МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Державне право зарубіжних країн»
м. Дніпропетровськ,
2008 рік
План
1. Конфедерації, співдружності, інші політико-територіальні утворення
1.1 Конфедерація: поняття і основні ознаки
1.2 Інші види союзів і співтовариств зарубіжних країн в сучасному інтеграційному процесі
2. Виборчі системи в зарубіжних країнах
3. Законодавча влада в США
1. Конфедерації, співдружності, інші політико-територіальні утворення
У конституційному праві під автономією (від греч. autonomia – самоврядування) розуміють особливі політико-територіальні одиниці, що володіють певним ступенем самостійності, створені з урахуванням національного складу, культури, традицій, побуту населення, що проживає в них.
Статус автономних утворень в різних країнах неоднаковий, що робить необхідним виділити основні форми автономій: територіальну (зазвичай називають національно-територіальною або етнотериторіальної) і культурно-національну. У свою чергу, залежно від об'єму повноважень територіальна автономія має дві форми: політична (або державна, законодавча) автономія і адміністративна.
Політична автономія означає надання окремій частині держави, населеній переважно представниками якої-небудь національної меншини, широкому ступеню самостійності і певних атрибутів державності. Для політичної автономії характерна наявність власної системи органів державної влади, що формуються незалежно від центру (обирається місцевий парламент, формуються свої органи місцевої виконавчої влади, своїх органів судової влади вони не мають, існує єдина судова система в державі), власної, встановленої центром законодавчої компетенції, власної офіційної мови, можливо – громадянства, але не обов'язково, а також власних державних символів (герб, прапор, гімн і так далі). Часто політична автономія має конституцію. Закони, що приймаються автономними органами влади, не повинні суперечити конституції і інтересам держави.
До політичної автономії можна віднести Гренландію і острови Фарерськие у складі Данії, Аландські острови у складі Фінляндії.
/>/>Адміністративна автономія надається територіальним одиницям, що володіють істотними етнічними, географічними або історичними особливостями. Адміністративна автономія не має ознак державної освіти, виражається в наявності системи самостійно формованих органів виконавчої і законодавчої влади, а також повноваженням видавати нормативні встановленому центром кругу питань. Правовий статус адміністративної автономії визначається спеціальним статутом, затверджуваним загальнодержавним. Корінним жителям віддається перевага при формуванні управлінського апарату автономної одиниці, шкільна освіта, віщання в засобах масової інформації, в судочинстві застосовується місцева мова. Адміністративна форма автономії застосовується, наприклад, в КНР. У Китаї є три види автономних утворень: автономний район, автономний округ, автономний повіт. Статус автономій регламентується в VI розділі III розділу Конституції КНР 1982 р., а також в Законі про національну районну автономію і Положення про кожен вид автономій, що приймаються самими автономними утвореннями. Згідно Конституції КНР 1982 р., «в числі голів або заступників голів постійних комітетів зборів народних представників автономних районів, автономних округів і автономних повітів повинні бути представники тих національностей, які здійснюють національну автономію». Аналогічні положення закріплені і відносно вищих посадових осіб виконавчої влади автономних одиниць (ст. ст. 113, 114). При цьому «органи самоврядування автономних районів, автономних округів і автономних повітів здійснюють повноваження місцевих державних органів… а також користуються правом на самоврядування в межах компетенції, встановленою Конституцією, законом про національну районну автономію і іншими законами» (ст. 115).
Особливий розмах «автономізація» отримала в Італії і в Іспанії. Конституція Італії надає автономію адміністративно-територіальним одиницям областей, провінцій і комун в рамках єдиної і неподільної держави. З 20 областей 5, згідно ст. 116 Конституцій Італії – Сіцілія, Сардінія, Трентіно – Альто-Адідже, Фріулі – Венеція – Джулия і Балі д'Аоста, – мають специфічні історико-географічні і національні ознаки і володіють найширшою автономією. Модель національно-територіальної автономії, при якій статус самостійних придбали не тільки історичні регіони мешкання національних меншин (Країна Басків, Каталонія, Галісия і Андалусия), що склалися, але і кожна з муниципій і провінцій, дозволяє говорити не тільки про вирішення щонайгострішої проблеми національного самовизначення і місцевого самоврядування в Іспанії, але і «проміжній формі між унітаризмом і федералізмом». На думку деяких дослідників, з'явилася нова, «третя форма державно-територіального устройства»», вся територія якого, а не окремі частини, складається з автономних утворень. Такі держави іноді називають регіональними (регіоналістськими) і розглядають як початкову стадію переходу від унітарної держави до федеральної, що і спостерігається не тільки в Італії, Іспанії, але також в Шрі-ланке, ЮАР.
Суть культурно-національної автономії зводиться до освіти в національно-змішаних районах етнічних общин, етнокультурних центрів з введенням освіти на рідній мові, стимулюванням найрізноманітніших форм національного розвитку і народних традицій. Проблема національно-культурної автономії стала вельми актуальною для російського етносу після розпаду Радянського Союзу, коли майже чверть етнічних росіян опинилися за межами держави або в чужій для них этнокультурной середовищу.
В рамках культурно-національної автономії виділяють персональну і корпоративну автономію. Персональна автономія є законодавчо закріпленою можливістю представникам національних меншин, що проживають розрізнено, зберегти свою національну самобутність: використовувати свою рідну мову в приватному і публічному житті, вільно користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію, мати можливість вивчати рідну мову, історію, традиції і культуру своєї етнічної групи, підтримувати контакти з представниками своєї національності, що проживають в інших країнах, створювати свої об'єднання, щоб брати участь в політичному житті держави. Подібна форма автономії використовується в Австрії відносно угорців, що проживають там, чехів, хорватів. На основі федерального закону РФ «Про національно-культурну автономію» 1996 р. в Санкт-Петербурзі в 2001 р. створена національно-культурна автономія білорусів.
Корпоративна автономія створюється з метою захисту інтересів корінних нечисленних народів шляхом створення органів, що представляють їх інтереси на загальнодержавному рівні (за ними резервуються місця в державному апараті, службовці державного апарату інших народностей, що проживають в даній місцевості, зобов'язані знати мову і побут місцевого населення). Саамські парламенти існують у Фінляндії, Норвегії, Швеції. Шведська народна асамблея діє у Фінляндії.
Слід сказати, що разом із збільшенням чисельності автономних утворень в світі і різноманітністю форм спостерігаються окремі випадки конституційної заборони на їх створення. Звертає на себе увагу частина 1 ст. 2 Конституції Болгарії 1991 г.: «Республіка Болгарія – єдина держава з місцевим самоврядуванням. У ній не допускаються автономні територіальні утворення». Дану норму слід швидше розуміти у вузькому, спеціальному значенні як заборона державній (політичною) автономії, яка володіє більшою мірою самостійності по відношенню до державної влади.
Автономні утворення є у складі ряду держав. Причому наявність автономних утворень характерніший для унітарних держав (Великобританія, Португалія, Данія, Франція, Фінляндія), набагато рідше вони зустрічаються у федеральних державах (Індія, Пакистан).
Автономія не є єдиною формою відособлення правового статусу території. У складі ряду держав є специфічні територіальні утворення. До них відносять, зокрема, федеральні території. Федеральні території – це особливі територіальні одиниці у ряді держав з федеральним пристроєм, що входять до складу федерації, але федерації і безпосередньо підлеглі центральної влади, що не є суб'єктами. До федеральних територій, як правило, відносять рідконаселені і неосвоєні частини країни, невеликі острови, рифи, де неможливо або недоцільне створення повноправних суб'єктів федерації. Федеральні території є у складі Австралії, Індії, Венесуели, Бразилії. У окремих федеральних державах (США, Мексика, Бразилія, Австралія, Аргентина, Венесуела) утворюються федеральні округи. Федеральний округ – це особлива адміністративно-територіальна одиниця, на території якої розміщується столиця федерації. Додання столиці держави статусу федерального округу не є обов'язковим для всіх федеральних держав. Дане рішення ухвалюється, як правило, з метою гарантувати рівний статус суб'єктам федерації. Назви федерального округу можуть розрізнятися. Наприклад, в американській федерації є територія, яка не володіє статусом штату, – це федеральний округ Колумбію. Поява федерального округу Колумбію в США бере свій початок з 1790 р., два штати Меріленд і Віржінія поступаються частиною своїх територій для будівництва нової столиці союзу – Вашингтона. Жителі Вашингтона наділені правом самоврядування. Але Конгресу Конституція США надала виняткові законодавчі повноваження відносно федерального округу Колумбію. Конгрес має право відмінити будь-яке вирішення міської ради і мера міста. Лише у 1961 р. поправка XXIII надала право жителям округу Колумбію обирати вибірники (виборчу колегію) на президентських виборах. Декілька пізніше, в 1970 р., виборці отримали право обирати одного делегата з правом дорадчого голосу в палату представників Конгресу США.
Залежні території – це території, що знаходяться в юридичній залежності від конкретної держави (як правило, це колишні держави-метрополії). На сьогоднішній день залежні території збереглися за Францією. Згідно Конституції Франції 1958 р., французькі володіння мають статус заморського департаменту або заморської території. Конституція допускає зміну законодавчого режиму і адміністративної організації заморських департаментів, враховуючи їх особливості. За заморськими територіями признається право на особливу організацію з урахуванням їх власних інтересів у поєднанні з інтересами Республіки в цілому (ст. 74). Зберігаються залежні території за Великобританією [Гібралтар, Бермудські острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Святої Олени і ін.]. У ряді острівних володінь Великобританії введено самоврядування.
Зустрічаються і інші територіальні одиниці з особливим статусом. Так, територія Греції адміністративно розділена на області, райони, муніципалітети і общини. Особливим статусом наділений півострів Афон. Згідно ст. 105 Конституцій Грециі2, півострів Афон, починаючи від району Мегалі В голка і далі, становить район Святої гори Афон, через стародавній привілейований статус, є самоуправляємої частиною грецької держави, суверенітет якої над ним залишається недоторканним. У духовному відношенні Свята гора Афон знаходиться під безпосередньою юрисдикцією Уселенської Патріархії.
1.1 Конфедерація: поняття і основні ознаки
Конфедерація – міждержавне об'єднання особливого роду, що є складноорганізованим союзом держав. Конфедерація поєднує в собі риси як міжнародно-правової, так і державної організації. Не можна не погодитися з думкою, висловленою в науковій літературі, що «федерація – це форма територіального пристрою держави, а конфедерація – форма міждержавного союзу, тобто об'єднання незалежних государств» 3.
Визначення конфедерації, запропоноване М.Ф. Чудако-вим, як «постійний союз незалежних держав, об'єднаних якоюсь загальною метою або завданням», достатньо спірно. Як відомо, історичний досвід свідчить, що конфедерація швидше нестійкий, ніж постійний союз, виступаючий перехідною формою або до повного розпаду союзу (Австро-Венгрия до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р. і ін.), або до формування федеральної форми державного пристрою (США, Швейцарія, Німеччина).--PAGE_BREAK--
Таким чином, конфедерація (лат. confoederatio – союз, об'єднання) – форма союзу держав, утворена на основі договору, при якій вхідні в союз держави зберігають свій суверенітет в повному об'ємі.
Конфедерації формуються на наступних принципах: утворення конфедерацій здійснюється на основі відповідних договорів, це може бути військовий, економічний, митний союз або їх сукупність; володіння членами конфедерації суверенітетом (ніякі вирішення конфедеративної влади не мають сили без згоди членів конфедерації); право на вільний вихід з складу конфедерації її суб'єктів; право відмови суб'єктів конфедерації від визнання або застосування актів союзної влади [акти органів конфедерації, в усякому разі, акти законодавчої і старанної влади, не діють безпосередньо на територіях держав – суб'єктів конфедерації, а потребують підтвердження (ратифікації) їх відповідними органами, які можуть їх і нуллифицировать, тобто відхилити]; обмежений круг предметів ведення конфедерації (питання війни і миру, зовнішньої політики, формування армії і загальної системи комунікацій, вирішення суперечок між членами конфедерації, причому розширення переліку можливе тільки з відома всіх членів конфедерації); формування тільки тих державних органів, які вирішують особливо обумовлені в договорах завдання; відсутність у державних органів, що постійно діють, конфедерації владних повноважень; формування парламенту конфедерації представницькими органами її суб'єктів, що означає обов'язковість для членів парламенту неухильно слідувати рекомендаціям і вказівкам цих органів; формування бюджету конфедерації за рахунок добровільних внесків; відсутність у конфедерації права безпосереднього оподаткування; право суб'єктів конфедерації на встановлення митних і інших обмежень, на обмеження вільного руху осіб, товарів, послуг, капіталів; відсутність, як правило, єдиної системи грошового звернення; набір (що нерідко мають подвійне підпорядкування) військових формувань суб'єктами конфедерації; відсутність союзного громадянства.
Спроби утворити конфедеративний союз в світовій практиці робилися не одного разу. Звертаючись до історичного минулого, нагадаємо, що конфедераціями були Рейнська Конфедерація (1254–1350 рр.), ліга (1367–1669 рр.) Ганзейськая, Швейцарська Конфедерація (1291–1798 рр., 1815–1848 рр.), конфедерація в Нідерландах – Республіка Сполучених провінцій (1579–1795 рр.). Конфедерація Сполучені штати Америки (1781–1787 рр.), німецький союз (1815–1866 рр.), Конфедеративні штати Америки (1861–1865 рр.), що утворилися під час громадянської війни в США. У грудні 1981 р. Республіка Сенегал і Республіка Гамбія підписали Пакт про створення Конфедерації Сенегамбія. Обидві держави ратифікували Пакт, після чого він набув чинності. В рамках Пакту передбачалося, що держави встановлюють протоколами застосування реалізацію зазначених цілей. Для їх реалізації було поміщено 17 протоколів, серед найбільш істотних – про об'єднання сил оборони і безпеки, про координацію політики в області інформації, про координацію в області міжнародної політики, про економічний союз і ін. У Конфедерації були створені найвищі органи для координації сумісних дій і вирішення поставлених цілей: Президент і Віце-президент Конфедерації, Рада міністрів Конфедерації, Конфедеральноє збори. Президент за узгодженням з Віце-президентом визначає політику Конфедерації в області оборони і безпеки, проводить призначення на всі конфедеральные посади, розпоряджається озброєними силами і силами безпеки Конфедерації. Головою Ради міністрів Конфедерациі Сенегамбія є Президент, а заступником Голови Ради міністрів – Віце-президент. Рада міністрів складається з членів, які призначаються Президентом Конфедерації за узгодженням з Віце-президентом. Конфедеральні збори складаються з депутатів, які обираються Палатою представників Гамбії (1/3) і Національними зборами Сенегалу (2/3) зі своїх членів. Зі свого складу Конфедеральні збори обирають голову. Вся діяльність даного органу встановлюється внутрішнім регламентом. Президент Конфедерації може поставити на голосування Конфедеральних зборів будь-який проект, що має для Конфедерації важливе економічне, соціальне і фінансове значення. Конфедеральні збори повинні були збиратися двічі в рік і надавати доповідь про діяльність Конфедерації Президентові і Віце-президентові Конфедерації, а також державам – учасникам союзу. Після цього повинна скликатися Конференція представників урядів держав для зміни Пакту, якщо того вимагала одна з держав. Кожна держава володіла правом укладати міжнародні угоди відповідно до своєї конституції. Конфедерація проіснувала до жовтня 1989 р. і розпалася із-за небажання Гамбії піти на створення нічим не обмеженого митного союзу. Така ж доля спіткала в 1961 р. Об'єднану Арабську Республіку, створену Єгиптом і Сирією в 1958 р.
Не можна не обернути уваги на позиції дослідників в питанні про конфедеративних союзах на сучасному світі, де є видимою еволюція поглядів. На думку A.M. Осаве-люка: «Європейський союз несе в собі риси не тільки конфедеративні, але навіть вже і федеральні, оскільки деякі акти органів Союзу мають пряму дію на територіях государств-членов» 1.
М.Ф. Диваків рахує, що «сильно нагадує конфедерацію військовий союз НАТО… Дуже схоже на конфедерацію об'єднання держав під назвою Європейський союз (ЄС), об'єднуюче більшість країн Європи». Далі автор робить висновок, що «ці об'єднання – класичні конфедерації».
На думку Ю.А. Тихомірова, ув'язнений в квітні 1996 р. Договір про утворення Співтовариства Росії і Білорусії (у 1997 р. перетворено в Союз) «дає ілюстрацію різновиду розвиненішої конфедерации».
К.В. Арановський вважає, що «в даний час не можна безумовно затверджувати про існування якій-небудь конфедерації». Разом з тим «ряд ознак дає привід розцінювати міждержавні об'єднувальні тенденції в Європі і на території колишнього СРСР як конфедеративні по своїй природе».
Позиція в.Е. Чиркина з даного питання полягає в тому, що: «В даний час по суті конфедераціями є Республіка Боснія і Герцеговина і Союзна держава Білорусії і Росії». Незначні елементи конституційно-правового регулювання має Британська Співдружність, властиві вони і Європейському союзу, а також, але в меншому об'ємі, СНД і Співдружності чотирьох держав – Білорусії, Казахстану, Киргизії і Росії. Але далі він схиляється до думки, що Союзній державі Білорусії і Росії властиві «елементи федерализма» 5.
На відміну від викладених позицій, думка Ю.І. Лейбо достатньо категорично. «В даний час», – пише автор – «конфедерацій в світі немає, проте конфедеративні елементи є у ряду союзів, наприклад Європейського союзу, Британської Співдружності, СНД».
Не можна не відмітити, що сучасні конфедеративні союзи виходять за традиційні рамки класичних конфедерацій минулого, вбираючи в себе риси і елементи федеральних держав, а також нові якості, обумовлені інтеграційними процесами, що відбуваються в світі.
1.2 Інші види союзів і співтовариств зарубіжних країн в сучасному інтеграційному процесі
Історичний і сучасний досвід взаємин держав свідчить, що, виходячи з єдності цілей, спільності історичного розвитку і інших об'єктивних причин, вони часто йдуть на тіснішу співпрацю, обираючи для цього прийнятні правові і організаційні форми. Так, тривалий термін існує Співдружність націй під егідою Великобританії.
На європейському континенті після Другої світової війни значне інтеграційне об'єднання було створене у зв'язку з підписанням 18 квітня 1951 р. Паризького договору (набув чинності 1 січня 1952 р.) про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі. Засновниками з'явилися Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН. Основними були цілі не політичні, а економічні: сприяти економічному розвитку, зайнятості населення, поліпшенню умов життя людей на основі використання переваг спільного ринку у сфері виробництва вугілля і сталі. Услід за цим в Римі 25 березня 1957 р. були підписані договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Евратом). Основним завданням ЄЕС було забезпечення збалансованого економічного розвитку, зміцнення міждержавних зв'язків ради підвищення життєвого рівня людей. В рамках Європейського співтовариства в 1968 р. був створений Митний союз, що дозволило пом'якшити внутрішні митні бар'єри, ввести в дію єдиний митний тариф.
У 1972 р. в співтовариство вступила Великобританія, Ірландія, Данія, в 1979 р. – Греція, в 1986 р. – Іспанія і Португалія, що значно підвищило роль і вплив Співтовариства, а також дозволило об'єднати, а значить збільшити, сили по подоланню економічних труднощів.
У лютому 1986 р. держави – члени Співтовариства підписали Єдиний європейський акт. У нім вже йшла мова не тільки про єдину економічну, але і соціальну політику. У цьому акті також мовилося про ширше застосування правила ухвалення рішень не консенсусом, а кваліфікованою більшістю голосів.
7 лютого 1992 р. в голландському місті Маастріхт був
підписаний Договір про створення Європейського союзу. Введення
його в дію зажадало внесення змін до текстів національних конституцій, оскільки у ведення Союзу передавалися
ряд повноважень держав. Договір про створення Європейського
союзу в результаті ратифікації всіма державами – членами Європейських співтовариств набув чинності 1 листопада 1997 р.
Європейський союз створений для тіснішого економічного і соціального розвитку, захисту має рацію і свобод громадян, відстоювання загальних інтересів Союзу на міжнародній арені. Європейський союз увібрав в себе три доданків: 1) існуючі співтовариства (ЕОУС, ЄЕС, Евратом); 2) сумісну зовнішню політику безпеки; 3) співпраця поліції і судів.
8 2004 р. до складу ЄС прийнято 10 нових держав (Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Кіпр, Мальта). В даний час ЄС включає 25 європейських держав. У жовтні 2004 р. після тривалої роботи над проектом, жарких обговорень підписаний Договір про
Конституцію для Європи.
8 грудня 1991 р. у зв'язку з розпадом СРСР було утворено Співдружність Незалежних Держав, куди спочатку увійшли Росія, Україна, Білорусь. Угода була ратифікована Верховними Радами Росії, України і Білорусі в грудні 1991 р. Одночасно був денонсований Договір 1922 р. про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Як відмічено в преамбулі і ст. 1 Угоди, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна як держави – засновники Союзу РСР, що підписали Союзний Договір 1922 р., далі іменовані Високими Договірними Сторонами, констатують, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Ґрунтуючись на історичній спільності наших народів і зв'язках, що склалися між ними, враховуючи двосторонні договори, ув’язнені між Високими Договірними Сторонами, прагнучи побудувати демократичні правові держави, маючи намір розвивати свої відносини на основі взаємного визнання і пошани державного суверенітету, невід'ємного права на самовизначення, принципів рівноправ'я і невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили, економічних або будь-яких інших методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, вважаючи, що подальший розвиток і зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідної співпраці між нашими державами відповідають корінним національним інтересам їх народів і служать справі миру і безпеки, підтверджуючи свою прихильність цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних Націй, Завершального акту Хельсінкі і інших документів Наради по безпеці і співпраці в Європі, зобов'язуючись дотримувати загальновизнані міжнародні норми про права людини і народів, домовилися про утворення Співдружності Незалежних Держав.
Подальшим кроком до розширення Співдружності з'явилася зустріч в Алма-Аті і ухвалення 21 грудня 1991 р. Алма-атинській Декларації, в якій Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан і Україна підтвердили свою прихильність цілям і принципам Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав.
В даний час до СНД входять 12 з 15 республік колишнього СРСР, а саме: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна. Прибалтійські республіки – Латвія, Литва, Естонія, в яких першими, до речі, і почали розвиватися відцентрові сили і які доклали багато зусиль для виходу з СРСР, до складу нової освіти не увійшли.
Створенню СНД даються різні оцінки, деколи протилежні: починаючи від змови керівників трьох республік, що виступили засновниками СНД, і закінчуючи констатацією того факту, що СНД – це не що інше, як можливість мирного «шлюборозлучного процесу» між колишніми республіками СРСР. продолжение
--PAGE_BREAK--
Цілями СНД є розвиток рівноправної і взаємовигідної співпраці своїх народів і держав в області політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі, в гуманітарній і інших областях, сприяння широкому інформаційному обміну, сумлінно і неухильно дотримувати взаємні зобов'язання.
Держави – члени Співдружності узяли на себе зобов'язання співробітничати в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійсненні ефективних мерів скорочення озброєнь і військових витрат. Вони прагнуть до ліквідації всіх ядерних озброєнь, загального і повного роззброєння під строгим міжнародним контролем.
Слід визнати, що виконання ухвалених рішень в рамках СНД, особливо на першому етапі, знаходилося на низькому рівні. І в першу чергу це можна говорити про базовий документ – Угоду про освіту СНД. Так, згідно ст. 7, Високі Договірні Сторони визнають, що до сфери їх спільної діяльності, що реалізовується на рівноправній основі через загальні координуючі інститути Співдружності, відносяться:
координація зовнішньополітичної діяльності;
співпраця у формуванні і розвитку загального економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринку, в області митної політики;
співпраця в розвитку систем транспорту і зв'язку;
співпраця в області охорони навколишнього середовища, участь в створенні всеосяжної міжнародної системи екологічної безпеки;
питання міграційної політики;
боротьба з організованою злочинністю.
Відповідно до ст. 6 вказаної Угоди Сторони узяли зобов'язання поважати прагнення один одного до досягнення статусу без'ядерної зони і нейтральної держави. Держави – члени Співдружності зберігатимуть і підтримуватимуть під об'єднаним командуванням загальний військово-стратегічний простір, включаючи єдиний контроль над ядерною зброєю, порядок здійснення якого регулюється спеціальною угодою. Вони також спільно гарантують необхідні умови розміщення, функціонування, матеріального і соціального забезпечення стратегічних озброєних сил. Сторони зобов'язуються проводити узгоджену політику по питаннях соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців і їх сімей.
Вирішенням Ради Розділів держав 22 січня 1993 р. прийнятий Статут Співдружності Незалежних Держав. Згідно Статуту, цілями Співдружності є:
здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній і інших областях;
всесторонній і збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів в рамках загального економічного простору, міждержавна кооперація і інтеграція;
забезпечення має рацію і основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і документів СБСЕ;
співпраця між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійснення ефективних мерів по скороченню озброєнь і військових витрат, ліквідації ядерного і інших видів зброї масового знищення, досягненню загального і повного роззброєння;
сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контактах і пересуванні в Співдружності;
взаємна правова допомога і співпраця в інших сферах правових відносин;
мирний дозвіл суперечок і конфліктів між державами Співдружності.
Для досягнення цілей Співдружності держави-члени, виходячи із загальновизнаних норм міжнародного права і Завершального акту Хельсінкі, будують свої відносини відповідно до нижченаведених взаємозв'язаних і рівноцінних принципів:
пошана суверенітету держав-членів, невід'ємного права народів на самовизначення і права розпоряджатися своєю долею без втручання ззовні;_
непорушність державних кордонів, визнання існуючих меж і відмова від протиправних територіальних придбань;
територіальна цілісність держав і відмова від будь-яких дій, направлених на розчленовування чужої території;
незастосування сили або загрози силою проти політичної незалежності держави-члена;
вирішення суперечок мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;
верховенство міжнародного права в міждержавних відносинах;
невтручання у внутрішні і зовнішні справи один одного
забезпечення прав людини і основних свобод для всіх, без відмінності раси, етнічної приналежності, мови, релігії, політичних або інших переконань;
добросовісне виконання прийнятих на себе зобов'язань по документах Співдружності, включаючи справжній Статут;
облік інтересів один одного і Співдружності в цілому, надання на основі взаємної згоди допомоги у всіх областях їх взаємин;
об'єднання зусиль і надання підтримки один одному в цілях створення мирних умов життя народів держав – членів Співдружності, забезпечення їх політичного, економічного і соціального прогресу;
розвиток взаємовигідного економічного і науково-технічного співробітництва, розширення інтеграційних процесів;
духовне єднання їх народів, яке ґрунтується на пошані їх самобутності, тісна співпраця в збереженні культурних цінностей і культурного обміну. Статутом визначено, що до сфер спільної діяльності держав-членів, що реалізовується на рівноправній основі через загальні координуючі інститути відповідно до зобов'язань, прийнятих держав-членів в рамках Співдружності, відносяться:
забезпечення має рацію і основних свобод людини;
координація зовнішньополітичної діяльності;
співпраця у формуванні і розвитку загального економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків, митної політики;
співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язки;
охорона здоров'я і навколишнього середовища;
питання соціальної і міграційної політики;
боротьба з організованою злочинністю;
співпраця в області оборонної політики і охорони зовнішніх меж.
В рамках Співдружності Незалежних Держав діють органи, здійснюючі виключно консультативні і координаційні функції. Діють наступні органи міжгалузевого характеру: 1) Рада розділів держав; 2) Міжпарламентська Асамблея; 3) Рада розділів урядів; 4) Координаційно-консультативний комітет; 5) Міждержавний економічний комітет (МЕК) Економічного Союзу; 6) Економічний Суд; 7) Комісія з прав людини. Створені такі органи галузевої співпраці: 1) Рада міністрів закордонних справ; 2) Рада міністрів оборони; 3) Штаб по координації військової співпраці; 4) Рада командувачів Прикордонними військами; 5) Рада міністрів внутрішніх справ; 6) Міждержавний банк; 7) Статистичний комітет; 8) Рада керівників державних інформаційних агентств; 9) Радий з культурної співпраці; 10) Конференція конституційних судів країн молодої демократії (засновниками її виступили в жовтні 1997 р. конституційні суди Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстана, Росії, Таджикистану). У листопаді 2001 р. в неї вступили конституційні суди Азербайджану, Грузії, Молдови, України.
2. Виборчі системи в зарубіжних країнах
Як вже наголошувалося, мова в справжньому параграфі йде про виборчу систему у вузькому сенсі слова, тобто про спосіб розподілу мандатів між кандидатами залежно від підсумків голосування. Такі способів існує декілька, і кожен з них, будучи застосований до одних і тих же підсумків голосування, може дати інший результат. Тому, зокрема, ми говоримо тут про виборчі системи, вживаючи множину.
/>/>Історично першою виборчою системою стала, природно, мажоритарна система, в основі якої лежить принцип більшості (від фр. majorite – більшість): вибраними вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів. Залежно від того, яке це більшість (відносне, абсолютне або кваліфіковане), система має різновиди. Мажоритарна система проста і зрозуміла, але в умовах, коли вибори державних і нерідко самоуправленческих органів опосередкують політичними партіями, часто несправедлива: більшість мандатів можуть отримати партія, підтримувана меншиною виборців (нижче ми покажемо, як це відбувається). На практиці ця система сприяє крупним партіям і відсікає дрібні.
Вже на зорі становлення конституційного ладу почали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних об'єднань, при якому число мандатів, що отримуються таким об'єднанням, відповідає числу поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у французькому Конвенті в 1793 р. видний діяч Великої французької революції Л. Сен-жюст. У 40-х рр. XIX в. проекти пропорційних виборів запропонували американець Т. Джільпін і швейцарець В. Консидеран. Практичне застосування пропорційна система вперше отримала в Данії в 1855 р. для виборів частини членів Риксдагу. Потім вона була введена в Коста-Ріці в 1893 р. і в австралійському штаті Тасманія в 1896 р. Бельгія стала першою європейською країною, що ввела систему пропорційного представництва для обрання всіх своїх депутатів (1898 р.). Пізніше така ж система була введена у Фінляндії (1906 р.), Швеції (1907 р.), а також в Португалії (1911 р.) для виборчих округів Лісабон і Опорто (Порту). До початку XX в. налічувалися 152 її різновиди. Нині вона існує більш ніж в 60 країнах. Ця система теж не вільна від істотних недоліків, які ми також покажемо нижче при її докладному аналізі. продолжение
--PAGE_BREAK--
Як видимий, знадобилося майже століття, щоб пройти від ідеї до законодавчого її втілення. Недивно тому, що з початку XIX сторіччя висувалися ідеї про компромісні виборчі системи, направлені на забезпечення хоч би часткового представництва меншини, – обмеженого вотуму (включаючи систему єдиного непередаваного голосу і кумулятивного вотуму) і що характеризуються як напівпропорційні системи. Деякі з них застосовуються сьогодні, оскільки дозволяють тим або іншим чином зменшити дефекти мажоритарної системи, не переходячи до більш менш чистої пропорційності.
На користь з'єднання достоїнств мажоритарної і пропорційної систем і виключення властивих кожній з них недоліків разом з поєднанням обох систем в одних країнах в деяких інших почали застосовувати систему єдиного передаваного голосу.
Основи всіх цих систем описуються нижчим. Ми сподіваємося, що, ознайомившись з ними, читач, тим більше професійний юрист, зможе згодом розібратися в будь-якій виборчій системі, яка зустрінеться в законодавстві і практиці будь-якої конкретної країни. Цьому допоможе і виклад цілісним чином виборчих систем країн, основи конституційного права яких висловлюються в Особливій частині підручника.
Встановлення тієї або іншої виборчої системи є результат суб'єктивного вибору, який нерідко визначається співвідношенням політичних сил в законодавчому органі. Ті або інші способи визначення підсумків виборів часто виявляються вигіднішими окремим партіям, і природно, що вони добиваються включення у виборче законодавство саме цих вигідних ним способів. Наприклад, в 1993 р. Італія перейшла від пропорційної системи до змішаної, переважно мажоритарної системи, а Нова Зеландія – навпаки, від мажоритарної до пропорційної. Примітно, що в обох країнах питання це вирішувалося шляхом загальнонаціонального референдуму.
У будь-якому випадку, в своїй політиці партії враховують встановлену виборчу систему і пристосовують до неї свою діяльність по уловлюванню голосів виборців.
1. Мажоритарна система відносної більшості. Це найпростіша система, при якій вибраним вважається той кандидат, який отримав найбільше число голосів, тобто більше голосів, чим будь-який з його суперників. Вона результативна: єдиний випадок, коли результату може не бути, це отримання однакового найбільшого числа голосів двома або більш кандидатами.
2. Мажоритарна система абсолютної більшості. Від тільки що розглянутої системи вона відрізняється тим, що вимагає для обрання абсолютної більшості голосів, тобто більш за поло-провину загального їх числа. Але це початкове загальне число може бути трояким: 1) загальне число зареєстрованих виборців (це найжорсткіша вимога, яка практично не зустрічається); 2) загальне число поданих голосів; 3) загальне число поданих дійсних голосів. Тому при читанні текстів виборчих законів необхідно звертати увагу на те, яка саме абсолютна більшість мається
3. Мажоритарна система кваліфікованої більшості. При цій системі вибраним вважається кандидат (список кандидатів), що отримав кваліфіковану більшість голосів. Кваліфікована більшість встановлюється законом і в усякому разі перевищує більшість абсолютне. Така система надзвичайно рідкісна, оскільки ще менш результативна, чим система абсолютної більшості.
6. Обмежений вотум. Ця система, як і дві подальші, належить до так званих передпропорційних. Суть системи в тому, що у виборця в багатомандатному виборчому окрузі менше голосів, чим слід вибрати депутатів від виборчого округу. Мета полягає в тому, щоб забезпечити представництво не тільки більшості, але і меншини виборців. Мандати передаються кандидатам, що отримали найбільше число голосів.
7. Система єдиного непередаваного голосу. Ця система, також вельми рідкісна (застосовувалася, зокрема, до 1993 р. в Японії, до 1985 р. в Південній Кореї, а нині застосовується на Тайвані), вважається напівпропорційною, оскільки менше спотворює співвідношення сил між політичними партіями, чим звичайна мажоритарна система.
Система полягає в тому, що в багатомандатному виборчому окрузі виборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від якої-небудь партії, як при звичайній мажоритарній системі. Вибраними вважаються кандидати, що отримали найбільше число голосів (тобто відносна більшість). Тут хоча і діє мажоритарний принцип, але проте можуть виявитися вибраними представники партій меншини, тобто голоси, подані за супротивників партії більшості, можуть і не пропасти. Система була запропонована тим же М.-Ж. Кондорсе на засіданні Конвенту в 1793 р. для підбору присяжних.
8. Кумулятивний вотум. Ця система характеризується тим, що кожен виборець в багатомандатному виборчому окрузі має стільки голосів, скільки слід вибрати кандидатів, або менше (зрозуміло, число голосів у всіх виборців однакове) і розподіляє свої голоси між кандидатами як завгодно: може віддати декільком кандидатам по одному голосу, а може, наприклад, якомусь одному з кандидатів віддати всі свої голоси, акумулювати їх у нього. Звідси і назва системи (від латів. cumulatio – скупчення).
9. Система пропорційного представництва політичних партій. Головна ідея цієї системи, як вже наголошувалося вище, полягає в тому, щоб кожна політична партія отримувала в парламенті або іншому представницькому органі число мандатів, пропорційне числу поданих за неї голосів виборців. В принципі це справедливо, але, як мовиться, недоліки суть продовження достоїнств. Пропорційна виборча система гарантує представництво навіть для щодо дрібних партій, що при парламентарній або змішаній формі правління створює складні проблеми для формування уряду і надалі для його діяльності. Зрозуміло, проблеми виникають у разі, коли жодна партія або стійка коаліція партій не має в парламенті міцної абсолютної більшості, а такій ситуації пропорційна система сприяє. Це однієї (але не єдиний) її істотний дефект.
10. Загороджувальний пункт. Він іноді іменується загороджувальний поріг. Щоб укрупнити партійні фракції в парламенті, уникнути засилля в нім дрібних угрупувань, що постійно конфліктують між собою, проникненню яких сприяє пропорційна система, необхідно декілька обмежити пропорційність представництва на користь крупних і середніх партій. Це завдання і виконує даний інститут. Він виступає в різних формах.
11. З'єднання списків. Цей інститут, інакше званий блокуванням, також спотворює пропорційність представництва, проте в даному випадку це спотворення не наказує, а лише допускається законом. Здійснюється ж воно самими партіями. Суть блокування в тому, що партії блоку виступають на виборах із загальними списками кандидатів, а після того, як загальний список отримав якусь кількість мандатів, розподіляють цю кількість між собою. В результаті може опинитися, що голоси виборців, подані за одну партію, насправді допоможуть іншій.
12. Зв'язані і вільні списки. Преференційне голосування. Якщо в складений партією список кандидатів ніяких змін виборцеві вносити не можна, то ми маємо справу з так званими зв'язаними списками (жорсткими, закритими). Якщо ж вносити зміни можна, то такі списки називаються вільними (гнучкими, відкритими). Вільні списки застосовуються, наприклад, у поєднанні з преференційним голосуванням.
13. Панаширування. Цим терміном (іноді використовують термін «панашаж»; від фр. panachage – суміш) позначають право виборця голосувати за кандидатів з різних списків або вписувати до списків нових кандидатів. Панаширування може мати місце як при мажоритарній системі (якщо виборчі округи – багатомандатні), так і при пропорційній. При мажоритарній системі в цьому випадку підраховуються голоси, отримані кожним кандидатом окремо, будь то у складі списку або у вигляді спеціальної преференції.
14. Система єдиного передаваного голосу. Ця система, що відрізняється певною технічною складністю, вважається теоретиками пропорційної. Проте вона враховує особисті і партійні переваги виборця і нагадує по своїх результатах пропорційну систему з панашируванням і преференційним голосуванням, а технічно близька розглянутою нами вище системі єдиного непередаваного голосу у поєднанні з альтернативним голосуванням.
15. Змішані системи. У рядікраїн з метою з'єднати вигоди від різних систем і уникнути їх недоліків або хоч би ці недоліки істотно пом'якшити створюються виборчі системи змішаного характеру, в яких тим або іншим чином поєднуються елементи як мажоритарною, так і пропорційною систем.
Змішані системи відрізняються великою різнорідністю, і їх можна класифікувати з великою часткою умовності. Вони можуть бути підрозділені на дві великі групи: 1) географічно неоднорідні, такі, що комбінують мажоритарну (неважливо, якого типу) систему в малонаселених виборчих округах і пропорційну в щільно населених округах; 2) географічно однорідні, які, у свою чергу, можуть бути підрозділені.
3. Законодавча влада в США
Стаття I
Розділ 1. Всі встановлені тут повноваження законодавчої влади належать Конгресу Сполучених Штатів, який складається з Сенату і Палати представників.
Розділ 2.
1 Палата представників складається з членів, обираних разів на два роки народом кожного з штатів; при цьому виборці кожного з штатів повинні відповідати тим же вимогам, які встановлені для виборців найбільш численної палати Законодавчих зборів штату.
2 Не може бути представником той, хто не досяг двадцатип'ятирічного віку, не полягає протягом семи років громадянином Сполучених Штатів і немає у момент обрання жителем того штату, де він обирається.
3 Представники і прямі податки розподіляються між окремими штатами, що можуть вступити в справжній. Союз, пропорційно чисельності їх населення, для визначення якої до всіх вільних людей, включаючи осіб, зобов'язаних кому-небудь службою протягом декількох років, і виключаючи податків індійців, що не платять, додається три п'ятих інших осіб.
Справжнє числення населення проводиться протягом трьох років після першої сесії Конгресу Сполучених Штатів, а потім через кожні десять років в порядку, який буде встановлений спеціальним законом. Від кожних тридцяти тисяч жителів не може бути вибрано більш за одного представника, але кожен штат повинен мати принаймні одного представника. До виробництва такого числення населення штат Нью-Гэмпшир обирає трьох представників, Массачусетс – вісім, Род-айленд і колонія Провіденс – одного, Коннектікут – п'ять, Нью-Йорк – шість, Нью-Джерсі – чотири, Пенсільванія – вісім, Делавер – одного, Меріленд – шість, Віргінія – десять, Північна Кароліна – п'ять, Південна Кароліна – п'ять і Джорджія – три.
4 При відкритті вакансій в представництві якого-небудь штату виконавча влада останнього видає наказ про про веденні виборів для заповнення цих вакансій.
5 Палата представників обирає свого спікера і інших посадових осіб; їй одній належить право порушувати переслідування в порядку імпічменту.
Розділ 3. До складу Сенату Сполучених Штатів входять два сенатори від кожного штату, що обираються на шість років законодавчими зборами відповідних штатів '; і кожен сенатор має один голос.
2 Негайно услід за тим як сенатори зберуться після перших виборів, вони розділяються на три по можливості рівні групи. Місця сенаторів першої групи стають вакантними після закінчення другого року, другої групи – після закінчення четвертого року і третьої групи – після закінчення
продолжение
--PAGE_BREAK--шостого року, так, щоб одна третина Сенату обиралася знов кожні два роки; і якщо унаслідок відставки або з іншої причини вакансії відкриються в перерві між сесіями Законодавчих зборів штату, виконавча влада останнього може провести тимчасові призначення аж до наступної сесії Законодавчих зборів, які і заповнюють ці вакансії..
3 Не може бути сенатором той, хто не досяг тридцятирічного віку, не полягає протягом дев'яти років громадянином Сполучених Штатів і немає у момент обрання жителем того штату, де він обирається.
Віце-президент Сполучених Штатів є головою Сенату, але може голосувати лише в тому випадку, якщо голоси розділяються порівну.
5 Сенат обирає інших своїх посадових осіб, а також Голови pro tempore ' для заміщення Віце-президента, коли він відсутній або виконує обов'язки Президента Сполучених Штатів.
6 Сенату належить виняткове право здійснення суду в порядку імпічменту. Засідаючи з цією метою, сенатори приносять присягу або роблять урочисту заяву. Якщо підсудним є Президент Сполучених Штатів, головує Головний суддя. Жодна особа не може бути засуджене без згоди двох третин присутніх сенаторів.
7 Вирок у випадках імпічменту обмежується усуненням з посади і позбавленням має рацію займати і виконувати яку-небудь почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів. Проте надалі проте провадиться розслідування, усуненому з посади пред'являється звинувачення, він вдається до суду і несе згідно вироку покарання відповідно до закону.
Розділ 4. 1 Час, місце і порядок обрання сенаторів і представників встановлюються в кожному штаті його Законодавчими зборами; але Конгрес може у будь-який час видати закон, що встановлює або змінює подібного роду правила, за винятком правил про місце виборів сенаторів.
2 Конгрес збирається не рідше за один раз на рік, а його сесії починаються в перший понеділок грудня, якщо законом не буде встановлений інший день.
Розділ 5. ' Кожна палата вирішує питання, що стосуються результатів виборів, повноважень і кваліфікацій, що пред'являються до її членів, і більшість кожною з палат складає кворум, необхідний для ведення справ; але палата і в меншому складі може переносити засідання з одного дня на іншій і має право застосовувати до відсутніх членів передбачені кожною палатою міри покарання з метою забезпечити відвідини ними засідань.
2 Кожна палата може встановлювати правила проведення своїх засідань, карати своїх членів за порушення порядку і двома третинами голосів виключати їх зі свого складу.
3 Кожна палата веде протокол своїх засідань і періодично публікує його, за винятком тих розділів, які, по її висновку, носять секретний характер; відомості про голоси «за і проти», подані членами кожної палати з якого-небудь питання, за бажанням однієї п'ятої присутніх вносяться до протоколу.
4 Під час сесії Конгресу жодна з палат не може без згоди іншої палати відстрочити свої засідання більш ніж на три дні або призначити їх не в тому місці, в якому повинні засідати обидві палати.
Розділ 6. Сенатори і представники отримують за свою службу винагороду, що встановлюється законом і виплачуване казначейством Сполучених Штатів. У всіх випадках, окрім зради, тяжкого кримінального злочину і порушення громадського порядку, вони не можуть бути піддані арешту під час їх присутності на сесії відповідної палати, а також проходження в палату і повернення з неї; і за які-небудь виступи або участь в дебатах в будь-якій з палат вони не можуть допитуватися ні в якому іншому місці.
2 Жоден сенатор або представник не може бути призначений протягом часу, на який він вибраний, на яку-небудь цивільну посаду на службі Сполучених Штатів, якщо ця посада була створена або пов'язана з нею платня була збільшена в названий період, і жодна особа, що посідає яку-небудь посаду на службі Сполучених Штатів, не може бути членом тієї або іншої палати, поки полягає в посаді.
Розділ 7. Всі законопроекти про надходження доходу виходять від Палати представників, але Сенат може пропонувати поправки до них або погоджуватися на їх внесення, як і по інших законопроектах.
2 Кожен законопроект, прийнятий Палатою представників і Сенатом, перш ніж стати законом, представляється Президентові Сполучених Штатів; якщо він схвалює законопроект, то підписує його; якщо не схвалює, то повертає його зі своїми запереченнями в ту палату, якій останній був запропонований, а палата вносить заперечення Президента повністю в свій протокол засідання і переглядає законопроект. Якщо при такому новому розгляді законопроект буде затверджений двома третинами голосів палати, він разом із запереченнями Президента пересилається в іншу палату, яка також переглядає законопроект і після ухвалення його двома третинами голосів цієї палати він стає законом. У всіх вказаних випадках обидві палати застосовують поіменний порядок голосування, і імена осіб, що голосували за і проти законопроекту, вносяться до протоколу засідання відповідної палати. Якщо законопроект не буде повернений Президентом протягом десяти днів (не рахуючи недільних днів) після того, як він йому представлений, то законопроект стає законом, так само неначебто він був підписаний Президентом; законопроект не стає законом тільки у випадку, якщо він не міг бути повернений в Конгрес з огляду на те, що останній відстрочив свої засідання.
3 Всіх ухвали, резолюції або рішення, для яких необхідна згода Сенату і Палати представників (за винятком рішення про відстрочення засідання), представляються Президентові Сполучених Штатів і лише після його схвалення набувають чинності; у разі ж несхвалення вони повинні бути знову затверджені двома третинами голосів Сенату і Палати представників відповідно до тих правил і обмежень, які встановлені відносно законопроектів.
Розділ 8. Конгрес має право:
встановлювати і стягувати податки, мита, податі і акцизи для того, щоб сплачувати борги і забезпечувати сумісну оборону і загальний добробут Сполучених Штатів; причому всі мита, податі і акцизи повинні бути одноманітними на всій території Сполучених Штатів;
2 укладати позики від імені Сполучених Штатів;
3 регулювати торгівлю з іноземними державами, між окремими штатами і з індіанськими племенами;
4 встановлювати одноманітні правила об натуралізації і одноманітні закони про банкрутство на всій території Сполучених Штатів;
5 чеканити монету, регулювати її цінність і цінність іноземної монети, встановлювати одиниці мерів і вагів;
6 встановлювати покарання за підробку цінних паперів і монети Сполучених Штатів, що знаходиться в обігу;
фундирувати поштові служби і поштові шляхи;
8 сприяти розвитку наук і корисних ремесел, забезпечуючи на певний термін авторам і винахідникам виняткові права на їх твори і відкриття;
3 фундирувати підлеглі Верховному суду судові органи;
10 визначати і карати морський розбій, тяжкі злочини, здійснені у відкритому морі, і інші злочини, передбачені міжнародним правом;
111 оголошувати війну, видавати каперские свідоцтва і
дозволи на репресалії і встановлювати правила щодо захоплень на суші і на морі;
12 набирати і містити армії; проте ніякі грошові асигнування в цих цілях не повинні проводитися більш ніж на дворічний термін;
13 створювати і містити флот;
14 видавати правила по управлінню і організації сухопутних і морських сил;
15 передбачати порядок заклику міліції для забезпечення виконання законів Союзу, придушення повстань і віддзеркалення нападів;
16 передбачати заходи по організації, озброєнню і дисциплінуванню міліції і по управлінню тій її частиною, яка використовується на службі Сполучених Штатів, зберігаючи за відповідними штатами призначення офіцерів і навчання міліції відповідно до статутних правил, затверджених Конгресом;
17 здійснювати у всіх випадках виняткову законодавчу владу в наданому якому-небудь з штатів окрузі (що не перевищує десяти квадратних миль).
1 Каперськоє свідоцтво (Letter of Marque) – повноваження, що надавалося урядом приватним особам – власним громадянам і громадянам нейтральних країн, що споряджали судно і що діяв на свій страх і ризик, для виробництва репресалій по відношенню до судів ворожої держави, а також по відношенню до судів нейтральних країн, вантажів, що займалися перевезенням, для цих держав. Каперство виникло в період феодалізму; було скасовано Паризькою декларацією від 16 квітня 1856 р.
2 Міліція (militia) – формування громадян в штаті – озброєна сила, що привертається до дійсної служби тільки у виняткових випадках. В даний час відоміша як національна гвардияодобрения Конгресу стане місцеперебуванням Уряду Сполучених Штатів, і здійснювати подібну ж владу на всіх територіях, придбаних з відома Законодавчих зборів штату, де вони розташовані, для зведення фортів, складів, арсеналів, доків і інших необхідних споруд;
18 видавати всі закони, які будуть необхідні для здійснення як вищезгаданих прав, так і всіх інших прав, якими справжня Конституція наділяє Уряд Сполучених Штатів, його департаменти або посадових осіб.
Розділ 9. ' Конгрес до тисяча вісімсот восьмого року не може забороняти переміщення або ввезення таких лиц\ яких який-небудь з штатів, що існують нині, визнає потрібним допустити, але таке ввезення може оподатковуватися митом або податком, що не перевищує десяти доларів з кожного лиця.
2 Не допускається яке-небудь припинення дії habeascorpus, якщо тільки цього не зажадає суспільна безпека у разі заколоту або вторгнення.
3 Не прийматимуться біллі про опалу і закони ex post facto.
4 Не допускається обкладення подушною податтю або іншими прямими податками інакше як згідно з переписом або згаданим вище численням населення.
5 Не можуть накладатися податки або мита на предмети, що вивозяться з якого-небудь штату.
6 Не повинна виявлятися перевага портам одного штату перед портами іншого за допомогою яких-небудь торгових або фінансових розпоряджень, а судна, наступні в який-небудь штат або з штату, не можуть примушуватися до заходу в порт іншого штату, розвантаження або сплати там мит.
7 Ніякі грошові видачі з казначейства не можуть про переводитися інакше як згідно встановленим законом призначенням; докладні звіти про державні доходи і витрати підлягають періодичній публікації.
8 Сполучені Штати не дарують ніяких дворянських титулів, і жодна особа, що посідає яку-небудь оплачувану або почесну посаду на службі Сполучених Штатів, не може без згоди Конгресу прийняти той або інший дар, винагороду, посаду або титул від якого-небудь короля, принца або іноземної держави.
Розділ 10. 1 Жоден штат не може вступати в які-небудь договори, союзи або конфедерації; видавати каперские свідоцтва і дозволи на репресалії; чеканити монету; випускати кредитні квитки; допускати сплату боргів чим-небудь, окрім золотої і срібної монети; приймати біллі про опалу, закони ex post facto або закони, що порушують зобов'язання по договорах, а також дарувати дворянські титули.
2 Жоден штат не може без згоди Конгресу обкладати митами або зборами імпорт і експорт товарів, за винятком випадків, коли це необхідно для здійснення законів штату про інспекцію; і чистий дохід зі всіх зборів і мит, накладених штатом на імпорт і експорт, поступає в розпорядження казначейства Сполучених Штатів, і все такого роду закони підлягають перегляду і контролю Конгресу.
3 Жоден штат не може без згоди Конгресу встановлювати які-небудь тоннажні збори, містити в мирний час війська або військові кораблі, входити в угоди або укладати договори з іншим штатом або з іноземною державою, а також вступати у війну, якщо тільки він не піддав фактично нападу або не знаходиться в такій безпосередній небезпеці, при якій неприпустимо зволікання
Стаття II
Розділ 1. ' Виконавча влада здійснюється Президентом Сполучених Штатів Америки. Він полягає в своїй посаді протягом чотирилітнього терміну, вибори його і обираного на той же термін Віце-президента проводяться таким чином.
2 Кожен штат призначає у встановленому його Законодавчими зборами порядку вибірників в кількості, рівній загальному числу сенаторів і представників, яких штат має право посилати в Конгрес, але не можуть призначатися вибірниками сенатори, представники і особи, що посідають почесну або оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів.
3 Вибірники збираються по своїх відповідною і штатам і голосують бюлетенями за обох осіб, з яких хоч би одне не повинне бути жителем одного з ними штату. І вони складають список всіх осіб, за яких подавалися голоси, з вказівкою числа голосів, поданих за кожного з них. Список підписується і упевняється вибірниками, а потім пересилається в запечатаному вигляді з місцеперебування Уряду Сполучених Штатів на ймення Голова Сенату. Голова Сенату у присутності членів Сенату і Палати представників розкриває всі засвідчені списки, після чого робиться підрахунок голосів. Особа, що отримала найбільше число голосів, стає Президентом, якщо тільки це число перевищує половину загальної кількості вибірників. Якщо ж це більшість голосів отримали декілька чоловік або за них подано рівне число голосів, то Палата представників безпосередньо обирає бюлетенями одного з них Президентом; якщо ж жодна особа не збере більшості голосів, то Палата представників в такому ж порядку обирає Президента з числа п'яти осіб, що отримали найбільше число голосів.
Використана література
Конституции зарубежных стран, Маклаков В.В., Москва, 2005 г.
Конституционное право зарубежных стран, Василевич Г.А., Кондратович Н.М., Приходько Л.А., Минск, 2006 г.
Конституции зарубежных государств, Москва, Бек, 1997 г.