Текст відскановано.
Можуть бути помилки.
Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Кафедра кримінального процесу і криміналістики
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ
Львів
Тріада плюс 2002
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ: Курс лекцій для студентів юридичних вищих навчальних закладів. — Кол. авторів: Нор В.Т., Береський Я.О., Когутич І.І., Котик З.Д., Гузела М.В., Павлишин А.А., Анікіна Н.П., Писарчук С.І. // За ред. проф. В.Т. Нора. -Львів: Тріада плюс, 2002. — 280 с.
Запропонований курс лекцій підготовлений відповідно до університетської програми з навчальної дисципліни «Прокурорський нагляд в Україні». У ньому з'ясовується суть, завдання, предмет прокурорського нагляду, правові основи, функції та основні напрями діяльності української прокуратури. Висвітлено характеристику системи і структури органів прокуратури України, принципів її організації та діяльності, особливості служби в органах прокуратури.
Він буде корисний для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вузів і факультетів, а також для працівників правоохоронних органів.
Рекомендовано до друку Вченою Радою юридичного факультету Львівського національного університету.
Протокол №3 від 31 жовтня 2002 р.
© Гузела М.В.
© Павлишин А.А.
© Анікіна Н.П.
© Писарчук С.І.
© «Тріада плюс», 2002
ВСТУП
Навчальна дисципліна «Прокурорський нагляд» — невід'ємний елемент повноцінної професійної юридичної освіти. Знання основ організації й діяльності прокуратури, її можливостей у справі захисту інтересів особи, суспільства, держави, її місця та ролі в українській правовій системі необхідні не тільки тим випускникам вузів, котрі вирішили обрати за місце своєї праці прокуратуру. Не менше цих знань потребують юристи, які працюють в органах представницької й виконавчої влади, у судах, установах банку, комерційних структурах, тобто усюди, де потрібні висококваліфіковані спеціалісти. У підручнику основна увага зосереджена на прикладних питаннях, що характеризують суть та основні галузі прокурорського нагляду. Разом з тим розглядаються й інші функції прокуратури, питання організаційного, кадрового, наукового забезпечення її діяльності. Такий підхід, що враховує тісний взаємозв'язок власне прокурорського нагляду з іншими видами діяльності, дозволяє якнайповніше розкрити державний потенціал прокуратури.
Необхідною умовою успішного оволодіння комплексом знань, запропонованих в курсі лекцій з прокурорського нагляду, виступає наявність серйозної базової підготовки тих, хто вивчає цю навчальну дисципліну. Для того, щоб наочно уявляти природу, суть і характер діяльності прокурора, механізм функціонування прокурорської системи, необхідно володіти глибокими пізнаннями практично в усіх галузях права (і матеріальних, і процесуальних). Разом з тим студентам необхідно максимально повно використовувати результати вивчення інших навчальних дисциплін. Сподівання на самодостатність оволодіння матеріалами, що обмежуються рамками винятково прокурорської проблематики, які властиві багатьом із тих, хто вивчає курс прокурорського нагляду, не можуть бути виправданими, хоча б з тієї причини, що не враховують багатомірність зв'язків прокурорського нагляду із найрізноманітнішими сферами правової дійсності.
Робота з матеріалами, що визначають тематичний зміст названої навчальної дисципліни, для того, щоб вона дала бажаний результат, повинна поєднуватись із постійним вивченням стану законодавства.
Це особливо важливо в наш час, коли законотворча діяльність вирізняється динамізмом і масштабністю.
Корисним для поглибленого оволодіння навчальним матеріалом варто визнати регулярне ознайомлення з публікаціями на відповідну тематику в таких періодичних виданнях, як журнали: «Право України», «Вісник прокуратури України», «Офіційний вісник України» тощо. Суттєву допомогу у цьому напрямку може надати вивчення методичних посібників, присвячених діяльності прокуратури щодо здійснення нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів, які відносяться до окремих правових сфер.
Курс лекцій підготований на основі сучасного законодавства, матеріалів практики прокурорсько-наглядової діяльності, аналізу методичних розробок, відомчих нормативних актів Генеральної прокуратури України. Враховуючи труднощі, з якими стикаються випускники вузів в процесі набуття практичних навичок роботи в правоохоронних органах, суттєва увага приділена характеристиці методичних аспектів прокурорського нагляду та інших видів прокурорсько-слідчої діяльності.
ТЕМА 1: СУТЬ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ В УКРАЇНІ
ПЛАН
1. Поняття прокурорського нагляду в Україні. Його предмет, завдання і система.
2. Роль і місце прокуратури в системі державних органів України.
3. Історія становлення та розвитку прокуратури України.
4. Правові основи організації та діяльності прокуратури.
5. Понятійний апарат прокурорського нагляду.
6. Співвідношення прокурорського нагляду із суміжними юридичними дисциплінами.
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ
1. ПОНЯТТЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ В УКРАЇНІ, ЙОГО ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА
Поняття «прокурорський нагляд» є різноаспектним. Тому прокурорський нагляд, як до речі і багато інших понять юридичної науки, таких як «кримінальний», «цивільний» процес чи криміналістика тощо, — можна і потрібно розглядати та вирізняти у декількох значеннях. Зокрема, прокурорський нагляд потрібно вивчати і розуміти у чотирьох значеннях:
1. Прокурорський нагляд як самостійна галузь державної діяльності.
2. Прокурорський нагляд як самостійна галузь права України (хоча з цією тезою погоджуються далеко не всі науковці).
3. Прокурорський нагляд як самостійна галузь правової (юридичної) науки.
4. Прокурорський нагляд як самостійний курс навчальної дисципліни.
Саме за такого підходу і потрібно з'ясовувати і в подальшому вивчати суть прокурорського нагляду, його предмет, завдання, систему та ряд інших питань та категорій.
Прокурорський нагляд як самостійна галузь державної діяльності полягає в тому, що у відповідності з Конституцією України, Законом «Про прокуратуру» та багатьма іншими нормативно-правовими актами (КПК, ЦПК, ГПК, законами «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін.) -органами прокуратури України різносторонньо здійснюється одна із основних функцій держави, а саме правоохоронна функція.
Різносторонньо тому, що: по-перше, прокурорський нагляд, як вид діяльності — це специфічне функціонування у напрямі нагляду від держави за додержанням і правильним застосуванням законів відповідними численними суб'єктами правозастосування, а саме:
1. Кабінетом Міністрів України.
2. Міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.
3. Органами державного і господарського управління та контролю.
4. Радою міністрів Автономної Республіки Крим.
5. Місцевими радами, їх виконавчими органами.
6. Військовими частинами.
7. Політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами.
8. Підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності.
9. Посадовими особами.
10. Громадянами.
По-друге, прокурорська діяльність не обмежується тільки наглядовою функцією, а охоплює також:
1) кримінальне переслідування, тобто дізнання та досудове слідство;
2) координацію діяльності інших правоохоронних органів (органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби та ін.) у спільній боротьбі зі злочинністю;
3) підтримання державного обвинувачення в суді та представництво в ньому інтересів громадянина або держави.
Деякі моменти потребують пояснення. Якщо все вищесказане розуміти буквально, то виходить, що прокуратура здійснює нагляд і за кожним громадянином, тобто — майже тотальний нагляд. Однак це дещо не так, оскільки наглядова функція, щодо додержання й правильного застосування законів громадянами України, реалізується специфічно. Фактично, прокуратура звертає увагу на громадянина тільки тоді, коли той потрапляє, за наявності для цього підстав, в поле її зору, тобто з'являється інформація про вчинення конкретним громадянином протиправних діянь. І що ж далі? Починається кримінальне переслідування правопорушника, якщо з'ясовується факт вчинення або підготовки до вчинення злочину. Де ж тут нагляд? Як такого тут немає, оскільки жодного контролю, спостереження за повсякденним додержанням та виконанням громадянами законів не існує. Іншими словами — прокуратура не здійснює нагляд за громадянами, а лише реалізує кримінальне переслідування у вигляді провадження в кримінальній справі, за умови вчинення ними суспільно-небезпечних діянь.
Прокурорському нагляду, як видові діяльності уповноважених законом суб'єктів, властиві свої специфічні завдання, суть яких, відповідності до ст. 4 Закону «Про прокуратуру», полягає у наступному:--PAGE_BREAK--
1. Захищати від неправомірних посягань на незалежність України, її суспільний та державний лад, політичну та економічну системи, права національних груп та територіальних утворень.
2. Захищати від неправомірних посягань на соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини і громадянина.
3. Захищати основи демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.
Як самостійна галузь права прокурорський нагляд обумовлюється тим, що у законодавстві України реально існує сукупність правових норм, які регламентують систему і структуру органів прокуратури, принципи та умови їх організації та напрями діяльності, повноваження щодо виявлення й усунення порушень законності, засоби прокурорської діяльності та реагування на ці порушення тощо.
Потрібно зауважити, що позицію щодо визнання за прокурорсько-наглядовим правом самостійного місця у системі права поділяє небагато науковців. В українській правовій науці це питання майже не розглядається, оскільки в останні роки питання прокурорської діяльності не актуальне через наявне суддівське наукове та політичне лоббі. Окрім того, пріоритетною є традиційна, але, як видається, консервативна позиція у тому, що оскільки багато норм, які регулюють прокурорський нагляд, містяться в різних галузях права і відносяться до їх правових інститутів (зокрема до інститутів кримінально-процесуального, цивільно-процесуального права тощо), то немає достатніх підстав для виділення прокурорсько-наглядового або, по-іншому, прокурорського права у самостійну галузь права.
Які контраргументи?
По-перше, вже наголошувалось, що не потрібно діяльність прокуратури звужувати тільки наглядовими функціями. Якщо з цим погодитись, тоді стає очевидним факт існування самостійної відокремленої системи правових норм, які регламентують цілу сферу суспільних відносин, породжених діяльністю органів прокуратури.
По-друге, серед визнаних галузей права України майже немає таких, норми яких містилися б тільки в одному законодавчому джерелі, що має лише одне місце застосовної приписки і щоби їх правові інститути не носили міжгалузевого характеру.
Тому є підстави і норми прокурорської діяльності, у тому числі наглядової, розглядати комплексно у рамках своєї самостійної правової галузі. Звичайно потрібно попрацювати над назвою галузі права. Можна називати або «Прокурорсько-наглядове право» або «Прокурорське право». Хоча можливі й інші варіанти.
На основі викладеного, прокурорський нагляд як галузь права — це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають між учасниками державного та суспільного життя, одним з яких завжди виступає прокурорський працівник.
Прокурорський нагляд як самостійна частина юридичної науки розробляє теорію прокурорського нагляду, вивчає його чинну нормативну базу в цілому й окремі його інститути та норми, практику їх застосування органами прокуратури, а також історію прокуратури України та інші питання.
Метою цього вивчення є пізнання соціальної та правової суті й призначення прокурорського нагляду у сучасному українському суспільстві, запозичення досвіду законодавчого регулювання окремих прокурорсько-наглядових функціональних інститутів у зарубіжних країнах, надання допомоги прокурорам, слідчим, суддям і адвокатам у правильному розумінні, тлумаченні й застосуванні норм прокурорсько-наглядового права тощо.
У науці прокурорського нагляду, за аналогією з іншими юридичними науками, застосовуються відповідні методи пізнання об'єктів дослідження. Методику науки прокурорського нагляду не потрібно ототожнювати з методикою прокурорського нагляду, як виду діяльності. Про останню ми ще будемо вести мову, коли розглядатимемо окремі галузі цього нагляду. До методів наукового пізнання прокурорського нагляду можна віднести такі групи методів:
1. Загальний діалектико-матеріалістичний метод пізнання.
2. Загальнонаукові методи пізнання (спостереження, порівняння, моделювання, описування, розпитування — група так званих чуттєво-раціональних методів. Індукція, дедукція, абстрагування та узагальнення, аналогія та конкретизація — група формально-логічних методів. Група кібернетичних та математичних методів).
3. Спеціальні методи, що поділяються на власні та запозичені з інших наук: соціологічні, психологічні, філософські тощо.
Прокурорський нагляд як самостійний курс навчальної юридичної дисципліни базується на основах науки прокурорського нагляду, нормах права, що регламентують прокурорську діяльність (тобто на прокурорсько-наглядовому праві) і їх застосування на практиці прокурорськими працівниками.
Метою викладання курсу «Прокурорський нагляд» є розкриття його соціальної і правової суті, значення для захисту інтересів держави і суспільства, прав і свобод громадян, їх правового виховання для зміцнення законності та правопорядку.
Предметом навчальної дисципліни «Прокурорський нагляд» є правове регулювання призначення, завдань, функцій, принципів організації й діяльності української прокуратури, її органів та установ, повноваження прокурорів та інших працівників прокуратури під час здійснення наглядових повноважень, кримінального переслідування, участі у розгляді справ судами, реагування на незаконні дії суддів та їх рішень.
У результаті вивчення цієї дисципліни студенти, слухачі повинні засвоїти теорію прокурорського нагляду, його історію, знати прокурорсько-наглядове законодавство і практику його застосування відповідними правоохоронними органами, уміло, правильно тлумачити й застосовувати норми, що регламентують прокурорсько-наглядову діяльність, самостійно поновлювати й поглиблювати свої знання щодо теорії і практики прокурорського нагляду, юридично обґрунтовувати й відстоювати свою позицію, захищати права, свободи і законні інтереси громадян, інтереси суспільства й держави, тобто зробити серйозний крок до того, щоб стати освіченим й компетентним юристом.
Дисципліна «Прокурорський нагляд» складається з двох частин (тобто мова йде про систему):
— загальна частина;
— особлива частина.
Загальна частина містить теми, зміст яких з'ясовує питання призначення прокуратури, її функцій та місця серед інших державних органів; історичні передумови та основні етапи її розвитку, принципи організації та діяльності; характеризують систему і структуру прокуратури України, законодавство про прокуратуру.
В особливій частині вивчають напрями діяльності, тобто галузі прокурорського нагляду та інші функції прокуратури.
2. РОЛЬ І МІСЦЕ ПРОКУРАТУРИ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ
Роль і місце будь-якого державного органу визначається комплексом рис, ознак, критеріїв:
1) призначення органу державної влади;
2) функції (напрями діяльності);
3) повноваження;
4) порядок формування та підпорядкованість;
5) система та структура складових та ін.
Конституцією України та Законом «Про прокуратуру», що діє сьогодні з багатьма змінами і доповненнями, передбачено чотири функції прокуратури:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Разом з тим, Законом України від 12 липня 2001 р. «Про внесення змін до Закону » Про прокуратуру" закріплено положення, згідно з яким прокуратура продовжує виконувати, відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів з контролю за додержанням законів, та до формування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють їх функціонування.
Що з цього випливає?
По-перше, те, що до внесення цих змін (зроблених, до речі, внаслідок закінчення терміну дії в Конституції перехідних положень) у Законі «Про прокуратуру» містились повноправні функції «загального нагляду» та «попереднього слідства». Зараз вони містяться в згаданому законі тільки як тимчасові. У Конституції, вже з моменту її прийняття у 1996 р., ці дві функції прокуратури передбачались лише як тимчасові. Однак, реалії такі, що за прокуратурою поки що потрібно зберегти ці функції. І невідомо на який час.
По-друге, є очевидним той факт, що нині не існує в Україні державного органу, який би більш ефективно ніж прокуратура виконував функцію нагляду чи навіть контролю за додержанням законів суб'єктами державного і суспільного життя. Окрім цього, не так просто і в організаційному, матеріальному, і навіть, в політичному аспектах, створити єдиний орган досудового слідства.
Про ці проблеми можна багато зараз говорити, розмірковувати, але факт залишається фактом. Українська законодавча влада прийняла єдино правильне рішення, зважаючи на існуючу в країні економічну, політичну, криміногенну ситуацію.
По-третє, факт збереження за прокуратурою названих функцій, залишив нерозв'язаною і проблему щодо місця прокуратури в системі державних органів влади.
Державна влада у відповідності з Конституцією України здійснюється на засадах її поділу на: законодавчу, виконавчу та судову. Якщо проаналізувати функції прокуратури України і особливо залишену функцію загального нагляду та попереднього слідства (до речі «загальний нагляд» вже називається «нагляд», а «попереднє» -«досудовим» слідством) можна дійти висновку, що органи прокуратури не відносяться до жодної із названих гілок влади. Чому?
По-перше, органу законодавчої влади не властиво виконувати функцію слідства, представництва інтересів держави та громадян у судах та підтримання державного обвинувачення.
По-друге, органу виконавчої влади не властиво виконання вищеназваних, а також наглядових функцій.
По-третє, органу судової влади не властиво здійснювати наглядові функції та функцію попереднього (досудового) слідства.
Якщо колись прокуратура України буде позбавлена функцій загального нагляду, а також функції досудового слідства, тоді безсумнівно вона буде забезпечувально-судовим органом, тобто репрезентуватиме судову владу. продолжение
--PAGE_BREAK--
Тепер зупинимось на ролі прокуратури у побудові правової держави.
Органи прокуратури становлять єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчим за рангом прокурорів вищим і Генеральному прокуророві, і здійснюють свої повноваження гласно, незалежно від органів державної влади і місцевого самоврядування, інформуючи їх про стан законності і правопорядку.
Прокурорський нагляд має за мету забезпечення верховенства закону, зміцнення законності, захист прав і свобод людини і громадянина, а також — інтересів суспільства і держави.
Суть цього основного напряму діяльності органів прокуратури полягає в діях щодо виявлення, припинення, усунення й попередження порушень законів і підзаконних нормативно-правових актів державними і громадськими органами і організаціями, будь-якими юридичними особами.
Якщо проаналізувати ст.1 Закону «Про прокуратуру», в якій розкрито суть прокурорського нагляду, то можна зробити висновок про те, що поза цим наглядом залишаються лише Верховна Рада України, Президент, суди.
Органам прокуратури належить особливе місце в механізмі гарантій законності. Захищаючи інтереси держави і суспільства, права і свободи людини і громадянина, органи прокуратури, керуючись у своїй діяльності законами, вправі зобов'язати від імені держави будь-якого керівника піднаглядного органу, організації чи установи усунути порушення законності, вжити заходи для попередження таких порушень у майбутньому, вимагати притягнути винних до відповідальності тощо. Здійснюючи нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, органами, що виконують судові рішення у кримінальних справах, а також застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, — прокурори користуються неабиякими владними повноваженнями, які власне і розкривають суть прокурорсько-наглядової влади.
Здійснюючи нагляд за додержанням і застосуванням законів на території України, беручи участь у законодавчому процесі шляхом участі у засіданнях Верховної Ради України та її органів, інформуючи депутатів про стан законності в державі тощо, органи прокуратури взаємодіють із законодавчою владою, сприяючи у виконанні її безпосередніх завдань.
Наглядаючи за додержанням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, іншими органами державного і господарського управління й контролю і т.д., а також за законністю виданих ними правових актів, прокурор сприяє також здійсненню й виконавчої влади в рамках закону.
Використовуючи своє, переважно імперативне, право реагувати на незаконні судові рішення (за аналогією з таким самим, але диспозитивним правом інших учасників судового розгляду) прокурори допомагають і судовій владі у забезпеченні правосуддя.
Отже, реалізуючи свої повноваження, органи прокуратури обслуговують усі три гілки влади. Саме тому, на відміну від конституцій багатьох держав (РФ, Білорусії та ін.) норми, що регламентують діяльність прокуратури, у Конституції України розміщені в окремому розділі. Така ситуація, як видається, позитивно сприяє повазі не лише до судових органів, а й до прокуратури, що також є ознакою правової держави, якою хоче бути Україна.
На завершення варто зазначити ще один момент щодо місця і ролі прокуратури у системі органів державної влади України. Відповідно до ст. 122 Конституції та ст. 2 Закону «Про прокуратуру» Генеральний прокурор призначається на посаду за згодою Верховної Ради України, Президентом, а звільняється з посади Президентом без жодного погодження з законодавчим органом. Як бачимо, такий порядок звільнення, що є не менш принциповим ніж призначення, м'яко кажучи, дещо негативно впливає на незалежність Генерального прокурора, а отже і всієї прокуратури України від виконавчої влади. Єдине, що заспокоює — те, що доповненнями до Закону конкретизовані, на відміну від старої редакції, підстави для дострокового звільнення. Не називаючи їх, оскільки їм буде присвячена спеціальна тема, зазначимо, що у попередній редакції містилась така підстава для звільнення як "… порушення виконання Генеральним прокурором службових обов'язків". Таке формулювання було неконкретним. І це враховано законодавцем.
3. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
У спеціальній літературі виділяють такі етапи становлення та розвитку прокуратури України:
1) Етап становлення та розвитку прокуратури в Україні як складовій території російської імперії часів Петра І і до лютнево-жовтневих подій 1917 року (1722 — 1917 рр.).
2) Етап розвитку прокуратури України часів існування:
а) Української Центральної Ради (листопад 1917 р. — квітень 1918 р.),
б) Гетьманату (квітень 1918 р. — листопад 1918 р.),
в) Директорії (листопад 1918 р. — лютий 1919 р.).
3) Етап розвитку прокуратури на Україні в часи радянської доби (лютий 1919 р. — листопад 1991 р.).
4) Сучасний етап діяльності прокуратури в радянській Україні.
Походження Української прокуратури можна ототожнювати з походженням російської, оскільки Україна, на час виникнення прокуратури входила до складу російської імперії.
Російський цар Петро І у 1722 році запровадив французьку модель спеціального контролюючого державного органу «государевого ока» — прокуратури, яка повинна була наглядати за центральними та місцевими адміністративними органами.
Прокурор безпосередньо підпорядковувався імператору і зобов'язаний був наглядати, окрім іншого, за діяльністю сенату та колегій.
У 1864 році прокуратуру було дещо демократизовано, вона вже не здійснювала тотального нагляду, а виконувала переважно процесуальні функції у ході кримінального судочинства.
Із падінням у Росії монархії у лютому 1917 року, в Україні активізувався рух за самостійність.
15 грудня 1917 року у новоутвореній УНР ухвалено Закон «Про утворення Генерального Суду». У його складі було засновано прокураторію на чолі зі старшим прокуратором, який призначався Генеральним секретарем судових справ.
4 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон «Про урядження прокураторського догляду на Україні». Цим, фактично, було створено органи прокуратури УНР. Прокураторії організовувалися при апеляційних та окружних судах. Очолювали відповідні прокураторії Старші прокуратори. Наказом Генерального секретаря судових справ від 18 січня 1918 року №7 на посаду Старшого прокурора Генерального суду призначено Маркевича Дмитра Васильовича.
28 квітня 1918 року в Україну прийшли німці і УНР перестала існувати.
29 квітня 1918 р. на з'їзді українських хліборобів було проголошено Гетьманат, а Павла Скоропадського — Гетьманом всієї України.
8 липня 1918 р. Законом «Про утворення Державного Сенату», окрім іншого, було врегульовано і питання прокурорського нагляду: при кожному Генеральному суді перебували прокурори і товариші прокурора під вищим наглядом Міністра юстиції, який одночасно був Генеральним прокурором України.
У грудні 1918 р. Гетьманат як державний устрій української держави революційними силами було замінено на ДИРЕКТОРІЮ, яка складалася з 5 осіб. Після того як 14 грудня гетьман Скоропадський зрікся влади, Директорія проголосила відновлення УНР, а отже і діяльність Прокураторії зразка УНР. Скасовано Закон «Про утворення Державного Сенату» і відновлена діяльність Генерального Суду, який став називатися «Найвищим Судом УНР». Міністру юстиції доручалось негайно затвердити новий штат і призначити осіб з прокурорського нагляду. На початок січня 1919 року Рада народних міністрів УНР затвердила штат надвищого суду, яким охоплювалась і прокураторія. Штат останньої складався із Старшого прокурора, 7-ми прокурорів та одного секретаря-прокуратора.
Трохи більше місяця діяла ця прокуратура. Після встановлення на більшості території України радянської влади, були створені нові органи прокуратури, спочатку у складі суду, згідно Декрету від 14лютого 1919 року «Про суд», а з 28 червня 1922 р., згідно Постанови ВУЦВК, «Про затвердження Положення про прокурорський нагляд в УРСР» у складі НаркомЮсту УРСР. З 10 травня 1925 року, а саме з прийняття 2-ї Конституції УРСР (перша 1919 р.) прокуратура почала діяти як самостійний орган.
4. ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРАТУРИ
Ст. З Закону «Про прокуратуру» встановлює, що правові основи організації і діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, цим законом, іншими вітчизняними законодавчими актами та нормами, що випливають із визнаних Україною міжнародних та міждержавних договорів. Статті 121 — 123 розділу 7 Конституції України визначають загальні питання організації прокурорської системи, її функції, порядок призначення і звільнення та строк повноважень Генерального прокурора, і встановлюють, що прокуратура — це єдина централізована система.
Безпосереднім і основним джерелом права про прокурорський нагляд є Закон «Про прокуратуру», який прийнятий Верховною Радою України 5 листопада 1991 р. і діє донині з чисельними змінами і доповненнями, останніми з яких є зміни від 12 липня 2001 року, обумовлені припиненням дії деяких перехідних положень Конституції.
У цьому законі визначені завдання прокуратури, її функції, принципи організації й діяльності, організаційна будова, порядок призначення на посаду прокурорів всіх рівнів, структура Генеральної та підлеглих прокуратур, повноваження прокурорів всіх рівнів щодо керівництва підпорядкованими органами прокуратури.
Закон містить норми, які встановлюють предмет прокурорського нагляду та повноваження прокурора щодо кожного його напряму (галузі), регламентує загальні положення участі прокурора у розгляді справ судами, передбачає вимоги до претендентів на посади прокурорів і слідчих прокуратур, заходи правового й соціального їх захисту. Норми, що визначають ті чи інші аспекти правової основи діяльності української прокуратури містяться також у багатьох галузевих законах, у тому числі кодифікованих: КПК, ЦПК, ГПК, КЗпАП, Законах «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», та багато інших.
У більшій чи меншій мірі названі законодавчі акти містять норми, що регламентують процесуальний статус прокурора, його повноваження, правові засоби їх реалізації у різних судових і судочинних інстанціях під час провадження кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних справ та під час реалізації відповідними правоохоронними органами своїх функцій.
Є багато міжвідомчих актів Генеральної прокуратури України та юридичних установ зарубіжних держав (меморандумів, угод, спільних протоколів, протоколів про наміри), що стосуються прокуратури, наприклад:
1. Меморандум про порозуміння між Департаментом Генерального Аторнея і Генеральною прокуратурою України з приводу співробітництва в переслідуванні воєнних злочинців (від 20 серпня 1992 р.).
2. Меморандум взаємопорозуміння між Генеральною прокуратурою України та Міністерством юстиції Канади (від 25 вересня 1992 р.).
3. Угода про правову допомогу та співробітництво між Генеральною прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Литовської Республіки (від 8 грудня 1992 р.). продолжение
--PAGE_BREAK--
Спільний протокол українсько-німецьких переговорів про співробітництво в галузі правової допомоги у кримінальних справах 22-24 січня 1996 р. в Генеральній прокуратурі України в м. Київ (від 5 квітня 1996 р.).
Протокол про наміри між Генеральним прокурором України і Генеральною прокуратурою Литовської Республіки (від 1 березня 2000 р.) та ін.
Міжвідомчі та відомчі акти з питань міжнародного співробітництва у вигляді наказів, інструкцій, листів Генерального прокурора, наприклад: 1. Про затвердження Інструкції про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів. (Наказ МВСУ, СБУ, Державної митної служби, Генеральної прокуратури України, Державного комітету у справах охорони державного кордону, ДПАУ від 9 січня 1997 р. № 3/1/2/5/2/2). Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства. (Наказ Міністерства Юстиції України, СБУ, Верховного Суду України, ДДУзПВП (держдепартамент України з питань виконання покарань), Генеральної прокуратури України, МВС, Державної податкової адміністрації України від 29 червня 1999 року № 34/5/22/103/512/326/73. Про організацію роботи органів прокуратури України в галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги. (Наказ Генерального прокурора України від 26 листопада 1998 року № 11).
4. Про додержання вимог міжнародно-правових актів при розслідуванні кримінальних справ (Лист Генеральної прокуратури від 20 серпня 1999 року номер 14-2-136-99), та інші, які містять норми, що передбачають повноваження Генерального прокурора у вирішенні питань про передачу на час допитів закордонним правоохоронним органам осіб, котрі перебувають під вартою на території України, а також правила стосунків органів прокуратури з цими органами у зв'язку з виконанням різноманітних процесуальних та інших дій.
Правову основу організації і діяльності прокуратури України доповнюють постанови Верховної Ради України, укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України. Цими підзаконними актами також регулюються різноманітні питання прокурорської діяльності. Так Указом Президента від 12.02.2000 р. «Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю» визначається комплекс повноважень прокурорів у ході реалізації ними цієї (координаційної) функції та її зміст. Положення «Про класні чини працівників органів прокуратури України», затверджене постановою Верховної Ради України від 6.11.1991 р., встановлює порядок присвоєння класних чинів прокурорським працівникам і т.д.
Не менш важливе значення для впорядкування й удосконалення організації й діяльності прокурорських органів мають нормативні акти Генеральної прокуратури України. У відповідності із Законом «Про прокуратуру» (ч. 1 п.7 ст.15) Генеральний прокурор відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції. Ці нормативні акти Генерального прокурора конкретизують положення законів, визначають пріоритетні завдання і напрями у роботі органів прокуратури, розмежовують компетенцію територіальних і спеціалізованих прокуратур, визначають порядок (методику) прокурорських перевірок та регулюють безліч інших питань прокурорської діяльності.
5. ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Основні поняття прокурорського нагляду — це правові та науково-практичні категорії, що використовуються для позначення і розмежування різноманітних дій, суб'єктів,
засобів, явищ, складових елементів прокурорської діяльності тощо.
Правові поняття містяться у законах (наприклад: прокурор, прокуратура, органи прокуратури, прокурорський нагляд, прокурорський працівник, предмет прокурорського нагляду, повноваження прокурора тощо).
Науково-практичні категорії напрацьовані теорією і практикою прокурорського нагляду (наприклад: об'єкти прокурорського нагляду, суб'єкти прокурорського нагляду, засоби та акти прокурорського нагляду тощо). Більшість правових понять, а тим більше наукових категорій законодавчо не визначені, і формулюються виключно в літературі з теорії прокурорського нагляду, через що не завжди трактуються однозначно. Саме тому є сенс визначитись хоча б з деякими поняттями та категоріями.
ПРОКУРОР
Поняття «прокурор» у законах і, відповідно, в навчальному курсі використовується у двох значеннях.
По-перше, прокурор — це посадова особа, що очолює територіальну (районну, міську, обласну тощо) або спеціалізовану (військову, транспортну, природоохоронну тощо) прокуратуру. Відповідно до цього і називаються посади, наприклад: «Прокурор Стрийського району Львівської області», «Львівський природоохоронний прокурор», «Військовий прокурор Львівського гарнізону», «Прокурор Львівської області» тощо.
По-друге, поняття «прокурор» може поширюватись і на дещо ширше коло посадових осіб органів прокуратури. Стаття 56 Закону «Про прокуратуру» роз'яснює, що під поняттям «прокурор» у цьому законі слід розуміти: Генеральний прокурор України та його заступники, підпорядковані прокурори та їх заступники, старші помічники і помічники прокурора, начальники управлінь і відділів, їх заступники, старші прокурори і прокурори управлінь і відділів, які діють у межах своєї компетенції.
Компетенція прокурорів, що очолюють відповідні прокуратури, залежить від їх рівня. Найбільшими повноваженнями наділений Генеральний прокурор України. Менше їх у його заступників. Наскільки нижче рівень прокурора, настільки менше у нього повноважень.
ПРАЦІВНИКИ ПРОКУРАТУРИ
Поняття «працівники прокуратури» є правовим, тобто таким, що має певний нормативний зміст.
Зі змісту багатьох статей Закону (49, 50, 50-1, 53, 55) випливає, що до працівників прокуратури відносяться оперативні працівники, тобто прокурори, заступники та помічники прокурора, слідчі прокуратури, тобто особи, що мають класні чини чи військові звання (для військових прокуратур), а також (у вузькому значенні) — наукові та педагогічні працівники освітніх закладів системи прокуратури України.
ПРЕДМЕТ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Предмет прокурорського нагляду є правовим, оскільки міститься у відповідних статтях Закону «Про прокуратуру» (зокрема, ст.ст. 19, 29). Якщо звернутись до редакції вказаних статей можна зауважити, що предмет прокурорського нагляду визначається або як «відповідність актів», або як «додержання законів». Разом з тим, суть його єдина і повинна означати — додержання та правильне застосування законів юридичними і фізичними (посадовими особами. Кожному напряму (галузі) прокурорського нагляду притаманним є свій предмет, тобто додержання та правильне застосування законів у певній сфері суспільно-державних відносин.
Службове призначення цього поняття полягає у використанні його для розмежування галузей прокурорського нагляду.
ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА
Повноваження прокурора — правове поняття, що міститься у Законі (ст.ст. 7, 8, 9, 10, 10-1, 11, 12, 15, 16, 20, 21, 22, 23, 24, 27 та інші), та ст.ст. 13, 25, 227 та інших статтях КПК України. Воно тотожне правам прокурора (право на протест, подання, припис, санкцію тощо). В юридичній літературі під терміном «повноваження прокурора» розуміють сукупність прав та обов'язків, оскільки виконання прокурором своїх обов'язків відбувається саме шляхом реалізації наданих йому законом прав.
ОБ'ЄКТИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Об'єкти прокурорського нагляду — це міністерства, відомства, установи, підприємства, організації, державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи, на яких поширюються наглядові повноваження прокурора.
Одні й ті ж органи, заклади, установи та їх посадові особи можуть бути об'єктами різних галузей прокурорського нагляду.
У широкому розумінні об'єктом прокурорського нагляду виступає також і діяльність вже названих вище органів, установ, закладів та посадових осіб.
СУБ'ЄКТ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Суб'єктом прокурорського нагляду називається учасник прокурорсько-наглядових правовідносин. Зазвичай мають на увазі юридичну чи фізичну особи, додержання та правильне застосування
закону якими перевіряється прокурором. Однак і сам прокурор також виступає учасником згаданих прокурорсько-наглядових правовідносин, що виникають на час реалізації ним своїх повноважень, а отже і він також виступає суб'єктом прокурорського нагляду, причому основним.
ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Це — дії та правові акти прокурора, що випливають з його повноважень і за допомогою котрих він вирішує поставлені перед ним завдання: виявляти, усувати, попереджати порушення законів, притягувати винних осіб до юридичної відповідальності. МЕТОДИКА ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Це — наукове поняття, що означає сукупність методів і способів здійснення прокурором своїх повноважень та вирішення завдань під час проведення перевірок щодо додержання й застосування законів. Методика прокурорського нагляду як виду діяльності напрацьовується практикою та наукою. Найбільш ефективні методи і способи проведення прокурорських перевірок закріплюються у наказах, розпорядженнях, інструкціях Генерального прокурора України, оглядах, інформаційних листах та інших документах офіційного характеру.
6. СПІВВІДНОШЕННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ІЗ СУМІЖНИМИ ЮРИДИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ
Внаслідок того, що норми про прокуратуру та повноваження прокурорів містяться не тільки у Законі «Про прокуратуру», а й у багатьох інших нормативно-правових актах, котрі безпосередньо відносяться до різних галузей права України, курс і наука прокурорського нагляду мають тісний зв'язок з багатьма юридичними дисциплінами та науками, предметом яких є вивчення цих галузей права.
У КУРСІ «ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА»прокурорський нагляд розглядається як форма державної діяльності, зазначається роль прокуратури у забезпеченні режиму законності та правопорядку, у виконанні функцій держави.
КУРС «ДЕРЖАВНЕ (КОНСТИТУЦІЙНЕ) ПРАВО»вивчає місце прокуратури в системі органів держави та її взаємовідношення з ними.
КУРС «СУДИ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ»висвітлює структуру та організаційну будову прокуратури.
КУРС «КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС»висвітлює повноваження прокурора під час здійснення нагляду за додержанням та правильним і застосуванням законів органами дізнання та досудового слідства, і в ході його участі в розгляді судами кримінальних справ на різних стадіях кримінального правосуддя.
КУРСИ «ЦИВІЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОЦЕС»розглядають повноваження прокурорів, що пов'язані з участю прокурора в цивільному та господарському судочинстві.
КУРС «АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО»містить теми щодо відповідальності за невиконання законних вимог прокурора, за неявку за його викликом, а також щодо повноважень прокурора у справах про адміністративні правопорушення. продолжение
--PAGE_BREAK--
КУРС «КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО» І СПЕЦКУРС «ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ»передбачають вивчення повноважень прокурора, що випливають з норм Кримінально-виконавчого кодексу та Закону «Про оперативно-розшукову діяльність».
ТЕМА 2: ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ ТА ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ПЛАН
1. Принципи організації та діяльності органів прокуратури України.
2. Функції прокуратури України.
3. Правові засоби прокурорської діяльності. їх класифікація.
1. ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ УКРАІНИ Варто зазначити, що жодна галузь законодавства України, тим паче прокурорсько-
наглядова, не містить визначення поняття «принцип» або «засада». У спеціальній літературі, що відображає концептуальні погляди науковців-правників на ті чи інші явища, процеси, категорії містяться різні позиції також і щодо поняття принципів взагалі, і щодо принципів прокуратури зокрема.
Не будемо аналізувати ці доволі чисельні наявні підходи до розуміння принципів у праві, а виходячи із найбільш загальних ознак, яким вони повинні відповідати, будемо вважати, що принципи прокуратури — це керівні ідеї, що знайшли своє закріплення в нормах права і якими узагальнюються відповідні прокурорсько-наглядові суспільні явища як відображення об'єктивної реальності та діючих у ній закономірностей.
Юридичні ознаки принципів (тобто їх спільне та відмінне від звичайних правових норм):
1. Принципи законодавчо закріплені в нормах права (в одній чи кількох).
2. Об'єктивність змісту, тобто принципи відображають об'єктивні закономірності суспільних відносин та представляють взаємообумовлений об'єктивний вираз волі держави, її політики щодо того чи іншого державно-суспільного явища.
3. Суб'єктивність форми, тобто вони виступають продуктом усвідомленої діяльності законодавця, який враховує наявні соціально-історичні умови.
4. Специфічні наслідки їх недотримання або порушення, тобто наявність гарантій щодо них: юридичних, процедурних, матеріальних.
Система принципів організації та діяльності прокуратури України:
А. Законність.
Б. Принцип рівності у захисті прокуратурою прав та інтересів всіх суб'єктів незалежно від демографічних, антропологічних, соціальних та інших ознак. По-іншому цей принцип називають «Принципом демократизму».
В. Гласність.
Г. Публічність, тобто обов'язкове реагування наявними у прокуратури засобами на будь-які порушення закону, незалежно від суб'єктів їх вчинення.
Ґ. Єдність і централізація прокуратури.
Д. Єдиноначальництво і колегіальність.
Е. Незалежність органів прокуратури.
Є. Принцип деполітизації.
Ж. Принцип заборони сумісництва у трудовій діяльності працівникам органів прокуратури. Аналогічно іншим юридичним наукам принципи прокуратури
можна поділяти за певними критеріями на види.
1. За первинним джерелом закріплення принципи прокуратури поділяються на:
А. Конституційні або загальноправові (законність, демократизм).
Б. Галузеві, тобто безпосередньо передбачені Законом «Про прокуратуру» (єдність і централізація органів прокуратури, єдиноначальництво і колегіальність, незалежність прокуратури).
В. Міжгалузеві, тобто закріплені і в Конституції, і в Законі чи інших нормативно-правових актах, що регламентують функціонування органів прокуратури (гласність, публічність, деполітизація, принцип заборони сумісництва в трудовій діяльності працівникам прокуратури).
2. За напрямом правового регулювання або за метою:
А. Організаційні (принцип централізації прокуратури). Б. Функціональні (демократизм, публічність, єдність прокурорської системи, єдиноначальність і колегіальність, принцип заборони сумісництва трудової діяльності, гласність). В. Комплексні або змішані (законність, незалежність, деполітизація).
Видається, що принципи прокуратури можна класифікувати ще й за такими підставами, зокрема, як за об'єктом чи предметом спрямування, за суб'єктом реалізації, за способом забезпечення (тобто залежно від виду гарантій забезпечення принципів) тощо.
Однак, найрозповсюдженішою є класифікація принципів прокуратури залежно від мети їх дії:
ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ— норми щодо законодавчого закріплення цієї засади містяться в Конституції України (ст. 6, ч.2) і в Законі (ст.З, ч.1 ст.4, ст.5, п.2; ст.6 та ін.). Зокрема в Конституції закріплено положення, згідно з яким органи влади (а прокуратура виступає різновидом таких) здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і у відповідності до законів України.
Цей принцип є комплексним, загальноправовим і стосовно прокуратури засвідчує той факт, що її діяльність має підзаконний характер і визначається законом.
Здійснюючи свої повноваження, функції, кожний прокурор, починаючи від Генерального, застосовуючи закон до його порушників, діє на підставі закону. А це означає:
— відповідність законові приводів і підстав прокурорського нагляду;
— відповідність закону форм, методів та актів прокурорського нагляду;
— у ході здійснення наглядових та інших функцій неприпустимо діяти, керуючись «особистим наглядом», обумовленим "інтересами справи", «доцільністю або недоцільністю» застосування того чи іншого закону.
Принцип законності в організації та діяльності органів прокуратури також вимагає, щоб видання Генеральним прокурором наказів, розпоряджень та інших нормативних актів відбувалось без жодних відступів від Конституції та законів держави.
Цей принцип є «мірою мір» всіх інших принципів, адже порушення будь-якого з них означає порушення принципу законності.
ПРИНЦИП ГЛАСНОСТІзакріплений у п.5 ст. 6 Закону. Це функціональний міжгалузевий принцип, згідно з яким органи прокуратури діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.
Реалізація цього принципу характерна для здійснення нагляду майже у всіх його напрямах, хіба що за винятком нагляду за додержанням законів органами, діяльність яких є переважно негласною. Прокурорські перевірки, їх результати, у тому числі заходи щодо усунення виявлених порушень закону і притягнення винних до відповідальності, як правило, стають відомими усій громадськості. У багатьох випадках прокурори використовують засоби масової інформації, виступаючи у них з повідомленнями про виявлення порушень
закону і вжиті у зв'язку з цим заходи або, надаючи відповідні матеріали кореспондентам.
Принцип гласності орієнтує прокурорів на те, щоб інформувати органи державної влади та населення про стан законності, привертати увагу до її проблем, вирішення яких вимагає зусиль не лише від органів прокуратури, а й від всього українського суспільства.
Для реалізації принципу гласності ч.1 ст.2 Закону передбачає щорічне інформування Верховної Ради України Генеральним прокурором про стан законності та правопорядку у державі та про виконану роботу щодо її зміцнення.
У Генеральній прокуратурі, для більш ефективної реалізації принципу гласності, наказом Генерального прокурора № 1 від 5.01.2000 р. створено на правах самостійного відділу прес-центр. А ще раніше, наказом № 6 від 6.10.1998 р. «Про заходи щодо поглиблення ділових зв'язків із засобами масової інформації1» зобов'язано прокурорів усіх рівнів періодично і систематично аналізувати та здійснювати практичні заходи, спрямовані на розширення та підтримання тісних ділових зв'язків із засобами масової інформації, домагатись регулярного висвітлення в них питань, пов'язаних з неухильним виконанням прокуратурою обов'язків, покладених на неї Конституцією України.
Принцип гласності не є абсолютним, оскільки, як це передбачено ч.4 ст.7 Закону, має певні обмеження. Вони пов'язані з потребою дотримання конституційного права громадян на особисту і сімейну таємницю (ст.ст.29, ЗО, 32 Конституції), а також вимог законів, що охороняють військову, комерційну, лікарську, слідчу таємницю та таємницю сповіді тощо.
ПРИНЦИП ДЕМОКРАТИЗМУозначає захист прокуратурою прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом.
Демократизм — загальноправовий принцип держави, закріплений у ст.ст. 1, 24 та ін. статтях Конституції, за якими Україна є демократичною і правовою державою, у якій всі її громадяни мають перед законом рівні конституційні права і свободи, які не можуть ніким обмежуватись за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних чи релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Природно, що прокуратура України, одним із завдань діяльності якої є захист від посягань на права і свободи громадян, сприяє реальній реалізації згаданої демократичної рівності у повсякденному житті суспільства.
Демократизм прокурорської діяльності — це здійснення цієї діяльності в інтересах народу України, від його імені і на засадах рівності всіх перед законом.
ПРИНЦИП ПУБЛІЧНОСТІпрокурорської діяльності є галузевим функціональним принципом. Буквально він сформульований у п. 4 ст. 6 Закону «Про прокуратуру» як принцип вжиття заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили.
Прокуратура України як державний публічний орган, виходячи з обов'язку, а не бажання окремих осіб чи організацій, завжди і неухильно повинна вживати усі передбачені законом, можливі за конкретних умов, заходи щодо виявлення і своєчасного усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення. продолжение
--PAGE_BREAK--
ПРИНЦИП ЄДНОСТІ ПРОКУРОРСЬКОЇ СИСТЕМИ І ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ.Закріплений п.1 ст.6 Закону — комплексний галузевий (організаційно-функціональний) принцип, сутність якого полягає в тому, що кожна ланка прокурорської системи, кожен прокурор діє в межах своєї компетенції, виступає як представник єдиної системи прокурорських органів, зберігаючи передбачену законом самостійність у прийнятті рішень.
Українська прокуратура єдина, тобто не поділяється (за аналогією до більшості державних органів) на вищі, центральні, місцеві. Наглядова діяльність кожного прокурора становить органічну частину діяльності всієї прокуратури.
Принцип єдності прокурорського нагляду діє у всіх сферах і на всіх рівнях його організації. У відповідності з ним:
1) перед усіма прокурорами стоять спільні та єдині завдання щодо нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів усіма піднаглядними об'єктами і суб'єктами;
2) усі прокурори, незалежно від рівня ланки прокурорської системи, в якій вони перебувають, наділені, в основному, однаковими за характером повноваженнями. Характер цих повноважень залежить не від рангу прокурора, а від сфери їх використання;
3) наявна єдність принципів в організації та діяльності всіх органів прокуратури;
4) єдині засоби прокурорського нагляду та діяльності;
5) єдине законодавство;
6) єдине керівництво органами прокуратури.
Із принципом єдності тісно пов'язаний ПРИНЦИП ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ,який означає, що підпорядкованість органів прокуратури відбувається тільки по вертикалі — кожен нижчий за рангом прокурор підпорядкований вищому, а всі прокурори — Генеральному прокурору України. Подвійного підпорядкування, тобто і по горизонталі, а також місцевим чи центральним органам влади, немає.
Цей принцип визначає:
1) систему органів прокуратури, їх ланок;
2) компетенцію прокурорів у здійсненні нагляду за додержанням законів;
3) верховенство Генерального прокурора стосовно підпорядкованих йому прокурорів кожної ланки прокурорської системи у здійсненні нагляду за законністю і на певній території, і щодо кола організацій та осіб;
4) порядок призначення прокурорів та дострокового їх звільнення із займаної посади. Усі прокурори (районів, міст, областей, спеціалізованих прокуратур тощо) призначаються і звільняються з посади Генеральним прокурором;
5) порядок притягнення прокурорських працівників до дисциплінарної відповідальності, присвоєння класних чинів чи військових звань (для оперативних працівників військової прокуратури) тощо.
Принцип централізації прокурорської системи дозволяє:
1) забезпечити оперативне керівництво всією законоохоронною діяльністю всіх ланок прокурорської системи і конкретизувати організацію роботи та відповідальність за неї підпорядкованих прокурорів;
2) всім підлеглим прокурорам звертатися в необхідних випадках до вищих за рангом прокурорів, аж до Генерального прокурора.
Окрім іншого зв'язок принципу централізації з попередньо розглянутим принципом єдності прокурорської системи та нагляду проявляється ще в тому, що кожен вищий за рангом прокурор має право прийняти на себе прокурорські повноваження, якими наділені підлеглі йому прокурори. Підпорядкований прокурор зобов'язаний діяти в межах встановленої компетенції. Вийти за ці межі він може лише за дорученням керівництва у випадках, визначених законом.
ПРИНЦИП ЄДИНОНАЧАЛЬНОСТІ та КОЛЕГІАЛЬНОСТІв прокурорській діяльності означає таке становище, коли прокурор: А. Одноособово вирішує всі питання прокурорської діяльності свого рівня (компетенції).
В. Коли всі одноособові накази і розпорядження вищого за рангом
є обов'язковими для підпорядкованих прокурорів. С. Коли вищий за рангом може одноособово змінити і скасувати (п.1 ст.6; ст.40 Закону) відповідні рішення підпорядкованих. 0. Призначення прокурора на посаду здійснюється одноособово наказом Генерального прокурора (з певною особливістю щодо призначення прокурора Автономної Республіки Крим, оскільки там це відбувається за погодженням з Верховною Радою Автономної Республіки Крим).
Оцінюючи значення цього принципу, який є відносним, доречно зазначити, що єдиноначальність в прокурорській діяльності суттєво корегується наявністю у вищих ланках прокурорської системи колегій (ч.З ст.14; ч.З ст.16; ст.18 Закону), судження та рішення яких не тільки мають дорадчо-інформаційний характер, але й служать, певною мірою, гарантом проти можливих помилок суб'єктивного порядку в діях і актах прокурора, насамперед, вищих рівнів прокурорської системи. Так, колегії прокуратур розглядають найбільш важливі питання, що стосуються додержання законності, стану правопорядку, діяльності органів прокуратури, виконання наказів Генерального прокурора, кадрових питань, заслуховують звіти підпорядкованих прокурорів, начальників структурних підрозділів та інших працівників прокуратури. Рішення колегій доводяться до відома працівників органів прокуратури. В разі розбіжностей між прокурором і колегією він проводить в життя своє рішення, але зобов'язаний доповісти про це Генеральному прокурору. Члени колегії можуть повідомити свою думку Генеральному прокурору, що може бути підставою для розгляду цих розбіжностей на колегії Генеральної прокуратури України.
Діяльність колегій прокуратур, щоденні, щотижневі планові чи позапланові оперативні наради працівників конкретних прокуратур тощо — все це становить зміст ПРИНЦИПУ КОЛЕГІАЛЬНОСТІв діяльності прокуратури.
ПРИНЦИП НЕЗАЛЕЖНОСТІє галузевим функціональним принципом, суть якого полягає в тому, що органи прокуратури, здійснюючи свої повноваження, є незалежними від будь-яких органів управління, місцевих органів влади та місцевого самоврядування і суду, а також від будь-якого впливу з боку об'єднань чи окремих громадян.
Кожен прокурор у своїй наглядовій діяльності вільний від будь-якого стороннього впливу, і під час виконання покладених на нього функцій керується тільки законом і вказівками Генерального прокурора. У цьому полягає, так званий, зовнішній прояв прокурорської незалежності.
Внутрішня незалежність на відміну, наприклад, від внутрішньої суддівської, яка є майже абсолютною, має свою специфіку.
Прокурор у питаннях:
1) прийняття оперативних заходів забезпечення законності;
2) організації роботи прокуратури;
3) додержання строків подання звітності;
4) систематизації законодавства;
5) гласності — повинен виконувати вказівки вищого за рангом прокурора.
У деяких сферах наглядової діяльності, зокрема в процесуальній, де прокурор згідно з визначеною законом компетенцією повинен діяти на свій розсуд, закон охороняє внутрішнє переконання підпорядкованого прокурора, оскільки він самостійно приймає відповідні процесуальні рішення, керуючись виключно законом.
Із принципом незалежності тісно пов'язаний ПРИНЦИП ДЕПОЛІТИЗАЦІЇ,тобто політичної незалежності прокурорської системи (позапартійність прокуратури та її працівників). Він сформульований у ч.2 ст. 6 Закону і передбачає, що працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій та рухів. Окрім цього, у відповідності із Законами «Про об'єднання громадян» (ч.2 ст.4) та «Про політичні партії» (ч.8 ст.6) створення і діяльність осередків політичних партій в органах прокуратури забороняється. Прокурори і слідчі у своїй професійній діяльності не зв'язані жодними рішеннями будь-яких політичних об'єднань.
В умовах активного політичного життя, коли керівниками органів державної влади і місцевого самоврядування часто стають представники певних політичних партій, реально виникає можливість втягування прокурорських працівників у відстоювання тих чи інших партійних інтересів у сфері їх службової діяльності.
Часто прокурори і слідчі змушені вирішувати питання про порушення та розслідування кримінальних справ щодо депутатів Рад усіх можливих рівнів та інших виборних осіб, і власне принцип незалежності слугує правовою перепоною, що захищає працівників прокуратури від можливого тиску на них з боку «співпартійців» цих осіб, виступаючи гарантією забезпечення об'єктивності та можливості керуватись прокурорському працівнику виключно законом і залишатись чесним виконавцем свого державницького обов'язку.
Практично, аналогічну мету переслідує і ПРИНЦИП ЗАБОРОНИ СУМІСНИЦТВАу трудовій діяльності, який, у відповідності з ч.З ст.46
Закону, забороняє працівникам прокуратури працювати за сумісництвом на підприємствах, установах, організаціях, займатись будь-яким видом підприємництва, за винятком наукової і педагогічної діяльності. Отже, можемо, підводячи підсумок, сформулювати значення принципів організації та діяльності прокуратури України:
1. Принципи виражають сутність прокурорського нагляду зокрема, і всієї діяльності прокуратури в Україні взагалі.
2. Вони є системою юридичних норм найбільш загального характеру, яка виступає основою прокурорського законодавства.
3. Порушення норм, принципів виступає безумовною підставою для визнання прокурорської діяльності або неможливою або незаконною.
4. Чітка уява про принципи дає реальну і об'єктивно-обґрунтовану можливість зрозуміти суть демократичної діяльності органів прокуратури щодо виконання ними своїх функцій та завдань, яка служить підставою для правильного вирішення питання про перспективи подальшого розвитку і вдосконалення норм, які регулюють прокурорську діяльність.
5. Принципи мають практичне значення для визначення змісту і об'єму прав і свобод учасників прокурорсько-наглядової діяльності тощо.
2. ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
ФУНКЦІЯ ПРОКУРАТУРИ є одним із головних понять, через яке розкривається структура і весь зміст діяльності органів прокуратури. Вивчення прокурорського нагляду та прокурорської діяльності — це поглиблене вивчення функцій прокуратури.
ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ — це зазначені у законі напрями або частини діяльності її органів, які визначаються соціально-державним призначенням прокуратури, характеризуються певним предметом та завданнями і здійснюються з використанням властивої цим органам компетенції.
Функції прокуратури України сучасного періоду закріплені у ст. 121 Конституції України, а також у ст.ст. 5, 10 та перехідних положеннях Закону «Про прокуратуру». продолжение
--PAGE_BREAK--
У відповідності з цими нормами до функцій прокуратури можна віднести:
1. Підтримання державного обвинувачення в суді.
2. Представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.
3.Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.
4. Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
5.Нагляд за додержанням і застосуванням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами.
6. Досудове розслідування діянь, що містять ознаки злочину.
7. Координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю.
Проаналізувавши наведену, вичерпну систему основних напрямів діяльності органів прокуратури (оскільки у відповідності з ч.2 ст.5 Закону на прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не передбачених Конституцією та цим Законом) і перед тим як їх коротко проаналізувати, можна сказати наступне:
— по-перше, що за характером ці функції є таких видів: а) наглядові- під номером 3, 4, 5, б) не пов'язані з наглядом- 1, 2, 6, 7.
— по-друге, всі перераховані функції за напрямом прояву є зовнішніми. Разом з тим, прокуратурі, як і будь-якому державному органу, властива і внутрішня управлінсько-контрольна діяльність, а тому прокуратура для забезпечення свого ефективного функціонування виконує ще дві внутрішні функції: а) управлінську, б) контролюючу.
Очевидно, поки що ФУНКЦІЯ НАГЛЯДУза додержанням і правильним застосуванням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами і за значенням, і за об'ємом виконуваної в її рамках роботи, займає головне місце в структурі діяльності прокуратури України (статистика цього напряму діяльності прокуратури наступна: органи прокуратури за останні п'ять років виявили біля 350 тис. порушень закону. За нехтування законами за вимогою прокурорів притягнуто до відповідальності майже 200 тис. осіб. За вказаний період задоволено понад 75 тис. протестів щодо порушення посадовими особами законодавства. Прокурори стали на захист прав громадян на основі майже 50 тис. звернень. За пропозицією прокурорів поновлені права громадян у зв'язку з порушенням трудового законодавства у майже 7 тис. випадках; житлового законодавства — у майже 4 тис; питань соціального захисту громадян — також у майже 4 тис. випадках. На особистому прийомі прокурорами прийнято близько 800 тис. громадян. Крім того, за поданнями і приписами прокурорів усунуто майже 50 тис. порушень законодавства про конституційні права і свободи громадян, а за протестами прокурорів скасовано біля 20 тис. незаконних правових актів з цих питань тощо).
Ця функція прокуратури реалізується в конкретній галузі діяльності органів прокуратури, яка називається «Нагляд за додержанням і застосуванням законів». У літературі цю галузь ви поки що зустрічатимете під вже застарілою, але колись традиційною назвою «загальний нагляд».
Суть цього різновиду нагляду прокуратури полягає:
— у діяльності прокурорів щодо вивчення одержаної із різноманітних, визначених законом, джерел інформації про порушення закону;
— в одержанні та аналізі різного роду матеріалів, статистичних даних про роботу піднаглядних об'єктів, в яких можуть міститись відомості, що вимагають або проведення прокурорських перевірок своїми силами, або із залученням відомчих або позавідомчих контролюючих органів;
— в оцінці правових актів з позиції відповідності їх законам;
— у вживанні заходів прокурорського реагування з метою усунення виявлених порушень, скасування рішень (актів), що суперечать закону.
Зміст ФУНКЦІЇ РОЗСЛІДУВАННЯдіянь, що містять ознаки злочину (або як її ще називають у літературі: «Функція кримінального переслідування»), якщо проаналізувати зміст Закону «Про прокуратуру», не одержав у ньому конкретного висвітлення. Зрозуміти її наближене законодавче бачення можна, проаналізувавши ст.ст. 29, ЗО, 32 Закону, а також відповідні статті КПК, у яких вона чіткіше проступає при розгляді:
— процедури порушення кримінальних справ;
— при проведенні досудового слідства слідчими прокуратури або самим прокурором.
Ця функція має спільні компоненти і тісний зв'язок з функцією ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ВИКОНУЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ДІЗНАННЯ І ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО та з функцією ПІДТРИМАННЯ ПРОКУРОРОМ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ,а також частково з функцією ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ,головним чином у здійсненні прокурором своїх повноважень під час апеляційного, касаційного провадження та перегляду кримінальних справ в порядку виключного провадження, що за суттю є продовженням кримінального переслідування осіб, які вчинили злочини.
Даючи вказівки органам розслідування порушити кримінальну справу, виконати досудове слідство, висунути обвинувачення, обрати запобіжний захід, затверджуючи обвинувачувальний висновок, одночасно прокурор безпосередньо здійснює функцію нагляду і частково-опосередковано — функцію розслідування злочинів.
Функція координації діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю також має тісний зв'язок з прокурорським наглядом за додержанням законів. Власне результати перевірок стану законності у діяльності органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції, митної служби тощо виступають підставою обговорення на координаційних нарадах, котрі організовуються прокурорами, тих чи інших питань, пов'язаних з боротьбою зі злочинністю і таких, що вимагають узгоджених дій.
Закон «Про прокуратуру» (ст. 10) наділяє прокурорів правом у цілях забезпечення координації діяльності вищезазначених органів скликати координаційні наради, організовувати робочі групи, вимагати статистичну та іншу необхідну інформацію, брати участь в організації нарад Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією при Президентові України.
Указом Президента України від 12.02.2000 року №229-2000 «Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю» впроваджені на основі вже діючого Указу Президента від 30.05.1994 року №829 «Про заходи щодо вдосконалення діяльності координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю» — основні напрями координації діяльності та закріплена роль прокурора як її організатора.
Декілька слів про ВНУТРІШНЮ ФУНКЦІЮ УПРАВЛІННЯв органах прокуратури.
Під терміном «управління» в органах прокуратури потрібно розуміти вплив вищестоячих прокурорів на підлеглі і нижчестоячі органи, керівництво і контроль за їх діяльністю з метою забезпечення покладених на них завдань. Формами управління органами прокуратури є:
— аналітична робота;
— взаємодія між структурними підрозділами апаратів і органами прокуратури всередині системи;
— безпосереднє керівництво.
Ефективність функції управління обумовлюється здійсненням ФУНКЦІЇ КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАВДАНЬ.
Контроль за виконанням — це важливий елемент системи гарантій законності в безпосередній діяльності прокурорів і слідчих, це засіб дії на підвищення його результативності, персональної відповідальності, виявлення і усунення недоліків та обставин, які їм сприяють.
На завершення розгляду цього питання варто зазначити, що характер внутрішніх і зовнішніх функцій прокуратури, окрім загального врегулювання у Законі «Про прокуратуру», більш детально висвітлено в конкретних, доволі чисельних за кількістю, наказах Генерального прокурора, які ми з вами і будемо вивчати згодом.
3. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (НАГЛЯДУ). ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ
Для виконання завдань і функцій прокурори наділені широкими повноваженнями, котрі дають їм можливість своєчасно виявляти і зупиняти порушення закону.
У спеціальній літературі ці повноваження отримали розроблену теорією прокурорського нагляду назву — «правові засоби прокурорської діяльності». ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ — це закріплені у законодавстві дії та правові акти прокурорських працівників, спрямовані на реалізацію ними завдань та функцій прокуратури. Іншими словами, це інструментарій прокурорської діяльності, без якого вона втрачала б зміст.
СИСТЕМА цих засобів доволі об'ємна і різноаспектна. Щоб краще зрозуміти суть, особливості, місце у системі, правові засоби прокурорської діяльності як в науці, так і на практиці розрізняють за декількома класифікаційними рубриками. Вашій увазі пропонується традиційна класифікація правових засобів за трьома критеріями."
1. За метою або спрямованістю прокурорсько-наглядової діяльності ці засоби є таких видів:
— ті, за допомогою яких виявляються порушення законів, причини та умови, що їм сприяють;
— правові засоби, спрямовані на усунення порушень законів та обставин, які їм сприяли;
— правові засоби, спрямовані на притягнення порушників законів до юридичної відповідальності;
— ті, які мають за мету забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних правопорушенням;
— ті, що спрямовані на попередження правопорушень.
2. За характером дії правові засоби поділяються на:
— правові засоби зобов'язуючого характеру;
— правові засоби зупиняючого характеру;
— правові засоби розпорядчого характеру.
3. За формою вираження (прояву):
— правові засоби — дії прокурора та інших прокурорських працівників;
— правові засоби — правові акти прокурора та інших прокурорських працівників. продолжение
--PAGE_BREAK--
Окрім цього, правові засоби прокурорської діяльності можна поділяти і за такими, поки що не розповсюдженими у спеціальній літературі, підставами як:
1. За суб'єктом застосування:
— ті, що застосовуються винятково прокурором (за посадою) або за його підписом чи вказівкою;
— ті, що можуть застосовуватись самостійно й іншими прокурорськими працівниками.
2. За способом реалізації:
— ті, що реалізовуються (тобто доводяться до логічного завершення) безпосередньо прокурором чи прокурорськими працівниками;
— ті, що безпосередньо після прокурорського реагування реалізуються іншими уповноваженими органами чи посадовими особами.
3. За рівнем імперативності або за можливістю та способами оскарження застосування правового засобу:
— ті, що підлягають негайному виконанню;
— ті, що можуть оскаржуватись, а отже їх виконання зупиняється до розгляду скарги.
4. За галуззю прокурорської діяльності:
— галузеві (тобто ті, що застосовуються працівниками прокуратури тільки в певній галузі прокурорської діяльності);
— міжгалузеві, тобто — у декількох галузях прокурорської діяльності. А зараз конкретизуємо деякі названі види правових засобів прокурорського реагування.
1. Правові засоби, спрямовані на виявлення (тобто пошук) порушень законів, а також причин і умов, що їм сприяють.
Прокурор, з метою виявлення порушень законів, має право:
а) безперешкодно, за посвідченням, що підтверджує посаду і без особливих перепусток, де такі запроваджено, входити у приміщення органів державної влади та місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалежно від форми власності, підпорядкованості чи приналежності, до військових частин (нормативне закріплення: ч.2 ст.10; ч.1,3 ст.12; п.1,2,3,4 ст.20; ч.2 ст.44 Закону «Про прокуратуру»);
б) мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою й тих, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію (нормативне закріплення те саме);
в) письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою (нормативне закріплення те саме);
вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію, в тому числі статистичну, про стан законності і заходи щодо її забезпечення (нормативне закріплення те саме);
ґ) вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур, незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз (п.3 ст.20 Закону);
д) викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону (п.4 ст.20 Закону); самостійно розглядати заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду, наглядати за додержанням вимог законодавства щодо порядку такого розгляду всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, проводити особистий прийом громадян (ч.ч.1,2,3 ст.12 Закону); у будь-який час відвідувати місця утримання затриманих, попередньо ув'язнених; місця, де засуджені відбувають покарання; установи для примусового лікування і перевиховання та проводити опитування осіб, що там перебувають, ознайомлюватися з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані,
ж)засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру (п.1 ч.2 ст.44 Закону);
з)перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації вищеназваних установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень (п.2 ч.2 ст.44 Закону);
и)вимагати від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини. Перевіряти не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію й вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини (п.1 ч.1 ст.227 КПК);
брати участь: у попередньому розгляді справи суддею; у судовому засіданні; у розгляді справи в суді апеляційної, касаційної інстанції, а також в порядку виключного провадження (ст.ст.240; 264; 362; ч.5 ст.391; ст.ст.394; 400-10 КПК).
Перераховані правові засоби (оскільки всі закріплені в нормативно-правових актах) прокурорської діяльності названого спрямування можуть бути застосовані як особисто прокурором, так і іншими прокурорськими працівниками або за вказівкою прокурора, або інколи, коли це у їх компетенції, і за власною ініціативою в рамках наглядової діяльності.
2. Правові засоби, спрямовані на усунення порушень законів та обставин, що їм сприяли. Застосовуючи ці засоби, прокурор:
а) опротестовує акти прем'єр-міністра України, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, виконавчих органів місцевих Рад, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб (ч.2 п.1 ст.20 Закону);
б) вносить подання або протест на рішення місцевих Рад, залежно від характеру порушень (ч.2 п.2 ст.20 Закону);
в) дає приписи про усунення очевидних порушень закону (ч.2 п.4 ст.20 Закону);
г) вносить подання до державних органів, громадських організацій і посадових осіб про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли (ч.2 п.5 ст.20 Закону);
ґ) скасовує незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які проводять дізнання (ч.1 п.2 ст.227 КПК);
д) вносить апеляційне, касаційне подання і подання про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження (п.8 ст.348; ч.2 ст.384; ст.ст.400-8; 400-9 КПК);
є) приймає рішення про негайне звільнення особи, яка незаконно перебуває в місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру (ч. 2 п.З ст.44 Закону, ч.2 ст.14 КПК).
3. Правові засоби, спрямовані на притягнення порушників законів до юридичної відповідальності. Зокрема прокурор:
а) (найпоширеніший правовий засіб) — порушує, у встановленому законом порядку, кримінальні справи, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення, передає матеріали на розгляд громадської організації (ч.2 п.З ст.20 Закону, ч.4 ст.7-1, ст.97 КПК);
б) заявляє клопотання в судовому засіданні про те, що підсудний вчинив ще й інший злочин, з тим, щоб суд (суддя) прийняв відповідне рішення щодо цієї особи, а також вчиняє інші дії в межах судового розгляду: про зміну обвинувачення в суді; про притягнення до кримінальної відповідальності іншої особи; про притягнення до відповідальності за неправдиві показання, неправильний переклад і неправдивий висновок експерта (ст.ст.276, 277, 278, 279 КПК).
4. Правові засоби, спрямовані на відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної правопорушеннями:
а) згідно ст. 51-1 КПК прокурор у разі, коли цього не зробив слідчий чи дізнавач, роз'яснює потерпілому порядок поновлення його порушених прав і вживає необхідних заходів для відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних: засудження; притягнення як обвинуваченого; затримання; застосування запобіжного заходу та у разі незаконного продовження виконання призначеного покарання у випадках, коли кримінальний закон, який усуває караність, набрав чинності. Таке роз'яснення оформляється шляхом письмового повідомлення, яке вручається громадянину особисто або поштою, а копія прилучається до матеріалів справи;
б) у відповідності із п.9 ст. 228 КПК прокурор перевіряє чи вжито слідчим чи дізнавачем заходів для відшкодування шкоди, заподіяної злочином, якщо ні, то повертає справу слідчому, щоб той у порядку вимог ст. 126 КПК забезпечив майбутнє виконання позову, тобто наклав арешт на майно обвинуваченого;
в) у відповідності з цими ж статтями і зокрема ч.2 ст. 126 КПК прокурор перевіряє чи вжито заходів щодо протидії приховання (незбереження) майна обвинуваченого, яким у майбутньому буде забезпечено цивільний позов;
г) згідно ст. 33 Закону і ч.2 ст.29 КПК прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права (це щодо кримінального судочинства), а щодо цивільного, господарського, то у відповідності зі ст. 36 -1 Закону України «Про прокуратуру» та ст.ст. 121,122 та ін. ЦПК, ст. 29 ГПК прокурор звертається до суду з цивільними позовами або заявами про відшкодування певним категоріям осіб (які через фізичний чи психічний стан або з інших поважних причин не спроможні самостійно захищати свої порушені чи оспорюванні права) матеріальної шкоди, заподіяної правопорушенням.
5. Правові засоби, спрямовані на попередження правопорушень.
У широкому розумінні слова до таких засобів можна віднести всі вищеперераховані засоби, оскільки таке попередження ґрунтується
саме на них.
Разом з тим, до спеціальних правових засобів названого спрямування можна віднести:
а) подання прокурора з вимогою усунути порушення закону, причини цих порушень і умови, що їм сприяють (ст. 23 Закону);
б) порушення прокурором кримінальних справ, дисциплінарного провадження чи провадження про адміністративне правопорушення (ст. 24 Закону);
в) згода прокурора на подання слідчого до суду щодо взяття під варту підозрюваного (обвинуваченого) (ч.3 ст. 165-2 КПК);
г) обрання прокурором або вказівка слідчому обрати запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою (ч.1 ст.165-2 КПК);
г) підтримання прокурором перед судом подання, або самостійне санкціонування проведення відповідних слідчих та деяких інших процесуальних дій (обшук, виїмку, огляд, поміщення на стаціонарну судову експертизу тощо), у ході проведення котрих завжди вирішуються, серед інших, також превентивні завдання (ст.ст. 177, 178, 187, 190, 205 КПК); продолжение
--PAGE_BREAK--
д) санкціонування прокурором відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПК);
є)невідкладний прийом прокурора відповідного рівня:- Генеральний прокурор має право бути невідкладно прийнятим Головою Верховної Ради України, Президентом, прем'єр-міністром; — прокурор обласного рівня — керівниками, іншими посадовими особами відповідних органів державної влади та управління, підприємств, установ, організацій, — прокурор Автономної Республіки Крим — Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Головою уряду Автономної Республіки Крим (ст. 11 Закону);
є) санкціонування прокурором, починаючи з обласного та прирівняних до них та їх заступниками, затримання і видворення у примусовому порядку іноземного громадянина або апатрида за межі України (ст. 27 Закону);
ж)дача висновків щодо заявлених у судових засіданнях клопотань тощо;
з) зупинення дії правового акта до розгляду протесту в порядку прокурорського нагляду (ч.3 ст.21 Закону).
Отже, як бачимо, наведені вище правові засобі прокурорської діяльності доволі взаємозв'язані та взаємозалежні між собою і це випливає із того, що ними забезпечується основна функція прокурорської діяльності — забезпечення точного, неухильного і однакового для всіх виконання законів.
А зараз ті ж самі правові засоби диференціюємо залежно від характеру їх дії.
1. До правових засобів ЗОБОВ'ЯЗУЮЧОЇ дії можна віднести:
— вимогу прокурора про проведення перевірок, ревізій, виділення спеціалістів;
— письмові вказівки наглядаючого прокурора працівникам, які виконують оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
— виклики до прокуратури відповідних посадових осіб для дачі пояснень тощо;
— обов'язковість для виконання (розгляду) у встановлені строки актів прокурора у всіх галузях його наглядової діяльності (протестів, приписів, подань, постанов про порушення кримінальної справи, адміністративних чи дисциплінарних проваджень) тощо.
2. До правових засобів ЗУПИНЯЮЧОЇ дії відносять:
— внесення протесту в порядку нагляду — прокурор зупиняє дію опротестованого акту;
— припис, яким також зупиняється дія як наслідок порушення закону, оскільки припис підлягає негайному виконанню;
— інші процесуальні рішення прокурора або вказівки на їх проведення, особливо щодо застосування запобіжних заходів та інших засобів процесуального примусу також зупиняють певні наявні або можливі неправомірні дії правопорушника чи інших причетних до правопорушення осіб (відсторонення обвинуваченого від посади, заборона виїзду за кордон.
3. До правових засобів РОЗПОРЯДЧОГО характеру відносять:
— прийняття прокурором не пізніше 3-денного строку рішення за заявою або повідомленням про злочин: про порушення кримінальної справи, про відмову в порушенні кримінальної справи; про скерування заяви або повідомлення за належністю (ч.2 ст.97 КПК);
— скасування прокурором незаконних та необгрунтованих постанов слідчих та осіб, які проводять дізнання. Дача письмових вказівок про розслідування злочинів, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини. Доручення органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, і так далі (п.п.2,3,4,8,9,10,11 ст. 227 КПК);
— розпорядження прокурора, що стосуються виконання вироків, ухвал і постанов суду, обов'язкові для всіх органів і посадових осіб, які їх виконують (ст. 44 Закону, ч.2 ст. 415 КПК).
Проаналізуємо правові засоби прокурорського реагування залежно від форми виразу, тобто від зовнішнього способу вияву реалізації завдань та функцій прокуратури.
За формою ці засоби поділяються, як вже зазначалось, на передбачені законодавством:
а) дії, тобто визначені законом повноваження прокурорів, інших прокурорських працівників для реалізації завдань та здійснення функцій прокуратури, які виконуються шляхом безпосередньої участі або втручання згаданих суб'єктів діяльності;
б) акти, тобто визначені законом письмові документовані рішення
прокурорського реагування на виявлені факти порушень чинного законодавства або про потребу вчинення певних дій, чи дозвіл на їх виконання.
Беручи участь в кримінальному, цивільному та господарському судочинстві так чи інакше набувають належну процесуальну форму: підтримання державного обвинувачення, подання та підтримання позову; надання відповідних висновків; заявлення клопотань, судових подань (апеляційних, касаційних тощо). Під час здійснення прокурорського нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів державними та недержавними юридичними, посадовими особами і громадянами; за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, також часто використовуються різновиди вищенаведених відповідних дій, коли вони не вимагають письмового оформлення. Але, так чи інакше, прокурори свої дії документують.
До правових актів прокурорської діяльності, у тому числі наглядової, відносять:
— протести;
— приписи;
— подання;
— постанови;
— позовні та іншого характеру судові заяви;
— письмові вказівки;
— документальні санкціонування, дозволи, затвердження та ін. Більшість із наведених актів (письмових документів) законодавчо визначені і за формою, і за змістом (мова йде про перші 5). На інші є прямі вказівки у законі, однак зміст та їх форма напрацьована тільки у теорії і практиці прокурорської діяльності.
ПРОТЕСТ ПРОКУРОРА (ст. 21 Закону).
Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вище-стоячого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні рішення чи дії посадової особи.
У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність з законом, а також припинення незаконної дії посадової особи, поновлення порушеного права.
Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою
у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокурору.
У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію правового акта.
Наведений правовий акт за суттю і фактично може бути застосовано у ході здійснення майже всіх напрямів прокурорської діяльності, за винятком підтримання державного обвинувачення та функції представництва у судах. І зрозуміло чому. Адже протест — це акт прокурорського нагляду, а за судами прокуратура України нагляду не здійснює.
Під час здійснення нагляду за органами, що виконують опе-ративно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство прокурор незаконні, на його думку, дії та рішення також не опротестовує, а, використовуючи свої повноваження більш оперативно і ефективно, — скасовує їх своїми постановами, у порядку, визначеному КПК та галузевими законами («Про оперативно-розшукову діяльність», «Про міліцію», «Про Службу безпеки України» тощо).
ПРИПИС ПРОКУРОРА (ст. 22 Закону).
Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоячому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.
Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону має: а) очевидний характер і б) може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємствам, установам, організаціям, а також громадянам, якщо не буде негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору.
Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоячому прокурору, який зобов'язаний розглянути скаргу протягом десяти днів, або до суду.
Припис, аналогічно протесту, — правовий акт винятково наглядового спрямування.
ПОДАННЯ ПРОКУРОРА
(ст. 23 Закону; ст.ст. 23-1, 348 п.8, 384 ч.2, 400-8, 400-9 та інші КПК; ст.ст. 91,93, 94, 109, 110,111 та інші ГПК; ст.ст. 290, 292,293, 320, 321, 322 та інші ЦПК).
Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вносяться прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженнями, усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду. Не пізніш як у місячний строк (за винятком розгляду подань прокурора, скерованих у судові інстанції, оскільки там законом встановлено інші строки та інший порядок реагування на них) має бути вжито відповідних заходів до усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.
Колегіальний орган, якому внесено подання, повідомляє про день засідання прокурору, який має право особисто взяти участь у його розгляді.
ПОСТАНОВА ПРОКУРОРА
(ст. 24 Закону; ст.ст. 97, 98, 130 та інші КПК). У разі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор, його заступник, залежно від характеру порушення закону, виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.
Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом. продолжение
--PAGE_BREAK--
Відповідно до ст. 98 КПК прокурор, за наявності приводів і підстав, зобов'язаний винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши ці приводи і підстави, статтю кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також дальше її спрямування.
Статті 130, 227 та інші статті КПК зазначають, що за рішенням, прийнятим прокурором під час провадження досудового слідства та наглядових повноважень складається мотивована постанова. У цій постанові зазначається місце і час її складання, посада прокурора, його прізвище, справа, в якій приймається рішення, і обґрунтування прийнятого рішення, а також статті закону, на підставі якого прийнято рішення.
ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ (ст.ЗЗ Закону; ст.ст.28, 29 ч.2 та інші КПК; ст.118 ЦПК — заява про захист; ст.ст. ГПК тощо).
З метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних правопорушенням.
ПИСЬМОВІ ВКАЗІВКИ ПРОКУРОРА (ст.114 ч.2; п.З ст. 227 КПК).
Передбачений КПК письмовий документ, у якому наглядаючий прокурор визначає для слідчого обов'язкові для виконання ним у кримінальній справі слідчі та інші процесуальні й організаційні дії.
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ
САНКЦІЯ ПРОКУРОРА (ст. 27 Закону; ст.ст. 147, 177, 178, 190 КПК).
Письмовий реквізит (затвердження) прокурора на постанові особи, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа, щодо проведення нею відповідних процесуальних дій. Без такого затвердження цю дію виконувати не можна.
ЗГОДА ПРОКУРОРА (ст.ст.7, 7-2, 7-3, 8, 9, 10, 11-1, 165 ч.4; 177 ч.5; 178 ч.4; 187 ч.4; 190 ч.4; 205 КПК).
ЗАТВЕРДЖЕННЯ ПРОКУРОРА (ст.ст.109, 192 ч.2; 218 ч.5; 229 п.1; 418 п.1 КПК).
Стаття 25 Закону регламентує вимоги, яким повинні відповідати документи прокурорського наглядового реагування (протести, приписи, подання, а також постанови) а саме: обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити для його усунення.
ТЕМА 3: СИСТЕМА ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЇЇ РОБОТИ
ПЛАН
1. Система прокуратури України та структура її органів.
2. Організація роботи в прокуратурі України.
А. Організація та планування роботи в органах прокуратури. Контроль та аналіз її виконання.
Б. Облік, звітність і законодавчо-систематизаційна робота в органах прокуратури.
1. СИСТЕМА ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ ТА СТРУКТУРА ЇЇ ОРГАНІВ
Поняття «система» означає цілісну, функціонально обумовлену множину взаємодіючих структуризованих (тобто таких, що мають власну структуру, будову) елементів, органів.
Систему прокуратури України, у відповідності зі ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» становлять:
— Генеральна прокуратура України;
— прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних);
— міські, районні, міжрайонні прокуратури;
— військові, транспортні, природоохоронні прокуратури та прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.
Територіальні прокуратури — утворені відповідно до адміністративно-територіального поділу України. У кожній області діє обласна прокуратура. На правах обласних діють територіальні прокуратури Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя.
Обласні та прирівняні до них територіальні прокуратури очолює прокурор, який має перших заступників і заступників. Структуру цих прокуратур утворюють управління і відділи, що здійснюють передбачені законом функції на обслуговуваній території, а також контроль за діяльністю підлеглих нижчестоячих прокуратур міст, районів, районів у містах тощо. У прокуратурах, починаючи з цього рівня, утворюються, як вже раніше наголошувалось, колегії у складі прокурора (голова), його заступників, інших керівних працівників.
Низовими ланками територіальних прокуратур є прокуратури міст, районів, районів у містах, міжрайонні прокуратури на правах районних (юрисдикція котрих поширюється на два райони або район і місто обласного підпорядкування).
У цих прокуратурах (низової ланки), за умови значного об'єму роботи у прокурорів є заступники, старші помічники і помічники.
До спеціалізованих прокуратур належать:
— військові прокуратури;
— транспортні прокуратури (на залізниці);
— природоохоронні;
— прокуратури з нагляду за виконаннями законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.
Військові прокуратури поділяються на такі, що прирівнюються до обласних, наприклад військові регіональні прокуратури та військова прокуратура Військово-морських сил України, та до районних (військові гарнізонні прокуратури). Транспортні прокуратури діють тільки на правах районної прокуратури.
Органи військової прокуратури очолює заступник Генерального прокурора України — начальник управління військових прокуратур.
На військові прокуратури покладено обов'язок за додержанням законів не тільки органами військового управління, військовими об'єднаннями, з'єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами ЗСУ, а також органами управління та посадовими особами Прикордонних військ, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території України.
Транспортні (на залізниці) прокуратури організовані відповідно до структури управління залізничним транспортом (назва залізниці). На них покладається обов'язок здійснювати свої функції залежно від додержання законів Міністерством транспорту України і підпорядкованими державними підприємствами, установами і організаціями.
Природоохоронні прокуратури створені з метою посилення нагляду за додержанням екологічного законодавства України.
Прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах здійснюють нагляд за законністю діяльності адміністрації виправних, виховних колоній, тюрем, колоній-поселень, лікувально-оздоровчих установ кримінально-виконавчої системи. Хоча інколи ці функції можуть покладатися і на територіальні прокуратури, у випадках, коли на відповідних адміністративних одиницях не створено спеціалізовану прокуратуру.
На прокуратури, що здійснюють нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах покладається, окрім цього, ще й обов'язок розслідувати злочини, вчинені особами, що відбувають у цих установах покарання, а також працівниками цих закладів, скоєних під час виконання службових обов'язків.
У Генеральній прокуратурі та прокуратурі Автономної Республіки Крим є старші слідчі і слідчі в особливо важливих справах, а в прокуратурах обласного рівня та прирівняних до них можуть бути слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі. У районних та прирівняних до них — старші слідчі та слідчі.
Слідчі прокуратури провадять досудове слідство у справах про діяння, що містять ознаки злочину, віднесені законом до їх підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.
СТРУКТУРА ГЕНЕРАЛЬНОЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
1. Генеральну прокуратуру України очолює ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР, який в підпорядкуванні має:
ПЕРШОГО заступника, в котрого, відповідно, в підпорядкуванні є старший помічник.
6-тьох заступників.
ЗАСТУПНИКА Генерального прокурора України — це начальник головного управління військових прокуратур.
ЗАСТУПНИКА Генерального прокурора України — це прокурор міста Києва.
Двох старших помічників Генерального прокурора України.
РАДНИКА Генерального прокурора України, в підпорядкуванні якого є помічник радника Генерального прокурора України.
2. ГОЛОВНЕ СЛІДЧЕ УПРАВЛІННЯ:
УПРАВЛІННЯ нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури: — відділ криміналістики.
УПРАВЛІННЯ з розслідування особливо важливих справ:
— відділ з розслідування кримінальних справ про злочини у сфері економіки;
— відділ з розслідування кримінальних справ про злочини проти особи.
ВІДДІЛ нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими
ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНИЙ ВІДДІЛ.
3. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО:
УПРАВЛІННЯ нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства:
— відділ нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні досудового слідства;
— відділ нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні оперативно-розшукової діяльності та дізнання.
УПРАВЛІННЯ нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства: продолжение
--PAGE_BREAK--
— відділ нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при провадженні досудового слідства;
— відділ нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяльності та дізнання.
УПРАВЛІННЯ нагляду за додержанням законів органами СБУ. Державної митної служби та Прикордонної охорони при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства:
— відділ нагляду за додержанням законів органами СБУ при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства;
— відділ нагляду за додержанням законів про державний кордон та митну службу.
УПРАВЛІННЯ нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами та іншими державними органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією:
— відділ нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами та іншими державними органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства;
— відділ нагляду за виконанням законодавства про боротьбу з корупцією.
4. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ЩОДО ПРАВ І СВОБОД ТА ЗАХИСТУ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ:
УПРАВЛІННЯ нагляду за додержанням і застосуванням законів:
— відділ нагляду за додержанням конституційних прав і свобод;
— відділ нагляду за додержанням законів у сфері економіки.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням природоохоронного законодавства.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням законів про права неповнолітніх.
ДРУГИЙ відділ.
ОРГАНІЗАІЛЙНО-МЕТОДИЧНИЙ ВІДДІЛ.
ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ, ПРЕДСТАВНИЦТВА У СУДАХ ТА НАГЛЯДУ ЗА ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ:
УПРАВЛІННЯ підтримання державного обвинувачення в судах:
— відділ участі прокурорів у кримінальному судочинстві;
— відділ участі прокурорів у Верховному Суді України;
— організаційно-методичний відділ.
УПРАВЛІННЯ представництва інтересів громадян і держави в судах:
— відділ представництва інтересів громадян і держави в цивільному судочинстві та нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень;
— відділ представництва інтересів громадян і держави в господарському судочинстві;
— організаційно-методичний відділ.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням законів при виконанні судових
рішень у кримінальних справах.
6. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:
УПРАВЛІННЯ кадрів:
— відділ особового складу;
— відділ роботи з кадрами;
— відділ підготовки кадрів і роботи з навчальними закладами.
ІНСТИТУТ Генеральної прокуратури підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів та науково-практичних розробок з питань організації роботи на основних напрямках прокуроської діяльності (на правах управління).
7. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОГО ТА ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:
ОРГАНІЗАЦІЙНО-КОНТРОЛЬНЕ управління:
— відділ організації роботи і контролю виконання;
— інформаційно-аналітичний відділ;
— відділ координації діяльності правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю;
— відділ статистики.
УПРАВЛІННЯ правового забезпечення:
— відділ правового аналізу;
— відділ правової інформації.
8. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКОВИХ ПРОКУРАТУР:
УПРАВЛІННЯ з питань підтримання державного обвинувачення та представництва у судах:
— відділ з питань підтримання державного обвинувачення у судах;
— відділ представництва інтересів громадян і держави у судах.
СЛІДЧЕ управління:
— відділ нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими військових прокуратур;
— відділ нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності та дізнання;
— слідчий відділ.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням і застосуванням законів у
Збройних силах України та інших військових формуваннях.
ВІДДІЛ роботи з кадрами військових прокуратур.
ОРГАНІЗАЦІЙНО-контрольний відділ.
СЕКРЕТАРІАТ (на правах відділу).
9. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ УПРАВЛІННЯ:
— відділ міжнародного співробітництва;
— відділ правової допомоги.
10. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ СПРАВАМИ:
УПРАВЛІННЯ документального та правового забезпечення:
— секретаріат (на правах відділу);
— відділ програмного і технічного забезпечення.
УПРАВЛІННЯ матеріально-технічного забезпечення та соціально-побутових потреб:
— відділ матеріально-технічного забезпечення;
— експлуатаційно-господарський відділ;
— гараж;
— їдальня.
11. ВІДДІЛ ФІНАНСУВАННЯ ТА БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ.
12. ПАНСІОНАТ «ЗОРЕЦВІТ» М. МОРШИН.
13. ВІДДІЛ ПРИЙОМУ ГРОМАДЯН, РОЗГЛЯДУ ЗВЕРНЕНЬ ТА ДЕПУТАТСЬКИХ ЗАПИТІВ.
14. ПЕРШИЙ ВІДДІЛ.
15. ПРЕС-СЛУЖБА (НА ПРАВАХ ВІДДІЛУ).
2. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ В ПРОКУРАТУРІ УКРАЇНИ
Успішне вирішення завдань, що стоять перед органами прокуратури, можливе тільки за умови:
— постійного вдосконалення організації їх роботи;
— використання інтенсивних методів прокурорсько-слідчої діяльності, наукових рекомендацій щодо її здійснення;
— запровадження передового досвіду та можливостей сучасної техніки у діяльності прокурорів та слідчих;
— систематичне підвищення професійної підготовки прокурорсько-слідчих кадрів;
— напрацювання у роботі працівників прокуратури ділового стилю та націленості на досягнення реальних практичних результатів в укріпленні законності.
Діловий стиль в роботі прокурорське—слідчих працівників характеризується такими рисами:
1) невтомна боротьба зі злочинністю та іншими видами правопорушень;
2) переконаність у вартості та потрібності своєї роботи державі та народу України;
3) принциповість;
4) єдність слова і діла;
5) відчуття нового, ініціатива і творчість;
6) науковий підхід до вирішення практичних завдань,
7) здатність взяти на себе відповідальність за дії, рішення тощо; продолжение
--PAGE_BREAK--
8) правильний підбір, розстановка і виховання кадрів;
9) чітка організація та дисципліна праці;
10)дієвий контроль і перевірка виконання завдань;
11) чуйне та уважне відношення до людей;
12) простота та природність у стосунках з людьми;
13) скромність.
Оволодіти цим стилем — це означає запровадити у свою діяльність перераховані його риси, систематично підвищувати свій науково-культурний рівень та професійну майстерність. Очевидно, що це обов'язок кожного прокурора і слідчого.
ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПЛАНУВАННЯ РОБОТИ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ. КОНТРОЛЬ ТА АНАЛІЗ ЇЇ ВИКОНАННЯ
Одним із важливих засобів вдосконалення роботи прокуратур України всіх рівнів є
НАУКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ (НОП), під якою вбачають застосування на практиці досягнень науки, техніки і передового досвіду для найраціональнішої організації трудової діяльності, досягнення максимального її ефекту, повного використання наявних у конкретному прокурорсько-слідчому колективі можливостей.
Наукова організація праці в органах прокуратури передбачає:
— раціональний розподіл обов'язків між працівниками прокуратури (оперативними та допоміжними);
— забезпечення узгодженості їх дій;
— створення необхідних умов для безперервної та ритмічної діяльності;
— створення умов для високоефективного і повного використання робочого часу та трудових ресурсів;
— застосування раціональних методів, прийомів і засобів оргтехніки у діловодстві та управлінській роботі;
— підвищення професійної кваліфікації та загального культурного рівня кожного працівника,
— створення атмосфери товариської взаємодопомоги, ділового психологічного настрою в колективі.
Одним із елементів організації роботи прокуратур виступає розподіл обов'язків між оперативним складом, завданням якого є:
— забезпечення розмежування об'єктів та функцій прокурорсько-слідчої діяльності,
— забезпечення персональної відповідальності за доручений напрям роботи;
— об'єднання зусиль всіх працівників для виконання завдань прокуратури.
Наказом Генерального прокурора №2 від 6 січня 2000 року «Про розподіл обов'язків між керівниками Генеральної прокуратури» ці обов'язки розподілені так:
1. За Генеральним прокурором України залишено загальне керівництво прокуратурою України. Крім цього, Генеральний прокурор: керує роботою колегії; організаційно-контрольним управлінням; бере участь у засіданнях Пленуму Верховного Суду України та Вищого Господарського Суду України; керує роботою першого відділу; прес-центру та редакції журналу «Вісник прокуратури», контролює роботу бухгалтерії.
2. Перший заступник Генерального прокурора України відповідальний за:
— управління нагляду за додержанням і застосуванням законів;
— відділ нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті;
— відділ нагляду за додержанням природоохоронного законодавства;
— відділ координації роботи держорганів з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю;
— координацію діяльності управлінь і відділів Генеральної прокуратури України;
— участь у засіданнях Кабінету Міністрів України;
— зв'язки з народними депутатами, розгляд їх звернень;
— відділ матеріально-технічного забезпечення та соціально-побутових потреб.
3. Заступник начальника Головного управління нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства поширює свої повноваження на:
— головне управління нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства;
— управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури;
— управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ та податкової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства;
— управління нагляду за додержанням законів спеціалізованими підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю;
— відділ організації аналітичної роботи, контролю та криміналістики і так далі.
Варто зазначити, що обов'язки в прокуратурах можуть розподілятись за трьома принципами:
1. За предметно-галузевим, згідно з яким за працівниками закріплюється відповідна галузь прокурорського нагляду або ділянка діяльності (характерно для прокуратур низової ланки).
2. За зональним (територіальним), коли на кожного працівника покладається контроль за діяльністю конкретних нижчестоячих прокуратур або відповідним напрямом роботи у таких, залежно від території їх розташування (характерно для прокуратур обласного рівня). Змішаний принцип — за обома вищеназваними принципами. Крім того, у розподілі обов'язків між працівниками прокуратури
використовується і персональний принцип. Він має такі переваги:
1) існує і забезпечується персональна відповідальність за стан роботи в зонах;
2) розвиває ініціативу в організації взаємодії з керівниками піднаглядних об'єктів у зонах;
3) вчить самостійно приймати рішення на прокурорсько-слідчій ділянці тощо.
Під час вибору способу розподілу обов'язків враховують:
— об'єм роботи конкретної прокуратури;
— місце розташування піднаглядних територій та об'єктів;
— стан правопорядку в піднаглядних об'єктах;
— професійні можливості працівників.
Обов'язки між працівниками в конкретних прокуратурах розподіляються наказом прокурора по прокуратурі. Типовий спосіб розподілу обов'язків наступний: 1. Обов'язки прокурора (крім прямо передбачених в КПК):
— організація роботи щодо боротьби із злочинністю, забезпечуючи взаємодію галузей діяльності, відомств та їх працівників (функція координації);
— підтримування і вдосконалення ділових стосунків з керівниками підприємств, установ, організацій, що знаходяться на обслуговуваній прокуратурою території;
— участь у розробці цими керівниками заходів щодо укріплення законності та правопорядку;
— планування роботи прокуратури і організація її виконання;
— безпосереднє керування однією або декількома галузями прокурорської діяльності;
— організація роботи щодо розгляду заяв, пропозицій і скарг прийому громадян;
— аналіз діяльності прокуратури в цілому і, зокрема, роботи конкретних працівників;
— розповсюдження і запровадження передового досвіду,
— керівництво плановими і позаплановими оперативними нарадами;
Існує практика, коли прокурор залишає за собою керівництво слідством; нагляд за загальним додержанням і виконанням законів — курує заступник прокурора; нагляд за додержанням законів оперативно-розшуковою діяльністю, дізнанням, досудовим слідством, підтриманням держобвинувачення тощо доручається конкретним прокурорським працівникам. Обов'язки заступника прокурора районного рівня:
— організація роботи з нагляду за загальним додержанням законів і з правової пропаганди (участь у ній);
— аналіз і узагальнення стану законності і правопорядку;
— організація роботи з відшкодування державі матеріальної шкоди;
— безпосередній розгляд скарг наглядового характеру, аналіз роботи з ними;
— перевірка обґрунтованості клопотань про адміністративне виселення;
— контроль за роботою помічників, які займаються наглядовою діяльністю тощо;
— узагальнення роботи прокуратури і розроблення пропозицій з питань нагляду за загальним додержанням законів, відшкодування шкоди державі, роботи із заявами, правової пропаганди;
— навчання помічників і слідчих, підготовка планів навчання, заняття з особовим складом прокуратури, керування роботою канцелярії тощо.
Помічники прокурора виконують обов'язки в межах закріплених за ними галузей наглядової діяльності та питань, вирішуваних прокуратурою, допомагають слідчим тощо.
Слідчі прокуратури — розслідують злочини. продолжение
--PAGE_BREAK--
Технічний персонал — їх робота поділяється за предметним принципом.
Із 1 січня 1995 року в органах прокуратури України діє "Інструкція по діловодству в органах прокуратури", затверджена наказом Генерального прокурора України №25 від 22 грудня 1994 року, якою встановлено порядок ведення діловодства в прокуратурах України усіх рівнів.
Узагальнивши літературу та прокурорську практику, можна констатувати, що правильно організувати прокурорам свою роботу заважає наступне:
— недостатнє знання деякими прокурорами, через кабінетний стиль роботи і через відсутність зв'язку з громадськістю та населенням, оперативної обстановки, недостатня їх обізнаність із станом законності і правопорядку та структурою і динамікою злочинності на обслуговуваній очолюваною прокуратурою території;
— відхід від предмета і меж прокурорського нагляду, підміна і дублювання діяльності контрольованих прокуратурою органів, збереження командно-бюрократичних методів щодо усунення виявлених порушень закону;
— несвоєчасність заходів, що застосовуються прокурором для усунення порушень закону; запізніле реагування (або повна відсутність такого) на виявлені порушення законності;
— недостатня цілеспрямованість у виявленні та усуненні порушень законності, а також відсутність чіткої й неухильної тактики у виборі об'єктів прокурорських перевірок;
— невиправдане повернення до повторних перевірок одних і тих самих об'єктів чи суб'єктів через вжиті напівзаходи, незакінченість попередніх перевірок;
— непереборна віра у «силу паперу», тобто у паперовий стиль керування, формалізм і бюрократизм у роботі прокурора замість живої роботи;
— неналежна робота зі скаргами та заявами громадян,
— безпосередні порушення деякими прокурорами вимог закону або поблажливість до таких порушень нижчестоячими прокурорами, тяганина у роботі та прийнятті рішень, у тому числу і в слідстві.
Планування роботи прокуратури
У системі заходів організаційного характеру ПЛАНУВАННЯ роботи в конкретно взятій прокуратурі займає важливе місце, оскільки воно:
— виступає однією із умов успішного виконання прокуратурою її завдань, визначених у Законі;
— дозволяє мобілізувати колектив прокуратури на вирішення головних, найбільш гострих стратегічних і поточних проблем;
— зробити правильний вибір напряму у роботі як всієї прокуратури, так і окремого її підрозділу;
— сприяє правильному розподіленню сил та максимальному використанню наявних можливостей щодо подальшого зміцнення законності та правопорядку;
— слугує фактором, що дисциплінує роботу, забезпечує найефективніше використання наявних засобів тощо.
У прокуратурах, залежно від поточності періодів, здійснюється планування декількох видів, зокрема:
— перспективне планування, тобто на 3-5 років, — містить заходи, що визначають головні напрями в діяльності прокуратури, найважливіші питання, які підлягають вирішенню тощо,
— поточне планування, може бути річним та квартальним;
— цільове планування, скероване на вирішення конкретних завдань, конкретного питання.
В прокуратурах з невеликим або середнім об'ємом роботи проекти планів доцільно готувати безпосередньо прокурору, а в прокуратурах із значною кількістю оперативного складу цей обов'язок доречно доручити заступнику прокурора. Однак кожного разу в розробці плану роботи прокуратури повинен брати участь весь оперативний склад (прокурорсько-слідчі працівники). Це досягається попереднім збиранням їх пропозицій до напрацьованого документа, а також обговоренням проекту плану на оперативній нараді.
Прокурорському працівнику, що готує проект плану, корисно мати спеціальний зошит чи журнал, у яких, у відповідному порядку, будуть накопичуватись замітки, чорнові записи щодо майбутнього плану. Окрім цього, потрібно враховувати плани вищестоячих прокуратур та журнал контролю виконання запланованого.
Оскільки плани роботи прокуратур обумовлюються динамічними внутрішніми та зовнішніми факторами (рішеннями директивних органів, станом законності, рівнем роботи оперативного складу прокуратури тощо), вони вимагають регулярного корегування, що допустимо тільки з позиції активізації прокурорсько-слідчої діяльності, ефективності результатів у боротьбі зі злочинністю.
Контроль та перевірка виконання запланованого Постійний та дієвий контроль виконання запланованого та поточного у роботі прокуратури — невід'ємна частина наукової організації праці та управління в органах прокуратури. Від контролю залежить успіх роботи прокуратури.
ЗАВДАННЯ КОНТРОЛЮ:
а) забезпечення чіткості в роботі прокуратури; Ь) підвищення виконавчої дисципліни; с) персоніфікація відповідальності.
Щоб контроль був дієвим, потрібно дотримуватись вимог щодо: — забезпечення його надійності та своєчасності;
— забезпечення перевірки виконаної роботи за суттю, без формалізму;
— систематичності його проведення;
— повноти, охоплення діяльності усього апарату прокуратури. У ході практики напрацьовано багато форм і методів контролю
виконання:
1) ведення журналів, табелів, картотек контролю;
2) жива систематична перевірка роботи підлеглих і надання їм дієвої допомоги;
3) періодичний перегляд наглядових проваджень у кримінальних справах, що перебувають у поточному провадженні слідчих прокуратури та інших матеріалів в працівників інших напрямів діяльності;
4) проведення оперативних нарад — найважливіша форма контролю виконання роботи і керування підлеглими.
Аналіз роботи (діяльності) прокуратури
Одним із важливих елементів організації роботи прокуратури будь-якого рівня є своєчасний і глибокий аналіз власної діяльності.
Аналіз дозволяє вичленувати найбільш актуальні для даної прокуратури проблеми, з'ясувати, що заважає їх успішному вирішенню, намітити необхідні заходи.
Ці проблеми можуть мати зв'язок з будь-якими аспектами роботи прокуратури:
— з організацією роботи у боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями, їх попередженням;
— з розслідуванням злочинів та інших протиправних діянь;
— з проведенням наглядових повноважень у різних напрямах діяльності тощо.
Предметом аналізу зазвичай виступають такі питання: А. Щодо нагляду за загальним додержанням та виконанням законів:
1) взаємодія з іншими галузями прокурорського нагляду та напрямами прокурорської діяльності, використання їх результатів для підвищення ефективності цього виду нагляду;
2) практика застосування передбачених Законом правових засобів прокурорського реагування;
3) якість документів прокурорського реагування;
4) практика залучення до наглядових перевірок спеціалістів, громадськості тощо.
Б. Щодо розслідування слідчими прокуратури діянь, що містять ознаки злочинів:
1) обґрунтованість порушення кримінальних справ, планування слідства, застосування заходів процесуального примусу, відшкодування збитків тощо;
2) забезпечення повноти, всебічності та об'єктивності розслідування, застосування науково-технічних засобів, з'ясування причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, своєчасність та повнота заходів щодо їх усунення;
3) формування правильної громадської думки щодо осіб злочинців;
4) практика звільнення винних осіб від кримінальної відповідальності, вжиття щодо них некримінальних заходів;
5) стан роботи у зупинених кримінальних справах;
6) облік та зберігання речових доказів, науково-технічних засобів тощо.
В. Щодо підтримання державного обвинувачення та представництва інтересів держави та окремих громадян у судах:
1) практика організації та проведення публічних процесів;
2) якість підготовки обвинувачення;
3) застосування окремих видів покарань, своєчасність звернення вироків до виконань;
4) стан представницької діяльності, апеляційної та касаційної прокурорської практики тощо.
Щодо роботи з кадрами:
1) виконання оперативним складом професійних обов'язків;
2) стан юридичної підготовленості,
3) виконання планів індивідуального навчання тощо. Залежно від обставин актуальними можуть бути й інші питання,
зокрема, аналіз та вивчення передового досвіду та інші.
ОБЛІК, ЗВІТНІСТЬ І ЗАКОНОДАВЧО-СИСТЕМАТИЗАЦІЙНА РОБОТА В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ
Прийом та первинну обробку вхідних документів здійснюють у вищестоячій прокуратурі працівники картотеки або спеціально виділений працівник канцелярії, а в районній, міській та прирівняній до такої — начальник канцелярії, старший інспектор або інспектор. продолжение
--PAGE_BREAK--
Кореспонденція сортується на:
а) скарги, листи, заяви, телеграми громадян;
b) документи, що відносяться до листування за скаргами та справами;
с) кримінальні та цивільні справи;
d) інші документи.
Анонімні звернення не реєструються. Якщо в них містяться повідомлення про злочини або про осіб, що їх вчинили, вони надсилаються до органів, що ведуть оперативно-розшукову діяльність.
Документи реєструються один раз: вхідні — в день надходження, вихідні та внутрішні — в день підписання.
Скарги реєструються в алфавітну картку (додаток 6 до Інструкції по діловодству). Окрім цього виписують карту — посилання (додаток 7) на особу, стосовно якої подано скаргу. Якщо скарги стосуються судових та прокурорсько-слідчих рішень, то заводяться алфавітні карти та довідки на них (додаток 8).
Під час реєстрації скарг та спеціальних донесень про вчинені злочини, вбивства, самогубства, нещасні випадки, якщо обвинуваченого встановлено-алфавітну карту виписують на обвинуваченого, а карту-посилання — на заявника, вбитого, потерпілого. За відсутності цих даних карта заводиться за ФАКТОМ ПОДІЇ.
У прокуратурі проводиться реєстрація та облік наглядових проваджень — у книзі обліку наглядових проваджень (додаток 9), щодо кримінальних справ та скарг.
Реєструються та обліковуються кримінальні та цивільні (господарські) справи, витребувані в касаційному та виключному провадженні (додаток 11).
Порушені і прийняті до провадження кримінальні справи, в тому числі і ті, що надійшли з інших органів і прийняті слідчими і прокурорами до свого провадження, протоколи про злочини реєструються у картотеці і враховуються у книгах обліку слідчих справ та протоколів про злочини.
Речові докази, цінності, особисті документи, вилучені в обвинувачених по справах, обліковуються канцелярією в книзі обліку речових доказів та цінностей на підставі протоколів вилучення та обшуку.
Заяви громадян, повідомлення організацій, посадових осіб про злочини, що вже скоєні або готуються, а також усі відомості про злочини, що надійшли у формі сигналів (телефоном, телеграфом, у вигляді анонімного листа) реєструються у картотеці у випадках, коли в них вказані особи, яких звинувачують у вчиненні правопорушення. Книга обліку заяв та повідомлень (додаток 14), книга обліку сигналів (додаток 15) ведуться в цілому по прокуратурі, а не за структурними підрозділами.
Заяви, повідомлення, анонімні листи, телеграми про злочини, які надійшли поштою, працівник канцелярії реєструє в алфавітній картотеці та передає оперативному працівнику, який, залежно від змісту, дає письмову вказівку посадовій особі, що відповідає за ведення цих книг, в якій книзі вони повинні обліковуватись.
Усні заяви, повідомлення та сигнали реєструються у картотеці, якщо вони оформлені оперативним працівником прокуратури протоколом прийняття усного сигналу за встановленою формою з проставленим реєстраційним штампом.
У прокуратурах ведеться також облік документообігу. Обсяг документообігу — це кількість окремих видів та загальна кількість вхідних, вихідних та внутрішніх документів у кожному структурному підрозділі та в цілому по прокуратурі.
Облік документів ведеться щоденно працівниками канцелярії під час первинної обробки та відправки документів за формою (додаток 36).
На початку наступного місяця дані про кількість документів за минулий місяць сумуються по кожному структурному підрозділу та до 7 числа представляються зведення начальнику служби діловодства, де їх до 10 числа зводять в цілому по прокуратурі за формою (додаток 37).
Результати обліку обігу документів узагальнюються секретаріатом та представляються керівництву для відпрацювання заходів щодо вдосконалення роботи з документами.
Канцеляріями прокуратур складаються щорічні номенклатури справ. Номенклатура справ — це систематизований перелік заголовків справ, що утворюються в діловодстві прокуратури із вказівкою строків їх зберігання, оформлений у встановленому порядку на загальному бланку прокуратури, не менше ніж у чотирьох екземплярах (додаток 38, 39):
— перший примірник зберігається у службі діловодства прокуратури;
— другий використовується службою діловодства як робочий примірник;
— третій — як обліковий документ знаходиться у відомчому архіві;
— четвертий — в державному архіві.
Номенклатура справ переузгоджується з архівним закладом кожні 5 років. Перший примірник номенклатури на кожний рік зберігається не менше 10 років.
Систематизація законодавства
Це — організаційно-методична робота щодо впорядкування придбання, поточного обліку, розміщення, зберігання нормативних актів та робота з ними. Ця робота здійснюється за встановленою системою, яка передбачає обов'язкове ведення контрольних екземплярів кодексів та інших офіційних видань, систематизованої картотеки і алфавітно-предметного обліку секретних нормативних актів.
Відповідає за цю роботу прокурор, а виконує хтось із помічників, в обов'язки якого входить:
1) отримувати, зберігати і вести облік законодавчих, урядових та інших нормативних актів, а також юридичну літературу; вести контрольні екземпляри кодексів та інших нормативно-правових актів; вести предметну (системну) картотеку; регулярно знайомити оперативний склад з діючим законодавством та іншими актами, давати довідки.
Систематизація законодавства в органах прокуратури дозволяє успішно виконувати прокуратурою завдання прокурорської діяльності, оскільки прокурори і слідчі будуть досконало знати діюче різногалузеве законодавство та уміло і правильно застосовувати його у всіх сферах.
Форми систематизації:
• колективне вивчення правових документів (правові семінари);
• наявність у кожного працівника особистої картотеки діючого законодавства, наказів Генерального прокурора України;
• наявність у прокуратурах штатних систематизаторів законодавства, починаючи з обласних і вище, а за сумісництвом і у нижчестоячих:
• безпосереднє забезпечення Генеральною прокуратурою картотеками нормативно-правових актів, офіційними виданнями, тематичними збірками і довідниками діючого законодавства, юридичними журналами тощо;
• у кожній прокуратурі ведуться контрольні екземпляри кодексів у всіх галузях права тощо;
• створення необхідних умов для зберігання законодавства та спецлітератури під грифом «для службового користування» тощо.
ТЕМА 4: КАДРИ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ. МАТЕРІАЛЬНИЙ ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
ПЛАН
1. Вимоги, яким повинні відповідати прокурори і слідчі прокуратури. Порядок їх призначення.
2. Порядок атестації та класні чини працівників прокуратури.
3. Дисципліна праці в органах прокуратури.
4. Матеріальне та соціальне забезпечення і захист працівників прокуратури.
1. ВИМОГИ, ЯКИМ ПОВИННІ ВІДПОВІДАТИ ПРОКУРОРИ І СЛІДЧІ Ефективність прокурорської діяльності багато в чому залежить від її виконавців, тобто від кадрів органів прокуратури. Складні завдання, що стоять перед прокуратурою України, успішно можуть вирішувати тільки люди, які мають хорошу професійну підготовку, життєвий досвід і яким притаманні високі морально-психологічні риси. В органах прокуратури повинні працювати ті юристи, котрі на ділі можуть забезпечити точне, неухильне і всемірне виконання законів, незважаючи на економічну нестабільність, політичну невизначеність, різноманітні прояви тиску на них.
Основні кадри органів прокуратури утворюють прокурори (їх помічники, старші помічники, заступники) і слідчі різних рангів.
Прокурорами і слідчими можуть призначатись громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні
якості.
Під діловими якостями варто розуміти:
— знання справи на дорученій ділянці роботи;
— теоретичну підготовку;
— кваліфікацію;
— практичний досвід;
— вміння організувати справу (роботу) і забезпечити оперативне і якісне її виконання;
— здатність виявляти недоліки, аналізувати їх причини, відшукувати шляхи їх подолання;
— здатність досягати реальних успіхів у роботі.
Діловитість немає нічого спільного із засідательською суєтністю та марнослів'ям.
Серед моральних якостей працівника прокуратури, у першу чергу, слід зазначити:
• вірність «Присязі працівника прокуратури»;
• вірність професійному обов'язку;
• здатність до самовіддачі і вболівання за доручену справу;
• скромність;
• чесність, правдивість, непідкупність, сміливість;
• здатність правильно сприймати критику;
• принциповість; продолжение
--PAGE_BREAK--
• нетерпимість до недоліків;
• чуйність і уважність до людей та інші.
Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Порядок стажування визначається Генеральним прокурором.
Особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури, приймають «Присягу працівника прокуратури». Текст присяги затверджується Верховною Радою України. Процедура її прийняття визначається Генеральним прокурором.
Підбір і оцінка кадрів органів прокуратури відбувається:
• з точки зору їх добросовісності,
• з позиції відстоювання інтересів держави, тобто з державницьких позицій;
• з позиції фаховості, тобто знання справи;
• з позиції адміністраторських здібностей.
Основні вимоги кадрової політики в прокуратурі України становлять:
• підбір і оцінка кадрів за діловими, моральними якостями та розуміння завдань державної політики;
• систематичне оновлення кадрів з метою унеможливлення їх застою;
• колегіальність, врахування думки трудового колективу прокуратури у ході вирішення питань щодо підбору та оцінки кадрів,
• правильне поєднання досвідчених кадрів з молодими, врахування досвіду та традицій;
• стабільність кадрів;
• поєднання довіри й поваги до кадрів з вимогливістю і принциповістю щодо їх діяльності;
• виховання кадрів у дусі принциповості, високої особистої відповідальності за доручену справу, самокритичності, нетерпимості до недоліків;
• постійний контроль за діяльністю кадрів, об'єктивність її оцінки. Підбору та організації роботи з кадрами в органах прокуратури
присвячено наказ Генерального прокурора №5 від 5 жовтня 1998 року, який так і називається «Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України».
Чинне законодавство не містить жодних норм про вимоги щодо особи, яка претендує на посаду Генерального прокурора чи на прокурорські посади в апараті Генеральної прокуратури. Конституція та Закон обумовлює тільки те, що Генеральний прокурор призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокурору, наслідком якої є відставка з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України та підпорядкованих прокурорів — 5 років, без жодних застережень щодо кількості їх повторних призначень.
Однак, Закон містить чіткі вимоги щодо осіб, які призначаються на посади прокурорів нижчих рівнів. Так, на посади прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них призначаються особи віком не молодше ЗО років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше 7 років. На посади прокурорів низової ланки, тобто районів тощо — особи віком не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше 3-х років.
Не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих.
Військовими прокурорами і слідчими призначаються громадяни України з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту.
Щоб з'ясувати питання, а хто ж призначає прокурорів на посади, необхідно проаналізувати норму, яка регламентує повноваження Генерального прокурора щодо керівництва органами прокуратури, а саме статтю 15 Закону. Згідно з нею Генеральний прокурор:
— спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх діяльністю;
— призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної прокуратури України;
— затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання;
— призначає, за погодженням з ВР Автономної Республіки Крим, прокурора Автономної Республіки Крим;
— призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також, прирівняних до них, інших прокурорів;
— відповідно до законодавства визначає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів (отже слідчих та спеціалістів нижчестоячих від Генеральної прокуратури прокуратур призначають на посади та звільняють ті прокурори, у підпорядкуванні яких слідчі та спеціалісти будуть працювати. Строк повноважень слідчих прокуратур законодавством не регламентується);
— відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів прокуратури: а) накази; б) розпорядження; в) затверджує положення; г) затверджує інструкції;
— присвоює класні чини, а щодо присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2 і 3 класів — вносить подання Президенту України.
Вказівки Генерального прокурора з питань розслідування є обов'язковими для виконання всіма органами дізнання й досудового слідства. Прокурори Автономної-Республіки Крим та обласного рівня:
— призначають на посади і звільняють працівників, крім тих, яких призначає Генеральний прокурор;
— за погодженням з Генеральним прокурором вносять зміни до встановлених штатів підлеглих їм прокуратур, в межах затвердженої чисельності і фонду заробітної плати.
2. ПОРЯДОК АТЕСТАЦІЇ ТА КЛАСНІ ЧИНИ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
Прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації. Порядок атестації визначається Генеральним прокурором України, зокрема, «Положенням про атестування прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури України», затвердженим наказом Генерального прокурора України від 9 вересня 1998 року №2223ц.
АТЕСТУВАННЯ має на меті сприяти забезпеченню оптимальної розстановки кадрів і є важливим засобом оцінки їх ділових і особистих якостей та усунення недоліків у роботі і в поведінці.
Атестування проводиться один раз у 5 років. При вирішенні питання про висунення на вищу посаду чи пониження в посаді, а також при наявності серйозних недоліків у роботі або поведінці прокурорів і слідчих, атестування за пропозицією керівника відповідної прокуратури або її структурного підрозділу проводиться ДОСТРОКОВО.
Молоді спеціалісти підлягають атестуванню після закінчення стажування, а повторно — через 2 роки.
Особи, які мають досвід роботи в правоохоронних органах, але вперше призначені на прокурорсько-слідчі посади, підлягають атестуванню не раніше, ніж через 6 місяців роботи на цих посадах.
З метою організації атестації працівників прокуратури в Україні діє Вища атестаційна комісія та атестаційні комісії.
При Генеральній прокуратурі утворюється ВИЩА АТЕСТАЦІЙНА КОМІСІЯ (ВАК). ЇЇ склад затверджується Генеральним прокурором. Вона проводить атестування всіх прокурорських працівників апарату Генеральної прокуратури (крім членів колегії), прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, прирівняних до них та їх заступників, заступників прокурора Автономної Республіки Крим, ректора та проректорів інституту підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України.
Прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняними до них, ректором Інституту підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури, а також, за погодженням з Генеральною прокуратурою, прокурорами великих міст з районним поділом утворюються відповідні атестаційні комісії.
Ці комісії проводять атестування прокурорсько-слідчих працівників та працівників навчального закладу, за винятком тих, що атестуються ВАК.
АТЕСТАЦІЙНІ КОМІСІЇ утворюються у складі:
— голови;
— його заступника,
— відповідального секретаря;
— членів комісії з числа досвідчених і авторитетних працівників. План роботи атестаційної комісії складається щорічно, затверджується відповідним прокурором та надсилається у підпорядковані прокуратури до початку наступного року.
На кожного працівника, який планово чи позапланово підлягає атестації, складаються атестаційні документи:
— біографічна довідка;
— атестаційна картка;
— характеристика ділових і особистих якостей.
Ці документи готують чітко визначені посадові особи: Заступники Генерального прокурора України — на начальників управлінь і відділів Генеральної прокуратури, старших помічників та помічників Генерального прокурора, ректора Інституту підвищення кваліфікації.
Начальники управлінь і відділів Генеральної прокуратури України — на заступників начальників, старших прокурорів та прокурорів управлінь і відділів, прокурорів-криміналістів, старших слідчих з особливо важливих справ та слідчих з особливо важливих справ. Начальник управління кадрів Генеральної прокуратури України -на прокурорів Автономної Республіки Крим, областей та прирівняних до них.
Прокурори Автономної Республіки Крим, областей та прирівняних до них — на своїх заступників.
Заступники прокурорів Автономної Республіки Крим, областей та прирівняних до них — на начальників управлінь і відділів, старших помічників і помічників цих прокуратур.
Начальники відділів кадрів прокуратур Автономної Республіки Крим, областей та до них прирівняних (або старші помічники прокурорів з питань роботи з кадрами) — на прокурорів міст, районів, міжрайонних та прирівняних до них. продолжение
--PAGE_BREAK--
Начальники управлінь і відділів прокуратур Автономної Республіки Крим, областей та до них прирівняних — на заступників начальників, старших прокурорів та прокурорів управлінь і відділів, прокурорів-криміналістів, старших слідчих з особливо важливих справ (Автономної Республіки Крим), слідчих з особливо важливих справ та старших слідчих цих прокуратур. Прокурори міст, районів, міжрайонні прокурори і прирівняні до них — на всіх підпорядкованих їм прокурорсько-слідчих працівників, тощо.
У зазначених документах вказуються нагороди та заохочення, дисциплінарні стягнення протягом періоду, за який працівник підлягає атестуванню (крім тих, які зняті в установленому порядку).
Оцінка роботи працівника, характеристика його ділових і особистих якостей мають бути конкретними, обґрунтованими, об'єктивними. В характеристиці вказуються і позитивні якості працівника, і недоліки у його роботі та поведінці.
Для того, щоб зробити висновок про ділові якості працівника, потрібно перевірити знання ним дорученого напряму роботи, нормативних актів, керівних документів та вказівок щодо його професійних обов'язків. Дається оцінка працелюбству, добросовісності та дисциплінованості працівника, його культурному рівню тощо.
У висновку атестації вказується про відповідність або невідповідність займаній посаді чи про неповну службову відповідність.
Висновки атестації стажистів мають свідчити про їх підготовленість до самостійної роботи слідчим чи помічником прокурора або про продовження терміну стажування.
Атестаційні документи можуть бути обговорені у відповідному колективі і подаються в атестаційну комісію не ПІЗНІШЕ ЯК ЗА 15 ДНІВ ДО ПРОВЕДЕННЯ АТЕСТУВАННЯ.
Працівника, який підлягає атестуванню, ПОВИННІ ознайомити з підготовленими на нього атестаційними документами ПІД РОЗПИСКУ до передачі їх в атестаційну комісію. У разі його відмови від підпису особа, яка ознайомлює, робить відповідний запис на цих документах.
ВАК та атестаційні комісії проводять засідання в присутності НЕ МЕНШЕ ДВОХ ТРЕТИН, а рішення приймаються БІЛЬШІСТЮ ГОЛОСІВ ЇХ СКЛАДУ.
Атестації розглядаються, як правило, в присутності атестованої особи. Можуть запрошуватись прокурори, у підпорядкуванні яких останні працюють.
Атестування розпочинається з доповіді одного з членів комісії чи відповідального секретаря або безпосередньо керівника атестованого, який викладає основний зміст атестаційних документів, після чого члени комісії можуть ставити питання доповідачеві та атестованому.
Після відповідей на запитання та обговорення, ВІДКРИТИМ ГОЛОСУВАННЯМ приймається рішення комісії.
Комісія може не погодитись з висновком атестації або прийняти інше рішення про відповідність чи невідповідність працівника займаній посаді чи про неповну службову відповідність з умовою повторного атестування ЧЕРЕЗ 6 МІСЯЦІВ або ЧЕРЕЗ РІК.
Комісія може також внести рекомендації про:
1) заохочення;
2) присвоєння позачергового класного чину;
3) зарахування в резерв;
4) призначення на вищу посаду; -
5) вивчення та розповсюдження досвіду;
6) скерування на стажування чи навчання з метою підвищення кваліфікації;
7) пониження в класному чині.
Для усунення недоліків, зазначених в атестації, може встановлюватись термін, після закінчення якого на засіданні заслуховується працівник — атестований.
Відповідальний секретар комісії складає ПРОТОКОЛ засідання, у якому зазначають:
— дату та місце проведення атестації;
— присутніх членів комісії;
— дані про атестованого;
— дані про запрошених керівників;
— порядок денний;
— доповідача з кожного питання;
— короткий зміст виступів;
— рішення щодо кожного працівника;
— окремі думки членів комісії.
Протокол підписують голова і відповідальний секретар.
Рішення комісії в десятитиденний строк затверджується відповідним прокурором, який вживає заходів щодо його виконання. Якщо ПРОКУРОР НЕ ЗГОДНИЙ З ВИСНОВКОМ АТЕСТАЦІЇ, він може змінити його, письмово мотивуючи своє рішення.
Після затвердження рішення комісії прокурором, з ним ПРОТЯГОМ 5 ДНІВ має бути ознайомлений атестований.
Рішення комісії може бути ОСКАРЖЕНО ПРОКУРОРУ ВИЩОГО РІВНЯ ПРОТЯГОМ 10 ДНІВ після ознайомлення з ним атестованого.
Працівник, який визнаний комісією таким, що не відповідає займаній посаді, протягом МІСЯЦЯ ПІСЛЯ ОЗНАЙОМЛЕННЯ з рішенням МОЖЕ бути переведений за його ЗГОДОЮ НА ІНШУ РОБОТУ. За відсутності такої згоди з ним може бути розірвано трудовий договір.
Прокурорам і слідчим прокуратури, працівникам науково-навчальних закладів прокуратури ПРИСВОЮЮТЬСЯ КЛАСНІ ЧИНИ відповідно до займаних посад і стажу роботи.
Порядок присвоєння і позбавлення класного чину визначається «Положенням про класні чини працівників прокуратури України», яке затверджено Постановою Верховної Ради України 6 листопада 1991 року — 1795 \\ XII.
У відповідності з цим положенням встановлюється 10 класних чинів органів прокуратури:
1. Державний радник юстиції — може мати Генеральний прокурор-відповідає військовому званню Генерал армії України.
2. Державний радник юстиції 1 класу — перший заступник Генерального прокурора України — генерал-полковник.
3. Державний радник юстиції 2 класу:
— заступники Генерального прокурора України;
— прокурор Автономної Республіки Крим;
— прокурори областей поза групою та м. Києва — генерал-лейтенант.
4. Державний радник юстиції 3 класу:
— начальники та заступники начальників управлінь, начальники відділів, старші слідчі в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України, старші помічники Генерального прокурора України з особливих доручень;
— прокурори областей, транспортні, природоохоронні та інші (на правах обласних), прокурори міст поза групою;
— перші заступники прокурорів Автономної Республіки Крим, областей поза групою та м. Києва;
— ректор Інституту підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України — генерал-майор.
5. Старший радник юстиції:
— заступники начальників відділів, начальники відділів у складі управлінь Генеральної прокуратури України;
— старші прокурори, слідчі в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України, помічники Генерального прокурора України з особливих доручень;
— заступники прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, транспортних, природоохоронних та інших, прирівняних до них, та міст поза групою;
— начальники управлінь та відділів прокуратур Автономної Республіки Крим, областей та прирівняних до них на правах обласних;
— старші слідчі в особливо важливих справах прокуратур Автономної Республіки Крим та обласних і прирівняних до них на правах обласних;
— прокурори міст 1 групи;
— проректор Інституту підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури;
— начальник учбового центру Генеральної прокуратури України -полковник.
6. Радник юстиції:
— прокурори управлінь та відділів Генеральної прокуратури України,
— заступники начальників, старші прокурори управлінь і відділів, слідчі в особливо важливих справах, старші слідчі прокуратури Автономної Республіки Крим і прирівняних до них, слідчі в особливо важливих справах прокуратур міст;
— прокурори міст другої та третьої груп, районів та прирівняних до них прокурори;
— заступники прокурорів міст 1 групи — підполковник.
7. Молодший радник юстиції:
— помічники прокурорів, прокурори управлінь, відділів прокуратур Автономної Республіки Крим, областей та прирівняних до них;
— заступники прокурорів міст 2 та 3 груп, районів та прирівняних до них прокуратур;
— старші помічники прокурорів, старші слідчі, слідчі прокуратур міст, районів та прирівняних до них — майор.
8. Юрист 1 класу — капітан.
9. Юрист 2 класу — старший лейтенант. продолжение
--PAGE_BREAK--
10. Юрист 3 класу помічники міських, районних та прирівняних до них прокурорів — лейтенант.
Присвоєння класного чину провадиться в послідовному порядку, з урахуванням ділових і особистих якостей працівника відповідно до посади, яку він займає, та стажу роботи.
Присвоєння класного чину без додержання цих вимог можливе лише у випадках коли:
Генеральний прокурор України за зразкове виконання службових обов'язків присвоює працівникам чергові класні чини до закінчення строку перебування в конкретному класному чині. Ці строки наступні:
а) юрист 3 класу — 2 роки;
б) юрист 2 класу — 2 роки;
в) юрист 1 класу — 3 роки;
г) молодший радник юстиції — 3 роки;
ґ) радник юстиції — 4 роки;
д)старший радник юстиції — 4 роки.
Строки перебування в чинах державного радника юстиції 1, 2, З класу не встановлюються.
— Генеральний прокурор, при призначенні на вищу посаду, присвоює чин без дотримання черговості, але не більш як на два чини вище того, в якому працівник перебуває;
— Генеральний прокурор входить з поданням до Президента України про присвоєння класного чину ДЕРЖАВНОГО РАДНИКА ЮСТИЦІЇ 1, 2, З КЛАСІВ. Отже, названі класні чини може присвоїти лише Президент. Інші — Генеральний прокурор України.
Класний чин юриста 3 класу присвоюється працівникам, які працюють в органах прокуратури не менше 6 місяців, а молодим спеціалістам — після закінчення строку стажування і призначення на посаду.
Працівникам, які перейшли на роботу в органи прокуратури з інших організацій, класні чини присвоюються з урахуванням посад, на які їх призначено, і досвіду роботи.
Як виняток, присвоєння вищого класного чину працівникові, незалежно від посади, яку він займає, можливе за зразкове виконання службових обов'язків, ініціативу в роботі, інші значні заслуги, з урахуванням стажу роботи.
Працівники органів прокуратури, яким присвоєно класні чини, перебувають в них довічно.
Позбавлення класного чину можливе, при звільненні працівника з органів прокуратури за проступки, які порочать його.
У разі грубих порушень службового обов'язку чи негідної поведінки, працівника прокуратури може бути понижено в класному чині.
Працівникам органів прокуратури, які мають класні чини, виплачуються відповідні грошові надбавки до посадових окладів. Ці надбавки визначено Указом Президента «Про розміри надбавок до посадових окладів працівників органів прокуратури за класні чини» від 16 квітня 1999 року — 386 \ 99. (в Указі Президента від 20 грудня 1991 №11\91 додаток щодо надбавок за класний чин скасовано, як і не діють Укази від 1 листопада 1994 №653 та абзац другий статті 1 Указу від 19 січня 1996 №71).
Розміри надбавок наступні:
1. Державний радник юстиції України — 160 грн.
2. Державний радник юстиції 1 класу — 150.
3. Державний радник юстиції 2 класу — 145.
4. Державний радник юстиції 3 класу — 140.
5. Старший радник юстиції — 135.
6. Радник юстиції— 130.
7. Молодший радник юстиції — 125.
8. Юрист 1 класу — 120.
9. Юрист 2 класу — 115.
10. Юрист 3 класу — 110 грн.
Працівники органів прокуратури, які мають класний чин, під час виконання службових обов'язків носять форму встановленого зразка, яка видається безплатно.
На завершення слід зазначити, що важливою складовою роботи з кадрами в прокуратурі є СТВОРЕННЯ РЕЗЕРВУ на прокурорсько-слідчі посади. Резерв повинен забезпечити не тільки своєчасне і повноцінне заміщення вакантних посад, але й всемірне покращення якісного складу різних категорій прокурорських працівників.
З особами, що перебувають в резерві на роботу в органах прокуратури, повинна організовуватись наступна робота: а) навчання на курсах; Ь) проходження стажувань;
с) строкове виконання обов'язків слідчих чи помічників; сі) виконання індивідуальних завдань; є) вивчення рекомендованих керівних документів, законодавства тощо.
Результати підготовки кандидатів на роботу в органах прокуратури повинні відображатись в службових характеристиках, відгуках, клопотаннях про призначення на посаду тощо.
Прокурор відповідного рівня несе персональну відповідальність за об'єктивність включення конкретних осіб до резерву та за їх підготовку.
3. ДИСЦИПЛІНА ПРАЦІ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ
Важливою передумовою успішного виконання покладених на прокуратуру функцій є компетентність та особиста дисципліна прокурорів і слідчих прокуратури.
Будь-які порушення прокурорсько-слідчими працівниками законності та службової дисципліни підривають авторитет прокуратури, завдають шкоди інтересам держави і суспільства.
Питання, пов'язані із заохоченнями та дисциплінарною відповідальністю працівників прокуратури, регламентуються «Дисциплінарним статутом прокуратури України», затвердженим Постановою Верховної Ради України «Про затвердження Дисциплінарного статуту прокуратури України» від 6 листопада 1991 року №1796-ХІІ.
ЗАОХОЧЕННЯ
Прокурорсько-слідчі працівники, а також працівники науково-навчальних установ прокуратури заохочуються за:
— сумлінне і зразкове виконання службових обов'язків;
— ініціативу та оперативність у роботі;
Заходами заохочення є:
1) подяка;
2) грошова премія;
3) подарунок;
4) цінний подарунок;
5) дострокове присвоєння класного чину або підвищення в класному чині;
6) нагородження нагрудним знаком «Почесний працівник прокуратури України».
За особливі заслуги в роботі працівники прокуратури можуть бути представлені до нагородження державними нагородами і присвоєння почесного звання «Заслужений юрист України».
Генеральному прокурору належить право застосовувати всі вищеперераховані заходи, крім присвоєння почесного звання «Заслужений юрист України», підвищення в класному чині Державного радника юстиції, що входить до компетенції Президента.
Прокурори Автономної Республіки Крим, областей та прирівняні до них мають право заохотити працівника:
1) подякою;
2) грошовою премією;
3) подарунком.
Про застосування інших видів ці прокурори вносять подання Генеральному прокурору України.
Подання про відзначення державними нагородами та присвоєння звання «Заслужений юрист України» Президенту вносить Генеральний прокурор.
ДИСЦИПЛІНАРНІ СТЯГНЕННЯ Дисциплінарні стягнення застосовуються за:
1) невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків;
2) проступок, який порочить прокурорсько-слідчого працівника як працівника прокуратури.
Постановлення виправдального вироку, повернення кримінальної справи для додаткового розслідування, скасування запобіжного заходу та інших процесуальних рішень тягне за собою дисциплінарну відповідальність прокурорів і слідчих, якщо ними в процесі слідства були допущені НЕДБАЛІСТЬ або НЕСУМЛІННІСТЬ.
Дисциплінарними стягненнями є:
1) догана;
2) пониження в класному чині;
3) пониження в посаді;
4) позбавлення нагрудного знака «Почесний працівник прокуратури України»;
5) звільнення;
6) звільнення з позбавленням класного чину.
Генеральний прокурор має право застосовувати дисциплінарне стягнення в повному обсязі вказаного переліку, за винятком ПОЗБАВЛЕННЯ або ПОНИЖЕННЯ в класному чині ДЕРЖАВНОГО РАДНИКА ЮСТИЦІЇ 1, 2, З КЛАСІВ, оскільки це можливо лише указом Президента за поданням Генерального прокурора України.
Прокурори Автономної Республіки Крим, областей та прирівняні до них мають право застосовувати такі дисциплінарні стягнення:
— догану; продолжение
--PAGE_BREAK--
— пониження в посаді,
— звільнення (крім пониження на посаді і звільнення працівників, які призначаються Генеральним прокурором України).
При необхідності застосування заходу дисциплінарного стягнення, що перевищує повноваження зазначених прокурорів, вони вносять подання Генеральному прокурору України.
Особи, нагороджені нагрудним знаком «Почесний працівник прокуратури України», можуть бути звільнені з роботи лише за попередньою згодою Генерального прокурора України.
Міські, районні та прирівняні до них вносять подання вищестоячому прокурору про накладення дисциплінарного стягнення на підлеглих їм прокурорсько-слідчих працівників.
Дисциплінарне стягнення має відповідати ступеню важкості проступку та вини.
Прокурор, який вирішує питання про накладення стягнення, повинен особисто з'ясувати обставини проступку та одержати письмове пояснення від особи, яка його вчинила.
У разі необхідності може бути призначено службову перевірку.
Дисциплінарне стягнення застосовується ПРОТЯГОМ ОДНОГО МІСЯЦЯ з дня виявлення проступку, не рахуючи часу службової перевірки, тимчасової непрацездатності працівника та перебування його у відпустці, але НЕ ПІЗНІШЕ ОДНОГО РОКУ З ДНЯ ВЧИНЕННЯ проступку.
Строк службової перевірки не може перевищувати ДВОХ МІСЯЦІВ.
За один і той же проступок може бути накладено тільки одне дисциплінарне стягнення.
У разі вчинення працівником діяння, не сумісного з перебуванням на роботі в органах прокуратури, його звільнення провадиться незалежно від часу вчинення проступку.
Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ відповідного прокурора, який оголошується працівнику під розписку.
Копія наказу додається до особової справи.
З наказом можуть бути ознайомлені працівники відповідної прокуратури.
Накази Генерального прокурора України, в необхідних випадках, доводяться до відома особового складу органів прокуратури України.
Наказ про притягнення до дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено працівником Генеральному прокурору України в МІСЯЧНИЙ СТРОК З ДНЯ ОЗНАЙОМЛЕННЯ З НАКАЗОМ.
Генеральний прокурор приймає рішення по скарзі В ДЕСЯТИДЕННИЙ СТРОК, а в разі проведення перевірки — НЕ ПІЗНІШЕ ОДНОГО МІСЯЦЯ З ДНЯ надходження скарги. Про прийняте рішення повідомляється працівнику, який звернувся із скаргою.
Оскарження наказу не зупиняє виконання дисциплінарного стягнення.
Генеральний прокурор має право скасувати дисциплінарне стягнення, посилити або пом'якшити його.
Рішення Генерального прокурора про накладення стягнення можуть бути оскаржені до Вищої Ради юстиції України.
У разі незаконного пониження на посаді або звільнення з посади Генеральний прокурор видає наказ про поновлення на посаді з виплатою середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в зарплаті за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше ЯК ЗА ТРИ МІСЯЦІ. Якщо не з вини працівника час вимушеного прогулу становить більше 3-х місяців, Генеральний прокурор може прийняти рішення про виплату середньомісячного заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішення Президента та Генерального прокурора про позбавлення класного чину, наказ Генерального прокурора про звільнення та звільнення з позбавленням класного чину або відмова у поновленні на роботі працівників, звільнених прокурором Автономної Республіки Крим, обласними та прирівняними до них — можуть бути оскаржені до Верховного Суду України в місячний строк.
Термін дії накладеного дисциплінарного стягнення один рік, з дня його накладення за умови невчинення нового проступку.
Поновлення в попередньому класному чині або на попередній посаді може провадитись тільки в порядку атестування.
Дисциплінарне стягнення може бути знято прокурором, який видав наказ про стягнення або ж вищестоячим і достроково, якщо працівник виявить дисциплінованість і сумлінність. Але це робиться спеціальним наказом з оголошенням його всім, кому було оголошено наказ про накладення стягнення.
4. МАТЕРІАЛЬНЕ ТА СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
Гарантуючи принцип незалежності прокурорських працівників та надаючи їм можливість належно виконувати свої професійні обов'язки, у галузевому законодавстві містяться норми щодо їх матеріального і соціального забезпечення. Мова йде про заробітну плату, відпустки, забезпечення житлом, пільги за користування певними видами послуг.
ЗАРОБІТНА ПЛАТА прокурорів і слідчих прокуратури складається із:
— посадових окладів;
— надбавок двох видів: а) за вже згадувані класні чини; б) за вислугу років.
Розміри посадових окладів та надбавок обох видів затверджуються Президентом України, хоча реально, якщо вести мову про посадові оклади працівників органів прокуратури, то останні визначені Постановою Кабінету Міністрів України «Про впорядкування умов оплати праці працівникам апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів» від 13 грудня 1999 №2288. У цій постанові містяться окремими додатками номери 36, 37, 38 та інші так звані «СХЕМИ» посадових окладів керівних працівників, спеціалістів та службовців прокуратур України усіх рівнів.
Для прикладу можна навести розміри посадових окладів прокурорів та інших працівників прокуратур деяких рівнів:
1. Генеральний прокурор має місячний посадовий оклад у 390 грн.
2. Перший його заступник — 380 грн.
3. Заступники — 370 грн.
4. Начальники головних управлінь — 315 грн.
5. Старші слідчі в особливо важливих справах — 230 — 250 грн.
6. Прокурори Автономної Республіки Крим — 340 грн.
7. Прокурор міста Києва- 310 грн.
8. Прокурори областей — 290 грн.
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ
9. Прокурор Севастополя — 270 грн.
10. Перші заступники цих прокурорів, відповідно-310, 280, 270, 250 грн.
11. Старші слідчі в особливо важливих справах в цих прокуратурах -185-205 грн.
12. Слідчі в особливо важливих справах цих прокуратур — 175- 195.
13. Старші слідчі цих прокуратур — 165-185 грн.
14. Прокурори міст з чисельністю населення понад 1 млн. чоловік -250 грн.
15. Прокурори міст з меншою чисельністю, а таких є чотири категорії, відповідно-230, 220, 210, 195 грн.
16. Прокурори районів — 230 грн.
17. Прокурори прокуратур із нагляду за додержанням законодавства під час виконання судових рішень у кримінальних справах — 220 грн.
18. Природоохоронні прокурори — 220 грн.
19. Слідчі в міських та районних прокуратурах 155-145 грн. і так далі.
Надбавки за вислугу років працівникам прокуратури (окрім надбавки за класні чини, про які вже йшла мова) є двох видів:
— щомісячні процентні надбавки за стаж вислуги у класному чині;
— щомісячні процентні надбавки за вислугу, тобто за стаж роботи в органах прокуратури.
Розміри надбавок першого виду містяться в ДОДАТКУ №2 до Указу Президента «Про розміри надбавок до посадових окладів працівникам органів прокуратури» від 20 грудня 1991 року №11\91, а саме:
— розмір щомісячної процентної надбавки від загальної суми посадового окладу і доплати за класний чин для працівника прокуратури зі стажем у класному чині понад 2 роки — 5 відсотків;
— понад 5 років — 10 відсотків;
— понад 10-15 відсотків;
— понад 15-20 відсотків;
— понад 20 — 25 відсотків;
— понад 25 — 30 відсотків;
— понад ЗО років стажу у класному чині — 40 відсотків.
Згідно ДОДАТКУ № 3 того ж Указу Президента, визначено надбавки за загальний стаж роботи в органах прокуратури:
— за стаж роботи понад 2 роки — надбавка в 5 відсотків від посадового окладу;
— понад 5 років — 10 відсотків,
— понад 10 років — 15 відсотків,
— понад 15 років — 20 відсотків,
— понад 20 років — 25 відсотків,
— понад 25 років — ЗО відсотків, продолжение
--PAGE_BREAK--
— понад ЗО років — 40 відсотків.
Отже, хоча розміри чистих посадових окладів і порівняно невеликі, але з надбавками виходить терпимий місячний заробіток.
Прокурорам і слідчим прокуратури надається щорічна відпустка тривалістю ЗО календарних днів з оплатою проїзду до місця відпочинку і у зворотньому напрямку.
Атестованим працівникам прокуратури, які мають стаж роботи в органах прокуратури понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю:
— після 10 років — 5 календарних днів;
— після 15 — 10;
— після 20-15 календарних днів. Прокурори і слідчі мають право:
— безкоштовно користуватися, за службовими посвідченнями на території України, всіма видами транспорту міського, приміського і місцевого сполучення (крім таксі);
— під час службового відрядження користуватися правом бронювання місць в готелях і на всіх видах транспорту, а також позачерговим придбанням проїзних документів.
СЛІДЧІ прокуратури забезпечуються житловою площею місцевими органами влади в першочерговому порядку. їм також надається 50-процентна знижка плати за займане ними та членами їх сімей житло, комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична і теплова енергія) і користування квартирним телефоном.
Прокурори і слідчі прокуратури, призначені на роботу в іншу місцевість, протягом 6 місяців забезпечуються виконавчими комітетами місцевих Рад упорядкованим житлом у позачерговому порядку. Вони також мають право на позачергове влаштування дітей у дошкільні заклади і встановлення квартирного телефону.
Місцеві Ради можуть продати на пільгових умовах житлові приміщення працівникам прокуратури із знижкою до 50 відсотків їх вартості.
ПРОКУРОРИ обласного і нижчого рівня, які пропрацювали в органах прокуратури не менше 25 років і досягли пенсійного віку або стали інвалідами під час роботи, після звільнення з органів прокуратури, у випадку переїзду в одну з обраних місцевостей, де вони проживали чи працювали, забезпечуються виконкомами місцевих Рад упорядкованим житлом у першочерговому порядку. їм надається право позачергового вступу до житлово-будівельних кооперативів або допомога в індивідуальному житловому будівництві.
ПРАВОВИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
Прокурор і слідчий прокуратури знаходяться під захистом закону.
Нанесення тілесних ушкоджень, образа, погроза на адресу працівника прокуратури чи його близького родича, а також знищення їх майна, інші насильницькі дії у зв'язку з виконанням прокурором або слідчим прокуратури своїх службових обов'язків, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність, зокрема за ч. 1 ст.345 КК України — кримінальну відповідальність у вигляді виправних робіт на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк.
За ч. 2 названої статті, коли наслідком вищеперерахованих дій будуть заподіяння побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень — відповідальність у вигляді обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на той самий строк.
Ч. З — за ті ж дії, що призвели до тяжких тілесних ушкоджень — позбавлення волі на строк від 5 до 12 років. За аналогічні дії, названі у всіх частинах цієї статті, вчинені організованою групою — позбавлення волі на строк від 7 до 14 років.
Стаття 348 КК передбачає кримінальну відповідальність за вбивство або замах на вбивство працівника прокуратури або його близьких родичів, у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків — позбавлення волі на строк від 9 до 15 років або довічним позбавленням волі.
Збитки, заподіяні знищенням або пошкодженням майна прокурору, слідчому чи пенсіонеру з числа прокурорсько-слідчих працівників, членам їх сімей і близьким родичам у зв'язку з виконанням працівником прокуратури службових обов'язків, відшкодовуються державою в повному розмірі за рахунок державного бюджету.
Життя і здоров'я працівників прокуратури підлягає обов'язковому державному страхуванню за рахунок коштів відповідних бюджетів на суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України, зокрема Постановою від 19 серпня 1992 — 486 «Про порядок та умови державного обов'язкового особистого страхування працівників прокуратури».
У разі каліцтва чи інвалідності, що сталися у зв'язку з виконанням службових обов'язків, прокурор, слідчий прокуратури одержує компенсацію в розмірі від річного до п'ятирічного грошового утримання, залежно від ступеня втрати працездатності, а в разі його загибелі із зазначеної причини, сім'ї або утриманцям загиблого виплачується одноразова допомога в розмірі десятирічного грошового утримання за останньою посадою і призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника в розмірі його місячного посадового окладу.
За сім'єю загиблого зберігається право на одержання благоустроєного житлового приміщення на умовах і підставах, які існували на час загибелі працівника.
Прокурори і слідчі прокуратури мають право на носіння вогнепальної зброї.
Пенсійне забезпечення
Прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення ЗА ВИСЛУГУ РОКІВ незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.
Прокурорам і слідчим, що визнані інвалідами 1 або 2 групи, призначається пенсія ЗА ІНВАЛІДНІСТЮ В РОЗМІРАХ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ ВИЩЕ, за наявності стажу роботи в органах прокуратури не менше 10 років.
Прокурорам і слідчим, які мають одночасно право на різні державні пенсії, призначається одна пенсія за їхнім вибором, у тому числі на умовах передбачених Законом «Про державну службу» (ст.37).
Військові прокурори і слідчі військових прокуратур при звільненні з військової служби мають право на одержання пенсії відповідно до Закону «Про прокуратуру» або на одержання пенсії, встановленої законом для військовослужбовців.
Особи, звільнені з роботи в порядку дисциплінарного стягнення з позбавленням класного чину або позбавлені класного чину за вироком суду, втрачають право на пенсійне забезпечення за вислугу років. Права на одержання пенсії, передбаченої Законом «Про прокуратуру», позбавляються також особи, звільнені з роботи у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння.
Пенсії, призначувані за законом, виплачуються в повному розмірі, незалежно від заробітку (прибутку), одержуваного після виходу на пенсію. Прокурори і слідчі прокуратури, яким призначено пенсію за вислугу років і які працюють на прокурорсько-слідчих посадах, мають право одержувати заробітну плату відповідно до законодавства.
Прокурорам і слідчим, у разі виходу на пенсію за вислугою років чи за інвалідністю виплачується ГРОШОВА ДОПОМОГА БЕЗ СПЛАТИ ПОДАТКУ в розмірі місячного заробітку, з якого обчислена пенсія, за кожен повний рік роботи прокурором, слідчим прокуратури чи на посадах у науково-навчальних закладах прокуратури.
Членам сімей прокурора або слідчого (батькам, дружині, чоловіку, дітям, які не досягли 18 років або старшим цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення ними 18 років, а тим, які навчаються — до закінчення навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23-річного віку), які були на його утриманні на момент смерті, призначається пенсія НА ВИПАДОК ВТРАТИ ГОДУВАЛЬНИКА, за наявності у нього стажу роботи в органах прокуратури не менше 10 років, у розмірі 60 відсотків від середньомісячного (чинного) заробітку на одного члена сім'ї, 80 відсотків — на двох і більше членів сім'ї.
ТЕМА 5: НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАКОНІВ
ПЛАН
1. Суть та завдання нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів.
2. Об'єкт, предмет і межі нагляду.
3. Повноваження прокурора під час здійснення нагляду за загальним виконанням законів.
4. Види нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів.
5. Методики проведення окремих видів прокурорських перевірок щодо додержання і правильного застосування законів.
1. СУТЬ ТА ЗАВДАННЯ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАКОНІВ
Відповідно до перехідних положень, якими 12.07.2001 року доповнено Закон України «Про прокуратуру» прокуратура продовжує виконувати, згідно з чинними законами, функцію нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів — до введення в дію законів, що регулюватимуть діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів.
Зі слів "… продовжує виконувати..." ми робимо висновок, що названа галузь прокурорського нагляду для українських органів прокуратури не нова. Дійсно, у старій, тобто до 12.07.2001 року, редакції Закону ця галузь випливала із змісту п.1 ст.5 — «Нагляд за додержанням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами та громадянами». Нині цей пункт змінено. Але існують, тобто є чинними, вже названі «Перехідні положення» і ціла самостійна глава 1 розділу 2 Закону — присвячені названій галузі прокурорського нагляду.
Ще потрібно зазначити, що до 12 липня 2001 року ця галузь традиційно називалась «Загальний нагляд». Зараз слово «загальний», як видається виправдано, вилучили із закону. Прокурорський нагляд в Україні ніколи не був загальним. Прокуратура не здійснює нагляд за Верховною Радою України, Президентом, судами. Окрім того, як вже наголошувалось раніше, прокурори не здійснюють нагляд і за громадянами, хоча вони і названі серед піднаглядних об'єктів. Фактично ж, щодо громадян, прокуратура реагує лише у разі вчинення ними правопорушення, розпочинаючи справу відповідного виду провадження. Жодних превентивних, планових чи позапланових прокурорських перевірок та інших наглядових заходів щодо додержання та правильного застосування громадянами законів прокуратура в нашій державі не проводить.
У широкому розумінні НАГЛЯД ПРОКУРАТУРИ — це регламентована прокурорським правом діяльність прокуратури щодо перевірки виконання законів і підзаконних нормативних актів державними і недержавними суб'єктами правовідносин.
Це визначення можна обґрунтувати такими положеннями: продолжение
--PAGE_BREAK--
1) нагляд прокуратури — це, як вже наголошувалось, окремий і специфічний вид державної діяльності;
2) нагляд прокуратури здійснюється спеціально уповноваженим органом держави (прокуратурою) і від її імені та позавідомчо;
3) винятковість нагляду прокуратури, котра означає неможливість його здійснення іншими державними і недержавними органами;
4) здійснення повноважень шляхом перевірки виконання законів.
Окрім прокуратури перевірку виконання законів можуть здійснювати й інші державні органи (в Україні таких сьогодні біля сотні). Така діяльність у теорії йменується КОНТРОЛЕМ. У зв'язку з цим правомірно виникає питання, як узгоджуються терміни «нагляд» і «контроль», які виступають формами перевірочної діяльності і які мають схожі окремі методи, способи, прийоми та рішення тощо. На думку російського науковця з прокурорського права М.С. Шалумова, вирішення цього питання має «принципове значення не тільки і не стільки для теорії, скільки для практичної реалізації прокурорських функцій».
Узагальнивши різноманітні позиції у вирішенні цього питання, ми погодимось з М.В. Мельниковим, який пропонує розмежовувати поняття «прокурорський нагляд» і «контролююча діяльність» шляхом вичленування «ряду основних відмінностей». До таких відносять:
— контролюючі органи, як правило, входять у систему органів виконавчої гілки влади, а прокуратура — як ми вже з'ясували — самостійний орган влади;
— зовнішній характер здійснення нагляду, оскільки контроль може бути і внутрішнім;
— нагляд, на відміну від контролю, здійснюється без втручання в оперативно-господарську діяльність;
— відмінність в об'єкті, предметі, повноваженнях і засобах нагляду і контролю, зокрема правом безпосереднього притягнення до адміністративної відповідальності наділені тільки контролюючі органи;
— прокуратура здійснює нагляд і за контролюючими органами та ін.
Отже, суть нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів в Україні полягає у здійсненні Генеральним прокурором та підлеглими йому прокурорськими працівниками, від імені держави, на усій її території, специфічної діяльності, скерованої на вивчення ними інформації про порушення законів, в отриманні ними та аналізі різноманітних матеріалів, статистичних даних про роботу піднаглядних об'єктів, котрі можуть містити відомості, які вказують на необхідність у проведенні перевірок своїми силами або із залученням контролюючих органів, в оцінці правових актів з позиції відповідності їх законам, а також у застосуванні заходів прокурорського реагування з метою усунення виявлених порушень, скасування незаконних рішень та притягнення винних до встановленої законодавством юридичної відповідальності.
ЗАВДАННЯ цього виду прокурорсько-наглядової діяльності полягає в тому, щоб з допомогою повноважень прокурора досягнути:
— чіткого та неухильного виконання законів піднаглядними органами і установами та їх посадовими особами;
— скасування актів, та припинення діяльності, які суперечать законам та підзаконним нормативним актам.
Безпосередніми об'єктами цього напряму наглядової діяльності прокуратури виступають:
1. Кабінет Міністрів України.
2. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
3. Інші органи державного і господарського управління та контролю.
4. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві Ради, їх виконавчі органи.
5. Органи військового управління, військові об'єднання, з'єднання, частини, підрозділи, установи, військові навчальні заклади Збройних сил України, Служби безпеки, Прикордонних військ тощо.
6. Політичні партії, громадські організації, масові рухи.
7. Підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, підпорядкованості та належності, — а також посадові особи цих юридичних осіб та громадяни.
Якщо нагляд за загальним додержанням і виконанням законів порівняти з іншими галузями прокурорського нагляду, тоді ми побачимо, що за своїми завданнями, за кількістю і різноманітністю піднаглядних об'єктів, ця галузь є найбільш складною та трудомісткою. До того ж, значення цього виду нагляду, незважаючи на доволі суперечливу тенденцію до його законодавчого скасування, з кожним роком зростає. Це обумовлено складністю завдань державного економічного і соціального будівництва, розгалуженістю економічних зв'язків між різними суб'єктами господарювання, переходом промисловості і всього господарства держави на рейки ринкової економіки. Актуальність цього виду прокурорського нагляду і залишення його на невизначений строк за органами прокуратури обумовлені також наступним: У державі катастрофічно зростає злочинність, погіршується її криміногенна характеристика.
Нестримними темпами зростає організована злочинність і порушення законів, пов'язаних з боротьбою із корупцією, порушуються принципи соціальної справедливості. Не дотримуються права і законні інтереси громадян — це стало звичним явищем. Постійно ігнорується законодавство у сфері економіки. Усе очевидніше проявляється неспроможність і нездатність не те що відомчих і позавідомчих контролюючих органів, а навіть правоохоронних органів, зменшити вал правопорушень, і особливо, злочинів.
Практика боротьби із правопорушеннями та злочинністю спонукала законодавців до позиції, що на сучасному етапі розвитку української державності, окрім прокуратури у нас поки що немає іншого державного органу, котрий би взяв на себе наглядову функцію за додержанням і правильним застосуванням законів.
Здійснюючи нагляд за загальним виконанням законів у сфері державного управління, органи прокуратури сприяють виконанню завдань, що стоять перед суспільством і державою щодо покращення правопорядку, підвищення добробуту громадян, підвищення їх матеріального становища, забезпечення їх прав і законних інтересів тощо. Іншими словами, прокурори, здійснюючи свої повноваження у цій сфері, вирішують, разом з іншими органами та організаціями, питання політичного, державного, економічного, соціального, національного і культурного будівництва.
Від активності, ініціативи, професійної підготовки прокурорських працівників, які здійснюють нагляд за виконанням законів, багато що залежить у сфері укріплення законності у державі; виявлення порушень закону і встановлення причин та умов, які їм сприяють. Працівники прокуратури першими стикаються із правопорушниками, вони першими досліджують причини правопорушень, вирішують питання відповідальності винних. Результати їх перевірок слугують вихідним матеріалом для розслідування злочинів, пов'язаних із різного виду розкраданнями, шахрайствами, приписками, випуском неякісної продукції тощо.
2. ОБ'ЄКТ, ПРЕДМЕТ І МЕЖІ НАГЛЯДУ
Питання про об'єкт і предмет нагляду є доволі заплутаним у термінології прокурорського нагляду.
Як ОБ'ЄКТ прокурорського нагляду слід розглядати діяльність органів держави і недержавних органів щодо виконання ними законів і підзаконних нормативних актів, яка регламентується прокурорським правом. Іншими словами, об'єкт прокурорського нагляду — це суспільні відносини, урегульовані правом з приводу виконання законодавства. Це випливає із наступного:
— суть об'єкта прокурорського нагляду — це не будь-яка діяльність, а тільки діяльність щодо виконання законів та підзаконних правових актів;
— це діяльність не всіх державних і недержавних органів, а лише тих, що зазначені в законі.
Об'єкт прокурорського нагляду не безмежний. Для визначення його меж в теорії застосовується правова категорія «межі прокурорського нагляду», під якою розуміють — правові вимоги щодо виконання певного за характером законодавства тим чи іншим колом державних і недержавних органів. Саме ці межі дозволяють визначити предмет прокурорського нагляду.
Предмет прокурорського нагляду узгоджується з об'єктом як частина з цілим, і зовнішніми межами першого відносно другого виступають межі нагляду. Треба мати на увазі, що предмет прокурорського нагляду порівняно з об'єктом є більш динамічною правовою категорією. Зміни соціально-економічних відносин закономірно спонукають до змін меж предмету прокурорського нагляду.
Окрім того, межі дозволяють розділити предмет прокурорського нагляду на окремі елементи — галузі прокурорського нагляду, а останні — на підгалузі або види (про що йтиме мова згодом).
У загальному вигляді предмет даної галузі прокурорської діяльності виглядає як точне, неухильне, однакове для всіх додержання і правильне застосування законів України.
Більш повно і конкретно предмет і межі прокурорського нагляду у сфері загального виконання законів визначено в Законі «Про прокуратуру» (ст. 19) та відповідних наказах Генерального прокурора України, зокрема:
1. «Про організацію роботи органів прокуратури у здійсненні нагляду за додержанням законів щодо прав і свобод громадян та захисту інтересів держави» від 2 жовтня 1998 №2.
2. «Про зміни в організації прокурорського нагляду за додержанням адміністративного законодавства» від 21 лютого 2000 №16.
3. «Про подальше удосконалення організації та посилення прокурорського нагляду за додержанням природоохоронного законодавства» від 1 вересня 1999 №1.
4. «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів на транспорті» від 4 квітня 1992 №1.
5. «Про організацію роботи органів прокуратури щодо забезпечення нагляду за додержанням законів, спрямованих на попередження правопорушень серед неповнолітніх, захист їх прав» від 26 жовтня 1998 №9.
«Про організацію роботи із зверненнями громадян в органах прокуратури» від 18 березня 1997 №5 та інші.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про прокуратуру» предметом нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів є: А. Відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, організаціями та посадовими особами вимогам Конституції України та чинним законам. Б. Додержання законів про:
— недоторканність особи;
— соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян;
— захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав.
В. Додержання законів щодо:
— економічних, міжнаціональних відносин; продолжение
--PAGE_BREAK--
— охорони навколишнього середовища;
— митниці та зовнішньоекономічної діяльності. Отже, за суттю, предмет цього виду нагляду утворюють два елементи:
1. ДОДЕРЖАННЯ І ЗАСТОСУВАННЯ цілого комплексу законів (окрім тих, що регулюють: а) діяльність органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство; б) підтримання обвинувачення у суді; в) діяльність суду (конституційного, загальних, господарських); г) органів та установ, що виконують судові рішення у кримінальних справах та застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян тощо).
2. ВІДПОВІДНІСТЬ Конституції та законам України правових актів, що видаються: а) Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади та органами державного і господарського управління і контролю; б) Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами; в) органами військового управління; г) об'єднаннями громадян; ґ) підприємствами, установами, організаціями; д) посадовими особами вищеперерахованих юридичних осіб.
Серед науковців немає єдності поглядів щодо того, чи входить у предмет прокурорського нагляду виконання правозастосовчих актів (постанов уряду, міжвідомчих і відомчих положень, інструкцій тощо). Згідно однієї точки зору (Басков В.І., Скуратов Ю.І., Чувильов О., Чувильов А. та інші) нагляд за загальним виконанням законів не поширюється на виконання інших, окрім законів, нормативно-правових актів1. Така позиція, до речі, відображена у наказі Генерального прокурора N 2 від 25 березня 1996 року «Про організацію роботи органів прокуратури по здійсненню загального нагляду». У пункті 2 цього документа тодішній Генеральний прокурор Г. Ворсінов наказує "… виконуючи загально наглядові функції, потрібно виходити з того, що відповідно до статті 1 Закону «Про прокуратуру» її органи здійснюють вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням лише законів...". Однак наступне положення цього наказу дещо суперечить щойно наведеному. Генеральний прокурор пише: "… Виконання вимог підзаконних актів перевіряти у випадках, коли
1 Для зручності у розмежуванні даного виду нагляду від інших галузей прокурорсько-наглядової діяльності, нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів у тексті лекції інколи називатимемо «нагляд за загальним додержанням законів» вони видані у відповідності з вимогами законів України і в них розкривається механізм дії законів, порядок їх застосування, або якщо необхідно з'ясувати умови та причини, що сприяли порушенням закону...". Фактично автор розкрив зміст категорії «підзаконний нормативно-правовий акт», оскільки цей акт за характером завжди видається на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання. Із цього випливає, що кожен підзаконний нормативний акт відповідає перерахованим Генеральним прокурором ознакам, а отже і є також завжди піднаглядним.
Саме тому існує і друга, правильніша і чіткіша позиція науковців (Чурилов А., Лукашов В. та інші), згідно з якою здійснення нагляду за загальним виконанням законів поширюється власне і на закони і на будь-які підзаконні нормативно-правові акти, за умови, що вони розкривають механізм застосування бланкетних норм закону.
Звичайно, заперечуючи цю позицію, можна послатись на ст.ст. 1 і 19 Закону, у яких здебільшого йде мова про нагляд за виконанням законів. Однак, у тій же ст. 19, а саме у ч. 2, вже згадується "… чинне законодавство". Як відомо поняття «закон» і «законодавство» — не тотожні, а співвідносяться як окреме до загального, тобто законодавство окрім законів охоплює і підзаконні акти.
Однак ця вада юридичної техніки має не лише теоретичний аспект, а й конкретний практичний. Адже відомо, що багато законів України, навіть кодифікованих, містять бланкетні норми, які делегують вирішення цілих комплексів питань на рівень правозастосовчих актів (наприклад, багато пенсійних питань вирішуються не стільки нормами пенсійних законів, скільки відповідними інструкціями, положеннями тощо. Аналогічна ситуація у регулюванні житлових, трудових, фінансових та інших відносин). І прокурор, для того, щоб зробити висновок про порушення чи не порушення таких бланкетних норм законів, вимушений перевіряти, також і виконання вимог відповідних підзаконних актів.
Під час здійснення нагляду за загальним виконанням законів прокурорським працівникам потрібно правильно визначати межі застосування своїх повноважень, тобто межі нагляду. Це актуально, з одного боку тому, що не залишаються без реагування виявлені порушення закону, а з іншого — відсутнє втручання в оперативно-господарську діяльність відповідних суб'єктів господарювання і не підміняються контролюючі органи.
Критерієм, що обумовлює межі нагляду, слугує правило, там де діє закон, повинен «спрацьовувати», — як правильно вважає автор
«Курсу прокурорського нагляду» В.І.Басков, -нагляд. Зрозуміло, якщо прокурор виявить факти, які свідчать про порушення встановленого правопорядку винятково у сфері господарювання, він не має права на бездіяльність. У таких випадках, виконуючи вищеназвану вимогу не втручатися в господарську діяльність, він скеровує свою інформацію у відповідні контролюючі або інші державні органи, з тим щоби вони, використовуючи свої повноваження, усували ці порушення. З цього приводу у ч. 2 ст.19 Закону міститься чітка вказівка, згідно якої "… Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю, не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству".
Аналогічна вимога міститься у п. 4.3 вже згадуваного Наказу Генерального прокурора N 2 від 2. 10. 1998 року, відповідно до якого: "… Не допускається прокурорське втручання у господарську діяльність, якщо вона не суперечить чинному законодавству, а також підміна прокурорами органів управління та контролю.
Працівники прокуратур повинні щоквартально проводити з контролюючими органами взаємоперевірки переданих до органів прокуратури матеріалів, які містять ознаки злочину, забезпечити оперативне їх вирішення".
Закон (ст. 19) спеціально підкреслює, що перевірки виконання законів проводяться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів — також з власної ініціативи прокурора. Це законодавче положення дублюється майже у всіх наказах Генерального прокурора, що стосуються наглядової діяльності підлеглих працівників. Зокрема, у Наказі N 2 від 2.10.1998 року (п.2 ч.2) сказано, що "… не рідше, як один раз на квартал, незалежно від повідомлень про порушення, перевіряти законність актів...", які видаються органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, військового управління тощо, забезпечуючи своєчасне виявлення всіх актів, що суперечать закону...
Іншими словами, проводячи відому паралель, нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів провадиться за наявності законних приводів і достатніх підстав. Серед таких приводів можна назвати:
1) повідомлення, заяви, скарги, листи окремих фізичних та посадових осіб про конкретні факти порушень законодавства України;
2) безпосереднє виявлення працівниками прокуратури ознак правопорушень, що охоплюються межами даного виду наглядової діяльності;
3) планові приписи щодо потреби проведення перевірок конкретного об'єкта чи групи таких,
4) конкретні вказівки, вимоги вищестоячих прокурорів щодо проведення перевірки додержання законності на певному піднаглядному об'єкті чи групі таких тощо.
Достатніми підставами для здійснення прокурорської перевірки можна вважати інформацію або про цілісний факт порушення закону, або про окремі ознаки такого порушення, або юридичні наслідки раніше виконаної перевірки, або відповідні просторово-часові тенденції — закономірності у діяльності тих чи інших піднаглядних об'єктів та суб'єктів (відомо, що у конкретні періоди чи за певних обставин відповідні суб'єкти господарювання схильні до спекулятивних дій щодо вартості надаваних послуг чи предметів обміну або торгівлі і таке інше).
3. ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА ПІД ЧАС ЗДІЙСНЕННЯ НАГЛЯДУ ЗА ЗАГАЛЬНИМ ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ
Повноваження прокурора у ході нагляду за загальним виконанням (додержанням і правильним застосуванням) законів визначені у ст. 20 Закону. За наявності інформації про порушення законодавства, або запобігаючи таким порушенням, прокурор має право на перевірку в порядку нагляду. Ця перевірка
може стосуватись не тільки конкретних фактів, але й вийти за їх рамки, коли у прокурора, як вже наголошувалось, з'являються підстави для висновку про розповсюдженість, систематичність випадків правопорушень у діяльності піднаглядних об'єктів (міністерств, відомств, органів влади та управління, їх посадових осіб тощо).
У ході прокурорських перевірок, тобто під час здійснення нагляду, прокурор має право:
1. Безперешкодно, за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; підприємств; установ; організацій, незалежно від форм власності, підпорядкованості чи приналежності; до військових частин; установ без особливих перепусток, де такі запроваджено. Мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі, за письмовою вимогою, й тих, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію; письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою.
2. Вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення.
3. Вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок відомчих і позавідомчих експертиз.
4. Викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону.
У разі виявлення порушень закону прокурор або його заступник, у межах своєї компетенції, мають право:
1. Опротестовувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, міністерств та інших органів виконавчої влади, виконавчих органів місцевих Рад, підприємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб.
2. Вносити подання або протест на рішення місцевих Рад, залежно від характеру порушень.
3. Порушувати у встановленому законом порядку кримінальні справи, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на розгляд громадських організацій.
4. Давати приписи про усунення очевидних порушень закону.
5. Вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли.
6. Звертатись до суду або господарського суду з заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб...
4. ВИДИ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ
ЗАКОНІВ
Діяльність прокурорів у галузі нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів доволі багатогранна. Однак, незважаючи на різноманітність піднаглядних об'єктів та проблем щодо забезпечення законності, прокурори повинні вміти, у той чи інший період, обирати ті види нагляду, котрі суттєво відображаються на режимі законності у державі. продолжение
--PAGE_BREAK--
У відповідності із Законом та виданими для його розвитку, згаданими вище наказами Генерального прокурора, основними напрямами нагляду за додержанням законів виступають:
1. Нагляд за виконанням законів про недоторканність особи; соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, військовослужбовців та членів їх сімей; прав та інтересів соціальних груп, які потребують державної допомоги і захисту.
2. Законів, що регламентують діяльність партій і громадських об'єднань; засобів масової інформації; порядок проведення референдумів, виборів, мітингів, зборів, вуличних походів, страйків, демонстрацій тощо.
3. Законодавства про порядок розгляду скарг, особливо з питань виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат; охорони праці, здоров'я, освіти, житлових прав та захисту споживачів; життя і здоров'я військовослужбовців.
4. Законодавства про міжнаціональні, міжконфесійні відносини та міграцію.
Законів про державну службу, зокрема, щодо обмежень заняття підприємницькою діяльністю.
6. Законодавства про адміністративні правопорушення.
7. Законів, спрямованих на реалізацію економічної реформи і розвиток ринкових відносин, зокрема: про оподаткування, зовнішньоекономічну, банківську, кредитно-фінансову, інвестиційну діяльність, ціноутворення, аграрну реформу тощо, а також законодавства про державний бюджет.
8. Законодавства про власність, а також законодавства щодо забезпечення збереження, використання озброєння, бойової техніки, боєприпасів та військового майна.
Законів про приватизацію державного майна, зокрема щодо законності роздержавлення майна, використання коштів та визнання в судовому порядку недійсними договорів відчуження об'єктів державної власності.
10. Природоохоронного законодавства, який здійснюється відповідно до наказу Генерального прокурора N 8 від 2 квітня 1997 року.
11. Законодавства про транспорт, зокрема про безпеку руху залізничного, водного, авіаційного транспорту, збереження вантажів, рухомого складу та суден тощо.
Ведучи мову про названі вище напрями у наглядовій діяльності прокурорів щодо додержання та правильного застосування законів, варто зазначити, що наведений їх перелік не вичерпний. В окремі вже минулі або, в перспективі, майбутні періоди розвитку й діяльності нашої держави виникали або можливо виникатимуть нові проблеми правового і соціального характеру, котрі вже обумовлювали або вимагатимуть уваги прокурорів щодо здійснення ними відповідного напряму наглядової діяльності за виконанням законів у сферах діяльності, які ми розглядаємо. Так колись був актуальним такий вид загальнонаглядової діяльності, як: нагляд за виконанням законодавства про запобігання спекуляції, недобросовісному заняттю підприємницькою діяльністю, пияцтву тощо.
Перед тим, як перейти до наступного питання про окремі методики проведення деяких видів прокурорських перевірок щодо нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів, варто зупинитись на загальних питаннях організації роботи органів прокуратури у здійсненні цього нагляду.
До таких можна віднести наступні питання, на які керівникам та безпосереднім виконавцям цього нагляду варто звернути окрему увагу.
— у своїй діяльності орієнтуватись якісними показниками, а не статистичними і зосередити зусилля на профілактичній спрямованості нагляду;
— взаємодіяти з відповідними органами влади, місцевого самоврядування, військового управління і здійснювати заходи, спрямовані на фактичне порушення закону та умов, що їм сприяли, виходячи з принципу незалежності прокуратури від органів виконавчої влади;
— повніше використовувати право прокурора брати участь у засіданнях місцевих Рад, їх виконавчих комітетів, колегій державних органів, військових рад тощо;
— вдосконалювати та вести пошук нових форм і методів прокурорської діяльності;
— наглядову роботу організовувати за предметно-зональним принципом. Для належного спрямування цієї роботи потрібно вивчати й аналізувати стан законності та правопорядку на різних рівнях: у регіоні, на підприємстві, в організації — для чого використовувати дані контролюючих органів, статистики, наглядової слідчої і судової практики;
— забезпечити повну та належну якість перевірок додержання законності, ретельну підготовку до кожної із них. Перевірки проводити, переважно, із залученням фахівців. Вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок і ревізій у межах їх компетенції. У разі невиконання цих вимог, порушувати питання про притягнення таких керівників до установленої законом відповідальності;
— у ході прокурорських перевірок виявляти не тільки факти правопорушень, а й винних у їх вчиненні, розміри матеріальних збитків та іншої шкоди, причини порушень та умови, які їм сприяли;
— використовуючи у необхідних випадках ст. 18 Закону, реалізувати право викликати керівників піднаглядних об'єктів і заслуховувати на засіданнях колегій прокуратур повідомлення і пояснення з приводу виявлених порушень законодавства;
— за результатами прокурорських перевірок вживати заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, незалежно від будь-якого місцевого, відомчого чи громадсько-політичного впливу, домагатись поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку, до відповідальності осіб, які допустили ці порушення. У випадках встановлення ознак злочину проти винних, відповідно до вимог ст. 97 КПК України, порушувати кримінальні справи;
заходи прокурорського реагування обирати відповідно до характеру виявлених порушень закону. Підвищити якість постанов, протестів, приписів, позовів. Контролювати належний та своєчасний розгляд цих документів. Практикувати проведення контрольних перевірок щодо дієвості вжитих заходів. У випадках невиконання законних вимог прокурора або несвоєчасного на них реагування, порушувати питання про відповідальність винних у цьому посадових осіб.
наглядаючим прокурорам особисто здійснювати постійний контроль за організацією роботи щодо здійснення прокурорських перевірок. Вимагати від підпорядкованих прокурорів чи прокурорських працівників підвищення рівня та ефективності цієї роботи. Не допускати фактів складання неякісних довідок за результатами перевірок чи нескладання їх взагалі. Викорінити практику гонитви за цифровими показниками. Зосереджувати увагу підпорядкованих працівників на підвищенні ефективності прокурорського нагляду, який би дієво впливав на стан зміцнення законності;
регулярно оприлюднювати через засоби масової інформації найбільш актуальні проблеми прокурорської діяльності, результати перевірок та вжиті заходи щодо усунення порушень закону; копії документів прокурорського реагування, одночасно з їх винесенням, скеровувати до вищестоячих прокуратур. Управлінням і відділам узагальнювати і вивчати їх для забезпечення єдиної правозастосувальної практики органів прокуратури. Неякісні документи відкликати та реагувати на безвідповідальне ставлення до їх підготовки. Документи реагування, адресовані державним та іншим органам вищого рівня, вносити відповідно через Генерального прокурора, прокурорів обласного рівня та прирівняних до них прокурорів;
вважати обов'язком підрозділів, якими порушуються кримінальні справи, у взаємодії зі слідчими підрозділами забезпечувати контроль за результатами розслідування. За кожним фактом необгрунтованого порушення кримінальної справи, як і їх закриття, проводити відповідні перевірки і, залежно від їх результатів, реагувати тощо.
5. МЕТОДИКИ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ПРОКУРОРСЬКИХ ПЕРЕВІРОК ЩОДО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАКОНІВ
А. Методика прокурорського нагляду за виконанням законів у сфері захисту прав і свобод громадян.
За суттю цей вид прокурорсько-наглядової діяльності можна назвати ПРАВОЗАХИСНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПРОКУРОРСЬКИХ ПРАЦІВНИКІВ.
Ця діяльність реалізується у двох формах:
1. Робота прокурора із зверненнями громадян.
2. Ініціативна перевірка прокурором додержання законодавства про захист прав і свобод громадян.
РОБОТА ПРОКУРОРА (у тому числі й інших прокурорських працівників) ІЗ ЗВЕРНЕННЯМИ ГРОМАДЯН полягає в тому, що вона ініціюється безпосередньо громадянами, які виражають свою незгоду з тими чи іншими діями (рішеннями) різних посадових осіб, які, на думку цих громадян, так чи інакше порушують їхні інтереси. Названа діяльність прокурора має декілька стадій:
— На першій визначається належність зачеплених заявником питань до компетенції прокуратури та відсів тих звернень, розгляд яких віднесено до компетенції інших органів.
— На другій — вирішення прокурором заяв і скарг за суттю, з прийняттям необхідних організаційних рішень (про задоволення скарги і вжиття заходів прокурорського реагування або про визнання доводів заявника необгрунтованими).
Прокурорська практика засвідчує ріст власне обґрунтованих скарг громадян щодо порушень відповідними органами та посадовими особами (роботодавцями, представниками державних та муніципальних органів влади тощо) процедури та самого вирішення різноманітних трудових, житлових, пенсійних та інших питань. Оцінюючи результати прокурорських перевірок, варто зазначити, що, порівняно з радянським періодом, відповідальність органів влади та посадових осіб за неналежну організацію розгляду скарг і прийому громадян значно нижча, хоча й діє спеціальний закон «Про звернення громадян».
Працівники органів прокуратури, вирішуючи скеровані до прокуратури заяви і скарги громадян, керуються, окрім іншого, Наказом Генерального прокурора N5 від 18 березня 1997 року «Про організацію роботи із зверненнями громадян в органах прокуратури».
Прокурори усіх рівнів, відповідні прокурорські працівники конкретних структурних підрозділів прокуратур зобов'язані, відповідно до цього наказу:
1. Забезпечити всебічний, кваліфікований, своєчасний розгляд і вирішення звернень громадян.
2. Приймати рішення про порядок перевірки та дати відповіді на звернення, які перебувають на контролі Президента України, Голови Верховної Ради України, його заступників, а також про результати розгляду запитів народних депутатів України тільки першим керівникам прокуратур.
3. Вирішувати звернення в місячний строк з дня надходження, а ті, що не потребують додаткового вивчення і перевірки — невідкладно, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання.
4. При необхідності строк розгляду звернень продовжується керівництвом прокуратури з повідомленням про це заявників і посадових осіб, які взяли звернення на контроль. Однак, загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів, за винятком скарг на судові рішення, якщо витребувана справа не надійшла в установлений строк.
5. Скарги, за якими прокуратурою проводиться перевірка, приєднувати до наглядового провадження. продолжение
--PAGE_BREAK--
6. Звернення із скаргами на неправомірні дії працівників прокуратури передавати в Управління кадрів центрального апарату та прокурорам підпорядкованих прокуратур.
7. Скарги в інтересах недієздатних осіб розглядати в тому разі, якщо вони подані їх законними представниками.
8. Скарги, подані іншою особою в інтересах громадянина за його уповноваженням, розглядати тільки у тому разі, якщо уповноваження оформлено у встановленому законом порядку і надано особі, трудовому колективу або організації, які здійснюють правозахисну діяльність.
9. Анонімні звернення не розглядати, за винятком повідомлень про злочини. їх слід надіслати до органів, що ведуть оперативно-розшукову діяльність.
10. Повторні звернення з одного і того самого питання не розглядати однією і тією самою особою, якщо перше вирішено за суттю.
11. Не розглядати скарг, поданих з порушенням строку, передбаченого ст. 17 Закону України «Про звернення громадян».
12. У разі відмови у задоволенні скарг у відповідях заявникам викладати мотиви прийнятого рішення з посиланням на закон, матеріали перевірок та справ. Рішення про припинення розгляду скарг з цього самого питання приймати першим керівникам прокуратур, про що повідомляти заявникам з роз'ясненням порядку та строків оскарження прийнятого рішення. Повертати заявникові додані до скарги документи та інше.
Здійснюючи нагляд за практикою реалізації прав і свобод людини, прокурор використовує не тільки письмові та усні звернення, які надійшли до нього. Він зобов'язаний також аналізувати і систематизувати інформацію із інших, як правило відкритих джерел (повідомлень засобів масової інформації, інформації статистичних та контролюючих органів, матеріалів розглянутих у судах цивільних, адміністративних, кримінальних справ та інше).
Отже, уся перевірочна діяльність прокурора направлена на зупинення правопорушень, допущених щодо окремих чи групи громадян. У тих випадках, коли порушення прав громадян уже усунуті, однак такі правопорушення, через їх однотипність, отримали на підприємстві, населеному пункті, області тощо поширений характер, завданням прокурора є попередження їх з допомогою власне ініціативної (тобто за власним рішенням) перевірки повторів таких неправомірних дій з боку конкретних посадових осіб, органів представницької та виконавчої влади.
Важливе значення в організації цілеспрямованої роботи щодо попередження правопорушень відіграє судова статистика, котра достовірно засвідчує підтверджені судовими рішеннями порушення прав і свобод громадян. Наприклад, використовувана в судах загальної юрисдикції (починаючи із районного рівня і вище) статистична форма звітності N 2 для цивільних справ містить інформацію про результати розгляду майже 40 категорій справ позовного провадження, біля 8 категорій справ, що виникають із адміністративно-правових відносин, до десяти (6) категорій справ особливого провадження.
Цей та інший аналітичний матеріал дозволяє виділяти найбільш незадовільні, щодо забезпечення прав і свобод громадян, сфери і планувати цілеспрямовані прокурорські перевірки як у межах усієї держави, так і в масштабах окремих регіонів. У керівних апаратах органів прокуратури, як правило, накопичується й аналізується інформація про факти недодержання встановлених законодавством прав і свобод громадян щодо:
— громадянства, свободи пересування, вибору місця проживання, про іноземців;
— виборів, референдумів, статусу депутатів, виборних органів;
— об'єднань громадян і релігійних організацій;
— зайнятості населення, права на працю і технічну безпеку, про порядок розгляду колективних трудових спорів, про профспілки;
— соціального захисту ветеранів війни і праці, інвалідів, пенсійного забезпечення;
— прав неповнолітніх,
— захисту прав споживачів;
— екологічної безпеки, охорони здоров'я, санітарно-епідеміологічної безпеки населення, обов'язкового медичного страхування;
— житлових прав громадян,
— права на приватну власність, заняття підприємницькою діяльністю тощо.
Записки — доповідні прокурорів-предметників, що формуються на основі узагальненої інформації, у тому числі з урахуванням результатів наглядової діяльності нижчестоячих прокуратур, повинні містити дані про:
1) характерні порушення вищеперерахованого законодавства та території їх найбільшого розповсюдження;
2) очевидні недоліки у роботі контролюючих органів у боротьбі з правопорушеннями окремих видів;
3) стан прокурорського нагляду на конкретних напрямах (зокрема, про своєчасність та адекватність вживаних прокуратурою заходів);
4) доцільність (з урахуванням стану законності) організації прокурорських перевірок в органах управління, контролю, на підприємствах із залученням територіальних прокурорів.
На відміну від контролюючих органів системи виконавчої влади, які використовують в практичній діяльності метод суцільних перевірок, органи прокуратури починають перевірку тільки за наявності двох умов:
— існування приводу щодо порушення законів і впевненості у тому, що відповідні питання не належать до компетенції інших державних органів влади;
— необхідності для усунення правопорушень саме заходів прокурорського реагування.
Проводячи перевірку за наявності законних приводів і достатніх підстав, прокурор використовує ту частину наданих йому повноважень, котрі спеціально призначені для виявлення та фіксації правопорушень. Це право:
1) безперешкодного входу на територію піднаглядних об'єктів,
2) доступу прокурора до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірок;
3) витребування від посадових осіб потрібних для перевірки документів, матеріалів, статистичних та інших відомостей, виділення спеціалістів для з'ясування питань, що вимагають спеціальних знань;
4) доручати відповідним органам проведення перевірок, ревізій діяльності підконтрольних або підлеглих підприємств, організацій, установ;
5) викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону;
6) виготовляти копії необхідних документів тощо.
У принципі, прокурор не зобов'язаний пояснювати, навіщо йому потрібно застосовувати вищенаведені повноваження. Він користується абсолютним правом вимагати від посадових осіб вчинення конкретних дій, співвідносних з перерахованими повноваженнями. Більше того, невиконання законних вимог прокурора утворює склад, як мінімум, адміністративного правопорушення.
Про мету і приводи, що слугували підґрунтям для проведення перевірки, прокурорський працівник лише у загальних рисах інформує керівника відповідного органу влади, підприємства, установи, організації'. Інколи взагалі недоцільно до завершення перевірки розголошувати джерело інформації про порушення прав і свобод громадян, особливо, коли це пов'язано з безпосереднім зверненням конкретного громадянина.
Процесуального порядку проведення прокурорської перевірки в порядку ст.ст. 19-20 Закону не встановлено. Разом з тим багаторічна наглядова практика напрацювала певну систему перевірочних дій, їх послідовність, методи і прийоми.
А. Так, у ході перевірки додержання в окремому населеному пункті (наприклад, місті, районі, області) соціального законодавства (зокрема, законів про зайнятість населення, про захист прав інвалідів чи житлового законодавства тощо) перевірочні дії доцільно починати з оцінки законності правових актів, прийнятих з цих питань органами представницької та виконавчої влади, щоб унеможливити з їх боку штучне обмеження прав певних груп населення і, щоб переконатися в тому, що владними структурами приймаються організаційні рішення з метою виконання відповідних законів, а саме:
1) затверджена регіональна програма щодо забезпечення зайнятості населення, регулюються оплачувані перекваліфікаційні навчання тощо;
2) завершено процес створення закладів державної служби ме-дико-соціальної експертизи інвалідів;
3) регламентовано порядок забезпечення житлом відповідних категорій черговиків у регіоні тощо.
Б. Доречно перевірити додержання передбачених законодавством обов'язків спеціалізованими органами управління (державними службами зайнятості населення, органами охорони здоров'я, соціального захисту, комунального, житлового господарства тощо), від діяльності яких у першу чергу залежить практична реалізація прав громадян. Здебільшого у таких випадках перевірку доречно завершити вивченням практики виконання соціального законодавства на конкретних підприємствах, що особливо актуально під час розгляду сигналів про порушення трудового законодавства щодо масового вивільнення працівників.
Трудове законодавство і Закон «Про зайнятість населення» передбачають доволі чіткі гарантії, направлені проти необґрунтованих рішень щодо масових вивільнень працівників. Вони забороняють, без дотримання певних умов, звільнення за ініціативою роботодавця окремих категорій робітників, вимагають від роботодавців сплати обов'язкових цільових відрахувань у фонд зайнятості, дотримання квот, визначених законодавством для працевлаштування певних категорій працівників (молоді, інвалідів, одиноких і багатодітних батьків, осіб, звільнених з місць відбуття покарання тощо). В. Для перевірок повідомлень про недодержання чи спотворення політичних прав і свобод (відповідно про невиконання вимог законів про засоби масової інформації, про об'єднання громадян, політичні партії, про права кандидатів на виборні посади у структурах влади та ін.) прокурорам потрібно використовувати можливості відповідних державних відомств, що курують засоби масової інформації, органів юстиції, виборчих комісій, які наділені доволі реальними повноваженнями щодо протидії незлісним у цих сферах правопорушенням. Прокурори займаються цими питаннями у випадках виявлення незаконних правових актів, а також у разі встановлення ознак злочину як у діях представників органів державної влади, так і у діях функціонерів політичних партій. Наприклад, має місце, з одного боку, злісне ігнорування порядку проведення мітингів, вуличних походів, з іншого — очевидна штучна протидія публічним заходам представниками влади, за умови, що масові акції не суперечать Декларації прав і свобод людини та громадянина, законодавству України і не порушують громадського порядку. Окрім цього, важливо встановити, чи не з примусу громадяни вступали у певну політичну організацію, чи не під впливом погроз або підкупу.
Незалежно від мети перевірки прокурор зобов'язаний відповісти на такі питання:
— чи дійсно мали місце порушення прав і свобод громадянина і у чому конкретно вони проявлялись (у відмові від застосування окремих норм закону, фактах неправильного його тлумачення, запровадженні неправомірних заборон тощо), продолжение
--PAGE_BREAK--
— якими доказами підтверджуються порушення прав і свобод громадян;
— чи містять виявлені порушення ознаки дисциплінарного або адміністративного проступку, злочину, ким із посадових осіб вони вчинені;
— яку за характером і розміром шкоду завдано правопорушенням,
— які причини та умови сприяли порушенню прав і свобод людини і громадянина.
Завершується прокурорська перевірка обмірковуванням можливих заходів реагування і визначенням напрямів їх реалізації.
Б. Методика проведення прокурорських перевірок виконання законодавства про власність
1. ОРГАНІЗАЦІЯ ПЕРЕВІРКИ
Для правильної організації нагляду за додержанням і застосуванням законів про охорону власності прокурор повинен не тільки знати діюче законодавство, але й систематично аналізувати стан законності на піднаглядних підприємствах, в установах, організаціях.
Для цього прокурор повинен використовувати усю наявну інформацію: корисно періодично аналізувати кримінальні справи про крадіжки, привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, а також подання, складені слідчим під час розслідування названих злочинів. Окрім цього, обов'язково вивчати закриті кримінальні справи щодо таких діянь або ж матеріали, за якими було відмовлено у порушенні таких справ. Обов'язково потрібно аналізувати матеріали, що наявні у спеціальних підрозділах боротьби з економічними злочинами, податкової міліції, фінансових органів, контрольно-ревізійних служб та інших відповідних державних інспекціях тощо.
Звичайно, реалізуючи наглядові повноваження, прокурори повинні користуватись своїм правом вимагати для перевірки матеріали та документи, що стосуються діяльності тих чи інших суб'єктів господарювання тощо.
Аналіз одержаної інформації сприятиме встановленню, на яких саме об'єктах є недостачі і крадіжки, чи виконуються вимоги закону про відомчий (насамперед на державних підприємствах, установах і організаціях) контроль, чи немає зростання недостач матеріальних цінностей тощо.
Крім цього, не потрібно залишати без уваги скеровані прокурору заяви, скарги, листи громадян про факти крадіжок, розтрат, бездіяльність керівників господарювання щодо організації та охорони власності.
У вигляді сигналів про розкрадання можуть використовуватись і листи громадян, що поступили в інші організації та установи. Доцільно навести довідку у місцевих органів виконавчої влади та самоврядування щодо наявності у них відповідних сигналів та ознайомитися з ними або витребувати матеріали про них до прокуратури.
Джерелом інформації про порушення законодавства щодо охорони власності можуть також виступати журнальні та газетні статті, замітки, фейлетони та ін. Але не всі вони централізовано, якщо не сказати про протилежне, поступають у прокуратуру. Тому прокурорам не зайве самостійно проявляти ініціативу і підтримувати зв'язки з працівниками редакцій, одержуючи від них необхідні дані.
Отже, у процесі аналізу стану законності прокурор повинен виявити, зібрати і узагальнити інформацію, яка дозволить почати перевірку.
Про приводи ми згадали, а що ж може слугувати достатніми підставами для проведення прокурором перевірки виконання законів щодо охорони власності, зокрема, державної, оскільки традиційно вона — все ще залишається «нічия».
Коли аналізом стану злочинності буде встановлено, що на певному піднаглядному об'єкті (підприємстві, установі, організації) зростають розтрати і крадіжки майна, незадовільно діє контроль, надходять листи та заяви громадян про порушення закону, є всі підстави для проведення прокурорської перевірки, яка інколи може замінити собою дослідчу перевірку. Все залежить від наявного фактичного матеріалу та наявних або недостатньо наявних у ньому ознак злочину. Може бути й інша ситуація, коли вимога закону про фінансовий контроль виконується в необхідних формальних межах, ревізії та інвентаризації проводяться навіть частіше за необхідне, жодних сигналів або офіційних матеріалів про порушення законів у прокуратуру не поступає, однак фактичний зміст бухгалтерських звітів свідчить про зростання на конкретному підприємстві, установі, організації недостач або навіть про розкрадання. Це також слугує достатньою підставою для проведення на ньому прокурорської перевірки з тим, щоб з'ясувати причини названих явищ, а також встановити осіб, зацікавлених у приховуванні відомостей.
Інколи, за наявності формальних даних про додержання закону, в прокуратуру можуть надходити сигнали про приховування розтрат, зловживання службових осіб та інші порушення. У таких випадках перевірка законності про охорону власності на піднаглядних об'єктах повинна бути проведена безвідкладно.
Підставою для перевірки можуть слугувати також результати аналізу матеріалів та кримінальних справ, у відповідності з якими стає очевидним, що на піднаглядних об'єктах причини та умови, що сприяють розтратам та крадіжкам, не усуваються; на прокурорські подання адміністрація належно не реагує.
Звичайно, що неможливо перерахувати всі варіанти підстав для проведення прокурорської перевірки. Спільною для всіх є обґрунтовані дані про певні ознаки неналежного виконання вимог законодавства про охорону майна на піднаглядних об'єктах.
З'ясувавши ці питання, можна переходити до аналізу підготовки до перевірки та її проведення.
Підготовка до проведення перевірки полягає у наступному:
1. За наявності приводу та підстав для перевірки потрібно визначити об'єкт перевірки законів про охорону власності.
2. Уважно, у разі потреби, ще раз ознайомитись із відповідним законодавством: а) щодо виконання адміністрацією вимог закону про скерування до прокуратури матеріалів на осіб, що вчинили злочини, пов'язані зокрема з посяганням на чужу власність; б) про регламентацію діяльності фінансово-контролюючих служб щодо неправильної організації обліку матеріальних цінностей та контролю за правильністю їх використання тощо; в) про регламентацію проведення відомчих і позавідомчих ревізій, інвентаризацій, зокрема щодо періодичності проведення; виконавчу дисципліну (порядок списання недостач, ведення розрахунків та ін.), формулювання висновків, компетентність у застосуванні за результатами виявлених порушень заходів впливу тощо.
3. Розробити конкретний план майбутньої прокурорської перевірки, зазначивши у ньому, які факти потрібно перевірити, де і які питання з'ясувати; визначити виконавців і технічне забезпечення, й багато інших питань.
Тільки після цього виправдано починати перевірку запланованого об'єкта.
Робочий етап перевірки.
Зрозуміло, що рішення про проведення прокурорської перевірки на конкретному об'єкті не повинно розголошуватись завчасно.
Після прибуття працівників прокуратури на місце проведення перевірки (підприємство, установа, організація), керівник юридичної особи (адміністратор) у загальних рисах ознайомлюється з основними питаннями перевірки, інколи і з сигналом про потребу проведення такої.
Керівник підприємства, установи тощо за пропозицією прокурора повинен дати відповідні вказівки підлеглим посадовим особам щодо забезпечення прокурорських працівників необхідними матеріалами та інформацією. Окрім цього, керівник особисто повинен дати попередні пояснення, з тим, щоб прокурор міг під час перевірки їх врахувати.
Варто також через представників трудового колективу зробити оголошення про місце і час прийому прокурором осіб, які бажають з ним поспілкуватись. Бажано, щоб у прокурора вже була відповідна інформація про конкретних осіб, від котрих можна одержати потрібну для результативної перевірки інформацію...
Не буде зайвим перед початком перевірки зустрітись з трудовим колективом і коротко виступити щодо проблеми охорони власності для того, щоб спонукати працівників до її відкритого обговорення. За такої" зустрічі більш ніж імовірно одержання корисної інформації, у тому числі й такої, що підтвердить факти порушення закону або ж навіть нових сигналів про зловживання та причини і умови, котрі сприяють цьому.
Безпосередня перевірка починається із ознайомлення з документами та іншими даними.
Перш за все потрібно вивчити, виходячи із наявного у прокурора матеріалу, дані щодо руху недостач, розтрат та крадіжок, проаналізувавши їх у зв'язку з діяльністю внутрішніх підрозділів (складів, цехів, торгових та побутових об'єктів). Якщо є сигнали про недостачі матеріальних цінностей у конкретних матеріально-відповідальних осіб, доцільно вивчити дані їх звітів.
Якщо будуть виявлені невідповідності у звітах, потрібно встановити причини цих розходжень, законність виконання тих чи інших операцій. У таких випадках прокурор за домовленістю із відповідною контролюючою організацією може залучити до перевірки бухгалтера або ревізора. Аналіз звітів сприятиме встановленню фактів приховування недостачі, розтрат та крадіжок; для цього необхідно перевірити, чи відображені у звітах ті факти недостач, розтрат і крадіжок, котрі відомі прокурору із наявних у нього матеріалів.
У всіх випадках виявлення порушень законів важливо одержати пояснення від відповідних посадових осіб щодо причин допущених ними порушень.
Після аналізу і перевірки звітних даних потрібно вивчити акти ревізій госпрозрахункових підрозділів, матеріали інвентаризацій з точки зору законності вжитих за їх результатами заходів. Потрібно встановити, чи дотримані вимоги щодо списання товарно-матеріальних цінностей, чи правильно оформлені інвентаризаційні відомості та чи вчасно виведені з їх урахуванням результати (вивірка фактичної наявності цінностей з бухгалтерськими даними щодо них). На об'єктах, які мають значну кількість госпрозрахункових підрозділів (цехів, відділів, секцій тощо), прокурор повинен вміло організувати перевірку згаданих документів. У цих випадках доцільно залучити спеціалістів із контрольно-ревізійних організацій.
Перевіряючи законність заходів, вжитих свого часу згідно з актами ревізій та інвентаризацій, прокурор може:
— виявити документи, які підтверджують наявність фактів недостач товарно-матеріальних цінностей, залишені без жодного реагування;
— виявити недостачі, які були списані не на винних осіб, а на інші рахунки балансу;
— виявити порушення встановленого законодавством порядку передачі слідчим органам матеріалів про розтрати і недостачі тощо.
У всіх цих випадках прокурор повинен отримати пояснення відповідних посадових осіб, а в разі потреби, вилучити матеріали ревізій (інвентаризацій) і вирішити питання про порушення кримінальної справи.
Ознайомлюючись з матеріалами ревізій та інвентаризацій, доцільно і необхідно порівняти їх дані з вимогами як щодо порядку їх проведення, так і щодо правильності складання звітів (тобто чи не містять звіти приписок).
Одночасно належить перевірити законність наказів та розпоряджень, виданих керівництвом підприємства, установи, організації за результатами ревізій та інвентаризацій і щодо інших питань охорони власності. Виявивши незаконні накази і розпорядження, необхідно невідкладно вживати заходів щодо їх скасування і приведення у відповідність з діючим законодавством. продолжение
--PAGE_BREAK--
Окрім цього, вивчаються рекламації та інші джерела інформації про недостачі та недопоставки відповідних матеріальних цінностей, за фактами, щодо яких винних встановлено не було, або вони залишились непокараними, а суми недостач були незаконно списані як виробничі збитки.
На промислових підприємствах, оптових торгівельних організаціях потрібно вивчати претензії цих суб'єктів господарювання до постачальників і претензії, одержані вже ними від замовників.
До аналізу претензійних матеріалів, комерційних актів транспортних підприємств, поштових переговорів (листувань) про недостачі цінностей необхідно залучати контрольно-ревізійні органи. Вивченню підлягають також акти про псування чи знищення товарів та матеріалів, а також інші документи, згідно з якими проводилось списання втрат на збитки підприємства, організації. До перевірки обґрунтованості цих списань, також доцільно залучати фахівців. У разі виявлення незаконного списання товарно-матеріальних цінностей, прокурорський працівник повинен відібрати пояснення у відповідних посадових осіб, проаналізувати матеріали з точки зору наявності в них ознак злочину, і залежно від обставин, вилучити документи, необхідні для порушення кримінальної справи.
Коли у прокурора є інформація про те, що на піднаглядному підприємстві, установі, організації працюють схильні до розкрадань особи, у ході перевірки необхідно ознайомитись із станом підбору матеріально відповідальних працівників. Відомо, що чинний закон забороняє допуск до матеріальних цінностей осіб, яких засуджено за розтрату, крадіжку та інші корисливі злочини до такого, окрім іншого, виду покарання як позбавлення на певний строк права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.ст.55, 191 КК України).
Матеріально відповідальним працівникам, які неодноразово допускали недостачі (розтрати) (незалежно від їх погашення), адміністрація має право, а інколи зобов'язана відмовити у довірі як під час прийому на роботу, так і в ході вирішення питання про подальше перебування на займаній посаді (ст. 41-1 КзПП України).
Поряд із вивченням особистих справ матеріально відповідальних працівників доцільно перевірити, як на підприємстві, установі, організації виконується вимога закону про надання їм відпусток. Особливо звертають увагу, як у цих випадках відбувається передача підзвітного майна іншим працівникам, як оформляються акти приймання-передачі, чи немає випадків незаконної виплати компенсацій за невикористані відпустки з підстав складності проведення передачі під звіт товарно-матеріальних цінностей. Головне тут з'ясувати, чи не приховуються таким способом недостачі чи інші порушення фінансово-облікової дисципліни тощо
Під час перевірки прокурор також повинен встановити, як відбувається відшкодування шкоди, завданої недостачами, розтратами і крадіжками предметів власності. Адже відшкодування повинно відбуватись незалежно від виду юридичної відповідальності, до якого притягнуто осіб, винних у заподіянні шкоди Вирішуючи це питання, необхідно проаналізувати список, картки або інші джерела інформації про дебіторів щодо недостач, розтрат чи крадіжок; з'ясувати, коли утворилась дебіторська заборгованість, що було зроблено адміністрацією для відшкодування шкоди.
Після того як прокурор завершив вивчення документів, матеріалів особових справ, пояснень посадових осіб, він зобов'язаний дати оцінку встановленим порушенням Для цього враховуються розмір завданої шкоди, ступінь суспільної небезпечності винного, спосіб вчинення правопорушення та інші обставини, які впливають на характер та спосіб притягнення до відповідальності. Це доволі складна і відповідальна частина роботи. Потрібно встановити, ким конкретно вчинено правопорушення, методи порушень, розкрити їх причини, з'ясувати, що зроблено адміністрацією за кожним фактом, особливо при наявності системи у виникненні недостач в одних і тих самих матеріально відповідальних осіб.
Які ж заходи можуть бути вжиті за результатами таких перевірок?
Щодо осіб, у діях яких наявні ознаки злочину, прокурор порушує кримінальну справу.
У разі потреби прокурор виносить постанову про виїмку актів ревізій, перевірок, інвентаризацій, речових доказів — справжніх документів зі слідами, що відображають підробку, незаконність списань товарно-матеріальних цінностей чи інших порушень облікової дисципліни тощо. До цих матеріалів долучаються пояснення посадових осіб, відібрані в процесі перевірки.
Постанова про порушення кримінальної справи разом з іншими зібраними матеріалами передається слідчому для провадження розслідування.
У випадку, коли постанову було винесено помічником прокурора, який виконував перевірку, а прокурор вважає, що постанова безпідставна, він її скасовує і дає вказівку щодо проведення додаткової або повторної прокурорської перевірки.
Стосовно осіб, які підлягають матеріальній відповідальності, адміністрацією повинні бути оформлені і подані в суд цивільні позови. Коли ж адміністрація цього не робить, прокурор, у разі, коли шкоду завдано державі, самостійно заявляє до винних цивільний позов.
Щодо осіб, котрі за недоліки в роботі, на думку прокурора, підлягають дисциплінарній відповідальності, прокурор виносить постанову про порушення дисциплінарного провадження, яку скеровує відповідному керівнику.
На осіб, що підлягають адміністративній відповідальності, прокурор скеровує матеріали відповідному компетентному органу.
Виявивши незаконні накази, розпорядження та інші документи, що свого часу були видані адміністрацією чи керівництвом суб'єкта господарювання і вже набрали чинності та реалізовані, прокурор готує відповідний протест, за умови, що порушення закону не усунуті за його усною вимогою.
Окрім цього, прокурор вносить припис у разі, коли дію очевидного та істотно шкідливого акта (рішення) необхідно негайно усунути.
Підводячи підсумки перевірки, прокурор вирішує питання про доцільність внесення подання за її результатами, в порядку визначеному ст. 23 Закону «Про прокуратуру».
В. Методика прокурорського нагляду за виконанням податкового законодавства
Здійснюючи перевірку додержання відповідними органами податкового законодавства прокурор повинен вживати заходи:
1. З приводу бездіяльності податкових інспекцій.
2. З приводу незаконної діяльності посадових осіб податкової адміністрації.
Приводами до прокурорської перевірки можуть виступати такі джерела інформації:
— звіти, які отримує адміністрація від суб'єктів господарювання;
— дані про реєстрацію суб'єктів оподаткування;
— відомості із засобів масової інформації;
— заяви та скарги громадян;
— аналіз слідчої та судової практики. Уся ця інформація може слугувати:
• висновку, що податкова адміністрація діє із порушенням закону;
• висновку, що на податкову адміністрацію чиниться тиск з боку окремих осіб чи органів влади.
Наглядова прокурорська діяльність у цій, як і в інших сферах, реалізується шляхом проведення прокурорської перевірки, що може відбуватись у двох формах:
1. Безпосередня прокурорська перевірка (власними силами).
2. Опосередкована перевірка, шляхом дачі прокурором вказівки вище-стоячому структурному підрозділу податкової адміністрації виконати перевірку діяльності нижчестоячого підрозділу або створенням комплексної групи із числа податківців та прокурорських працівників.
Основні питання підготовки до прокурорської перевірки:
1. Визначити коло питань, що підлягають встановленню.
2. Визначити час, місце, коло осіб — учасників групи (спеціалістів, посадових осіб — податківців та ін.).
3. Вивчити нормативний матеріал — акти, які слугують підставою та предметом перевірки.
4. Які матеріали попередніх перевірок необхідно зібрати і проаналізувати.
5.Визначити коло посадових осіб, від яких необхідно одержати відповідну інформацію, та шляхи її перевірки.
6. Визначити перелік документів, які необхідно перевірити.
7. Скласти розгорнутий план прокурорської перевірки.
Робочий етап
Перш за все потрібно витребувати і вивчити джерела інформації щодо суб'єкта перевірки. Ними можуть виступати:
— зведений звіт про результати роботи податкової адміністрації;
— журнали обліку контролюючої роботи за юридичними чи фізичними особами;
— акти раніше проведених окремих перевірок (документальних перевірок правильності обчислення податків);
— рішення за актами перевірок;
— матеріали про накладення адміністративних стягнень;
— наряди переписки з фінансово-банківськими структурами;
— матеріали розгляду заяв і скарг тощо.
Здійснюючи перевірку, потрібно звертати увагу на такі основні блоки питань:
1. Забезпечення виконання вимог закону щодо повного обліку платників податків. Тут прокурор з'ясовує, чи всі платники податків обліковані в податкових інспекціях, чому хтось не перебуває на такому обліку, чому, хто винен, питання про відповідальність посадових осіб.
2. Своєчасність виявлення порушень податкового законодавства. Для цього також потрібно звернутись до джерела інформації податкового органу, матеріалів перевірок їх служб контрольно-ревізійним управлінням.
Повнота виявлення порушень податкового законодавства. Ця повнота охоплює два аспекти: а) дотримання строків періодичності проведення перевірок; б) проведення перевірок в повному обсязі.
Відповідність законам застосованих адміністративних заходів за фактами виявлених порушень, а) вимога до посадової особи про усунення порушень; б) вилучення у фізичних осіб патентів, інших документів, якими посвідчено право на заняття підприємницькою діяльністю; в) стягнення в бюджет суми недоїмок; г) застосування штрафних фінансових санкцій; д) притягнення до адміністративної відповідальності посадових і фізичних осіб. Тут прокурор з'ясовує: — чи діяла посадова особа в межах повноважень; продолжение
--PAGE_BREAK--
— чи правильно визначений розмір штрафу;
— чи належним способом оформлено накладення адміністративного стягення;
— чи не було накладення стягнення, яке не передбачено законодавством;
— чи не було фактів, коли штрафні санкції накладені на фізичну особу, а реально штраф сплачує підприємство (юридична особа);
— чи не було випадків безпідставного звільнення від відповідальності;
— чи у всіх випадках протоколи про адміністративні правопорушення та інші документи податкових адміністрацій звертались до виконання;
— чи у всіх випадках матеріали, в яких зафіксовані правопорушення з ознаками злочину, направлялись податковими інспекціями до відповідних органів (в органи дізнання чи досудового слідства податкової міліції тощо);
— чи всі такі матеріали належно реєструвались;
— чи вживались за цими матеріалами необхідні заходи реагування.
Здійснення нагляду щодо тих матеріалів, які є в господарських судах.
Виконання вимог закону щодо здійснення роботи з обліку, оцінки та реалізації конфіскованого або безгосподарного майна, що перейшло до держави. Тут прокурор перевіряє:
— чи все майно обліковано;
— чи не використовується воно певними посадовими особами у власних цілях в період між вилученням і обліком;
— чи воно не втратило своєї вартості;
— чи вартість майна визначена відповідно до фактичної вартості;
— чи реалізація цього майна проведена згідно фактичної вартості;
— якщо майно продавалось на торгах чи аукціоні, чи не створювалось якихось умов для зменшення його вартості;
— чи не реалізовано майно певним зацікавленим особам, чи органам;
— чи надійшли гроші від реалізації майна в бюджет. Дотримання вимог законів про розгляд заяв і скарг на дії податкових органів:
— як реєструються заяви, скарги тощо,
— чи розгляд заяв, скарг здійснюється за підвідомчістю;
— чи додержуються строки розгляду,
— чи приймаються за скаргами дієві законні рішення
Заходи прокурорського реагування на виявлені порушення в галузі застосування податкового законодавства ті ж що й у інших сферах прокурорсько-наглядової діяльності, тобто передбачені ст ст 21-24, 33 Закону «Про прокуратуру», а саме протест, припис, подання, постанова про порушення відповідних видів провадження та позов до суду
Оскільки більшість з них вже детально розглядалась, зупинимось лише на цивільному позові, який у цій сфері нагляду має певні особливості Вони пов'язані з тим, що цивільний позов, у зв'язку з неналежним виконанням податкових законів, може бути внесений 1) за податкову недоїмку до суб'єктів господарювання, 2) до податкових адміністрацій про відшкодування шкоди державі або платникам податків (в основному в інтересах лише державних юридичних осіб або хворих фізичних осіб Щодо недержавних юридичних осіб прокурор в їх інтересах з позовом до суду не звертається)
ТЕМА 6. НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО
ПЛАН
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність.
А. Галузева приналежність і об'єкти прокурорського нагляду за виконанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність.
Б. Предмет і завдання прокурорського нагляду за виконанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. В. Повноваження прокурора щодо здійснення нагляду за оперативно-розшуковими органами.
. Прокурорський нагляд за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства. А. Об'єкти і галузева приналежність прокурорського нагляду за
органами дізнання та досудового слідства. Б. Предмет і завдання нагляду.
В. Повноваження прокурора у процесі здійснення нагляду за органами дізнання та досудового слідства. Г. Правові акти прокурорського нагляду за органами досудового
розслідування.
Ґ. Організація прокурорського нагляду.
Д. Прокурорський нагляд за додержанням органами дізнання і досудового слідства вимог закону про прийом, реєстрацію, облік і вирішення заяв і повідомлень про злочин. Е. Прокурорський нагляд за застосуванням органами досудового розслідування заходів процесуального примусу та вчиненням інших процесуальних дій.
Є. Прокурорський нагляд за забезпеченням виконання вимог закону щодо участі захисника на досудових стадіях провадження у кримінальних справах.
1. НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Відповідно до п.З ст.5, ст.ст.29 і ЗО Закону «Про прокуратуру» однією із галузей (напрямів) прокурорсько-наглядової діяльності виступає нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. Звідси випливає, що цей напрям охоплює нагляд за законністю в двох самостійних, врегульованих нормами, відмінних між собою, галузей права, видах діяльності правоохоронних органів: а) оперативно-розшуковій та б) кримінально-процесуальній (дізнання та досудове слідство). Ця обставина дозволяє відокремлено розглядати нагляд прокурора за кримінально-розшуковою діяльністю і за досудовим розслідуванням.
А. галузева приналежність. Об'єктами прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, виступають підрозділи
виконанням законів — органів внутрішніх справ — а) кримінальна органами, які міліція; б) спеціальна міліція; в) спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю; г) оперативно-розшукові підрозділи ДАІ; — органів служби безпеки — а) розвідка; б) контррозвідка; в) військова контррозвідка; г) підрозділи захисту національної державності; ґ) підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинною діяльністю; д) підрозділи оперативного документування; є) оперативно-технічний підрозділ;
— прикордонних військ — підрозділи з оперативно-розшукової роботи;
— органів державної податкової служби — оперативні підрозділи податкової міліції;
— управління державної охорони — підрозділи оперативного забезпечення охорони,
— органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань — оперативні підрозділи.
Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами не допускається.
Охоплення в одну галузь прокурорського нагляду виконання законів оперативно-розшуковими органами і органами досудового розслідування можна пояснити їх спільними у судочинстві завданнями — розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили.
Разом з тим в юридичній літературі усе частіше звучить пропозиція щодо того, щоб у новій редакції Закону «Про прокуратуру» нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, був виділений у самостійну галузь (напрям) прокурорської діяльності.
Б. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Предмет прокурорського нагляду за оперативно-розшуковими органами визначений у ст. 29 Закону «Про прокуратуру» як додержання ними законів щодо охорони прав і свобод людини та громадянина; встановленого порядку здійснення оперативно-розшукової діяльності й забезпечення законності рішень, що ними приймаються.
Оперативно-розшукова діяльність, згідно з Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» — це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контр-розвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Ця діяльність ґрунтується на принципах законності, додержання прав і свобод громадян та юридичних осіб.
У предмет цієї підгалузі прокурорського нагляду не входять відомості про організацію, тактику, методи і доцільність засобів здійснення оперативно-розшукової діяльності, за умови, що вони передбачені законодавством. Це означає, що прокурор не повинен втручатись в саму організацію названої діяльності, оскільки це функція виключно керівництва відповідних служб. Однак, щоб належно орієнтуватись, а отже адекватно оцінювати з позицій законності роботу оперативно-розшукових підрозділів, прокуророві варто знати її основи. Такої позиції дотримуються і науковці, і більшість практиків 2. Хоч у літературі існує й інша, доволі категорична позиція щодо недоцільності вникання прокурора в "… досить специфічний механізм збору, відпрацювання і перевірки оперативних даних..., оскільки це шкідливо для наглядової діяльності". Невже і для прокурора оперативно-розшукова діяльність повинна бути своєрідним «табу», як у «старі добрі часи»? Чому ж тоді прокурор, здійснюючи наглядові функції в інших сферах діяльності, змушений вникати у їх специфіку і навіть користуватись у цьому процесі допомогою фахівців? Оперативно-розшукові знання, хоча і специфічні, здебільшого тактико-технічні, однак пов'язані із правозастосовчою діяльністю, а отже, поряд із криміналістичними, повинні бути в арсеналі прокурора, посадової особи, котра є чи не найрізноаспектнішим фахівцем-правником.
У найбільш загальному вигляді завдання прокурорського нагляду за оперативно-розшуковими органами полягає у виявленні та усуненні порушень законів, що можуть бути допущені під час виконання ними своїх функцій. Це завдання конкретизується залежно від характеру вимог закону, який регламентує оперативно-розшукову діяльність. Перевіряючи законність виконання оперативно-розшукових заходів, прокурор першочергово повинен переконатись, що вони передбачені законодавством. Повний перелік цих заходів наведено у статті 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Зокрема оперативні підрозділи мають право:
1) опитувати осіб за їх згодою, використовувати їх добровільну допомогу; продолжение
--PAGE_BREAK--
2) проводити контрольні закупки товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності;
3) брати участь у перевірці фінансово-господарської діяльності підприємств, організацій та окремих осіб;
4) витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують діяльність підприємств, установ та організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів;
5) проводити операції із захоплення озброєних злочинців, припинення тяжких злочинів, розвідувально-підривної діяльності спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб;
6) відвідувати житлові та інші приміщення за згодою їх власників або мешканців для з'ясування обставин вчиненого або такого, що готується, злочину, а також збирати відомості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких провадиться перевірка;
7) негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення злочину, чи одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення оперативного працівника в приміщення, транспортні засоби, на земельні ділянки;
8) здійснювати проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи, яка співпрацює з ним, із збереженням в таємниці достовірних даних щодо їх особистості. Зазначені особи не несуть відповідальності, якщо вони діяли з метою необхідної оборони чи у випадку потреби;
9) знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації;
10)контролювати, шляхом відбору за окремими ознаками, телеграфно-поштові відправлення;
11)здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно і відеозйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів;
12) мати гласних і негласних штатних працівників;
13) встановлювати конфіденційну співпрацю з особами на добровільних засадах;
14) отримувати від юридичних та фізичних осіб безкоштовно або за винагороду інформацію про злочини, які готуються або вчинені, та про загрозу безпеці суспільства і держави;
15)використовувати, за згодою адміністрації, службові приміщення, транспортні засоби та інше майно підприємств, установ, організацій, а так само за згодою осіб — житло, інші приміщення, транспортні засоби і майно, які їм належать;
16)створювати, з метою конспірації, підприємства, організації, використовувати документи, які зашифровують особу чи відомчу належність працівників, приміщень і транспортних засобів оперативних підрозділів;
17) створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи; 18)застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вогнепальну зброю на підставах і в порядку, встановлених Законами «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про прикордонні війська», «Про управління охорони вищих посадових осіб України». Виконання оперативно-розшукових заходів, що не вказані у вищенаведеному переліку, оцінюється як порушення закону.
Прокурорська перевірка законності виконання оперативно-розшукових заходів повинна дати відповідь на такі питання:
— чи були вони скеровані на досягнення передбачених Законом
ТЕМА 6
«Про оперативно-розшукову діяльність» мети і завдань їх застосування?
— чи були для їх виконання законні приводи і підстави?
— чи входило проведення оперативно-розшукових заходів у компетенцію підданих перевірці органів?
— чи у відповідності з законодавством відбувалось фіксування і легалізація наслідків конкретних випадків оперативно-розшукової діяльності?
Оперативно-розшукові заходи можуть проводитись тільки з метою захисту життя, здоров'я, прав і свобод людини і громадянина, власності, забезпечення безпеки суспільства і держави від злочинних посягань. Заборонено проводити такі заходи в інтересах будь-якої політичної партії, громадського і релігійного об'єднання. Основними завданнями, на вирішення яких можуть бути спрямовані оперативно-розшукові заходи є:
— пошук, попередження і розкриття злочинів, а також виявлення та встановлення осіб, що їх готували і вчиняли;
— здійснення розшуку осіб, що переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від кримінального покарання, а також розшуку безвісти зниклих;
— пошук і фіксація даних про розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій;
— отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави. Органи, які виконують оперативно-розшукову діяльність, мають
право також збирати інформацію, що становить державну таємницю, про об'єкти, які створюють підвищену небезпеку тощо.
Перевірка прокурором порядку (процедури) проведення оперативно-розшукових заходів стосується, у першу чергу, тих, для яких, через обмеження ними конституційних прав і гарантій громадян, закон визначив такий порядок (ч.2 ст.8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» встановлює у загальних рисах довільну процедуру щодо таких заходів як: а) негласне проникнення в житлові приміщення; б) візуальне спостереження в житлових приміщеннях; в) зняття інформації з каналів зв'язку; г) застосування технічних засобів отримання інформації; ґ) контроль телеграфно-поштових відправлень).
Даючи оцінку законності проведення вищеназваних оперативно-розшукових заходів, прокурор з'ясовує, чи було складено мотивовану постанову відповідним керівником конкретного підрозділу, а також чи є потрібна постанова голови чи заступника голови апеляційного суду за місцем проведення оперативно-розшукових заходів.
Більш складним для прокурора є встановлення законності проведення таких заходів, коли вони виконувались без судової постанови у випадках так званої «оперативної невідкладності», що допускається ч.15 ст.9 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Процедура виконання перерахованих вище заходів у таких випадках спрощена і передбачає тільки складення мотивованої постанови.
Відомчі нормативні акти містять вказівки про те, які посадові особи відносяться до керівників оперативно-розшукових органів і компетентні у прийнятті відповідних рішень. Прокурор, перевіряючи законність виконання заходів, що обмежують конституційні права громадян, з'ясовує:
— факт складання відповідної постанови компетентною посадовою особою;
— чи дійсно проведення оперативно-розшукового заходу відбувалось за умов оперативної невідкладності і була наявною загроза вчинення тяжкого злочину або була інформація про події і дії, котрі створювали загрозу державній, військовій, економічній або екологічній безпеці України?
— чи була виконана вимога закону (ч.15 ст. 9 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність») про повідомлення протягом 24 годин голові або заступнику голови апеляційного суду щодо застосування відповідного оперативно-розшукового заходу та підстави для його проведення?
Порядок виконання всіх інших оперативно-розшукових заходів на рівні законів в Україні не визначений. Більше того, жодним нормативно-правовим актом не передбачено делегування органам, у структурі яких є оперативно-розшукові підрозділи, права щодо регламентування своїми відомчими актами порядку здійснення оперативно-розшукових заходів. Тому прокурор перевіряє тільки додержання цими органами головно вимоги щодо обов'язковості документування результатів оперативно-розшукової діяльності та відображення їх у справах оперативного обліку (рішення про заведення, закриття оперативно-розшукових справ, про виконання конкретних заходів та ін.).
У випадках, коли оперативно-розшукові дії виконуються у рамках розслідування кримінальних справ, прокурорський нагляд поширюється і на додержання оперативно-розшуковими органами кримінально-процесуальних норм, котрими також може регулюватися і ця складова їх діяльності.
Оцінюючи законність оперативно-розшукових заходів, прокурор перевіряє не тільки додержання відповідних норм Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», а й правил із галузевих Законів «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про державну таємницю» тощо, в яких, так чи інакше, визначається оперативно-розшукова компетенція.
В. ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА У ПРОЦЕСІ ЗДІЙСНЕННЯ НАГЛЯДУ ЗА ДОТРИМАННЯМ ЗАКОНІВ
Нагляд за додержанням законів під час виконання оперативно-розшукових заходів здійснюється Генеральним прокурором України, прокурором Автономної Республіки Крим, прокурорами областей, міст Києва і Севастополя та прирівняними до них прокурорами (ст. 14 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). При необхідності здійснити перевірку законності оперативно-розшукової діяльності у міському чи райвідділі внутрішніх справ або підрозділах інших органів, міський, районний чи прирівняний до них прокурор повідомляє про це вищестоячого прокурора, який вирішує питання за суттю.
Перевірка законності у діяльності оперативно-розшукових органів проводиться:
— за наявності скарг про допущені цими органами порушення;
— за заявою слідчого про невиконання його доручень і вказівок;
— за власною ініціативою прокурора у зв'язку з неналежним розслідуванням справи.
У ході здійснення нагляду прокурор має право:
— вимагати від відповідних органів чи посадових осіб для перевірки матеріали та інші відомості про злочини і осіб, що їх вчинили;
— давати письмові вказівки цим органам;
— ознайомлюватися з оперативно-розшуковими матеріалами;
— діставати інформацію безпосередньо від конкретних працівників оперативно-розшукових підрозділів;
— висувати керівникам чи начальникам вимоги про проведення ними перевірки законності оперативно-розшукових заходів, обов'язкові для виконання;
— вживати заходів до притягнення винних у порушенні законів до дисциплінарної або кримінальної відповідальності.
Безпосередній нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності центральними апаратами органів, що її здійснюють, покладений на такі підрозділи Генеральної прокуратури: а) управління нагляду за додержанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю; б) управління нагляду за додержанням законів органами дізнання і слідчими органів внутрішніх справ; в) управління нагляду за додержанням законів про національну безпеку; г) Головне управління військових прокуратур; ґ) управління нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства. Крім того, вказані управління здійснюють контроль за роботою підлеглих прокуратур з нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю. продолжение
--PAGE_BREAK--
Нагляд за додержанням законів відповідними органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність на місцях, згідно зі ст. 14 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», покладений безпосередньо на прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, які своїми наказами призначають працівників вказаних прокуратур безпосередньо здійснювати нагляд. Залежно від обсягу оперативно-розшукової роботи і кількості працівників, що нею займаються, у вказаних прокуратурах створюються відділи нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю.
Працівники прокуратур, які безпосередньо здійснюють нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю, обов'язково повинні мати допуск до роботи з таємними документами, відповідно до вимог Закону України «Про державну таємницю».
Спробуємо навести приблизний перелік повноважень відповідних посадових осіб прокуратури, які здійснюють наглядові повноваження, щодо оперативно-розшукових органів.
Начальник віддіпу:
— організовує і здійснює загальне керівництво роботою відділу (відділення) згідно з основними напрямами його діяльності та функціональними обов'язками;
— розподіляє обов'язки між працівниками відділу;
— спільно з іншими відділами, що здійснюють нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю, розробляє і вносить керівництву пропозиції щодо перспективного і поточного планування роботи;
— організовує навчання працівників прокуратури, на яких покладені обов'язки безпосереднього здійснення нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю;
— здійснює контроль за своєчасним і якісним виконанням планових заходів, рішень колегії з питань нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю,
— скасовує необгрунтовані рішення підлеглих прокурорів з питань нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю;
— контролює своєчасне і якісне виконання доручень керівництва, які знаходяться у нього на контролі, а також звернень народних депутатів, розгляд і вирішення заяв і скарг громадян та посадових осіб на порушення законності у ході проведення оперативно-розшукової діяльності;
— здійснює листування з керівниками оперативних підрозділів органів, що проводять оперативно-розшукову діяльність з питань додержання законності під час її проведення;
— вивчає стан прокурорського нагляду за додержанням законів у ході проведення оперативно-розшукової діяльності і вносить пропозиції керівництву щодо його вдосконалення;
— надає необхідну методичну і практичну допомогу підлеглим прокурорам щодо організації роботи на вказаному напрямку;
— організовує перевірку наказів та інструкцій відповідних органів з питань оперативно-розшукової діяльності, й у випадку їх невідповідності чинному законодавству, ставить питання перед керівництвом прокуратури про вжиття заходів до приведення їх у відповідність з законом;
— організовує перевірку стану і організації прокурорського нагляду на місцях з питань додержання законності під час проведення оперативно-розшукової діяльності;
— контролює додержання режиму таємності в діяльності відділу та його діловодстві.
Старший прокурор і прокурори відділу:
— здійснюють контроль за станом і організацією прокурорського нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності в закріплених за ними зонах,
— здійснюють безпосередній нагляд за додержанням законності з вказаних питань відповідними підрозділами органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність;
— накопичують, аналізують і узагальнюють оперативну інформацію, що надходить з підлеглих прокуратур, оперативних органів, за якими здійснюють нагляд; використовують одержані ними дані для вирішення питань щодо усунення недоліків та упущень в роботі, внесення пропозицій керівництву щодо її вдосконалення. Про всі виявлені порушення законності під час проведення оперативно-розшукової діяльності доповідають начальнику відділу для своєчасного вжиття заходів щодо їх
усунення;
— за дорученням керівництва розглядають, вирішують, організовують перевірки, а в необхідних випадках, перевіряють особисто з виїздом на місце заяви, скарги громадян і посадових осіб, звернення народних депутатів з питань додержання законності під час проведення оперативно-розшукової діяльності, з вивченням оперативно-розшукових, контрольно-наглядових справ та інших необхідних матеріалів;
— під час проведення планових перевірок, а також за вказівкою керівництва, перевіряють додержання законності в процесі заведення оперативно-розшукових справ, здійснення оперативно-розшукових заходів, вживають заходи до негайного усунення виявлених порушень і реагування відносно винних посадових осіб,
— у своїй діяльності та діловодстві неухильно дотримуються режиму таємності.
У процесі здійснення нагляду за додержанням Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» в органах, що її проводять, необхідно звертати увагу на:
1. Додержання вимог статті 6 Закону про наявність підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності. З цією метою вивчати заяви, повідомлення громадян, посадових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, письмові доручення і постанови слідчих, вказівки прокурорів, ухвали суду у кримінальних справах, що перебувають у їх провадженні, матеріали органів дізнання, правоохоронних органів та організацій інших держав.
2. Виявлення у відповідних органах рішень про проведення оперативно-розшукових заходів за відсутності підстав, передбачених ст.
6 Закону.
3. Своєчасність та якість виконання підрозділами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, письмових доручень слідчих, вказівок прокурорів, ухвал суду, запитів повноважних державних органів, установ та організацій про проведення оперативно-розшукових заходів, а також запитів відповідних міжнародних правоохоронних організацій та органів інших держав на підставі договорів та угод.
Кількість випадків організації безпеки співробітників та осіб, що подають допомогу і сприяють оперативно-розшуковій діяльності, їх близьких, а також учасників процесу, інших осіб, які беруть участь у справах та членів їхніх сімей.
Кількість виявлених порушень працівниками підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Звертати особливу увагу на застосування вогнепальної зброї, таємного проникнення у житлові помешкання, зняття інформації з каналів зв'язку та контроль телеграфно-поштових відправлень тощо. Чи затверджуються постанови про заведення оперативно-розшукових справ начальником органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність.
Кількість заведених справ на осіб, які підозрюються в підготовці або вчиненні злочину, переховуються від органів розслідування, ухиляються від відбування кримінального покарання, безвісти зникли.
З якої кількості справ не встановлено даних, що вказують на ознаки злочину в діях особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові заходи.
9. Кількість знищених (після шести місяців) таких справ.
10. Кількість виявлених випадків порушень прав і свобод людини або юридичних осіб. Чи заподіяні матеріальні та моральні збитки, як вони відшкодовані.
11. Кількість виявлених фактів розголошення результатів оперативно-розшукової діяльності, які, відповідно до законодавства України, становлять державну і службову таємницю, а також розголошення відомостей, що стосуються особистого життя, честі і гідності людини. Скільки працівників оперативних підрозділів, осіб, яким ці відомості були довірені, притягнуто до відповідальності за такими фактами.
12. Виявлення та перевірку правильності винесення рішень за скаргами громадян з приводу обмеження їхніх прав і свобод, чи за всіма скаргами направлені письмові пояснення громадянам. Не підлягають перевірці дані про фізичних та юридичних осіб, які сприяють оперативним підрозділам у вирішенні завдань оперативно-розшукової діяльності.
Одержавши вказівку керівництва на проведення перевірки додержання законів органом, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, працівник прокуратури повинен:
— скласти план-завдання перевірки, який затверджується керівництвом. Із цим планом-завданням перед початком перевірки ознайомлюється керівник органу, в якому проводиться перевірка;
— ознайомитись з необхідними статистичними даними, які характеризують стан оперативно-розшукової роботи в органі, що перевіряється, наказами, інструкціями та іншими нормативними документами, що регламентують оперативно-розшукову діяльність.
Проводячи перевірку, необхідно ознайомитись з організацією роботи органу, який займається оперативно-розшуковою діяльністю, його структурою, планами роботи, рішеннями колегій, оперативних нарад з питань оперативно-розшукової діяльності, матеріалами інспекторських перевірок на місцях, аналізами і узагальненнями, листуванням з підлеглими і вищестоячими органами з вказаних питань. Звертати увагу на організацію належного контролю з боку вищестоячих органів за роботою підлеглих підрозділів, які займаються оперативно-розшуковою діяльністю, надання їм практичної допомоги, на заходи реагування керівництва щодо порушень законності на вказаній ділянці роботи.
Вивчаючи контрольно-наглядові справи, потрібно звертати увагу на стан контролю з боку вищестоячих органів за роботою підлеглих підрозділів щодо конкретних оперативно-розшукових справ.
До перевірок доцільно залучати працівників вищестоячих органів, що займаються оперативно-розшуковою діяльністю і здійснюють контроль за роботою підлеглих оперативних підрозділів, з метою координації роботи.
У роботі з таємними і цілком таємними документами в органах, що перевіряються і займаються оперативно-розшуковою діяльністю, працівники прокуратур повинні суворо додержуватись вимог Закону України «Про державну таємницю» та Інструкції N0126-87 щодо забезпечення режиму таємності в міністерствах і відомствах.
Необхідно вимагати від керівників органу, що перевіряється, створення відповідних умов для роботи з таємними документами — надання окремого кабінету для роботи і сейфу.
Записи таємної інформації ведуться в робочих зошитах, передбачених вищеназваною Інструкцією. Вказані робочі зошити та інші таємні документи виносити із приміщення органу, в якому проводиться перевірка, суворо забороняється, вони повинні зберігатися в опечатаному сейфі.
Після закінчення перевірки, робочі зошити із записами, довідки або доповідні записки про результати перевірки та інші необхідні документи щодо перевірки пересилаються із органу, що перевіряється, до прокуратури таємною поштою. продолжение
--PAGE_BREAK--
За наслідками перевірок власне і складаються згадані довідки або доповідні записки з відповідними висновками і пропозиціями щодо покращення прокурорського нагляду. У разі виявлення суттєвих недоліків і грубих порушень законності під час проведення оперативно-розшукової діяльності готуються проекти документів прокурорського реагування.
Наслідки перевірок обговорюються на оперативних нарадах керівників підрозділів органу, що перевірявся, за участю відповідних працівників прокуратури. Довідки або доповідні записки подаються керівництву прокуратури особисто працівником, який очолював бригаду з перевірки.
Прокурорський нагляд за органами дізнання і досудового слідства складають дії та рішення прокурора щодо реалізації наданих йому повноважень з метою попередження, виявлення й усунення порушень цими органами норм кримінально-процесуального та інших законів.
Цей різновид нагляду, згідно з ст.ст. 1, 5, 29 і ЗО Закону України «Про прокуратуру», є складовою частиною одного із основних напрямів (галузей) нагляду, який, як вже наголошувалось, охоплює і нагляд за законністю діяльності оперативно-розшукових органів. Разом із тим нагляд за органами дізнання і досудового слідства являє собою самостійну ділянку прокурорської діяльності, що за обсягом займає провідне місце серед решти функцій прокуратури. У цю сферу входить нагляд за двома групами об'єктів: 1) органами дізнання та 2) органами досудового слідства.
До органів дізнання закон (стаття 101 КПК України) відносить: — міліцію;
2. ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
А. ОБ'ЄКТИ І ГАЛУЗЕВА ПРИНАЛЕЖНІСТЬ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
— податкову міліцію — у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також у справах про приховування валютної виручки;
— органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання;
— командирів військових частин, з'єднану, начальники військових установ — у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних сил України у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи;
— митні органи — у справах про контрабанду;
— начальників виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв — у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ;
— органи державного пожежного нагляду — у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;
— органи охорони державного кордону — у справах про порушення державного кордону;
— капітанів морських суден, що перебувають у далекому плаванні.
Усі перераховані державні органи і посадові особи здійснюють й іншу діяльність, що є для них основною. Але прокурорський нагляд за ними як за органами дізнання поширюється тільки на кримінально-процесуальну діяльність.
До органів досудового слідства, які піднаглядні прокуратурі, належать:
1) слідчі прокуратури;
2) слідчі органів внутрішніх справ;
3) слідчі податкової міліції;
4) слідчі органів безпеки.
Слідчі, незалежно від відомчої належності, не виконують жодних інших функцій, окрім розгляду і вирішення заяв (повідомлень) про злочини та провадження досудового слідства у справах про злочини, віднесені до їх компетенції. Тому прокурорський нагляд за додержанням законів органами досудового слідства охоплює всю діяльність слідчих.
Б.Предмет і завдання
Стаття 29 «Закону про прокуратуру» визначає предмет прокурорського нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства:
А.Захист особи, прав, свобод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань.
Б. Виконання вимог закону про невідворотність відповідальності за вчинений злочин.
В. Запобігання незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності.
Охорона прав і законних інтересів громадян, які перебувають під слідством.
Здійснення заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх вчиненню. Діяльність цих органів, у значній мірі, може зачіпати конституційні права і свободи учасників кримінального процесу. Кримінально-процесуальний закон допускає, за наявності передбачених ним підстав і з додержанням встановленого порядку, обмеження права на свободу і особисту недоторканність під час здійснення затримання за підозрою у вчиненні злочину, застосування запобіжного заходу взяття під варту, приводу, примусового освідування, вилучення зразків для порівняльного дослідження, права на недоторканість житла під час проведення огляду, обшуку, виїмки пфд-метів і документів, права власності та володіння майном під час накладення на нього арешту, права на таємницю переписки у ході накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, права на працю за умов відсторонення обвинуваченого від посади тощо. Законність рішень органів дізнання та слідчих про застосування відповідних їх компетенції заходів процесуального примусу і провадження слідчих дій, пов'язаних із обмеженням, тією чи іншою мірою, конституційних прав і свобод громадян — суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, — один із найважливіших елементів, що утворює предмет прокурорського нагляду, визначений статтею 29 Закону України «Про прокуратуру».
Прокурор зобов'язаний слідкувати за додержанням конституційного права затриманого або арештованого підозрюваного та обвинуваченого на допомогу захисника, на виконання органами дізнання і слідчими правил ст.62 Конституції' України, у відповідності з якими обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість у
вчиненні злочину, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Стаття 59 та інші статті Конституції України проголошують, що кожен має право захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом, і що права потерпілих від злочинів охороняються законом. Ці конституційні норми зобов'язують прокурора слідкувати за тим, щоб учасникам кримінального процесу на стадіях порушення кримінальної справи і досудового слідства своєчасно роз'яснювались їх права і надавалась реальна можливість щодо їх реалізації.
Нагляд прокурора за виконанням вимог кримінально-процесуального закону щодо своєчасності та обґрунтованості порушення кримінальних справ за кожною заявою (повідомленням) про злочин, виконання органами дізнання і досудового слідства публічного обов'язку провадження у кримінальних справах з метою притягнення винних до кримінальної відповідальності — виступає гарантією забезпечення конституційного права потерпілого на правовий захист від злочинних посягань.
Перевірка прокурором виконання органом дізнання або слідчим обов'язку вжити заходів для забезпечення поданого або можливого у майбутньому цивільного позову (ст.ст. 28, 29 КПК України) має безпосереднє відношення до гарантування законодавчо визначеного права потерпілих на компенсацію завданої злочином шкоди.
Наступною складовою прокурорського нагляду за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства виступає встановлений законом порядок вирішення заяв (повідомлень) про злочини та їх розслідування.
Діяльність органів дізнання і досудового слідства детально регламентована кримінально-процесуальним законодавством, яке визначає процесуальний порядок щодо:
— прийому і розгляду заяв (повідомлень) про злочини та їх вирішення;
— порушення чи відмови у порушенні кримінальної справи;
— прийняття справи до провадження конкретною посадовою особою (дізнавачем, слідчим, прокурором);
— здійснення дізнання, слідчих дій;
— пред'явлення слідчим обвинувачення конкретним особам;
— застосування заходів процесуального примусу;
— закінчення досудового слідства складенням обвинувального висновку і скеруванням справи прокурору; закриттям провадження у справі; скеруванням, через прокурора, справи до суду для застосування примусових заходів медичного характеру;
— зупинення слідства у справі тощо.
Прокурорський нагляд розпочинається з моменту отримання органом дізнання чи слідчим заяви (повідомлення) про вчинений чи такий, що готується, злочин або появи іншого законного приводу для порушення кримінальної справи і продовжується протягом усього ходу досудового розслідування, додержання порядку здійснення якого перебуває під постійним наглядом прокурора.
Третьою складовою предмета прокурорського нагляду за органами дізнання та досудового слідства є законність процесуальних (тобто передбачених КПЮ рішень, що приймаються піднаглядними органами. Цих рішень може бути доволі багато. Окрім того, вони різноманітні т# різноаспектні як за характером, так і за юридичними наслідками. Кожне таке рішення повинно бути законним і обгрунтованим. Прийняття процесуальних рішень, які у переважній більшості випадків відповідають названим вимогам, разом з тим, інколи пов'язане із певними помилками та порушеннями закону. Саме цим і пояснюється те, що законність прийняття процесуальних рішень виступає самостійною складовою предмета прокурорського нагляду за органами дізнання та досудового слідства.
Усі складові прокурорського нагляду тісно між собою пов'язані, і в багатьох випадках переплітаються. Перевірка додержання органами дізнання та слідства прав і свобод людини і громадянина, залученого у сферу кримінального судочинства, взаємовідносна з оцінкою законності та обґрунтованості рішень щодо застосування заходів процесуального примусу, провадження слідчих дій, а також із виконанням вимог закону, які регламентують процедуру дій та рішень за заявами (повідомленнями) про злочини і провадження у кримінальних справах.
Прокурорський нагляд в стадії досудового розслідування поширюється і на виконання закону начальниками слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, податкової міліції, служби безпеки. Прокурор має право перевіряти, чи використовують і як використовують ці посадові особи свої законні повноваження для здійснення керівництва і процесуального контролю за діями та рішеннями підлеглих їм слідчих.
Завдання прокурорського нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства обумовлюються предметом нагляду. У загальному вигляді їх можна сформулювати як: продолжение
--PAGE_BREAK--
— забезпечення засобами прокурорського нагляду досягнення вимог закону (ст. 2 КПК України) щодо швидкого і повного розкриття злочинів;
— викриття винних;
— забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
До завдань цього виду прокурорського нагляду також можна віднести:
1) попередження, виявлення та усунення порушень, передбачених законами прав і свобод учасників досудового розслідування;
2) попередження, виявлення та усунення порушень процесуального порядку розгляду та вирішення заяв (повідомлень) про злочин тощо.
На кожній із досудових стадій кримінального процесу перераховані завдання прокурора конкретизуються, набувають специфічного характеру залежно від етапу розслідування та форми його завершення.
Кримінально-процесуальним та іншими законами визначена підслідність кримінальних справ слідчим різних відомств і компетенція кожного із органів дізнання щодо розгляду, вирішення ними заяв, повідомлень про злочини, здійснення провадження у кримінальних справах. Тому ще одним із завдань прокурорського нагляду є слідкування за тим, щоб слідчі та працівники, які провадять дізнання, діяли в межах своєї компетенції.
Значення цього напряму прокурорського нагляду обумовлюється перш за все тим, що, як вже згадувалось вище, діяльність органів дізнання і досудового слідства вимушено втручається і обмежує здійснення багатьох конституційних та галузевих кримінально-процесуальних прав і свобод фізичних та юридичних осіб, залучених, у зв'язку з тими чи іншими обставинами, у сферу кримінального судочинства. Жоден інший напрям (галузь) прокурорського нагляду не охоплює потреби в перевірці законності та обґрунтованості такої великої кількості дій та рішень піднаглядних органів.
Від того, наскільки ефективно здійснюється нагляд прокурорами за органами дізнання та досудового слідства, багато в чому залежить успіх у боротьбі зі злочинністю, дотримання режиму законності в Україні.
В.ПОВНОВАЖЕННЯ Повноваження прокурора дозволяють йому своєчасно виявляти порушення закону органами дізнання і слідчими, дієво реагувати на кожен випадок невиконання чи неналежного виконання правових приписів.
Використання повноважень прокурора в одних випадках має за мету забезпечити швидке, повне розкриття злочину, якісне наступне його розслідування і відшкодування завданої шкоди; в інших — забезпечити дотримання прав громадян, залучених у тій чи іншій формі (потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим тощо) в сферу кримінального судочинства.
А. Користуючись запропонованою раніше класифікацією заходів прокурорської діяльності та реагування, до повноважень прокурора, реалізація котрих сприяє виявленню порушення закону у роботі органів дізнання та досудового слідства, можна віднести:
— право вимагати для перевірки кримінальних справ матеріали, документи та інші відомості про злочини, хід розслідування й встановлення осіб, що їх вчинили;
— право брати участь у провадженні дізнання та слідства,
— право перевіряти скарги на дії й рішення органів та посадових осіб, які здійснюють розслідування.
Б. Повноваження, які дозволяють прокурору попереджати порушення закону органами дізнання і слідчими, полягають:
— у санкціонуванні або погодженні зі слідчим перед зверненням до судді (або у відмові від дачі санкції чи згоди) виконання деяких слідчих та інших процесуальних дій, рішень (про проведення огляду житла чи іншого володіння особи; обшук; окремі види виїмки; зняття інформації з каналів зв'язку; відсторонення обвинуваченого від посади; направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу, застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або взяття застави тощо)
— у праві продовжувати (або відмовляти в цьому) строки досудового слідства; погодженні зі слідчим перед зверненням до судді щодо продовження строків тримання під вартою;
— у праві давати згоду (або відмовляти в цьому) на закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами; скерування справи в суд для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру;
— у праві затверджувати (не затверджувати) обвинувальний висновок тощо.
Санкціонуючи, даючи згоду або затверджуючи відповідний процесуальний акт органу досудового розслідування, прокурор надає цьому актові юридичну силу. Відмова прокурора в санкції, згоді, затвердженні названих рішень попереджає порушення закону, оскільки у цих випадках постанови або обвинувальний висновок, хоч і зберігаються в матеріалах кримінальної справи, але процесуального значення не мають.
В. Владно-розпорядчий характер повноважень прокурора ще більш властивий тим із них, котрі виступають засобами усунення порушень закону. До таких повноважень відносять:
— право скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови особи, що провадить дізнання, органу дізнання або слідчого;
— право вилучати в органу дізнання і передавати слідчому будь-яку справу;
— передавати справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного і об'єктивного розслідування;
— право усувати особу, яка проводить дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вона допустила порушення закону під час розслідування у справі;
— право закривати кримінальну справу;
— право зупиняти провадження у кримінальних справах;
— право повертати кримінальну справу для провадження додаткового розслідування із своїми письмовими вказівками;
— право давати письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини, про притягнення як обвинуваченого, обсяг обвинувачення, про надання справи для скерування її до суду або про закриття її;
— право вилучати з обвинувального висновку окремі пункти обвинувачення;
— право змінювати кваліфікацію злочину в обвинувальному висновку на менш тяжку;
— право скасувати чи змінити раніше обраний запобіжний захід або обрати такий захід, якщо його не було обрано, чи поставити у випадках, передбачених в КПК, перед судом питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Деякі повноваження прокурора можуть бути використані як з метою усунення виявлених порушень, так і попередження їх вчинення у майбутньому. Зокрема, прокурор має право самостійно порушити кримінальну справу, скасувавши незаконну і необгрунтовану постанову про відмову в порушенні такої справи або, вивчивши матеріали перевірки за заявою (скаргою, повідомленням) про злочин, щодо якого слідчим ще не прийнято відповідного рішення.
Участь «прокурора у слідчій дії в одних випадках може слугувати попередженню порушення закону дізнавачем чи слідчим, а в інших — усунути допущене порушення.
Органи дізнання зобов'язані виконувати доручення слідчого про проведення слідчих дій, привід, затримання підозрюваного, надання допомоги у проведенні розшукових заходів тощо. Невиконання письмових доручень слідчого органами дізнання є порушенням закону (ч.3 ст.114 КПК). Тому виявивши, при вивченні матеріалів кримінальних справ чи іншими способами такі порушення, прокурор дає вказівки, які зобов'язують органи дізнання діяти відповідно до вимог кримінально-процесуального закону.
Г. ПРАВОВІ АКТИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ОРГАНАМИ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Правові акти прокурорського нагляду за виконанням законів органами дізнання та досу-дового слідства є, як вже зазначалось, передбачені кримінально-процесуальним законом відповідні рішення прокурора. Кожен правовий акт прокурорського нагляду має відповідну форму, породжує певні юридичні наслідки і фіксує реалізацію прокурором конкретного повноваження. Це повноваження має за мету або відновлення порушеного права, або надання юридичної сили конкретному рішенню органу дізнання чи слідчого у випадках, передбачених законом, або припинення й попередження можливих у майбутньому порушень у діяльності піднаглядних органів.
Акти прокурорського нагляду можуть виступати у формі постанови, письмової вимоги, письмової вказівки, санкції (відмови в санкції), письмової згоди з постановою органу дізнання чи слідчого (відмови дати таку згоду), у вигляді відповідної резолюції, подання.
Постанови прокурора виступають правовими засобами нагляду, які скасовують постанови органу дізнання або слідчого про відмову у порушенні кримінальної справи; постанови про скерування заяви (повідомлення) про злочин або матеріалів кримінальної справи за належністю чи підслідністю; постанови про об'єднання кримінальних справ, виділення кримінальної справи; накладення арешту на майно; обрання, зміну, скасування запобіжного заходу; постанови про притягнення як обвинуваченого; визнання потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем; про допуск захисника до участі у справі; про зупинення провадження у справі; про закриття кримінальної справи тощо.
Постанова прокурора може бути актом, який не лише скасовує визнане незаконним рішення органу дізнання або слідчого, а й таки(А, що містить відповідну вказівку цим суб'єктам кримінального процесу. Так прокурор, скасовуючи постанову про зупинення розслідування або закриття кримінальної справи, має право одночасно прийняти рішення про передачу справи у провадження іншого слідчого. Скасувавши постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор порушує її. Скасувавши постанову про порушення кримінальної справи, прокурор може відмовити у такому порушенні або закрити справу.
Постанови прокурора можуть бути й іншого характеру, тобто такі, що не скасовують ті чи інші незаконні, як на його думку, постанови слідчого чи органу дізнання, а містять рішення щодо застосування, зміни, скасування запобіжного заходу, про усунення слідчого (особи, яка здійснює дізнання) від подальшого провадження досудового розслідування та щодо інших питань, якщо таким способом прокурору необхідно забезпечити додержання закону.
Незалежно від підстав для складання прокурором певного виду наглядової постанови, цей процесуальний акт має притаманні йому реквізити. Кожна постанова має вступну, описову (мотивуючу) та резолютивну частини. У вступі зазначаються місце і час складання, посада, класний чин (військове звання військового прокурора). В описовій частині фіксується, на яких підставах і яка кримінальна справа (її номер та інші дані) перевірена прокурором, характер виявлених порушень, ким вони допущені. У резолютивній — формулюється рішення прокурора.
Інші акти прокурорського нагляду містять, за загальним правилом, лише вказівки на характер рішення, прийнятого прокурором. Письмові вказівки у кримінальній справі можуть встановлювати обов'язок слідчого (органу дізнання) — здійснити конкретні слідчі дії у певний строк; висунути обвинувачення; змінити кваліфікацію злочину, який інкримінується обвинуваченому; відправити доручення щодо виконання окремих слідчих дій в іншому районі тощо. продолжение
--PAGE_BREAK--
Коли є відмова у дачі санкції на окремі слідчі чи процесуальні дії та рішення, прокурор має право вказати на потребу у такій відмові або на вжиття інших дій чи процесуальних заходів тощо.
Письмові вимоги містять найменування документів кримінальної справи, на які прокурор робить запит для вивчення.
Подання містять вказівки на характер встановленого прокурором порушення закону, допущеного слідчим (органом дізнання) і вимоги прокурора щодо вжиття відповідних заходів за цими фактами, вирішення питання про відповідальність винних та повідомити про результати розгляду подання в установлений законом термін.
Ґ. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Наказом Генерального прокурора України № 4 від 4 жовтня 1998 року «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство» визначені основні моменти, щодо організації прокурорського нагляду за виконанням законів органами досудового розслідування. Наказ зобов'язує прокурорів усіх рівнів забезпечувати єдиний підхід до організації наглядової діяльності за названими органами та посадовими особами незалежно від їх відомчого підпорядкування; у всіх випадках виявлення порушень реагувати щодо них на всіх етапах кримінального судочинства, починаючи з моменту отримання заяви, повідомлення про злочин, і завершуючи прийняттям прокурором кінцевого рішення (затвердження обвинувального висновку, скерування справи до суду для застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, перевірки законності рішення про закриття, а також відмови у порушенні кримінальної справи).
З цих вказівок Генерального прокурора випливає, що прокурорський нагляд за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства здійснюється всіма територіальними і спеціалізованими прокурорами усіх ланок системи прокуратури України. Він повинен охоплювати діяльність піднаглядних органів від її початку і до завершення у кожній кримінальній справі.
У прокуратурах низової ланки зі значним обсягом роботи нагляд за дізнанням і досудовим слідством входить, за загальним правилом, до функціональних обов'язків заступника прокурора та одного чи декількох помічників прокурора. Однак за будь-якого розподілу функціональних обов'язків між прокурором та його заступником (заступниками) тільки прокурор може вирішувати такі питання, як санкціонування проведення окремих слідчих дій, продовження строку розслідування до трьох місяців тощо.
Помічники прокурора перевіряють матеріали, за якими відмовлено в порушенні кримінальної справи, кримінальні справи. У межах своєї компетенції дають вказівки щодо виконання слідчих та розшукових дій та інших питань дізнання або слідства; складають для прокурора (заступника) довідки про результати вивчення перевірочних матеріалів справ; беруть пояснення в осіб, які проводять дізнання, і слідчих за фактами допущених ними порушень закону, від учасників кримінальної справи у зв'язку з поданою скаргою; готують постанови про скасування незаконних і необґрунтованих рішень органів дізнання та слідчого; складають проекти прокурорських подань тощо.
У прокуратурах обласного рівня та прирівняних до них територіальних та спеціалізованих прокуратурах діють відповідні управління (відділи) нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства, які очолюються заступниками прокурора. Безпосередньо нагляд у прокуратурах цього рівня здійснюється самим обласними та прирівняними до них прокурорами, відповідними їх заступниками (вони ж начальники вищеназваних управлінь-відділів), іншими керівниками цих підрозділів, старшими прокурорами і прокурорами тощо.
Об'єктами нагляду на цьому рівні виступають слідчі підрозділи органів внутрішніх справ та податкової міліції Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, СБУ. Прокурор, заступник прокурора області та прирівняні до них керівники спеціалізованих прокуратур наглядають за виконанням законів підлеглими слідчими, Що входять до штату слідчого управління (відділу) прокуратури.
Нагляд здійснюється також за процесуальною діяльністю відповідного рівня органами дізнання.
Безпосереднього нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства районного рівня прокурори областей та прирівняні до них не здійснюють. Це обов'язок вже згадуваних районних та інших прирівняних до низових територіальних та спеціалізованих прокурорів. Винятки утворюють наглядові повноваження щодо продовження строків розслідування понад три місяці, вирішення незгоди слідчих з вказівками наглядаючих прокурорів (в межах компетенції, регламентованій у ст. 114 КПК). Якщо надані слідчим письмові заперечення (разом з кримінальною справою) прокурор обласного рівня або його заступник визнають обґрунтованими, вони скасовують письмові вказівки нижчестоячого прокурора. Коли ж вони погодяться з вказівками — вищестоячий прокурор доручає досудове слідство у цій справі іншому слідчому.
У Генеральній прокуратурі України суб'єктами нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства виступають Генеральний прокурор України, та ряд його заступників (вони ж — начальник Головного управління нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства; начальник управління розслідування особливо важливих справ; начальник управління військових прокуратур), начальники структурних підрозділів вищеназваних управлінь, їх заступники, старші прокурори і прокурори, до посадових повноважень яких входить здійснення нагляду за законністю дізнання та досудового слідства, в центральних апаратах МВС, СБУ, податкової міліції, Державної митної служби та Прикордонної охорони.
Д. ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНУ ПРО РЕЄСТРАЦІЮ ТА РОЗГЛЯД ЗАЯВ І ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО ЗЛОЧИНИ
Генеральний прокурор України вимагає підвищити дієвість прокурорського нагляду за законністю розгляду заяв і повідомлень про вчинені злочини, своєчасним порушенням кримінальних справ; гостро і принципово вирішувати питання про відповідальність посадових осіб, що допустили порушення законності, приховали злочини від обліку; домагатися фактичного усунення порушень, їх попередження.
Прокурорський нагляд за виконанням законів про прийом, реєстрацію, облік і вирішення заяв і повідомлень про злочини є частиною нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства. Суть його полягає в тому, що Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори, здійснюючи нагляд, виявляють порушення закону, причини й умови, що цьому сприяли, забезпечуючи виконання загальних завдань прокуратури і завдань нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства.
Прокурору потрібно перевірити, чи повністю були зареєстровані сигнали про вчинені злочини з тим, щоби жоден злочин не залишився нерозкритим і жодна особа, що вчинила злочин, не залишилась непокараною згідно з законом. Такого висновку можна дійти, коли буде з'ясовано наступне:
1. Чи повністю були зареєстровані заяви і повідомлення про під-готовлювані і вчинені злочини?
2. Чи дотримувались строки реєстрації та вирішення заяв і повідомлень про злочини?
3. Чи проводилась перевірка заяв і повідомлень про злочини шляхом витребування необхідних матеріалів і отримання пояснень, без провадження слідчих дій?
4. Прийняті за заявами і повідомленнями про злочини рішення були законними і обґрунтованими і чи про них повідомлялись особи, установи, від яких надійшла заява чи повідомлення, а також, чи роз'яснювалось їм право на оскарження прийнятого рішення?
5. Чи вживалися заходи для усунення порушень закону, причин і умов, що їм сприяли, а винні в порушеннях закону посадові особи органу дізнання або слідства притягались до встановленої законом відповідальності?
6. Чи забезпечувались права і законні інтереси учасників процесу?
Здійснюючи нагляд за законністю вирішення заяв і повідомлень про злочини, прокурор повинен керуватись відповідними статтями КПК, а також відомчими нормативними актами.
Одним із наслідків прийняття заяви чи повідомлення про злочин може бути порушення кримінальної справи. У зміст нагляду за законністю порушення кримінальної справи входить перевірка вимог закону про обов'язок слідчого, органу дізнання прийняти заяву, повідомлення про вчинений злочин, злочин, що готується,
чи вчиняється, їх своєчасну реєстрацію, облік і вирішення. За загальним правилом, на заяву чи повідомлення, що надійшли, повинно бути прийняте передбачене законом рішення в строк не більше 3-х днів з дня їх отримання, а у виняткових випадках — не більше 10-ти днів з метою своєчасного виявлення порушень законів у процесі вирішення заяв і повідомлень про злочини. Враховуючи таку правову регламентацію цієї діяльності, вважається доцільним проводити її періодичні перевірки, зокрема, в органах внутрішніх справ — не рідше одного разу на десять діб. У кожному разі, у випадку надходження до прокуратури скарг про неправильне чи несвоєчасне вирішення конкретним органом дізнання чи слідчим заяв і повідомлень про злочини — перевірку таких скарг потрібно проводити протягом трьох діб, після чого повідомити заявника про прийняте прокурором рішення.
Прокурор перевіряє, чи дійсно вимагалась перевірка заяв і повідомлень про злочини, і якщо так, то чи проводилась ця перевірка шляхом витребування необхідних матеріалів, отримання пояснень, чи з порушенням вимог закону відповідними органами проводились слідчі дії (огляд місця події). На вказані обставини доречно звернути увагу тому, що найчастіше в процесі таких перевірок порушуються саме вимоги закону про недопустимість проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи. Із вказаних правил закон встановлює лише такі винятки — провадження огляду місця події та арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину. На практиці ж виконуються й інші слідчі дії, зокрема затримання й допит підозрюваного, його особистий обшук і освідування, обшук, призначення й проведення судових експертиз, опис майна тощо. Звичайно можна дискутувати про потребу законодавчого розширення переліку слідчих дій, які можна було б проводити до порушення кримінальних справ, але на разі діє формальна законодавча вимога, яка забороняє на цьому етапі провадження виконувати такі дії, окрім, звичайно, огляду місця події.
Відповідно до закону за заявою чи повідомленням, що надійшло, окрім порушення кримінальної справи, ще може бути прийнято одне з таких рішень: 1) про відмову в порушенні кримінальної справи; 2) про передачу заяви чи повідомлення за належністю.
Прийняття рішення у вигляді порушення кримінальної справи можливе за умови точного виконання вимог закону, що встановлюють приводи й підстави для такого рішення, а також відтворюють і визначають обставини, що виключають провадження у справі.
Підставами до порушення кримінальної справи є джерела, з яких орган дізнання, слідчий прокурор, суд чи суддя отримують дані про вчинені чи підготовлювані злочини:
1) заяви і скарги;
2) повідомлення представників, юридичних і посадових осіб;
3) статті, замітки і листи та інші повідомлення в пресі;
4) явка з повинною;
5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом ознак злочину.
Усі перераховані приводи, крім безпосереднього виявлення ознак злочину, за суттю охоплюються терміном «заяви і повідомлення». До заяв про злочин відноситься і скарга потерпілого, хоча вона прямо і не названа в законі. Необхідність перевірки законності скарги як приводу до порушення кримінальної справи має важливе практичне значення у справах так званого приватного обвинувачення, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. Такі кримінальні справи органи дізнання та досудового слідства самі порушувати не мають права, а зобов'язані скарги потерпілого направити за підсудністю, вживши попередньо заходів до її перевірки. У такій скарзі повинно бути чітко виражене волевиявлення потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності. Не може розглядатись як скарга пояснення з викладенням фактичних обставин справи, дане за вимогою посадової особи відповідним правоохоронним органам. продолжение
--PAGE_BREAK--
Закон регламентує вимоги, які висуваються до заяв і повідомлень про злочини. Усні заяви заносяться в протокол, який підписується заявником і посадовою особою органу дізнання, слідчим прокурором чи суддею, які прийняли заяву. Повідомлення юридичних осіб різних форм власності (їх представників) і посадових осіб повинні бути зроблені у письмовій формі. На відміну від громадян вони (посадові особи) не попереджаються про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос, оскільки посадова особа, що надіслала завідомо неправдиве повідомлення, несе кримінальну відповідальність за однією із статей КК про злочини у сфері службової діяльності.
Під достатніми даними для порушення кримінальної справи слід розуміти такі дані, які вказують на ознаки злочину.
Підставами для порушення кримінальної справи можуть бути взяті дані із змісту самої заяви чи повідомлення, які не вимагають проведення перевірки для прийняття відповідних рішень. Коли ж за заявою не можливо визначити достатність даних для порушення кримінальної справи, прокурор повинен врахувати, що згідно з законом до них відносять обставини, перераховані у ст. 64 КПК України.
Ряд норм КК встановлюють можливість притягнення до кримінальної відповідальності осіб тільки в тих випадках, якщо до них раніше застосовувались заходи адміністративного впливу чи були спеціальні попередження.
Одночасно з порушенням кримінальної справи повинні бути вжиті заходи для попередження чи припинення злочину, а також для закріплення слідів злочину.
Визнавши, що кримінальна справа порушена без законних приводів і достатніх підстав або за наявності обставин, які виключають провадження у справі, прокурор своєю постановою відміняє незаконне рішення слідчого чи органу дізнання, відмовляє в порушенні кримінальної справи чи закриває кримінальну справу, якщо у ній були проведені слідчі дії.
Перевіряючи законність та обґрунтованість прийняття слідчим рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор з'ясовує:
— чи дотримано письмової форми повідомлень юридичних і посадових осіб;
— чи правильно занесено зміст заяв громадян в протокол;
— чи були зроблені роз'яснення заявникові положення закону про відповідальність за завідомо неправдивий донос;
— чи дотримані строки перевірки інформації;
— чи не проводились в ході перевірки, як вже зазначалось, слідчі дії;
— чи повідомлено про результати перевірки і прийняте рішення зацікавленим особам.
Особливу увагу потрібно приділяти повноті перевірки і законності прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Підставами відмови слугують обставини, що виключають провадження у справі (ст.6 КПК України).
Перевіряючи постанову слідчого чи органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор зобов'язаний звернути увагу не тільки на обґрунтованість цієї відмови за суттю, але й на відповідність формулювання наведеної в постанові підстави для відмови в порушенні справи нормам матеріального і процесуального права, а також на відповідність цього формулювання обставинам, викладеним в матеріалах.
Перевіряючи законність прийнятого рішення про передачу заяви чи повідомлення за належністю (тобто за підслідністю чи підсудністю), прокурор повинен виходити з вимог закону про те, що орган дізнання має право порушити справу про будь-який злочин, що охоплюється компетенцією, відповідно до вимог статті 101 КПК України, крім справ приватного обвинувачення.
За наявності ознак злочину, щодо якого провадження досудового слідства обов'язкове, орган дізнання порушує в межах своєї компетенції кримінальну справу і проводить невідкладні слідчі дії для виявлення і закріплення слідів злочину: огляд, обшук, виїмку, осві-дування, затримання й допит підозрюваних, допит потерпілих та свідків тощо. Тому не буде порушенням, якщо орган дізнання після порушення кримінальної справи про злочин, не підслідний саме йому, виконає всі перераховані слідчі дії і потім, коли остаточно встановить приналежність, передасть справу за підслідністю. Головне додержання у цій діяльності вимог закону щодо строків дізнання і виконання загальних завдань кримінального судочинства.
Заява (повідомлення) про злочин чи інша інформація, отримана працівником органу дізнання чи досудового слідства поза службовим приміщенням, після вжиття необхідних заходів до попередження чи зупинення злочину, негайно передається в чергову частину чи приймальну (наприклад у прокуратурах) для реєстрації. Про зареєстровані злочини, повідомлення про злочини і вжиття щодо них невідкладних заходів черговий працівник органу дізнання чи слідчий доповідає начальнику органу дізнання чи прокурору або особам, які їх замінюють, які за кожним випадком повідомлення про злочин дають письмову вказівку про розгляд їх, згідно із законом. Щодо іншої інформації (телефонні, телеграфні повідомлення, анонімні листи тощо), зареєстровані в спеціальному журналі, черговий негайно вживає заходів для її перевірки. Якщо в ході перевірки інформації буде виявлений і встановлений заявник і він подасть письмову заяву чи його усне повідомлення буде оформлено у передбаченому законом порядку (складено протокол у порядку, передбаченому ст.95 КПК), то така інформація про злочин реєструється в книзі заяв і повідомлень про злочини. Про кількість, характер інформації, що надійшла, і вжиті заходи черговий в органах МВС, СБУ та податкової міліції кожної доби доповідає начальнику цього правоохоронного органу. Якщо під час перевірки заяви (повідомлення) чи іншої інформації буде встановлено факт адміністративного проступку, відповідно до закону будуть вживатися до порушника заходи адміністративного впливу або матеріали направлятимуться з цією метою у відповідні державні органи. В результаті, щодо кожної заяви, повідомлення про злочин в облікових документах відповідного правоохоронного органу повинні бути зроблені записи, як мінімум у двох журналах.
Відтворюючи характер прийнятого рішення щодо заяви, посадова особа або черговий у відповідному правоохоронному органі зобов'язані зробити не пізніше ніж через 10 днів відмітку у відповідному журналі про порушення кримінальної справи, про відмову в її порушенні чи в направленні заяв і повідомлень за приналежністю.
Відтворення результатів наглядової діяльності прокурора щодо усунення виявлених порушень під час прийому, реєстрації, обліку і вирішення заяв та повідомлень про злочини передбачено у відповідних розділах встановленої статистичної звітності про результати слідства й роботи прокурора. Злочин повинен вважатися поставленим на облік тільки після реєстрації його у відповідному органі МВС, СБУ, податкової міліції, прокуратури.
Виходячи із прокурорських повноважень, загальних завдань щодо нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства і, беручи до уваги специфіку конкретних завдань щодо виявлення порушень закону у процесі прийому, реєстрації та вирішення заяв і повідомлень про злочини, прокурор проводить перевірку вимог закону:
— про прийом заяв і повідомлень про злочини всіма посадовими особами піднаглядних підрозділів органів внутрішніх справ, служби безпеки та податкової міліції;
— про своєчасну, повну і правильну реєстрацію заяв і повідомлень про злочини у відповідних структурах названих правоохоронних органів;
— про порядок і способи отримання цими органами матеріалів для вирішення заяв і повідомлень про злочини, а також законність і обґрунтованість прийнятих рішень.
Безпосередній перевірці повинна передувати її підготовка.
— планування, підбір і детальне вивчення законів та інших нормативних актів, що відносяться до предмета перевірки,
— використання узагальнень, даних обліку і звітності;
— аналіз скарг на несвоєчасне і неправильне вирішення заяв і повідомлень про злочини;
— підбір в прокуратурі даних про направлення до відповідного піднаглядного правоохоронного органу (наприклад, в органи внутрішніх справ) повідомлень про злочини торговельними і лікувальними закладами тощо;
— ознайомлення з методичними посібниками та іншою літературою,
— визначення типових порушень законів;
— направлення запитів у різні установи про наявність у них даних про злочини,
— підготовка списку облікової документації для відповідного органу дізнання чи досудового слідства.
Прокурор повинен чітко визначитись, що він буде перевіряти і які у цьому процесі способи він може використати.
Виявити порушення вимог закону про своєчасну, повну і правильну реєстрацію заяв і повідомлень про злочини прокурор може такими способами:
1) перевіркою матеріалів, за якими прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи;
2) вивченням кримінальних справ чи тих заяв і повідомлень, у яких вказано про вчинення конкретного злочину;
3) отриманням пояснень від відповідних осіб;
4) витребуванням документів з установ і організацій, фігурантів у заяві та повідомленні про злочин тощо;
5) заслуховуванням доповідей чи звітів слідчих і осіб, що проводять дізнання;
6) вивченням розгляду або безпосереднім розглядом скарг громадян на дії відповідних осіб правоохоронного органу;
7) дачею доручення вищестоячим органам чи посадовим особам щодо проведення перевірок діяльності нижчестоячих підрозділів з питань прийому, реєстрації, обліку та вирішення заяв і повідомлень про злочини;
8) узагальненням різних видів практики.
Варто зазначити, що виявлення порушень закону у вказаному напрямі діяльності органів дізнання та досудового слідства можливе і в ході безпосередньої участі прокурора в розслідуванні злочинів чи в процесі підтримання державного обвинувачення в суді. Повертаючись до названих способів перевірки виконання законів, конкретизуємо деякі їх моменти:
1. У ході вивчення заяв і повідомлень про злочини прокурор повинен з'ясувати, чи є на заяві штамп реєстрації документа, що надійшов, і запис реєстрації заяви в книзі обліку заяв і повідомлень про злочини; чи дотримуються встановлені строки перевірочних дій і видаються заявникам відповідні документи про прийом заяв. Прокурор також повинен перевірити, чи передаються оперативними працівниками заяви і повідомлення про злочини в чергові частини для їх своєчасної реєстрації.
Вивчаючи матеріали, за якими прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор повинен перевірити не тільки законність і обґрунтованість прийнятого рішення, але й з'ясувати, чи своєчасно були прийняті, зареєстровані і обліковані заяви і повідомлення про вчинювані і підготовлювані злочини, чи дотриманий процесуальний порядок перевірки отриманої інформації, чи не порушені права зацікавлених осіб. 3. Вивчаючи матеріали кримінальної справи, прокурор з'ясовує, коли було подано і зареєстровано заяву, в який строк і які конкретно перевірочні дії проводились; через який проміжок часу після подачі заяви чи повідомлення порушено кримінальну справу. продолжение
--PAGE_BREAK--
Прокурорська практика засвідчує, що трапляються непоодинокі випадки, коли за окремими заявами з ознаками очевидних злочинів, у випадках яких законом передбачені заходи щодо зміцнення доказів, попередження злочинів, збереження слідів злочину, ці дії своєчасно не проводяться, і кримінальні справи за такими заявами чи повідомленнями тривалий час не порушуються.
Виявити порушення закону, зрештою, прокурор може в результаті порівняння отриманої з підприємств і організацій інформації про вчинені там за певний період злочини із записами про ці факти в обліковій інформації міліції. Адже, непоодинокі випадки, коли заяви і повідомлення навмисно не реєструються, тривалий час щодо них передбачені законом перевірочні дії не проводяться. Коли ж надходять повторні заяви за цими ж фактами, перевірка проводиться поверхнево та формально і закономірно завершується прийняттям рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
В окремих випадках в кінці місяця, кварталу, півріччя заяви і повідомлення про злочини необгрунтовано скеровуються в інший орган, а потім через деякий час вони повертаються, але включаються в статистичну звітність в наступний звітний період.
Іншим напрямом нагляду прокурора за дотриманням закону під час прийому, реєстрації, обліку та вирішення заяв і повідомлень про злочини (окрім описаного вище способу порівняльного аналізу обліково-реєстраційної документації) виступає перевірка виконання органами дізнання та досудового слідства законів про порядок і способи отримання матеріалів для вирішення заяв і повідомлень про злочини. Здійснювані у цьому напрямі перевірки проводяться шляхом вивчення прокурором:
а) матеріалів, за якими прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальних справ;
б) порушених за заявами й повідомленнями про злочини кримінальних справ;
в) рапортів працівників органів внутрішніх справ, служби безпеки та податкової міліції, що перевіряли дані, які надійшли від засобів масової інформації.
Під час перевірки вказаних вище матеріалів і порушених кримінальних справ прокурор з'ясовує чи дотримані вимоги закону щодо витребування необхідних матеріалів і отримання пояснень та іншої інформації без порушення кримінальної справи і проведення слідчих дій.
Часто посадові особи піднаглядних правоохоронних органів до порушення кримінальної справи з метою отримання необхідної інформації проводять допити за правилами допитів свідків, але без дати фактично проведеної слідчої дії. Робиться це для того, щоб у разі порушення кримінальної справи заповнити відсутні в протоколі реквізити і таким способом імітувати своєчасність виконання даної слідчої дії. Наявність таких випадків свідчить про фальсифікацію процесуальних актів, що, природно, не може залишатись без реагування прокурора. Передусім прокурор повинен встановити винних осіб у вчиненні вказаних порушень, а також з'ясувати причини і умови, що сприяли їм. Для цього прокурор зобов'язаний взяти пояснення як у конкретних виконавців таких дій, так і в тих, чиї показання зафіксовані в процесуальних актах, складених з порушенням закону.
Виявлені порушення закону прокурор заносить в журнал для запису виявлених у піднаглядних правоохоронних органах порушень законів.
Прокурор зобов'язаний перевірити законність та обґрунтованість прийнятого за заявою чи повідомленням рішення. Особливу увагу прокурор повинен звертати на законність, обґрунтованість та форму рішень: про відмову в порушенні кримінальної справи, про порушення кримінальної справи та про передачу заяв чи повідомлень за приналежністю.
Постанова про порушення кримінальної справи є законною лише в тому разі, коли в процесі провадження дотримані вимоги процесуального закону, а також, коли в ній правильно застосована відповідна стаття особливої частини Кримінального кодексу.
Назва постанови буде обґрунтованою, якщо в її описовій частині наведені достатні дані, що вказують на ознаки того злочину, за фактом вчинення якого порушено кримінальну справу.
У постанові про відмову в порушенні кримінальної справи та скерування матеріалів за приналежністю прокурор перевіряє, чи дотримані під час провадження перевірки вимоги кримінально-процесуального законодавства, а також інших норм закону.
За всіма виявленими порушеннями законів під час прийому, реєстрації, обліку і вирішення заяв та повідомлень про злочини в органах дізнання та досудового слідства прокурор повинен вжити заходів щодо їх усунення, покарання винних посадових осіб і попередження порушень в майбутньому, використовуючи для цього надані йому повноваження.
Залежно від характеру виявлених порушень закону, прокурор вживає відповідні заходи правового реагування, про які вже згадувалось. Зокрема, виносить різного роду постанови, дає відповідні вказівки, вносить подання. Він має право приймати рішення про:
• скасовування постанови про порушення кримінальної справи і складення постанови про відмову в її порушенні або про закриття справи (коли проводились слідчі дії);
• скасування постанови про відмову в порушенні кримінальної справи і складення постанови про її порушення;
• усунення особи, що проводить дізнання чи слідство, від подальшого ведення дізнання чи слідства, якщо нею допущено порушення закону під час розслідування справи;
• вилучення справи від органу дізнання і передачу її слідчому;
• передачу справи від одного слідчого іншому;
• повернення кримінальної справи органу дізнання чи слідчому із своїми письмовими вказівками про проведення додаткового розслідування тощо.
Прокурор вправі також давати вказівки про проведення дізнання та досудового слідства, про обрання чи зміну запобіжного заходу, про притягнення як обвинуваченого, кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення та інше.
Отже, в процесі здійснення нагляду за виконанням законів про прийом, реєстрацію, облік і вирішення заяв і повідомлень про злочини органами дізнання та досудового слідства прокурор зобов'язаний вжити всі передбачені законом заходи щодо усунення виявлених порушень закону, для притягнення винних посадових осіб до встановленої законодавством відповідальності, а також для усунення причин і умов, що цьому сприяли.
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ЗАСТОСУВАННЯМ ОРГАНАМИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ ТА ВЧИНЕННЯМ ІНШИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ
Прокурорський нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства під час затримання підозрюваних у вчиненні злочину.
Забезпечення законності затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, є пріоритетним завданням прокурорського нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства. Затримання за підозрою у вчиненні злочину — передбачене законом обмеження конституційного права громадянина і людини на свободу і особисту недоторканість, причому, як таке, що допускається без судового рішення і санкції прокурора. Виконане з дотриманням правил закону, воно є дієвим засобом зупинення злочинної діяльності, створює умови для успішного розслідування, тому на практиці є доволі розповсюдженим явищем.
Внаслідок відсутності таких гарантій, як санкція прокурора або постанова судді, доволі часто виникають труднощі щодо правильного вирішення питання про наявність підстав для затримання, допускаються помилки, а інколи і завідомо незаконні затримання. Попередити незаконні та безпідставні затримання підозрюваних прокурор практично не може. Про затримання йому стає відомо лише після того, як воно проведене, хоча й негайно, як це зазначено у статті 106 КПК України. Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання або слідчий:
1) звільняє затриманого — якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог закону;
2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою;
3) доставляє затриманого до судді з поданням, погодженим з прокурором, про обрання щодо затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Ці 72 години потрібні, окрім іншого, і для того, щоб прокурор мав можливість вивчити матеріали кримінальної справи, допитати, у разі потреби, підозрюваного, дати вказівку щодо надання йому додаткових даних про затримання тощо. У кожному разі прокурор повинен переконатись в тому, що затримання є законним і обґрунтованим. Для цього він повинен з'ясувати такі питання:
— чи порушено кримінальну справу, у якій застосовувалось затримання підозрюваного?
— чи компетентною особою (посадовою особою органу дізнання або слідчим, у провадженні яких знаходиться кримінальна справа) прийнято рішення про затримання підозрюваного?
— чи дотримані вимоги статей 106, 106-1, 107, 115 КПК під час реалізації затримання підозрюваного?
Підставами затримання, виходячи зі змісту закону, виступають фактичні дані, що дозволяють підозрювати особу у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі за умови:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено очевидні сліди злочину.
Як бачимо, цей перелік містить доволі чіткі вказівки щодо підстав для затримання, що дозволяє прокурору дати правильну оцінку обґрунтованості цього заходу процесуального примусу. Позитивно це питання вирішується, коли у матеріалах справи є достатні дані (рапорти працівників міліції; письмові пояснення громадян; протоколи їх допитів про те, що підозрюваного застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; прямі вказівки очевидців та потерпілих (у поясненнях, протоколах допиту) на затриманого як особу, що саме вона на їх очах вчинила злочин; виявлено очевидні сліди на підозрюваному, його одязі або в його житлі (під час огляду місця події, освідування, обшуку тощо).
Коли підставами затримання слугували інші дані, прокурору потрібно з'ясувати, чи мала місце котрась із додаткових підстав (умов), передбачених законом для таких випадків:
1)особа намагалась втекти;
2) в особи немає постійного місця проживання;
3) особу підозрюваного не встановлено.
Закон залишив без уваги, що може слугувати мотивом для затримання. У процесуальній літературі мотив затримання визначається як потреба зупинити злочинну діяльність підозрюваного, унеможливити його переховування від слідства чи дізнання, позбавити його можливості завадити встановленню істини у справі.
За відсутності передбачених законом підстав і мотивів прокурор визнає рішення про затримання підозрюваного неправомірним і своєю постановою звільняє його з-під варти, а також ставить питання про відповідальність винної в порушенні закону посадової особи. продолжение
--PAGE_BREAK--
У випадках, коли підстави та мотиви для затримання були, але порушувались інші вимоги закону (затримання виконано до порушення кримінальної справи або посадовою особою, яка не прийняла справу до свого провадження; недотримані правила щодо складення протоколу тощо), прокурор реагує поданням. Коли ж затримання було завідомо незаконним, тобто наявні ознаки злочину, передбаченого ст. 371 КК України, прокурор порушує кримінальну справу.
Нагляд прокурора за законністю та обґрунтованістю притягнення особи як обвинуваченого.
Забезпечення виконання кримінально-процесуального законодавства, яке регламентує діяльність органів досудового розслідування щодо пред'явлення обвинувачення, виступає одним із найважливіших завдань прокурорського нагляду. Закон зобов'язує прокурорів слідкувати за тим, щоб жодного громадянина не було піддано незаконному і необґрунтованому притягненню до кримінальної відповідальності, а пред'явлення обвинувачення здійснювалось тільки в точній відповідності з установленим процесуальним порядком.
Наглядаючи за виконанням закону, який регламентує притягнення особи як обвинуваченого, прокурор має право:
— вимагати від органів дізнання і досудового слідства кримінальні справи для перевірки законності та обґрунтованості пред'явленого у їх межах обвинувачення;
— брати участь у пред'явленні обвинувачення та допиті обвинуваченого;
— давати вказівки про притягнення особи як обвинуваченого у справі, кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення;
— усувати слідчого від подальшого розслідування, якщо він діяв із порушенням закону;
— особисто пред'являти обвинувачення, не приймаючи справи до свого провадження;
— скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови про притягнення особи як обвинуваченого;
— закривати кримінальні справи (ст.ст.213, 214 КПК). Прокурорський нагляд повинен бути скерований, як на це неодноразово наголошувалось у наказах Генерального прокурора, у першу чергу, на недопущення фактів безпідставного притягнення громадян до кримінальної відповідальності.
У законі немає прямих вказівок на те, щоб кожен акт притягнення особи як обвинуваченого негайно перевірявся прокурором Така перевірка, зазвичай, поєднується із оцінкою правильності інших процесуальних рішень, головно — обрання запобіжного заходу взяття під варту і завершення розслідування складенням обвинувального висновку. Обґрунтованість пред'явленого обвинувачення частіш за все спеціально перевіряється тоді, коли є скарга обвинуваченого, його родичів або захисника.
Правильність рішення слідчого щодо потреби обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту перевіряється прокурором у кожному разі, оскільки це рішення повинно бути у формі подання до суду, яке має бути обов'язково узгоджене з наглядаючим прокурором. При вирішенні цього питання, згідно з ст. 165-2 КПК прокурор зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.
У справах, в яких не застосовувався запобіжний захід у вигляді взяття під варту, законність і обґрунтованість притягнення особи як обвинуваченого перевіряється прокурором, як правило, або під час затвердження обвинувального висновку, або при дачі згоди на скерування слідчим до суду постанови про звільнення особи від відповідальності в порядку ст.ст. 7-1 — 10, 11-1 КПК.
У зміст нагляду входить також скасування прокурором вказівок начальника слідчого підрозділу про притягнення особи як обвинуваченого, кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, якщо ці вказівки суперечать закону. На прокурора покладається обов'язок вирішувати спір між начальником слідчого підрозділу і слідчим з цих же питань. Прокурор або погоджується з вказівками начальника слідчого підрозділу, або скасовує їх. У першому випадку прокурор повинен доручити подальше розслідування іншому слідчому.
Прокурор має право не тільки скасувати вказівки начальника слідчого підрозділу щодо питань, пов'язаних з притягненням особи як обвинуваченого, але й дати йому свої вказівки. Вони можуть стосуватись здійснення процесуального контролю. Якщо прокурор дійде висновку, що обвинувачення необхідно пред'явити за участі начальника слідчого підрозділу у зв'язку з недостатньою досвідченістю слідчого, складністю справи, отриманням скарги на нього чи з інших причин, тоді він має право дати таку вказівку, а начальник слідства зобов'язаний її виконати. Оскарження цих вказівок вищестоячому прокурору не зупиняє їх виконання (ст. 114-1 КПК).
Аналогічним правом прокурор користується і щодо начальника органу дізнання.
З метою попередження вчинення аналогічних порушень закону прокурор вносить подання на ім'я відповідних посадових осіб про усунення умов і причин, що сприяли цим порушенням, про потребу посилення відомчого контролю й вирішення питання про відповідальність винних. Для цього важливо, щоб прокурорами вивчалась кожна кримінальна справа, у якій було пред'явлення обвинувачення, але яка завершувалась виправданням підсудного або закриттям, внаслідок відсутності події чи складу злочину, або за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. До речі, напрацьована в органах прокуратури практика свідчить, що прокурорами обласних рівнів та прирівняними до них вивчаються, окрім інших випадків, саме ті кримінальні справи, щодо яких судами постановлені виправдальні вироки або вони були закриті в судовому засіданні, а також якщо справа була закрита в стадії досудового розслідування із звільненням обвинуваченого з-під варти.
Необхідно вивчати й ті кримінальні справи, під час провадження котрих обвинуваченого не заарештовували, але існує потреба у з'ясуванні причин необгрунтованого звинувачення і вжиття заходів щодо попередження таких фактів у майбутньому.
Аналіз усіх без винятку кримінальних справ, що закінчувалися реабілітацією обвинуваченого, дозволяє прокурорам виявляти найбільш характерні помилки слідчих, органів дізнання, недоліки як у відомчому контролі, так і в прокурорському нагляді. Цим досягається реальна можливість здійснити ряд конкретних заходів для забезпечення законності в діяльності слідчих і органів дізнання щодо застосування кримінально-процесуальних норм, якими регламентується порядок визнання особи обвинуваченим у широкому розумінні цього поняття.
Прокурорський нагляд за додержанням строків досудового слідства, дізнання і тримання під вартою.
Забезпеченню дотримання строків досудового слідства, дізнання і тримання під вартою під час здійснення прокурорського нагляду надається велике значення. Це пояснюється тим, що у відповідності із законом результати слідчих дій у справах із пропущеними строками розслідування не мають доказового значення.
Строки дізнання регламентовані ст. 108 КПК, зокрема, у справі про злочин, що не є тяжким або особливо тяжким, дізнання проводиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила, якщо таку особу не встановлено, дізнання зупиняється за правилами зупинення слідства, коли не встановлено особу, яка вчинила злочин (ст. 209 КПК).
У справі про тяжкий або особливо тяжкий злочин дізнання проводиться у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.
У разі обрання для підозрюваного запобіжного заходу до пред'явлення йому обвинувачення, дізнання провадиться у строк не більше п'яти діб з моменту обрання запобіжного заходу.
Досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено протягом двох місяців. В особливо складних справах і з дотриманням визначеної законом процедури строк досудового слідства може бути продовжено відповідного рівня прокурорами (ст. 120 КПК).
Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців. У випадках, коли у цей строк розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи зміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений за поданням прокурорів відповідного рівня суддями відповідного рівня до чотирьох, дев'яти і вісімнадцяти місяців (ст. 156 КПК).
Додержання вказаних строків, за загальним правилом, прокурор перевіряє тоді, коли одержує кримінальну справу із обвинувальним висновком або постановою про скерування справи до суду для вирішення питання щодо застосування примусових заходів медичного характеру, а також коли порушують клопотання про продовження строку досудового слідства, тримання обвинуваченого під вартою.
Пунктом 6 вже згадуваного наказу Генерального прокурора N4 від 4 жовтня 1998 року «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство» встановлено, що у разі виникнення необхідності продовження строків слідства відповідно до ст. 120 КПК України, звернення слідчих органів з постановами про це забезпечити не пізніше як за 10 днів до закінчення відповідних строків, а в разі необхідності продовження процесуальних строків понад 6 місяців, постанова зі справою надсилається до Генеральної прокуратури за 20 днів до їх закінчення. У цьому ж пункті наказу аналогічні строки передбачено і для вирішення клопотання про продовження строків тримання під вартою, але вони не узгоджуються із строками звернення до суду з поданням про продовження термінів тримання особи під вартою, передбаченими ст. 165-3 КПК України, а отже повинні бути переглянуті. Відповідно до цієї статті подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:
1) при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців — не пізніш як за п'ять діб до закінчення строку тримання особи під вартою;
2) при продовженні строку тримання під вартою до дев'яти місяців — не пізніше п'ятнадцяти діб до закінчення строку тримання під
вартою;
3) при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців — не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою.
Прокурори районів і міст, прирівняні до них військові, транспортні та інші спеціалізовані прокурори клопотання про продовження строків розслідування та тримання під вартою (незалежно від того, чи продовження строків тримання під вартою здійснюватиметься у суді) розглядають з обов'язковим вивченням кримінальної справи, а в разі потреби — з участю слідчого або його керівників.
Вивченням кримінальної справи прокурор встановлює, у зв'язку з якими обставинами слідство у справі не завершено вчасно, чи існує реальна потреба продовження термінів слідства чи не відпала потреба в утриманні обвинуваченого під вартою. Коли ж прокурор прийняв рішення про відмову у продовженні строків слідства та тримання обвинуваченого під вартою, він зобов'язаний зробити це в письмовій формі із зазначенням мотивів (на постанові, поданні про порушення клопотання або в окремому документі).
Клопотання про продовження строку слідства понад три місяці, а про тримання обвинуваченого понад чотири місяці спочатку скеровується прокурору, який вирішував питання щодо першого продовження цих строків, тобто районному, міському прокурору, військовому прокурору гарнізону та прирівняним до них прокурорам. Вони зобов'язані перевірити «справу, з'ясувати, чи виконані слідчі та інші процесуальні дії, потребою провадження котрих обумовлювалось перше продовження строків (мовою слідчих і прокурорів „відстрочка“), причини їх невиконання, чи вживались у зв'язку з цим відповідні заходи, яку наступну слідчу роботу потрібно виконати у справі. Прокурор, переконавшись у потребі подальшого продовження строків досудового слідства і тримання обвинуваченого під вартою, скеровує, зі своїм підписом, на ім'я вищестоячого прокурора відповідне подання. Прокурор Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя, військовий прокурор регіону чи Військо-во-Морських сил України та прирівняні до них прокурори вправі, під час розгляду постанов і подань про порушення клопотання щодо продовження строків розслідування і тримання обвинуваченого під вартою, викликати для одержання пояснень слідчого, керівника відповідного слідчого підрозділу, прокурора, який відписав подання тощо. продолжение
--PAGE_BREAK--
Аналогічний порядок встановлено і для випадків скерування клопотань (подань) Генеральному прокурору України або його заступникам про продовження строків слідства понад шість місяців, а строків тримання обвинуваченого під вартою понад дев'ять місяців.
Справи, в яких були продовжені строки слідства і утримання обвинуваченого під вартою, беруться прокурорами на контроль до завершення їх судового розгляду. Прокурор, що підтримував клопотання про продовження процесуальних строків, зобов'язаний повідомити вищестоячому прокурору про скерування справи до суду (закриття або зупинення провадження у справі). Окрім цього ви-щестоячий прокурор повинен бути повідомлений і про результати розгляду справи судом, під час якого було змінено обвинуваченому запобіжний захід. За кожним фактом скасування або зміни запобіжного заходу щодо обвинуваченого проводиться відповідна перевірка.
Є. ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ПРОВАДЖЕННЯМ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
Можливість використати допомогу захисника (адвоката чи іншого фахівця в галузі права) є одним із найважливіших прав підозрюваного і обвинуваченого. Це право закріплено досудових стадіях в міжнародно-правових актах, у ст. 59 Конституції України, ст.ст.21, 44 — 48 КПК України. Порушення права підозрюваного і обвинуваченого здійснювати захист своїх прав та інтересів з допомогою захисника-адвоката чи іншого фахівця в галузі права розцінюється як суттєве порушення закону, за умов якого прийняття рішення у справі є незаконним. Зазначені обставини визначають особливе значення обов'язку прокурора здійснювати нагляд за виконанням органом дізнання і слідчим вимог закону щодо забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права мати захисника в будь-якій стадії досудового розслідування, а саме (ст.ст.44, 45 КПК):
1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;
2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть реалізувати своє право на захист, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення або з моменту встановлення цих вад;
3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення;
4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення — з моменту затримання особи чи висунення їй обвинувачення;
5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби;
6) при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру — з моменту першого допиту неповнолітнього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.
За чинним кримінально-процесуальним законом права обвинувачених на досудових стадіях можуть захищати і не професійні захисники -їх близькі родичі, опікуни і піклувальники. Але вони допускаються до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення для ознайомлення з матеріалами досудового слідства. У випадках, коли, відповідно до вимог закону, участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни і піклувальники в якості захисників можуть брати участь у справі лише одночасно із захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права.
Про допуск захисника до участі в справі особа, яка проводить дізнання, слідчий виносять постанову.
Першочергово прокурор слідкує за тим, щоб слідчі (особи, які провадять дізнання) своєчасно роз'яснювали підозрюваним і обвинуваченим (останнє стосується тільки слідчого) їх право мати захисника і забезпечували його залучення до участі в справі. Така можливість з'являється в прокурора у двох випадках: затримання підозрюваного і звернення до прокурора за поданням для суду щодо обрання до затриманого або обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Перевіряючи законність затримання або вивчаючи матеріали кримінальної справи під час вирішення питання про доцільність скерування подання до суду для обрання щодо підозрюваного чи обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, прокурор одночасно з'ясовує, чи бере вже захисник участь у справі, і якщо ні, то чи це викликано небажанням підозрюваного або обвинуваченого мати захисника, коли участь останнього у розслідуванні не обов'язкова. Прокурор повинен переконатись у тому, що відмова від захисника є невимушеною і необумовленою відсутністю у підозрюваного чи обвинуваченого коштів на оплату адвокатських послуг. Якщо ж відмова від захисника обумовлена неплатоспроможністю, прокурор вживає заходів для призначення підозрюваному чи обвинуваченому захисника через адвокатське об'єднання, коли цього не зробив, відповідно до вимог ст. 47 КПК України, слідчий чи орган дізнання.
Прокурор з'ясовує також, чи немає обставин, які, відповідно до ст. 61 КПК, виключають участь у справі захисника. Коли такі обставини наявні, прокурор пропонує захиснику заявити клієнту про свій самовідвід, коли ж взаєморозуміння не вдається досягнути, прокурор розпочинає судову процедуру усунення захисника від участі у справі, відповідно до вимог ст. 61-1 КПК України.
Прокурор перевіряє додержання слідчим прав захисника (ст. 48 КПК), обґрунтованість повних або часткових відхилень слідчим клопотань і скарг, заявлених захисником тощо.
Прокурор не здійснює нагляду за виконанням вимог ч. 1 ст. 48 КПК, які зобов'язують захисника використовувати усі наявні законні засоби захисту з метою з'ясування обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого та надавати їм необхідну юридичну допомогу. Підозрюваний й обвинувачений мають право відмовитись від послуг захисника, як такого, що вступив у справу на підставі угоди з ним, так і такого, що діє на підставі призначення. Але відмова від захисника за мотивами неналежного виконання ним своїх професійних обов'язків, як і самовідвід адвоката, внаслідок недостатності у нього знань для ведення справи чи некомпетентності, не повинні залишатись без уваги прокурора. У таких ситуаціях прокурору доцільно повідомити про відмову підозрюваного або обвинуваченого від захисника або про відмову захисника від виконаня своїх обов'язків із зазначених вище причин керівництву адвокатського об'єднання або кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури з тим, щоб вони могли розглянути питання про фаховий рівень адвоката та його заміну.
На етапі закінчення досудового слідства із складенням обвинувального висновку прокурор слідкує за тим, щоб слідчий ще раз роз'яснив (відповідно до вимог ст.218 КПК) обвинуваченому, який не має захисника, право скористатися його допомогою і ознайомитися з матеріалами кримінальної справи з участю адвоката чи іншого фахівця у галузі права. Прокурор звертає увагу на додержання права обвинуваченого і захисника на ознайомлення з матеріалами справи без обмеження в часі, можливості робити виписки із справи, додатково подавати докази, заявляти відводи, оскаржувати дії та рішення слідчого тощо. Однак, якщо обвинувачений і його захисник явно намагаються затягнути закінчення справи, прокурор затверджує постанову слідчого щодо визначення певного строку для ознайомлення з матеріалами справи.
Після одержання справи з обвинувальним висновком, прокурор знайомиться і вирішує скарги обвинуваченого і його захисника на відмови слідчого задовольнити заявлені ними після ознайомлення з матеріалами справи клопотання. У разі визнання клопотань обґрунтованими, прокурор разом із своїми письмовими вказівками повертає кримінальну справу для провадження додаткового слідства. Аналогічні рішення приймає прокурор і тоді, коли встановлює порушення права обвинуваченого на захист (висунення обвинувачення без участі захисника, коли той вже вступив у справу або ще не вступив, але його участь є обов'язковою; коли обвинувачений забажав мати захисника і цього зроблено не було тощо). Якщо характер порушення такий, що усунути його вже неможливо (наприклад, відсутність захисника у підозрюваного, котрий вже на момент затримання заявляв клопотання про його участь), тоді прокурор вносить з цього приводу подання і пропонує вирішити питання про дисциплінарну відповідальність відповідного працівника органу дізнання чи слідчого МВС, СБУ, податкової міліції. Щодо підлеглих слідчих прокуратури, питання про притягнення їх до відповідальності за порушення закону про участь захисника на досудовому слідстві, вирішується прокурором самостійно.
ТЕМА 7: КООРДИНАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ
ПЛАН
1. Суть і значення функції координації діяльності у боротьбі із злочинністю.
2. Правові та організаційні форми і напрями координації прокуратурою діяльності у боротьбі із злочинністю.
3. Роль прокуратури в координації діяльності у боротьбі із злочинністю.
1. СУТЬ І ЗНАЧЕННЯ ФУНКЦІЇ КООРДИНАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ
Питання боротьби із злочинністю розглядаються практично всіма спеціальними юридичними навчальними дисциплінами. Щодо «Прокурорського нагляду» як однієї із
навчальних дисциплін, то тут завжди прокуратура розглядалась як координуючий орган у боротьбі із злочинністю. Так, наприклад, у першому радянському підручнику містилась глава 11 «Координаційна робота державних органів і громадських організацій у боротьбі із злочинністю й порушеннями законності». Згодом ця глава, підготовлена тим самим автором (В.К.Звірбуль) була дещо змінена і отримала назву «Координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинами та іншими правопорушеннями».
Координація діяльності у боротьбі із злочинністю — це заходи, що організовуються прокурорами з метою забезпечення узгодженості зусиль правоохоронних органів держави, з урахуванням їх компетенції, у вирішенні спільних завдань.
Координацію як функцію прокуратури характеризують дві ознаки. Із змісту ч.1 ст. 10 Закону України «Про прокуратуру», випливає, що здійснювана Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами координація поширюється тільки на сферу боротьби із злочинністю. Друга ознака вказує, що коло суб'єктів координаційної діяльності обмежено винятково правоохоронними органами.
Боротьба із злочинністю, за змістом ст. 10 Закону, виступає як особливий вид державно-правової діяльності, котра здійснюється спеціалізованими органами, що забезпечують правовий захист інтересів людини і громадянина, суспільства й держави, скерована на виявлення, припинення, розкриття, розслідування й попередження злочинів. У Законі «Про прокуратуру» наведено перелік основних видів правоохоронних органів, що координуються Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами. Серед них конкретно зазначено органи внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції, митної служби і, крім цього, йде мова і «про інші» правоохоронні органи. У зв'язку із цим варто зазначити, що перелік правоохоронних органів, наведений у ст. 10 Закону України «Про прокуратуру» на сьогодні не є вичерпним. Відповідно до законодавства України1, окрім вже названих, до правоохоронних органів відносять також органи охорони державного кордону, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції. Хоча, як відомо, правоохоронною діяльністю займаються й інші державні органи (наприклад, органи дізнання в особі командирів військових частин і капітанів морських суден тощо). Однак правоохоронна діяльність для них не має профілюючого значення, вона становить відносно невелику частину їхньої роботи, тому такі органи, зазвичай, не відносять до категорії правоохоронних. До "інших" правоохоронних органів, про які йдеться у тексті ст. 10 Закону, не відносять також і суди. Такий виняток зроблено внаслідок віднесення судів до самостійної судової гілки влади, а також тому, що вони не здійснюють боротьбу із злочинністю. Однак певну роль тут відіграли й тенденції закріплення за судом статусу нейтрального арбітра, звільненого від обов'язку встановлення істини у справі. Крім цього потрібно відзначити, що фактично суди виконують функції охорони права і будуть, без сумніву, виконувати їх у подальшому, оскільки захист публічних інтересів виступає невід'ємним елементом правосуддя.
Покладення на прокуратуру функції координації діяльності правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю обумовлено об'єктивними причинами. Реалізуючи свої наглядові повноваження, прокуратура коректуюче впливає на діяльність інших суб'єктів правоохоронної діяльності, внаслідок чого вона перебуває у центрі системи цих органів. Завдяки цьому прокуратура володіє найбільшим об'ємом інформації про стан законності на державному і регіональних рівнях. Важливим є й той факт, що органи прокуратури здійснюють свої повноваження не залежно від органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, незважаючи на відомчі й місцеві відмінності та впливи. продолжение
--PAGE_BREAK--
Функція координації вперше одержала законодавче закріплення у 1979 р. у ст. З Закону СРСР «Про прокуратуру СРСР». Серед основних напрямів діяльності прокуратури зазначалась «координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинами та іншими правопорушеннями». На той часу це мало важливе значення, оскільки сприяло вирішенню значного кола питань щодо виявлення, припинення й попередження широкого спектру правопорушень, у тому числі їх найбільш небезпечних, злочинних форм. Закон сприяв консолідації зусиль правоохоронних органів у справі забезпечення законності саме на тій правовій основі, котра була єдино прийнятною, однак, тривалий час залишалась нереалізованою. Достатньо показовою у цьому аспекті було відношення до нормативної регламентації координаційної діяльності прокуратури у попередній період радянського етапу її історії.
Як відомо, Положення про прокурорський нагляд, прийняте 28 травня 1922 р., не містило вказівок на здійснення органами прокуратури функції координації. Не було їх і в наступних правових актах, що визначали статус органів прокуратури: «Положенні про прокуратуру Союзу РСР», затвердженому Постановою ЦВК і РНК СРСР від 17 грудня 1933 р., «Положенні про прокурорський нагляд в СРСР», затвердженому Указом Президії Верховної Ради СРСР 24 травня 1955 р. Лише у «Положенні про судоустрій УРСР», введеному в дію постановою 3 сесії ВУЦВК від 23 жовтня 1925 р. зазначалось, що на прокуратуру покладається «Загальне узгодження діяльності всіх органів, котрі ведуть боротьбу із злочинністю». На ґрунті цієї норми, доволі загальної й такої, що допускала різні підходи до тлумачення її змісту, забезпечити ефективну координацію діяльності правоохоронних органів було майже неможливо.
Внаслідок об'єктивної необхідності прокурори брали на себе виконання певних координаційних повноважень. Зокрема, за їх ініціативою регулярно проводились міжвідомчі наради, в яких брали участь працівники прокуратури, суду, органів внутрішніх справ. Існувала практика видання спільних нормативних документів, що стосувались актуальних питань боротьби із злочинністю й забезпечення законності. Незважаючи на певний позитивний ефект, визнати таку діяльність виконанням прокуратурою функції координації можна лише умовно. Вона не мала належної правової бази. Робота щодо проведення спільних заходів у кращому випадку регламентувалась відомчими нормативними актами, що, з одного боку, суттєво обмежувало можливості координаційної діяльності, а з іншого, не створювало умов для обов'язковості її здійснення.
Недостатня результативність боротьби із злочинністю у певні періоди обумовлювала потребу прийняття реальних заходів для посилення й покращення узгодженості зусиль правоохоронних органів щодо виявлення, припинення та попередження злочинів. Однак, відповідні рішення не набували форми закону і викладались у вигляді партійних директив або спільних постанов партійних і радянських органів. Вони давали, як правило, тимчасовий ефект. Так було, зокрема, із реалізацією постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 23 липня 1966 р. «Про заходи щодо посилення боротьби із злочинністю»1. У Постанові стосовно правоохоронних органів було сказано, що їх керівники повинні систематично вживати спільні дії з актуальних напрямів боротьби із злочинністю й зміцнення правопорядку. Якийсь час, дійсно, проводилась активна робота для реалізації у життя вимог, що містились у Постанові — відбувались партійно-господарські активи районного масштабу, на підприємствах складались спільні плани боротьби із злочинністю. Було досягнуто суттєвих позитивних результатів. З вулиць практично зникли хулігани, намітилось скорочення інших видів вуличної злочинності, насильницьких злочинів тощо. Однак менш аніж через рік життя знову ввійшло у попереднє русло і правоохоронна діяльність стала здійснюватись з тією ж інтенсивністю й фактично за тими ж правилами, що існували раніше.
Серйозна і, потрібно визнати, результативна спроба забезпечення координації у загальнодержавному масштабі була реалізована в 1971-1972 рр. Йдеться про заходи, котрі були прийняті за матеріалами перевірки Брянської (Росія) обласної партійної організації щодо вирішення завдань боротьби із правопорушеннями. Перевірка була досконало продумана і організована. Вона провадилась, умовно, у два етапи: на першому було здійснено всебічний, масштабний кримінологічний аналіз стану злочинності в регіоні і практики боротьби з нею. На другому етапі проводилась розробка і здійснення конкретних заходів, головно організаційного характеру щодо активізації боротьби із злочинністю. У прийнятому в січні 1972 року за матеріалами перевірки ЦК КПРС рішенні серед одного із основних висновків була названа необхідність реального забезпечення координації діяльності правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю. Відповідно до цього рішення органи прокуратури вели систематичну роботу, скеровану на забезпечення узгоджених зусиль органів прокуратури, суду, органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю, зміцнення законності й правопорядку. До прийняття в 1979 р. Закону СРСР «Про прокуратуру СРСР», це рішення виступало фактичною організаційною, а, в певному значенні, й правовою основою виконання прокуратурою координаційної функції.
Початок 90-х років минулого століття вирізнявся надмірно складною ситуацією, що характеризувала стан законності і правопорядку у державі, організацію боротьби із злочинністю. Однак, незважаючи на очевидне і закономірне значення узгодженості дій усіх елементів правоохоронної системи, Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року не містив положень, які б закріпили координуючу роль органів прокуратури у боротьбі із антигромадськими проявами. Це було серйозною прогалиною у характеристиці правового статусу української прокуратури. Цю прогалину було усунуто Указом Президента України № 829 від 30 грудня 1994 року «Про заходи щодо вдосконалення діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю», Указом Президента України № 102 від 31 січня 1996 року «Про внесення змін і доповнень до Указу Президента України від 30 грудня 1994 № 829» і Указом Президента України № 229 \ 2000 від 12 лютого 2000 року «Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю», а також визнано на законодавчому рівні Законом України від 12 липня 2001 року «Про внесення змін до Закону України „Про прокуратуру“.
Можливість і необхідність координації прокуратурою діяльності у боротьбі зі злочинністю обумовлюються наявністю системи постійних професійних зв'язків між правоохоронними органами, єдністю їх завдань, спільністю правової бази, яка визначає напрями діяльності щодо боротьби із злочинами, процесуальні основи правоохоронної роботи, форми і правові засоби її здійснення. Стійкість професійних зв'язків між окремими елементами правоохоронної системи відіграє визначальну роль у віднайденні оптимальних стабільних організаційних форм забезпечення їх узгодженого функціонування.
Розповсюдження координаційних зв'язків тільки на систему правоохоронних органів зовсім не виключає ділових відносин органів прокуратури з іншими державними органами і організаціями. Відповідні відносини, безумовно, існують, але вони мають іншу природу. Стосовно таких органів і організацій виправдано вести мову не про координацію, а про взаємодію з ними. Зокрема, прокуратура провадить активну лінію на підтримання постійної взаємодії з контролюючими органами. З їхньою допомогою забезпечується вищий рівень повноти виявлення й усунення правопорушень, встановлення причин та умов, які їм сприяють. Однак характер зв'язків прокуратури з контролюючими органами і зв'язків прокуратури з правоохоронними органами суттєво відрізняється. Це обумовлює особливості зусиль, які вживає прокуратура у напрямах забезпечення координації діяльності правоохоронних органів та взаємодії прокуратури із контролюючими та іншими органами. Коли мова йде про координацію, визначальним фактором, що дозволяє забезпечити узгодженість спільних зусиль, виступає єдність основних завдань та мети у діяльності координованих органів. Коли ж мова йде про взаємодію прокуратури з державними чи іншими органами, організаціями можливість взаємодії обумовлюється збігом окремих сфер діяльності й вирішуваних ними завдань. Інколи такий збіг може бути короткотривалим, епізодичним, а інколи — може мати більш глибокі коріння, у тому числі досягнення взаємодії на постійній основі. Власне такий вид взаємодії властивий відносинам прокуратури і судів.
В цілому координація діяльності правоохоронних органів:
1) забезпечує узгодженість дій всіх елементів правоохоронної системи;
2) виступає необхідним інструментом поєднання їх зусиль у вирішенні завдань боротьби зі злочинністю;
3) створює умови компетентним органам, що входять до правоохоронної системи, для доповнення й багаторазового підсилення ефекту своїх дій за рахунок використання результатів діяльності координованих суб'єктів боротьби зі злочинністю;
4) сприяє переборенню відособленості дій окремих правоохоронних підсистем;
5) перетворює діяльність кожної із цих підсистем в органічно взаємозв'язані складові частини єдиної правоохоронної діяльності, досягаючи на цій основі запрограмованого (синергетичного) ефекту кінцевих результатів функціонування правоохоронної системи, який значно перевищує ефект, котрий був можливий за звичайного, простого додавання результатів їх роботи поодинці.
2. ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ І НАПРЯМИ КООРДИНАЦІЇ ПРОКУРАТУРОЮ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ
Здійснення дійової координації прокуратурою діяльності у боротьбі зі злочинністю можливе за умови точного визначення таких її аспектів:
1) суб'єктів реалізації цієї функції;
2) мети і завдань;
3) принципів, на яких ґрунтується ця функція;
4) основних напрямів координаційної діяльності;
5) форм координації;
6) повноважень учасників координаційної діяльності тощо.
Суб'єкти. Згідно з п.1 наказу Генерального прокурора України №3 від 14 січня 2002 „Про вдосконалення координаційної діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю“ координацію діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, охорони державного кордону, Державної митної служби та інших правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, в тому числі з її проявами в організованих формах і корупцією покладено на прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, військових прокурорів регіонів, районних, міських та прирівняних до них спеціалізованих прокурорів.
Мета координації — підвищення ефективності боротьби зі злочинністю.
Завдання:
— об'єднання зусиль та активізація роботи правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю;
— усунення дублювання і паралелізму в роботі правоохоронних органів;
— розробка і здійснення правоохоронними органами узгоджених заходів щодо своєчасного виявлення, розкриття, розслідування та припинення злочинів і корупційних діянь, усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню тощо.
Така лаконічність у визначенні мети і завдань, хоча й неповно, дає уявлення про них, разом з тим, дозволяє побачити головне у координації — націленість на посилення натиску з боку правоохоронних органів на злочинність з позиції підвищення результативності їх діяльності у напрямі боротьби із злочинністю. Ще один, не менш важливий, момент, закладений у формулюванні мети і завдань, пов'язаний із зазначенням специфіки координації як особливого виду діяльності, що забезпечує більш високі результати функціонування правоохоронних органів шляхом досягнення узгодженості кожного із них, скерованих на вищезазначену боротьбу.
Принципи. У будь-якій діяльності провідну роль у забезпеченні повноти реалізації можливостей її суб'єктів, відіграють принципи, на котрих вона ґрунтується. У координації роль принципів, що виступають її підґрунтям, має суттєве значення. Тут принципи повинні виступати, з одного боку, як база інтеграції зусиль усіх координованих органів, а з іншого — не бути гальмом на шляху використання можливостей, не виступати засобом невиправданого стримування кожного із цих органів, дозволяти їм у повному об'ємі реалізувати той правозахисний потенціал, котрим вони володіють, проводити лінію взаємовідносин між координованими органами, яка б унеможливила обмеження їх самостійності або ж перекладання обов'язків одних органів на інші. продолжение
--PAGE_BREAK--
Принцип законності. Точне, послідовне, неухильне дотримання вимог законів, що регламентують питання боротьби зі злочинністю, правовий статус окремих підсистем правоохоронних органів, порядок їх взаємовідносин, виконання професійних обов'язків співробітниками правоохоронних органів — одна із тих засад, що дозволяє всім цим органам впевнено і ефективно робити спільну справу, додержуючи у цій діяльності прав та інтересів громадян, суспільства та держави, досягати бажаного результату винятково в рамках закону і в межах компетенції суб'єктів координаційної діяльності.
Не менш важливу роль у досягненні мети підвищення ефективності боротьби зі злочинністю на основі використання механізму координації відіграє принцип рівноправності всіх учасників координаційної діяльності. Кожен із координованих органів, поряд із загальними, вирішує й конкретні особливі завдання та питання
специфічної професійної направленості, вирізняється особливостями профілюючих видів правоохоронної діяльності. Однак ці відмінності не можуть бути причиною поділу правоохоронних органів на більш чи менш важливі чи значущі, наділення одних органів відносно інших більшими повноваженнями тощо. Усі учасники координації у тій мірі, в якій вони причетні до координаційної діяльності, повністю рівні в своїх правах, можливостях впливати на її хід. Кожен із координованих органів володіє рівними можливостями в постановці питань, що заслуговують уваги з точки зору вжиття узгоджених дій правоохоронних органів. Вони мають право розраховувати на уважне ставлення щодо всіх їх пропозицій, на недопущення дискримінаційних кроків з боку інших учасників координації в процесі розробки і узгодження рекомендацій та здійснення заходів у боротьбі зі злочинністю.
Гласність як принцип координації забезпечує створення надійної соціальної бази координаційної діяльності. Доведення до відома широкої громадськості результатів практики боротьби зі злочинністю, здійснюваної на координаційній основі, створює сприятливі умови для перевірки обґрунтованості й необхідності прийняття конкретних рішень. Гласність необхідна для досягнення мети загальної превенції. Прокуратура, котрій довірено тримати в руках важелі керівництва координаційною діяльністю, повинна повною мірою використовувати можливості посилення за рахунок гласності ефекту, отримуваного у боротьбі зі злочинністю від здійснюваних координаційних заходів. Про кожен координаційний захід прокурора координованим органам необхідно інформувати органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадськість. Допустимі обмеження принципу гласності не можуть бути дуже суттєвими. В основному потреба в таких обмеженнях виникає у ситуаціях, обумовлених неприпустимістю розголошення відомостей, що містять державну, слідчу, службову, комерційну або іншу охоронювану законом таємницю. Але і в цих випадках не варто надмірно намагатись «закрити» інформацію. Потрібно пам'ятати, що завжди є можливість інформувати тромадськість про результати боротьби зі злочинністю з використанням таких прийомів та методів, котрі не відображатимуться в цілому на якості й повноті повідомлюваної громадянам інформації, зберігатимуть при цьому передбачений законом режим роботи з документами.
Принцип самостійності кожного правоохоронного органу під час реалізації узгоджених рішень, рекомендацій здійснення заходів щодо виявлення, розкриття, припинення й попередження злочинів. Цей принцип виступає гарантією професійного підходу до здійснення координаційної діяльності, оскільки кожний її учасник у своїй діяльності користується наділеними законом повноваженнями. Рішення, рекомендації, виконувані в процесі координації заходів, переважно, мають силу для конкретного правоохоронного органу за умови його згоди на їх втілення в життя і тільки у тій частині, котра відповідає його компетенції. Покладення на той чи інший правоохоронний орган обов'язку виконати певну дію, реалізувати рішення чи рекомендацію, які знаходяться за межами компетенції цього органу, неприпустимо. Самостійність проявляється також у тому, що беручи на себе певні зобов'язання, учасник координаційної діяльності сам визначає спосіб їх здійснення, необхідні для цього правові засоби, виходячи із характеру своєї професійної діяльності.
Принцип відповідальності керівника кожного правоохоронного органу за виконання узгоджених рішень у сукупності з іншими принципами складає основу дієвості заходів, що реалізуються в процесі координаційної діяльності. Беручи участь у спільному прийнятті рішень, виходячи з інтересів та можливостей учасників координаційної діяльності, скерованої на підвищення ефективності боротьби зі злочинністю, керівник кожного правоохоронного органу відповідальний за виконання заходів, котрі належать до його компетенції. Без такого обов'язку виконання рішень цілком залежало б від уряду, бажання чи небажання безпосередньо керівників правоохоронних органів, а цього вочевидь недостатньо для чіткої роботи механізму координації діяльності правоохоронних органів. Персональна відповідальність керівника правоохоронного органу за виконання узгоджених рішень є необхідною умовою забезпечення високого рівня виконавчої дисципліни у всій координаційній діяльності.
Основні напрями координаційної діяльності:
1) спільний аналіз стану злочинності, її структури й динаміки, прогнозування тенденцій розвитку, вивчення.практики виявлення, припинення, розкриття, розслідування й попередження злочинів;
2) виконання державних і регіональних програм у боротьбі зі злочинністю;
3) напрацювання разом з іншими державними органами, а також науковими установами пропозицій, щодо попередження злочинів;
4) підготовка інформаційних матеріалів з питань боротьби зі злочинністю і скерування їх у необхідних випадках Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, відповідним органам державної влади та органам місцевого самоврядування;
5) узагальнення практики застосування законів про боротьбу зі злочинністю й підготовка пропозицій щодо покращення правоохоронної діяльності;
6) розробка пропозицій правового регулювання діяльності у боротьбі із злочинністю;
7) узагальнення практики виконання міжнародних договорів України і угод з іноземними державами й міжнародними організаціями з питань співробітництва у боротьбі зі злочинністю й напрацювання відповідних пропозицій;
8) вивчення координаційної діяльності правоохоронних органів, поширення досвіду.
Як видно із вищенаведеного переліку, основні напрями координаційної діяльності детерміновані змістом здійснюваних правоохоронними органами дій і заходів у боротьбі із злочинністю. Першим напрямом виступає спільний аналіз стану, структури і динаміки злочинності, визначальних їх показників, тенденцій, вивчення стану практики виявлення, припинення, розкриття, розслідування й попередження злочинів. Все це дозволяє вести боротьбу із злочинністю на основі ширшої, повноціннішої інформаційної бази. Тут аналіз може стосуватись як злочинності в цілому, так і охоплювати лише окремі категорії чи види злочинів. Вивчення, залежно від поставленої мети, може охоплювати показники, що характеризують злочинність за різні періоди — від півріччя до декількох років.
Другим напрямом координаційної діяльності виступає забезпечення виконання рішень, скерованих на боротьбу зі злочинністю, що вимагають участі всіх правоохоронних органів чи більшості із них. Перш за все, це стосується виконання програм боротьби із злочинністю, котрі можуть прийматись на вседержавному або регіональному рівнях. У цих програмах визначаються органи, відповідальні за виконання конкретних заходів. Прокурор, як правило, забезпечує не тільки виконання своєї частини роботи, але й контролює виконання відповідних завдань, заходів тощо іншими органами. До цього його зобов'язує становище і роль координатора діяльності в боротьбі зі злочинністю.
Наступним напрямом виступає напрацювання правоохоронними органами разом з іншими державними органами пропозицій щодо попередження злочинів, котрі на сьогодні особливо актуальні.
Підготовка пропозицій здійснюється, виходячи із особливостей кримінальної ситуації у державі в цілому чи в окремих регіонах. Правоохоронні органи ведуть розробку пропозицій щодо заходів протидії злочинності відповідно до своєї професійної спеціалізації. Можливості правоохоронних органів першочергово використовуються для нейтралізації й усунення криміногенних факторів правового характеру. Від них реально можна очікувати надання кваліфікованих пропозицій щодо вдосконалення законодавства, в тому числі, стосовно правового регулювання діяльності у боротьбі зі злочинністю, покращення ефективності практики виявлення й розкриття злочинів. Окрім цього, матеріали правоохоронних органів можуть виступати корисним джерелом інформації для напрацювання заходів щодо попередження злочинів економічного, соціального, організаційного, технічного характеру з боку органів державної влади і органів місцевого самоврядування, зокрема, їх контролюючими апаратами.
Здебільшого, напрацювання пропозицій щодо профілактики злочинності здійснюється правоохоронними органами у тісному контакті з науково-дослідними центрами, що входять у систему органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції, митної служби тощо. У разі потреби залучаються у встановленому порядку спеціалісти вищих навчальних закладів з різних регіонів України.
Безумовно, необхідною є підготовка і скерування інформаційних матеріалів з питань боротьби із злочинністю вищим органам державної влади — Президенту, Верховній Раді та Кабінету Міністрів України. Видається, що такі інформування матимуть позитивний резонансний результат у напрямі вжиття невідкладних заходів щодо покращення функціонування виконавчої влади на всіх рівнях у державі та на законодавче закріплення цього процесу.
Активно використовуються й будуть у подальшому використовуватись можливості інформування з питань боротьби зі злочинністю місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування. На основі матеріалів прокуратури й координованих правоохоронних органів регулярно скеровуються інформації головам обласних та районних держадміністрацій, відповідним місцевим радам та їх виконавчим органам. Рішення, що приймаються внаслідок такого інформування, суттєво допомагають зміцненню законності й правопорядку в регіонах і конкретних адміністративно-територіальних утвореннях.
Безумовно, необхідним, і перспективним вважається напрям координації, який охоплює розробку пропозииій щодо вдосконалення правового регулювання діяльності у боротьбі із злочинністю. Матеріали координаційної практики знаходять застосування в процесі підготовки рекомендацій для внесення змін і доповнень до кримінального, кримінально-процесуального, інших галузей законодавства.
Важливим напрямом координаційної діяльності, значення якого постійно зростає внаслідок необхідності зміцнення зв'язків у сфері боротьби зі злочинністю із державами ближнього та далекого зарубіжжя, виступає узагальнення практики виконання міжнародних договорів та угод України з питань співробітництва у цій сфері.
Постійне місце в координаційній діяльності займає такий її напрям, як вивчення накопиченого досвіду правоохоронних органів щодо здійснення узгоджених дій під час своєчасного виявлення, припинення, розкриття й попередження злочинів. Результати такого вивчення дозволяють оперативно виявляти помилки, прогалини, вносити в координаційну діяльність необхідні корективи. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори як посадові особи, що координують діяльність у боротьбі зі злочинністю, вживають заходи для того, щоб набутий як вищими, так і центральними, й регіональними органами досвід став відомим усій системі правоохоронних органів держави.
Форми координації. Прокурорською практикою (п.3 Наказу Генерального прокурора України № 3 від 14 січня 2002 року «Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю») напрацьовано і законодавчо закріплено такі основні форми координаційної діяльності правоохоронних органів (ч,2 ст.10, ч.3 ст. 29 Закону «Про прокуратуру» та п. 4 Положення про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, схваленого Координаційним комітетом по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України 17 липня 2000 року):
1) проведення координаційних та міжвідомчих нарад перших керівників правоохоронних органів або виконуючих їх обов'язки;
2) спільні засідання колегій цих органів;
3) прийняття узгоджених рішень щодо забезпечення реалізації державних і регіональних програм боротьби зі злочинністю та корупцією; продолжение
--PAGE_BREAK--
4) обмін інформацією з питань боротьби зі злочинністю;
5) видання спільних наказів, вказівок, підготовки інформаційних листів та інших організаційно-розпорядчих документів;
6) спільні виїзди до регіонів для проведення узгоджених дій, перевірок і надання допомоги місцевим правоохоронним органам у боротьбі зі злочинністю;
7) створення слідчо-оперативних груп для розслідування конкретних злочинів;
8) проведення спільних цільових заходів з метою виявлення і припинення злочинів, а також усунення причин і умов, що сприяли їх вчиненню;
9) взаємне використання можливостей правоохоронних органів для підвищення кваліфікації працівників, проведення спільних семінарів, конференцій;
10) розроблення і затвердження узгоджених планів координаційної діяльності;
11) надання взаємної допомоги у забезпеченні власної безпеки в процесі діяльності у боротьбі зі злочинністю;
12) випуск спільних бюлетенів (збірників) та інших інформаційних видань;
13) спільна підготовка пропозицій органам державної влади та органам місцевого самоврядування щодо оздоровлення криміногенної ситуації та інші форми, котрі визначаються в кожному конкретному випадку, виходячи із ситуації.
3. РОЛЬ ПРОКУРАТУРИ В КООРДИНАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ
У відповідності зі ст. 10 Закону України «Про прокуратуру» діяльність правоохоронних органів координують Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори. Безпосередній порядок координації визначено у вищезгаданому Положенні про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю та наказі Генерального прокурора України № 3 від 14 січня 2002 р.
Як вже зазначалось, з метою забезпечення координації діяльності правоохоронних органів, прокурори скликають координаційні та міжвідомчі наради. У склад координаційної наради входять прокурор (голова наради) та перші керівники відповідних правоохоронних органів або виконуючі їх обов'язки (члени наради).
Нарада скликається головою за необхідністю, але не менш, як один раз на квартал, а також з ініціативи одного з учасників координаційної наради. Голова координаційної наради планує її роботу, організовує підготовку відповідних документів, визначає місце її проведення і керує роботою наради.
На координаційних нарадах розглядаються актуальні питання боротьби з конкретними проявами злочинності і корупції, та на підставі заслуханої інформації і обміну думок узгоджуються відповідні спільні заходи.
Для участі в координаційних нарадах можуть запрошуватись інші працівники правоохоронних органів, керівники місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, органів військового управління, контролюючих органів, інші посадові особи, які можуть брати участь в обговоренні питань, що розглядаються.
Для врахування громадської думки і висвітлення прийнятих рішень на нараду можуть також запрошуватись представники громадських об'єднань та засобів масової інформації.
Під час проведення координаційної наради ведеться протокол, який підписує голова та особа, яка вела протокол. Ведення та оформлення протоколу наради здійснюється за вказівкою прокурора відповідним керівником галузевого підрозділу, як правило, ініціатором її проведення. Він же забезпечує доопрацювання прийнятих нарадою документів та доведення їх до виконавців протягом трьох днів з часу проведення наради.
Контроль за вчасною підготовкою матеріалів на координаційні наради, виготовленням кінцевих документів та реалізацією визначених ними заходів покладається на організаційні підрозділи прокуратур вищих ланок, а в районних та прирівняних до них прокуратурах — на їх керівників.
Координаційна нарада приймає постанову щодо здійснення спільних заходів у боротьбі із злочинністю та корупцією, яка вважається прийнятою у разі схвалення всіма керівниками правоохоронних органів, на яких покладається її виконання. Постанова підписується головою і є обов'язковою до виконання її учасниками.
Копії протоколів та постанов нарад надсилаються до вище-стоячих прокуратур у двотижневий строк з дня їх проведення.
Належно оформлені рішення координаційної наради є обов'язковими для виконання правоохоронними органами та установами, що беруть участь у правоохоронній діяльності.
На виконання постанов координаційної наради керівники правоохоронних органів у межах своїх повноважень і прийнятого сумісного рішення можуть видавати накази, вказівки, розпорядження.
Контроль за виконанням узгоджених заходів здійснює керівник кожного правоохоронного органу в межах своєї компетенції, а загальний контроль здійснює прокурор шляхом перевірки і постановки питання на наступній нараді про хід виконання попередньої постанови.
Питання про відповідальність посадових осіб за якісне і своєчасне виконання узгоджених дій вирішує керівник кожного правоохоронного органу самостійно.
Велике значення для підвищення ефективності роботи координаційної наради, підготовки матеріалів і проектів документів з конкретних питань, збирання й скерування необхідної інформації у зацікавлені державні органи, а також для здійснення взаємодії із засобами масової інформації має створення прокурором за погодженням з іншими керівниками правоохоронних органів, з числа їх працівників, робочих груп. У Генеральній прокуратурі України, прокуратурах областей, міст Києва і Севастополя, військових прокуратурах регіонів до складу робочих груп включаються працівники галузевих підрозділів, залежно від питань, що розглядаються.
Із представників всіх правоохоронних органів (але не безпосередньо із членів координаційної наради) формується секретаріат координаційної наради. Його очолює відповідальний секретар — відповідний прокурорський працівник. Секретаріат координаційної наради:
— виконує поточну організаційну роботу;
— веде документацію координаційної наради із дотриманням вимог щодо забезпечення таємниці діловодства;
— доводить до відома членів координаційної наради порядок денний із долученням проектів документів, що підлягають обговоренню, інших матеріалів; запрошує учасників та інших потрібних у конкретному випадку осіб на засідання наради;
— організовує підготовку і внесення пропозицій правоохоронних органів, згідно з планом роботи координаційної наради;
— формує проекти планів роботи і надає їх для розгляду керівниками правоохоронних органів;
— аналізує хід виконання планів і рішень координаційної наради, про результати інформує її голову;
— виконує інші доручення голови координаційної наради. Проаналізувавши вищевикладене, можна зауважити, що порівняно із іншими учасниками координаційної діяльності, прокурори, внаслідок своєї координуючої ролі, наділені дещо більшими повноваженнями, порівняно з іншими учасниками цієї діяльності. Однак, таке становище не суперечить принципу рівноправності всіх учасників координаційної діяльності, оскільки це обумовлено виконанням прокурором організаційних функцій, які не обмежують і не відображаються на правовому статусі решти учасників координаційної діяльності. Члени координаційної наради, окрім іншого, мають право: вносити пропозиції з питань координаційної діяльності, проекти документів, що підлягають спільному обговоренню; брати участь в обговоренні та процесі прийняття рішень з усіх питань координаційної діяльності; думка керівників координованих органів, як вже зазначалось, враховується під час формування робочих груп тощо.
У вищеназваних наказі Генерального прокурора України та Положенні зазначається, що з метою підвищення ефективності координації діяльності правоохоронних органів необхідно здійснювати взаємодію з судами. Робити це слід шляхом взаємного інформування про стан злочинності і судимості, використання даних судової статистики та матеріалів судової практики під час розроблення заходів щодо посилення боротьби зі злочинністю, проведення спільних семінарів і конференцій з метою підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів тощо. Для цього рекомендовано практикувати запрошення голів судів, керівників органів юстиції для їх участі в координаційних нарадах правоохоронних органів з урахуванням пропозицій цих працівників під час прийняття постанов та узгодження заходів щодо протидії злочинності.
Із наведеного неважко зауважити, що координація діяльності правоохоронних органів доволі тісно пов'язана з органами юстиції та судами. Однак прослідковуються і певні відмінності у підході до визначення характеру взаємовідносин правоохоронних органів, в тому числі органів прокуратури, із судами та органами юстиції. Взаємодія носить переважно інформаційних характер. ЇЇ основними формами визнано взаємний обмін інформацією про стан злочинності тощо, спільна робота з підготовки законопроектів щодо боротьби із злочинністю, скерування спільних інформаційних листів, довідок, оглядів, проведення семінарів і т. і. Зрештою, для розуміння специфіки співробітництва правоохоронних органів та судів необхідно мати на увазі, що взаємодія цих державних структур у питаннях боротьби зі злочинністю та корупцією здійснюється із додержанням принципу самостійності органів судової влади, незалежності суддів і підкорення їх тільки Конституції України та законам України.
Забезпечуючи координацію діяльності у боротьбі зі злочинністю, Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори повинні у повній мірі усвідомити реальну загрозу правам і свободам громадян, інтересам суспільства, економічній, екологічній безпеці, обороноздатності країни, яку становить сучасна злочинність. Тому координаційна діяльність має будуватися з урахуванням необхідності посилення єдності й узгодженості дій правоохоронних органів щодо виявлення, припинення, розкриття й попередження умисних вбивств, бандитизму, тероризму, економічних злочинів, корупційних злочинів, незаконного обігу наркотиків і зброї тощо. Окрему увагу потрібно приділяти боротьбі із службовими злочинами осіб, які сприяють злочинним угрупованням, створюють їм умови для ухилення від кримінальної відповідальності. У директивах Генеральної прокуратури України (зокрема, у п. 9 Наказу від 14 січня 2002 року № 3) підкреслюється особлива значущість ефективного використання повноважень прокуратури для нарощування сили впливу на злочинність з боку всіх елементів правоохоронної системи, опираючись на наявний позитивний досвід, вживаючи заходи до мобілізації резервів.
ТЕМА 8: ПІДТРИМАННЯ ПРОКУРОРОМ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ
ПЛАН
1. Поняття підтримання державного обвинувачення як виду діяльності прокурора.
2. Участь прокурора у судовому слідстві.
3. Участь прокурора у судових дебатах.
4. Відмова прокурора від обвинувачення та її правові наслідки.
5. Участь прокурора у стадіях щодо перевірки вироків, ухвал і постанов суду.
1. ПОНЯТТЯ ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ ЯК ВИДУ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА продолжение
--PAGE_BREAK--
Обвинувачення — одне з найдавніших і найбільш значних процесуальних явищ. Питання обвинувачення взагалі і державного обвинувачення, зокрема, завжди пе-ребувають у центрі уваги юристів-теоретиків і практиків.
Поняття і суть обвинувачення в юридичній літературі висвітлено недостатньо, підходи науковців до його розуміння різні.
Не зупиняючись на аналізі наявних у спеціальній літературі підходів щодо цього питання, узагальнивши їх, можна стверджувати, що більшість науковців і практиків під обвинуваченням розуміють:
1. Опис у процесуальних документах злочинної дії чи бездіяльності, інкримінованої конкретній особі.
2. Процесуальну діяльність уповноважених законом органів та осіб, спрямовану на викриття винного у вчиненні злочину і його засудження.
Саме ця діяльність, становлячи основу кримінального процесу, і реалізується прокурором на судових стадіях провадження у кримінальних справах.
У недалекому минулому (до листопада 1991 року) напрям діяльності прокуратури, який нині називається підтримання державного обвинувачення в суді, називався наглядом за виконанням законів під час розгляду справ у судах.
Однак, еволюція у поглядах на взаємовідносини прокуратури і судів, що відбулась за останні роки, призвела до утвердження на законодавчому рівні позиції, котра проголосила заміну прокурорського нагляду за законністю розгляду справ у судах на участь прокурора в розгляді судами кримінальних справ. Ця участь здійснюється, в основному, у формі підтримання прокурором державного обвинувачення.
Головний аргумент, що використовувався для усунення поняття нагляду зі стадії Судового розгляду кримінальних справ (на нього посилаються і зараз), полягає у ствердженні тези про те, що прокуратура не може (не повинна) здійснювати нагляд за судами. Теза ця суперечлива, оскільки кожній більш-менш освіченій людині, не кажучи вже про спеціалістів, було більш ніж чітко зрозумілим, що прокуратура завжди здійснювала нагляд не за судами, а за законністю розгляду судами справ, за виконанням судами законів, якими встановлюється процедура провадження у цих справах.
Для об'єктивності необхідно зазначити, що судові потрібен певний зовнішній контроль. І цей контроль у найбільш послідовній, дійовій, а головне такій, що відповідає інтересам правосуддя, формі був у змозі забезпечити прокурорський нагляд.
Варто нагадати також про необхідність забезпечення всебічного захисту в кримінальному судочинстві публічного інтересу. Цей інтерес — це охоронюваний законом інтерес, за котрим стоїть суспільство, держава. Його захист аж ніяк не означає дискримінацію інтересів особи. Хоча ці поняття різні за своїм змістом, соціальним навантаженням, однак не їх протиставленням, а гармонічним поєднанням обумовлюється стабільність у суспільстві.
Публічний інтерес у кримінальному судочинстві виражає охоронюваний законом інтерес у створенні обстановки невідворотності кримінального покарання за вчинення злочинів, у забезпеченні такої судової практики, при якій жодну невинну особу не було б покарано, а кожен, хто вчинив злочин, був би притягнутий до відповідальності. Саме тому, у механізмі захисту публічного інтересу в кримінальному судочинстві і особливо на його судових стадіях через специфіку вирішуваних завдань та засобів їх вирішення, прокурорський нагляд виступав би, безумовно, необхідною ланкою. Але маємо, як вже зазначалось, дещо іншу ситуацію, коли прокурор, забезпечуючи законність, а це він зобов'язаний робити завжди 4 будь-де, на судових стадіях повинен діяти специфічно.
За своїм процесуальним статусом прокурор, що бере участь у судовому розгляді кримінальної справи, виступає стороною. У відповідності із Законом «Про прокуратуру України», беручи участь в судовому розгляді кримінальних справ, прокурор підтримує державне обвинувачення. Іншою стороною в процесі виступає захист.
За рівності процесуальних прав сторін, прокурор, виступаючи представником держави, підтримуючи від імені держави обвинувачення, принципово відрізняється від сторони захисту не тільки щодо інтересів, котрі він представляє, що закономірно, але й за іншими параметрами.
Прокурор є самостійним у визначенні своєї позиції щодо всіх питань, які вирішуються в ході судового розгляду. Він не обмежений результатом обвинувального висновку. Для нього не дійсні жодні вказівки з цих питань з боку його керівництва — безпосереднього чи вищестоячого. Процесуальна самостійність (незалежність) прокурора у суді — один із найважливіших принципів, котрий підлягає обов'язковому дотриманню. Для прокурора основне значення має оцінка обставин справи, доказів, досліджених у судовому засіданні. Позиція ж захисника (адвоката чи іншого фахівця у галузі права) в основному обумовлена позицією підсудного.
Прокурор зобов'язаний відмовитись від обвинувачення, коли під час розгляду справи він дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного. Адвокат відмовитись від захисту не має права, окрім випадків: а) коли є обставини, які згідно зі статтею 61 КПК виключають його участь у справі; б) коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю. Іншими словами, захисник-адвокат зобов'язаний використати всі передбачені законом засоби для захисту підсудного і здійснювати захист до завершення судового процесу.
Прокурор зобов'язаний реагувати на всі порушення закону, допущені у ході судового розгляду справи, хоч би від кого вони виходили. На відміну від прокурора, якого держава зобов'язала сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ, адвокат може більш ніж індиферентно відноситись до порушень процесуального законодавства. Більше того, він може взагалі не звертати увагу суду на такі порушення, якщо це суперечитиме інтересам захисту підсудного. Крім того, у багатьох випадках йому тактично вигідно, щоб порушення закону залишались поза полем зору суду. На наступних етапах (наприклад, під час судових дебатів) або на стадіях щодо перевірки вироків, постанов і ухвал суду (апеляційному, касаційному чи виключному провадженнях) захисник може використати допущені порушення в інтересах свого підзахисного.
4. Прокурор у своїх діях в суді відштовхується в першу чергу від інтересів законності, точного виконання вимог закону. У захисника на першому плані інтереси підсудного, бажання всіма доступними способами досягти максимально можливого пом'якшення покарання своєму підзахисному (в оптимальному варіанті виправдання), навіть у тих випадках, коли характер злочину та обставини справи не дають для цього жодних підстав.
5. Прокурор зобов'язаний бути об'єктивним і неупередженим. Він повинен враховувати всі можливі судові версії. Для прокурора однаково є важливим як засудження обвинуваченого, в разі доведення його вини, так і виправдання невинної особи, коли відсутні підстави для обвинувального вироку. У той же час захисник-адвокат та інший фахівець у галузі права у більшості випадків дотримується позиції, котра підсудному видається найбільш прийнятною.
6. Адвокат не може бути захисником двох і більше обвинувачених, якщо інтереси одного суперечать інтересам іншого. Для участі прокурора ця обставина не відіграє жодного значення.
Виступаючи самостійним суб'єктом кримінального процесу, обумовлюючи свою позицію в суді виключно на основі закону та внутрішнього переконання, прокурор, у той же час, зобов'язаний дотримуватись встановленого порядку судового засідання. Прокурор зобов'язаний з'явитись у суд у призначений час. Факти неявки без поважних причин доводяться до відома вищестоячого прокурора. Прокурор у ході судового засідання зобов'язаний точно слідувати всім законним розпорядженням і запитам суду.
Участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків: 1) коли розглядаються справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 27 КПК; 2) коли він відмовиться від підтримання державного обвинувачення.
Підтримання державного обвинувачення відноситься до тих видів прокурорської діяльності, котрі вимагають особливо високого рівня професійної підготовки прокурорів. Участь прокурора у розгляді судом конкретної справи — це важка, напружена праця, що вимагає максимальної віддачі. Окрім як належного знання закону, усіх матеріалів справи, прокурор повинен володіти здатністю швидко й оперативно реагувати на різноманітні зміни ситуації, що так властиві судовим розглядам кримінальних справ. Він повинен володіти витримкою, спокійно і впевнено, користуючись наданими йому повноваженнями, брати активну, наступальну участь у судовому слідстві та в дебатах.
Повноваження державного обвинувача реалізуються у відповідних формах його участі у судовому розгляді. Назвемо основні із них.
Висновок прокурора — одна із основних форм участі прокурора у розгляді судом кримінальних справ. За формулою закону висновком є озвучена в судовому засіданні у випадках визначених законом позиція прокурора, щодо тих чи інших питань провадження у справі. Зокрема ця форма реалізується:
1) під час попереднього розгляду справи, коли прокурор у своїй доповіді робить висновок щодо можливості призначення справи до судового розгляду;
2) у підготовчій частині судового засідання, коли прокурор робить висновок щодо можливості початку судового розгляду за відсутності певних його учасників (потерпілого, цивільного позивача, відповідача та їх представників), а також свідків, експерта або спеціаліста;
3) коли прокурор озвучує свою позицію щодо заявлених як на підготовчій, так і на інших стадіях судового розгляду справи клопотань щодо: а) виклику нових свідків і експертів; б) витребування і приєднання до справи нових доказів; в) видалення із судової зали свідків до завершення судового слідства;
4) коли у судовому засіданні з'ясовуються питання до експерта для доручення йому проведення відповідної експертизи;
5) перед прийняттям судом (суддею) рішення щодо видалення із судової зали неповнолітнього підсудного;
6) коли виникає питання про повернення справи на додаткове розслідування з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства і ця неповнота та неправильність не можуть бути усунуті в судовому засіданні тощо.
Висновок прокурора — форма участі у судовому розгляді, властива тільки державному обвинувачу. Ніхто з інших учасників процесу не вправі її використовувати.
Висновок прокурора — мотивована, із посиланням на відповідний закон, відповідь прокурора на поставлене судом запитання; це — єдино правильний, як на думку прокурора, варіант рішення.
Проте, висновок прокурора не має обов'язкової сили. Той факт, що суд (судді), як правило, погоджуються з прокурором, не свідчить про його директивний характер. Швидше за все це свідчення про авторитет прокуратури, виваженості й переконливості вираженої прокурором думки. Вислухавши висновок прокурора, суд може прийняти і рішення, що не збігається з позицією прокурора.
Клопотання прокурора — прохання прокурора про доповнення доказової бази, на основі якої суду потрібно буде прийняти правильне рішення у справі.
Прокурор має право заявити клопотання про:
— повернення справи на додаткове розслідування із стадії судового розгляду у випадках, коли під час порушення кримінальної справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, а також у разі, коли виникне потреба змінити обвинувачення в суді, а така зміна не допускається, оскільки цим будуть порушені правила про підсудність чи обов'язковість проведення досудового слідства (ч. 2 ст.277 КПК);
— виклик нових свідків; продолжение
--PAGE_BREAK--
— витребування речових доказів;
— долучення до справи документів;
— виклик до суду експертів і спеціалістів, які раніше не фігурували у справі;
— доповнення судового слідства перед оголошенням головуючого про його завершення;
— вирішення питання щодо нового обвинувачення підсудному, коли дані судового слідства вказують, що він вчинив ще й інший злочин, за яким обвинувачення не було йому пред'явлено;
— вирішення питання про притягення до кримінальної відповідальності іншої особи, коли судовим слідством встановлено, що злочин вчинила будь-яка з осіб, не притягнутих до кримінальної відповідальності тощо.
Постанова прокурора — процесуальний акт у вигляді рішення, складений із додержанням вимог статті 130 КПК, яким прокурор: 1) під час судового розгляду до закінчення судового слідства має право змінити пред'явлене особі обвинувачення (ст. 277 КПК). У цій постанові прокурор формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Постанову оголошує прокурор і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи;
2) дійшовши, в результаті судового розгляду, до переконання, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення, відмовляється від нього із викладом мотивів свого рішення.
Пропозиція висловлюється прокурором щодо визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження (ст. 299 КПК).
Про цю та деякі інші форми повноважень прокурора у суді (безпосередню участь в провадженні судово-слідчих дій, промову державного обвинувача, репліки прокурора тощо) йтиме мова у наступних пунктах.
2. УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У СУДОВОМУ СЛІДСТВІ
Найважливішою частиною розгляду кримінальних справ є, безперечно, судове слідство. Тут перевіряється обґрунтованість обвинувачення, пред'явленого підсудному, і ретельно досліджуються всі докази у справі.
Судове слідство не зводиться лише до перевірки матеріалів зібраних досудовим розслідуванням. Це нове, самостійне дослідження доказів, і тому суд як зі своєї ініціативи, так, головно, за клопотаннями учасників судового розгляду, має право витребувати нові докази, що підтверджують висновки досудового слідства, спростовують їх чи істотно доповнюють.
Керівництво судовим розглядом закон покладає на головуючого. Він спрямовує судове слідство на забезпечення здійснення сторонами своїх прав, усуває з судового слідства все те, що не стосується справи, яка розглядуються, і забезпечує належно високий рівень судового процесу.
Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор, шляхом активної участі у перевірці і дослідженні доказів, повинен довести суду наявність усіх тих обставин, які відповідно до закону підлягають доказуванню, а також всі ті дані, що зазначені в обвинувальному висновку.
Допомагаючи суду встановити істину, прокурор повинен також проявляти ініціативу й наполегливість у виявленні та поданні нових доказів, які мають істотне значення для встановлення обставин справи, а також причин і умов, що сприяють вчиненню злочину. Він повинен принципово й рішуче реагувати на будь-яку спробу зацікавлених у результаті справи осіб ввести суд в оману чи відступити від вимог закону, який регламентує порядок дослідження доказів.
Судове слідство складається з допитів підсудних, потерпілих, свідків, експертів, різновидів судового огляду, оголошення протоколів та інших документів тощо.
Доказуванню в суді підлягають обставини, зазначені у ст. ст. 23, 64, 433 КПК.
Судове слідство починається з читання обвинувального висновку, в справах, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК, — з оголошення скарги потерпілого. Якщо в справі заявлено цивільний позов, оголошується також позовна заява.
Обвинувальний висновок оголошує прокурор, за згодою сторін тільки резолютивну частину обвинувального висновку, скарг потерпілий чи його представник, позовну заяву — цивільний позивач чи його представник.
Після визначення, чи зрозуміле підсудному (підсудним) обвинувачення і чи визнає він себе винним, з'ясовується порядок доказів у справі.
Враховуючи те, що встановлення істини у справі багато в чому залежить від обраного судом порядку дослідження доказів, а послідовність проведення судового слідства законом не регламентовано, дуже важливо, щоб державний обвинувач, виходячи із особливостей конкретної справи, виступив із заздалегідь розробленими, добре продуманими й аргументованими пропозиціями щодо ви значення судом обсягу та порядку дослідження доказів у судовому засіданні.
У статті 229 КПК не зазначено, в якій послідовності за слуховуються думки учасників судового розгляду про черговість дослідження доказів. Однак практика вже давно і, як видається, правильно вирішила це питання, скориставшись аналогією зі статтями 296, 300 і 303 КПК — першим висловлює свою думку прокурор, за ним -потерпілий, цивільний позивач чи його представник, підсудний і його захисник.
Прокурорська практика виробила деякі загальні варіанти щодо порядку дослідження доказів, зокрема у багатоепізодних справах:
1. Досліджується весь комплекс доказів, окремо за кожним епізодом: допитується підсудний, потерпілий, свідки, розглядаються документи, пов'язані з даним епізодом, заслуховуються висновки експертів у частині, що стосується цього епізоду. Такий порядок доцільно запропонувати у складній справі з великою кількістю не
пов'язаних між собою епізодів, де докази можна згрупувати щодо
кожного епізоду окремо.
2. Передбачається тільки допит підсудних і свідків за кожним епізодом окремо. Після цього досліджуються всі інші докази, але без розподілу на епізоди. Такий варіант доцільний у випадках, коли підсудні заперечують свою вину, а свідки викривають їх у вчиненні злочину, і якщо інші докази одночасно стосуються не одного, а кількох епізодів у справі.
3. За окремими епізодами допитують тільки підсудних, інші докази досліджуються безвідносно до епізодів, але конкретизуються щодо кожного підсудного. Цей варіант забезпечує найбільш цілеспрямований, ефективний і раціональний шлях до встановлення істини, оскільки він більше за інші дає можливість не відриватись від пред'явленого кожній особі обвинувачення і перевірити його обґрунтованість.
Звичайно, вибір порядку дослідження доказів залежить від багатьох чинників: позиції підсудного, потерпілого, їх взаємовідносин, позиції свідків, обставин конкретної справи і професійної підготовки прокурора, наявних різноманітних ситуацій, що можуть виникати на різних етапах судового слідства тощо.
Серед науковців і практиків одностайно вважається, що серед різноманітних способів перевірки і дослідження доказів у суді головне місце посідає допит.
Основна мета допиту підсудного державним обвинувачем полягає не в тому, щоб викрити його, одержати дані, які підтверджують визнання ним своєї вини в період досудового слідства, а в тому, щоб з'ясувати всі істотні обставини справи, відомі йому.
Під час судового слідства використовуються такі різновиди допитів: 1) основний, 2) додатковий, 3) повторний, 4) перехресний, 5) шаховий, 6) комбінований, 7) допит на очній ставці, 8) допит з пред'явленням доказів.
Тактично вміле використання усіх видів допиту надає прокуророві широкі можливості для одержання від допитуваних осіб правдивих і повних показань, викриття обману, встановлення фактів добросовісної помилки або неправильності показань, зумовлених іншими причинами об'єктивного і суб'єктивного характеру.
Активною та ініціативною повинна бути роль прокурора і в зв'язку з призначенням у суді експертизи та під час дослідження висновку експерта.
Прокуророві необхідно заявити клопотання про призначення у суді експертизи чи підтримати клопотання про це інших учасників процесу у таких випадках:
1) коли в процесі судового розгляду виявлено нові факти, які потребують експертного дослідження;
2) коли висновки експерта, що виконував дослідження на досудовому слідстві, є незрозумілими, недостатньо чіткими чи неповними або якісь обставини зумовлюють необхідність розширити експертне дослідження;
3) якщо буде визнано наявні у справі висновки експерта необгрунтованими, сумнівними чи такими, що суперечать іншим матеріалам, або за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи;
4) коли є потреба провести дослідження за участю кількох експертів-фахівців в одній чи різних галузях знань;
5) у разі необхідності призначити експертизу, щоб встановити, з допомогою спеціальних знань, обставини, які сприяли вчиненню злочину, і заходи, потрібні для їх усунення.
Роль прокурора полягає в тому, щоб своєю активною участю у розгляді всіх питань допомогти суду в створенні умов, які б сприяли правильній організації підготовки і призначення експертизи, її кваліфікованому проведенню.
Необхідність виконання судом вимог закону про порядок призначення експертизи зобов'язує прокурора взяти активну участь у з'ясуванні всіх даних, які характеризують кваліфікаційні якості експерта та його ставлення до справи.
Він повинен поставити експерту питання:
— чи має той вчений ступінь та звання;
— який стаж його експертної роботи;
— яка його вузька спеціалізація;
— які він має наукові праці та винаходи;
— чи не брав він участі в цій справі як спеціаліст. Визначаючи коло питань, які можуть бути поставлені експертові, державному обвинувачеві, варто виходити з сучасного стану тієї чи іншої галузі науки та можливостей експертизи.
Потрібно мати на увазі, що експерту важко, а іноді й неможливо провести експертизу, якщо питання сформульовані нечітко, неконкретно.
У ході обговорення всіх питань, поставлених експерту учасниками розгляду, прокурор повинен: а) оцінити їх з точки зору належності до предмета експертизи і обставин справи; б) вказати на непотрібні повтори та питання, вирішення яких не є компетенцією конкретного експерта; в) висловити свої міркування щодо всіх питань проведення експертизи.
Варто зазначити, що суд (суддя) має оголосити учасникам розгляду остаточну редакцію питань експерту, сформульованих в ухвалі (постанові). Якщо цього не буде зроблено, прокуророві необхідно заявити відповідне клопотання. продолжение
--PAGE_BREAK--
Закон висуває ряд вимог до висновку експерта, його форми та змісту (ст. ст. 199, 200 і 310 КПК).
Одним із засобів перевірки і оцінки прокурором висновку експерта є допит останнього в суді з приводу даного ним висновку. Якщо ж прокурор впевниться у тому, що висновок, зроблений відповідно до закону, не виходить за межі компетенції даного експерта, науково обґрунтований, відповідає встановленим і перевіреним у справі доказам та повністю відповідає на поставлені в ухвалі суду (постанові судді) питання, то необхідність в допиті відпадає.
Шляхом допиту експерта прокурор може одержати додаткові роз'яснення про обсяг і методику проведеного ним дослідження, науково-технічні засоби, використані у цьому процесі, можливі суперечності між дослідженнями і висновками тощо.
Питання експерту можуть бути задані і для доповнення його висновків. Якщо він відповісти на них не зможе, то прокурор повинен заявити клопотання про призначення додаткової експертизи.
Прокурор повинен ретельно з'ясувати причини суперечностей у висновку, особливо в матеріалах комісійних експертиз. У цих випадках рекомендується допитати першим експерта, який дав категоричний висновок чи такий, що не суперечить іншим матеріалам справи чи встановлює факт у позитивній, а не в негативній формі.
Якщо в судовому засіданні висновки давали експерти, які проводили різні види дослідження, першим необхідно допитати того, який дав його раніше за всіх чи його висновок використовувався як вихідні дані для проведення інших експертиз.
Для перевірки висновку експерта та з'ясування дійсних причин суперечностей між ним і даними, одержаними з інших джерел доказів, використовуються такі відомі і властиві допитам тактичні прийоми, як: уточнення, деталізація, порівняння, нагадування тощо.
Полегшують виявлення причин розбіжностей між висновками окремих експертів також названі вище різновиди допитів (перехресні, шахові тощо).
Якщо виявлені дані вказують на необґрунтованість висновку експерта чи викликають сумніви в його правильності, прокурор повинен обґрунтувати перед судом необхідність призначення повторної експертизи, проведення якої завжди доручається іншому чи іншим експертам. Прокурор також повинен вживати заходів, щоб належним чином були оглянуті всі наявні у справі докази і документи, звертати особливу увагу на ті з них, які мають істотне значення для вирішення справи.
3. УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У СУДОВИХ ДЕБАТАХ
Підсумком усієї роботи прокурора у справі є промова в судових дебатах. Ця промова як форма участі в судовому розгляді кримінальних справ вимагає від прокурора значних зусиль, зібраності, ретельної підготовки до її виголошення.
Це не означає, що текст промови обов'язково готується завчасно.
Жоден досвідчений прокурор, знаючи високий динамізм ситуацій, властивих судовому розгляду, повного тексту майбутньої обвинувальної промови не готує.
В основному фіксуються: а) найбільш важливі тези, висновки, що ґрунтуються на аналізі досліджених судом доказів; б) робиться виклад характеристики доказів; в) формулюється суть пропозицій з тих чи інших питань, вирішення котрих прокурор зобов'язаний висвітлити у своїй промові тощо.
Якогось стереотипу у побудові обвинувальної промови не існує, і не може існувати.
Прокурор безпосередньо, виходячи з конкретних матеріалів справи, обравши індивідуальний підхід до висвітлення обставин вчиненого злочину і доказів вини підсудного, визначає її структуру та зміст.
Прокурорська практика показує, що промова прокурора — державного обвинувача — складається умовно із трьох частин:
— у першій (вступній) частині міститься характеристика справи та обставин вчиненого злочину; наводяться дані про те, ким, коли і що було вчинено;
— друга частина містить аналіз доказів, що викривають підсудного у вчиненні інкримінованого йому діяння, його правову оцінку (кваліфікацію діяння згідно КК). Так само наводиться характеристика особи підсудного, зазначаються обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання, дається аналіз причин та умов, які сприяли вчиненню злочину і вносяться пропозиції щодо їх усунення тощо;
— у третій (заключній) частині прокурор висловлює свою думку щодо: а) міри покарання, яка повинно бути призначена підсудному; б) виду виправної установи із відповідним режимом утримання підсудному за умови, що прокурор просить обрати покарання, пов'язане із позбавленням волі; в) розміру відшкодування заподіяної шкоди; г) порядку і способу задоволення цивільного позову (коли такий було заявлено); д) долі речових доказів тощо.
Багато в чому успіх промови залежить від вдалого вступу. Вступ вводить слухачів у тему розмови, готує їх до сприйняття основного змісту промови. Крім того, він несе велике психологічне навантаження, суть якого зводиться до заволодіння увагою аудиторії. Викладення фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів часто переплітаються і тісно пов'язані одне з одним.
Формулюючи у найзагальніших рисах фактичну сторону справи, державний обвинувач, разом з тим, формулює і свої підсумкові завдання у галузі доказування у даній справі. Слухачам стає зрозумілою точка зору державного обвинувача щодо обставин справи, його розуміння подій, які досліджуються.
У судовій промові прокурор викладає обставини у формі хронологічного, систематичного чи комбінованого (мішаного) переказу дій і фактів, які входять до складу злочину.
При систематичному способі обставини справи викладаються у тій послідовності, в якій вони мали місце в дійсності у момент вчинення злочину.
Суть хронологічного способу полягає в тому, що прокурор викладає обставини справи так, як їх встановлювали у процесі слідства та суду.
При систематичному способі аналіз доказів йде за викладенням фактичної сторони справи, а при хронологічному він здійснюється одночасно.
Застосування змішаного способу, який поєднує в собі елементи обох вищеназваних способів, виправдане у багатоепізодних справах, особливо тоді, коли окремі епізоди встановлено прямими доказами, а інші — прямими і непрямими чи лише непрямими.
При змішаному способі в промові про кожний епізод вказується, чим він підтверджується, якими доказами, потім ці докази аналізуються.
Після оцінки доказів робиться висновок: доведені за цим епізодом факти чи ні. У кінці аналізу та оцінки доказів встановлюється,
які факти доведено і їх доцільно залишити в обвинуваченні, які вилучити, які змінити.
Формула обвинувачення викладається чітко і зрозуміло, що дає змогу правильно визначити кваліфікацію злочину.
Усі доведені факти обов'язково логічно пов'язуються з юридичною оцінкою злочинних дій підсудного. Так чи інакше, під час викладу фактичної сторони справи у своїй промові прокурору доцільно:
1) зазначити головні і характерні риси фактичної сторони злочину, подати свою концепцію справи, а не повторювати повністю описову частину обвинувального висновку;
2) викласти завдання, які ставить перед собою державний обвинувач у розділі, присвяченому дослідженню доказів;
3) вводячи слухачів цією частиною промови у курс фактичних подій, готувати їх до аналізу результатів дослідження судом доказів.
Зрозуміло, що центром обвинувальної промови є аналіз та оцінка зібраних у справі і досліджених у суді доказів.
Прокурор має право підтримувати обвинувачення тільки за умови, якщо в результаті судового розгляду переконається, що докази зібрано у передбаченому законом порядку, і вони підтверджують пред'явлене підсудному обвинувачення (інакше він повинен відмовитись від обвинувачення, як цього вимагає ст. 36 Закону України «Про прокуратуру» і ст. 264 КПК).
Ось чому перед промовою прокурор має чітко і конкретно уявляти, що він доводитиме у справі, і бути глибоко переконаним в істинності того, що збирається доводити.
Але внутрішня переконаність прокурора лише одна з важливих передумов кваліфікованої підтримки державного обвинувачення.
Перед ним постає також завдання довести суду й аудиторії правильність своїх висновків.
Тому доказування у промові прокурора зводиться головно до переконання суду в істинності його висновків.
У цій частині, промови прокурор повинен:
1) оцінити докази, зібрані у справі, як окремо, так і в сукупності, визначити, які докази і чому заслуговують довіри, а які ні;
2) дійти певного висновку про те, що саме встановлено у справі, вказавши, якими доказами підтверджуються встановлені обставини і, що слід вилучити з обвинувачення як недоведене.
Зробивши аналіз доказів, прокурор у своїй промові переходить до юридичної оцінки вчиненого (кваліфікації злочину).
Залежно від конкретних особливостей справи ця частина судової промови прокурора може бути більшою чи меншою за обсягом, але щоразу у ході підтримання обвинувачення прокурор у результаті дослідження доказів повинен точно відповісти на питання, чи створюють досліджені факти склад злочину і якого саме.
Значущість цієї частини промови полягає в тому, що кваліфікація вчиненого є підставою для настання ряду правових наслідків.
Помилка у кваліфікації може потягти за собою незаконне засудження чи виправдання, неправильне призначення виду та міри покарання, необгрунтоване настання інших правових наслідків (судимість, вид режиму, деякі цивільно-правові наслідки).
У зв'язку з цим прокурор зобов'язаний обґрунтувати кваліфікацію дій підсудного за кожною статтею, кожним пунктом чи частиною статті, за кожною кваліфікуючою ознакою.
Якщо підсудних кілька, він повинен це зробити окремо, щодо кожного із них.
Коли має місце спірна кваліфікація, іноді доцільно навести теоретичні виклади висновків прокурора, а також дані судової практики.
Враховуючи той факт, що суд, призначаючи вид та міру покарання, крім характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, враховує особу винного та обставини справи, які пом'якшують та обтяжують покарання, — характеристика особи підсудного є необхідним елементом обвинувальної промови.
З етичної точки зору, характеристика підсудного — це найскладніший елемент обвинувальної промови. Прокурор не повинен забувати, що він говорить про людину, яку ще не визнано злочинцем. продолжение
--PAGE_BREAK--
Суд може і не погодитись з думкою прокурора, тому характеристика підсудного має підтверджуватись доказами, що є у справі, і випливати з її матеріалів.
Не можна допускати голослівних тверджень чи ігнорувати позитивні дані.
Не повинно бути суб'єктивного підходу до оцінки особи підсудного, інакше він може перерости в обвинувальний ухил, у бажання обов'язково звинуватити і призвести прокурора до необ'єктивності.
В особі підсудного треба шукати ті риси, якості, які виявилися у злочині і мають значення для справи.
Необов'язково давати повну характеристику.
Важливо підкреслити ті риси, які визначають моральне обличчя підсудного, показати, що його поведінка напередодні злочину була пов'язана з вчиненням суспільно небезпечного діяння чи, навпаки, суперечила йому.
Прокурор повинен уникати насмішки над підсудним, знущального тону, єхидності, бажання принизити людину.
У промові прокурор повинен чітко назвати кожну обтяжуючу покарання обставину, передбачену ст. 67 КК, для того, щоб її було враховано під час призначення покарання. До речі, ці обставини повинні бути попередньо зафіксовані і в обвинувальному висновку, оскільки вони, як і кваліфікуючі обставини, є елементом обвинувачення, проти якого обвинувачений має право захищатись.
Стаття 66 КК перелічує обставини, які пом'якшують покарання винного за вчинення злочину.
Чи повинен державний обвинувач у промові обґрунтовувати і наводити пом'якшуючі покарання обставини? Чи не буде це підміною захисту?
Жодної підміни тут немає. Мова може йти про, так званий, публічний захист з боку держави, яку представляє прокурор, а не про професійний чи особистий захист сторони судового процесу.
Щоб зберегти об'єктивність, правильно з урахуванням принципу індивідуалізації запропонувати те покарання, на яке підсудний заслуговує, прокурор повинен це робити.
Деякі з цих обставин є об'єктивними даними (вчинення злочину неповнолітнім, вагітною жінкою) і тому не потребують аналізу, інші необхідно тлумачити і доказувати.
Зокрема, прокурору треба критично ставитися до такої пом'якшуючої обставини, як щире каяття, явка з повинною. Адже судова практика свідчить, що у багатьох справах підсудний тільки наприкінці судового слідства, під тягарем неспростовних доказів голослівно «щиросердечно зізнається» і суди у вироках вказують цю обставину як на таку, що пом'якшує покарання.
Потрібно мати на увазі, що щире каяття — це відкрите визнання своєї вини у вчиненні злочину і засудження своєї поведінки. Більше того, якщо воно.було проявлене на досудових стадіях, за певних умов, передбачених ст. 45 КК та ст.ст. 7-1, 7-2 КПК, може привести до звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дієвим каяттям.
У кожному разі каяття має випливати з дій підсудного. Тобто, що він не тільки засуджує свою злочинну поведінку, а й викриває інших осіб, притягнутих до відповідальності у справі, повідомляє про якісь нові обставини, причини та умови, які сприяли вчиненню злочину тощо.
Тому в промові прокурор повинен обґрунтувати, чому саме, незважаючи на заяву підсудного про щире каяття, не можна розглядати її як таку, що тягне за собою обов'язок суду врахувати її як пом'якшуючу під час визначення виду та міри покарання.
Стаття 264 КПК встановлює, що прокурор викладає суду свої міркування з приводу застосування міри покарання щодо підсудного.
В юридичній літературі давно точаться суперечки з приводу того, чи повинен прокурор пропонувати суду конкретний вид і точну міру покарання.
Одні автори вважають, що промова прокурора, в якій конкретна міра покарання не визначена, має характер незавершеності і викликає у присутніх негативне ставлення. Прихильники цієї точки зору вважають, що коли у прокурора немає принципової позиції щодо виду і міри покарання, то в подальшому це перешкоджає здійсненню ним обов'язку подавати свої заперечення щодо м'якості чи надмірної суворості вироку у суд наглядові інстанції1 (апеляцію, касаційне подання чи подання про внесення на судовий розгляд клопотання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами та відповідні клопотання, згідно ст. ст. 400-4, 400-7, 400-8, 400-9 КПК).
Інші автори вважають, що не слід вимагати від прокурора точного висловлення думки щодо міри покарання. Прокуророві достатньо сказати лише про вид покарання, а суд сам визначить його міру.
Є й інші позиції науковців .
Видається, що категоричні твердження про те, що висловлені прокурором міркування щодо виду та міри покарання «тиснуть» на суд, позбавлені логіки і не спираються на судову та прокурорську практику.
Згідно зі статтями 35 і 36 Закону України «Про прокуратуру» прокурор є учасником судового розгляду і користується рівними з іншими учасниками правами; висловлюючи міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному, керується вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів.
У пропозиції прокурора про вид та міру покарання від імені держави виявляється оцінка дій підсудного.
Держава через державного обвинувача намагається відстояти в судовому процесі свій інтерес, який полягає не лише в тому, щоб особу, яка вчинила злочин, було визнано винною, а й у тому, щоб ця суспільно небезпечна особа певний час перебувала у стані, безпечному для суспільства, щоб приклад конкретного засудженого був уроком для інших.
Держава не зацікавлена як у надмірній м'якості покарання, так і в його надмірній, невиправданій суворості.
Виходячи з цих міркувань, державі не байдуже, яке покарання повинно бути призначено винному.
Тому прокурор повинен точно висловити своє бачення про вид і конкретну міру основного і додаткового покарання за вчинений злочин і за їх сукупністю, а за наявністю сукупності вироків — і за такою сукупністю.
Якщо є підстави для звільнення підсудного від покарання, прокурор зобов'язаний заявити про це та обґрунтувати свою позицію, яка ґрунтується на логіці та вимогах закону (ст. 264 КПК).
Пропозиції прокурора щодо покарання, як і позиції інших учасників процесу, суд бере до уваги, але робить свій висновок, незалежно від висловлених міркувань.
Якщо законом передбачена конфіскація майна, то треба висловити міркування щодо її застосування. Це ж стосується і додаткових мір покарання.
Оскільки місце і режим відбування покарання є елементом самого покарання, прокурор зобов'язаний навести аргументи, пов'язані з визначенням підсудному режиму виправно-трудової колонії, якщо йдеться про позбавлення волі або місця відбування виправних робіт, якщо він пропонує цей вид покарання тощо.
Як правильно зазначено в літературі, прокурор не виконав би свого обов'язку до кінця як судовий оратор і представник держави, якби не зробив в обвинувальній промові аналізу причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, і не вніс пропозиції щодо їх усунення.
Виявлення і усунення причин та умов, що сприяють вчиненню злочину — прямий обов'язок органів дізнання, слідства, прокурора та суду, який випливає з вимог ст. 23 КПК.
Висновок прокурора про такі причини та умови мають ґрунтуватися на глибокому і всебічному аналізі виявлених у судовому засіданні обставин. Щоб одержати дані про ці обставини, прокурор використовує всі передбачені законом джерела доказів.
Говорячи про причини злочину, він не може обмежитися лише констатацією негативних рис психології підсудного. Треба показати під дією яких факторів виникли і зміцнилися такі риси, як вони вплинули на формування злочинного наміру.
Недоліки в роботі державних органів, громадських організацій, службових осіб і в поведінці громадян так чи інакше провокують, прискорюють дію причин злочинності.
Ліквідація умов, що сприяють вчиненню злочинів, є одночасно і боротьбою за усунення їх причин.
В обвинувальній промові прокурор повинен оцінити недоліки, упущення, порушення і правильно визначити їх вплив на вчинення злочину. Лише тоді висновки прокурора про причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, будуть переконливими, а його позиція про їх усунення — конкретними.
Іноді прокурор, правильно визначивши причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, цим обмежується, не ставить питання перед судом про вжиття конкретних заходів щодо їх усунення і весь його гнів щодо недоліків «зависає у повітрі».
У такому разі прокурор вважає, що окремі ухвали (постанови) мають виноситися з ініціативи суду. Але оскільки обов'язок з попередження злочинів лежить на прокуророві, то саме він і повинен виявляти ініціативу у цьому питанні.
Що повинен сказати прокурор наприкінці своєї промови? Чи потрібен якийсь висновок?
Висновок — це факультативний елемент обвинувальної промови. У простих справах обвинувальна промова закінчується викладенням міркувань про покарання та про всі інші питання, які підлягають вирішенню у вироку.
Але у справах, які викликали інтерес громадськості, складних справах виникає необхідність у спеціальній кінцівці промови.
Висновок прокурора має містити підсумки судового процесу, в ньому може йтися про складність дослідження істини у справі, впевненість, що справедливий вирок сприятиме зміцненню правопорядку.
Добре, якщо в кількох реченнях прокурор вкаже на ті уроки, які випливають з судового розгляду справи.
У кожному разі обвинувальна промова прокурора повинна випливати із матеріалів судового слідства і містити висновок (у широкому розумінні слова), безпосередньо одержаний у результаті судового слідства.
Факультативною формою участі прокурора у судових дебатах виступає репліка прокурора.
Репліка прокурора — це повторний, передбачений ч. 5 ст. 318 КПК, виступ прокурора у судових дебатах, щодо певних обставин із дебатних промов інших учасників цієї стадії розгляду справи (захисника, підсудного, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників).
Прокурори не часто користуються правом повторного виступу.
Кваліфікований, відповідальний обвинувач передбачає усі можливі варіанти висвітлення обставин у промовах учасників судових дебатів і завчасно (він виступає першим, а право останньої репліки належить підсудному) нейтралізує небажані, несприятливі для справи моменти, котрі можна очікувати від наступних ораторів. продолжение
--PAGE_BREAK--
Прокурор повинен повною мірою усвідомлювати своє особливе становище. Він виступає представником держави і тому повинен бути мудрим та справедливим, проявляти обґрунтованість у своїх судженнях, усіма своїми діями сприяти створенню в суді такої атмосфери, котра б не допускала жодних проявів беззаконня.
На репліки його можуть спонукати тільки екстраординарні обставини, котрі він був не в змозі, і за усіма критеріями не повинен був передбачити.
4. ВІДМОВА ПРОКУРОРА ВІД ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА ЇЇ ПРАВОВІ НАСЛІДКИ
Складною проблемою інституту підтримання державного обвинувачення у суді є питання відмови прокурора від обвинувачення.
Варто зазначити, що прокурор повинен виголосити обвинувальну промову лише в
тому разі, якщо в результаті судового розгляду справи він повністю переконається у винності підсудного. Інакше, згідно ст. 264 КПК і ст. 36 Закону України «Про прокуратуру» він повинен відмовитися від обвинувачення, пояснивши суду в своїй постанові, чому він вважає пред'явлене підсудному обвинувачення необгрунтованим (тобто таким, що не підтвердилось судовим слідством).
Відмова від державного обвинувачення, за наявності для цього достатніх і законних підстав, не тільки право, а й обов'язок прокурора.
Відмова прокурора від державного обвинувачення — це заява прокурора, звернена у вигляді постанови до суду, в якій він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і мотивує неможливість його підтримання щодо підсудного, фактично припиняючи, в цілому чи в якійсь частині, продовження обвинувальної діяльності проти даної особи.
Наслідком цього є припинення прокурором обвинувальної діяльності, тобто припинення функції обвинувачення. Висловлена у постанові прокурора відмова запобігає розвитку публічної, від імені держави, обвинувальної діяльності і виступає специфічним правовим засобом самоусунення прокурора від здійснення функції обвинувачення.
Залежно від обсягу діяльності, що становить зміст відмови від державного обвинувачення та від осіб, щодо яких прокурор здійснює функцію обвинувачення можна виділити два різновиди такої відмови — повну і часткову.
При повній відмові прокурор повністю відмовляється від обвинувачення.
Часткова відмова від обвинувачення — це пропозиція закрити справу або виправдати особу за однією чи кількома статтями КК, залишивши обвинувачення в інших злочинах.
У зв'язку з цим відмову від обвинувачення не слід ототожнювати із зміною обвинувачення, під якою можна розуміти, наприклад:
— зміну кваліфікації' злочинного діяння;
— пом'якшення окремих формулювань;
— виключення деяких епізодів багатоепізодного злочину;
— зменшення обсягу обвинувачення у часі, просторі, наслідках,
— вилучення кваліфікуючих ознак, обтяжуючих покарання обставин, судимостей тощо.
Отже, зміна прокурором свого ставлення до одного з елементів обвинувачення чи до якоїсь частини кожного з них становить зміст його діяльності, характерної для часткової відмови прокурора від державного обвинувачення, і не може розглядатись як особливий випадок зміни прокурором обвинувачення в стадії судового розгляду.
Враховуючи викладене, можна стверджувати, що суть часткової відмови прокурора від державного обвинувачення полягає у запереченні ним спростованих у суді елементів обвинувачення та збереженні інших, доведених елементів для часткової реабілітації підсудного і здійснення проти нього законної і обґрунтованої обвинувальної діяльності.
Часткова відмова має конструктивний характер, вона не руйнує обвинувачення повністю, а корегує його згідно з фактами та вимогами закону.
Які ж фактичні обставини і юридичні підстави породжують обов'язок прокурора відмовитись від обвинувачення?
Передусім, це неправильна, помилкова оцінка прокурором матеріалів досудового слідства, яка була виявлена у ході перевірки доказів в умовах гласного судового процесу.
Відмова прокурора від обвинувачення можлива і необхідна за умови зникнення у нього твердої переконаності та впевненості в тому, що підсудний винен. А впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилось, — це і є відсутність переконання у винності. Ніяких інших вимог (фактичних обставин) для відмови від обвинувачення закон не висуває.
На практиці прокурор відмовляється від обвинувачення, коли його переконання у винності змінюється невпевненістю у вині, сумнівами. Сумніви ж можуть бути мотивом для відмови від обвинувачення лише за умови, якщо прокурор використав усі передбачені законом засоби, щоб їх усунути:
— потрібен ретельний аналіз кожного доказу окремо і всіх доказів у сукупності;
— з особливою увагою мають бути вивчені нові докази;
— встановлені причини, чому нові докази не потрапили в поле зору слідчого;
— перед тим, як заявити постанову про відмову від обвинувачення, прокурор повинен чітко уявити собі, яких конкретно змін зазнало обвинувачення в суді, тобто стосуються ці зміни тільки формулювання і юридичної кваліфікації інкримінованого підсудному діяння, чи вони підривають самі фактичні підстави і правову суть обвинувачення, роблять його безпідставним.
У першому випадку обвинувачення продовжує існувати, хоч і в трансформованому вигляді, у другому — його існування поставлено під загрозу і обов'язок прокурора публічно сказати про сумніви, які виникли, дати їм об'єктивну оцінку.
На жаль, психологічно це зробити дуже важко.
Як свідчить практика, не поодинокі випадки, коли прокурори, турбуючись про «честь мундира» закривають очі на невідповідності і суперечності в доказовому матеріалі і продовжують відстоювати попереднє обвинувачення.
Коли ж недостатня обґрунтованість обвинувачення стає дедалі більш явною і сумніви все настирливіше заволодівають свідомістю, щоб зберегти становище, прокурори йдуть на компроміс у кваліфікації злочину, мірі покарання або заявляють клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.
Аналізуючи інститут відмови прокурора від державного обвинувачення, постає ще одне питання:
Якщо прокурор заявляє, що він відмовляється від обвинувачення, оскільки у нього немає підстав вважати підсудного винним — яке у цьому разі його процесуальне становище? Чи залишається він державним обвинувачем чи перестає ним бути? Чи він трансформується у захисника чи ще в якусь нову процесуальну фігуру?
Це питання складне і в спеціальній літературі існують щодо нього діаметрально протилежні позиції.
Найоптимальний підхід до вироблення власної позиції — це, по-перше, проаналізувати зміст і структуру промови прокурора під час його відмови від державного обвинувачення.
На відміну від структури та змісту обвинувальної промови, докладно описаної науковцями і опублікованої у збірниках промов, структура та зміст промови за умов відмови від державного обвинувачення зовсім не розроблені.
Виходячи з предмета судової промови в таких справах, мабуть, варто запропонувати таку структуру промови:
1) викладення фактичних обставин справи, як вони були встановлені досудовим слідством;
2) заява про непідтвердження обвинувачення в суді — про відмову від обвинувачення,
3) аналіз та оцінка доказів досудового і судового слідства;
4) юридичні і фактичні підстави відмови від державного обвинувачення;
5) причини та умови необґрунтованого притягнення особи як обвинуваченого, пропозиції щодо їх усунення;
6) пропозиції, що стосуються поновлення порушених прав підсудного;
7) пропозиції про подальшу долю справи.
По-друге, щоб визначити роль прокурора за умови його відмови від державного обвинувачення, потрібно проаналізувати правові наслідки такої відмови, оскільки позиція вітчизняного законодавця у цьому питанні доволі нечітка.
Так, в ч.3 ст.264 КПК йому присвячене тільки одне речення, а саме, що у разі відмови прокурора від обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. Це ж право продубльоване у ч. 2 ст.267 КПК, згідно якого потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи і самостійно підтримувати обвинувачення. Відповідно ж до ч.2 ст.282 КПК, якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не вимагає продовження розгляду справи, суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу.
Суд не повинен обвинувачувати людину в тому, в чому її перестала обвинувачувати держава в особі її представника — прокурора.
Суд також не повинен аналізувати й аргументувати всі ті висновки, від яких відмовився прокурор — і все це повинно бути закріплено в законі.
Але з цього правила варто зробити виняток і такий зроблено у Законі. Як відомо, суб'єктом обвинувачення, крім прокурора, є потерпілий. Його процесуальна функція зумовлюється наявністю в суді державного обвинувачення у його матеріально-правовому сенсі.
Виникнувши на ґрунті державного обвинувачення, діяльність потерпілого в подальшому здійснюється самостійно і незалежно від позиції прокурора.
Жодні заяви державного обвинувача, у тому числі й відмова від обвинувачення чи його заміна, не перешкоджають потерпілому продовжувати виконувати свою обвинувальну функцію.
Тому, коли у розгляді справи бере участь потерпілий, відмова прокурора від обвинувачення сама собою не повинна мати правових наслідків.
Лише якщо відмова прокурора супроводжується аналогічними заявами потерпілого, можна вважати обвинувачення повністю анульованим. Якщо ж він не підтримав прокурора, то суд зобов'язаний розглянути справу за суттю.
З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що державний обвинувач не перетворюється у захисника навіть за умов відмови його від подальшого обвинувачення. Обвинувальну функцію у цьому разі він дійсно перестає виконувати і справа у суді набуває ознак приватного обвинувачення. продолжение
--PAGE_BREAK--
5. УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У СТАДІЯХ ЩОДО ПЕРЕВІРКИ ВИРОКІВ, ПОСТАНОВ І УХВАЛ СУДУ
Правова система кожної держави передбачає інститути, судові інстанції, які гарантують виправлення помилок, що були допущені судом внаслідок:
— неправильного застосування чи тлумачення закону;
— використання недоброякісних або недостатніх доказів;
— неповного чи однобічного з'ясування всіх обставин справи;
— необ'єктивної оцінки доказів тощо.
— істотного порушення кримінально-процесуального закону тощо. Такою гарантією є оскарження судових рішень та їх новий
розгляд чи перегляд вищестоячими судовими інстанціями. З цією метою в Україні діють:
1. Апеляційний розгляд справ.
2. Касаційний розгляд справ.
3. Перегляд судових рішень в порядку виключного провадження.
Відповідно до ч. 2 ст.25 КПК прокурор зобов'язаний на всіх стадіях кримінального судочинства вживати передбачених законом заходів для усунення порушень закону, від кого б ці порушення не виходили.
Це стосується як стадій порушення справи, дізнання, розслідування і судового розгляду, так і апеляційного, касаційного провадження та перегляду судових рішень в порядку виключного провадження.
У ст. 348 КПК та ст.37 Закону України «Про прокуратуру» передбачено право прокурора подати апеляцію на рішення суду, яке не набрало законної сили (ст.347 КПК), а саме:
1) на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами;
2) на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами;
3) на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування;
4) на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом;
5) на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених КПК.
Право на апеляцію мають прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, — у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції.
Окрім цього, ст. 40 Закону України «Про прокуратуру» передбачає право, згідно з яким апеляційне подання на вирок, ухвалу і постанову суду може бути доповнене або замінене прокурором, який його вніс, а також прокурором вищого рівня до початку розгляду справи судом.
Закон (ст. 350 КПК) встановлює вимоги щодо змісту апеляції. В апеляції зазначаються:
1) назва суду, якому адресується апеляція;
2) особа (місце роботи та посада прокурора), яка подає апеляцію;
3) вирок, ухвала чи постанова, на які подається апеляція, і назва суду, який їх постановив;
4) вказівка на те, в чому полягає незаконність вироку, ухвали, постанови та доводи на її обґрунтування (з посиланнями на відповідні аркуші справи);
5) прохання особи, яка подає апеляцію;
6) перелік документів, які додаються до апеляції.
Апеляція, за винятком випадків, передбачених ч.5 ст.349 КПК, подається через суд, який постановив вирок, ухвалу чи постанову.
До апеляції прокурор (як і захисник, коли він автор апеляції) додає стільки її копій, щоб їх можна було вручити всім учасникам судового розгляду, інтересів яких стосується апеляція.
Апеляція на рішення суду першої інстанції, за загальним правилом, може бути подана прокурором протягом п'ятнадцяти діб з моменту його проголошення.
Протягом строку, встановленого для подання апеляції, справа ніким не може бути витребувана із суду. За цей час суд зобов'язаний надати прокурору (як і іншій стороні) за його клопотанням можливість ознайомитися з матеріалами справи.
Дещо інший порядок щодо внесення апеляцій на судові рішення, зазначені статтями 52-5, 165-2, 177, 205 КПК, а саме рішення про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування, щодо відмови чи обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також на постанову судді про відмову в проведенні обшуку чи направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу — прокурор може оскаржити безпосередньо до апеляційного суду протягом трьох діб з дня їх винесення.
У відповідності зі ст. 382 КПК апеляція на вказані вище ухвалу чи постанову судді розглядається не пізніше, як через три доби після їх надходження до апеляційного суду.
Крім того, КПК передбачено ще семиденний термін оскарження в апеляційному порядку ряду процесуальних рішень, зокрема: постанови про відмову у порушенні кримінальної справи (ст.ст.91-1, 236-2, 251 КПК), про закриття кримінальної справи (ст.ст.236-6, 248, 282 КПК), про повернення справи на додаткове розслідування (ст. 246 КПК), про нове обвинувачення (ст.276 КПК).
У всіх інших випадках апеляційна перевірка судових рішень здійснюється в загальному порядку, визначеному главою 30 КПК:
1) апеляційний суд у разі необхідності може провести попередній розгляд справи, який здійснюється в судовому засіданні суддею одноособово з обов'язковою участю прокурора. Прокурор, як і інші учасники судового розгляду висловлює свою думку щодо питань, внесених на розгляд;
2) суд може визнати необхідним проведення судового слідства в повному обсязі чи частково, коли є підстави вважати, що судове слідство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно. У цьому разі роль прокурора аналогічна тій, яку він виконує під час розгляду кримінальної справи судом першої інстанції;
3) апеляційний суд може прийняти й інші рішення: а) про відмову в прийнятті апеляції до свого розгляду; б) про зупинення провадження в справі; в) про повернення справи суду першої інстанції; г) про закриття апеляційного розгляду справи.
У разі постановлення апеляційним судом названих рішень, прокурор, у разі незгоди з ними, має право на касаційне їх оскарження, шляхом внесення відповідного подання в порядку, визначеному главою 31 КПК.
Згідно Закону (ст. 383 КПК) у касаційному порядку можуть бути перевірені:
1) вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції;
2) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку;
3) вироки та постанови районного (міського), міжрайонного (окружного) судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків та постанов.
Касаційне подання на судові рішення, зазначені у пунктах 1, 2 (ч.1 ст.383 КПК), має право зробити прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок.
Касаційне подання на судові рішення, зазначені у пункті 3 (ч.2 ст. 383 КПК), має право внести прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах їх повноважень, незалежно від їх участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції.
Закон не встановлює якихось вимог до форми та змісту касаційного подання, однак воно має бути складене за прийнятою у прокурорській практиці формою, обґрунтоване доказами, містити чіткі формулювання порушень закону, допущених провадженням у справі та засобів їх усунення.
Зокрема:
— у вступній частині прокурор має зазначити правильне найменування касаційної інстанції, якій адресовано подання, місце роботи та свою посаду, а якщо подання вносить помічник прокурора, прокурор відділу чи управління, то й ту обставину, що він брав участь у розгляді справи як обвинувач. У вступній частині прокурор коротко викладає дані про те, ким, коли, хто, за що, за яким кримінальним законом і до якого покарання засуджений чи виправданий;
— в описовій частині коротко дається аналіз вироку та наводяться касаційні доводи із зазначенням конкретних підстав для зміни чи скасування вироку;
— у заключній частині викладається прохання про скасування вироку, постанови чи ухвали і закриття справи; скасування вироку, постанови чи ухвали і направлення справи на нове розслідування або новий судовий чи апеляційний розгляд; про зміну вироку, постанови чи ухвали.
За чинним КПК касаційні подання на судові рішення, зазначені пунктами 1, 2 (ч.1 ст.383 КПК), можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються.
Касаційні подання на судові рішення, зазначені у пункті 3 (ч. 2 ст. 383 КПК), можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили.
Прокурор має право ознайомитися у суді з матеріалами справи та скаргами, поданими у справі.
У разі пропуску строку на внесення касаційного подання з поважних причин прокурор у порядку, передбаченому ч.3 ст.386 та ст.353 КПК може клопотати перед судом, який ухвалив вирок, про відновлення пропущеного строку і може взяти участь у судовому засіданні, в якому має вирішуватися питання про відновлення строку.
На ухвалу суду чи постанову судді про відмову у відновленні пропущеного строку прокурор може внести подання до суду апеляційної інстанції.
Згідно ст. 390 КПК та ст. 40 Закону України «Про прокуратуру» касаційне подання на вирок, ухвалу і постанову суду може бути доповнено або змінено прокурором, який їх вніс, а також прокурором вищого рівня до початку розгляду справи судом.
До подання можуть бути додані нові матеріали (довідки, характеристики, документи про нагороди, інвалідність, платіжні документи тощо), яких не було у справі, якщо ці матеріали можуть мати значення для вирішення питання про зміну або скасування вироку. продолжение
--PAGE_BREAK--
У ході розгляду справи в касаційній інстанції прокурор, як і в суді першої та другої інстанції, повинен сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний та об'єктивний розгляд справи і ухваленню законного й обґрунтованого рішення.
Прокурор, який бере участь у справі, спочатку обґрунтовує подання, якщо справа розглядається за касаційним поданням, а після пояснень інших учасників процесу висловлює думку щодо законності і обґрунтованості вироку.
Якщо ж справа переглядається за касаційними скаргами, прокурор висловлює лише свою думку з приводу вироку суду. Прокурор має обґрунтувати свої міркування доказами та посиланнями на відповідні законодавчі акти.
За чинним законодавством, помилка, допущена судом першої інстанції під час вирішення справи і не виправлена апеляційною та касаційною інстанціями, або ж ними допущена, має бути виправлена переглядом судових рішень в порядку виключного провадження.
Згідно ст. 400-4 підставами для перегляду судових рішень в порядку виключного провадження є:
1) нововиявлені обставини;
2) неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.
Нововиявленими обставинами визнаються:
— фальсифікація доказів, неправильність перекладу, а також показань свідка, потерпілого, обвинуваченого, підсудного, висновку і пояснень судового експерта, на яких ґрунтується вирок;
— зловживання прокурора, дізнавача, слідчого чи суддів під час провадження у справі;
— всі інші обставини, які не були відомі суду при винесенні судового рішення і які самі собою або разом із раніше виявленими обставинами доводять неправильність засудження або виправдання підсудного.
Фальсифікація доказів, завідомо неправильний переклад, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, завідомо неправильний висновок і пояснення судового експерта, зловживання прокурорів, дізнавачів, слідчих і суддів є підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження лише в тому разі, коли вони встановлені вироком, що набрав законної сили, а при неможливості постановлення вироку — матеріалами розслідування.
Згідно ст. 400-7 КПК подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами мають право приносити* Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор міст Києва чи Севастополя, військовий прокурор (на правах прокурора області).
Подання з підстав, зазначених пунктом 2 ст. 400-7 КПК прокурори приносити не вправі, оскільки це в компетенції тільки суддів касаційного суду в кількості не менше п'яти осіб.
Разом з тим, у відповідності з ч.2 ст. 400-9 КПК клопотання до суддів касаційного суду про перегляд судового рішення з підстав, зазначених пунктом 2 ст.400-7 КПК, має право подавати прокурор, який брав участь в розгляді справи судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах своїх повноважень — незалежно від їх участі в розгляді справи судом.
Перегляд виправдального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи за нововиявленими обставинами допускається лише протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня виявлення нових обставин.
Днем виявлення нових обставин є день набрання законної сили вироком суду щодо свідка, потерпілого, судового експерта, перекладача у зв'язку з дачею ними завідомо неправдивих показань, завідомо неправильного висновку, пояснень чи перекладу, щодо прокурора, дізнавача, слідчого, судді у зв'язку з допущеними ними зловживаннями, а також щодо інших осіб у зв'язку з фальсифікацією ними доказів, а при неможливості постановлення вироку — день складення прокурором,! за матеріалами розслідування, висновку про наявність нововиявлених обставин.
Днем виявлення нових обставин у вигляді дій певних осіб, які не підпадають під ознаки злочинів, а також інших обставин є день складання прокурором висновку про підтвердження таких обставин матеріалами розслідування.
За наявності доказів, які підтверджують, що особа вчинила більш тяжкий злочин, ніж той, за який вона була засуджена, справа може бути відновлена у зв'язку з нововиявленими обставинами тільки протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за більш тяжкий злочин.
За наявності доказів, які підтверджують невинуватість засудженого або вчинення ним менш тяжкого злочину, відновлення справи за нововиявленими обставинами строком не обмежено.
Перегляд судових рішень з підстав, передбачених у пункті 2 частини першої статті 400-4 КПК, строком не обмежується.
Відбуття покарання або смерть засудженого не є перешкодою для перегляду справи в інтересах його реабілітації.
Закон (ст. 400-8 КПК) регламентує дії прокурора щодо відновлення справи у зв'язку з нововиявленими обставинами:
1) заяви про перегляд справи зацікавлені особи, підприємства, установи, організації і посадові особи подають прокуророві. З метою перевірки заяви прокурор вправі витребувати справу із суду;
2) прокурор у всіх випадках, коли йому стануть відомі нові обставини
в справі, зобов'язаний особисто або через органи дізнання чи слідчих провести необхідне розслідування цих обставин;
3) про призначення розслідування нововиявлених обставин виноситься постанова, і розслідування провадиться за загальними правилами досудового розслідування;
4) закінчивши розслідування нововиявлених обставин районний, міський прокурор за наявності підстав для відновлення справи скеровує її, разом з матеріалами розслідування або вироком, що набрав законної сили, яким винні у зловживанні або фальсифікації доказів у справі уже засуджені, і своїм висновком відповідно прокуророві Автономної Республіки Крим, прокуророві області, прокуророві міст Києва чи Севастополя, військовому прокурору (на правах області), який і вирішує питання про принесення подання до апеляційного суду;
5) справи, в яких вирок винесено апеляційним судом, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурори області та до них прирівняні направляють Генеральному прокурору України, який вирішує питання про принесення подання до касаційного суду;
6) коли прокурор не вбачає підстав для перегляду справи у зв'язку з нововиявленими обставинами, він відмовляє в цьому своєю вмотивованою постановою, про що повідомляє осіб та підприємства, установи, організації, які подали заяви. Ця постанова прокурора може бути оскаржена вищестоячому прокуророві.
Подання прокурора про перегляд справи у зв'язку з нововиявленими обставинами розглядається апеляційним чи касаційним судом за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.
Попередній розгляд справи в апеляційному чи касаційному порядку не перешкоджає її розгляду в тій же судовій інстанції в порядку відновлення у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Подання суддів про судовий розгляд клопотання прокурора щодо перегляду судового рішення з підстав у пункті 2 ст.400-4 КПК, розглядається на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених законом на розгляд кримінальних справ за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.
Спільне засідання судових палат є правомочним при наявності не менше двох третин складу кожної з палат.
Головує на засіданні голова судової колегії в кримінальних справах чи інший суддя. Ухвала спільного засідання приймається більшістю голосів відкритим голосуванням.
ТЕМА 9: ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО ОРГАНАМИ ПРОКУРАТУРИ
ПЛАН
1 Поняття і значення досудового слідства.
2 Зміст досудового слідства.
1. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Відповідно до пункту 2 Перехідних положень Закону України «Про прокуратуру», прокуратура продовжує виконувати, згідно з чинними законами, функцію попереднього (досудового) слідства — до формування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.
До 12 липня 2001 року, тобто до внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» названа функція розглядалась як одна із основних функцій прокуратури і була закріплена пунктом 3 статті 5 Закону.
Так чи інакше, у навчальній літературі ця функція майже не розглядається, що, ймовірно, обумовлюється відсутністю в Законі окремої статті (не кажучи вже про розділ) щодо, бодай у загальних рисах, регламентування порядку здійснення досудового слідства слідчими прокуратури.
Окрім вже названого пункту Перехідних положень, функції досудового слідства у Законі присвячена ч. 2 статті 17, у якій зокрема закріплено, що слідчі прокуратури провадять попереднє (досудове слідство) у справах про діяння, які містять ознаки злочину, віднесені законом до їх підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.
Таке недостатнє законодавче регламентування самостійної функції прокуратури не можна вважати виправданим і вдалим. Дана частина Закону потребує корегування і більш розширеного нормативного регулювання здійснення прокуратурою функції досудового слідства, або як її ще називають у літературі, — функції кримінального переслідування (обвинувачення).
Положення п.2 Перехідних положень і ч. 2 ст. 17 Закону України «Про прокуратуру» потрібно розглядати як бланкетні норми, оскільки із них випливає, що досудове слідство слідчими прокуратури здійснюється у відповідності із кримінально-процесуальним законодавством.
Під кримінально-процесуальним законодавством розуміють, у першу чергу, КПК УРСР 1960 року із наступними численними змінами та доповненнями.
Перш ніж почати короткий аналіз кримінально-процесуального законодавства необхідно звернутись до теорії кримінального процесу з метою визначення поняття кримінального переслідування, тобто обвинувачення, здійснюваного попереднім (досудовим) слідством (розслідуванням).
Кримінально-процесуальна діяльність має різні форми: а) розслідування злочину, яке здійснюється органами розслідування {слідчими та органами дізнання); б) виконання дій щодо захисту чи представництва інтересів осіб, залучених у сферу судочинства; в) вирішення справи судом.
Кримінально-процесуальна діяльність, відповідно до завдань швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону, є організованою й цілеспрямованою. продолжение
--PAGE_BREAK--
Разом з тим ця діяльність має, як вже зазначалось, специфічні форми, а також різноманітні напрями, котрі тісно між собою переплітаються, але не збігаються, і не поглинають одна одну.
Ці окремі форми (види), окремі напрями кримінально-процесуальної діяльності називаються кримінально-процесуальними функціями.
Незважаючи на багатоманітність позицій щодо кількості кримінально-процесуальних функцій, всі вони можуть бути зведені до наступних трьох: а) кримінальне переслідування (обвинувачення); б) захист; в)вирішення справи.
Кримінальне переслідування здійснюється у зв'язку із вчиненим злочином і скероване на те, щоб викрити злочинця, доказати його вину, забезпечити його засудження й покарання. Це — обвинувачення (переслідування).
Особі, щодо котрої відбувається кримінальне переслідування, котру обвинувачують у вчиненні злочину, законом надано можливість захищатися від обвинувачення, оспорювати його, наводити міркування й докази на спростування обвинувачення чи на пом'якшення покарання. Під час розслідування й вирішення справи потрібно з'ясовувати не тільки те, що підтверджує обвинувачення, але й те, що свідчитиме на користь обвинуваченого, що слугуватиме його виправданню й пом'якшенню покарання. Це — захист.
Питання про винуватість притягненої до кримінальної відповідальності особи повинно отримати логічне й обґрунтоване вирішення судовим розглядом справи. Конкретна особа повинна бути визнана винною і покарана, або ж визнана невинуватою і бути виправданою. Це — вирішення справи судом.
Здійснення функції обвинувачення покладено на органи кримінального переслідування — прокурора, слідчого та органи дізнання.
Обвинувачення — це сукупність процесуальних дій, скерованих на те, щоб викрити у вчиненні злочину притягнену до кримінальної відповідальності особу і забезпечити застосування щодо неї відповідного покарання.
Отже, обвинувачення як кримінально-процесуальна функція — це обвинувальна діяльність органу чи особи, котрі викривають конкретну особу у вчиненні нею злочину.
На досудовому слідстві обвинувачення здійснює слідчий (у тому числі слідчий прокуратури), оскільки він притягує громадянина до кримінальної відповідальності, викриває обвинуваченого, збирає докази, що підтверджують обвинувачення, застосовує заходи процесуального примусу тощо. На досудовому слідстві (розслідуванні) обвинувачення здійснює частково і прокурор, оскільки слідство (розслідування) здійснюється під його наглядом.
Під час судового розгляду кримінальної справи обвинувачення здійснює прокурор у формі підтримання державного обвинувачення.
2. ЗМІСТ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Кримінальне переслідування (обвинувачення) на досудових стадіях провадження у кримінальних справах у повному об'ємі здійснюють органи досудового слідства, вичерпний перелік яких наведений у ст.102 КПК України.
Діючий кримінально-процесуальний закон передбачає чотири види органів досудового слідства:
1) слідчі прокуратури;
2) слідчі органів внутрішніх справ;
3) слідчі податкової міліції;
4) слідчі органів безпеки.
Органи досудового слідства вирізняються між собою компетенцією щодо провадження у тих чи інших кримінальних справах, іншими словами, вони вирізняються своєю підслідністю.
У теорії кримінального процесу правила підслідності розглядаються як одна із загальних умов провадження досудового слідства.
Підслідність — це передбачені законом притаманні кримінальній справі ознаки, критерії, які визначають її приналежність до здійснення провадження відповідним органом досудового слідства.
Аналіз ст. 112 КПК, яка є базовою статтею, присвяченою правилам підслідності кримінальних справ із різною та рівнозначною юридичною силою ознак, критеріїв, а також положень деяких інших правових актів дозволяє розподіляти ці справи між різнойменними органами досудового слідства.
Своєю чергою підслідність різнойменних органів досудового слідства також може бути типізована. Наприклад, підслідність слідчих прокуратури поділяється на:
1) виключну (виняткову) підслідність — справи про злочини, передбачені ч. 1 ст.112 КПК;
2) факультативну підслідність — щодо інших злочинів за дорученням, згідно постанови Генерального прокурора України, його заступника, прокурора області та прирівняних до них прокурорів;
3) спеціальну підслідність слідчих військових та інших спеціалізованих прокуратур — у справах про військові та деякі загально-кримінальні злочини, віднесені законом до їх компетенції або передані їм прокурором; а також у справах про злочини, розслідування яких у компетенції слідчих природоохоронних та інших спеціалізованих прокуратур.
Розслідування злочинів здійснюється слідчим одноособово. Якщо кримінальну справу порушено безпосередньо слідчим і прийнято до свого провадження, тоді складається єдина постанова про порушення кримінальної справи і прийняття її до свого провадження.
Коли ж слідчий одержує кримінальну справу вже порушену іншим процесуальним органом, він складає окрему постанову про прийняття цієї справи до свого провадження, про що повідомляє прокурора, надсилаючи йому протягом доби копію цієї постанови.
У разі складності кримінальної справи або великого її обсягу досудове слідство може здійснюватись групою (декількома) слідчими.
Рішення про це має право прийняти прокурор або начальник слідчого підрозділу. Про це-зазначається в постанові про порушення кримінальної справи або. виноситься окремі постанова.
Один із слідчих групи призначається старшим, він приймає справу до свого провадження і безпосередньо керує діями інших слідчих.
Постанова про призначення в справі декількох слідчих оголошується обвинуваченому (ст. 119 КПК).
Під час провадження досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення (ч.1 ст.114 КПК).
У разі незгоди слідчого з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи до суду або про закриття справи слідчий, не виконуючи цих вказівок, має право подати справу вищестоячому Прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень.
У цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому (ч.2 ст.114 КПК).
У цьому полягає суть процесуально) незалежності слідчого, Котру не варто ототожнювати із процесуальною самостійністю.
Здійснюючи досудове слідство (кримінальне переслідування), слідчі прокуратури виконують слідчі дії.
Вичерпний перелік слідчих дій встановлено кримінально-процесуальним законом, це зокрема, такі:
1) слідчий огляд (місця події, трупа, ексгумація трупа, освідування, кореспонденції та інформації, знятої з каналів зв'язку та ін.);
2) затримання підозрюваного;
3) допит (очна ставка);
4) обшук;
5) виїмка (в тому числі кореспонденції та інформації, знятої з каналів зв'язку);
6) пред'явлення для впізнання;
7) відтворення обстановки і обставин події;
8) призначення і проведення судової експертизи (одержання зразків для експертного дослідження);
9) накладення арешту на майно, на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку.
Примусова властивість цих слідчих дій полягає в обмеженні прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб (права на особисту недоторканність, недоторканність житла тощо).
Ця властивість також обумовлює, вимагає (з метою зміцнення гарантій законності й обгрунтованості щодо застосовуваних виконанням слідчих дій обмежень) попереднього отримання дозволу СУДУ (судді), санкції прокурора або ж наступного й негайного здійснення ними перевірки виконання слідчими таких заходів.
Кожна слідча дія передбачає наявність мети, підстав, умов і процесуального порядку її проведення.
Під час проведення різних слідчих дій слідчий має право використовувати машинопис, звукозапис, стенографування та кінозйомку і відеозапис.
Постанови слідчого, винесені в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, службовими особами і громадянами.
Слідчий у розслідуваних ним справах має право давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових та слідчих дій і вимагати від цих органів допомоги у провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими.
Слідчий має право провадити слідчі дії в інших слідчих районах та вправі доручити провадження цих дій відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані це доручення виконати в десятиденний строк.
У межах міста чи району, хоч і поділеного на кілька слідчих дільниць, слідчий зобов'язаний особисто провадити всі слідчі дії.
Після збору достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий прокуратури притягує її як обвинуваченого, тобто вчиняє процесуальну дію (але не слідчу, на що інколи помилково вказують деякі автори).
Ця дія полягає у винесенні відповідної мотивованої постанови про притягнення як обвинуваченого, з метою визначення правового статусу особи, щодо котрої провадиться розслідування.
Щодо цієї дії — акту притягнення особи як обвинуваченого діють такі, законодавчо закріплені, положення: продолжение
--PAGE_BREAK--
1. Особи, які вчинили злочини, повинні в обов'язковому порядку притягуватись як обвинувачені. Слідчий зобов'язаний вжити всіх передбачених законом заходів до їх встановлення й викриття. Це досягається шляхом активного й енергійного розслідування у справі, збиранням доказів, які викривають винуватця вчиненого злочину.
2. Притягнення як обвинуваченого можливе лише за наявності доказів, достатніх для висунення обвинувачення. Такими достатніми доказами будуть зібрані на досудовому слідстві вагомі й перевірені та оцінені докази, що викривають певну особу у вчиненні конкретного злочину. Притягнення особи як обвинуваченого — дуже серйозний і відповідальний акт. Цим актом особа набуває статусу обвинуваченого у справі, а це породжує для неї певні наслідки — щодо неї можуть бути застосовані заходи процесуального примусу, обмежується її свобода, потерпає громадянська репутація. Тому притягнення як обвинуваченого допустиме тільки тоді, коли у слідчого є серйозні обвинувальні докази, котрі вказують на цю особу, як на таку, що вчинила злочин. Безпідставне, упереджене притягнення як обвинуваченого на підставі неперевірених або неналежно чи недостатньо перевірених даних-серйозне порушення законності.
3. Притягнення особи як обвинуваченого, хоча і повинно грунтуватись на вагомих і перевірених доказах, ще не означає, що вже все у доказуванні вини цієї особи встановлено, існують усі підстави для скерування справи до суду. Після пред'явлення особі обвинувачення, досудове слідство продовжується, у ході нього повинні з'ясовуватись й досліджуватись усі обставини, як ті, що обтяжують покарання обвинуваченого, так і ті, що пом'якшують; для обвинуваченого зберігається можливість на виправдання, оспорювання обвинувачення не тільки перед майбутнім судом, а й під час досудового слідства. Тому не виключено, що після притягнення особи як обвинуваченого, у ході подальшого слідства будуть встановлені обставини, котрі видозмінять обвинувачення або ж навіть спростують його й призведуть до закриття справи (це положення випливає із презумпції невинуватості особи, згідно котрої, кожен обвинувачений вважається невинуватим, поки його вина не буде доведена у встановленому законом порядку. Завершальним етапом досудового слідства є складення наступних процесуальних документів:
1) обвинувального висновку (ст. ст. 212,223 -225 КПК),
2) постанови про закриття справи (ст. ст. 6, 212, 213 — 216 КПК);
3) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру (ст. ст. 212, 416-418 КПК).
У разі одержання достатніх доказів, що підтверджують наявність фактичних обставин, які породжують можливість застосування щодо обвинуваченого заходів кримінального покарання, а також відсутність обставин, котрі обумовлюють потребу закриття або зупинення провадженням кримінальної справи, слідчий прокуратури завершує досудове слідство шляхом складення обвинувального висновку.
Обвинувальний висновок — це процесуальний документ, в якому підводять підсумок досудового слідства, викладаються встановлені у справі фактичні та юридичні підстави кримінальної відповідальності й покарання обвинуваченого, формулюється обвинувачення і обґрунтовується потреба щодо скерування справи на розгляд до суду.
Після складення й підписання обвинувального висновку, слідчий направляє справу прокуророві (ст. 225 КПК).
На прокурора, який одержав від слідчого справу з обвинувальним висновком, покладено обов'язок вирішити наступні питання:
1) чи мала місце подія злочину;
2) чи має діяння, яке ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину;
3) чи були додержанні під час провадження дізнання і досудового слідства вимоги закону про забезпечення права підозрюваного і обвинуваченого на захист;
4) чи не має в справі обставин, які тягнуть за собою її закриття;
5) чи пред'явлено обвинувачення за всіма встановленими злочинними діями обвинуваченого;
6) чи притягнуті як обвинувачені всі особи, що викриті у вчиненні злочину;
7) чи правильно кваліфіковані дії обвинуваченого за статтями кримінального закону;
8) чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку;
9) чи правильно обрано запобіжний захід;
10)чи вжито заходів для забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна; 11) чи виявлено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів для їх усунення;
12)чи додержано органами дізнання або досудового слідства всіх інших вимог КПК (ст. 228 КПК).
Закон зобов'язує прокурора чи його заступника у строк не більше п'яти днів розглянути справу і дати їй належне спрямування, тобто прийняти одне з таких рішень:
1) за наявності підстав для скерування справи в суд, затвердити своєю резолюцією обвинувальний висновок;
2) повернути справу слідчому (органові дізнання) із своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування;
3) закрити справу, склавши про це постанову, з додержанням вимог ст. 214 КПК;
4) скласти новий обвинувальний висновок, а раніше складений — із справи вилучається (ст. ст. 229, 230 КПК);
5) якщо зміна початкового обвинувачення не тягне за собою застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не пов'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами справи — скласти постанову, в якій зазначити зміни, що вносяться до обвинувального висновку (ч.2 ст.231 КПК).
Після затвердження обвинувального висновку, складеного слідчим, або складання нового обвинувального висновку прокурор або його заступник направляє справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє про це обвинуваченого.
Після направлення справи в суд будь-які клопотання й скарги щодо кримінальної справи скеровуються безпосередньо до суду, оскільки з цього моменту бере початок стадія попереднього розгляду справи суддею.
Однак функція обвинувачення не завершується, оскільки її продовжує виконувати прокурор у формі підтримання державного обвинувачення.
ТЕМА 10: НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ПРИ ВИКОНАННІ СУДОВИХ РІШЕНЬ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ, А ТАКОЖ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ОБМЕЖЕННЯМ ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ ГРОМАДЯН
ПЛАН
1. Суть, завдання, предмет та об'єкти нагляду за додержанням законів у ході виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру.
2. Повноваження прокурора та особливості їх реалізації, залежно від об'єкта нагляду:
А. Особливості прокурорського нагляду за додержанням законів у місцях позбавлення або обмеження волі.
Б. Нагляд за законністю перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, в інших установах, які виконують заходи примусового характеру.
В. Нагляд за законністю виконання покарання, не пов'язаного із позбавленням волі.
Г. Нагляд за законністю перебування осіб у місцях, де виконуються заходи примусового характеру, які призначаються судом.
Ґ. Нагляд за законністю звільнення та умовно-дострокового звільнення.
1. СУТЬ, ЗАВДАННЯ, ПРЕДМЕТ ТА ОБ'ЄКТИ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ У ХОДІ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ, А ТАКОЖ ПІД ЧАС ЗАСТОСУВАННЯ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ
Згідно зі ст. 121 Конституції України обов'язок здійснення нагляду за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також у ході застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, покладено на прокуратуру.
Це ж положення закріплене у ст. 415 КПК.
Прокурорський нагляд за законністю кримінально-виконавчої діяльності певним чином відрізняється від інших прокурорських функцій, але в той же час знаходиться з ними в тісних робочих стосунках, забезпечуючи захист громадянських прав засуджених, одночасно виконуючи роль засобу превалювання каральної функції держави, захисту суспільства та громадян, примусового засобу виконання державної волі і засобу гарантії проти зловживань правами.
Галузеве законодавство (кримінальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче) повно і чітко визначає підстави виконання покарань, порядок і умови утримання засуджених до позбавлення волі осіб, а також тих, до котрих застосовані інші заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян.
Міжнародні договори закріплюють загальновизнані норми, що характеризують виконання покарань, відносини між персоналом виправних закладів та засудженими тощо.
Так, Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими встановлюють:
1) роздільне утримання різних категорій засуджених;
2) вимоги до приміщень, у яких утримуються особи, до яких застосовані обмеження особистої свободи;
3) забезпечення цих осіб одягом, харчуванням, медичним обслуговуванням;
4) порядок накладення стягнень на порушників режиму тощо.
Специфічні риси цієї галузі прокурорського нагляду полягають у тому, що:
1) вона виконує роль головного гаранта дотримання прав і свобод громадян, які перебувають в органах і установах, котрі реалізовують заходи процесуального примусу та судові рішення у кримінальних справах (органи і установи Державного департаменту України з питань виконання покарань). Ця роль гаранта обумовлена наявністю у прокуратури імунітету від місцевих та відомчих впливів, її особливим становищем у системі контролю шляхом нагляду за законністю дій та актів службових осіб названих вище органів і установ;
2) їй властивий ініціативний характер його здійснення, й такий що не вимагає обов'язкової наявності сигналів про порушення законності;
3) вона має чітко виражений владний характер повноважень прокурора, якими забезпечується його безпосередня участь у встановленні й усуненні порушень законодавства. продолжение
--PAGE_BREAK--
Дана галузь прокурорського нагляду має важливе значення для додержання норм кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, які регламентують порядок та умови утримання під вартою, виконання покарання й застосування інших заходів примусового характеру, сприяючи досягненню їх завдань.
Прокурорський нагляд чинить позитивний вплив на функціонування кримінально-виконавчої системи, беручи активну участь у вирішенні завдань щодо неухильного додержання й правильного застосування законів, які регламентують основні питання діяльності органів та установ цієї системи.
Прокурорам належить провідна роль у припиненні, усуненні й попередженні порушень законів в місцях утримання під вартою підозрюваних та обвинувачених у вчиненні злочинів осіб, а також тих, щодо котрих застосовані примусові заходи медичного характеру.
Окрім цього, діяльність прокурора слугує справі реального забезпечення прав і свобод специфічної категорії осіб, які утримуються у кримінально-забезпечувальних та кримінально-виконавчих органах і установах. Адже можливості цих громадян щодо забезпечення ними свого захисту, слід визнати, справді доволі обмежені.
Можна також наголосити на значущості наглядової діяльності прокурорів щодо охорони законних інтересів співробітників кримінально-виконавчої системи, праця котрих, значною мірою, проходить у складних і важких умовах.
Предмет цієї галузі прокурорського нагляду визначено статтею 44 Закону України «Про прокуратуру», як:
а) законність перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом;
b) додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах;
с) додержання встановлених законодавством прав осіб, що перебувають у цих установах і виконання ними своїх обов'язків;
d) законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання або заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян.
Відповідно до предмету завдання цієї галузі прокурорського нагляду полягають у наступному:
1) не допускати незаконних і безпідставних обмежень особистої свободи громадян, гарантованої Конституцією України;
2) поновлювати порушені права громадян, усувати допущені незаконні та безпідставні обмеження особистої свободи громадян,
3) систематично здійснювати нагляд з тим, щоб обмеження особистої свободи громадян застосовувалися тільки тоді, коли для невідкладного захисту інтересів громадян або держави інші заходи будуть визнані недостатніми чи малоефективними;
4) щоби примусові заходи медичного і виховного характеру застосовувалися лише до суспільно-небезпечних осіб за наявності достатніх медичних, психіатричних підстав1.
Мета нагляду — сприяти законному виконанню кримінального рішення; контролювати, щоб визначені засоби впливу діяли за своїм призначенням; забезпечити координацію та уніфікацію практики різних органів, які беруть участь у виконанні покарань та інших примусових заходів, що обмежують особисту свободу особи.
Прокурор, здійснюючи цей нагляд, зобов'язаний:
• забезпечити, щоб своєчасно і правильно зверталися до виконання і виконувалися відповідно до закону судові рішення у кримінальних справах;
• забезпечувати, щоб на законних підставах перебували особи в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, виправно-трудових та в інших органах і установах, які виконують кримінальні покарання або реалізують застосування заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;
• слідкувати, щоб забезпечувалось додержання встановлених законом прав осіб, взятих під варту, засуджених, виконання ними обов'язків, а також додержання порядку, умов утримання цих осіб та відбування покарання;
• слідкувати за виконанням законодавства про звільнення засуджених від відбування покарання та за іншими питаннями, пов'язаними з виконанням вироків.
До державних органів і установ, які виконують судові рішення у кримінальних справах і застосовують заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян (безпосередні об'єкти нагляду) належать:
1) органи і установи Державного департаменту України з питань виконання покарань (центральний орган виконавчої влади, який безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань): а) кримінально-виконавчі інспекції; б) слідчі ізолятори; в) тюрми; г) лікувально-трудові профілакторії; 0 виправно-трудові колонії; д) виховно-трудові колонії; є) арештні доми; є) колонії поселення; ж) кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) тощо;
2) місця утримання затриманих (ІТЗ) органів внутрішніх справ і прикордонної служби;
3) органи внутрішніх справ (на них покладається контроль за виконанням покарань у вигляді індивідуально-профілактичної роботи за місцем засудженого до громадських робіт, а також здійснюють контроль за поведінкою осіб, звільнених судом від відбування покарання з випробовуванням(ст. 75 КК); вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до семи років, звільнених від відбування покарання з випробовуванням (ст. ст. 79. 83 КК); умовно-достроково звільненими від відбування покарання (ст.81 КК) тощо);
4) дисциплінарні батальйони (роти), виконують покарання у вигляді тримання у них засуджених військовослужбовців строкової служби;
5) гарнізонні гауптвахти, виконують покарання у вигляді відбування військовослужбовцями арешту на гауптвахті (ст.60 КК);
6) психіатричні стаціонари Міністерства охорони здоров'я (психіатричні лікарні (відділення лікарень, військових госпіталів)), виконують рішення судів у кримінальних справах щодо застосування примусових заходів медичного характеру, виконують стаціонарні судово-психіатричні експертизи;
7) спеціалізовані державні органи (спеціальні виховні або лікувально-виховні установи для неповнолітніх), які реалізують примусові заходи виховного характеру, застосовані судом щодо неповнолітніх, звільнених від покарання, а також щодо неповнолітніх, які вчинили суспільно-небезпечні діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності.
У Наказі Генерального прокурора України від 5 квітня 2000 року №3 «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян» визначено конкретних суб'єктів цього виду наглядової діяльності, зокрема (п. 1):
1.1. У слідчих ізоляторах управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній республіці Крим та областях обов'язок із забезпечення цього напрямку діяльності покладено-на начальників відділів, старших помічників прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.
1.2. У слідчих ізоляторах управлінь Служби безпеки України в областях — на начальників відділів, старших помічників прокурорів областей з нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та прикордонної охорони при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства.
1.3. У слідчому ізоляторі Служби безпеки України — на начальника
управління нагляду за додержанням законів органами СБУ. державної митної служби та прикордонної охорони при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства Генеральної прокуратури України.
1.4. У психіатричних лікарнях (відділеннях лікарень) з суворим і посиленим наглядом — на начальників відділів і старших помічників прокурорів Автономної Республіки Крим і областей з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.
1.5. У тюрмах, виправно-трудових і виховно-трудових колоніях, лікувально-трудових профілакторіях і тимчасових слідчих ізоляторах на територіях виправно-трудових колоній — на прокурорів з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, за відсутності таких прокуратур — на міських, районних та міжрайонних прокурорів.
1.6. У дисциплінарних батальйонах (ротах) — на військових прокурорів регіонів.
1.7. В інспекціях виправних робіт (кримінально-виконавчих інспекціях) — на міських, районних та міжрайонних прокурорів.
Цей перелік доцільно доповнити:
1.8. У місцях утримання затриманих (КПУ (камери попереднього ув'язнення) райвідділів та міськвідділів управлінь внутрішніх справ — на міських, районних та міжрайонних прокурорів
1.9. На гауптвахтах військових гарнізонів чи військових частин (з'єднань) — на військових прокурорів гарнізонів.
2. ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ, ЗАЛЕЖНО ВІД ОБ'ЄКТА НАГЛЯДУ
Повноваження прокурора щодо нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, вирізняються такими рисами:
• підвищений рівень можливостей оперативного виявлення й усунення прокурором порушень закону, допущених органами та установами, які виконують судові рішення й реалізують застосування інших заходів процесуального примусу;
• безпосередність впливу правових засобів прокурорського нагляду на додержання законів вищезазначеними органами та установами;
• безальтернативний характер прокурорських рішень та дій, що мають за мету виявити й усунути порушення закону.
Стаття 44 Закону України «Про прокуратуру», ст. ст. 11, 39-1, 44, 81-1, 82-1, 82-3 (хоча дві останні не повинні б діяти) та ін. ВТК України передбачає такі повноваження прокурора:
1) відвідувати безперешкодно в будь-який час, установи, що виконують покарання, а також місця тримання затриманих та місця попереднього ув'язнення;
2) право безперешкодного доступу до всіх приміщень, де перебувають особи, до яких застосовані заходи медичного та виховного характеру, а також тримаються адміністративно затримані, заарештовані; продолжение
--PAGE_BREAK--
3) опитувати затриманих, заарештованих і засуджених (щомісяця проводити прийом заарештованих, засуджених до позбавлення волі та осіб, котрі тримаються у лікувально-трудових профілакторіях, дисциплінарних батальйонах (ротах) тощо);
4) знайомитися з документами, на підставі яких ці особи тримаються в місцях позбавлення волі або затримані чи взяті під варту;
5) у встановлених законом випадках узгоджувати акти адміністрації виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання (наприклад, у статті 39-1 ВТК передбачено погодження з прокурором дозволу засудженим на короткострокові виїзди за межі місць позбавлення волі, а в статті 81-1 ВТК — рішення про введення особливого режиму в місцях позбавлення волі);
6) перевіряти законність наказів, розпоряджень, постанов, інструкцій, інших актів адміністрації виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання;
7) вимагати від службових осіб органів, виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання, пояснень з приводу допущених порушень, а також проведення перевірок;
8) проводити відповідні перевірки додержання законодавства під час застосування заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;
9) звільняти негайно своєю мотивованою постановою осіб, які без законних підстав тримаються в місцях затримання, попереднього ув'язнення, у виправно-трудових та інших установах, що виконують покарання, у штрафних, дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу та в інших місцях тримання під вартою;
10) вимагати скасування незаконних і необґрунтованих наказів, розпоряджень, інструкцій, постанов та інших актів органів виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання;
11) негайно припиняти незаконне і безпідставне застосування до громадян спеціальних засобів примусу (наручників, гамівних сорочок, гумових кийків, сльозоточивих речовин та інших спеціальних засобів, передбачених ст. 14 Закону України «Про міліцію»);
12)вимагати від відповідних органів та посадових осіб скасування рішень про адміністративні арешти, затримання, застосування заходів примусового лікування та інших примусових заходів, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 13) скасовувати незаконно встановлений адміністративний нагляд та інші.
Постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, є обов'язковими і підлягають негайному виконанню.
Прокурор, за наявності передбачених законом підстав, дає санкцію на затримання і видворення у примусовому порядку іноземного громадянина або особи без громадянства за межі України.
Право на дачу санкції належить Генеральному прокурору України, його заступникам, прокурорам Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва і Севастополя (ст.27 Закону України «Про прокуратуру»).
А. ОСОБЛИВОСТІ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ПОЗБАВЛЕННЯ АБО ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ
Виправно-трудові установи — це місця ув'язнення, оскільки в них ізолюються особи,
яких позбавлено волі.
Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах), як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання (ст.106 ВТК).
Нагляд прокурора за ними реалізується шляхом здійснення: а) періодичних (інколи комплексних) планових перевірок установ, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі (комплексні мають місце тоді, коли у разі необхідності до перевірки залучають відповідних спеціалістів та працівників інших підрозділів прокуратур), і б) перевірок за сигналом (скаргами, повідомленнями спостережних комісій, інформацією із засобів масової інформації тощо) про факти порушень закону або надзвичайні події.
Відповідно до пункту 3.2. вищеназваного наказу Генерального прокурора комплексні планові перевірки додержання законів у місцях виконання покарання та інших заходів примусового характеру, що призначаються судом повинні проводитись не рідше одного разу на півріччя.
Під час планових перевірок прокурор з'ясовує комплекс питань:
1. Законність утримання засуджених у колонії (іншій виправній установі) (ст.4 ВТК).
2. Виконання вироку у частині застосування примусових заходів медичного характеру (ст.77 ВТК).
3. Додержання адміністрацією вимог тримання засуджених, їх прав і створення умов для виконання засудженими обов'язків, передбачених законодавством. Ці вимоги та обов'язки встановлюються Виправно-трудовим кодексом України, законом України «Про виконавчу службу України», «Положенням про Державний департамент України з питань виконання покарань», "Інструкцією про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Державного департаменту України з питань виконання покарань", «Типовими правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ»,
ТЕМА 10
"Інструкцією про організацію виконання покарання у вигляді арешту в установах кримінально-виконавчої системи", «Тимчасовою інструкцією про охорону та нагляд за засудженими у виховно-трудових колоніях Державного департаменту України з питань виконання покарань» тощо.
4. Виконання вимог закону до проведення із засудженими виховної роботи за правилами ст. ст. 55 — 58 ВТК.
5. Законність застосування до засуджених заходів заохочення і стягнення (ст. ст. 65 — 71 ВТК), своєчасність та правильність розгляду й вирішення адміністрацією місць позбавлення волі скарг, заяв і пропозицій засуджених (ст. 44 ВТК) тощо.
Перевірка законності перебування у виправній чи виховній установі передбачає з'ясування таких питань:
• чи є судове рішення (вирок, що набрав законної сили), відповідно до якого призначено покарання, щодо застосування до засудженого заходів виправно-, та виховно-трудового впливу?
• чи відповідає вид виправної установи тому покаранню, яке випливає із судового рішення?
• чи не спливли строки покарання?
• чи немає випадків зволікань із звільненням осіб, після відбуття ними покарання?
Щодо перевірки виконання примусового лікування, прокурор з'ясовує:
— чи пройшли повний курс лікування засуджені до позбавлення волі, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб і щодо яких судом призначені примусові заходи медичного характеру або примусове лікування?
— чи у відповідності із законом адміністрація колонії реагує у разі відмови від лікування особи, яка має хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших або захворіла на неї під час відбування покарання? (У таких випадках адміністрація повинна внести до суду подання про застосування до такої особи примусового лікування).
Перевірка встановленого законом порядку тримання засуджених у виправних установах зачіпає, в основному, виконання адміністрацією вимог ст. ст.15, 18, 21 ВТК, які регламентують:
— роздільне тримання чоловіків і жінок;
— роздільне тримання неповнолітніх і дорослих;
— вперше засуджених до позбавлення волі чоловіків тримають окремо від тих, хто раніше відбував позбавлення волі;
— вперше засуджених за злочини, що не є тяжкими, тримають окремо від уперше засуджених за тяжкі злочини;
— засуджених, хворих різними інфекційними захворюваннями, утримують окремо між собою й ізольовано від здорових;
— засуджених іноземних громадян і осіб без громадянства тримають, як правило, окремо від засуджених громадян України.
Ізольовано від інших засуджених, а також роздільно тримають: а)засуджених за особливо небезпечні державні злочини; б) засуджених, яким покарання у вигляді смертної кари замінено позбавленням волі, або яким довічне позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії тощо.
Вимоги щодо роздільного тримання засуджених не поширюються на лікувальні заклади місць позбавлення волі і виправно-трудові колонії, призначені для тримання й лікування інфекційних хворих засуджених.
Окрім цього прокурор перевіряє додержання вимог статей 22 -27 (розміщення засуджених до позбавлення волі), 108 — 114 (підстави і порядок звільнення від відбування покарання) ВТК, а саме, чи є випадки незаконного звільнення від відбування покарання, незаконних переведень засуджених з одних виправних установ до інших, необгрунтованого подання до суду матеріалів щодо застосування умовно-дострокового звільнення у зв'язку з хворобою, інвалідністю та з інших підстав тощо.
Особливу увагу звертає прокурор на додержання адміністрацією прав засуджених, передбачених виправно-трудовим законодавством: на придбання продуктів харчування, предметів повсякденного вжитку, літератури, письмового приладдя, на одержання посилок, передач, відправлення листів, на побачення із родичами, адвокатами тощо (ст.ст. 28-39, 40-43 ВТК).
Прокурор перевіряє законність рішень адміністрації виправної установи щодо надання або відмови у наданні певним категоріям засуджених можливості короткострокових виїздів за межі місць позбавлення волі (ст. 391 ВТК), перевіряє підстави та порядок надання засудженому дозволу на пересування без конвою (ст.78 — 79 ВТК). Перевірка, що проводиться прокурором у виправно-трудовій установі, може обмежуватись і вужчим колом питань, однак у кожному разі він: а) відвідує штрафні чи дисциплінарні ізолятори, карцери, приміщення камерного типу; б) з'ясовує законність застосування щодо засуджених дисциплінарних і матеріальних стягнень (ст.ст. 67 — 73 ВТК).
Прокурором вивчаються випадки виробничого травматизму, документи медико-санітарної частини щодо випадків звернення засуджених з приводу заподіяння їм тілесних ушкоджень.
Одночасно з цим прокурор перевіряє законність відмов у порушенні кримінальних справ начальником виправно-трудової установи як органом дізнання, законність виконання оперативно-розшукових заходів, хоч кримінально-процесуальна і оперативно-розшукова діяльність є об'єктами іншого напряму прокурорського нагляду.
Коли встановлюються факти порушення закону, прокурор, використовуючи свої повноваження, зупиняє незаконну діяльність, вирішує питання про притягнення винних до відповідальності, забезпечує додержання тих чи інших правових настанов у подальшій діяльності піднаглядної виправної установи. продолжение
--PAGE_BREAK--
Б. НАГЛЯД ЗА ЗАКОННІСТЮ В УСТАНОВАХ, ЩО ВИКОНУЮТЬ ЗАХОДИ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ
Визначальним в оцінці прокурором законності перебування осіб у місцях тримання затриманих попереднього ув'язнення, в інших установах, що виконують заходи примусового характеру, має аналіз даних щодо ув'язнення, в інших підстав направлення туди цих осіб.
Підставами утримання під вартою осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, та обвинувачених, щодо котрих застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, відповідно до КПК України, виступають відповідно протокол затримання (ст. 106) і постанова судді (ст. 165-2). Перевіряючи законність перебування осіб в ізоляторах тримання затриманих, прокурору необхідно встановити наявність щодо кожного із затриманих протоколу затримання, його обґрунтованість та відповідність порядку його складення вимогам кримінального-процесуального закону.
Необхідно також ознайомитися із долученими до протоколу матеріалами (рапортом співробітника міліції, поясненням затриманого, протоколами відібрання пояснень очевидців, вилученими предметами тощо).
Особливу увагу прокурор звертає на правильність зазначення часу затримання. У протоколі фіксується не тільки день, але й година, коли було виконано затримання. Часто час затримання проставляється або згодом, тобто набагато пізніше, аніж насправді воно було проведено або взагалі не вказується.
За загальним правилом, у вищеназваних ізоляторах не повинні утримуватись особи, щодо котрих обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Кожний факт знаходження у них взятих під варту осіб повинен прокурором оцінюватись з точки зору його законності. (У відповідності зі ст. 155 КПК, у місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув'язнених у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть там перебувати до десяти діб).
Обвинувачені та підозрювані у вчиненні злочину, щодо котрих обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, утримуються у слідчих ізоляторах.
Здійснюючи нагляд за законністю перебування у них зазначеної категорії осіб, прокурор слідкує не тільки за тим, щоб щодо кожної особи була постанова судді про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, але й за тим, щоб не порушувались строки тримання під вартою, встановлені статтею 156 КПК.
Зокрема, перевіряється додержання передбачених кримінально-процесуальним законом вимог про продовження строків тримання під вартою у тих випадках, коли вони перевищують два місяці (ст. 156 КПК).
Нагляд за додержанням прав і обов'язків, порядку й умов тримання взятих під варту, затриманих та осіб, щодо котрих застосовано інші заходи процесуального примусу виступає основною складовою діяльності органів прокуратури в межах аналізованої галузі прокурорського нагляду.
Він виражає те загальне, що властиве нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів адміністраціями всіх органів та установ, котрі виконують покарання і заходи процесуального примусу. Права і обов'язки затриманих, взятих під варту, а також осіб, щодо котрих вжито заходи примусового характеру, нагляд за додержанням яких здійснює прокурор, поділяються на:
— загальногромадянські, що властиві всім громадянам;
— спеціальні, тобто ті, що стосуються тільки конкретного контингенту осіб.
До першої групи входять права і свободи, закріплені Конституцією України та діючими на її території законами, за винятком тих, котрі обумовлені правовим статусом взятих під варту, затриманих та підданих іншим заходам примусового характеру, що також передбачено законодавством.
Зазначені категорії осіб користуються більшістю притаманних громадянам прав і свобод (правом на життя, честь, гідність, свободу совісті та переконань, правом на охорону здоров'я та медичну допомогу тощо).
Лише у випадках, коли реалізація прав не узгоджується з режимом перебування у відповідній установі, діють правила, встановлені законодавством (це, наприклад, стосується права на свободу пересування, особисту недоторканність, деяких політичних прав).
Другу групу утворюють права і обов'язки, котрі належать тільки названим категоріям осіб.
Вони встановлюються законом України «Про попереднє ув'язнення», «Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину», «Типовими правилами внутрішнього розпорядку установ попереднього ув'язення» тощо.
Ці права характеризуються специфікою, зумовленою цілями і завданнями кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства, режимом та умовами утримання затриманих, взятих під варту обвинувачених, підозрюваних у вчиненні злочину та осіб, щодо яких судом застосовані заходи примусового характеру.
Тут суттєву роль відіграє додержання таких прав, як:
• право на одержання інформації про свої права і обов'язки;
• порядок та умови перебування зазначеної категорії осіб в органах та установах відповідного профілю;
• право на належну поведінку з боку персоналу цих установ й органів;
• право на побачення з родичами та іншими особами;
• право одержувати посилки або передачі, тощо. Затримані та взяті під варту зобов'язані:
— дотримувати Правил внутрішнього розпорядку в місцях, де вони утримуються;
— виконувати законні вимоги персоналу цих установ;
— виконувати інші обов'язки, передбачені діючим законодавством. Оцінюючи відповідність порядку і умов утримання названих
категорій осіб нормам закону, прокурор відштовхується від конкретних даних, характеризуючи ситуацію в місцях утримання затриманих, слідчих ізоляторах, спеціальних медичних і виховних установах.
Однак, як правило, він повинен покладатись на власну про-• фесійну майстерність, інтуїцію, ініціативне відношення до здійснення нагляду, оскільки адміністрації установ і органів, у котрих перебуває зазначений контингент, через різні причини часто бувають не зацікавлені у виявленні прокурором доволі розповсюджених, особливо у теперішні часи, фактів недотримання ними законодавчих положень.
Законність виконання покарання, не пов'язаного із позбавленням волі, характеризується сукупністю даних, що свідчать про виконання адміністраціями, установами і ор-
В. НАГЛЯД ЗА ЗАКОННІСТЮ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ, НЕ ПОВ'ЯЗАНОГО ІЗ ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ органами (кримінально-виконавчими інспекціями, органами внутрішніх справ), своїх обов'язків, додержання порядку виконання покарань, умов виконання й відбування покарань, законності застосування заходів відповідальності щодо засуджених, які ухиляються від покарання.
Перелік покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, доволі широкий. У нього входять:
1. штраф;
2. громадські роботи;
3. виправні роботи;
4. позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тощо.
Відповідно, широким є коло органів і установ, які виконують ці покарання.
Цими обставинами і обумовлюється специфіка роботи прокурора на окремих напрямах нагляду за виконанням покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.
Так, контроль за виконанням покарання у вигляді громадських і виправних робіт покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого — на органи внутрішніх справ (ст.ст. 82-9, 94 ВТК України).
Оскільки виконавчі заходи, пов'язані із виконанням засудженими певних робіт на конкретних об'єктах, у сферу прокурорської діяльності поряд із наглядом за законністю функціонування кримінально-виконавчих інспекцій, відповідних підрозділів органів внутрішніх справ входять у тій частині, в якій це стосується праці засуджених, прокуратура здійснює також нагляд за додержанням законів адміністрацією підприємств, установ, організацій, у котрих засуджений відбуває покарання у вигляді виправних робіт.
Під час проведення перевірок у кримінально-виконавчих інспекціях ДЦУПВП і відповідних підрозділах органів внутрішніх справ прокурори звертають увагу перш за все на те, як додержуються вимоги ст.ст. 82-13 і 99 ВТК щодо реагування на ухилення засуджених від виконання покарання у вигляді громадських та виправних робіт. Стосовно таких осіб кримінально-виконавча інспекція повинна направляти матеріали прокурору для вирішення питання про притягнення до відповідальності відповідно до статті 389 КК, а також про оголошення їх у розшук.
Прокурор повинен реагувати на кожний випадок бездіяльності адміністрації кримінально-виконавчої інспекції, на факти ухилення засудженого від виконання громадських і виправних робіт. Таким ухиленням є:
— невиконання встановлених обов'язків;
— порушення порядку та умов відбування покарання;
— вчинення проступку, за який його було притягнуто до адміністративної відповідальності;
— повторне притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попередження;
— більше двох разів протягом місяця допущення прогулів, а також більше двох порушень трудової дисципліни протягом місяця або поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного чи токсичного сп'яніння.
Прокурор повинен також реагувати:
— на порушення строку щодо приведення до виконання покарань у вигляді громадських та виправних робіт (такі вироки повинні приводитись до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання);
— на недотримання засудженими умов відбування названих видів покарань (ст.ст. 82-10, 95 ВТК);
— на недодержання вимог ВТК власниками підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органом за місцем відбування засудженим покарань у вигляді громадських та виправних робіт (ст.ст. 82-12, 97 ВТК). На цих суб'єктів покладаються такі обов'язки: а) погодження з кримінально-виконавчою інспекцією переліку об'єктів, на яких засуджені відбувають громадські роботи, б) контроль за виконанням засудженими визначених для них робіт; в) своєчасне повідомлення кримінально-виконавчих інспекцій про ухилення засудженого від відбування покарання та переведення його на інше місце роботи, появу на роботі в стані сп'яніння, порушення громадського порядку; г) щомісячне інформування кримінально-виконавчих інспекцій про кількість відпрацьованих засудженим годин та його ставлення до праці; ґ) щомісячне відрахування визначеної вироком суду частини заробітної плати і перерахування у встановленому порядку утриманої суми в дохід держави (за умов засудження до виправних робіт) тощо; продолжение
--PAGE_BREAK--
— на порушення порядку провадження відрахувань із заробітку засуджених до виправних робіт бухгалтеріями підприємств
(організацій), де вони працюють (ст. 98 ВТК).
Виконання вимог вироку щодо позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю забезпечується і контролюється кримінально-виконавчими інспекціями за місцем роботи засудженого, а також органами внутрішніх справ — за місцем його проживання.
Разом із тим варто мати на увазі, що фактичне виконання цього виду покарання покладається на адміністрацію підприємства, установи, організації, де працює засуджений.
До завдань прокурорського нагляду, у зв'язку із цим входить:
— перевірка законності дій кримінально-виконавчих інспекцій та органів внутрішніх справ щодо своєчасного скерування копії вироку суду адміністрації організації, де працює засуджений;
— своєчасного скерування копії або виписки із вироку суду та повідомлення органу (вищестоячому структурному підрозділу), правомочному анулювати дозвіл на заняття певним видом діяльності;
— нагляд за виконанням передбачених законом обов'язків адміністрацією організацій, де працюють засуджені, щодо позбавлення їх права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
— вжиття заходів, котрі б унеможливили займання засудженим аналогічних посад під час зміни місця праці;
— чи ведеться КВІ облік осіб, засуджених до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
— чи організовується інспекцією проведення із засудженими виховної роботи тощо.
Виконання покарання у вигляді штрафу, як правило, здійснюється за доволі простою схемою і якихось ускладнень, в плані здійснення наглядових функцій прокурором, не створює.
Це покарання виконується під контролем установ кримінально-виконавчої системи Держдепартаменту України з питань виконання покарань.
У зв'язку з цим нагляд здійснюється ще й для того, щоб відповідні співробітники не перевищували своїх повноважень.
Г. НАГЛЯД ЗА ЗАКОННІСТЮ ПЕРЕБУВАННЯ ОСІБ У МІСЦЯХ, ДЕ ВИКОНУЮТЬСЯ ЗАХОДИ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ, ЯКІ ПРИЗНАЧАЮТЬСЯ СУДОМ
Нагляд за законністю перебування осіб у місцях, де виконуються заходи примусового характеру, які призначаються судом, має певні особливості. Нагадаємо, у компетенцію суду входить призначення двох
видів примусових заходів: медичного і виховного характеру.
Відповідно до статті 94 КК України, залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:
1) надання амбулаторної психічної допомоги в примусовому порядку;
2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом,
3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Окрім цього, стаття 96 КК України передбачає примусове лікування, яке може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.
У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.
Виконання примусових заходів медичного характеру здійснюється у медичних закладах загального і спеціалізованого типу.
Законність перебування в них кожної особи встановлюється прокурором, виходячи із наявності судових рішень (постанови судді чи ухвали суду про застосування до конкретної особи примусових заходів медичного характеру, з зазначенням яких саме).
Варто мати на увазі, що до копії постанови судді (ухвали суду), які направляються до медичного закладу, долучаються документи, котрі посвідчують особу та її місце проживання (паспорт, військовий квиток), з якими також необхідно ознайомитися прокурору.
Нагляд за додержанням прав і обов'язків осіб, щодо яких застосовано примусові заходи медичного характеру, вирізняється підвищеною актуальністю в ситуаціях їх перебування в психіатричних стаціонарах (лікарнях, відділеннях) спеціалізованого типу та спеціалізованого типу з інтенсивним спостереженням (судові відділення).
Скеровані на примусове лікування до медичних закладів особи користуються правами пацієнтів психіатричних та загально-лікувальних установ.
Пацієнти психіатричних стаціонарів мають право знати:
1) про підстави та цілі їх поміщення у стаціонар;
2) встановлені там правила;
3) можливість звертатись до органів влади й управління, прокурора, суду, адвоката зі скаргами та заявами;
4) мати зустріч з адвокатом, священнослужителем;
5) передплачувати газети і журнали;
6) звертатися до головного лікаря з питань додержання прав тощо.
Здійснюючи нагляд за законністю щодо перебування осіб в місцях реалізації примусових заходів медичного характеру, прокурор для цього повинен ознайомитися з правилами внутрішнього розпорядку, умовами розташування хворих, з даними, котрі характеризують періодичність їх освідування комісією лікарів-психіатрів тощо.
Особливу увагу прокурор звертає на:
1) те, чи особа поміщена в психіатричну лікарню того типу, котрий визначений судом;
2) чи не має випадків жорстокого ставлення до осіб, які перебувають на примусовому лікуванні;
3) законність і обґрунтованість висновків лікарів, у котрих вони обумовлюють потребу продовження лікування;
4) законність і обґрунтованість подань адміністрації психіатричних стаціонарів про завершення застосування або зміни заходів медичного характеру.
Примусові заходи виховного характеру застосовуються до неповнолітніх, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо судом буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки на момент винесення вироку вони не потребують застосування покарання, а також щодо осіб, які до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинили суспільно-небезпечні діяння. Суд може застосувати такі заходи:
1) застереження;
2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.
Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя в порядку, передбаченому законом.
Роль прокурора у забезпеченні законності виконання примусових заходів виховного характеру в основному полягає у нагляді за додержанням прав неповнолітніх та за додержанням ними обов'язків, котрі визначені застосуванням цих заходів.
Більш специфічною у цьому виді нагляду є, власне, друга група питань. Прокурор оцінює повноту додержання неповнолітніми відповідних обов'язків і, у випадку їх систематичного порушення, вживає заходи для притягнення винних до відповідальності.
Цей напрям прокурорського нагляду охоплює діяльність державних органів та установ, які входять у системи різних відомств, але мають схожі й близькі за характером функції, обумовлені потребою виконання судових рішень у кримінальних справах і застосування різноманітних заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Ґ. НАГЛЯД ЗА ЗАКОННІСТЮ ЗВІЛЬНЕННЯ ТА УМОВНО-ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ
Основне питання, яке виникає при умовно-достроковому звільненні, — чи виправився засуджений. Що стосується строку, після завершення якого можливе подання на дострокове звільнення, і категорій засуджених, що не підлягають звільненню, то вони вказані в законі.
Адміністрація виправно-трудової установи має достатню кількість даних для вивчення засудженого: особистий нагляд за ним, повідомлення контролерського складу, оперативної служби, викладачів школи, майстрів, представників громадських організацій, що беруть участь у перевихованні засуджених.
Ці матеріали дозволять зробити висновок, чи дійсно виправився засуджений і наскільки стійкою стала його позитивна поведінка.
Тому прокурор повинен домагатись, щоб рішення про подання щодо умовно-дострокового звільнення приймалось адміністрацією і спостережною комісією не за формальними показниками (засуджений не має стягнень, відбув установлену законом частину терміну тощо), а з урахуванням усіх обставин, що характеризують поведінку засудженого.
Прокурор не може давати вказівок, які конкретні дані повинні бути покладені в основу рішення адміністрації, спостережної комісії про подання до дострокового звільнення. Але він має право вимагати, щоб при прийнятті рішення були достатні дані для відповіді на питання, чи виправився засуджений, чим це підтверджується чи заперечується.
Прокурор повинен цікавитись заходами, що вживались адміністрацією виправно-трудової установи щодо надання звільнюваному допомоги у працевлаштуванні. продолжение
--PAGE_BREAK--
ТЕМА 11: ПРЕДСТАВНИЦТВО ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ У ВИПАДКАХ, ВИЗНАЧЕНИХ ЗАКОНОМ
ПЛАН
Поняття представництва прокуратурою інтересів громадянина
або держави в суді у випадках, визначених законом.
Зміст представництва прокуратурою інтересів громадянина або
держави у розгляді судами цивільних справ.
Зміст представництва у розгляді судами господарських справ.
1. ПОНЯТТЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ У ВИПАДКАХ, ВИЗНАЧЕНИХ ЗАКОНОМ
Згідно п.2 ст. 121 Конституції України, а також п.2 ст.5, ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру» за прокуратурою закріплено право представляти інтереси громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.
Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави у суді як самостійного її виду діяльності, згідно ст. 36-1 Закону — це здійснення прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у загальних та спеціалізованих судах інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.
Приводами для дій прокурора щодо здійснення представництва можуть бути:
1) звернення в прокуратуру громадянина;
2) звернення в прокуратуру державного органу, підприємства, установи, організації;
3) безпосереднє виявлення прокурором порушеного права громадянина чи держави.
Підставами представництва у суді:
а) інтересів громадянина є неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження;
б) інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою (ч.2 ст.36-1 Закону).
Прокурор звертається до суду за захистом прав та свобод громадян, коли цього вимагає охорона державних інтересів, а також представляє в суді інтереси держави.
При наявності великої кількості державних органів спеціальної компетенції, які тією чи іншою мірою покликані захищати законність, втручання прокурора у процес вирішення спорів про право допустиме лише в разі виявлення найістотніших правопорушень, з урахуванням дійсної чи потенційної шкоди, яка заподіюється чи може бути заподіяна державним чи індивідуальним інтересам.
Правозахисна роль прокуратури має виявлятися, насамперед, у випадках порушень конституційних прав і свобод громадян. Відповідно до ч.1 ст 22 Конституції України права і свободи людини, закріплені у ній, не є вичерпними. Але система конституційних прав і свобод є найголовнішою ознакою України як правової держави.
Ці права і свободи справедливо розглядаються як найважливіші.
Прокурор, а) представляє в суді законні інтереси і захищає права і свободи неповнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних громадян та безвісно відсутніх, якщо ці інтереси не захищають їх батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники; б) повинен подати позов про захист непрацездатних осіб (батьків), які потребують матеріальної допомоги своїх повнолітніх дітей, якщо за станом здоров'я чи віком вони позбавлені можливості самостійно захистити свої права; в) концентрувати зусилля на боротьбі із несвоєчасним одержанням зарплати, що є порушенням ч.6 ст.43 Конституції.
Певні пріоритети існують також у сфері захисту державних інтересів.
У сучасних умовах це, передусім, забезпечення додержання законів про оподаткування. Масові заходи, які здійснюються прокуратурою в боротьбі з ухиленням від сплати податків, спрямовані на подолання фінансового колапсу держави, який загрожує непередбаченими соціальними наслідками.
До пріоритетних державних інтересів відносять також забезпечення законності у зовнішньоекономічній діяльності, встановлення і регулювання цін, зміцнення антимонопольної дисципліни тощо.
Прокурор представляє і захищає в суді інтереси держави у кожному разі:
а) коли відповідні державні органи контролю за додержанням законів не роблять цього, хоча їхнім обов'язком є забезпечувати територіальну цілісність, суверенітет, економічну, державну, інформаційну, національну безпеку, законність і правопорядок тощо, виходячи із свого відомчого підходу,
б) коли ці органи некомпетентні, не мають достатнього професіоналізму для виконання обов'язків;
в) коли їх службові особи мають особисту зацікавленість у невиконанні своїх обов'язків щодо захисту державних інтересів;
г) коли ці органи контролю безпосередньо посягають на інтереси держави;
ґ) коли органи центральної виконавчої влади, місцеві адміністрації, органи місцевого самоврядування допустили порушення під час видання правових актів;
д) у всіх інших випадках, якщо інтереси держави залишаються незахищеними.
Коли виникає необхідність звернутись до суду за захистом інтересів громадянина або держави, прокурор, готуючи матеріали до суду і користуючись повноваженнями, передбаченими у Законі України «Про прокуратуру», має право:
1) вимагати необхідні матеріали, документи, рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти, статистичні дані, акти ревізій, перевірок, висновки спеціалістів тощо;
2) викликати до прокуратури службових осіб і громадян, вимагати від них письмових чи усних пояснень щодо порушень інтересів громадянина або держави,
3) призначати, в межах своєї компетенції, проведення відповідними органами, установами, організаціями ревізій, експертиз, перевірок, а також залучати для з'ясування необхідних питань експертів та інших спеціалістів;
4) виносити відповідні акти прокурорського реагування щодо усунення порушень закону, причин і умов, що їм сприяють.
Формами представництва є:
1) а) звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод громадян у випадках, визначених законом; б) звернення до суду з позовами або заявами про захист прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави; в) звернення до суду з позовами або заявами про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і службових осіб;
2) участь у розгляді судами справ;
3) внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами (ч.3 ст.36-1 Закону).
Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом (ч.5 ст.36-1 Закону)
Суб'єктами реалізації представництва та контролю за його здійсненням є:
1) прокурори Управління представництва інтересів громадян і держави у судах, Головного управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України;
2) прокурори Автономної Республіки Крим;
3) прокурори областей, міст Києва, Севастополя;
4) прокурори міських, районних, міжрайонних, військових прокуратур гарнізонів та прирівняних до них.
Предметом прокурорського звернення до суду (позову чи заяви) може бути: а) перегляд незаконних актів органів державної влади та місцевого самоврядування; б) припинення протиправних дій чи покладення обов'язку вчинити дії, передбачені законом; в) відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої правопорушеннями.
2. ЗМІСТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ У РОЗГЛЯДІ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ СУДАМИ
Здійснення прокуратурою представництва інтересів громадянина або держави У суді можна розглядати у двох аспектах: представництво у розгляді цивільних справ та представництво під час вирішення судами господарських спорів. Беручи участь у розгляді цивільних справ у судах, маючи рівні права з іншими
Учасниками судового засідання, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, прокурор сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі.
Він, здійснюючи у цивільному суді функцію представництва, має право:
1) ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги;
2) одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі;
3) брати участь у судових засіданнях;
4) подавати докази;
5) брати участь в дослідженні доказів,
6) заявляти клопотання та відводи;
7) давати усні і письмові пояснення судові;
8) подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК);
9) прокурор, коли він порушує справу в суді в інтересах інших осіб, користується й іншими процесуальними правами сторін (і несе обов'язки сторін), за винятком права на укладення мирової угоди (ст. 122 ЦПК);
10) підтримувати або змінювати заяви, з якими він звернувся до суду на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів, чи відмовлятись від них (відмова прокурора від поданої ним заяви або зміна заявлених ним вимог не позбавляє особу, на захист прав та законних інтересів якої цю заяву було подано, права вимагати від суду розгляду справи по суті); продолжение
--PAGE_BREAK--
11) вносити апеляційні, касаційні або окремі подання відповідно на рішення або ухвали і постанови суду першої інстанції у справах чи з питань, розглянутих з участю прокурора (ст.120 ЦПК); апеляційне, касаційне і окреме подання на рішення, ухвалу і постанову суду можуть бути доповнені або змінені прокурором, який їх вніс, а також прокурором вищого рівня до початку розгляду справи судом (ст. 40 Закону «Про прокуратуру»);
12)з метою вирішення питання наявності підстав для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право ознайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі.
Як вже зазначалось, прокурор має право звернутися до суду з позовами або заявами, а також вступити у справу і здійснювати представництво у будь-якій стадії судочинства, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов'язаний своєчасно вживати передбачених законом заходів для усунення порушень закону, від кого б вони не виходили. Зміст функції представництва охоплює не тільки безпосередню участь прокурора у розгляді судами цивільних справ, але й діяльність, пов'язану з його зверненнями в суд із заявою, яка виступає юридичним фактом, котрий породжує виникнення у суді цивільної справи.
Прокурор, відповідно до ст. 5 ЦПК України, звертається до суду з позовними заявами (позовами), якщо вони породжують позовне провадження, і зі скаргами та заявами, у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, та в справах окремого провадження.
Позовна заява прокурора вимагає відповідної підготовки, у тому числі:
• з'ясування права фізичної чи юридичної особи на самостійне звернення з позовом до суду;
• з'ясування питання, хто повинен бути відповідачем;
• з'ясування, чи є зацікавлені у справі треті особи, котрих суд повинен залучити до участі у справі;
• встановлюються й інші обставини, що мають відношення до підстав та предмету позову, котрі повинні бути підтверджені прокурором у позовній заяві доказами (для їх одержання прокурор, як вже зазначалось, може скористатись своїми повноваженнями, зазначеними у ст.ст.20 — 24 Закону України «Про прокуратуру»).
Позовна заява (позов) складається прокурором із додержанням вимог ст.137 ЦПК України, подається до суду в письмовій формі і повинна містити:
1) назву суду, до якого вона подається;
2) хто автор позовної заяви (дані про прокурора);
3) точні дані особи, в інтересах якої (яких) заявлено позов;
4) точну назву відповідача, його місце проживання або знаходження;
5) зміст позовних вимог;
6) виклад обставин, якими прокурор обґрунтовує вимоги;
7) зазначення ціни позову тощо.
Характер підготовки прокурором заяви про порушення у суді справи, що виникає із адміністративно-правових відносин, залежить безпосередньо від характеру вимог (ст.236 ЦПК).
Так, якщо заява містить вимогу визнати правовий акт незаконним, тоді вся підготовка полягає в порівняльному аналізі цього акта з відповідною нормою закону. Вимога може стосуватись як в цілому всього акта, так і окремих його положень і т. ін.
Підготовка заяв може провадитись не тільки прокурором міста, району, прирівняними до них прокурорами спеціалізованих прокуратур (заступниками прокурора), але й помічниками прокурора з представництва інтересів громадян і держави у судах.
Але судову заяву підписує безпосередньо прокурор чи його заступник. Саме в їхню компетенцію входить звернення із заявою до районного місцевого суду.
Заяви, які скеровуються в апеляційні суди, готуються управліннями (відділами) представництва інтересів громадян і держави в судах прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва чи Севастополя та прирівняними до них. Направляють заяви у вказані суди відповідні прокурори чи їх заступники.
Участь прокурора у розгляді судами всіх справ, порушених за його позовами та заявами, а також у випадках, коли це передбачено законом, є обов'язковою. Про це зазначено у Наказі Генерального прокурора України №8 від 28 жовтня 1998 р. «Про діяльність прокурорів по представництву інтересів громадян і держави в судах» (ч.1 п. 3).
Законодавством передбачені випадки, коли участь прокурора у розгляді судом цивільної справи є обов'язковою і не залежить від його погляду.
Так, як вже зазначалось, ч.2 ст. 121 ЦПК встановлює, що прокурор може бути залучений судом до участі у справі, коли суд визнає необхідним.
Участь прокурора є обов'язковою, коли розглядається його заява про визнання незаконним правового акта органу, рішення чи дії службової особи (ст. 248-18, ч.4 ст.285 ЦПК).
У розгляді справ про позбавлення та поновлення батьківських прав, а також про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав теж участь прокурора є обов'язковою (ст.ст.71,75,76 Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року).
В інших випадках питання необхідності здійснення прокурором представництва інтересів громадян і держави в судах цивільної юрисдикції вирішується з урахуванням характеру спору, суттєвості порушення прав громадян, охоронюваних законом громадських або державних інтересів та інших обставин.
Вже згаданий наказ Генерального прокурора зобов'язує прокурорів бути активними у дослідженні доказів, з'ясуванні фактичних обставин справи, при наявності підстав заявляти перед судом клопотання про постановлення окремих ухвал, дотримуватись судової етики.
Процесуальну позицію у судовому засіданні, у тому числі щодо суті спору, прокурор висловлює відповідно до вимог закону та матеріалів справи (п.3.2 Наказу).
Згідно ч.4 ст.194 ЦПК прокурор виступає у судових дебатах
першим.
Його промова в судових дебатах повинна містити відповідні узагальнення щодо ходу розгляду справи, пропозиції відносно рішення, яке потрібно приймати суду.
Висновок повинен бути аргументованим і таким, що ґрунтується на доказах, досліджених у суді.
Відповідно до ст. 35 Закону «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів для усунення порушень закону, хоч би від кого вони не виходили. Відповідно п. 4 вищеназваного наказу Генерального прокурора, на прокурорів покладається обов'язок не залишати без реагування незаконні і необгрунтовані рішення та ухвали суду у цивільних справах, розглянутих з їх участю.
Наказ зобов'язує своєчасно вносити на них апеляційні та касаційні подання, зазначаючи, який закон порушено судом при по-становленні рішення (ухвали), і чітко викладати позицію щодо їх скасування або зміни.
Копії прокурорських подань в день направлення їх до суду одночасно надсилаються прокурору вищого рівня.
АПЕЛЯЦІЯ
Згідно чинного цивільно-процесуального законодавства прокурор, який брав участь у розгляді справи, має право оскаржити в апеляційному порядку рішення та ухвали суду першої інстанції повністю або частково.
Ухвала суду оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду.
Апеляційне подання прокурора на ухвалу суду подається і розглядається в тому ж порядку, що й апеляційне подання на рішення суду (ст.290 ЦПК).
Апеляційне подання на ухвалу може бути подано прокурором до суду апеляційної інстанції протягом п'ятнадцяти днів після її оголошення судом першої інстанції, а на рішення — протягом одного місяця з наступного дня після його проголошення, (ст.ст. 291, 292 ЦПК).
Апеляційне подання прокурора викладається чітким машинописним текстом. У ньому зазначається (ст.293 ЦПК «Форма і зміст апеляційного подання прокурора»):
1) назва суду, до якого подається апеляційне подання прокурора;
2) особа, яка вносить подання, її місце знаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку;
3) повна і точна назва інших осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку;
4) посилання на рішення, ухвалу, на яке вноситься подання;
5) обґрунтування апеляційного подання:
— у чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, якими спростовується рішення;
— нові факти чи засоби доказування, які мають значення для справи, і заперечення проти доказів, коли суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті або коли можливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами;
— перелік використаних судом першої інстанції доказів, що підлягають дослідженню в суді апеляційної інстанції;
6) клопотання прокурора;
7) перелік письмових матеріалів, що додаються до апеляційного подання.
Апеляційне подання підписується прокурором, який його подав.
До подання додаються його копії з додатковими матеріалами у кількості примірників відповідно до числа осіб, які брали участь у справі.
Апеляційне подання подається через суд першої інстанції, який розглянув справу.
Прокурор, який вніс апеляційне подання, має право доповнити чи змінити його протягом строку на апеляційне оскарження. Протягом усього часу розгляду справи прокурор має право відмовитися від подання повністю або частково, а також має право відкликати його до початку розгляду справи в апеляційному суді.
Як вже зазначалось, прокурор вищого рівня до початку розгляду справи судом також може доповнити або змінити апеляційне подання, внесене підлеглим прокурором.
Після надходження з суду першої інстанції справи з апеляційним поданням, вона, в порядку черговості, передається судді-доповідачу. продолжение
--PAGE_BREAK--
Цей суддя протягом десяти днів готує справу до розгляду.
Після проведення необхідних підготовчих дій, головуючий у колегії суддів призначає дату розгляду справи в судовому засіданні не пізніше місячного строку з дня їх закінчення.
Справи в суді апеляційної інстанції розглядаються за правилами, встановленими для розгляду цивільних справ у суді першої інстанції, за такими винятками:
1) суддя-доповідач доповідає зміст оскаржуваного рішення (ухвали) суду першої інстанції, мотиви апеляційного подання прокурора, межі перевірки законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції, а також щодо досліджених доказів і обставин (фактів), встановлених судом першої інстанції;
2) після доповіді судді пояснення дає прокурор, який вніс апеляційне подання;
3) встановлюються обставини (факти) і перевіряються докази;
4) суд надає можливість прокурору виступити першим у судових дебатах, обмежуючи їх тривалість, аналогічно з виступами інших учасників дебатів, про що оголошується на початку судового засідання;
5) після дебатів суд продовжує засідання в нарадчій кімнаті, де більшістю постановляє ухвалу або рішення (коли апеляційна інстанція скасовує рішення суду першої інстанції і постановляє у справі нове рішення);
6) рішення або ухвали за апеляційними скаргами та поданнями прокурора, постановлені судом апеляційної інстанції, набирають чинності негайно після їх ухвалення.
КАСАЦІЯ
Рішення й ухвали у цивільних справах, що набрали законної сили, можуть бути оскаржені прокурором (у межах своєї компетенції) шляхом внесення касаційного подання.
Генеральний прокурор України та його заступники мають право внести касаційне подання на рішення, ухвалу у цивільній справі, розглянутій в будь-якому суді держави.
Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняні до них мають право вносити касаційні подання лише на рішення й ухвали у цивільних справах судів відповідної адміністративної одиниці, яку вони обслуговують.
Прокурори низової ланки наділені таким повноваженням лише щодо рішень та ухвал у цивільних справах, в яких вони безпосередньо здійснювали функцію представництва інтересів громадян та держави.
Прокурори мають право витребувати з судів справи, рішення (ухвали) щодо яких набрали законної сили, у зв'язку із зверненнями осіб, котрі брали участь у розгляді справи або мають належно оформлені повноваження, за дорученням прокурорів вищого рівня, а також з власної ініціативи, якщо рішення суду у справі зачіпає інтереси громадян чи держави.
Відповідно до Наказу Генерального прокурора № 8 від 28 жовтня 1998 року (п. 6.1) Прокурори зобов'язані суворо дотримуватися вимог цивільно-процесуального закону, статті 12 Закону України «Про звернення громадян» під час розгляду ними скарг громадян, службових та юридичних осіб на судові рішення (ухвали), що набрали законної сили.
Вони повинні використовувати свої повноваження для проведення перевірок доводів заявників щодо законності судових рішень (ухвал), які набрали законної сили, з витребуванням додаткових документів та інших доказів.
У разі відсутності підстав для внесення касаційного подання у витребуваній справі прокурор складає висновок, а заявникам надсилає відповіді з посиланням на встановлені судом обставини та закон.
Рішення за скаргами і зверненнями громадян та юридичних осіб приймаються і відповідь заявникам надсилається протягом місяця з дня надходження справи до прокуратури.
Підготовка відповідей на скарги і звернення покладається на:
— прокурорів або їх заступників — у прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та військових прокуратурах регіонів;
— начальників управлінь або відділів, а в разі надходження повторного звернення — на заступника Генерального прокурора України — у Генеральній прокуратурі України.
Вони повинні оформлятися з дотриманням вимог Конституції України і Закону України «Про інформацію» щодо охорони відомостей про особу.
Генеральний прокурор зобов'язує Управління представництва інтересів громадян і держави у судах та Головне управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України забезпечувати участь прокурора в розгляді цивільних справ касаційною інстанцією. Судом касаційної інстанції за ЦПК є Верховний Суд України. Прокурор має право оскаржити у касаційному порядку рішення і ухвали, постановлені судом першої інстанції лише у зв'язку з порушенням матеріального чи процесуального права, а також ухвали і рішення суду апеляційної інстанції.
Підставами касаційного подання є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Прокурор може внести касаційне подання протягом трьох місяців з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції або протягом року з дня проголошення ухвали або рішення суду першої інстанції, якщо на ці ухвали або рішення прокурор не вносив апеляційних подань.
У разі пропуску строку на касаційне подання з причин, визнаних судом поважними, суд за заявою прокурора може поновити цей строк, але не більше ніж в межах одного року з дня виникнення права на касаційне подання.
Про поновлення строку на касаційне подання прокурора чи його повернення судом першої інстанції виноситься ухвала.
Аналогічно до апеляційного подання, касаційне подання прокурора також повинно бути викладено чітким машинописним текстом із зазначенням:
1) назви суду, до якого подається подання;
2) даних про прокурора, який вніс касаційне подання;
3) посилань на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскарження;
4) обґрунтувань касаційного подання: назви закону, з порушенням
якого постановлено рішення, ухвалу; в чому полягає порушення або неправильне застосування закону та яке свідчить про те, що рішення чи ухвала постановлені внаслідок цього порушення;
5) клопотань прокурора;
6) переліку письмових матеріалів, що додаються до касаційного подання.
Подання підписується прокурором, що його вніс.
До подання додаються його копії з додатковими матеріалами у кількості примірників відповідно до числа осіб, які брали участь у справі.
Касаційне подання прокурор вносить через суд першої інстанції, в якому знаходиться справа.
Суд не пізніше наступного дня, після отримання належно оформленого касаційного подання прокурора, надсилає його копії та додані матеріали особам, які брали участь у справі, і встановлює строк, протягом якого вони можуть надати пояснення на це подання.
По закінченні строку на касаційне оскарження суд надсилає касаційне подання разом зі справою до апеляційного суду.
Після закінчення встановленого судом строку для подання пояснень на касаційне подання прокурора суд невідкладно надсилає касаційне подання разом із доданими до нього матеріалами та справу до касаційного суду.
Прокурор, який вніс касаційне подання та вищестоячий прокурор, мають право доповнити чи змінити подання протягом строку на касаційне оскарження, а прокурор, що вніс це подання має також право відкликати його або відмовитися від нього протягом усього часу розгляду справи.
Протягом десятиденного терміну після отримання через канцелярію подання зі справою, її реєстрації та оформлення суддя-доповідач встановлює наявність підстав для передачі справи на розгляд судової палати.
У касаційному порядку справа розглядається не менш як двома третинами'Суддів судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України.
Після доповіді судді-доповідача першим дає пояснення прокурор. Він так само першим виступає у судових дебатах.
Ухвалені судом касаційної інстанції рішення або ухвали набирають чинності після їх ухвалення і оскарженню не підлягають.
ПЕРЕГЛЯД РІШЕНЬ, УХВАЛ, ЩО НАБРАЛИ ЗАКОННОЇ СИЛИ, У ЗВ'ЯЗКУ З НОВОВИЯВЛЕНИМИ ТА ВИНЯТКОВИМИ ОБСТАВИНАМИ.
Здійснюючи функцію представництва в судах інтересів громадян і держави, прокурори, за наявності для того підстав, зобов'язані використовувати своє право на внесення заяви про перегляд рішень і ухвал судів першої, апеляційної та касаційної інстанції за нововиявленими та винятковими обставинами.
Підставами для перегляду рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинами є:
1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявникові:
2) завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильні висновки експертів, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягло за собою ухвалення незаконного рішення, що встановлено вироком суду, який набрав законної сили;
3) злочинні дії сторін, інших осіб, які брали участь у справі, чи злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи, встановлені вироком суду, що набрав законної сили;
4) скасування рішення, вироку або ухвали (постанови) суду чи постанови іншого органу, що стали підставою для постановлення цього рішення, цієї ухвали;
5) визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи.
Підставами для перегляду справи за винятковими обставинами є: а) виявлене, після касаційного розгляду справи, неоднозначне застосування судами загальної юрисдикції одного і того ж положення закону або його застосування всупереч нормам Конституції України; б) якщо у зв'язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Україною міжнародних зобов'язань.
Заяви про перегляд рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами можуть бути подані прокурором протягом трьох місяців з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду. продолжение
--PAGE_BREAK--
Строк для подання заяви про перегляд рішення, ухвали обчислюється:
1) у випадках, зазначених пунктом 1 (п.1ч.1 та ч.2 ст. 347-2 ЦПК),- з дня відкриття виняткових обставин та обставин, які мають істотне значення для справи;
2) у випадках, вказаних п. п. 2 і 3 (п.п. 4.1 ст.347-2 ЦПК), — з дня, коли вирок у кримінальній справі набере законної сили;
3) у випадках, передбачених п. 4, — з дня набрання судовим вироком, рішенням, ухвалою (постановою) суду законної сили тощо;
4) у випадках, передбачених п. 5, — з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України;
5) у випадках, передбачених п. 6, — з дня виявлення обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи.
Рішення чи ухвали переглядаються у зв'язку з нововиявленими обставинами судом, який їх постановив, а за винятковими обставинами — колегією суддів у складі суддів Верховного Суду України.
Заяву про перегляд рішення чи ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами суд розглядає у засіданні в одному провадженні зі справою, у якій винесено це судове рішення чи ухвала.
Прокурор повідомляється про час і місце засідання. Він виступає з поясненнями після судді-доповідача і дає висновки.
Після скасування рішення, ухвали справа розглядається у загальному порядку.
Верховний Суд України розглядає справи за винятковими обставинами в порядку касаційного провадження.
Якщо після касаційного розгляду справи виявлено неоднозначне застосування судами загальної юрисдикції одного і того ж положення закону, то справа розглядається на спільному засіданні відповідних палат Верховного Суду України.
Ухвала суду про задоволення заяви про перегляд рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами оскарженню не підлягає.
Ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про перегляд рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами може бути оскаржена прокурором у загальному порядку.
3. ЗМІСТ ПРЕДСТАВНИЦТВА У РОЗГЛЯДІ СУДАМИ ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВ
Під представництвом прокуратурою України інтересів держави в господарському суді за змістом п. 2 ст.121 Конституції України та статей 2 і 29 ГПК України треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України та законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави. Ці дії включають:
а) подання прокурором до господарського суду позовної заяви;
б) його участь у розгляді судом будь-якої іншої справи за ініціативою прокурора чи за ухвалою суду, якщо це необхідно для захисту інтересів держави;
в) внесення апеляційних і касаційних подань та подання про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами.
Участь прокурора у господарському судочинстві на усіх його стадіях здійснюється з метою захисту порушених інтересів громадян і держави.
Наказ Генерального прокурора України від 28.10.98 №8 «Про діяльність прокурорів по представництву інтересів громадян і держави» вимагає від прокурорів вживати, в межах своєї компетенції, заходи, спрямовані на своєчасне і повне використання передбачених законодавством повноважень для подання у суди і підтримання позовів на захист прав і законних інтересів громадян та держави, для перегляду незаконних судових постанов.
Наказ вимагає забезпечити першочергово заходами господарського судочинства захист соціальних прав громадян, а також відшкодування шкоди, завданої державі, державним підприємствам, установам і організаціям, стягнення заборгованості перед бюджетом, Пенсійним фондом та іншими позабюджетними фондами соціального спрямування.
На практиці доволі часто виникають ситуації, коли порушення державних і громадських інтересів, для захисту яких прокурор звертається до господарського суду, одночасно зачіпає й інтереси конкретної юридичної особи або громадянина, який здійснює підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи.
Інколи інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту.
У таких випадках позов прокурора про захист порушених інтересів держави може бути одночасно скерований і на захист законних прав юридичної особи (організації) або громадянина-підприємця.
Бувають випадки, коли юридичні особи і громадяни-підприємці часто звертаються в прокуратуру з проханням захистити їх порушені економічні інтереси і права шляхом подачі позову до господарського суду.
Це можна пояснити їх бажанням сподіватись на підтримку прокурора. Окрім цього спрацьовує той фактор, що прокуратура не сплачує держмито.
Узгодженню єдиних підходів за таких ситуацій присвячене Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 року.
Конституційний Суд України з цього приводу вирішив: положення статті 2 АПК в контексті п.2 ст.121 Конституції України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до арбітражного суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності.
Це рішення призвело до уточнення чинного господарського процесуального законодавства. І тепер чинний закон (ст.2 ГПК) чітко регламентує порядок, згідно з яким господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до суду в інтересах держави.
Окрім цього закон доповнено новою нормою (ч.2 ст.2 ГПК), згідно з якою прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визнає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Іншими словами, закон вимагає, щоб прокурори подавали позови в інтересах юридичних осіб і громадян-підприємців тільки у випадках встановлення, що порушення законних прав цих суб'єктів поєднано із посяганнями на державні (публічні) інтереси. А це може бути у разі перешкоди випуску соціально важливої продукції, порушення нормальної експлуатації об'єктів транспорту, енергетики, оборонного комплексу, медичних, освітніх закладів, створення передумов екологічних катастроф, серйозних соціальних конфліктів.
Прокурори звертаються до господарських судів з позовами в інтересах підприємств, організацій і громадян-підприємців, також у разі потреби у захисті державних і комунальних підприємств, коли ті з певних об'єктивних причин не були в змозі безпосередньо звернутися з позовом до суду або коли такого звернення не було через недобросовісність керівників чи інших службових осіб. Коли такі факти виявляються, поряд із поданням до суду позову, прокурор зобов'язаний вирішити питання про притягнення винних до відповідальності.
Так чи інакше, прокурори зобов'язані захищати інтереси держави шляхом подачі позовів до господарського суду у випадках:
1) виявлення фактів заняття забороненими видами діяльності або заняття комерційною діяльністю, на здійснення якої необхідні спеціальні дозволи (ліцензія), коли такі відсутні або протерміновані;
2) наявності інформації про недійсність оспорюваних угод та про визнання недійсними угод, що не відповідають вимогам закону, або укладених у цілях, які суперечать інтересам держави, правопорядку, моралі;
3) порушень природоохоронного законодавства, заподіяння шкоди здоров'ю людей та навколишньому природному середовищу;
4) невиконання зобов'язань перед державою, якщо це призвело або могло призвести до нездійснення значних інвестиційних проектів, цільових програм;
5) невідповідності статутних документів юридичних осіб вимогам законодавства й порушення встановленого порядку їх заснування та легалізації тощо.
За загальним правилом (ст.29 ГПК України) прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави, внести апеляційне, касаційне подання, а також подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.
З цією метою прокурор може звернутися до господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина.
У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні — також усно.
Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті.
Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті.
Підготовка позову полягає у діях прокурора щодо отримання необхідних фактичних даних (доказів), що встановлюють: а) характер порушень; б) характер оспорюваних прав і законних інтересів; в) відповідачів у справі; г) наявність третіх осіб, зацікавлених у результатах судового розгляду; д) розмір матеріальних збитків, коли такі заподіяно.
У випадках, коли позов підлягає оцінці, вона визначається. У разі потреби, розрахунки оспорюваної суми або такої, що підлягає стягненню, узгоджуються із організацією або громадянином-підприємцем, в інтересах яких прокурор планує подати позовну заяву до господарського суду.
Під час підготовки позовної заяви прокурор, аналогічно до здійснення представництва в цивільних судах, може скористатися правами, наданими йому Законом України «Про прокуратуру» (ст.ст.20 -24): вимагати від керівників та інших службових осіб надання необхідних документів, матеріалів, статистичних та інших відомостей; проведення перевірок і ревізій діяльності підконтрольних та підзвітних підприємств, організацій та підлеглих їм службових осіб, виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз; проведення перевірок виконання законів за матеріалами і зверненнями громадян, які надійшли в прокуратуру тощо. продолжение
--PAGE_BREAK--
Наказ Генерального прокурора України № 8 від 28.10.98р. зобов'язує прокурорів дотримуватись вимог ст. 54 ГПК щодо форми і змісту позовів, посилатись на норми закону і на підзаконні акти, якими регулюються дані правовідносини, і на конкретні докази, які мають приєднуватися до позовних заяв.
Зокрема позовна заява прокурора повинна містити:
1) найменування господарського суду, до якого подається заява;
2) найменування сторін (позивача, відповідача, третьої особи, коли така є), їх поштові адреси;
3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникли при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);
4) зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, -зміст позовних вимог щодо кожного з них;
5) виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;
6) відомості про вжиття заходів стосовно досудового (претензійного) врегулювання спору;
7) перелік документів та інших доказів, які додаються до заяви.
Позовна заява може містити й інші відомості, які необхідні для правильного вирішення спору, зокрема, клопотання про залучення до справи третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору; про виклик свідків; витребування письмових або речових доказів; призначення експертиз.
У позовній заяві зазначаються також дані про прокурора, що підписав позовну заяву.
Одночасно з поданням позовів, прокурори зобов'язані ініціювати вжиття заходів для забезпечення позовних вимог у порядку, встановленому чинним законодавством, добиватися реалізації вжитих судами заходів.
Необхідно дотримуватись вимог закону щодо підсудності спорів, особливо щодо відокремлених підрозділів, юридичних осіб та суб'єктів господарювання інших країн, реагувати на факти безпідставного повернення позовів судами.
Згідно із вказівками Генеральної прокуратури України прокурори обов'язково повинні брати участь у розгляді судами всіх справ, порушених за позовами прокурора та його поданнями в першій, апеляційній, касаційній інстанціях тощо.
Для участі у господарських судах цей обов'язок покладено на підрозділи представництва інтересів громадян і держави прокуратур відповідного рівня за місцем знаходження господарського суду.
Генеральним прокурором встановлено порядок, згідно з яким, одночасно зі зверненням з позовом до господарського суду не за місцем знаходження прокуратури, копію позову потрібно надсилати відповідному прокуророві, в районі діяльності якого знаходиться суд, для забезпечення його участі в розгляді справи і письмово інформувати про це суд, до якого направлено позовну заяву.
Прокурор, який забезпечував участь у суді, зобов'язаний негайно повідомляти прокурора, який подав позов, про результати його розгляду.
За загальним правилом позов подається до господарського суду за місцем знаходження відповідача, якщо їх декілька — за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором прокурора.
Разом з тим, під час подання позову, прокурор зобов'язаний направити учасникам справи копії позовної заяви та додатків до неї.
Процесуальне становище прокурора під час розгляду справи в господарському суді не рівнозначне становищу сторони у справі.
Позивачами у справах, порушених за поданими прокурором в інтересах держави позовними заявами, можуть бути підприємства, організації, органи державної влади чи управління, громадяни-підприємці.
Навіть у тих випадках, коли у справі немає позивача як сторони процесу (у випадках подання прокурором позову щодо захисту так званого неперсоніфікованого інтересу), прокурор зберігає самостійний процесуальний статус.
Разом з тим, у відповідності з ч.4 ст.29 ГПК прокурор, який подав позовну заяву до господарського суду, виконує обов'язки і користується правами позивача, крім права на укладення мирової угоди.
Прокурор має право:
а) ознайомлюватися з матеріалами справи;
б) робити з них витяги, копії;
в) брати участь у господарських засіданнях;
г) подавати докази,
ґ) брати участь у дослідженні доказів;
д) заявляти клопотання;
є) давати усні та письмові пояснення господарському суду; є) наводити свої доводи і міркування з усіх питань, які виникають у ході господарського процесу;
ж) заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників процесу,
з) брати участь у прийнятті рішення;
и) вносити подання про перевірку рішення, ухвали, постанови господарського суду та ін.
АПЕЛЯЦІЯ
Прокурор, відповідно до ст.ст. 91,106 ГПК, має право внести апеляційне подання на рішення (ухвали) місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.
Апеляційне подання вноситься прокурором (його заступником) прокуратури обласного рівня (а також — прирівняних до них) через місцевий господарський суд, який розглядав справу (цей суд у п'ятиденний строк надсилає це подання разом зі справою відповідному апеляційному господарському суду).
Апеляційне подання вноситься протягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення.
Відновлення пропущеного строку внесення подання можливе протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом.
Відповідно до правил ст. 94 ГПК, подання прокурора вноситься у письмовій формі і повинно містити:
1) найменування апеляційного господарського суду, до якого вноситься подання;
2) найменування місцевого господарського суду, який прийняв рішення, номер справи та дату прийняття рішення;
3) вимоги прокурора, а також підстави, на яких порушено питання про перегляд рішення, з посиланням на законодавство і матеріали, що є у справі або подані додатково;
4) перелік документів, доданих до подання.
До подання додаються докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі (прокурор зобов'язаний надіслати сторонам копії подання й доданих до нього документів, які відсутні у справі (ст.95 ГПК).
Прокурор має право оскаржувати в апеляційному порядку рішення та ухвали господарського суду, у тому числі про відмову у задоволенні клопотань про забезпечення доказів, позову або про зупинення чи припинення провадження у справі, про залишення позову без розгляду тощо.
Беручи участь у розгляді справи апеляційною інстанцією, прокурор користується тими ж правами, що і в суді першої інстанції.
Він має право також надавати додаткові докази, але за умови, що зможе обґрунтувати неможливість їх надання суду першої інстанції з причин, що від нього не залежали (ст.101 ГПК).
Апеляційне подання на рішення та ухвалу місцевого господарського суду розглядається у двомісячний термін з дня надходження справи разом з апеляційним поданням в апеляційну інстанцію.
За наслідками розгляду апеляційного подання апеляційний господарський суд приймає постанову, яка набирає законної сили з дня її прийняття.
Ця постанова надсилається сторонам і прокурору в п'ятиденний строк з дня її прийняття.
На постанову апеляційного суду прокурор має право внести касаційну скаргу.
КАСАЦІЯ
На рішення, ухвали місцевих та постанови апеляційних господарських судів, які набрали законної сили, можуть бути принесені касаційні скарги до суду касаційної інстанції Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами обласного рівня, їх заступниками та прирівняними до них.
Вищий господарський суд України переглядає за касаційним поданням прокурора рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду (судова палата у господарських справах Верховного Суду України виступає судовою інстанцією повторної касації на постанови Вищого господарського суду України (ст. 48 Закону України «Про судоустрій України»).
Касаційне подання вноситься до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову.
Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення або постанову, зобов'язаний надіслати подання разом зі справою до Вищого госпо-дарського суду України у п'ятиденний строк з дня його надходження.
Касаційне подання може бути внесено протягом одного місяця з дня набрання рішенням місцевого господарського суду чи постановою апеляційного господарського суду законної сили.
Касаційне подання вноситься у письмовій формі і повинно містити реквізити, визначені ст. 111 ГПК.
Не допускаються посилання у касаційному поданні на недоведеність обставин справи.
Про прийняття касаційного подання до провадження суд виносить ухвалу, в якій повідомляється про час і місце розгляду подання. Ця ухвала надсилається прокурору.
У касаційній інстанції подання прокурора розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. продолжение
--PAGE_BREAK--
Тобто, касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду (ст.111-5 ГПК).
Касаційне подання розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом із касаційним поданням до Вищого господарського суду України.
За наслідками розгляду касаційного подання суд приймає постанову, яка набирає законної сили з дня її прийняття. Вона надсилається прокурору у п'ятиденний строк з дня прийняття.
ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ
Відповідно до ст.111-14 ГПК, Генеральний прокурор України має право оскаржити в касаційному порядку постанову Вищого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови апеляційного господарського суду до Верховного Суду України з наступних мотивів:
1) застосування Вищим господарським судом України закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України;
2) у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи
Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм матеріального права;
3) у зв'язку з виявленням різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах;
4) на підставі визнання їх міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України.
Касаційне подання Генерального прокурора України на постанову Вищого господарського суду України може бути внесено не пізніше одного місяця з дня її прийняття.
Подання вноситься до Верховного Суду України через Вищий господарський суд.
Вищий господарський суд України надсилає подання разом із справою до Верховного Суду України у десятиденний строк з дня надходження подання.
Провадження з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду порушується за згодою не менше п'яти суддів Верховного Суду і розглядається протягом місяця з дня надходження касаційного подання
Постанова Вищого господарського суду переглядається на спільному засіданні відповідних колегій Верховного Суду України.
Постанови Вищого господарського суду України переглядаються у касаційному порядку за правилами розгляду справи у господарському суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин та їх доказуванням.
За результатами касаційного подання більшістю голосів суддів, які брали участь у перегляді постанови Вищого господарського суду, ухвалюється постанова Верховного Суду України.
Ця постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Вона в п'ятиденний строк з дня її ухвалення надсилається Генеральному прокуророві.
Стаття 113 ГПК передбачає право прокурора вносити подання щодо перегляду судового рішення господарського суду, яке набрало законної сили, за нововиявленими обставинами, які мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявникові.
Строк внесення такого подання — не пізніше двох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення.
Подання прокурора вноситься до господарського суду, який прийняв судове рішення, з надсиланням учасникам розгляду копії подання та доданих до нього документів.
Про прийняття подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами господарський суд виносить ухвалу, в якій повідомляється про час і місце розгляду подання.
Рішення і ухвали, що набрали законної сили, прийняті судом першої інстанції, переглядаються господарським судом, який прийняв ці судові рішення.
Перегляд за нововиявленими обставинами постанов і ухвал апеляційної і касаційної інстанції, якими змінено або скасовано судове рішення суду першої інстанції, здійснюється судом тієї інстанції, яким змінено або прийнято нове судове рішення.
Подання прокурора про перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими обставинами розглядається господарським судом у судовому засіданні у місячний строк з дня їх надходження.
Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами перегляду судових рішень за нововиявленими обставинами, надсилається прокурору у п’ятиденний строк з дня їх прийняття
Ці рішення можуть бути переглянуті на загальних підставах
Генеральний прокурор України у вищезазначеному наказі зобов'язує підпорядкованих прокурорів вживати в межах своєї ком петенції заходів щодо своєчасного виконання судових рішень у спра вах за їх позовами.
Не повинні залишатися без відповідного реагування факти невиконання або неналежного виконання судових рішень за позовами прокурорів. У необхідних випадках прокурор має ставити перед судом питання про зміну способу та порядку виконання судових рішень.
Управління представництва інтересів громадян і держави у судах, Головне управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України, аналогічні підрозділи прокуратур Автономної Рес публіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняні до них, зобов'язані систематично вивчати і спрямовувати діяльність підпорядкованих прокурорів на реалізацію ними повноважень у ци вільному і господарському судочинстві, вживати заходів до 11 удосконалення.
Вони також зобов'язані забезпечувати взаємодію з іншими під розділами, науковими установами та навчальними закладами
Робота прокурорів у цій діяльності оцінюється з урахуванням активності і ефективності використання ними повноважень у ци вільному та господарському судочинстві, дотримання положень наказів Генерального прокурора, у тому числі сукупності даних про своєчасність, повноту, обґрунтованість та кількість поданих позовів, якість підтримання їх у судах, ефективність реагування на незаконні і необгрунтовані судові постанови, реальне виконання судових рішень у справах за позовами прокурорів
ЗМІСТ
Вступ
ТЕМА 1 СУТЬ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ В УКРАЇНІ
1 Поняття прокурорського нагляду в Україні Його предмет завдання і система
2 Роль і місце прокуратури в системі державних органів України
3 Історія становлення та розвитку прокуратури України
4 Правові основи організації та діяльності прокуратури
5 Понятійний апарат прокурорського нагляду
6 Співвідношення прокурорського нагляду із суміжними юридичними дисциплінами
ТЕМА 2. ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ ТА ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1 Принципи організації та діяльності органів прокуратури України
2 Функції прокуратури України
3 Правові засоби прокурорської діяльності їх класифікація
ТЕМА 3 СИСТЕМА ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ II РОБОТИ
1 Система прокуратури України та структура її органів
СТРУКТУРА ГЕНЕРАЛЬНО/ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
2 Організація роботи в прокуратурі України
3 Організація й планування роботи в органах прокуратури
А Контроль та аналіз п виконання
Б Облік, звітність і законодавчо-систематизаційна робота в органах прокуратури ТЕМА 4: КАДРИ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ. МАТЕРІАЛЬНИЙ ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
1 Вимоги, яким повинні відповідати прокурори і слідчі прокуратури Порядок їх призначення
2 Порядок атестації та класні чини працівників прокуратури
3 Дисципліна праці в органах прокуратури
4 Матеріальне та соціальне забезпечення і захист працівників прокуратури
ТЕМА 5. НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАКОНІВ
1 Суть і завдання нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів
2 Об'єкт, предмет і межі нагляду
3 Повноваження прокурора під час здійснення нагляду за загальним виконанням законів
4 Види нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів
5 Методики проведення окремих видів прокурорських перевірок щодо нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів
ТЕМА 6 НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО
1 Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність
А Галузева приналежність і об'єкти прокурорського нагляду за виконанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність
Б Предмет і завдання прокурорського нагляду за виконанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
В Повноваження прокурора у процесі здійснення нагляду за дотриманням законів оперативно-розшуковими органами
2 Прокурорський нагляд за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства продолжение
--PAGE_BREAK--
А Об'єкти і галузева приналежність прокурорського нагляду за органами дізнання та досудового слідства
Б Предмет і завдання нагляду
В Повноваження прокурора у процесі здійснення нагляду за органами дізнання та досудового слідства
Г Правові акти прокурорського нагляду за органами досудового слідства
Ґ Організація прокурорського нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства
Д Прокурорський нагляд за виконанням органами дізнання і досудового слідства вимог закону про прийом, реєстрацію та розгляд заяв і повідомлень про злочини
Е Прокурорський нагляд за застосуванням органами досудового розслідування заходів процесуального примусу та вчиненням інших процесуальних дій
Є Прокурорський нагляд за додержанням вимог закону щодо участі захисника на досудових стадіях провадження у кримінальних справах
ТЕМА 7: КООРДИНАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ
1 Суть і значення функції координації діяльності у боротьбі із злочинністю
2 Правові та організаційні форми і напрями координації
прокуратурою діяльності у боротьбі із злочинністю
3 Роль прокуратури в координації діяльності у боротьбі зі злочинністю
ТЕМА 8: ПІДТРИМАННЯ ПРОКУРОРОМ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ
1 Поняття підтримання державного обвинувачення як виду діяльності прокурора
2 Участь прокурора у судовому слідстві
3 Участь прокурора у судових дебатах
4 Відмова прокурора від обвинувачення та й правові наслідки
5 Участь прокурора у стадіях щодо перевірки вироків, ухвал і постанов суду
ТЕМА 9. ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО ОРГАНАМИ ПРОКУРАТУРИ
1 Поняття і значення досудового слідства
2 Зміст досудового слідства
ТЕМА 10: НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ПРИ ВИКОНАННІ СУДОВИХ РІШЕНЬ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ, А ТАКОЖ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ОБМЕЖЕННЯМ ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ ГРОМАДЯН
1 Суть, завдання предмет та об’єкти нагляду за додержанням законів у ході виконання судових рішень у кримінальних справах, а також час застосування інших заходів примусового характеру
2 Повноваження прокурора та особливості їх реалізації, залежно від об'єкта нагляду
А Особливості прокурорського нагляду за додержанням законів у місцях позбавлення або обмеження волі
Б Нагляд за законністю перебування осіб у місцях тримання затриманих попереднього ув'язнення, в інших установах, що виконують заходи примусового характеру
В Нагляд за законністю виконання покарання, не пов'язаного із позбавленням волі Г Нагляд за законністю перебування осіб у місцях, де виконуються заходи примусового характеру, які призначаються судом
Ґ Нагляд за законністю звільнення та умовно-дострокового звільнення
ТЕМА 11: ПРЕДСТАВНИЦТВО ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ У ВИПАДКАХ, ВИЗНАЧЕНИХ ЗАКОНОМ
1 Поняття представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом
2 Зміст представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави у розгляді судами цивільних справ
3 Зміст представництва у розгляді судами господарських справ