--PAGE_BREAK--Відповідно поняття права охоплює дві сторони, що виражають його сутність:
· регулятивно-компромісна: забезпечує порядок, соціальне примирення, соціальну стабільність (існує поза часом і поза простором);
· ціннісно-нормативна: забезпечує свободу, справедливість, рівність (існує в часі і просторі).
У будь-якому суспільстві з формальної точки зору право виступає владним нормативним регулятором суспільних відносин. Головним призначенням права є забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних соціальних прошарків і груп шляхом досягнення згоди і компромісу між ними. Право не могло б виконувати регулятивної і охоронної функцій, якби йому об’єктивно, за природою, не була надана якість узгодження інтересів особи, груп, станів, класів, держав. Саме через здійснення впливу на інтереси, через забезпечення їх упорядкування шляхом дозволів, заборон, зобов’язань виявляється сутність права як регулятора суспільних відносин. Проте регулювання – одна сторона сутності права, що забезпечує порядок, основою якого є впевненість у завтрашньому дні, безпека і надійність існування людини.
Інша сторона сутності права – якість правопорядку. Право – складова частина оцінного мислення, за допомогою якого люди і їх об’єднання самовизначаються в суспільстві, орієнтуються в конкретних ситуаціях, адаптуються до них чи, навпаки, намагаються їх змінити. Еталонами оцінного мислення є міра свободи, рівності, забезпечення справедливості як вищої мети. Будь-яка правова норма стає оцінкою типової повторюваної ситуації, зумовленої свідомою і вольовою поведінкою людей: чи відповідає ця ситуація свободі, справедливості, рівності. Оцінка передбачає вибір: якщо відповідає – значить, одержує підтримку і визнання в соціальній групі, суспільстві, оскільки сприяє встановленню правового порядку, через який забезпечується право і свобода. От чому інша сторона сутності права знаходиться в сфері оцінного мислення: встановлюється, наскільки в норми логічно перетворюються загальні абстрактні оцінки конкретних ситуацій, мірилом яких є свобода, справедливість, рівність. При цьому в нормах, як регуляторах суспільних відносин, свобода, рівність виражаються в тій мірі, у якій їх здійснення можливе за допомогою різноманітних юридичних засобів відповідно до справедливості.
Право не слід розглядати як деяке стабільне утворення, воно змінюється разом із суспільством, що розвивається і змінюється, залежить від його етнокультурних особливостей, відображає існуючі в ньому зв’язки і тенденції. Сутність права менше піддана змінам, ніж його зміст і форма: зміни, що відбуваються у житті суспільства, викликають насамперед зміни в змісті права. Проте не можна відмовляти в зміні сутності права, визнавати за нею лише якості статичності і незмінності на відміну від змісту і форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, перш за все, у зміні співвідношення між правом як мірою свободи, рівності, втіленням справедливості (соціальний, історичний аспект, що змінюється) і правом як регулятором суспільних відносин (юридичний, постійний, незмінний аспект).
Оскільки справедливість – конкретно-історична категорія, то й її вияв у свободі є різним в давній, середньовічний, новий і новітній періоди історії. Так, при феодалізмі міра свободи і рівності була однією для пана, іншою – для кріпака (несвобода, відсутність рівності – формальної і фактичної, тобто несправедливість). Не завжди, не в усі історичні часи була рівність у свободі, єдина для всіх міра свободи. Наприклад, кріпосне право закріплювало положення несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана – різна. За суттю, кріпосне право – це вираження через закон свободи пана. Усяке право втілює в собі елемент свободи, міру свободи, хоч ця свобода і може бути однобічною, мати характер привілеї однієї особи, переваг однієї соціальної групи над іншою. У такому випадку через право як систему норм, виданих державою, виражається воля пануючого класу, свавілля панів і несвобода селян. Кріпаки віднесені не до суб’єктів, а до об’єктів права. До них не застосовується принцип правової рівності.
Таким чином, у сутності права поєднані два людські начала – порядку і свободи (справедливості, рівності), де свобода – історично змінювана категорія, зумовлена менталітетом народу, правовою культурою етнічних спільностей.
Можна визначити такі підходи до розуміння сутності права (за 6, с.257):
— класовий – право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно пануючого класу;
— загальносоціальний – право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними групами, соціальними прошарками для забезпечення потреб та інтересів як суспільства в цілому, так і окремих його суб'єктів.
Вважається, що ці аспекти складають єдину, хоч і внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин. Лише на різних етапах історичного розвитку права якийсь з них є пріоритетним. Наприклад, у рабовласницькому, феодальному, буржуазному суспільствах (приблизно до кінці ХІХ століття) провідним був класовий інтерес. У сучасному цивілізованому суспільстві у праві переважає загальносоціальний інтерес.
2.2. Принципи права
Сутність і властивості права розкриваються через його принципи.
«Принципи права – основоположні загальноприйняті норми, що виражають властивості права і мають вищу імперативну юридичну силу, тобто виступають як незаперечні вимоги, що висуваються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу» (6, с. 258).
Принципи права – це своєрідна система координат, у межах якої розвивається право і одночасно вектор, що визначає напрямок його розвитку. Принципи служать нормативними основами права, що покладені в його зміст, виступають як орієнтири його формування, відображають його сутність і основні зв’язки, які реально існують у правовій системі. У принципах зосереджений світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Принципи права можуть бути прямо сформовані в законодавчих актах чи виникати із загального змісту таких актів, зумовлювати тим самим напрямки правотворчої, правозастосовної та іншої юридичної діяльності.
Призначення принципів права:
· здійснювати узагальнене закріплення основ суспільного ладу;
· забезпечувати однотипне формулювання норм права;
· забезпечувати вплив на суспільні відносини через правове регулювання та інші види правового впливу.
Принципи права мають історичний характер. Вони є плодом багатовікового розвитку людства, результатом осмислення закономірностей розвитку суспільства в цілому, втілення демократичної і гуманістичної традицій. Не дивно, що ряд принципів висловлено латинською мовою. Багато принципів, що вироблені у минулому, увійшли дослівно в законодавчі акти, інші спадкоємно використовуються в судовій практиці.
Залежно від рівня регульованих суспільних відносин принципи права можна поділити на загальнолюдські та національні.
Загальнолюдські (міжнародні, загальноцивілізаційні) принципи права діють у межах міжнародного правопорядку, визначаються досягнутим рівнем розвитку людства.
Це такі принципи:
· гуманізму – реалізується через повагу і захист основних прав людини;
· юридичної рівності – відбивається в принципах єдності прав і обов’язків, а також взаємної відповідальності держави і особи;
· свободи – реалізується через можливості вибору суспільного ладу і форми правління, варіанта поведінки та ін.;
· демократизму – реалізується через вираження в ньому свободи народу;
· справедливості – реалізується через пропорційність вкладеного й отриманого в усіх формах життєдіяльності людини і їх правового забезпечення;
· законності реалізується у виданні законів, які відповідають праву, суворому виконанню приписів законів усіма громадянами і посадовими особами.
Зазначені принципи закріплені в міжнародних правових документах (наприклад, у Статуті ООН від 26.06.1945, у Заключному Акті наради з безпеки і співробітництва в Європі від 01.08.1975 та ін.). Вони широко впроваджуються у внутрішньодержавну практику багатьох країн світу.
Національні (внутрішньодержавні) принципи діють у межах національної правової системи, визначають її якісні особливості. Їх «набір» має відмітні ознаки в різних правових системах, що залежить від правової традиції, на якій заснована правова система, і від рівня її демократичності. Способи їх появи: 1) закріплюються в законі, тобто легалізуються; 2) виводяться зі змісту і сенсу законодавства; 3) формулюються юридичною практикою.
За сферою дії національні принципи права поділяються на (за 6, с.261):
· Загальноправові (загальні, основні) – властиві всій національній правовій системі (верховенство права, законність, рівність перед законом, взаємозв’язок прав і обов’язків, взаємна відповідальність особи і держави, відповідальність за вину). Діють у всіх галузях права. До основних принципів права можна віднести правові презумпції і аксіоми.
· Міжгалузеві – властиві декільком спорідненим галузям права (принципи гласності та змагальності сторін судового розгляду – в кримінально-процесуальному і цивільно-процесуальному праві; принципи недоторканості власності, свободи економічної діяльності, свободи договору, необхідності конкуренції і заборони монополізації – в підприємницькому і банківському праві). Оскільки такі принципи, як правило, знаходять однакове вираження в нормах декількох галузей права, більшість принципів права є міжгалузевими.
· Галузеві – властиві конкретній галузі права, підкреслюють її особливості (принцип рівності сторін у майнових відносинах – у цивільному праві; рівності держав, поважання державного суверенітету, невтручання у внутрішні справи держави та ін. – у міжнародному публічному праві; взаємності – у міжнародному приватному праві).
· Підгалузеві – властиві конкретній підгалузі права (принцип банківської таємниці – у банківському праві; принцип безперервності і невичерпності використання лісових ресурсів – у лісовому праві).
· Інституційні – властиві конкретному інституту права (наприклад, принципи загальності і рівності виборів при таємному голосуванні – інституту виборчого права; принцип виконання судових і нотаріальних рішень державними виконавцями – інституту виконавчого провадження).
О.Скакун виділяє також регіонально-континентальні принципи права, які діють у межах декількох національних правових систем, що створили міждержавні об’єднання на континентах світу (6, с.260). Вони, як правило, збігаються із загальнолюдськими принципами.
2.3. Функції права
Сутність права конкретизується і проявляється через його функції. Функції права – основні напрямки і система способів впливу права на суспільні відносини з метою їх упорядкування.
Функції права поділяються на загальносоціальні і юридичні.
До загальносоціальних функцій права належать зокрема:
· гуманістична – охорона і захист прав людини;
· організаторсько-управлінська – забезпечення можливості окремих соціальних суб’єктів розв’язувати певні соціальні проблеми, допомога в організації загальних зусиль людей для досягнення загальнолюдських цілей;
· інформаційна (комунікативна) – інформування громадян про напрямки регулювання суспільних відносин, їхні права, обов’язки та відповідальність;
· орієнтаційна – орієнтування громадян на позитивні правові настанови, які пропонують оцінку права і готовність діяти відповідно до його норм;
· виховна – формування у людей певного світогляду, виховання зразків правомірної поведінки;
· гносеологічна – право саме виступає як джерело пізнання зафіксованих у ньому закономірностей розвитку суспільства, основних культурних надбань тощо.
До юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) і охоронну.
Регулятивна функція права – функція упорядкування суспільних відносин, визначена лінія поведінки людей, наділення їх певними правами і обов’язками.
Регулятивна статична функція права – функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, норми конституційного права про право на відпочинок, освіту та ін.). Здійснюється за допомогою дозвільних і заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу.
Регулятивна динамічна функція права – функція забезпечення активної поведінки суб’єктів права (наприклад, покладання обов’язку платити податки, відбувати військову повинність). Здійснюється за допомогою зобов’язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу.
Охоронна функція права – функція встановлення і гарантування державою заходів юридичного захисту і юридичної відповідальності, порядку їх покладання і виконання, що має на меті витіснення шкідливих для суспільства відносин і охорону позитивних.
Охоронна компенсаційна – функція відшкодування заподіяної шкоди (збитку) потерпілому.
Охоронна відбудовна – функція відновлення колишнього правового стану.
Охоронна обмежувальна – функція обмеження прав суб’єктів з метою зрівноваження протилежних інтересів.
Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб’єктивних прав і забезпечення соціальної справедливості. Він виражається у визначенні заборони на вчинення протиправних діянь, встановленні юридичних санкцій за вчинення таких діянь, застосуванні юридичних санкцій до осіб, що вчинили правопорушення.
продолжение
--PAGE_BREAK--