ПЛАН
ВСТУП
Розділ 1 Загальна характеристика громадських об'єднань в Україні та їх конституційно-правового статусу
1.1 Поняття громадської об’єднань
1.2 Правовий статус громадських об’єднань
1.3 Нормативні основи організації і діяльності громадських об’єднань в Україні
Розділ 2 Система громадських об’єднань в Україні та їх функції
2.1 Правове регулювання порядку створення та діяльності громадських організацій
2.2 Система та класифікація громадських організацій в Україні
2.3 Конституційно-правовий статус окремих видів та організаційно-правових форм громадських об’єднань
2.4 Функції громадських об’єднань
Розділ 3 Роль громадських організацій у формуванні соціальної політики в сучасному українському суспільстві
3.1 Проблеми створення, розвитку і функціонування громадських організацій в сучасному українському суспільстві
3.2 Напрямки вдосконалення системи забезпечення діяльності громадських організацій
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Актуальність дослідження. У зв'язку з процесом трансформації українського суспільства, громадські організації переживають новий етап становлення, поступово інституціоналізуються, складаючись в єдину структуру із специфічними правилами і механізмами функціонування. Розвиток громадських організацій в сучасних умовах можна охарактеризувати як нестійке, змінне швидкими темпами. Вони здійснюють свою суспільну діяльність, спираючись на нові орієнтири, шукають ефективніші форми взаємодії з молоддю, державною владою, ЗМІ, комерційними організаціями, а також між собою. Громадські організації роблять особливий вплив на розвиток інститутів цивільного суспільства в Україні. Громадські організації не лише є суб'єктами соціальної політики і представляють інтереси різних соціальних груп, але і здійснюють пріоритетну діяльність по реалізації «державного замовлення». В цьому випадку, організації і рухи служать одним з ефективних інструментів виховання і контролю молодого покоління. Тому на сучасному етапі трансформації вітчизняного соціуму набуває особливої значущості питання про найважливіші чинники формування і ефективності функціонування громадських організацій і їх домінуючі соціальні функції. З точки зору ефективності функціонування українських громадських організацій важливим представляється аналіз форм їх взаємодій в умовах зростаючої конкуренції за доступ до різних соціальних ресурсів в рамках національного простору.
Таким чином, актуальність дослідження створення та функціонування громадських організацій в Україні визначається безліччю чинників. Розробка практичних рекомендацій по вдосконаленню державної політики дозволить поліпшити ефективність діяльності громадських організацій і сприятиме включенню сучасного українця в процес демократизації. За даними Держкомстату України на 1 січня 2008 р. в Україні функціонувало 54862 суспільних організацій. За останні роки наголошується зростання активності суспільних об'єднань практично у всіх областях діяльності. Проте, на тлі високої потреби в допомозі громадських організацій за рішенням найважливіших соціальних проблем, міра їх активності все ще істотно нижче, ніж міра її необхідності.
Як правило, громадські організації створюються для вирішення проблем, пов'язаних з підтримкою соціально уразливих верств населення, захистом прав і інтересів різних груп населення, освітою, організацією дозвілля, поліпшенням екології регіону і тому подібне Даний круг проблем громадські організації намагаються вирішувати в співпраці з державою і комерційними організаціями. Значення громадських організацій обумовлене наступними чинниками:
1. Яскраво вираженою соціальною спрямованістю діяльності. Громадські організації надають допомогу частині суспільства з низьким рівнем доходу, що підвищує загальний рівень добробуту членів суспільства. Крім того суспільні об'єднання надають додаткові робочі місця.
2. Масовістю. По допомогу в громадські організації звертається безліч людей. Для вирішення поставлених проблем громадські організації створюють власну інфраструктуру: засоби масової інформації, бібліотеки, учбові центри, бази даних і так далі
3. Високим інтелектуальним потенціалом організаторів і учасників.
Міра розробленості теми. Дослідження в області функціонування громадських організацій спираються на фундаментальну теоретичну і емпіричну базу. У роботах класиків соціологічної думки М. Вебера, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, А. де Токвіля і ін. представлений аналіз соціальних інститутів і організацій, груп інтересів і груп тиску. Проблема підвищення ролі громадських організацій стосовно країн Заходу знайшла своє віддзеркалення в роботах Е. Арато, Р. Арона, А. Лейпхарда, Ю. Хабермаса і ін. У західній соціально-психологічній традиції основи сучасних досліджень громадських організацій заклали Г. Тард і Г. Лебон. На базі розробленої ними теорії колективної поведінки в середині минулого століття сформувався впливовий напрям у вивченні громадських організацій і соціальних рухів.
Такі дослідники як Л. Фойер, С. Фріс, Е.Еріксон, А. Еткинд, Л. Гозман і Г.Г. Ділігенський акцентують увагу на особовій мотивації учасників, соціально-психологічній характеристиці учасників громадської організації. Даний підхід був продовжений теорією колективного дії (Р. Блумер, Н. Смелзер) і теорією масового суспільства (X. Арендт, В. Корнхаузер, С. Ліпсет). Прибічники культурологічної стратегії аналізу громадських організацій вважають, що в економічно розвинених країнах основними причинами тих або іншим соціальних дій є прагнення задовольнити духовні потреби (А.Турен, Д. Лапероні, Ж де Торсак, К. Мангейм).
У соціологічній науці значний вклад в розробку проблеми дослідження діяльності громадських організацій був зроблений ще в радянський період. Серйозне значення для аналізу досліджуваного феномену мають роботи: В.В. Костюшева, Р. Ільінського, В. Воронкова і інших дослідників, присвячені специфіці рухів кінця 80-х – початки 90-х рр. Дослідження демократичних рухів в контексті політичних і соціальних трансформацій в СРСР в 1990-х – 2000-х рр. були продовжені такими ученими як Л. Гордон, Е. Клопів, В Пастухів, які в своїх роботах аналізують стан і механізми формування ідеології організацій громадських рухів. Серед робіт, що розглядають проблеми інституціоналізації соціальних суб'єктів в сучасній Україні, можна виділити праці Новічкової Р. В, Лойко Л.В., Гаєвой Н.П., Колодія А.В., Додіной Е.Е. Дослідженням актуальних проблем становлення цивільного суспільства в сучасній Україні і ефективного функціонування його основних інститутів, у тому числі громадських об'єднань, присвячені праці Оніщенко О.С., Скріпнюк О. В, Максименко О.М. Таким чином, аналіз наукової літератури дозволяє зробити вивід про недостатню розробленість досліджень діяльності і ефективного функціонування громадських організацій. В даний час зростає необхідність комплексного аналізу даного питання. Необхідність вивчення громадських організацій послужила основоположним чинником, що вплинув на вибір теми дипломного проекту, його цілей і завдань.--PAGE_BREAK--
Об'єктом дослідження є громадські організації.
Предмет дослідження є процес створення і умови діяльності сучасних громадських організацій в Україні.
Мета роботи: виявити шляхи оптимізації процесу створення та ефективності громадських організацій України в умовах українського соціуму, що трансформується. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:
1. Виявити особливості соціологічного підходу до аналізу сучасних громадських організацій.
2. Розкрити тенденції формування і розвитку сучасних громадських організацій, їх відмітних біс.
3. Обґрунтувати основні критерії ефективності діяльності громадських організацій в умовах сучасної України.
4. Визначити дороги оптимізації ефективної діяльності громадських організацій в Україні.
Теоретико-методологічні основи дослідження. Методологічною основою дипломної роботи виступили принципи структурно-функціонального підходу, що дозволяють визначити місце громадських організацій в структурі цивільного суспільства і їх роль в соціальній політиці. У роботі також використані загальнонаукові методи, порівняльно-історичний метод. Теоретичною базою дослідження є теорія структурації Е. Гідденса, концепція соціального конструювання реальності П. Бергера і Т. Лукмана. Принципово важливим є розуміння місця громадських організацій в структурі вітчизняного соціуму, обґрунтоване в роботах Т.А. Лугиніной і О.А. Батьківщиною. Емпіричною базою дипломного дослідження виступили:
1) статистичні дані;
2) нормативно-правова база України, в тому числі закон України «Про об'єднаннях громадян»;
3) результати соціологічних досліджень про діяльність громадських організацій в Україні;
4) матеріали ЗМІ;
5) програми і статути громадських організацій і рухів. Науково-теоретична і практична значущість роботи.
Результати даного дослідження можуть бути використані органами державної влади при підготовці управлінських рішень, виробленні соціальної політики органами державної влади, а також органами місцевого самоврядності. Окремі рекомендації і виводи можуть послужити основою по підвищенню ефективності роботи громадських організацій, в їх взаємодії з різними соціальними суб'єктами і між собою.
Розділ 1 Загальна характеристика громадських об'єднань в Україні та їх конституційно-правового статусу
1.1 Поняття громадської об’єднань
Право громадян на свободу передбачено в Загальній декларації прав людини й гарантовано Конституцію та законодавством України.
Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Форми суспільної активності громадян виражено в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття «об'єднання громадян» є узагальнюючим, що відбиває різноманітність цих форм у реальному житті суспільства.
Діяльність об'єднань громадян носить найрізноманітніший характер, її може бути спрямовано на участь у розробленні державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих категорій і груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлено спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо.
Одним із критеріїв класифікації об'єднань громадян може слугувати мета їх діяльності. Так, у Законі України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. наведено чітке визначення різновидів об'єднань громадян — політичних партій і громадських організацій. У свою чергу згідно із Законом України «Про політичні партії в Україні» політичною партією визнається зареєстроване відповідно до закону добровільне об'єднання громадян — прихильників відповідної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка має за мету сприяння формуванню и вираженню політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних заходах.
На відміну від політичної партії, громадською організацією е об'єднання громадян, створене для задоволення й захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.
Найповнішу характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з якими виділяють:
масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки тощо);
органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку);
органи громадського самоврядування (ради й колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети та ін.).
Об'єднання громадян можуть класифікуватися і за масштабами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділити об'єднання громадян, які діють у масштабах усієї держави, масштабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав. При цьому політичні партії діють тільки в державному масштабі. Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самоврядування обмежений кордонами конкретних адміністративно-територіальних одиниць.
Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, властиві тим чи іншим об'єднанням громадян.
До загальних ознак слід віднести:
1) добровільність об'єднання. Це відображено в добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо-організаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян;
2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція;
3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду й закріплює їх законодавчо, наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення).
Окремими ознаками, притаманними окремим об'єднанням громадян, є:
1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси;
2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян у його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків;
3) наявність статуту об'єднання громадян. У діяльності об'єднань громадян здебільшого відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань і цілей.
Взаємовідносини держави та об'єднань громадян носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів. Основними серед них є Закон України «Про об'єднання громадян», а також закони України «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про професійні спілки, їх права та гаранта діяльності». Діяльність деяких об'єднань громадян, у тому числі кооперативних організацій, комерційних фондів, органів громадської самодіяльності, регулюють відповідні законодавчі акти.
1.2 Правовий статус громадських об’єднань
Громадські організації під час створення та діяльності детермінуються як специфічний суб’єкт правовідносин – юридична особа. Відповідно до статті 26 ЦК України юридична особа має цивільну правоздатність у відповідності з установленими цілями її діяльності.
Правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту чи положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організацію даного виду, — з моменту видання компетентним органом постанови про ії утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації.
Юридичні особи мають спеціальну правоздатність, на відміну від громадян, що мають загальну правоздатність. Під спеціальною правоздатністю розуміється наявність у юридичної особи таких прав і обов'язків, що відповідають цілям і задачам її діяльності. Права й обов'язки юридичних осіб передбачаються в установчих документах. Однак перелік цих прав не завжди є вичерпним. У юридичних осіб можуть виникати й інші права й обов'язки, що прямо не передбачені установчими документами, але за умови, що вони не суперечать цілям і задачам даної юридичної особи. продолжение
--PAGE_BREAK--
Угоди, здійснені юридичною особою в протиріччя з установленими цілями її діяльності, визнаються недійсними. (Ст. 50 ЦК).
Правоздатність більшості юридичних осіб (господарські товариства, ЖБК та ін.) виникає з моменту реєстрації. Державні організації, що діють на підставі загального положення про організацію даного виду, здобувають правоздатність з моменту видання компетентним органом постанови про їхнє утворення.
Правоздатність юридичної особи припиняється з моменту виключення ії з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.
Відповідно до статті 29 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом чи статутом (положенням).
Порядок призначення або обрання органів юридичної особи визначається ії статутом (положенням).
Одночасно з правоздатністю в юридичної особи виникає дієздатність. Виникнення дієздатності означає, що юридична особа своїми діями може здобувати, створювати і здійснювати цивільні права й обов'язки. Дієздатність юридичної особи, як і правоздатність, носить спеціальний характер, тобто вона може робити лише такі дії, що відповідають цілям і задачам діяльності.
Дієздатність юридичної особи здійснюється її органами. Органи юридичної особи можуть бути одноособовими (наприклад, директор) і колегіальними (наприклад, правління). Крім того, юридична особа може одночасно мати як один орган (директор, правління й ін.), так і декілька (правління і голова правління), при цьому вони можуть бути одноособовими, і колегіальними.
Дії органів юридичної особи розглядаються як дії самої юридичної особи. Вони здійснюються органами без довіреності і створюють права й обов'язки безпосередньо для юридичної особи.
Права й обов'язки для юридичної особи можуть здобувати його представники, що діють на підставі довіреності, виданої органами юридичної особи. Компетенція органів юридичної особи визначається законодавством і установчими документами, відповідно до яких діють ці юридичні особи.
Органи можуть призначатися, якщо в юридичної особи єдиний засновник, а також обиратися, якщо учасників (засновників) декілька. Порядок призначення чи обрання органів юридичної особи визначається їхніми установчими документами.
Цивільні права та обов'язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед з угод (договорів). Так, у п. 1 ст. 21 Закону України «Про підприємства в Україні» зазначається, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями та громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні змісту зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству.
Майнові права та обов'язки юридичної особи можуть виникати з односторонніх угод (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди,
придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).
Для виконання поставлених завдань об’єднання громадян формують свою власну матеріальну базу, тобто можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності. Право власності цих об’єднань виникає шляхом передачі їм майна засновниками, членами (учасниками) або державою, внаслідок сплати членами об’єднання вступних та членських внесків, пожертвувань громадян та організацій тощо. З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об’єднання можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ та організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств у порядку, встановленому законодавством. Політичні партії, створювані ними установи та організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, і займатися господарською та іншою діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших громадсько-політичних заходів. Кошти і майно, придбані в результаті господарської та комерційної діяльності госпрозрахункових установ та підприємств, створених громадськими організаціями, також стають власністю цих організацій.
Загальні положення про власність громадських організацій містяться у ст. 8 Закону України “Про власність”, Законі України “Про об’єднання громадян” та спеціальних нормативних актах, що регулюють окремі види діяльності громадських організацій.
Громадські організації (у тому числі благодійні й інші фонди) відповідно до ст. 21 Закону України “Про об’єднання громадян” можуть мати у власності кошти та інше майно, передане їм засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, установами та організаціями, а також майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.
Майно громадських організацій на відміну від кооперативів призначене для здійснення невиробничої діяльності, спрямованої на задоволення соціальних потреб членів громадських організацій. Господарська діяльність громадських організацій допускається лише тоді, коли вона безпосередньо випливає із статутних завдань і має підпорядкований щодо цих завдань характер. Тому власність громадських організацій у цілому відображає похідні, вторинні економічні відносини у привласненні частини сукупного суспільного продукту, яка безпосередньо не пов’язана із задоволенням найперших життєвих потреб людини. За цих обставин правове регулювання відносин власності громадських організацій суттєво відрізняється регулювання кооперативної власності.
Основними джерелами утворення власності громадських організацій є вступні й членські внески, добровільні внески державних, кооперативних та інших громадських організацій.
Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств. Поряд з цим право власності громадських організацій виникає не тільки за наявності названих юридичних фактів, а й внаслідок загальних підстав виникнення права власності, зокрема при укладенні цивільних угод, при спадкуванні тощо.
Суб’єктом права власності громадських організацій виступає сама громадська організація. У науці цивільного права деякий час домінувала думка про багато суб’єктність права власності громадських організацій, відповідно до якої це право водночас належить кільком суб’єктам. Так, профспілки є багато ланковою системою, яка складається з багатьох організацій різних рівнів, що мають права юридичної особи. Виходячи з концепції багато суб’єктності, можна сказати, що право власності належить всім юридичним особам цієї громадської організації: галузевим профспілкам, усім профспілковим організаціям. Щодо спілок добровільних товариств висловлювалася думка про те, що суб’єктом права власності виступає як сама спілка, так і об’єднанні нею громадські організації. Багато суб’єктність права власності громадських організацій не була сприйнята наукою і практикою. На зміну їй прийшла концепція про єдність суб’єкта права власності громадських організацій.
Якщо організація утворює багатоланкову систему, де первинні ланки (юридичні особи) об'єднуються з ланками (також юридичними особами) вищих рівнів, то суб'єктом права власності на майно таких організацій визнається громадська організація як ціле (спілка композиторів, дитячий фонд тощо), а не окремі її ланки (первинні, обласні, республіканські), хоч вони й наділені правами юридичної особи. Чи немає тут суперечності? Названі ланки громадських організацій, визнані юридичними особами і суб'єктами цивільно-правових відносин, мають майно (відокремлене від майна інших організацій), яким вони можуть володіти, користуватися, розпоряджатися у межах, визначених статутом. Але наявність вказаних правомочностей не означає, що їм належить право власності на це майно. Власником цього майна у цілому є громадська організація як система у складі всіх своїх підрозділів, які мають лише право оперативного управління або право повного господарського відання з приводу наданого їм майна.
Якщо громадська організація є одноланковою, тобто єдиною юридичною особою, а не системою юридичних осіб, то саме вона й буде суб'єктом права власності (наприклад, каса взаємодопомоги, радіоклуб тощо).
Об'єктом права власності громадських організацій виступає майно, необхідне для здійснення статутних завдань організації, споруди з відповідним устаткуванням, санаторії, будинки відпочинку, клуби, будинки культури, стадіони, піонерські табори, культурно-освітні фонди, інше майно.
Відповідно до характеру діяльності громадської організації об'єктом її власності можуть бути підприємства.
Одним з різновидів об'єктів права власності громадських організацій виступають майнові фонди цих організацій. У статутах або відповідних положеннях, як правило, не здійснюється диференціація майна за фондами. Але специфіка правового режиму окремих видів майна громадських організацій дає змогу провести узагальнену його класифікацію, поділивши його на грошові кошти і майно у натурально-речовому визначенні.
У юридичній літературі немає єдиного погляду щодо класифікації об'єктів права власності громадських організацій. Є думка, що об'єкти права власності поділяються на основні виробничі фонди, основні фонди невиробничого призначення, оборотні фонди. Критерієм для такої класифікації стало цільове призначення і використання об'єктів.
Але більш резонною є концепція Ю. К. Толстого, який, зважаючи на те, що громадські організації, як правило, не займаються господарською діяльністю, визначив, що їхнє майно поділяється не на основні і оборотні засоби, а на основні засоби та інші матеріальні цінності. Так, відповідно до Положення про порядок проведення інвентаризації в профспілкових організаціях і підвідомчих їм установах до основних засобів належать споруди, устаткування, культурний, спортивний, господарський інвентар, книги у бібліотеках, майно та інвентар піонерських таборів тощо; до інших матеріальних цінностей — бланки членських квитків, господарські, будівельні матеріали, паливо, малоцінний і швидкозношуваний інвентар, спецодяг, а також інші матеріали, які перебувають на складах або у дорозі.
Щодо грошових коштів, то це окрема група об'єктів, і розподіляються, вони за цільовим призначенням (адміністративно-господарські витрати, капітальний ремонт, матеріальна допомога членам організації). Культурно-освітні фонди посідають особливе місце серед майна громадських організацій, зважаючи на їхнє особливе значення у діяльності громадських організацій.
Відповідно до ст. 24 Закону України «Про об'єднання громадян» об'єднання громадян (громадські організації, політичні партії) з метою виконання статутних завдань і цілей можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством. продолжение
--PAGE_BREAK--
Об’єднання громадян, створені ними установи та організації зобов'язані вести оперативний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і розмірах, передбачених законодавством.
Джерелами формування об'єктів власності громадських об'єднань є вступні і членські внески, якщо їх сплата передбачена статутами, добровільні внески і пожертвування, надходження від проведення передбачених статутом лекцій, виставок, спортивних та інших заходів, лотерей, доходів від виробничої, господарської, видавничої діяльності, інші надходження, не заборонені законом.
Відповідно до статті 22 Закону “Про об’єднання громадян” про обмеження щодо одержання коштів та іншого майна політичними партіями, їх установами та організаціями.
Зміст суб'єктивного права власності громадських організацій полягає у тому, що профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їхніх статутів (положень).
Право власності об'єднань громадян (громадських організацій, фондів, політичних партій) реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з'їзди тощо) у порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Деякі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань громадян (ст. 23 Закону України «Про об'єднання громадян»).
Високий ступінь усуспільнення майна більшості громадських організацій означає здійснення ними права власності шляхом закріплення майна на праві оперативного управління (якщо йдеться про підприємства, які здійснюють господарську діяльність, то на праві повного господарського відання) за окремими ланками відповідної громадської організації (наприклад, галузевими профспілками, обласними, міськими комітетами тощо).
Порядок здійснення окремими ланками громадських організацій права на закріплене за ними майно визначається не лише статутами, а й іншими спеціальними актами, що затверджуються вищими органами відповідної громадської організації.
Відповідно до рішення Спілки наукових та інженерних товариств створювані нею госпрозрахункові центри науково-технічних послуг, а також інші госпрозрахункові формування визнаються суб'єктами права повного господарського відання щодо майна, наданого їм громадською організацією або одержаного внаслідок виробничо-господарської діяльності. Власником майна центрів залишається громадська організація, що утворила його.
Щодо майна профспілкових організацій, то джерела, порядок формування і використання коштів профспілкового бюджету визначаються статутами профспілок.
Фінансову діяльність профспілок, що здійснюється відповідно до їхніх статутів, за винятком комерційної діяльності, держава не контролює.
Джерела доходів підприємств і організацій, що належать профспілкам, розміри одержаних ними коштів і сплату податків контролюють державні фінансові органи та податкові інспекції.
Межі здійснення права оперативного управління або повного господарського відання конкретних громадських організацій залежать від правового режиму майнових фондів цих організацій і визначаються як їхніми статутними цілями, так і призначенням майна.
Загалом правовий режим майна, закріпленого за установами і підприємствами відповідних громадських організацій, підпорядковується правилам, встановленим законодавством України щодо державних підприємств і державних установ.
Кошти та інше майно об'єднань громадян, у тому числі тих, що ліквідуються, не можуть перерозподілятись між їх членами і використовуються для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовуються в доход держави (ст. 21 Закону України «Про об'єднання громадян»).
Нині особливий правовий режим встановлено щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, Так, Постановою Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» від 10 квітня 1992 р. було передбачено здійснити тимчасово (до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР) передачу майна та фінансових ресурсів розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні цих організацій, Фонду державного майна України.
У зв’язку з невизначеністю в законодавчому порядку правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України Постановою «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 4 лютого 1994 р. встановила, що тимчасово (до законодавчого визначення суб'єктів права власності зазначеного майна) воно є загальнодержавною власністю. За Фондом державного майна України було закріплено право розпоряджатися майном загальносоюзних громадських організацій у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів).
В листопаді 1996 р. Верховна Рада України доручила Фонду державного майна України разом з відповідними громадськими організаціями України до 1 січня 1997 р. провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 р. і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у віданні яких перебуває це майно.
Цією ж постановою передбачена підготовка проекту Закону України про власність на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР.
У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов'язки. До них належать права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію та ін.
Юридична особа має своє найменування (ч. 1 ст. 27 ЦК України). Воно присвоюється організації в момент її створення і виступає засобом індивідуалізації цього утворення у цивільному обороті, бо має містити реквізити які дають змогу відрізняти її від інших юридичних осіб. Найменування юридичної особи визначається в установчих та інших її документах.
1.3 Нормативні основи організації і діяльності
громадських об’єднань в Україні
Становлення громадянського суспільства в Україні проходить під гаслом свободи слова. На цій ниві народжуються різноманітні громадські об’єднання, починаючи від стихійних об’єднань (наприклад, рухів) та закінчуючи вступом та співучастю громадян України в міжнародних громадських організаціях та створенням політичних партій. Це різнобарв’я громадських об’єднань припускає наявність різноманітних законодавчих актів, які б регулювали діяльність кожної групи об’єднань та сприяли уникненню непорозумінь між представниками громадянського суспільства та державою.
В Україні вже існує великий масив досліджень з проблем громадянського суспільства та громадських організацій. Наприклад, В. Малиновський розглядає діяльність громадськості та її об`єднання через призму апарату державного управління, В. Барков та Т. Розова — з політичної та філософської точок зору, О. Пищуліна – з соціологічної. М. Каліниченко громадські об`єднання вивчає у контексті кратології громадянського суспільства. І. Усенко розглядає історію українського законодавства стосовно молодіжних громадських організацій. Є. Булатов, Л. Князькова, В. Шкарлупа концентрують увагу на юридичному та політичному аспектах громадських об`єднань.
Але вивчення громадських об’єднань, як феномену громадянського суспільства, є недостатнім. Не ретельно розглянута законодавча база України, яка регулює діяльність цих організацій.
У незалежній Україні з кожним роком діяльність громадянського суспільства стає все більш помітною. Громадяни відстоюють як свої приватні інтереси, так і інтереси певного прошарку населення. Як кажуть один у полі не воїн, тому заради досягнення спільної мети громадяни об`єднують свої зусилля у громадських організаціях, діяльність яких регулюється:
Конституцією України від 28 червня 1996 р.;
Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.91 №987-12;
Законом України «Про об`єднання громадян» від 16.06.92 № 2460-ХII;
Законом України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16.09.97 № 531/97-ВР;
Законом України «Про професійних творчих працівників і творчі спілки» від 07.10.97 № 554/97-ВР;
Законом України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 01.12.98 №281-14.
Громадяни та їх добровільні об`єднання, котрі мають з державою рівні правові стосунки, повинні бути захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку державної влади. Це певний механізм неформального соціального партнерства, який робить можливим здійснення і баланс існуючих інтересів у суспільстві. Отже, з одного боку, громадянське суспільство потребує існування правової держави як своєї передумови, а, з іншого, – існування розвинутого, стабільного громадянського суспільства уможливлює створення правової держави.
У Конституції України (ст. 36) сказано: «Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадянського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об`єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Усі об`єднання громадян рівні перед законом». продолжение
--PAGE_BREAK--
16 червня 1992 р. був прийнятий Закон «Про об`єднання громадян». Це був крок вперед у створенні законодавчої бази для діяльності громадських об’єднань, показником становлення демократії та громадянського суспільства. Під час прийняття цього закону Україна ще не мала досвіду створення та функціонування демократичних інститутів, громадянського суспільства. Більш детально діяльність громадських об`єднань та недержавних громадських організацій прописана в інших законодавчих актах України: «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про благодійництво та благодійні організації», «Про професійних творчих працівників і творчі спілки», «Про молодіжні та дитячі громадські організації».
Але й досі залишилось багато недоліків, недостатньо чітко прописаних понять, нез`ясований принцип оподаткування діяльності організацій, система реєстрації громадських об’єднань залишає бажати на краще.
Важливий момент у створенні громадських об’єднань є реєстрація організації. На цьому етапі необхідно чітко усвідомлювати заради чого створюється об’єднання, головні принципи діяльності, за рахунок яких коштів буде існувати майбутня організація. Це кропіткий та відповідальний процес необхідно зібрати багато документів та пройти багато інстанцій.
Дуже цікаве питання фінансування діяльності громадських об`єднань. В Законі України “Про об`єднання громадян” (ст. 21) говориться, що об`єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвувань громадян, підприємств, установ та організацій, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.
Нині популярною є система грантів від закордонних донорів. Але це не безкінечна підтримка, тому громадські організації повинні будуть за рахунок внутрішніх джерел продовжувати забезпечення своєї діяльності.
12 грудня 2006 р. представники Партії регіонів подали на розгляд парламенту проект закону “Про міжнародну технічну допомогу”, прийнятоим за основу вiд 03.04.2007, яким передбачено введення державного контролю за надходженням в Україну грантових коштів. Це буде робитися шляхом обов`язкової реєстрації цих коштів. Така схема може привести до прямого втручання держави в діяльність недержавних громадських організацій та політику грантодавця.
Просту схему використовують у багатьох країнах Заходу та у Штатах. Сплачуючи податок на прибуток, донори як фізичні, так і юридичні особи, фінансують діяльність неприбуткових організацій, надаючи останнім кошти, подарунки, обладнання, цінні папери та права власності на нерухоме майно. За це донор отримує пільги при сплаті податку на прибуток, податку на збільшення ринкової вартості капіталу, податку на дарування та федерального податку на нерухомість.
Державна політика в Україні не створює стимулів юридичним та фізичним особам для підтримки громадських організацій. Сама держава не забезпечує достатньої фінансової підтримки, надання коштів громадським організаціям здійснюється не прозоро. Наявні недоліки у середньо- та довгостроковому фінансуванні. Відсутня практика отримання державою послуг від громадських організацій, хоча такий шлях набагато дешевший та корисніший для держави.
Таким чином, можна зробити висновок, що законодавча база, яка регулює діяльність об`єднань громадян ще потребує вдосконалення. Болючим питанням залишається фінансова підтримка. Необхідним є створення системи єдиного вікна для спрощення системи реєстрації. Ця система вже діє для реєстрації підприємств і тому для реєстрації бізнесу витрачається 5 днів, а громадських об’єднань від одного місяця та більше.
Можливо, на сьогоднішній день це не найгостріше питання, але без сильного третього сектора не можливо побудувати демократичне суспільство. Міцна держава – це не тільки міць державної влади, це ще й розвинутий «третій сектор», багатоманітність громадських організацій, які захищають різни верстви населення. Україна, яка бажає вступити до Європейського Союзу, повинна підтримувати громадянське суспільство, створювати усі умови для його швидкого розвитку у демократичній країні із стійкою законодавчою базою.
Розділ 2 Система громадських об’єднань в Україні та їх функції
2.1 Правове регулювання порядку створення та діяльності громадських організацій
Порядок створення, реєстрації (легалізації) і діяльності громадських організацій визначають відповідні акти законодавства України [19, 127]:
1. Закон України від 16 червня 1992 року № 2460-ХІІ «Про об'єднаннях громадян»[3], із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 11 листопада 1993 року N3582-ii, від 18 листопада 1997 року N642/97-ВР, від 13 травня 1999 року N655-xiv, від 21 грудня 2000 року N2171-iii, від 11 липня 2001 року N2651-iii, від 3 квітня 2003 року N662-iv, від 15 травня 2003 N762-iv, від 4 лютого 2005 року N2424-iv, від 8 вересня 2005 року N2852-iv, від 9 лютого 2006 року.
2. Закон України від 1 грудня 1998 року № 281-ХІv«Про молодіжні і дитячі громадські організації» [2] із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 19 жовтня 2006 року № 271-v. 3.
3Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого в 1993 р. N140 «Про затвердження Положення про порядок легалізації об'єднань громадян» із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року N 280, від 16 жовтня 1998 року N 1640, від 13 липня 2001 року N 840, від 18 серпня 2005 року N 769, від 18 січня 2006 року N 25.
4. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого в 1993 р. N 143 «Про порядок проведення і розміри збору за реєстрацію об'єднань громадян» із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 року N 113, від 8 червня 1996 року N 621, від 7 березня 1998 року N 283, від 13 липня 2001 року N 840, від 18 серпня 2005 року N 769, від 31 травня 2006 року № 768.
5. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого в 1993 р. N 144 «Про порядок реєстрації символіки об'єднань громадян» із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 року N 113, від 8 червня 1996 року N 621, від 7 березня 1998 року N 283.
6. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 лютого в 1993 р. N145 «Про порядок реєстрації філій, відділень представництв і інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні» із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1994 року N 113, від 7 березня 1998 року N 283, від 27 грудня 2001 року N 1758.
7. Порядок реєстрації громадських організацій Згідно із статтею 15 Закону України «Про об'єднаннях громадян» і пункту 3 «Положення про порядок легалізації об'єднань громадян», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 140, реєструючому органу подається заява встановленого зразка, підписана не менше чим трьома засновниками об'єднання громадян або їх уповноваженими представниками. Їх підписи мають бути засвідчені в установленому порядку. До заяви додаються [19, 128]:
1) статут (положення) в двох екземплярах. Статут повинен містити:
назва об'єднання громадян (повне, а також скорочене) його статус і юридична адреса
мета і завдання об'єднання громадян;
умови і порядок прийому в члени об'єднання громадян, вибуття з нього;
права і обов'язки членів (учасників) об'єднання;
порядок освіти і діяльності статутних органів об'єднання, місцевих осередків і їх повноваження;
джерела вступу і порядок використання засобів і іншого майна об'єднання, порядок звітності, контролю, здійснення господарської і іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;
порядок внесення змін і доповнень в статутній документ об'єднання;
порядок припинення діяльності об'єднання і вирішення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією.
У статутному документі можуть бути передбачені інші положення, які стосуються особливостей створення і діяльності об'єднання громадян, зокрема, потрібно враховувати вимоги [19, 130]:
статті 3 Закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичний осіб — підприємців», згідно якої об'єднання громадян отримують статус юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації в порядку, встановленому Законом;
частини шостої статті 15 Закону України «Про об'єднанні громадян» і частині третьої статті 4 Закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичний осіб — підприємців», якими встановлено, що зміни в засновницькі документи юридичної особи підлягають обов'язковій державній реєстрації шляхом внесення відповідних змін в записі Єдиного державного реєстру;
2) протокол засновницького з'їзду (конференції) або загальних зборів, які прийняли статут з вказівкою рішення про установу громадської організації і затвердження статуту (положення), вирішення про вибори керівних і контролюючих органів;
3) інформація про склад керівництва центральних статутних органів (з вказівкою прізвищу, імені, по батькові, роки народження, місця постійного мешкання, посади (заняття), місця роботи); продолжение
--PAGE_BREAK--
4) дані про наявність місцевих осередків, підтверджені протоколами конференцій (зборів);
5) документ про сплату реєстраційного збору.
6) відомості про засновників об'єднання громадян або союзів об'єднань громадян (для громадян — з вказівкою прізвищу, імені, по батькові, роки народження, місця постійного мешкання; для союзів об'єднань громадян — назви об'єднання, місцезнаходження найвищих статутних органів, а також копії документа про легалізацію);
7) документ, який підтверджує місцезнаходження об'єднання громадян (гарантійне лист власника приміщення, договір оренди і тому подібне).
В разі надання під юридичну адресу займаної квартири подаються довідка про склад сім'ї і заяви повнолітніх членів сім'ї про свою згоду. Міжнародна громадська організація додатково подає документи, які підтверджують поширення її діяльності на території хоч би одного іншої держави (доручення, зобов'язання, протоколи, документи про легалізацію і тому подібне).
Союз об'єднань громадян додатково подає вирішення центральних статутних органів об'єднань громадян про їх вступ до союзу.
Реєстрація змін в статутні документи громадської організації [19]. Згідно із статтею 15 Закону України «Про об'єднаннях громадян» зміни в статутних документах зареєстрованих об'єднань громадян підлягають обов'язковій реєстрації. Для реєстрації змін, які вносяться до статутних документів об'єднання громадян, органу реєстрації подаються:
заява про реєстрацію вказаних змін підписана уповноваженим представником;
протокол з'їзду (конференції) або загальних зборів з рішенням про внесення змін до статуту (положення);
статут (положення) в двох екземплярах з внесеними змінами;
оригінали свідоцтва про реєстрацію об'єднання громадян і його статуту (положення).
Для підтвердження дотримання положень статуту в частині скликання найвищого керівного органу громадської організації для реєстрації змін в статутні документи додатково подаються матеріали які підтверджують правомочність зборів (з'їзду, конференції). В разі внесення до статутних документів змін, пов'язаних із зміною місцезнаходження об'єднання громадян, додатково подаються документи, які підтверджують місцезнаходження такого об'єднання.
Порядок реєстрації філій, відділень, представництв і інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав [19, 145]. Порядок реєстрації філій, відділень, представництв і інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні регулюється Положенням, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 року № 145 із змінами і доповненнями. Реєстрація філій, відділень, представництв і інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні здійснюється Міністерством юстиції.
Для реєстрації структурного вічка, окрім представництва представники громадської організації зарубіжної держави подають заяву в Мін'юст.
До заяви додаються [19, 145]:
1) документ, який підтверджує легалізацію громадської організації зарубіжної держави;
2) статут (положення) громадської організації зарубіжної держави;
3) вирішення про створення структурного осередку;
4) статут (положення) структурного осередку;
5) відомості про склад керівництва найвищих статутних органів структурного осередку (з вказівкою прізвищу, імені, по батькові, року народження, місця постійного мешкання, посади (заняття), номера телефону);
6) документ про сплату реєстраційного збору.
Термін розгляду заяви Заява про реєстрацію структурного осередку за наявності всіх необхідних документів розглядається в двомісячний термін. У необхідних випадках Мін'юст проводить перевірку відомостей, які містяться в представлених документах.
При розгляді питання про реєстрацію структурної ланки можуть бути присутніми представники суспільної організації зарубіжної держави.
Якщо статутні документи структурного осередку або інші документи, представлені на реєстрацію, протиречать законодавству України, Мін'юст приймає рішення про відмову в реєстрації структурного осередку. Рішення про відмову в реєстрації структурного осередку в 10-денний термін присилається заявникові. Збір за реєстрацію Збір за реєстрацію структурних осередків громадських організацій зарубіжних держав в Україні встановлений у розмірі 500 доларів США (за наявності ліцензії Національного банку) або еквівалент цієї суми у валюті України по курсу Національного банку на час сплати.
За реєстрацію структурних осередків громадських організацій інвалідів розмір реєстраційного збору знижується на 50 відсотків.
Структурні осередки дитячих громадських організацій від сплати реєстраційного збору звільняються.
За видачу структурному осередку громадської організації зарубіжної держави в Україні дубліката свідоцтва про реєстрацію встановлюється плата у розмірі 50 доларів США (за наявності ліцензії Національного банку) або еквівалент цієї суми у валюті України по курсу Національного банку на час сплати.
Засоби, отримані від сплати зборів за реєстрацію структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні, а також за видачу дублікатів свідоцтв про реєстрацію структурних осередків громадських (неурядових) організацій зарубіжних держав в Україні, зараховуються до державного бюджету.
2.2 Система та класифікація громадських організацій в Україні
При визначенні типології громадських організацій потрібно врахувати те, що поняття „Громадські організації” взагалі дуже часто пов'язують з поняттям „Третій сектор”, тобто недержавними і некомерційними суспільними структурами. У визначеннях ООН є чіткі критерії, які дозволяють віднести ту або іншу структуру саме до цього „третього сектора”. Це п'ять критеріїв, кожен з яких мають бути в наявності.
По-перше, йдеться про організованій структурі самостійної організації яка має статут, організаційну структуру, певні напрями роботи, цілі і тому подібне.
По-друге — приватний характер, тобто інституційне відособлення від держави. Такі організації мають бути в структурному, управлінському і кадровому відношенні відокремленими від будь-яких державних органів, установ, і не повинні виконувати функцій державного суверенітету (які ним, зокрема, могло б делегувати державу).
По-третє – автономність, тобто самостійність в управлінні непідконтрольність ні державі, ні комерційним структурам.
Четвертий критерій – неприбутковість. Це не означає заборону на комерційну діяльність взагалі, але весь прибуток повинен інвестуватися на досягнення статутних цілей.
І, врешті-решт, добровільність [50, 217]. Б. Хлебников піддає критиці такий підхід за жорсткість і в той же час розпливчатість окремих ознак [50, 218]. Тут, зокрема, не враховуються організаційно недооформленні або тимчасові структури, нечітко формулюється поняття неприбутковості і тому подібне І взагалі підхід, який категорично розділяє політичну, економічну, соціальну сферу, є непродуктивним. Адже в сучасному суспільстві ці сфери взаємопроникаючі. Зокрема, соціальна сфера. Це характерно і для політичного життя, оскільки їй тепер властиві всі форми соціальності — від неформальних мереж через соціальні рухи, політичні партії і, врешті-решт, формалізовані державні структури. Не можна не відзначити, що існування громадських організацій цілком можливо і за умов несформованості цивільного суспільства. В цьому випадку суспільна ініціатива прямо або опосередковано ініціюється державною владою і, відповідно, суспільні об'єднання (і навіть і трудові колективи, як це було закріплено в Конституції СРСР) включаються в політичну систему як „гвинтики” партійно-державного механізму. Безперечно, за своєю суттю подібні об'єднання дуже відрізняються від об'єднань цивільного суспільства, хоча не можна відкидати і можливості їх поступової трансформації. Принаймні, можливість існування подібних перехідних форм потрібно враховувати при аналізі типології суспільних установ так званих перехідних суспільств, до яких належить нині і Україна [22, 179].
Громадські організації — це формалізовані самостійні (неурядові) неприбуткові об'єднання громадян, направлені на реалізацію всіляких колективних інтересів і захист колективних прав. У такому широкому значенні в розряд громадських організацій потрапляють досить різні по суті установи — політичні партії, власне громадські організації, організації по інтересах, добродійні фонди і тому подібне. Очевидно, ці групи організацій необхідно розглядати окремо, хоча, з іншого боку, не можна не бачити їх загальної суті як організацій цивільного суспільства. Вкажемо в зв'язку з цим, що Закон України „Про об'єднаннях громадян” (1992 р.) [3] вважає таким об'єднанням „добровільне суспільне формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод” (ст. 1). Під це визначення потрапляють як політичні партії, так і громадські організації. Громадською організацією у вузькому сенсі закон рахує „об'єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів” (ст. 3). Окрім цього, існують професійні союзи, релігійні, кооперативні організації; об'єднання громадян, основною метою яких є здобуття прибутку; комерційні фонди; органи місцевої і регіональної самоврядності (у тому числі ради і комітети мікрорайонів, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети); інші об'єднання громадян. Вся ця різноманітність взагалі підпадає під категорію об'єднань громадян (хоча, через їх специфіку, в правовому відношенні їх діяльність регулюється різними законами). продолжение
--PAGE_BREAK--
Слід зазначити, що детальна класифікація громадських об'єднань практично не розроблена — у відмінність, скажімо, від класифікації політичних партій (правда, і в останньому питанні існує значна розбіжність думок). Пояснити це можна, з одного боку, величезною різноманітністю цих інститутів суспільного життя як усередині країн, так, особливо, між різними країнами. Скажімо, існує значна відмінність між американською практикою, яка ґрунтується на принципах плюралізму і визначена історично тим, що нові жителі американських штатів були об'єктивно вимушені об'єднуватися в асоціації для досягнення як абстрактних політичних, так і щоденних практичних цілей поза будь-яким впливом або контролем держави, і це виробило певні звички самоорганізації для вирішення політичних і суспільних питань; і європейською корпоративістською або неокорпоративістською практикою, яка визнає велику роль держави як регулювальника соціальних стосунків [7, 260].
З іншого боку, причиною може бути їх менша порівняно до політичних партій задействованность в політичному житті, яке, природно, не стимулює увагу до них. Специфічним моментом є також те, що в нашій країні характер і статус цих організацій принципово змінюється останніми роками, але це зміна (тобто перетворення одержавлених громадських організацій в організації цивільного суспільства) ще далеко недостатньо усвідомлюється навіть самими практиками цього процесу і не отримало ще достатнього теоретичного обґрунтування.
Класифікація громадських організацій можлива по декількома критеріями [23, 180].
1. По рівню політизованості або місцю в політичній системі (політичні партії, суспільно-політичні організації, громадські організації по інтересах).
2. По рівню комерціалізації (некомерційні і неприбуткові організації, добродійні фонди, кооперативи).
3. По характеру організованості (партії, рухи, організації).
4. По мірі ієрархії (місцеві, регіональні або загальнодержавні організації; первинні організації або їх об'єднання, асоціації).
5. По напряму діяльності, сфері інтересів (професійні, демографічні, творчі, спортивні, культурно-просвітницькі, науково-технічні і тому подібне).
6. По рівню стабільності (що постійно діють або тимчасові).
Нижче приведена декілька інша типологія громадських організацій. Розглянемо цю типологію громадських організацій, представлену по наступних критеріях [34, 226]:
1. По своїх завданнях — політичні, професійні, наукові, творчі і тому подібне організації.
2. За типом членства — лише індивідуальне членство (партія, профспілки), лише колективне членство (асоціації міст і підприємств), змішане членство (наукове суспільство), без членства (суспільні рухи, дружин-ради) і по спеціалізації.
3. По суспільній ролі виділяють масові організації, орієнтовані на справи всього суспільства і переважно на потреби і інтереси своїх членів.
4. По галузях діяльності (Додаток А).
Серед першого типа організацій, орієнтованих на справи суспільства, можна виділити три наступні групи організацій: політичні, проблемні і творчі. Політичні організації, або партії, претендують на вплив і керівництво суспільством і найважливішими його сферами. Проблемні організації орієнтовані на вирішення якоїсь окремої суспільної проблеми, не пов'язаної прямо з потребами її членів. Звичайне членство в такого роду організаціях пов'язано з проявом альтруїзму, з відчуттям власної відповідальності за глобальні проблеми (Червоний Хрест, порятунок на водах, охорона природи, пам'ятників культури і так далі). Творчі організації — на створення нових цінностей: знань, техніки, мистецтва. У них поєднуються вирішення важливих соціальних завдань і задоволення особистих професійно-творчих інтересів учасників. Це досить багаточисельні по складу організації артистів, художників, літераторів, учених, винахідників і так далі.
До другого типа організацій, організацій, орієнтованих на інтереси учасників, відносяться наступні три групи організацій: корпоративні, взаємодопомога і любительські. Корпоративні організації — це різного роду кооперації, які створюються для задоволення інтересів учасників (споживча кооперація, суспільства рибалок, мисливців, собаківників, колекціонерів і так далі), також корпоративні інтереси виражають профспілки і союзи підприємців.
Організації взаємодопомоги можуть створюватися або з метою компенсації поширених недуг (суспільства сліпих, глухонімих), або для поліпшення матеріального положення їх учасників (споживспілки, житлокооперативи і тому подібне). Любительські організації — це організації клубного характеру, які дозволяють задовольняти непрофесійні інтереси і захоплення своїх членів (суспільства спортсменів, колекціонерів і так далі).
Крім того, кажучи про типологію громадських організацій необхідно визначити місце громадських організацій у вищих рівнях організації цивільного суспільства, що розкрите на приведеному нижче малюнку 1.1.
Так, А. І. Прігожін [40, 126] виділяє в суспільстві чотирьох типів організаційних утворень, два перших — власне організації, а двома останнім типом є пограничні форми, вони не є власне організаціями, але в багатьох своїх межах родинні їм і мають деякі ознаки останніх — це напіворганізації. І, нарешті приведемо третього типа класифікації, що є повнішим і узагальненим [34, 101]:
Критеріями класифікації громадських організацій виступають їх базові характеристики, а саме: порядок здійснення легалізації; організаційна структура і характер членства; статус і територія дії; суб'єкти діяльності; вигляд організаційно-правової форми; мотиваційні аспекти створення; сфера суспільного життя, в якому діє відповідна організація; тип і спрямованість діяльності організації.
Згідно з цими критеріями пропонується розрізняти наступні основні види громадських організацій:
1) по суб'єктах діяльності — молодіжні, дитячі, жіночі організації, об'єднання ветеранів, союзи працедавців, підприємців і др.;
Рис. 1.1. Типи організаційних утворень в суспільстві [34, 105].
2) по видах організаційно-правової форми — суспільний рух, союз, суспільство, суспільний / добродійний фонд, асоціація, конгрес, суспільне / добродійна установа, добродійна організація (фундаторка, місія, ліга і тому подібне);
3) по сфері суспільного життя — культурні, просвітницькі, спортивні, екологічні, творчі і др.;
4) за типом і спрямованістю діяльності організації відносно суб'єкта, який її утворив, — професійні союзи добродійні організації, правозахисні організації, організації національних меншин, суспільно-політичні рухи і ін.
Крім того, на окрему увагу заслуговують роботи Е. Гідденса [15, 115] в області соціальної структуризації громадських організацій. Зокрема їм запропонована так звана «структуральна» двомірна типологія суспільних об'єднань, де пропонується оригінальна наочна схема класифікації різних суспільних об'єднань по двох «структуральним» параметрам-правилам, що визначає діяльність об'єднання, і «ресурсам», що існують в такого об'єднання. Згідно даної теорії будь-яка структура є набором правив і ресурсів. Правила по Е. Гідденсу діляться на конститутивних або «створюючі» і регулятивні [15, 117].
Основні характеристики правил, істотні з точки зору соціологічного аналізу, Е. Гідденс описує як декілька дихотомічних пар: «інтенсивні – поверхневі», «неявні – дискурсивні», «неформальні – формалізовані», «слабо санкціоновані – сильно санкціоновані». Наприклад, з цієї точки зору закони, що діють в державі, відносяться до дискурсивних і формалізованих правил, а міра їх інтенсивності і сила санкцій за порушення міняється від одного закону до іншого.
Ресурси Е. Гідденс також ділить на дві групи – аллокативні (матеріальні) і авторітативні. До других відносяться ресурси нематеріальної влади і впливу – просторово-часовий порядок комунікацій і прийняття рішень, відношення людей усередині даного співтовариства, наявність шансів і напрямів для саморозвитку системи і її складових і ін. [15, 120].
Тепер повернемося до нашого об'єкту розгляду – громадських організацій. Можна легко побачити, що в кожній з них є свій набір правил і свої ресурси для розгортання діяльності. При цьому в будь-яких громадських організацій є правила «створюючі» (Статут, Положення і так далі), і є правила «регулятивні» – наприклад, регламент проведення засідань, і так далі Десь правила «жорсткі», регламентуючі безліч сторін життя об'єднання і його членів, десь дуже «ліберальні».
Відрізняються об'єднання і по ресурсах. У когось є приміщення для роботи, засоби зв'язку, сайт, газета, гроші на проведення заходів. У когось ресурсна база слабка. Крім того, з точки зору задоволення потреб членів конкретної організації на думку соціальних психологів можна виділити декілька різних мотивацій, а саме: потреби спілкування, творчості участі і влади. Як підсумок, все вищесказане можна змалювати у вигляді наступної схеми класифікації громадських організацій за Е. Гідденсу [15, 121]:
1 рівень (потреби спілкування): – Малі громадські організації (мало правив і мало ресурсів).
2 рівень (потреби творчості): – Громадські організації середнього рівня (невелика кількість і ресурсів і правил).
3 рівень (потреби участі):
–Громадські організації мережевого типу (є ресурси, середня кількість правил);
–Традиційні громадські організації («цільового типа») (є правила, середня кількість ресурсів);
–Суспільні організації-рухи (середня кількість і правив і ресурсів). продолжение
--PAGE_BREAK--
4 рівень (потреби влади):
–Ідеологічні організації, корпоративні союзи (в т.ч. проф-союзі);
–Релігійні організації (багато правив, невелика або середня кількість ресурсів);
–Політичні партії (багато правив і багато ресурсів).
2.3 Конституційно-правовий статус окремих видів та організаційно-правових форм громадських об’єднань
Серед громадських організацій окремо виділяються такі їх види як профспілки та асоціації.
В сучасних умовах профспілки являють собою добровільні незалежні громадські організації, що об’єднують працівників, зв'язаних загальними інтересами по роду їхньої діяльності як виробничої, так і в соціальній сфері. Своїм головним завданням профспілки всіх напрямків ставлять захист прав і законних інтересів працюючих, установлення соціальної справедливості, ефективної і гуманної економіки.
Відзначимо, що в даний час основні господарські суб'єкти це дрібні організації, а профкоми можуть створюватися, якщо в організації більш як 15 членів профспілки.
Профспілки розглядаються в якості специфічних суб’єктів правової діяльності. Їхній статус (правове положення) визначено законодавством, що встановлює права — і дієздатність профспілок, основні (статутні) права і обов’язки, а також гарантії їхнього здійснення (глава ХVI КЗпПУ).
Разом з тим у рамках загального правового становища профспілок законодавство виходить, з одного боку, з існування принципу плюралізму в організації і діяльності профспілок, а з іншого боку — регламентує статус окремих рівнів органів профспілкової системи, зокрема, профкомів підприємств (організацій), галузевих і регіональних профспілкових органів.
Державний курс на роздержавлення і приватизацію підприємств ставлять, як основну функцію профспілок України — захист інтересів людей праці. При цьому оптимальним методом реалізації захисної функції стає організація правового соціального партнерства — цивілізованої форми взаємин між профспілками, підприємцями (роботодавцями) і урядовими структурами. Діапазон партнерської діяльності профспілок може бути різним залежно від конкретної ситуації — від прямого соціального протистояння своїм партнерам до конструктивної взаємодії з ними.
Крім головної — захисної функції — профспілки виконують і інші функції, частина яких безпосередньо випливає з їх цілей, а інші — делеговані у свій час профспілкам державною.
Сучасне законодавство України, з огляду на характер виконуваних профспілками функцій, найбільший акцент робить на розвиток їхнього правового статусу як суб'єкта трудового права, тому, що саме ця роль найбільше торкається регулювання сфери найманої праці.
Важливо відзначити, що правовий статус профспілок як суб’єктів трудового права визначається стосовно їхніх органів, а не організацій. Ці органи, і насамперед профкоми організацій, визнаються законними представниками прав і інтересів найманих працівників. У тих суспільних відносинах, де профком виступає як суб'єкт трудового права, він представляє інтереси відповідного профспілкового колективу найманих працівників і службовців. При цьому він або реалізує свої власні права (наприклад, при здійсненні нагляду за охороною праці), або діє від імені відповідного трудового колективу (наприклад, при розробці і підписанні колективного договору).
Кодекс Законів про працю України закріпив загальні права профспілок представляти інтереси працюючих і визначив області його застосування — виробництво, праця, побут і культуру, а саме: ст. 43-1 КЗпП дозволяє здійснити звільнення з ініціативи власника без попередньої згоди профспілкового органу, працівника, який не є членом профспілки, діючої на підприємстві.
Основним завданням профспілок є представництво і захист інтересів працівників перед власником. Виходячи з цих задач, основними функціями діяльності профспілок виступають захисна і представницька, які доповнюються контрольними повноваженнями за додержанням законодавства про працю, які було збережено у новому законі.
Права профспілок класифікуються за наступними групами: права щодо встановлення на виробничому, регіональному, галузевому, державному рівнях колективних умов праці; права в галузі застосування чинного законодавства про працю; права щодо контролю за додержанням трудового законодавства. Так, профспілкові органи виступають від імені трудового колективу при укладенні колективного договору на підприємстві; об'єднання профспілок є стороною Генеральної, регіональної, галузевої угоди, має право на ведення колективних переговорів з роботодавцями та їхніми об'єднаннями; здійснюють контроль за дотриманням колективного договору; дають згоду на звільнення працівників з ініціативи власника. Роботодавець зобов'язаний узгодити з профкомом правила внутрішнього трудового розпорядку, який у подальшому підлягає затвердженню трудовим колективом. З профкомом підприємства мають бути також узгоджені графіки змінності, відпусток, введення підсумованого обліку робочого часу. Для залучення працівників до надурочної роботи, роботи у вихідні дні власник зобов'язаний отримати згоду профкому; умови оплати праці на підприємствах, де не укладається колективний договір, власник зобов'язаний погодити з профспілковим органом; заходи заохочення застосовуються власником спільно або за погодженням з профкомом. Законодавство містить й інші права профспілок у сфері трудових відносин, а також додаткові гарантії для виборних профспілкових працівників (ст. 252 КЗпП). Ці гарантії можуть бути конкретизовані й доповнені на рівні конкретного підприємства.
В Законі України “Про професійні спілки їх права і гарантії діяльності” в розділі ІІ визначений повний обсяг прав-обовязків профспілок і їх об’єднань:
Прово профспілок і їх об'єднань представляти і захищати права та інтереси членів профспілок.
Право на ведення колективних переговорів та укладання колективних договорів та угод.
Повноваження профспілок, їх об’єднань, щодо захисту прав громадян на працю та здіснення громадського контролю за додержанням законодавства про працю.
Право профспілок і профспілкових об’єднань на забезпечення зайнятості населення.
Право профспілок і профспілкових об’єднань щодо соціального захисту і забезпечення достатнього життевого рівня громадян.
У вирішенні трудових спорів.
На організацію страйків та проведення інших масових заходів.
На інформацію з питань соціально-економічного розвитку.
На створення навчальних, культурно-освітніх закладів, дослідних та інших організацій.
У сфері захисту духовних інтересів трудящих.
Захисту житлових прав громадян.
Щодо притягнення до відповідальності посадових осіб.
На громадську та фінансову діяльність
На власність.
Необхідно мати на увазі, що представництво інтересів найманих працівників та службовців у названих вище областях суспільного життя є одночасно і правом і обов'язком профспілкових органів.
Професійні спілки — історично сформована організаційна форма об'єднання працюючих.
Як суспільне явище профспілки являють собою багатообразну і складну систему відносин і зв'язків внутрішнього і зовнішнього характеру. Це — сама масова громадська організація.
Профспілки входять у політичну систему суспільства як специфічні громадські організації зі своїми задачами і функціями, обумовленими їхніми статутами.
Основні задачі профспілок зв'язані зі здійсненням їх головної функції — захисту прав і інтересів працівників у сфері праці і зв'язаних із працею відносин. Саме з цією метою профспілки виникли, для цього в них об’єднувалися і об’єднуються трудящі.
Згідно з Конституцією України громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, які об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки створюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права (ст. 36 Конституції України).
Повноваження профспілок регламентуються Законом України «Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності», прийнятим Верховною Радою України 15 вересня 1999 p. Усі інші законодавчі акти у цій сфері застосовуються у частині, що не суперечить цьому Законові. Це — КЗпП (статті 43, 45, 52, 61, 64, 66, 67, 69, 71, 79,80,86,96,97,160, 161,193,226; глава II«Колективний договір»), Закони України «Про колективні договори і угоди», «Про охорону праці», «Про оплату праці».
Згідно із Законом «Про професійні спілки, їх права і гарантії діяльності» професійна спілка визначається як добровільна, неприбуткова громадська організація, яка об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання) (ст. 1).
Потреба захисту прав і інтересів працюючих особливо актуальна в сучасний період, що підсилив соціально-економічні протиріччя. Здійсненню захисної функції профспілок сприяє соціальне регулювання суспільних відносин, у які вони вступають у процесі своєї діяльності. Відносини за участю профспілок регулюються різними видами соціальних норм — морали, етики, права, традицій та ін. Одні з них склалися в практиці взаємодії профспілок з державними, господарськими органами, працівниками, і формально не закріплені. Інші — передбачені актами профспілкових органів. Треті містяться в нормативних правових актах. продолжение
--PAGE_BREAK--
Діяльність профспілок регулюється в основному ними самими, як самостійними громадськими організаціями за допомогою внутрішніх профспілкових норм. прийнятих керівними профспілковими органами. Такі норми не носять правового характеру (хоча багато з них мають правовий наслідок) і містяться в статутах профспілок і їхніх об'єднань, інших профспілкових актах. З кола суспільних відносин, у котрі вступають профспілки, правовому впливу піддаються тільки ті, регулювання яких об’єктивно можливо, економічно, соціально і політично необхідно. Право сприяє здійсненню поставлених перед профспілками завдань, виконанню їхніх захисних функцій.
Суспільні відносини за участю профспілок регулюються правом у тій мері, у який це необхідно для забезпечення представництва і захисту інтересів працюючих, успішного функціонування профспілок і подальшого розвитку суспільства.
Незалежність профспілок — перший з основних принципів положення і діяльності профспілок, забезпечується:
прямою забороною усякого втручання органів державної влади і посадових осіб у діяльність профспілок,
майновою самостійністю;
правом самостійно розробляти і затверджувати свої статути, визначати структуру, обирати керівні органи, організовувати свою діяльність ст. 14 ЗУ ”Про професійні спілки їх права і гарантії їх діяльності”;
забороною контролю за діяльністю профспілок з боку органів юстиції, що реєструють профспілки в якості юридичної особи
Другий принцип — самоврядування передбачене:
Законом “Про громадські об'єднання” і рівною мірою відноситься до всіх громадських об'єднань. Стосовно до профспілок він виражений у згадуваному вище їхньому праві самостійно приймати свої статути і регулювати свою внутрішню діяльність.
Третій принцип — добровільність об'єднання в профспілки закріплений як законодавством про профспілки ст.7 закону, так і Законом “Про громадські об'єднання”.
Четвертий принцип — рівноправність профспілок ст.10 ЗУ ”Про професійні спілки їх права і гарантії їх діяльності”; означає, що усі профспілки і їхні органи одного рівня мають однакові права незалежно від чисельності,і яких-небудь інших ознак. Тим самим у законодавстві знайшов відображення і профспілковий плюралізм — наявність не одного, а декількох профспілок.
П'ятий принцип — законність створення і діяльності випливає із законодавства про профспілки і прямо закріплений Законом “Про громадські об'єднання”.
Варто мати на увазі, що в правову основу діяльності профспілок входить як власне законодавство про них, права і гарантії їх діяльності, так і трудове законодавство в цілому, оскільки воно використовується профспілками для захисту прав і інтересів працівників.
Визначальну правову основу діяльності профспілок складає законодавство яке міняється, удосконалюється в залежності від розвитку суспільних відносин, у яких вони беруть участь, від основних економічних відносин — від відносин власності, соціально-політичної обстановки в країні.
У зв'язку з цим відбувається перегляд прав профспілок.
Таким чином, основні тенденції розвитку законодавства про профспілки, їх прав і гарантій містяться в наступному:
по-перше, що воно проводиться у відповідність з існуючими суспільними відносинами;
по-друге, у відмові від невластивих профспілкам, як громадській організації повноважень;
по-третє, у збереженні, зміцненні і розширенні прав, дозволяючих профспілкам надійно відстоювати соціально-трудові права й інтереси працівників
У сферу трудового права входять зв'язані з працею відносини профспілок з роботодавцями, їхніми об'єднаннями і представниками, а також з державними органами місцевого самоврядування. Ці відносини входять у предмет трудового права як тісно зв'язані з трудовими відносинами.
Права профспілок у сфері праці — основна частина їх правового статусу, тобто сукупності прав і обов'язків в усіх областях.
Крім прав у сфері праці профспілки наділені значними правами в сфері дії інших галузей права: правами юридичної особи, правом власності, участі в правотворчому процесі ( стосовно норм трудового права)
Наявність у профспілок правового статусу не суперечить їх суспільній природі. Зберігаючи цю якість, профспілки користуються визначеними правами, встановленими державою.
Законодавчо закріплене положення профспілок у сфері праці (трудо-правовий статус) являє собою загальну міру юридичних можливостей даної організації і її органів в указаній сфері діяльності, служить джерелом суб'єктивних прав і обов’язків профспілкових органів у правовідносинах. Як базова категорія вона характеризує межі юридичної важливості діяльності профспілок у цій області, служить еталоном правомірності дій профспілкових органів, повноти здійснення наданим їм юридичних повноважень.
Створення трудо-правового статусу профспілок характеризується обсягом закріплених за ними юридичних можливостей. Статус профспілок у сфері праці як частина їх загального статусу на сучасному етапі містить у собі стабільні риси їхнього правового положення з особливими, характерними саме для даного етапу. Стабільність, наступність змісту трудо-правового статусу профспілок обумовлені самим існуванням трудових відносин між працівниками і роботодавцями, необхідністю захисту прав і інтересів працівників у цих відносинах.
Найбільш стабільна частина статусу — права профспілок по представництву інтересів працюючих, участі в регулюванні трудових відносин, контролю за дотриманням законодавства про працю й охороні праці ст.19,20,21 ЗУ “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”.
Динаміка статусу, його розвиток відбувається за рахунок реалізації наданих профспілкам прав, залучення у статус прав, яких раніш не було, у зв'язку з розвитком економічних і соціальних відносин, виключення з нього деяких прав, що не відповідають сучасним умовам. Радикальні зміни у статусі профспілок відбуваються в зв'язку з переходом на нові економічні рейки, упровадженням нових принципів управління економікою в умовах різноманіття видів власності й організаційно-правових форм підприємств.
У статус суб'єктів права, у тому числі профспілок, крім прав входять і юридичні обов'язки.
Права й обов'язки профспілок у сфері праці мають особливості:
по-перше, юридичні обов'язки прямо не покладаються державою на профспілки, вони випливають із захисної функції цієї громадської організації, спираються на її статути і зв'язані з правами. У результаті надані профспілкам права одночасно означають і їх обов'язок. Це — особлива юридична категорія права-обов'язку, де право і зобов'язання знаходяться в нерозривній єдності;
по-друге, це обов'язок не перед державою, а перед працівниками, чиї інтереси профспілки повинні представляти і захищати;
по-третє, юридичні обов'язки профспілок полягають у необхідності реалізації наданих їм прав. Інакше вони не зможуть захистити працівників;
по-четверте, виконання такого роду обов'язків забезпечується, насамперед, силою суспільного, морального (внутрішньопрофспілкового) впливу.
Профспілки як громадська організація не відповідають перед державою за реалізацію своїх прав і обов'язків (Виключенням є майнова відповідальність в суді за проведення страйку, визнаного судом незаконним.) Але тут юридична відповідальність, випливає з порушення норм трудового законодавства, носить усе-таки цивільно-правовий характер). Держава впливає на здійснення профспілками їх прав та обов'язків шляхом сприяння реалізації наданих їм прав, створення гарантій для їхньої успішної діяльності.
До юридичної (дисциплінарної) відповідальності можуть бути притягнуті звільнені від основної роботи в організації працівники профспілкових органів, винні в тім, що права профспілок не здійснюються. Юридична відповідальність таких осіб настає за поданням профспілкових органів як роботодавців.
Права і обов'язки профспілок, як особлива категорія містять одночасно юридичну можливість і зобов’язання. У нормативних правових актах містяться права, а не вимоги до профспілок. Права здобувають ознаки обов'язків у силу потреби в їх здійсненні. У них закладена соціальна необхідність. Тому що без надання права не може бути зобов'язання для його реалізації, виправдане використання терміна “права профспілок”, припускаючи під цим як власне права, так і єдину категорію прав-обов'язків.
Концепція нерозривності прав і обов'язків профспілок має практичне значення: якщо здійснення прав залежить від волі суб'єкта, то юридичні обов'язки треба завжди виконувати. Отже, при наявності відповідної ситуації профспілки повинні використовувати надані їм права.
Розглянемо також детальніше такий специфічний вид громадських організацій як асоціація. Як правило, одним із перших питань, що постає під час створення об’єднань підприємців (далі – асоціацій), є вибір їхньої організаційно-правової форми і можливих наслідків такого вибору. “Асоціація” за означенням передбачає наявність кількох осіб-членів, тому можливості вибору організаційно-правових форм обмежено саме видами членських організацій. До них, згідно з законодавством України, можуть належати:
зареєстровані громадські організації;
легалізовані шляхом повідомлення громадські організації; продолжение
--PAGE_BREAK--
об’єднання підприємств;
представництва іноземних асоціацій;
спілки громадських організацій (асоціацій).
Гарантії права підприємців на об’єднання містять закони різних рівнів, а також судова практика. Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада, також вважаються законами України, і решта законів не повинні зачіпати гарантії цих договорів. Іноді ускладення виникають щодо того, які особи є підприємцями. Перед усе, підприємства (принаймні, недержавні) як юридичні особи є самостійними суб’єктами підприємництва (підприємцями), що підтверджують відповідні закони України: інакше довелося би вважати підприємцями і всіх їхніх акціонерів чи інших співвласників. По-друге, громадяни з різних причин часто не реєструються як підприємці, хоча періодично, самостійно і на свій ризик продають товари чи послуги. Це не позбавляє їх права, як буде показано далі, на об’єднання.
Конституція України містить кілька гарантій, важливих для діяльності асоціацій. Стаття 36 гарантує право громадян на об’єднання, зокрема, у громадські організації і професійні спілки.
Другою важливою гарантією є викладене в статті 42 право кожного займатися підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Це право є особистим, і тому підлягає захисту від усіх зазіхань унеможливити чи обмежити право підприємців здійснювати таку діяльність за власним вибором і без дискримінації з боку органів державної влади і місцевого самоврядування.
Надзвичайно вагомою є також підтверджене нещодавно Верховним судом право кожного вільно обирати представника і захисника своїх прав (ст. 59). Отже, всі підприємці можуть захищати свої права індивідуально, але можуть доручити це іншим особам, в тому числі асоціаціям, навіть членами яких вони не є.
Конституція є законом прямої дії, і ці гарантії не потребують додаткових обгрунтувань. Навпаки, треба доводити, що здійснення цих прав несумісне з іншими конституційними гарантіями чи порушують права інших осіб. В кожному разі, треба памятати також про статтю 19 Конституції, яка забороняє вимагати від громадян виконання будь-яких дій, що не ґрунтуються на законі.
Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють діяльність асоціацій в Україні, виступають Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (995-042), Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року (995-004, ратифікована Україною в 1995 році), Конвенція Міжнародної організації праці № 87 про свободу асоціації і захист права на організацію (993-125, ратифікована Україною 11 серпня 1956 року).
Пакт і Європейська конвенція гарантують свободу об’єднання, зокрема, профспілок, що може бути обмежена тільки законом (не адміністративним органом!) в інтересах національної безпеки і громадського порядку, або для захисту прав і свобод інших осіб. Треба звернути увагу на хибність поширеної думки, ніби гарантії цієї Конвенції поширюються тільки на фізичних, а не юридичних осіб. Адже як видно навіть з її назви, “основні свободи” не зводяться до “прав людини”, і юридичні особи не раз вигравали позови на підставі цієї Конвенції, наприклад, редакції засобів масової інформації. Хоча право на об’єднання залишається порівняно нерозвиненим інститутом у міжнародному праві, але саме щодо асоціацій підприємців Конвенція МОП № 87 дає дуже чіткі норми щодо змісту і гарантії цього права.
Так, стаття 2 надає “підприємцям без будь-якого розрізнення право створювати за власним вибором організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати в такі організації за єдиної умови підпорядкування статутам цих організацій”. Стаття 3 гарантує право вільно розробляти статути та адміністративні правила, вільно обирати своїх представників, організовувати свій апарат і свою діяльність, а також формулювати свою програму діяльності. Стаття також зобов’язує держави-учасниці утриматися від будь-якого обмеження цих прав або втручання, що перешкоджає його здійсненню.
Стаття 4 забороняє розпускати чи тимчасово забороняти організації підприємців в адміністративному порядку.
Стаття 5 гарантує право організацій підприємців створювати федерації і конфедерації і приєднуватися до них, а також право кожної такої організації вступати в міжнародні організації підприємців.
Стаття 6 вказує, що положення статей 2, 3 і 4 застосовуються також до федерацій і конфедерацій організацій підприємців.
Стаття 7 зазначає, що одержання статусу юридичної особи цими організаціями не може бути обмежено вимогами, що суперечать положенням статей 2, 3 і 4. Стаття 8 вимагає, щоб національне законодавство не зачіпало і не порушувало цих гарантій. Можна вважати, що оскільки в Конвенції скрізь йдеться про “організації трудящих і підприємців”, то статус асоціацій повинен тлумачитися таким чином, щоб дістати однакові гарантії з професійними спілками.
Хоча асоціації часто діють як підприємства чи об’єднання підприємств, для їхнього статусу як неприбуткових організацій основними законодавчими актами в Україні є Закон про податок на прибуток підприємств (334/94), закон про підприємства (887-ХІІ) і закон про об’єднання громадян (2460-ХІІ).
Участь в об’єднаннях підприємств як така не є підприємницькою діяльністю, тому вона може підпадати під пункт “інші об’єднання підприємств на територіальній, галузевій чи іншій основі”, які реєструють за згодою Антимонопольного комітету (887-ХІІ, ст. 3 ч. 1). Подібні об’єднання, якщо вони зайняті лише представництвом інтересів учасників, а також одержують пасивні доходи та одноразові або періодичні внески учасників, визнаються неприбутковими організаціями: Закон 334/94 (п. 7.11.1 абзац “д”) передбачає такий вид неприбуткових організацій (код 0012), як спілки, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб, створені для представлення інтересів засновників, що утримуються лише коштом внесків таких засновників і не проводять основної діяльності, за винятком отримання пасивних доходів.
Крім того, згідно з п. 7.11.6 цього закону від оподаткування звільняються доходи неприбуткових організацій, визначених в абзаці “д” п. 7.11.1, отримані у вигляді разових або періодичних внесків засновників і членів; пасивних доходів (а саме роялті, проценти, дивіденди, страхові виплати – всі ці види доходів докладно описано в Законі 334/94, про що далі буде).
Як правило, головною перешкодою для створення асоціацій у формі об’єднання підприємств є необхідність дозволу Антимонопольного комітету (887-ХІІ, ст. 3 ч. 1). Як буде показано, цей дозвіл не повинен застосовуватися до об’єднань, які не здійснюють господарської діяльності, а тільки представляють і захищають права своїх членів. Другою перешкодою можуть бути вимоги органів юстиції, що стосуються, зокрема, реєстрації об’єднань підприємців, членами яких можуть бути і громадяни, і юридичні особи. Питання про участь юридичних осіб в об’єднаннях громадян в цьому законі 1992 року вирішено незадовільно: юридичні особи як колективні члени можуть бути представлені “трудовим колективом”. По-перше, це суперечить вже визнаному принципу вільного приєднання і виходу з об’єднань (адже членство набувається і втрачається за рішенням більшості). По-друге, в випадку асоціацій колективне членство трудового колективу спричиняє прямий конфлікт інтересів: суб’єкта підприємництва (наразі підприємство) має представляти група, яку традиційно відносили до найманих робітників. У цьому випадку доцільно передбачати в статуті асоціації формулу подібну до тієї, яку вже використовують кілька асоціацій: “членами організації можуть бути особи, зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності у галузі (…) (та/або на території …)”.
Важливим судовим актом з питань гарантій діяльності асоціацій є рішення Конституційного суду від 18 жовтня 2000 року № 11-рп/2000 у справі 1-36/2000 щодо відповідності Конституції України статей 8, 11 і 16 Закону України про професійні спілки, їхні права та гарантії діяльності”. Серед висновків цього рішення заслуговують на особливу увагу такі. По-перше, обсяг прав щодо захисту інтересів членів не узалежнено статусом, адже згідно зі статтею 36 ч. 3 Конституції всі об’єднання громадян рівні перед законом. Цей обсяг залежить від повноважень, наданих асоціації її членами або іншими асоціаціями. По-друге, підтверджено право на об’єднання на основі вільного вибору членів (територіальні, галузеві та інші ознаки не є обов’язковими), а також відсутність обмежень щодо створення асоціацій громадянами, які працюють на одному підприємстві.
По-третє, визнано обмеженням конституційних прав висування таких вимог, що неможливо здійснити (як-от заборону створювати асоціацію за однаковими ознаками, якщо вже існують подібні асоціації), та кількісних вимог щодо членства. По-четверте, неконституційними визнано будь-які вимоги, що пов’язують початок діяльності асоціацій, створених з метою забезпечення і захисту членів, з моментом їх реєстрації в органах державного управління, що дорівнює попередньому дозволу на їхню діяльність. По-пяте, гарантоване право на вільне об’єднання у національні федерації чи конфедерації та інші об’єднання асоціацій.
Хоча в Україні ще нема окремого закону і навіть законопроекту про об’єднання підприємців, це рішення Конституційного суду дозволяє уникнути багатьох помилок, пов’язаних з недостатнім врахуванням специфіки подібних асоціацій. Разом із тим необхідно памятати, що спроби обмежити подібні законопроекти тільки “об’єднаннями працедавців” будуть істотним звуженням права на об’єднання підприємців у цілому, адже переважна їхня більшість працює саме як приватні підприємці і наймають працівників, принаймні, не постійно.
Знаменним є той факт, що прийнятий у першому читанні в жовтні 2000 р. рамковий законопроект про непідприємницькі організації (так визначено неприбуткові чи то неурядові організації в проекті Цивільного кодексу) не накидає жодних норм щодо створення і діяльності асоціацій і профспілок. Це узгоджується з європейською практикою регулювати діяльність таких об’єднань, як і церков і політичних партій, окремими законами.
Таким чином, можна дійти висновків, що Конституція України, її міжнародні договори, а також рішення Конституційного суду щодо асоціацій значно менше обмежують створення і діяльність об’єднань підприємців, що не здійснюють господарської діяльності, ніж це склалося в адміністративній практиці, і докладніший аналіз цих правових гарантій стане надійним інструментом для захисту прав підприємців та їхніх об’єднань.
Які ж основні відмінності окремих організаційно-правових форм асоціацій? Мінімальна кількість учасників (засновників і членів) асоціацій законодавством не встановлена. Щоправда, об’єднання громадян з всеукраїнським статусом може бути зареєстровано за умови наявності осередків в більшості регіонів, тобто принаймні 14 областях або містах Києві і Севастополі.
Об’єднання підприємств підлягають певним обмеженням щодо участі: їхніми учасниками не можуть бути державні підприємства, а також підприємства вугільної промисловості та енергетики (887-ХІІ, ст. 3).
На відміну від участі в статутному фонді чи інших майнових правах підприємств та решти їхніх об’єднань, права учасників асоціацій не можуть бути відчужені. Це пов’язано з тим, що асоціації захищають особисті немайнові права учасників, тому їхня особистість є засадничою ознакою участі в асоціації.
На відміну від об’єднань підприємств, громадські організації наразі не підлягають процедурі припинення діяльності на підставі банкрутства і рішень арбітражного суду. Отже, тільки суди за поданням прокуратури чи органу юстиції можуть зупиняти і припиняти діяльність громадських організацій на підставі порушення ст. 37 Конституції і ст. 4 Закону про об’єднання громадян. продолжение
--PAGE_BREAK--
Асоціація у формі громадської організації практично не має обмежень щодо реорганізації і ліквідації. Проте, її правонаступниками не можуть бути учасники, а також інші суб’єкти підприємництва – тільки інші громадські організації або держава.
До Асоціацій без статусу юридичної особи належать прості товариства, тимчасові комітети, а також осередки зареєстрованих асоціацій. Їх можна легалізувати без сплати реєстраційних зборів, хоч в управлінні цими асоціаціями зараз виникає чимало проблем. Україна належить до країн, які визнають партнерства юридичними особами або об’єднаннями юридичних осіб. Діючий Цивільний кодекс навіть забороняє спільну діяльність і спільну власність між фізичними і юридичними особами .
Пов’язані з реєстрацією і звітністю клопоти виражають чимало потенційних активістів асоціацій, зокрема, приватних підприємців, від формалізації своїх зусиль. Можна припустити, що більшість діючих асоціацій фактично діють саме як партнерства і не переймаються реєстрацією.
Крім того, зареєстровані асоціації підлягають контролю численних державних органів (податкові органи, органи статистики, реєстрації і ліцензування, місцевого самоврядування, прокуратура, пожежна охорона, тощо). Через збори і штрафи, які стягують ці органи, чимало громадських організацій в Україні залишаються практично бездіяльними, а решта часто не може розпоряджатися великою часткою своїх коштів для надання послуг своїм членам.
Найдоцільнішим підходом за цих умов видається узгодження з нормами, що регулюють діяльність зареєстрованих асоційацій і відносин спільної діяльності (партнерства), які задовольнятимуть потреби неформальних асоціацій, як це передбачає прийнятий у другому читанні проект нового Цивільного кодексу:
двоє або більше партнерів вільно визначають цілі і зміст письмової угоди, які не повинні суперечити закону і не дозволяють розподіл дивідендів (наприклад, в Україні дивіденди, одержані внаслідок спільної діяльності без створення юридичної особи оподатковуються так саме, як і звичайні дивіденди підприємств);
партнери можуть вносити як вклад кошти, майно і майнові права;
нерухоме та інше майно, що підлягає обов’язковій державній реєстрації, може бути записане на одного або кількох, але не всіх партнерів;
угода може визначати порядок відшкодування витрат партнерів, які вони понесли в інтересах партнерства;
кожен партнер має право діяти від імені асоціації, якщо угода не уповноважує кількох або всіх партнерів діяти тільки спільно (за письмовою згодою або довіреністю решти партнерів);
партнери не можуть посилатися на брак повноважень якогось партнера у правочинах від імені партнерства з третіми особами, якщо не доведуть шахрайства чи того, що ці особи знали чи повинні були знати про брак таких повноважень;
партнери несуть витрати і збитки пропорційно до своїх внесків;
партнери мають право доступу до документації щодо спільної діяльності;
угода може застерегти існування асоціації незалежно від припинення членства когось із партнерів;
партнери солідарно відповідають за заподіяні збитки і зобов’язання перед третіми особами після ліквідації асоціації;
кожен партнер може вільно припинити членство, але несе відповідальність за можливі збитки асоціації протягом певного часу.
Окрему категорію становлять представництва асоціацій, легалізованих в іншій країні (в тому числі там, де умови об’єднання юридичних осіб менш обтяжливі). Такі представництва мають статус нерезидентів, якщо не здійснюють іншої діяльності, крім представництва інтересів асоціації та її членів. Вони можуть не бути платником податку на прибуток в Україні і матимуть менше обмежень щодо валютного регулювання. Недоліками подібних представництв є сплата вищого реєстраційного збору, наявність так званого списку офшорних зон, що може призвести до виникнення нерозподіленого прибутку, і потреба нести певні видатки в країні легалізації асоціації. Проте, подібні недоліки зводяться нанівець у разі приєднання українських асоціацій чи їхніх об’єднань до діючих іноземних чи міжнародних асоціацій, котрі поносять поточні витрати.
Отже, після аналізу законодавства і судової практики України треба зазначити, що вибір підприємцями представника своїх прав залежить, перед усе, від відповідних можливостей власне асоціації, незалежно від її правового статусу, а також від того, які види доходів бажає мати така асоціація (членські внески звільнено від оподаткування не для всіх видів асоціацій). Питання про членство фізичних і юридичних осіб-підприємців в одній організації видається таким, що можна розв’язати в межах діючого законодавства.
2.4 Функції громадських об’єднань
Громадські організації є важливим і невід'ємним елементом демократії і цивільного суспільства. Ці організації такі важливі, виходячи з аналізу їх вкладу в суспільство, економіку і політику. Простіше кажучи, аналізуючи функції громадських організацій як суб'єктів соціальної політики.
Презентації функцій третього сектора необхідно передувати важливою обмовкою: деякі з описаних функцій варто сприймати швидше як постулати. Вони, частенько, базуються на певних загальних, модельнихпередумовах, закріплених в теорії демократії, і виконуваних лише частиною організацій, або лише певною мірою, або лише в деяких країнах [22, 216].
Прикладом не повністю виконуваного постулату може бути твердження, що третій сектор грає роль каталізатора дій ринку і політики – з одного боку пом'якшує негативні ефекти жорстокої конкуренції, а з іншою створює можливість ефективного контролю дій властей, а також піклується про права не завжди чутних меншин.
Проте, це правда лише тоді, коли ми говоримо про зрілий, сильний неурядовий сектор, і про зрілу, стабільну демократію. Навіть у найбільш розвинених демократичних країнах така модель рідко повністю відповідає дійсності, і сприймається швидше як політичний проект, чим опис статус-кво. Розглянемо функції третього сектора в соціальній політиці [25, 247].
1. Працевлаштування. Неурядовий сектор дає роботу. У країнах Західної Європи показник працевлаштування в організаціях досить високий: у Бельгії або Голландії він складає 10-14% що всіх працюють. У Польщі ця його функція все ще слабо розвинена. За останніми даними 2/3 польських неурядових організації взагалі не має постійних, оплачуваних штатних працівників. Це, проте, не повинно затуляти факту, що в польських фондах і суспільних об'єднаннях працює сьогодні близько 64 000 чоловік, тобто 0,5% всіх працевлаштованих в національній економіці (без врахування індивідуального фермерства). Така значна різниця між Польщею і іншими європейськими країнами обумовлена також дефініціями третього сектора, прийнятими ученими з цих країн. Показник в Польщі має на увазі лише суспільні об'єднання і фонди, тоді як в Голландії або Бельгії до нього зараховуються також працевлаштовані в кооперативах, профспілках, організаціях бізнесу і багатьох інших типах установ.
2. Школа майбутнього працевлаштування. Неурядовий сектор готує майбутніх фахівців, а також користується допомогою добровольців. Таким чином, організації формують майбутніх фахівців не лише в тій області, в якій вони працюють, але також дають приклад залучення до роботи, учать відповідальності, креативності і самостійності.
3. Надання послуг. Це найбільш очевидна функція громадських організацій. Так само, як комерційні суб'єкти і публічні установи, вони надають різного роду послуги. Це, особливо, соціальні (напр., в області охорони здоров'я) або публічні (напр. освітні) послуги. Здобуття цих послуг є правом кожного громадянина, і часто вони безкоштовні. Існують також послуги, що відповідають на потреби груп, що мають слабку купівельну спроможність, тобто непривабливих для комерційних фірм, а також послуги, надання яких вимагає, наприклад, довіри. У такій роду діяльності громадські організації, як правило, краще, ніж фірми і установи публічної адміністрації. Можна вказати багато причин, по яких це саме так. Нижче перераховані найосновніші [26, 190]:
1) знання про місцеві умови і потреби: громадські організації створюються громадянами, які разом хочуть вирішити якусь проблему. Тому вони краще за інших знають потреби і потреби своїх співтовариств;
2) місія: організації ставлять перед собою виконання місії, яка для їх членів важливіша, ніж фінансовий прибуток. Місія також залучає в організацію людей, готових підтримати її своєю роботою або грошима. Все це сприяє тому, що організації дуже рішучі в боротьбі за досягнення своїх цілей;
3) гнучкість: громадські організації, як правило, малі, і працюють у великій мірі на безкорисливому ентузіазмі своїх членів і добровольців. Їм властива горизонтальна організаційна структура, і вони не обтяжені бюрократичною ієрархією. Це дає можливість еластично адаптуватися до нових ситуацій і умов, і виживати в надзвичайних ситуаціях;
4) Більша ефективність: організації можуть надавати публічні блага і послуги ефективніше, ніж інші суб'єкти. Це тому, що вони мають в своєму розпорядженні ряд специфічних ресурсів: час і енергію людей, добровільно і що безкорисливо залучаються до їх роботи (добровольців), широких знань про місцеві потреби, взаєморозуміння з тими, які шукають у них допомоги. Вони також не прагнуть отримати прибуток від своєї активності, і не прагнуть його збільшити. Що не менше істотний, на відміну від державних установ, вони сильно конкурують між собою за здобуття грантів і замовлень (дотацій і контрактів).
Ті організації, які не в змозі надати послуг високої якості при відносно низьких витратах, не отримають від спонсора коштів на заплановані заходи. Всі ці ресурси підвищують економічність діяльності громадських організацій. Вища якість пропонованих послуг обумовлена [26, 127]:
1) послуги надаються організаціями, як правило, дешевше;
2) організації швидше адаптуються до потреб людей, для яких вони працюють;
3) вони володіють знаннями про реальні потреби населення.
4) боротьба з негативними наслідками саморегулювання ринку (так званого, marketfailure). Третій сектор грає особливо важливу роль в наданні суспільно важливих благ і послуг, які не співвідносяться з механізмами ринку і з розрахунком в категоріях економічного прибутку. Йдеться, наприклад, про релігійні, суспільні потреби, прагнення до самореалізації, співчуття, відчутті солідарності – тобто благах, обмін або надання яких підкоряється іншим, чим ринкові, цінностям. Вони мають економічне значення, проте, складно їм приписати певну фінансову цінність – складно їх купити. Іншою категорією неринкових благ і послуг є ті, які можна легко перевести в грошовий еквівалент, але які самі по собі, зазвичай, не привабливі для комерційних підприємств: або унаслідок невеликої купівельної спроможності клієнтів (наприклад, послуги для бездомних, незаможних), або унаслідок того, що по праву належать всім (напр. інформація про права споживачів), або, нарешті, тому що потенційний прибуток від інвестиції буде отриманий в далекому майбутньому, і буде неділимою (наприклад, охорона довкілля). продолжение
--PAGE_BREAK--
Також в разі цих благ і послуг невидима рука ринку не діє. Не дивлячись на те, що є попит на ці блага, вони не надаються. Громадські організації є, свого роду, реакцією суспільства на ці проблеми. Унаслідок свого спонтанного характеру і прихильності місії вони краще всього личать для боротьби за інтереси економічно слабких груп або груп, непривабливих для ринку по інших причинах.
5. контроль надання публічних благ. У частині, присвяченій суспільним і політичним функціям організацій, ми пишемо про їх функцію турботи про загальне благо. Ця межа діяльності організацій має також свій економічний вимір. Організації стоять на варті якості благ, що надаються адміністрацією. Публічними благами є, наприклад, вуличне освітлення але також громадський порядок, чисте довкілля. Це неконкурентні блага (те, що ними хтось користується, не обмежує доступу інших до цих благ), і що не підлягають виключенню (не можна виключити кого-небудь від їх вживання, навіть якщо він користується ними невідповідний – наприклад, не вносить оплат). Організації стежать за правильним користуванням цими благами, щоб доступ до них був рівний для всіх, а також піклуються про їх збереження (ця їх функція – особливо в області екології – визначається, інколи, терміном «стійкий розвиток»).
6. впровадження інноваційних рішень. Громадські організації часто пропонують нетрадиційні форми діяльності. Новаторство полягає, перш за все, в здатності створення процедур, моделей організації і поведінки, які природним чином зростають з оточення, в якому вони знаходяться.
Організацію може заснувати кожен, і кожен може запропонувати абсолютно новий спосіб вирішення проблеми або задоволення потреб, який може виявитися економнішим і ефективнішим, чим використовуваний до цих пір. Гнучкість організацій і їх незалежність приводять до того, що вони більшою мірою здатні брати на себе ризик, а, отже, експериментувати з новими підходами і рішеннями.
7. зменшення витрат на соціальну допомогу. Третій сектор це в значній мірі організації, прагнучі включити в суспільне життя маргінальні груп. Вони працюють з, так званими, «важкими клієнтами», людьми у великій мірі залежними від державних установ соціальної допомоги. З перспективи державного бюджету діяльність організацій може значно скоротити витрати на соціальні виплати, вплинути на скорочення тіньового працевлаштування, або ж зменшити витрати на охорону здоров'я.
8. непряме сприяння економічному розвитку – формування «суспільного капіталу». Сильний неурядовий рух учить плюралізму, вірі в установи і пошані до права. Це, у свою чергу, сприяє формуванню щільної мережі суспільних зв'язків і народжує відчуття общини (співтовариства, спільності). Можна сказати, що неурядовий сектор це своєрідна фабрика «довіри». Довіра в сучасній економічній теорії є дуже важливою категорією. Воно зменшує інвестиційні витрати, скорочує час необхідне для укладення оборудки, оскільки партнери, що довіряють собі, менше часу витрачають на підстраховування своїх інтересів. Довіра, таким чином, є в економіці свого роду гарантією яке може замінити поручительства іншого типа.
Довіра є, отже, також дуже конкретною формою капіталу, як гроші або нерухомість. Члени співтовариства можуть спиратися в операціях на довірі, ставлячи в заставу свої суспільні зв'язки і добре ім'я, якщо звичайно вони благонадійні в очах своїх партнерів.
Суспільні і політичні функції громадських організацій [26, 135].
1. Вираження прагнень і інтересів. Організації в тій же самій мірі служать вираженню всіляких прагнень пристрастей, інтересів, в якій є їх продуктом. Вони є платформою співпраці людей, які розділяють загальні цінності, захоплення, захищають і поширюють свої погляди. Організації створюють можливість колективної діяльності. Хори, спортивні клуби, релігійні організації, професійні об'єднання, асоціації етнічних меншин, читацькі клуби, скаутизм – всі ці організації об'єднують людей, що бажають зробити щось разом. Вони збагачують їх життя і життя співтовариств, в яких вони живуть.
2. Формування і плюралізація громадської думки Неурядовий сектор це зліпок різнорідних думок. Прагнучи забезпечити суспільну підтримку, організації – особливо такі, які захищають групові інтереси або створюються для захисту певних політичних поглядів або моральних цінностей – прагнуть бути резонансними, заповнюючи публічну дискусія багатоголоссям закликів, аргументів і декларацій. Вони є інкубаторами альтернативних поглядів і способів життя.
Це також школи плюралізму: вони пропонують свої відповіді на важливі питання, і намагаються переконати людей рахувати їх своїми. Ця функція організацій третього сектора особливо важлива тоді, коли одна сила намагається монополізувати публічну дискусію, а також тоді, коли безлічі думок і поглядів супроводить їх поверховість, дріб'язковість, що породжує у багатьох відчуття моральної порожнечі, втрачена або байдужість до того, що відбувається в суспільстві.
3. Діяльність в захист інтересів меншин – едвокаси. Місією деяких організацій є поліпшення ситуації груп, що дискримінуються, або груп нездібних самостійно боротися за свої права або хоч би звернути увагу на свою ситуацію. Є організації, що представляють інтереси своїх членів (профспілки, об'єднання ветеранів), інтереси меншин (сексуальних, політичних, етнічних або конфесійних), а також інтереси «статусних меншин» (наприклад, бездомні або жінки). Діяльність деяких з них виходить за рамки вистави інтересів своїх членів (наприклад, організації захисту прав людини, або що допомагають людям з розумовими недоліками). Їх діяльність визначається поняттям едвокаси (з англ. advocacy – захист інтересів) – оскільки вони говорять від імені тих, які з різних причин не можуть ефективно зробити цього самі. Вони забезпечують вираження поглядів і проблем груп, які не настільки багаточисельні, щоб за їх голоси боролися політики, і не настільки багаті або впливові, щоб привернути увагу громадської думки іншими дорогами. Організації сприяють політичній і соціальній інтеграції цих груп з суспільством.
4. Турбота про загальне благо Деякі організації стоять на варті загального блага (в світі їх називають «сторожовими» організаціями – з англ. watchdog). Це, наприклад, екологічні організації, організації по захисту прав людини, організації по запобіганню корупції, або що здійснюють моніторинг діяльності адміністрації.
5. Соціальна інтеграція. Громадські організації сприяють інтеграції в суспільство людей або груп, що знаходяться під загрозою маргіналізації (наприклад, тривало безробітних або інвалідів). Організації сприяють формуванню їх довіри до демократичних інститутів і учать співпраці. Вони також здійснюють діяльність, направлену на підвищення життєвого рівня груп, що мають низький економічний або соціальний статус. Завдяки цьому люди з низьким заробітком дістають доступ до благ і послуг, які інакше були б їм недоступні.
6. Ініціація суспільних перетворень Будучи виразником групових вимог і інтересів, громадські організації дають різним групам можливість впливати на власті і громадську думку, і, таким чином, часто приводять до системних перетворень. Організації часто є двигунами інновацій системного характеру – проектів законів, інституційних рішень, інструментів суспільного діалогу. У Польщі прикладом такого роду дії може бути прийняття в червні 2003 роки Закону про соціальне працевлаштування, який лобіювався організаціями, що працюють з бездомними і залежними особами.
7. Доповнення діяльності держави. Організації прагнуть заповнити пропуски в публічній системі охорони здоров'я, освіти, соціальних послуг, культури. Саме тому їх існування так поважно для поліпшення якості життя громадян – вони надають блага і послуги, адекватні їх потребам, і відповідні місцевим умовам. Прикладом цього можуть бути, так звані, малі школи, що знаходять у веденні громадських суспільних об'єднань, – вони працюють там, де місцевій самоврядності невигідно їх містити.
8. Формування лідерів. Громадські організації є школами демократії. Вони учать участі в громадському обговоренні важливих проблем, і демократичній конфронтації власних інтересів з інтересами інших. Що в рівній мірі важливе, вони формують громадських лідерів, ефективних менеджерів. Організації це також альтернативний шлях висунення політичних еліт. Це єдині місця, де непокірні або не зацікавлені чиновницькою або комерційною кар'єрою люди, можуть навчитися ефективно діяти. Громадські організації виконують різні функції в суспільстві: виучують, допомагають, запобігають негативним наслідкам соціальної нерівності, пропонують і впроваджують інноваційні рішення і тому подібне В умовах стабільної демократії, їх значення для держави, для бюджету, для груп, що дискримінуються, для всяких ентузіастів, лобістів або меншин важливо, а інколи фундаментально. Потрібно пам'ятати, що такий функціональний погляд, представлений вище, це лише одна з перспектив, яку можна прийняти, розглядаючи організації. Можна задуматися, яке значення третього сектора в економіці, яке його вплив на реалізацію принципів соціальної справедливості, який його потенціал працевлаштування – словом, можна давати різні відповіді на питання «навіщо потрібний третій сектор». Але одночасно потрібно задати й інші питання – чому існує третій сектор? На чому зіждется його існування, з чого походить? Проявом чого є третій сектор? Безперечно, організації це найбільш безпосередній прояв свободи. Їх діяльність може приносити певну користь, але є також цінністю самою в собі – організації це демократія «у дії».
Розділ 3 Роль громадських організацій у формуванні соціальної політики в сучасному українському суспільстві
3.1 Проблеми створення, розвитку і функціонування громадських організацій в сучасному українському суспільстві
В процесі переходу стосунків держави і цивільного суспільства на рівень партнерства, великого значення набуває використання державою такого механізму правової регуляції діяльності громадських організацій, який би створював умови для їх вільного розвитку. У таких умовах в правовій регуляції громадських організацій головне місце повинне належати правовим стимул-реакціям, покликаним сприяти розвитку ініціативної діяльності громадського сектора і його інтересам, що відповідають.
Майбутнє розвитку громадських організацій залежить від пріоритетів, вибраних владою, від чітко поставленої мети і відповідної досконалої системи політико-правового стимулювання.
Найбільш небезпечним для розвитку цивільного суспільства вадою чинного законодавства, яке регулює питання «третього сектора», є питання правових обмежень, яке гальмує процес формування життєздатного суспільного сектора і створює проблеми на всіх етапах існування суспільних організацій. До таких обмежень належать [14, 190]:
1. Обтяжлива процедура реєстрації.
За останні роки реєстраційна процедура громадських організацій була покращена. Законом «Про внесення змін до Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців“ від 16 березня 2006 року був ліквідований порядок подвійної реєстрації громадських організацій. Відповідно до Закону з жовтня 2006 року державна реєстрація громадських організацій відбуватиметься лише в управліннях Міністерства юстиції. Протягом трьох днів Міністерство юстиції повинне видати зареєстрований статут і свідоцтво державній реєстрації юридичної особи і поставити на облік в податкову службу і соціальні фонди.
Законом „Про внесення змін до статті 15 Закону України “Про об'єднанні громадян» [3] від 8 вересня 2005 року скорочені терміни розгляду заяв про реєстрацію об'єднань громадян. Тепер на розгляд заяв про реєстрацію місцевій громадській організації відведено три дні після вступу документів, а заяви про реєстрацію всеукраїнської і міжнародної громадської організації — один місяць. продолжение
--PAGE_BREAK--
Постановою Кабінету Міністрів від 18 серпня в 2005 р. N 769 було внесено зміни до Порядку проведення і розмірів збору за реєстрацію об'єднань громадян, відповідно яким реєстрація змін, які вносяться до статутних документів об'єднань громадян, проводиться безоплатно.
Незважаючи на такі позитивні зміни реєстрація залишається обтяжливою для бюджету громадської організації із-за неадекватного розміру реєстраційного збору, який встановлюється Постановою Кабінету Міністрів від 26 лютого в 1993 р. N 143 «Про порядок проведення і розміри збору за реєстрацію об'єднань громадян».
Крім того, через відсутність детальних положень відносно мети створення громадських організацій в Законе «Про об'єднанні громадян» від 16 червня 1992 року (ст.3) управління юстиції досить вузько її розуміють, а саме як «захист законних прав і інтересів їх членів», і вимушують громадські організації вносити відповідні зміни до статутних документів. Така позиція реєструючих органів створює проблеми здобуття громадською організацією неприбуткового статусу в податковій інспекції, тому що відповідно п. би) ст. 7.11.1. Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 року неприбутковими визначаються громадські організації, створені з метою здійснення екологічній, оздоровчій, любительській спортивній, культурній, освітній і науковій діяльності, тобто головним критерієм для надання організації неприбуткового статусу є сфера її діяльності [14, 192].
2. Не вирішено питання статусу громадських організацій.
Закон «Про об'єднанні громадян» розділяє громадські організації на всеукраїнських, місцевих і міжнародних, Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців» такого статусу не передбачає.
У даному аспекті необхідно відзначити, що Міністерством юстиції і Департаментом конституційного законодавства і державного будівництва підготовлено Проект Закону «Про внесення змін до Закону „Про об'єднанні громадян“, який пропонує ліквідовувати територіальні статуси громадських організацій. Введення в дію такого нововведення дозволило б громадським організаціям здійснювати свою діяльність на території всієї держави без створення місцевих осередків для здобуття статусу всеукраїнської [14, 195].
3. Нерівні умови діяльності неприбуткових і підприємницьких організацій.
Норми чинного законодавства створюють для організацій громадського суспільного сектора суворіші правила існування чим для підприємницьких організацій. Окрім дискримінаційних вимог при реєстрації, Законом „Про об'єднанні громадян“ передбачається також вживання державою до громадських організацій таких санкцій як запобігання заборона окремих видів діяльності і розпуск.
4. Перспективне законодавство переважно не орієнтоване на захист інтересів громадського суспільного сектора.
Проект нового базового закону для некомерційних організацій — »Закону України про непідприємницькі організації" Верховна Рада України 2 червня 2005 року правильно направила на повторне друге читання, оскільки набирання чинності запропонованої редакції Закону може погіршити стан третього сектору в Україні.
Норми законопроекту жорстко регламентують діяльність непідприємницьких організацій і створюють нові можливості для державного втручання, що перечить принципам незалежності і непідлеглості діяльності непідприємницьких організацій державному сектору. Законопроект визначає структуру органів, документацію непідприємницьких організацій, порядок проведення зборів — питання, які організація повинна вирішувати самостійно в статутних документах. До того ж, такі положення характерні для підприємницьких структур, проте неприйнятні для організацій, що не має на меті здобуття прибули.
Пропонується ускладнена форма реєстрації непідприємницьких організацій, зокрема передбачено обов'язкове надання до органів реєстрації документа, який підтверджує придбання юридичної адреси (договір оренди, гарантійний лист, і тому подібне). Така норма спричинить непотрібні фінансові витрати для непідприємницької організації, тому що на практиці виявляється, що юридична адреса не має нічого спільного з реальним місцезнаходженням організації [14, 207].
5. Відсутній ефективний механізм податкового стимулювання для фінансування неприбуткових організацій з українських джерел.
Для розвитку громадянського суспільства необхідне впровадження податкових стимул-реакцій для залучення засобів в суспільний сектор. Такими стимул-реакціями можуть бути оподаткування власної діяльності неприбуткових організацій і надання податкових пільг для організацій, які здійснюють внески неприбутковим організаціям. Без залучення достатнього об'єму засобів з'являється питання про саму можливість існування третього сектора.
Відповідно п.7.11.3. Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» від оподаткування звільняються доходи неприбуткових організацій отримані у вигляді: «безоплатної або безповоротної фінансової допомоги або добровільних пожертвувань; пасивних доходів; засобів або майна, які поступають таким неприбутковим організаціям, від проведення їх основної діяльності; дотацій або субсидій, отриманих з державного або місцевого бюджетів, державних цільових фондів або в межах добродійної, гуманітарної допомоги або технічної допомоги, що надаються таким неприбутковим організаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, окрім дотацій на регулювання цін на платні послуги, які надаються таким неприбутковим організаціям або через них їх одержувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін».
Законодавство також створює легальні можливості для фізичних і юридичних осіб отримати податкові знижки через фінансову підтримку громадського сектора, проте даний механізм не залучає потенційних інвесторів (представників бізнесу-кругів). Причинами відсутності інтересу є:
відсутність в чинному податковому законодавстві стимулів для перерахування коштів непідприємницьким організаціям платниками фіксованого податку. Таким чином вагома частина представників дрібного і середнього бізнесу позбавлена можливості отримати податкові пільги через допомогу неприбутковому сектору;
включення добровільних відрахувань (до державного і місцевого бюджетів і до органів влади і установ, ними утворених) у відсоток суми прибули, яка може бути списана на добровільні пожертвування. Саме тому, більшість пожертвувань з цього відсотка поступають до державних і комунальних закладів, а не до адресата;
оподаткування таких доходів громадських організацій як вступні і членські внески;
встановлення нижньої межі суми пожертвувань, яку фізична особа повинна включити до складу податкового кредиту. Так відповідно п.5.3.2 Закону «Про податок на доходи фізичних осіб» від 22 травня 2003 року до складу податкового кредиту платник податку має право включити пожертвування або добродійні внески неприбутковим організаціям в розмірі, який перевищує два відсотки, але не є великим п'яти відсотків від суми його загального оподатковуваного податком доходу такого звітного року. Існування нижньої планки перешкоджає багатьом фізичним особам робити невеликі добродійні внески або пожертвування.
Таким чином, правова регуляція «третього сектору» має з боку держави елементи надлишкового контролю процесу їх реєстрації і діяльності при абсолютному ігноруванні можливостей громадського контролю.
3.2 Напрямки вдосконалення системи забезпечення діяльності громадських організацій
Перерахуємо основні напрями удосконалення системи забезпечення діяльності громадських організацій, зміни законодавства і державної політики, що стосуються в основному, по відношенню до громадських організацій [14].
1. Створення сприятливих умов для діяльності громадських організацій в Україні. Основним напрямом діяльності органів державної влади є створення і підтримка умов, сприяючих формуванню і ефективній роботі некомерційного сектора в Україні. За наявності сприятливих умов розвиток цивільної активності забезпечить саморозвиток інститутів цивільного суспільства – некомерційних організацій, які зможуть поступово розширювати сферу своєї відповідальності за вирішення актуальних для України завдань і проблем.
І ) Правові умови
Необхідно забезпечити законодавчу базу для функціонування некомерційних організацій і для забезпечення форм державної підтримки їх діяльності шляхом прийняття необхідних законодавчих заходів: При подальшому доопрацюванні перспективного законодавства (Проекту Закону «Про непідприємницькі організації», проекту Закона «Про об'єднанні громадян» і інших) необхідно забезпечити участь представників громадських організацій і врахувати їх пропозиції, оскільки недостатній облік державними органами інтересів і позиції суспільних ініціатив призводить до зниження якості державних рішень і створює додаткові бар'єри в реалізації державної політики динамічного розвитку України [25, 156].
Важливим кроком в цьому напрямі стало обговорення з громадськими організаціями законопроекту «Про об'єднанні громадян», підготовленого Мін'юстом, 6 лютого і 19 квітня в 2006 р., внаслідок чого були враховані деякі зауваження активної громадськості, проте багато важливих для організацій питань в проекті було вирішено не в їх користь. Необхідно закріпити практику залучення громадян до участі в розробці законодавства «суспільного сектора» і надавати суспільним інтересам належну увагу [20, 243].
До ухвалення Закону «Про непідприємницькі організації» і нову редакцію Закона «Про об'єднанні громадян» необхідно їх погоджувати і уніфікувати термінологію.
Враховуючи обмежені фінансові можливості громадських організацій, необхідно зменшувати витрати на реєстрацію: скоротити тарифи реєстраційних зборів і відмінити окрему плату за реєстрацію статуту організації.
Залучення засобів до суспільного сектора через податкове стимулювання, яке може здійснюватися двома способами.
Перший — це збільшення об'єму власної діяльності організації, яка не оприбутковується. Такий спосіб підвищення залучення засобів до неприбуткових організацій має істотні недоліки [20, 287]:
1) складність контролю за власною діяльністю неприбуткових організацій може привести до ухилення від оподаткування;
2) загроза для діяльності тих підприємницьких організацій, які можуть не витримати конкуренція. продолжение
--PAGE_BREAK--
Дієвішою стимул-реакцією для фінансування неприбуткових організацій є збільшення залучення засобів українських інвесторів через надання ним податкових пільг. Для ефективної дії податкового стимулювання потребує змін податкове законодавство:
— звільнити від оподаткування прибутковим податком членські і вступні внески громадських організацій;
— відмінити нижню межу суми пожертвувань, яку фізична особа повинна включити в склад податкового кредиту.
ІІ) Організаційні умови
Необхідно створити організаційні умови для реалізації розвитку громадських організацій шляхом наділу органів влади повноваженнями по її здійсненню і ресурсами.
Для виміру результативності політики, що проводиться, і здобуття постійної інформації про стан некомерційного сектора, необхідний моніторинг, з аналізом тенденцій його розвитку і чинників, що забезпечують це розвиток.
ІІІ ) Інформаційні умови
Важливою умовою розвитку громадських організацій і залучення їх до вирішення актуальних для України завдань є створення ефективної системи інформування громадян і організацій про діяльність органів державної влади і можливості участі в ній, а також висвітлення роботи громадських організацій в ЗМІ.
IV) Інституційні умови
Основною умовою для стабільного розвитку громадських організацій є можливість доступу до ресурсів для здійснення статутних завдань.
Суспільно корисний характер діяльності громадських організацій не дозволяє фінансувати їх роботу за рахунок оплати послуг конкретними отримувачами благ. Тому основним джерелом фінансування громадських організацій є цільове фінансування їх діяльності через систему грантів і через субсидування витрат.
Для громадських організацій непосильною є конкуренція за ресурси (приміщення для офісів і заходів, що проводяться, і тому подібне) з комерційним сектором, що покриває свої витрати за рахунок споживачів своїх послуг. Неможливість фінансування інституційних витрат (оплата приміщень, персоналу, комунальних платежів, податків) є головним чинником, що обмежує розвиток громадських організацій України.
У цих умовах необхідно підтримувати діяльність громадських організацій через створення для них системи преференцій, що знижують їх витрати в порівнянні з комерційними структурами. У тому числі: встановлення пільг по податках, надання приміщень, що знаходяться в державній власності, повне або часткове субсидування витрат певних видів громадських організацій (організацій інвалідів, ветеранів, дитячих і молодіжних організацій, ресурсних центрів і центрів цивільної освіти і так далі). Для залучення громадських організацій до вирішення актуальних для краю проблем необхідно широко розвивати грантову систему фінансування діяльності некомерційних організацій за рахунок засобів державного бюджету.
2. Формування системи цивільної участі в управлінні справами держави. Істотний розвиток некомерційного сектора можливий лише при зростанні цивільної активності жителів України.
Необхідні умови для розвитку активності громадян передбачають [25, 184]:
а) становлення системи цивільної освіти, оскільки без розуміння основних принципів існуючої соціальної системи і можливих способів участі в ній громадяни не можуть усвідомлено брати участь в суспільній діяльності;
в) забезпечення механізму реалізації цивільній активності, у тому числі шляхом ухвалення закону про цивільну участь і створення організаційного механізму його забезпечення.
3. Залучення громадських організацій до розробки і реалізації соціально-економічної політики.
Для розширення участі громадських організацій в соціально-економічному житті країни необхідне підвищення ефективності взаємодії некомерційного сектора і органів державної влади дорогою активнішого залучення третього сектора у формування і реалізацію здійснюваною в Україні в різних сферах політики.
Даний напрям передбачає наступну діяльність органів державної влади [20, 297]:
а) залучення громадських організацій до розробки, обговорення і реалізації цільових програм і планів діяльності;
б) залучення громадських організацій до реалізації загальнодержавних, міжрегіональних програм і національних проектів;
в) розвиток системи державних грантів для громадських організацій;
г) формування соціального замовлення для державних потреб для конкурсної участі в його виконання громадських організацій.
4. Створення інфраструктури для діяльності і розвитку некомерційного сектора. Однією з основних функцій держави в будь-якій сфері економічного і соціального життя є створення і підтримка інфраструктури різних секторів економіки і соціальної сфери, наприклад, дороги, комунікації, підготовка кадрів, довідкові і сервісні служби і ін. На сьогоднішній день, держава практично не бере участь у формуванні і підтримці інфраструктури некомерційного сектора. Тому одним з напрямів політики розвитку громадських організацій повинна стати підтримка їх інфраструктури, у тому числі: а) створення структур, які забезпечать становлення нових громадських організацій через надання ним доступу до ресурсів, вчення, інформаційної і методичної підтримки. Іншим напрямом діяльності цієї структури стане підтримка ініціатив громадян і груп, як основи відтворення некомерційного сектора; б) підтримка і розвиток ресурсних центрів. Вирішення своїх завдань громадські організації можуть здійснювати спільно, спираючись на ресурси інфраструктурної організації — ресурсного центру, єдиною метою якого є сприяння діяльності інших громадських організацій. Ресурсні центри повинні діяти на постійній підставі і мати засоби для своєї діяльності не пов'язані із здобуттям грантів, оскільки грант — це фінансова підтримка конкретних проектів, а не поточна діяльність центру. Відсутність стабільності у фінансуванні ресурсних центрів приводить до втрати ними своїй меті. Введення практики держзамовлення на надання послуг ресурсного центру для громадських організацій може істотно змінити ситуацію і створити стимулюючу інфраструктуру некомерційного сектора; в) підтримка програм цивільної освіти.
Важливою складовою частиною інфраструктури для некомерційного сектора є наявність системи відтворення кадрів для громадських організацій. Можливості громадських організацій, що діють, недостатні для вирішення завдання, що є чинником, що обмежує їх розвиток. Необхідно організувати підтримку програм цивільної освіти, що реалізовуються в освітніх установах, організаціях додаткової освіти і в громадських організацій для [25, 200]:
— здобуття варіативних програм цивільної освіти;
— розширення кількості громадян, що мають знання, дозволяють їм реалізовувати свою цивільну активність, у тому числі і через участь в діяльності існуючих громадських організацій і створення нових;
— розробки нового вмісту регіонального освітнього стандарту, що включає компонент, пов'язаний з суспільно-корисною діяльністю некомерційного сектора.
5. Розвиток взаємодії громадських організацій з органами державної влади. Підвищення якості взаємодії органів державної влади і некомерційного сектора є важливим напрямом розвитку громадських організацій і вдосконалення державного управління.
Громадські організації і органи державної влади є природними партнерами, оскільки мають одні соціально значимі цілі, не пов'язані з витяганням прибули. Їх партнерство дозволяє кооперувати ресурси для вирішення загальних завдань. Пропонується наступна діяльність по даному напряму [20, 214]:
— вивчення успішних практик в організації взаємодії органів державної влади і некомерційного сектора;
— організація інформування і вчення службовців про специфіку діяльності громадських організацій і можливості співпраці з інститутами цивільного суспільства;
— підвищення відвертості в діяльності органів державної влади, активне залучення громадських організацій до процесу розробки, обговорення і реалізації рішень, що приймаються органами державної влади.
6. Сприяння участі населення в місцевій самоврядності. Більшість громадських організацій створюються і діють на локальних територіях на рівні місцевої самоврядності. Їх інтереси тісно пов'язані з потребами місцевого співтовариства і, в більшості своїй, замикаються на питання місцевого значення. У цих умовах активна участь громадських організацій в здійсненні місцевої самоврядності може стати істотним чинником не лише розвитку некомерційного сектора, але і становлення місцевої самоврядності в Україні.
7. Просування добродійності, сприяння розвитку волонтерства і підвищенню соціальної відповідальності бізнесу в Україні. Одним з джерел підтримки некомерційного сектора є добродійність, яка реалізується через [20, 295]:
— передачу засобів для діяльності громадських організацій і спонсорської підтримки інститутів цивільного суспільства;
— соціальну солідарність і допомогу громадянам, що мають потребу, і групам населення;
— добровільну безвідплатну працю і суспільну активність.
Розвиток добродійності це створення сприятливого середовища для активності громадян і громадських організацій. Заходи по реалізації даного напряму розвитку некомерційного сектора передбачають [20, 166]: продолжение
--PAGE_BREAK--
— підтримку корпоративної і приватної добродійності, у тому числі через проведення спеціальних акцій, направлених на створення позитивної мотивації по участі в добродійності;
— підтримку волонтерського руху, перш за все, серед молоді;
— введення системи соціальної звітності в бізнес структурах і організація діалогу між бізнесом-співтовариством і громадськими організаціями.
ВИСНОВКИ
Драматичне збільшення кількості організованих приватних некомерційних об'єднань в кожній частині світу є результатом великого тиску, криз, соціальних і технологічних змін. Ці зміни поставили під сумнів роль держави в однаковій мірі в капіталістичних, соціалістичних і таких, що розвиваються країнах світу, і відкрили дорогу альтернативним інституційним підходам, які б могли на потреби населення реагувати гнучкіше і ефективніше. Виявилось, що суспільні організації стали ідеальними кандидатами для виконання цієї ролі. Приводом для цього є їх корисність, витікаюча з їх відносної гнучкості, здатності підключати енергію простих людей, що має приватний характер, і чуйної довіри.
Третій сектор став впливовою економічною силою. У 22 країнах (Нідерланди, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Бельгія, Австрія, Франція, Фінляндія, Великобританія, Австралія, США, Ізраїль, Японія, Чехія, Угорщина, Словаччина, Румунія, Аргентина, Перу, Бразилія Колумбія, Мексика, виключаючи релігійні організації) у 1995 році в некомерційному секторі працювало на повну ставку 19 мільйонів чоловік, що загалом складало 5% трудящих, і кожна десята людина була зайнята в секторі по наданню послуг.[12, 126]
Якби ми порівняли третій сектор з економікою держави, то він був би восьмим, найсильнішим в економічних відносинах, держава в світі. У США в нім працює 8% людей, а в Ірландії, Бельгії і Голландії він складає вже 11-13%.[12, 211]
Не дивлячись на динамічність і зростання, третій сектор залишається ранимою екосистемою, крихкою, в недостатній мірі укоріненою і легитімізірованной, а що є найбільшою іронією — це те, що його власний успіх часто стає для нього загрозою. Таким чином перед третім сектором стоять завдання і перешкоди, що мають принаймні чотири різні форми:
завдання легітимності,
завдання ефективності,
завдання збереження,
завдання кооперації.
Завдання легітимності.
Не дивлячись на зростаюче значення третього сектора в світовому контексті і всупереч зростаючій тенденції урядів перекласти на плечі третього сектора соціальні функції, третій сектор залишається в суперечливому положенні. Переважаюча двохсекторна модель соціального життя, що розраховує лише на державу і бізнес, є в більшості країн настільки домінантною, що не дає можливість розпізнати масштаб і розміри «третього сектора» приватних некомерційних організацій. Навіть у США, де концепція некомерційного третього сектори вже довгий час була визнаною, основні фактографічні дані про сектор були відсутні до початку 80-х років. І сьогодні третій сектор експліцитно не фігурує в статистичних даних про доходи держави і його дійсний характер і роль сприймаються лише частково. У інших державах інформованість про третій сектор ще менша.
У офіційній економічній статистиці сектор систематично ігнорується, зрідка згадується в дебатах про суспільну політику, не помічається у пресі і в суспільній освіті і є сліпою плямою в академічному дослідженні. У багатьох країнах світу громадські організації обертаються в правовому вакуумі. Наприклад, в Японії можливість створити некомерційну організацію не вважається правом, а привілеєм, який відповідні міністерства можуть на свій розсуд приділити або в ній відмовити.
Так само проходить реєстрація некомерційної організації в Гані, де вона обумовлена згодою Міністерства по соціальному забезпеченню, а в Єгипті закон HQ 32 від 1964 року дозволяє свавільно заборонити некомерційну організацію. Подібні, або навіть ще серйозніші правові труднощі, супроводжують можливості підтримки добродійних організацій. У Південній Африці в зіставлення принципам підтримки добродійності, ввело державу так званий філантропічний податок. У Франції для створення фонду необхідно отримати дозвіл Державної Ради, а в об'єднань є обмеження у придбанні фінансових коштів, які б могли забезпечити їм довготривалу підтримку.
Окрім проблем з правовою легітимністю останнім часом в секторі виникло і безліч патологічних проявів, що зіпсували репутацію третьому сектору. Такими з'явилася серія скандалів в США і у Великобританії, пов'язана із зарплатами і винагородами, незаконне використання МВО як проміжна ланка в посередництві при здобутті фінансових коштів з суспільних джерел для політиків в Бразилії, як і використання фондів в цілях податкового шахрайства в Центральній і в Східній Європі.
Для подолання цих проблем потрібно буде зробити декілька кроків:
В першу чергу нам потрібно масивно розширити інформацію про третій сектор, систематичним способом помістити його на економічну карту світу і інтегрувати його в методи, за допомогою яких готується і підсумовується державний бюджет.
Іншим необхідним кроком є додаток зусиль для здійснення утворення громадськості, направленого на пізнання третього сектора і його внесок у розвиток суспільства. Якщо третій сектор хоче знайти підтримку в громадськості, то йому недостатньо сподіватися лише на свою діяльність, що добре проводиться. Він повинен здійснити кроки, що дозволяють йому активно протистояти негативній думці про нього, яке про нього створюється засобами масової інформації і ті, які хочуть його дискредитувати.
Третій крок — це оптимізація правового середовища для діяльності некомерційних організацій. У законодавстві має бути чітке і без всяких сумнівів закріплено право на об'єднання. За умови, якщо громадські організації діють відповідно до встановленого законодавства, то повинні в максимальній мірі спроститися останні процедури, що дозволяють отримати правовий статус і вигідний податковий режим як для них самих, так і для тих, що підтримують їх.
І, нарешті, потрібно здійснити кроки, що ведуть до забезпечення відповідальності і підзвітності («accountability») організацій третього сектора. Необхідно розвивати власні етичні кодекси і системи підзвітності.
Завдання ефективності.
Третій сектор буде зобов'язаний підвищувати свої вимоги до ефективності управління і направляти свої зусилля на поліпшення якості власних систем управління. Це є умовою для професійного виконання і зростання. У більшості країн освіта менеджерів для некомерційного сектора обмежилася лише тим, що його кинули «напризволяще».
Таке відношення навіть прагнули виправдати мол специфічним характером некомерційних організацій — їх надією на допомогу добровольців і відкиданням ригідних професійних норм. Якщо третій сектор хоче легітимувати свою діяльність у вирішенні основних проблем суспільства, то повинен буде змінити подібне відношення.
Він повинен направляти своє зусилля на менеджмент некомерційних організацій. А це у свою чергу зажадає хоч би двох видів діяльності:
1) Підсилити тренінг некомерційних менеджерів в цілях поліпшення їх здатності в управлінні, що є особливо важливим для цього сектора. Ми були свідками такої діяльності в Центральній і Східній Європі, де зусилля, витрачені на її виконання, принесли вражаючі результати.
2) Поряд з культивуванням індивідуальних здібностей некомерційних менеджерів необхідно створити і інфраструктуру мережі установ, яка б дала можливість зберігати ефективність некомерційних організацій. Такі установи здатні представляти джерела інформації, тренінг, підтримувати в третьому секторі його здатність змобілізуватися і загальну моральну підтримку. Інфраструктурні організації такого типа грають головну роль в бізнесі, в такій же мірі вони могли б розвиватися і в третьому секторі.
Завдання збереження.
Ослаблення закордонної фінансової допомоги останніми роками оголював неспростовність фінансової кризи в третьому секторі. Вся більша кількість організацій вимушена докласти зусилля до здобуття постійно шматка пирога, що зменшується. Оскільки процес демократизації в різних частинах світу просувається вперед, активісти третього сектора опиняються у вищих позиціях влади і замінюють традиційних чиновників, проти яких вони колись з такою непохитністю виступали. Вони залишають свої громадські організації, тим самим, ослабляючи їх людський капітал.
Таким чином, третій сектор стає жертвою свого власного успіху. Іронією є те, що доки третій сектор значною мірою сприяє демократизації, в близькому майбутньому може демократія, що розвивається, ослабити силу третього сектора. В першу чергу найбільше зусилля необхідно направити на зміцнення приватної філантропії. Це не повинно бути єдиним джерелом підтримки, але приватна філантропія є головною умовою незалежності третього сектора.
Ослаблення закордонної підтримки має бути компенсоване зростанням домашньої підтримки. Це вимагає поширення такої концепції приватного дарування, яка би поширювалася не лише на багатих, але і вважалася б моральним обов'язком всіх соціальних шарів. Це означає також і нове відношення до нього з боку бізнесу і бажання частини організацій третього сектора знаходити дорогу до фірм і бізнесу.
Третій сектор проте не повинен був би виявитися в пастці, сподіваючись лише на приватну філантропію. Вона є лише одним з довготривалих джерел підтримки і ніде в світі не носить переважаючий характер. Навіть у США лише 11% зобов'язано філантропії (у це входить і загальна підтримка з боку окремих осіб, фірм і фондів). У Західній Європі ця цифра ще менше і представляє всього 5% або 10%. Приблизний прибуток, отриманий філантропією, складає близько 10% всього прибутку третього сектора. Останні засоби потрібно буде знаходити в інших джерелах, включаючи засоби, виручені за продаж продукції і послуг. Одночасно повинен увійти до ужитку і концепту, що рахує кар'єру третього сектора за повноцінне особисте бачення, а не лише за пересадкову станцію на шляху до державної служби. У цьому сенсі повинна була б виникнути і професійна підготовка до такої кар'єри.
Завдання кооперації.
Це завдання зіставляє третій сектор в трьох різних напрямах: у співпраці усередині третього сектора, в співпраці з бізнесом і в співпраці з державою. Поряд з конфліктами, що існують між державою і третім сектором, для їх взаємин характерні залежність і співпраця. продолжение
--PAGE_BREAK--
Пропонується система позначена як «влада за допомогою третьої сторони», в якій уряд значною мірою спирається на інші соціальні установи.
Перш за все, це стосується некомерційних груп, що надають послуги, оплачувані урядом. У всіх західноєвропейських країнах уряд функціонує як «зборщика податків» також і для третього сектора. Однозначний уряд є переважаючим домінантним джерелом фінансування некомерційних організацій, який складає в Ірландії і Бельгії 77% доходів третього сектора, 64% — в Германії і майже 60% — в Голландії. Такий порядок не є випадковим. Навпаки, це результат цілеспрямованої політики по відношенню до третього сектора, витікаючої з німецького принципу субсидування, голландської практики «опори» (тобто організація суспільних функцій в допомогу освіті, медичному обслуговуванню і соціальному забезпеченню і суспільною підтримкою для останніх установ у відповідності, наприклад, з розділенням по релігійному, етнічному принципу і тому подібне).
Така політика виявилася і в недавній децентралізації системи соціального забезпечення (welfare) у Франції. Там у великій мірі використовувалися громадські організації як реалізатори послуг, що надавалися, на договірній основі. Таке положення, природно, викликає побоювання по відношенню незалежності третього сектора. Щоб уникнути втрати незалежності ми, проте, не повинні відкидати підтримку з боку уряду, а постаратися зробити все для того щоб поряд з нею існували і інші джерела підтримки.
Більш ніж сто п'ятдесят років тому приїхав француз Алексис де Токвілл (Tocqueville) в Сполучені Штати, щоб зрозуміти, як там діє демократія. Він прийшов до висновку, що для неї головною умовою є система приватних об'єднань, що діє, яку б сьогодні позначили під поняттям приватного некомерційного сектора. «Серед законів, пануючих в людському суспільстві», — написав Токвілл, — «існує один що здається точнішим і зрозумілішим, ніж всі інші. Якщо люди хочуть стати цивілізованим або якщо вони такими будуть, то повинне підвищитися уміння суспільного об'єднання і покращати в такому співвідношенні, в якому збільшується рівноправ'я умов». Здається, що опісля півтора століття одночасно з ослабленням традиційних регульованих зобов'язань, люди стають доступніші новим формам «взаємного об'єднання» і на світовому рівні почалася справжня «революція об'єднання». Зростання інтересів, що послідувало, до некомерційних організацій відкриває ворота об'ємним резервуарам людського таланту і енергії, хоча одночасно і створюється небезпека складних ситуацій і суперечок.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Конституція України: Офіц. текст: Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина: Навч.посібник /Авт.-упоряд. М.І. Хавронюк. – К.: Парламентське вид-во. – 2007.
Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 1 грудня 1998 р. // Закони України: Офіційне видання. – Т.16. – 1999.
Закон України «Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. //Закони України: Офіційне видання. – т.3. – 1996.
Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.М. Ващук; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К., 2004.
Алимов Д.А. Конституционное право на объединение: механизм обеспечения и пределы ограничения. Диc. канд.юрид.н. – Ростов-на Дону, 2001.
Беседін В.Ф. Державне регулювання економіки. — К., 2000.
Боренько Я. Плюралізм як основна риса американської системи груп інтересу // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. – 2002. – Вип. 4.
Бродель Ф. Структуры повседневности: возможное и невозможное / Пер. с франц. М.: Прогресс, 1986.
Быков С. В. Социальная политика государства: Учеб. пособие. – М., 2002.
Введення в соціальну роботу: Навч. посіб. / Т. В. Семигіна, І. М. Грига, О. С. Шевчук. — К.: Фенікс, 2001.
Ганслі Т.М. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К.: Основи,1996.
Гаєва Н.П. Взаємодія органів державної влади та об’єднань громадян // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип.17. – К., 2002.
Гаєва Н.П. Конституційні основи об’єднань громадян в Україні // Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика / Відп.ред. В.Ф.Погорілко: Монографія. – К.: ІДП НАН України: А.С.К., 2003
Гаєва Н.П. Проблеми правового забезпечення діяльності громадських організацій. // Правова держава. – вип.11.– К.: Юридична книга, 2000.
Гідденс Е. Соціологія. — Киів: Основи, 1999.
Громадські об'єднання у Львівській обл. Інформ Статистичний довідник. Львів, 1998.
Гурне Б. Державне управління. — К.: Основи, 1993.
Довідник громадських организаций України. – К., 1997.
Додіна Є.Є. Адміністративно-правовий статус громадських організацій в Україні. Дис… канд.юр.н.: Одеса, 2002.
Іванова О. Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. — К.: Академія, 2003.
Конституційне право України (за ред.В.Ф.Погорілка). – К.: Наукова думка, 2007.
Куклина И.А. Неправительственные организации и гражданское общество // Право Украины. – 2002. – № 4.
Лойко Л. Типологічне позиціювання національних організацій в інституціональній структурі громадянського суспільства // Політичний менеджмент. — 2005. — № 5 (14). — C.51-60
Луман Н. Глобализация мирового сообщества // Социология на пороге XXI века: основные направления исследований. — М.: РУСАКИ, 1999.
Лысенко В.В. Общественные объединения как форма реализации конституционного права на объединение в Украине: Дис.… канд. юрид. наук. – К., 2001.
Макаренко О.В., Рудник Б.Л. и др. Государство и негосударственные общественные организации: формы поддержки и сотрудничества. – М.: Сигнал, 1997.
Максименко О.М. Організаційно-правове забезпечення форм співпраці громадських організацій та органів місцевого самоврядування // Правова держава: Щорічник наукових праць ІДП НАН України. Вип. 13. – К., 2002.
Максименко О.М. Правові основи регулювання джерел фінансування громадських організацій як засіб забезпечення їх статутної діяльності // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип..16.– К.: ІДП НАН України, 2002.
Марченко Г. И. Этнос как объект и субъект политики: социальные основы национальной политики // Вестник МГУ. Сер. 12. Политические науки. – 1997. – №5.
Международная защита прав и свобод человека: Сборник документов. – М., 2002.
Митрохин В.И. Социальное партнерство. – М., 1998.
Наука і соціальні проблеми суспільства: Міжнар. наук.-практ. конф. Харків, 18-19 червня 1998 р.-Харків, 1998.
Новічков Г.В. Громадські об’єднання і рухи // Політологія: Підручник / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – 2-ге вид., перероб і доп. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2001. – С. 286 – 295
Новикова С.С. Социология: история, основы, институционализация в России. — М.: Московский психолого-социальный институт; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2000. — 464 с.
Общественные организации в политической системе /Отв.ред. проф. Ц.А.Ямпольская. – М.: Наука, 1998.
Онищенко О.С. Шляхи реформування в Україні громадянського суспільства // Правова держава: Щоріч. наук.праць ІДІП НАН. Вип.13. – К., 2002.
Органи державної влади України /За ред. В.Ф.Погорілка: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2002.
Основи демократії: Навч.посібник / За заг. ред А.Колодія. – К.: вид-во „Ай-бі”, 2002.
Попова І.М. Соціальна політика і парадокси буденної свідомості // Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення: Збірник наукових статей. — К.: НВФ «Студцентр»/ НІКА-Центр, 1998.
Пригожин А.И. Современная социология организаций: [Учебник). — М.: Интерпракс, 1995. — 295 с. — (Программа обновления гуманитарного образования в России).
Принципи законів про громадські організації. — К.: Центр інновацій та розвитку, 1998.
Рабинович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К: Атіка., 2006.
Радіонов І.Ф. Макроекономіка. — Х., 2004.
Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000.
Скрипнюк О. Вплив інститутів громадянського суспільства на становлення і розвиток демократичного політичного режиму // Право України. – № 5. – 2001.
Солдатов С.А. Общественные организации в Российской Федерации (политико-правововое и институционное исследование). – М., 1994.
Социальный маркетинг для общественных организаций. Практическое пособие, под ред. Кристофера Вудс Эбнера и др. М.: Центр развития образования.- 2001,- с. 91.
Шинелева Л.Т. Общественные общественные организации и власть. – М.: „Дашков и К”, 2002.
Официальный сайт государственного комитета статистики Украины, www.ukrstat.gov.ua
magazines.russ.ru/nz/2003/2/grazh.htm Гражданское общество: в поисках определения. Беседа с Борисом Хлебниковым и Владимиром Якимцом.