Особливості стилю і проблематика роману П Коельйо Заїр

Міністерство освіти і науки України
Національний університет «Острозька академія»
Факультет романо-германських мов
Кафедра англійської мови та літератури
Курсова робота на тему
Особливості стилю і проблематика роману П. Коельйо «Заїр»
Виконала:
студентка групи А – 22
Кухар О. І.
Науковий керівник:
кандидат філ.наук,
доц. Зелінська Л. В.
Острог, 2007
Зміст
Вступ
1. Інтертекстуальність як головна риса авторського стилю П. Коельйо
1.1 Інтертекстуальність як граматична категорія
1.2 П.Коельйо і Х. Л. Борхес: літературні інспірації
2. Особливості стилю та проблематика твору «Заїр»
2.1 Індивідуальний стиль П. Коельйо
2.2 Проблематика роману «Заїр»
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Початок ХХ століття характеризується приходом у літературу нової епохи, епохи постмодернізму. Цей напрям – продукт постіндустріального періоду, періоду розпаду цілісного погляду на світ. Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 році, але поширився він лише наприкінці 60-х років. Популярності постмодернізму сприяли міркування таких філософів як Ж.Дерріди, Ж.Батая, М.Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому досвіду, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити його, а й осягнути. Стало відомо, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визначається ними лише ілюзією. Реальним вважається співіснування усіх форм буття. Принцип повторюваності перетворюється на стиль художнього мислення з притаманними йому тяжінням до стилізації, цитування, переінакшенням, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, таким, що потребує творчого доповнення.
Дослідники вважають, що найголовнішим чинником переходу від модернізму до постмодернізму був суто стильовий фактор. Адже стилю постмодернізму притаманні такі нові риси як потяг до архаїки та міфу; прагнення поєднати полярно протилежні істини різних людей, націй, культур, філософій; суміш багатьох жанрових різновидів; використання інтертекстуальності тощо. Серед перших постмодерністських творів виділяють романи У.Еко "Ім’я троянди" (1980), П.Зюскінда «Запахи» (1985).
Творчість одного з найпопулярніших митців сьогодення П.Коельйо критики також відносять до епохи постмодернізму. Літературне визнання та славу бразильському письменнику принесли його перші твори «Щоденник мага» (1987) та «Алхімік» (1988). Романи П.Коельйо перекладені 52 мовами і видані мільйонними тиражами у ста сорока країнах світу. Бразилець посів друге місце у списку найчитабельніших авторів, надрукованому у журналі «Лір» у 1999 році. П.Коельйо належать багато нагород, серед яких «Бамбі» — найпочесніша нагорода Німеччини (2001) та «Золота книга» (1995 — 2000).
До сьогодні загадкою письменника залишається його шалений успіх. Саме тому актуальність нашого дослідження зумовлюється недостатнім вивченням творчості П.Коельйо у сучасній літературі.
Щодо критичних джерел, то слід зазначити, що їх число обмежується, оскільки творчість письменника залишається мало дослідженою. Однак його творами зацікавилися такі критики як А. Шестак, Х. Аріас, А.Дністровський, М.Гловінський, Н.Фатєєва.
У статті «Секрет популярності П.Коельйо» А.Шестак акцентує увагу читачів на однотипності «рецепту» кожного його бестселера: нехитрий сюжет, головні герої – молоді, привабливі зовнішньо і духовно, до того ж тямущі і релігійні, вдало дібрані міфи і притчі, раз по раз зустрічаються «елегантні діалоги з присмаком філософії», і, звісно ж, обов’язковий хеппі-енд.
Для того, щоб прослідкувати та дослідити біографічні мотиви у творчості П. Коельйо журналіст Х. Аріас видав книгу у формі інтерв’ю з письменником. Твір дає можливість осягнути особливості стилю автора.
Український письменник А.Дністровський негативно ставиться до творчості П.Коельйо. Він вважає, що бразилець не вирішує порушених проблем, а просто подає їх у символічній оболонці. Секрет популярності бразильця А.Дністровський пов’язує із мовою його творів, адже П.Коельйо пише не термінологією і до того ж поетика його письма є відкритою. Крім того, на думку українця, П.Коельйо не є автором аудиторії дорослого читача, а письменником тінейджерів.
У роботі було використано критичний матеріал, пов'язаний із явищем інтертекстуальності, так як згаданий прийом притаманний епосі постмодернізму, а отже і творам П.Коельйо. М.Гловінський дослідив дане поняття у сучасній літературі та виділив п’ять основних типів інтертекстуальних повідомлень, а саме власне інтертекстуальність, паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність, архі- текстуальність.
Н.Фатєєва у статті "Інтертекстуальність та її функції в художньому дискурсі" зазначила, що інтертекстуальність здатна організовувати запозичені елементи таким чином, що вони стають вузлами зчеплень семантико-композиційної структури речень. Дослідник займається класифікацією інтертекстуальних елементів та їхніх єднальних міжтекстових зв’язків. Деталізована й увиразнена класифікація Н. Фатєєвої дозволяє найбільш повно проаналізувати таке складне явище, як інтертекстуальність.
Новизна курсової роботи полягає у проведенні детального аналізу й цілісного дослідження особливостей стилю і проблематики творчості П.Коельйо на прикладі його роману «Заїр».
Об’єктом нашого дослідження є творчість П.Коельйо, а саме його роман «Заїр».
Предметом дослідження є засоби вираження авторського стилю та проблематика твору.
Мета роботи полягає у висвітленні лексико – стилістичних особливостей роману «Заїр» та дослідженні головних проблем, піднятих у творі.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких наукових завдань:
визначити лексико – стилістичні особливості роману П.Коельйо «Заїр»;
дослідити явище інтертекстуальності як головного засобу вираження авторського стилю;
розглянути та проаналізувати найважливіші проблеми;
дослідити історію виникнення поняття «Заїр» у світовій літературі; порівняти роман «Заїр» П.Коельйо із казкою «Заїр» Х. Л. Борхеса.
У курсовій роботі використовувалися такі методи як:
— порівняння (співставлення сюжетів творів «Заїр» П.Коельйо і «Алеф» та «Заїр» Х.Л. Борхеса);
— аналізу (при дослідженні творчого задуму написання роману);
— синтезу (узагальнення спільних та відмінних рис творів «Заїр» П.Коельйо та «Алеф» Х. Л. Борхеса);
— біографічний (співставлення сюжетів творів із біографією життя автора).
Наукова новизна курсової роботи полягає у тому, що вперше було здійснено цілісне дослідження та аналіз стилю бразильського письменника, розглянуто особливості сюжету, композиції тощо. Крім того, було досліджено спосіб, за допомогою якого П.Коельйо змальовує «переродження особистості», її еволюцію. У роботі здійснена перша спроба цілісного осмислення інтертекстуальності роману «Заїр»; виокремлено природу, форму й функції інтертекстуальності у прозі письменника.
Практичне значення роботи полягає у тому, що результати дослідження можуть використовуватися у підготовці лекцій і практичних занять із теорії літератури, в розробці вузівських курсів із проблем розвитку постмодернізму і творчості П.Коельйо.
Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.
У вступі розкрита актуальність нашого дослідження; поданий стислий огляд критичних джерел; визначена новизна курсової роботи; сформульовані об’єкт, предмет, мета, завдання, методи, наукова новизна та практичне значення наукової роботи.
У першому розділі "Інтертекстуальність як головна риса авторського стилю П.Коельйо" подано інформацію про явище інтертекстуальності у сучасному літературознавстві. Були проаналізовані та виявлені прояви даної категорії у творчості бразильського письменника, а саме у романі «Заїр». Крім того, зроблено порівняльний аналіз творчих доробків П.Коельйо та Х.Л.Борхеса.
У другому розділі «Особливості стилю та проблематика творчості П.Коельйо» були визначені лексико-стилістичні особливості роману «Заїр», що дало можливість, якоюсь мірою, розкрити секрет популярності бразильського митця. У розділі також охарактеризовані основні проблеми, порушені у романі.
У висновках стисло подаються результати нашого дослідження.
Обсяг курсової роботи становить 28 сторінок. Список критичних джерел налічує 29 позицій.
1. Інтертекстуальність як головна риса авторського стилю П. Коельйо
1.1 Інтертекстуальність як літературознавча категорія
Поняття "інтертекстуальність" увійшло в літературознавство наприкінці 1960-х років і з того часу знаходиться у центрі уваги дослідників. Термін був запропонований в 1967 році французьким ученим Ю. Крістєвою, яка охарактеризувала цей прийом не як просте зібрання цитат, а як «місце перетину різних текстових площин». Пізніше такі дослідники як М. Ріффатер, Р. Барт, Ж. Дерріда уточнили та виявили особливості цієї категорії. Протягом 1980 – 1990-х років були визначені різновиди інтертекстуальності в художній літературі (Х. Блум, Дж.Б.Конте, М. Пфістер, Н. Фатєєв тощо). [12;15]--PAGE_BREAK--
Інтертекстуальність походить від французького слова «міжтекстовість» і займається вивченням міжтекстових співвідношень літературних творів. [3;56] Слід зазначити, що термін "інтертекстуальність" подеколи ототожнюють із терміном "інтертекст", так як досі не існує чіткого теоретичного обґрунтування понять, яке б прояснило ситуацію. Проте дехто схиляється до думки, що інтертекст – це наявність одного тексту в іншому, а інтертекстуальність охоплює різноманітні естетичні явища, які виникають на підставі інтертексту.
У процесі літературного розвитку було виділено п’ять основних типів інтертекстуальних повідомлень. [16;75] Зробив це польський науковець М.Гловінський. Дослідник розрізняє:
1) власне інтертекстуальність (пряме вживання тектсу в тексті: цитати, алюзії, плагіат тощо);
2) паратекстуальність (різний коментар до тексту, вмонтований у сам текст: авторські передмови, післямови, заголовки, епіграфи тощо);
3) метатекстуальність (в тексті з'являється коментар, що стосується іншого тексту);
4) гіперстекстуальність (автоінтертекстуальність) (встановлюється прямий зв'язок між гіпертекстом (текстом Б) та гіпотекстом (текстом А), створеним перед тим (обидва тексти належать одному автору);
5) архітекстуальність (текст завжди скеровує дослідника до певних правил, літературних законів, згідно з якими його створено).[ 4;63-71]
Варто зазначити, що у сучасному літературознавстві термін "інтертекстуальність" використовується у широкому й вузькому значеннях. У широкому значенні інтертекстуальність розуміється як безкінечний діалог текстів, як характерна особливість літератури загалом. У вузькому значенні інтертекстуальність розглядається як смислотворча й формотворча складова художнього твору, один із засобів вираження авторської позиції (оскільки автор вступає у діалог з «чужими текстами») й читацької рецепції, а також як конкретно-історичне явище в літературі ХХ століття (у модернізмі, а особливо — постмодернізмі).[10;402-421]
Досліджуючи прояви інтертекстуальності у творах П.Коельйо, саме поняття варто застосовувати у вузькому значенні – як використання компонентів будь-якого тексту в структурі художнього твору для реалізації авторського задуму та активізації читацького сприйняття. У романі «Заїр» письменник використав велику кількість інтертекстуальних знаків (цитати, образи, мотиви тощо) із попередніх текстів, які вплинули на ідейно-естетичну структуру твору, на його зміст і форму. Н. Фатєєва у статті "Інтертекстуальність та її функції в художньому дискурсі" справедливо зазначила, що інтертекстуальність здатна «організовувати запозичені елементи таким чином, що вони стають вузлами зчеплення семантико-композиційної структури тексту». [16;12-21]
Таким чином, для побудови своїх романів П.Коельйо нерідко бере цитати з Біблії та інших релігійних книг, які найчастіше використовує як епіграф. Наприклад:
«Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустелі тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не піде шукати загиблої, аж поки не знайде її?»[11; 7]
Ці рядки взяті із Євангелія від св.Луки і є епіграфом до роману «Заїр».Вони акцентують головну проблему твору – внутрішній пошук, а також розкривають прихований ліричний план сюжету. Продовження цих слів читаємо у Євангелія від святого Луки, яке звучить так: «на небі радітимуть більше за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння...»[5;117]
Назва однієї із частин твору може нагадати читачу міф про мужнього героя Тезея, який повинен був вбити чудовище, що жило у печері. Щоб Тезей не заблукав, Аріадна дала йому кінець нитки. Бразилець використав давньогрецький міф і назвав третю частину роману «Заїр» «Нитка Аріадни».
Крім того, П. Коельйо ввів у свій твір сюжетну канву «Одіссеї», але дещо переосмислену. За Гомером дружина Пенелопа чекає з далекого плавання на свого чоловіка, а щоб скоротити час, вона тче. Цим самим займається і головна героїня Эстер, поки її чоловік розгадує загадкове зникнення своєї дружини. А щоб повністю відобразити і передати настрій характерний для «Одіссеї», П.Коельйо називає останній розділ твору «Повернення в Ітаку». Таким чином, вже у назвах розділів роману підкреслюється їх інтертекстуальна основа.
Слід згадати, що П.Коельйо найбільш притаманний четвертий вид інтертекстуальності – гіпертекстуальність. Створюючи новий твір, бразильський письменник часто спирається на попередні свої тексти (гіпотексти). Так, наприклад, головний герой роману «Заїр» так само як і протагоніст у повісті «Алхімік» проходить «путь Сантьяго»:
«Я полетів в Іспанію і тридцять вісім днів йшов по шляху Сантьяго».[11;35]
За допомогою цього прийому автор об’єднує всі свої творчі доробки в єдине ціле. Складається враження, що перед очима не новий твір, а наступна частина попереднього. В такий спосіб Пауло Коельйо йде на хитрість: згадуючи одну із своїх робіт, він виступає каталізатором для читача і заставляє реципієнта прочитати твір, з яким він ще не працював. В іншому випадку читач не зрозуміє про що йдеться.
Другий розділ «Заїра» письменник розпочинає цитуванням фрагменту розповіді Х. Л. Борхеса:
«В Буенос–Айресі Заїр – це проста монета вартістю двадцять сентаво; на тій монеті ножем були підкреслені літери N і T і цифра 2; рік 1929 викарбуваний на аверсі. В Гуджараті в кінці XVIII століття Заїром звали тигра;… » [11; 63]
Це і є прикладом власне інтертекстуальності, тобто вживання тексту в тексті. Цитуючи Х. Л. Борхеса, митець хоче показати актуальність проблеми, а також дає короткий огляд того, про що йтиметься далі, а саме розповідає історію Заїра.
Так як головний герой роману «Заїр» бореться за добро і завжди перебуває у пошуку істини, то його образ перегукується із протагоністом ще однієї повісті П. Коельйо «Книга воїна світла», яка була надрукована у 2002 році. Тому автор знову використовує власне інтертекстуальність:
«Воїн світла пам’ятає добро.
У битві йому допомагають ангели; небесні сили ставлять все на свої місця і дозволяють дати краще з того, що є не його». [11; 311]
Явище інтертекстуальності проявляється у цитуванні вірша бразильського поета М. Бандейри «Співзвучність», який герой вчив у дитинстві. «Закон Янта» П. Коельйо запозичив у датського письменника А.Сандемозе в романі «Втікач переходить кордони». Про Банк Послуг, який письменник часто згадує, вперше прочитав у романі Т. Вульфа «Багаття амбіцій». Дослідники стверджують, що через призму інтертекстуальності світ постає як величезний текст, в якому все колись вже було сказане, а нове можливе можливе лише за принципом калейдоскопу: змішання певних елементів дає нові комбінації. [1;218]
Отже, інтертекстуальність у діяльності П. Коельйо виявляється на різних рівнях його творів: тематики, проблематики, образної системи, мотивної організації, сюжету, композиції, стилю, мови, жанру. Цією «наскрізною» категорією просякнуті всі шари коелівської творчості, завдяки чому роботи митця напрочуд глибокі за змістом.
1.2 П. Коельйо і Х. Л. Борхес: літературні інспірації
Гіперрецептивність, або так звана інтертекстуальність, включає не лише запозичення сюжетів, мотивів чи цитування текстів інших творців, але й використання чужих ідей. Так, П. Коельйо перейняв поняття «Заїру» у свого найулюбленішого аргентинського письменника Х.Л. Борхеса. Вперше назва згадується у казці «Заїр», яка була опублікована у книзі «Алеф» у 1949 році. [21]. За словами Х. Л. Борхеса, ідея про Заїра походить із ісламської традиції, яка появилася приблизно в XVIII столітті. Арабською «Заїр» означає «мудрець, пророк», " видимий, присутній, той, кого не можна не помітити".
Роман П.Коельйо «Заїр» — це історія про чоловіка, чия дружина безслідно пропала. Головний герой враховує все – викрадення, шантаж, але тільки не факт, що Эстер просто покинула його. Почуття роздратування, гніву головного героя по відношенню до Эстер такі ж сильні, як і потяг до неї. Факт зникнення дружини повністю заволодіває його думками:
«Мій Заїр – це не романтичні метафори із сліпцями, компасами, тиграми чи мідними грішми. У нього є ім’я — Эстер». [11;63]
Нав’язливі спогади про дружину заважають герою вести нормальний спосіб життя, а особливо мати близькі сексуальні стосунки із іншою жінкою. Він знає, що лише зустріч з Эстер допоможе йому побороти цю одержимість.
«Заїр — всі мої думки, і я зрозумів, що потребую протиотрути». [11;67]
З історичної точки зору явище одержимості бере свій початок ще із часів вакханок. Жан-Ноель Вуарне у своїй статті «Жіночі екстази» запевняє, що одержимість є явищем дуже близьким до екстазу взагалі, позаяк в обох випадках йдеться про транс і безпосереднє поєднання. В одержимості, як і в екстазі, втрачають голову. Таким чином одержимість визначено як активне оволодіння особистістю кимось Іншим. [26] Отже, можемо твердити, що Заїр оволодів головним героєм.
Весь роман – це шлях до розуміння вчинку дружини, у фіналі якого герой новим способом знаходить свою супутницю життя.
«Я пройшовся по своєму минулому, побачив, де помилився, де зупинився, визначив той момент, коли втратив Эстер». [11;355]
Слід зазначити, що роман є автобіографічним. Критичні джерела подають цю категорію так: «жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події вміщені у фабулі, — достеменні події з його життя. Як образ головного персонажа, так і його сюжет – це художня обробка фактів, пережитих автором». [17;114] Отже, на сторінки роману П.Коельйо переніс власний досвід. Відомо, що бразилець свого часу, як і головний герой, здійснив паломництво і пройшов шлях Сантьяго. Твердження, що він є прототипом самого автора не безпідставне. Неназваний головний герой — знаменитий успішний письменник, книги якого стали бестселерами майже у всіх країнах світу. Саме такий період на даний момент переживає П. Коельйо.
Як свідчить преса, над «Заїром» автор працював із січня по червень 2004 року. Кожна із п’яти частин була написана в різних країнах світу: в Парижі (Франція), Мадриді, Барселоні (Іспанія), Амстердамі (Голландія), в Алма — Аті та в степу (Казахстан). [20] Подорожі дали можливість письменнику максимально наблизитись до проблем, які він піднімає, і зберегти настрій та нетрадиційну атмосферу, яка присутня у творі.
Повертаючись до інтертекстуальності, слід зазначити, що обов’язковим компонентом цього явища є «текст-донор» [13;95 ], тобто твір, риси та складові якого переймає письменник. Як відомо, текстом-донором для роману «Заїр» стала казка Х. Л. Борхеса «Заїр». Різниця між обома творами полягає в тому, що Заїр останнього – це неживий предмет, а саме монета, яку головний герой отримав на здачу в одному із шинків. На початку казки автор описує її:    продолжение
--PAGE_BREAK--
«В Буенос – Айресі Заїр – проста монета вартістю в двадцять сентаво; на тій монеті ножем були підкреслені літери Н і Т та цифра 2; рік 1929-й викарбуваний на … » [18]
Так як думки про монету переслідували героя, то він вирішив навмисне її загубити. Щоб позбутися предмету одержимості, герой заплатив монетою за напої в одному з місцевих шинків. Проте віддавши Заїр, страждання не припинилися:
«Траплялось, ночами у мене з’являлась впевненість, що я можу забути її, і я примушував себе її згадувати». [18 ]
Пізніше герой знаходить книгу «Свідчення до історії сказань про Заїра» Ю.Барлаха, в якій знаходить тлумачення своєї хвороби. Отже:
"…в мусульманських країнах відносять Заїр до числа "істот чи речей, наділених жахливими здібностями — не забуватися, відображення яких в решті решт зводять людину з розуму". [ 18]
У XVII столітті Заїр був невід’ємним атрибутом ісламської культури. Це був об’єкт, зроблений таким чином, що, глянувши на нього один раз, людина не могла думати ні про що інше. В інші часи Заїром звали тигра, пізніше астролябію і дно колодязя. Згідно міфу, будь-що на землі може перетворитися на Заїр, але Всемогутній не дозволяє, щоб Заїром одночасно були дві різні речі, тому що лише одна може заволодіти людьми. [24]
Фінал твору Х. Л.Борхес подає незвичними для читача думками. Головний герой, роблячи критичний самоаналіз, намагається передбачити, що з ним трапиться в майбутньому, а саме у 1948 році. Його гіпотези є абсолютно песимістичними. Герой не вірить у власні сили. Бачимо приклад, коли самонавіювання перетворює здорову сильну людину на хвору та слабку:
" Мене почнуть годувати з ложки і одягати, і я не буду знати, вечір чи ранок надворі і хто такий Борхес"[18]
Отже, на противагу П. Коельйо Х. Л. Борхес надає перевагу не хеппі-енду, а логічному, правдивому завершенню. Коелівський герой помітно еволюціонує, від самого народження переосмислюючи себе як особистість. У Х. Л. Борхеса процес переродження не відбувається. Навпаки, головний герой деградує. І цей процес деградації, недооцінки та неусвідомлення себе як сильної особистості починається на моральній основі, тобто на підґрунті припущень, які не дають герою спокою.
У своєму творі аргентинець часто використовує гіперрецептивність (інтертекстуальність). Помітно відчутним є вплив представників філософських течій таких як суфісти, ідеалісти. Так, наприклад, Х. Л. Борхес вводить у сюжет філософські погляди ідеалістів, які стверджували, що «жити» і «бачити сон» — точні синоніми. Слід зазначити, що письменник використовує граматичні конструкції речень типу «згідно вчення ідеалістів», «прибічники суфізму вважають» для того, аби сконцентрувати увагу читача на використаних джерелах і відігнати підозри щодо плагіату.
Варто згадати ще один твір Х. Л. Борхеса «Алеф», який має безпосередній зв’язок із «Заїром» П. Коельйо. «Алеф» — це також казка про одержимість, але в позитивному значенні цього слова. Головний герой дізнається, що у підвалі знайомого Карлоса є місце, де можна побачити відображення всього світу. «Місце, в якому, не змішуючись, знаходяться всі місця земної кулі, і ти бачиш їх із всіх сторін». [25]
Щоб побачити Алеф герой повинен виконати наступне:
«Потрібно обов’язково бути в горизонтальному положенні і лежати на спині. Також потрібна темрява, спокій, час для акомодації очей. Ти ляжеш на кам’яну підлогу і будеш дивитися на дев’ятнадцяту сходинку». [25]
З арабської Алеф – це одна з точок простору, в якій зібрані всі інші точки. [25] Описати Алеф неможливо, бо людині не дано осягнути його таємничу невизначену природу. Свідок цього явища можуть лише сказати, що «бачив натовпи жителів Америки, бачив срібну павутину всередині чорної піраміди, бачив лабіринт (це був Лондон), бачив безкінечну кількість очей навколо себе…бачив циркуляцію моєї темної крові…бачив Алеф, бачив із всіх точок в Алефі земну кулю, і в земній кулі Алеф…бачив своє обличчя і нутрощі».[25] Це місце надихає Карлоса на написання творів. Таким чином, поняття «Алеф» повністю протилежне поняттю «Заїр». В той час як Заїр виступає руйнівною силою підсвідомості людини, Алеф каталізує і сприяє розвитку окремого індивіда. Крім того, Алеф дає можливість спостерігачу одночасно бачити всі речі в світі, тоді як Заїр зациклює людину на одному предметі. Отже, проаналізувавши і зіставивши твори, написані латиноамериканськими письменниками, можна зробити висновок, що всі згадані роботи піддалися явищу інтертекстуальності. Роман «Заїр» П.Коельйо і казка «Заїр» Х. Л. Борхеса мають як відмінні так і подібні риси. Спільним для обох письменників є те, що всі їхні твори спрямовані на пізнання людини: її розуму й душі, фантазії і волі, здатності мислити та необхідності діяти. Підсумовуючи, варто зазначити, що такі абстрактні поняття як «Алеф» та «Заїр» ще часто будуть зустрічатися у літературі, адже інтертекстуальність – одна з найголовніших категорій, притаманних епосі сьогодення, тобто постмодернізму. Останнім часом прийом «украплення» в авторський текст уривків різного обсягу й різного ступеня пізнавальності з текстів письменників іншого часу набув значного поширення. Прийом інтертекстуальності один з найважливіших для митців постмодернізму, бо відзначається великим потенціалом у створенні поля натяків, логічних та алогічних асоціацій, настрою гри, він може змінювати емоційні акценти оповіді, надавати їй вражаючої новизни, навіть іншого змісту. У романі «Заїр» П.Коельйо веде естетичну гру з численними сюжетами від Біблії та Гомера до масової літератури, змінює їх, наповнює традиційні моделі новим змістом, що дає можливість сфокусувати актуальні проблеми в особливому ракурсі – крізь призму літератури, культури й філософії, показати злободенне з позиції вічності. Таким чином, відомі теми й сюжети отримують нове звучання й розвиток в контексті сучасної постмодерністської епохи.
2. Особливості стилю та проблематика твору «Заїр»
2.1 Індивідуальний стиль Пауло Коельйо
Поняття текст традиційно пов’язане із іншим основним терміном стилістики – стилем. Поняття «стиль» походить від латинського слова «stilos», що означало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Пізніше стилем називають саме письмо, почерк, а згодом індивідуальні особливості творчості письменника загалом. Як свідчать критичні джерела, «стиль» — це сукупність художніх особливостей літературного твору; система художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби. [9;202] Найпоширенішим у літературознавстві є розуміння стилю як індивідуальної манери письма митця.
А.Шестак у статті «Секрет популярності П. Коельйо» пише: «Стиль Коельйо іноді називають „фармацевтичним“ [2;10], мотивуючи таке визначення однотипністю „рецепту“ кожного його бестселера: нехитрий сюжет, головні герої – молоді, привабливі зовнішньо і духовно, до того ж тямущі і релігійні, вдало дібрані міфи і притчі, раз по раз зустрічаються „елегантні діалоги з присмаком філософії“, і, звісно ж, обов’язковий хеппі-енд. Виходить так, ніби П. Коельйо винайшов універсальну формулу бестселера, якої послідовно дотримується при написанні своїх книг». [6;165-169]
Щодо самого письменника, то він вважає, що запорукою його успіху є «особлива мова, абетка, яку вигадуєш, щоб спілкуватися з Душею світу, або Універсамом, або Богом». [7;31]
Отож, однією із найважливіших рис манери письма П.Коельйо є тенденція використання безпрограшної ідеї «переродження особистості» із переосмисленим удосконаленим внутрішнім наповненням. Адже читач був і є зацікавленим в усіх змінах, що переживає герой, більше того, якщо події пов’язані з внутрішнім світом людини, її психологічним настроєм.
Тому важливо прослідкувати спосіб, за допомогою якого П.Коельйо подає еволюцію своїх героїв. Щоб змалювати рух удосконалення персонажів письменник використовує художні засоби увиразнення мовлення. Отож на прикладі роману «Заїр» розглянемо стилістичні фігури та тропи, які використовує митець.
Своєрідним сигналом того, що еволюція головного героя розпочалась є питальні та окличні речення, а також риторичні фігури. Наприклад:
"…чи не могло щось трапитись із моєю дружиною?"[11;13]
«Але що таке свобода?»[11;17]
«Велика біда – дружина покинула!» [11;22]
Функція таких речень – привернути увагу читача, підвищити емоційний тон мови, підсилити прагматичний аспект висловлювання.
Крім того, роман вражає великою кількістю монологів, які П. Коельйо використовує для зіставлення більш цілісного образу героя та створення відчуття емоційного напруження. У монолозі «Я – вільний» письменник іронічно говорить:
"…якщо Эстер насправді мене покинула, то їй скоро знайдеться заміна".[11;17]
«Велика біда – дружина покинула! Не я перший, не я останній».[11;22]
Перешкоди на шляху до здобуття свободи письменник називає метафорично так:
" вино, яке мені не смакувало" [11;19]
П.Коельйо використовує метафору для того, щоб емоційно вплинути на читача та викликати співчуття і, навіть сльози:
" Всі повинні відчувати печаль і жалість до людини, чия душа кровоточить від кохання". [11;21]
Бразильського письменника можна назвати «досвідченим жонглером», адже він досконало володіє мистецтвом гри словами. Так, наприклад, одне, вдало підібране слово, може надати висловлюванню особливого колориту, забарвлення.
" Чи варто виканючувати ще один шанс для нашого шлюбу?"[11;24]
Дієслово «виканючити» розкриває горду та пихату натуру героя. Адже просити у коханої ще один шанс він вважає принизливим.
Головний герой еволюціонує і разом з тим змінюється його мова. П.Коельйо використовує такий художній засіб як ампліфікацію:
"…я дивлюся на цю жінку, котра тільки-що зварила каву, а тепер листає газету, на цю жінку, в очах якої застигла втомлена безнадія ,… на цю тиху юну жінку – майже дівчину, — очі якої кажуть більше, ніж будь-які слова, на цю жінку.."[11;37]
Письменник хоче підкреслити наскільки важливою є для героя його дружина і вказівний займенник «цю» допомагає відтворити ситуацію.
У процесі еволюції головний герой по-різному називає свою дружину. Спочатку – Эстер, потім – «дружина» – «моя колишня дружина» – «кохана дружина» – «жінка на все життя» – «жінка моєї мрії». Останні слова показують, що переродження дало вагомий результат, який є позитивним. Відразу увагу привертають прикметники «кохана», «моя колишня», які виступають означеннями. Ці слова звужують діапазон значень поняття «жінка» до мінімального.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Для зображення фінальної сцени бразилець використовує діалог. Саме діалогічне спілкування між чоловіком і дружиною створює атмосферу невимушеності. Структура діалогу проста, тобто відсутні складнопідрядні речення і присутній еліпсис, який оживляє спілкування. Наприклад:
" — І ти його кохаєш?
…Кохала.
І продовжуєш кохати?
І ти думаєш, що це можливо? Що я, кохаючи іншого і знаючи про твою швидку появу, залишалась би тут?
Напевно, ні. Напевно, ти весь ранок чекала, коли відкриються двері".[11;370]
Характеризуючи стиль П.Коельйо слід зазначити, що у романі вагому роль відіграє елемент хеппі–енду. Принцип щасливого кінця навіює казкову атмосферу, що повністю виправдовує сподівання читача. Будучи у процесі пізнання (читання, черпання інформації), людина перебуває у стані очікування хорошої розв’язки, яка стимулює до заглиблення у себе та змушує мріяти. Як правило, саме така реакція читача забезпечує хорошу репутацію письменнику та піднімає авторитет серед «клієнтів» будь – якого віку. Проте слід зазначити не менш важливий нюанс: людині поступово набридають твори із передбаченим хеппі – ендом. Читач хоче бачити правдиву розв’язку, а не казку, що найчастіше є просто ілюзією. Отже, щасливий кінець типу «жили вони довго й щасливо та померли в один день» – це штамп, якого повинні уникати творці, аби збільшити свою читацьку аудиторію.
Проаналізувавши манеру письма П.Коельйо варто зазначити, що індивідуальний стиль відображає риси, притаманні художнику слова. Характер асоціацій письменника, який лежить в основі його тропіки і стилістичних фігур, домінування певного виду тропів, типи композицій, фабульно-сюжетні особливості, — все це показники, за допомогою яких дослідник може охарактеризувати стиль конкретного автора. В стилі – те індивідуальне, що відрізняє всіх митців одне від одного: особистий досвід, талант та манера письма. Стиль – це «творче обличчя» окремого письменника.
2.2 Проблематика роману «Заїр»
На сьогоднішній день точаться гарячі дискусії з приводу проблем, піднятих у творах П.Коельйо. Так, наприклад, український письменник А.Дністровський має свою точку зору щодо цього питання, а саме: «Насправді він (П.Коельйо) тем цих не вирішує, він просто їх подає у символічній оболонці. Ну, хоч яку проблему він вирішив у своїй прозі? Жодної». [22] Слова свідчать про те, що серед знавців літератури є письменники, що негативно оцінюють творчість П.Коельйо. Проте російський журналіст Віктор Северін вважає, що «П.Коельйо говорить про важкі для сприйняття речі просто, образно і красиво. Він не тільки знавець людської душі, він ненав’язливий порадник, що нагадує рятівні банальності, без яких тьмяніє наше життя». [19]
Характеризуючи «Заїр», слід зазначити, що твір не вносить нової традиції, а, як і належить будь – яким романам, висвітлює проблему кохання. Проте у інтерпретації бразильського письменника це почуття дещо видозмінене. Перед читачем постають почуття як скороминучий інстинкт, який не обов’язково односторонній, тобто компенсуючий. Відстоюється навіть думка одночасної паралельності декількох «кохань» ( людина може мати теплі почуття відразу до кількох осіб), за умови відсутності психологічної залежності від цих почуттів. Підтвердженням є наступний діалог:
" — Ти хочеш знати, чи здатне наше серце витримати кохання не до одної людини, а, скажімо, одночасно до двох?
— Так, хочу.
– Думаю, що здатне. Якщо тільки предмет нашого кохання — не Заїр". [11;139]
У романі «Заїр» П.Коельйо звертається до поняття «одержимості» предметом захоплення (Заїром). Головний герой загубився між двома почуттями: закоханості та залежності. Тривожні думки про кохання, яке можуть вкрасти, не полишають його ні на хвилину. Насправді, стан постійної настороженості, напруги підкреслює факт невпевненості у взаємності почуттів. Десь глибоко в підсвідомості герой вірить у невинність коханої, але чоловіча психологія все ж таки перемагає. За допомогою брудних помислів, він зв’язує себе і предмет свого захоплення тугою мотузкою. Принцип: «я тебе так кохаю, що звільняю тебе від моєї любові» тут не діє. Навпаки, зароджується непереборне бажання заволодіти об’єктом марення. Цікава типологія кохання була започаткована давньогрецькими мислителями, де розрізнялися вирази «ерос» (любов-захват), «філія» (любо-приязнь, любов-дружба, що зумовлена соціальними стосунками ті особистісним вибором), «сторге» (любов-прихильність, особливо в родинних зв’язках), «агапе» (жертовна й вибачлива любов, що сходить до ближнього). У романі «Заїр» читач спостерігає процес переродження «філії» в «агапе».[8;114-140 ] Саме любов-агапе співвідноситься із християнськими концепціями любові – любові смиренної, жертовної, але, разом з тим сповненої внутрішніх духовних потенцій; любові, що прагне всім простити й усіх утішити. Саме її заповідав Христос: «Люби свого ближнього, як самого себе». [5; 38 ]
Зовсім поряд стоїть проблема любовного трикутника: герой – його дружина Эстер – Михаил (друг Эстер). Цього разу останнє слово залежало від героїні, яка обрала свого грішного чоловіка. Разом з тим, маємо нагоду спостерігати рідкісні явища: неможливу дружбу між чоловіком і жінкою та між двома чоловіками, що уособлюють двох конкурентів. Досвід, описаний у романі, демонструє, що такого роду стосунки цілком можливі. Михаил, попри свої почуття, сприяє зустрічі Эстер із чоловіком, одночасно допомагаючи і своєму конкуренту. Образ Михаила і є тією силою, що склеює два розбитих серця докупи. Він є своєрідною вершиною любовного трикутника, тоді як закохані – точки основи.
У романі «Заїр» бразильський письменник торкнувся проблеми свободи. Свобода — це річ, якою прагнуть володіти виключно всі. П.Коельо спробував дати відповідь на запитання екзистенції свободи. «Абсолютної свободи не існує: є лише свобода вибору, а зробивши вибір, ти стаєш заручником свого рішення». [11;94] Проте поняття свободи існує в багатьох ракурсах, залежно від середовища. Так, наприклад, в коханні вона відображається на цілком свідомому рівні: «я відпускаю тебе, даючи право вибору». Письменник прирівнює ціну свободи до рабства, яке має на меті психологічну залежність. Буває так, що, отримавши волю, людина не знає що з нею робити. Вона вже свідома і в силі сама приймати рішення. Але десь на підсвідомому рівні особистість лишилась ще на тому місці, де її відпустили. Це ж саме трапилось і з головним героєм. Виявилося, що свобода, якої він так прагнув зовсім не потрібна. Бути рабом краще, ніж самому по собі, бо твій васал (дружина) хоч якось турбується про тебе.
П.Коельйо, як і належить справжньому постмодерністу, широко розкриває проблему істинності щастя: щастя як матеріальна річ, щастя як стан людини, щастя як абстрактне поняття. Почуття фізичного та духовного задоволення (щастя) для кожного індивідуума полягає в різних істинах. Так, наприклад польський поет ХІХ століття Ц. Норвідов вважав, що «людина, щоб бути щасливою, має знати: 1) на що жити (гроші), 2) для чого жити, 3) за що вмерти».[14;42] Проте у творах П. Коельйо найщасливішими є люди, які не мають на що жити – це бідні та безпритульні «особистості», так звані «бомжі». " Він (жебрак) – живе втілення нещастя, але очі у нього, як і у будь-якого бідняка щось приховують". [11;.52]. Ця іскра в очах покинутих, забутих Богом людей, і називається щастям. П. Коельйо зумів показати найбідніших, тобто безпритульних, найбагатшими. Вони не бояться ризикувати, бо не мають чого втрачати. Вони володіють лише такими скарбами як чиста совість і людська гідність.
Найголовнішою проблемою є внутрішнє переродження особистості. Людина – створіння непостійне, їй властиво змінюватися залежно від обставин. Так і герой роману «Заїр» еволюціонує, тобто перероджується. Споглядаючи еволюцію особистості, яку описав П. Коельйо, читач вливається в процес і стає безпосереднім учасником цього внутрішнього перетворення. Як правило, такого роду «спілкування» не залишається безрезультатним. Аналізуючи, людина робить логічні висновки, які рано чи пізно знайдуть своє відображення у житті. Твори П. Коельйо спрямовані на пробудження психологічного конфлікту в особи, яка бере участь у цьому процесі, та прискоренні катарсису. А поштовхом до внутрішньої боротьби служать запитання, що обов’язково виникають у реципієнта.
Марія Гуменюк у статті «Дві правди про еволюцію» пише, що " всі науково-дослідницькі центри бачать еволюцію людини лише на її фізичному плані. І ніхто не задумується над тим, якою заниженою і обкраденою є ця правда, якою приниженою, обмеженою, звуженою до фізичних потреб та емоційно-інтелектуальних функцій є людина".[23] Таким чином, П. Коельйо зробив неможливе – врозріз показав внутрішню еволюцію особистості.
Проаналізувавши роман «Заїр», варто зазначити, що бразильський письменник торкнувся найпоширеніших тем буденного життя, серед яких злободенна проблема кохання, щастя, вибору, свободи, дружби та еволюції людини. Остання є найважливішою і найактуальнішою для обговорення. Однак далеко не всім подобається «голос» коелівських книг. В той час як тінейджери із захопленням «ковтають» повчання, написані рукою П.Коельйо, більш компетентні поціновувачі літературного мистецтва (наприклад, А.Дністровський) саркастично критикують роботи письменника.
Отже, дослідження лексико-стилістичних особливостей роману «Заїр» було спрямоване на виявлення своєрідності манери письма автора. Проаналізувавши «Заїр», можна зробити висновок, що носіями стилю П. Коельйо виступають як елементи форми художнього твору (фабула, сюжет, композиція тощо), так і різноманітні художні засоби, які майстерно використовуються письменником. Саме від складу мовлення залежить на скільки вдало митець розкрив підняту проблему. Таким чином, літературознавчі терміни «проблема» та «лексико-стилістичні засоби увиразнення мовлення» тісно взаємопов’язані між собою. Без володіння навиками мистецтва гри словами, неможливо подати виклад читачеві цікаво, легко, доступно та інформативно.
Висновки
У ході даного наукового дослідження ми ознайомились із творчістю найпопулярнішого сучасного бразильського письменника П. Коельйо на прикладі його роману «Заїр». Був проведений детальний аналіз та цілісне дослідження вищезазначеного твору. Результати курсової роботи полягають у виявленні основних рис індивідуального стилю автора та розгляді найголовніших проблем, піднятих у його романі. Явище інтертекстуальності було визначене як одне з найважливіших прийомів, застосованих П. Коельйо для підкреслення винятковості манери письма. Крім того, з поміж розглянутих злободенних питань, обговорених у романі, проблема «внутрішнього переродження», тобто еволюції людини, охарактеризована як найголовніша. Щодо явища інтертекстуальності, то дана літературознавча категорія стала виразною рисою творів бразильського митця. Це не окремий прийом, чи сукупність прийомів, а швидше складова художнього методу письменника. Діапазон текстів, що присутні в творчості П. Коельйо визначається широтою і розмаїттям. Бразилець часто звертається до біблійних мотивів (Книга Буття, Євангеліє тощо) та до здобутків світової літератури (Т. Вульф «Багаття амбіцій», Д. Куінн "Ізмаїл", К. Ріфай, К. Кастанеда «Подорож в Ікстлан», Х. Борхес «Алеф», «Заїр» та ін.). Багато «чужих текстів», зібраних у творах, дозволяє П. Коельйо створити образ різнобарвного, строкатого, сповненого суперечностей і контрастів світу, що постає перед читачем у різних художніх ракурсах. Функції інтертекстуальності у творчих доробках П. Коельйо різноманітні. Інтертекстуальність організовує та динамізує сюжет, нерідко стає основою побудови творів (або елементом композиції у вигляді епіграфу), формує різні види мотивів, сприяє створенню художніх образів і впливає на жанрово-стильову своєрідність творів. Бразилець активно використовує різні її форми: цитати (прямі-непрямі, повні-неповні, точні-неточні), алюзії, ремінісценції, різні види пародій тощо.
Завдяки літературознавчому явищу твори письменника виходять за межі вузької тематики. У них йдеться про долю всього суспільства, про людину в широкому історичному, культурному та філософському контексті. Інтертекстуальність є стильовою константою у творчості П.Коельйо, оскільки вона виявляється в усіх, без винятку, роботах митця.
У своїх творчих доробках автор висуває на осуд читачів найбільш болючі теми нашого сьогодення, серед яких кохання, дружба, зрада, вибір, духовний розвиток тощо. Як було вже вищезазначено, головною проблемою роману «Заїр» є внутрішня еволюція людини із переосмисленням раніше прожитого життя. Бразильський письменник зумів майстерно та досконало змалювати цей процес переродження із урахуванням всіх нюансів. Для читача важливим є спостереження за стадіями внутрішнього розвитку та логічними кроками, які робить головний герой для удосконалення себе як особистості. Сам спосіб, за допомогою якого П.Коельйо змальовує цей процес, є однією з розгадок секрету популярності бразильського письменника. У свої твори автор залучає віковий досвід інших митців художнього слова, що є найголовнішою рисою його стилю. Проте він робить це не для того, аби озвучити речі, про які до нього ніхто не говорив, а для того, щоб сказати їх на мові свого часу, тобто сучасної епохи постмодернізму. Герої П. Коельйо – прості люди із повсякденними турботами. Вони народжуються, розвиваються, живуть, еволюціонують та помирають. Проте єдине, що відрізняє їх від реально існуючих людей це їхня «професія». Адже всі герої – мандрівники, які шукають випробувань свого духу. Можливо, читаючи твори бразильського митця, деякі читачі впізнають прототипи самих себе. «Бразильський феномен», як називає П. Коельйо американська преса, зацікавив багатьох дослідників, його бестселери привертають увагу міліонів людей, навіть тих, хто ніколи не тримав у руках книги. Сьогодні читати П. Коельйо стало модною тенденцією, а ігнорувати його роботи – прикладом поганого тону.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Список використаних джерел
Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно — критичної думки ХХ століття / за ред. М. Зубрицької – Львів, 1996.
Дейнека Є. Одинадцять миттєвостей кохання за Коельйо / Молода генерація. — №26, 18.10.2003. — с.10.
Іванишин В. Пізнання літературного твору. – Дрогобич, 2003.
Краснова Л. До проблеми аналізу та інтерпретації тексту. – К., 2004.
Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа з додатком псалмів. – Торонто – Канада, 1991. — 486 с.
Шестак А. Секрет популярності Пауло Коельйо. – Зарубіжна література. – 2004, №7, с. 165 – 169.
Ариас Х. Пауло Коельо: Исповедь паломника – Перев. с испан. Н. Морозова. – К.: «София», — 2004. – 288 с.
Бердяев Н. А. Эрос и личность. (Философия пола и любви). – М., 1989.
Виноградов В. В. Стилістика. Теорія поэтической речи. Поэтика. – М., 1963. — 653 с.
Вежбицка А. Мета текст в тексте // Новое в зарубежной лингвистике. – Лингвистика текста. – М.: Прогресс, 1987.
Коельо П. Заир / Перев. с португ. – К.: «София», 2005. – 384с.
Кораблёва Н. В. Интертекстуальность літературного произвидения (на матери але Романа А. Битова «Пушкинский дом»): Дис.на получ.степ.канд.филол.наук (10.01.06) / Донец.гос.ун-т. – Донецк, 1999. – 189с.
Николаева Т. М. Мета текст и его функции в тексте // Исследования по структуре текста. – М.: Наука, 1987.
Тамаркевич В. О счастье и совершенстве человека. – М., 1981.
Фатеева Н. А. Интертекстуалтность и ее функции в художественном дискурсе // Известия АН. Серия литературы и языка. – 1997. – Т.56.
Фатеев Н. А. Типология интертекстуальных элементов и связей в художественной речи // Известия АН. Серия литературы и языка. – 1998. – Т.57.
Чернец Л. В. Литературные жанры. – М., 1982.
http: // www. beth.ru/ borges/zahir.htm.
http: // www. coelho.ru/articles/2004/040705 – coelho.shtml.
http: // www. coelho.ru/index/shtml.
http: // www. coelho.ru/articles / 2003/shtml.
http: // www. era – fm.net/programs/46/start=16.
http: // www. inlit.com.ua/node/141.
http: // www. en.wikipedia.org/wiki/The_Zahir.
http: // www. en.wikipedia.org/wiki/The_Aleph.
http: // www. ji.lviv.ua/n33texts/vuarnet.htm.