне модальне тло оригіналу і яскраво представити не тільки негативне відношення письменника до війни, розв'язаної правлячими колами європейських держав, але й донести до читача цілу гаму позитивних і негативних почуттів і емоцій, що виражають різними верствами населення.
Зміст роману «Час жити й час умирати» свідчить про те, наскільки бідний особистий досвід його героїв. Юнаки, зі шкільної лави, потрапляють в окопи, не маючи, практично, ні найменшого уявлення про життя. У них за спиною – роки навчання гімназичним наукам, мрії, невизначені й наївні, про майбутнє, у якому про війну не було й мовлення.
Український переклад по семантичній і модальній наповнюваності абсолютно не поступається оригіналу й повністю передає барвисту палітру негативного образа «учителя» і «наставника», що не вмовляв своїх учнів, а «виступав перед ними з промовами» і запитував задушевним голосом «Ви, звичайно, теж підете разом з усіма, чи не так, друзі мої?».
Це були професійні методи психологічної обробки майбутніх смертників, які, зрештою, ладом, без найменшого сумніву в правоті своїх учинків, під його командою, відправлялися в окружне військове керування.
Письменник представляє його в романі в самих негативних тонах. Сповнений почуття власного достоїнства, підкріпленого авторитетом мундира, цей пустоголовий солдафон прагне викорінити з новобранців останні залишки вільнодумства й перетворити їх потім у безвладну й сліпу машину для вбивства.
Сувора безжалісна школа казарми, фронт, щохвилинна можливість загинути, повна безпорадність і нездатність розібратися в тому що сталося – от шлях, що підготувала Німеччина того часу кожному вчорашньому школяреві.
Сучасна література знає небагато творів, що представляють із такою широтою й правдивістю фронтове життя солдата.
Але для Е.М. Ремарка ці описи не є самоціллю. Як художник він лаконічний і стриманий. Страшні картини, боїв, жорстокі сліди загибелі людей потрібні йому для розвінчання брехливої романтизації війни, властивій тільки націоналістичній літературі.
Війна проклала фатальну рису між тими, хто опинився на фронті й тими, хто залишився в тилу.
Нікчемні розмови, порожні захвати, «розумні наставляння», ситість одних і вбогість багатьох приводять багатьох відпускників у повний розпач:
Ich beiße in meine Kissen, ich krampfe die Fauste um die Eisenstabe meines Bettes. Ich hatte nie hierherkommen durfen. Ich war gleichgultig und oft hoffnungslos drau?en; — ich werde es nie mehr so sein konnen. Ich war ein Soldat, und nun bin ich nichts mehr als Schmerz um mich, um meine Mutter, um alles, was so trostlos und ohne Ende ist. Ich hatte nie auf Urlaub fahren durfen [96,c.178].
Я кусаю подушки, стискаю руками залізні прути ліжка. Не треба мені було сюди приїжджати. На фронті мені все було байдуже, нерідко я втрачав усяку надію, а тепер я ніколи вже більше не зможу бути таким байдужим. Я був солдатом, тепер же все в мені — суцільний біль, біль від жалості до себе, до матері, від свідомості того, що всі так безпросвітно й кінця не видно.
Не треба мені було їхати у відпустку [87,c.128].
Ми схильні дотримуватися точки зору, висловленої В. К. Харченко, що під оціночністю розуміє відношення мовця до предмета мовлення, тобто це – закладена в слові позитивна або негативна характеристика людини, предмета, явища. Наявність «плюсу» або «мінуса» у значенні слова — важливий показник оціночності [17,c.76].
До засобів вираження оцінки, як відомо, можна віднести також і інтонацію, оцінні конструкції, оцінні фразеологізми (weise sein/бути семи п'ядей у чолі), певні афікси й, звичайно ж, пряме й переносне значення слів, наприклад:
Wir waren jetzt in glänzender Stimmung [86 ,c.94].
Ми були в блискучому настрої [85, c.102].
Не менш важливим компонентом експресивності є образність, хоча єдиного визначення поняття образу поки ще не створено.
Слідом за Е. В. Самсоновою, ми розглядаємо образ як нове, більш яскраве уявлення певного поняття, що створюється в результаті зіставлення двох денотатів на базі їхньої загальної ознаки [20, c.10].
У художньому творі образність може бути виявлена не тільки на рівні окремого слова, але й словосполучення, речення, строфи, абзацу й навіть цілого тексту. Засобами створення такої образності є фразеологічні звороти, метафори, символи, алегорії й деякі інші тропи, наприклад:
Jetzt war auch ihr Gesicht im Licht, es lief über die Schultern und die Brust, gelb, wie der Schein von Wachskerzen [86, с. 99].
Світло збігало по плечах і грудям, жовтий, як полум'я воскової свічі…[81,c. 98].
Образність завжди відрізняється індивідуальністю й втілюється в першу чергу в образному слові. Тому деякі сучасні дослідники тексту, наприклад, А.Б. Анікіна, пропонує слово вважати «найменшою семантичною одиницею художнього тексту, у якій концентрується особистий зміст, неповторні індивідуальні особливості бачення світу й відображення його художником» [91, с. 87].
У мові творів Е.М. Ремарка й у мові їхніх перекладів зустрічаються різні комбінації компонентів експресивності: інтенсивність, емоційність, образність; інтенсивність, емоційність; емоційність; інтенсивність і ін., наприклад:
а) інтенсивність, емоційність, образність, наприклад:
Es war, als sei der Wagen ein Schiff, das lautlos über die bunten Kanäle des Lebens trieb. Die Straßen wehten vorüber, die hellen Portale, die Lichter, die Laternenreihen, der süße, weiche, abendliche Aufruhr des Daseins, das sanfte Fieber der erleuchteten Nacht, und über allem, zwischen den Dächerrändern, der eisengraue, große Himmel, gegen den die Stadt ihr Licht warf[86,c.56]
Лінгвістична література має декілька теорій мовного ствердження й заперечення, причому постійно проглядається асиметрія у вивченні противочленів даної опозиції. Увагу вчених у пошуку істини зосереджено, в основному, на запереченні, що, звичайно ж, знижує повноту обсягу відомостей про взаємозв'язок і взаємозалежність ствердження й заперечення, а також про їхнє протистояння.У хронологічному плані вивчення ствердження й заперечення визначене в мовознавстві декількома напрямками.Представники психологічного й молодограматичного напрямків розглядали заперечення в мові в дусі психологізму – як чисто суб'єктивний прояв людської психіки [59,c.69].
Для прагматичного підходу в лінгвістиці характерні виділення й пояснення мовних явищ, виходячи з комунікативної функції мови. Більшість прихильників цієї концепції розглядає заперечення в мові як прагматичну або функціональну категорію, що виражає щось що відхиляє, що спростовує відношення (die ablehnende Einstellung) мовця до висловлення [78,c.178].
Семантичну полярність між ствердженням і запереченням варто розглядати не як абсолютну протилежність, а як діалектичний зв'язок. Лінгвістичні відносини взаємозв'язку й залежності ствердження й заперечення проявляються в можливості взаємозамінності стверджувальних і негативних речень.Заперечення містить більш складні властивості, чим твердження. І як таке є причиною виникнення різних поглядів на його (заперечення) сутність.Наукові визначення модального статусу категорії ствердження-заперечення, за нашими спостереженнями, у лінгвістиці вирішуються неоднозначно. Ряд дослідників уважає їхніми перехресними категоріями й визнає можливість їхньої взаємодії в мові [55,c.81]; деякі проводять розмежування між категорією модальності й категорією ствердження-заперечення; є й такі, які вказують на модальну основу категорії ствердження-заперечення.
У своєму дослідженні ми, слідом за Г. П. Німцем [99, c.2], схильні розглядати ствердження й заперечення як синтаксичну категорію, відмінну від категорії модальності, хоча й близьку до неї.
Усередині цієї категорії існує бінарна опозиція, члени якої однак у чисельному відношенні не рівні. Саме в силу того, що ствердження виражається здебільшого імпліцитного (нульовими маркерами), а заперечення має цілу систему засобів, ствердження виступає як слабкий член опозиції, а заперечення як сильний член опозиції.
Морфологічна класифікація засобів вираження твердження й заперечення в німецькій і українській ґрунтується на визначенні їхньої граматичної природи, місця й засоби вираження в морфологічній системі мови.Німецька мова має у своєму розпорядженні різними морфологічними, синтаксичними, лексико-синтаксичними, а також лексичними засобами вираження, що володіють можливістю специфічного зв'язку й займають певну позицію.Аналіз наукових підходів вітчизняних лінгвістів до трактування категорії твердження й заперечення дозволяє зробити висновок, що її семантичний потенціал інтерпретується в мові як форма прояву предикативності, що виражає встановлення деяких позитивних зв'язків між предметами і явищами або відсутність таких; як відбиття наявності/відсутності об'єктивних зв'язків у самій дійсності; як вираження значеннєвої з'єднуваності / роз'єднаності між членами речення, якій відповідає з'єднуваність або роз'єднаність чогось у дійсності; як відбиття об'єктивної з'єднуваності / роз'єднаності через поняття наявності / відсутності, властивості /невластивості й т.ін. ознаки, властивості предмету; як форма модальності, що відбиває об'єктивне й/або суб'єктивне значення реальності / ірреальності відбиваних у реченні зв'язків і явищ дійсності.
Всі образні твердження й заперечення, як відомо, ставляться до фразеологізмів, хоча по своїй структурі вони досить різноманітні. В образних твердженнях і запереченнях немаловажну роль виконують також фразеологізми, на базі яких створюються яскраві, хоча й стереотипні образи, наприклад:
Wenn sie jetzt einen langen Bibelspruch will, bin ich in der Patsche; den auszuhauen würde mehr als die Platte kosten[86,c.34]
Якщо вона тепер побажає написати довгий вислів з Біблії – я сів у калюжу; висікти його буде коштувати дорожче, ніж сама плита[87,c.99].
Фразеологізм використається мовцем зі збурюванням або подивом про вчинки або факти, які несумісні із прийнятими нормами. Слово «калюжа/бруд» зберігає своє семантичне значення.
У свідомості адресанта й адресата виникає уявлення досконаної реальної, багато разів баченої ситуації [62,c.45].
Згадування цього поняття допомагає образно і яскраво уявити собі негативну сутність будь-якого суб'єкта, що потрапить у брудну калюжу.
Так завдяки образу «калюжа/бруд» виникає експресивне заперечення, причому слово «калюжа/бруд» не втратило свого основного значеннєвого значення.
Але в цьому випадку є присутнім і переносним значенням усього висловлення, тому що в дійсності мова йде зовсім не про брудну калюжу, а про те, що це не укладається в загальноприйняті норми [50,c.80].
При дослідженні образних заперечень у мові романів Е. М. Ремарка великий інтерес представляють фразеологічні синоніми й варіанти.
Синонімічна група створюється навколо абстрактного іменника Unsinn/нісенітниця, що у фразеологізмах здобуває предметне значення, наприклад, сполучення rede keinen Unsinn/не говори дурості означає: rede keine Töne, rede keinen Mumpitz, quatsch keinen Rhabarbar, quatsch keinen Stiefel, rede doch nicht solches (soviel) Blech (Wellblech), rede (erzähl) doch nicht (keinen) Käse (Kohl, Mist), rede keine Makulatur, rede (erzähl, quatsch) doch keine Opern.
В представлених синонімах образ створюється в результаті незвичайного сполучення дієслова говоріння з різними конкретними й абстрактними іменниками. Конкретизуючи поняття Unsinn, образ переносить його з абстрактної сфери в галузь уявлень, які відчуваються почуттєво оптично й відчуттєво (Rhabarber, Stiefel, Blech, Käse, Kohl) або акустично (Töne, Opern), наприклад:
«Da ist ja gut vorgesorgt zur Offensive», sagt Müller erstaunt.
«Die sind für uns», knurrt Detering.
«Quatsch nicht», fährt Kat ihn an (Remarque, Im Westen nichts Neues).
– Однак вони отут нічого не забули для наступу, – здивовано говорить Мюлер.
– Це для нас, – гарчить Детеринг.
– Тіпун тобі на язик, – кричить на нього Кат[9,c.90].
Один з героїв неприємне вираження «Це для нас»намагається перервати фразеологізмом: Quatsch nicht/не говори дурницю. У перекладі ж на українську експресивне ствердження виражене у формі фразеологізмуТіпун тобі на язик,
тобтоне говори того, чого не треба, а інакше нехай у тебе мовою підхопиться тіпун.
Дієслово quatschen
, маючи імпліцитну негативну оцінку дії, у сполученні з іменником у множині Opern/опери розвінчує порожні розмови, незважаючи на свою велику й пишномовну форми. Образний ефект створюється завдяки незвичайній сполучуваності дієслова з іменниками, наприклад:
«Quatsch keine Opern!» hörte ich gleich darauf den größten der Brüder Vogt Köster anknarren. «Wer zuerst da ist, malt zuerst! Fertig! Und nun schiebt ab!» [86,c.56]
– Голову не мороч! — почули ми голів найбільшого із братів. — Хто перший прийшов, той і справу робить! — репетував він на Кестера. — Всі! А тепер змотуйтеся! [84,c.78].
Або
«Quatsch keinen Käse oder bist du noch grün. Zwei Groschen Postertaxe fürs Wiederkommen. Hau ab!» [86,c.90])
– Не бовтай попусту…зелений ще…Двадцять пфенігів належать швейцарові за те, що повернувся. Така такса! Змивайся! [84,c.78].
Наведені приклади образних заперечень являють собою фразеологічні синоніми, загальні їхні значення збігаються, але є розходження в стилістичних-функціонально-стилістичних відтінках: Quatsch keinen Käse/не бовтай попусту
– літературно-розмовний стиль, а Quatsch keine Opern/не мороч голову –уже має фамільярний стиль спілкування.
У мові художніх творів Е. М. Ремарка досить часті випадки уявлення негативних рис персонажів за допомогою метафори. Наприклад, у наступному контексті експресивне заперечення виражається за допомогою метафори „Plättbrett“/дошка, з метою експресивного уявлення байдужості, егоїзму й злого характеру людини:
…eine dürre Frau, die einen Hals wie ein Truthahn hatte… Aber dieses unfruchtbare Plättbrett da draußen lebt. Wird wahrscheinlich steinalt zum Ärger der Mitmenschen[86,c.47]
…худа жінка із шиєю, як в індички. … А от ця марна гладильна дошка живе й, імовірно, доживе до найглибшої старості. До великої прикрості ближніх[90,c.89].
Розповсюдженим образним художнім засобом у текстах романів письменника виступає й порівняння, що передається різними способами з використанням одиниць різних рівнів мови: синтаксичного, морфологічного й лексичного. Так, наприклад, морфологічний рівень у романі найчастіше утворять ступені порівняння прикметників, синтаксичний рівень створюють групи порівняння й складнопідрядні речення з певними сполучниками, лексичний рівень утвориться складними прикметниками. Способи вираження порівняння можуть бути як експліцитними, так і імпліцитними.
Мають місце й випадки спільного функціонування стверджувальних і негативних засобів з вигуками у фразеологічних зворотах, контактне функціонування яких зустрічається в прямій і невласно-прямій мові.
Вигуки, що виражають заперечення й негативну оцінку, лайки й лайок (Donnerwetter!/Чорт забери, Kruzitürken!/Чорт візьми, verdammt/прокляття й ін.) переважають над стверджувальними.
Учасники мовного акту, що використовують подібні язикові одиниці, явно переживають сильні негативні емоції, наприклад:
Der Korridor unserer Pension war hell.
«Verdammt,»sagte ich, «Was ist denn da los? Warte mal einen Moment» [86, с.28].
У коридорі нашого пансіону горіло яскраве світло.
– Прокляття!– сказав я. – Що там трапилося? Почекайте хвилинку [81,c.78].
У даному прикладі пан Локамп, не приховуючи свого розпачу verdammt/прокляття, випробовує найсильніші негативні емоції. Навіть невеликих розмірів контекст дозволяє розпізнати причину негативної емоції мовця. Основну емотивну функцію в репліці вигук виконує без підтримки номінативного висловлення.
Чисельність вигуків, що виражають позитивну (стверджувальну) оцінку, у текстах Е.М. Ремарка набагато менше. Комунікативна функція таких вигуків – вираження всіляких позитивних емоцій радості, захвату, приємного подиву, задоволення, наприклад: hei, hurra, o lala, mein Kind, mein Söhnchen, Mann, Kumpel
і ін.
Вираження іронії лексичними засобами безпосередньо пов'язане з експресивно-образним і емоційно-оцінним уживанням язикових одиниць. В основі цього вживання лежить принцип семантичної двоплановості, що створюється узуальними й оказиональними, прямими й переносними значеннями [4,c.50].У результаті іронічної трансформації семантики слова між узуальними й оказиональними значеннями виникають відносини невідповідності, протиріччя, які породжують імплікацію певного змісту, що є авторською суб'єктивною оцінкою предметів і явищ дійсності, що і є механізмом створення іронії.
Художній діалог у творах Е.М. Ремарка виявляє ряд функцій, які не властиві розмовному діалогічному мовленню, спонтанному діалогу, і виступає у вигляді специфічного фрагмента художнього твору, безпосередньо беручи участь у розвитку сюжетної лінії, тобто має композиційну функцію, служить реалізації авторської установки й інтенції, рішенню стилістичних завдань і, особливо, створенню мовного портрета героїв твору.
Оскільки переклад є складним видом мовної діяльності, опосередкованим актом двомовної комунікації, то в сучасній лінгвістичній теорії міцно затвердився комунікативно-прагматичний підхід до проблем теорії й практики перекладу [89,c.90-100].
Гідністю подібного підходу є зведення воєдино лінгвістичного й екстралінгвістичного аспектів перекладу.
Немаловажна й печатка того часу, коли створений твір – тісний зв'язок між історичною обстановкою і її образами, що відображають, твори. Стосовно всіх цих особливостей, характерним для художньої літератури, і виявляється, нарешті, індивідуальна манера письменника.
У процесі перекладу мови романів Е.М. Ремарка мовні можливості не завжди збігаються. Окремі переносні значення еквівалентних слів фразеологічних зворотів можуть збігатися, але слова з абсолютно однаковим складом переносних значень в оригіналі й перекладах практично не зустрічаються.Як відомо, українське мовлення характеризується високим емоційним розжаренням і багатством мовних засобів для вираження емоцій і їхніх відтінків, тому ствердження «Hier ist nichts zu holen/Тут нічого не дістанеш», перекладач, намагаючись максимально наблизити до російського читача, підсилює за допомогою фразеологізму«Тут хоч шаром покоти»:
„Hat sich was! Hier ist nichts zu holen. Keine Brotrinde holst du hier“[86,c.117].
– Иш, чого захотів! Тут хоч шаром покоти! Тут ти й кірки хліба не дістанеш[84,c.118].
Багато хто з образних порівнянь і метафор мови оригіналу, задіяні при описі психологічних особливостей сприйняття людиною навколишнього світу, еквівалентно відтворені українською в семантичному, контекстуальному й структурному відношенні. Тим часом, іноді зустрічаються й випадки як занадто вільного, так і буквального перекладу окремих фразеологізмів, що приводить часто до втрати емоційного відтінку.
Так, наприклад, традиційна метафора Er ist ein alter Bühnenhase
(розм. шутл.) У нього великий стаж роботи в театрі одержує нове іронічне значення в аналізованому уривку:
Potzloch grinste geschmeichelt. „Verlegenheit ist schwer darzustellen, das weiß ich als alter Bühnenhase. Echte Verlegenheit schon schaffen“[86,c.79].
Потцлох посміхнувся, улещений.
Зніяковілість важко передати, я старий театральний заєць, знаю це. Я маю на увазі щиру зніяковілість[84,c.100].
Зобразити зніяковілість украй важко. Мені, старому діячеві сцени, це давно відомо. Звичайно, я маю на увазі справжню зніяковілість[83,c.89].
У даному прикладі Потцлох іронізує.
Слід зазначити стилістичну й експресивну нерівноцінність перекладів.
Е. Нікаєв досить точно передає як експресивне значення, так і метафоричне твердження Потцлоха з відтінком іронії я старий театральний заєць.
Експресивне значення й іронія оригіналу в перекладі И. Шрайбера трохи занижене, тому висловлення Поцлоха звучить академічно й сухо.
В іншому прикладі перекладачеві не до кінця вдається відчути емоцію, представлену в реченні або репліці, що відразу ж позначається на еквівалентності перекладу:
Theater, Konzerte, Bücher, alle diese bürgerlichen Gewohnheiten hatte ich fast verloren. Es war nicht die Zeit danach[86,c.85].
Театри, концерти, книга, я майже втратив смак до всих цих буржуазних звичок. Вони не відповідали духу часу[84,c.67].
Театри, концерти, книга – від цих буржуазних звичок я давно вже встиг відвикнути. Та й час був не той[83, c.69].
Негативна репліка в перекладі И. Шрайбера Вони не відповідали духу часу, завдяки метафорі, звучить яскраво й емоційно.
У перекладі ж И. Шрайбера репліка представлена простою синтаксичною побудовою й через це явно програє в експресивному значенні.
Автор уводить читача у внутрішній світ своїх персонажів з описом їхнього емоційно-психологічного стану й процесу руху думки, з метою розкриття більше повного психологічного образу персонажа, що обумовлено художнім задумом твору [19,c.90].
Емоції в цьому випадку стають носіями інформації про зовнішні події, а емоційний стан персонажа представляється можливим розглядати як особливу форму відображення зовнішнього світу.
Як прямі, так і непрямі позитивні або негативні оцінки автора, дані в тексті, сигналізують читачеві про те, яким саме повинне бути відношення до того що відбувається. Іншими словами автор змушує читача інтерпретувати текст, як задумав його він сам.Творча спадщина Е.М. Ремарка охоплює кілька десятиліть німецької й світової історії. Різні часи, події, що бурхливо змінюються але в оповіданні про них є щось загальне: мотиви, коло проблем, світовідчування, тип улюбленого героя.
Життя схоплює героїв Е.М. Ремарка за горло, тому що вони живуть і люблять в умовному, абстрактному просторі. Вони у всьому діти свого часу, письменник уміє це показати з великою переконливістю. Їм неможливо відокремити свою долю й свою любов від трагедії, що відбувається навкруги.
Спроба втекти вдвох «з мороку, холоду й дощу» — не більш ніж коротка, свідомо приречена спроба. «Маленький затишний спокій на краю вулкана», — іронізує Равик. У ому ж й справа, що він усюди почуває себе на краю вулкана, відгомони грому, що наближається, доносяться до нього зі сторінок газет, з радіоприймача; вони в самій насиченій тривогою атмосфері [16,c.79].
Героєві Ремарка не відмовиш у мужності. Це мужність людини, змушеної поодинці відстоювати свою волю, свою порядність, свою любов — усе, що складає для нього в житті зміст. Змінити саме життя він поодинці не в змозі — звідси неминаюча оскома гіркоти. Але те, що він не здатний думати лише про себе, відгородившись від тривог світу, робить йому честь.
Таким чином, аналіз художніх текстів оригіналів і їхніх перекладів на українську мову показав, що при перекладі більшості досліджуваних художніх образних засобів виразність зберігається.
Зіставлення оригінальних текстів романів Е.М. Ремарка й текстів їхніх перекладів на українську мову дозволило нам проаналізувати запропоновані перекладачами шляхи рішення проблеми еквівалентності перекладу; оцінити, наскільки успішно вони впоралися із завданням відтворення в мові перекладу образних художніх засобів оригіналу й збереження його національного забарвлення [32,c.89].У процесі перекладу мови романів Е.М. Ремарка мовні можливості не завжди збігаються. Окремі переносні значення еквівалентних слів можуть збігатися, але слова з абсолютно однаковим складом переносних значень в оригіналі й перекладах практично не зустрічаються.Багато хто з образних порівнянь і метафор мови оригіналу, задіяні при описі психологічних особливостей сприйняття людиною навколишнього світу, еквівалентно відтворені українською мовою в семантичному, контекстуальному й структурному відношенні. Тим часом, іноді зустрічаються й випадки як занадто вільного, так і буквального перекладу окремих фрагментів, що приводить часто до втрати емоційного відтінку.
Перекладач Е. Никаєв у ряді випадків не зміг зберегти еквівалентність змісту оригіналу. У його перекладах досить часто відзначаються неточності в передачі як модальних відтінків, так і семантичних значень виражених порівнянням, метафорою й фразеологізмами, що приводить до істотного перекручування авторського змісту.
И. Шрайбер, навпаки, глибоко сприймає контекст і гранично точно зберігає мову оригіналу. Однак і він іноді допускає погрішності при перекладі.Особливою яскравістю уявлення семантичної й модальної еквівалентності як з боку самого письменника, так і його героїв відрізняються переклади И. Каринцевої і В. Станевич [80,c.99].
продолжение
--PAGE_BREAK--ВИСНОВОК
Роман Е.Ремарка «Час жити й час умирати» є одним з кульмінаційних пунктів біографії письменника.У романі найбільше повно представлені прийоми, що визначають ідіо-стиль автора в цей період, а також деякі загальні тенденції розвитку прози XX століття: використання принципу наскрізного повтору, що пронизує весь текст і поєднує різні його фрагменти, активне вживання фігур і тропів, посилення багатозначності образів, актуалізація зв'язку фігур, і зокрема, фігур контрасту, з темою й зображуваною ситуацією.
Необхідно відзначити, що художній простір роману Е. М. Ремарка «Час жити й час умирати» насичено різними прийомами контрасту, полісемією, омонімією, метафорами, грою слів і так далі.
У даній роботі ми виконали поставлену мету — показали особливості перекладу лексичних засобів як одного зі способів світосприймання й найважливішого змістовного компонента тексту, що являє собою складну художньо повновагу систему різноманітних зображувально-виразних засобів, експліцюючих картину світу письменника.
Важливе місце серед них належить таким лексичним засобам як полісемія, омонімія, метафоризація, гра слів.
У даній роботі виконані наступні завдання:
— розглянули проблему перекладу слова, як форми;
— розглянули проблему перекладу слова як змісту: полісемія, омонімія, метафоризація, гра слів;
— розглянули проблему перекладу слів комунікативного вживання;
— розглянули фразеологічні труднощі перекладу.
При аналізі об'єкта дослідження й для рішення поставлених задач були використані такі методи, як семантико-стилістичний аналіз слова, методика компонентного аналізу, що дозволяє виявити відношення між семами, що входять у семантичну структуру членів контрасту, метод семантичних опозицій, що припускає угруповання ключових знаків, а також описово-аналітичний, контекстологічний методи аналізу, які становлять комплексну методику інтерпретації тексту.
Наукова новизна роботи складається в проведенні комплексного багато-аспектного дослідження лексичного аспекту перекладу художнього тексту, реалізованого в творі одного жанру і однієї епохи [17,c.25-29].
При розгляді художнього твору з погляду лінгвистики особлива увага приділяється комунікативній стилістиці тексту, що формується «на стику з іншими науками, що комплексно вивчають цілий текст (мовний твір) як форму комунікації і явище ідіостилю», для якої характерний «комунікативно-діятельністний підхід до тексту як явищу ідіостилю в його проекції на всі рівні моделі мовної особистості» [9,c.7].
Відповідно до антропоцентричного системно-діяльнісного підходу до тексту в якості організуючого ключового поняття нам представляється важливим звертання до ідіостилю, що одержує в цьому ракурсі новий комунікативний зміст.
Дане поняття фокусує у собі багатоаспектні прояви язикової особистості автора в структурі, семантиці й прагматику тексту. Вивчення ідіостилю в комунікативно-діяльнісному аспекті розширює уявлення реципієнта не тільки про глибинний зміст тексту, але й про особистості автора, що у процесі текстової діяльності проявляється в ідейно-тематичній і індивідуально-стилістичній своєрідності його творів, у тому, про що він пише, до чого призиває, як, за допомогою яких засобів він це робить.
Вивчення творів із цього погляду дозволяє судити про нові аспекти ідіостилю автора. У сучасній лінгвістиці актуально такий напрямок вивчення язикових концептів «життя» і «смерть», що умовно можна назвати художньо-концептуальним, тому що розглянутих концептах вивчаються на матеріалі художніх текстів.
Ми виходимо з того, що концепти «життя» і «смерть» належать до так називаних базових концептів, ментальним сутностям, на основі яких відбувається формування інших елементів концептуальної системи людини. Розходження між спочатку сформованими концептами й концептами базовими бачиться, насамперед, у ступені їхньої рухливості. Базові концепти характеризуються найбільшою статичністю, стабільністю й універсальністю.
Уживання концептів як значеннєвої парадигми обумовлене важкістю художньої функції актуалізованого слова.
Ми думаємо, що досить регулярне використання певного слова в різних сюжетних контекстах роману приводить до його символізації, до появи в арсеналі його художніх функцій позначення ряду концептів, які виражають світогляд і світовідчування К. М. Ремарка.
У художньому тексті тісно сплетені один з одним різні елементи, серед яких один або кілька можуть здобувати значення організуючої домінанти й панувати над іншими або підкоряти їх собі.
Ми виходимо з того, що домінантою визнається «той компонент твору, що надає руху й визначає відносини всіх інших компонентів» [20,c.19].
У породженні ключових домінантних змістів важливі елементи, що виявляють у тексті розмаїтість і багатство лексичних зв'язків, що припускають відносини синонімії, антонімії, семантичної похідності й інші зв'язки, при яких зіставляють слова, що, мають яку-небудь семантичну спільність, що веде до збільшення змістів.
Одним з компонентів, що беруть участь у перетворенні змісту тексту, вихідного від самого автора як творця заданого художнього вимслу, є концептуальний предикат, що витягається суб'єктом свідомості при повтореному прочитанні тексту «на основі логічних імплікацій з конвенціонального змісту словесних одиниць, що заміщають в заданому контексті функцію семантичного предиката» [20,c.69].
Концептуальний предикат як семантично домінуюча позиція, з якої пов'язані перетворення змісту, сприяє адекватному сприйняттю значеннєвого змісту художнього тексту.
У ньому завжди міститься ключова характеристика заданого суб'єкта мовлення. Це загальне значення, що характеризує, опирається на окремі предикати, що входять до складу заданого текстового мінімуму змісту.
Таким чином, концептуальний предикат — це таке словесне значення, що підсумовує інші частки предикатні созначення, розосереджені в тексті, що не зводиться лише до їхньої простої суми, а впливає на перетворення змісту й на адекватне дешифрування комунікативного задуму автора художнього твору.
Так, на нашу думку, концептуальний предикат роману Е. М. Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben» («Час жити й час умирати»), представлений наступним контекстом:
Einen Augenblick flammte etwas wie ein unertragliches wei?es Licht durch
ihn, und er erkannte, dass alles eins war, Abschied und Wiederkehr, Besitz und
Verlust, Leben und Tod, Vergangenheit und Zukunft, und dass immer und uberall
das steinerne Gesicht der Ewigkeit da war und nicht ausgelöscht konnte…[86,c...318]- На мить у ньому спалахнув і пропалив його якесь невиносно яскраве світло, і він зрозумів, що розлука й повернення, володіння й втрата, життя й смерть, минуле й майбутнє — єдині й що завжди й у всьому є присутнім кам'яне і невигубне обличчя вічності [79,c.697].
У даному відносно достатньому за змістом контексті концептуально значимі слова «життя» і «смерть» не тільки об'єднані автором сполучником і, ще й обрамлені рядом інших словосполучень, які можуть бути представлені як імпліцитні компоненти даних концептів, які, корелюючи з ними, є відповідальними за формування змістовного обсягу концептуального предиката. Однак концептуальний предикат переданий не просто за допомогою звичайного лексичного перерахування імпліцитних компонентів домінуючих значеннєвих концептів, він породжується складним переплетенням їхніх тривіальних компонентів із ситуативно обумовленими й заданими автором твору.
Введення у фактуальну частину інформації здійснюється автором за допомогою включення в синтаксис концептуального предиката компонентів антитезного типу, які, у свою чергу, представлені контекстуальними або лексичними антонімами й, маючи більший комунікативно-прагматичний потенціал, прямо корелює з біблійними мотивами: Abschied — Wieder-kehr (розлука — повернення), Besitz — Verlust (володіння — втрата), Leben — Tod (життя — смерть), Vergangenheit — Zukunft (минуле — майбутнє) [87,c.97].
Дані компоненти, що контрастують, обрамлені такими лексичними одиницями, експліціюючими контраст, як Augenblick — Gesicht der Ewigkeit (мить — обличчя вічності), і утворюючими, у свою чергу, рамковий контраст, посилений за рахунок контекстуальних синонімів flammte — nicht ausgeloscht konntе (спалахнув — не міг згаснути), де заперечення підсилює контрастну семантику даного контексту.
Підсумовуючись у ємному узагальненні alles eins war — im-mer und uberall (єдині — завжди й у всьому), всі одиниці, що контрастують, зводяться воєдино й у сукупності утворять нове, провідне значення, що характеризує, що володіє складним, синтезованим з узагальненням загальнолюдського досвіду про світ, змістом, що є ключовим у дешифруванні авторського задуму. Концептуальний предикат збагачується також за рахунок додатка індивідуально-психологічної реакції автора, що породжує новий зміст.
Концептуальний предикат як синтезована сукупність конвенціональних значень часткових предикатів з їхнім виходом на контекстуально заданий обсяг змісту частково включається до складу тематичного висловлення, взаємодіючого із заголовною номінацією художнього тексту [98,c.109].
Так, концепти «життя» і «смерть», що є домінуючими в концептуальному предикаті, безпосередньо корелюють із заголовком роману Е. М. Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben» («Час жити й час умирати»): Leben/Tod (життя/смерть) — leben/streben (жити/умирати).
Ця лексична кореляція підтверджує істотність і комунікативно-прагматичну маркированість даного контексту як спеціально відзначеного автором, тому він і носить характер тематичного комунікативного фрагмента, що виражає головну ідею твору.
Перетворення змісту укладені в сильних текстових позиціях, які заміщають собою текстостворюючі компоненти, що несуть авторські інтенції. Сильні текстові позиції, споконвічно будучи присутнім у тексті в експліцитному плані свого вираження, у момент їхнього сприйняття й виявлення утворять особливий значеннєвий простір, що по суті своєї співвідносне з підтекстною інформацією [31,c.68].
До сильних позицій тексту традиційно відносяться заголовки, епіграфи, початок і кінець твору й, як показало наше дослідження, концептуальний предикат. З їхньою допомогою автор підкреслює найбільш значимі для розуміння твору елементи структури й одночасно визначає основні «значеннєві віхи» тієї або іншої композиційної частини (тексту в цілому).
Поряд із заголовком — першою сильною позицією твору в авторській інтерпретації — до сильних текстових позицій, згідно В. А. Лукіну, можуть бути також віднесені наступні форми мовної репрезентації, які об'єктивно присутні в кожному художньому тексті.
1) Експліцитно представлені в образі оповідача або оповідача авторські інтерпретації, оцінки, міркування й резюме.
2) Різного роду цитації, обрані автором і відповідним чином розміщені в тексті.
Як нам представляється, дана позиція представлена в творі через прецедентний текст. Як приклад узятий уривок, у якому автор цитує рядок з німецького гімну, що вихваляє Німеччину й супроводжує від'їзд німецьких солдатів на фронт:
Die vier Musiker spielten „Deutschland, Deutschland uber alles“ und das
Horst-Wessel-Lied. Sie spielten die beiden Lieder rasch und von jedem nur eine
Strophe[86,c.90]. – Четверо музикантів заграли «Дойчланд, Дойчланд, убер аллес» і пісню «Хорст Вессель»[91,c.23].
3) Власні імена в тексті й, у першу чергу, імена головних героїв. Тут лінгвістичний інтерес представляє семантичний аналіз імені головного героя роману Ернста Гребера (Ernst Graeber), у якому, як нам здається, автором закладений глибокий імпліцитний зміст.
Так, одним зі значень слова Graber є гробар, а основою для даного імені послужило слово Grab (множина — Graber, старе написання -Graeber), що, відповідно до словникової статті Німецького етимологічного словника, співвідноситься зі словом Hohle (пекло) і означає яму, що служить для поховання трупів (Etymologie, 1963: 229). З наведеного трактування видно, що вже в семантиці імені головного героя відбита його доля, тому що Ернст Гребер гине в заключному епізоді твору.
4) Розміщення сильних позицій на текстовому полотні твору.
У даному аспекті звертають на себе увагу початок і кінець роману, що становлять собою сильні текстові позиції. Так, у першому ж реченні експліцитно реалізований концепт «смерть», що у рамках першого абзацу повторюється автором тричі.
У заключному абзаці твору імпліцитно виражені концепти «життя» і «смерть». Концепт «життя» реалізований у наступному уривку через опис природи, що є наскрізною опозицією «смерті», що пронизує весь художній простір роману:
Er fuhlte den Schu? nicht. Er sah plotzlich Gras vor sich, eine Pflanze, dicht vor seinen Augen, halbzertreten, mit rotlichen Blutendolden und zarten Blattern, die gro?er wurden, und es war schon einmal so gewesen, aber er wusste nicht mehr, wann. Die Pflanze schwankte und stand allein vor dem schmal gewordenen Horizont seines sinkenden Kopfes, lautlos, selbstverstandlich, mit dem Trost kleiner Ordnung, mit allem Frieden, und sie wurden gro?er und gro?er, bis sie den ganzen Himmel ausfüllte und seine Augen sich schlossen [86,c.353]. -
Він не відчув удару. Тільки раптом побачив перед собою траву й прямо перед очами якась рослина, напіврозтоптана, із червонуватими китиця квітів і ніжних вузьких пелюстків: квіти росли й збільшувалися — так уже було один раз, але він не пам'ятав коли. Рослина погойдувалася, стоячи зовсім самотньо на тлі обрію, що звузився, — тому що він уже упустив голову в траву, — безшумно й природно несучи йому найпростіша розрада, властива малим речам, і всю повноту спокою; і рослина це росла, росла, вона заслонилавсе небо, і очі Гребера закрилися[79,c.727].
Таким чином, наведені вище фрагменти твору як сильні текстові позиції є рамковими знаками, що зв'язують кінець і початок, що містять експліцитно й імпліцитно виражені домінуючі концепти «життя» і «смерть», які тісно корелюють із заголовком твору.
Виходячи з аналізу сильних текстових позицій, необхідно відзначити, що в розглянутому текстовому просторі переважають негативні змісти, найбільше чітко виражені в початковій і кінцевої текстових позиціях, а також імпліцитно закладені в імені головного героя Ернста Гребера й реалізовані у всьому текстовому просторі.З метою моделювання асоціативно-вербальних мереж текстового простору роману Е.М. Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben» («Час жити й час умирати») розглянуте концептосфери «життя» і «смерть», які виявилися значно ширше, чим установлено в лексикографічних джерелах.
Якщо ядерна зона збігається із загальноприйнятими трактуваннями (життя — буття; існування людини; смерть — припинення життєдіяльності організму), то образна, або периферійна, зона значно розширена за рахунок таких словесних номінацій, як світ, надія, світло, голуб, природа, день, тиша й ін. / війна, ніч, руїни, втрата, морок, ворона й ін.; а також таких атрибутивних компонентів, як славна, мирна, циганська, цікава й ін. / чудесна, безболісна, суха, липка, смердюча й ін., що відносяться до концептів життя/смерть відповідно.
Підкреслимо, що образні репрезентанти концептів «життя» і «смерть», перебуваючи в тісному взаємозв'язку один з одним, утворять деякі інші концептуально значимі наскрізні текстові опозиції: Frieden (мир) — Krieg (війна), Tag (день) — Nacht (ніч), Ruinen (руїни) — Natur (природа), Verlust (втрата) — Hoffnung (надія), Stadt (місто) — Friedhof (цвинтар), Licht (світло) — Dunkelheit (морок), Stille (тиша) — Larm (шум).
Опираючись на виявлені наскрізні текстові опозиції, можна стверджувати, що твір Е.М. Ремарка «Zeit zu leben und Zeit zu sterben» («Час жити й час умирати») репрезентеє один з біблійних мотивів, викладених у книзі Еклесиаста, або Проповідника: Всьому свій час, і всякої речі під небом: час народжуватися, і час умирати; час насаджувати, і час виривати посаджене; час убивати, і час лікувати; час руйнувати, і час будувати; час плакати, і час сміятися;… час мовчати, і час говорити; час любити, і час ненавидіти; час війні, і час миру [92,c.619].
Як видно з наведеного уривка, наскрізні опозиції текстового простору роману Е.М. Ремарка безпосередньо корелюють із зазначеними в Біблії, що свідчить про те, що ключова текстова опозиція даного роману «життя» — «смерть» є прототипічною, а в нашому романі — текстостворюючою.
Асоціативно-вербальні мережі концептів «життя» і «смерть», виявлені в романі «Час жити й час умирати» Е.М. Ремарка, схематично можна представити в такий спосіб:
Відповідно до представленої схеми значеннєвими концептами роману, що домінують є Leben (життя) і Tod (смерть), які утворять ядерну зону даних концептосфер [90,.c238].
Компоненти, що займають у зовнішньому колі праву половину щодо концепту «життя» і ліву щодо концепту «смерть», представлені образними номінаціями даних ядерних елементів, створюючи найближчу периферію. Як видно зі схеми,
ЖИТТЯ — славна, цікава, мирна, циганська, повсякденна, незбагненна — МИР — ДЕНЬ — ПРИРОДА — НАДІЯ — СВІТЛО — ГОЛУБ
СМЕРТЬ — безболісна, безцільна, чужа, суха, смердюча, липка -ВІЙНА — НІЧ — РУЇНИ — ВТРАТА — МОРОК — ВОРОНА
Номінації, що маніфестують відповідні концептосфери, перебувають у тісній взаємодії один з одним, створюючи значеннєві текстові опозиції роману.Подальша периферія, розташована ліворуч і праворуч від ядерних зон «життя» і «смерть» відповідно, представлена атрибутами, що виражають суб'єктивно-модальні змісти [9,c.356].
Таким чином, індивідуально-авторська картина світу має в тексті відбитий характер, вона більшою мірою суб'єктивна й несе на собі риси язикової особистості її творця, що обумовлено естетичним характером відображення дійсності й антропоцентризмом тексту.
Особливість художнього тексту проявляється через асоціативно-семантичні зв'язки слів, де всі оказиональний, індивідуально-авторський прояв обумовлений комунікативними намірами творця твору.
продолжение
--PAGE_BREAK--