--PAGE_BREAK--Об'єктом злочину може бути новонароджена дитина з моменту відділення з організму матері і в період до одного місяця. Вбивство дитини більш старшого віку не може кваліфікуватися по ст. 117 КК України.
Об'єктивна сторона такого злочину, як вбивство матір'ю новонародженої дитини, виражається:
1) в спричиненні смерті новонародженій дитині шляхом дії (наприклад, задушення або нанесення ран і ударів) або бездіяльності – залишення новонародженого без допомоги і годування, тобто, свідомими діями матері, направленими на позбавлення життя немовляти;
2) злочинним результатом у вигляді смерті новонародженого і причиновим зв'язком між ними.
Диспозиція ст. 117 КК має складну конструкцію, яку, по-перше, складають три самостійні умови, утворюючих об'єктивну сторону даного складу злочину:
1) вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу ж після пологів;
2) вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини в умовах психотравмуючої ситуації;
3) вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини в стані психічного розладу, що не виключає осудності. Тут маються на увазі психічні аномалії, що свідчать про обмежену осудність (ст. 19 КК), яка в даному випадку виявляється обставиною, що впливає на кваліфікацію злочину. При психічних аномаліях даний злочин необхідно відмежовувати від так званих післяродових психозів, захворювань шизофренії, маніакально-депресивного психозу, спровокованих вагітністю і пологами.
Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 117 КК, може бути тільки мати дитини, що досягла 16 років.
Суб'єктивна сторона вбивства матір'ю новонародженої дитини представлена найчастіше прямим умислом. Можливий і непрямий умисел. Психічне відношення матері до своїх дій або бездіяльності і наслідків видно з бажання настання смерті новонародженої дитини або свідомо допускає настання цієї смерті. Намір при цьому не обов'язково повинен бути таким, що раптово виник.
Провина, як певна форма психічного відношення особи до здійснюваного їм суспільно небезпечному діянню, складає ядро суб'єктивної сторони злочину, хоч і не вичерпує повністю її змісту.
Ще одним злочином із привілейованим складом є умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Він передбачений ст. 118 КК. Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.
Безпосереднім об’єктом злочину є життя особи.
Потерпілими від цього злочину є три категорії осіб:
1) особа, яка вчинює суспільно небезпечне посягання і щодо якої винний застосовує заходи необхідної оборони (ст. 36 КК);
2) особа, дії якої були неправильно оцінені винним (ст. 37 КК);
3) особа, яка вчинила злочин і щодо якої винний вживає заходів із затримання (ст. 38 КК).
Об’єктивна сторона злочину характеризується:
1) діями у вигляді посягання на життя іншої людини;
2) наслідками у вигляді заподіяння їй смерті;
3) причиновим зв’язком між зазначеними діями та наслідками;
4) певною обстановкою.
Обов’язковою умовою кваліфікації вбивства за ст. 118 КК є перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинця. Якщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 115КК.
Під перевищенням меж необхідної оборони необхідно розуміти нанесення особі, яка посягає збитків, що явно не відповідають небезпеці посягання або обстановки захисту. Для цього варто встановити відповідність чи невідповідність засобів захисту і нападу, характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищається, обставини, які могли б вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні дані.
Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16‑річного віку і перебуває у стані необхідної, уявної оборони або правомірного затримання особи, що вчинила злочин.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. При цьому свідомістю винного має охоплюватись той факт, що він діє в умовах необхідної оборони або умовах, необхідних для затримання злочинця. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони має бути головним чином обумовлена захистом від суспільного посягання охоронюваних законом прав і інтересів. При перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, домінуючим є певне спрямування дій винного – він переслідує мету затримати особу, яка вчинила злочин, і доставити її відповідним органам влади.
Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті потерпілого.
Ст. 124 КК містить склад привілейованого умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, – карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
Об’єктом злочину виступає здоров’я особи.
Об’єктивна сторона злочину характеризується:
1) діями;
2) наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень;
3) причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідками;
4) певною обстановкою [16, c. 256].
Заподіяння таких ушкоджень підлягає кваліфікації за цією статтею у трьох випадках, а саме, у разі його вчинення при перевищенні:
1) меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується заподіянням шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень тому, хто посягає, при захисті від суспільно небезпечного посягання, але з перевищенням меж необхідної оборони, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці захисту.
2) меж захисту в обстановці уявної оборони. Тяжкі тілесні ушкодження заподіюються за обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання з боку потерпілого не було і винна особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
3) заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає у заподіянні тяжкої шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень особі, яка вчинила злочин, при її затриманні, але з перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.
Обов’язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 124 КК є перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинця. Якщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 121КК (Умисне тяжке тілесне ушкодження).
Якщо при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання злочинця, потерпілому умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, від якого настала смерть, за відсутності умислу на позбавлення життя дії винного слід кваліфікувати за ст. 124 КК.
Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження.
Ознаки, що стосуються потерпілого, а також суб’єкта і суб’єктивної сторони цього злочину, повністю збігаються з аналогічними ознаками злочину, передбаченого ст. 118 КК.
Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної, уявної оборони або перевищені заходів, необхідних для затримання злочинця, через необережність не є злочином, а тому воно не може бути кваліфіковано ні за ст. 124 КК, ні за ст. 128 КК.
Вбивство, вчинене через необережність гарантується ст. 119 КК, що передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. Якщо винний вчиняє вбивство двох або більше осіб, злочин кваліфікується за ч. 2 цієї статті, тобто, позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.
Безпосереднім об’єктом злочину є життя особи.
Об’єктивна сторона характеризується:
1) діянням – посяганням на життя іншої людини;
2) наслідками у вигляді її смерті;
3) причиновим зв’язком між вказаними діянням і наслідками.
Якщо необережне заподіяння смерті є ознакою іншого злочину, воно кваліфікується за статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за цей. злочин, і додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не потребує.
Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті особи.
З суб’єктивної сторони злочин характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.
Злочинна самовпевненість має місце тоді, коли особа передбачає можливість настання небезпечного наслідку свого діяння, але легковажно розраховує на їх відвернення.
Злочинна недбалість має місце, якщо особа не передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити [16, с. 48].
Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати. Казус виключає вину у поведінці особи.
Суб'єктом злочину є особа, яка досягла 16 років.
Службова особа, яка не виконувала, або неналежно виконувала свої обов’язки, що призвело до смерті людини, несе відповідальність за вчинений злочин, передбачений ч. 1 ст. 271 або 367 КК.
Тож, у науці кримінального права існує кілька класифікацій складів злочинів. Зокрема, найпопулярнішими є: за особливістю законодавчого конструювання, за структурою, за ступенем суспільної небезпечності. Останній склад вид характеризується наявністю обставин, які пом’якшують покарання. У науці він відомий, як привілейований склад злочину. Кримінальний кодекс України такого поняття не виділяє. Злочинами, що мають привілейований склад є: умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини, умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, вбивство через необережність. Не варто поєднувати або плутати їх із тими, що передбачені ст. 66 КК.
2. Відмежування необхідної оборони від перевищення її меж
2.1 Поняття необхідної оборони
Частиною 3 ст. 27 Конституції України передбачає право кожної людини захищати своє життя, здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань. Ст. 41 Конституції зазначає, що «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю (!) власністю…» і гарантує непорушність права власності. А ч. 5 ст. 55 гарантує законність можливості захисту своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань будь-якими засобами, незабороненими законом [2].
Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом права та інтересів особи, яка захищається або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Звідси випливає, що необхідна оборона – це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності обстановки.
Право на необхідну оборону є природнім, невідчужуваним правом людини. Тобто, ніхто інший не може перешкоджати громадянинові в законному здійсненні права на необхідну оборону. Кожен громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або службових осіб для відвернення чи припинення посягання. Наявність цього права також не пов’язана із можливістю звернутися за допомогою [3].
Конституція України встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» [2]. Тож право на оборону визнано Основним законом одним із фундаментальних прав людини.
Стаття 36 КК визначає ознаки необхідної оборони:
1) мета оборони;
2) об’єкт заподіяння шкоди;
3) характер дії того, хто захищається;
4) своєчасність оборони;
5) співрозмірність.
Метою необхідної оборони є захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається або іншої особи, або суспільних інтересів чи інтересів держави від суспільно небезпечного посягання. Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка захищається, переслідувала цю мету (її досягнення не є обов’язковим). В іншому випадку, її дії будуть протиправними.
Об'єктом заподіяння шкоди є права та інтереси особи, яка посягає. Коли осіб, які посягають, декілька, то особа, яка захищається може заподіяти шкоду, як одному з тих, хто посягає, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб не підлягає під ознаки необхідної оборони і розглядається, наприклад, за правилами крайньої необхідності або тягне за собою кримінальну відповідальність.
Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною. Тобто, може виражатися лише в діях, на що прямо вказано в ч. 1 ст. 36 КК. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка захищається, так і використання різних видів знарядь, предметів, пристроїв тощо.
2.2 Умови правомірності необхідної оборони
Дії особи, яка захищається, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання. Тобто, захист визнається виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, що потребує негайного відвернення чи припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану тягне відповідальність на загальних підставах.
У той же час особа, яка захищається, перебуваючи під впливом посягання, нерідко продовжує оборону й тоді, коли посягання вже закінчене або припинене. У цьому разі оцінка шкоди тому, хто посягає залежить від того, чи усвідомлювала особа, яка захищається, що в застосуванні захисту вже відпала необхідність.
продолжение
--PAGE_BREAK--