Мусульманське право 3

Реферат з правознавства Мусульманське право
1. Особливості виникнення
та загальна характеристика мусульманського права
Найсуттєвішою відмінністю мусульманського права від романо-германського та англосаксонського є його нерозрив­ний зв'язок з релігією ісламу1. Власне кажучи, мусульман­ське право виступає як одна з форм прояву цієї релігії, що виникла на початку VII ст. н.е. серед арабів-кочівників Аравійського півострова і, з плином часу, стала однією з світових релігій. Засновник ісламу Магомет (Мухаммед) (571—632) походив з багатодітної родини. Ще молодим у комерційних справах він часто відвідував сусідні з Аравією країни. Набувши нових знань та різноманітних вражень, він починає цікавитись релігійними проблемами.
На той час більша частина арабських племен вела кочо-|вий спосіб життя і тому вони були між собою розрізнені. |Кожне плем'я, рід поклонялись своїм божествам, які І нібито були покровителями саме цього племені або роду. Але поступовий перехід до осідлого способу життя, виник­нення постійних поселень, а потім і міст обумовлювали (необхідність сукупного життя значних мас людей. За цих |умов язичеське багатобожжя не сприяло єдності арабських (племен. Зрозумівши це, Магомет активно виступив проти големінних божків і проголосив себе останнім пророком Іединого Бога — Аллаха, в ім'я якого і почав об'єднувати розрізнені арабські племена.
Прихильники старої релігії та пов'язаних з нею порядків і звичаїв спробували чинити збройний опір діяльності Магомета, але він зумів прилучити до своєї релігії декілька кочових племен і за їх підтримкою створити їз своїх послі­довників об'єднану жорсткою дисципліною 10-тисячну ар­мію. За її допомогою Магомет розгромив своїх противників, був проголошений посланником Аллаха, а звідси — абсо­лютним правителем Аравійського півострова. Відтак виник Халіфат — перша держава, заснована на ісламі. Магомет займав в халіфаті абсолютно панівне становище: намісник
Аллаха, засновник і єдиний тлумач нової релігії, законода­вець, виконавець своїх же законів і верховний суддя.
За переказами, Магомет не ставив за мету створення права у прямому значенні цього слова. За необхідне вва­жав навчити людей, як треба поводитись у життєвих си­туаціях, як сприймати ті чи інші явища, події. Тому мусульманське право не надає великого значення юридич­ним тонкощам (за винятком детального регулювання окре­мих видів відносин, наприклад, наслідування), вирішення яких покладалось на розсуд правовірних. Основним напрямком його стало визначення загальних орієнтирів по­ведінки.
Іслам, на відміну від християнства або іудейства, ніколи не зазнавав переслідувань з боку держави. Більше того, іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і паную­чого становища у суспільстві. Досягши пануючого станови­ща в суспільстві, іслам і до наших днів загалом зберіг ті форму і зміст, які йому надав Магомет.
Невід'ємною частиною ісламу є шаріат («шлях правед­ного життя»). Це — сукупність норм мусульманського пра­ва, релігійних та обрядових настанов і правил, що покли­кані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки і почуття. При цьому практично всі нормативні приписи виходять з ідеї обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини.
Шаріат містить чотири групи приписів: 1) норми, які фіксують релігійну догматику ісламу, це те, у що зо­бов'язаний вірити мусульманин; 2) норми, які закріплю­ють основи мусульманської моралі та етики; 3) норми, які регламентують відносини віруючих з Аллахом (порядок виконання основних релігійних обов'язків); 4) правила по­ведінки між мусульманами та з немусульманами. Дві ос­танні групи норм є нібито «практичними», тобто такими, що регулюють вчинки правовірних і утворюють «фікх» — нормативну частину шаріату. Фікх називають мусульман­ським правом у широкому розумінні, складовими якого є не тільки власне юридичні норми, а й правила суто релі­гійного характеру. Мусульманським правом у вузькому ро­зумінні називають ту групу норм, що регулюють виключно взаємовідносини між людьми.
Зважаючи на те, що юридичні норми походять від релігійних настанов і що мусульманська держава завжди надавала обов'язковості та забезпечувала примусове вико­нання суттєвої частини релігійних обрядових правил, у науковій літературі термін «мусульманське право» вжи­вається (якщо не обумовлено інше) саме в широкому ро­зумінні. Отже, норми шаріату охоплюють релігію, мораль, право. В основі всіх його приписів лежить ідея неоплатного боргу людини перед Аллахом та нерівності людей (між чоловіком і жінкою, між мусульманами і немусульманами тощо). Шаріат має не територіальний, а персональний характер: усі правовірні мусульмани, де б вони не проживали, утво­рюють одну общину, а тому зобов'язані безвідмовно підко­рятися його приписам.
Ісламські правознавці формулюють низку принципів ша­ріату, одним з яких є принцип рівності. Але, за шаріатом, рівність поширюється лише на правовірних і не стосується немусульман. Навіть серед мусульман немає формальної рівності. Норми шаріату прямо говорять і про принижене щодо чоловіків становище жінок.
Принципом шаріату мусульманська теорія вважає бра-. терство, посилаючись при цьому на норми, що зобов'язу­ють багатих допомагати бідним. Проте у шаріаті значно більше норм, метою яких є найжорстокішими засобами захищати власність та інтереси багатіїв від зазіхань на них незаможних.
Свобода — також один з принципів шаріату, що обумов­люється, насамперед, дозволом для «невірних» зберігати свою релігію. Але цей дозвіл не узгоджується з положення­ми шаріату про священні війни з «невірними» з метою насильницького обернення до ісламу людей, що сповідують іншу релігію.
Принципом шаріату вважається і справедливість, її сут­ність вбачається в обов'язку общини і правителя забезпе­чити кожному мусульманину рівність перед судом. «Чисто­та» і цього принципу піддається сумніву, якщо зважити на те, що правосуддя повинно чинитися суддями (каді), які призначаються правителем, а сам правитель не підлягає людському суду і підзвітний лише Аллаху.
Отже, навіть короткий огляд принципових настанов шаріату, повною мірою притаманних мусульманському праву як його невід'ємній частині, свідчить про існування в його межах суперечливих, а то й взаємовиключних норм. Це обумовлює можливість використання тих чи інших при­писів мусульманського права відповідно до потреб певних осіб або груп, які на даний момент перебувають при владі.
2. Джерела мусульманського права
Особливу цінність мусульманського права ісламські до­слідники вбачають, насамперед, в особливостях його поход­ження. Якщо інші правові системи світу є наслідком люд­ської діяльності, то мусульманське право — результат бо­жественного одкровення. Воно подароване людям Аллахом через пророка Магомета. Як наголошується в одному з досліджень: «мусульманське право — божественне право за своїми джерелами і основними нормами. Воно черпає свою силу не в державній владі, а у волі Аллаха».
Вихідна точка мусульманського права визначається во­лею Аллаха. При цьому для усвідомлення волі Аллаха мають значення і заповіді, і вчинки, і навіть мовчання Магомета, з яких слід виводити загальні правила, що і становлять норми мусульманського права. Що ж до ма­теріальних джерел мусульманського права, то першим і найголовнішим з них єКоран(з арабської: «читання») — вічна і незмінна книга мусульман, в якій містяться про­повіді Магомета, які були навіяні йому безпосередньо Ал­лахом, а також подані у переказах Магомета древні леген­ди і навчання та низка його полемічних виступів проти християнства та іудейства.
Коран складається з понад б тисяч віршів. З них, за оцінками мусульманських правознавців, лише від 200 до 500 містять правила поведінки, яких повинні дотримува­тись правовірні, а у 140 визначено правила відправлення релігійних ритуалів — молитов, паломництв, додержання посту тощо. З-поміж норм Корану, що регулюють взаємо­відносини між людьми, переважають загальні положення, які мають характер релігійно-моральних орієнтирів. Це до­зволяє урізноманітнити їхнє тлумачення і конкретизацію. Ті ж нечисленні конкретні правила поведінки, що закріплені у Корані, хоч і сформульовані як божественне одкровення, мають казуальний характер. Більшість з них виникли у зв'язку з вирішенням пророком конкретних конфліктів, оцінкою ним певних діянь чи відповідями на запитання, які йому задавали віруючі.
Слід зауважити, що Коран — це витвір, який створю­вався стихійно, без будь-якого плану. Записи проповідей, умовлянь, історико-релігійних розповідей та пророцтв Магомета робились випадково і були особистою справою його слухачів. За легендою, у 651 р. всі одкровення Магомета, які збереглися у пам'яті та в приватних записах, були зібрані і зведені до одного списку. Саме цей тект ви­знається єдиним істинним словом Аллаха.
Другим джерелом мусульманського права є суна — кни­га, де зібрано оповіді про життя і діяння пророка Магоме­та, які й мають бути взірцем поведінки для віруючих у повсякденному житті. Ці оповіді (адати) про поведінку і висловлювання Магомета були зафіксовані не самим про­роком, який був неписьменним, а його найближчими со­ратниками і послідовниками. Тому для встановлення дійсності наведених у суні фактів і висловлювань ще в IX ст. найавторитетнішими докторами ісламу була здій­снена велика дослідницька робота. За її результатами лише деякі акти залишилися сумнівними щодо їх істинної пов'язаності з Магометом. Переважна частина норматив­них приписів, які містить у собі суна, має казуальне по­ходження. Багато з них збігаються з відповідними нормами Корану, є й нові нормативні приписи.
За рівнем визначеності норми Корану і суни поділяють на дві категорії. Перша — це однозначно визначені припи­си, які навіть теоретично не допускають будь-якого іншого тлумачення. Цю категорію складають правила, що стосу­ються релігійного культу, та лише деякі з норм, що регу­люють взаємовідносини між людьми. Норми цієї категорії виступають як однозначно зрозумілі правила поведінки, які повинні беззаперечно застосовуватися на практиці. Другу групу норм становлять абстрактні і не досить зро­зумілі приписи. Вони не тільки допускають різне тлума­чення їхнього змісту, а й передбачають їх конкретизацію з метою регулювання поведінки людей в кожній конкретній ситуації.--PAGE_BREAK--
Норми Корану та абсолютна більшість норм суни вважа­ються такими, що мають божественне походження, а то­му — непогрішимі, вічні та незмінні. Але, як вже зазнача­лося, і ці джерела мають приписи, суперечливі за своїм змістом. Крім цього, плин часу, виникнення нових су­спільних відносин все гостріше виявляють недостатність приписів Корану і суни як соціальних регуляторів. Це призвело до виникнення численних прогалин у соціаль­ному регулюванні, зокрема у праві мусульманських країн. Необхідність усунення цих прогалин обумовило визнання й інших, крім Корану і суни, джерел мусульманського права.
Таким, третім за значенням, джерелом мусульманського права є іджма.Іджма— це збірка одностайних рішень докторів ісламу (муджатахідів) щодо вирішення питань, які не врегульовані Кораном та суною, які запроваджували нові загальнообов'язкові правила поведінки. Цікаво, що авторитет рішень, які не виходять безпосередньо з Корану і суни, обумовлюється двома положеннями саме з цих джерел. В одному з них говориться від імені Аллаха: «Моя громада (мається на увазі певна сукупність правовірних мусульман) ніколи не прийде до помилкового рішення». А в іншому стверджується: «те, що мусульмани вважають справедливим, справедливо і в очах Аллаха». Але для того, щоб норма права стала складовою іджми, немає потреби у визнанні її всіма або більшістю віруючих. Йдеться лише про єдність думки компетентних осіб, які офіційно покли­кані встановлювати право.
Єдність думок щодо принципових положень мусульман­ського права співіснує з можливістю розбіжності поглядів щодо певних його нюансів. Це також обумовлюється відпо­відними положеннями із святих джерел. «Розбіжність ду­мок, — говориться в одному з адатів, — це вияв божої милості». Відповідно до цього всередині мусульманського світу співіснують різні школи, які по-своєму тлумачать певні положення Корану і суни. Ці школи склалися у другому столітті гіджри2і в основному поділяються на дві групи: сунітське та шиїтське3право. Кожна з цих груп, у свою чергу, складається із значної кількості шкіл. Школи сунітського напрямку поширені у Сирії, Афганістані, Са­удівській Аравії, Пакистані, а шиїтського — в Ірані, Іраку.
Основні суперечності між сунітами і шиїтами полягають у вирішенні питання про наступність верховної світської та релігійної влади, у визнанні канонічними деяких релігій­них джерел. Відповідно до того, прибічники сунітських чи шиїтських шкіл знаходяться при владі у конкретній дер­жаві, в якій і застосовується відповідний тип іджми.
Слід зазначити, що в наш час практичне значення іджми як джерела мусульманського права важко перебіль­шити, тому Коран та су на залишаються основними джерелами мусульманського права. Виходячи з їх принципових положень, знавці ісламу встановлюють норми шаріату і у такий спосіб дають остаточне тлумачення Корану і суни. Отже, Коран і суна становлять історичну та концептуаль­но-ідеологічну основу мусульманського права, а іджма — формулює конкретні норми права, що застосовують у тих, чи інших життєвих ситуаціях. Саме тому більшість конк­ретних норм права застосовуються тільки тоді, коли вони підтверджені іджмою.
Набуття впливу численними школами мусульманського права зумовило різке зростання значення як джерела му­сульманського права праць засновників і найавторитетні­ших теоретиків цих шкіл. їхні праці стали основою науки про мусульманське право —правову доктрину (фікх). Незважаючи на їх теоретичний характер, дослідження самі по собі стали безпосередньо чинним правом, адже їх зміс­том було обгрунтування рішень, які приймалися суддями. Нині фікх утворюють майже 6 тис. праць, які були напи­сані в середні віки. Склад фікху ніким не затверджувався. Він формувався протягом віків, виходячи з авторитету ав­торів окремих праць і відповідно до потреб практики. Після того, як судді при розгляді конкретних справ почали обґрунтовувати свої рішення доктриною тієї чи іншої шко­ли, стало можливим говорити про те, що «мусульманське право в своєму сьогоднішньому вигляді є в основному доктринальним»4.
Серед джерел мусульманського права певне місце зай­має кіяс — висновок за аналогією. У деяких випадках у Корані та суні не сфорульовано правило поведінки, на основі якого можна було б вирішити конкретну справу. Тоді таке правило формулюється, виходячи з аналізу і тлумачення випадків із життя пророка, його висловлювань або мовчання, які мали відношення до ситуацій більшою чи меншою мірою аналогічних тій, яку треба розв'язати. Такий підхід уможливлює не тільки усунення прогалини у нормативних приписах Корану і суни, а й усунення про­тиріч, що в них містяться і яких ісламські правознавці налічують декілька десятків.
У невизначеності змісту і форми мусульманського права ісламські правознавці вбачають одну з його головних цін­ностей. Вони стверджують, що грунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи ті чи інші джерела та їхні комбінації, завжди можна підібрати норму, яка стосується даного випадку. В цьому виявляється універ­сальність і гнучкість шаріату.
З погляду людини, яка звикла до правового поля романо-германської системи права, іджма та фікх, швидше, є засобом його тлумачення, а не джерелом права. Але психо­логія мусульманського юриста має свої суттєві особливості. Він відмовляється від абстракцій, кодифікації і уникатиме узагальнень і навіть визначень. За допомогою, наприклад, висновку за аналогією (кіяс), він майже завжди може знайти рішення для даного конкретного випадку. Його не хвилює, що за допомогою таких методів мусульманське право практично неможливо пристосувати до потреб сучас­ного суспільства. Адже з позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно, швидше, світило, яке повинно вести віруючих до релігійного ідеалу5.
3. Основні особливості структури мусульманського права
Як уже зазначалося, мусульманське право має характер божественних настанов, а тому немає і не може бути влади, здатної його змінити. Той, хто не підкоряється приписам мусульманського права, — грішник, який буде тяжко покараний на тому світі. Той, хто заперечує рішення, прийняті на його основі, — єретик, якого, без­умовно, слід вигнати з ісламської общини.
Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене вер­ховним законодавцем — Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо — через одкровення або опосе­редковано — через висновки, зроблені найвидатнішими знав­цями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. За своїм змістом норми мусульманського права поділяються на дві основні групи. До першої належать приписи, що містять оцінки вчинків правовірних. Вчинки поділяються на п'ять категорій: 1) вчинки, які є обов'язковими; 2) ті, що реко­мендуються; 3)ті, що дозволяються; 4) ті, що не дозволяються; 5) ті,що забороняються. Наприклад, Коран заборо-" няє лихварство, але дозволяє торгівлю.
До другої групи належать норми, в яких сформульовані конкретні правила поведінки щодо певних ситуацій, а та­кож установлені умови здійснення та наслідки певних діянь. Прикладом можуть служити приписи, згідно з якими за навмисне вбивство належить карати стратою; договір,-укладений душевнохворим, визнається недійсним. '
Абсолютна більшість норм мусульманського права мають імперативний характер, і дуже рідко зустрічаються норми диспозитивні. Ісламські дослідники пояснюють це колек­тивістською суттю норм мусульманського права, які спря­мовуються на задоволення загальних потреб усіх мусулья-ман. Але фактично ця особливість є виразом спрямованості мусульманського права на фіксацію обов'язків мусульман, а не їх прав.
При поділі норм мусульманського права на галузі його дослідники спочатку об'єднували відповідні приписи за те­матичною оцінкою (релігія, сім'я і т. ін.). І лише згодом, коли виникла необхідність у виданні державних законодав­чих актів, в яких би положення шаріату були юридичне зафіксовані, ісламська юридична наука стала розробляти проблему галузей права. З погляду деяких учених, система мусульманського права складається з комплексу принципів та сукупності конкретних приписів, які регулюють такі основні сфери життя мусульман: 1) відносини правовірних з Аллахом; 2) взаємовідносини між людьми; 3) зв'язки між державами або релігійними конфесіями.
А стаття І Маджали — закону Османської імперії, який містив 1850 статей і відіграв роль своєрідного цивільного кодексу — поділяла всі норми мусульманського права на дві групи. Перша — це правила здійснення релігійних обов'язків, друга — норми, які регламентують взаємо­відносини між людьми. Друга група, в свою чергу, ще поділялась на три основі підгрупи: 1) право особистого статуту; 2) деліктне (кримінальне) право; 3) цивільне право. Крім наведених, мусульманська правова доктрина виок-' ремлює декілька галузей: 1) «владні норми»; 2) судове право; 3) міжнародне право.
Нині мусульманські вчені поділяють своє право на так» галузі:
Норми, які встановлюють правила, пов'язані з відправленням релігійного культу.Такого змісту приписи мають суто ритуальне значення. Але в тому і полягає особливість мусульманського права як «права божественно­го», що цього роду приписи розглядаються поряд з норма­ми, які регулюють взаємовідносини людей у суспільстві. Саме тому такий, наприклад, припис Корану: «не набли­жайтесь до молитви, коли ви п'яні, поки не будете ро­зуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) — крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, — поки не омиєтесь»6розглядається як загальнообов'язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.
Норми, які встановлюють приписи щодо особистого статусу правовірних.(Особистий статут). У межах цієї галузі чітко розрізняються норми, що утворюють такі інститути, як шлюб, розлучення, заповіт, наслідування «по закону», опіка, обмеження правоздатності та деякі інші. Зазначені відносини мають величезне значення у повсяк­денному житті людини незалежно від її соціальної належ­ності. Тому «Особисте і сімейне право, які містять норми ритуальної та релігійної поведінки, завжди вважались най­важливішими в шаріаті»7. Коран надає цим питанням най­більшої, після власне релігійних приписів, уваги і присвя­чує їм майже 70 віршів.
Доречно підкреслити, що в нормах «Особистого статуту» Корану чітко вбачається принижене становище жінки, якій відведено другорядну роль як у побуті, так і в громадсько­му житті. Це випливає і з права чоловіків мати чотирьох законних дружин ("… одружуйтесь на тих, що приємні вам, жінках — і двох і трьох, і чотирьох..."), і у визна­ченні її становища в сім'ї («Чоловіки стоять над дружина­ми… А тих, непокірності яких ви боїтесь, умовляйте і покидайте їх на ложах і бийте їх...»), і у правах на спадкування майна свого батька («Заповідає Аллах відносно ваших дітей: сину — долю, подібну долі двох дочок»).
Проте слід зазначити, що навіть таке становище жінки було кращим, ніж воно визначалось у звичаєвому праві арабів, згідно з яким особи жіночої статі не мали абсолют­но ніяких прав на успадкування майна своїх батьків, чо­ловіків, братів.
Норми, які утворюють цивільне право.Цю галузь ста­новлять приписи, які стосуються питань власності, угод та їх забезпечення, виконання зобов'язань і т. ін. Ці норми сформульовані в Корані по-різному. Вони можуть мати форму імперативних приписів загального характеру («Ал­лах… повеліває вам повертати майно, яке було вам довірене, його власникам...») або форму досить детально виписаних положень як матеріального, так і процесуально­го характеру ("… якщо берете в борг між собою на певний строк, то записуйте це. І нехай записує між вами писець справедливості… І беріть у свідки двох з ваших чоловіків. А якщо не буде двох чоловіків, то чоловіка і двох жінок, на яких ви згодні… І нехай не відмовляються свідки, коли їх звуть...").
Норми, які утворюють галузь «владних норм».Тут об'єднуються приписи, спрямовані на врегулювання державно- та адміністративно-правових (зокрема, фінансових) відносин. При цьому в Корані і суні є лише декілька приписів, які ввійшли до складу цієї галузі. Тим пояс­нюється значно пізніше її виникнення. Основна частина її норм була сформульована правознавцями (фікх).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Як свідчать спеціальні дослідження, «ця галузь мусуль­манського права в цілому виявилась менш розвинутою. Мається на увазі не стільки рівень теоретичної розробки „владних норм“ доктриною, яка досягла чималих успіхів, скільки її практична реалізація»8. Більшість цих приписів так і залишились на папері, не знаходячи свого втілення у відповідних владних відносинах. Це не означає, що в му­сульманських країнах у середні віки була відсутня регла­ментація даних відносин. Вона існувала і була досить де­тальною. Але відповідні приписи складались не з норм, які випливали з традиційних для ісламу норм права, а форму­лювалися в актах, що видавались саме владними структу­рами. Такі акти відображали потреби поточного етапу суспільного розвитку і тому часто відходили від положень ортодоксальної теорії мусульманського права.
Норми, які утворюють галузь деліктного (криміналь­ного) права.Воно покликане забезпечити захист п'яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. А оскільки ці цінності визначені ісламом, то посягання на них є злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння, за яке він, безумство, карає. Мусульманська правова доктрина виро­била класифікацію злочинів. В основі більшості з них лежать два критерії: 1) рівень визначеності покарання;
2) характер інтересів і прав, які порушуються цими злочи­нами. Найбільшого поширення набула класифікація, за якою злочини поділяються на три групи: хадц, кісас і тазир.
Злочини групи «хадд»
Ця група включає злочини, які визнаються найнебезпечнішими, бо вони посягають на «права Аллаха» (тобто на інтереси всієї мусульманської общини), і тягнуть пока­рання, що однозначно визначені Кораном, суною або точно встановлені правозастосовчою практикою «Праведних халі­фів'9. Такими злочинами визнається:
Крадіжка.За цей злочин Коран встановлює точно ви­значену міру покарання: „Злодію та злодійці відсікайте їх руки у відплату за те, що вони вкрали, як настрахаиия від Аллаха“. За мусульманською правовою теорією є чіткі вимоги до суб'єктивної та об'єктивної сторін крадіжки, згідно з/ якими вона вважається злочином категорії „хадд“. Так, відрубаиня руки злодію можливо лише за умов, що він є людиною вільною (не рабом), повнолітньою і психічно здоровою. Для застосування цієї санкції має зна­чення і місце, з якого було викрадено майно. Це мусить бути місце його постійного зберігання, куди злочинець не має вільного доступу. Тому не належать до злочинів кате­горії „хадд“ і не караються жорстоко крадіжка, скоєна в громадському місці, крадіжка, яку гість вчинив у хазяїна, котрий запросив його до себе, викрадення тварин з від­критого пасовиська, плодів із саду, що не охоронявся.
Крім того, викрадене майно також має відповідати дея­ким вимогам. Його вартість має бути вищою за певну суму (в різних варіантах від 1/4 до 1 динара). Це майно мусить бути „дозволеним“ для мусульман і в принципі вільно продаватись на ринку. Тому за крадіжку вина або свини­ни, які вважаються забороненими для мусульман, про­дуктів, що швидко псуються і тому не можуть бути реа­лізовані на ринку, відрубання руки не застосовувалось.
За наявності всіх необхідних умов злочинець карається відрубанням правої руки, за другу крадіжку — лівої ноги. За третю крадіжку у більшості випадків відрубувалась го­лова, а в деяких випадках — друга рука або нога. Доказа­ми крадіжки визнаються показання свідків або зізнання злочинця.
Перелюбство(позашлюбні статеві зносини) розгля­дається як злочин, що посягає на одну з цінностей, яка охороняється ісламом (продовження роду) і одночасно ста­новить загрозу основам моралі та інтересам сім'ї. Тому Коран різко засуджує цей гріх: „І не наближайся до пере­любства, адже це — мерзота і поганий шлях“. Кораном передбачено суворе і однозначне покарання за цей злочин:
»Перелюбника і перелюбницю — побивайте кожного з них сотнею ударів. Нехай не заволодіє вами жалість до них, якщо ви віруєте в Аллаха… і нехай буде присутня при їх покаранні група віруючих". Ця норма доповнюється суною: якщо хтось з перелюбників знаходиться у шлюбі, то він не тільки карається сотнею ударів, а й забивається камінням до смерті. Доказами вчинення цього злочину є показання не менш як чотирьох свідків або зізнання підозрюваного за умови, що він підтвердив його не менше чотирьох разів.
Недоведене (неправдиве) звинувачення в перелюбстві.До відповідальності за цей злочин притягаються особи, які не можуть довести істинність своїх звинувачень, а також свідки, показання яких були суперечливими, що ставило під сумнів їх достовірність. Коран встановлює за це таке покарання: «А ті, які кидають звинувачення в невинних, побийте їх вісімдесятьма ударами і не приймайте від них свідоцтва ніколи...».
Розбій.За вчинення цього злочину Коран встановлює комплекс жорстоких покарань: смерть, розп'яття, відрубання руки і ноги навхрест, вигнання. Крім цього, роз­бійникам гарантуються тяжкі муки і на тому світі. Суб'єктом покарання за розбій міг бути лише повнолітній чоловік — мусульманин, психічно здоровий, і тільки за умови, що потерпілий, який був власником і законним володарем викраденого майна, також мусульманин. Міра покарання встановлюється залежно від наслідків злочину. Якщо розбій супроводжувався вбивством і заволодінням майном, то злочинець карається смертною карою і розп'ят­тям; при вбивстві без заволодіння майном — смертною карою; при заволодінні майном без вбивства — четверту­ванням. Якщо розбій скоєно кількома особами, то при скоєнні убивства всі вони підлягають смертній карі неза­лежно від того, вчинили вони побої жертві чи ні.
Вживання спиртногорозглядається як тяжкий злочин, тому що воно посягає на розум, який є однією з цінностей ісламу. Адже без розуму неможлива віра в Аллаха. Точна міра покарання за цей злочин визначена в суні та комен­тарях докторів ісламу і становить близько 80 ударів або смертну кару, якщо злочин вчинено вчетверте. Доказами злочину є показання свідків, зізнання винуватого, зовнішні ознаки сп'яніння. Покарання застосовувалось лише за до­бровільний гріх. В інших випадках (вживання спиртного під загрозою насилля, помилково, з метою лікування і т. ін.) винуватий звільнявся від покарання.
Бунт(смута) розуміється як спроба усунення глави дер­жави, непокора владі на всіх її рівнях та інша антидержав­на діяльність, що посягає на основи мусульманського полі­тичного ладу, підриває освячені шаріатом підвалини спосо­бу життя. За бунт Коран і суна встановлюють однозначну санкцію — смертну кару. Проте зазначається, що спочатку слід зробити спробу переконати бунтівників у необхідності підкорятися владі. Якщо ж така спроба виявилась без­успішною, то смертна кара непокірних розглядається як законна оборона з боку мусульманської держави.
Зрада ісламу.Поняття цього злочину охоплює такі дії, як віровідступництво, язичество та богохульство. Зрада ісламу загрожує релігії — головній цінності, яку охороняє іслам. Отже, цей злочин становить найбільшу суспільну небезпеку, а тому за його скоєння передбачено одну міру покарання — смертну кару.
Мусульманські правознавці зазначають, що суворе пока­рання за зраду ісламу не порушує свободи віри, проголо­шеної Кораном, адже нікого не примушують приймати іслам насильно. Але віровідступництво тих, хто раніше сповідував іслам, є, по суті, політичним перелюбством, яке можна порівняти із зрадою Батьківщині або дезертирством з армії, яка веде боротьбу з ворогом. «Немає ніякої різ­ниці, — зазначають вони, — між особою, яка відійшла від ісламу, і тими, хто безпосередньо або в ідеологічному відношенні став на бік ворога»10.
Б. Злочини категорії «кісас»
Ця група включає злочини, за скоєння яких призна­чається визначена санкція, що має назву «кісас» і яка означає заподіяння злочинцю шкоди, рівної наслідкам його діяння. Основними злочинами цієї категорії є вбивство і тілесні пошкодження необоротного характеру. Тому корені такого підходу чітко вбачаються у принципі таліону. У Корані з цього приводу прямо говориться: "… душа — за душу, і око — за око, і ніс — за ніс, і вухо — за вухо, і зуб — за зуб, і рани — помста..."
Передбачаючи смертну кару за вбивство, мусульманське право допускає можливість застосування за вибором по­терпілої сторони одного з трьох «кісас» (визначених пока­рань): смертну кару, прощення злочинця або виплату ним викупу за кров. За умови, якщо убивцю прощають законні представники потерпілого, злочинець не може бути засуд­женим до страти, а зобов'язується до виплати викупу за кров. Розмір викупу за вбивство вільного мусульманина встановлювався у 100 верблюдів або 1 тис. золотих ди­нарів, або 12 тис. динарів паперовими грошима. За вбивст­во жінки виплачувалась сума, вдвічі менша.
Якщо ж спадкоємці вбитого наполягають на смертній карі, то для винесення і виконання смертного вироку зло­чинець і його жертва повинні бути «рівними» за статтю, вірою та соціальним станом. Ці вимоги грунтуються на відповідних положеннях Корану: «Приписано вам відшко­дування за вбитих: вільний — за вільного, і раб — за раба, і жінка — за жінку». Отже, мусульманин обов'язко­во карається смертю за навмисне вбивство мусульманина, але не несе такої відповідальності за вбивство немусульма-нина чи особи, яка зрадила ісламу.
При ненавмисному вбивстві злочинець повинен був ви­платити викуп за кров та перетерпіти релігійну спокуту. «А хто вбив віруючого помилково, — говорить Коран, — то — звільнення віруючого раба і пеня, що вручається його сім'ї...»
За вчинення тілесних ушкоджень злочинець не притя­гався до покарання до вилікування потерпілого. Це робило можливим визначення всіх наслідків для здоров'я від одер­жаних ушкоджень і відповідно — міри покарання злочинця за принципом таліону. За згодою потерпілого або, якщо покарання по таліону було суттєво утруднено (наприклад, при пошкодженнях внутрішніх органів), злочинець випла­чував викуп за кров.
В. Злочини категорії «тазир»
Ця група об'єднує злочини, які посягають на «права Аллаха» (інтереси всієї общини) або на приватні інтереси, але за які в джерелах нрава визначається не конкретна міра покарання, а санкція, що може змінюватись з ураху­ванням об'єктивного чи суб'єктивного боку діяння. Отже, «тазир» застосовувався при скоєнні злочинів, за які не передбачалось точно визначених санкцій категорій «хадд» або «кісас». Це стосується, приміром, невиконання деяких релігійних обов'язків, порушення зобов'язань за угодами, невиплати викупу за кров, шахрайства, порушень правил поведінки в громадських місцях, свавілля щодо підлеглих, чаклунства.
«Тазир» може застосовуватись і за вчинення злочинів, що за характером скоєння можуть бути віднесені до «хадд» або «кісас», тягнуть відповідні покарання, але не можуть бути застосовані. Скажімо, вартість викраденої речі нижча за вартість, яка тягне покарання у вигляді відрубання руки, тому суддя може визначити іншу санкцію.
«Тазир» має багато різновидів. Серед них: усний осуд, водіння напівоголеним по місту з публічним оголошенням скоєного гріха, розп'яття на три дні без доведення до смерті, але із забороною приймати їжу, позбавлення волі, штраф. Тілесні покарання (палицею, різкою чи батогом до 100 ударів, а за крадіжку з казни — по 100 ударів протя­гом трьох днів), смертна кара та ін. Підставою для засто­сування «тазиру» є зізнання злочинця, показання свідків. На відміну від «хадда» і «кісасу», «тазир» може застосову­ватись і до неповнолітніх.    продолжение
--PAGE_BREAK--
4. Судове право
Цю галузь мусульманського права утворюють норми,якірегламентують порядок утворення, функціонування і ком­петенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя. Верховним суддею визначається правитель мусульманської держави, що надає право здійснювати правосуддя своїм намісникам, які, в свою чергу, призначали суддів з-поміж духовних осіб — знавців мусульманського права «каді». Вони фактично і займалися розглядом абсолютної біль­шості судових справ. ,
Поряд із судами каді, що керувались виключно релі­гійними приписами, існували суди вузької компетенції, якідіяли, виходячи з потреб відповідних владних структур. До цієї групи належали суди поліційної юрисдикції, юрис­дикції інспектора ринку, юрисдикції справедливості халіфа чи його представників.
Діяльність мусульманських суддів (каді) грунтуваласьна певних принципах, з-поміж яких доцільно зважати на такі:
1) одноособове вирішення спорів; 2) безперервність судово­го процесу; 3) повна рівність сторін-учасників судового розгляду; 4) неприпустимість прийняття рішення без за­слуховування всіх суб'єктів спору.
Доказами, на які спирались судові рішення, були: а) по­казання свідків (при цьому свідчення одного чоловіка дорівнювало свідченням двох жінок); б) зізнання підсуд­ного; в) письмові документи; г) обгрунтовані, з точки зору судді, чутки; д) особисте переконання судді, що склалося на підставі лише одному йому відомих фактів. Як видно, об'єктивну обгрунтованість деяких елементів доказової ба­зи перевірити було неможливо. Це відкривало необмеже­ний простір для свавілля каді.
Але у каді не було спеціального примусового апарату, здатного забезпечити швидке і точне виконання його ви­років. Такий апарат був у розпорядженні світської влади. Тому поступово розгляд кримінальних справ вийшов з компетенції суду каді і перейшов до судів компетенції правителя, його намісниківта поліції.
5. Міжнародне право
Особлива група норм утворюють галузь «сийар», яка регулює взаємовідносини мусульманської держави на між­народному рівні. Це, зокрема, регламентація питань війни і миру, включаючи визначення підстав і меж ведення «джихаду» — священної війни з відступниками і ворогами ісламу, порядок розподілу воєнної здобичі, відносини му­сульманської общини з представниками інших релігій, особливостей правового статусу різних груп населення в залежності від їх ставлення до ісламу. Отже, ця галузь об'єднує як норми міжнародно-правового характеру, так і приписи, що регулюють відносини виключно в межах дер­жави. Мусульманське право, на відміну від інших право­вих систем, включає і норми міжнародного права як пра­вила, що сформульовані у внутрішніх джерелах, а не ви­роблені шляхом міжнародного співробітництва.
Отже, мусульманське міжнародне правОу по суті, не відрізняється від інших галузей права. Його норми є за­гальнообов'язковими і забезпечуються такими ж засобами, як і всі інші правила поведінки шаріату11.
6. Мусульманське право в сучасному світі
Розвиток традиційних і виникнення нових суспільних відносин обумовили певні зміни у правових системах му­сульманських країн. Ці зміни чітко окреслюються у трьох напрямах.
По-перше, це так звана «вестернізація», тобто запози­чення мусульманським правом деяких ідей, принципів та норм, притаманних романс-германському чи англосаксон­ському праву. При цьому вплив кожної із зазначених систем на право конкретної мусульманської країни залежав від того, з якою у неї були найтісніші економічні, полі­тичні та інші зв'язки. Вестернізація виявилась у тому, що в питаннях, які виходять за межі особистого статусу і не стосуються священних основ ісламу, застосування норм власне мусульманського права поступається нормам, запо­зиченим у романс-германському чи англійському праві. Ці норми впроваджувались через видання державою нових законів, кодексів або поступово встановленою судовою практикою. В результаті цього в таких галузях, як дер­жавне, процесуальне, торгове, трудове право в наш час діє небагато норм, які безпосередньо випливають з класичного мусульманського права.
По-друге, це кодифікація норм, які стосуються особисто­го статусу і яких не торкнулась вестернізація. Треба було систематизувати багато в чому неузгоджені приписи Кора­ну і суни, не змінюючи при цьому положень священних для мусульман джерел. Крім того, необхідно було усунути можливість обгрунтування вирішення одних і тих самих проблем посиланнями на численні і суперечливі праці послідовників різних шкіл мусульманського права.
У Турції Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси були підготовлені ще у 1870 і 1876 рр., але вони не торкалися регулювання особистих прав, сімейного та спад­кового права. В 1927 р. король Саудівської Аравії Ібн-Сауд оголосив про наміри створити кодекс мусульманського пра­ва на базі однієї з доктрин, та активні протести з боку правовірних зробили неможливою реалізацію цих планів.
Першою кодифікацією мусульманського права, що на­брала сили закону в галузях сімейного права та наслідування, був іранський Цивільний кодекс, сформова­ний у 1927—1935 рр. Нині кодифікація у названих сферах на вищому чи нижчому рівнях відбулась практично в усіх мусульманських країнах.
Третій напрям полягає в обмеженні, а то й у повному скасуванні діяльності традиційних судів, що забезпечували неухильність застосування приписів шаріату. Цей процес обумовлений вестернізацією і кодифікацією мусульмансь­кого права, внаслідок чого з'явився значний масив норм, що вже були результатом заснованої на сучасних суспіль­них потребах правотворчості держави, а не тлумачення архаїчних новел Корану, суни і т. п. Природно, що в цих умовах для забезпечення реалізації сучасних законів і ко­дексів потрібно звертатися до професійних юристів, а не традиційних мусульманських суддів, які є охоронцями релігійних догматів.
За широтою застосування норм класичного мусульмансь­кого права та рівнем їх впливу на чинне законодавство мусульманські країни можна поділити на декілька груп.
Першу групу становлять країни, в яких мусульманське право застосовується максимально широко. В них існують законодавчі, аж до конституційних, приписи про обов'яз­кову відповідність усіх аспектів суспільного життя та нор­мативного їх регулювання шаріату. Введено суворі пока­рання за порушення положень шаріату. Характерними представниками цієї групи країн є Саудівська Аравія та Іран.
До другої групи належать країни, в яких сфера дії мусульманського права не є такою всеосяжною, але все ж залишається досить суттєвою і навіть має тенденцію до розширення. Як приклад може правити проголошення в Лівії Корану «законом суспільства», який повністю заміняє Конституцію, або створення у Пакистані Ради ісламської ідеології, завданням якої визначена розробка пропозицій щодо приведення чинного законодавства у відповідність до шаріату.
Третю групу утворює більшість арабських країн (Єгипет, Сирія, Мавританія та ін.). У конституціях цих країн відведено особливе місце ісламу та мусульманському праву. Норми галузей права фактично відтворюють поло­ження традиційних мусульманських доктрин. Але в деяких галузях права набирає сили тенденція до врегулювання відповідних суспільних відносин державними правовими актами, позначеними впливом європейського права.
Особливу групу становлять мусульманські держави,які входили до складу колишнього СРСР. Зрозуміло, що за умов, коли держава виходила з принципів атеїзму і прова­дила політику, спрямовану на витискання будь-якої релігії з життя суспільства, не могло бути й мови про легальне застосування норм мусульманського права. Після проголо­шення СНД у цих державах вбачаються різні за своєю активністю процеси відновлення принципів та норм ша­ріату. На вищому рівні проголошується курс на відрод­ження цінностей ісламу. В державних символах підкрес­люється належність до мусульманського світу. В деяких галузях нового законодавства цих країн все помітнішим стає вплив положень мусульманського права.
Отже, нині зростає кількість держав, у яких ідеї, прин­ципи та конкретні приписи шаріату тією чи іншою мірою мають вплив на регулювання соціальних процесів. Це є свідченням того, що, незважаючи на «вічну незмінність» своїх головних джерел, мусульманське право може успішно пристосовуватися до змін суспільного життя, зберігаючи при цьому роль головного соціального регулятора. Література
Вельгаузен.Магомет. Сто великих людей мира. Зороастр.
Будда. Конфуций. Магомет. — М., 1991.
Давид Рене.Основнне правовне системьі современности. — М., 1988.
Кнапп В.Крупнне системиправа в современном мире. Мусульманское право. Структура й основнне понятия. — М., 1984. Коран. — М., 1990.
Саидов А.Х.Сравнительное правоведение й юридическая география мира. — М., 1993.
Соловьев В.Магомет. Его жизнь й религиозное учение. — СПб„ 1992.
Сюкияйнен Л.Р.Мусульманское право. — М., 1986.