Зміст
Вступ
Розділ 1. Загальні положення про публічний виступ та його види
1.1 Поняття публічного виступу. Підбір теми на виступ
1.2 Класифікація публічних виступів
Розділ 2. Елементи виступу, які сприяють його успішності
2.1 Установлення контакту з аудиторією та поведінка оратора
2.2 Мовлення як засіб досягнення успіху при виступі
2.3 Поза, жести, міміка оратора
Розділ 3. Підготовка до виступу, як головна передумова успіху публічного виступу
3.1. Види підготовки до виступу
3.2 Основні етапи підготовки тексту промови до виступу
Розділ 4. Практичні поради оратору, для успіху публічного виступу
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
В давні часи красномовство було в основному виявом природного обдарування людини, згодом, коли виникла необхідність безпосереднього впливу на розум і волю співгромадян засобами живого слова, воно стало справжнім мистецтвом.
Історія Стародавньої Греції знає імена видатних промовців, що могли своїми виступами впливати на настрої людей чи суспільні процеси, — Перікла (Уст. до н.е.), Сократа (469-399 pp. до н.е.), Платона (427-347 pp. до н.е.), Демосфена (384-322 pp. до н.е.), Арістотеля (384-322 pp. до н.е.) та ін. У працях античних мислителів підкреслювалось, що роль оратора — у розкритті істини, у переконанні слухачів, що ораторське слово має величезне значення у розвитку матеріальної і духовної культури суспільства, у формуванні моральних якостей людини.
Особливого поширення набули судові промови. З'явилися навіть фахівці з написання текстів промов для необізнаних із красномовством клієнтів — логографи[5, с.32].
Загальну теорію красномовства створив Арістотель, який відстоював думку, що риторика має всеосяжний характер, може використовуватися у будь-якій сфері життя.
Актуальність теми. Красномовність потрібна у різних життєвих ситуаціях і може суттєво вплинути на різні сфери суспільної діяльності. Тому за змістом і проблематикою розрізняють красномовство соціально-політичне, парламентське, соціально-побутове, дипломатичне, агітаційно-пропагандистське, судове, церковно-богословське, рекламне, академічне.
Різною може бути і форма публічних виступів, але здебільшого це усний монолог. Саме у монологічній формі виголошуються доповіді, промови, лекції, здійснюються огляди подій. Проте є публічні виступи у формі діалогу (обговорення, інтерв'ю, суперечка) або полілогу (дебати, диспут, полеміка).
Кожен із різновидів публічних виступів має певну мету і завдання. Так, промови бувають політичні, мітингові, інформаційні, агітаційні, судово-звинувачувальні, захисні і самозахисні, ювілейні, привітальні, прощальні, ритуальні. Кожен із цих різновидів має конкретне призначення.
Метою даної курсової роботи є дослідження публічного виступу, чинників, які сприяють його успішності та виділення головної передумови успіху публічного виступу.
Відповідно до мети поставлено такі завдання:
визначити основні поняття публічного виступу;
провести класифікацію публічних виступів;
визначити значення контакту з аудиторією для успішного проведення виступу;
дослідити особливості жестикуляції та мовлення при виступі;
виділити головну передумову успішного проведення публічного виступу.
Розділ 1. Загальні положення про публічний виступ та його види
1.1 Поняття публічного виступу. Підбір теми на виступ
Публічний виступ — це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.
В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів:
Добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio — «винахід»),
Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio — «розташування»),
Словесне вираження», літературна обробка мови (elocutio),
Завчання, запам'ятовування тексту (memoria — «пам'ять»),
Проголошення (pronuntiatio).
Антична риторика винятково велике значення надавала підготовці публічного виступу (це чотири з п'яти етапів приведеної схеми). Греки говорили, що промови Демосфена промащені олією нічної лампади, при світлі якої він їх складав[13, с.23].
Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з визначення його теми і мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути зрозумілою, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відбивати зміст промови і привертати увагу слухачів (Наприклад: «Чи потрібні нам атомні електростанції?», «Стан охорони праці і техніки безпеки», «Про підготовку до проведення сертифікації виробів». При розробці порядку денного для нарад необхідно особливу увагу звертати на формулювання тим доповідей і повідомлень. Теми повинні орієнтувати людей на участь в обговоренні конкретних проблем. Тому доцільно «розшифровувати» пункт порядку денного «Різне»- людина буде мати можливість заздалегідь підготувати і продумати свій виступ. Деякі промови не мають назв: привітальна, мітингова й інші.
Процес підготовки до промови завжди починається з вибору теми та виду виступу і визначення цільової установки.
Тема — це те, про що ведеться мова. На практиці нам рідко доводиться обирати тему виступу: як правило, тема не стільки обирається, скільки задається потребами життя. Це може бути виступ на зборах, учбова лекція, рекламна промова. Тема усного виступу не повинна бути широкою за обсягом.
Оратор не досягне успіху в підготовці виступу, якщо обмежиться лише вибором теми і не подумає про призначення промови. Напевно кожному доводилось спостерігати, як промовці деколи встають і починають говорити, не маючи чіткого уявлення про те, заради чого вони говорять і що, власне, хочуть сказати; в результаті збиваються, перевищують регламент і лише викликають невдоволення аудиторії. Чим менше часу відводиться на виступ, тим менше в ньому повинно бути проблем[15, с.18].
Визначаючи тематику, найперше потрібно продумати ті галузі знань, в яких оратор має особливий досвід чи теоретичну підготовку. Необхідно обирати таке коло питань, підготовка з яких може дати більше знань, ніж мають слухачі.
Настрій слухачів залежить від місця і часу. В аудиторії один, в особистому житті — інший. В побуті слухачі природно сприймуть те, що в аудиторії їм видасться нудним чи смішним. Настрій змінюється і від моменту. На зібранні спортсменів чи політичному мітингу потрібні теми, що відповідають інтересам та настроям присутніх, а люди, що зібралися на бенкет, навіть фізично нездатні сприйняти солідний виступ на серйозну тему.
Тема повинна бути достатньо цікава, достатньо важлива, достатньо зрозуміла для слухачів. Для цього перед вибором теми важливо визначити рівень знань слухачів, їх виховання, рід занять, вік, особисті інтереси. В деяких випадках подібні фактори не мають суттєвого значення. Будь-який предмет, якщо його пояснити просто і конкретно, буде зрозумілий кожній аудиторії. Незрозумілою часто буває не тема, а її викладення, подання; найпростіша річ буде незбагненною, якщо викласти її безладно, безтолково.
Цікавість теми залежить головним чином від: а) основних інтересів аудиторії, б) групових інтересів, в) злободенних інтересів, г) конкретних інтересів, д) новизни теми, е) закладеного конфлікту[14, с.12].
1.2 Класифікація публічних виступів
Публічний виступ – це один з видів усного ділового спілкування.
Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин публічний виступ поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж[15, с.7].
Доповідь ділова містить виклад певних питань із висновками і пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв’язання проблем. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознайомлять з текстом доповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх доповнень і плідно вираженого рішення.
Доповідь звітна містить об’єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації чи її підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить чітко окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення дібрати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні і доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та частини пов’язати в одну струнку систему викладу. --PAGE_BREAK--
Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають остаточне рішення, як програму майбутніх дій на подальший період[13, с.16].
Промова — це усний виступ із метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волу слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця. Давньоримська ораторська схема: що, для чого, у який спосіб — може і нині бути визначальною для промовця. Отже, ураховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й характер виступу, і засоби, якими оперуватиме під час її виголошування.
Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею тощо.
Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оператора — виявити нові, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти і реалії.
Успішність мітингової промови залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія, — дієвий чинник впливу на свідомість слухачів.
Агітаційній промові притаманні практично всі складові промови мітингової. Торкаючись актуальних суспільно-політичних проблем, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. В агітаційній промові, як правило, роз’яснюють чи з’ясовують певні питання, пропагують певні думки, переконання, ідеї, теорії тощо, активно агітуючи за їхню реалізацію чи втілення в життя.
Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю, спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених в ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної ділова промова орієнтована на логічно виражене, а не емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.
Ювілейна промова присвячується певній даті, пов’язаній з ушануванням окремої людини, групи осіб, урочистостям на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо. Якщо це підсумок діяльності — до ювілейної промові можна включати в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвою та всіляких гараздів. Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними в ювілейній промові будуть експромти й імпровізації, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі факти з його життя та діяльності. Форма та зміст ювілейної промови, попри невимушеність і дотепність її викладу, повинна бути морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні його близьких, ні слухачів.
Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що має систематичний характер.
Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов’язковою складовою частиною цих лекцій має бути огляд і коментар наукової літератури, акцентування уваги на ще не розв’язаних питаннях і проблемах.
Настановчо-вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, познайомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу.
Оглядові лекції, як правило, читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.
Лекції зі спеціального курсу зазвичай призначені певній вузькій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні в порівнянні з навчально-програмовими.
Ця форма публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності викладу. Як правило, лекція має традиційно чітку структуру — вступ, основна частина, висновки[15, с.11].
Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступові промовець може порушити одне-два питання, чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики порядку денного.
Виступ на зборах, нараді, семінарі передбачає:
— виклад суті певного питання;
— акцентування на основному;
— висловлення свого ставлення й оцінки;
— підкреслення значущості, важливості й актуальності ( чи навпаки );
— підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).
Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві чи президії, а й до всіх присутніх, побудувавши його таким чином, щоб одержана ними інформація була зрозумілою й лягла в основу їх власних роздумів і висновків.
Розділ 2. Елементи виступу, які сприяють його успішності
2.1 Установлення контакту з аудиторією та поведінка оратора
Найвищий прояв майстерності публічного виступу — це контакт зі слухачами, тобто спільність психічного стану оратора й аудиторії. Це виникає на основі спільної розумової діяльності, подібних емоційних переживань. Ставлення оратора до предмета промови, його зацікавленість, переконаність викликають у слухачів відповідну реакцію. Як говорить прислів'я, слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає. Головні показники взаєморозуміння між комунікантами — позитивна реакція на слова виступаючого, зовнішнє вираження уваги у слухачів (їхня поза, зосереджений погляд, вигуки схвалення, посмішки, сміх, оплески), «робоча» тиша в залі. Контакт — величина перемінна. Він може бути повним (зі всією аудиторією) і неповним, стійким і хитким в різні фрагменти проголошення промови.
Перш за все слід подбати про належний зовнішній вигляд. Адже зустрічають «по одягу», тому недопустима як будь-яка неохайність, так і зловживання прикрасами, надмірна яскравість кольорів, оскільки це може відвертати увагу від змісту виступу. Поведінка оратора мусить бути простою і невимушеною, настрій — бадьорий, ставлення до слухачів — доброзичливе. Не повинно відчуватися зверхності оратора, повчального тону. Повідомляючи факти, виявляючи своє ставлення до них, досвідчений оратор поступово втягує слухачів у сферу своїх думок і почуттів, переконує, робить своїми однодумцями[8, с. 154].
Перевага усного мовлення над писемним полягає у тому, що воно, крім словесних, користується ще й т. зв. позамовними засобами — інтонацією, мімікою, жестами. Треба, щоб усі вони були природними, відповідали змістові виступу. Ні в якому разі не слід зловживати жестикуляцією. Це відвертає увагу слухачів.
Це ж стосується й місця оратора під час виступу. Навіть вільно викладаючи намічений зміст, не користуючись письмовими заготовками, оратор не повинен переходити з місця на місце, примушуючи слухачів не стільки слухати, скільки стежити за ним.
Необхідною рисою лектора чи доповідача є вміння розподіляти увагу. Він повинен не тільки тримати в пам'яті зміст уже сказаного, будувати нові фрази так, щоб вони забезпечували перехід до наступних питань, але й спостерігати за реакцією аудиторії, щоб у разі зниження зацікавленості (перешіптування в залі, поглядання окремих слухачів на годинник тощо) оперативно вжити заходів — навести цікаву аналогію, використати жарт чи просто змінити темп мовлення або силу голосу[10, с.57].
Щоб завоювати аудиторію, треба установити з нею і постійно підтримувати, зоровий контакт. Виступаючий звичайно повільно обводить поглядом слухачів.
Перед початком промови витримують невелику психологічну паузу – 5-7 секунд.
Яка б не цікава була тема, увага аудиторії згодом притупляється. ЇЇ необхідно підтримувати за допомогою наступних ораторських прийомів:
прийом питання — відповіді. Оратор ставить питання і сам на них відповідає, висуває можливі сумніви і заперечення, з'ясовує їх і доходить певних висновків.
перехід від монологу до діалогу (полеміки) дозволяє прилучити до процесу обговорення окремих учасників, активізувати тим самим їхній інтерес.
прийом створення проблемної ситуації. Слухачам пропонується ситуація, що викликає питання: «Чому?», що стимулює їхню пізнавальну активність.
прийом новизни інформації, гіпотез змушує аудиторію припускати, міркувати.
опора на особистий досвід, думки, що завжди цікаві слухачам.
показ практичної значимості інформації.
використання гумору дозволяє швидко завоювати аудиторію.
короткий відступ від теми дає можливість слухачам «відпочити».
уповільнення з одночасним зниженням сили голосу здатне привернути увагу до відповідальних місць виступу (прийом «тихий голос») [7, с. 26].
Діючим засобом контакту є спеціальні слова і вислови, що забезпечують зворотний зв'язок. Це особові займенники 1 і 2 особи (я, ви, ми, ми з вами), дієслова у 1 і 2 особі (спробуємо зрозуміти, обмовимося, відзначимо, прошу вас, відзначте собі, подумайте, конкретизуємо й ін.), звертання (шановні колеги, дорогі мої), риторичні запитання (Ви хочете почути мою думку?). Перераховані мовні засоби контакту допомагають перебороти «бар'єр», служать об'єднанню оратора зі слухачами.
2.2 Мовлення як засіб досягнення успіху при виступі продолжение
--PAGE_BREAK--
Передумовою успіху публічного виступу є і мовна майстерність оратора. Його мовлення повинно відповідати усім вимогам мовної культури, відзначатися усіма позитивними комунікативними якостями — правильністю, точністю, логічністю, доказовістю, доцільністю, виразністю, різноманітністю вжитих мовних засобів. Зважаючи на усну форму викладу, окремі з них для оратора особливо важливі.
Правильність визначається дотриманням норм літературної мови, порушення яких сприймаються як вимовні, лексичні, фразеологічні, граматичні помилки і, отже, засвідчують невисокий культурний рівень оратора. Найчастіше трапляються помилки у наголошуванні слів, вживанні замість літературного слова діалектизму або слова іншої, в основному російської, мови (елементи т. зв. суржику), наявність слів-«паразитів», жаргонізмів і вульгаризмів[16, с.38].
Точність виявляється у чітких формулюваннях, у вживанні слів у повній відповідності з їхнім значенням.
Логічність вимагає таких мовних конструкцій, які відповідають змістові думки, не допускають двозначного тлумачення.
Доказовість залежить від конкретизації висловлених думок, чіткості сформульованих висновків.
Доцільність досягається тоді, коли промовець враховує рівень підготовленості слухачів, добирає такі мовні засоби, що не спричиняють ніяких труднощів для сприймання змісту.
Виразність є наслідком добору слів і виразів, які найбільш яскраво передають висловлювані думки. Це здебільшого емоційно-експресивні засоби, наприклад, стилістично забарвлені слова, поєднання антонімів в одній фразі, риторичні звертання і питальні речення, попарно з'єднані сполучником однорідні члени речення, лаконічні безсполучникові речення, в т. ч. у складі фразеологізмів, засоби суб'єктивної оцінки як вияв особистого ставлення оратора до висловлюваного. У більшості видів публічних виступів, за винятком суто ділових, важлива й образність: абстрактні поняття, закони, висновки, цифровий матеріал в усному висловлюванні сприймається важко. Яскраві порівняння, образи художньої літератури, крилаті вислови сприяють усуненню цієї перешкоди. І навпаки, слід всіляко уникати зайвих слів, штампів, канцеляризмів, які утруднюють сприймання, викликають негативну емоційну реакцію[16, с.41].
В усних висловлюваннях повинні гармонійно поєднуватися елементи розмовної і книжної мови. Цим забезпечується змістовність виступу, його простота і доступність. Ораторові слід мати на увазі, що не завжди те, що добре у писемному мовленні, є прийнятним в усному. Скажімо, багатокомпонентні складні речення сприяють повному вираженню різноманітних зв'язків між фактами і явищами дійсності, але в усному висловлюванні вони недоцільні, бо погано сприймаються на слух. Замість них варто вживати окремі речення простішої будови.
З метою увиразнення публічного висловлювання в ньому можуть знайти застосування усі ті засоби, що вживаються в художніх текстах. Це, зокрема, тропи: порівняння, епітети, метафори, уособлення, гіпербола (перебільшення), літота (применшення), іронія, а також стилістичні фігури — повтор окремих слів чи речень, анафора (однаковий початок кількох фрагментів), епіфора (однаковий кінець), синтаксичний паралелізм (однакова будова двох чи кількох речень), градація (кілька однотипних за семантикою або синтаксичною роллю слів, словосполучень чи частин складного речення, які ніби підсилюють одне одного і сприяють більшій емоційності вислову).
Усний виступ виграє і від доречного використання таких синтаксичних структур, побудованих на основі ритмомелодики фрази, як період чи парцеляція.
Суттєву роль відіграє й інтонація — збільшення чи зменшення сили голосу, підвищення чи пониження його, більші чи менші паузи з метою виділення якоїсь частини висловлювання, зміна темпу залежно від важливості певного елементу змісту[6].
2.3 Поза, жести, міміка оратора
Поза, жести, міміка — приналежність індивідуального стилю. Ці елементи кінетичної системи спілкування діють на зоровий канал сприйняття, акцентують увагу на змісті інформації, що надходить слуховим каналом, підвищують емоційність і тим самим сприяють кращому засвоєнню висловлених думок. На думку психологів, мова на 25% сприймається зоровим шляхом.
Оратор повинен домогтися відчуття стійкості, рівноваги, легкості, рухливості і природності на трибуні, перед аудиторією. Вигляд людини, що тривалий час стоїть нерухомо, стомлює слухачів. Під час тривалої доповіді досвідчений виступаючий змінює позу. Крок вперед у потрібний момент підсилює значимість того чи іншого місця промови, допомагає зосередити на ньому увага. Відступаючи назад, оратор ніби дає аудиторії можливість «відпочити» і потім переходить до іншого положення промови. Не варто ходити, пересуватися у різні боки під час виступу[7, с.46].
Майстерність оратора виявляється в посиленні впливу жестом, мімікою. Зайва віртуозність не прикрашає мовця і викликає іронію, ворожість. Від жестів значимих, котрі сприяють успіху промови, необхідно відрізняти безглузді, механічні (струшування головою, поправлення волосся, одягу, вертіння ручки й ін.). Стверджують, що кращий жест той, на який не зважають слухачі, тобто який органічно зливається зі змістом промови. В ораторському мистецтві використовуються:
Ритмічні жести. Вони підкреслюють логічний наголос, уповільнення і прискорення промови, місце пауз. Наприклад, уповільнений рух вправо при проголошенні фрази «Говорить, що воду цідить».
Емоційні передають відтінки почуттів (стиснутий кулак, овальний рух руки, « рука, що відрубує» фразу,).
Вказівні рекомендується використовувати в дуже рідких випадках, коли є предмет, наочне приладдя, на які можна вказати.
Образотворчі наочно представляють предмет, показують його (наприклад, кручені сходи).
Символічні несуть певну інформацію. До цієї групи відносяться жест категоричності (шабельне відмахування пальцями правої руки), жест протиставлення ( руки виконують в повітрі рух «там і тут»), жест роз'єднання (долоні розкриваються в різні сторони), жест узагальнення (овальний рух двома руками одночасно), жест об'єднання (пальці чи долоні рук з'єднуються).
Про важливість жестикуляції, говорить той факт, що в риториці, починаючи з античних часів, їй присвячувалися спеціальні розділи .
Основним показником почуттів мовця є вираз обличчя. Міміка оратора стимулює емоції аудиторії, здатна передати гаму переживань: радість і скорботу, сумнів, іронію, рішучість… Вираз обличчя повинен відповідати характеру промови. У гарного оратора «обличчя говорить разом з промовою». Обличчя і весь зовнішній вигляд виступаючого повинні виражати доброзичливе і навіть дружнє відношення. Аудиторія не любить сердитих чи байдужих.
Розділ 3. Підготовка до виступу, як головна передумова успіху публічного виступу
3.1 Види підготовки до виступу
Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, — чи обов'язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов'язково, експромти може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставин, при яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані.
Звичайно, писати текст виступу — справа нелегка. Але це має багато переваг. Записану промову можна перевіряти, виправляти. її можна показати колегам, спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал.
Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:
ті, що написані і читаються за конспектом;
ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять;
ті, що готують заздалегідь і вчать напам'ять;
імпровізовані (експромти).
У певних випадках «по писаному» говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання[11].
Першим прикладом читаної за рукописом промови є офіційна політична промова, бо те, про що говорять політичні діячі, є занадто важливим, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів.
Наступним видом промови, яка читається, може бути наукова доповідь на конференції чи хоча б студентський реферат. Науковий текст, викладений на папері, дає змогу логічно скомпонувати матеріал, чітко викласти висновки.
Іноді доводиться виступати по телебаченню чи радіо. Виступ по каналах масової комунікації також найчастіше готують заздалегідь і читають за конспектом.
В усіх наведених випадках можна порадити оратору, щоб він мав перед собою рукопис, бажано в надрукованому вигляді, щоб легко і впевнено читати текст. Тоді увага зосереджуватиметься на логічній інтонації, наголосі, на підвищенні чи зниженні тону тощо. Варто також пам'ятати, що одна сторінка машинопису (ЗО рядків) читається приблизно 2 хвилини, отже, можна легко вкластися у відведений регламент часу.
Виступи тривалістю 1-2 години напам'ять не вивчити. За таких обставин оратор ґрунтовно готується до виступу, опановує значний науково-інформаційний матеріал, але, як правило, не «засушує» його, читаючи з конспекту. Запам'ятавши певний обсяг матеріалу, він викладає його перед аудиторією «з нам яті», часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції оратора[14, с.132].
За будь-яких обставин заглядати у заготовлений текст треба неначе мимохідь, не створювати враження, що без нього промовець виступити не зможе.
Отож, коли передбачається тривалий за часом виступ, оратору необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Коли є що сказати, то промовця «несе» сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає.
Бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань читати промову недоцільно. Але одночасно потрібно точно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, під час вшанування ювіляра, який чекає сердечного, живого слова й не сумнівається, що промовець добре знає особу, якій присвячує свій виступ. Оскільки подібні промови не бувають, як правило, надто довгими, варто спочатку написати текст, а потім вивчити його напам'ять. Справа того варта: досконале володіння текстом дасть змогу зосередитись на власне ораторських прийомах. продолжение
--PAGE_BREAK--
Це ж стосується і виступів на дипломатичних прийомах, де високо цінується лаконізм, щирість, вишуканість слова при добрих манерах. Коли немає впевненості в тому, що вдасться імпровізувати, краще знову-таки написати текст заздалегідь й вивчити його напам'ять (це не стосується офіційного документа, який читається з листа).
Описані вище ситуації характеризуються тим, що мають офіційний характер, але вимагають певної щирості й сердечної відкритості. По суті справи, ці ситуації внутрішньо мало чим відрізняються і від проповіді, яку теж треба добре знати заздалегідь, виголошуючи в інтонаціях щирості й душевної відкритості[15, с.21].
Імпровізовані промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин, наприклад, під час дискусії, різноманітних зборів, засідань комісій.
Але варто пам’ятати старий жарт: найкращий експромт — той, що заздалегідь підготовлений. Знаючи наперед програму зборів, проблеми, якими займається та чи інша комісія, уявляючи собі, нарешті, людей, у яких ви в гостях, ви можете буквально «на ходу» продумати, що саме скажете й що люди бажали б від вас почути.
Кожен тип промов мас свої переваги і свої недоліки. Читання писаного справляє враження несміливості або скутості; імпровізація може схилити людей до думки, що промовець занадто легко маніпулює словами, отже — викликати певну недовіру до них; проголошення завченого тексту інколи теж справляє ефект, протилежний сподіваному. Промовець завжди мас бути готовий перейти з одного типу промови на інший. Якщо не зважати на те, що атмосфера в аудиторії змінилася і відповідно слід змінити тип виступу порівняно з тим, на який настроював себе промовець, — годі сподіватися на успіх. Найчастіше успіху досягають промовці, які оптимально поєднують елементи різних типів промов, залежно від того, яку мету вони ставлять і перед якою аудиторією виступають.
Останнім робочим кроком при підготовці с пробне виголошення промови. Тим, хто прагне стати оратором, необхідно потренуватися в проголошенні промови вдома — вголос чи «про себе». Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100-120 слів на хвилину (саме такий темп найбільш сприятливий для аудиторії). Як правило, певний простір відводиться імпровізації.
Дуже зручними помічниками при репетиції виступають відеомагнітофон, магнітофон чи дзеркало. За їх допомогою ви можете оцінити себе ніби «збоку», розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.
3.2 Основні етапи підготовки тексту промови до виступу
Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, й чим Ґрунтовніша підготовка, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже — і переконливіше.
Як будь-яка розумова робота, підготовка промови — процес творчий, і кожен використовує власну методику. Хоча інколи можна почути твердження, що промовці самі дивуються, як у них складається той чи інший текст, особливо імпровізування. Але більшість початківців нерідко розгублюються, коли їм доводиться вийти зі своїм словом на широку аудиторію. Запропонований до вивчення матеріал вони переписують з якихось джерел. Та коли слухаєш такий виступ, одразу ж впадають у вічі незграбність, некомпетентність, маловченість і, нарешті, цілковита відсутність впевненості в собі. Такий промовець викликає лише співчуття.
Отож, для того, щоб виступ був вдалим, яскравим, переконливим, необхідна попередня підготовка до нього. Алгоритм останньої можна визначити так: вибір теми — формулювання мети — складання плану — збирання матеріалу — робота над конспектом — репетиція.
Підготовка до будь-якого виступу розпочинається з визначення теми промови. При цьому можливі різні ситуації: або пропонують виступити з певною темою, тобто тема є заданою, або тему виступу ви обираєте самі. В першому випадку оратору необхідно лише конкретизувати її. Складніша справа — визначити і сформулювати свою тему виступу[15, с.7].
Обравши тему, потрібно подумати про її формулювання.
Тема — це те, про що йде мова. Зазвичай її формулюють словом або фразою, які вказують характер питань, що підлягають обговоренню.
Назва промови повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відображати зміст виступу і обов'язково привертати увагу слухачів. Вдала назва теми виступу певним чином налаштовує аудиторію, готує її до сприйняття майбутньої промови.
Довгі назви, які включають незнайомі слова, відштовхують слухачів, іноді викликають негативне відношення до виступу.
Слід уникати і дуже загальних назв. Загальні назви потребують висвітлення багатьох питань, а це ораторові не завжди під силу. Тому серед слухачів будуть невдоволені, бо вони не отримають відповіді на питання, які їх цікавлять[12, с.34].
Формулювання мети
Необхідно ясно уявляти, для чого, з якою метою виголошується промова, якої реакції слухачів ви добиваєтесь. Чи бажаєте ви тільки що-небудь пояснити, описати чи просто розповісти? Або ви хочете змінити свою думку чи переконати аудиторію що-небудь зробити?
Так, судовий оратор може й жартувати, й кепкувати, й розповідати про подробиці справи, запалювати слухачів праведним гнівом або зворушувати почуття глибокого зацікавлення й симпатії до жертви несправедливості. Але він мусить твердо знати, чого прагне. Якщо це прокурор, то мета його промови — довести провину звинуваченого. Діаметрально протилежна мета в адвоката, який прагне виправдати підсудного. Якщо б прокурор та адвокат раптом захопилися невластивими проблемами, втратили загальну настанову, суд не міг би здійснитися.
Існує загальна і конкретна мета виступу. Загальна мета визначається видом реакції, яку оратор хоче викликати у слухачів і залежить від того, чи бажає він тільки розважити їх або задовольнити цікавість, надихнути, переконати чи схилити до дії. Конкретна мета виражена в самому змісті промови, який може розважати, вгамовувати жагу знань, надихати, переконувати і викликати готовність до дії.
Конкретне тематичне ствердження не повинно бути загальновідомою істиною. Ваша справа показати, що дещо, вірогідно або можливо, правильно чи той або інший хід дій, можливо або вірогідно, повинен бути прийнятий.
Якщо зміст промови взято не тільки з особистих переживань, матеріал можна добирати з багатьох джерел. Прочитайте не одну, а декілька журнальних статей, зберіть інформацію не з однієї, а з декількох з них. Розкрийте точки зору різних авторів, зіставте їх. Поспілкуйтеся з оточенням, запишіть думки і факти, що приходять в голову і про які прочитали.
Отже, наступний етап підготовки публічного виступу — підбір матеріалів для ораторської промови.
Існує чотири основних джерела накопичення матеріалу: 1) особистий досвід; 2) роздуми і спостереження; 3) інтерв'ю і бесіди; 4) читання. Не обов'язково використовувати завжди всі перелічені джерела, але при всіх умовах необхідно обмірковувати питання і обов'язково заглядати в книжки.
Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело, а декілька[9, с.79].
За етапом збирання настає обмірковування матеріалу, встановлення зв'язків, коментування. В цілому це можна назвати «інкубаційним періодом». До нього відносяться перевірка фактів і уточнення думок, їх підпорядкування.
Передумовою плідної підготовки є виділення найкращого часу для роботи, який у кожного індивідуальний.
Для успіху виступу потрібно працювати над конспектами.
Єдина мета нарисів — не краса, неефектність написаної промови, а її доступність при виступі. Робота над конспектом досягає цієї мети, якщо її робити, не лякаючись повторів і не забуваючи про призначення промови і про слухачів. Перший крок до найкращої систематизації — це складання без всякої класифікації переліку фактів і міркувань, які були накопичені при підготовці. Робити це найкраще на картках. Конспекти в зошитах або на великих аркушах дуже зв'язують. А компактний набір карток завжди можна розкласти перед собою на столі, «тасуючи» їх так, як вам потрібно. До того ж між двома вже знайденими цитатами можна завжди легко вставити нову картку — з новою цитатою або з власною думкою.
Після попередньої роботи необхідно скласти картки за логікою розвитку теми й переписати їх у вигляді вже звичайного тексту, щось додаючи, поширюючи, а від чогось, можливо, і відмовляючись. Підлеглі положення розмістити під головними. Потрібно уважно проглянути — чи точно обрано слова. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? Аудиторії, до якої вона буде звернена? Чи не будуть деякі слова «випадати» з тексту стилістично? Зверніть увагу на наявність елементів художності в тексті — без них текст виглядає занадто сухим. Простежте, чи не втратилися логічність та доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами[12].
Після складання конспекту, необхідно його відредагувати. Конспект не може і не повинен містити все багатство самої промови. Але словесне його оформлення складає першу умову, яка визначить у підсумку вражаючу силу промови при її проголошенні.
Редагування конспекту необхідно проводити з точки зору:
а)ясності;
б)конкретності;
в)специфіки питання;
г)стислості.
Перш ніж розпочати роботу над композицією своєї промови, необхідно визначити порядок, за яким буде викладатися матеріал, тобто скласти план.
План — це взаємне розташування частин, коротка програма будь-якого викладення.
Важливо одразу ж визначити, які конкретно питання ви передбачаєте висвітлити в своїй промові. Тому складається попередній план, який відображує особисте визначення оратором теми виступу і підходу до даної проблеми. У процесі вивчення літератури, аналізу підібраного матеріалу план може змінитися, та в будь-якому випадку він буде сприяти вашій роботі.
Після того, як вивчена література, обміркована тема, зібраний фактичний матеріал, складається робочий план. продолжение
--PAGE_BREAK--
Виділіть питання обраної теми, відберіть суттєві і основні, визначать, в якій послідовності їх викладати. До робочого плану вносяться формулювання окремих положень, наводяться приклади, факти, цифри, які ви хочете використати.
Робочий план допомагає краще обміркувати структуру виступу, визначити, які розділи виявились перевантаженими фактичним матеріалом, які, навпаки, не мають прикладів, які питання слід пропустити, які включити і т. ін.
Робочий план може мати декілька варіантів, тому що він постійно уточнюється[12].
На основі робочого плану складається основний план. Цей план не стільки для оратора, скільки для слухачів.
Формулювання пунктів основного плану повинні бути чіткими і ясними. Цей план оголошується слухачам після повідомлення теми виступу або у вступі при розкритті мети промови. План промови не завжди оголошується оратором. Це залежить від виду виступу, від складу і настрою аудиторії, від намірів оратора. Найчастіше план оголошується в лекціях, доповідях, наукових повідомленнях. Слухачі під час таких виступів ведуть записи, і план допомагає їм слідкувати за ходом викладення матеріалу. Наприклад, в вітальних, призивних промовах оголошення плану є недоречним.
Плани бувають трьох видів: простий, складний та цитатний. Простий план складається з декількох пунктів, що відносяться до основної частини викладення теми. Він являє собою, по суті, ряд непоширених речень.
Складний план — це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди, звичайно, вводять вступ та висновки.
Цитатний план подібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть даного питання.
Розділ 4. Практичні поради оратору, для успіху публічного виступу.
Для того, щоб навчитися говорити – треба говорити! Це є основним правилом для оратора.
Головне завдання того, хто говорить – переконати слухачів зробити конкретні дії. Головний засіб досягнення цієї цілі – постійна підтримка уваги та зацікавленості серед слухачів.
Аудиторія підсвідомо, не замислюючись над цим, від оратора очікує всього чотири речі, і щоб їх забезпечити він повинен:
— гарно виглядати;
— посміхатися;
— дивитися людям у вічі;
— говорити впевнено. Впевненість – заразлива[4].
Для успішного виступу потрібно
І. Психологічно налаштуватись:
1.Бажати і мати, що сказати.
2. Необхідно перебороти страх: а) визначити причину страху; б) перебороти страх дією.
3.Промова повинна бут переконливою: а)досвід; б)знання; в)глибокі думки та ідеї; д)соціальний рівень.
4.Промова – це діалог з аудиторією.
ІІ. Підтримання уваги та зацікавленості аудиторії.
А) Звучність – гучність та сила голосу; залежить від: бажання, впевненості та готовності говорити; правильного дихання.
Б) Темп: швидкість промови в цілому; паузи; звучання окремих слів.
В) Висота: монотонність; зависокий тон; занизький тон; недостатня виразність визначальних слів.
Г)Артикуляція – зрозумілість, чіткість вимови.
ІІІ. Зовнішній вигляд, міміка, жестикуляція.
У цьому підрозділі можна писати дуже багато, але у кожної людини є свої неповторні риси. І тому уніфікованих правил практично не існує.
Головне правило – все повинно бути природнім.
IV.Побудова змісту, компонування матеріалу.
Матеріал промови повинен бути підібраним таким чином, щоб постійно підтримувати увагу слухачів.
V. Мова. а)граматична правильність мови; б)точність; в)образність; г)економність.
Методи підтримання уваги аудиторії
1. Приклади(1-2 на виступ).
2.Різка зміна гучності голосу(раптово гучно, раптово тихо).
3.Паузи(після прикладів, після риторичних запитань, після емоційної перерви, при зміні теми). ПАУЗА – СУПЕРПРИЙОМ!
4.Зоровий контакт – очі в очі. Найскладніший метод – але найефективніший.
5.Діалог з аудиторією.
6.Звернення до аудиторії з риторичними запитаннями (“Ви розумієте, що..? Ви також помітили..?”).
7.Ствердження до аудиторії безпосередньо (“Ви прагнете кращого для країни! Ми разом можемо це зробити!”) [7].
Дуже неприємно під час виступу, коли задаються “незручні” запитання, на які ми не знаємо як, або навіть не хочемо відповідати. До цього теж треба підготуватися дуже ретельно і вжити запобіжних заходів. Є такі рекомендації з приводу того, яким чином реагувати на подібні запитання:
1.Бажано мати свою людину в аудиторії.
2.Якщо знаєш, коротка відповідь.
3.Якщо не знаєш або не хочеш відповідати:
а) відкладна тактика:
“Дякую! Це прекрасне запитання! Але ми повернемось до нього трохи пізніше!”(все це доброзичливо, з мажором та радістю у голосі);
б) підміна понять:
При негативному ствердженні або запереченні ви змінюєте аргумент “Так, це певна річ, дуже цікаве запитання”. І відповідаєте на запитання.
Одним з самих складних завдань є підтримання уваги під час Вашого виступу[2]. Надіятися на те, що кожний виступ буде всім подобатися і сприйматися дуже позитивно – необхідно. Але треба завжди бути напоготові, коли в самий незручний момент з’явиться людина, яка буде намагатися заважати або навіть зірвати Ваш виступ. В тому випадку, коли це не є диверсією проти Вас, нижче наведені поради, допоможуть оратору в скрутному становищі.
Отже, як заспокоїти порушника?:
1. Бажано мати свою людину в аудиторії.
2. Посилення гучності, пауза, пильний погляд в напрямку порушника.
3. Продовжуючи виступ, йти на порушника, дивлячись на нього.
4. Фізичний контакт(взяти за плече).
5. Ввічливе запитання до порушника типу: ”Чи зможу я Вам допомогти, відповівши на питання, яке Вас турбує?”
6.Звернення до третьої сторони: “Шановні, вибачте. Але мені дуже важко з вами спілкуватися за таких умов!”
7.Закінчення виступу.
Висновки
Вміння успішно проводити публічний виступ дуже важливі для кожної людини, а особливо для тих, хто працює в інтелектуальній сфері. Промова — вияв внутрішнього, духовного життя людини, її світогляду, її розуміння світу. Не випадково письменники, створюючи образи видатних діячів, показуючи їх вплив на поведінку і мислення людей, нерідко наводять їх промови (згадаймо, наприклад, промови Захара Беркута та Спартака з однойменних творів І. Франка та Р. Джованьйолі) [5].
Ось чому сьогодні відроджується увага до риторики у навчальних закладах усіх рівнів. Адже, як сказав Цицерон, ораторами не народжуються — ораторами стають.
В нашій роботі ми розглянули основні особливості проведення публічного виступу та визначили головну (на наш погляд) передумову успішного проведення публічного виступу.
Відповідно до даного дослідження головною передумовою проведення публічного виступу є його підготовка. Адже передумовою успіху оратора є, звичайно, його природні дані, обсяг знань і набутий життєвий досвід. Але навіть найдосвідченішому і найталановитішому промовцю потрібна спеціальна підготовка до виступу.
Ми визначили такі найважливіші етапи підготовки до кожного публічного виступу: визначення цільової настанови, збирання фактичного матеріалу, систематизація матеріалу і продумування логічної послідовності виступу (складання плану), добір мовних засобів для реалізації задуму, психологічна підготовка до виступу. З цього переліку видно, що підготовка до виступу майже нічим (крім останнього етапу) не відрізняється від підготовки до написання реферату чи навіть курсової (тому засвоєння елементів дидактики є, по суті, продовженням усієї системи розвитку мовлення і передусім оволодіння публіцистичним стилем, усною формою якого є більшість видів ораторського мистецтва).
Список використаних джерел
Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. — М.: Наука, 1991. — 299с.
Бандурка А. М., Бочарова С. П., Землянская Е. В. Психология управлення. — Харьков: Фортуна-Пресс, 1998. — 464 с.
Бурлачук Л.Ф., Келесі М. Про критерії розвитку особистості // Вісник Київського університету. Серія: Соціологія. Психологія. Педагогіка. — Вип. 2. — К., 1996. — С. 90—93.
Возняк Л.С. Психологічні особливості професійної підготовки майбутніх спеціалістів до управлінської діяльності: Автореферат дис. канд. пси-хол. наук. — К., 2000. — 19 с.
М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;
Гладіліна Г. Г., Сеніна В. К. Питання мовленнєвої культури та стилістики. К., 1997.
Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.
Демб А., Нойбауер Ф. Ф. Корпоративне управління: Віч-на-віч з парадоксами: Пер. з англ. — К.: Основи, 1997.— 302 с.
Ділова українська мова: Навч. посібник / За ред. О. Д. Горбула. К., 2000.
Коваль А. Л. Слово про слово. К., 1986. Коваль А. П. Ділове спілкування. К., 1992.
Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.
Паламар Л. М., Кацавець Г. М. Мова ділових паперів: Практ. посібник. 4-те вид. К., 2000.
Ораторське мистецтво /Т.Ю. Васильєв, В.Д. Н.П. Осипова та ін. Консп. лекцій- — Харків: Нац. юрид. акад. України, 1997. — 90 с.
Ораторське мистецтво: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закл. юрид. спец. Видання друге /Н.П. Осипова, В.Д. Воднік, Г.П. Клімова та ін. За ред. Професора Н.П. Осипової. — Х.: Одіссей, 2006. — 144 с.
Стец В.А., Стец І.І., Костючик М.Ю. Основи ораторського мистецтва. Навчальний посібник. — Економічна думка, Тернопіль, 1998.- 60 с.
Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.