Правотворчість як основний етап правотворення

« Правотворчість як основний етап правоутворення»
Виконав:
Патрелюк Дмитро Андрійович






Дніпропетровськ




Вступ __________________________________________________ 3

Правоутворення: поняття, його сутність та етапи ____________ 4


Об’єктивне та суб’єктивне в правоутворенні


Правотворчість: поняття, види, принципи, функції та стадії

Висновки
Вступ
Актуальність. Більше тринадцяти років в нашій країні створюються засади нового суспільства. У правозастосовчій діяльності це проявляється, перш за все, в активній зміні законодавства. Так, Верховною Радою України приймаєтьсявелика кількість законодавчих актів (не враховуючи закони про ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів) та законів про внесення змін.

Законодавство – це високоорганізована, цілісна система, яка повинна мати такі інтегруючі ознаки як гнучкість, гармонійність і несуперечність усіх її елементів. В той же час формування права – це складний, багатоаспектний соціальний процес, обумовлений взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.

Мета. Дослідження правотворчості як основного єтапу правотворення. Відповідно до мети курсового дослідження його завданнями будуть наступні:

1).характеристика поняття правоутворення;

2).дослідження його сутності;

3).аналіз основних етапів правоутворення;

4).встановлення об’єктивних умов та суб’єктивних чинників;

5).розгляд заключного (основного) етапу правотворення;

6).розподіл правотворчості на види.

При написанні курсового дослідження я стикнувся з рядом проблем, зокрема недостатньою кількістю літератури. Літератури в бібліотеках немало, але досить часто думки дублюються. Для вирішення цієї проблеми я використовував як підручники та посібники, так і монографії та статті вітчизняних та зарубіжних батьків юридичної науки.

Курсове дослідження має логічну структуру та складається зі вступу, основної частини, в межах якої розкрито три пункти плану, та висноку.
1.Правоутворення: поняття, його сутність та етапи
Держава не може змінювати основоположний характер суспільних відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Якби це було можливим, суспільство без зайвих  зусиль лише за допомогою законотворчого процесу позбулося б багатьох своїх проблем і виконало усі свої невідкладні завдання. Але право – це лише регулятор і стабілізатор суспільних відносин.

Держава за допомогою законів може тільки прискорювати динаміку окремих суспільних відносин, розкривати простір для розвитку прогресивних суспільних тенденцій чи, навпаки, стримувати негативні зв’язки і процеси. Так, в Україні ринкові відносини спочатку почали реально складатися в суспільному житті країни у відповідності до потреб суспільного розвитку, а вже потім з’явилося відповідне законодавство.

Отже, правовідносини формуються на основі реальних суспільних відносин. До свого виникнення вони проходять через свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі власні і загальнолюдські цінності та суспільні пріоритети. Правовідносини виступають як юридичний вираз економічних, політичних, сімейних, національних та інших реально існуючих у житті відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті, є засобом їх регулювання. Для виокремлення із маси суспільних відносин правовідносин повинна з’явитися відповідна норма права.

Правоутворення – це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається із визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення  необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту.

Цей процес складається із кількох етапів. На першому етапі відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає та закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формує права і обов’язки суб’єктів правовідносин.

На другому етапі, який в правовій літературі називається правозакріпленням, відбувається державне санкціонування суспільної та державної ( в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складається правова регламентація найбільш важливих відносин, які мають суттєве значення для суспільства і для держави. Так, відповідно до ст. 92 Конституції України до найважливіших відносин, які регулюються виключно законами України, відносяться, зокрема:

засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку;

правовий режим власності;

правові засади і гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

засади цивільно-правової відповідальності;

державний бюджет України і бюджетна система України, система оподаткування, податки і збори, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків.

І тільки на третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Цей етап називається правотворчістю. Таким чином правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу. В правоутворенні завжди є суб’єктивний аспект, який виражається в реальній «боротьбі за право» різних соціальних сил. Це проявляється саме на етапі правотворчості, бо правотворчість є суб’єктивною стороною право утворення.

Таким чином, з вищенаведеного слід зробити висновок, що  для появи нової норми права (зміни старої норми права) у суспільстві повинні визріти відповідні відносини. А законодавство буде справедливим та ефективним тільки тоді, коли  ці відносини  законодавцем добре вивчені і ним розроблено та закріплено адекватний механізм їх правового регулювання.

В Україні процес правоутворення у галузі господарської діяльності регулюється, зокрема, Законом «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. №1160 – 1У (далі – Закон про регуляторну політику).

Закон закріплює основи державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, яка спрямована на вдосконалення регулювання господарських відносин, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є:

Доцільність – обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою розв’язання  існуючої проблеми;

Адекватність – відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у розв’язанні існуючої проблеми та ринковим вимогам із урахуванням усіх прийнятих альтернатив;

Ефективність – забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

Збалансованість – забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб’єктів господарювання, громадян та держави;

Передбачуваність – послідовність регуляторної діяльності, її відповідність цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

Прозорість та врахування громадської думки — відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому  законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість та своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, та їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Здійснення державної регуляторної політики забезпечується комплексом заходів, передбачених Законом про регуляторну політику. Зокрема, встановленням єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до здійснення відстежень результативності регуляторних актів, недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють діючі регуляторні акти.

Закон про регуляторну політику (ст.ст. 8, 9,10) зобов’язує розробника регуляторного акту аналізувати його регуляторний вплив, оприлюднювати проект із метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, відстежувати результативність регуляторного акту. Строк, протягом якого приймаються зауваження та пропозиції, не може бути меншим ніж один місяць та більшим ніж три місяці з дня оприлюднення проекту регуляторного акту та відповідного аналізу регуляторного впливу.

Громадянам, суб'єктам господарювання, їх об'єднанням та науковим установам, а також консультативно-дорадчим органам, що створені при органах державної влади та органах місцевого самоврядування і представляють інтереси громадян та суб'єктів господарювання Законом про регуляторну політику надано широке коло прав з метою забезпечення максимального впливу суспільства на регуляторні акти. Це, зокрема, право подавати до регуляторних органів пропозиції про необхідність підготовки проектів регуляторних актів, а також про необхідність їх перегляду, подавати зауваження та пропозиції щодо оприлюднених проектів регуляторних актів, брати участь у відкритих обговореннях питань, пов'язаних з регуляторною діяльністю, бути залученими регуляторними органами до підготовки аналізів регуляторного впливу, експертних висновків щодо регуляторного впливу та виконання заходів з відстеження результативності регуляторних актів, самостійно готувати аналіз регуляторного впливу проектів регуляторних актів, розроблених регуляторними органами, відстежувати результативність регуляторних актів тощо.

Процедура розробки регуляторного акту включає такий обов’язковий етап як оприлюднення з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань. Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу має оприлюднюватись   не пізніше п'яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта.

Усі зауваження і пропозиції щодо проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу, одержані протягом встановленого строку, розробник має обов'язково розглянути.

Оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень і пропозицій не може бути перешкодою для проведення громадських слухань та будь-яких інших форм відкритих обговорень цього проекту регуляторного акта.

Що ж до перегляду регуляторного акта, то він  повинен здійснюватись на підставі аналізу звіту про відстеження результативності цього регуляторного акта, за ініціативою регуляторного органу, який прийняв відповідний регуляторний акт, в інших випадках, передбачених Конституцією та іншими законодавчими актами України.

Як бачимо, Законом про регуляторну політику детально виписана процедура розробки нових нормативних актів та внесення змін до старих. Якби цієї законної процедури дотримувались регуляторні органи, зокрема було б вивчено регуляторний вплив Закону «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів» №2505-ІУ від 25.03.2005 р., не чули б ми сьогодні з усіх боків нарікань на нове законодавство та не бачили б хвостаті черги підприємців, які бажають якнайскоріше відмінити свою державну реєстрацію в якості суб’єкта підприємницької діяльності.

Цікаво, що сам Закон про регуляторну політику, виходячи, мабуть, з того, що виписаний в ньому механізм буде працювати сам собою, за порушення порядку регуляторної діяльності  встановлює тільки дисциплінарну відповідальність винних у цьому державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування. Як свідчить практика, цього зовсім не достатньо. Який же вихід? Адже ми – ”члени суспільства”  є прямими споживачами законодавства і не можемо не реагувати на те, які права та обов’язки воно нам встановлюємо та від  яких прав та обов’язків воно нас звільняє?

Мені бачиться єдиний вихід із цієї ситуації. Українське суспільство має нарешті навчитися ефективно контролювати свого «слугу» — державу, використовуючи для цього різні способи. Це можуть бути і  діалог із владними структурами, спільні владно- бізнесові обговорення актуальних законодавчих проблем, пред’явлення позовних вимог безпосередньо регуляторним органам, в тому числі до Верховної Ради та Кабінету Міністрів, у випадках прийняття нормативних актів з негативним регуляторним впливом, і, насамкінець, — це може бути і майдан. Адже така форма громадського контролю, як свідчить наш вітчизняний досвід, може бути досить ефективною. Що ж до формально-юридичних пропозицій, то, на наш погляд, доцільним було б доповнення Закону про регуляторну політику нормою, згідно якої регуляторний акт, розроблений з порушенням встановленої законодавством процедури, не мав би юридичної сили.















2.Об’єктивне та суб’єктивне в правоутворенні.
Правотворчість є процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття правових актів уповноваженими суб’єктами в рамках відповідних процедур.

В такому визначені виділяють декілька елементів. По-перше, пізнання, вивчення і аналіз явищ і процесів, які потребують правової регламентації, по-друге, визначення органа чи іншого суб’єкта уповноваженого прийняти той чи інший правовий акт, по-третє, вибір форм правового акта.

Всі названі елементи перебувають між собою в органічному зв’язку. Вибуття яких-небуть елементів чи їх відсутність, послаблення їх внутрішніх зв’язків і залежності робить дефектним правотворчість в цілому.

Правотворчість відмічається своїм творчо-процесуальним характером, коли в ньому, як в котлі з високою суспільною температурою, перебувають такі елементи буття, як суспільні інтереси, потреби, вольові настанови, варіанти вирішення причому в ньому не повино бути механічності чи автоматизму, оскільки саме творчий характер діяльності відповідає задачі пошуку серед багатьох варіантів, норм поведінки ті які практикуються соціально-корисними і будуть потім відмічені в юридично строгу форму.

Імпульсом який є началом правотворчості є соціальні інтереси тих осіб, груп, партій які знаходяться у “керма” держави, а також тих які знаходяться в опозиції до неї чи складає “правослухняну” більшість.

Право як міра виразу суспільної згоди існує і розвивається під впливом різних факторів.

Розглянемо поняття “фактори” як сили впливу, як причини яка визначає зв’язок між переміними величинами. В сучасних наукових працях приділяється увага в основному факторам, які визначають формування права. До них відносяться економічні фактори, а також політичні, соціальні, національні, ідеологічні, зовнішньо-політичні. Не менше значення має інформаційно-пізнавальний аспект, який дозволяє вивчати, знаходити і відображати об’єкти майбутнього законодавчого регулювання.

Дуже важливо виявити радіус дії різноманітних факторів. Нажаль, зараз це не вдається зробити. Виявлені суспільні потреби не рідко отримують неадекватне правове вираження, іноді досить різко відкидаються попередні акти, іноді навпаки, зміна обмежується частковими змінами правового статусу окремих суб’єктів.

Окрім об’єктивних факторів діючих з зовні правової системи, слід приймати до уваги фактори внутрішнього розвитку права. Ігнорування чи слабе їх використання, вважаючи об’єктивні фактори приорітетнішими, робить законодавство внутрішньо суперечливим і структурно невпорядкованим. Так з порушенням внутрішньої логіки затримується прийняття ряду базових актів, поспішно приймаються десятки законів по індивідуальним питанням. Розривається зв’язок актів що порушує багато юридичних протирічь.

До внутрішніх факторів законодавство можна віднести і ті з них, які мають процесуальну дію. До них відносяться вибір тих чи інших заходів правового забезпечення здійснюваних реформ, тиск суспільної думки, вплив різноманітних політичних сил, наслідування правових стандартів заходу і т.д.

Важливо звернути увагу на проявлення суб’єктивного фактору правотворчості. Це діяльність всіх суб’єктів законодавчої ініціативи, зауваження громадян і їх “правові надії“, лоббізм, діяльність політичних партій, фракцій, участь консультантів, експертів і т.д.

Не важко зрозуміти, що в даному виді правотворчість концентрує в собі не майбутні “прямі зв’язки” від права до дійсності, але і “зворотні зв’язки” від дійсності, від реального правозастосування – до майбутнього права. Без цього правотворчість може звестися до “створення правових актів”, налагодженому з машиною точністю, без урахування і аналізу всього спектру соціальних інтересів, мотивів, потреб, позицій і реальних дій. В такому разі воно втратить можливість бути ефективним соціально-правовим регулятором.

Правотворчість характеризується циклічністю – її внутрішні елементи завжди виступають як етапи зародження правового акту. Відповідно етапам процесу, правотворчість дозволяє дотримуватись зовнішніх рамок руху правового акту – від зародження до прийняття. Практика правотворчої діяльності бачить серйозні труднощі: протиріччя які визивають багато правотворчих помилок. Їх примірна типологія може бути досить важливою. Маються на увазі наступні помилки:

а) пізнавальні – породження невірної оцінки предмета майбутнього правового регулювання;

б) творчої – вважається в недоїмці засобів і методів правового впливу;

в) формаційні – означає невірний вибір форми акта;

г) процесуальні – пов’язані з порушенням процедур підготовки і прийняття актів;

д) соціальні – означає ігнорування суспільної думки і можливе громадське сприйняття;

Отже, схожість подібних помилок має як позитивне так і превентивне значення.

Як відмічалося вище правотворчість – це особливий вид діяльності. Її здійснення повино забезпечуватись різноманітними засобами і методами. В супротивному значенні процес прийняття правових актів перетвориться, скоріше всього, в формальну справу, позбавленої реальних способів вироблення правових впливів і їх ефективність. Тому правотворчисть спирається на систему засобів забезпечення, сприяючих його організації і функціонування. В цю систему входять: правила інформаційного забезпечення, планування правотворчої діяльності, демократична підтримка, юридично- організаційне забезпечення.

В ході здійснення правотворчої діяльності державними органами створюються акти які називаються джерела (форми) права. Останні бувають таких видів: загально-соціальні та юридичні (спеціально-соціальні). Юридичні джерела бувають такі як нормативно-правовий акт, правовий прецедент, нормативно-правовий договір, правовий звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародно-правовий акт.

Основним джерелом права в Україні є нормативно правовий акт, який виконує такі функції, як функцію юридичного джерела права і функцію форми права. Він приймається чи санкціонується державними органами (правотворчий орган) або народом (референдум), має загально-обов’язковий, формально-визначений характер. Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти. Закони – це правові документи вищої юридичної сили які приймаються вищими органами державної влади. Підзаконні акти – це правотворчі акти компетентних органів які основані на законі і непротирічать йому.

Правоутворення – це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямах.

Своїми словами можна сказати, що правоутворення це виникнення права. Виникнення розглянуто в першому та третьому питанні даної роботи, а саме правоутворення та правотворчість, а що ж таке право?

Сутність права — це головна, внутрішня, стійка основа права, що відображає його природу і призначення в суспільстві. Право має регулятивну природу, його суспільне призначення — регулювати (тобто впорядковувати) суспільні відносини. Право має загально-соціальну сутність, служить інтересам всього суспільства, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв'язків. Право – це спосіб стабілізації і відтворення суспільних відносин. Таким чином, право має регулятивну загально-соціальну сутність, що виражає стабілізацію й упорядкування суспільних відносин шляхом узгодження поведінки їхніх учасників. Універсальне визначення поняття прав є дуже важливим у теоретичному і практичному плані, адже в юридичній науці вироблено багато визначень права, які відрізняються залежно від того, що саме в правових явищах визначається як найсуттєвіше. Найприйнятнішим в теоретичному і практичному плані є наступне визначення права:

Право — це загальнообов'язкова формально виражена систем регулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою, обумовлена рівнем розвитку суспільства.

В науці ТДіП також розрізняють категорію право розуміння.

Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. --PAGE_BREAK--Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соціального явища.1

Російські вченні дають наступне визначення: праворозуміння — це наукова категорія яка відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що містить в собі розуміння права його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до суцільного соціального явища.

Суб’єктом прворозуміння завжди виступає конкретна людина, наприклад:

А) громадянин володіючий мінімальним правовим кругозором, зіткнувшийся з проб лемами права взагалі;

Б) професійний юрист, який має достатній запас знань про право, здатній застосовувати і тлумачити правові норми;

В) науковець, людина з абстрактним мисленням, яка займається вивченням права, володіючий сумою історичних і сучасних знань, здатний до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, володіючий певною методологією дослідження. Право розуміння завжди суб’єктивне, оригінальне, хоча уявлення про право може співпадати у групи осіб і у цілих прошарків, класів.

Об’єктом право розуміння може бути право у планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми. При цьому знання про окремі структурні елементи переноситься на право в цілому. Важливе пізнавальне навантаження в даному випадку несе навколишнє середовище і взаємодіючі з правом суспільні явища.2

Правотворчість є початковим етапом життя права і вбирає в себе імпульси, які впливають на рух права, правові так і політичні, економічні, спеціальні. Тому це і пояснює досить високий суспільний інтерес до правотворчості яка дозволяє створювати правові акти, які виражають політичний курс партій, держави, суспільства. 3

Правотворчисть є процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття правових актів уповноваженими суб’єктами в рамках відповідних процедур.

Правоутворення характеризується дією саме об’єктивних факторів і представляє собою підготовчу стадію правотворчості, наприклад:

Проектна стадія.

а) прийняття рішення про підготовку проекту нормативно — правового акту.

б) розробка концепції проекту нормативно-правового акту і підготовка його тексту( або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу(колективу) у виді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду звичайно готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плана попередніх робіт, або по разовому дорученню Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті президента і уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане створення проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідності з відомчим ( галузевим) принципом, згідно якому створення початкових проектів здійснюється тими організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно — правових актів залучаються партії, профспілки та інші громадські об’єднання.

в) попередній розгляд проекту нормативно — правового акту правотворчим органом. Для розгляду проекту звичайно залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради з участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідницькими інститутами тощо. Після врахування пропозицій і зауважень проект остаточно розробляється і редагується.

Стадія прийняття проекту нормативно-правового акту.

Ця стадія характерна для колегіального правотворчого органу — офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи(уряд, державні комітети та інше) приймають нормативні акти більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти ( укази, накази, інструкції тощо) в персональному порядку.

Цей етап правоутворення характеризується активністю: вступає в дію суб’єктивний фактор і здійснюється власно “творчість права”.

Як підсумок необхідно зазначити, що до об’єктивного в правоутворенні потрібно віднести, необхідність правоутворення, прийняття рішення про відповідну діяльність, безпосередньо діяльність, щодо формулювання волі народу(колективу) у виді норм права.

До суб’єктивного в свою чергу потрібно віднести діяльність суб’єктів, саме на Стадії прийняття проекту нормативно-правового акту.


3.Правотворчість: поняття, види, принципи, функції та стадії
Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), змі­ною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражаєть­ся у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нор­мативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи ска­суванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість — важлива складова частина правотворчості. яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчос­ті — всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпоряджен­ня, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяль­ності вищих державних органів, органів місцевого самовряду­вання, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість — один з важливих напрямків функціону­вання громадянського суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності, її слід відрізняти від право-творення.

Правотворення — всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість.

Правотворчість — поняття вужче, ніж правотворення, вона — частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність при­йняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися Правотворчість. Обговорен­ня проекту конституції населенням — це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, ска­жімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від право-творення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість — це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнен­ня і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на ство­рення нормативно-правового акта.

Правотворення — форма виникнення і буття права в широко­му правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства — у правосвідомості, конкрет­них правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судо­вих прецедентах і т. ін. Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі рівні правотворення:

1) гносеологічний — відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості;

2) матеріальний — виражає формування права у вигляді кон­кретних правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний — відбиває існування права як системи пра­вових норм. Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.
Принципи і функції правотворчості

Виділяють дві фупи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості — незаперечні ос­новні вимоги, що виражають її сутність:

1. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандар­тів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, без­посередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

3. Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформуван­ня про них населення;

4. Законність — прийняття нормативно-правових актів за­конним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого про­цесу правотворчості;

5. Науковість — ефективне використання досягнень юриди­чної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;

6. Системність — суворий облік системи права, системи за­конодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими ак­тами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

• оперативність — незволікання з підготовкою проектів нор­мативних актів;

• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільно­го нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

• плановість — за функціональним призначенням актів і стро­ками їх прийняття;

• старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів — відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

• професіоналізм — залучення до розробки нормативних ак­тів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей нау­ки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необ­хідні знання і досвід;

• техніко-юридична досконалість — упорядкування норматив­но-правових актів з урахуванням правил, способів, прийо­мів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів;

• урахування місцевого досвіду — особливо в процесі прий­няття нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості — напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, ство­ренням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (роз­робка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше ви­никла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розви­тком космічних досліджень з'являється космічне право; із пере­ходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватиза­цію та ін.;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, змі­на або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих зако­нів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розви­тку. При цьому важливо не займатися відновленням заради від­новлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змі­нюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адек­ватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у ство­ренні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення пов­ної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необ­хідних юридичних норм.

Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства (див. § «Прогалини у праві»).

Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише шляхом правотворчості. Як відшукується прогалина? Під час застосування норм права—у суді тощо. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна практика. Вироблене за допомогою ана­логії вирішення юридичної справи не повинно суперечити роз­порядженням чинного законодавства. Воно може стати під­ставою для удосконалення законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (ко­дифікаційна або систематизаційна Правотворчість). Організацій­ною формою цієї функції є кодификація законодавства, що припускає обгрунтоване його відновлення.

Стадії правотворчого процесу

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий проце­си. Законодавчий процес — важлива складова частина правотворчого процесу, яка має складний характер.

Правотворчий процес — система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розби­ті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов'язаний із компе­тенцією державних органів певного рівня, атому підготовка, роз­гляд і ухвалення кожного виду актів в ієрархії актів мають специ­фічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визна­чається тим, які нормативно-правові акти ухвалюються — закони Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів місцевого самоврядування та ін.

В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння систе­ми стадій, на які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу, оскільки автори використовують різні критерії їх виділення.

Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагаль­неному вигляді (включаючи законодавчий процес і процес ухва­лення підзаконних актів).

Класифікація стадій правотворчості подається на тлі процесу правотворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть збігатися зі стадіями правотворення, однак процес пра­вотворення не вичерпується процесом правотворчості.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія

— формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права — відбувається на рівні пра­восвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об'єктивно зумовленої потребами його соціального життя;

— правотворча ініціатива (фр. initiative — почин) — обгрун­тування юридичної значущості правової регламентації — видан­ня нормативно-правового акта.

Цей етап правотворення характеризується дією об'єктивних чинників і становить підготовчу стадію правотворчості;

2.     продолжение
--PAGE_BREAK--Проектна стадія

— ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-пра­вового акта;

— розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в по­рядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готу­ються відповідними міністерствами і відомствами або на підста­ві плану попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апа­раті Президента і уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, перед­бачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузе­вого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і організаціями, профілю діяльно­сті яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином, законів) залучаються партії, профспілки та інші громад­ські об'єднання;

— попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, резензування науково-дослідними інститутами та ін. Після ура­хування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьову­ється і редагується;

— обговорення проекту нормативно-правового акта і узгоджен­ня його тексту з зацікавленими особами. Найважливіші законо­проекти можуть бути винесені на всенародне обговорення.

Цей етап правотворення становить початкову стадію право­творчості;

3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта вла­стива колегіальному правотворчому органу — офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі орга­ни (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (ука­зи, накази, інструкції тощо) у персональному порядку. В Украї­ні низка указів Президента потребує контрасигнації.

Цей етап правотворення характеризується активністю: всту­пає вдію суб'єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна стадія

— підписання нормативно-правового документа;

— надання йому реєстраційного коду після включення до Єди­ного реєстру нормативних актів України;

5. Інформаційна стадія

— офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців. Цей завершальний етап правотворення, який також має ак­тивний характер, є заключною стадією правотворчості.

Види і форми правотворчості держави

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

• громадянським суспільством і його окремими суб'єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різними критеріями. Основ­ний вид правотворчості — правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підго­товкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодав­чий орган держави — Верховна Рада. Вона має монопольну за­конотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її законотворчість — прові­дна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою;

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'я­зана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верхов­ною Радою.

Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і об­сягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів, міні­стерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях та ін.).

Форми участі держави у правотворчості

безпосередня правотворчість

санкціонована правотворчість

спільна правотворчість

делегована правотворчість

— видання нор­мативно-правових актів органами держави і уповнова­женими на те посадовими особами

— санкціону­вання актів, прийнятих організаціями (комерційними і некомерційними); попере­дній дозвіл їх видання

— спільне прийняття нормативного акта(нормативні угоди)

— делегування правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим

Безпосередня правотворчість держави – основна, яка полягає у виборі та прийнятті нових правові актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права.

Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського суспільства — недер­жавними об'єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) — акти укладають­ся на галузевих, професійних і місцевому, територіальному рів­нях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних об'єднань; нормативні угоди між різними суб'єктами права: проф­спілками, уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України.

Делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень.

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноважен­ня громадським об'єднанням (наприклад, передати профспіл­кам функції соціального страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими об'єднаннями, набувають якос­тей і властивостей правових норм, які охороняються державою. Ознаки делегованої правотворчості:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу (або організації) видавати норма­тивно-правові акти з регулювання відносин, що входять до пред­мета відання першого.

2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання правового акта, що відкликає повноважен­ня: вони припиняються автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,

5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має).

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного акта.

7. Орган, що делегує, обов’язково зберігає контроль за здійс­ненням делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади Конституцією України не передбачено. У деяких країнах романс-германського і англо-американського права має місце делегування законодавчих повноважень парламентом уря­ду (таке делегування є конституційне закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню органом, що делегує, — парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

1. 18.11.1992 p. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулю­вання» із «метою оперативного вирішення питань, пов'язаних із проведенням ринкової реформи».

2. Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту до 28.07.1999 p. право на видання схвалених Кабіне­том Міністрів і скріплених підписом Прем'єр-міністра норма­тивних указів з економічних питань, неурегульованих закона­ми, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Вер­ховної Ради (див. про це розділ XV Конституції України);

3. Відповідно до Конституції України і Конституції Автоно­мної Республіки Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані відповідно до Конституції Укра­їни виконавчі державні функції та повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань виконання делегова­них повноважень повинні прийматися відповідно до Конститу­ції України, законів України, актів Президента України, Кабі­нету Міністрів України та на їх виконання (ст. 28 Конституції АРК та ін.).

За функціональним призначенням розрізняють:

— поточну Правотворчість — пов'язану з первинним регулю­ванням суспільних відносин, відновленням правових норм і за­повненням прогалин;

— Правотворчість для систематизації нормативних актів — систематизовану, головним чином кодифікаційну Правотворчість.















Висновок
Держава не може змінювати основоположний характер суспільних відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Якби це було можливим, суспільство без зайвих  зусиль лише за допомогою законотворчого процесу позбулося б багатьох своїх проблем і виконало усі свої невідкладні завдання. Але право – це лише регулятор і стабілізатор суспільних відносин.

Держава за допомогою законів може тільки прискорювати динаміку окремих суспільних відносин, розкривати простір для розвитку прогресивних суспільних тенденцій чи, навпаки, стримувати негативні зв’язки і процеси. Так, в Україні ринкові відносини спочатку почали реально складатися в суспільному житті країни у відповідності до потреб суспільного розвитку, а вже потім з’явилося відповідне законодавство.

Етапи правоутворення:

1). Формування суспільних відносин;

2).правозакріплення — відбувається державне санкціонування суспільної та державної ( в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення;

3).правотворчість.

Правотворення — форма виникнення і буття права в широко­му правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства — у правосвідомості, конкрет­них правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судо­вих прецедентах і т. ін. Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:

Передпроектна стадія;

проектна стадія;

стадія прийняття проекту;

засвідчувальна стадія;

інформаційна стадія.