--PAGE_BREAK--2.3 Функції господарського договору
Господарський договір, як й будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій.
Функції господарського договору — це передбачені чи санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини.
Господарському договору властиві загальні договірні й специфічні, тобто господарсько-договірні, функції. Загальними функціями договору є:
1) ініціативна (договір як акт прояву ініціативи й узгодженої волі сторін врегулювати певні відносини);
2) програмно-координаційна (договір як програма поведінки сторін щодо здійснення господарських відносин й засіб узгодження, координації їхнього дій відповідно до економічних інтересів й намірів);
3) інформаційна (договір завдяки формальній визначеності його умів включає у собі інформацію про правове становище сторін у договорі, Яка необхідна сторонам, у відповідних випадках — юрисдикційним органам, третім особам);
4) гарантійна (лише завдяки договору включаються в дію такі правові гарантії виконання договірних зобов’язань, як неустойка, завдаток, застава тощо);
5) правозахисна (договір є правовою формою відносин, тобто формою, в межах якої забезпечується примусове виконання зобов’язань сторін шляхом використання майнових санкцій, засобів оперативного впливу).
Зазначені функції об'єднуються більш загальною — регулятивною функцією договору як правового засобу регулювання правомірної поведінки учасників цивільних правовідносин.
Специфічними, властивими господарському договору є такі функції:
1) правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби яких централізовано враховуються державою й фінансуються за рахунок державного бюджету;
2) правового засобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення — це обов’язкові для виконавців юридичні акти централізованого планування виробництва. [14, с. 137-138]
3.
Порядок укладання, зміни і розірвання господарського договору
3.1
Форма господарського договору
Правове регулювання форми договорів виражається у встановленні вимог до них і наслідків щодо їх порушення. Ціль відповідних вимог полягає в тому, що вони дозволяють зробити відносини сторін більш визначеними, зняти підстави для суперечок у майбутньому з приводу самого факту здійснення договору і його змісту. Деякі норми додають акту фіксації договору публічний характер. З цим пов'язаний державний контроль за його змістом в інтересах обороту і третіх осіб.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася. [12, с. 338]
Відносно господарського договору загальне правило, відповідно до якого він повинен бути укладений у письмовій формі і підписаний уповноваженими на те особами. Стаття 181 ГК України дає можливість сторонам вибирати один із видів письмової форми, а саме:
1) повну письмову форму, під якою розуміється як єдиний документ, так і комплект документів, що об'єднуються одним змістом договору. У випадках, передбачених законодавством(ст. 60 Повітряного кодексу, ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства України, статті 17, 23 Статуту залізниць тощо) застосовується спеціальна (стандартна) письмова форма
2) спрощену письмову форму у випадках, коли договір укладається шляхом обміну документами, що здійснюється поштою, телеграфом, телефонним, електронним та іншим зв'язком, або якщо договір укладається шляхом прийняття замовлення до виконання. При укладенні договору допускається використання сучасних засобів зв'язку, в тому числі електронних.
Нотаріальне посвідчення господарських договорів є обов'язковим лише у випадках, зазначених у законодавстві, або за домовленістю між сторонами.
Як бачимо сторони при укладанні договорів вправі довільно визначати його реквізити і їхнє розташування в письмовому документі. Тому порядок розташування окремих пунктів договору в письмовому документі ніяк не впливає на його дійсність.
При укладанні ряду господарських договорів застосовують не довільні, а уніфіковані (стандартні)форми договірних документів, щодо яких діють спеціальні правила їх складання і які мають точно визначені офіційні назви. Зокрема, це стосується форми договорів перевезення вантажів.
Так, згідно зі ст. 6 Статуту залізниць України накладна є основним перевізним документом встановленої форми, оформленим відповідно до Статуту та Правил перевезення вантажів і наданим залізниці відправником разом з вантажем. Накладна є обов'язковою двосторонньою письмовою формою угоди на перевезення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони — одержувача. Накладна одночасно є договором на заставу вантажу для забезпечення гарантії внесення належної провізної плати та інших платежів за перевезення. Накладна супроводжує вантаж на всьому шляху перевезення до станції призначення.
Спеціальними законодавчими актами передбачено обов'язкову державну реєстрацію господарських договорів певного виду, зокрема:
1) договорів купівлі-продажу державного майна в процесі приватизації;
2) договорів лізингу, якщо об'єктом лізингу є державне майно, або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів, або для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії;
3) концесійних договорів тощо.
У господарському законодавстві не міститься заборони щодо усної форми господарських договорів. Тому за відсутності спеціальних приписів щодо форми певного господарського договору може застосовуватися загальне правило ст. 206 ЦК: усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, який підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів.
Форма договору покликана закріплювати і правильно відображати погоджене волевиявлення його сторін. При з'ясуванні змісту договору вирішальне значення надається його буквальному тексту та змісту, що випливає з нього. Це орієнтує учасників цивільного обороту на необхідність ретельної і детальної роботи над текстом договору, який повинен адекватно відображати дійсну волю сторін, що має місце при укладанні договору. [7, с. 354]
3.2 Зміст господарського договору
Уся сукупність умов, які визначають права та обов'язки сторін у зобов'язанні, що виникає з договору, називається змістом договору.
При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
1) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
2) примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
3) типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
4) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
У змісті договору прийнято розрізняти істотні, звичайні і випадкові умови. Проте слід враховувати, що закон не може, у буквальному значенні, містити будь-які «умови договору». У законодавчих актах можуть встановлюватися заборони щодо включення до договорів певних умов (так, за змістом ч. 1 ст. 29 ГК забороняється нав'язувати умови договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткові умови, що не стосуються предмету договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту). Тому вказівка на те, що до умов договору відносяться ті, що приймаються сторонами як обов'язкові відповідно до законодавства, є неточною.
Істотними визнаються ті умови, без яких даний вид договору не може вважатися укладеним. Тому істотні умови визначають обов'язковий зміст договору (наприклад, ціна в договорі купівлі-продажу).
У ст. 180 ГКУ законодавцем виділено три ознаки, кожної з яких достатньо для кваліфікації умови договору як істотної:
1) умова, визнана істотною за законом. Перелік істотних умов, узгодження яких є необхідним при укладенні господарських договорів певного виду, міститься в окремих статтях ГК, що регулюють цей вид господарських відносин (зокрема щодо поставки, контрактації, сільськогосподарської продукції, енергопостачання, оренди майна та лізингу, перевезення вантажів тощо), і в окремих законодавчих актах. За відсутності спеціальних норм і норм ГК, які визначали б істотні умови певного договору, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу;
2) умова, необхідна для договорів певного виду (наприклад зазначення станції призначення вантажу, спосіб визначення маси вантажу у договорах перевезення вантажів залізницею тощо);
3) умова, щодо якої, на вимогу однієї із сторін, має бути досягнута згода. Такі істотні умови залежать від виду договору та намірів його сторін і визначають способи забезпечення виконання зобов'язання (неустойка, застава, порука, гарантія, завдаток), оперативно-господарські санкції, порядок і особливості виконання зобов'язання (наприклад строки і умови оплати, порядок і періодичність відвантаження товару тощо).
У будь-якому випадку істотною слід вважати умову, передбачену в проекті договору або у протоколі розбіжностей, складеному адресатом оферти в порядку, встановленому ст. 181 ГК.
Умови господарського договору щодо предмета, ціни та строку як обов'язкові для погодження сторонами договору є тим мінімумом, який дозволяє договірному зобов'язанню бути здійсненим.
Предметом договору (предметом договірного зобов'язання) є дії (або утримання від дій), які повинна виконати (або утриматися від виконання) зобов'язана сторона. Вимоги ч. 4 ст. 180 ГК стосуються необхідної і достатньої деталізації сторонами умови про предмет договору, а саме його матеріального об'єкта. Умова про предмет має включати:
1) найменування (номенклатуру, асортимент) товару, яке повинна надати одна сторона іншій. У разі укладення договору про виконання робіт або надання послуг має бути визначений результат таких робіт або послуг. Якщо товар (роботи, послуги) потребують детальнішої характеристики, такі відомості відображаються у специфікації, яка є невід'ємною частиною договору;
2) кількість виконання, яка визначається обсягом поставки, виконання робіт, послуг. При цьому вказується одиниця виконання і загальна кількість виконання у натуральному вигляді;
3) якісні характеристики товарів (робіт, послуг) визначаються або посиланням на відповідні державні стандарти або вказівкою на вимоги, яким має відповідати товар. У договорах певного виду вимоги до якості можуть визначатися спеціальним документом: проектно-кошторисною документацією (у договорах підряду на капітальне будівництво), технічним завданням (у договорах підряду на створення і передачу науково-технічної продукції), технічною документацією, зразком, еталоном (у договорах поставки індивідуально визначеного товару).
Ціна (тариф) 1 ст. 189 ГК є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Зазвичай ціна визначається у специфікаціях (додаток № 2), які є невід'ємною частиною договору. За змістом ст. 176 ГК ціна не може визнаватися істотною умовою організаційно-господарських договорів як договорів немайнових. При визначенні ціни в договорі сторони повинні враховувати вимоги гл. 21 ГК «Ціни і ціноутворення у сфері господарювання», зокрема ч. 3 ст. 189, якою визначено такі види цін:
1) вільні ціни;
2) державні фіксовані ціни;
3) регульовані ціни (граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін).
Також законом визначається неможливість встановлення цін, заборонених антимонопольним законодавством (н-д. встановлення різних цін для різних суб’єктів господарювання)
Строком дії договору є час, протягом якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі договору, і протягом якого договір підлягає виконанню в повному обсязі (за визначенням ч. 1 ст. 631 ЦК строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору). [11, с. 306-311]
Також в договори можуть зазначатися звичайні і випадкові умови договору. До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються і, як правило, у договір не включаються тому, що передбачені у нормах права. Не-включення звичайних умов у договір не впливає на його юридичну чинність, тому що в цьому випадку застосовуються правила відповідної правової норми. Наприклад, при відсутності в договорі вказівки на місце здійснення зобов'язання застосовуються правила, зазначені в статтях Цивільного кодексу.
Випадковими умовами договору визнаються ті, які найчастіше не передбачаються в договорах такого типу, але можуть бути включені в його зміст за згодою сторін. [7, с.353]
3.3 Укладення, зміна і розірвання господарського договору
Загальний порядок укладення господарських договорів, викладений у статті 181 ГК, має відмінності від порядку укладення цивільно-правових договорів, визначеного в главі 53 ЦК. Це пояснюється, зокрема, складністю багатьох господарських зв'язків, що часто зумовлює недостатність здійснення двох дискретних дій (оферти та її акцепту).
При укладанні договору сторони:
1) Вільні в укладанні договору. Вони не можуть бути примушені до укладання договору, крім випадків, коли обов'язок такого укладання передбачений Цивільним кодексом, законом чи добровільно прийнятим зобов'язанням. Отже, громадяни і юридичні особи вільні укладати чи не укладати договір, а також у виборі контрагента за договором.
2) Можуть укладати не тільки договори, передбачені законами чи іншими нормативними актами, але й інші договори, що не суперечать їм.
3) Можуть конструювати свої взаємини з елементів декількох різних договорів, створюючи так званий змішаний договір. У такому випадку до їхніх відносин будуть застосовуватися у відповідних частинах правила про ті договори, елементи яких використані сторонами, якщо інше не випливає із суті змішаного договору сторін про те, які норми підлягають застосуванню до їх договору.
4) Вільні у визначенні умов його змісту, крім випадків, коли ті чи інші умови договору прямо пропонуються законом чи іншим правовим актом.
Законодавство встановлює загальний порядок укладення господарського договору складається із:
1) стадії проекту договору;
2) стадії протоколу розбіжностей;
3) стадії безпосереднього врегулювання розбіжностей;
4) стадії судового розгляду переддоговірного спору.
На кожній з цих стадій процес укладення договору може бути завершений, якщо сторони дійшли згоди з усіх його істотних умов. У випадку недосягнення такої згоди між сторонами процес укладення договору переходить до наступної стадії. [11, с. 311]
Проект договору є офертою, яка адресована іншій визначеній стороні або сторонам у випадку укладення багатостороннього договору. Проект договору або інший письмовий документ повинен виражати намір особи, яка зробила оферту, вважати себе зобов'язаною у разі прийняття останньої і містити всі істотні умови договору, укладення якого має на меті автор проекту договору.
Для того, щоб сторони могли досягти угоди і тим самим укласти договір, необхідно, принаймні, щоб одна з них зробила пропозицію про укладання договору, а інша прийняла цю пропозицію. Тому необхідний акцепт (прийняття пропозиції другою стороною укласти договір). Відповідно до цього сторона, яка робить пропозицію укласти договір, іменується оферентом, а сторона, що приймає пропозицію, — акцептантом. Договір вважається укладеним, коли оферент одержить акцепт від акцептанта.
Як правило, обміну офертою і акцептом передують переговори. Вони можуть привести чи не привести до укладання договору. Перший контакт між сторонами може мати форму запиту чи запрошення до укладання договору, що звичайно містяться в каталозі, рекламі, запрошенні брати участь у торгах на будівництво чи у виконанні інших робіт.
Разом з тим, далеко не всяка пропозиція укласти договір здобуває силу оферти. Пропозиція, визнана офертою повинна:
1) бути досить визначеною і виражати явний намір особи укласти договір;
2) містити всі істотні умови договору;
3) бути звернена до одної чи декількох конкретних осіб.
При відсутності будь-якого із зазначених вище ознак, пропозиція може розглядатися тільки як виклик на оферту (запрошення робити оферту). Від виклику на оферту необхідно відрізняти публічну оферту. Під публічною офертою розуміється пропозиція, яка містить всі істотні умови договору, з якої убачається воля особи, що робить пропозицію, укласти договір на зазначених у пропозиції умовах з кожним, хто відгукнеться. У цьому випадку пропозиція укласти договір звернена до будь-кого і кожного, тому перший, хто відгукнеться на публічну оферту, акцептує її і тим самим знімає пропозицію.
Акцептом визнається згода особи, якій адресована оферта, прийняти цю пропозицію, причому не будь-яка згода, а лише така, що є повною і безумовною. Якщо ж принципова згода на пропозицію укласти договір супроводжується якими-небудь доповненнями чи змінами умов, що містяться в оферті, то така згода не має сили акцепту. Виконання особою, яка одержала оферту, у термін, встановлений для її акцепту, дій по виконанню зазначених у ній умов договору (відвантаження товарів, надання послуг, виконання робіт, сплата відповідної суми тощо) вважається акцептом, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами чи не зазначено в оферті. [13, с. 510-512]
Узагальнюючи першу стадію її можна поділити на наступні етапи:
1) Розроблення проекту і оформлення його у формі встановленій законом.
2) Оферта укласти договір. Проект договору може бути запропонований будь-якою із сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.
3) Акцепт на укладення договору. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір і в 20-тиденний строк повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.
Проте виникають випадки, коли сторона, якій запропоновано укласти договір не згодна з його змістом. Тоді починається друга стадія протоколу розбіжностей.На стадії протоколу розбіжностей фактичний склад (оферта — акцепт), достатній для визнання договору укладеним, доповнюється, оскільки до нього приєднується закінчення терміну, встановленого законом для спільного врегулювання розбіжностей, і в цьому випадку договір вважається укладеним на умовах, запропонованих автором протоколу розбіжностей.
Фактично дана стадія складається з наступних етапів:
1) Складання протоколу розбіжностей (додаток № 3). За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.
2) Розгляд стороною, якій надіслано, протоколу розбіжностей. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.
3) Досягнення згоди. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі протоколом узгодження розбіжностей (додаток № 4) або листами, телеграмами, телетайпограмами тощо.
4) Укладення договору. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона — виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.
В разі не урегулювання розбіжностей в силу вступає 3 стадія укладення господарського договору – безпосереднього врегулювання розбіжностей. На цій стадії врегулювання спору являє собою діяльність контрагентів з ліквідації розбіжностей та конфліктів, які виникають при укладанні господарського договору. Оскільки сторони, які спорять, не мають юрисдикційних повноважень, то спір не вирішується, а усувається з правовідносин шляхом погодження сторонами усіх умов договірного зобов'язання. Така угода може бути досягнута шляхом взаємних поступок, відмови однієї сторони від своїх домагань, прийняття оферентом пропозицій іншої сторони тощо.
Тому поділимо дану стадію на наступні етапи:
1) Переговори сторін, які включають взаємні поступки та погодження всіх умов договору;
2) Підписання або не підписання договору.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди).
Місцем укладення договору є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. [5, с. 362-366]
У разі недосягнення згоди на 3 стадії суб’єкти господарювання можуть звернутися до суду, що автоматично означає початок 4 стадії. Це регулюється п.1 ч.1 ст.12 Господарського процесуального кодексу України відповідно до якої: господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів. [10, с. 34]
Спори, що виникають при укладанні господарських договорів, поділяються на:
1) спори про спонукання до укладення договору, якщо одна із сторін ухиляється від укладення договору;
2) спори по умовах договору у випадку, коли сторони не врегулювали розбіжності щодо умов договору і передали спір на розгляд господарського суду.
Ці категорії охоплюються поняттям переддоговірних спорів, оскільки спори виникають з приводу встановлення договірних відносин або з приводу окремих умов господарського договору.
Спонукання до укладення договору можливе тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов'язаною укласти договір:
1) через пряму вказівку закону;
2) на підставі обов'язкового для виконання акта планування (в тому числі державного замовлення), який видано компетентним органом.
Застосування цієї стадіє є можливим лише у випадках укладання договорів за державним замовленням чи тих обов’язковість укладення яких встановлена законом (н-д. було укладено попередній договір, а одна з сторін відмовилась його укласти в строк передбачений ним; було укладено договір про викуп об’єкта малої приватизації внаслідок аукціону чи конкурсу і в строк 30 днів не було внесено плату на банківський рахунок після укладення договору купівлі-продажу).
Доказами можуть бути всі документи оформлені на попередніх стадіях.
День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. Договір є укладений за місцем знаходження оферента. [11, с. 323-324]
Щодо певних категорій договорів закон встановлює деякі особливості. Розглянемо їх:
1) організаційно-правові. Легального визначення організаційно-господарського договору в ГК немає. Враховуючи зміст статей 174,176 ГК, організаційно-господарські договори можна визначити як дво- або багатосторонньої угоди немайнового характеру між суб'єктами господарювання та/або угоди між суб'єктом (суб'єктами) господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень, мета яких (угод) полягає у забезпеченні організованості процесу господарської діяльності, в тому числі створення передумов для виконання майново-господарських зобов'язань. Для організаційно-правових закон забороняє спрощену форму їх укладання. [11, с. 321-322]
2) укладені на ярмарках, біржах та публічних торгах.Укладення господарських договорів відбувається у конкурентний спосіб (на торгах) відрізняється від загального порядку укладення господарських договорів, передбаченого ст. 181 ГК. Норма аналогічного змісту міститься в ст. 650 ЦК, згідно з якою особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.[11, с. 320]
3) Укладення примірних і типових договорів. Типові договори встановлюються: Кабінетом Міністрів України, державними органами та органами місцевого самоврядування. Умови визначені типовим договором є обов’язковими і не дотримання всіх істотних умов зазначених в ньому веде до недійсності договору, при цьому порядок умов не має визначального значення і можу буди довільні проте з дотриманням встановленої законом загальної форми. Примірний договір носить рекомендаційний характер і визначається лише для правильного ведення діловодства. [11, с. 319]
4) Укладання договорів за державним замовленням. Відповідно до Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» державними замовниками є: Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи — головні розпорядники коштів державного бюджету. Суб'єкти господарювання інших форм власності вправі добровільно на конкурсних засадах укладати державні контракти, основою яких є державне замовлення. Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення на підставі сформованого у встановленому порядку державного замовлення, умови якого визначаються відповідно до обсягів та складу останнього. ГК не встановлено відповідальності за ухилення від укладення державного контракту для тих суб'єктів господарювання, для яких прийняття державного замовлення до виконання є обов'язковим. Проте встановлюється відповідальність іншими законодавчими актами.
Оскільки за своєю природою державне замовлення є актом державного органу, виконавець державного замовлення може звернутися до господарського суду з позовом про визнання державного замовлення недійсним повністю або частково в порядку, передбаченому ГПК. [11, с. 317-318]
5) Укладання попереднього договору. Попередній договір укладається за правилами, визначеними гл. 53 ЦК. Спеціальним правилом щодо укладення попереднього договору є норма ч. З ст. 182 ГК щодо можливості укладання основного господарського договору в силу існуючого між сторонами попереднього договору за рішенням суду. При укладанні попереднього договору необхідно погодження всіх його істотних умов, до яких належать всі істотні умови основного договору, оскільки відсутність хоча б однієї з істотних умов майбутнього договору виключає можливість кваліфікувати відносини між сторонами як договірні. Угоди про наміри, протоколи про наміри тощо не є договорами і не породжують зобов'язання укласти в майбутньому основний договір. Але при тлумаченні документів, що мають таку назву, слід звертати увагу на їх зміст: за наявності істотних умов основного договору сама лише назва такого документа (угода про намір, протокол про намір) не впливає на визнання його попереднім договором.[11, с. 315-316]
Зміна або розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Особливість одностороннього розірвання договору або зміни його умов полягає у відсутності згоди контрагента.
У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що у випадку, коли одностороння зміна умов договору передбачена договором або законом:
1) відсутня необхідність додатково узгоджувати таку зміну з контрагентом;
2) сторона, наділена правом на односторонню зміну умов договору, може скористатися ним без звернення до суду.
Господарський кодекс не встановлює підстав для зміни або розірвання договору, через що необхідно враховувати загальні положення статей 651, 652 ЦК про підстави зміни або розірвання договору:
1) договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК)
2) у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах (ч. 1 ст. 652 ЦК). [13, с. 515-516]
Пропозиція щодо внесення змін до договору або його розірвання може виходити від будь-якої сторони і повинна бути викладена письмово.
Після одержання пропозиції про зміну або розірвання договору сторона може прийняти таку пропозицію або відхилити її. Сторона, яка виступила з такою пропозицією, повинна бути поінформована про результати її розгляду у двадцятиденний строк. Якщо пропозиція приймається іншою стороною, договір вважається зміненим або розірваним. Якщо сторони не досягай згоди щодо внесення змін до договору або його розірвання, заінтересована сторона може вимагати зміни або розірвання договору в судовому порядку занаявності достатніх підстав. До відсутності згоди однієї із сторін на внесення змін до договору або його розірвання прирівнюється і неодержання відповіді на пропозицію змінити або розірвати договір. [7, с. 355]
Зміна та розірвання сторонами договору вважаються такими, що відбулися, з моменту укладення відповідної угоди (вчинення правочину), якщо інше не визначено сторонами. Якщо ж підставою для зміни або розірвання договору є рішення суду, договір вважається зміненим або розірваним з моменту набрання рішенням суду законної сили. У судовому рішенні може бути визначений інший момент, з якого договір вважається зміненим або розірваним. Відповідно до ст. 84 ГПК в резолютивній частині судового рішення у спорі, що виник при зміні договору, зазначається рішення з кожної спірної умови договору. Рішення господарського суду у такій справи є юридичним фактом, з яким пов'язується настання правових наслідків, визначених ст. 653 ЦК. [4, 153-155]
продолжение
--PAGE_BREAK--4. Виконання господарського договору
Загальні положення про виконання зобов'язань, зокрема тих, що містяться у господарських договорах, містить гл. 48 ЦК України, а також гл. 22 ГК України.
Так, відповідно до ст. 193 ГК України (ст. 526 ЦК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання — відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Іншими словами, належність виконання зобов'язань полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх їх умов і означає виконання їх відповідно до встановлених вимог. Останні встановлюються законодавством, зокрема, щодо реального виконання зобов'язань належними сторонами, в повному обсязі, у встановлений строк (термін), у встановленому місці та у визначеній валюті.
Насамперед боржник повинен реально виконати зобов'язання. Частина 3 ст. 193 ГК України встановлює положення про те, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона (кредитор) відмовилася від прийняття виконання зобов'язання (див. ч. 6 ст. 193 ГК України). [4,157-158]
Згідно зі ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 194 ГК України дозволяє покласти виконання господарського зобов'язання в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона (кредитор) зобов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто.
Також кредитору надається право, якщо інше не передбачено законом, передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень (ст. 195 ГК України).
За змістом ч. 4 ст. 193 ГК України (ст. 529 ЦК України) боржник повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. Кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Стаття 530 ЦК України передбачає необхідність виконання господарського зобов'язання у встановлений строк (термін). Умова щодо строку (терміну) є істотною для господарського договору відповідно до ч. З ст. 180 ГК України. Боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, актами законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Згідно зі ст. 197 ГК України (ст. 532 ЦК України) господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не визначене, зобов'язання повинно бути виконано:
1) за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна — за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
2) за грошовими зобов'язаннями — за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;
3)за іншими зобов'язаннями — за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом. [6, с. 286-288]
Особливі правила передбачені законодавством щодо виконання грошових зобов'язань. Так, згідно зі ст. 198 ГК України платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.
Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства, що не виключає використання грошового еквіваленту в іноземній валюті (ст.ст. 524, 533 ЦК України). Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Частина 7 ст. 193 ГК України не допускає односторонньої відмови від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмову від виконання або відстрочку виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконане належним чином. Додатково у ст. 236 одним з видів оперативно-господарських санкцій ГК України називає односторонню відмову від виконання свого зобов'язання управненою стороною із звільненням її від відповідальності за це — у разі порушення зобов'язання другою стороною. Подібне положення (більш загального характеру) міститься у ст. 525 ЦК України, яка підставою односторонньої відмови від зобов'язання та односторонньої зміни його умов додатково називає випадки, передбачені договором.
Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин. [3, 49-50]
Висновки
Договір являє собою одне із самих унікальних правових засобів, у рамках якого інтерес кожної сторони, у принципі, може бути задоволений лише за допомогою задоволення інтересу іншої сторони. Це і породжує загальний інтерес сторін в укладанні договору і його належному виконанні. Тому саме договір, заснований на взаємній зацікавленості сторін, здатний забезпечити таку організованість, порядок і стабільність в економічному обороті, яких неможливо домогтися за допомогою самих жорстких адміністративно-правових засобів.
Як бачимо, договір — це багатогранний правовий феномен, який одночасно є актом правовстановлення (у ньому виявляється автономія волі сторін щодо врегулювання їхніх взаємовідносин на власний розсуд у межах, дозволених законом, — індивідуальне правове регулювання, що здійснюється за допомогою мікронорм) та актом правореалізації (у таких її формах, як використання норм позитивного права і мікронорм, та виконання імперативних норм). Отже, обов’язковим елементом договірної конструкції є акт згоди (правовий акт — акт-дія) — узгоджені прояви волі його учасників, що здатні викликати правові наслідки у вигляді встановлення, зміни або припинення їхніх прав та обов’язків (додатковий договір може змінювати або припиняти окремі права та обов’язки сторін, передбачені у раніше укладеному договорі) у межах, окреслених законом, завдяки чому між ними утворюється правовий зв’язок. Акт згоди своїм змістовим навантаженням охоплює як угоду (згоду сторін між собою), так і згоду на виконання висунутих законодавцем імперативних вимог.
Підсумовуючи викладене, зробимо висновок, що загальноправова конструкція договору в найбільш узагальненому вигляді утворюється з таких системотворних елементів:
1) акта згоди (сумісно здійснені волевиявлення двох або більше суб’єктів, якими встановлюються необхідні правові результати;
2) змісту згоди (сукупності прав та обов’язків, зовнішньою формою вираження яких є договірні умови);
3) суб’єктів, які досягли згоди (сторін договору);
4) мети, заради якої досягнуто згоду (форми усвідомлення інтересів, що реалізуються за допомогою договору).
Що ж стосується об’єкта договору, то віннабуває якості самостійного сутнісного елемента тільки в договірних конструкціях, де домінує майновий компонент. У договорах, де превалює організаційний компонент (або майновий узагалі відсутній), «об’єкт договору» як певний корисний результат, що не має безпосереднього цінового вираження, поглинається поняттям «договірна мета» (запланована ціль). Так, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та узгодження інтересів працівників, власників та уповноважених ними органів. При цьому саме нормування означених відносин, узгодження інтересів їх учасників є тим корисним результатом, який водночас є об’єктом (благом, із приводу отримання якого сторони вступили у договірні відносини) та метою коллективного договору.
Усі галузі права, де знаходить застосування юридична конструкція індивідуального договору, додають до неї певні особливості, однак, її міжгалузева сутність залишається незмінною: договір — це здійснений у відповідній формі, у межах, окреслених законом, акт згоди сторін, спрямований на регламентацію їхньої поведінки (в окремих випадках — поведінки інших учасників суспільних відносин) шляхом встановлення їхніх прав та обов’язків для досягнення певної мети.
Сутнісні елементи договірної конструкції наповнюються своїм специфічним змістовим навантаженням залежно від того, яку сферу впорядковує договір. Інакше кажучи, загальноправова договірна конструкція набуває специфічного характеру у межах окремо взятої галузі права. Зв’язок договору зі сферою його застосування, з іншими галузевими правовими засобами, які упорядковують цю сферу, забезпечує еластичність, гнучкість договірній конструкції, що є однією з найголовніших умов її успішної адаптації до основних тенденцій розвитку суспільних відносин, які охоплено регулювальним впливом тієї чи іншої галузі права. Подальша деталізація можлива, якщо в межах загального предмета галузевого регулювання виокремлюються специфічні «ділянки» (суспільні відносини), які вимагають подальшої спеціалізації правового регулювання.
Розподіл договорів на окремі види має не тільки теоретичне, але і важливе практичне значення. Він дозволяє учасникам господарського обороту досить легко виявляти і використовувати у своїй діяльності найбільш істотні властивості договорів, застосовувати на практиці такий договір, що у найбільшій мірі відповідає їх потребам. Оскільки договори є різновидом угод, на них поширюється і розподіл угод на різні види.
Договори науковці поділяють на доктринальному та законодавчому рівнях. На доктринальному їх поділяють за наступними критеріями: залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками всі договори, залежно від моменту, з якого угоди вважаються укладеними, за співвідношенням виникаючих з угоди прав і обов'язків сторін, залежно від характеру породжуваних договором юридичних наслідків, залежно від підстави укладання, за способом оферти й визначення змісту, залежно від кола осіб, які можуть вимагати виконання договору, за змістом істотних умов, залежно від періодів виконання своїх обов'язків.
Нормативна класифікація господарських договорів здійснюється за предметною ознакою, тобто залежно від видів майнових відносин, котрі є предметом відповідних договорів. Їх систему дає Цивільний кодекс як основне джерело господарських договорів.
Господарський договір, як й будь-який інший, виконує в економіці ряд функцій. Функції господарського договору — це передбачені чи санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини.
господарський договір за загальним правилом, відповідно до якого він повинен бути укладений у письмовій формі і підписаний уповноваженими на те особами. Стаття 181 ГК України дає можливість сторонам вибирати один із видів письмової форми, а саме:
1) повну письмову форму, під якою розуміється як єдиний документ, так і комплект документів, що об'єднуються одним змістом договору. У випадках, передбачених законодавством(ст. 60 Повітряного кодексу, ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства України, статті 17, 23 Статуту залізниць тощо) застосовується спеціальна (стандартна) письмова форма
2) спрощену письмову форму у випадках, коли договір укладається шляхом обміну документами, що здійснюється поштою, телеграфом, телефонним, електронним та іншим зв'язком, або якщо договір укладається шляхом прийняття замовлення до виконання. При укладенні договору допускається використання сучасних засобів зв'язку, в тому числі електронних.
Нотаріальне посвідчення господарських договорів є обов'язковим лише у випадках, зазначених у законодавстві, або за домовленістю між сторонами. Також деякі підлягають державній реєстрації.
Зміст договору складають: істотні, загальні і випадкові умови. При досягненні консенсусу по змісту договору сторони переходять до процедури укладання договору.
При укладанні договору сторони: вільні в укладанні договору, можуть укладати не тільки договори, передбачені законами чи іншими нормативними актами, але й інші договори, що не суперечать їм, можуть конструювати свої взаємини з елементів декількох різних договорів, створюючи так званий змішаний договір, вільні у визначенні умов його змісту, крім випадків, коли ті чи інші умови договору прямо пропонуються законом чи іншим правовим актом.
Законодавство встановлює загальний порядок укладення господарського договору складається із: стадії проекту договору, стадії протоколу розбіжностей, стадії безпосереднього врегулювання розбіжностей, стадії судового розгляду переддоговірного спору.
На кожній з цих стадій процес укладення договору може бути завершений, якщо сторони дійшли згоди з усіх його істотних умов. У випадку недосягнення такої згоди між сторонами процес укладення договору переходить до наступної стадії.
До процедури укладення господарського договору входить і визначення моменту, з якого цей договір вважається укладеним, тобто таким документом, що породжує для сторін визначені права і обов’язки. Момент укладення договору, визначений за нормами Цивільного кодексу та ч. 2 ст.180 Господарського кодексу і в них зазначено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Як бачимо, дана стаття ГК дублює ст. 638 ЦК. Проте Цивільний кодекс зазначає, що договір може вважатися укладеним з моменту отримання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції, а також з моменту державної реєстрації чи нотаріального посвідчення.
Згідно зі ст. 197 ГК України (ст. 532 ЦК України) господарське зобов'язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання. У разі якщо воно не визначене, зобов'язання повинно бути виконано:
1) за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна — за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
2) за грошовими зобов'язаннями — за місцем розташування управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за новим місцем її розташування за умови, що управнена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;
3)за іншими зобов'язаннями — за місцезнаходженням постійно діючого органу управління (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.
Загальні положення про виконання зобов'язань, зокрема тих, що містяться у господарських договорах, містить гл. 48 ЦК України, а також гл. 22 ГК України.
Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин.
Список використаних джерел і літератури
1. Конституція України від 28 червня 1996 року(відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, № 30, ст. 141).
2. Господарський кодекс України від 1 січня 2004 року (відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, № 18, № 19-20, №21-22, ст. 144).
3. Цивільний кодекс України від 1січня 2004 року (відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, № 40-44, ст. 356).
4. Господарський процесуальний кодекс України від 6 жовтня 1991 року (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 6, ст.56).
5. Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 року (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 25, ст.274).
6. Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 року (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, NN 47, 48, 49, 50, 51, 52, ст.349).
7. Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 року (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 30, ст.416).
8. Закон України «Про фінансовий лізинг» від 16 грудня 1997 року (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 16, ст.68).
9. Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 року (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 41, ст.372).
10. Закон України «Про угоди про розподіл продукції» від 14 вересня 1999 року (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1999, N 44, ст.391).
11. Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 1 липня 2004 року (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 52, ст.562).
12. Статут залізниць України затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 року № 457.
13. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): Монографія. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 592 с.
14. Бекленищева И.В. Гражданско-правовой договор: классическая традиция и современные тенденции. — М.: Статут, 2006. — 204 с.
15. Бєліков Олег: Забезпечення виконання зобов’язань, як обов’язкова умова виконання господарських договорів. Юридичний журнал №3/2007 – с.81.
16. Гайворонський В.М. Господарське право України. — Х.: Право, 2005. — 384 с.
17. Господарське право: Навчальний посібник / Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М. — К.: Кондор 2003. — 400 с.
18. Господарське право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / М.К. Галянтич, С.М. Грудницька, О.М. Міхатуліна та ін. — К.: МАУП, 2005. — 424 с.
19. Господарське законодавство України: Навч. посіб. / Л.А.Жук, І.Л.Жук, О.М. Неживець, Ю.В. Белік та ін. / Керівник авторського колективу д-р екон. наук, проф., академік УЕАН Л.А.Жук. — К.: Кондор, 2007. — 718 с.
20. Иванов В.В. Общая теория договора. — М.: Юристъ, 2006. — 238 с.
21. Калабеков Ш.В. Договор как универсальная правовая конструкция: Дис… канд. юрид. наук: 12. 00. 01 / Моск. гос. юрид. академия. − М., 2003. — 259 с.
22. Костенко Леся: Укладення господарського договору Юридичний журнал №10/2006 – 93 с.
23. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України 2-е видання, перероблене і доповнене./ Кол. авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, B.C. Щербина та ін.; За заг. ред. В.К. Мамутова. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 688 с.
24. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с.
25. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 864 с.
26. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 480 с.
Додаток 1
Договір купівлі-продажу
м. Біла Церква “10” травня 2010 р.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Берислав» (продавець) в особі директора Микитенка Олега Сергійовича, що діє на підставі статуту з однієї сторони, Приватнеакціонерне товариство фірма «Смела» (покупець) в особі генерального директора Черенкова Олега Дмитровича, що діє на підставі статуту з іншого боку дійшли згоди:
1. Предмет договору.
1.1. Продавець зобов’язується передати належний йому товар у власність Покупцеві, а Покупець зобов’язується прийняти товар та сплатити за нього на умовах Договору.
2. Відомості про товар.
2.1. Найменування товару пральні машини «Zanussi» і «Bosh»
2.2. Кількість товару — двадцять одиниць
2.3. Асортимент товару — десять пральних машин марки «Bosh» і десять пральних машин «Zanussi»
2.4. Якість товару підтверджується сертифікатом якості
2.5. Щодо товару встановлюється гарантійний строк – 3 роки
продолжение
--PAGE_BREAK--