Право на таємницю кореспонденції та телефонних розмов

Рефератна тему:

Право на таємницю кореспонденції та телефонних розмов
План

Поняття права на таємниці кореспонденцію та телефонних розмов

Право на таємницю письмової кореспонденції :

а.)Свобода листування і ув 'язнення;

б.) Особливі випадки

3. Право на таємницю телефонних розмов:

а.) Форми втручання

б.) Умови правомірності прослуховування телефонних розмов

Список використаних джерел

Поняття права на таємниці кореспонденцію та телефонних розмов

Стаття 8 Конвенції є першою з низки статей (8—11), побудованих за однаковою структурою: перший пункт, в якому констатується існування певного права (виклад: права), і пункт 2, яким передбачається можливість обмежень за певних умов, щодо здійснення згаданого права (обмежувальна суспільна умова).

Стаття проголошує чотири види прав, правильним для яких є те, що вони стосуються особистої сфери життя людини: приватне життя, сімейне життя, житло, кореспонденція.

Слід зазначити, що жодне з цих прав немає будь-якого визначення в Конвенції, а Європейський суд у своїй практиці і коли не виявляв наміру дати точне визначення цих прав. Так, стосовно приватного життя, Суд дійшов висновку, що «поняття приватного життя є широким і не може бути визначене вичерпно», і визначить звідси, що «немає ні можливості, ані необхідності намагатися визначить вичерпний спосіб поняття приватного життя.

Крім того, в деяких справах Суд об'єднує теоретично відмінні одне вод­ного поняття «приватне життя» і «сімейне життя», створивши нову, не передбачену Конвенцією категорію «приватне і сімейне життя». Це преторіанське понят­тя дедалі частіше використовується в останніх рішеннях. Зокрема, воно дає можливість вдаватися до узагальнювального аналізу повсякденного життя, наприклад, коли вони належать до якоїсь окремої спільноти як-от кіпріоти, що живуть в анклаві. Так, посилаючись на це нове поняття права, на повагу до приватного та сімейного життя, практика розширила сферу застосування статті 8, визнавши, що вона га­рантує право, специфічне для меншин, а саме — право на повагу їхнього традиційного способу життя.

Стаття 8 визнає фактично «право на повагу» органами влади або навіть за необхідності, приватними особами чотирьох видів легітимних інтерес, які в ній викладені.

Практика показує, що «поняття «повага не вирізняється чіткістю, а вимоги, що ним охоплюються, надто різняться тому чи іншому випадку, залежно від практики та умов, які існують в державах учасницях»

Мова йде про давнє право, визнане в більшості європейських держав і тісно пов'язане з повагою до приватного життя. Захист за статтею 8 стосується всіх форм втручання в передання чи зміст повідомлень. Страсбурзькі органи зазначають, що стосовно скарг на створення перешкод для передання інформації шляхом листування стаття 8 являє собою lex specialis порівняно зі статтею. Право на повагу до кореспонденції передбачає, що держави утримуються від втручання в листування, зокрема з метою обмеження чи перешкоджання і вживають позитивних заходів для уникнення будь-якого незаконного перехоплення як з боку державних органів, так і з боку приватних осіб. Проте обов'язки, які можуть бути покладені на державу, не включають забезпечення безперебійної роботи поштової служби. Захист Конвенції поширюється на всі форми листування, і передусім на обмін листами та, в загальному сенсі, письмовими повідомленнями. Йдеться також і про нові технології, такі, як передання повідомлень засобами приватного радіомовлення — так званими Citizen Band або телефоном.
2. Письмова кореспонденція

За загальноприйнятим тлумаченням, стаття 8 визначає принцип свободи ко­респонденції. Він стосується, зокрема, відправ­лення приватних, особистих або сімейних листів, а також телеграм чи навіть, у відповідних випадках, зберігання матеріалів або «предметів, що можуть нале­жати до категорії кореспонденції». Деякі пред­ставники доктрини вважають, що захист, передбачений цим положенням, не по­ширюється на адміністративні чи рекламні відправлення. Європейський суд з прав людини, зі свого боку, включив до сфери захисту, що його забезпечує стаття 8, кореспонденцію ко­мерційного характеру і про­фесійну кореспонденцію.

В принципі цей захист не застосовується до документів, які вже надійшли до одержувача і зберігаються ним. Відповідно, обшук і вилучення документів, що зберігаються в одержувача, мають вважатися таки­ми, що не підпадають під дію пункту 1 статті 8. Такий підхід обґрунтовується в доктрині тим фактом, що стаття 8 захищає можливість обмінюватися кореспон­денцією, а не її матеріальний носій. Проте ця думка, очевидно, не має абсолют­ного характеру.

Європейська судова практика з питань письмової кореспонденції стосується головним чином скарг, поданих особами, позбавленими свободи, а саме: бродя­гами (рішення у справі «МакКаллум проти Сполученого Королівства» (MacCallum с. RU.) від ЗО серпня 1990 року, № 183; «Кемпбелл проти Сполученого Ко­ролівства» (Campbell c. R.U.) від 25 березня 1992 року, № 233) або тимчасово ув'язненими (рішення у справі «Пфайфер і Планкль проти Австрії» (Pfeifer et Plankl c. Autriche) від 25 лютого 1992 року, CEDH № 233). Отже, саме на основі цих справ Суд і визначав принципи тлумачення свободи кореспонденції, вста­новлюючи загальні правила і розглядаючи особливі випадки.
а.) Свобода листування і ув'язнення

Як видно на практиці, пошта є найпоширенішим засобом підтримання зв'язків із зовнішнім світом для ув'язнених та для осіб, поміщених у психіатричні установи. Втім, така можливість спілкуватися із зовнішнім світом значною мірою залежить від режиму, встановленого адміністрацією пенітенціарної установи.

На початковому етапі Комісія вважала, що контроль листування, здійснюва­ний органами влади, є невід'ємною частиною статусу ув'язненого, а тому не яв­ляє собою навіть втручання у право на таємницю кореспонденції, Гарантоване пунктом 1 статті 8, або ж є цілком виправда­ним, згідно з пунктом 2 цієї статті. Таким чином, ув'язнені фактично випадали зі сфери дії Гарантій, проголошених у [статті 8] Конвенції.

Щодо Європейського суду, то вже в першій справі, у якій постало це питан­ня, він зазначав, що ув'язнені особи мають юридичні підстави спиратися на по­ложення пункту 1 статті 8 і можуть посилатися на право на повагу до таємниці кореспонденції. Отже, було відкинуто тезу про непрямі обмеження, пов'язані зі статусом ув'язне­ного, які допускалися Комісією. Виходячи з цього, будь-які заходи щодо кореспонденції (контроль, обмеження, вилучення, заборо­на) мають розглядатися як втручання і перевірятися під кутом зору пункту 2 статті 8. При цьому Суд допускає, що «певний контроль листування ув'язнених може мати місце і сам по собі не зачіпає Конвенцію».

Адміністрація пенітенціарної установи може також визначати загальний поря­док листування ув'язнених, який, за умови його поміркованого характеру, не становить порушення прав. Наприклад, можуть встановлюватися вимоги щодо паперу та порядку оплати поштових послуг або заборонятися вико­ристання зашифрованих чи незрозумілих відправлень. Пенітенціарні установи в принципі не повинні оплачувати поштові послуги за ув'язнених, крім можливих випадків, коли за браком коштів ув'язнена особа фактично позбавлена можливості листуватися чи значно обмежена в цій можли­вості. З іншого боку, зазначені установи повинні здавати на пош­ту і вручати кореспонденцію ув'язненим, а також інформувати їх про можливі труднощі доставки з боку поштових служб. Дана адміністрація пенітенціарної установи може на законних підставах затриму­вати, перехоплювати листи та піддавати їх цензурі. Одначе такі заходи допуска­ються лише за умови дотримання вимог, визначених пунктом 2 статті 8. Це означає, що подібні заходи мають здійснюватися «згідно із законом». Такий «закон» за змістом Конвенції не повинен залишати державним органам надто широку свободу розсуду, бо інакше особи, щодо яких застосовується згаданий контроль, не користуватимуться мінімальним рівнем захисту, що його передбачає принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Практика показує, що в деяких європейських країнах регламентація питань контролю кореспонденції ув'язне­них не відповідала вимогам Конвенції, а отже, порушувала статтю 8. Так, у Ве­ликій Британії нормативні акти, що мали вигляд простих інструкцій чи дирек­тив, не були достатньо доступними, а також в Італії, в Польщі і в Латвії нормативні акти не зазначали з достатньою чіткістю обсяг повноважень органів влади і порядок їх здійснення щодо цензури кореспонденції. В законі Румунії викладено надто нечіткі або надто загальні положення, а в Австрії закон видається непередбачуваним і не дає змоги громадянам оцінити наслідки його застосування до них. Відповідні норми в Україні не уточнюють достатнім чином кількість бандеролей чи посилок, що їх можуть отримувати ув'язнені. Крім того, закон повинен відповідати «легітимним інтересам», тобто захищати правопорядок, запобігати правопорушенням чи захищати мораль. Стосовно другої з названих вимог дер­жавам завжди вдавалося переконати Суд, навіть якщо заявник заперечував легітимність мети, переслідуваної відповідним законодавством. І, нарешті, обмеження мають вважатися необхідними в де­мократичному суспільстві. Розглядаючи цю умову, Суд бере до уваги «нормальні й розумні вимоги ув'язнення», а отже, визначає, чи заходи, вжиті національними органами влади щодо кожного листа, є вмотиво­ваними в кожному конкретному випадку. Аналізуючи практику, можна вивести певні принципи. Затримка з переданням кореспонденції не обов'язково є порушенням Конвенції. Цензура або викреслення деяких уривків листа, навіть якщо вони становлять менше порушення, ніж вилучення, визнавалися такими, що не були необхідними в демократичному суспільстві. У разі вилучення кореспонденції чи унеможливлення листування, що кваліфікується судом як «найрадикальніша форма втру­чання». Рішення з цього приводу має ухвалюватися з урахуванням об­ставин конкретного випадку. Так, вилучення кореспонденції виправдовується в разі погроз застосування насильства (D, спроби залякування свідків чи вживання брутальної лексики. І навпаки, вилучення листів, адресо­ваних державним, судовим (прокурор) чи політичним (парламент) органам, а також до юридичних консультацій (адвокати), в яких розкриваються умови ' ув'язнення, є невиправданим. Це також стосується і простих листів, що надсилаються приватним особам, як-от родичам і друзям або третім осо­бам — як фізичним особам, так і неурядовим організаціям.
б.)Особливі випадки

Практика визначає два види особливих випадків: листування з адвокатами і з органами Конвенції.

Листування з адвокатами. Захищаючи відносини між адвокатом та його
клієнтом, суд визнає «особливий статус» листування між адво­катом і клієнтом чи майбутнім клієнтом незалежно від того, чи перебуває він на
волі, у запобіжному ув'язненні, чи є засудженим.

Отже, забезпечується посилений захист, а саме: будь-який попередній систе­матичний контроль має бути заборонений. Розпечатувати листи, не читаючи їх, Допустимо лише за наявності слушних причин підозрювати особу в незаконно­му використанні права на листування. Можуть бути запроваджені відповідні гарантії, як-от розкриття листа в присутності ув'язненого. Щодо прочитання ко­респонденції, то воно допускається лише за наявності серйозних причин вважа­ти, що особа зловживає листуванням з метою завдати шкоди безпеці інших осіб чи установи або здійснити правопорушення. Слушність причин передбачає на­явність фактів чи відомостей, які можуть упевнити об'єктивного спостерігача у зловживанні листуванням.

Таким чином, суд прагне сприяти листуванню між адвокатами та їхніми ув'язненими клієнтами. В ім'я принципу «конфіденційності відносин між адво­катом і клієнтом» суд вважає, що «немає жодної причини вирізняти категорії листування з адвокатами», оскільки, «незалежно від цілей, воно стосується пи­тань конфіденційного та приватного характеру». Відповідно, такий захисний ста­тус повинен діяти щодо всіх видів листування між адвокатом і його клієнтом, не­залежно від того, стосуються вони справи «чи питань, які не пов'язані з тією чи іншою судовою справою».

Проте допускає можливість відхилення від цих принципів за надзвичайних умов, коли повага до листування з адвокатом перестає бути абсо­лютним правом, приміром, якщо йдеться про загрозу тероризму в усіх його про­явах. Так, Європейський суд дійшов висновку, що контроль кореспонденції од­ного із засновників і керівників Робітничої партії Курдистану (РПК) та його адвоката не був несумірним з його метою, зокрема з огляду на гарантії, що їх пе­редбачає законодавство Німеччини при застосуванні такого контролю,

Листування з органами Конвенції. Комісія й Європейський суд зазначають, що обмін лис­тами зі страсбурзькими органами має також користуватися посиленим захистом, подібним до захисту листування з адвокатом. Це означає, що пенітенціарні установи повинні дотримуватися конфіденційності відповідної кореспонденції. Небезпека того, як це стверджував уряд, що листи з фіктивною адресою Комісії могли слугувати для передання незаконних відомостей, була розцінена настільки незначною, що її можна відки­нути. Таким чином, будь-яке втручання органів влади в листування осіб з Комісією чи Судом заборонене. Йдеться у принципі про норму, щодо якої не може бути винятків, і держави найчастіше вдаються до заходів дружнього врегулювання. Проте в одній із недавніх справ Суд зазначав, що факт розпечатування одно­го листа із сорока, випадково допущений канцелярією ізолятора, до якого було переведено заявника, не дає підстав для висновку, що органи влади прагнули втрутитися в листування між ним і органами Конвенції та що служба доставки пошти функціонує погано

Телефонні розмови

Зважаючи на «мовчання» тексту Конвенції з цього приводу, страсбурзькі ор­гани мали визначити, чи захист, передбачений статтею 8, включає спілкування телефоном. У рішенні в справі Класса (Klass) (п.41) суд зазначає, що, «хоча в пункті 1 статті 8 не згадуються телефонні розмови, Суд разом з Комісією вважає, що ці розмови входять у поняття «приватне життя» і «кореспонденція», які містяться в даній статті. Суд не виключає, що оскаржуване законодавство і, отже, заходи, які воно дозволяє, можуть призводити до втручання у здійснення особою права на повагу до житла. Проте Суд не вважає себе зобов'язаним ухва­лювати рішення щодо цієї проблеми в даному випадку».

Відповідно до цього принципового рішення, Суд у наступних справах стосов­но прослуховування телефонних розмов визначив межі допустимого втручання у здійснення прав, Гарантованих статтею 8.
а.) Форми втручання

Втручання може втілюватися у певних фізичних діях:

— облік, тобто встановлення механізму реєстрації номерів, що набираються з даного телефонного апарата, а також часу і тривалості кожного дзвінка. Такий метод дає поліції змогу виявляти роз­мови без згоди абонента і сам по собі є достатнім, аби вважатися порушенням, причому не має значення, що такий прилад може бути встановлений не поліцією, а отримані за його допомогою результати нею не використовуються;

— прослуховування;

— перехоплення й запис телефонних.

Порушення становить уже сам факт перехоплення розмови, неза­лежно від подальшого використання записів. У цьому плані не має значення, що записи було неможливо опрацювати, або що во­ни не були використані для подальшого розслідування і навіть не були передані до прокуратури, чи були знищені. Діючи в конструктивному напрямі, суд зазначив, що, крім конкретних дій з контролю, «певне законодавство самим своїм існуванням створює для всіх, що­до кого воно може бути застосоване, загрозу нагляду, яка так чи інакше порушує свободу спілкування користувачів послуг пошти та зв'язку». Суд підтвердив цю позицію й через кілька років по тому, в справі Мелоуна.

На практиці видно, що перевага надається, nolens-volens, реалістичному підходові, відмовляючись розглядати прослуховування телефонних розмов як таке, що за своєю природою несумісне з демократичним суспільством. Зазначається, що «таємний нагляд і його наслідки являють собою дії, які визнаються, хоч і з жалем, необхідними в демократичному суспільстві».
--PAGE_BREAK--б.)Умови правомірності прослуховування телефонних розмов
Умови правомірності прослуховування телефонних розмов суд визнає відповідними Конвенції такі методи тільки у встановлених межах і на дуже обмежувальних умовах. Так, згадані дії порушують пункт 2 статті 8, «як­що тільки вони не передбачені законом і не здійснюються з легітимною метою за пунктом 2, а також не є необхідними в демократичному суспільстві для досягнен­ня зазначених цілей». На першому етапі визначається, чи має ухвалений захід юридичну підставу в національному праві. Цим передбачається передовсім, що «згаданий захід спи­рається на певну базу в національному правопорядку». Такою юридичною підставою в національному правопорядку може бути за­конодавчий акт, підзаконний акт (адміністративне по­ложення або розпорядження) і навіть акт неписаного права. Але, якщо такий захід «не відповідає чинному на відповідний час законодавству», він визнається Європейським судом таким, що не має жодної основи у внутрішньому правопорядку, і порушує статтю 8. Це стосується, звичайно, і випадків, коли питання прослу­ховування телефонних розмов не регулюються національним законодавством. Крім того, «вислів «згідно із законом» не обмежується відсиланням до внутрішнього законодавства, а стосується також і якості закону. Ним передбачається, що національне право повинно на­давати певний захист від свавільних порушень державною владою прав, гаранто­ваних пунктом 1. Закон має бути сформульований досить чітко, щоб вказу­вати всім у достатній спосіб, за яких обставин та умов він уповноважує органи влади здійснювати подібне таємне і теоретично небезпечне порушення прав на повагу до приватного житла та кореспонденції. Оскільки застосування заходів з таємного стеження за розмовами не може контролюватися зацікавленими особа­ми та громадськістю, закон порушує принцип верховенства права, якщо свобода розсуду, яка надається виконавчій владі, не знатиме меж. Отже, закон повинен визначати обсяг і порядок здійснення таких повноважень з достатньою чіткістю, з урахуванням поставленої мети, аби надати індивідові адекватний захист від свавілля».

Крізь призму таких загальних принципів органи Конвенції оцінювали законо­давство з регулювання прослуховування телефонних розмов у різних країнах — членах Ради Європи. Стосовно деяких із них дійшовся висновок, що на момент вжиття заходів внутрішні нормативні акти не визначали з достатньою чіткістю об­сяг і порядок дій органів влади з питання, що розглядається. Це стосується таких країн, як Велика Британія, Франція, Швейцарія, Іспанія. Зі свого боку, Комісія розглядала нормативну базу з регулювання прослуховування телефонних розмов у Люксембурзі, в Норвегії та в Нідерландах і дійшла висновку про їхню відповідність вимогам Конвенції.

Далі Європейський суд перевіряв, чи захід вживався з легітимною метою, і досі суд жодного разу не ставив це питання під сумнів. Нарешті, суд визначав, чи був цей захід необхідним у демократичному суспільстві.

Слід зауважити, що аналіз суду стосовно легітимності прослуховування теле­фонних розмов у демократичних країнах викладений в основному в справі Класса (Klass) (п. 47—60), де йшлося про прослуховування телефонних розмов, зап­роваджене з мотивів національної безпеки і здійснюване поза межами будь-яких судових рамок, — у країні, яка на той час зіткнулася з хвилею тероризму, спря­мованого на дестабілізацію політичної системи.

На практиці визнано, що національний законодавець повинен мати певні дискреційні повноваження щодо вибору порядку стеження. Проте держави «не мають без­межної свободи розсуду у плані таємного стеження за громадянами, оскільки та­ке законодавство може підірвати і навіть зруйнувати демократію під приводом її захисту». У цьому плані забороняються законодавчі акти, що дозволяють так званий попередній чи загальний нагляд. Суд залишає за собою можливість визначення «існування адек­ватних і достатніх гарантій проти зловживань». Однак «така оцінка має лише відносний характер, оскільки залежить від усіх обставин справи, наприклад, від характеру, обсягу та тривалості можливих заходів, причин, потрібних для їх за­провадження, компетентних органів, що дають на них дозвіл, здійснюють і конт­ролюють, виду оскарження, передбаченого національним правопорядком». У конкретному випадку суд надає перевагу системі, що підпадала б під контроль з боку суду. При цьому суд визнає, що відсутність су­дового контролю для надання дозволу чи нагляду за такими заходами не є пору­шенням Конвенції.

Стосовно прослуховування телефонних розмов за судовим рішенням, визнається необхідність існування законодавчих актів, що дають дозвіл на здійснен­ня перехоплення розмов за судовим рішенням в інтересах боротьби зі зло­чинністю. У справі Мелоуна (Маїопе) суд зазначає, що «наявність законодавчої бази, яка дозволяє здійснювати перехоплення розмов для сприяння поліції у ви­конанні нею своїх завдань, може бути необхідною в демократичному суспільстві для захисту правопорядку та запобігання кримінальним правопорушенням. Суд допускає, наприклад, твердження, за яким зростання злочинності, зокрема ор­ганізованої, дедалі більша винахідливість злочинців і легкість та швидкість їх пе­ресування роблять прослуховування телефонних розмов необхідним для розшу­ку злочинців та боротьби з ними».

При цьому Європейський суд зазначив, що «здійснення подібних повноважень викликає, з огляду на їхній таємний характер, ризик зловживань, що можуть бути легко до­пущені в окремих випадках і мати шкідливі наслідки для демократичного суспільства в цілому». Тому, на думку суду, «порушення прав, що випливають з цього, мають вважатися необхідними в демократичному суспільстві лише тоді, якщо прийнята система стеження передбачає достатні гарантії від зловживань». На практиці це означало б позбави­ти захисний механізм значної частки його суті. Саме це й сталося із заявником, який у даному випадку не зміг скористатися ефективним захистом національно­го законодавства, яке не встановлювало розрізнення між абонентами лінії, що прослуховується. Суд вважає, що заявникові не було забезпечено ефективного контролю, як це розуміється згідно з принципом верховенства права, а також та­кого контролю, що може обмежити оскаржуване втручання лише необхідними заходами в демократичному суспільстві» .

Зі свого боку, Комісія зазначила, що законодавство Люксембургу щодо про­слуховування телефонних розмов не дає підстав для критики. Так, розглядаючи питання про відповідність Конвенції нових положень Кримінально-процесуаль­ного кодексу, що дозволяли суддям-слідчим здійснювати прослуховування теле­фонних розмов, Комісія відхилила скаргу, констатувавши, що «втручання, дозво­лені оскаржуваним законодавством, забезпечують адекватні й достатні гарантії від зловживань, виходять з принципу верховенства права і спрямовані на захист демократії від загроз». Комісія також зауважувала у певній справі, що прослуховування адвокатсь­кої контори і зберігання протягом усього процесу записів розмов із журналіста­ми не було непропорційним з огляду на те, що, з одного боку, адвокат, запідо­зрений в участі у злочинному угрупованні, був потім засуджений на цій підставі, а з іншого боку, до закінчення процесу не можна було знати, чи відпаде потре­ба в записах; крім того, запроваджені заходи ніяк не вплинули на здійснення професійної діяльності журналістами.
Список використаних джерел

1. Загальна декларація прав людини 1948 р. // Європейське право в галузі прав людини. — Київ-Будапешт, 1997. — Є. 568-573

2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. // Європейське право в галузі прав людини. — Київ-Будапешт, 1997. — Є. 521-539

3. Основні протоколи до Європейської конвенції з прав людини (протоколи № 1, № 2, № 4, № 6, № 7, № 9, № 11) // Європейське право в галузі прав людини. -Київ-Будапешт, 1997. — Є. 544-567

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 12.1966 p.)

5. Закон України про ратифікацію Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та протоколи № 1,2, 4, 6, 7,9,11 до неї від

17 липня 1997 року //Відомості Верховної Ради України. -1997. -№33.

6. Бущенко А.П. Практика Европейского суда по правам человека. — М., 2001.

7. Антонович М. Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах європейських держав та перспективи її застосування в Україні // Право України. — 2000. — № 8.

8. Аль-Сулабі М. Юридична природа міжнародних стандартів прав людини // Право України. — 2000. — № 9.

9. Раданович М.М. Міжнародно-судові засоби імплементації Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод // Право України. -1999.-№12.

10. Туманов В.А. Европейский суд по правам человека. — М.; Норма, 200

11. Жуковська О.Л. «Європейська конвенція з прав людини: Основні теорії, …». – К. 2002