Гипероглавление:
МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ
КУРСОВА РОБОТА
Виконав студент групи
Науковий керівник
ВІННИЦЯ 2008
РОЗДІЛ І
РОЗДІЛ ІІ
РОЗДІЛ ІІ. Поняття громадянства та належність до громадянства України
Громадянство
як одне з суверенних прав держави,
як конституційно-правовий інститут,
як публічно-правовий стан індивіда,
Документами, що підтверджують громадянство України
Принципи громадянства України
загальними
Принцип запобігання виникненню випадків без гром
адянства.
3)Принцип неможливості позбавлення громадянина Украї
ни громадянства України
Принцип визнання права громадянина України на зміну
громадянства.
Принцип неможливості автоматичного набуття грома
дянства України
прийняття (натуралізації)
Умовами прийняття до громадянства України є:
поновлення
не поновлюються:
оптації,
трансферту,
підставами припинення
Вихід з громадянства
Обмеженнями виходу з громадянства України
втрати громадянства України
скасовується
Державними органами, які беруть участь у вирішенні питань громадянства в Україні,
бездіяльність
Висновок
Список використаної літератури
--PAGE_BREAK--
МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни: „Конституційне права”
за темою: „Конституційно – правовий статус людини та громадянина в Україні”
Виконав студент групи
ІН4 – 9 – 07 – Б2П(4.0д)
Мазурик М.В.
Науковий керівник
Доцент, к.ю.н
Письменна О.П.
ВІННИЦЯ 2008
ЗМІСТ
ВСТУП… 2
РОЗДІЛ І.Поняття, структура та види конституційно-правовогостатусулюдини і громадянина..............................................................................5
РОЗДІЛ ІІ. Поняття громадянства та належність догромадянства
України. Принципи громадянства України………………………………….13
РОЗДІЛ ІІІ.Порядок набуття та припинення громадянства
України. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенніпитань громадянства…………………………………………………………..24
РОЗДІЛ IV. Співвідношення міжнародно- правового і національного регулювання прав та свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні………………………………...42
ВИСНОВОК......................................................................................36
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ………………….53
ВСТУП
Актуальність теми.У механізмі гарантування прав та свобод людини можна виділити два рівні – міжнародний та внутрішньодержавний, які виступають, як дві самостійні системи. Причому між ними існує тісний взаємозв’язок і вони взаємодіють насампрерд функціонально.
Сучасні вчені – правознавці, наголошуючи на глобальному характері прав і свобод людини та громадянина, вважають, що держави повинні визнавати соціогуманітарний зміст права та пріоритет загальнолюдських цінностей. Тим більше, що каталог прав і свобод людини закріплено у таких міжнародно – правових актах як Загальна декларація прав людини (1948р.), Міжнародний акт про соціальні та культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.), а також у регіональних конвенціях з цих питань.
Основні права, свободи та обов’язки людини, тобто певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в конкретних історичних умовах об’єктивно визначаються досягнутим рівнем (економічним, духовним, соціальним) розвитку людства і мають бути законними та рівними для всіх людей.
По – перше, йдеться про можливості деяким чином діяти або утримуватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб що сформувалися. При цьому основні права – це саме ті можливості без яких людина не може нормально існувати.
По – друге, зміст і обсяг цих можливостей людини залежить насамперед від можливостей усього суспільства, головним чином від рівня його економічного розвитку. Тому права людини – це явище соціальне, яке породжується суспільством.
По –третє, ці можливості за їх основними показниками мають бути рівними для всіх людей. Лише тоді вони будуть правовими.
Тому, по – четверте, вони не повинні відчужуватися, відбиратися, обмежуватися будь –чим, не можуть бути і предметом „дарування” з боку держави або Будь – якої іншої організації чи особи.
Отже, актуальність дослідження полягає, насамперед, у тому, що з метою запобігання поширення у суспільстві порушень основних прав та свобод людини слід бути добре обізнаним з усіма можливими їх проявами, для чого необхідно дослідити основні законодавчі механізми, які стосуються цього питання.
Об’єктом дослідженняданої курсової роботи є законодавство України, зокрема та її частини, що регламентує конституційно – правовий статус особи.
Предметом дослідженняданої курсової роботи є Конституція України, зокрема та її частина, що регламентує конституційно – правовий статус особи.
Мета дослідженняполягає у теоретичному та емпіричному вивченні конституційно – правового статусу людини та громадянина.
Мета роботипередбачає виконання таких завдань:
визначення основ правового статусу людини і громадянина в Україні;
характеристика принципів правового статусу людини та громадянина в Україні.
Серед дослідників та провідних вчених які займалися дослідженням цих питань відомі такі імена як: Тодик Ю.М., Шукліна Н.Г., Мотьвилавка Е.Я., Гараджаєв О.Я., Шевцов В.С., Васильева Т.А., Бедрій Р.Б. та ін.
РОЗДІЛ 1. Поняття, структура та види конституційно – правового статусу людини та громадянина
Конституційно-правовий статус людини і громадянина —
це встановлена конституцією та іншими законами система юридичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-політичного розвитку держави.[51; ст. 164]
Єдиної точки зору щодо складових цього поняття немає.
У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити: такі чотири усталених підходи, що визначають вирішення цієї проблеми.
Ліберальна концепціявиходить з того, що кожна.людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами.
Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.
У дусі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не згадуються в конституції.
Колективістський підхіддо вирішення проблеми прав: людини надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права, розрізняються права громадян (людини) і права трудящих, у конституціях приводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було її).
Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.
Особливих підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина туг розглядається як невід'ємна клітина племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.
Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів, оскільки права та обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам *. У цьому плані перспективною є інтеграція двох основних напрямів юридичної думки — природно-правового та позитивістського.
Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.
Позитивіські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.[48; ст.237 – 240]
Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини, або „білля про права”. Таким чином, права людини, залишаючись морально – політичним імперативом, набувають юридичної форми, та стають одним із найважливіших інститутів конституційного права.
Однак, найбільш оптимальним, з мої точки зору, є підхід російського дослідника В. В. Невинського, який до елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина включає:
права, свободи і обов'язки як підвалину конституційного статусу особи;
громадянство, правосуб'єктність, юридичні гарантії як умови реалізації прав, свобод та обов'язків;
принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов'язків особи, а також умови їх реалізації.[51;ст.166]
При цьому, наприклад, О. А. Лукашева вважає, що громадянство не має включатися безпосередньо до правового статусу особи, оскільки громадянство — це передумова, що визначає правовий статус індивіда без обмежень. Як передумову правового статусу, на думку згаданого дослідника, слід розглядати і загальну правосуб'єктність. О. А. Лукашева вважає, що такийелемент, як юридична відповідальність, що його іноді включають до структури правового статусу, є вторинним щодо основного елементу — обов'язку, оскільки, якщо немає обов'язку, то немає і відповідальності. Щодо системи гарантій, то їх варто віднести до категорій, що виходять за межі правового статусу. Отже, на думку О. А. Лукашевої, поняття правового статусу слід обмежити категоріями прав і обов'язків, а всі інші названі елементи варто включити в поняття «правове положення особистості», як це пропонують Н. В. Вітрук та В. А. Кучинський.[36;ст.92 – 93]
Стосовно іноді вживаного поняття «правове становище», то чимало дослідників (зокрема, М. І. Матузов, Ю. М. Тодика, О. Ю. Тодика, Н. Г. Шукліна) вважають, що воно є тотожним поняттю «правовий статус». [51; ст.161]
Співвідношення між термінами «конституційний статус» та «засади правового становища особи» визначається тим, що конституційний статус охоплює лише конституційні норми, тоді як засади статусу, поряд із конституційними, включають і інші норми поточного законодавства.[51;ст. 163]
В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий статус» та «правове положення». Під правовим статусом при цьому розуміють сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а під правовим положенням — потенційні та реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта права незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми.[52; ст.10]
Права людини можна розглядати як основу конституціоналізму, оскільки головний сенс створення конституцій полягав саме у забезпеченні свободи людини перш за все від свавілля державної влади. Жодна держава, яка претендує на визнання її демократичною, не може відмовитися від включення певного переліку прав людини до своєї конституції.
Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член політичного, тобто державно організованого суспільства, вона рівноправна лише з тими, хто належить до даної держави, тобто є її громадянином. Отже, права і свободи людини належать кожному індивіду, а права і свободи громадянина — тільки тим особам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і свободи громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі, як правило, належать кожній людині.
У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення суб'єкта прав людини зазвичай використовують формули: «кожний», «всі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособистісні формулювання на зразок «визнається право», «гарантується свобода» тощо. Щодо прав громадян, то в статтях конституції прямо вказується «громадяни мають право, громадянин може» тощо.
Іноді замість вживання слів «громадяни», «громадянин» зазначається приналежність до нації, наприклад, «усі німці», «кожен іспанець» тощо. Однак слід мати на увазі, що в західноєвропейських країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави, те, що у вітчизняній системі права позначається поняттям «народ».
Співвідношення між правами людини і правами громадянина навіть у демократичній державі відрізняється і залежить від суб'єктивного вибору укладачів відповідної конституції. Так, одне і те саме право в конституції однієї держави може бути сформульоване як право людини, а в іншій — як право громадянина. Наприклад, за Конституцією Іспанії свобода пересування формулюється як право громадян Іспанії, тоді як за Конституцією Греції таку свободу визначено як право людини. Хоча є такі права та свободи, до характеристики яких демократичні конституції підходять однаково1.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні ґрунтується на таких принципах.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека — найвища соціальна цінність (ст. З Конституції України).
2)Конституційний принцип рівноправ'я, який передбачає:
— рівність громадян перед законом (частини 1, 2 ст. 24 Конституції України);
— рівність прав жінки і чоловіка Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека — найвища соціальна цінність (ст. З (ч. З ст. 24 Конституції України). Задля розвитку регламентування цього аспекту принципу рівноправ'я було ухвалено Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 08.09.2005 р. (набув чинності з 01.01.2006 р.);
— рівний доступ громадян до публічних посад (ч. 2 ст. 38 Конституції України);
— рівність у галузі політичних прав (статті 38, 71 Конституції України);
— рівність у виборі професії та роду трудової діяльності (ч. 2 ст. 43 Конституції України);
— рівність прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї кожного з подружжя (ч. 1 ст. 51 Конституції України) та рівність дітей незалежно від походження, а також незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним (ч. 1 ст. 52 Конституції України);
— рівність перед судом (п. 2 ч. З ст. 129 Конституції України), що означає рівний судовий захист прав та інтересів (при; чому у країнах з англосаксонською системою права цей принцип обумовлений ще й тим, що суд виступає не тільки правозастосовчим, а і правотворчим органом).
Не слід плутати поняття «рівноправ'я» і «соціальна рівність», оскільки рівноправ'я — це виключно рівність прав, свобод та обов'язків. Виходячи ж з учення марксизму, соціальна рівність — це рівне ставлення до засобів виробництва. Однак така рівність є утопією, відтоді як людина почала виробляти більше, ніж споживає. Водночас досвід демократичних країн свідчить про те, що в умовах соціально-економічної нерівності рівноправ'я цілком можливе, хоча з певними застереженнями (наприклад, унесення грошової застави звільняє особу від утримання під вартою; якщо ж особа відповідної грошової суми не має, вона змушена перебувати під вартою). [31;ст. 129 – 130]
На думку Баглая М. В., принцип рівноправ'я являє собою правило, звернене до держави, яка повинна протидіяти будь-якій дискримінації громадян з боку своїх органів. [9;ст.116]
Принцип невідчужуваності та непорушності основних прав і свобод (статті 21, 22, ч. 1 ст. 157 Конституції України). У той же час, у випадках, передбачених Конституцією України, деякі права та свободи людини і громадянина можуть бути обмежені. Обмеження прав та свобод людини і громадянина можуть бути постійно діючими (наприклад, вони передбачені ч. З ст. ЗО, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ст. 37 Конституції України) та тимчасовими, обумовленими надзвичайним станом (ст. 64 Конституції України). Цією ж статтею встановлено перелік тих прав та свобод, які не можуть бути обмежені за жодних умов).
4)Принцип єдності конституційних прав і обов'язків (принцип природного обмеження реалізації прав і свобод людини і громадянина правами і свободами інших осіб (ст. 23 Конституції України). Цей принцип потрібно розуміти так, що виконання людиною і громадянином своїх обов'язків є передумовою нормального існування суспільства і держави та реалізації нею кореспондуючого обов'язку права. Так, наприклад, відповідно до ст. 13 Конституції України, з одного боку, кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу згідно із законом. Однак з іншого боку, власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Цей принцип не можна зводити до формулювання про те, що якщо людина не виконує певних обов'язків, вона не має прав, оскільки не можна, наприклад, стверджувати, що якщо людина не виконала загальний військовий обов'язок, то її можна позбавити виборчого права.
5)Принцип безпосередньої дії прав та свобод людини і гро
мадянина (ч. З ст. 8 Конституції України) означає те, що права
та свободи людини і громадянина, передбачені Конституцією
України, діють незалежно від того, чи конкретизовані вони у
відповідних нормативних актах. Однак відсутність такої конкретизації часто значно ускладнює або взагалі унеможливлює реалізацію відповідних прав та свобод. Крім того, даний принцип передбачає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
Принцип невичерпності прав та свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією України. Існування цього принципу свідчить про те, що в Україні застосовується так звана змішана система формулювання прав і свобод людини і громадянина, відповідно до якої поєднуються письмове закріплення прав та свобод людини і громадянина з визнанням природних прав (тобто таких, якими людина наділена від народження і які є первинними щодо позитивного права та повинні ним гарантуватися). Аналогічна система формулювання прав і свобод людини і громадянина існує і в багатьох інших країнах (наприклад, у США). [9;ст.107]
Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (детально цей принцип ми охарактеризуємо в наступній главі).
Отже, в цьому розділі були визначені основні підходи та основні принципи на яких ґрунтується конституційно – правовий статус особи.
продолжение
--PAGE_BREAK--РОЗДІЛ ІІ. Поняття громадянства та належність до громадянства України
Громадянство — це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством.
Поняття «громадяни» виникло ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складається суспільно-політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття «городянин» ототожнювалося з поняттям «громадянин», як синонімом вільної людини, яка наділена визначальною повнотою політичних і майнових прав.[52; ст.46]Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII — на початку XIX ст., громадянство стало предметом правового регулювання, тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.
Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі громадянство визначалось як належність особи до держави, а інколи — при визначенні поняття громадянства ~ держава порівнювалася з організацією, яка має фіксований склад членів, а громадянство — із членством у такій організації. В радянській літературі громадянство визначалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою даної особи своїм громадянином і який реалізується в поширенні на таку особу суверенної влади держави незалежно віл місця проживання.
Обсяг прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також ті обов'язки, які може покладати конкретна держава на людину, залежать від наявності в останньої громадянства даної держави.
У сучасній науці конституційного права розрізняють три значення терміна «громадянство»:
як одне з суверенних прав держави, що передбачає її можливість в односторонньому порядку регулювати відносини громадянства. Однак при реалізації даного права держава обмежена нормами міжнародного права та правами людини, перш за все правом людини на громадянство;
як конституційно-правовий інститут, тобто сукупність конституційно-правових норм, що регулюють відносини між державою,
з одного боку, і громадянами, іноземцями, особами без громадянства — з іншого;
3) як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов'язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі. Громадянство у даному розумінні виникло у Франції після Великої Французької революції.[51;ст.183 – 184]
У 1948 р. право на громадянство було визнано Загальною декларацією прав людини як одне з основних прав людини.
Громадянин перебуває під суверенітетом держави. У свою чергу держава може вимагати від громадянина виконання обов'язків, навіть якщо громадянин знаходиться за кордоном держави. Держава має захищати громадян як на своїй території, так і тоді, коли вони перебувають поза її межами.
При визначенні поняття «громадянство» як публічно-правового стану індивіда слід наголошувати на тому, що це саме правовий, а не політико-правовии зв'язок людини з державою (як цей термін тлумачили в радянську добу), оскільки за радянських часів практика позбавлення громадянства і висилки «дисидентів» з країни часто обґрунтовувалася саме непідтриман-ням цими громадянами СРСР політики держави, що, виходячи з політичного характеру громадянства, вважалося підставою для застосування зазначених заходів.[31; ст.139 – 140]Заслуговує на увагу також така ознака громадянства, як його постійність (хоча ця ознака громадянства не міститься у визначенні, наведеному в Законі України «Про громадянство України»), оскільки не кожен правовий зв'язок особи з державою буде розглядатися як громадянство. Наприклад, характер відносин між іноземцем, який постійно проживає в Україні, та українською державою буде визначатися як правовий зв’язок, але цей правовий зв’язок є тимчасовим. Він припиняється після виїзду іноземця за межі держави, тоді як зв’язок між громадянином України та Українською державою має стійкий характер, виникає з моменту набуття особою громадянства і припиняється у зв’язку із смертю особи або припиненням українського громадянства. Стійкість громадянства виявляється ще й у тому, що воно не припиняється і не змінюється у зв’язку з виїздом громадянина України за межі держави (така риса громадянства називається екстериторіальністю громадянства).
Термін «громадянство» притаманний для держав із республіканською формою правління. У монархічних державах вживається термін «підданство», який сьогодні рівнозначний поняттю громадянства. Більше того, такі держави з монархічною формою правління, як Іспанія, Бельгія, Нідерланди замінили термін «підданство» у поточному законодавстві на «громадянство».
Основні принципи громадянства, як правило, встановлюються в конституціях, а більш детальне їх регулювання здійснюється звичайними, органічними (Румунія, Іспанія) законами або законами, що вимагають для їх прийняття кваліфікованої більшості голосів (Угорщина — 2/3 від присутніх депутатів). Хоча є конституції, які взагалі не містять норми про громадянство (наприклад, Конституції Італії та Республіки Куба). [31;ст.139 -141]У деяких країнах (Бельгія, Франція, Алжир) діють Кодекси громадянства. [12;ст.108]
Відповідно до ст. 4 Конституції України підстави для набуття і припинення громадянства України визначаються законом. Таким законом є Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., зі змінами і доповненнями. До 2001 р. в Україні діяв Закон України «Про громадянство України» в редакції 1991 р., а потім — у редакції 1997 р.
В Україні чинні такі основні міжнародно-правові акти з питань громадянства:
Загальна декларація прав людини 1948 р.;
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.;
Конвенція про скорочення без громадянства 1961 р.;
Конвенція про статус апатридів 1954 р.;
Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.;
Гаазька конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законодавства про громадянство 1930 р.;
Конвенція про скорочення випадків множинності громадянства 1963 р.;
Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р.;
Віденська конвенція про консульські відносини 1963 р.;
Декларація про права людини по відношенню до осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р.;
Європейська конвенція про громадянство 1997 р.
У державах з унітарною формою правління існує єдине громадянство, тоді як для багатьох федеративних держав характерна наявність подвійного громадянства – громадянства федерації і громадянства відповідного суб’єкта федерації ( штату, провінції тощо). Це пояснюється тим, що суб’єкти федерації можуть мати своє законодавство, що зумовлює необхідність визначення кола тих суб’єктів, на яких воно поширюється .
В Європейському Союзі діє громадянство Європейського Союзу, що поширюється на всіх громадян держав—членів ЄС. Однак це не скасовує пріоритет національного громадянства, а це означає, що в межах держави своєї громадянської належності особа розглядається як громадянин цієї держави; умовою ж реалізації прав, пов'язаних з європейським громадянством, є виїзд за межі своєї країни.[9;108]
Стаття 3 Закону України «Про громадянство України» окреслює коло осіб, які належать до громадянства України. При цьому держава проводить своєрідну «інвентаризацію» свого населення, визначаючи, яка його частина є її громадянами. Хоча говорячи про коло тих осіб, які є громадянами України, некоректно вживати термін «належність», оскільки при його використанні проглядається пріоритет держави над особою, що суперечить сучасному розумінню характеру відносин між людиною і державою та безпосередньо ст. З Конституції України.
Отже, до громадянства України належать:
усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України. Застосування цього так званого «нульового варіанту» дозволило, на думку дослідників, уникнути загострення суспільно-політичної ситуації, як це мало місце в деяких інших нових незалежних державах, де в законах про громадянство застосовувалися інші підходи (особливо в прибалтійських державах); [8 ;ст. 8]
особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;
особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
Особи, зазначені у п. 1, є громадянами України з 24 серпня 1991 р., зазначені у п. 2, — з 13 листопада 1991 р., а у п. З, — з моменту внесення відмітки про громадянство України.
Документами, що підтверджують громадянство України, відповідно до статті 5 Закону України „Про громадянство України”, є:
паспорт громадянина України ;
свідоцтво про належність до громадянства України;
паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
тимчасове посвідчення громадянина України;
проїзний документ дитини;
Конституційні права, свободи і обов’язки мають певні юридичні особливості:
Вони виникають не на основі загальних правовідносин, а безпосередньо з конституції. При цьому саме конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.
Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язки громадянина й держави; інші ж норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадських організацій, або громадян між собою.
Конституційні права, свободи й обов'язки не припиняються і не виникають раз по раз. Вони діють
постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від
своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конститу
ційних прав і свобод,
Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за своїм обсягом.
Реальність конституційних прав, свобод і обов'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарського, адміністративного, кримінального та інших галузей права.
Таким чином, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тільки фактичний та юридичний статус особи в суспільство, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі. Вони — показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна «візитнакартка». Увесь арсенал громадянських, економічних, соціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язків має служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові.
Принципи громадянства України — це вихідні засади, керівні ідеї, що знайшли своє закріплення в законодавстві та у відносинах між державою та особою.
Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний суверенітет України, у Декларації прав національностей, в Законі України «Про національні меншини», в Законі України «Про громадянство України». [54;ст.10]
Розрізняють загальні та спеціальні принципи громадянства. Так, загальними є ті принципи, які властиві не тільки інституту громадянства, а й іншим правовим, політичним, соціальним інститутам. До них належать принципи: демократизму, інтернаціоналізму, втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави, поєднання інтересів суспільства, держави, особи, поваги до норм міжнародного права тощо. [35;ст. 229]
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство України» законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах (це спеціальні принципи).
1) Принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, який закріплений також у ст. 4 Конституції України та передбачає існування двох аспектів:
виключення можливості існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України, що є умовою існування унітарної держави, якою є Україна;
заборонаіснування подвійного громадянства (біпатризму) в Україні, оскільки, якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. По суті зміст даного принципу зводиться лише до невизнання правових наслідків біпатризму. [ 8 ;ст.12 ]
Заборона біпатризму в Україні відповідає існуючій щодо цього питання світовій практиці, яка виходить із того, що подвійне громадянство (у розумінні існування громадянства кількох держав, а не громадянства федерації та її суб'єкта або громадянства держави і громадянства міжнародного утворення) створює значні труднощі як для держав, так і для осіб, які є носіями подвійного громадянства (зокрема, стосовно виконання обов'язків тощо). З огляду на це держави укладають угоди про запобігання випадкам подвійного громадянства, зобов'язуючи осіб, які мають громадянство обох сторін, обрати одне з них і тим самим припинити інше. У деяких державах особи, які мають подвійне громадянство, обмежуються в окремих правах (Румунія). Хоча є держави, які в через низку причин (переважно історичного характеру) дозволяють існування подвійного громадянства (Іспанія, Австрія).
продолжение
--PAGE_BREAK--Принцип запобігання виникненню випадків без громадянства. Даний принцип спрямований на те, щоб особа, яка подала заяву про набуття українського громадянства або про вихід з нього, не втратила громадянства взагалі, тобто не стала апатридом — особою, права якої не захищає жодна держава. Так, наприклад, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» однією з умов прийняття до громадянства України іноземців є взяття ними зобов'язання припинити іноземне громадянство. Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України.
3)Принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України закріплений також у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Наявність цього принципу відповідає світовим стандартам, зокрема ст. 15 Загальної декларації прав людини. При цьому втілення даного принципу є порівняно новим явищем для законодавства України, оскільки всі закони про громадянство СРСР аж до закону 1990 р. закріплювали таку форму втрати громадянства, як позбавлення громадянства, що здійснювалося за ініціативою держави, в односторонньому порядку і не передбачали згоди громадянина. Як правило, позбавлення громадянства було формою репресії. Разом із тим, у деяких країнах позбавлення громадянства застосовується як щодо натуралізованих осіб (тобто прийнятих до громадянства) (Аргентина, Ірландія, Канада, США), так і щодо осіб, які набули громадянство за народженням.
Позбавлення громадянства розглядається як небажане явище. Так, ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини, Європейська конвенція про громадянство 1997 р. містять заборону на позбавлення громадянства, виходячи з того, що громадянство є двостороннім, постійним зв'язком держави і особи, який не може бути довільно розірваний державою. Відповідно до норм міжнародного права є неприпустимим позбавлення громадянства цілих груп осіб, позбавлення громадянства за етнічними або расовими ознаками.
У СРСР громадянства позбавляли переважно за політичними мотивами. Однак в умовах плюралістичної демократії, існування якої закріплене, зокрема, у ст. 15 Конституції України, таке явище є неприпустимим. Сьогодні жодна європейська держава не передбачає у своєму законодавстві можливості позбавлення громадянства за політичними мотивами. А в конституціях деяких країн (Естонія, Італія, Португалія) міститься пряма заборона на позбавлення громадянства за політичними мотивами.
Хоча дослідники проблеми (зокрема, Ю. М. Тодика) слушно зазначають, що нині досить складно розмежувати поняття «позбавлення громадянства» та «втрата громадянства за законом». Так, у багатьох європейських країнах (Іспанія, Угорщина, Молдова, Португалія, Швеція) заборона на позбавлення громадянства має обмежений характер. Наприклад, конституція Болгарії встановлює, що болгарський громадянин за народженням (тобто натуралізований громадянин) не може бути позбавлений болгарського громадянства.
Причини такого стану речей зумовлені тим, що в одних державах певна підстава може розглядатися як підстава для втрати громадянства, а в інших — як для його позбавлення. Наприклад, за законодавством Молдови вступ на військову службу іноземної держави є підставою для позбавлення громадянства Молдови, тоді як за законодавством України це підстава для втрати громадянства України.
Р. Б. Бедрій під позбавленням громадянства пропонує розуміти безпідставне (довільне) позбавлення громадянства, яке несумісне з сучасними уявленнями про правову демократичну державу, правами людини і не відповідає духу Загальної Декларації прав людини. Дослідник вважає, що втрата громадянства — це його припинення за чітко визначеними в законі підставами, які відповідають сучасному розумінню права та не суперечать правам людини.[8;ст.12]
Очевидно, що в будь-якому разі припинення громадянства має відбуватися відповідно до підстав, визначених законодавством конкретної країни, однак ці підстави не повинні мати політичний характер або бути суб'єктивними, оціночними, що дозволятиме відповідним державним органам позбавляти громадянства на свій розсуд.
Принцип визнання права громадянина України на зміну громадянства. Цей принцип також закріплений у ч. 1 ст. 25 Конституції України. Це один з основоположних конституційних принципів, що характеризує не лише інститут громадянства, а в цілому правовий статус громадянина.
Принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя. Цей принцип виходить із того, що громадянство — це персональний зв'язок особи із державою, а також із того, що шлюб є рівноправним союзом, який не допускає слідування у правовому розумінні одного з подружжя за іншим. При цьому відповідно до п. З ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» строк безперервного проживання на законних підставах на території України іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином
РОЗДІЛ ІІІ.Порядок набуття та припинення громадянства
України. Повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенніпитань громадянства
Норми, що стосуються набуття громадянства України, об'єднані в розділі IIЗакону України «Про громадянство України» і утворюють окремий субінститут громадянства.
Процедурні питання щодо набуття та припинення громадянства України визначені Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженим Указом Президента України від 27.03.2001 р. № 215 (у редакції Указу Президента України від 27.06.2006 р. № 588/2006).
Кількісні показники набуття громадянства України значно перевищують кількісні показники його припинення. Так, за період з 1992 по 2005 рр. громадянство України набули 590 765 осіб, припинили — 18 561 особа.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про громадянство України» громадянство України набувається:
за народженням;
за територіальним походженням;
унаслідок прийняття до громадянства;
унаслідок поновлення у громадянстві;
унаслідок усиновлення;
унаслідок установлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;
унаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
унаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;
10)за іншими підставами, передбаченими міжнародними до
говорами України.
Розглянемо детально основні підстави набуття громадянства України.
Набуття громадянства за народженням (філіація) — це основна і найбільш розповсюджена форма набуття громадянства. Вона являє собою надання державою свого громадянства індивіду при його народженні незалежно від його волевиявлення та не потребує вчинення будь-яких дій, що свідчать про його бажання набути громадянство даної держави.
Філіація ґрунтується на двох принципах:
•принцип «права крові», який означає, що осо
ба, народжена від громадян певної держави, набуває її громадянство незалежно від місця народження;
• принцип «права ґрунту», який означає, що особа,
яка народилася на території відповідної держави, набуває її
громадянство незалежно від громадянства своїх батьків.[51; ст.193 -194]
Перевагу принципу «права крові» віддають держави, які на
магаються зберегти етнічну та культурну єдність народу (Німеч
чина, Швейцарія), в державах імміграції (США, Канада) схиля
ються до принципу «права ґрунту». У законодавстві більшості
держав закріплюються змішані підходи, тобто поєднання обох
принципів.[12; ст.111] Вибір або переважання одного з принципів обумов
люється також демографічною політикою держави. Якщо дер
жава зацікавлена у швидкому зростанні кількості громадян, во
на може запровадити ці обидва принципи одночасно.
Законодавство України про громадянство виходить із поєднання обох принципів набуття громадянства за народженням. У ст. 7 Закону України «Про громадянство України» встановлено, що громадянином України є:
особа, батьки або один із батьків якої на момент її народження були громадянами України;
особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України;
особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави;
особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків;
5) особа, яка народилася на території України, і одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, котра не набула за народженням громадянства жодного з батьківабо набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні;
особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем;
новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда).
Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.
Українське законодавство виходить із принципу рівності батька і матері при передачі свого громадянства дитині. Цей принцип випливає зі ст. 24 Конституції України. Хоча в деяких країнах (Таїланд, Індія, Бангладеш) громадянство дитини визначається за громадянством батька, за винятком, коли він є особою без громадянства або невідомий.
Для набуття особою громадянства України за територіальним походженням вона повинна відповідати таким вимогам:
сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повно рідні та неповно рідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 р. на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повно рідні та неповно рідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР);
бути особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов'язання припинити іноземне громадянство.
Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається: • від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особагромадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави;
якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України;
від осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні (при цьому іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства);
від осіб без громадянства.
Іноземці повинні подати документ про припинення іноземного громадянства, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту реєстрації їх громадянами України. Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства;
3) подати заяву про набуття громадянства України (а якщо це дитина — за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника).
Дитина, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 р. і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов'язання припинити іноземне громадянство, реєструється громадянином України за клопотанням одного з її законних представників.
Датою набуття громадянства України за територіальним походженням є дата реєстрації набуття особою громадянства України.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Ця вимога не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.
Набуття громадянства України внаслідок продолжение
--PAGE_BREAK--прийняття (натуралізації) — це надання органами державної влади за наявності певних умов громадянства особам, які подали про це клопотання. В Україні особи, які набули громадянство шляхом натуралізації, користуються тими самими правами і несуть ті ж самі обов'язки, що й інші громадяни. Але в деяких державах політичні права таких осіб обмежуються. [52;ст. 98 – 104]Так, у США, Болгарії, Естонії президентом цих держав може бути тільки громадянин за народженням. У Мексиці тільки громадянин за народженням може обіймати посаду начальника порту, коменданта аеродрому, лоцмана, служити на торгівельному, морському або повітряному судні.
У світовій практиці існують два підходи до натуралізації іноземних громадян:
за першого підходу, навіть якщо кандидат відповідає встановленим вимогам для прийняття до громадянства, компетентний державний орган вправі визначати, чи становить прийняття до громадянства даної особи інтерес для держави. За прийняття до громадянства стягується висока плата. Негативне рішення не обґрунтовується та не підлягає оскарженню (Німеччина, Швейцарія, Японія);
за другого підходу натуралізуються всі кандидати, які відповідають установленим вимогам (США, Канада, Швеція). Процедура отримання громадянства у цих державах порівняно проста. [12; ст.112 – 115]
Натуралізація може бути:
індивідуальною;
внаслідок правонаступництва держави. Індивідуальна натуралізація, у свою чергу, поділяється на:
натуралізацію, засновану на особистому виборі;
натуралізацію в результаті закону, яка є юридичним наслідком укладення шлюбу іноземця з громадянином даної держави, усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо.
Законодавство різних держав закріплює неоднакові натуралізаційні вимоги. Єдиних критеріїв у даному питанні немає .
Щодо України, то клопотати про прийняття до громадянства України можуть всі дієздатні особи, які досягли 18 років.
Умовами прийняття до громадянства України є:
1)визнання і дотримання Конституції України та законів
України.
У цій вимозі виражається існуюча в усьому світі вимога до інтеграції (а в деяких країнах — до асиміляції) особи, яка має намір отримати громадянство, у відповідне суспільство. Формулювання даної умови є досить широким, оскільки дрібне правопорушення з боку такої особи не повинно бути перешкодою для прийняття її до громадянства України. [54 ; ст. 94]
2)подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити
іноземне громадянство (для іноземців).
Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) кількох держав, подають зобов'язання припинити громадянство (підданство) цих держав.
Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов'язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.
Подання зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається:
від іноземців, які є громадянами (підданими) держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства (підданства) цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави;
якщо міжнародні договори України з іншими державами, громадянами яких є іноземці, передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України.
Іноземці, які подали зобов'язання припинити іноземне громадянство, повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України.
Якщо іноземці, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України» безперервне проживання на території України — це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік — 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.
Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті. Дворічний термін перебування у шлюбі з громадянином України не застосовується до іноземців і осіб без громадянства, яким було надано дозвіл на імміграцію відповідно до п. 1 ч. З ст. 4 Закону України «Про імміграцію», тобто як одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України.
Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту в'їзду в Україну.
У країнах Європи строк безперервного проживання як умова для натуралізації становить від 5 до 15 років. Європейська конвенція про громадянство передбачає, що тривалість проживання для отримання громадянства не повинна перевищувати 10 років. У більшості східноєвропейських країн встановлено 5-річний термін безпосереднього проживання (зокрема, в Англії, Нідерландах, Франції), у Данії, Норвегії — 7 років, в Угорщині — 8, у Молдові, Греції Литві, Іспанії, Італії, Німеччині — 10;
4) отримання дозволу на імміграцію.
Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, та на іноземців і осіб без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України «Про імміграцію» (7 серпня 2001 р.) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі,
достатньому для спілкування.
Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі). Довідка про володіння українською мовою видається керівником навчального закладу, місцевим органом виконавчої влади України або виконавчим органом місцевого самоврядування.
При цьому українське законодавство досить демократично підходить до встановлення цієї вимоги, оскільки вимагає тільки знання або розуміння української мови в обсязі, достатньому для спілкування. Тоді як у деяких країнах (наприклад, в Естонії) особа, яка має намір набути громадянство цієї держави, повинна скласти іспит на володіння естонською мовою, що за рівнем відповідає екзамену для студента-фахівця з вивчення даної мови;[54; ст.102]
6)наявність законних джерел існування, під якими, відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство України», розуміють заробітну плату, прибуток від підприємницької діяльності або власності, пенсію, стипендію, аліменти, соціальні виплати
та допомогу, власні фінансові заощадження або фінансову допомогу від членів сім'ї, інших фізичних та юридичних осіб, що
мають законні доходи.
Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.
Встановлення зазначеної вимоги є цілком справедливим, оскільки за відсутності в особи джерел до існування держава повинна буде надавати їй матеріальну допомогу.
Закон окреслює коло осіб, щодо яких в Україні застосовується спрощена натуралізація:
положення, передбачені пунктами 3—б умов прийняття до громадянства України, не поширюються на осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України;
прийняття до громадянства України дитини, яка проживає в Україні і один із батьків якої або інша особа, яка відповідно до Закону України «Про громадянство України» є її законним представником і має дозвіл на імміграцію в Україну, здійснюється без урахування умов прийняття до громадянства України, передбачених пунктами 1, 3—6. Дозвіл на імміграцію в Україну не вимагається, якщо законним представником дитини є особа, якій надано статус біженця в Україні або притулок в Україні, або іноземець чи особа без громадянства, які прибули в Україну на постійне проживання до набрання чинності Законом України «Про імміграцію» (7 серпня 2001 р.) і мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про прописку або отримали посвідку на постійне проживання в Україні;
іноземці чи особи без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і іноземці чи особи без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті.
Сьогодні в європейських державах спрощено порядок прийняття до громадянства у зв'язку з одруженням, що поширюється і на чоловіків, і на жінок. Так, в Італії строк проживання в країні для подружжя у зв'язку з прийняттям до громадянства скорочується з 10 років до 6 місяців, в Іспанії — з 10 років до 1 року, в Болгарії, Чехії для натуралізації подружжя взагалі не встановлюється ценз осілості. У деяких високо розвинутих країнах у зв'язку із зловживанням правом на спрощену натуралізацію встановлюється перевірка шлюбу на предмет фіктивності (Франція);
4)для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних
підставах на території України встановлюється на три роки з
моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в
Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, — на три роки з моменту в'їзду в Україну.
До громадянства України не приймається особа, яка:
вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;
засуджена в Україні до позбавлення волі за скоєння тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);
вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.
Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави. Ця вимога не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні.
Датою набуття громадянства України у разі прийняття до громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.
У деяких державах умовою для натуралізації громадян є давання клятви на вірність державі (Молдова)1. Пропонується запровадити таку умову прийняття до громадянства і в Україні, оскільки «це дало б можливість підвищити значущість і авторитет українського громадянства, а також підняти рівень так званого морального аспекту громадянства». .[8; ст.5]
Щодо прийняття до громадянства України внаслідок поновлення у громадянстві, то воно застосовується до осіб, які перебували у громадянстві України, але потім з певних причин його припинили. Від натуралізації поновлення у громадянстві відрізняється більш спрощеним порядком. В Україні процедура поновлення є більш складною щодо тих колишніх громадян, які вже набули іноземне громадянство
У громадянстві України не поновлюються:
1) особи, які втратили громадянство України у зв'язку з набуттям його внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей чи фальшивих документів або стосовно яких рішення про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням або через поновлення скасовані через те, що особа набула громадянство шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України;
особи, які вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид;
засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);
вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.
Датою набуття громадянства України у випадку поновлення є дата реєстрації набуття особою громадянства України.
Інші підстави набуття громадянства України передбачені Законом України «Про громадянство України» та міжнародними договорами.
Набуття громадянства за міжнародними договорами досить часто має місце в результаті територіальних змін.
Набуття громадянства за територіальних змін може відбуватися у порядку:
оптації, тобто добровільного вибору особою громадянства шляхом подання індивідуальної заяви, коли оптант буде жити на території держави, якій передається територія його проживання. Якщо оптант бажає зберегти громадянство держави, що передає територію, то він має бути переселений в державу свого громадянства в установлені договором строки зі збереженням своїх майнових прав і компенсацією за залишену нерухомість. Так, оптація проводилася за договором між КНР та Індонезією 1955 р., між СРСР та Чехословаччиною з приводу Закарпатської України, у державах, які утворилися після розпаду СРСР, тощо;
трансферту, тобто автоматичної зміни громадянства, коли разом із переходом території автоматично змінюється громадянство її населення незалежно від згоди або незгоди останнього. Наприклад, фактично трансферт було здійснено при об'єднанні ФРН та НДР.[54; ст.108 – 109]
Сучасне розуміння громадянства як конституційно-правових відносин між державою та особою як рівноправними суб'єктами цих відносин означає, що громадянство може припинятися з підстав, визначених конституцією та законами.
Відповідно до ч. 1 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.
Згідно із ст. 17 Закону України «Про громадянство України» продолжение
--PAGE_BREAK--підставами припинення громадянства України є:
вихід з громадянства України;
втрата громадянства України;
припинення громадянства України за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Вихід з громадянства — це припинення громадянства за ініціативою особи.
У законодавстві зарубіжних країн застосовуються терміни «вихід з громадянства» та «відмова від громадянства». Відмінність між ними полягає у тому, що вихід з громадянства відбувається за згодою держави, а відмова — це припинення громадянства за ініціативою особи без необхідності надання державою відповідного дозволу.[54; ст.115]
Вихід з громадянства України — це головна підстава його припинення.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про громадянство України» громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням. Закон також визначає порядок припинення громадянства дітей.
Обмеженнями виходу з громадянства України є такі:
1) вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України. Так, Європейська конвенція про громадянство передбачає, що держава повинна дозволяти вихід з громадянства за умови, що в результаті цього особа не стане апатридом (особою без громадянства). Тому більшість європейських держав не дозволяє вихід з громадянства, якщо це призведе до апатризму особи;
2) вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену в кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.
У законодавстві деяких країн (Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Словенія, Хорватія) встановлено обмеження для виходу з громадянства у зв'язку з невиконанням особою фінансових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами, перед державою. Така норма існувала і в Законі України «Про громадянство України» в редакції 1997 р., однак у зв'язку із зловживаннями цією нормою з боку третіх осіб дане обмеження не включене до чинної редакції Закону.
Більшість країн поступово відмовляється від заборони виходу з громадянства у зв'язку з не проходженням особою військової служби, хоча поки що це обмеження міститься у законодавстві Росії, Франції, Грузії.
Вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.
Датою припинення громадянства України у випадку виходу із громадянства є дата видання відповідного Указу Президента України.
Підставами для втрати громадянства України є:
1) добровільне набуття громадянином України громадянства іншої держави, якщо на момент такого набуття він досяг повноліття.
Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто.
Не вважаються добровільним набуттям іншого громадянства такі випадки:
а) одночасне набуття дитиною за народженням громадянства України та громадянства іншої держави чи держав;
б)набуття дитиною, яка є громадянином України, громадянства своїх усиновителів унаслідок усиновлення її іноземцями;
в) автоматичне набуття громадянином України іншого громадянства внаслідок одруження з іноземцем;
г)автоматичне набуття громадянином України, який досяг
повноліття, іншого громадянства внаслідок застосування законодавства про громадянство іноземної держави, якщо такий громадянин України не отримав документ, що підтверджує наявність
у нього громадянства іншої держави;
2) набуття особою громадянства України через прийняття
внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей
або фальшивих документів.
Цю підставу для втрати громадянства передбачає у своєму законодавстві більшість західноєвропейських держав, але у багатьох державах можливість втрати громадянства за цією підставою обмежена в часі з моменту його набуття (Латвія, Росія — 5 років, Іспанія — 15 років);[12; ст.115 – 117]
3) добровільний вступ на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є загальним військовим обов'язком чи альтернативною (невійськовою) службою.
У деяких західноєвропейських країнах (Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Фінляндія, Франція) у випадку виникнення зазначеної підстави особа може бути позбавлена громадянства.[54; ст. 122 – 123]
Положення пунктів 1, 3 не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства.
Органами, які виступають з ініціативою припинення громадянства України через втрату, є: органи внутрішніх справ, дипломатичні представництва чи консульські установи України (п. 87 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 р. № 215 (у редакції Указу Президента України від 27.06.2006 р. № 588/2006).
Датою припинення громадянства України у випадку його втрати є дата видання відповідного указу Президента України.
Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України користується всіма правами і несе всі обов’язки громадянина України.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про громадянство України» рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянство України за територіальним походженням або через поновлення шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь – якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України.
Державними органами, які беруть участь у вирішенні питань громадянства в Україні,є:
Президент України;
Комісія при Президентові України з питань громадянства, яка діє на підставі положення про комісію при Президентові України з питань громадянства, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 р. (в редакції Указу Президента України від 27.06.2006 р. №588/2006).
Комісія є допоміжним органом при Президентові України. Комісія утворюється у складі Голови, заступника Голови. відповідального секретаря та інших членів Комісії. Персональний склад Комісії затверджується Президентом України. До складу Комісії входять не більше 13 осіб.
Організаційною формою роботи Комісії є засідання, які проводяться у міру потреби, але не рідше одного разу на два місяці. Рішення комісії ухвалюється шляхом голосування. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість присутніх на засіданні членів Комісії. Ураз рівного розподілу голосів глос головуючого на засіданні є вирішальним.
Комісія ухвалює рішення про внесення пропозиції Президентові України щодо задоволення заяв про прийняття до громадянства України, про вихід із громадянства України, подань про втрату громадянства України, документів про припинення громадянства України з підстав, передбачених міжнародними договорами України, або про відсутність підстав для внесення пропозицій главі держави про задоволення таких заяв. У разі прийняття Комісією рішення про відсутність підстав для задоволення Президентом України таких заяв Комісія повертає відповідні документи до Міністерства внутрішніх справ України чи Міністерства закордонних справ України разом із копією прийнятого рішення;
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства і підпорядковані йому органи. Вони здійснюють повноваження, закріплені Законом України «Про громадянство України», стосовно осіб, які проживають на території України. Відповідно до Указу Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» від 27.03.2001 р. виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства покладено на Міністерство внутрішніх справ України, у складі якого діє Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб. Порядок діяльності Департаменту визначається Положенням, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2002 р. № 844. Департамент має систему управлінь, відділів, відділень, що діють у складі територіальних органів та підрозділів МВС на рівні міст, районів, областей, м. Києва та м. Севастополя, Автономної Республіки Крим;
Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва та консульські установи України здійснюють повноваження стосовно осіб, які відповідно до чинного законодавства України є такими, що постійно проживають за кордоном, а також приймають рішення про оформлення набуття громадянства України за народженням стосовно осіб, які народилися за межами України.
Рішення з питань громадянства, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань громадянства, Міністерством закордонних справ України та їх органами, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до суду. Таке оскарження має здійснюватися у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.
Дії та бездіяльність посадових і службових осіб, які порушують порядок та строки розгляду справ про громадянство і виконання рішень з питань громадянства, можуть бути оскаржені у судовому та адміністративному порядку.
РОЗДІЛ V. Співвідношення міжнародно-правового і національного регулювання прав та свобод людини та забезпечення міжнародних стандартів прав та свобод людини в Україні.
Проблема співвідношення міжнародно-правового тлумачення внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права ~ конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.
Гносеологічною основою співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні, стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах. Саме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана. Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного права.
Подібне становище характерне для посттоталітарних держав, які для утвердження їх демократичного курсу приймають певні зобов'язання. 1 хоча в міжнародно-правовій доктрині домінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, однак конституційна практика деяких держав не сприймає з різних причин цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули «міжнародне право — частина права країни», як і раніше. виходить з примату конституції відносно міжнародно-правових зобов'язань, в тому чисті у сфері міжнародних гуманітарних стандартів. Водночас у системі співвідношення законів, зокрема конституції та міжнародних договорів, діє, як правило,, принцип „закон несумісний акумулює закон попередній”. Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим констатація, встановлюючи основи політико-правової системи держави, кореспондує з міжнародним правом, котре базується на пошані до конституції.
Вже зазначалося, що, згідно з Конституцією України, на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.
Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсилаючих норм. Така норма «прямо» зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощується процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного праві до міжнародного.
Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у національному праві?
Дія права, як відомо, полягає у впливові на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відносин, шляхом визначення суб'єктивних прав т; юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних) в результаті чого складається низка заборон, юридичні» обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами.
Реалізація норми права — цезавершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються в межах… в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.
Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система, припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.[15;cт.13 – 15]
Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних стандартів про права людини.
Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.
Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.
При цьому автори Конституції сприйняли «ритм» міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої" послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права й обов'язки, що пов'язані зі шлюбними відносинами. В Основному Законі ця стаття розміщена серед тих, де зафіксовані права, котрі у вітчизняній і, нерідко, зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права.
У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, котрі випливають зі шлюбної-о стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ст. 23). Додамо, що в теорії і практиці світового конституціоналізму відповідні права часом зараховують до категорії природних.
Ще раз наголосимо, що саме зміст головних міжнародних документів про права людини визначив зміст другого розділу Конституції України, забезпечивши тим самим його демократичне наповнення. У тексті Конституції можна знайти й прямі запозичення з міжнародних документів: «Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню» (ч. 2 ст. 28 Конституції), Це, по суті, текст ст. 5 Загальної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: «Кожен має право на достатній життєвий рішень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло».
Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги другого розділу Конституції України і головних міжнародних документи? про права людини є позитивним явищем, що засвідчує спрямованість нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнародних стандартів у відповідній сфері. До того ж Україна є стороною практично всіх міжнародних договорів про права людини загального характеру. А це ставить вимоги щодо національного права, зокрема де змісту Основного Закону.
Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відмінні від близьких за формулюваннями положень міжнародних документів. Іноді таку відмінність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприклад, у його ст. 58 записано: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи». Виникає питання: чи стосується це конституційне положення сфери цивільно-правового регулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права людини й основні свободи). На нашу думку, тут має сказати слово Конституційний Суд України, до повноважень якого, зокрема, віднесене офіційне тлумачення Основного Закону.
Принагідно зазначимо, що деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовані більш актуально і юридично точно. Як-от ст. 38 Конституції. котру можна порівняти, зокрема, зі ст. 21 Загальної декларації.
У Конституції України можна знайти положення, відсутні в міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (а саме вони складають Міжнародну хартію прав людини) визначають саме загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані, звичайно, у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоча у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. До того ж У нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.
У деяких випадках відсутність в міжнародних документах про права людини в міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку., дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення. окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесене, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування завданого порушенням щойно зазначеного права шкоди. На думку таких експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складнощі для різноманітної економічної діяльності.
Зовсім іншими обставинами зумовлена поява в Конституції положення ст. 23, де, зокрема, записаної «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей». В науці конституційного права подібні за змістом положення визначаються як право загальної свободи. Поява в тексті Основного Закону цитованого положення тісно пов'язана з іншим, що міститься у його ст. 22: «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними». Зазначене положення може бути застосоване то/й. коли у конкретних випадках неможливо безпосередньо застосувати положення другого розділу Основного Закону через прогалини в.конституційному тексті, І тоді вирішальне слово належатиме Конституційному Судові України..
Наведене положення ст. 23 Конституції України практично збігається за текстом з положенням, першого абзацу статті Основного Закону ФРН 1949 р.Характерно, що Конституційний Суд ФРН визначив це положення як таке., що доповнює інші, конституційні положення щодо прав і свобод. Федеральний Конституційний Суд шляхом тлумачення згаданого положення заповнює прогалини в тексті Основного Закону, «відкриває» конституційні права, які прямо не виписані в цьому тексті, У такий спосіб дїє і Конституційний Суд Угорщини щодо ст., 54 чинної Конституції Угорщини, де записано, що «кожен має невід'ємне право на… людську гідність»1. ї за текстом першого абзацу ст. 28 Конституції України «кожен має право на повагу до його гідності. Очевидно, тут міститься ще одне формулювання права на загальну свободу
Порівнюючи другий розділ Конституції України і головні міжнародні документи про права людини, не можна не звернути увагу на той факт, що вони різні за юридичним інструментарієм;, використаним при їх укладанні. Зокрема, йдеться про так звану юридичну техніку.
Так, у міжнародних документах сказано про право на свободу думки., совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права., ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі України ці права „розведені“; у ст. 34 йдеться про „право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань“, що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а в ст. 35 — про „право на свободу світогляду і віросповідання“. Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.
Ще одним прикладом може слугувати положення міжнародних документів про право на свободу мирних зборів і асоціації (ст. 20 Загальної декларації», ст. 1.І Європейської конвенції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свободи — мирних зборів і асоціацій — звичайно, тісно пов'язані в реальному державно-політичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у ст. 36 і 39, що також є традиційним з позицій конституційного права Роз'єднання відповідних прав у Конституції дає змогу більш детально їх регламентувати. Зокрема, класичне право на свободу асоціацій (об'єднань) досить конкретно визначене у ст. 36 і 37 Основного Закону. За своїм обсягом ці статті є чи не найбільшими у другому розділі Конституції.
Завершуючи аналіз питань співвіднесеності Конституції України і міжнародних документів про права людини, наголосимо, що усі вони визначають юридичні гарантії прав і свобод, Здебільшого поза їх текстами залишилися декларації гарантій, які були «родовою відзнакою» гак званих соціалістичних конституцій. Частину сприйнятих юридичних гарантії сформульовано як права.
Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захисті у ст. 55 Конституції України записано що «права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесені так звані процесуальні гарантії, В науці конституційного права їх визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішим щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основі;і свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканість. Ці положення сформульовані в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще XVII ст. демократичної процедури «хабеас корпус».
Підсумовуючи викладене, наголосимо, що питання, пов'язані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають найактуальніше значення. їх вирішення допоможе забезпечити відповідну практику, на» повнити її демократичним змістом. Перспективи розвитку такої політики в нашому суспільства і в нашій державі багато в чому будуть визначати реальність нормо застосування, реальність самої Конституції.[24; ст.214 – 220]
продолжение
--PAGE_BREAK--Висновок
Юридичні гарантії — це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою. Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних прав і свобод. “Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний розвиток особистості.”
Отже, до юридичних гарантій прав та свобод людини і громадянина відносяться насамперед норми-принципи Конституції та інших законів, які містять гарантії або є гарантіями. Серед них важливу роль відіграють і процесуальні норми. До юридичних гарантій можна віднести юридичні обов'язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін.). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини. Норми та положення Конституції про основні права, свободи та обов'язки людини і громадянина з моменту вступу її в законну силу являють собою норми прямої дії як безпосередньо діюче право вищої юридичної сили. На практичну реалізацію всіх цих та інших конституційних приписів і має бути спрямована діяльність державних органів та політичних організацій.
Людина і кожний громадянин мають бути впевнені у тому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права та свободи, діє безпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації конституційної норми. “Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, окрім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Це означає, що нові закони не мають обмежувати права людини та громадянина, погіршувати її становище.”
Поява нових, раніше невідомих Україні конституційних прав і свобод і відповідних обов'язків — закономірність і наслідок проголошення незалежності України. При цьому з необхідністю зростає значення права як регулятора суспільних відносин, учасниками яких виступають громадяни. В цьому зв'язку уявляється доцільним звести до мінімуму практику видання підзаконних, відомчих нормативних актів (положень, інструкцій, статутів тощо), які встановлювали або обмежували б обсяг користування конституційними правами та свободами. Подібні акти, хоч і реєструються у Міністерстві юстиції, не завжди відповідають закону в силу суб'єктивних обставин та відомчих інтересів, а то і на шкоду правам та інтересам громадян. Розвиток юридичних гарантій реалізації прав людини та громадянина поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичних гарантій охорони їх прав та свобод. Державні органи, громадські організації, посадові особи у межах, встановлених законом, мають займатися виявленням фактів порушень прав та свобод людини, вживати заходів до захисту порушених прав та свобод, усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засоби впливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дуже актуальним є питання попередження зловживань службовим положенням посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок розгляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об'єктивне вирішення звернень громадян. Конституція України піднесла на якісно новий рівень систему юридичних гарантій охорони прав і свобод громадян.
На сторожі конституційних прав та свобод громадян України стоїть суд. «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту — аж до відповідних міжнародних судових установ чи до міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань; звертатися за захистом до суду та інших державних органів.”
Список використаної літератури
Конституція України. – К., 1996
Закон України « Про громадянство України»// ВВР. – 2001.- №13 – Ст.65
Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» // ВВР. – 1994.- №23. – Ст..161
Закон України «Про імміграцію» // 2001. — №41. – ст..197
Закон України «Про біженців» // ВВР.- 2001.- №23.- Ст.118
Закон України „Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини 1960 року”// Голос України. 1997
Авер’янов В.Б. Коментар до Конституції України — Інститут законодавства Верховної Ради України Київ 1996р..
Бедрій Р.Б. Громадянство України: конституційно – правові основи. – к., 2005
Баглай М.В. Основы правового положения личности. – М.,2005
Балакірєва Р.С. Конституційне право України. – К., 2003
Біленчук П.Д., Кампо В.М. Основи конституційного права України: навчально-методичні матеріали для викладачів та студентів юридичних спеціальностей — Київ Вентурі 1997р.
Васильева Т.А. Гражданство.// Права человека. – М.,2001
Вісник Академії правових наук України. – 1996
Віче 1998р. №9 / Конституція У країни. Традиційне і нове.
Гараджаэв О.Я. Конституційні права і свободи людини та громадянина в країнах СНД. – Одеса, 1998
Головченко В.В. Юридична термінологія. – К., 1999.
Гонтаp Т.М., Шепетюк В.Д. “Вивчаємо Коституцiю.”\\- Теpнопiль: 1996. -Ст.159
Закон і бізнес 1998р. №42 / Конституція та напрями розвитку національного законодавства
Коментар до конституції України. – К., 1996
Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л., Медведчук В.В. Основи конституційного ладу України/ – К.: Либідь, 1997. – 206 с.
Колодій А.М., Олійник А.Ю. Права людини та громадянина в Україні.- К., Юрінком.2004.
Котюк В.О. “Основи держави i пpава.”\\- К.: Вентуpi, 1997. -Ст.194
Конституційне право України. За редакцією Тодика Ю.М., Журавського В.С. – К.,2002
Конституційне право України. За ред. професора Погорілка В.Ф. – К., 1999
Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. – К., Атіка. 2004
Кравчук М.В. Правознавство. Тернопіль, 2003.
Кравченко В.В., Сеpбан Ф.I. “Конституційне право Укpаїни.”\\- К.: 1996. -Ст.246
Коментар до Конституції України — К.: Інститут законодавства
Конституція України від 28 червня 1996 р., зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р. № 2222-1V// Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 2.
Конституція України: реалізація принципів та норм. – К..1996
Маклаков В.В., Страшун Б.А. Конституційно – правовий статус человека и гражданина. – М., 2000
Международные пакты о правах человека и советское законодательство.-М., 1976
Мелащенко В.Ф. “Основи конституцiйного пpава на Укpаїнi.”\\ -К: Вентуpi, 1995. .
Мотьвилавка Е.Я. Теорія регулятивного и охранительного права. – Воронеж, 1990
Лотюк О.С. Громадянство України і статус іноземців. – К.,2000
Лукашева Е.А. Правовый статус человека и гражданина. – М.,2001
Нересянц В.С. Юриспруденція. – М., 1998.
Наливайко Л. “Проблеми визнання поняття специфічних ознак та функцій Конституції України. Відповідальності сучасної Конституції України конституційній теорії”\\ Право України, 1999. № 10 –Ст.45
Опришко В. “Конституція України — основа розвитку законодавства” // Право України. — 1997. — №8. — С. 14 — 18.
Орлов П.І. Основи правознавства. – Донецьк, 2003
Погорілко В. Ф. Нова Конституція України. Огляд, коментарі і текст Основного Закону /. — К.: Наукова думка, 1998.
Погорілко В.Ф. Конституційне право України — Київ Наукова думка 1999р.
Полешко А. “Проблеми, досвід, перспективи реалізації положень Конституції” // Право України. — 1997. — №8. — С. 18-20.
Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини XVII ст. до 1923 р. – К.: Либідь, 1993. – 608 с.
Конституційне право України. За редакцією В.Ф.Погорілка. – К., 2003
Рабинович П.М., Хавронюк М.І. Права людини та громадянина. — К., 2004
Рабинович П.М. Основи загальної теорії правв та держави. – К., 1995
Сравнительное конституционное право / Под ред. А.И. Кевира, В.Е.Чиркина, Ю.А. Юдина. – М.: „Манускрипт”, 1996
Фрицький О.Ф. Конституційне право України. – К., Юрінком. 2002
ЧушенкоВ. Зміст понять „людина” та „громадянина” в Конституції України. – Л.,2002
Шукліна Н.Г. Конституційне право України. – К., Юрінком.2005
Шевцов В.С. Гражданство в Советском Союзном государстве. – М., 1969
Якимов А.Ю. Статус субьекта права // государство и право. – 2003. — №4
Тодык Ю.Н. Конституцыонный – правовой статусчеловекаи гражданина в Украине. – К., 2004