ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЯК ГАРАНТІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ПРИ ПРОВЕДЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ I. ЗМІСТ ГАРАНТІЙ ЗАБЕзПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ПРИ ПРОВЕДЕННІ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
1.1 Процесуальний статус учасників кримінального судочинства та засоби забезпечення їх конституційних прав при проведенні досудового слідства
1.2 Відомчий та судовий контроль при проведенні досудового слідства, як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства
РОЗДІЛ II. СУТНІСТЬ НАГЛЯДУ ПРОКУРОРА ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
2.1 Прокурорський нагляд за додержанням прав учасників кримінального судочинства при порушенні та розслідуванні кримінальної справи
2.2 Забезпечення прокурором додержання прав учасників під час закінченні розслідування злочинів
2.3 Прокурорський нагляд за додержанням прав учасників кримінального судочинства під час судового розгляду кримінальної справи
РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ЗАКОННІСТЮ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
3.1 Напрями подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства та вдосконалення регламентації досудового слідства
3.2. Вдосконалення прокурорського нагляду як гарантії забезпечення прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність теми дослідження.Судово-правова реформа передбачає вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України, що пов’язано з прийняттям найближчим часом нового кримінально-процесуального кодексу України, який безперечно повинен врахувати в своїх правових нормах досягнення світової цивілізації, вітчизняних вчених-процесуалістів, практиків з питань теорії та практики застосування кримінально-процесуального законодавства. Цей кодекс повинен базуватися на нормах Конституції України та міжнародно-правових актів. З метою забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави інститут прокурорського нагляду, як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства повинен бути чітко регламентованим. Це дозволить уникнути беззаконня і свавілля з тим, щоб особи, винуваті у вчинені злочинів, були викриті і понесли законну відповідальність, а жодна невинувата особа не була незаконно і безпідставно притягнута до кримінальної відповідальності.
Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України у багатьох принципових концептуальних питаннях не відповідає приписам Конституції України та європейським стандартам, зокрема: існують неузгодженості та протиріччя в нормах кодексу, потребує вдосконалення система процесуального контролю та нагляду під час проведення досудового слідства. Це викликає необхідність приведення норм кодексу у відповідність із Конституцією та міжнародно-правовими нормами.
Реформування судово-правової системи, вимагає нового підходу до багатьох питань пов’язаних із регламентуванням кримінально-процесуальної діяльності в стадіях досудового розслідування, судового розгляду кримінальних справ. З урахуванням внесених змін до чинного кримінально-процесуального законодавства, а також тенденцій подальшого розвитку кримінально-процесуальних інститутів під час застосування кримінально-процесуальних норм актуальним є завдання дослідити та проаналізувати нормативно-правове регулювання та теоретичні питання прокурорського нагляду під час проведення досудового слідства в генезисі його подальшого розвитку, визначення шляхів вдосконалення процесуального порядку проведення окремих процесуальних дій та забезпечення гарантій процесуальних прав учасників кримінального судочинства при проведені досудового слідства.
Здійснювана в Україні судово-правова реформа спрямована на створення системи правових гарантій, які б забезпечувало людині максимум правових засобів для захисту її прав. Проте значна кількість порушень стосується порушень прав особи під час проведення досудового слідства. Це обумовлює потребу переосмислення кримінально-процесуальних гарантій, зокрема місця прокурорського нагляду, як одної із ключових гарантій забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства.
За радянської доби питаннями пов’язаними із дослідженням прокурорського нагляду у кримінальному судочинстві приділяли увагу такі науковці, як Н.С. Алексеев, В.С. Афанасьєв, В.І. Батищев, Ю.Н. Белозеров, С.В. Бородін, В.Л. Будніков, Е.Д. Ваулін, І.І. Велікошин, А.К. Гаврилов, Н.А. Гельфанд, К.Б. Гранкін, Н.В. Григорьєв, А.П. Гуляєв, Н.В. Жогін, Д.С. Карев, В.І. Летучих, О.Р. Михайленко, В.З. Лукашевич, Е.К. Острога, І.Д. Перлов, Г.Г. Полупаров, В.І. Ремнев, А.П. Рижаков, П.В. Смирнов, Н.І.Сотніков, В.Т. Томін, А.А. Усачев, Ф.Н. Фаткуллин, А.Л. Ципкін, А.А. Чувілев, В.В. Шимановський, Н.Г. Шурухнов, Р.Х. Якупов та інші.
Дана проблема досліджувалась різними науковцями і в Україні. Їх розробки знайшли певне втілення у науці кримінально-процесуального права. Зокрема, вчені-процесуалісти А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, Н.С. Карпов, Л.М.Лобойко, В.В.Лисенко, П.В.Мельник, І.А. Малютін, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.Т. Маляренко, Р.І. Назаренко, Д.П. Письменний, С.М. Стахівський, Л.І. Шаповалова, Г.І. Юркова та інші досліджували окремі питання щодо гарантій прав особи у кримінальному судочинстві.
Проте більшість праць зазначених учених стосується минулих періодів розвитку кримінального судочинства, базується на застарілому законодавстві та узагальненнях тодішньої судової та слідчої практики. У той же час здійснювана в Україні судова і правова реформа, а також вступ України в Раду Європи спричинили не лише наповнення новим змістом традиційних положень кримінально-процесуального права, але й появу нових інститутів, які мають безпосереднє практичне значення.
Метою дослідженняє аналіз розвитку в законодавстві і теорії кримінального процесу положень, які стосуються гарантій забезпечення прав учасників кримінального судочинства, дослідження проблем сучасного кримінально-процесуального законодавства, виявленню істотних недоліків та прогалин, а також теоретичному обґрунтуванню змін до кримінально-процесуального законодавства держави. Розробка науково-обґрунтованих положень і рекомендацій законодавчого врегулювання прокурорського нагляду, як одної із гарантій забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства.
Для досягнення поставленої мети необхідним є розв’язання наступних основних завдань:
дослідити процесуальний статус учасників кримінального судочинства та засоби забезпечення їх конституційних прав при проведенні досудового слідства;
проаналізувати нормативно-правову регламентацію відомчого та судового контролю при проведенні досудового слідства, як гарантії забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства;
з’ясувати сутність прокурорського нагляду за додержанням прав учасників кримінального судочинства при порушенні та розслідуванні кримінальної справи;
визначити особливості прокурорського нагляду під час судового розгляду кримінальної справи;
виробити основні напрями подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства та вдосконалення регламентації досудового слідства;
обґрунтувати вдосконалення нормативно-правового поля прокурорського нагляду як гарантії забезпечення прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства.
Об’єктом дослідженняє закономірності розвитку прокурорського нагляду за правами учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства, шляхи можливої перебудови кримінального процесу України в частині реформування інститутів процесуального контролю та прокурорського нагляду за правами учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства.
Предметом дослідженняє сучасний стан нормативно-правової бази кримінального процесу України та прокурорського нагляду, положення науки кримінального процесу, що визначають зміст прокурорського нагляду як гарантії забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стала сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Для досягнення поставленої мети обрано діалектичний підхід пізнання та комплекс сучасних загальнонаукових та соціальних методів, що застосовуються в юридичній науці. Так, діалектичний метод використаний в процесі дослідження розвитку кримінально-процесуального регулювання процесуальних засобів контролю та прокурорського нагляду за правами учасників кримінального судочинства.
В залежності від змісту питань, які досліджувалися в межах теми дослідження, методи дослідження використовувалися в їх взаємозв’язку, завдяки чому досягалася належна повнота висвітлення відповідних питань.
Науково-теоретичну базу дослідження становлять наукові праці з філософії, теорії держави і права, історії, логіки, криміналістики, конституційного права, кримінального та кримінально-процесуального права.--PAGE_BREAK--
Нормативною основою дослідження є Конституція України, чинні законодавчі та нормативно-правові акти України та проекти кримінально-процесуальних норм, які визначають гарантії забезпечення процесуальних прав учасників досудового слідства.
Структура роботи обумовлена метою і задачами дослідження. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, що мають дев’ять підрозділів, висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження складає 102 сторінки, із них основного тексту — 94 сторінок, список використаних джерел — 7 сторінок.
РОЗДІЛ I. ЗМІСТ ГАРАНТІЙ ЗАБЕСПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ПРИ ПРОВЕДЕННІ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
1.1 Процесуальний статус учасників кримінального судочинства та засоби забезпечення їх конституційних прав при проведенні досудового слідства
Суб’єкти кримінального процесу — це особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з подією злочину, чиї права, повноваження та обов’язки регламентуються чинним законодавством.
Усі особи, які вступають у процесуальні правовідносини, незалежно від підстав обсягу їх прав, повноважень чи обов’язків, стадії кримінального процесу, в котрій вони беруть участь, чи тривалості їх участі в процесі, є суб’єктами (учасниками) кримінального процесу.
Усі суб’єкти (учасники) процесу характеризуються тім, що вони:
а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом, за умови, що відсутні обставини, за яких закон виключає можливість їх участі у справі;
б) мають визначені в законі права та обов’язки (закон визначає порядок їх реалізації);
в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов’язків у встановленому порядку;
г) зобов’язані дотримуватись чинного законодавства;
д) мають проявляти толерантність, поважати честь і гідність інших учасників процесу;
є) мають право на забезпечення особистої безпеки;
є) вступають у процесуальні правовідносини;
ж) несуть відповідальність за невиконання своїх обов’язків або порушення прав інших учасників [35, c.133].
За характером виконуваних функцій, завдань і свого процесуального статусу вони можуть бути поділені на чотири групи. Джерело Слід зазначити, що терміни “суб’єкти кримінального процесу” та “учасники кримінального процесу” ідентичні і вживаються як рівнозначні. Спроби дати окреме визначення кожному з них науково безперспективні і недоцільні.
1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, суд (суддя), прокурор, обвинувач. Загальним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути не заінтересовані в результатах справи. Закон гарантує державний захист названих осіб та встановлює відповідальність за втручання в діяльність, здійснення будь-якого впливу з метою перешкодити їх юридичній діяльності.
2. Особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес: потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів, цивільний позивач, цивільний відповідач. За слушною думкою деяких учених А.П. Григорьєва, В.З. Лукашевича сюди слід відносити і жертву злочину — особу, яка постраждала від злочину але до порушення кримінальної справи ще не визнана потерпілим.
3. Особи, які захищають та представляють інтереси «третіх осіб»: захисник, представник цивільного позивача, представник цивільного відповідача. Спільним для них є те, що вони сприяють захисту прав осіб, які мають свої інтереси. Вони не можуть бути допитані про обставини справи, що стали відомі їм у зв’язку з виконуваною ними функцією.
4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству: свідок, заявник про злочин, поняті, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, заставодавець, поручитель тощо. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.
В рамках даного дослідження більш детально дамо характеристику процесуальному статусу учасників кримінального судочинства, які мають та відстоюють у кримінальному процесі свої інтереси. Цю категорію учасників (суб’єктів) кримінального процесу становлять: обвинувачений (підсудний), підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів.
Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43 КПК України).
Притягнення як обвинуваченого відбувається у стадії досудового розслідування, коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою. Після віддання до суду обвинувачений стає підсудним. Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку та встановлена вироком суду, що набрав законної сили [28, c.32].
Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений мас право; знати, в чому його обвинувачують; давати показання за пред’явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати на запитання; мати захисника та побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; заявляти відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Обвинувачуваний має право на повагу до його честі і гідності, захист його життя і здоров’я, на поводження з ним як невинним по набрання обвинувальним вироком законної сили, давати показання рідною мовою і безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
Реалізація прав обвинуваченого пов’язана зі вступом його у правовідносини із слідчим та іншими учасниками процесу і здійснюється в передбаченому законом порядку. Обвинувачений не несе ніякої відповідальності за відмову від давання показань або за давання хибних показань. Давання показань — його право, а не обов’язок [35, c.102].
Погодившись на давання показань, обвинувачений має знати, що його показання можуть бути використані для доказування його винності. Допит обвинуваченого провадиться негайно і в усякому разі не пізніше доби після пред’явлення обвинувачення. На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, після чого запропонувати йому дати показання по суті обвинувачення. Обвинувачений має право викласти свої показання власноручно, а також скористатися послугами перекладача. Доводи обвинуваченого мають бути ретельно та всебічно перевірені.
Право обвинуваченого мати захисника та побачення з ним до першого допиту. Захисник допускається до участі на будь-яких стадіях процесу. В певних випадках участь захисника в справі обов’язкова, незважаючи на наявність клопотання особи про це. В цих випадках, а також в разі заяви клопотань затриманим, арештованим чи обвинуваченим щонайменше захисник має бути допущений до справи з моменту пред’явлення обвинувачення, а в разі затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту — з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.
Як захисники допускаються фахівці у галузі права (тобто особи з юридичною освітою), які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням, а також особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні. З моменту пред’явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства та при розгляді справи в суді як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники.
Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд-ухвалу. Це правило введено в КПК Законом України № 2533-ІН від 2І.07.2001. Пропозиція про необхідність надання можливості виконувати функцію захисту не тільки особам, що мають посвідчення про право на заняття адвокатською діяльністю, а й іншим особам з юридичною освітою, стосовно яких немає підстав для відводу, якщо про це заявлено клопотання обвинуваченим, викладена автором ще в перших виданнях підручника.
Відповідно до приписів ст. 47 КПК України захисника запрошують сам обвинувачений чи підозрюваний, його законні представники, родичі або інші особи за дорученням або на прохання обвинуваченого чи підозрюваного. У тих випадках, коли з’явлення Для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом 72 годин, особа, яка провадить дізнання, або слідчий відповідно мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника або забезпечують йому захисника.
Обвинувачений має право на побачення з захисником наодинці до першого допиту, а після першого допиту — без обмеження кількості та тривалості. Замінити одного захисника іншим можна тільки за клопотанням або за згодою обвинуваченого.
При виконанні даних приписів виникає низка проблем. Наприклад, на підставі ч. 5 ст. 47 КПК України в тих випадках, коли з явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом 72 годин, слідчий, суд мають право запропонувати обвинуваченому запросити іншого захисника або призначають йому захисника своїм рішенням. продолжение
--PAGE_BREAK--
Займатися запрошеннями у слідчого просто немає процесуального часу, оскільки на підставі ст. 133 КПК України він зобов’язаний вже протягом 48 годин пред’явити обвинувачення, а згідно зі ст. 140 КПК України присутність захисника при пред’явленні обвинувачення обов’язкова. Вихід один: суворо додержувати строки пред’явлення обвинувачення та забезпечувати присутність при пред’явленні обвинувачення захисника, який виконуватиме свої повноваження до прибуття захисника, обраного обвинуваченим [46, c.102].
Проте і тут не без проблем — держава покладає на адвокатуру завдання забезпечення обвинувачуваному права на захист. Але адвокатура є добровільним професійним об’єднанням, яке не підпорядковане державним органам влади, об’єднанням, яким держава фактично не керує, закон відносить адвокатуру до громадських об’єднань, що працюють на принципах самоврядування.
Слідчому пропонується розв’язати дуже складне завдання: забезпечити участь захисника в справі за призначенням, наприклад, при небажанні його мати самим обвинуваченим і відсутності зацікавленості в здійсненні захисту малозабезпечених обвинувачуваних з боку адвокатів, відсутності можливості вплинути на адвокатські об’єднання, які працюють на засадах самоврядування і по суті “некеровані” [41, c.112].
Це дає підстави для внесення пропозиції про необхідність створення державної служби захисту, створення так званої муніципальної адвокатури, яка б фінансувалась з місцевих бюджетів і виконувала б функцію надання юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам.
Обвинувачений (підсудний) має право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від захисника. Така відмова, пускається тільки за ініціативою обвинуваченого або підсудного і не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора або громадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачених або підсудних.
При відмові від захисника особа, яка провадить дізнання, або слідчий складає протокол, суд виносить ухвалу, а суддя — постанову. Слідчий може звільнити обвинуваченого від оплати послуг захисника, якщо останній брав участь у справі за призначенням та в разі малозабезпеченості обвинуваченого.
Участь захисника в судовому розгляді обов’язкова також у справах, в яких бере участь державний або громадський обвинувач, а також у справах осіб, між інтересами яких є протиріччя, та якщо хоч одна з них має захисника. Ці положення логічно випливають зі ст. 261 КПК України, що проголошує рівність прав та можливостей учасників судового розгляду щодо надання та дослідження доказів [39, c.68].
Зауважимо, що порушення права обвинуваченого на захист не тільки може мати процесуальні наслідки — повернення справи на податкове розслідування тощо, а й тягти більш негативні наслідки, навіть притягнення винних до кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 374 КК України “недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею,- карається штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Ті самі дії, які призвели до засудження невинної у вчиненні злочину особи, або вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що потягли інші тяжкі наслідки,- караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років”.
Усні клопотання підлягають занесенню до протоколів відповідних слідчих, судових або інших процесуальних дій. Клопотання або задовольняються, або ні. У разі відмови у задоволенні клопотання слідчий виносить про це мотивовану постанову (ст. 129 КПК України), з якою ознайомлює обвинуваченого.
Обвинувачений має право заявити відвід слідчому, особі, яка провадить дізнання, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику та секретарю судового засідання, якщо за будь-якими обставинами вони будуть зацікавленими в результаті справи, Заявлений відвід розглядається та розв’язується в порядку ст. 54-62 КПК України,
Право обвинуваченого подавати скарги. Дії слідчого оскаржуються прокурору, а в окремих випадках — до суду. Постанова про закриття справи оскаржується прокурору протягом семи днів з дня отримання письмового повідомлення або копії постанови про закриття справи. Поряд з цим рішення як слідчого, так і прокурора може бути оскаржене обвинуваченим до суду.
Згідно зі ст. 110 КПК України дії та постанови органів дізнання оскаржуються прокурору та розглядаються ним протягом десяти днів. Скарга, що подана на слідчого, розглядається прокурором протягом трьох днів (ст. 235 КПК України).
Вирок суду оскаржується в апеляційному порядку протягом п’ятнадцяти діб з моменту проголошення вироку, а якщо засуджений тримається під вартою,- протягом п’ятнадцяти діб з моменту вручення йому копії вироку.
Право обвинуваченого на ознайомлення з матеріалами справи. Слідчий зобов’язаний пояснити обвинуваченому його право знайомитися з усіма матеріалами справи як особисто, так і з допомогою захисника, Обмежувати час для ознайомлення зі справою не можна, за винятком випадків, коли обвинувачений явно намагається цим шляхом затягувати закінчення розслідування.
Ознайомлення з усіма матеріалами справи — право обвинуваченого, відмова його скористатися цим правом не означає, що у справі допущено порушення процесуального закону, і не тягне за собою затримки подальшого провадження у справі.
Непред’явлення обвинуваченому всіх матеріалів справи повинно розглядатися ж суттєве порушення прав обвинуваченого на захист. Право обвинуваченого брати участь у розгляді справи в суді. Після закінчення досудового слідства обвинуваченому вручається копія обвинувального висновку не пізніше як за три доби до дня розгляду справи в суді.
Розгляд справи в суді першої інстанції проходить за участю підсудного, За відсутності підсудного розгляд справи допускається лише в тому разі, якщо він перебуває за межами держави і ухиляється від з’явлення до суду або просить розглянути справу за якою не передбачається покарання у вигляді позбавлення волі, за його відсутності (ст. 262 КПК України).
Беручи участь у розгляді справи в суді, обвинувачений (підсудний) використовує всі свої права, що передбачаються ст. 43 КПК України, Крім того, він має право: просити про оголошення доказів, що є у справі, а суд зобов’язаний прохання задовольнити; ставити запитання іншим підсудним, свідкам, потерпілому, експерту, спеціалісту, перекладачу, цивільному позивачу та цивільному відповідачу; брати участь у судових дебатах сторін; звертатися до суду з останнім словом (ст. 263 КПК України).
Право на забезпечення безпеки реалізується за наявності відповідних підстав відповідно до ст. 52-1 КПК України шляхом переведення арештованого в іншу камеру, тимчасове переведення із слідчого ізолятора в ізолятор тимчасового утримання і навпаки, зміни місця роботи і проживання та інших заходів, передбачених Законом України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинства”.
Закон покладає на обвинуваченого низку обов’язків. Обвинувачений зобов’язаний з’являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду (у разі нез’явлення щодо нього можуть бути застосовані встановлені законом примусові заходи — привід, запобіжний захід), не перешкоджати встановленню істини незаконними засобами. Обвинувачений повинен виконувати вимоги слідчого щодо проведення огляду, надання зразків для порівняльного дослідження, участі в огляді та відтворенні обстановки й обставин події; дотримуватися порядку в судовому засіданні [27, c.203].
Відповідно до вимоги ст. 53 КПК України суд, слідчий, прокурор, особа, яка провадить дізнання, зобов’язані пояснити обвинуваченому та всім іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та забезпечити можливість здійснення цих прав.
Підозрюваним визнається: 1) особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.
Підозрюваний мас право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, користуватись рідною мовою та безплатною допомогою перекладача, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право на поводження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його честі і гідності. Про роз’яснення прав підозрюваному вказується в протоколі затримання або постановою про застосування запобіжного заходу. Реалізація підозрюваним своїх прав здійснюється в тому самому порядку, що й реалізація прав обвинуваченим. Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в протоколі затримання обов’язково вказуються підстави та мотиви затримання, наводяться пояснення затриманого, а сам протокол підписується затриманим; у постанові про застосування запобіжного заходу має бути вказано на злочин, у вчиненні якого особа підозрюється; перед допитом підозрюваному має бути оголошено, у вчиненні якого злочину він підозрюється, про що зазначається в протоколі допиту.
Давання підозрюваним показань не може розглядатися як його процесуальний обов’язок. У цьому аспекті підозрюваний повністю прирівнюється до обвинуваченого. Допит його повинен вестися відповідно до правил допиту обвинуваченого. Підозрюваний не несе кримінальної відповідальності за відмову від давання показань та за давання завідомо неправдивих показань.
Підозрюваному закон надає право мати захисника. При цьому захисник надається підозрюваному або допускається до участі у справі з моменту оголошення протоколу затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. Захисник підозрюваного має ті самі права, що й захисних обвинуваченого.
Допит підозрюваного про обставини справи та про обставини, пов’язані з його затриманням, провадиться негайно, а якщо це неможливо, то не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. При допиті присутність захисника є обов’язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника (ч. 1 ст. 46 КПК України).
Перед допитом підозрюваному повинні оголосити, у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити його права. продолжение
--PAGE_BREAK--
Підозрюваний зобов’язаний:
1) з’являтися за викликом органів дізнання та досудового слідства. У разі нез’явлення без поважних" причин він може бути доставлений у порядку приводу;
2) не чинити перешкоди нормальному ходу розслідування протизаконними методами. У разі, коли підозрюваний вдається до таких дій, до нього можуть бути застосовані більш суворі запобіжні заходи [39, c.67].
Потерпілий — це особа, якій злочином завдано моральної, фізичної або матеріальної шкоди і яка визнана потерпілою мотивованим рішенням особи, в провадженні якої знаходиться справа. Надання особі правового статусу потерпілого є способом кримінально-процесуального захисту його прав.
Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача. Він також вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди.
У випадках, коли внаслідок злочину настала смерть потерпілого, брати участь у справі можуть його близькі родичі, яким закон надає права потерпілого (ч. 5 ст. 49 КПК України). Такими близькими родичами є: батьки, чоловік або дружина, діти, рідні брати, дід, бабуся, онуки (п. 11 ст. 32 КПК України). Зазначимо принагідно, що Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (п. 9 ст. 34) відносить до числа близьких родичів також усиновителів або всиновлених. До участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а один із них, про що особа, яка провадить розслідування, виносить постанову, а суд — ухвалу.
Право давати показання в справі і подавати докази. Давання показань — право, а не обов’язок потерпілого. Він має можливість відмовитися від давання показань — відповідальності за відмову від давання показань не несе. Проте він несе кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань по ст.384 Кримінального кодексу України. Відповідно до ст. 19 КПК України потерпілий має право давати показання на рідній мові або користуватися послугами перекладача. Оплата праці перекладача здійснюється за рахунок держави [37, c.60].
Потерпілий має право надати слідчому або суду наявні в його розпорядженні доказові матеріали (документи відеозапису, матеріали звукозапису або кінознімання, речові докази тощо). Особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа, зобов’язана прийняти подані докази, склавши протокол, копія якого надається потерпілому. Якщо докази подані в ході судового розгляду, то цей факт відзначається в протоколі судового розгляду. Право заявляти клопотання потерпілий може реалізувати на будь-якій стадії процесу. Заявлені потерпілим клопотання розглядаються слідчим у добовий термін. Про результати їхнього розгляду потерпілий повинен бути своєчасно повідомлений.
Відвід може бути заявлений потерпілим слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання, тобто практично будь-кому з учасників процесу, крім тих, хто має і відстоює в процесі свої інтереси. Закон надає можливість слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання брати участь у справі за умови їхньої об’єктивності, неупередженості і тільки у випадку, коли вони не зацікавлені у розв’язанні справи. Стосовно експерта важливою вимогою є його компетентність. За наявності невідповідності зазначених осіб даним вимогам потерпілий має право заявити їм відвід. Відвід розглядається в порядку ст. 54-62 КПК України.
Дії і рішення вказаних вище осіб можуть бути оскаржені потерпілим: дії і рішення слідчого та органу дізнання — прокурору і суду, а дії і рішення слідчого, крім того, — начальнику слідчого відділу; дії і рішення прокурора — вищому прокурору або в суд; дії і рішення суду — у вищу судову інстанцію. Будь-які дії і рішення можуть бути оскаржені в суді. Поряд із цим потерплий, як і будь-який інший громадянин України, може оскаржити здійснювані дії, або прийняті рішення, що стосуються його інтересів, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини [20, c.392].
Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на осіб, що ведуть процес, обов’язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз’яснювати права, що виникають з цього, потерпілого, не припускати порушень його прав, сприяти їх реалізації. Наприклад, у випадку закриття справи потерпілому, відповідно до вимоги ст.215 КПК України, повинна бути надана копія постанови про закриття справи або направлено повідомлення з роз’ясненням процедури оскарження прийнятого рішення. Вирок оскаржується в апеляційну інстанцію. Право на ознайомлення з кримінальною справою по закінченні досудового слідства реалізується пред’явленням слідчим потерпілому всіх матеріалів справи в підшитому і пронумерованому вигляді разом із речовими доказами і матеріалами технічного документування. Про ознайомлення потерпілого зі справою складається протокол, у якому відмічаються всі зроблені ним заяви і клопотання.
Право брати участь у судовому розгляді служить основною гарантією захисту прав і свобод потерпілого. Тут, в умовах гласності судового процесу, він може брати участь у судовому слідстві і досліджувати всі докази в справі, заявляти клопотання, брати участь у допитах свідків і здійснювати інші дії відповідно до закону і встановленого судом порядку.
Право особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення потерпілий має по справах приватного обвинувачення. Більше того, коли в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення і відмовляється від обвинувачення, суд роз’яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.
Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
Потерпілий вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди, а також вимагати забезпечення його безпеки передбаченими законом засобами. Потерпілий має право брати участь у судових дебатах, тобто після закінчення судового слідства виступати з судовою промовою та скористатись правом репліки щодо виступів інших учасників’. Це право надане потерпілому, виходячи з необхідності забезпечення принципів рівності т змагальності сторін. Воно є абсолютним і не може бути звужене.
Беручи участь у судових дебатах, потерпілий може піддати докази аналізу з точки зору їх належності до справи, допустимості і достовірності, дати їм оцінку, звернути увагу на прогалини, неповноту чи недостатню всебічність дослідження доказів, на необхідність вжиття заходів щодо відшкодування заподіяної йому шкоди, шляхів вирішення цього питання.
Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на суд обов’язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз’яснювати права потерпілого, що виникають з цього, не припускати порушень його прав, сприяти їх реалізації.
Першочерговим завданням, що стоїть сьогодні перед кримінально-процесуальною наукою, є розробка системи надійних гарантій встановлення об’єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян. У цьому зв’язку потребує вдосконалення правовий статус потерпілого.
Згідно зі ст. 49 та 52 КПК України потерпілий може мати представників, у тому числі і з числа адвокатів, з часу визнання його потерпілим. Зауважимо, що згідно зі ст. 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» і «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Оскільки правову допомогу кваліфіковано може надати фахівець у галузі права, потерпілий, реалізуючи своє право на правову допомогу, має право звернутись До такого фахівця, укласти угоду про допомогу, а суд в таких випадках має надати можливість брати фахівцю участь у справі на боці потерпілого.
Фахівець у галузі права, як правило, бере участь у справі на боці потерпілого на підставі положень ст. 52 КПК України, як його представник, керуючись при цьому правами самого потерпілого. Тобто представник потерпілого має ті самі права, що й сам потерпілий Але з огляду на змагальність судового процесу та рівність сторін виникає питання: чи не може потерпілий мати не представника, а захисника своїх прав? На наш погляд, правових перепон для цього нині не існує, а положення Конституції України відкривають шлях для забезпечення участі в справі захисника не тільки обвинуваченого, а й потерпілого. Що не заборонено — то можна. Цей підхід стосовно даних учасників процесу доречний.
Тому, по-перше, бажано, реалізуючи принцип змагальності та рівності сторін, надати представнику потерпілого всі ті права, які має захисник обвинувачуваного, а по-друге, передбачити безпосередньо в кримінально-процесуальному праві можливість участі в справі захисника потерпілого. Захисником потерпілого можуть бути будь-які фахівці в галузі права, які не підлягають відстороненню від справи в передбачених законом випадках.
Потерпілому має бути надана можливість знайомитися з постановою про призначення експертизи, реалізувати своє право на відвід експерта. Йому слід надати можливість за всіма категоріями справ знайомитися по закінченні досудового слідства з матеріалами справи. Так само, як і підсудному, йому до початку судового засідання необхідно вручати копію обвинувального висновку, а після його закінчення — копію вироку чи іншого рішення [34, c.92].
Потерпілий має стати однією з повноправних сторін у змагальному кримінальному процесі. Після дебатів сторін до надання останнього слова підсудному потерпілому мас бути надане право зробити свої заяви.
Реалізуючи принцип публічності, держава повинна взяти на себе обов’язок часткового відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, а після того розкривати злочин та, шляхом регресного позову, відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого. Дня цього необхідно створити відповідний фонд.
Будь-якому громадянину, який постраждав від злочину, так або інакше заподіяно моральної шкоди. Вона має відшкодовуватися в порядку позовної вимоги. В кримінальному процесі мають бути відрегульовані механізми відшкодування моральної шкоди, передбачені заходи забезпечення відповідної позовної вимоги. Позовна вимога про відшкодування моральної шкоди має задовольнятися в першочерговому порядку за рахунок вилучених цінностей та майна, на яке накладено арешт.
Цивільний позивач — це громадянин, підприємство, установа або організація, що потерпіли матеріальний збиток від злочину та висунули вимогу про його відшкодування у порядку кримінального судочинства.
Заява про цивільний позов подається тому органу, у провадженні якого перебуває справа. Органи розслідування, прокурор, суд повинні перевірити наявність підстав для одночасного розгляду позову і кримінальної справи. Про визнання цивільним позивачем або про відмову в такому визнанні особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу. продолжение
--PAGE_BREAK--
Після того як цю особу визнано цивільним позивачем, вона стає учасником процесу та набуває прав, передбачених ст. 50 КПК України. Цивільний позивач має право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити органи дізнання, слідчого та суд про вжиття заходів щодо забезпечення заявленого позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.
Цивільний позивач зобов’язаний за вимогою органу дізнання, слідчого, прокурора і суду надавати документи, які він має у своєму розпорядженні, пов’язані з заявленим позовом, У разі, коли цивільний позивач не з’явиться у судове засідання, позов не розглядається, якщо суд вважає за неможливе розглядати його за відсутності цивільного позивача. Якщо цивільний позов залишається без розгляду, за зацікавленими особами зберігається право заявити його в порядку цивільного судочинства [54, c.59].
Майнову відповідальність за цивільним позовом у кримінальному процесі звичайно несе особа, яка вчинила злочин,- обвинувачений. Проте у деяких випадках ця відповідальність покладається не на обвинуваченого, а на інших осіб, які йменуються цивільними відповідачами. Як цивільні відповідачі можуть бути притягнуті батьки, опікуни, піклувальники та інші особи, а також підприємства, установи й організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану діями обвинуваченого.
Отже, на підставі викладеного, слід зазначити, що у кримінально-процесуальні відносини окремі особи вступають по-різному залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження. Перші — в силу необхідності захищати свої права і законні інтереси; другі — в силу своїх посадових обов’язків щодо встановлення істини та забезпечення правосуддя; треті — за дорученням чи угодою; четверті — притягаються до участі в процесі в примусовому порядку.
1.2. Відомчий та судовий контроль при проведенні досудового слідства, як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства
Відомчий контроль здійснюється міністерствами і відомствами усередині відповідної структури (тому його ще називають внутрішньовідомчим контролем). Такий контроль тісно пов’язаний із завданнями, що стоять перед міністерствами і відомствами. Загальні питання його організації та проведення регулюються Положенням про відомчий контроль у системі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління [14, с.20].
Аналіз Конституції України та чинного кримінально-процесуального законодавства дає підставу стверджувати, що в той час, коли кримінальна справа знаходиться у провадженні слідчого, крім названих посадових осіб, ніхто інший, в тому числі суд чи суддя, не вправі давати йому вказівки про проведення тих чи інших слідчих дій та прийняття слідчих рішень, зобов’язувати його прийняти рішення про визнання чи невизнання певної особи учасником процесу, призначати чи не призначати проведення експертиз, ексгумації трупа, провадити чи не провадити допит певних осіб, пред’являти чи не пред’являти обвинувачення, складати чи не складати обвинувальний висновок тощо. Конституцією і вказаним законодавством суд не наділений правом нагляду за додержанням законів органами, що провадять досудове слідство, і тому він може зобов’язати слідчого провести певні слідчі дії та прийняти процесуальні рішення лише після надходження справи до його провадження при скасуванні постанови про відмову в порушенні справи або постанови про її закриття, а також при направленні її на додаткове чи нове розслідування [15, с.22].
З точки зору визначення сутності відомчого контролю за порушенням кримінальної справи щодо особи важливим є порівняння цього процесуального засобу із прокурорським наглядом. П.Мінюков та А.Мінюков обґрунтовано звертають увагу на те, що проблема співвідношення відомчого контролю і прокурорського нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів внутрішніх справ не досить досліджена в науці. А вчені, які досліджували її, свою позицію висловлюють на захист того відомства, де вони працювали, — прокуратури, органів внутрішніх справ [41, с.112].Тож якщо співставити наглядові повноваження прокурора і контрольні повноваження начальника слідчого відділу, передбачені ст.227 КПК та ст.114-1 КПК, очевидним є таке.
По-перше, і прокурор, і начальник слідчого відділу органів внутрішніх справ є учасниками кримінально-процесуальної діяльності. Їх правове становище і повноваження визначені законодавством України — Конституцією України, Кримінально-процесуальним кодексом, а прокурора — також і Законом “Про прокуратуру”. Обидва вони наділені владними процесуальними повноваженнями щодо слідчого, який на підставі ст.114 КПК має процесуальну самостійність, та інших учасників кримінального процесу. Доручення і вказівки в кримінальних справах як прокурора, так і начальника відділу, є обов’язковими для виконання слідчим, крім випадків, передбачених ч.2 ст.114 КПК України. При здійсненні нагляду і контролю їх процесуальні повноваження збігаються, проте повноваження начальника слідчого відділу значно вужчі, ніж прокурора.
По-друге, повноваження начальника слідчого відділу спрямовані виключно на забезпечення кримінального переслідування (контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вжиття заходів до найбільш повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового слідства у кримінальних справах — і жодного слова про забезпечення виконання ст.2 КПК — щодо охорони прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві). В той же час саме наглядові повноваження прокурора забезпечують охорону прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які потрапили в орбіту кримінального судочинства.
Нарешті, при здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю у більшості випадків застосовуються майже тотожні методи діяльності — проведення перевірок, дача вказівок, передавання справи від одного слідчого іншому.
О.Р.Михайленко слушно звертає увагу на те, що відомчий контроль ближчий ніж інші до безпосереднього виконавця [42, с.235].В цьому є перевага відомчого процесуального контролю. Звідси можна зробити висновок, що начальник слідчого відділу здійснює попередній, упереджувальний (забезпечувальний) контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, а також поточний контроль за виконанням законів щодо повного, всебічного та об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах. Проте фігура начальника слідчого відділу, з огляду на кримінально-процесуальний закон не є необов’язковою під час провадження попереднього розслідування. Немає таких процесуальних документів по кримінальним справам, які б в обов’язковому порядку приймалися за участю названого начальника, в цьому плані без нього можна в повній мірі обійтися.
До 1963 р. слідчий апарат існував тільки в органах прокуратури колишнього СРСР. Після створення слідчого апарату в системі МВС до його підслідності стали відносити все нові й нові склади злочинів, і в теперішній час в Україні він розслідує до 90% кримінальних справ. Крім того, функціонують слідчі апарати СБУ та податковій міліції. З метою належної організації діяльності слідчого апарату у 1966 р. й було введено посаду начальника слідчого відділу, який несе персональну відповідальність за організацію роботи відділу і її результати.З огляду на це при визначенні повноважень начальника слідчого відділу особлива увага була приділена саме наділенню його повноваженнями організаційно-розпорядчого характеру, що відображено у відомчих наказах МВС України.
Такий ухил у бік організаційно-розпорядчих повноважень начальника слідчого відділу дозволив деяким науковцям навіть стверджувати про те, що начальник слідчого відділу повинен виступати лише в якості організатора роботи слідчих, який здійснює ресурсне та методичне забезпечення розслідування [51, с.57].
Між тим, якщо звернутися до положень ч.1 ст.1141 КПК, то бачимо, що начальник слідчого відділу повинен здійснювати процесуальний контроль за своєчасністю дій слідчих щодо розкриття та попередження злочинів, вжиттю заходів щодо найбільш повного, всебічного та об’єктивного провадження попереднього розслідування.
Контроль за своєчасністю дій слідчих означає постійне спостереження за ними з тим, щоб виконувані ними дії (процесуальні, організаційні) забезпечували б розкриття злочину, який розслідується, вживалися б заходи до найбільш повного, всебічного та об’єктивного дослідження усіх його обставин. Адже термін “найбільш”, який використовується у контексті завдань начальників слідчих підрозділів, однозначно вказує на постійність та стабільність їх діяльності по створенню відповідного режиму попереднього розслідування по кожній справі. Звідси випливає, що начальник слідчого відділу за змістом закону по кожній справі зобов’язаний попереджувати і не допускати прийняття слідчим незаконних та необґрунтованих рішень.
Як свідчить практика, начальники слідчих відділів ОВС перетворилися у своєрідних диспетчерів з розподілу справ між слідчими та обліку їх руху з метою досягнення кількісних показників на кінець звітного періоду. На крайній випадок вони здійснюють матеріальне та технічне забезпечення слідчих. Це призвело до того, що у непоодиноких випадках відбувається занадто “щільний” прокурорський нагляд за досудовим слідством, що може перетворити цей нагляд прокуратури на так зване процесуальне керівництво досудовим розслідуванням з боку прокурора [57, с.252].
Отже, якщо відомчий контроль начальника слідчого відділу є по суті формою процесуального керівництва досудовим слідством, то наявність другого процесуального керівника в особі прокурора, очевидно є юридичним нонсенсом, веде до нівелювання прокурорського нагляду, принижує його значення і фактично є підміною прокурором начальника слідчого відділу. Окремі практичні працівники і науковці вважають, що начальнику слідчого відділу треба надати повноваження скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих [60б с.320].
Зазначимо, що така пропозиція не була сприйнята одностайно. Зокрема, у даному випадку мова йде не про управлінську діяльність, а про процесуальну діяльність. В той же час процесуальний нагляд в стадіях порушення кримінальної справи та провадження розслідування є відповідно до закону виключною прерогативою прокурора [67, с.62].
За дослідженням О.Р.Михайленка пропозиції щодо наділення начальника слідчого відділу правом скасовувати постанови слідчого не підтримало 69% слідчих, більш ніж 69% прокурорів та 54% суддів. На його думку, прийняття такої пропозиції на практиці означало б передачу наглядових функцій самим органам внутрішніх справ, що не відповідало б конституційним положенням про те, що нагляд за діяльністю органів слідства та дізнання покладається на прокуратуру [45, с. 527]. До того ж надання зазначених повноважень начальнику слідчого відділу на практиці зведе прокурорський нагляд за додержанням законів органами досудового слідства до нагляду за начальником слідчого відділу.
Для вжиття відповідних заходів КПК наділяє начальника певним обсягом повноважень. Зокрема, з метою контролю та надання кваліфікованої допомоги, він має право перевіряти кримінальні справи, так само, як і матеріали перевірок, заяв, повідомлень про злочини, які є у провадженні слідчих; виконання окремих доручень, отриманих від інших слідчих у порядку ст.118 КПК України, тощо. Начальник слідчого відділу з урахуванням інформації, отриманої внаслідок такої перевірки, дає слідчому вказівки, обов`язкові для виконання з таких питань: про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій. Начальник слідчого відділу також має право передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого. продолжение
--PAGE_BREAK--
О.Р.Михайленко зазначені права начальника слідчого відділу умовно поділяє на три групи: 1) організаційно-розпорядчого характеру; 2) по виявленню та запобіганню можливих порушень законності; 3) по реагуванню на виявлені порушення. Причому усім повноваженням начальника слідчого відділу притаманне організаційно-розпорядче спрямування.
Автори проекту нового КПК України у ст.40 повністю відтворили зазначені повноваження начальника слідчого відділу, проте про здійснення ним контролю не йдеться, у межах своєї компетенції він “здійснює організаційне забезпечення діяльності підлеглих йому слідчих і вживає всіх передбачених законом заходів до найбільш повного, всебічного і об`єктивного дослідження обставин у кожній кримінальній справі, що перебуває у їх провадженні.” [26].
Мета кримінально-процесуальної діяльності при розслідуванні кримінальної справи може бути досягнута лише у разі дотримання конфіденційності інформації, яку отримує слідчий. Важко сподіватись на те, що істина у справі буде встановлена, якщо обвинувачений, наприклад, до пред’явлення йому матеріалів справи знатиме про все, що в ній міститься. Саме у зв’язку з цим, відповідно до ст. 121 КПК, дані попереднього слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора, і в тому обсягу, в якому вони визнають можливим. Статтею 181 КК України передбачено кримінальне покарання за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, що провадила дізнання, даних попереднього слідства або дізнання.
Згідно з кримінально-процесуальним законодавством справа завжди повинна знаходитися в розпорядженні тієї посадової особи чи того органу, в провадженні яких вона перебуває. Всі винятки з цього правила обумовлені в законі — кримінальна справа може бути оглянута (вивчена, перевірена) судом лише тоді, коли вона надійшла до суду з постановою про її закриття, з обвинувальним висновком, з постановою про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру. Статтями 2362 і 2364 КПК передбачені випадки, коли предметом судового дослідження можуть бути матеріали, на підставі яких відмовлено у порушенні справи, та матеріали, на підставі яких дано санкцію на арешт.
Особливості правовідносин слідчого і начальника слідчого відділу обумовлюються тим, що слідчий перебуває в процесуальному й адміністративному підпорядкуванні начальника слідчого підрозділу, який, до того ж, може здійснювати розслідування у справі і самостійно.
Начальник слідчого відділу має право здійснювати функції: процесуального, адміністративного керівництва і розслідування конкретних кримінальних справ, користуючись при цьому правами слідчого [35, с.98]. У зв’язку з чим, між слідчим та начальником слідчого відділу складаються як кримінально-процесуальні правовідносини, що регулюються кримінально-процесуальним законом (статті 114, 1141 КПК України), так і адміністративні, що регулюються відомчими нормативно-правовими актами.
Повноваження начальника слідчого відділу щодо адміністративного керівництва підпорядкованими йому слідчими, у тому числі і при розподілі обов’язків з розслідування кримінальних справ, регламентуються відомчими нормативними актами. Такі правовідносини слідчого і начальника слідчого відділу є адміністративними.
Ряд адміністративних повноважень начальників слідчих підрозділів, пов’язаних із розслідуванням кримінальних справ щодо особи, встановлені пунктами 4.1. — 4.3.31 Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України, зокрема: начальник здійснює контроль за: дотриманням плану-графіка розслідування кримінальних справ; станом розслідування кримінальних справ, у яких закінчився двомісячний термін, вживає заходів щодо їх вирішення в максимально стислі строки; кількістю, своєчасністю і обґрунтованістю прийнятих рішень про зупинення слідства у кримінальних справах; обґрунтованістю порушення кримінальних справ; своєчасністю здачі до архіву підрозділів інформаційних технологій закритих кримінальних справ; обґрунтованістю і достовірністю даних про розслідування злочинів і кримінальних справ та об’єктивністю відображення відомостей в облікових документах і статистичних звітах; звітує про участь слідчих у розкритті злочинів; про кількість складених протоколів щодо корупційних діянь; про випадки порушення норм кримінально-процесуального законодавства під час прийняття рішень за матеріалами; заслуховує слідчих з питань розслідування кримінальних справ, виконання планів роботи і підвищення їх професійної майстерності, а також взаємодії з працівниками оперативних служб; щомісяця складає узгоджений з прокурором статистичний звіт про слідчу роботу. Забезпечує об’єктивність документів первинного обліку злочинів, осіб, які їх вчинили, і кримінальних справ.
На жаль, у кримінально-процесуальному законодавстві України немає такої чіткої регламентації процесуальної діяльності начальника слідчого відділу з керівництва досудовим слідством. На практиці це не виключає, з одного боку, не спричиненого об’єктивною необхідністю втручання в процесуальну діяльність слідчого, а з іншого — необґрунтованої безвідповідальності і волюнтаризму, що в кінцевому результаті негативно впливає на стан законності під час провадження досудового слідства. У рівній мірі це зауваження стосується і повноважень начальника слідчого відділу щодо слідчих, які працюють у складі слідчої (слідчо-оперативної) групи.
Відповідно до ст. 1141 КПК України, начальник слідчого відділу здійснює процесуальний контроль за своєчасністю дій слідчих щодо розкриття злочинів і запобігання їм, вживає заходів щодо найбільш повного, всебічного й об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах.
Як самостійний суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності, начальник слідчого відділу здійснює не лише процесуальний контроль, але й при необхідності, управлінський вплив, тобто дає слідчим письмові вказівки, обов’язкові для виконання. Він має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про направлення справи про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого до іншого, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства й особисто провадити досудове слідство, керуючись при цьому повноваженнями слідчого.
Процесуальна функція контролю повинна здійснюватися лише процесуальним способом, тобто шляхом перевірки кримінальних справ і особистої участі у провадженні слідчих дій. Іншими способами і засобами процесуальний контроль здійснюватися не може. Тільки після вивчення кримінальної справи й особистої участі у провадженні слідчих дій начальник слідчого відділу з’ясовує своєчасність і правомірність дій слідчого з розкриття та попередження злочинів і оцінює дії слідчого з погляду відповідності їх закону.
Якщо не обмежити процесуальні повноваження начальника слідчого відділу щодо слідчих групи, то у керуванні групою виникне двовладдя. Це породить ситуацію, за якою начальник слідчого підрозділу в будь-який час зможе безпідставно втручатися в діяльність слідчих групи. Оскільки, з одного боку, є керівник групи, який керує та координує діями слідчих цієї групи, дає їм доручення та вказівки щодо провадження окремих слідчих дій і, приймаючи рішення по справі в цілому, несе повну та особисту відповідальність за прийняття таких рішень. А з іншого боку — є начальник слідчого підрозділу з повноваженнями, що надають йому право (і без залучення до складу групи) теж керувати її діяльністю: давати слідчим групи вказівки, на свій розсуд виконувати різні слідчі дії у цій справі, і не нести особистої відповідальності за керування слідчими групи та виконання ними його вказівок.
Таким чином, виникає ситуація фактично безвідповідального втручання начальника слідчого підрозділу в діяльність групи, а таке втручання може породити плутанину в її діяльності, зайву заорганізованість та тяганину у роботі під час провадження розслідування. Наслідком чого (за принципом ланцюжкової реакції) стане різке погіршення ефективності діяльності групи в цілому.
Слушною є пропозиція про обмеження процесуальних прав начальника слідчого підрозділу щодо давання обов’язкових для виконання вказівок слідчому [51б с.32]. Але не можна погодитись з тим, що слідчого взагалі необхідно звільнити від процесуального підпорядкування начальника слідчого підрозділу.
Більш виваженими здаються нам думки тих учених, які вважають, що одним із засобів забезпечення процесуальної незалежності слідчого є прийняття законодавчого рішення про процесуальне обмеження повноважень прокурора та начальника слідчого підрозділу щодо здійснення процесуального керівництва досудовим слідством [64, с.18].
Керувати розслідуванням, яке проводить група слідчих, та одночасно на свій розсуд проводити слідчі дії у цій справі повинна одна особа — це керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи і ніхто інший. Здійснювати ж нагляд та контроль за законністю прийнятих рішень як керівником групи, так і “рядовим” її слідчим повинен відповідно прокурор та суд.
Право на надання вказівок слідчим групи про провадження слідчих дій (відповідно до плану розслідування та з урахуванням коректив, що внесені учасниками групи) повинно належати лише керівнику групи. Начальник слідчого відділу давати такі вказівки не вправі. Питання ж організації та планування розслідування у справі керівник слідчої групи в необхідних випадках може сумісно організовувати та планувати за участю начальника слідчого підрозділу. Але безпосереднє керівництво слідчими слідчої (слідчо-оперативної) групи у ході розслідування повинно здійснюватись лише керівником групи.
Здійснення процесуального керівництва розслідування групою, слідчим, якого призначено керівником такої групи, з автоматичним наданням йому (з моменту призначення) процесуальних повноважень, що відповідають повноваженням начальника слідчого відділу, дозволить своєчасно вживати заходів щодо виправлення слідчих помилок, усунення порушень закону, допущених слідчими групи, і забезпечення повноти, всебічності та об’єктивності розслідування кожної конкретної кримінальної справи, шляхом активного впливу на хід розслідування. За це він згідно з законом і несе повну та персональну відповідальність. До речі, про необхідність наділення керівника слідчої групи правами начальника слідчого підрозділу наголошується і в пункті 4.4 Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженому наказом МВС України № 1600 від 25.12.2003 року.
Начальник слідчого відділу повинен мати право доручати провадження у справі групі слідчих, обирати учасників під час її створення, звільняти їх від розслідування інших справ, призначати керівника слідчої (слідчо-оперативної) групи. І він же повинен розглядати скарги й заявлені відводи щодо слідчого — керівника групи, робити його заміну, якщо для цього є законні підстави. Ознайомлюватись з матеріалами справи, приймати рішення про розформування слідчої групи, але на підставі постанови про припинення діяльності групи, винесеної її керівником, з приводу якої мати право надавати письмові вказівки керівнику групи про поновлення її діяльності та провадження окремих слідчих дій у цій справі. А керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи — виконувати такі вказівки, якщо він з ними згодний або оскаржити їх прокурору чи вищестоящому прокурору, якщо не згодний.
Чинне законодавство повноваження суду з контролю за попереднім розслідуванням кримінальної справи обмежує двома напрямами: 1) суд здійснює контроль за тими процесуальними діями (бездіяльністю) і рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими обмежуються чи ущемляються найбільш значимі конституційні права та свободи людини і громадянина (право: на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність житла чи іншого володіння особи, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції); 2) суд здійснює контроль за тими рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими завершується провадження у кримінальній справі на досудових стадіях кримінального процесу. В рамках існуючої концепції кримінального процесу визначення саме цих напрямів є принципово правильним. продолжение
--PAGE_BREAK--
Впровадження змагальних начал у стадію досудового слідства, передумови яких були закладені у Конституції України, громадянина передбачають розширення інституту судового контролю в цій стадії. Прихильники радикальних змін досудового слідства дотримуються принципу “необмеженості” судового контролю в цій стадії. Вони не схильні обмежувати судове втручання в діяльність органів досудового слідства і прокуратури рішеннями, що дають дозвіл на виконання дій, які обмежують конституційні права і свободи.
Одним із найбільш суттєвих недоліків кримінально-процесуального законодавства є відсутність чітко визначеної процедури судового контролю за стадією досудового слідства, що неодноразово слугувало підставою для критичних зауважень та статей науковців та практиків.
Важливим етапом розвитку інституту судового контролю за порушенням кримінальної справи щодо особи стало прийняття 18 січня 2007 року Закону України від 14.12.2006 р. № 462-V “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи”. Відповідно до вказаного Закону постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності. Досі неправомірне порушення кримінальних справ не можна було оскаржувати або не було процедури такого оскарження. Хоча вже існувало рішення Конституційного Суду України у справі № 3-рп/2003 і Постанова Верховного Суду № 1 від 11.02.2005 «Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи». Вказаним рішенням Конституційного Суду України від 30.01.03 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.
Прийняття вказаних змін до КПК України дало можливість громадянам України оскаржувати постанови про порушення кримінальної справи до суду. Практика скасування судами таких постанов зайвий раз підкреслила, що навіть на стадії порушення кримінальної справи здійснюється систематичне порушення конституційних прав громадян.
Вітчизняному законодавству відомий порядок тотального оскарження дій і рішень на досудовому слідстві, який існував до 1917 р. Судовий контроль здійснювався не тільки в порядку розгляду скарг учасників кримінального процесу окружним судом (така процедура визнавалася винятковою), але й у ревізійному порядку, бо судовий слідчий важливі рішення про рух справи приймав за згодою суду, а наступна форма судового контролю вважалася нормальною і більш кращою [66, с.205]. Аналогічний порядок був відомим і першому радянському КПК. Вирішуючи всі скарги учасників процесу, окружний суд виконував функцію відомчого контролю, а слідчі організаційно входили до системи органів судової влади. Зараз органи досудового слідства і слідчі підрозділи прокуратури не є складовою структур судової влади. Сьогодні відродження інституту судових слідчих повинно бути закладеним в основу реформування вітчизняного кримінально-процесуального законодавства.
Відповідно до Конституції існують наступні форми судового контролю за процесуальними діями під час порушення кримінальної справи щодо: тільки за рішенням суду допускається арешт або тримання під вартою особи (ст. 29), проникнення до житла, проведення в ньому огляду чи обшуку (ст. 30), встановлення винятків з права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31). Передбачається, що кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ст. 29). Крім того, в Конституції закріплюється, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі (статті 55 і 124).
Із прийняттям Конституції до судів почали надходити скарги на постанови: про порушення кримінальних справ, про відмову в задоволенні тих чи інших клопотань, на інші рішення і дії посадових осіб, які провадять попереднє розслідування справ. Окремі судді приймали до провадження названі скарги та розглядали їх по суті. Скаржники посилались на конституційні положення про те, що кожен має право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб і що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. При цьому спостерігались два підходи до даної проблеми: в одних випадках такі скарги розглядались на підставі і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законодавством (як правило, за аналогією з процедурами, визначеними у статтях 2361-2366 (КПК), в інших — на підставі вказаних норм, але в порядку, який був раніше встановлений гл. 31-А Цивільно-процесуального кодексу України.
Так наприклад, старшим слідчим Н. МВ УМВС України у В. області 12 березня 2004 року порушено кримінальну справу щодо К.Н.О. та К.В.В. за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 192 КК України, заподіяння майнової шкоди шляхом обману, внаслідок незаконного отримання ними субсидій на відшкодування витрат по оплаті послуг за житло протягом червня 2000 р. -травня 2003 р.
Приводом до порушення кримінальної справи послужило повідомлення управління праці та соціального захисту населення міської Ради від 03 березня 2004 року, із якого вбачається, що особами, щодо яких порушено кримінальну справу у відділ субсидій були подані неправдиві відомості щодо наявності у володінні цих осіб іншого житла, що призвело до незаконної виплати субсидій у розмірі 1037, 83 грн. Дізнавач, працівник ДСБЕЗ Н. УМВС указане повідомлення не перевірив і матеріали направив у слідчий відділ для прийняття рішення по суті.
Скаржниці у суді стверджували, що кримінальна справа щодо них порушена незаконно, субсидії ними оформлялися тільки щодо їх матері М. Н.Л., яка до 1997 року мала житловий будинок і проживала у с. О Л-го р-ну, а в зв’язку з тим, що він став ветхим і непридатним для проживання, вона з цього часу проживає з ними і користується пільгами на законних підставах.
Місцевий суд 10 червня 2004 року відмовив К.Н.О. та К.В.В. у задоволенні скарги на постанову слідчого про порушення кримінальної справи, вказавши, що постанова винесена з дотриманням вимог статей 94-98 КПК, а апеляційний суд В. області 23 липня 2004 року — в задоволенні апеляції, з тих же підстав.
18 серпня 2004 року їх касаційна скарга на судові рішення була направлена до Верховного Суду України, а 16 вересня 2004 року ст. слідчим Н. УМВС кримінальну справу щодо них було закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК [37].
До прийняття Закону України від 14.12.2006 р. № 462-V “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи” і перший, і другий підходи слід було вважати хибними. В умовах неврегульованості законом, зокрема КПК України, порядку застосування конституційних норм застосування цих норм кожним суддею на свій розсуд, страх і ризик, в порядку, що ґрунтувався не на законі, а на особистих уявленнях, завдавав удару по законності в державі, та призводив до суб’єктивізму, порушень прав і свобод людини, негативних наслідків у боротьбі зі злочинністю, підриву авторитету правосуддя.
Судовий контроль має багато переваг, але він не є панацеєю від усіх проблем з будь-якого приводу.
Основним призначенням судового контролю повинно бути:
— питання про обмеження конституційних прав громадян, якщо таке обмеження припустиме не інакше як на підставі судового рішення, в тому числі сюди слід віднести і позбавлення спеціальних звань, відсторонення від посади, дача згоди на накладення арешту на майно і рахунки;
— застосування незаконних методів проведення слідчих дій: допитів, слідчих експериментів, впізнання, ставок віч-на-віч, перевірок показань на місці, отримання екземплярів для експертних досліджень, якщо такими діями порушуються конституційні принципи недоторканості особи, житла, завдаються збитки честі й гідності громадян.
— розгляд скарг усіх зацікавлених учасників процесу, коли органами досудового слідства, прокурором винесене рішення, яке перешкоджає руху справи (відмова в прийнятті заяви про злочин; постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, про призупинення, припинення справи, про продовження термінів досудового слідства);
— порушення чи умисне перешкоджання реалізації прав учасниками процесу, які закріплено в спеціальних нормах КПК.
На підставі викладеного слід зазначити, що з метою законодавчого закріплення правового положення начальника слідчого підрозділу, щодо контролю за законністю та обгрунтованністю порушення кримінальних справ відносно осіб, бажано у новому КПК України передбачити статтю яка визначить правовий статус начальника слідчого підрозділу.
Судовий контроль, будучи дійсно зв’язаним з посиленням змагальних начал, забезпечує доступ до правосуддя і гарантії реалізації принципу змагальності на стадії досудового слідства. Тільки суд має право розглядати матеріали і приймати рішення, коли йдеться про обмеження конституційних прав громадян. У зв’язку із чим доцільним було б введення інституту процесуальної фігури слідчого судді.
РОЗДІЛ II. СУТНІСТЬ НАГЛЯДУ ПРОКУРОРА ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
2.1 Прокурорський нагляд за додержанням прав учасників кримінального судочинства при порушенні та розслідуванні кримінальної справи
Прокурорський нагляд у кримінальному судочинстві має важливе значення та пов’язаний із забезпечення одностайного виконання законів органами досудового слідства й дізнання при вирішенні ними визначених кримінально-процесуальним законодавством завдань, зокрема законності та обгрунтованності порушення кримінальних справ щодо особи.
Кримінально-процесуальний Кодекс України наділяє прокурора владно-розпорядчими кримінально-процесуальними повноваженнями. Так, відповідно до ст.227 КПК України, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства.
Загальновизнаною є класифікація наглядових повноважень прокурора на досудовому слідстві у рамках трьох груп: 1) спрямовані на виявлення можливих порушень закону; 2) спрямовані на усунення порушень закону (реагування на порушення); 3) спрямовані на попередження порушень закону [7, c.62].
Аналіз положень ч.1 ст.227 КПК України дозволяє зробити висновок, що зазначена в ній група повноважень прокурора спрямована на забезпечення швидкого, повного розкриття злочину, якісне наступне його розслідування і відшкодування завданої шкоди (тобто забезпечення здійснення прокурором функції кримінального переслідування — п.4 — доручає органам дізнання виконання постанов..., виконання інших слідчих дій..., дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури; п.5 — в необхідних випадках особисто провадить слідчі дії; п.11 — затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду). Інша група повноважень має суто наглядовий характер, а саме: спрямовані на виявлення порушень закону — передбачені п.п.1, 5 (крім проведення розслідування в повному обсязі по будь-якій справі) ч.1 ст.227 КПК; спрямовані на усунення порушень закону — передбачені п.2,8,9,10 ч.1 ст.227 КПК. продолжение
--PAGE_BREAK--
Поряд з цим значна частина повноважень прокурора, передбачених ч.1 ст.227 КПК України, мають універсальний характер, тобто в залежності від поставленої мети, можуть бути спрямовані як на вирішення кожного із зазначених завдань (п.3 ч.1 ст.227 КПК — право прокурора давати письмові вказівки — може бути спрямовано як на виявлення порушень закону, так і на їх усунення, а також на запобігання їм), так і на забезпечення функції кримінального переслідування чи нагляду (п.5 — бере участь у провадженні дізнання та досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі; п.6 — санкціонує проведення обшуку,...; п.7 — продовжує строк розслідування; п.71 — дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту; п.11 — порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушення тощо).
Стаття 30 Закону України „Про прокуратуру” зобов’язує прокурора вживати заходи до того, щоб органи дізнання і досудового слідства: додержувалися передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також додержували строків провадження слідства та тримання під вартою; при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне і об’єктивне дослідження всіх обставин справи, з’ясовували обставини, які викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом’якшують і обтяжують його відповідальність; виявляли причини вчинення злочинів і умови, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення [4, c.309].
Слід зазначити, що існуюча редакція ч.2 ст.29 Закону про прокуратуру суперечить ст.2 КПК, яка визначає, що першочерговим завданням кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а наступними завданнями є швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Таким чином, в першу чергу, прокурорський нагляд має забезпечити права та законні інтереси осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, з огляду на те, що “від того, наскільки точно додержуються права цих осіб і наскільки повно виконуються ними свої обов`язки, залежить законність кримінально-процесуальної діяльності” [70, c. 97].
Принцип законності в кримінальному судочинстві є одним з основних принципів в організації і діяльності органів дізнання і досудового слідства. Правильне застосування закону забезпечує успішне провадження в справі і разом з тим захищає виконавців від помилок, що потім обертаються грубими порушеннями законності і призводять до обмеження прав і законних інтересів учасників процесу. Практиці відомі не одиничні випадки, коли через зневажливе відношення слідчих органів внутрішніх справ і прокуратури до закону по кримінальних справах про убивства, зґвалтування й вінілі небезпечні злочини залучалися невинні особи, а винні в цей час без наказано робили нові тяжкі злочини. Це відбувалося насамперед через прагнення будь-якими засобами розкрити злочин, коли підозрюваними й обвинувачуваними заявлялися клопотання про виконання процесуальних дій, які б підтверджували їхню непричетність до вчиненого злочину, цілком ігнорувалися, порушувалися вимоги закону про повноту, всебічність й об’єктивність розслідування злочину.
Таким чином, універсальним повноваженням прокурора є його право давати письмові вказівки, що можуть бути спрямовані як на виявлення порушень законів, реагування на ці порушення та запобігання їм, а також на успішне розслідування злочинів у цілому. Здійснення своїх повноважень прокурор повинен узгоджувати з процесуальною самостійністю слідчого, уникати дріб’язкової опіки над ним і над особою, яка провадить дізнання, заохочувати їхню творчу ініціативу і винахідливість, цінувати їхню принциповість, допомагати їм рішуче і наполегливо викривати злочинців, охороняти права та законні інтереси осіб, які були залучені до кримінального процесу.
Незважаючи на те, що діяльність органів слідства і прокурорського нагляду з роками удосконалюється, якісно підвищується кадровий склад прокурорів і слідчих (зріс їхній освітній ценз, відтепер усі прокурори і слідчі мають вищу юридичну освіту, переважна більшість з них мають великий стаж роботи за обраною спеціальністю), проте в діяльності правоохоронних органів допускається чимало порушень законності. Найважливішими критеріями оцінки роботи кожного слідчого й у цілому слідчого апарату є обґрунтованість порушення кримінальних справ, дотримання вимог закону про всебічність, повноту й об’єктивність розслідування, забезпечення конституційних гарантій недоторканості особи. Якщо дати в цілому оцінку діяльності органів дізнання і досудового слідства, то треба відзначити, що за останні роки значно знижується якість провадження дізнання і досудового слідства. Найбільш яскравим показником якості розслідування злочинів є кількість повернутих прокурорами і судами кримінальних справ на додаткове розслідування. Порядок розслідування злочинів визначається КПК України. Крім цього працівники органів дізнання і досудового слідства керуються наказами і вказівками Генерального прокурора України з питань слідчої роботи, обов’язковими для виконання всіма слідчими органами.
Повноваження прокурора у застосуванні досудового провадження визначаються кримінально-процесуальним законодавством та більш детально регламентуються відомчими нормативними актами: Наказом Генерального прокурора України № 4гн від 19 вересня 2005 року “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство”; Наказом Генерального прокурора України №1 від 19 січня 2004 року “Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України ”; Наказом Генерального прокурора України №10гн від 07 квітня 2004 року “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законодавства у сфері боротьби з корупцією ” [68].
Від рівня прокурорського нагляду за додержанням прав потерпілого та підозрюваного при порушенні кримінальної справи залежить успішне виконання завдань щодо розкриття злочинів, доведення вини злочинців, повне, об’єктивне розслідування кримінальних справ та попередження правопорушень.
Виконуючи свою конституційну функцію нагляду за виконанням законів органами дізнання і слідства, погоджуємося з думкою М.А. Маркуш про те, що прокурор не повинен мати менше прав, ніж піднаглядовий орган [37, с.67]. У частині 3 статті 31 проекту нового КПК України (2003 р.) вказано, що свої повноваження прокурор здійснює незалежно від будь-яких інших органів і службових осіб, керуючись лише Конституцією, законами України, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [25, с.60]. Те ж саме зазначається і в пізніших варіантах цього проекту.
У цілому, у процесі нагляду за провадженням досудового слідства прокурор скасовує, змінює процесуальні рішення і приймає нові, виконує окремі процесуальні дії, а також такі дії, які свідчать про те, що він фактично керує розслідуванням кожної кримінальної справи, тобто є суб’єктом розслідування.
І хоча слідчий процес неможливий без окремих дій та процесуальних рішень прокурора, а нагляд прокурора за провадженням досудового слідства і саме досудове слідство — це невід’ємні та взаємопов’язані між собою елементи одного цілого.
Закон (ч.3 ст.132 КПК) зобов’язує слідчого негайно надсилати прокурору копію постанови про притягнення як обвинуваченого. Це означає, що законність та обґрунтованість пред’явленого обвинувачення перевіряється не за відповідними скаргами від обвинуваченого, його захисника та родичів, а за копією зазначеної постанови, яка надійшла до прокурора. Вивчення цієї постанови у необхідних випадках тягне витребування кримінальної справи для перевірки законності та обґрунтованості притягнення особи як обвинуваченого. Особливо це стосується початкових стадій досудового слідства. У багатьох випадках постанови про порушення кримінальних справ і основні процесуальні документи органами дізнання та слідчими направляються наглядовим прокурорам несвоєчасно, з порушенням передбачених процесуальних термінів, у зв’язку з чим прокурори не завжди мають можливість своєчасно перевірити законність того чи іншого рішення.
Непоодинокими є порушення вимог ст. 97 КПК України, коли грубо ігноруються визначені законом терміни прийняття рішень про відмову або порушення кримінальних справ.
Здійснюючи нагляд за виконанням законів при притягненні як обвинуваченого, прокурор, перш за все, з’ясовує, чи є достатні докази, які вказують на вчинення злочину певною особою. Розглянемо це докладніше.
В літературі звертається увага на те, що під достатністю доказів, що є підставою для пред’явлення обвинувачення, треба розуміти узгоджену, взаємопов’язану, без внутрішніх протиріч систему доказів, оцінка яких за правилами, встановленими в законі, формує у слідчого внутрішнє переконання про наявність події злочину та його вчинення конкретною особою, а також впевненість у тому, що сформульоване обвинувачення підтвердиться у ході подальшого розслідування, а потім буде безсумнівно доведене в суді.Тому прокурор має оцінити законність зазначеної постанови з огляду на наявність достатніх підстав для пред’явлення обвинувачення та її вмотивованість.
Вирішуючи питання про законність та обґрунтованість пред’явленого обвинувачення, прокурор виходить з того, що всі діяння, які інкримінуються обвинуваченому, мають бути підтверджені доказами, зібраними по справі. При цьому прокурор повинен враховувати, що формула обвинувачення в постанові має бути конкретною, а дії обвинуваченого — максимально індивідуалізовані.
Визнаючи необхідну для пред’явлення обвинувачення достатність зібраних доказів, прокурору треба враховувати, що на їх основі буде ґрунтуватися висновок про подію злочину та участь у ньому особи. Отже, зрозуміло, що обсяг початкового обвинувачення може бути неповним, проте постанова має містити тільки факти, які доведені. Очевидно, що після пред’явлення такого обвинувачення, дослідження обставин справи продовжується. В той же час обвинувачення, яке пред’явлене особі при завершенні розслідування справи, повинно містити в собі всі доведені слідчим злочини особи, а також містити усі пункти обвинувачення, які будуть інкримінуватися особі у обвинувальному висновку. Зазначене має враховувати прокурор.
На думку О.В. Мельник, оцінка доказів — це розумова діяльність, здійснювана у певних логічних формах згідно з правосвідомістю суб’єкта оцінки його за внутрішнім переконанням, основаним на повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності; вона спрямована на встановлення вірогідності, відносності та допустимості доказів, їх взаємозв’язку і значення для вирішення питань, які складають предмет доказування, і має на меті встановлення істини по справі [39, с.69].
Цінним, на нашу думку, є те, що в означеному визначенні сконцентрована програма діяльності прокурора з нагляду за додержанням законів на досудовому слідстві по оцінці доказів і виведена мета цієї діяльності..
На жаль, із діяльності слідчих не викоренені випадки, коли обвинувачення формулюється з порушенням положень ст.131 КПК України, тобто без достатньої сукупності доказів по справі. На практиці таке обвинувачення навіть називають “первинним». Воно, як правило, пред’являється на ранніх етапах досудового слідства, а по закінченні розслідування справи (нерідко в день ознайомлення з матеріалами) обвинувачення перепред’являється. Як правило, остаточне обвинувачення відрізняється від первинного і за обсягом, і за змістом. Тож очевидно, що у таких випадках право обвинуваченого на захист певним чином зачіпається. Таке положеннями нами фіксувалося майне по кожній вивченій справі. В значній мірі подібна практика існує через відсутність належного прокурорського нагляду. Не можна тут не відзначити і недостатність правового регулювання етапу притягнення як обвинуваченого. На нашу думку, треба у КПК закріпити правило, в силу якого остаточно сформульоване обвинувачення має бути пред’явлено обвинуваченому не менше ніж за 15 днів до закінчення строку розслідування справи. продолжение
--PAGE_BREAK--
Особливо прокурору треба зосередити увагу на питанні обґрунтованості кваліфікації злочину. Тут мається на увазі розповсюдженість такого явища, як кваліфікація “із запасом”. Зокрема, по 11% вивчених нами кримінальних справах, розглянутих судом, виключалися окремі епізоди обвинувачення, змінювалася кваліфікація з більш тяжкого на менш тяжкий злочин. З матеріалів вбачалося, що прокурори у цьому випадку при направленні справи до суду погоджувалися із позицією слідчого з питань кваліфікації злочинів та формули обвинувачення.
Для забезпечення прав осіб, яких взято під варту, особливе значення має перевірка прокурором строків пред’явлення їм обвинувачення. Так, ч.4 ст.148 КПК визначає, що при застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного, обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується.
В інших випадках обвинувачення повинно бути пред’явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і, в усякому разі, не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст.133 КПК). Все це також важливо для реалізації обвинуваченим наданих йому прав.
Проте, по значній кількості кримінальних справ, незважаючи на додержання зазначених вимог, обвинувачені були позбавлені можливості в повному обсязі реалізувати свої права, оскільки надто пізно набували відповідний процесуальний статус через необґрунтоване віднесення моменту пред’явлення обвинувачення на завершальний етап розслідування. Лише у половині вивчених нами справ обвинувачення пред’являлося за десять і більше днів до закінчення розслідування, а по кожній четвертій — до 5 днів до зазначеного моменту; по решті справ за 1-2 дні, і, навіть, в день закінчення слідства. В той же час підстави для пред’явлення обвинувачення у більш ранні строки існували, і як наслідок таких порушень — відсутність у обвинуваченого часу, необхідного для надання доказів, заяву клопотань, оскарження відмов у їх задоволенні тощо.
Зазначимо, що хоча КПК України не визначає строки винесення постанови про притягнення в якості обвинуваченого, це не означає, що слідчий може скласти цей процесуальний акт у будь-який час: із змісту ст.131 КПК вбачається, що він має це зробити, коли по справі зібрані докази, достатні для пред’явлення обвинувачення. Такими вимогами закону повинен керуватися і прокурор при здійсненні нагляду за додержанням прав обвинуваченого.
Проте, як свідчить практика, у непоодиноких випадках спостерігається передчасне виконання зазначеної процесуальної дії, коли по справі ще не зібрано необхідної сукупності доказів, які викривають особу, не усунуті суттєві суперечності між ними, не перевірені захисні версії. Є й інша крайність — штучне затягування часу пред’явлення обвинувачення, його наближення до моменту закінчення розслідування. Це свідчить про відсутність належного прокурорського нагляду за додержанням вимог закону при розслідуванні кримінальних справ.
Прокурор також перевіряє :
— чи відповідає постанова про притягнення як обвинуваченого вимогам ст.132 КПК; чи додержані слідчим вимоги закону про порядок виклику та приводу обвинуваченого; чи роз’яснені обвинуваченому при пред’явленні обвинувачення його права і чи зроблено про це відмітку на постанові про притягнення як обвинуваченого; чи додержані вимоги ст.143 КПК про час та порядок допиту обвинуваченого; чи забезпечено обвинуваченому право на захист: мати захисника з моменту, вказаному у ст.43 КПК, одержувати з ним побачення на одинці тощо; чи брав участь у необхідних випадках при пред’явленні обвинувачення та допиті обвинуваченого перекладач і чи додержано порядок його участі у справі; чи роз’яснено обвинуваченому право на відвід запрошеного слідчим перекладача; чи заявляли обвинувачений та його захисник будь-які клопотання, чи подавали скарги, кому, чи додержаний порядок їх розгляду, які наслідки розгляду; чи забезпечені в процесі розслідування інші права обвинуваченого та його захисника.
Особливої прокурорської уваги, на нашу думку, потребують справи, у яких обвинувачений не визнає себе винним у вчиненні злочину, який йому ставиться у вину, і висуває конкретні доводи у своє справдовування. Кожен такий випадок має піддаватися ретельному аналізу з боку прокурора та прискіпливій перевірці з огляду на доведеність пред’явленого обвинувачення, повноту та об’єктивність дослідження, а також містити оцінку результатів перевірки доводів обвинуваченого і захисника. Викриттю прокурором можливої самообмови сприяє ретельній аналіз співставлюваних доказів, виявлення суперечностей у свідченнях та їх використання при допиті обвинуваченого.
Виявивши порушення або невиконання вимог закону, прокурор вживає заходів до усунення таких фактів і поновлення порушених прав учасників кримінального процесу. Зокрема, він скасовує незаконну постанову слідчого, дає вказівки про притягнення особи як обвинуваченого, про правильну кримінально-правову кваліфікацію діяння. використовує свої повноваження для забезпечення прав, наданих законом обвинуваченому та іншим учасникам кримінального процесу.
У випадку незгоди із вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, слідчий має право передати справу вищестоящому прокурору із письмовим викладенням своїх заперечень. Останній або скасовує вказівки, або доручає подальше провадження розслідування по справі іншому слідчому.
З метою попередження незаконного та необґрунтованого притягнення громадян до кримінальної відповідальності, а також ущемлення прав обвинувачених шляхом невиправданого зволікання із пред’явленням обвинувачення, прокурору доцільно було б періодично, на усіх етапах досудового слідства, аналізувати за участю слідчого зібрані по кримінальній справі докази, з огляду на їх достатність для пред’явлення обвинувачення.
Серед проблем, з якими прокурор стикається на цьому етапі наглядової діяльності, виступає важливіша — надання обвинуваченому можливості заявляти клопотання про допит свідків тощо (п.2 ч.1 ст.142 КПК України); надавати докази (п.1 ч.1 ст.142 КПК України). Прокурор має чітко з’ясувати, чи у повному обсязі були роз’яснені ці права і як вирішувалися слідчим клопотання обвинуваченого (якщо вони були заявлені). Як свідчать матеріали практики, у непоодиноких випадках заявлені клопотання обвинуваченого без мотивно відхилялися (близько 61%), задовольнялися частково (7%).
Важливо враховувати, що притягнення особи як обвинуваченого, у разі коли йдеться про обвинувачення посадової особи у посадовому злочині, а так само якщо ця особа притягається до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід досудового чи судового слідства, вірогідно тягне застосування такого превентивно-забезпечувального засобу процесуального примусу, як відсторонення від посади. Стаття 147 КПК передбачає, що відсторонення особи від посади провадиться за мотивованою постановою слідчого, санкціонованою прокурором або його заступником. Одержавши відповідну постанову, прокурор має перевірити наявність загальних підстав, визначених законом, для застосування зазначеного заходу. Хоча ст.149 КПК не передбачає відсторонення від посади, як вид запобіжного заходу, вважаємо, що йому притаманні мета і підстави застосування запобіжних заходів, визначені ст.148 КПК. Це враховують і автори проекту нового КПК України, передбачивши відсторонення від посади у главі 20 “Запобіжні заходи”.
Отже, спеціальними умовами відсторонення від посади є: винесення постанови про притягнення в якості обвинуваченого; наявність у обвинуваченого статусу посадової особи; незастосування до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Особливими підставами відсторонення обвинуваченого від посади виступають: обґрунтоване припущення слідчого, що у разі виконання особою своїх трудових обов’язків, вона може вчинити нове суспільно-небезпечне діяння, використати своє посадове становище з метою перешкодити встановленню істини у справі.
Для з’ясування наявності загальних та спеціальних умов та підстав для можливості відсторонення обвинуваченого від посади, прокурор має вивчити кримінальну справу і зробити відповідний висновок. В той же час вважаємо, що оскільки відсторонення обвинуваченого від посади обмежує конституційне право особи на обрання професійної діяльності (ч.1 ст.43 Конституції України), воно має застосовуватися лише за судовим рішенням. Це враховують і автори нового проекту КПК України.
Існуюча в КПК України модель пред’явлення обвинувачення не зорієнтована на упереджувальний прокурорський нагляд. Для того, щоб забезпечити такий нагляд, доцільно передбачити у законодавстві наступне: постанова про притягнення як обвинуваченого може бути пред’явлена особі слідчим не раніше доби після отримання прокурором її копії. В цьому ми вбачаємо необхідність надання прокурору часу для ознайомлення з постановою, а також для перевірки її законності та обґрунтованості. Встановивши, що така постанова винесена за відсутності належної сукупності доказів, що дають підстави зробити висновок про вчинення злочину особою, яку слідчий має намір притягти як обвинуваченого, прокурор зобов’язаний скасувати постанову і надати слідчому письмові вказівки щодо провадження необхідних слідчих дій для подолання прогалин у обвинуваченні. Отже, метою надання прокурорському нагляду упереджувального характеру вважаємо за доцільне внести зазначені доповнення до ст.133 КПК України.
Оскільки скасування прокурором постанови про притягнення як обвинуваченого може потягти за собою повторне пред’явлення слідчим постанови про притягнення як обвинуваченого, вважаємо за необхідне доповнити главу 12 КПК відповідною нормою. Це дозволить притягти особу як обвинуваченого у разі, коли така процесуальна дія вже виконувалася слідчим, але при цьому було порушено вимоги закону і прокурор дав вказівку слідчому про повторне пред’явлення обвинувачення. Виходячи із міркувань забезпечення обвинуваченому права на захист, вважаємо, що в такому випадку мають бути знову виконані всі необхідні процесуальні дії, незалежно від обсягу та характеру порушень, яких припустився слідчий при первинному пред’явленні обвинувачення.
Таким чином, серед переваг прокурорського нагляду за порушенням кримінальної справи щодо особи слід відзначити наступне. Це повністю незалежний від суду контроль. Рішення суду в порядку контролю не завжди виноситься оперативно, тоді як прокурор може і не доводити ситуацію до звертання до суду і відразу скасувати незаконне рішення органу дізнання чи слідчого. Немає тієї галузі, куди б він не міг втрутитися на стадії досудового слідства як за скаргами, так і за власною ініціативою, а суд вже обмежений тільки подачею офіційної скарги. Розширити перевірку поза межами скарги суд не може, а прокурор може прийняти будь-яку скаргу, в тому числі не тільки на відповідність діянь органів досудового слідства закону, але й щодо тактики розслідування, доцільності проведення тих, чи інших слідчих дій, комбінування слідчих і оперативних заходів і т. ін. Судовий контроль обмежений випадками заподіяння шкоди конституційним правам та інтересам учасників процесу або виникненням труднощів доступу до правосуддя. Крім того, прокурорський нагляд здійснюється як відносно органів досудового розслідування і їх діяльності, так і відносно учасників кримінального процесу. Судовий контроль проводиться тільки відносно учасників кримінального судочинства, коли цією діяльністю можуть бути завдані реальні збитки конституційним правам і свободам учасників кримінального процесу.
Отже, підсумовуючи, зазначимо, що українська модель устрою і компетенції прокуратури щодо забезпечення прав потерпілого та підозрюваного при порушенні кримінальної справи укладається в сучасні уявлення європейців про функції та місце правоохоронних органів у системі державної влади, а тому, в питаннях правомірності обмеження прав людини, подвійний контроль зовсім не перешкоджатиме. Ця система гарантій дозволить більш повно захистити права громадянина.
Досудове слідство визнається закінченим, якщо немає необхідності у проведенні будь-яких слідчих або інших процесуальних дій, спрямованих на збирання, перевірку і дослідження доказів, коли жодна із версій, які виникли, не залишилась неперевіреною. Тобто мова йде про виконання вимог ст.64 КПК щодо встановлення обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, та вимог ст.22 КПК про всебічне, повне і об’єктивне дослідження всіх доказів у справі. продолжение
--PAGE_BREAK--
На етапі закінчення досудового слідства органами досудового слідства приймається остаточне рішення про долю справи, достатність зібраних доказів, доведеність вини особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, і можливе направлення справи до суду, чи наявність підстав до закриття справи.
Таким чином, об’єктом прокурорського нагляду на етапі закінчення досудового слідства є додержання слідчим вимог кримінально-процесуального закону щодо всебічності, повноти та об’єктивності дослідження обставин злочину, з огляду на забезпечення прав обвинуваченого.
Основною формою закінчення досудового слідства є направлення слідчим кримінальної справи з обвинувальним висновком через прокурора в суд для розгляду її по суті, коли при розслідуванні зібрано достатньо доказів для призначення справи до судового розгляду і немає підстав для її закриття.
Як слушно зазначала М.К. Якимчук, характеризуючи закінчення попереднього слідства із направленням справи до суду, якщо у процесі розслідування добуті докази, на підставі яких слідчий дійшов висновку, що злочин розкрито, винні викриті, характер та розмір збитків визначені, заходи щодо їх відшкодування вжиті, а умови та причини, які сприяли його вчиненню, встановлені, то з’являється і підстава для визначення розслідування закінченим” [70, с.98].
Отже, дійшовши висновку, що в процесі розслідування використані всі засоби доведення і з’ясовані всі обставини справи, слідчий підводить підсумки, аналізує та оцінює усю сукупність матеріалів справи і приймає рішення про припинення подальшого збирання доказів, про завершення розслідування по справі і направлення її на судовий розгляд. Він систематизує матеріали справи (у хронологічному та тематичному порядку); технічно оформлює кримінальну справу; оголошує обвинуваченому про закінчення розслідування і роз’яснює йому право на ознайомлення з усіма матеріалами кримінальної справи як особисто, так і за допомогою захисника, а також заявлення клопотання про доповнення досудового слідства. Слідчий також зобов’язаний роз’яснити обвинуваченому право заявити клопотання про розгляд його справи у суді першої інстанції одноособово суддею чи колегіально судом у складі трьох осіб у випадках, передбачених законом (ч.1 ст.218 КПК). Про це складається відповідний протокол.
Виходячи із положень п.3 ч.2 ст.48, ч.4 ст.216 КПК, слідчий має повідомити про закінчення слідства і захисника, який бере участь у справі. Ящо обвинувачений не виявив бажання знайомитися з матеріалами справи з участю захисника, йому пред’являються для ознайомлення всі матеріали справи. При ознайомленні з матеріалами справи обвинувачений може робити виписки з матеріалів справи і порушувати клопотання (ч.2 ст.218 КПК).
Зазначимо, що ці положення кримінально-процесуального закону не відповідають вимогам сучасності, зокрема, з огляду на технічні досягнення. Більш вдало, на наш погляд, викладені положення ч.2 ст.217 КПК РФ щодо права обвинуваченого та його захисника в процесі ознайомлення з матеріалами кримінальної справи виписувати будь-які відомості і в будь-якому обсязі, копіювати документи, в тому числі і за допомогою технічних засобів. Виключення зроблено для документів і виписок із кримінальної справи, в якій містяться відомості, що становлять державну або іншу охоронювану законом таємницю: вони зберігаються при кримінальній справі і надаються обвинуваченому чи його захиснику під час судового розгляду справи.
За загальним правилом ознайомлення обвинуваченого і захисника з матеріалами справи здійснюється спільно, оскільки захисник надає при цьому обвинуваченому юридичну допомогу. Їх роздільне ознайомлення із справою допускається лише за клопотанням або обвинуваченого, або захисника (при відсутності заперечень з боку обвинуваченого).
У цьому випадку складаються окремі протоколи, відповідно до вимог ч.4 ст.218 КПК. Пред’явлення матеріалів справи може бути відкладене до явки захисника, але не більше як на 3 дні (за ч.4 ст.215 КПК РФ — 5 днів). У разі неможливості захисника, обраного обвинуваченим, з’явитися в цей строк, слідчий вживає заходів, передбачених частинами 4 та 6 ст.47 КПК.
Якщо обвинувачений не володіє мовою, якою ведеться судочинство, матеріали справи пред’являються йому для ознайомлення у відповідності з вимогами ст.19 КПК з участю перекладача.
Кримінально-процесуальний закон України визначає, що у протоколі про оголошення обвинуваченому про закінчення досудового слідства і про пред’явлення йому матеріалів справи, має зазначатися, які саме матеріали (кількість томів і аркушів) були пред’явлені для ознайомлення.
Окремими вченими слушно звертається увага на те, що слідчий зобов’язаний пред’явити обвинуваченому і його захиснику всі матеріали справи без винятку, в тому числі матеріали звукозапису, відеозапису і кінозйомки, які зберігаються окремо від справи [68, с.15]. Проте, чи підлягають пред’явленню зазначеним особам інші речові докази, закон це питання обминає.
Найбільш відповідають міжнародним стандартам щодо забезпечення прав обвинуваченого положення, які містяться у ч.1 ст.217 КПК РФ, відповідно до якої крім матеріалів кримінальної справи обвинуваченому і захиснику пред’являються також речові докази, і на їх прохання — фотознімки, матеріали аудіо-та (або) відеозапису, кінозйомки та інші додатки до протоколів слідчих дій.
Закон забороняє обмежувати обвинуваченого і захисника в часі, потрібному їм, щоб ознайомитися з усіма матеріалами справи. Однак, якщо обвинувачений і його захисник явно намагатимуться затягнути закінчення справи, слідчий вправі своєю мотивованою постановою визначити певний строк для ознайомлення з матеріалами справи. Така постанова підлягає затвердженню прокурором (ч.6 ст.218 КПК).
Зрозумілі спроби законодавця у проекті нового КПК (ч.9 ст.300) якимось чином впливати на строки ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами справи. Зокрема, передбачено, що обвинуваченому, взятому під варту, та його захисникові, матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред’явлені за десять діб до закінчення строку тримання під вартою, а якщо строк тримання обвинуваченого під вартою продовжено до 18 місяців — за місяць до закінчення цього строку. Проте, такий підхід багато в чому є формальним, оскільки не враховує обсяг кримінальної справи. Так само, як і положення ч.7 ст.300 КПК про те, що у випадку сплину встановленого постановою слідчого строку ознайомлення обвинуваченого із матеріалами справи, обвинувачений вважається ознайомленим із матеріалами справи.
За клопотанням обвинуваченого, за наявності поважних причин, прокурор своєю постановою має вирішувати питання про продовження строку ознайомлення обвинуваченого із матеріалами кримінальної справи. Адже слідчий, як особа зацікавлена у скорішому направленні справи до суду, з огляду на додержання строків тримання під вартою та строків розслідування справи, не завжди об’єктивно підходить до визначення строку ознайомлення обвинуваченого з матеріалами справи.
У всякому разі прокурор, який вирішує питання про затвердження постанови слідчого про визначення певного строку для ознайомлення з матеріалами справи в порядку ч.6 ст.218 КПК, має з’ясувати у обвинуваченого та його захисника причини “затягування” ознайомлення з матеріалами справи, і тільки встановивши їх навмисний (очевидний) характер, дати згоду на обмеження в часі обвинуваченого та його захисника, шляхом визначення певного строку. Більш того, зазначені дії слідчого та прокурора підлягають оскарженню в суді.
По закінченні ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи, слідчий зобов’язаний з’ясувати, які вони мають клопотання та заяви про доповнення досудового слідства, про зміну кваліфікації злочину і закриття справи.
Закон зобов’язує слідчого задовольнити клопотання обвинуваченого і його захисника, якщо обставини, для з’ясування яких заявлено клопотання, мають значення по справі ( ч.3 ст.221 КПК). При цьому очевидно, що мова йде про виклик свідків, які раніше не опитувалися, про витребовування нових документів і проведення експертних досліджень, які раніше не проводилися тощо. Отже, у такому випадку йдеться про наявну неповноту розслідування, яку слідчий має усунути шляхом проведення додаткових слідчих дій.
Після закінчення розслідування і виконання вимог ст.217-222 КПК. слідчий складає обвинувальний висновок і направляє справу прокурору. Обвинувальний висновок — підсумковий процесуальний акт досудового слідства, в якому на основі аналізу зібраних у справі доказів формується обвинувачення і дається юридична кваліфікація дій обвинуваченого, визначається коло обставин, що підлягають дослідженню у судовому засіданні.
Таким чином, значення обвинувального висновку полягає в тому, що він є процесуальним засобом додаткового контролю за ходом розслідування; підставою для прийняття прокурором процесуального рішення; процесуальною гарантією забезпечення прав обвинуваченого.
Вимоги, які закон пред’являє до обвинувального висновку (ст.223-224 КПК), дозволяють прокурору оцінити відповідність викладених в ньому висновків, які мають базуватися на зібраних та досліджених в процесі розслідування кримінальної справи доказах, фактичним обставинам справи, з огляду на наявність тверджень та аргументів, які обґрунтовують встановлення фактичних обставин і є підставами для правових оцінок правових оцінок діяння обвинуваченого.
Діяльність прокурора по справі, яка надійшла до нього з обвинувальним висновком, спрямована на перевірку якості проведеного слідства. Така перевірка є процесуальною формою його нагляду за провадженням досудового слідства з метою з’ясування додержання вимог закону про об’єктивність, всебічність та повноту досудового слідства, а також відсутності порушень процесуального закону під час його проведення.
Розглянемо ці питання ретельніше. Об’єктивність дослідження обставин справи означає відсутність будь-якої особистої зацікавленості у вирішенні справи; виявлення обставин, які як викривають, так і виправдовують обвинуваченого, а так само тих, які як пом’якшують, так і обтяжують його відповідальність; неупереджений підхід до оцінки зібраних доказів і прийнятті рішень по кримінальній справі. Це, перш за все, вимога до оцінки зібраних доказів [39, с.69].
Повноту розслідування розуміють як одержання такої сукупності доказів, яка є необхідною і достатньою для достовірного встановлення тієї чи іншої обставини, яка підлягає доказуванню по кримінальній справі.
Нарешті, під всебічністю розуміється виявлення всіх обставин, які підлягають доказуванню (ст.64 КПК), через вичерпну перевірку усіх об’єктивно можливих версій. В свою чергу, однобічність досудового слідства — це захоплення однією з версій, недостатнє дослідження з огляду на об’єктивно можливі версії обставин даної справи.
При дослідженні кримінальних справ із слідчими помилками, з’ясувалося, що у більшості випадків однобічність поєднувалася із неповнотою розслідування і проявлялася у недоведеності тієї чи іншої обставини, викликаної тим, що слідчий, правильно визначивши предмет доказування, не зібрав необхідної сукупності доказів [4, с.215]. Отже, прокурорська перевірка здійснюється шляхом вивчення матеріалів справи, розгляду заявлених обвинуваченим та іншими учасниками процесу клопотань, заяв.
Загальна програма прокурорської перевірки справи з обвинувальним висновком викладена у ст.228 КПК і складається із з’ясування таких питань: продолжение
--PAGE_BREAK--
1) чи мала місце подія злочину; 2) чи має діяння, яке ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину; 2-1) чи були додержані під час провадження дізнання і досудового слідства вимоги КПК про забезпечення права підозрюваного і обвинуваченого на захист; 3)чи немає в справі обставин, що тягнуть за собою закриття справи згідно із статтею 213 КПК; 4) чи пред’явлено обвинувачення по всіх установлених злочинних діях обвинуваченого; 5) чи притягнуті як обвинувачені всі особи, що викриті у вчиненні злочину; 6) чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону; 7) чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку; 8) чи правильно обрано запобіжний захід; 9) чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна; 10) чи виявлено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів до їх усунення; 11) чи додержано органами дізнання або досудового слідства всіх інших вимог КПК. Одночасно прокурор перевіряє, чи відсутні у справі обставини, які тягнуть закриття справи.
Таким чином, в основі наглядових дій прокурора лежить перевірка обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі (ст.64, 23, 93-1, 433 КПК).
Вивчаючи кримінальну справу, прокурор враховує, що пізнання об’єктивної істини слідчим здійснюється по мірі руху кримінальної справи, причому процесуальні акти, які слідують одне за одним, відображають певні етапи досягнення об’єктивної істини. Тому прокурор не повинен обмежуватися тими знаннями кримінальної справи, які він отримав при здійсненні нагляду за досудовим слідством, а має вивчити всі матеріали справи в їх сукупності. Особливу увагу прокурор звертає на розгляд та вирішення слідчим клопотань, які заявляли обвинувачений та його захисник, і має з’ясувати, чи обґрунтовано вони були відхилені, чи не було підстав до їх задоволення. Як свідчить дослідження нами кримінальних справ, розглянутих судами Харківської, Донецької та Полтавської областей, у непоодиноких випадках слідчі формально підходили до вирішення обґрунтованих клопотань обвинувачених та їх захисників, в тому числі і щодо доповнення досудового слідства. В подальшому прокурор не реагував на такі порушення закону, а суд задовольняв аналогічні клопотання( за нашими підрахунками — понад 50% із числа відхилених на попередньому слідстві). Між тим, вважаємо, що прокурор має бути зацікавлений у задоволенні на досудовому слідстві якомога більше обґрунтованих клопотань обвинуваченого та його захисника про доповнення матеріалів кримінальної справи, що дозволить йому відповідним чином побудувати свою позицію обвинувача при судовому розгляді справи.
Не повинні залишатися поза увагою прокурора і питання про допустимість доказів, оскільки в подальшому вони мають використовуватися державним обвинувачем у судовому засіданні. Затвердження обвинувального висновку і направлення справи до суду в порядку п.11 ч.1 с.227 КПК здійснюється, коли прокурор визнає проваджене розслідування якісним та достатнім для підтримання обвинувачення в суді, а справу — підготовленою для цього. Прокурор має переконатися, що винуватість обвинуваченого повністю доведена і у разі доведеності у суді наведених слідчим доказів буде винесений обвинувальний вирок. Одночасно з цим прокурор повідомляє обвинуваченого, до якого суду направлена справа. За недостатністю доведеної винуватості прокурор зобов’язаний прийняти інше рішення ( ст.229 КПК).
В.Т.Маляренко та І.В.Вернидубов пропонують надати прокурору повноваження самому складати обвинувальний висновок державного обвинувачення, вручати його копію обвинуваченому і роз’яснювати йому право заявляти клопотання [36, с.48].
Зазначимо, що пропозиції щодо вручення прокурором, який затвердив обвинувальний висновок, його копії обвинуваченому, сприйняті авторами проекту нового КПК (ч.1 ст.315). Такий же порядок передбачений і ч.2 ст.222 КПК РФ. Що стосується пропозиції Є.О. Шевченко покласти на прокурора обов’язок складати висновок державного обвинувача, то вважаємо, що це не наглядова функція прокурора, а функція кримінального переслідування, і покладання її на прокурора на стадії досудового слідства суперечить концепції діяльності прокурора щодо неприпустимості розширення функції кримінального переслідування на досудовому слідстві. [68, c.12]
Посиленої прокурорської уваги потребує нагляд за додержанням прав обвинуваченого при прийнятті слідчим рішення про закриття справи. Винесення такої постанови свідчить про відмову сторони обвинувачення від продовження процесуальної діяльності по викриттю підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні злочину за наявності підстав, передбачених законом.
Закриття кримінальної справи є етапом, заключною частиною розслідування, який охоплює: а)аналіз та оцінку зібраних по справі доказів у їх сукупності з огляду на їх достатність для достовірного висновку про неможливість продовжувати розслідування через наявність однієї з обставин, передбачених законом в якості підстави для закриття справи; б)систематизацію та належне оформлення матеріалів кримінальної справи; в)складання постанови про закриття справи; г)вирішення усіх питань, які випливають з рішення про закриття справи: скасування запобіжного заходу щодо обвинуваченого (підозрюваного), зняття арешту з майна, на яке його було накладено, повернення вилучених у обвинуваченого предметів тощо; д)повідомлення про закриття справи обвинуваченого, інших зацікавлених у справі осіб, вирішення їх клопотань тощо [6, с.88].
Стаття 213 КПК визначає, що кримінальна справа закривається: 1) при наявності підстав, зазначених у ст.6 КПК; 2) при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. При нагляді за законністю закриття справи прокурор має, поряд із перевіркою повноти, всебічності та об’єктивності розслідування кримінальної справи, ретельно дослідити питання обґрунтованості закриття справи, відповідність прийнятого рішення закону, і, особливо, тим підставам, на які посилається слідчий. Між тим, при прийнятті рішення про закриття кримінальної справи у непоодиноких випадках допускаються порушення прав учасників кримінального судочинства, в тому числі і тих осіб, які притягалися до кримінальної відповідальності.
Стаття 214 КПК визначає, що слідчий закриває справу мотивованою постановою, в якій, крім загальних даних, передбачених ст.130 КПК, зазначає: відомості про особу обвинуваченого, суть справи, підстави для закриття справи, рішення про скасування запобіжного заходу і заході по забезпеченню цивільного позову та можливої конфіскації майна, а також вирішення питання про речові докази відповідно до ст.81 КПК. Вважаємо, що зазначений перелік питань є неповним і потребує доповнення вказівкою на роз’яснення порядку оскарження даної постанови.
Ще одна новела, яку варто запозичити. В якості додатків до КПК РФ наведені уніфіковані зразки процесуальних документів. О.Р.Михайленко, який багато уваги приділяє теорії, методики складання процесуальних актів у кримінальних справах, їх уніфікації, слушно вказує: “Впровадження уніфікованих форм, якщо вони виконані належним чином, полегшує працю, прискорює строки складання документів, сприяє дотриманню законності, підвищує культуру праці [42, с.113].”
Закон зазначає, що копія постанови про закриття справи надсилається прокуророві, особі, що притягалася до кримінальної відповідальності, особі, за заявою якої була порушена справа, а також потерпілому та цивільному позивачеві. Виходячи із положень ч.2 ст.43 КПК, ч.3 ст.48 КПК, вважаємо, що обвинувачений та його захисник мають право на ознайомлення з усіма матеріалами справи у разі її закриття, що повинно бути відображено у ст.214 КПК, і буде сприяти реалізації прав зазначених осіб у досудовому слідстві. Зазначена конструкція ст.214 КПК спрямована на подальший прокурорський нагляд, оскільки вирішити питання про відповідність закону постанови слідчого прокурор може лише шляхом витребовування справи, тобто мова йде про можливу констатацію порушення закону і вжиття відповідних заходів з боку прокурора.
В той же час забезпечення прав обвинуваченого, інших учасників кримінального процесу потребує, на наш погляд, зміни законодавства. Мова йде про дачу згоди прокурора на закриття кримінальної справи з підстав, визначених ст.213 КПК. В подальшому така постанова може бути безпосередньо оскаржена в суді, без додержання порядку, встановленого ст.215.236-5 КПК.
Вважаємо, що закриття кримінальної справи з підстав, передбачених ч.2 ст.213 КПК — при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину суперечить вимогам ч.3 ст.62 Конституції України, відповідно до якої усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Зазначене положення сприйнято і авторами проекту нового КПК. Так, ч.2 ст.183 проекту визначає, що при недоведеності участі підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні злочину, якщо вичерпані всі можливості доказування, порушена справа підлягає закриттю через відсутність події злочину або відсутність складу злочину.
Актуальним є запровадження у вітчизняному КПК механізму реалізації положень ст.56 Конституції України, яка передбачає право кожного громадянина на відшкодування державою матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями (бездіяльністю) органів державної влади чи їх посадових осіб, тобто мова йде про реабілітацію, зокрема, підозрюваного, обвинуваченого, кримінальне переслідування відносно яких закрито з підстав, передбачених п.1 та 2 ст.6 КПК.
2.3 Прокурорський нагляд за додержанням прав учасників кримінального судочинства під час судового розгляду кримінальноїсправи
Принцип змагальності, втілений у процесуальне законодавство, звільнення суду від обвинувальних функцій, покладають на прокурора всю відповідальність за доказування обвинувачення. Саме тому наказ Генерального прокурора України від 19.03.2005 № 5 гн “Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення” спрямовує роботу прокурорів у цій галузі на “ефективну реалізацію повноважень щодо всебічного, повного, об’єктивного та неупередженого дослідження обставин кожної справи”.
Разом з виконанням правоохоронної функції, що реалізується у його обвинувальній діяльності, прокурор виконує в суді й правозахисну функцію, яку не можна розглядати як наглядову.
Відповідно до ч. 2 ст. 25 КПК, яка по суті після 28.06.2001 залишилася без змін, він “зобов’язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вживати передбачених законом заходів до усунення всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили”.
Дійсно, за українською Конституцією гарантією захисту прав і свобод людини є суд (ст. 55), юрисдикція якого поширена на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124). До того ж, у подальших рішеннях Конституційного Суду України про неконституційність деяких законів юрисдикція судів значно поширена на правовідносини у досудовому слідстві, учасником яких є прокурор. Так, рішенням від 23.05.2001 №6-рн/2001 визнана підвідомчість судам скарг на акти та дії службових осіб органів дізнання, досудового слідства і прокуратури, навіть якщо законодавством встановлений виключно позасудовий порядок оскарження. Можливість оскарження їх дій у суді передбачені ст.ст. 110, 234, 236 КПК, але з розглядом, в основному, під час попереднього або судового розгляду справи, за винятком випадків, прямо передбачених КПК, коли скарги розглядаються негайно під час досудового слідства. Але навіть такий порядок розгляду скарг на дії прокурора (дізнавача або слідчого) Конституційний Суд визнав частково неконституційним (рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003), оскільки він унеможливлює розгляд судом скарг на постанови цих службових осіб “стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи” [28, c.392].
Таким чином законом суд поставлений в такі умови, коли не тільки при розгляді кримінальної справи, а взагалі у кримінальному судочинстві він сам повною мірою відповідає за додержання закону.
І все ж прокурор не приватна особа, а, як і суд, є представником держави, спрямованість діяльності якої — захист прав і свобод людини та забезпечення їх гарантій (ст.3 Конституції). Тому він повинен здійснювати процесуальну функцію обвинувачення так, щоб вона сприяла утвердженню закону, охороні прав всіх учасників процесу. Справа не тільки в тому, щоб прокурор здійснював заходи для попередження порушень закону з боку суду, їх своєчасного запобігання та усунення. Необхідно, щоб він виконував свої обов’язки державного обвинувача: застосовував усі заходи для всебічного дослідження обставин справи, правильного її рішення. При цьому діяв би у суворій відповідності із законом та виступав проти порушень з будь-якої сторони. І не тому, що він здійснює нагляд за виконанням закону судом, а у зв’язку з тим, що підтримання державного обвинувачення в умовах порушення закону, обмеження прав будь-якого з учасників процесу протирічило б ідеї безумовної законності діяльності державного обвинувача. продолжение
--PAGE_BREAK--
Наприклад, адвокат може не звернути увагу на допущене судом порушення закону, яке є законною підставою скасування майбутнього вироку, часто навіть з метою використати цей привід у апеляції при постановленні несприятливого для підзахисного вироку. Прокурор зобов’язаний звернути увагу суду на порушення будь-якого закону навіть при умові ускладнення обвинувальної діяльності при його усуненні. Зазначене завдання прокурор в суді виконує реагуванням у межах наданих йому повноважень у формі заперечень, наприклад, щодо некоректних або навідних питань захисника або порушень з боку судді. Закон у ч.2 ст.260 КПК надає таке право щодо дій головуючого всім учасникам процесу, якщо обмежуються або порушуються їхні власні права. На відміну від них прокурор зобов’язаний заперечувати проти порушень головуючого і щодо інших осіб.
У боротьбі за “благополучні” статистичні дані деякі прокурори намагаються уникнути можливого розходження із судом будь-якими засобами, що робить їхню позицію несамостійною і безпринципною та знеособлює взагалі фігуру державного обвинувача у суді.
Причини розходжень позиції із судом можуть бути різні. З точки зору оцінки діяльності прокурора зовсім не байдуже, чи пояснюються ці розходження складністю питання, відсутністю єдиної судової практики, чи обвинувач просто не розібрався в обставинах, погано орієнтується у законі та роз’ясненнях Верховного Суду України.
Якщо позиція прокурора обґрунтовувалася конкретними доказами, які досліджені у судовому засіданні, якщо він враховував не тільки дані, що підтверджують вину підсудного, а й ті, що його виправдовують, переконливо довів, чому він опирається на одні докази і спростовує інші, то обвинувача нема в чому докоряти, навіть якщо суд прийняв інше рішення. Судове слідство — це самостійне, творче дослідження доказів у нових процесуальних умовах, що може привести до висновків, відмінних від висновків досудового слідства, тому не можна вимагати, щоб висновки прокурора в усіх без винятку випадках співпадали з рішенням, яке виносить суд, що керується власною оцінкою доказів [39, c.68].
Можна зробити єдиний висновок: суд і прокуратура не можуть знаходитися у відношеннях підлеглості або піднаглядності. Їх відношення скоріше можна характеризувати як систему взаємодії, стримань і противаг, які у сукупності забезпечують законність, охорону прав фізичних юридичних осіб.
У згаданих рекомендаціях КМ РЄ стосунки між державними прокурорами та суддями регламентовані наступним чином: “Державні прокурори повинні суворо шанувати незалежність і безсторонність суддів. Вони, зокрема, не повинні ставити під сумнів судові рішення, ані чинити перешкод їх виконанню, за винятком тих випадків, коли вони здійснюють своє право на оскарження або вдаються до якоїсь іншої декларативної процедури”. У міжнародному документі зазначено, що прокурори “повинні подбати про те, аби в розпорядження суду були надані всі важливі факти та юридичні доводи, необхідні для справедливого відправлення правосуддя” (с.7-8).
Делікатність проблеми процесуальних взаємовідносин судді та прокурора при тому, що вони обоє представляють державу, потребує внесення уточнень у ст. 25 КПК щодо ролі прокурора у кримінальному судочинстві. Оскільки законодавством України на прокуратуру покладений обов’язок здійснювати національну політику щодо злочинності (діяльність органів прокуратури з координації таких зусиль правоохоронних органів) завданням прокурора у суді є усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину, на що звертає увагу і Генеральний прокурор України в п.п. 5.5 наказу від 19.09.2005 № 5 гн.
Завданням державного обвинувача відповідно до ст. 34 Закону України “Про прокуратуру” вважається сприяння у постановленні судових рішень, що ґрунтуються на законі, шляхом:
— пред’явлення суду доказів, що підтверджують винуватість особи, їх систематизація та аналіз;
— спростування доказів сторони захисту, усунення протиріч у доказовому матеріалі;
— об’єктивної та неупередженої оцінки кожного доказу та їх сукупності;
правильної юридичної кваліфікації дій підсудного, об’єктивної й обґрунтованої думки щодо виду і міри покарання;
— аргументованих пропозицій щодо вирішення цивільного позову, інших питань, які буде вирішувати суд;
— здійснення права на внесення апеляції, касаційного подання чи ініціювання перегляду справи у виключному провадженні;
— участі прокурора у роботі апеляційної, касаційної інстанції та при розгляді справи судом у виключному провадженні та в порядку виконання вироку [35, c.102].
Конституцією та внесеними до КПК змінами чітко визначено, яку роль виконує прокурор у суді з огляду на ту функцію, яку він при цьому здійснює. У зв’язку з цим функцію підтримання державного обвинувачення можна розглядати у вузькому і широкому розумінні.
У вузькому розумінні підтриманням державного обвинувачення можна вважати лише реалізацію прокурором обвинувальної діяльності в суді першої інстанції, а також при відновленні судового слідства апеляційною інстанцією (ст. 363 КПК) та при скасуванні апеляційною інстанцією вироку місцевого суду та постановленні свого вироку, якщо саме з цього приводу внесена апеляція прокурором (ст. 378 КПК).
В інших випадках перегляду судових рішень, постановлених судами першої інстанції, прокурор висловлюється щодо їх законності, безпосередньо не підтримує обвинувачення, хоча в широкому розумінні відстоює позицію державного обвинувача або змінює її у касаційному розгляді чи виключному провадженні.
Під час розслідування справи розгляд судами скарг на дії прокурора, дізнавача чи слідчого у випадках, передбачених ч. 5 ст. 97, 1652, 1653, 177, 178, 190, 205, 2365 КПК, а також в інших випадках судового розгляду передбачених законом питань на цій стадії кримінального судочинства, проводиться за участю прокурорів, які дали згоду на внесення чи самі внесли подання або здійснюють нагляд за досудовим слідством. До судового розгляду таких скарг у справах, які розслідуються прокуратурами обласного рівня та Генеральною прокуратурою України залучаються також працівники підрозділів, на які покладено обов’язок щодо підтримання державного обвинувачення.
Саме таке визначення цієї роботи надане в наказі Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 5 гн “Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення” (п. 1.2 ст. 2).
Цим наказом участь у розгляді справ, направлених до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності та її закриття з нереабілітуючих підстав, а також у розгляді справ в апеляційному, касаційному порядках беруть працівники прокуратури, на яких покладено обов’язок щодо підтримання державного обвинувачення в суді (ч. 3 ст. 2).
Так само необхідно розцінювати статус прокурора у судових розглядах кримінальних справ у порядку виконання судових рішень. На цій стадії прокурор виконує свою конституційну функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Галузевим наказом (ст. 10) участь у розгляді судом справ про застосування, скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру та застосування примусових заходів виховного характеру, вирішення питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у кримінальних справах, про застосування амністії доручено забезпечувати прокурорам усіх рівнів [35, c.73].
Внесені у кримінально-процесуальний закон зміни та доповнення обмежили суд розглядом справ тільки обсягом пред’явленого обвинувачення (ст. 275 КПК) і надали більш широких повноважень державному обвинувачеві в процесі, чим значно обтяжили наслідки його помилки у судовому засіданні.
Вказані зміни закону щодо розмежування функцій прокурора і суду на практиці вбачаються у наступному.
1. Суд, розглядаючи справу, при виявленні даних про скоєння підсудним ще й іншого злочину або необхідності притягнення інших осіб до відповідальності за вчинений злочин, за клопотанням учасників процесу направляє постанову (ухвалу) прокурору для вирішення питання про порушення кримінальної справи. Самому суду порушити кримінальну справу процесуальним законодавством дозволяється лише при одержанні заяви, що подається у порядку приватного обвинувачення;
2. Як правило, на додаткове розслідування справа може бути повернута судом лише за клопотанням сторін. Виключення складають випадки, коли під час порушення справи, провадження дізнання та досудового слідства були допущені порушення вимог Кримінально-процесуального кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду (ст. 246 КПК). Такі порушення надають право суду під час попереднього розгляду справи за власною ініціативою повернути справу прокуророві. Які саме “такі порушення” — закон не визначає. Судова практика користується поняттям “істотні порушення вимог КПК” (ст. 370), що є підставою для скасування вироку.
Спірним є питання повернення справи на додаткове розслідування у стадії судового розгляду за ініціативою суду з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства, які не можуть бути усунені у судовому засіданні. Стаття 281 КПК, що передбачає цю підставу, не регламентує, з чиєї ініціативи може бути повернута прокурору така справа. Однак постанова Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 № 2 „Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування” зміст ст. 281 КПК України щодо суб’єктів ініціативи цієї процесуальної процедури ототожнює зі ст… 246 КПК України. Тому судам надане роз’яснення, що повернення справи на додаткове розслідування у стадії судового розгляду здійснюється як за клопотанням учасників процесу, так і з ініціативи суду. З власної ініціативи суд не може повернути справу на додаткове розслідування:
— якщо неповнота або неправильність досудового слідства може бути усунута в судовому засіданні;
— коли під час судового розгляду справи встановлено підстави для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб; продолжение
--PAGE_BREAK--
— при наявності підстав, встановлених у судовому засіданні, для притягнення підсудного за інший злочин;
— для збільшення обсягу обвинувачення.
На відміну від суду державному обвинувачеві у судовому засіданні надане право змінювати обвинувачення за певних обставин у бік пом’якшення або погіршення його становища, а також заявляти клопотання про повернення справи на додаткове розслідування з метою пред’явлення більш тяжких обвинувачень.
Тобто закон чітко розмежовує функції суду та прокурора у змагальному процесі: завдання суду — виносити рішення за зібраними досудовим слідством і представленими доказами обвинувачення особи, яке остаточно формулює державний обвинувач у судовому засіданні.
На сучасному етапі прокуратура знаходиться на шляху становлення відповідно до конституційної моделі. Сьогодні виконується у повному обсязі перша конституційна функція підтримання державного обвинувачення у суді фактично у всіх кримінальних справах, що збільшило навантаження у декілька разів. В умовах реформування судової та прокурорської систем, значного збільшення навантаженості, неможливості іноді ефективно забезпечити судові процеси наявною кількістю прокурорських працівників страждає якість виконання прокурором функції кримінального переслідування винних осіб у суді. І все ж не треба поспішати пояснювати неякісність виконання цих обов’язків тільки вказаними проблемами. Необхідно і в таких умовах, у межах своїх повноважень обрати правильні пріоритети, мобілізувати потенційні резерви.
Перш за все, це стосується організації підготовки до участі у судовому розгляді кримінальної справи, що складає основне підгрунтя ефективного підтримання державного обвинувачення у суді.
Стадія підготовки — це не просто ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, вона складається з наступних частин:
а) забезпечення ефективності підтримання державного обвинувачення ще під час досудового слідства;
б) врахування низки критеріїв при призначенні державного обвинувача у конкретній справі;
в)застосування ефективної методики підготовки прокурора до участі у судовому засіданні.
Конституція, зміни, внесені у кримінально-процесуальний закон, повністю звільнили суд від обвинувальної функції, а всю відповідальність за доказування обвинувачення переклали на прокурора. Визначені Конституцією пріоритети змінили погляд на всі стадії кримінального судочинства. Сьогодні вони мають одну мету: повноий всебічний і об’єктивний розгляд справи у суді. У цих умовах життя диктує суттєву істину: дізнання та досудове слідство — не самоціль, а лише допоміжна стадія. Діяльність органів, що виконують оперативно-розшукові дії, дізнання та досудове слідство, не закінчується встановленням винної у злочині особи, зібранням доказів і їх фіксуванням, пред’явленням обвинувачення та складенням обвинувального висновку. Головний їх обов’язок — забезпечити прокурору можливість представити ці докази суду у повному обсязі [35, c.62].
По-перше, слідчі органи повинні не тільки встановити, допитати свідків, потерпілих, але й здійснити всі можливі заходи до забезпечення їх явки до суду. Саме з метою досягнення такого результату в сучасних умовах специфічності злочинів та можливостей злочинців протидіяти розслідуванню вводяться і діють в багатьох демократичних країнах програми захисту свідків. На жаль, в нашій країні ця робота лише на початковому етапі.
По-друге, забезпечити майбутнього державного обвинувача найбільш важливими матеріалами, які той з певних причин не зможе детально законспектувати.
У багатьох розвинутих країнах світу із змагальним принципом судочинства справа під час судового процесу знаходиться у прокурора, і обвинувальний вирок виноситься, якщо прокурор професійно й повно представить існуючі в ній докази суду або присяжним. На відміну від такого порядку наше кримінально-процесуальне законодавство передбачає направлення всієї справи до суду задовго до процесу, у зв’язку з чим оперувати оригіналами доказів державний обвинувач у суді не може, а користується лише записами і конспектами, що ускладнює його можливості у змагальному процесі. Тому дуже важливо, щоб у наглядове провадження у справі слідчий для державного обвинувача поклав найбільш важливий доказовий матеріал.
За ст. 6 галузевого наказу Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 5 гн під час досудового слідства у наглядовому провадженні слід накопичувати:
— копії опису матеріалів кримінальної справи;
— процесуальні рішення, прийняті під час дізнання і досудового слідства;
— копії та виписки з документів, що містять основні докази, на яких ґрунтується обвинувачення.
З огляду на важливість виконання цих вимог для належної підготовки державних обвинувачів до судового розгляду справи прокурорам доручено перевіряти наявність вказаних матеріалів перед затвердженням обвинувального висновку.
Наприклад, у Борщівському районі Тернопільської області справу з обвинуваченню О. за ст. 115 ч. 1 КК України розслідував прокурор району, який до наглядового провадження, окрім копій процесуальних документів, приєднав фототаблиці з місця події та копію протоколу допита основного свідка К — родички обвинуваченого. У судовому засіданні захисник зробив спробу поставити під сумнів факт, що потерпілого вбито у кухні будинку, а свідок К. спробувала змінити свої показання на користь підсудного. Завдяки зваженому підходу до формування наглядового провадження у справі з боку прокурора, державному обвинувачеві вдалося впевнено спростувати доводи захисника, вміло допитати у суді свідка К. та повернути її до показань, які вона давала на досудовому слідстві [71].
По-третє, на стадіях затвердження обвинувального висновку, судових розглядів справи необхідно забезпечити тісну взаємодію слідчого з державним обвинувачем. Необхідність такої співпраці особливо важлива по актуальних справах, розслідування у яких постійно стикається з труднощами, пов’язаними з протидіями слідству, і свого апогею досягає у судовому слідстві.
Прокурор у процесі нагляду за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство, має можливість та повинен переорієнтувати роботу зазначених органів саме у такому напрямі, підвищити відповідальність слідчого не тільки за якість розслідування справи, а й за кінцевий результат, а державного обвинувача — за використання всіх можливостей у здійсненні обвинувальної діяльності в суді.
Не менш важливе значення в сучасних умовах значного підвищення ціни помилки державного обвинувача, яку не завжди можна виправити у подальших розглядах справи, має підбір прокурора для слухання конкретних, принаймні складних та специфічних справ. Тому у наказі Генерального прокурора України від 19.09.2005 № 5 наголошується про необхідність доручати державним обвинувачам вивчення кримінальної справи, перед затвердженням обвинувального висновку. Що стосується справ, розслідуваних органами прокуратури, призначати державних обвинувачів „з моменту пред’явлення обвинувачення, а в разі оскарження постанов чи дій слідчого або прокурора на стадії досудового слідства — перед розглядом скарг судом”.
Важливим є впровадження практики, коли в супроводжувальному листі про направлення справи до суду повідомлялося персонально, який прокурор буде підтримувати державне обвинувачення. Це надасть можливості: підвищити відповідальність державного обвинувача щодо вивчення матеріалів справи та встановити взаємодію із слідчим; внести порядок і дисципліну в організацію прокурором цієї роботи з тим, щоб суди поважніше відносилися до державного обвинувача та збулися ще пануючої з їх боку звички вимагати негайно направити будь-якого прокурора для слухання справи; більш ефективно організувати розгляд кримінальної справи.
РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ЗАКОННІСТЮ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
3.1 Напрями подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства та вдосконалення регламентації досудового слідства
Процес побудови правової держави, розвиток демократичних засад мають бути пов’язані з переглядом чинних і введенням нових правових норм. Нині, коли процес правотворчої діяльності в Україні набуває швидкого розвитку, спостерігаються позитивні тенденції у приведенні правової системи України у відповідність із міжнародними стандартами.
Особливо актуальним стає питання вдосконалення кримінально-процесуального законодавства та ретельного реформування системи органів досудового слідства, що є неминучим, оскільки викликано вимогами Конституції України. Мабуть, найпершою серед країн СНД це питання на законодавчому рівні закріпила у своїй Конституції Україна, в якій передбачено створення єдиної системи досудового слідства.
Відповідно до ст. 121 Конституції України прокуратуру не наділено правом проводити досудове слідство, але п. 9 її Перехідних положень передбачає, що прокуратура відповідно до чинних законів продовжує виконувати функцію досудового слідства – до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. На нашу думку, це є позитивним моментом. Зазначимо, що прокуратура України – не єдиний правоохоронний орган, що має у своїй структурі слідчі підрозділи. Такі ж підрозділи є в органах внутрішніх справ, Служби безпеки України, податковій міліції.
Таким чином, на сьогодні система органів досудового слідства України є різноманітною і складається з багатьох слідчих підрозділів, що створені в різних за своїм призначенням правоохоронних органах держави. І якщо відокремлення слідства від прокуратури чітко регламентоване вимогами Конституції Україні, то виокремлення слідчих підрозділів інших правоохоронних органів в єдину систему цілком логічно випливає з вимог Конституції України.
Чинний КПК України, як і проект нового КПК України (ст. 32), містить перелік повноважень прокурора лише щодо здійснення нагляду за законністю в діяльності органів дізнання і досудового слідства. Що ж стосується нагляду у сфері ОРД, то ці повноваження передбачені у ст. 14 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”. Хоча є пропозиції і про позбавлення прокурора права на здійснення контролю за оперативно-розшуковою діяльністю, оскільки прокурор не є її суб’єктом. А втім, результати вивчення М. Погорецьким (у 2001-2002р.) практики проведення оперативно-розшукових заходів (ОРЗ) за дозволом суду, свідчать, що прокурори при вирішенні зазначених питань частіше, ніж суди, вказували на необхідність та доцільність проведення інших оперативно-розшукових заходів, які не втручалися в конституційні права громадян, а також давали вказівки оперативно-розшуковим підрозділам про надання матеріалів щодо обґрунтованості проведення таких ОРЗ, оскільки суди цих повноважень не мають [51, c.322]. продолжение
--PAGE_BREAK--
Тому пропозиція про обмеження прав прокурора щодо здійснення контролю за оперативно-розшуковою діяльністю не є бездоганною. Вона принижує роль прокурора у питаннях здійснення прокурорського нагляду за ОРД і йде не на користь ні ефективності ОРД, ні захисту прав та законних інтересів осіб, яких вона торкається.
Обвинувачення включає: а) формулювання обвинувачення, тобто стисле викладення фактичних обставин справи, що містять у собі ознаки того чи іншого складу злочину і б) кваліфікацію злочину, тобто посилання на відповідну статтю кримінального закону, яка передбачає ознаки злочину, вказані у сформульованому обвинуваченні [51, с. 80].
Притягнення в якості обвинуваченого за своїм змістом ототожнюється з притягненням до кримінальної відповідальності. Саме тому, що обвинувачений має захищатися від обвинувачення, заснованого на достатніх доказах, закон надає йому рівні зі стороною обвинувачення можливості щодо відстоювання своїх прав та законних інтересів. Про це свідчить таке. Перш за все, ст.6 Конвенції про захист прав та основних свобод людини встановлює наступні обов’язкові мінімальні права обвинуваченого: бути невідкладно та докладно проінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти неї; мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника на власний вибір або, якщо вона не має коштів для оплати правової допомоги захисника, одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї; e) отримувати безоплатну допомогу перекладача, якщо вона не розуміє і не розмовляє мовою, яка використовується у суді.
Слід зазначити, що з наданням слідчому-керівнику групи повноважень, що відповідають повноваженням начальника слідчого відділу, доцільно водночас обмежити повноваження начальника слідчого підрозділу щодо слідчих групи. Оскільки справи, розслідування у яких здійснюється слідчою чи слідчо-оперативною групою (у складі декількох слідчих), завжди є великими за обсягом роботи, слідчі такої групи, як правило, працюють на самостійних ділянках розслідування, що значно віддалені від основного місця перебування складу групи.
Необхідним в проекті нового КПК України передбачити, що начальник слідчого відділу при провадженні досудового слідства здійснює контроль за додержанням законних прав та інтересів учасників процесу, інших осіб, які втягнуті в кримінальне судочинство. З метою підвищення персональної відповідальності начальника слідчого відділу за забезпечення контролю за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вжиття заходів до найбільш повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах надати йому право у випадках виявлення незаконної та необґрунтованої постанови слідчого, невідкладно звертатися з мотивованим клопотанням до прокурора про скасування такої постанови. До речі, таке право надано начальнику слідчого відділу за новим КПК Російської Федерації (п.3 ч.1 ст.39). Вважаємо, що таке повноваження начальника слідчого відділу, якщо воно буде передбачено КПК України, також сприятиме в цілому і ефективності прокурорського нагляду на досудовому слідстві.
Давно назріло питання введення процесуальної фігури слідчого судді, до компетенції якого слід віднести підготовку справ до розгляду в стадії призначення справи до судового розгляду, збирання матеріалів і порушення справ приватного обвинувачення; вирішення питань обрання, продовження строків і зміни запобіжного заходу; санкціонування огляду чи обшуку житла та іншого володіння особи, службових приміщень; накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку; вирішення питань, пов’язаних з перевіркою правомірності обмеження прав людини під час досудового слідства; вчинення дій з підготовки до розгляду справи в суді та внесення її на судове засідання [15, с.12]; здійснення контролю за процесуальними рішеннями слідчих — розгляд скарг на постанови, заяви про відвід слідчих; скарг на дії, бездіяльність і рішення слідчих, дізнавачів, прокурорів, розгляд питань про відвід захисника з формальних і неформальних причин; забезпечення цивільного позову; вирішення відводів; визначення загального напрямку розслідування; вибір доказів, що підлягають дослідженню і т. ін.
Слід передбачити подачу апеляції на рішення слідчого судді, яка буде розглядатися окремою палатою апеляційного суду. Моделлю для цього може стати Франція, де введено судовий орган, що контролює слідчого суддю — суддя по свободам і ув’язненню, якому відійшла частина повноважень слідчого судді та слідчі камери, котрі реформовано у слідчий орган другої інстанції. Це неупереджений посередник між обвинувачем і захистом на стадії досудового слідства. Така побудова досудового слідства дозволяє слідчому судді залишатися незалежним від прокурора, прирівняти у правах сторони обвинувачення і захисту, забезпечити процесуальний судовий контроль і встановити процесуальні гарантії в галузі застосування мір примусу. Досвід Франції можна використати для організації судового контролю за досудовим слідством України.
3.2. Вдосконалення прокурорського нагляду як гарантії забезпечення прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства
Кримінально-процесуальний Кодекс України наділяє прокурора владно-розпорядчими кримінально-процесуальними повноваженнями. Так, відповідно до ст.227 КПК України, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, прокурор в межах своєї компетенції:
1) вимагає від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини;
2) скасовує незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які проводять дізнання;
3) дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини;
4) доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;
5) бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто проводить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі;
6) санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених КПК;
7) продовжує строк розслідування у випадках і порядку. встановлених КПК;
71) дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. а також про продовження строку тримання під вартою в порядку, встановленому КПК;
8)повертає кримінальні справи органам досудового слідства з своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування;
9) вилучає від органу дізнання і передає слідчому будь-яку справу, передає справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного і об`єктивного розслідування;
10) усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства. якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи;
11) порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим в тих випадках, коли це передбачено КПК;
12) вирішує питання про допущення захисника до участі в справі.
Інші повноваження, які прокурор на практиці реалізує при здійсненні нагляду за додержанням законів органами досудового слідства, а також процедура їх застосування містяться в загальних положеннях глави 1 розділу Ш “Нагляд за додержанням і застосуванням законів” Закону “Про прокуратуру”. Це стосується повноважень, спрямованих на виявлення порушень закону (п.п.1,4 ч.1 ст.20 Закону “Про прокуратуру” — безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення державних органів...; мати доступ до документів та матеріалів, необхідних для проведення перевірки; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону); на усунення порушень закону (п.п.3,5 ч.2 ст.20 Закону “Про прокуратуру” — порушувати у встановленому законом порядку дисциплінарне провадження; вносити подання до державних органів і посадовим особам про усунення причин та умов, що сприяли порушенням закону ).
Отже, прокурор, наглядаючи за додержанням законів органами досудового слідства, повинен враховувати положення, які містяться у ст.23, 24 Закону “Про прокуратуру”, а також ст.8 Закону “Про прокуратуру”.Вважаємо таке становище є неприпустимим, оскільки нагляд за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства — самостійна функція прокуратури, яка реалізується через відповідні прокурорські повноваження, визначені законом. Тому в Законі України “Про прокуратуру” у главі 2 “Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство” треба визначити прокурорські повноваження, які мають непроцесуальний наглядовий (організаційний) характер, і порядок їх застосування. Що стосується наказів та вказівок Генерального прокурора України з питань організації нагляду за додержанням законів органами досудового слідства, то в них доцільно відбивати організаційно-методичні питання механізму реалізації зазначених повноважень прокурора.
Стаття 32 КПК України визначає, що термін “прокурор”, який вжито в Кодексі, за відсутності окремих вказівок, має таке значення — Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, прокурор міста Києва, районний, міський прокурор, військовий прокурор, транспортний прокурор та інші прокурори, прирівняні до прокурорів областей, районних або міських прокурорів, їх заступники і помічники, прокурори управлінь і відділів прокуратури, які діють у межах своєї компетенції.Аналогічним чином роз`яснено поняття “прокурор” і в ст.56 Закону України “Про прокуратуру”.
В літературі зазначається, що в сфері дізнання та попереднього розслідування владні повноваження прокурора спрямовані не тільки на спостереження за законністю, а й на процесуальне керівництво дізнанням та слідством.Зокрема, ще автори підручника “Прокурорский надзор в СССР” стверджували, що прокурор у стадії попереднього розслідування “наділений правами щодо керівництва розслідуванням” [2, с.117], проте не робили посилань на відповідні норми закону. продолжение
--PAGE_BREAK--
Окремі автори вважають, що процесуальне керівництво прокурора є методом здійснення нагляду за додержанням законів при розслідуванні злочинів [63, с.53].Ще далі пішов М.І. Смірнов, який вказує, що нагляд за виконанням законів органами дізнання та попереднього слідства “є по суті справи процесуальне керівництво розслідуванням злочинів, яке передбачає застосування прокурором всього арсеналу наданих йому владних повноважень” [58, с.202].Хоча в подальшому, майже десять років тому, цей вчений писав дещо інше, а саме: не можна змішувати два різних, хоча й тісно пов’язаних питання: сутність діяльності прокурора та його процесуальні повноваження на попередньому слідстві.
Г.І.Скаредов розрізняє процесуальне керівництво слідством, яке регламентоване нормами кримінально-процесуального законодавства, і організаційне керівництво, як діяльність керівника, регламентовану нормами адміністративного права та відомчими нормативними актами [39, с.68].
Зазначені концептуальні положення щодо вивільнення прокурора від багатьох дій у кримінальному судочинстві підтримав В.С.Зеленецький [9, с.69].
Аналізуючи сутність повноважень прокурора по здійсненню нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства, А.М.Балашов дійшов висновку, що вони є процесуально-розпорядчими, оскільки прокурор має право давати зазначеним органам обов`язкові для виконання вказівки, безпосередньо скасувати їх незаконні та необґрунтовані постанови, усувати та попереджати допущені порушення закону.Такі владно-розпорядчі повноваження прокурора обмежені, з одного боку, процесуальною самостійністю слідчого, а з іншого — кримінально-процесуальним законом. Визначення прокурорського нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства як такого, що має процесуально-розпорядчий характер, є своєрідним компромісом при вирішенні питання про співвідношення двох функцій, які покладені на прокуратуру в цій сфері — нагляду за додержанням законів і кримінального переслідування. Про це свідчать і положення ст.227 КПК “Повноваження прокурора по здійсненню нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства”, де, як вже зазначалося, фактично міститься 3 групи повноважень: поряд із суто наглядовими повноваженнями, є повноваження комплексні, які можуть застосовуватися як при здійсненні нагляду так і при здійсненні кримінального переслідування, а також повноваження, спрямовані на здійснення суто кримінального переслідування.
В той же час проект нового КПК України, незважаючи на те, що Конституція України (ст.121) не покладає на органи прокуратури здійснення функції кримінального переслідування на етапі досудового слідства, концептуально збігається із нині діючим КПК і у ст.32 знову наділяє прокурора на досудовому слідстві повноваженнями по здійсненню кримінального переслідування. При цьому конституційна функція нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють дізнання та досудове слідство, взагалі не згадується, і наглядові повноваження не відокремлюються від інших.
Це свідчить про те, що концепція проекту нового КПК України щодо функції та повноважень прокурора на досудовому слідстві не відповідає положенням Конституції України і не може бути прийнятною, оскільки невирішеним залишається питання щодо відокремлення функції кримінального переслідування від функції нагляду за законністю. Очевидно, що розв’язання цього питання буде повністю відповідати вимогам Стандартів професійної відповідальності і викладення (затвердження) основних прав та обов`язків прокурорів, прийнятих Міжнародною асоціацією прокурорів 21.04.99 р. (ст.4.2., п.b): “здійснюючи нагляд за розслідуванням злочинів, вони повинні гарантувати те, щоб слідчі служби поважали приписи (правові норми) та фундаментальні права людини”.
ВИСНОВКИ
У дослідженні, виконаному на основі аналізу чинного законодавства та правозастосовчої практики, теоретичного осмислення положень, концепцій, точок зору відомих вчених сформульовано пропозиції та рекомендації щодо забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства. Основними висновками цього дослідження є такі.
В юридичному механізмі забезпечення прав людини у кримінальному процесі особливе місце займає прокуратура, на яку Конституцією України покладається нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. У зв’язку із чим процесуальні повноваження органів прокуратури, суду та керівників слідчих відділів відносно порушення кримінальних справ щодо особи потребують збалансування.
Особа, щодо якої порушено справу, в тому числі й та, щодо якої справу порушено з недодержанням процесуального закону, не позбавляється такого права, вона має перспективу судового захисту, рано чи пізно справа буде розглянута судом і, якщо вона порушена безпідставно чи з недодержанням відповідних процедур, суд поновить її порушене право. Повною мірою це стосується і більшості інших процесуальних дій та рішень, які приймаються органом дізнання, слідчим чи прокурором в стадії попереднього розслідування справи. Обвинувачений чи потерпілий, які не погоджуються з тим чи іншим рішенням органу дізнання, слідчого чи прокурора або з їх процесуальними діями, завжди (крім випадку закриття справи) мають можливість захистити свої права та інтереси під час судового розгляду справи. При цьому суд згідно з чинним законодавством має широкі можливості у поновленні цих прав та інтересів — від задоволення їх клопотань безпосередньо в суді до направлення справи на додаткове розслідування або виправдання особи.
Правильно організоване досудове слідство і дізнання, а також здійснюваний прокурорський нагляд за виконанням законів при їхньому провадженні, являють собою одну з істотних гарантій швидкого розкриття злочину, його повного, об'єктивного і всебічного розслідування, а в остаточному підсумку постанови судом законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Ніякі інші порушення законів не заподіюють людям таких моральних і фізичних страждань як порушення, пов'язані з незаконними затриманнями й арештами, необґрунтованими притягненнями до відповідальності й засудження невинних.
Запропоновано доповнити КПК України положеннями, які визначають процесуальні засоби встановлення підстав для порушення кримінальної справи щодо особи. У зв’язку із чим є необхідним законодавчо регламентувати можливість до порушення кримінальної справи щодо особи, крім проведення огляду місця події, проведення й такої слідчої дії, як призначення експертизи. Пропонується визначити в КПК України, що дана слідча дія до порушення кримінальної справи повинна здійснюватися лише у випадках, коли без неї неможливо встановити наявність або відсутність підстави для ухвалення рішення в початковій стадії кримінального процесу.
У дослідженні визначено, що ознаками інституту процесуального контролю та прокурорського нагляду як гарантії забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства є: регламентована Конституцією та КПК України кримінально-процесуальна діяльність уповноважених державних органів, сутність якої є контроль та нагляд за законністю та обґрунтованістю визначених у законі дій та рішень органів розслідування під час порушення кримінальної справи щодо особи.
Для злагодженої роботи правоохоронної системи та забезпечення прав і свобод необхідно упорядкувати систему питань процесуального контролю та прокурорського нагляду за порушенням кримінальної справи щодо особи і насамперед предмет процесуального контролю та нагляду уповноважених державних органів. З цією метою необхідно підсилення процесуальних засобів забезпечення законності та контролю за обґрунтованості рішень органів розслідування. Ці рішення органів розслідування мають відповідати вимогам законності, своєчасності, правильності, повноти, всебічності, об’єктивності, грамотності.
Запропоновано, перегляд функцій прокуратури і визначення їх пріоритетності, виходячи із можливості забезпечення прав особи та досудовому слідстві з огляду на те, що саме на цій стадії кримінального судочинства існує великий ризик незаконного обмеження прав і свобод громадян.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Барабаш Т.М., Данченко Т.В. Цимбал Кримінальний процес України: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.; Держ. податк. адмін. України, Нац. акад. Держ. податк. служби України. — Ірпінь, 2007. — 339 с.
Басков В.И. Прокурорский надзор в СССР. — М. 1991. -С.117;
Благута Р.І., Гуцуляк Ю.В. Кримінальний процес: порушення кримінальної справи.: Досудове розслідування: (альбом схем): навч.-метод посіб.; Львів. держ. ун-т внутр. справ. — Львів, 2006. — 123 с.
Бояров В.І., Варфоломеєва Т.В. Кримінально-процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар: станом на 1 берез. 2007 р.; за заг. ред. В.Т.Маляренка, В.Г.Гончаренка; Верхов. Суд України. — Вид. 4-е, переробл. та доповн. — К.: Юрисконсульт: КНТ, 2007. — 896 с.
Бородін І. Л. Про організаційно-контрольну та наглядову діяльність прокуратури України // Вісник. — Х., 2003. — Вип.21, ч.1. — С.48-54.
Бринцев В. Прокурорський нагляд у системі контрольної влади: конституційні засади та проблеми здійснення в Україні: // Право України. — 2008. — № 11. — С.87-91.
Горбачов В. П. Питання прокурорського нагляду на досудових стадіях кримінального судочинства // Наук. вісн. — Д., 2004. — №1 (16): Актуальні проблеми вдосконалення кримінально-процесуального законодавства. — С.65–70.
Гриненко А.В., Каткова Т.В., Кожевников Г.К. Руководство по расследованию преступлений: Научно-практическое пособие. – Х.: Консум, 2001. – С. 73.
Грицаєнко Л. Правова природа діяльності прокурора на досудовому слідстві: процесуальне керівництво чи прокурорський нагляд: // Вісн. прокуратури. — 2008. — № 11. — С.68-76.
Давиденко С.В. Потерпілий як суб’єкт кримінально-процесуального доказування / С.В.Давиденко; за наук. ред. Грошевого Ю. М.; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — Х.: Фінн, 2008. — 295 с.
Довідник прокурора: Законодавчі та відомчі акти з питань прокурорської діяльності. – К.: “Воля”, 2003.
Дьомін Ю. Формування прокурорського нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності: // Вісн. прокуратури. — 2008. — № 12. — С.56-61.
Жиліна Л.С. Прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні слідчих дій: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. 12.00.10. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 1999. — 18с.
Іляшко О. О. Співвідношення прокурорського нагляду з державним позавідомчим контролем за виконанням законів // Вісник. — Запоріжжя, 2006. — N1 (34). — С.19-28. продолжение
--PAGE_BREAK--
Кирій Л.С. Відомчий, судовий контроль та прокурорський нагляд за відмовою в порушенні кримінальної справи: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.09. / Кирій Леся Миколаївна; Київ. нац. ун-т внутр. справ. — К., 2007. — 15 с.
Клочков В. Поняття ефективності прокурорського нагляду: // Підприємництво, госп-во і право. — 2008. — № 11. — С.47-49.
Копетюк М.І. Особливості прокурорського нагляду при розслідуванні кримінальних справ про злочини неповнолітніх: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.10. / Копетюк Микола Іванович; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. — Х., 2008. — 20 c.
Копетюк М. І. Правові аспекти попередження правопорушень і злочинів засобами прокурорського нагляду // Актуальні питання реформування правової системи України. — Луцьк, 2006. — Т.2. — С.177–182
Клочков В.Г. Прокурорський нагляд за законністю і обґрунтованістю обрання та продовження строків тримання під вартою: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К.: Вид. дім «Ін Юре», 2005. — 62 с.
Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: підручник. / Є.Г.Коваленко, В.Т.Маляренко; спец. ред. Т.Н.Роцька — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2008. – 710 с.
Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України: Підручник. / Є.Г.Коваленко, В.Т.Маляренко; Спец. ред. Роцька Т.Н. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 703 с.
Копетюк М. І. Нагляд прокурора на початкових стадіях досудового провадження у справах неповнолітніх // Актуальні питання реформування правової системи України. — Луцьк, 2007. — Т.2. — С.237-240.
Копетюк М.І. Особливості прокурорського нагляду при розслідуванні кримінальних справ про злочини неповнолітніх: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.10. / Копетюк Микола Іванович; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. — Х., 2008. — 20 c.
Кримінальний процес України. Підручник//За ред. Ю.М.Грошевого та В.М.Хотенця.- Х: Право.-2000.- 496 с.
Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар // За заг.ред.В.Т.Маляренка, В.Г.Гончаренка.-К: Форум, 2003.
Кримінально-процесуальний кодекс України: проект: редакція, запропонована нар. депутатами України – членами Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохорон. діяльн. для другого читання. — Х.: 2004. — 140 с.
Кримінально-процесуальний кодекс України: наук.-практ. коментар: станом на 1 берез. 2008 р. / Бояров В.І., Варфоломеєва Т.В., Вернидубов І.В. та ін.; за заг. ред. В.Т.Маляренка, В.Г.Гончаренка; Верхов. Суд України. — Вид. 5-е, переробл. та допов. — К.: Юрисконсульт: КНТ, 2008. — 896 с.
Кримінально-процесуальний кодекс України; Коментар основних положень / упоряд. В.М.Тертишник — К.: Літера, 2006. — 270, с.
Курочка М.Й. Прокурорський нагляд за додержанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. Е.О.Дідоренка; Луган. акад. внутр. справ. ім. 10-річчя незалежності України. — Луганськ: РВВ ЛАВС, 2005. — 174 с.
Курочка М.Й. Прокурорський нагляд в Україні: Підручник для студ. вищ. навч. закл. / М.Й.Курочка, П.М.Каркач; За ред. Е.О.Дідоренка; Луган. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України. — Луганськ: РВВ ЛАВС, 2004. — 423 с.
Курочка М.Й. Законність в ОРД та прокурорський нагляд за її дотриманням / За ред. Е.О.Дідоренка; Луган. ін-т внутр. справ. — Луганськ: РВВ ЛІВС, 2001. – 156 с.
Курільчук І. Г. Оскарження постанови про порушення кримінальної справи: співвідношення судового контролю та прокурорського нагляду // Наук. вісн. — Д., 2006. — N1 (28): Актуальні питання розкриття та розслідування злочинів. — С.107–113.
Кучинська О.П. Кримінально-процесуальне законодавство України: Посібник. / О.П.Кучинська, О.А.Кучинська, О.Г.Яновська; Акад. адвокатури України. Шк. адвокат. підготовки. — К.: Прецедент, 2006. — 143 с.
Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Навч. посіб. для підготов. до держ. іспиту. / Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. — К.: Істина, 2006. — 207 с.
Ляш А.О. Кримінальний процес (загальна частина): Навч. посіб. для дистанц. навчання. / Відкр. міжнар. ун-т розвитку людини «Україна» — К.: Ун-т «Україна», 2006. — 223 с.
Маляренко В. Т. Співвідношення прокурорського нагляду з правосуддям // Проблеми розвитку прокуратури України в умовах становлення демократичної правової держави. — К., 1996. — С.48-50.
Маркуш М.А. Принцип змагальності в кримінальному процесі України / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Вапнярчук, 2007. — 207 с.
Маляренко В., Пилипчук П. Межі судового контролю за додержанням прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування кримінальної справи // Право України. — 2001. — .№ 4.
Мельник О. В. Форми та методи прокурорського нагляду за додержанням законів органами досудового слідства при розслідуванні справ про вимагання // Вісник. — Х., 2003. — Вип.23. — С.66–70.
Мельник О.Л. Проблеми прокурорського нагляду за додержанням законів при розслідуванні вимагань: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.10. / Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. — Х., 2006. — 20 с.
Мінюков П., Мінюков А. Співвідношення прокурорського нагляду і відомчого контролю при розслідуванні кримінальних справ слідчими // Право України.- 1999.- №1.- С.111-115.
Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан.- К: Юринком.-Интер, 1999.- 448 с.
Михайленко О. Р. Проблеми конституційного регулювання прокурорського нагляду // Ідеологія державотворення в Україні: Історія і сучасність. — К., 1997. — С.260-262
Михайленко О. Р. Система меж прокурорського нагляду по забезпеченню законності // Проблеми розвитку прокуратури України в умовах становлення демократичної правової держави. — К., 1996. — С.56-60.
Михайленко О. Проблеми розвитку й удосконалення правового регулювання організації та діяльності прокуратури України // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. — Львів, 2003. — С.526-528.
Молдован В.В. Кримінальний процес України: Практикум: Навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл./ В.В.Молдован, Р.С.Кацавець; Міжгалуз. ін-т упр. — К.: Алерта, 2006. – 295 с.
Назаров В.В. Кримінальний процес України: посіб. для підгот. до іспитів. / В. В. Назаров; Київ. міжнар. ун-т. — К.: Магістр-XXI, 2008. – 214 с.
Панов О. І. Наглядова функція прокуратури в контексті становлення правової держави і захисту прав людини // Держава і право. — К., 2002. — Вип.18: Юридичні і політичні науки. — С.140-148.
Півненко В. П. Без прокурорського нагляду Україна не може стати правовою державою // Збірник наукових праць. — Х., 2007. — Вип. 8. — С. 155–158.
Піскун С. М. Прокурорський нагляд за додержанням законності в діяльності органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю (теоретичний аспект) // Вісник. — Х., 2003. — Вип.21, ч.1. — С.78-82.
Погорецький М.А. Кримінально-процесуальні правовідносини: структура і система: Монографія. – Х: АРСІС, 2002.
Полянський Ю. Є. Про деякі проблеми прокурорського нагляду в Україні // Актуальні проблеми політики. — Одеса, 1998. — Вип.3–4. — С.170–173.
Проект нового КПК України підготовлений робочою групою Верховної Ради України ( реєстраційний № 3456-1) – К., 2003. – С. 60.
Прокуратура України. / В. В. Сухонос, В. П. Лакизюк, Л. Р. Грицаєнко, В. М. Руденко. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2005.
Прокурорський нагляд в Україні: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / Марочкін І.Є., Грошевой Ю.М., Червякова О.Б. та ін.; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого; За ред. Ю.М.Грошевого, І.Є.Марочкіна. — Донецьк: Донеччина, 1997. — 255 с.
Прокурорський нагляд в Україні: Курс лекцій для студ. вищ. навч. закл. / В.Т.Нор, Я.О.Береський, І.І.Когутич та ін.; За ред. В.Т.Нора]; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка, Каф. кримін. процесу і криміналістики. — Львів: Тріада плюс, 2002. — 279 с.
Руденко В. Ю. Наглядова функція прокуратури як інструмент реалізації соціально-економічних прав людини і громадянина // Держава і право. — К., 2008. — Вип.41: Юридичні і політичні науки. — С.250-253.
Смирнов М.І. Кримінальний процес України: навч.-метод. посіб. / М.І.Смирнов, І.В.Гловюк; відпов. ред. Аленін Ю. П.; М-во освіти та науки України, Одес. нац. юрид. акад. — О.: Фенікс, 2008. — 649 с.
Соловйов В. М. Судовий контроль та прокурорський нагляд як спеціальні способи забезпечення законності в державному управлінні України // Актуальні проблеми державного управління. — Х., 2005. — N2 (25), ч.2. — С.182-187.
Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. — 5-е вид., допов. і перероб. — К.: А.С.К., 2007. — 846 с.
Толочко Я.М. Прокурорський нагляд за додержанням законів при розслідуванні злочинів проти довкілля: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.10. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2007. — 20 с.
Трагнюк Р.Р. Прокурор як гарант забезпечення прав обвинуваченого і підозрюваного у процесі здійснення досудового слідства // Вісник Запорізького юридичного інституту МВС України, — 2003.- № 1 (22).- С. 262-268.
Трагнюк Р.Р. Прокурорський нагляд за додержанням законів, що забезпечують права обвинуваченого — Х.: Факт, 2004. – 198 с.
Трагнюк Р.Р. Прокурорський нагляд за додержанням законів, що забезпечують права обвинуваченого: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. 12.00.10. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Х., 2003. — 19 с.
Харченко І. О. Судовий контроль та прокурорський нагляд у процесі виконання покарань // Держава і право. — К., 2004. — Вип.25. — С.507-512.
Чепурний О. Розмежування функцій судового контролю та прокурорського нагляду на досудових стадіях кримінального процесу // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. — Донецьк, 2007. — N3. — С.204–208.
Шандула О. О. Деякі аспекти прокурорського нагляду за додержанням законів при прийманні, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини // Вісник. — Х., 2004. — Вип.28. — С.24–27.
Шевченко Є.О. Прокурорський нагляд додержанням законодавства про звернення громадян: автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.10. / Шевченко Євген Олексійович; Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. — Х., 2008. — 19 с.
Шевчук Л. М. Правове регулювання нагляду прокуратури за додержанням законів митними органами у справах про контрабанду та порушення митних правил: окремі аспекти // Актуальні питання реформування правової системи України. — Луцьк, 2006. — Т.1. — С.234-237.
Якимчук М. К. До питання про предмет та об’єкт прокурорського нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів // Чернівецький ун-т. Науковий вісник. — Чернівці, 1999. — Вип.48: Правознавство. — С.96–98.
Єдиний державний реєстр судових рішень // www.reyestr.court.gov.ua/pls/apex/f?p=300:1:3517573844838397