Митне право – це комплексна галузь законодавства, система встановлених (санкціонованих) державою правових норм різної галузевої приналежності, що регулюють суспільні відносини у сфері митної справи і митної політики.
Предмет митного права – це суспільні організаційні відносини, що складаються в процесі і з приводу переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України. В більшій мірі ці відносини є управлінськими, тобто відносинами влади підпорядкування. В той же час вони є майновими, але стосуються особистих немайнових. Окрім цього, митне право охоплює і процесуальні правовідносини
Митне право регулює відносини за участю митних органів з приводу здійснення ними покладених на них державою функцій.
Як носії юридично владних повноважень митні органи виступають суб'єктами митних відносин.
При визначенні предмета митного права необхідно враховувати сферу митної справи, що охоплює будь-які дії, пов'язані з переміщенням товарів і транспортних засобів через митний кордон; наявність спеціальних суб'єктів — митних органів; практичну реалізацію ними наданих для здійснення митної діяльності повноважень; наявність у ній специфічного об'єкта регулювання — це товари, тобто будь-яке рухоме майно, у тому числі валюта, валютні цінності, електрична, теплова, інші види енергії і транспортні засоби.
Урегульовані митним правом суспільні відносини різноманітні, але усі вони виникають у зв'язку зі здійсненням митної справи. Норми митного права упорядковують, закріплюють і охороняють найбільш раціональні суспільні відносини в митній сфері. В той же час митне право охоплює деякі цивільні відносини: зберігання товарів, транспортних засобів і рідко предметів на митних ліцензійних складах, надання послуг з митного оформлення, відшкодування заподіяної незаконними діями митних органів шкоди.
Метод митного права — це сукупність правових прийомів (засобів і способів), за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку суб'єктів. Як уже зазначалося, митне право регулює управлінські відносини при здійсненні митної справи, що зумовлює і його методи.
Комплексний характер митних правовідносин об’єктивно зумовлює й застосування різних методів їх правового регулювання. Для кожного виду суспільних відносин, охоплюваних поняттям митних, застосовуються властиві їм способи впливу. Комплексному характеру митних відносин відповідає «комплексний метод» митного права – комбінаційне застосування правових способів впливу на суб’єктів в аспекті забезпечення митних режимів і реалізації інших засобів митної політики.
Місце — митне право є підгалуззю адміністративного права. Питання про місце митного права в правовій системі є суперечливим. Одні обґрунтовують можливість виділення митного права в самостійну комплексну галузь права, другі визначають митне право як підгалузь адміністративного права, треті — як інститут адміністративного права. Цієї позиції дотримується й більшість вчених у галузі адміністративного права України.
В основному предмет митного права складають управлінські відносини що стосується предмета цивільного права. До його складу входять і багато інших якісно необхідних суспільних відносин, що регулюються нормами різних галузей права: конституційного, адміністративного, трудового, банківського, міжнародного права й інших Митне право — не вторинне утворення в системі права, а напрям первинного правового утворення, саме адміністративного права. Але присутність норм із «подвійним громадянством» додає митному праву характер комплексної галузі права, поряд, наприклад, з підприємницьким, морським, повітряним, банківським, екологічним правом і ін.
Таким чином, з'ясувавши всі об'єктивні умови виникнення й становлення митного права в правовій системі, можна сформулювати поняття митного права.
Митне право — це комплексна галузь права, система встановлених (санкціонованих) державою правових норм різної галузевої приналежності, що регулюють суспільні відносини у сфері митної справи і митної політики.
У митному праві України присутня значна частка відомчих норм, що приймаються наказами Державної митної служби України. Державна митна служба України як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує проведення в життя державної митної політики, організовує функціонування митної системи та здійснює управління цією сферою відповідно до п. 8 Положення про державну митну службу України в межах своєї компетенції видає накази, організовує і контролює їх виконання. У передбачених законодав- ством України випадках її рішення є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоуправління, підприємствами, закладами і організаціями всіх форм власності та громадянами.
Поняття митного права
Категорія митне право виводиться із загальнотеоретичних підходів до права як галузі, законодавства, науки та навчальної дисципліни. Ми виходимо з того, що об’єктивний поділ права на публічне та приватне призвело до появи двох супергалузей права (приватне та публічне), в рамках яких є декілька галузей права України, що відрізняються стабільними предметом та методами правового регулювання. На перетині публічних та приватних інтересів виникають гібридні галузі права, що вбирають у себе елементи базових галузей права, але мають відносно самостійний аспект прояву предмету правового регулювання.
В основному предмет митного права складають управлінські відносини, але митне право й охоплює собою надання митних послуг, що відноситься до предмета цивільного права. Виділяти останні з комплексу митної справи недоцільно. Хоча в структурі цих відносин і переважають управлінські рішення, але вони не вичерпують усього предмету митного правового регулювання. До його складу входять і багато інших якісно необхідних суспільних відносин, що регулюються нормами різних галузей права: конституційного, адміністративного, трудового, банківського, міжнародного права й інших. Будучи різнорідними за своїм складом та приналежністю, усі ці відносини інтегровані у визначену специфічну спільність – митні відносини за однією спільною для всіх ознакою, що систематизує: переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон.
Митні відносини, будучи комплексними за галузевою приналежністю, все ж таки складають єдине ціле і виділяються як самостійний предмет комплексної галузі митного права. Ми погоджуємося з тими представниками науки адміністративного права, що відносять митні відносини до адміністративних.
Відносна самостійність правовідносин визначається й через такий їх елемент як суб’єктивний склад. Учасниками регульованих митним правом суспільних відносин є широке коло осіб, що беруть участь у переміщенні товарів і транспортних засобів через митний кордон та митні органи, які легалізують ці переміщення. До них відносяться митні органи, особи, що переміщають товари, – їхні власники, покупці, власники, інші особи, що причетні до здійснення дій по ввозу і (чи) вивозу товарів, декларанти, брокери, власники складів тимчасового зберігання, перевізники й ін. Центральною ланкою регулювання митних відносин є саме відносини з митними органами. У більшій мірі ці відносини мають свій об’єкт: товари і транспортні засоби, що переміщуються через митний кордон.
Комплексний характер митних правовідносин об’єктивно зумовлює й застосування різних методів їх правового регулювання. Для кожного виду суспільних відносин, охоплюваних поняттям митних, застосовуються властиві їм способи впливу. Комплексному характеру митних відносин відповідає «комплексний метод» митного права – комбінаційне застосування правових способів впливу на суб’єктів в аспекті забезпечення митних режимів і реалізації інших засобів митної політики.
Вагомою підставою виділення митного права в самостійну галузь права вважається наявність кодифікаційних актів – у даному випадку МК України й Закону України «Про єдиний митний тариф».
Системність митного законодавства вказує на його ієрархію і неможливість підзаконним нормативним актом установлювати інші правила, чим це встановив закон. Митне право не допускає інших джерел: звичаєвого права, договорів, судових прецедентів.
Страхова діяльність
Страхова діяльність — це врегульована нормами права господарська діяльність страхових організацій з надання страхових послуг за рахунок сформованих страхових фондів, що здійснюється на підставі ліцензії, як правило, з метою отримання прибутку.
Зі змісту законодавства про страхування можна зробити висновок, що страхова діяльність охоплює такі види господарської діяльності як: страхування, перестраховування і фінансову діяльність, пов'язану з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.
Головними учасниками, які здійснюють страхову діяльність, є страховики — юридичні особи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно з Законом України «Про господарські товариства» з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про страхування», а також які одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика має бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками — резидентами України.
В деяких випадках, встановлених законодавством України, страховиками визнаються державні організації, які створені і діють відповідно до Закону України «Про страхування».
Загальна частка іноземних юридичних осіб та іноземних громадян у статутному фонді страховика не може перевищувати 49 відсотків, крім випадку, передбаченого ст. 43 Закону, тобто у разі залучення до числа учасників страховика іноземних страховиків, за умови проведення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами страховика, термін сплати яких уже настав. При цьому частка іноземних учасників у статутному фонді може бути встановлена на рівні не більше 50 відсотків загального розміру статутного фонду, крім страховиків, які отримали ліцензію на право страхування життя, для яких частка іноземних учасників не може перевищувати 49 відсотків загального розміру статутного фонду.
Загальний розмір внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України не може перевищувати 20 відсотків його власного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до статутного фонду окремого страховика не може перевищувати 5 відсотків.
Частка грошових внесків у сплаченому статутному фонді страховика має бути не менше 60 відсотків. Допускається сплата грошової частини внесків до статутного фонду страховика цінними паперами, що випускаються державою за їх номінальною вартістю у порядку, визначеному Міністерством фінансів України, але не більше 25 відсотків загального розміру статутного фонду.
Законом встановлено певні особливості формування статутного фонду страхової компанії. Забороняється використовувати для формування статутного фонду кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит та під заставу, і вносити нематеріальні активи.
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та ст. 2 Закону України «Про страхування» страхова діяльність підлягає ліцензуванню.
За встановленою на сьогодні процедурою Міністерство фінансів України видає страховикам ліцензію на проведення конкретних видів страхування і перестраховування, передбачених ст. 4 Закону України «Про страхування».
Страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатися іншими видами страхування.
Для одержання ліцензії страховик подає до Міністерства фінансів України заяву, до якої додаються:
— копії установчих документів та копія свідоцтва про реєстрацію;
— довідки банків або висновки аудиторських фірм (аудиторів), що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду;
— довідка про фінансовий стан засновників страховика, підтверджена аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик створений у формі повного чи командитного товариства або товариства з додатковою відповідальністю;
— правила (умови) страхування;--PAGE_BREAK--
— економічне обґрунтування запланованої страхової (перестрахувальної) діяльності;
— інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та його заступників, копія диплома керівника про вищу освіту, інформація про наявність відповідних сертифікатів у випадках, передбачених Міністерством фінансів України.
Міністерство фінансів України зобов'язане розглянути заяву страховика про видачу йому ліцензії у термін, що не перевищує 30 днів з часу одержання всіх передбачених документів.
Відповідальність – ЗАКОН УКРАЇНИ
Про ліцензування певних видів господарської діяльності. Стаття 21. Анулювання ліцензії
Підставами для анулювання ліцензії є:
заява ліцензіата про анулювання ліцензії;
акт про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;
рішення про скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання;
нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності;
акт про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії;
акт про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності;
акт про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених в документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії;
акт про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов;
неможливість ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для певного виду господарської діяльності.
Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів з дати встановлення підстав для анулювання ліцензії, яке вручається (надсилається) ліцензіату із зазначенням підстав анулювання не пізніше трьох робочих днів з дати його прийняття.
Розгляд питань про анулювання ліцензії на підставі акта про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії; акта про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії; акта про встановлення факту передачі ліцензії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності; акта про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов здійснюється органом ліцензування з обов'язковим запрошенням ліцензіата або його представників.
Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дня його прийняття.
Якщо ліцензіат протягом цього часу подає скаргу до експертно-апеляційної ради, дія даного рішення органу ліцензування зупиняється до прийняття відповідного рішення спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.
Запис про дату та номер рішення про анулювання ліцензії вноситься до ліцензійного реєстру не пізніше наступного робочого дня після набрання чинності рішенням про анулювання ліцензії.
У разі анулювання ліцензії на підставі акта про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов, акта про встановлення факту неподання в установлений строк повідомлення про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви про видачу ліцензії, акта про виявлення недостовірних відомостей у документах, поданих суб'єктом господарювання для одержання ліцензії, акта про встановлення факту передачі ліцензії іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності, акта про невиконання розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов суб'єкт господарювання може одержати нову ліцензію на право провадження цього виду господарської діяльності не раніше ніж через рік з дати прийняття рішення органу ліцензування про анулювання попередньої ліцензії.
Рішення про анулювання ліцензії може бути оскаржено у судовому порядку.
Стаття 22. Відповідальність за порушення норм цього Закону
Посадові особи органів ліцензування та спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування у разі недодержання законодавства у сфері ліцензування несуть відповідальність згідно із законом.
До суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом.
Зазначені штрафи спрямовуються до Державного бюджету України.
Рішення про стягнення штрафів, приймаються органом, на який згідно з чинним законодавством покладено функції контролю за наявністю ліцензій.
Страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
ЛИЦЕНЗИЯ НА СТРАХОВУЮ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ (insurance license) — документ, который удостоверяет право страховой компании брать на страхование (перестрахование) страховые риски определенного вида. Выдается Уполномоченным органом (сейчас — Минфином Украины), имеет специальную форму и содержит такие обязательные реквизиты: полное и сокращенное название страхователя и его юридический адрес, перечень видов добровольного и обязательного страхования, название территории, на которой страхователь и его филиалы имеют право заключать договоры страхования, срок действия, регистрационный номер и дату выдачи лицензии, подпись уполномоченных лиц. В случае нарушения страхового законодательства лицензия может быть отозвана.
ЗАКОН О СТРАХОВАНИИ (LAW) — принят Верховной Радой Украины 7 марта 1996 года. Регулирует отношения в сфере страхования и направлен на развитие рынка страховых услуг, усиление надежности страховой защиты юридических и физических лиц. Действие этого Закона не распространяется на государственное социальное страхование. Документ содержит 5 разделов (общие положения, договора страхования, обеспечение платежеспособности страховщиков, государственный надзор за страховой деятельностью в Украине, заключительные положения).