Міністерство освіти і науки Національного технічного Університету України “КПІ”
Факультет Електроніки
Руська Правда — кодекс давньоруського права.
Роботу виконав:
студен 1-го курсу
групи № ДС-11
Вилегжанін А.О.
Керівник:
Дігтяр Д.В.
КИЇВ-2001
Зміст:
Вступ.
Найбільшими пам'ятником російського права є «Руська правда». Списки Руської правди дійшли до нас у великій кількості, але їхня єдина класифікація відсутня.
Руська правда була кодексом давньоруського феодального права. Її норми лежать в основі Псковської і Новгородський судних грамот і наступних законодавчих актів не тільки російськогоале і литовського права.
У статтях Руської правди говориться про встановлення права феодальної власності не тільки на землю й угіддя, але і на рухоме майно: коней, бобрів, знаряддя виробництва та ін.
Для епохи Руської правди характерним об'єднанням сільського населення була сусідська громада. Вона виросла в процесі розкладання сімейної громади.
Найдавніша частина Руської правди — є записом більш старих норм зробленої при князі Ярославі Володимировичі. Її іноді називають «Правдою Ярослава». Ця частина складається з перших 16 статей «Короткої Правди». За нею випливає «Правда Ярославичей», тобто синів Ярослава Великого, редакція більш складна по складу і містить у собі безліч князівських законів виданих між серединою XI і початком XIII ст., систематизованих і хронологічно перемішаних.
Основний зміст Руської правди відбиває інтереси князівського господарювання. При порівнянні окремих її частин чітко видний ріст князівської влади і розширення князівського суду. Правове положення населення.
Усі прошарки суспільства були строго стратифіковані, тобто, складалися зі станів, права й обов'язки яких чітко визначені законом як нерівні по відношенню друг до друга і до держави. Іншими словами, кожен стан мав свій юридичний статус. Було б великим спрощенням розглядати суспільство з погляду визискувачів і експлуатованих. Стан феодалів, складаючи бойову силу князівських дружин, незважаючи на усі свої матеріальні вигоди, могло втратити життя — саме коштовне — простіше й імовірніше, ніж бідний стан селян.
Феодальне суспільство було релігійно-статичним, не схильним до різкої еволюції. Прагнучи закріпити цю статичність, державу консервували відносини зі станами в законодавчому порядку.
Не склавшись у глобальну систему виробництва, рабство Русі одержало поширення як суспільний уклад. Джерелом рабства був насамперед полон, або народження від рабині. У рабство попадали за тяжкі карні злочини (потік і розгарбунок), залежний закуп звертався в раба у випадку утечі від хазяїна і крадіжки, у рабство звертався злісний банкрут (ст. ст. 56, 64, 55 Великої Правди). Стаття 110 Великої Правди встановлює ще три випадки холопства: одруження на рабі без договору, надходження в служіння ключником-тіуном без договору про волю, самопродаж у рабство хоча б за «наготу».
У першому тисячолітті н.е. рабство в слов'ян, за повідомленнями римських авторів, носило патріархальний характер, полонених рабів відпускали за викуп виключаючи зі складу племені; Самі тверді форми рабства на ранніх етапах державності, в ІХ-Х ст. раби у слов'ян є предметом продажу і збагачення. У договорах з Візантією (Х ст.) фігурує спеціальна «челядинна ціна». У XI ст. у російському праві вже діє принцип, відповідно до якого раб не може бути суб'єктом правовідносин, вступати в договори. Російська Правда вважала холопів власністю пана, самі вони не мали власність. За карні злочини холопів і нанесений ними майновий збиток відповідальність по його відшкодуванню несли хазяїни. За вбивство холопа покладалося відшкодування збитку в 5-6 гривень (як за знищення речі). Хазяїн холопа за його вбивство не залучався до відповідальності — за подібні випадки призначалося церковне покаяння.
У російській Правді відбилися процеси, аналогічні римському праву, де раб наділявся особливим майном, із правом розпоряджатися їм у господарських цілях на користь пана. У Статуті про холопів (ст. ст. 117, 119 Великої Правди) говориться про ведення торгових операцій холопами з доручення хазяїнів.
Клас феодалів формувався поступово. У нього входили князі, бояри, дружина, місцева знать, посадники, тіуни і т.д. Феодали здійснювали цивільне керування і відповідали за професійну військову організацію. Вони були взаємно зв'язані системою васалітету, що регулює права і обов'язки друг перед другом і перед державою. Для забезпечення функцій керування населення платило данину і судові штрафи. Матеріальні потреби військової організації забезпечувалися земельною власністю. Васальні і земельні відносини феодалів, їхній зв'язок з великим князем регулювалися, швидше за все, спеціальними договорами. У Руській правді розкриті лише деякі аспекти правового статусу цього стану. Вона встановлює подвійну віру (штраф за убивство) у 80 гривень за убивство князівських слуг, конюхів, огнищан. Але про самих бояр і дружинників кодекс мовчить. Ймовірно, за зазіхання на них застосовувалася страта. У літописах неодноразово описується застосування страти під час народних рухів.
Наступна група статей Руської правди захищає власність. Встановлюється штраф у 12 гривень за порушення земельної власності. Деякі дослідники вважають, що висока ставка штрафу вказує на приналежність власності феодалу. Такий же штраф випливає за руйнування боярських угідь, за крадіжку ловчих соколів і яструбів. Вищі штрафи в 12 гривень встановлюються за побої, вибиті зуби, ушкоджену бороду, — видиме, корпоративне розуміння честі найчастіше приводило до фізичних зіткнень.
У феодальному прошарку скоріш за все відбулося скасування обмежень на жіноче спадкування. У церковних статутах за насильства над боярськими дружинами і дочками встановлюються високі штрафи — від 1 до 5 гривень золота, за інших — до 5 гривень срібла.
Обов'язки селянського населення стосовно держави виражалися в сплаті податків у формі данини й оброків і участі в збройному захисті у випадку воєнних дій. На селян поширювалися державна юрисдикція і князівський суд.
У науці існує ряд думок про смердів, їх вважають вільними селянами, феодальнозалежними, обличчями рабського стану, кріпаками і навіть категорією, подібної з дрібним лицарством. Але основна полеміка ведеться по лінії: вільні і залежні (раби). Важливе місце в обґрунтуванні думок мають дві статті Руської правди.
Стаття 26 Короткої Правди, що встановлює штраф за убивство рабів: «У смерді й у холопі 5 гривень». З цоьго виходить, що у випадку убивства смерда і холопа виплачується однаковий штраф.
Стаття 90 Великої Правди говорить: «Якщо смерд умре, та спадщина князю; якщо будуть дочки в нього, то дати їм придане...» Деякі дослідники трактують зміст, що після смерті смерда його майно переходило цілком до князя і він людина «мертвої руки», тобто не здатний передавати спадщину. Але подальші статті роз'ясняють ситуацію — мова йде лише про тих смердів, що вмерли, не маючи синів, а відсторонення жінок від спадщини властиво на визначеному етапі всім народам Європи.
Однак труднощі визначення статусу смерда на цьому не кінчаються. Смерд по інших джерелах виступає як селянин, що володіє будинком, майном, конем. За крадіжку його коня закон установлює штраф 2 гривні. За «борошно» смерда встановлюється штраф у 3 гривні. Руська правда ніде конкретно не вказує на обмеження правоздатності смердів, є вказівки на те, що вони виплачують штрафи (продаж), характерні для вільних громадян.
Руська Правда завжди вказує при необхідності на приналежність до конкретної соціальної групи (дружинник, холоп і т.д.). У масі статей про вільних людей, саме вільні і маються на увазі, про смердів мова заходить лише там, де їхній статус необхідно спеціально виділити.
У давньоруському суспільстві величезне значення мала власність. Відношення до особистості визначалося в першу чергу саме наявністю власності. Людина, яка позбавлена власності або промотавший її, міг забезпечити майнові зв'язки з іншими обличчями єдиним, що в нього залишилося, власною особистістю.
Міське населення складалося з ремісників, дрібних торговців, купецтва і т.д. Важко визначити, у якому ступені населення російських міст користалося міськими вільностями, аналогічними європейським, сприятливим і надалі розвитку капіталізму в містах. По підрахунках М.Н. Тихомирова, на Русі в домонгольский період існувало до 300 міст. Міське життя було настільки розвите, що це дозволило В.0. Ключевскому виступити з теорією «торгового капіталізму» у Древній Русі. М.Л. Тихомиров думав, що на Русі «повітря міста робив людину вільною», і в містах ховалося безліч швидких холопів.
Вільні жителі міст користалися правовим захистом Руської правди, на них поширювалися всі статті про захист честі, достоїнства і життя. Особливу роль грало купецтво. Воно рано почало поєднуватися в корпорації (гільдії), що називалися сотнями. Звичайно «купецька сотня» діяла при якій-небудь церкві. «Іванівська сотня» у Новгороді була однією з перших купецьких організацій у Європі.
Древня Русь розвивалася в тім же напрямку, що і найбільші країни Європи. Вона володіла величезним культурним потенціалом, високорозвиненою юридичною сферою. Політична роздробленість країни збіглася з ординським руйнуванням, і це викликало вкрай важкі наслідки, визначило деформацію природного ходу політико-правового розвитку. Походження і джерела.
Руська Правда — найдавніший російський збірник законів сформувалася протягом Х1-Х11 ст., але окремі її статті ідуть у язичницьку давнину. Перший текст був виявлений і підготовлений до печатки В.Н. Татищев у 173 р. Зараз мається більш ста списків, що сильно розрізняються по складу, обсягу і структурі. Назва пам'ятника відмінно від європейських традицій, де аналогічні збірники права одержували чисто юридичні заголовки — закон. На Русі в цей час були відомі поняття «статут». «закон», «звичай», але кодекс позначений легально-моральним терміном «Правда».
Прийнято поділяти збірник на три редакції (великі групи статей, об'єднані хронологічним і значеннєвим змістом): Коротку, Велику і Скорочену. У Коротку редакцію входять дві складові частини: Правда Ярослава ( або Найдавніша) і Правда Ярославичей — синів Ярослава Мудрого. Правда Ярослава включає — перші 18 статей Короткої Правди і цілком присвячена карному праву. Швидше за все, вона виникла під час боротьби за престол між Ярославом і його братом Святополком (1015-1019 р.). Наймана варязька дружина Ярослава вступила в конфлікт із новгородцями, що супроводжувався вбивствами і побоями. Прагнучи врегулювати ситуацію, Ярослав піддобрив новгородців «дав им Правду, и устав списав, тако рекши им: по ее грамоте ходите». За цими словами в Новгородській літописі поміщений текст Найдавнішої Правди.
Правда Ярославичей включає ст. ст. 19-43 Короткої Правди (Академічний список). У її заголовку зазначено, що збірник розроблявся трьома синами Ярослава Мудрого при участі найвпливовіших людей з феодального оточення. У текстах є уточнення, з якого можна судити, що збірник затверджений не раніше року смерті Ярослава (1054 р.) і не пізніше 1072 р. (рік смерті одного з його синів). --PAGE_BREAK--
З другої половини ХІ ст. стала формуватися Велика Правда (121 стаття за Троїцьким списком), що склався в остаточному варіанті в ХП ст. За рівнем розвитку правових інститутів соціально-хозяйствейному змісту це вже дуже розвитий пам'ятник права. Поряд з новими постановами він включав і видозмінені норми Короткої Правди. Велика Правда складається як би з об'єднаних єдиним змістом груп статей. У ній представлене карне і спадкоємне право, ґрунтовно розроблене юридичний статус категорій населення і холопів. До початку XII ст. Велика Правда сформувався.
У ХIII-XIVст. виникла Скорочена редакція, що дійшла до нас всього в декількох списках (50 статей по IVТроїцькому списку). Вона являє собою вибірку з Великої Правди, пристосовану для більш розвитих суспільних відносин періоду роздробленості. Цивільне право Право власності
У феодальному суспільстві право власності в середовищі феодалів визначається їхнім взаємним зв'язком і зв'язком з державою,тобто системою васальної залежності, а в селянському середовищі системою заборон на розпорядження. Від розходжень цих відносин залежить і розходження в статусі власності. У дореволюційних дослідженнях йшло в основному обговорення питань про існування родової і приватної власності, думка про колективні форми земельної власності переважала.
Юридичні розходження і спеціальна термінологія для позначення спонукуваної і нерухомої власності виникають значно пізніше, спочатку в Європі, у силу впливу розвитого римського права, а потім у Росії. Юридичне формулювання права власності складалося в Росії під впливом буржуазних відносин і відповідали, аналогічному поняттю в інших буржуазних країнах. Її суть, що полягає в тому щоб підкреслити екстраординарне положення суб'єкта власності, визначена ще в римському праві: «Власнику належить виняткове і незалежне панування над річчю».
У Х-Х1 ст. общинні пережитки на Русі ще досить значні. Однак визначати ступінь наявності колективних і індивідуальних форм власності дуже важко через недолік джерел. У Руській Правді в переважній більшості випадків мова йде про індивідуальну власність(кінь, зброя, одяг і т.д.). Швидше за все, у розвинених районах, де діяло князівське законодавство, індивідуальна (приватна) власність відігравала вирішальну роль.
Власник за Руською Правдою мав право розпоряджатися майном, вступати в договори, одержувати доходи з майна, вимагати його захисту при зазіханнях. Об'єктами права власності виступає дуже велике коло речей — коні і худоба, одяг і зброя, торгові товари, сільськогосподарський інвентар та багато іншого.
Інші джерела свідчать про наявність у розглянутий період індивідуального селянського господарства. Однак вони вказують на існування сіл, цвинтарів, вервей, сільських населених пунктів з колективними формами володіння землею. Ймовірно, це сусідські громади з індивідуальною формою власності на двірську ділянку і, періодичними переділами орної землі… Платежі податків князю не перешкоджали населенню розпоряджатися землею по колективному розсуді, тому що одиницею обкладання даниною була не земля, а двір, господарства.
Форми власності були різними. Крім сімейно-індивідуальних і общинних господарств малися наступні князівський домен являв собою конгломерат земель, що належали особисто князям. Вони стягували там оброки, накладали інші повинності, розпоряджалися землями за власним розсудом.
Власність феодалів виникала як приватна і заснована на князівських даруваннях. У ХІ ст. у літописі — згадують про села князівських дружинників, у XII ст. таких свідчень уже набагато більше. Вотчини бояр були приватною власністю. Князі роздавали землі під умовою служби (тимчасового чи довічного). О. Раків, вважає, що були спадкоємні бенефіції. Умовні тримання могли бути й у самій боярській ієрархії. Князівська роздача земель супроводжувалася одержанням іммунітетів (незалежних дій у цих володіннях) — судових, фінансових, управлінських. У Руській Правді немає зведень про землеволодіння феодалів, але у Великій Правді згадуються люди, що жили на цих землях: тіун боярський (ст. 1), боярські холопи (ст. 46), боярський рядович (ст. 14). Внутрішньофеодальні договори про землю і кодекси, що регулюють землевласницькі відносини, до нас не дійшли, можна лише догадуватися про їхнє існування.
Земельна власність церкви виникла на основі державних пожалувань у виді десятини. Надалі вона росла за рахунок внесків, покупок і т.д.
Суб'єктами права власності могли бути тільки люди не рабського стану. Розподіл речей на рухомість і нерухомість не знайшло юридичного оформлення, але статус рухомості розроблений у Руській Правді досить докладно. Власник мав право на, повернення свого майна (коня, зброї, одягу, холопа), з чужого незаконного! володіння на основі строго встановленої процедури за заподіяну «образу» призначався штраф у 3 гривні. Повернення речей вимагало показань свідків і розгляду при необхідності перед «зводом з 12 чоловік» (ст. ст. 13, 14,-15, 16 Короткої Правди; ст. ст. 34, 35 Великої Правди). Загальний принцип захисту рухомої власності полягав у тім, щоб повернути її законному хазяїну і заплатити, йому штраф як компенсацію за збитки. Рухома власність (включаючи холопів) вважається в Руській Правді обсягом повного панування власника: при суперечках про її повернення держава не накладає штрафів, сторони самі домовляються між собою. Ті що довірили майно рабам і холопам (для торгових операцій і т.д.) несли у випадку нанесення збитків і, винищування речі відповідальність перед третіми обличчями в повному обсязі (ст. ст. 116, 117). Іншими словами, законодавець розумів, що право, власності визначається волею самого власника рухомої власності, якщо це не було пов'язано з карним злочином, не носило станового характеру кожен вправі рівнозначно визначати її долю. Зобов'язальне право
Зобов'язання являє собою правовідносини, у силу якого людина, що порушила інтереси іншої людини, зобов'язана зробити визначені дії на користь потерпілого. Відмінності цивільно-правового зобов'язання від кримінально-правового виникають лише на визначеному рівні правового розвитку, у древній же період вони змішуються. Тільки з формуванням галузей цивільного і карного права законодавець вносить ясність у ці питання.
У стародавності існувало два види зобов'язань -із правопорушень (деліктів) і договорів, причому перші, видимо, виникли раніш. У Руській Правді зобов'язання з деліктів волочуть відповідальність у виді штрафів і відшкодування збитків. Холопа, що вкриває, повинний повернути його і заплатити штраф (ст. И Короткої Правди). Взявший чуже майно (коня, одяг) повинний повернути його і заплатити 3 гривні штрафу (ст. ст. 12.13 Короткої Правди). Договірні зобов'язання оформляються в систему при становленні приватної власності, але поняття абстрактного поняття договору ще не існує. Пізніше під договором почали розуміти, як угода двох чи декількох осіб. У результаті якого в сторін виникають юридичні права й обов'язки. У Древній Русі існувало кілька різновидів договорів.
Сторони (суб'єкти) договорів повинні відповідати вимогам віку, правоздатності і волі. Ми нічого не знаємо про вік вступивших у зобов'язання в дохристиянський період. Із прийняттям християнства діяв загальний принцип відповідно до якого вступ у шлюб було юридичним фактором досягнення і майнової самостійності обличчя. Невідомі нам і ті аспекти висновку договорів у язичницький період, що визначалися статтю людини. Однак у Руській Правді жінка уже виступає як власник майна, отже, вона була вправі робити все що захоче з цим майном. У цьому збірнику законів закріплений вплив на зобов'язання статуту волі. Холоп не був суб'єктом правовідносин і не міг відповідати за зобов'язання, усю майнову відповідальність ніс за нього хазяїн. Майнові наслідки угод холопа, зроблених з доручення пана, також лягали на останнього.
Древньому праву відомі два види відповідальності по договорах: особиста і майнова (в історичному відношенні більш пізня і розвита). У Древньому Римі лише закон Петелия (VІ ст. до н.е.) установлював майнову відповідальність. У першому випадку особа, що не виконало зобов'язань перетворювалося в раба, у другому випадку його власність переходила кредитору. У Руській Правді домінує майнова відповідальність. Однак у випадку порушення умов зобов'язань особа могла звертатися в повного холопа, злісний купець-банкрут також звертався в рабство. При нерозвиненості рабства зароджується принцип, відповідно до якого не виконав зобов'язань ставав залежним від кредитора на той термін, протягом якого відпрацьовував йому весь обсяг боргу і збитків.
В ІХ-ХІІ ст. письмова форма договорів ще не розвилася, вони відбувалися, як правило, в усній формі. Для усунення наступних взаємних претензій, при зоключенні угоди повинні були бути присутні свідки, але суд приймав і будь-які інші докази, що засвідчують договори. Число відомих Руській Правді угод ще не дуже багато.
У побуті договір купівлі-продажу був найпоширенішим. Продавалося майно (рухоме і нерухоме) і холопи, причому продажу останніх у законодавстві того часу приділяється дуже велика увага. У Російській Правді регламентувався не стільки сам договір купівлі-продажу (його умови залежали від волі сторін), скільки суперечки, що виникали в результаті взаємних претензій. Сторони могли розпоряджатися, лише своєю власністю, майно крадене чи невідомого походження оспорювалось після покупки в присутності адміністрації. Якщо законність приналежності проданого не доводилася, угода розривалася і майно відшкодовувалося його особі, що заперечувалось. Угода про продаж яких-небудь значимих речей відбувалася на торгу привселюдно, щоб уникнути наступних претензій.
Продаж нерухомості почав оформлятися письмовими актами ( що дійшли до нас датуються починаючи з ХП ст.). С.В.Юшков думав, що існували терміни пред'явлення претензій по недоліках купленої речі. Існував і договір самопродажу в холопство в присутності свідків.
На думку С.В. Юшкова, цей договір був досить розповсюджений у розглянутий період і історично передував договору закупівлі-продажу.
У Руській Правді є згадування про наймання робітників «мостників» для ремонту і будівництва мостів (ст. 97 Великої Правди). Установлюється розмір плати за роботи і харчування. У ХП-ХШ ст. з'являється категорія «найманців», яких закон відмежовував від інших груп залежного населення, і їхні відносини з наймодавцем обмовлялися договором. Найманець вільний був розірвати договір, відшкодувавши збитки. У той же час є згадування про челядних-наймитах, закупах-наймятах зберігавших залежність. Характер майнового наймання в Руській Правді не розкривається.
У XII-XVст. проявилися три тенденції розвитку зобов'язального права. По-перше, розвиток товарно-грошових відносин призвело до появи нових видів договорів наголос, застава, поручительство) і розчуленню майнової відповідальності сторін у зобов'язаннях. Зобов'язання з правопорушень поступово зміщаються в область кримінально-карну. По-друге, при пануванні феодальних відносин зберігалася особиста відповідальність боржників. Боржники потрапляли в господарську залежність від позикодавців, зобов'язані були відпрацьовувати борг, знаходячись як би під патронатом. Особиста залежність поширювалася навіть у середовищі феодалів у васальних відношеннях з чи державою сюзереном. По-третє, у Новгороді і Пскову формувалася система зобов'язального Права з розвитою майновою відповідальністю, заснованною на тованно-грощовому обміні. Спадкоємне право.
Сімейно-Спадкоємне право відноситься до повільно змінюваної сфери. З моменту прийняття християнства основиправославної родини довгі сторіччя залишалися статичними, поступово допускалися до спадкування жінки, варіанти спадкування були строго обмежені (за звичаєм, за законом, за заповітом). Відносини в родині грунтувалися на владі батька, лише в пізній феодальний період складається принцип роздільності майна. Це — основні тенденції в зазначеній області права.
В час до Руської Правди ми не зустрічаємося зі свідченнями про принижене положення жінки. На думку деяких дослідників, родина патріархального типу відбита в Руській Правді в понятті «вервь», тобто колективу родичів, зв'язаних загальною відповідальністю платежем «дикої віри». Однак, як випливає з ряду статей Руської Правди, сторонні особи могли «вкладатися» у загальну виру, не будучи родичами. М.Непрямий запропонував гіпотезу, відповідно до якої «вервь» Древньої Русі — перехідна форма від патріархальної родини до індивідуального зі збереженням колективних порядків (патронімія). Але відмінних рис патронімії не виділено, у ній зберігалися колективне господарство, родинні зв'язки і звичаї. Єдина відмінна ознака — менша чисельність — взагалі важко визначити. Тому патронімія, більше схожа на чисто логічну конструкцію.
У Древній Русі до XIст. панувала моногамна родина з індивідуальним господарством. З прийняттям християнства наприкінці Xст. церква вела активну боротьбу з язиччництвом, за торжество індивідуальної родини і сімейної моральності. Шлюб, розлучення, моральні відносини в родині стали санкціонуватися нею. Не освячений шлюб вважався гріхом і міг відбитися на нащадках. Літопис говорить: плід гріховного кореня злий буває плід». Верховенство чоловіка в християнській родині збереглося й усталилося, поступово ставало частиною державної ідеології. Літопис виправдує це: не спонукай злій дружині: тому що мед капає з вуст її. Дружини перелюбниці. Але мить це. Не шляхом життя йде вона, що зближаються з нею підуть після смерті в пекло».
Християнська родина повинна була підкорятися суворим моральним канонам, в основі нової ідеології лежали працьовитість, смиренність, відповідальність перед Богом. Формування родини християнського типу відбувалося поступово, держава відносилося до язичництва досить терпимо, але підтвердити конкретними фактами співіснування християнських і язичницьких родин неможливо.
У далекій давнині спадкування здійснювалося на основі звичайного права, із правом всього колективу на якусь частину майна. Раніше за все індивідуалізувалося спадкування рухомості (лук, спис, сокира). Виник розподіл спадкоємної маси на частки: частина — колективу, частина — родині, частина по розсуду самої особи. Ибн фадлан свідчив, що до Xст. майно померлих русів поділялося на три частини.
Спадкування на основі звичайного права у видозміненій формі входить у загальнодержавний закон. Видимо, паралельно розвивалися заповідальні відмовлення, обмежені частками на користь найближчих родичів. Можна виділити двох форм спадкування: за законом і за заповітом. Відсторонення, жінок від спадкування не може розглядатися як засіб не свідомого приниження. Виходячи за чоловіка з іншого роду, вони не могли забирати майно, нажите членами свого роду. Воювали за нові території чоловіка й обробляли землю чоловіка, тому інститут спадкування нерухомості по чоловічій лінії стійкий у всіх європейських народів.
Право рідних на частку зі штрафів у випадку вбивства закріплене в ст. 4 договору з Візантією 911 р. Видимо, родичі в будь-яких випадках могли претендувати на частину майна. В іншому договір малює картину розвитого спадкоємного права, де діє першість заповіту над законом. Стаття 13 говорить: «Якщо-хто з русичів умре, не урядивши свого маєтку, будучи на службі у Візантії, а родичів там не має, те повертається майно близьким родичам на Русь. Якщо залишить заповіт, то майно йде тому, на користь кого складено заповіт». Правда, варто мати на увазі, що така розвита форма пропонується імущому середовищу, у селянських громадах звичайне спадкування продовжувало діяти. продолжение
--PAGE_BREAK--
Суперечки про спадщину виникали досить часто, і Статути церковні Володимира І і Ярослава Мудрого взяли ці позови родичів під свою юрисдикцію. Але оскільки положення церкви в цей час не було досить міцним, норми про спадкування майна, що ввійшли в Руську Правду, розписані дуже докладно, видимо, щоб уникнути колізій язичницьких звичаїв і християнських установ індивідуалізованої родини. Інститут спадкування в Руській Правді — один з найбільш розроблених.
У XIст. шлюб став церковною прерогативою, в участі в судебних процесах про спадщину могли відмовити особам без відповідних церковних свідчень, точних даних про вік вступу в шлюб до нас недійшло. С.В. Юшков вважав, що він складав 14-15 років для чоловіків і 12-13 років для жінок.
У Руській Правді мова йде про індивідуальну родину (чоловік, дружина, діти)* особистим господарством. У статтях про «верви» маються на увазі, можливо, колективи родичів. У Великій Правді мається цілий статут про спадщину (ст. 90-95, 98-106). Дві перші статті (ст. 90, 91) закріплюють древні обмеження в громадах смердів: майно померлого, що не залишили синів, переходить князю, дочкам до заміжжя виділяється частина на придане. У той же час у середовищі дружинників і бояр діяв інший принцип: «спадщина князю не йде, його успадковують дочки». В інших статтях регулюється спадкування на базі приватної власності й індивідуального господарства.
Загальний принцип відомий ще По Договорах з Візантією: пріоритет спадкування за заповітом із забезпеченням законних часток членів родини. Стаття 92 говорить: *Хто вмираючи розділить свій будинок дітям, на тім стояти, хто без ряду- умре, усім дітям йде майно». Спадкування за заповітом обмежено синами і дружиною, дочки одержують тільки частину ст 9 3, 95). Діти від першої дружини мають право на частину майна приналежного матері (ст.94). Діти від рабині 'не успадковують нічого, але одержують з матір'ю волю (ст. 98). В усіх випадках «двір» переходить молодшому сину (ст. 100) як менш здатному до самостійного існування. Майно малолітніх дітей знаходиться під керуванням матері: якщо вона виходить заміж, то назначаэться родич-опікун, мати та опікун-вітчим за це майно і несуть матеріальну відповідальність за його втрату. Своєю частиною майна мати розпоряджається самостійно, може заповідати його дітям, позбавляти їх спадщини, якщо вони будуть «лихі» (ст. 106).
Такий порядок спадкування забезпечував майнові права всіх членів родини й у цілому проіснував до того моменту, коли до Спадкування стали допускатися жінки. Одночасно установилася залежність благополуччя дітей чоловічої статі від волі заповідача, як основа «доброго» відношення до батьків, при збереженні молодшим дітям гарантії засобів до існування. Злочин і покарання.
Карне право як сукупність норм, що представляють собою галузь права, що відокремилася, сформувалося на стадії пізнього феодалізму і продовжувало розвиватися в буржуазний період. Тому для більш раннього часу вірніше говорити про карне законодавство, у центрі якого коштують дві статті— злочин і покарання. У Х-ХІ ст. поняття провини, співучасті, підготовки до здійснення злочину знаходилися в зародковому стані, поступово, протягом ХІІ-ХІІІ ст., а лише в 1649 р. вони знаходять більш-менш повне відображення.
В арабських джерелах, літописах, договорах Русі з Візантією мається досить зведень про карання державою кримінальних осіб у Х-ХІ ст. Мова йде про крадіжки, у вбивствах, побоях і т.д., але вони не характеризуються якими-небудь особливими термінами. Злочинні дії в літописах іменуються злими справами. Головний елемент злочинних дій — караність. Як об'єкт порушення могли виступати державний закон, звичаї, релігійно-моральні встановлення. У літературі прийнято вважати, що перша спроба визначити злочин зроблена в Руській Правді, де нанесення шкоди особистості іменується «образою». Наприклад, при нанесенні побоїв випливало «платити за образу 12 гривень».
Суб'єктами злочинів, тобто особами, здатними відповідати за кримінальні дії, могли бути вільні люди. Будь-який злочин мав на увазі виплату штрафів і майнові стягнення, для чого була потрібна наявність власності. Холопи і раби, самі будучи різновидом власності не мали майнову відповідальність за них несли хазяїни. Дуже важко визначити вплив «а положення суб'єкта станового статусу. Ми не маємо зведень документів про наслідки, наприклад бійки дружинника і селянина, хоча найбільш правдоподібна версія виникнення Найдавнішої Правди зв'язується саме з побоїщем між князівською дружиною Ярослава Мудрого і новгородськими городянами. Найбільше ймовірно, що в часи Руської Правди при привілеях феодалів за образи, безчестя і т.д. усе вільне населення відповідало за кримінальні дії у відношенні представника іншого стану. Російська Правда нічого не говорить про здійснення злочинів жінками, про вік злочинців. З прийняттям християнства вік злочинця став визначатися на основі церковних установлень.
Можна припускати, що в древній період у «селянських громадах практикувалися покарання на основі звичайного права, але конкретних джерел до нас не дійшло. У Руській Правді відбиті тільки два види злочинів: проти особистості (вбивство, тілесні ушкодження, образи, побої) і проти власності (розбій, крадіжка, порушення земельних границь, не законне користування чужим майном). Закон захищав інтереси індивідуума, що виділивши з общинної системи, мав потребу в охороні як своєї особистості, так свого і господарства. Державні злочини. У Руській Правді не згадуються, дуже нечітко змальовані діяння проти князівської адміністрації (наприклад, вбивство конюха). На даному етапі ще не існувало абстрактного розуміння держави і його інтересів, шкода державі ототожнювалась зі шкодою князю, і зазіхання проти князів розглядалися як тяжкі діяння. До учасників повстань застосовувалася страта на місці злочину, часто — масова. Князі в боротьбі за владу часом прибігали до дуже невартих прийомів, але питання про відповідальність зважувався в їхньому середовищі. Зрада князю так само розглядалася в князівському оточенні відповідальність багато в чому залежала від розміщення політичних сил.
У Руській Правді домінують штрафи, хоча на практиці арсенал карних кар був досить великий. Затверджений незабаром після прийняття християнства кодекс, будучи державним законодавством, поривав з морально моральними установками язичництва, але нові християнські цінності засвоювалися поступово. У таких умовах єдиним критерієм інтересів індивідуума міг бути тільки грошовий еквівалент заподіяного збитку, що і закріплювала система штрафів. Зіграло роль і те, що тверді види покарань суперечили християнській доктрині гуманності, вони в кодекс не ввійшли. По цій же причині Руській Правда є світською, карні покарання проти інтересів церкви встановлювалися в церковних статутах.
У практиці застосовувалися наступні види покарань: кревна помста (її лише умовно можна віднести до покарань), «потік і розгарбування», страта, карні штрафи, заключення у темниці. Карні штрафи за зазіхання на особистість носять виражений становий характер, при зазіханні на майно це виявляється менш різко.
Про вбивства згадується в договорі з Візантією 911р. (у випадку вбивства кого-небудь вбивця повинний «умерти на місці» (кревна помста). Якщо ж винний встигав сховатися, вступала в дію майнова відповідальність: імущі особи віддавали свою частину власності як викуп, що не володіли власністю родичі убитого переслідували до помсти. Стаття 1 Правди Ярослава Мудрого також передбачає помсту родичів за вбивство, якщо месників «не буде», виплачується штраф у 40 гривень. У цій статті ще відсутня соціальна диференціація винних при виплаті штрафу, але вбивство визнається самим небезпечним злочином з ним починаються всі редакції Руській Правди. У Правді Ярославичей за вбивство огнищан, конюхів князя, тіуна передбачений уже підвищений штраф у 6 гривень, за вбивство вільної людини виплачувався штраф у 40 гривень.
Нанесення побоїв, образи, тілесні ушкодження карали грошовими штрафами. За ушкодження пальця виплачувалося 3 гривні, за удари жердиною, ціпком, за виривання бороди і вусів 12 гривень. За відрубування руки покладався штраф 40 гривень. Погроза зброєю каралася штрафом у 1 гривню. Хоча штрафи диференційовані в залежності від ваги каліцтва, ясного Розуміння ступеня шкоди в Руській Правді немає, тому можна говорити про принцип казуальности: у кодексі перелічуються випадки порушення тілесної недоторканності з конкретними штрафами, але без спроб узагальнення.
Більше всього уваги в Руській Правді приділяється крадіжці. Докладно розписується, який штраф зобов'язаний сплатити викритий злодій за коня, корову, качку, дрова, сіно, холопки т.д. Законодавець, прагнучи нічого не упустити, включає в цей список і зерно, і ловчих птахів, і мисливських собак. Загальний принцип такий, що потерпіл варто цілком компенсувати2474142 матеріальною втратою, тому винний повинен виплатити вартість вкраденого і заплатити штраф. Становий захист майна зустрічається рідко. Наприклад, за крадіжку князівського коня встановлювався штраф у 3 гривні, за коня смерда — 2 гривні. У Великій Правді за крадіжку коней (основної робочої сили) злодій видавався «на потік і розгарбування». Вбивство злодія, на місці злочину не вважалося злочином і покарання не несло. Всі інші види зазіхань на чужу власність карали штрафами (порушення земельних границь, спалювання пчель, піків, самовільне захоплення чужого чи коня зброї, поламка чужих речей) розміром до 12 гривень.
Руська Правда не знає страти, але вона застосовувалася на практиці за антидержавну діяльність, за участь у повстаннях, розбійницьких зграях. Цікаво, що вже в Х-ХІ ст. це покарання регулювалися державою.
Зведення, про застосування страти правителем русів маються в арабських джерелах ІХ-Х ст. По свідченнях ибн Ласта і ибн Фадлана, варан розбійника могли позбавити життя через повішення. Застосовували варварські страти княгиня Ольга і князь Святослав (до 972 р.) в обложеному місті Доростоле. Згідно арабським свідченням існувала альтернатива життя: злочинця могли «вислати» на окраїни держави (варіант вигнання з громади). Приблизно в Xст. страта поступилася місцем карним штрафам за злочини майнові і проти особистості. Наприкінці Xст. Володимир І через «розбої, що підсилилися» обговорював питання про введення за них страти, причому побоювався цього, «боячись гріха». Отже, в обмеженні смертних вироків зіграло роль прийняття християнства. Але князівське оточення санкціонувало посилення репресій, оскільки князь зобов'язаний «боротися зі злом». Введені страти за розбої призвели до збідніння скарбниці, куди перестали надходити штрафи, і пішла заміна позбавлення життя штрафами. Причому мова, видимо, йшла не тільки про розбої, а про широке коло зазіхань на власність і особистість.
У такому виді система карних штрафів ввійшла в Руську Правду в XIст. Страта стала прерогативою важливих повноважень князівської влади в державній неполітичній сфері і за звичайні злочини не застосовувалася довгий час. У той же час відсутність законодавчої регламентації способів страти приводило часом до неприборканої жорстокості князів. Наприклад, на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. Галицкий князь Роман закапував непокірливих бояр живцем в землю, жорстоко четвертував: «Не роздавивши бджіл, меду не з'їсти».
Штрафи були ведучим і основним видом покарання по Руській Правді, застосовувалися за всі види злочинів і служили джерелом істотного поповнення державної скарбниці. Розмір штрафу коливався від 1 до 80 гривень срібла, а в церковних статутах — до 100 гривень. З точністю визначити, яка частина йшла потерпілим, а яка — державі не представляється можливими
Продаж — найпоширеніший штраф, виплачуваний за нанесення побоїв, зазіхання на власність, образи. Його розмір складав від 1 до 12 гривень. Наприклад, за удар не оголеним мечем, за виривання бороди покладалося 12 гривень. У деяких статтях лише зазначена сума штрафу без згадування «продажу». У кодексі є прямі вказівки, що продаж платиться князю, це — публічний штраф, що свідчить о вільному стані винного.
Віра — являла собою карний штраф, що виплачувався тільки за вбивство і тільки за вільну людину. У Руській Правді немає згадувань про вбивство феодалів за це покладалося більш суворе покарання, ніж віра. За 40 гривень за цінами того часу можна було купити 20 коней. Виплата таких сум була не кожному під силу. Тому існував колективний інститут «дикої віри», куди робили внески члени громади, щоб а випадку необхідності внести викуп за вбивство. Дика віра виплачувалася громадою і у випадку розбійного вбивства, якщо вона не розшукувала злочинця. Ймовірно, дехто з феодальних верхів був не проти роздобути зайвий карний штраф за випадково виявлене тіла і Руська Правда забороняла тому стягувати дикі віри за непізнаних вбитих (ст. 3-8, 19 Великої Правди). Не робили в дику віру внесків у випадку вбивства самостійно виплачували всю суму.
Уроками називалися штрафи за винищування власності і майна. Наприклад «хто має намір зарізати худобу, то платить 12 гривень» (ст. 84 Великої Правди). Оскільки раби і холопи прирівнювалися до майна хазяїнів, за їхнє вбивство виплачувався урок, а не віру. Вартість холопів Руська Правда оцінює в 5-6 гривень, а більш високопоставлених холопів (тіуна, ремісника) — у 12 гривень.
Руська Правда нічого не говорить про тілесні покарання і позбавлення волі. В'язниць у Древній Русі ще не було, як і усвідомлення тюремного впливу на злочинця. Застосовувалося ув'язнення в «проруб»(підвал) високопоставлених людей, князів, посадників, осіб князівського оточення. Ця міра була тимчасовим обмеженням волі до настання визначених подій. Наприклад, у 1067 р. великий князь Ізяслав посадив у «ополонці князя Всеслава з двома синами, після смерті Ярослава Мудрого його сини випустили з «проруба» дядька Судислава і насильно постригли в ченці. Тілесні покарання також застосовувалися, але держава все-таки віддавала Перевагу штрафам.
Законодавець усвідомлював, що ступінь ваги злочину може залежати, як від злочинця, так і від зовнішніх обставин. Однак ці елементи він не міг формулювати в абстрактному виді, що обтяжують обставини, співучасть, форми провини і т.д. — продукт більш пізнього часу. І все-таки зі станом сп'яніння (при руйнуванні купця) Руська Правда зв'язує більш тяжкі наслідки. У трьох випадках вона передбачає групові крадіжки худоби (ст. ст. 40, 41, 43 Великої Правди) і встановлює, що кожен учасник повинний заплатити штраф у повному обсязі. Розумів законодавець і різну спрямованість наміру злочинця, тому в кодексі розмежовані випадкові або необережні вбивства(в образу), вбивства в розбої, вбивства на Світу «виявлене». За «розбій без усякої причини покладалося строге покарання. Однак, відокремлюючи злочини навмисні від побутових, законодавець керувався принципом казуальності і фіксував їх без теоретичних узагальнень. У Руській Правді тільки намічається розподіл за навмисні і необережні діяння.
Каральні норми Руської Правди продовжували діяти, але до кінця XVст. була підготовлена база для якісно нового рівня карного права. Це зв'язано з тим, що з'явилися нові види злочинів проти держави, його апарата, і доленосних осіб, злочинність стала більш масштабною і карне законодавство відреагувало на це посиленням репресій. Суд і процес.
Найдавнішою формою судового процесу був суд громади, члени якої в однаковій мірі мали права й обов'язки в судових розглядах.Сторони які змагаються зберігалися довгий час, тому процес у Древній Русі називають змагальним (рідше — обвинувальним). Йому належать відмітні Риси, як відносна рівність сторін і їхня активність при розгляді справи в зборі доказів. Одночасно в Х-ХІ ст. зміцнюється процес, де ведучу роль грали князь та його адміністрація: вони збуджували процес, самі збирали відомості і виносили вирок, часто сполучений зі смертним результатом. Прототипом такого процесу може служити суд княгині Ольги над послами древлян у період повстання в 1068 р. і 1113 р. продолжение
--PAGE_BREAK--
Приводами до порушення процесу служили скарги позивачів, захоплення злочинця на місці злочину, факт здійснення злочину. Однією з форм початку процесу був так називаний «заклич»: публічне оголошення про пропажу майна і початок пошуку викрадача (звичайно на торгу). Давався триденний термін для повернення викраденого, після закінчення якого особа, у якого виявлялися шукані речі, ввжалась винною і повинна була повернути майно і доводити законність його придбання. Можна припускати, що використовувалися різні види доказів: усні, письмові, доказу. Очевидці події називалися свідка. Існували «послухи», яких одні дослідники вважають очевидцями по слуху», інші — свідками «доброї слави» обвинувачуваного могли бути тільки вільні люди: «на холопа це не розповсюджувалось, оскільки він не вільний», — говорить Руська Правда. Рівність сторін у процесі диктувало залучення до свідчення тільки вільних. Лише в «малому позові» і за нестатком можна було «посилатися на закупа». Якщо не було вільних, то посилалися на тіуна боярського, а на «інших не складати» (ст. 66 Великої Правди).
У Руській Правді передбачена особлива форма виявлення втраченого майна -звід. Якщо після «закличу» зникла річ виявлялася в особи, що заявило себе сумлінним набувачем, починався звід. Вказувалася людина, у якої здобувалася річ, той, у свою чергу, вказував на іншого, і т.д. Хто не міг вказати джерело придбання, вважався злодієм, повинний був повернути річ (вартість) і заплатити штраф. В межах однієї територіальної одиниці звід йшов до останнього обличчя, але якщо в ньому брали участь жителі іншої території (міста), вони йшли до третьої особи, що виплачувало підвищене відшкодування і починало звід по своєму місцю проживання (ст. 35-39 Великої Правди).
Інша процесуальна дія — гоніння сліду — являло собою розшук Злочинця слідами. У випадку вбивства наявність слідів злочинця в якій-небудь громаді зобов'язувало її членів виплачувати «дику віру» чи розшукувати винну особу. При слідах, що губилися, на пустищах і дорогах пошуки припинялися (ст. 77 Великої Правди).
Норми Руської Правди, що діють у «російських князівствах у ХІІ-Х ст., продовжували використовувати в судовому процесі розглянутого періоду. При збереженні змагальних, у судовому процесі підсилювалися роль і активність державної адміністрації. Повсюдно виросло значення судового двобою при неможливості з'ясування винного, ордалії ішли в минуле оскільки суперечили християнському розумінню з'ясування істини, судні клятви позбавлялися язичницької атрибутики. Одночасно зросла роль письмових документів, особливо в земельних суперечках і позовах.
Для епохи, що передувала Руській Правді, характерними об'єднанням сільського населення була сусідська громада. Вона виросла в процесі розкрадання колишньої сімейної громади. Приватна власність на землю поступово розкладає колись однорідну масу общинників: поряд із заможними з'являються бідняки, що втрачали свої ділянки. Виходячи з громади, вони в пошуках роботи попадали в залежність від багатих землевласників — князів і бояр.
Найдавніша Правда («Суд Ярослава») зберегла сліди живучих звичаїв родового ладу, що ще не були вжиті в ранньофеодальній державі. Ст. 1 визнає ще інститут кревної родової помсти за вбивство, але вводить обмеження кола месників найближчими родичами вбитого «Убьеть мужь мужа, то мстить брату брата, или сыновни, или брату чаду, любо сестрину сынови…». Але відразу князівський закон встановлює, що у випадку відсутності месника вбивця повинний сплатити грошовий штраф на користь князя: «якщо не буде кому мстити, тим 40 гривень за голову...».
Лад процесу по Російській Правді є безперечно змагальним (чи обвинувальним), що характерно для епохи раннього феодалізму. Руська Правда описувала особливі форми досудебного установлення відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і передбачуваним відповідачем (обвинувачуваним). Це так називаний «звід» і «гоніння сліду». «Звід» складався у відшуканні позивачем належного відповідача шляхом «закличи», зводу в тісному змісті і присяги.
Правда існування у Київській Русі судового двобою заперечується багатьма дослідниками. Їхній довід, що здається дуже сильним, це відсутність згадування про двобій у Руській Правді. Але разом з тим і вказівки арабських письменників, подібні тільки що приведеному, і договір з німцями, 1229 року (ст. ст. 15 і 16), і юридичні приказки («У полі дві волі, кому бог допоможе») підтверджують стародавність походження і міцність інституту судового двобою.
Про причини відсутності вказівок на двобій у «Руській Правді» можна тільки робити припущення. Не можна заперечувати можливості деякого впливу, так сказати, механічного порядку на текст «Правди» з боку церковників. Двобій, що безперечно мав місце в житті Київської Русі ХI-ХIIст., повинний був відбитися в сучасних законах і в їхній першій кодификації — у Руській Правді. Але потім він міг зникнути зі сторінок цього збірника, як найбільш противного духу християнства, йод пером перших благочестивих переписувачів пам'ятника. Список використовуваної літератури.
Владимирский-Буданов М.Ф. Огляд історії російського права. М. 1995р.
Рогів В.А. Історія держави і права Росії. М. 1995р.
Свердлов М.Б. Від закону Росіянина до Руської Правди. М. 1988м,
Свердлов М.Б. Генезис і структура феодального суспільства в Древній Русі. М. 1987р.
Ключевский В.0. Російська історія. Повний курс лекцій у З-х книгах. Кн.1.М. 1995р.
Чельцов Бебутов М.А. Курс карно-процесуального права. Спб. 1995р.
Юшков С.В. Суспільно-політичний лад і право Київської Русі. М. 1950р.
Янин В.Л. Законодавство Древньої Русі. М. 1984 р.