Господарське право України, Гайворонський, Жушман

Міністерство освіти і науки України
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого
Господарське право України
За редакцією В. М. Гайворонського і В. П. Жушмана
Затверджено Міністерством освіти
і науки України
як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів
Харків
«Право»
2005
/>ББК 67.303.Я73 Г 72
Гриф 'Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник
для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів»
надано 3.06.2005 р.
Підручник підготовлений викладачами кафедр аграрного права
і господарського права Національної юридичної академії України
імені Я росла на Мудрого
Рецен ієн і и
А. Г. Бобкова, д-р юрид. наук. проф. (Донецький національний університет)
Р. Б. Шишка, канд. юрид. наук. проф. (Національний універси­тет внутрішніх справ)
Автори підручника
В. М. Гайворонський, д-р юрид. наук, проф. — розділи І (глави 1-3), II(глави 4-6), III(глава7, глава 8 у співавторстві з О. А. Мед-ведсвою), глава 9, IV(глава 15), V(глава 20), VI(глава 27 у співавторстві з Є. М. Бі.юусовим і /. М. Жуковим);
B.П. Жушман, канд. юрид. наук. проф. — розділи IV(глави 13,14,
16), V(глава 17); Є. М. Білоусов, канд. юрид. наук. доц. — розділ VI(глава 27
у співавторстві з В. М. Гайворонським і /. М. Жуковим); Р. II. Бойчук, канд. юрид. наук, дон. — розділ VI(глава 24);
C.В. Глібко, канд. юрид. наук, доц. — розділ III(глава 11);
/. М. Жуков, канд. юрид. наук. доц. — розділ VI(глава 27 у співав­торстві з В. М. Гайворонським і Є". М. Білоусовим);
О. Р. Кібенко. канд. юрид. наук, доц. — розділ НІ (глава 12);
В. М. Корнісмко, канд. юрид. наук, доц. — розділ VI(глава 23 у співавторстві з Н. В. Погорецькою);
В. І. Кухар, голова Харківського апеляційного господарського суду — розділ 111(глава 10);
О. А. Медведева, канд. юрид. наук, доц. — розділ III(глава 8 у співавторстві з В. М. Гайворонським);
Н. В. Погорецька, канд. юрид. наук, доц. — розділ VI(глава 23 у співавторстві з В. М. Корніснко, глави 25, 26);
В. Ю. Палатам, канд. юрид. наук — розділи V(глави 18, 19), VII(глава 28);
О. П. Радчук, канд. юрид. наук, доц. — розділ VIII(глава 29); --PAGE_BREAK--М. І. Гіто*. канд. юрид. наук, доц. — розділ V(глава 22);
/. А. Шуміло, канд. юрид. наук, доц. — розділ V(глава 21)
О В. М. Гайворонський, В. П. Жуш­ман, Є. М. Білоусов та ін., 2005 О «Право», 2005
Розділі
Основні правові засади господарської діяльності
Глава 1. Господарська діяльність
і регулювання відносин, що складаються
при її здійсненні
§ 1. Господарські відносини — предмет господарського права
Правова регламентація господарської діяльності uнаш час — у період переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки — повинна спрямовуватися на закріплення в законодавстві економічно обгрунто­ваних принципів її функціонування в умовах конкуренції.
Світовий досвід свідчить, що на саморегулюючий механізм ринку не можна повністю покластися. Він сам по собі не може забезпечити здо­рових суспільних відносин і не гарантує довготермінової економічної стабільності. Держава повинна всіляко підтримувати малий і середній бізнес, забезпечувати громадське взасмопорозуміння у справах справед­ливого розподілу прибутків, використовуючи такі правові засоби, під впливом яких посилюється мотиваційне значення тих чи інших цілей господарської діяльності.
У Господарському кодексі України дається визначення господар­ської діяльності як діяльності суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, надання послуг, виконання робіт вартісного характеру, що мають ціно­ву визначеність1. До цього слід додати, шо господарювання означає здійснення економічно значущої діяльності, метою якої є здобуття гос­подарської вигоди, тобто не тільки одержання прибутку, а й задоволення суспільних потреб. Адже задоволення суспільних потреб с кінцевою метою виготовлення продукції у виробничій системі з використанням природних ресурсів. Саме потреби є рушійною силою розвитку вироб­ництва, збереження і відтворення природних ресурсів.
Процес ведення господарської діяльності, суспільні відносини, що при цьому виникають, потребують правової регламентації. І хоча втру-
1Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18. — Ст. 144.
чання держави в цю діяльність законодавством не допускається, така регламентація не може обмежитися загальною вимогою проте, шо ви­користання при її здійсненні будь-ким своєї власності не може завда­вати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати еко­номічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41 Конституції України). Сукупність відносин, шо виникають при здійсненні господарської діяльності, потребує правового регулювання і є предметом господар­ського права, а останнє — системою правових норм, які регулюють гос­подарські відносини.
У процесі виробництва і господарювання проявляються приватні інтереси, інтереси товаровиробників, суспільства і держави, трудових колективів, споживачів. Виникає необхідність у їх узгодженні. Для цьо­го слід використовувати правові регулятори таким чином, щоб не допус­тити зниження підприємницьких інтересів внаслідок, скажімо, надмір­них податків, а з іншого боку — шоб суб'єкти господарювання додержу­валися норм природокористування, стандартизації, конкуренціїтошо.
Посилаючись на традицію торгового права дореволюційної Росії, за якою і банкір, і видавець, і аптекар, і нерідко сільський господар — усі визнавалися купцями, деякі правники висунули пропозицію зберегти, або відновити таку галузь права, як торгове право1. Але икшо тодішній купець був фактично підприємцем, а точніше — суб'єктом господарю­вання, то така невідповідність понять, за словами відомого російсько­го правника Г Ф. Шершеневича, виникла внаслідок широкого юридич­ного уявлення про торгівлю, яке поступово наближалося до поняття взагалі економічної діяльності2.
Якшо здійснити таке «відновлення», то створиться така ж невід­повідність понять, адже комерційна (від лат. commarcium— торгівля) діяльність — це діяльність на товарних ринках (купівля-продаж в інтере­сах матеріально-технічного постачання і збуту виготовленої продукції); діяльність, пов'язана з експортом та імпортом товарів; діяльність на фон­дових ринках (купівля-продаж акцій, облігацій та інших цінних паперів); посередницька діяльність1.
Така діяльність тісно пов'язана з виробничою, але не повинна ото­тожнюватися з нею. До переходу до ринкової економіки матеріально-технічне забезпечення виробничого процесу здійснювалося в цент­ралізованому порядку, який складався з кількох етапів. Починався він з вияву потреб виробників у матеріально-технічних ресурсах, виділен­ня фондів міністерствам і розподілу цих фондів підприємствам-спожи-вачам.
1Панкин В. В. Торговое право: современные тенденции // Государство и
право. — 1993. — Nt2.
2Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права. — СПб., 1908. — Т. 1. — С. 140.
1Круглова М. Ю. Хозяйственное право. — М., 1997. — С. 45.
Потім органами матеріально-технічного забезпечення здійснювало­ся прикріплення підприємств-споживачів до постачальників і видача актів на поставку продукції. І на заключному етапі на підставі одержаних нарядів, планів прикріплення та інших планових документів підпри­ємства укладали договори на поставку продукції.
Перехід до ринкових відносин означає відмову від адміністративно-наказових методів господарювання, втручання держави в господарську діяльність підприємств. З іншого боку, комерційну діяльність в умовах ринку не можна зводити, як було раніше, лише до організації збуту про­дукції. В цих умовах вироблена продукція знайде збут лише тоді, коли буде задовольняти попит споживачів.
Тому завданням виробника є аналізувати, за допомогою кваліфіко­ваних працівників, кон'юнктуру ринку, виявляти незадоволені потре­би, знаходити споживачів своєї продукції і на цій основі формувати асортиментну політику підприємства здійснювати розробку нової про­дукції, налагоджувати системи сервісного обслуговування.
Таким чином, якщо раніше спочатку планувалася в централізовано­му порядку виробнича діяльність, а потім укладалися договори зі спо­живачами про збут виробленої продукції, то тепер основу планів вироб­ництва продукції становлять державні замовлення та договори, укладені із її споживачами (покупцями) і постачальниками матеріально-техніч­них ресурсів.
Виходячи з вишенаведеного, слід визначити відносини, шо вини­кають при здійсненні виробничої і комерційної діяльності, відносина­ми господарськими, оскільки виробнича і комерційна діяльність тісно пов'язані і становлять у цілому діяльність господарську, яка потребує окремої правової регламентації.
Характерною ознакою господарських відносин, як зазначається в законодавстві, є поєднання в них виробничих, організаційних і внут­рішньогосподарських відносин (ст. З ГК України). Господарські відно­сини являють собою такі відносини між суб'єктами господарювання (підприємствами, підприємцями) і органами управління, між суб'єкта­ми господарювання і державними та громадськими організаціями, шо є споживачами продукції, робіт, послуг, які складаються в процесі орга­нізації і здійснення господарської діяльності.
Господарювання — це і господарське управління, і господарське відання. Господарювання здійснюється різноманітними суб'єктами: державою, територіальними самоврядними системами, підприємства­ми, бюджетними та іншими організаціями, які не мають на меті одер­жання прибутку, окремими громадянами.
У юридичний науці таке регламентування виокремлюється в госпо­дарське право. Процес переходу економіки України до ринку вимагає перегляду концепцій галузевого правового регулювання і відповідного
/>

законотворення. Це стосується як «традиційних» галузей права — цивіль­ного, адміністративного, кримінального, — так і господарського.
Ринкова економіка і державне регулювання, як зазначається в прав­ничій літературі1, мають тісний зв'язок та взаємообумовленість. Вони відображають реальне співвідношення між публічним і приватним пра-пом. Аналіз цього процесу привів учених до необхідності по-іншому поглянути на проблему дуалізму права. На стику публічного і приват­ного права була розроблена теорія господарського права.
У колишньому СРСР ці ідеї набули великого поширення і розвитку. Досить згадати концепцію «двохсекторного права», довоєнну концепцію, яка була висунута в 30-ті роки Я. Я. Гінцбургом та Є. Б. Пашуканісом. Представниками так званої післявоєнної концепції господарського права є В. В. Лаптев, В. К. Мамутов, І. Г. Побірченко, Г. А. Знаменський та інші1.
Господарське право можна розглядати в кількох аспектах: як галузь права, як галузь законодавства, як науку і як навчальну дисципліну. І якщо з приводу визначення господарського законодавства, а також на­уки господарського права і відповідної навчальної дисципліни особли­вих розбіжностей серед вчених до останнього часу не існувало1, то пи­тання про господарське право як окремої галузі права було і залишається до цього часу дискусійним.
Одні вчені визначали господарське право, виходячи з розуміння Його предмета як господарських відносин, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (відносини за горизонталлю), та керівництвом нею (відносини за вертикаллю — господарсько-управлін­ські відносини) між організаціями, а також між їх підрозділами і ор­ганізацією в цілому (внутрішньо-господарські відносини). Це точка зору прихильників розуміння господарського права як самостійної галузі права4.
Інші вчені висували концепцію господарського права як комплекс­ної галузі права5.
    продолжение
--PAGE_BREAK--1Белых В. С. Теория хозяйственного права в условиях становления и раз­вития рыночных отношений // Государство и право. — 1995. — № 11.
'Докладніше про це див.: Хозяйственное право: Учебник / Под редакци­ей В. К. Мамутова. — К., 2002. — С. 81-94.
1За винятком хіба що статті Т. К. Матвеева «Экономическая реформа и коди­фикация гражданского законодательства: к истории многолетней дискуссии» // Государство и право. — 1992. — № 5.
* Теоретические проблемы хозяйственного права. — М. 1975. — С. 5—31; Мартемъянов В. С. Хозяйственное право: история и современность // Право­ведение. — 1992. — Ьк 2. — С. 102-103; Мартемьянов В. С. Хозяйственное пра­во. — М„ 1994.-Т. I.-С. 1-6.
5Толстой Ю. К. Проблемы совершенствования хозяйственного законода­тельства // Правовое регулирование хозяйственных отношений. — М., 1978. -С. 31-50.
Дехто з авторів, не визнаючи господарське право як комплексну га­лузь права, вважали, що нормативні акти, які регулюють господарські відносини, становлять комплексну галузь законодавства1.
За існування командно-адміністративної системи заперечення про­ти визнання господарського права як галузі права зводилися до неви­знання існування його предмета.
Всі правовідносини у сфері організації господарювання можуть бути поділені, як зазначає В. А. Рахмилович, на дві великі і руни: 1) верти­кальні, тобто владовідносини, в яких один із учасників наділений ком­петенцією з владного управління іншим учасником цих відносин; 2) горизонтальні, позбавлені ознак влади і підкорення, в яких взаємні пра­ва і обов'язки, здебільшого майнового характеру, виникають із дого­ворів, правопорушень та інших юридичних фактів. Друга група — це або безпосередньо самі товарно-грошові відносини або похідні від них і ними обумовлені відносини3.
Якщо такі висловлювання ще можна зрозуміти в умовах, коли то­варно-грошові відносини не мали всеохоплюючого характеру, прита­манного ринковій економіці, то навряд чи треба повторювати «посту­лати» про чітке розмежування відносин господарювання на вла­довідносини та «горизонтальні», безпосередньо самі товарно-грошові відносини в умовах переходу до ринкової економіки, як це зроблено, наприклад, Т. К. Матвсєвим', коли товарно-грошовий характер поши­рюється і на вертикальні відносини, коли в господарських відносинах застосовуються договори вертикального типу, що набувають все більшо­го поширення на практиці.
У той же час важко погодитися з твердженням, що при переході від планово-адміністративної до ринкової економіки господарська діяль­ність стає діяльністю підприємницькою і це визначає новий зміст гос­подарського права, яке стає правом підприємницької діяльності4.
Як слушно зазначається в літературі, в колах як економістів, так і юристів, спостерігається надто спрощене розуміння економічної суті підприємництва, яке ототожнює підприємництво практично з будь-якими формами господарської діяльності і бізнесу, тобто в теорії і на
1Яковлев В. Ф., Якушев В. С. Правовые основы регулирования хозяйствен­ной деятельности. — Свердловск, 1979. — С. 15.
* Рахмилович В. А.     продолжение
--PAGE_BREAK--О хозяйственном праве и путях развития хозяйственного законодательства // Советское государство и право. — 1989. — Me10. — С. 48—49.
1Матвеев Т. К. Экономическая реформа и кодификация гражданского за­конодательства: к истории многолетней дискуссии // Государство и право. -1992. — № 5.
4Лаптев В. В. Хозяйственное право — право предпринимательской деятель­ности // Государство и право. — 1993. — N? 1. — С. 33-43; Быков А. Г. Предприни­мательское право: проблемы формирования и развития. — Вестник МГУ. -Серия № 11 (Право). — 1993. — № 6. — С. 3-Ю.
/>практиці має місце підміна і змішування понять «підприємницька діяльність» і «господарська діяльність»1.
Підприємницька діяльність — це особлива господарська діяльність, творчо-пошукова, новаторська, пов'язана з виробленням нових ідей і заходів для досягнення мети. Вона відрізняється від просто репродуктив­ної діяльності для одержання відомих результатів відомими заходами.
Підприємцями, зазначав відомий німецький економіст Й. Шумпе-тер, ми називаємо суб'єктів господарювання, функцією яких є не що інше, як здійснення нових комбінацій факторів виробництва, здійснен­ня реалізації нововведень і тим самим забезпечення економічного рос­ту2, їх характеризують за допомогою таких понять, як ініціатива, авто­ритет, дар передбачення тощо. Тому терміни «просто господарі» і «підприємці» ми можемо уявити собі у вигляді антитези двох таких суб'єктів господарювання3.
Отож господарська діяльність, охоплюючи підприємницьку, до неї не зводиться. Ряд авторів «далекого зарубіжжя» теж зазначає, що підприємницьке право — це важлива частина (але лише частина) гос­подарського права4.
На думку В. В. Лаптева, предмет підприємницького права — це три групи відносин: 1) відносини, що складаються при здійсненні підпри­ємницької діяльності (відносини за горизонталлю) між автономними учасниками цивільного обороту, 2) відносини з урегулюванням підпри­ємницької діяльності, що виникають між суб'єктами, які займаються підприємництвом, і державними органами (відносини за вертикаллю); 3) внутрішньогосподарські відносини, між відокремленими підрозділа­ми підприємства, що діють на засадах господарського розрахунку5. Та ці ж групи відносин становлять і господарське право, частиною якого є право підприємницьке.
Висуваючи міркування про формування підприємницького права як самостійної галузі, А. Г. Биков зазначає, що оскільки цивільне право, як і торгове, органічно не припускає державного підприємництва, то, отже, об'єктивно виникає потреба в сучасному варіанті торгового права, яке ми називаємо підприємницьким правом*. При цьому він посилається на ви­словлювання зарубіжних вчених, зокрема на Р. Давида, який у книзі «Ос-
1 Господарські і підприємницькі відносини в економіці України та їх пра­
вове забезпечення // Право України. -19%. — № 12. — С. 38.
2 Шумпетер Й. Теория экономического развития. — М., 1982.-С. 169—170.
' Шумпетер Й. Теория экономического развития. — С. 178.
* Див., наприклад: Хойер Вольфганг. Как делать бізнес в Европе. — М., 1991.
— С. 28.
' Лаптев В. В- Предпринимательское право: понятия и субъекты. — М . 1997. — С. 22-23.
* Быков А. Г. Предпринимательское право: проблемы формирования и раз­
вития // Вестник МГУ. — Серия № 11 (Право). — 1993. — J* 6. — С. 7.
8
новні правові системи сучасності» (М., 1988), маючи на увазі явну обме­женість сучасного торгового права, прямо зазначав, що праці з торгового права лають урізане уявлення про його предмет, бо не виходять за тра­диційні межі торгового права і залишають без уваги цілу низку суттєвих для цієї сфери діяльності засобів (податковий режим, регламентацію зовніш­ньої торгівлі та ін.). Тому є суттєвим перетворення торгового права на «гос­подарське право», у якому переважають установки політичного і соціаль­ного плану і якнайтісніше переплетені право приватне і право публічне.
Отож і такі анторитетні зарубіжні вчені, як Р.Давид, визначають, що сучасний варіант торгового права і с господарським правом.
§ 2. Метод господарського права
Метод правового регулювання — це сукупність способів регулятив­ного впливу норм права на поведінку суб'єктів правовідносин.    продолжение
--PAGE_BREAK--
У концепції господарського права до цього часу вирізняли три ме­тоди регулювання: метод обов'язкового припису, метод автономних рішень (метол узгодження) та метод рекомендацій. Найважливіше зна­чення в умовах планової економіки мав метод обов'язкових приписів. З переходом до ринкової економіки і розвитком підприємництва, зазна­чає В. В. Лаптев1, основним у господарському праві стає метод автоном­них рішень (метод узгодження). Підприємець сам вирішує питання своєї діяльності або узгоджує свої дії з контрагентами на договірних засадах.
Розкриваючи сутність трьох наведених методів, В. С. Щербина додає, що концептуально методи господарського права будуються на дпох принципах: загальнодозвільному («дозволено все, що не забороне­но законом»), за яким діють підприємства і підприємці, та зобов'язу-вальному («суб'єкти господарського права зобов'язані і мають вчиня­ти те, що на них покладено законом»). Цей принцип в основному сто­сується органів державного управління економікою2.
В. С. Мартем'янов з цього приводу зазначав, що метод, який засто­совується в господарському праві, характеризується складним поєднан­ням двох способів впливу на поведінку суб'єктів, шо і дало привід ствер­джувати, що в господарському праві існує не один, а кілька методів пра­вового регулювання. Однак, на його думку, це дві взаємопов'язані сторони єдиного методу, шо пояснюється складною тканиною госпо­дарських відносин, у регулюванні яких частки обов'язкового і автоном­ного можуть бути різними3.
1Лаптев В. В. Хозяйственное право — прано предпринимательской дея­тельности // Государство и право. — 1993. — NtI.
1Щербина В, С. Господарське право України. — К., 1999. — С. 33.
1Мартемьмнов В. С. ХозяПстьеннос право. — М , 1994. -XI.- С. 10-12.
/>Приреалізаціїдирективнихактівзастосовуютьсяобов'язковіпри­писи(наприклад, приписиантимонопольнихорганів). Однаквнаслідок переходудопереважноекономічнихметодіврегулюваннявідносину сферіекономікивладніприписиврядівипадківтрансформуютьсяв диспозитивнічирекомендаційніабореалізуютьсянаосновідоговору. Зіншогобоку, навітьзастосуваннявладнихвеліньдопускаєоспорюван­нянекомпетентногоприпису(наприклад, заст. 74 ГКУкраїнивразіви­даннядержавниморганомчиорганоммісцевогосамоврядуваннямакта, якийбуловизнаносудомнеконституційнимабонедійснимівнаслідок виконанняякогодержавномупідприємствузавданозбитки, вонипідля­гаютьвідшкодуваннюзазначенимиорганами).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Слушною, нанашпогляд, єдумкапроте, щогосподарськівідноси­ниміжсуб'єктамигосподарюванняхарактеризуєїхвзаємодія. Проте наказпровиконаннябудь-якихгосподарськихзавдань—цетежгоспо­дарськевідношення, алесвоєрідне, таке, щойогоівідношеннямнена­звеш. Прицьомуводногозсуб'єктівпрактичнозникаютьрисисуб'єкта господарювання. Зорганізатора-ініціаторавінперетворюєтьсянаор-ганізатора-виконавця, атомувідношення«наказ—виконання—цевже незовсімвідношенняміжсуб'єктамигосподарювання, якихмивва­жаємовсежтакиініціаторами»1.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Завваживши, шодеякіправникинавітьдумкинедопускаютьпроте, щоможутьякосьсполучатисяметолобов'язковихприписівіметодав­тономнихрішень, авторипідручника«Хозяйственноеправо»твердять, щозфілософськоїточкизорузазначеніметодидійсноєпротилежнос­тями, антиноміями. Однакуфілософськійнауцішевгегелівськічаси булапоставленапроблема«зняття»суперечностей. Тодіжз'явиласьідея проте, щорозв'язатиїхможназадопомогоюзалучення«серединного», чи«третього», елемента, якиймаєякості, якізнімаютьсуперечності.
Унашомувипадку(привиявленнісутностіметодугосподарськогопра­ва) вельмикориснароль«третього»елементаможебутивідведенапонят­тю«суспільнийгосподарськийпорядок», підякимслідрозумітизаведений усуспільствіспосібматеріальноговиробництва, заснованийнаположен­няхКонституції, нормахправа, моральнихпринципах, діловихправилах тазвичаях, схваленихзаконодавчоювладоювстратегічнихекономічних рішеннях, щозабезпечуєгармонізаціюприватнихіпублічнихінтересіві створюєпартнерськіідобропоряднівзаємовідносинивгосподарюванні2.
Можливо, цезанадтоузагальненийчинник, здатнийінтегрувативсі іншіметодигосподарськогоправа, алейомуналежитьважливарольу регламентаціїгосподарськоїдіяльностівумовахзмішаноїекономіки, якійпритаманнепоєднанняпублічно-правовогоіприватно-правового регулюваннягосподарськихвідносин.
1ОсиповЮ. М. Опытфилософиихозяйствования. — М., 1990.-С. 140-141. 1Хозяйственноеправо: Учебник/ ПодредакциейВ. К. Мамутова. — К., 2002. -С. 30-31.
    продолжение
--PAGE_BREAK--10
§3. Системагосподарськогоправа
Яквипливаєзвищенаведеиого, науковісуперечкидовколагоспо­дарськогоправапродовжуютьсяівумовахпереходудоринковоїеко­номіки, івцьомунемаєнічогодивного. Навпаки, всуперечці, якка­жуть, народжуєтьсяістинаАлесуперечкинеповинніпереростативза­кликидозаборонунауці. Так, Г. К. Матвеевузгаданійвищестатті пропонувавзаборонитинаукугосподарськогопрана, вимагав, щобию науковуспеціальністьбуловідмінено. Вінзапропонуваввідмінитита­кожвикладанняцієїдисциплінивінститутахтауніверситетахзпоси­ланнямнате, шовсіпитаннягосподарськогоправавсебічновивчаються вкурсіцивільногоправа. Тасправавтому, шовцьомукурсінонироз­глядаютьсялишезпозиційрегулюваннявідносинрівноправнихсторін, вкурсіжгосподарськогоправаціпитанняпов'язуютьсязгосподарсько-управлінськимивідносинами, тобтоохоплюєтьсявеськомплексправо­вогорегулюваннягосподарськоїтапідприємницькоїдіяльності. Такий курснеобхідниймайбутнімюристам, якіпрацюватимутьвумовахрин­ковоїекономіки.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Цевизнаютьіцивілістиякукраїнські, такі«близькогозарубіж­жя». Є. А. Суханов, наприклад, вважає, щонеслідзмішуватисисте­матизаціюправовихгалузей, результатизаконотворчостіінавчаль­нийпланюридичноговищогонавчальногозакладу. Востанньому, як відомо, завждивикладалисяДИСЦИПЛІНИ, якінетількинеєгалузями права, алейвзагалівиходятьзамежіправовихявищ(судовамедици­на, судовапсихологіятощо).
Якііншігалузіправатанавчальнідисципліни, господарськепрапо являєсобоюпевнусистему. Внауковійтанавчальнійлітературіпідси­стемоюрозуміютькомплексчисукупністькомпонентів, шотакчиінак­шевзаємодіютьітомустворюютьпевнуцілісність. Зв'язокміжкомпо­нентами(елементами) системитежповиненбутивельмипевним. Це обумовленотим, щодляоб'єднаннякомпонентівуєдинеціле(систе­му) беретьсяєдинакласифікаційнаознака.
Якправило, галузьправа, атакожнавчальнийкурсподіляютьна загальнутаособливучастини, хочацепевноюміроюєумовнимподілом.
Дозагальноїчастинивіднесено: поняттягосподарськогоправа, його форми, суб'єкти, їхмайновіправа, правоверегулюваннягосподарських відносин, народногосподарськіпрограми, індикативнепланування, їх правоварегламентація, плануваннягосподарськоїдіяльностіпідприєм­ствами, правовийрежимпідприємницькоїдіяльності, законодавство прооподаткування, стимулюваннядержавоюрозвиткувиробництвата господарськогообігу, правовізасобирозвиткуконкуренціїсуб'єктів господарськоїдіяльності, правоварегламентаціягосподарськихризиків, банкрутства, інформаціїтазвітностівгосподарськійдіяльності, правові
11
/>основи господарських зобов'язань, господарських договорів, відпові­дальності за їх порушення, зовнішньоекономічної діяльності, захисту прав суб'єктів господарювання.
До особливої частини входить правове регулювання відносин, які складаються при здійсненні окремих видів господарської діяльності. Зокрема, це правова регламентація реалізації продукції, купівлі-прода-жу засобів виробництва, поставок товарів, постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу, інвестиційної діяльності та капітального будівництва, виконання проектних та розвідувальних робіт, інноваційної діяльності та діяльності з виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, діяльності, пов'язаної з наданням послуг (перевезенням вантажів та інше).
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 4. Форми господарського права
У системі науки права взагалі, її окремих галузей і навчальних курсів зокрема за традицією розглядається поняття джерел права. В науковій літературі йдеться про багатозначність і нечіткість цього поняття, що здавна викликало критику видатних правників. Однак в умовах радян­ської правової системи, по суті, єдиним джерелом права визнавалися нормативні акти, законодавство. До останнього часу і в підручниках та посібниках з господарського права основними його джерелами визна­валися саме закони та інші нормативні акти1.
Здебільшого спрацьовує традиція, збережена в радянські часи і в підручниках з теорії права, за якою «офіційний акт — документ компе­тентних органів, що містить форми права, забезпечувані державою (кон­ституції, закони, укази президента, постанови та ін.) — є основним юридичним джерелом права»5.
Але в деяких аналогічних російських виданнях поняття «джерела пра­ва» і «форми права» не ототожнюються. Поняття «форми права» і «дже­рела права», стверджується в одному з них, тісно взаємопов'язані, але не збігаються. Якщо «форми права» показують, як зміст права організова­но і виражено зовні, то «джерела права» — це витоки формування права, система факторів, що визначають його зміст і форми вираження4.
Так підійшли до цієї проблеми і автори українського підручника «Загальна теорія держави і права». Під формою права, зазначається там, розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових
1Щербина В. С. Господарське право України. — К., 1999. — С.-32О; Марте-мьянов В. С. Хозяйственное право. — М., 1994. — Т. 1. — С 25.
1Скакун О. Ф. Теория государства и права. — X., 2000. — С. 335.
1Теория государства и права / Под ред. Н. М. Матузова, А. В. Малько. — М., 1997. — С. 329.
12
норм. А джерела права — це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток юридичних ідей, поглядів, теорій шодо утворення, змісту і функціонування права (передусім система соціальио-економічних відносин). Формами права в більшості правових систем є нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові договори1.
Першість серед форм господарського прана належить нормативним правовим актам — офіційним документам, які приймаються компетент­ними органами праіютворчосгі і містять норми господарського права.
Нормативні господарсько-правові акти класифікуються за різними ознаками. За юридичною силою і формою вираження — на закони, тоб­то акти вищої юридичної сили, і на підзаконні акти — акти, шо засно­вані на законах. Такі акти не повинні суперечити законам. Найвищу юридичну силу мас основний закон — Конституція України, яка вста­новлює загальні та галузеві принципи регулювання господарських відносин, гарантії здійснення господарської (підприємницької) діяль­ності (наприклад, забезпечення захисту прав усіх суб'єктів власності і господарювання, конкуренції, недопущення зловживання монополь­ним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції). Пілзаконні акти — це Укази Президен­та, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів, рішення органів самоврядування, накази міністрів та інших посадових осіб різного рівня.
Відповідно до ієрархії нормативио-правових актів за юридичною силою, вони приймаються народом або за його дорученням — органом законодавчої влади— Верховною Радою — Основний закон (Консти­туція), закони; Президентом — Укази і розпорядження; органом вико­навчої влади (Кабінетом Міністрів) — постанови; органами місцевого самоврядування — рішення.
Закони підрозділяються на конституційні — закони, які органічно поєднані з основним законом, ними вносяться зміни чи доповнення до Конституції; звичайні — закони, які приймаються на основі і на вико­нання Конституції і визначають основи правового регулювання у сфері господарських відносин (наприклад, закони «Про державне прогнозу­вання та розроблення програм економічного і соціального розвитку Ук­раїни», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо); надзвичайні — закони тимчасового характеру, що приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних законів; тимчасові — закони, прийняті на визначений у часі термін дії (напри­клад, закон про державний бюджет, закон про затвердження Державної програми економічного і соціального розвитку України на певний рік); допоміжні — закони, які затверджують, змінюють, зупиняють, скасову­ють, денонсують інші нормативні акти або мають допоміжне значення
' Загальна теорія держави і права. — X., 2002. — С 293.
    продолжение
--PAGE_BREAK--ІЗ
для їх застосування (наприклад, закон України «Про ратифікацію До­говору між Україною та Туркмсністаном про довгострокове торговель­но-економічне співробітництво на 2001-2010 роки»); кодифіковані — нормативні акти, в яких узагальнені і систематизовані норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Вони приймаються у формі кодексів. Зі створенням України як самостійної держави постало питан­ня про кодифікацію і господарського законодавства. Підготовка Госпо­дарського кодексу завершилася його прийняттям 16 січня 2003 року.
Деякими правниками демократизм правової та економічної систе­ми пов'язується лише з приватним інтересом, приватним правом, з ири-ватно-правовим регулюванням. Але ж нормальне функціонування рин­кової економіки неможливе бездержавного контролю за діяльністю всіх суб'єктів господарської, підприємницької діяльності, без застосування нарівні з принатно-праіювим і публічно-правового регулювання.
Нсупередженими правниками суперечлива ситуація в нашому су­спільстві пояснюється саме наявним безпідставним перебільшенням ролі ринкового саморегулювання, приватно-правових засад у становленні вітчизняної економічної системи, майже повним усуненням держави від активного формування демократичних засад в економіці, з одного боку, а з другого — невизначеністю щодо суті і змісту ринкової моделі народ­ного господарства України, місця і ролі національного підприємництва в становленні й розвитку нових економічних відносин»1.
Сфера публічно-правового регулювання особливо за умов пе­рехідного періоду охоплює широкий'спектр суспільних відносин і по­требує наукової відповіді на питання, то стосується, скажімо, загаль­них основ державного регулювання господарських відносин, привати­зації майна державних підприємств, індикативного планування тощо.
Практика кодифікації цивільного законодавства в Російській Феде­рації свідчить, що шлях зосередження всіх вищезгаданих правових норм в одному кодифікаційному акті — Цивільному кодексі — не є оптималь­ним і доцільним. Його громіздкість і перевантаженість, по-перше, ускладнює користування ним, а по-друге, і це теж негативно позна­чається на користуванні, багато законодавчих актів залишається поза межами Кодексу. По-третє, при такій кодифікації виникають неузгод­женості в структурі Кодексу. Але найголовніше, мабуть, полягає втому, що це є кроком назад, стримує розвиток правознавства.
Правознавство, як і кожна наука, у своєму розвитку все більше дифе­ренціюється, розгалужується. І це природно. Суспільні відносини, особли­во у сфері економіки, ускладнюються, ускладнюється також і їхнє правове регулювання, розгалужуються і система права та система законодавства.
1Селиванов В. Демократичний вибір конституційної реформи в Україні: обумовленість і необхідність// Право України. — 2003. — N? 8. — С 21.
14
Це особливо яскраво доведено практикою в наш час — час здійснен­ня ринкової трансформації економіки. Така трансформація потребує створення адекватної правової системи, пошуку міри оптимального співвідношення інтересів особи, суспільства і держави, що потребує пе­реосмислення наших уявлень щодо сутності права, його системи, зако­нодавства і його кодифікації.
Під законні нормативні акти, як уже зазначено, — це акти, які прий­маються уповноваженими правотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів. Відповідно до Конституції розрізняють такі їх види:
а)Укази Президента України. Вони є обов'язковими для виконан­
ня на всій території держави (наприклад, «Про деякі питання інно­
ваційного інвестування підприємств, що мають стратегічне значення
для економіки та безпеки держави», «Про усунення обмежень, що стри­
мують розвиток підприємницької діяльності»). Для вирішення опера­
тивних поточних питань Президент вилас розпорядження (наприклад,
«Про розроблення проекту стратегії економічного і соціального розвит­
ку України до 2011 року»);
б)нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Ними є
постанови, які є обов'язковими до виконання і містять найважливіші
рішення (наприклад, «Про перетворення деяких державних і казенних
підприємств», «Про встановлення та внесення плати за видачу ліцензії
на проведення конкретного виду страхування»). Рішення з оперативних,
поточних питань видаються Кабінетом Міністрів у формі розпоряджень;
в)нормативні правові акти міністерств та інших центральних ор­
ганів виконавчої влади; видаються у формі наказів, положень;
г)нормативні правові акти місцевих адміністрацій; видаються у
формі розпоряджень, наказів;
і) нормативно-правові акти органів та посадових осіб місцевого са­моврядування; видаються у формі рішень, розпоряджень;
д)локальні нормативні правові акти; видаються установами і орга­
нізаціями різних форм власності з метою регламентації внутрішніх пи­
тань. Вони поширюються на членів цих організацій і спрямовані на де­
талізацію вимог загальних норм права щодо умов діяльності даного ко­
лективу.
У господарсько-правовій сфері поширеною є практика застосуван­ня таких форм господарського права, як нормативний договір. Він являє собою двосторонню або багатосторонню угоду, яка встановлює права і обов'язки її суб'єктів як правила поведінки на майбутнє. Нормативні договори поділяються на внутрішньодержавні (типові договори, уста­новчі договори про заснування господарських товариств тощо) та міждержавні договори (угоди, конвенції тощо).
Найстарішою формою права є правові звичаї. Вони являють собою правила поведінки, визнані державою. Ще за часів Римської імперії
15
/>звичаєве право регулювало більшість торговельних угод, орендних відносин, угод про перевезення товарів тощо. З часом найпоширеніші звичаєві норми періодично об'єднувались у вигляді збірок.
У сучасному праві звичаї — рідкісне явище. У правовій системі Укра­їни дія правових звичаїв в основному стосується сфери зовнішньотор­говельних угод. Правовою формою с і юридичні прецеденти — принци­пи, які покладаються в основу рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи. В майбутньому вони стають загальнообов'язковими правилами при вирішенні аналогічних справ. Таким чином, функція правотворення визнається за судовою практикою.
Застосування прецендентів поки що не сприймається українською правовою системою. Разом з тим, досвід використання прецендентів може стати основою аналізу судової практики з точки зору її ролі в ре­гулюванні господарських відносин.
    продолжение
--PAGE_BREAK--І лана 2. Держава, місцеве самоврядування
і правова регламентація господарської
діяльності
§ 1. Цілі і завдання правового закріплення державної економічної політики
З початку 90-х років минулого століття в Україні відбувається до­корінне реформування економічних відносин, викликане кризовими явищами, які поступово наростали в економіці колишнього Радянсько­го Союзу і майже всіх держав Східної Європи.
Протягом шести десятиліть, починаючи з кінця 20-х років, в умо­вах загальнодержавної власності на всі засоби виробництва, землю, природні ресурси складався господарський механізм, основою якого було централізоване директивне планування, пріоритетний розвиток га­лузей військово-виробничого комплексу, тощо.
Уже в 60-ті роки стало очевидним, що система господарювання, яка склалася, не відповідає потребам розвитку виробничих сил, що прояв­лялося в падінні темпів економічного зростання, несприйняття вироб­ництвом досягнень науково-технічного прогресу, низькому життєвому рівні населення.
Керівництво колишнього Радянського Союзу неодноразово нама­галося реформувати («вдосконалювати») господарські відносини та ор­ганізацію управління економікою. Найбільш відомими заходами в цій сфері була, наприклад, спроба встановити в 1957 році територіальну
16
систему керівництва господарством, на відміну від галузевої; реформа 1965 року, спрямована на поліпшення керівництва промисловістю, вдо­сконалення планування та посилення економічного стимулювання про­мислового виробництва; всебічний економічний експеримент 1984 року з розширення прав підприємств у плануванні та господарській діяль­ності тощо.
Проте всі ці спроби не дали відчутних результатів. Продовжувалося падіння темпів виробництва, «проїдалися» сировинні ресурси, що зму­сило керівництво колишнього СРСР зміни ги економічну політику. Але запропонований у 1985 році «курс прискорення» та програма докорінної перебудови економіки на практиці дуже негативно вплинули на стан народного господарства, поглибили кризу, ще більш знизили життєвий рівень населення. Та, незважаючи на явну неспроможність подолати кризові явища методами державного регулювання економіки, право-творча діяльність того періоду базувалася на недоторканності базисно­го закону «планомірного і пропорційного розвитку», як і раніше, ствер­джувалося, шо, на відміну від анархії ринкової конкуренції, державне планування «виступає як спосіб функціонування економіки, механізм регулювання пропорцій… де суспільство мас можливість узгодженого розподілу суспільної праці в різних сферах»'. Хоча вже на той час деякі країни Східної Європи мали досвід позитивного впливу обмеженого при­ватного підприємництва та державної підтримки економічної конку­ренції на рівень розвитку виробничих сил. Так, наприклад, в Угорщині під час економічної реформи 1966-1967 років були визнані недоліки ди­рективного планування і вжиті заходи щодо стимулювання конкуренції міждержавними підприємствами.
Усвідомлюючи багаторічний негативний досвід реформування гос­подарських відносин у межах незмінного економічного базису — моно­полії загальнодержавної власності на засоби виробництва, наше су­спільство дійшло висновку про необхідність зміни соціально-еко-номічиої орієнтації.
На основі Декларації «Про державний суверенітет України»2Верхов­ною Радою 3 серпня 1990 року був прийнятий Закон «Про економічну самостійність Української РСР»\ який встановив, що економічна са­мостійність Української РСР базується на принципах різноманітності і рівноправності форм власності та їх державному захисті; децентралізації власності і роздержавленої економіки; повній господарській самостій­ності і свободі підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у межах законів Української РСР тощо.
На основі Постанови Верховної Ради Української РСР від 3 серпня 1990 року «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Укра­їнської РСР»1протягом наступних років були прийняті законодавчі акти, які створили правові засади становлення ринкової економіки в нашій державі. Остаточно перехід від командно-адміністративних ме­тодів управління народним господарством до ринкової економіки був закріплений Конституцією України.
Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що відмінність між суспільними устроями полягає передусім у ступені впливу держави на цей розвиток, який залежить від форм власності. Якщо держава зовсім не втручається в економіку, основи якої становить приватна власність, то це модель класичного (дикого) капіталізму.
У XXстолітті державний вплив на господарську діяльність стає за­гальним. Нині немає жодної держави, яка б стояла осторонь від розв'язання економічних питань2. Але повне втручання держави в еко­номіку, в усі її інфраструктури, характерне для тоталітарної системи, державного соціалізму, виявилось неспроможним сприяти її розвитку, як цс було в Радянському Союзі.
За часткового втручання держави в економіку — в деякі сфери більше (скажімо, в економічну та соціальну інфраструктуру), в деякі — менше (виробничу і фінансово-кредитну) — маємо змішану економіку, в якій усі форми власності рівноправні і рівноцінні. Це є напрямом рин­кової системи господарювання. В ній цілеспрямований вплив держави на господарські відносини здійснюються шляхом видання нормативно-правових актів та організації діяльності державних органів, що вплива­ють на ці відносини переважно економічними методами. Згідно зі ст. 8 Господарського кодексу України, безпосередня участь держави, її ор­ганів та органів місцевого самоврядування в господарській діяльності може мати місце лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законодавством.
Конституція України визначає права кожного громадянина во­лодіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, здійснювати підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Держава забезпе­чує захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькій діяльності. Але нею не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції й недобросовісна конку­ренція. Держава здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб використання громадянами власності не зашкоджувало правам і свободам інших громадян, інтересам суспільства (статті 41,42 Конституції). Отже, державна регламентація господарської діяльності
1 Відомості Верховної Ради України. — 1990. — Ni34. — Ст. 500.
2 Мамутов В. К., Чувпило О. О, Господарче право зарубіжних країн. — К.,
1996.-С.43.
18
в умовах переходу до ринкової економіки виходить з принципів, з од­ного боку, невтручання державних органів безпосередньо в діяльність суб'єктів господарювання, крім випадків, передбачених законодавст­вом, а з другого боку, з того, що держава не може стояти осторонь ор­ганізації, упорядкування господарської діяльності і контролю за нею. Теоретичні розробки видатних економістів і практика функціонування ринкової економіки в розвинутих країнах світу стверджує цю тезу1.
Відповідно до теорії організацій соціалміих систем, як зазначається в літературі', державші и шиши на економічні процеси, обсяг та напря­мок цього впливу залежить від багатьох факторів економічного, політич­ного, соціально-психологічного та іншого характеру. Інакше кажучи, підтримання економічної системи в найефективнішому стані передба­чає гнучкі способи впливу держави на економічні процеси.
Права державних ортнів та органів місцевого самоврядування щодо здійснення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання полягають утому, що у своїх відносинах із суб'єктами господарювання в умовах рин­ку впливають н.і їхні інтереси через податкові і фінансово-кредитні ва­желі, правила ціноутворення, цільові дотації, розміри економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензій, лізингу, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні та інші загально­державні і регіональні програми; договори про виконання робіт і поста­вок для державних потреб.
Держава забезпечує суб'єктам господарювання (незалежно від форм власності) однакові правові й економічні умови здійснення їх діяльності; сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання, використовуючи еко­номічні закони І стимули; реалізує антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології, створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств.
Отже, в період переходу до ринкової економіки державна регламен­тація господарської діяльності мас сприяти становленню саморегулю­ючих факторів, притаманних їй, створенню законодавчого середовища для ринкового суспільства.
Необхідність державного впливу на господарську діяльність визна­чається низкою вимог охорони публічних інтересів. Це, зокрема, забез­печення державних та суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному розвитку; формування державного бюджету; захист навко­лишнього середовища і користування природними ресурсами; забезпе­чення оборони країни; реалізація свободи підприємництва і конкуренції,
1Але як серед економістів, так і серед правникіи визначилися дві течії: з од­ного боку — прихильники регульованого ринку (представники господарсько-правової концепції, а з другого — так звані неоліберали — ідеологи повернен­ня до економіки часів Адама Сміта, які заперечують необхідність втручання держави в господарську діяльність підприємницьких структур і підприємців).
1Кубко Е. Наука не втручатися // Урядовий кур'єр. — 1998. — 7 лютого.
19
захисту від монополізму; дотримання правопорядку як у внутрішній гос­подарській діяльності, так і при здійсненні зовнішньоекономічних зв'язків та іноземного інвестування.
З точки зору змісту державного впливу на сферу господарювання він може поширюватись на створення і ліквідацію суб'єктів господарюван­ня, прогнозування та планування економічного і соціального розвит­ку, регламентації господарської діяльності та контролю за нею.
При переході від державного директивного управління економікою до ринкового на зміну директивним методам планування приходять індикативні. Роль держави змінюється. Вона тепер має виступати коор­динатором і посередником, шо регулює розвиток ринку. Таке регулю­вання повинно забезпечувати можливість запобігати перекошуванням у розвитку народного господарства.
Усе це пояснюється тим, що ринок, як образно зазначається в літе­ратурі, не все може (наприклад, він не може регулювати ціни природних монополістів). Глибокі структурні зміни економіки, розв'язання цілої низки глобальних проблем можливі не на основі ринкових стимулів, а лише за допомогою державного програмування. Це, по-перше. А по-дру­ге, багато що ринок робить погано. Зокрема, він погано розв'язує соці­альні проблеми (скрізь у світі держава вирішує питання перерозподілу багатства і зменшення ступеня нерівності), а також проблеми розвитку невиробничої сфери. Тому скрізь застосовують вмонтовані регулятори, що коригують дію ринку. Ніде у світі не існує ринкової саморегуляції в чистому вигляді, навіть у такій лібералізованій країні, як США'.
Конкретні форми регулятивної діяльності держави пов'язані з пра­вовими формами, тобто з правотворчою, правоохоронною, правозасто-совною діяльністю. Використання тих чи інших форм обумовлено ха­рактером завдань, конкретною ситуацією, а також іншими обставина­ми, шо складаються в народному господарстві.     продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку
Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової означає відмову від директивного планування, від плану-закону і застосування індикативного планування.
У нашому народному господарстві, зазначалося в пресі того часу, виробляється і споживається понад 25 млн продуктів. Для цієї кількості виробів необхідна інформація обчислюється мільярдами одиниць. Нерідко думають, шо відмова від директивного планування рівно ні гі
Чорняк В. Як здолати перехідний період // Голос України. -1995. — 22 березня.
на відмові від централізованого управління економікою. Це зовсім не так. Адже саме директивність призвела до того, що центр все більше втрачав контроль за соціально-економічним розвитком країни. Спочат­ку план розроблявся «від досягнутого», тобто підганявся під тенденції, що складались, а потім, в кінці планового періоду, здійснювалася нова підгонка — під досягнуте.
Не дивно, що за таких умов було досягнуто багато такого, про то ми не думали, не гадали: неухильне падіння темпів приросту національ­ного доходу, небувале зростання запасів і незавершеного будівниці на. збільшення робочих місць, на яких нікому працювати, і т. д.
Таким чином, страшно не відмовлятися від директивного плануван­ня, а зволікати з його заміною економічними методами управління на­родним господарством1.
Під індикативним плануванням, згідно з концепцією переходу Укра­їни до ринкової економіки2, розуміють систему необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин рекомендацій, а також скоординованих і взаємопов'язаних засобів побічного (непрямого) впливу на суб'єктів гос­подарювання та розробку програм економічного і соціального розвитку.
Основними принципами індикативного планування є: поєднання аналітичних і прогнозних методівдля вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об'єктів державного впливу; широ­ке інформування суб'єктів ринкових відносин про певні перспективи і прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їх не­обхідною орієнтацією при виборі особистих господарських рішень, за­стосування переважно непрямих (побічних) регуляторів та нормативів, не обов'язкових для суб'єктів ринкових відносин, реалізація прямого впливу на соціально-економічиі процеси переважно через засоби дер­жавного бюджету.
Регулюючий вплив планів і програм в умовах переходу до ринку за­безпечується за рахунок доведення до підприємств усіх форм власності лімітів земле-, водо-, лісокористування, нормативів плати за природні ресурси, орендної плати за землю, земельного податку, нормативів штрафів за забруднення навколишнього середовища та нераціональне використання природних ресурсів.
Своєму впливу на господарську діяльність держава надає силу пра­вового акта. Прикладом може бути Закон від 23 березня 2000 року «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»1, який вперше за роки незалежності
1Медведев П., Мит Й Нас унижающий обман // Московские новости. -1987.-22 ноября.
?Схвалена в основному Верховною Радою Української РСР 1 листопада 1990 року.
ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 2000. — №25. — Ст. 195.
20
21
нашої держави на законодавчому рівні визначив правові, економічні й організаційні принципи системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей еко­номіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складо­вої частини загальної системи державного регулювання економічного і соціального розвитку держави.
Господарський кодекс України також встановлює, що основними формами державного планування господарської діяльності с Державна програма економічного і соціального розвитку України, Державний бюджет та інші державні програми з питань економічного і соціально­го розвитку, порядок розробки, завдання та реалізація яких визначають­ся законом про державні програми (ст. II).Програма економічного і соціального розвитку держави — це документ, в якому визначаються цілі та пріоритети такого розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, фор­мується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законо­давчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямо­    продолжение
--PAGE_BREAK--ваних на ефективне розв'язання проблем економічного розвитку, досяг­нення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.
Державне прогнозування економічного і соціального розвитку, згідно із згаданим Законом, являє собою науково обгрунтоване перед­бачення напрямків розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального роз­витку. Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обгрун­тування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого само­врядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.
Прогнозні і програмні документи розробляються на основі комп­лексного аналізу демографічної ситуації; стану використання природ­ного, виробничого, науково-технічного і трудового потенціалу, конку-рентноспроможності вітчизняної економіки, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки і соціальної сфери і з врахуванням впливу зовнішніх політичних, економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі.
Показники прогнозних і програмних документів є орієнтиром для розробки суб'єктами господарювання власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів.
Прогнози економічного і соціального розвитку розробляються на середньостроковий (п'ятирічний) і короткостроковий (однорічний) періоди, а державна програма — на короткостроковий період. При не­обхідності вони можуть розроблятися на триваліший період.
22
У прогнозах на середньостроковий і короткостроковий періоди ма­ють міститися: аналіз соціально-економічного розвитку країни за по­передній період (у середиьостроковому прогнозі) або за минулий і по­точний роки (у короткостроковому) і характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньо­політичної і зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни; оцінка впливу можливих засобів державної політики у прогноз­ному періоді на розвиток економіки і соціальної сфери; основні макро-економічні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.
Крім того, в прогнозі на середньостроковий період повинні бути визначеними цілі, пріоритети економічного і соціального розвитку, про­позиції про напрямки державної політики; прогноз кон'юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках стратегічно важливих видів товарів і по­слуг, а також висновок про тенденції розвитку економіки країни про­тягом цього періоду.
Прогноз економічного і соціального розвитку держави на середньо-строковий період використовується при розробленні проекту Програ­ми діяльності Кабінету Міністрів і публікується в газеті «Урядовий кур'єр».
У прогнозі на короткостроковий період, який розробляється щоріч­но на наступний рік, повинні бути відображені на основі аналізу соціально-економічного розвитку країни за минулий і поточний роки очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни; основні макроекономічні та інші не­обхідні показники і баланси економічного та соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки. Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя. Ці показники використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального роз­витку України та для оцінки надходжень і формування показників Дер­жавного бюджету України.
Державну програму економічного і соціального розвитку розробля­ють, як уже було зазначено, щорічно, взаемоузгоджуючи її з проектом Державного бюджету на відповідний рік. У ній конкретизуються захо­ди, передбачені в програмі діяльності Кабінету Міністрів, і завдання, визначені в щорічному посланні Президента до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище країни. Ця програма має містити: аналіз соціально-економічного розвитку країни за минулий та поточ­ний роки і характеристику головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; вплив очікуваних змін зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації на економіку країни; цілі та пріорите­ти економічного і соціального розвитку в наступному році; системи за-
23
ходів щодо реалізації державної політики з визначення термінів вико­нання та виконавців; основні макроекономічні показники, обсяги капітальних вкладень, показники державного замовлення та інші не­обхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, втому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, обла­стей, міст Києва та Севастополя; перелік державних цільових програм, шо фінансуватимуться в наступному році за рахунок коштів Державного бюджету; показники розвитку державного сектора економіки, зокрема отримання та використання доходів від розпорядження державним май­ном, розвитку казенних підприємств.
Державна програма економічного і соціального розвитку України на наступний рік подається до Верховної Ради одночасно з проектом Дер­жавного бюджету на відповідний рік.
Як уже зазначено, в Державній програмі економічного і соціально­го розвитку на короткостроковий період мас міститися і перелік держав­них цільових програм, які будуть фінансуватися в наступному році за рахунок коштів Державного бюджету.
Закон України від 18 березня 2004 року «Про державні цільові про­грами»1визначає поняття та види державних цільових програм. Держав­на цільова програма, за цим Законом, це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проб­лем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністратив­но-територіальних одиниць (здійснюється з використанням коштів Державного бюджету України) і узгоджені за строками виконання, скла­дом виконавців, ресурсним забезпеченням.
Загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля — це і ірімрами, які охоплюють усю територію держави або значну кількість її регіонів, маюіьдовгостроковий період виконання і здійснюються цен­тральними та місцевими органами виконавчої влади.
Усі інші цільові програми мають на меті розв'язання окремих проб­лем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окре­мих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.
Мстою розроблення державних цільових програм є сприяння реалізації державної політики на пріоритетних напрямках розвитку держави, забез­печення концентрації фінансових, матеріально-технічних, інших ресурсів, виробничого та науково-технічного потенціалу, а також координації діяль­ності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій для розв'язання найважливіших проблем.
Державні цільові програми поділяються на: економічні, що спрямо­вані на розв'язання комплексних галузевих і міжгалузевих проблем ви-
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 25. — Ст. 352.
робництва, підвищення його ефективності та якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, розви­ток виробничої кооперації; наукові, метою яких є забезпечення вико­нання фундаментальних досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук; науково-технічні, що розробляються для розв'язання найважливіших науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої науковоємної та конкурентноспроможної продукції; соціальні, національно-куль­турні, екологічні, оборонні, правоохоронні.
Державні цільові програми можуть бути спрямовані на розв'язання інших проблем, утому числі регіонального розвитку, що мають держав­не значення.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 3. Засоби державного регулювання господарських
відносин
Загальні положення. Для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного та соціального розвитку держава застосовує різноманітні засоби регулюван­ня господарських відносин. До них належать державне замовлення, дер­жавне завдання; сертифікація та стандартизація; застосування норматив­них лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податко­вих та інших пільг, дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Умови, обсяги та порядок застосування засобів державного регулю­вання господарських відносин визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.
Законодавець виходить при цьому з того, що правова регламентація господарської діяльності в наш час — в період переходу до соціальної ринкової економіки — і повинна спрямовуватися на закріплення в за­конодавстві економічно і морально обгрунтованих принципів функ­ціонування економіки в умовах конкуренції.
Проте на саморегулюючий механізм ринку не можна повністю покла­датися. Він сам собою не може забезпечити здорових суспільних відно­син і не гарантує довготермінової економічної стабільності. Держава по­винна всіляко підтримувати малий і середній бізнес, забезпечувати гро­мадське взаєморозуміння у справах розумного розподілу прибутків, використовуючи такі норми права, під впливом яких посилюється моти­ваційне значення тих чи інших цілей господарської діяльності.
Визначають основні засоби регулюючого впливу держави на діяль­ність суб'єктів господарювання, крім Господарського кодексу: закони — від 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних по-
25
треб»1, від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»2, від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»3, від 17травня 2001 року «Про стандар­тизацію»4, від 23 березня 1996 року «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»5, від 16 квітня 1991 року «Про зовнішньо­економічну діяльність»6, Декрет Кабінету Міністрів від 12січня 1993року «Про квотування і ліцензування експорту товарів»7, Закон Української РСР від 3 грудня 1990 року «Про ціни і ціноутворення»1та інші.
Господарський кодекс України встановлює, що умови, обсяг, сфе­ри та порядок застосування окремих видів засобів державного регулю­вання господарських відносин визначаються законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку, які розробля­ються відповідно до Закону від 23 березня 2000 року «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального роз­витку України»'.
Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяль­ності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюється відпо­відно до Господарського кодексу та інших законів, зокрема Закону від 4 липня 2002 року «Про інноваційну діяльність»10. Цей закон визначає правові, економічні та організаційні засади державної регламентації інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвит­ку економіки інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, шо реалізу­ють в Україні інноваційні проекти.
Державою підтримується і мале та середнє підприємництво, яке не набуло ще достатнього розвитку в нашій державі порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою, де воно має значну питому вагу, сприяє підвищенню зайнятості населення та його життєвого рівня. Правові засади державної підтримки суб'єктів малого підприємництва незалежно від форм власності визначає закон від 19 жовтня 2000 року «Про державну підтримку малого підприємництва»". Він прийнятий з метою сприяння позитивним зрушенням в економіці та створенню умов для розширення впровадження ринкових реформ в Україні.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 3. — Ст. 9.
}Там само. — 2000. — N? 20. — Ст. 198.
1Там само. — N» 36. — Ст. 299.
4Там само. — 2001. — Ns31.— Ст. 145.
1Там само. — 1996. — N9 20. — Ст. 82.
♦Там само. — 1991. — № 29. — Ст. 377.
7Там само. — 1993. — № 12. — Ст. 109.
• Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 52. — Ст. 650.
' Відомості Верховної Ради України. — 2000. -1* 25. — Ст. 195.
    продолжение
--PAGE_BREAK--'♦Там само. — 2002. — № 36. — Ст. 266.
" Там само. — 2000. — № 51 -52. — Ст. 447.
26
Однак здійснення підприємницької діяльності суб'єктом такої діяльності не повинно завдавати шкоди іншим громадянам та природ­ному середовищу. За Конституцією України використання будь-ким своєї власності не може завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати економічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41). Конкретизовані ці конституційні засади в згаданому Законі від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності», який визначає, по-перше, певні пили господарської діяльності, на здійснення яких потрібно мати дозвіл-ліцензію, а по-друге, встановлює обмеження в здійсненні підприємницької діяльності.
Так, діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, розробленням, випробуванням, вироб­ництвом та експлуатацією ракетоносіїв, у тому числі з їх космічними за­пусками із будь-якою метою, проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями. Виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку, наприклад, здійснюється діяль­ність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первин­них мереж (крім місцевих) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками).
Державне замовлення. Функціонування держави. її органів неможливе без відповідного матеріального забезпечення. Воно здійснюється за до­помогою поставок продукції для державних потреб — потреб країни в продукції, роботах, послугах, необхідних для вирішення соціально-еко­номічних проблем, підтримання її обороноздатності і безпеки, створен­ня і утримання на належному рівні державних матеріальних резервів1.
Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 13), а також до Закону України від 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних потреб»2, такі поставки забезпечуються шляхом формуван­ня на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних за­мовлень на поставку (закупівлю) цієї продукції, робіт чи послуг серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.
Державними замовниками, за Законом від 21 грудня 1999 року «Про внесення змін до Закону України «Про поставки продукції для державних потреб»1, виступають Верховна Рада та інші центральні органи державної
1/>Доцільність, необхідність таких заходів набула яскравого підтвердження
в ситуації, в якій наша країна опинилася внаслідок низького врожаю зернових
у 2003 році. За рахунок закладених у Державний бюджет цього року 700 млн
гривень на закупівлю зернових вітчизняного виробництва уряд одержав мож­
ливість сформувати втричі більший від нормативного запас зерна (Урядовий
кур'ср. — 2003. — 12 серпня).
2Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 3. — Ст. 9.
1Там само. — 2000. — № 4. — Ст. 28.
27
влади, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська місцеві державні адміністрації, державні організації, ви­значені законом про Державний бюджет, атакож організації, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти.
Державний контракт — це договір, укладений державним замовни­ком від імені держави з суб'єктом господарювання — виконавцем дер­жавного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зо­бов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.
Поставки продукції для державних потреб, як уже зазначено, забез­печуються за рахунок коштів Державного бюджету та інших джерел фінансування, що залучаються до цього в порядку, визначеному Зако­ном від 22 лютого 2000 року «Про закупки товарів, робіт і послуг за дер­жавні кошти». Цей Закон встановлює загальні правові та економічні основи здійснення процедур таких закупок з метою створення конку­рентного середовища в цій сфері, забезпечення їх прозорості та опти­мального і раціонального їх використання.
Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності. До основних засобів регулюючого впливу держави на діяльність суб'єк­тів господарювання, перелічених Господарським кодексом (ст. 12), на­лежать також ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та її квотування; сертифікація та стандартизація; застосуван­ня нормативів та лімітів, регулювання цін та тарифів; надання інвес­тиційних, податкових та інших пільг, надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Правові засади ліцензування, патентування певних видів госпо­дарської діяльності та квотування визначаються, виходячи з консти­туційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, і принципів господарювання, встановлених Гос­подарським кодексом (ст. 14).
Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіста на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом певного строку при вико­нанні ліцензійних умов1. Відносини, пов'язані з ліцензуванням тих чи тих видів господарської діяльності, регулюються Законом від І червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»*.
Регулювання цих відносин здійснюється відповідно до основних принципів державної політики в цій сфері. Ними, зокрема, є забезпе­чення рівності права всіх суб'єктів господарювання, встановлення єди­ного переліку видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуван­ню на території України. Законом встановлено також, що ліцензуван-
1/>Ліцензійні умови — нормативно-правовий акт, положення якого встанов­
люють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для здійснен­
ня певного виду господарської діяльності.
2 Відомості Верховної Ради України. — 2000. — N» 36. — Ст. 299.
28
ня не може бути використано для обмеження конкуренції у здійсненні господарської діяльності.
Основні напрямки державної політики у сфері ліцензування, зако­нодавчі основи її проведення визначаються Верховною Радою, а ре­алізацію цієї політики здійснює Кабінет Міністрів, спеціально уповно­важений орган із питань ліцензування, атакож органи виконавчої вла­ди за визначенням Кабінету Міністрів, Інші органи, уповноважені проводити ліцензування певних нидів господарської діяльності.
Закон встановлює компетенцію спеціально уповноваженого орга­ну з питань ліцензування, органів ліцензування, експертно-апеляційної ради, створюваної при спеціально уповноваженому органі. Останній, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцен­зування, разом з органом ліцензування іаікерджус ліцензійні умови здійснення певного виду господарської діяльності і порядок контролю за їх додержанням, веде Єдиний ліцензійний реєстр1. Для виконання своїх повноважень цей орган організовує свої територіальні органи, які діють на підставі повноважень, що ним затверджуються.
Органи ліцензування, якими є центральні органи виконавчої вла­ди, що здійснюють передбачені законом повноваження, можуть деле­гувати їх своїм структурним територіальним підрозділам. Перелік ор­ганів ліцензування затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 14 листопада 2000 року. До нього ввійшли, зокрема, Мінекономіки, Мінагрополітики, Мінекоресурсів, Рада міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласні Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Цим переліком передбачені види господарської діяль­ності, що ліцензуються цими органами. Вони оформляють, видають і переоформляють ліцензії, їх дублікати на певні види діяльності. Вони ж приймають рішення про визнання ліцензій недійсними, анулюють їх.
Видача ліцензій органом ліцензування проводиться за заявою суб'єкта господарювання, який має намір здійснювати певний вид гос­подарської діяльності, що підлягає ліцензуванню. Законом «Про ліцен­зування певних видів господарської діяльності» визначені документи, які подаються в орган ліцензування для одержання ліцензії. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.
Державний нагляд за дотриманням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноваже­ний орган з питань ліцензування шляхом проведення планових і поза­планових перевірок. Ним, а також іншими органами ліцензування здійснюється контроль за додержанням ліиензіатами ліцензійних умов.
Господарським кодексом (ст. 14) та відповідними законами встанов­лено, що у сферах, пов'язаних з торгівлею за грошові кошти (готівкою,
1/>Єдиний ліцензійний реестр містить відомості ліцензійних реєстрів, які формують і ведуть органи ліцензування за певними видами господарської діяльності, та ідентифікаційні коди цих органів.
    продолжение
--PAGE_BREAK--29
чеками, арівнозвикористанняміншихформрозрахунківтаплатіжних картокнатериторіїУкраїни), обміномготівковихвалютнихцінностей (утомучислізготівковимиплатіжнимизасобами, вираженимивіно­земнійвалютітазплатіжнимикартками), усферіпобутовихпослуг, іншихсферах, визначенихзаконом, можездійснюватипатентування підприємницькоїдіяльностісуб'єктівгосподарювання.
Визначенняізмістдіяльності, шопідлягаєпатентуванню, міститься вГосподарськомукодексітавЗаконівід23 березня1996 року«Пропа­тентуваннядеякихвидівпідприємницькоїдіяльності»1. Останнійвизна-частакожпорядокпатентуванняпевнихвидівпідприємницькоїдіяль­ності. Документом, якийнадаєправосуб'єктугосподарюванняздійсню­ватидіяльність, шопідлягаєпатентуванню, єторговийпатент—державне свідоцтво, якезасвідчуєтакеправо. Зазначенезаконодавствопередбачає такожодержаннясуб'єктомгосподарюванняспеціальноготорговогопа­тенту, якийзасвідчуєйогоправонаособливийпорядокоподаткування.
Торговийпатентвидастьсязаплатусуб'єктамгосподарськоїдіяльності державнимиподатковимиорганамизамісцезнаходженнямцихсуб'єктів абомісцезнаходженнямїхструктурних(відокремлених) підрозділівабо місцезнаходженнямпунктупродажутоварівчинаданняпослуг.
Господарськийкодекспередбачаєітакийзасібрегулюючоговпли­вудержавинедіяльністьсуб'єктівгосподарювання, якквотування, вста­новленняграничногообсягу(квоти) виробництвачиобігу(включаю­чиекспорттаімпорт) певнихтоварівіпослуг. Експортнітаімпортні квоти, тобто    продолжение
--PAGE_BREAK--граничнийобсягпевноїкатегоріїтоварів, якийдозволено експортуватичиімпортуватипротягомвстановленогостроку, передба­ченіЗакономвід16 квітня1991 року«Прозовнішньоекономічнудіяль­ність»2таДекретомКабінетуМіністрівУкраїнивід12 січня1993 року «Проквотуванняіліцензуванняекспортутоварів(робіт, послуг)'.
ЗаконУкраїни«Прозовнішньоекономічнудіяльність»передбачає такіквоти(контингенти): глобальні—квоти, товстановлюютьсяпо товарахбеззазначенняконкретнихкраїн(групкраїн), кудитовариек­спортуютьсяабозякихвониімпортуються; групові—квоти, щовста­новлюютьсяпотоварахзвизначеннямгрупкраїн, кудитоварекспор­туєтьсяабозякихімпортуються; індивідуальні—квоти, щовстановлю­ютьсяпотоварахззазначеннямконкретноїкраїни, кудитовариможуть експортуватисьабозякоївониможутьімпортуватися. Покожномувиду товарівможевстановлюватисялишеодинвидквоти.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Квотуванняздійснюєтьсяшляхомвстановленнярежимувидачі індивідуальнихліцензій, причомузагальнийобсягекспорту(імпорту) за цимиліцензіяминеповиненперевищуватиобсягувстановленоїквоти.
1/>ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 1996. — №20. — Ст. 82. ?ВідомостіВерховноїРадиУРСР. — 1991. — №29. — Ст. 377. 1ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 1993. — №12. — Ст. 109.
Рішенняпрозапровадженнярежимуліцензуваннятаквотування експорту(імпорту) приймаєтьсяКабінетомМіністрівзаподанням Міністерстваекономікизвизначеннямспискуконкретнихтоварів (робіт, послуг), шопідпадаютьпідцейрежим, істроківйогодії.
Стандартизаціятасертифікаціяусферігосподарювання. Важливимза­собомрегулюючоговпливудержавинадіяльністьсуб'єктівгосподарюван­няєсертифікаціятастандартизація. Якуженаголошувалося, державаів умовахринковоїекономікинеможестоятиостороньгосподарювання.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Упроцесівиробництвапроявляютьсяприватніінтереси, інтереси товаровиробників, суспільстваідержави, трудовихколективів, спожи­вачів. Виникаєнеобхідністьуїхузгодженні. Дляцьогослідвикористо­вуватиправовірегуляторитакимчином, щоб, зодногобоку, недопус­титизниженняпідприємницькоїактивності, аздругого—щобсуб'єкти господарюваннядодержувалисьнорм, щорегламентуютьякістьвироб­люваноїпродукції, природокористуваннятощо.
Правовимирегуляторамивиробничогопроцесувиступають, крімза­значенихвище, такожсистемистандартизації, сертифікації, забезпечення єдностівимірювань, правовінормизахистунавколишньогосередовища. Стандартизаціїтасертифікаціїусферігосподарюванняприсвячені нормиГосподарськогокодексутаіншихзаконодавчихактів. Стандар­тизаціямаєнаметівиробленняівпровадженнявжиттястандартів. Стандарт(віданглійськогоstandard) —документ, щовстановлюєдля загальногоібагаторазовогозастосуванняправила, загальніпринципи абохарактеристики, якістосуютьсядіяльностічиїїрезультатів, зметою досягненняоптимальногоступенявпорядкованостівпевнійгалузі, роз­робленийувстановленомупорядкунаосновіконсенсусу. Таквизначає йогоЗаконвід17 травня2001 року«Простандартизацію»'. Зазагально­вживанимвизначенням, стандарт—цедокумент, щовстановлюєякісні характеристикитоварів, робіт, послуг.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Усферігосподарюваннязастосовуються: державністандарти, прий­нятіцентральниморганомвиконавчоївладиусферістандартизаціїі доступнідляширокогоколакористувачів; кодексиусталеноїпрактики (зведенняправил) —документи, щомістятьпрактичніправилачипро­цедурипроектування, виготовлення, монтажу, технічногообслуговуван­ня, експлуатаціїобладнання, конструкційчивиробів. Кодексусталеної практикиможебутистандартом, йогочастиноюабоокремимдокумен­том; технічніумови—документ, щовстановлюєтехнічнівимоги, яким повиннівідповідатипродукція, процесичипослуги. Технічніумовитеж можутьбутистандартом, частиноюстандартуабоокремимдокументом. Міжнароднітарегіональністандарти—стандарти, прийнятівідпо­відноміжнароднимтарегіональниморганомстандартизації, атакож національністандартиіншихкраїн—застосовуютьсявУкраїнівідпо-
1/>ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 2001. — №31. — Ст. 145.
30
31
відно до чинних міжнародних договорів. Так, відповідно до Закону України від 17 січня 2002 року, Україна приєдналася до Міжнародної Конвенції про стандарти підготовки, сертифікації персоналу риболов­них суден та несення вахти 1995 року.
Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі, підвищенню конкурентноспроможності вітчизняної продукції. Вони мають бути викладені таким чином, щоб їх неможливо було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт.
Стандарти застосовуються на добровільних засадах, окрім випадків, зазначених у ст. 15 Господарського кодексу України, згідно з якою засто­сування стандартів чи їх окремих положень стає обов'язковим для суб'єктів господарюїіання, якшо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо розроб­лення, виготовлення чи постачання продукції, якшо в ній (ньому) є поси­лання на певні стандарти; для виробника чи постачальника продукції, якшо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні, а також якшо його продукція сертифікована шодо дотримання вимог стандартів.
Міжнародні, регіональні та стандарти інших країн, якшо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані в уста­новленому порядку шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.
У разі виготовлення продукції на експорт, якшо угодою (контрактом) передбачено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди, коли вони не суперечать вітчизняному законодавству в частині вимог до процесу виго­товлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.
Державні стандарти України містять обов'язкові та рекомендовані вимоги. До обов'язкових належать, зокрема, вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров'я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону навколишнього середовища і вимоги до ме­тодів випробувань цих показників.
З мстою запобігання наданню таких послуг та реалізації продукції, які є небезпечними для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, а також для сприяння споживачам у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науко­во-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі, здійснюється сертифікація — підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.
Закон від 17 травня 2001 року «Про підтвердження відповідності»1 визначає сертифікацію як процедуру, за допомогою якої визнаний в
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 32. — Ст. 169.
установленому порядку орі аи документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, управління якістю, управління довкіллям, пер­соналу встановленим законодавством вимогам.
Сертифікація на відповідність продукції обов'язковим вимогам нор­мативних документів провадиться виключно в державній системі сер­тифікації. Обов'язкова сертифікація в усіх випадках повинна включа­ти перевірку та випробування продукції для визначення її характерис­тик і подальший технічніш нагляд за сертифікованою продукцією.
Процедура підтверджений відповідносі і в законодавчо регульованій сфері с обов'язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з сертифікації, а в законодавчо нерегульованій сфері здійсню­ється на добровільних засадах. Відповідність продукції вимогам, вста­новленим законодавством, засвідчується декларацією про відповідність або сертифікатом відповідності.
Процедура підтвердження     продолжение
--PAGE_BREAK--відповідності в законодавчо регульованій сфері для окремих видів продукції, яка може становити небезпеку для життя та здоров'я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони довкілля, запроваджується технічними регламентами.
Виробник забезпечує підтвердження відповідності і складає декла­рацію про відповідність, якщо це встановлено технічним документом з підтвердження відповідності на цей вид продукції. Він зобов'язаний на­давати органам, шо здійснюють державний нагляд у сфері підтверджен­ня відповідності, декларацію про відповідність та документацію, що підтверджує декларовану відповідність протягом встановленого законо­давством строку їх зберігання.
Сертифікація в законодавчо регульованій сфері провадиться згідно з вимогами технічних регламентів з підтвердження відповідності. За резуль­татами проведення сертифікації в разі позитивного рішення уповноваже­ного оргаігу з сертифікації заявникові видасться сертифікат відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим органом виконав­чої влади у сфері підтвердження відповідності (ст. 11 згаданого Закону).
Сертифікація здійснюється з метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі1.
Дотації та інші засоби підтримки суб'єктів господарювання. Господар­ський кодекс України визначає й інші економічні важелі, які можуть за-
1/>Так, актуальним питанням для вітчизняної промисловості залишається сертифікація якості виробництва за міжнародними стандартами. Хоча майже всі підприємства автобудівної галузі сертифіковані на відповідність системі ISOі авіаційних правил СНД і України, це, однак, не означає припинення подаль­шої роботи в цьому напрямі (Печоріна Н. Аби вписатися у ринок // Урядовий кур'ср. — 2003. — 8 серпня).
32
2 Господірч* прмо України
33
стосовуватися державою з метою корегування функціонування ринкової економіки. До них належать дотації та інші засоби державної підтримки суб'єктів господарювання. Дотація (від лат. dotatio— дар) — це грошові кошти, пін виділяються юридичним і фізичним особам. Дотації з держав­ного бюджету видаються малоприбутковим та збитковим суб'єктам гос­подарювання, передусім в галузях економіки, які мають важливе соціаль­не значення, наприклад дотації сільському господарству.
Пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підпри­ємництва в цій галузі, державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню нових екологічно чистих ресурсозберіга­ючих технологій, вирощування та поглибленої переробки сільськогос­подарської сировини, виготовлення з неї конкурентоспроможної вітчизняної продукції; інфраструктури аграрного ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільськогосподарської продукції, спрямова­них на забезпечення продовольчої безпеки держави; дотування вироб­ництва продукції тваринництва, рибництва та рибальства; проведення закупок сільськогосподарської продукції до державних ресурсів.
Застосування засобів державної підтримки суб'єктів господарюван­ня визначається перш за все її метою.
Наприклад, державну підтримку одержують суб'єкти господарюван­ня, які реалізують в Україні інноваційні проекти, що сприяють розвит­ку економіки, забезпечують впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій.
З метою створення умов для позитивних структурних змін в еко­номіці держава підтримує мале підприємництво. Сприяння формуван­ню і розвитку малого підприємництва має на меті його становлення як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забез­печення сталого позитивного розвитку суспільства, підтримку вітчиз­няних виробників, формування умов для забезпечення зайнятості на­селення, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.
Надання переваг вітчизняним виробникам здійснюється, зокрема, шляхом застосування преференційної1поправки до ціни тендерних про­позицій2при закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. Особ­ливо це стосується суб'єктів господарювання з низькою конкурентно-спроможністю. Закон від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» передбачає, що замовник (орган дер­жавної влади чи місцевого самоврядування, підпорядковані їм організації, а також підприємства, уповноважені здійснювати закупівлю товарів, робіт
1/>Преференція (від лат. praeferentia— віддання переваги) — пільги, привілеї. 'Тендерна пропозиція — пропозиція щодо певного предмета закупки, яка готується та подається виконавцем замовнику.
34
і послуг за державні кошти) застосовує преференційну поправку до ціни тендерної пропозиції, поданої підприємствами Українських товариств сліпих, глухих, спілки організацій інвалідів України.
§ 4. Податки в механізмі державного впливу на господарські відносини
Оподаткування с одним з основних важелів державного впливу на господарську діяльність, де держава виступає в публічних інтересах.
Своїми принципами (економічна доцільність, соціальна справед­ливість) оподаткування відрізняється від відносин державних підпри­ємств з бюджетом, які існували за адміністративно-командної системи. Підприємства раніше розраховувалися з бюджетом за нормативами відрахувань від прибутку, що установлювалися за розсудом міністерств. Звичайно, що ні про яку економічну доцільність чи соціальну справед­ливість при цьому мови не могло бути.
В умовах переходу до ринкової економіки наша держава установи­ла оподаткування суб'єктів господарювання, яке в усьому світі має дав­ню історію.
Хоча податки в тій формі, в якій вони існують нині, склалися порівняно недавно, тенденція до виникнення таких механізмів просте­жувалася з давніх часів. їхньою основою була система повинностей. Поступово в ній виокремлюється і певний різновид грошових внесень замість особистих послуг.
Виразно висловив свої думки з цього приводу Адам Сміт. Піддані дер­жави, за його словами, повинні по можливості відповідно до своїх здібно­стей і сил брати участь в утриманні уряду, тобто згідно з доходом, яким вони користуються під охороною і захистом держави. Податок, який зобов'я­зується сплачувати кожна окрема особа, повинен бути точно визначений, а не самовільний. Строк сплати, спосіб платежу, його сума — все це повин­но бути цілком зрозуміло і певно для платника і для всякої іншої особи'.
Ці положення найбільший вплив мали в англійському суспільстві. В Англії ще у XVIIІ столітті податки на прибуток становили чверть дер­жавного бюджету. До початку XIXстоліття вся система фінансового управління консолідувалася, спростилась. І у Франції податки були ос­новною засадою існування держави. Але ліквідація податкової системи під час революції 1789 року призвела до того, що в наступних деся­тиріччях джерела податків вичерпалися. В той же час Англія, що зберег­ла податки, багатіла і поступово ставала могутньою державою.
У дореволюційній Росії податкова система сформувалася напри­кінці XIX— на початку XXстолітті. В основному вона грунтувалась на
1/>Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. — М., 1935.-Т. 2.-С. 341.
,.35
трьох податках: подушні податі, питєйний збір, мито. З 1898 року по­чинає діяти «Положение о Государственном промысловом налоге», за­тверджене Миколою II.Згідно з ним промислові свідоцтва мали вида­ватися на кожне промислове підприємство, торговий заклад, пароплав. Свідоцтва могли одержати як підприємства — юридичні особи, так і фізичні особи.
Одним із податків, що забезпечували надходження в дохід міст, був податок з нерухомого майна.
Після революції 1917 року відновлення податкових механізмів при­падає на перші роки непу. Цей період характеризувався відносно рівно­важним тиском податкових важелів на різні суспільно-економічні устрої. А друга половина і кінець 20-х років — це етап згортання непу, пов'яза­ний із різким посиленням податкового тягаря на приватний сектор.
У наступні роки виникають нові податкові важелі, які схиляли пе­рерозподіл на користь держави (податок з обороту, на зверхприбуток, військовий податок, самообклалання). Поступово податкова система перетворювалася на механізм, шо реалізував фіскальну і перероз-подільну функції на користь держави.
Під кінець існування Радянського Союзу тиск на платників подат­ку збільшився за рахунок системи обов'язкових платежів, які, власне, податками навряд чи можна вважати.
Так, у Законі СРСРвід 30 червня 1987 року «Про державне підпри­ємство (об'єднання)» йдеться, як уже згадувалося, про розрахунки підприємств із бюджетом за нормативами розподілу прибутку або до­ходу, які затверджувалися міністерством або іншим вищим органом. За нормативами вносилась також плата за виробничі фонди, плата за тру­дові ресурси. Підприємства вносили відрахування від прибутку або до­ходу також у централізований фонд розвитку виробництва, науки й техніки і резерв свого міністерства або іншого вищестоящого органу.
А за законодавством, яке було чинним до прийняття цього закону, державні підприємства повинні були залишок свого прибутку перера­хувати в бюджет. Тобто цс було перекладання коштів з однієї державної кишені в іншу.
Правда, застосовувалися прибуткові податки з колгоспів, з коопе­ративних і громадських організацій, місцеві податки.
Так що ж собою являють податки?
Істотною ознакою податків є вочевидь їхнє призначення забезпечу­вати діяльність некомерційного сектора ринкової економіки. Саме цей сектор дає змогу компенсувати так звані недосконалості ринку. Неко-мерційні організації призначені для задоволення тих потреб, які не по­винні залежати від ринкової кон'юнктури (охорона здоров'я, освіта, наука, культура та ін.), а також таких загальносуспільних потреб, як утримання збройних сил, органів державної безпеки, правоохоронних органів, судів.
36
Суттєвою ознакою податків є також, за висловом того ж Адама Сміта, точна визначеність і рівномірність податків.
Оподаткування в Україні на шляху до її незалежності започаткував Закон від 25 червня 1991 року «Про систему оподаткування». Через не­досконалість він неодноразово зазнавав змін і доповнень, як і інші за­конодавчі акти.
Метою податкового регулювання, з одного боку, є економічний вплив на процеси формування фінансових коштів суб'єктів господарю­вання шляхом вилучення частини їх доходів, ajдругого боку — форму­вання централізованих фінансових фондів держави за рахунок цих ви­лучених коштів. Податкові надходження становлять основну частину ресурсів і місцевих бюджетів, знижуючи їх залежність від субсидій, по­зик і т. ін.
Ці принципи покладені в основу нової редакції Закону України від 18 лютого 1997 року «Про систему оподаткування»1, який визначає по­няття податку і збору (обов'язкового платежу). Під податком і збором до бюджетів та державних цільових фондів, за цим законом, слід ро­зуміти обов'язковий внесок лп бюджету відповідного рівня або держав­ного цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.
Державні цільові фонди — це фонди, які створені відповідно до за­конів України і формуються за рахунок визначених законами податків і зборів (обов'язкових платежів) юридичних осіб незалежно від форм власності та фізичних осіб. Ці фонди включаються до державного бюд­жету (крім пенсійного фонду).
Сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів становить систему оподаткування.
Зазначений закон визначає, то в Україні справляються загальнодер­жавні податки і збори (обов'язкові платежі) та місцеві податки і збори.
До загальнодержавних належать: податок на додану вартість; акциз­ний збір; податок на прибуток підприємств; податок на доходи фізичних осіб; мито; державне мито; податок на нерухоме майно (нерухомість); плата (податок) на землю; рентні платежі; податок із власників транспорт­них засобів та інших самохідних машин і механізмів; податок на проми­сел; збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір за забруд­нення навколишнього природного середовища та ряд інших зборів.
До місцевих податків віднесені: податок з реклами та комунальний податок, а до місцевих зборів — готельний збір; збір за припаркування автотранспорту; ринковий та ряд інших.
Контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів здійснюється державними податковими органами uмежах повно­важень, визначених законами.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 16. — Ст. 119.
    продолжение
--PAGE_BREAK--37
Як випливає з вишенаведеного, основним видом прямого податку1з 1995 року став податок на прибуток. Нова редакція Закону «Про оподат­кування прибутку підприємств» була прийнята 22 травня 1997 року. Об'єктом оподаткування визначили прибуток, шо вираховується шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових затрат платника податку та суму амортизаційних відрахувань.
При цьому під валовим доходом розуміють загальну суму доходу плат­ника податку від усіх видів діяльності, отриманого протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній економічній зоні, так і за її межами, в яку включаються: загальні доходи від реалізації товарів (робіт, послуг); доходи від здійснення банківських, страхових та інших опе­рацій; від товарообмінних (бартерних) операцій; від спільної діяльності та у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів2, процентів, роялті', во­лодіння борговими вимогами, а також доходів від здійснення операцій лізингу (оренди); доходи з інших джерел та від позареалізаційних операцій.
Скоригований валовий дохід являє собою валовий дохід, з якого виключаються: суми акцизного збору, податку на додану вартість, отри­мані підприємством у складі ціни реалізації продукції (робіт, послуг); суми коштів, отримані платником податків за рішенням суду (госпо­дарського суду) як компенсація прямих витрат або збитків, шо їх він зазнав у результаті порушення його праи та інтересів, які охороняють­ся законом; суми коштів у частині надмірно сплачених податків, зборів (обов'язкових платежів), шо повертаються або мають бути повернені платнику податку з бюджетів, та цілий ряд інших доходів.
Платниками податку на прибуток цим законом визначені: серед резидентів4— суб'єкти підприємницької діяльності, бюджетні, гро-
1/>Згідно із класифікацією податків, залежно від форми оподаткування, в літературі розрізняють: прямі (подохідно-майнові) податки, які стягуються в процесі придбання й акумуляції матеріальних благ, визначаються розміром об'єкта оподаткування, включаються в ціну товару і виплачуються виробником чи власником, та побічні (на споживання) — податки, які стягуються в процесі витрачання матеріальних благ, визначаються розміром споживання, включа­ються у вигляді накидання на ціну товару і виплачуються споживачем (Куче-рявенко Н. /7. Налоговое право. — X., 1997. — С і 18-119).
1Нерезиденти — юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо) з місце­знаходженням за межами України, які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави.
1Роялті — платежі будь-якого виду, одержані у вигляді винагород (компен­сацій) за використання або надання дозволу на використання прав інтелекту­альної, в тому числі промислової, власності.
4Резиденти — юридичні особи та суб'єкти підприємницької діяльності України, шо не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тошо), які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням на її території.
38
мадські та інші підприємства, установи та організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами; серед нерезидентів — фізичні та юридичні особи, створені у будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують до­ходи з джерелом їх походження з України.
Закон містить положення про оподаткування операцій особливого виду, зокрема: оподаткування товарообмінних (бартерних) операцій; страхової діяльності; операцій із розрахунками в іноземній валюті; опе­рацій із торгівлі цінними паперами та деривативами1; спільної діяль­ності на території України без створення юридичної особи; операцій з борговими вимогами та зобов'язаннями і ряд інших.
Найважливішим видом побічних податків в Україні є податок на додану вартість, попередником якого був податок з обороту. Цей пода­ток набув поширення з середини XXстоліття і застосовується в ряді західноєвропейських та інших країн.
Визначення поняття податку на додану вартість наведене в первіс­ній редакції Закону України від 20 грудня 1991 року «Про податок на до­дану вартість». Згідно з його ст. І, податок на додану вартість є части­ною новоствореної вартості на кожному етапі виробництва товарів, ви­конання робіт, надання послуг, шо надходить до бюджету після їх
реалізації.
Основним податком з громадян, характерним для будь-якої подат­кової системи, є податок на доходи фізичних осіб. Як уже зазначалось, історично першими з'явилися саме податки з населення. Примітивною, початковою формою таких податків були повинності у вигляді безкош­товних послуг, які населення надавало державі. Грошові податки з гро­мадян починаються з майнового та подушного оподаткування.
У сучасних умовах в Україні є чинним податок з доходів фізичних осіб, встановлений Законом України від 22 травня 2003 року «Про по­даток з доходів фізичних осіб»2. Він бере початок з прибутково-май­нового податку, який набрав чинності в СРСР у 1922 році, а потім (в 1924 році) був перетворений на прибутковий податок. В умовах Ра­дянського Союзу завжди діяв диференційований підхід шодо такого
податку.
Першим принципом, який було покладено в його основу, став поділ платників залежно від постійного місця проживання: на гро­мадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства (рези­дентів, нерезидентів); другим — поділ платників на окремі категорії залежно від джерел доходу: за місцем основної роботи, не за місцем
1/>Дериватив — стандартний документ, шо засвідчує право або зобов'язан­ня придбати чи продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому.
1Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 37. — Ст. 38.
39
основної роботи, від підприємницької діяльності1; третім — деклару­вання доходів.
Щодо оподаткування доходів громадян від заняття підприємниць­кою діяльністю Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» визнав таким, що не втратив чинності, розділ IVДекрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про прибутковий податок з громадян»1у частині оподаткування доходів фізичних осіб віл зайняття підприємницькою діяльністю, який застосовується з урахуванням по­ложень зазначеного Закону і діє до набрання чинності спеціальним за­коном з питань оподаткування фізичних осіб — суб'єктів підприєм­ницької діяльності.
За Декретом Кабінету Міністрів оподаткуванню підлягають доходи громадян, одержані протягом календарного року від здійснення підпри­ємницької діяльності без створення юридичної особи. Оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними з одержанням доходу. Якшо фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності або фізична особа, яка сплачує ринковий збір, отримує крім доходу від про­дажу нею товарів (надання послуг, виконання робіт) у межах підприєм­ницької діяльності ше й інші доходи, то вони оподатковуються за загаль­ними правилами, встановленими Законом України «Про податок з до­ходів фізичних осіб».
З метою забезпечення сплати податків Верховна Рада прийняла За­кон України від 21 грудня 2000 року «Про порядок погашення зо­бов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільови­ми фондами»'.
Законом установлено, що в разі виникнення податкової заборгованості активи платника податку передаються в податкову заставу, що позбавляє платника можливості їх відчуження без дозволу податкової служби.
1/>Для порівняння: в СРСР за г вою шкалою оподаткування, розробленою в 1990 poui, платники прибуткового податку були поділені залежно від джере­ла доходу на такі групи: робітники та службовці, які мали доходи за основним місцем роботи та не за основним місцем роботи; працівники літератури та ми­стецтва, які сплачували податок за доходами за рік; особи, які займалися індивідуальною трудовою діяльністю у сфері кустарно-ремісниньких про­мислів, побутового обслуговування, народно-художніх промислів та соціаль­но-культурній сфері, ці особи теж сплачували податок за рік; громадяни, які отримували доходи від ведення селянського господарства. Як випливає з цьо­го порівняння, особи, які займалися індивідуальною трудовою діяльністю, пе­ретворилися на підприсмців. Таке перетворення викликас сумнів (детальніше про цедив.: Гайворонеькии В. N… Жушман В. П. Предпринимательство, хозяй­ственная и трудовая деятельность: законодательное урегулирование // Пред­принимательство, хозяйство и право. — 1998. — Ne9).
1Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 10. — Ст. 77.
1Там само. — 2001. — Мг 10. — Ст. 44.
    продолжение
--PAGE_BREAK--40
Право податкової застави виникає в разі: неподання або несвоєчас­ного подання платником податків податкової декларації першого робо­чого дня, наступного за останнім днем строку, встановленого законом про відповідний податок, збір (обов'язковий платіж) для подання такої податкової декларації; несплата у строки, встановлені цим законом, суми податкового зобов'язання, самостійно визначеної платником у по­датковій декларації, — з дня, наступного за останнім днем зазначеного строку; несплати у строки, встановлені цим законом, суми податкового зобов'язання, визначеної контрольним органом, — з дня, наступного за останнім дмем граничного строку такого погашення, визначеного в по­датковому повідомленні. Право податкової застави поширюється на будь-які види активів платника податків, які перебували в його влас­ності (господарському иіданні) в день виникнення такого права, а та­кож на будь-які інші активи, на які платник податків набуде прав влас­ності в майбутньому, до моменту погашення його податкових зобов'язань або податкового боргу (ст. 8 вказаного Закону).
§ 5. Державний контроль та нагляд за господарською
діяльністю
Відповідно до Конституції, яка закріплює права і свободи громадян України, в тому числі право на підприємницьку (господарську) діяль­ність, законодавство надає право суб'єктам господарювання без обме­жень здійснювати господарську діяльність, обумовлюючи необхідність їх реєстрації в державних органах як таких суб'єктів.
За Конституцією людина, її життя і здоров'я, честь І гідність, недо­торканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, пра­ва і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Цим приписам мають відповідати заходи держави щодо контролю і нагляду за діяльністю суб'єктів господарювання, насамперед за якістю і безпечністю продукції та послуг. Законодавством України ще на почат­ку самостійного її існування передбачено право споживачів на гарантію, що придбана ними продукція вироблена з додержанням санітарно-гігієнічних, в тому числі радіологічних, протиепідемічних норм і пра­вил, та інших встановлених вимог, що виключають небезпеку для жит­тя і здоров'я або заподіяння шкоди їх майну.
Продавець (виконавець) продукції зобов'язаний передати її спожи­вачу (покупцю, замовнику) в такому стані, який відповідає за якістю вимогам стандартів, іншої нормативно-технічної документації. Про­дукція, в державних стандартах на яку є вимоги щодо забезпечення без­пеки жигтя і здоров'я людей, їх майна, а також охорони навколишньо­го середовища, підлягає обоїГмімжіїї чсріифікації на відповідність за-
41
значенимвимогам(законвід12 травня1991 року«Прозахистправспо­живачів»1).
Якужезазначалося, діяльністьпоконтролюзадодержаннямсуб'єк­тамигосподарюваннястандартів, норміправилпривиробництвітави­пускупродукції(виконанніробіт, наданніпослуг) зметоюзабезпечення інтересівсуспільстваіспоживачіввіїналежнійякості, безпечноїдляжит­тя, здоров'яймайналюдейтанавколишньогосередовищаздійснюють спеціальноуповноваженінацеорганидержавноївиконавчоївлади.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Усферівиробництваіпрацідержавнийнаглядзадодержаннямзако­нодавчихтаіншихнормативнихактівпропрацюздійснюєДержавний комітетзнаглядузаохороноюпраці; заекономічноюбезпекою—Дер­жавнийкомітетзядерноїтарадіаційноїбезпеки; запожежною—органи державногопожежногонаглядууправлінняпожежноїохорониМіністер­ствавнутрішніхсправ; засанітарно-гігієнічною—органитазаклади санітарно-епідеміологічноїслужбиМіністерстваохорониздоров'я.
Контрольусферізбереженнятавитрачаннякоштівіматеріальних цінностейсуб'єктамигосподарськихвідносин—застаномідосто­вірністюбухгалтерськогообліку(процесувиявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберіганнятапередачіінформації продіяльністьпідприємствзовнішнімтавнутрішнімкористувачамдля прийняттярішень) табухгалтерськоїзвітності(звітності, шомістить інформаціюпрофінансовестановище, результатидіяльностітарухгро­шовихкоштівпідприємствазазвітнійперіод), відповіднодозаконувід 16 липня1999 року«Пробухгалтерськийобліктафінансовузвітністьв Україні3, здійснюєтьсявідповіднимиорганами(Міністерствомфінансів, Національнимбанком. Державнимказначейством, іншимиорганами виконавчоївлади) вмежахїхповноважень, передбаченихзаконами.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Усферіфінансових, кредитнихвідносин, валютногорегулювання провіднарольналежитьНаціональномубанку. ВідповіднодоЗаконувід 20 травня1999 року«ПроНаціональнийбанкУкраїни»3, основноюйого функцієюєзабезпеченнястабільностігрошовоїодиниціУкраїни. До іншихфункційНаціональногобанкуналежать: визначенняіпроведен­нягрошово-кредитноїполітики; здійсненняемісіїнаціональноївалю­титаорганізаціяїїобігу; визначеннясистеми, порядкуіформплатежів. Вінвстановлюєправила, формиістандартирозрахунківбанківтаінших організацій—юридичнихосібіфізичнихосібвекономічномуобігу України, координуєорганізаціюрозрахунків, відповіднодозаконодав­ствапрозовнішньоекономічнудіяльністьтасистемувалютногорегулю­ванняівалютногоконтролю, здійснюєбанківськийнагляд.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Додержаннявимогподатковоїдисципліниконтролюютьоргани державноїподатковоїслужби. Вонимаютьправоздійснюватинапід-
1/>ВідомостіВерховно! РадиУРСР. — 1991. — №ЗО. — Ст. 379.
2 ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 1999. — №40. — Ст. 365.
1Тамсамо. — №29. — Ст. 238.
42
приємствах, ворганізаціяхтавіншихсуб'єктівгосподарюванняпе­ревіркигрошовихдокументів, бухгалтерськихкниг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касовихкниг, показниківелектроннихконтроль­но-касовихапаратівікомп'ютернихсистемтаіншихдокументівнеза­лежновідспособуподанняінформації(включаючикомп'ютерний), пов'язанихзобчисленнямісплатоюподатків, іншихплатежін(Закон від5лютого1998 року«ПровнесеннязміндоЗаконуУкраїни«Продер­жавнуподатковуслужбувУкраїні»').    продолжение
--PAGE_BREAK--
Державнаполітикаціноутвореннясскладовоючастиноюзаіальної економічноїісоціальноїполітикиіспрямовананазабезпеченнярівних економічнихумовдлярозвиткувсіхформвласності, економічноїі соціальноїсамостійностіпідприємств, організаційіадміністративно-територіальнихрегіонівкраїни: збалансованогоринкузасобіввироб­ництва, товарівіпослуг; протидіїмонопольнимтенденціямвиготовлю­вачівпродукції, виконавцівробітіпослуг; розширеннязастосування вільнихцін; орієнтаціїцінвнутрішньогоринкунарівеньсвітового.
Контрользацінамиздійснюєтьсяпривстановленіізастосуванні державнихфіксованихтарегульованихцінітарифів. Усферідіївільних цінконтролюєтьсяправомірністьїхзастосуваннятадодержаннявимог антимонопольного законодавства.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Додержаннядержавноїдисципліницінконтролюєтьсяорганами, на якіціфункціїпокладаютьсяУрядом. Вониздійснюютьконтрольу взаємодіїзпрофспілкамиспоживачівтаіншимигромадськимиор­ганізаціями(Законвід3 грудня1990 року«Проціниіціноутворення»2). Додержанняантимонопольно-конкурентногозаконодавстваконтро­люєтьсяАнтимонопольнимкомітетомУкраїни—центральниморганом виконавчоївладизіспеціальнимстатусом, метоюдіяльностіякогоєза­безпеченнядержавногозахистуконкуренціївгосподарськійдіяльності. Цейорганздійснюєдержавнийконтрользадотриманнямантимонополь­ногозаконодавства, сприяєрозвиткудобросовісноїконкуренції. Завдан­няіфункціїцьогоорганувиконавчоївладипередбаченіЗакономвід26 листопада1993 року«ПроАнтимонопольнийкомітетУкраїни»3.
Угосподарськійдіяльностіважливарольналежитьземельнимвідно­синам, належномувикористаннюземельіїхохороні, охороніводілісів, їхвідтворенню. Охороназемель, воділісів—цесистемаправових, ор­ганізаційних, економічнихтаіншихзаходів, спрямованихнаїхраціо­нальневикористання, запобіганнянеобгрунтованомувилученнюземель сільськогосподарськогопризначення, відтворенняіпідвищенняродю­чостіфунтів, підвищенняпродуктивностіземельлісовогофонду. Конт­рользавикористаннямтаохороноюземельпередбаченийЗемельним
1/>ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 1998. — №29. — Ст. 190. }ЗвідзаконівУкраїни. — 2000. — №І. — Ст. 4. 3Тамсамо. — 2000. — №10. — Ст. 117.
43
кодексом від 25 жовтня 2001 року1. Він полягає в забезпеченні додержан­ня органами влади, місцевого самоврядування, підприємствами, ор­ганізаціями і громадянами Земельного законодавства.
Державний контроль здійснюється уповноваженими органами ви­конавчої влади по земельних ресурсах, за додержанням вимог законо­давства про охорону земель — спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів, а самоврядний і громадський контроль — відповідно сільськими, селищними, міськими, районними, обласними радами та громадськими інспекторами, які призначаються органами місцевого самоврядування.
Державний конгрольу сфері зовнішньоекономічної діяльності, зокре­ма за експортом та імпортом товарів або транзитом будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров'ю або ста­новити загрозу життю населення та тваринного світу, або призвести до шкоди навколишньому середовищу, покладений на Державну службу ек­спортного контролю та інші державні органи. Він проводиться відповідно до Закону від 16 жовтня 1991 року» Про зовнішньоекономічну діяльність»2.
Загальні умови і порядок проведення контролю і нагляду за діяль­ністю суб'єктів господарювання органами державної влади, уповнова­женими контролювати цю діяльність, визначаються вищезгаданими законами України.
Здійснюючи інспектування та перевірки діяльності суб'єктів госпо­дарювання, органи державної влади і посадові особи зобов'язані додер­жуватися Конституції України, Господарського кодексу України, інших законів, проводити їх неупереджено, об'єктивно і оперативно, не пору­шуючи прав і інтересів підприємств, організацій і громадян, охороню-ваних законодавством. Це передбачено, зокрема. Законом від 26 січня 1993 року «Про державну контрольну службу в Україні»1.
Право громадян, організацій — юридичних осіб і державних органів на інформацію закріплене Законом від 2 жовтня 1992 року «Про інфор­мацію»4. Цей закон передбачає можливість вільного одержання, вико­ристання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для ре­алізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Таке право мають і суб'єкти господарювання щодо результатів інспектування і планових та позапланових перевірок їх діяльності, здійснюваних державною податковою службою, державною контроль­но-ревізійною службою, митними та іншими органами.
Основними завданнями Державної та відомчої контрольно-ревізій­ної служб є здійснення контролю за фінансово-господарською діяль­ністю, цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів, збе-
1/>Звід законів України. — 2002. — N? 3-4. — Ст. 27. JВідомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 29. — Ст. 377. JВідомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13. — Ст. 110. 4Там само. — 1992. — № 48. — Ст. 650.
реженням державного майна, економним використанням матеріальних і фінансових ресурсів, правильністю ведення бухгалтерського обліку в міністерствах, відомствах, державних комітетах, державних фондах, бю­джетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отри­мують кошти з бюджетіп усіх рівнів та державних валютних фондів1. На відомчу службу покладається завдання виявлення та усунення фактів порушення фінансової дисципліни, нанесення збитків, безгосподар­ності й марнотратства, перекручення звітності на підприємствах, в уста­новах і організаціях, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів     продолжение
--PAGE_BREAK--виконавчої влади1. Державний і відомчий контроль здійснюється у формі реві ші і перевірок.
Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-гос­подарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриман­ням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звіт­ності, спосіб документального викриття недостач, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансо­вих зловживань. За наслідками ревізії складається акт.
Перевірка— це обстежений і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій або їх підрозділів. Наслідки перевірки оформляються довідкою або доповід­ною запискою.
Державна контрольно-реві іійна служба діє при Міністерстві фінансів України і підпорядковується йому. Контрольно-ревізійні управління в Ав­тономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі підпоряд­ковуються Головному контрольно-ревізійному управлінню України. До складу обласних контрольно-ревізійних управлінь входять контрольно-ревізійні підрозділи (відділи, групи) в районах, містах і районах у містах.
Щодо відомчої контрольно-ревізійної служби, то вона здійснюється контрольно-ревізійними підрозділами, які створюються відповідно до вищезгаданої постанови Кабінету Міністрів як самостійні структурні підрозділи в міністерствах, інших центральних органах виконавчої вла­ди і становлять слину контрольно-ревізійну службу відповідного мініс­терства, іншого центрального органу виконавчої влади.
Головному контрольно-ревізійному управлінню України, контрольно-ревізійним управлінням в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, відповідним підрозділам (відділам, групам) у районах, містах і районах у містах надасп>ся ираію реві гупати і перевіряти в мінісіер-
1/>Закон України від 26 січня 1993 року «Про державну контрольно-ревізійну
службу в Україні»// Відомості Верховної Ради України. — 1993. — N» 13. — Ст. 110.
2 Положення про відомчий контроль у системі міністерств, інших цент­
ральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю
підприємств, установ і організацій, шо належать до сфери їх управління, затвер­
джене постановою Кабінету Міністрів України під 10 липня 1998 року// Уря­
довий кур'єр. — 1998. — 23 липня.
45
ствах, державних комітетах та інших організаціях державної виконавчої влади, державних фондах, на підприємствах, в установах і організаціях гро­шові та бухгалтерські документи, звіти, кошторисні й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання матеріальних цінностей, прово­дити перевірки фактичної наявності цінностей (грошових сум, цінних па­перів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо).
Аналої ічні права відносно підприємств, установ і організацій мають і ревізори відомчого контролю. Положення про відомчий контроль у системі міністерств надає їм право перевіряти на підприємствах, в уста­новах і організаціях плани, кошториси, грошові, бухгалтерські та інші документи, наявність грошей і цінностей, а в разі підробок та інших зловживань вилучати необхідні документи на термін до закінчення ревізії або перевірки, залишати у справі акт вилучення та копії або реєстри вилучених документів.
Неправомірні дії та рішення контролюючих органів можуть бути оскаржені в установленому порядку.
§ 6. Особливості управління господарською діяльністю в державному секторі економіки
Перехід економіки України на ринкові засади господарювання ви­кликав необхідність приватизації значної частини державної власності. Але не всі об'єкти державної власності можуть бути приватизовані. Дер­жава визначає перелік об'єктів державної власності, які мають для неї важливе значення і тому не підлягають приватизації. Управління таки­ми об'єктами здійснюється органами державної влади.
Необхідність існування державного сектора обумовлюється ше й тим, шо певні види господарської діяльності можуть здійснюватись лише державними підприємствами. Це діяльність, як уже зазначалося, пов'язана, наприклад, з розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракст-носіїв, з виготовленням і реалізацією військо­вої зброї і боєприпасів до неї та інше. Держава визначає також перелік об'єктів права державної власності, шо не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані. На такі підприємства держава зберігає право вирішального впливу, якщо частка державної власності в їхньо­му статутному фонді перевищує п'ятдесят відсотків або держава володіє контрольним пакетом акцій у цих організаційно-правооих формах.
Згідно з Конституцією Кабінет Міністрів України, як вищий орган в системі органів виконавчої влади, забезпечує рівні умови розвитку суб'єктів господарювання всіх форм власності і здійснює управління в державному секторі економіки.
Кабінет Міністрів забезпечує проведення, фінансової, цінової, інве­стиційної та податкової політики, розробляє і здійснює загальнодер-
46
жавні програми економічного, науково-технічного, соціального і куль­турного розвитку України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; виконує інші функції, визначені Кон­ституцією та Законами України, актами Президента. Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції нилає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Повноваження міністерств установлені Указом Президента України від 12 березня 1996 року1, яким затверджено Загальне положення про міністерство, інший центральний орган держав­ної виконавчої влади України. Цс положення ви МММ, ЩО міністерство є центральним органом виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів, і реалізує державну політ ику у відповідній галузі.
Міністерство, за Указом, прогнозує розвиток економіки у вироб­ничій, науковій, мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, тру­довій, демографічній, соціальній, фінансовій та інших сферах, бере участь у розробці проектів Державної програми економічного та со­ціального розвитку України, Державного бюджету, готує пропозиції та бере участь у формуванні й реалізації політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб, розробляє цільові перспек­тивні програми, опрацьовує комплекс заходів, спрямованих на поглиб­лення економічної реформи, реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі або і руни суміжних галузей, розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізми їх впровадження, затверджує галузеві стандарти і виступає державним замовником науко­вих досліджень комплексного характеру, здійснює в межах повнова­жень, визначених законодавством, функції управління майном під­приємств, що належать до сфери управління міністерства, видає в пе­редбачених законодавством випадках спеціальні дозволи (ліцензії) на проведення окремих видів підприємницької діяльності, здійснює інші функції, шо випливають з покладених на нього завдань.
Міністерство видає нормативно-правові акти, а в разі потреби ра­зом з іншими центральними та місцевими органами державної виконав­чої влади, органами місцевого самоврядування — спільні акти. Таким чином, в Україні хоч і в значно реформованому вигляді зберігається га­лузевий принцип системи управління народного господарства.
Діяльність держави (її органів) як власника, як уже зазначалося, за­безпечується відповідним законодавством про управління об'єктами державної власності.
До таких об'єктів належать: майно державних підприємств, установ і організацій, закріплене за ними на праві господарського відання або оперативного управління; акції (паї, частки), що належать державі в майні господарських товариств; майно підприємств, які перебувають у процесі приватизації, майно, передане в користування самоврядним організаціям; майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських
У/>рядовий кур'ср. — 19%. — 28 березня.
    продолжение
--PAGE_BREAK--47
товариств, створених у процесі приватизації (корпоративнії) держав­них підприємств.
Здійснюючи управління цими об'єктами. Кабінет Міністрів приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на державній власності; про передачу цілісних майнових комплексів підприємств, нерухомого майна, акцій (паїв, часток), шо належать державі в майні господарських товариств, з державної в ко-муналыгу власність; про передачу об'єктів державної власності в користу­вання самоврядним організаціям; визначає органи, уповноважені управ­ляти об'єктами державної власності і передає до сфери їх управління ці об'єкти; дає згоду на передачу об'єктів комунальної власності в державну; приймає нормативно- правові акти, пов'язані з управлінням об'єктами дер­жавної власності, та здійснюс інші передбачені законодавством України повноваження шодо управління ними об'єктами.
Кабінет Міністрів може делегувати повноваження з управління об'єк­тами державної власності міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, об'єднанням підприємств, організаціям, які стають таким чином органа­ми, уповноваженими управляти об'єктами державної власності.
Фонд державного майна відповідно до законодавства здійснює: з моменту прийняття рішення про приватизацію майна державного підприємства функції з управління майном цього підприємства, пере­дані йому органом, уповноваженим управляти зазначеним майном; за­хист майнових прав підприємств, а також акцій (часток, паїв), шо нале­жать державі на території України та за кордоном; передає в установле­ному порядку органам, уповноваженим управляти об'єктами державної власності, акції, які відповідно до плану приватизації (плану розміщен­ня акцій) залишаються в державній власності; виступає орендодавцем цілісних майнових комплексів, нерухомого майна, шо є державною власністю; погоджує передачу об'єктів державної власності до сфери управління центральних та місцевих органів виконавчої влади, в кому­нальну власність та передачу об'єктів комунальної власності в держав­ну; виступає з боку держави засновником підприємств із змішаною формою власності; бере участь у розробці міжнародних договорів Укра­їни з питань державної власності та її використання; виконує інші ви­значені законодавством повноваження.
Фонд державного майна підпорядкований і підконтрольний Кабіне­ту Міністрів.
Щодо самоврядних організацій, то об'єкти державної власності пе­редаються їм у безстрокове безоплатне користування без права зміни форми власності.
Викладений порядок управління об'єктами державної власності за­лишається занадто складним, з багатосуб'ектним складом державних органів і організацій, уповноважених здійснювати це управління, щодо
48
певної міри є поверненням до управління державною власністю, яке існу­вало за часів командно-алміністратиіїної системи, коли право державної власності здійснювали фактично численні галузеві міністерства.
Як уже було зазначено вище. Законом від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» визначені види цієї діяльності, які можуть здійснюватися виключно державними підприєм­ствами і організаціями (наприклад, діяльність, пов'язана і технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж та супутникових систем телефонного зв'язку).
До суб'єктів господарювання в державному секторі економіки засто­совуються заходи державної регламентації, передбачені Господарським кодексом України, але враховуються особливості їх правового статусу. Оскільки ці суб'єкти не є власниками закріпленого за ними державно­го майна, управління ним покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи державної виконавчої влади. Державні підприємства не можуть бути засновниками таких організацій, як гос­подарські товариства, кооперативи тощо.
Для державних підприємств і організацій з метою забезпечення інве­стиційної діяльності встановлений порядок використання прибутку. Вони після сплати обов'язкових платежів проводять відрахування від прибутку, шо залишається в їхньому розпорядженні, на технічне пере­обладнання виробництва, освоєння нових технологій за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває в державній власності, в розмірах не менш як ЗО відсотків і не більш як 80 відсотків1.
Казенним підприємствам рекомендовано такі нормативи розподілу чистого прибутку: відрахування на виробничий розвиток — 45 відсотків, на соціальний розвиток — теж 45 відсотків, у централізований фонд органу управління — 10 відсотків.
При формуванні державної програми економічного і соціального розвитку України відображаються серед інших і показники розвитку державного сектора економіки, зокрема ефективності використання об'єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств, особливості здійснення антимонопольно-конкурентної політики в цьо­му секторі економіки.
§ 7. Державна регуляторна політика у сфері господарювання
Господарська діяльність являє собою складний процес, спрямова­ний на економічний розвиток держави. Перехід України, як і інших дер-
1/>Декрет Кабінету Міністрів від 10 травня 1993 року /7 Відомості Верхов­ної Ради України. — 1993. — № 27. — Ст. 299.
    продолжение
--PAGE_BREAK--49
/>/>жав колишнього Радянського Союзу, віл командно-адміністративної системи господарювання до ринкової позначився формуванням відпо­відного законодавства, необхідного для регулювання господарських відносин в умовах, наближених до ринкових.
Прийняття нових нормативних актів в таких умовах, природно, не позбавлено недоліків. їх виправлення потребувало значної кількості змін та доповнень до вже введених у дію законів, постанов Уряду та інших нормативних актів.
З метою запобігання цих негативних явиш, упорядкування проце­дур прийняття нормативних актів Верховна Рада України 11 вересня 2003 року прийняла Закон «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»1. В ньому державна регуляторна політика у сфері господарювання визначається як напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання гос­подарських відносин, а також адміністративних відносин між регуля­торними органами або іншими органами державної влади та суб'єкта­ми господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави в діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, встановлені Конституцією та законами України.
За цим Законом, регуляторна діяльність — це діяльність, спрямована на підготовку, прийняття, відстеження результативності та перегляд регу­ляторних актів регуляторними органами, фізичними та юридичними осо­бами, їх об'єднаннями, територіальними громадами. А регуляторні орга­ни — це Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів, Національний банк, інші державні та центральні органи виконавчої вла­ди, Верховна Рада та Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. До регуля­торних органів належать також територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані організації, якщо вони відпо­відно до своїх повноважень приймають регуляторні акти.
Державна регуляторна політика має відповідати потребам господарю­вання. Такої відповідності неможливо досягти, якщо не додержуватись її найважливіших принципів. Ці принципи проголошені законом: доціль­ність, тобто обгрунтована необхідність державного регулювання госпо­дарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми; ефективність— досягнення максимально можливих позитивних результатів внаслідок дії регуляторного акта; збалансованість — забезпечення в регуляторній діяль­ності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави.
Досягнення мети регуляторного впливу на господарські відносини повинно забезпечуватися, за Законом, встановленням єдиного підходу до підготовки аналізу цього впливу та до здійснення відстежень результатив-
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 9. — Ст. 79. 50
ності регуляторних актів. Для цього потрібно також здійснювати плану­вання підготовки проектів регуляторних актів, оприлюднення цих про­ектів з метою одержання зауважень і пропозицій щодо їх вдосконалення; відстеження результативності регулятивних актів, їх систематизацію; не­допущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють чинні регуляторні акти; викладення положень цих актів у спосіб, який с доступним та однозначним для розуміння осо­бами, які мають впроваджувати або виконувати їхні вимоги.
Плани діяльності і піді оювки проектів регуляторних актів регуля­торні органи затверджують на наступний календарний рік не пізніше ISі рудня поточного року. Вони мають містити визначення видів і назв проектів, цілей їх прийняття, строків підготовки проектів.
Забезпечення реалізації державної регуляторної політики у сфері господарювання здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з ниіань державної регуляторної політики. До Його повноважень належать: підготовка та подання пропозицій щодо формування та забезпечення здійснення державної регуляторної політи­ки: узагальнення практики застосування відповідного законодавства; проведення аналізу проектів регуляторних актів, що подаються на по­годження центральними органами виконавчої влади. Спеціально упов­новажений неп ip.tn.Hniiорган проводить їх аналіз на відповідність по­ложенням цього Закону і приймає рішення про погодження проектів або про відмову в погодженні
Проекти регуляторних актів, які розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої нлади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню з відповідними територіальними органами спеціально уповноваженого органу.
Спеціально уповноважений орган здійснює також проведення екс­пертиз проектів законів України, інших нормативно-правових актів, що регулюють господарські відносини та адміністративні відносини між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, надання розробникам цих проектів про­позицій про їх вдосконалення відповідно до принципів державної ре­гуляторної політики; надання роз'яснень положень законодавства про державну регуляторну політику; вжиття в межах, встановлених закона­ми України, заходів щодо захисту прав суб'єктів господарювання, по­рушених внаслідок дії регуляторних актів.
Закон встановлює, що обов'язкові для виконання в передбачених за­конодавством випадках положення стандартів, кодексів усталеної прак­тики, технічних умов, прийнятих органами державної влади та органами місцевого самоврядування, санітарних норм, державних норм і правил у сфері містобудування, у тому числі державних будівельних норм, держав­них норм і правил пожежної безпеки, норм, правил і стандартів з ядер-
51
мої та радіаційної безпеки, нормативних документів з метрології тошо, які встановлюють вимоги до суб'єктів господарювання щодо проведення обов'язкових погоджень, аналізів, експертиз, обстежень, випробувань за допомогою третіх осіб, розробляються, приймаються та переглядаються в порядку, встановленому цим Законом. Нормативні документи, які містять зазначені положення, розробляються, приймаються та перегля­даються в порядку, встановленому Законом «Про стандартизацію» та іншими законами, що регулюють відносини у відповідній сфері.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 3. Господарська комерційна та некомерційна діяльность
§ 1. Підприємництво як вид господарської діяльності
До суб'єктів господарювання Господарський кодекс України відно­сить як комерційні, так і не комерційні організації різноманітних ор­ганізаційно-правових форм та форм власності. Комерційними1є суб'єк­ти, що здійснюють господарську діяльність для досягнення економічних і соціальних результатів та з мстою одержання прибутку. До комерційної діяльності належить і підприємництво.
Господарська діяльність некомерційних організацій або взагалі не пов'язана з одержанням прибутку, або прибуток, одержуваний віл такої діяльності, використовується лише для створення і підтримання не­обхідних матеріально-технічних умов їх функціонування.
Історичний досвід показує, що потреба розвитку продуктивних сил зумовила появу великих підприємств — відкритих акціонерних това­риств — суб'єктів підприємництва. їхній розвиток з 70-х років XXстоліття привів до створення потужного сектора великих підприємств, однак не витіснив малих підприємств у жодній розвиненій країні. Усюди існує своєрідна дуалістична економіка, що складається з малих і вели­ких підприємств. Є підстави стверджувати, що обидва сектори перебу­вають у суперечливій єдності.
Функціонування великих і малих підприємств з ринковим ме­ханізмом потребує зовнішнього позаринкового втручання для усунен-
'/>Вживання цього терміна — це, так би мовити, данина традиції. Вже зга­дуваний Г. Шершсневич писав свого часу, шо коло відносин, у яких застосо­вується торгове право, далеко виходить за межі, визначені економічною уявою про торгівлю. Причиною такого розширення є тісний зв'язок суто торгових вілносин з деякими галузями економічного обороту. Законодавство Німеччи­ни, наприклад, визнавало торговий характер за промисловими підприємства­ми (Шершеневич Г Ф. Учебник торгового права. 4-е изд. -СПб., 1908. -С.ЗІ4).
52
ня неминучих невдач, потенціальної безвідповідальності. Держава при цьому повинна всіляко остерігатись помилок, породжуваних регулю­ванням економіки.
Економіка малих підприємств стає джерелом прогресу, якщо вона грун­тується на праві приватної власності, свободі вибору та прагненні до забез­печення власного інтересу. Історичний досвід показує, що основою сили цих підприємств є поєднання приватного власника і керівника підпри­ємства в одній особі. І цей принцип, за свідченням знавців, є дуже важли­вим для українських умов, де економічна і політична свободи нерідко пе­рероджуються в уседозволеність. Особиста відповідальність підприємців — власників-керівників повинна містити певну якість економічно-етичних елементів. Для цього мають бути створені відповідні умови.
З іншого боку, за чотирнадцять останніх років у нас не з'явилося справді великих корпорацій, таких як Лукойл, які зуміли вийти на фінансові біржі Нью-Йорка і Лондона, стати компаніями, в які інвес­тують на міжнародному рівні1.
Недостатня увага з боку держави до підприємництва взагалі і мало­го зокрема має свої історичні витоки. Як свідчать літературні джерела, ще за античних часів і в наступні тривалі періоди історії діяльність куп­ця і підприємця вважалася «недостойною* і «гріховною». «Ще Арісто-тель, — пише Петер X. Верхам2, — рішуче повставав проти забарвлено­го фінансовим інтересом мислення свого часу і ніби викликаного цим руйнування «природного» суспільного устрою». Фома Акнінський також вважав, що професія купця має на собі печать морально-етичної непо­вноцінності.
Незважаючи на це, економічна етика XIIIстоліття відкрила для себе користь підприємницької діяльності для досягнення загального блага, закладеного в саму суть розвитку економіки. При оцінці нових підпри­ємств суттєвим фактором вважалося саме загальне благополуччя. Тодішні ревнителі соціальної етики підкреслювали, що підприємниць­кий прибуток не суперечить забороні на лихварства.
Однак це суттєве відкриття середньовічної соціальної стики невдовзі було забуте, через що знову поновилося попереднє вороже ставлення богословів і філософів до самої ідеї підприємництва. Попри це, церква з давніх часів надавала торговому люду своє заступництво. В середні віки ставлення церкви до купців все більше визначалось корисністю їх зусиль.
Та людська неприязнь протягом століть до особи ініціативного підприємця має також соціально-психологічне коріння. З давніх-давен в уявленні більшості людей селянин, який обробляв землю, із року в рік повторюючи один і той же ритм життя, уособлював звичне людське життя. Підприємця ж сприймали як фігуру, основне призначення якої
1/>Гуржос Вадим. Підприємництво — це мистецтво, завзятість, самовіддана праця і команда // Урядовий кур'єр. -2003. — 6 вересня.
1Верхам Петер X. Предприниматель. — Минск. 1992. — С. 9 і наступні.
53
/>було в тому, щоб, спираючись на свої власні творчі здібності, вносити зміни в старі поняття.
Згадуваний уже видатний економіст Йозеф Шумпетер визначив роз­виток капіталізму, основною рушійною силою якого є підприємець як процес «творчого руйнування». Не дивно, що цій фігурі з давніх часів при­писували дію лихих руйнівних сил. Визначною рисою людини є те, що звичка до існуючих форм життя тісно пов'язується зі страхом перед наслідками можливих змін. Тому цілком зрозуміло, що життя дбайливо­го хлібороба здавалось ідеалом людського способу життя, а до підприємця ставились як до демонічної фігури, з відвертою недовірою. Навіть фун­датори теорії економічного лібералізму відмовляли творчому підпри­ємництву в праві на існування. Адам Сміт і його послідовники поклада­ли надію на вплив «невидимої руки», яка в умовах вільної конкуренції і невтручання держави в економіку здатна забезпечити гармонічний її роз­виток. Давид Рікардо теж не бачив сенсу в існуванні фігури підприємця, оскільки економічний процес функціонує сам по собі. За його схемою підприємець виступає лише як інвестор, тобто капіталіст, описаний потім К. Марксом.
У науковий обіг поняття «підприємець», «підприємництво» в літе­ратурі введено з посиланням на те, що розходження між попитом і про­понуванням на ринку дають можливість окремим індивідам купувати чужі товари за певними цінами, а свої продавати за більш високими, але їм поки шо не відомими. Такі суб'єкти, діючи в умовах ризику, і є підприємцями.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Однак видатні економісти того часу (Ф. Кене, А. Сміт, Д. Рікардо) не сприйняли цих положень. Під впливом високого авторитету Сміта і Рікардо кілька наступних поколінь поділяли негативну оцінку творчо­го підприємництва. Лише набагато пізніше, на межі XIXі XXстоліть, політекономи визнали вирішальне значення творчого підприємництва для економічного зростання. Подальшого розвитку концепція підпри­ємництва набуває в працях представників німецької класичної школи. Загальний прорив позитивної історії підприємництва відбувся лише в 1912році, коли вийшла у світ книжка Й. Шумпетера «Теорія економіч­ного розвитку». Він розробив тип творчого підприємця, який реалізує нововведення і в такий спосіб забезпечує економічне зростання.
За Й. Шумпетером, підприємницька функція полягає в реалізації організаційно-господарських нововведень — «нових комбінацій фак­торів виробництва», які відіграють головну роль у розвитку економіки, забезпечуючи її зріст.
Таким чином, пілприємець-інноватор визнається однією з цент­ральних фігур господарської діяльності. Інновація, за Шумпетером, це не тільки виготовлення нового продукту та впровадження нових техно­логій, а й освоєння нових ринків збуту, нових джерел сировини, нових форм індустріальної організації.
54
Слід згадати і приклади вітчизняного дослідження феномена під­приємництва. Так, особистості ділової людини, мотивації її діяльності, ролі в економічному житті суспільства значною мірою приділялася увага українською наукою на межі ХІХ-ХХ століть. Прикладом цього, зок­рема, є праці відомого економіста М Туган-Барановського, який бачив у підприємцеві людину, шо працює заради високих прибутків і при цьому розумно ризикуючи. Ю. Ларін. досліджуючи процес створення капіта­лу в СРСР в період непу, відзначав такі якості приватного підприємця, які давали йому змогу досягати успіху, як «уміння рухатися в умовах то-варно-ринкових відносин, заповзятість».
Однак у цілому до цього часу історія вітчизняної теорії підприєм­ництва залишається маловивченою сферою. Це обумовлено тим, шо донедавна значна кількість праць вітчизняних авторів як дожовтнево­го періоду, так і перших післяреволюційних років були закриті і недо­ступні для українських учених.
Як відомо, теорія Адама Сміта була одним із відправних моментів концепції Карла Маркса, який бачив у підприємцеві лише капіталіста, що вкладає свій капітал у власне підприємство і шляхом зниження опла­ти праці позбавляє робітників виробленої ними додаткової вартості, тобто експлуатує їх1. Виходячи з цих положень, які В. Ленін називав наріжним каменем марксизму, фігура підприємця зрештою була ліквідо­вана революцією в Росії.
Зрозуміло, шо, коли в країнах колишнього Радянського Союзу по­чалися зміни, спрямовані на досягнення нового вільного ладу в полі­тичній і економічній сферах, переходу до соціальної ринкової еко­номіки, в них не було підприємців і відповідно не були відомі «правила гри» у веденні такої економіки. Об'єктивні передумови для реабілітації та відродження підприємництва склалися і були законодавчо закріплені при переході до ринкових відносин.
За роки незалежності в Україні одним із найважливіших напрямків реформування економіки став розвиток підприємництва. Але його мас­штаби, вплив на збільшення обсягів виробництва та надання послуг, подолання кризових явиш залишаються ще незначними. Особливо це стосується малого і середнього підприємництва.
Заданими, що наводяться в пресі, на його долю припадає 10 відсот­ків внутрішнього валового продукту (ВВП), тоді як у таких країнах, як Велика Британія, Німеччина, США, Франція, Італія, частка продукції малих і середніх підприємств у ВВП перевищує 50 відсотків.
'/>До речі, український письменник Микола Руденко у своїх економічних працях зробив висновок про хибне тлумачення К Марксом природи додатко­вої вартості. Марксова додаткова вартість, за словами М. Руденка, цс лише бух­галтерська, відносна додаткова вартість. Справжня додаткова вартість, яка на­зивається абсолютною, то явише природи (Слово проти сили // Урядовий кур'єр. — 1998. — 22 серпня).
55
Причини цього різні. Це і неоднозначне ставлення більшості населення нашої держави до підприємницької діяльності та підприємців, і бюрокра­тичні перешкоди на шляху їхнього нормального розвитку. Низка інших факторів стримує прояв підприємницьких функцій у створенні структури національного господарства, яка відповідала б ринковим потребам.
Законодавство України має таку спрямованість, але потребує ще по­дальшого вдосконалення. Господарський кодекс України так визначає основні принципи підприємницької діяльності: підприємництво здійс­нюється на основі вільного вибору підприємцем видів цієї діяльності; самостійного формування програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-тех­нічних, фінансових та інших ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до вимог законодавства; вільного найму працівників; комерційного розрахунку та власного комерційного ризику; вільного розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків, зборів та інших платежів; самостійно­го ведення зовнішньоекономічної діяльності (ст. 44).
Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законодавством. Держава гарантує всім підпри­ємцям, незалежно від обраних ними форм діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.
§ 2. Державна підтримка підприємництва
З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади на умовах і порядку, передбачених законодавством, надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності; сприяють їм в організації матеріально-технічного забезпе­чення та інформаційного обслуговування, підготовці кадрів; стимулю­ють модернізацію технологій, інноваційну діяльність, освоения підпри­ємцями нових видів продукції та послуг.
Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист майно­вих прав підприємців. Вилучення нею або органами місцевого самовря­дування в підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допу­скається лише на підставах і в порядку, передбачених законодавством.
Держава сприяє розвитку малого підприємництва, створює не­обхідні умови для цього, вживаються заходи по удосконаленню відпо­відної нормативної бази. Так, Указом Президента від 3 лютого 1998 року «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» визнано необхідним здійснити заходи щодо зменшення надмірного державного регулювання підприємницької діяльності, усу-
56
пенни правових, адміністративних, економічних та організаційних пе­решкод його розвитку.
Державний комітет України з питань регуляторної політики і підпри­ємництва здійснює аналіз нормативно-правових актів центральних ор­ганів виконавчої влади, рішень голів місцевих державних адміністрацій нормативно-правового характеру з питань підприємницької діяльності з метою зменшення надмірного державного регулювання. Рішення Коміте­ту з питань розвитку підприємництва є обов'язковим для виконання.
Про державну підтримку малого підприємництва йдеться в Указі Пре­зидента України під такою ж назвою від 12 травня 1998 року. Згідно з ним державна підтримка малого підприємництва здійснюється відповідно до державної та регіональної програм. Ці програми спрямовуються на ре­алізацію таких основних заходів, як удосконалення нормативно-правової бази з питань розвитку і підтримки малого підприємництва, створення бізнес-інкубаторів, консультаційних та інформаційних систем тощо.
Фінансове забезпечення програм підтримки малого підприєм­ництва здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бю­джетів, позабюджетних коштів, у тому числі коштів, одержаних від при­ватизації державного майна, та інших джерел фінансування.
Згідно з Указом суб'єктами малого підприємництва вважаються за­реєстровані у встановленому порядку фізичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, а також юридичні особи — суб'єкти підприємництва будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чи­сельність працюючих за звітний період не перевищує 50 осіб та обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не пере­вищує одного мільйона гривень.
Дія зазначеного Указу не поширюється на довірчі товариства, стра­хові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінан­сові установи, а також суб'єкти підприємницької діяльності, в статут­ному фонді яких частки, що належать юридичним особам — учасникам та засновникам даних суб'єктів, які не є суб'єктами малого підприєм­ництва, перевищують 25 відсотків.
Для координації взаємодії в різних сферах діяльності суб'єкти ма­лого підприємництва мають право утворювати на добровільній основі об'єднання за галузевими, територіальними та іншими ознаками.
Указом установлено, що для суб'єктів малого підприємництва з се-редньообліковою чисельністю працюючих за звітний період до десяти осіб включно і обсяг виручки яких не перевищує двохсот п'ятдесяти тисяч гривень (мікропіаприємство), може застосовуватися спрощена система оподаткування та звітності.
Спрощена система оподаткування, обліку та звітності передбачає сплату єдиного податку; сплату фізичними особами-підприємцями замість податків і обов'язкових платежів вартості патенту на зайняття
    продолжение
--PAGE_BREAK--57
певним видом діяльності; застосування спрощеної форми ведення до­кументів бухгалтерського обліку та звітності.
Така система була запроваджена з 1 січня 1999 року Указом Прези­дента України від 3 липня 1998 року. Згідно з ним ставка єдиного податку для фізичних осіб встановлюється місцевими радами за місцем держав­ної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності залежно від її виду та місця здійснення і не може становити менше двадцяти гривень та більше двохсот гривень за календарний місяць.
У разі, коли фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності здійснює кілька видів такої діяльності, для яких встановлено різні став­ки єдиного податку, вона отримує одне свідоцтво і сплачує єдиний по­даток, що не перевищує встановленої максимальної ставки. А якщо підприємець займається підприємницькою діяльністю з використанням найманої праці або за участю членів своєї сім'ї, розмір єдиного подат­ку збільшується на 50 відсотків за кожну особу.
Суб'єкти підприємницької діяльності — юридичні особи нарівні з діючою системою оподаткування можуть самостійно обирати спосіб опо­даткування доходів за єдиним податком. При цьому спосіб оподаткування обирається один раз і залишається незмінним протягом звітного року. Ставка єдиного податку для них встановлюється в розмірі шести відсотків обсягів виручки від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг.
Відповідно до Указу Президента «Про державну підтримку малого підприємництва», права та законні інтереси малого підприємництва за­безпечуються шляхом: здійснення такої діяльності без одержання будь-яких дозволів, крім випадків, передбачених чинним законодавством; законодавчого визначення порядку і періодичності перевірки резуль­татів фінансово-господарської та іншої діяльності суб'єктів малого підприємництва; запровадження відповідальності посадових осіб за порушення такого порядку; іншими способами, передбаченими чинним законодавством.
Щодо визначення порядку і періодичності перевірок результатів фінансово-господарської діяльності підприємницьких структур, то вони скориговані з метою зменшення втручання державних органів у підпри­ємницьку діяльність Указом Президента від 23 липня 1998 року «Про деякі заходи з урегулювання підприємницької діяльності». Ним установ­лені обмеження у строках та підставах проведення перевірок суб'єктів підприємницької діяльності. Зокрема, контрольними органами, які мають право проводити планові та позапланові виїзні перевірки фінан­сово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, визначені: органи державної податкової служби — стосовно сплати по­датків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільо­вих фондів, неподаткових платежів; митні органи — стосовно сплати ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість, які справ­ляються в разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію Укра-
58
їни в момент перетинання митного кордону; органи державного казна­чейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції — стосовно бюджетних по­зик, позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів, цільового ви­користання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних кон­трактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.
Ці органи мають право планові виїзні перевірки проводити за сукуп­ними показниками фінансово-господарської діяльності підприємницьких структур за письмовим рішенням керівника підповідного контролюючого органу не частіше одного разу на календарний рік. Це право надається лише втому разі, коли суб'єкту підприємницької діяльності не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надісла­но письмове повідомлення з зазначенням дати її проведення.
Планові виїзні перевірки проводяться всіма контролюючими органа­ми одночасно в день, визначений органом державної податкової служби.
Позапланові виїзні перевірки проводяться за наявності однієї або кількох таких обставин: а) за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб'єктом підприємницької діяльності норм законодавства; б) суб'єктом підприємницької діяльності не подано в установлений строк документи обов'язкової звітності; виявлено недо-стовірність даних, заявлених у документах обов'язкової звітності; в) суб'єкт підприємницької діяльності подав скаргу у встановленому порядку про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу під час проведення планової чи позапланової виїзної перевірки.
Указом встановлено, що державні органи у справах захисту прав спо­живачів здійснюють позапланову перевірку діяльності суб'єктів підприєм­ницької діяльності виключно на підставі отриманих від споживачів скарг.
Таким чином, державою вживаються заходи, спрямовані в основно­му на підтримку малого підприємництва, але на підприємницьку фор­му ведення справ переходять і великі підприємства. Водночас уявлен­ня про мету підприємницької діяльності лише як про одержання прибут­ку призводить до ототожнення підприємництва зі звичайним бізнесом. Проте підприємництво має характеризуватися як новий напрямок зі своїми специфічними рисами.
§ 3. Некомерційна господарська діяльність
На відміну від комерційної господарської діяльності, некомерційне господарювання здійснюється без мети одержання прибутку. Така діяль­ність спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших резуль­татів, ведеться суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки в галузях або видах діяльності, в яких забороняється
59
підприємництво. Вона здійснюється на основі рішення відповідного ор­гану державної влади чи органу місцевого самоврядування, а також са­мостійно суб'єктами господарювання, яким за законодавством не можна вести господарську діяльність у формі підприємництва (ст. 52 ГК України).
Як слушно зазначається в літературі1, невід'ємну частину сучасно­го ринкового господарства становить і некомерційний сектор, який дає змогу компенсувати так звані недосконалості ринку. Ні в кого не ви­кликає сумнівів те, що некомерційне господарювання відрізняється від комерційного, підприємницького. Останнє орієнтовано передусім на прибуток, який залежить від коливань попиту. Некомерційна ор­ганізація, здійснюючи господарську діяльність, теж може одержувати прибуток від неї, але важливо, щоб це для неї не перетворювалося на самоціль. Інакше вона не буде відповідати своєму призначенню задо­вольняти ті потреби, які не повинні залежати від ринкової кон'юнкту­ри (охорона здоров'я, освіта, наука, культура тощо).
Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб'єк­тами господарювання на основі права власності, права господарського відання або права оперативного управління в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом державного управ­ління чи органом місцевого самоврядування. Якщо господарська діяль­ність організацій — юридичних осіб або громадян, зареєстрованих як суб'єкти некомерційної діяльності, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення законодавства, яке регу­лює підприємницькі відносини.
На суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну госпо­дарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регламентації господарської діяльності з урахуванням її особливостей.     продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ II
Суб'єкти господарювання
Г/>пава 4. Законодавче визначення суб'єктів
господарювання, порядку їх утворення
та реєстрації
§ 1. Поняття суб'єкта господарювання1. Правова регламентація утворення
Суб'єктом господарювання, за Господарським кодексом України, визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють госпо­дарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно, несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Суб'єктами господарювання с:
господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підпри­ємства, створені відповідно до Господарського кодексу України, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійс­нюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55).
Господарський кодекс України (ст. 56) визначає такі загальні умови створення суб'єктів господарювання: 1) суб'єкт господарювання ство­рюється за рішенням власника чи власників майна або уповноважено­го ним органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом засну­вання нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, перетво­рення) діючого (діючих) суб'єктів господарювання з додержанням ви­мог законодавства; 2) створення нових може бути також наслідком примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимоно­польно-конкурентного законодавства України.


/>1Див., наприклад: Якобсон Л. И. Некоммерческий сектор экономики: проб­лема правового регулирования // Государство и право. — 1992. — Ns3. — С. 41.
60
1Поняттям «суб'єкт» (лат. Subjectum) позначають носія цілеспрямованої предметної діяльності. Суб'єкти права — учасники суспільних відносин, ним урегульованих.
61
Суб'єкти господарювання можуть створюватися для здійснення будь-якої діяльності, якшо вона не суперечить чинному законодавству. Обмеження є для приватних підприємств стосовно діяльності у виготов­ленні і реалізації деяких видів продукції. Таку діяльність, як уже зазна­чалося, можуть здійснювати лише державні підприємства.
Законодавством передбачається особливості створення колектив­них підприємств, зокрема господарських товариств. Порядок їх ство­рення визначений Господарським кодексом і Законом України «Про і ос і юдарські товариства» від 19 вересня 1991 року'.
Засновниками господарських товариств можуть бути підприємства, установи, організації, фізичні особи України, іноземні особи і особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації.
Не можуть бути засновниками господарських товариств громадяни, яким законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність.
Установчі документи господарських товариств залежать від їх виду. Одні господарські товариства можуть діяти на підставі засновницького договору, інші — на підставі договору і статуту. При заснуванні госпо­дарського товариства вибір організаційної форми залежить від засновни­ка чи засновників. При цьому враховується зміст та основні напрямки діяльності, сфера її здійснення, ресурси, які можуть бути використані, кількість і склад осіб, які безпосередньо об'єднуються для здійснення господарської діяльності, тощо.
У колективних підприємствах можливі різноманітні поєднання як видів суб'єктів, так і їхніх майнових відносин, шо виникають при ство­ренні, діяльності та ліквідації колективних підприємств. Так, вони мо­жуть створюватися тільки фізичними особами, тільки юридичними осо­бами або засновуватися ними спільно. В майнових відносинах вони можуть нести повну, обмежену чи змішану відповідальність.
Колективні підприємства можуть виникнути внаслідок добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для цієї мети; надання працівникам державних підприємств можливості використати отримані доходи для викупу державного майна. Виходячи з цього, розрізняють ко­лективні підприємства, базовані на власності членів трудового колекти­ву, власність яких виникає в разі переходу всього майна державного підприємства у власність членів трудового колективу внаслідок викупу чи придбання його іншими, передбаченими законом способами. Майно ко­лективного підприємства є спільною частковою власністю його колекти­ву. В ньому визначаються вклади працівників у майно державного чи ко­мунального підприємства, на базі якого створене колективне підприєм­ство, і вклади працівників у приріст майна після його заснування. Вклади працівників у приріст майна визначаються, виходячи з їхньої трудової участі в діяльності підприємства. На ці вклади нараховуються і виплачу-
ються відсотки (дивіденди), розмір яких встановлює трудовий колектив за результатами господарської діяльності підприємства.
Різновидом колективних підприємств є підприємства, засновані на базі власності кооперативу — добровільного об'єднання фізичних та юридичних осіб для здійснення спільної господарської чи іншої діяль­ності з використанням для цього майна, що належить кооперативу на праві власності або орендованого чи наданого йому в безкоштовне ко­ристування.
Діяльність кооперативу базується на принципах добровільності всту­пу в кооператив і безперешкодного виходу з нього, безпосередньої участі членів кооперативу в управлінні його справами. В складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, зокрема територіально відо­кремлені. Кооператив має право відкривати свої філії та представництва.
Майно кооперативу формується за рахунок грошових та матеріаль­них внесків його членів, виробленої ним продукції, доходів від її ре­алізації та іншої діяльності, надходжень від продажу цінних паперів та інших джерел, передбачених статутом кооперативу1.
Значну питому вагу серед підприємств мають підприємства, засно­вані на державній та комунальній власності.
У комунальній власності можуть бути як промислові, так і будівельні, сільськогосподарські, торговельні підприємства, підприємства транспор­ту, побутового обслуговування та інші господарські організації.
Підприємства, засновані на державній власності, створюються за рахунок майна держави. Ті чи інші державні підприємства створюють­ся державними органами, уповноваженими управляти державним май­ном. Державні органи здійснюють і приватизацію майна державних підприємств, а також їхню реорганізацію або ліквідацію. В останньому випадку трудовий колектив підприємства, що підлягає реорганізації чи ліквідації, має право вимагати передачі його в оренду або перетворен­ня на підприємство, засноване на колективній власності.
Чинним законодавством передбачено створення й підприємств з іно­земними інвестиціями, заснованих на базі об'єднання майна різних влас­ників. Серед засновників таких підприємств можуть бути юридичні осо­би і громадяни України та інших держав. Як випливає з їх назви, це підприємства, що створюються за участю іноземних юридичних та фізич­них осіб.
Окрему категорію підприємств становлять малі підприємства. Вони можуть створюватися громадянами, членами їх сім'ї та іншими особа­ми, які спільно здійснюють господарську діяльність, а також госпо­дарськими утвореннями інших організаційних форм і державними ор­ганами, уповноваженими управляти майном.
/>    продолжение
--PAGE_BREAK--62
1Відомості Верховної Ради України. — 1991. — N? 4. — Ст. 682.
1Див., наприклад: Закон України від 10 липня 2003 року «Про коопе­рацію»// Відомості Верховної Ради України. — 2004. — Nt5. — Ст. 35.
63
§ 2. Державна реєстрація суб'єктів господарювання
Суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації, крім випад­ків, передбачених Господарським кодексом. Державна реєстрація здійс­нюється в органах державної влади за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом (ст. 58).
Поняття державної реєстрації розкривається в Законі України від 15 травня 2003 року «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»1. Під нею розуміють засвідчення факту набуття або позбавлення статусу юридичної особи організацією та статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Для державної реєстрації подаються такі документи: копія рішення власника чи власників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; установчі докумен­ти, передбачені законом для відповідних видів суб'єктів господарюван­ня. Такими документами є рішення про утворення суб'єкта господарю­вання або засновницький договір3, а у випадках, передбачених законом, статут3(положення).
Статут (положення) затверджується власником майна (засновни­ком) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до Закону.
Крім зазначених документів для державної реєстрації подаються також: копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів про надання дозволу на узгоджені дії або на концен­трацію суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом; реєстраційна картка встановленого зразка; документ, шо засвідчує спла­ту коштів за державну реєстрацію.
При створенні у процесі приватизації або корпоративнії відкритих акціонерних товариств повинен також бути переданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 31-32. — Ст. 263 (дія цього
Закону поширюється на всі організації, визнані юридичними особами).
2 У засновницькому договорі його учасники зобов'язуються утворити
суб'єкт господарювання, визначити порядок спільної діяльності щодо його
утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і
збитків, управління діяльністю цього суб'єкта та участі в ньому засновників,
порядок вибуття та входження нових учасників, інші умови діяльності суб'єкта
господарювання, а також порядок його реорганізації та ліквідації.
' Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найме­нування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями ор­ганізаційної форми цього суб'єкта.
64
Громадяни, які маю 11. намір здійснювати господарську діяльність як підприємці, подають реєстраційну картку встановленого зразка, копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів і документ, шо засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
Власник, засновник або уповноважені ними органи несуть відпові­дальність за подання документів, які не відповідають вимогам законо­давства або недостовірні.
Реєстрацію проводить державний реєстратор, який призначається на посаду міським головою міста обласного підпорядкування або голо­вою районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адмі­ністрації за погодженням із спеціально уповноваженим органом з пи­тань державної реєстрації1. Він здійснює оформлення та видачу свідоцтв про державну реєстрацію, а також їх заміну; формує, веде та забезпечує зберігання реєстраційних справ; проводить державну реєстрацію змін до установчих документів юридичних осіб та змін імені або місця про­живання фізичних осіб — підприємців; передає органам статистики, державної податкової служби. Пенсійного фонду та фондів соціально­го страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про ведення реєстраційних дій, утому числі щодо створення відокремлених підрозділів юридичних осіб (ст. 6 зазначеного Закону).
Свідоцтво про державну реєстрацію — це документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру — автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та на­дання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців — запису про їх державну реєстрацію.
Порушення встановленого порядку створення суб'єкта господарю­вання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства поданих документів є підставою для відмови в його державній реєст­рації. Відмова у реєстрації суб'єкта господарювання з інших мотивів не допускається. Вона може бути оскаржена в судовому порядку.
Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у строк не більше десяти днів з дня подання необхідних документів. Орган, що здійснює реєстрацію, зобов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію. Це свідоцтво та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в ор­ганах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків у банках.
1/>Спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації є центральний орган державної влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва. Він здійснюс державний нагляд за дотриман­ням законодавства у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, узагальнює практику його застосування, забезпечує фор­мування та ведення Єдиного державного реєстру.
З Господарче право України
Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання вклю­чаються, як уже зазначено, до Єдиного державного реестру, відкритого для загального ознайомлення. На печатках і штампах цього суб'єкта по­винен зазначатись ідентифікаційний код, за яким його включено до дер­жавного реестру, ідентифікаційний номер громадянина-підприємця.
Діяльність незареєстрованого суб'єкта господарювання, який підля­гає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету.
Суб'єкти господарювання — господарські     продолжение
--PAGE_BREAK--організації мають право відкривати свої філії (відділення), представництва. Відкриття таких підрозділів не потребує їх реєстрації. Суб'єкт господарювання лише повідомляє про їхнє вшкриття орган, що здійснює реєстрацію, внося­чи додаткову інформацію до своєї реєстраційної картки.
Глава 5. Види суб'єктів господарювання
§ 1. Підприємства. їх організаційні форми
Серед організацій, які здійснюють господарську діяльність, Госпо­дарський кодекс України і законодавство найбільш детально регламен­тують правовий статус і діяльність підприємств.
Підприємство, згідно з Господарським Кодексом, — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом самоврядування, або іншими суб'єктами для задово­лення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснен­ня виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої діяльності.
Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, са­мостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найме­нуванням та ідентифікаційним кодом.
Вдалішим здається визначення підприємства за російським законом від 25 грудня 1990 року «Про підприємства і підприємницьку діяльність», який, щоправда, вже втратив чинність. Згідно з ним, «підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений в порядку, встановле­ному цим законом, для виробництва продукції, виконання робіт і послуг з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку». Наведені два визначення підприємства відображають дві точки зору, викладені з цього приводу в юридичній літературі. Одні автори в поняття «підпри­ємство» закладають крім економічного критерію те і юридичний1, або навіть лише юридичний2. Саме так визначає підприємство український
1/>Див., наприклад: Алехин А. П. Предприятие в системе отраслевого управ­ления (административно-правовые вопросы). — М., 1977. — С. 20.
1Проискан Г. В. Правовые вопросы организации деятельности промышлен­ных объединения. — К., 1971. — С. 10.
66
законодавець, запозичивши його із законодавства колишнього СРСР. Інші автори виходять з того, що підприємство — категорія економічна і тому не можна відносити до його обов'язкових ознак ті чи інші правові якості, зокрема статус юридичної особи1.
Отже, підприємство, як суб'єкт господарювання, залежно від пев­них умов (наявності відокремленого майна, самостійного балансу та ін.) може мати права юридичної особи, а може їх не мати2.
Структура підприємства може складатися з виробничих підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, лабораторій), а також функціональних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб). Підприємства самостійно визначають свою організаційну структуру, встановлюють штатний розпис і кількість працівників. Функції, права та обов'язки структурних підрозділів визначаються поло­женнями про них, що затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства та іншими установчими документами.
Підприємства можуть створювати філіали, представництва, від­ділення та інші відокремлені підрозділи з правами відкриття рахунків у банках та затверджувати положення про них. Узгодження питань про розміщення таких підрозділів підприємств з органами місцевого само­врядування здійснюється в установленому порядку.
Залежно від форм власності Господарський кодекс України вирізняє такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на приватній власності громадян чи іншого суб'єкта господарювання, підприємство, що діє на основі колективної власності; комунальне підприємство, що діє на основі власності відповідної територіальної і ром.їли. державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, за­сноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності). В Україні, за Кодексом, можуть діяти також інші види підприємств (ст. 63).
У разі, якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція ста­новить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іно­земними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством.
Залежно від обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до малих, середніх або великих.

Малими (незалежно від форм власності) визнаються підприємства з середиьообліковою кількістю працюючих за звітний (фінансовий) рік,



що не перевищує 50 чоловік, а обсяг валового доходу від реалізації про­дукції (робіт, послуг) за цей період на перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам евро за середньорічним курсом Національного бан­ку України щодо гривні.
Великими визнаються підприємства, в яких середньооблікова кількість працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам евро за середньо­річним курсом Національного банку України щодо гривні. Всі інші підприємства є середніми.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статут­ного фонду підприємства поділяються на унітарні та корпоративні.
Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для цього майно, формує статутний фонд, не поділений на ча­стки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реор­ганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднань громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Корпоративні підприємства утворюються двома чи більше заснов­никами на підставі їх спільної угоди (договору) і діють на основі об'єд­нання майна та (або) трудової чи пілприємницької діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, в тому числі через створювані ними органи, участі в розподілі до­ходів і ризиків підприємства. Корпоративними с кооперативні підпри­ємства, підприємства, що створюються у формі господарських товариств (акціонерного, з обмеженою відповідальністю, повного, з додатковою відповідальністю, командитного), атакож інші підприємства, втому числі засновані на приватній власності кількох осіб1.
У випадках залежності одного підприємства від іншого залежне підприємство вважається дочірнім2.
Слід зазначити, що, крім визначення підприємства як суб'єкта гос­подарювання, в законодавстві України термін «підприємство» іноді вжи­вається і в іншому розумінні — як об'єкт прав. Так, сама назва Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» свідчить проте, що в цьому разі Йдеться про підприємства
1/>У поділ підприємств на унітарні та корпоративні не вписується товари­
ство, створене однією особою, передбачене Цивільним (ст. 83) та Господар­
ським (ст. 79) кодексами. З одного боку, за цим поділом його належить віднес­
ти до унітарних (створених однією особою), а з другого — до корпоративних,
оскільки це товариство.
2 Дочірнє підприємство — це підприємство, майно якого повністю сфор­
мовано за рахунок лідприємства-засновника або цьому «материнському»
підприємству належить контрольний пакет акцій дочірнього підприємства.
як майнові комплекси. Господарський кодекс України використовує поняття підприємства як суб'єкта права. В сучасних умовах таке його розуміння набуло значного поширення, використовується і в Євро­пейському Союзі.
Управління підприємством здійснюється відповідно до його уста­новчих документів на основі поєднання прав власника щодо госпо­дарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприєм­ством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповшнодо статуту чи інших установчих документів.
Для управління господарською діяльністю підприємства власник (чи власники) або уповноважений ним орган призначає або обирає керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, пра­ва, обов'язки і відповідальність керівника, умоци його матеріального забезпечення, звільнення з посади та інше. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в ор­ганах державної влади і місцевого самоврядування, у відносинах з інши­ми організаціями та громадянами, формує адміністрацію підприємства, вирішує інші питання його діяльності в межах та порядку, визначених установчими документами.
На підприємствах, які використовують найману працю, між власни­ком або уповноваженим ним органом і трудовим колективом чи уповно­важеним ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини між ними. Повно­важення трудового колективу щодо участі в управлінні підприємством встановлюється статутом або іншими установчими документами.     продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Державні та комунальні підприємства
Державні унітарні підприємства утворюються компетентними орга­нами державної влади на базі відокремленої частини державної влас­ності. Ці органи є представниками власника (держави) і виконують його функції в межах, визначених Господарським кодексом України та інши­ми законодавчими актами. Майно державного унітарного підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарсько­го відання чи праві оперативного управління.
Державні унітарні підприємства, за ст. 73 Господарського кодексу України, діють як державні комерційні підприємства або казенні під­приємства.
Державне комерційне підприємство діє на основі статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності всім належним йому на праві господарського відання майном. Статутний фонд такого підпри-
68
69
і мі і на утворюється відповідним повноваженим органом до його реєст­рації як суб'єкта господарювання.
Держава та орган, до управління якого входить державне комерційне підприємство, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених Господарським кодексом України та іншими за­конами.
Державні унітарні підприємства повинні приймати та виконувати доведені до них державні замовлення і державні завдання, а також вра­ховувати їх при формуванні виробничих програм, визначенні перспек­тив їх економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. Вони не мають права безоплатно передавати належне їм майно іншим підпри­ємствам, організаціям, громадянам, крім випадків, передбачених зако­ном. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, шо належатьдо основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структур­них одиниць та підрозділів державні комерційні підприємства мають право лише за попередньою згодою органів, до сфери управління яких вони входять, і, як правило, на конкурсних засадах. Кошти, одержані від продажу майна, шо належить до основних фондів цих підприємств, спрямовуються на інвестування їх виробничої діяльності.
Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного ко­мерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.
Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибут­ку спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'яза­них з їх діяльністю, зокрема амортизаційний фонд1; фонд розвитку ви­робництва; фонд споживання (оплати труда); резервний фонд та інші передбачені статутом підприємства фонди.
Порядок визначення нормативів відрахувань до таких фондів, їх граничні розміри, порядок формування та використання встанов­люється законом. Так, Декретом Кабінету Міністрів України від 10 трав­ня 1993 року «Про порядок використання прибутку державних підпри­ємств, установ і організацій» встановлено, що державні підприємства після сплати обов'язкових платежів провадять відрахування від прибут­ку, який залишиться в їхньому розпорядженні, на технічне переоблад­нання виробництва, освоєння нових технологій, здійснення природо­охоронних заходів і нового будівництва та на поповнення власних обо­ротних коштів за нормативами (в розмірах не менше 30 і не більше 80 відсотків), встановленими органами, які виконують функції управління майном, що перебуває в державній власності.
1/>Амортизаційний фонд є основним джерелом інвестицій на заміну зношеного обладнання. Якщо цей процес порушується, виробничі фонди вчасно не понов­люються, зменшується обсяг виробництва, погіршується якість продукції, що ви­пускається. І як наслідок цього — погіршується фінансовий стан підприємства.
70
Серед підприємств, заснованих на державній власності, вирізняють­ся казенні підприємства1. Вони створюються в галузях народного гос­подарства, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяль­ності лише державним підприємством; основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава; підприємство являє собою суб'єкт природних монополій; таким, шо переважає (по­над п'ятдесят відсотків), є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, шо ним за­довольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом (ст. 76 Господарського кодексу України).
Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про його створення визначаються обсяг і характер основної діяльності, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Казенне підприємство наділяється пра­вами юридичної особи, відкриває відповідні рахунки в банках, мас пе­чатку за своїм найменуванням, яке повинно містити слова «казенне підприємство».
Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, за­тверджує його статут, призначає керівника, дає дозвіл на здійснення ним господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на ви­робництво та реалізацію якої поширюється цей дозвіл. Він здійснює конт­роль за використанням та збереженням належного підприємству майна і має право вилучити в нього майно, яке не використовується або викорис­товується не за призначенням, і розпорядитися ним у межах своїх повно­важень. Під гарантією цього органу казенне підприємство одержує креди­ти для виконання статутних завдань. Без попередньої згоди цього органу казенне підприємство не може відчужувати або іншим способом розпоря­джатися закріпленим за ним майном, шо належить до основних фондів.
Джерелом формування майна казенного підприємства, крім держав­ного майна, переданого йому відповідно до рішення про його створен­ня, є: кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг); цільові кошти, виділені з Державного бюджету; частина до­ходів, одержаних ним за результатом господарської діяльності, що пе­редбачена статутом.
Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише кош­тами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності таких коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить це підприємство, несе субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями.
1/>Від слова «казна» (тюрк.) — цінності, майно, належне державі. Не­обхідність такого різновиду державних підприємств обумовлена наявністю організацій, які хоч і діють як підприємства-иевласники, але, по суті, від імені держави в цілому і в П інтересах.
71
Комунальні унітарні підприємства утворюються, подібно до держав­них підприємств, компетентними органами місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності і входять до сфе­ри їх управління. Ці органи є представниками власників — відповідних територіальних громад і виконують Його функції в межах, визначених Господарським кодексом та іншими законодавчими актами. Цими ор­ганами утворюються статутні фонди комунальних унітарних підпри­ємств до їх реєстрації як суб'єктів господарювання.
Найменування комунального унітарного підприємства має містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого само­врядування, до сфери якого воно входить. Орган місцевого самовряду­вання призначає керівника комунального унітарного підприємств
Це підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями влас­ника та органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого воно входить. Збитки, завдані йому внаслідок виконання     продолжение
--PAGE_BREAK--рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, підлягають відшкоду­ванню зазначеними органами.
§ 3. Господарські товариства
Господарські товариства, згідно з Господарським кодексом України (ст. 79) — це підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені на засадах договору організаціями, які мають права юридичних осіб та (або) громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підпри­ємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку1. Госпо­дарські товариства наділяються правом юридичної особи з дня держав­ної реєстрації. Господарське товариство може діяти у складі одного учас­ника. За Господарським кодексом засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин (споживачі, органи державної влади та органи місцевого само­врядування, наділені господарською компетенцією, громадські та інші організації), а також громадяни, які не с суб'єктами господарювання.
Не можуть бути засновниками господарських товариств громадяни, яким законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність. За
1/>Господарські товариства — це, так би мовити, добре забуті організаційно-правопі утворення. їх виникнення так характеризується в дореволюційній юри­дичній літературі. «Крупнокапіталістичний лад висуває на перше місце великі підприємства. 11с створює необхідність і для капіталістів об'єднуватися в това­риства, особливо дрібних, які в іншому разі були б майже зовсім усунуті від підприємницької діяльності» (Каминака А. И. Очерк торгового права. — СПб., 1912. — С. 244). Під поняття «товариство» (societas), зазначається в одному з творів тих часів, взагалі підходить будь-яке поєднання кількох осіб з метою до­сягнення якогось спільного для членів зиску завдяки вчиненню певних дій на спільний капітал, що складається з грошей, товарів, праці чи в іншому вигляді (Федоров А. Ф. Торговое право. — Одесса, 1911. — С. 412).
72
Господарським (а також за Цивільним) кодексом до господарських то­вариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні то­вариства, команди і мі товариства1.
Акціонерне товариство — цс господарське товариство, статутний фонд якого розподілений на певну кількість акцій однакової номінальної вар­тості. Воно несе відповідальність за зобов'язаннями лише своїм майном2, а акціонери — ризик збитків у межах вартості акцій. Акціонерне товари­ство може бути закритим і відкритим. Закритим акціонерним товарист­вом вважається товариство, акції якого розподіляються лише між його засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб. Чинне зако­нодавство передбачає можливість перетворення такого товариства на відкрите, тобто таке, акції якого можуть придбати будь-які особи шляхом відкритої підписки, купівлі-продажу на біржі. Акціонери відкритого то­вариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших.
Засновниками акціонерного товариства можуть бути фізичні та юридичні особи. Вони укладають договір, у якому визначають основні дані, шо характеризують майбутнє акціонерне товариство, порядок здійснення спільної діяльності по його створенню, відповідальність перед особами, які підписалися на акції, та інше. Засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, скликати і провести установчі збори та за­реєструвати акціонерне товариство.
Установчі збори приймають рішення про створення акціонерного товариства, затверджують його статут, обирають раду акціонерів (спо­стережну раду), виконавчі та контрольні органи товариства, вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до створення товариства, та інше.
Органами управління товариства є загальні збори товариства, рада акціонерів (спостережна рада), правління. Виший орган — загальні збори, якими розглядаються питання: визначення основних напрямківдіяльності акціонерного товариства та затвердження його планів і звітів про їх вико­нання, внесення змін до статуту товариства, обрання чи відзив членів ради (спостережної ради), обрання та відзив членів виконавчого органу та ревізійної комісії, затвердження річних результатів діяльності товариства та ряд інших питань, передбачених Законом про господарські товариства.
1/>Наше законодавство чомусь не наголошує на тому, шо діяльність това­риств не повинна суперечити суспільним інтересам, а з дореволюційного за­конодавства виплигало, шо «предметом товариства можуть бути різні корисні і для загального блага потрібні підприємства з торгівлі, страхування, з перево­зок і взагалі з промисловості» (Федоров Ф. А. Торговое право. — С. 413).
3Як свідчать літературні джерела, виникнення акціонерних товариств пов'яза­не з переходом до кредитного господарства з появою потужних підприємств, коли «з'явився посилений попит на пеликі капгали. які могли з'явитися тільки шля­хом акціонерних об єднань» (Шсршеношч J. Ф. Учсчі.і'ікіоргоього права. -С. 55).
73
/>/>Виконавчим органом акціонерного товариства є правління або інший орган, передбачений статутом. Цей орган здійснює керівництво поточною діяльністю товариства. Він вирішує всі питання діяльності товариства, крім тих, які належать до компетенції загальних зборів та ради акціонерного товариства (спостережної ради). Голова правління акціонерного товариства має право без доручення здійснювати дії від імені товариства, підписувати договори, представляти інтереси товариства в державних органах, висту­пати від його імені в суді, господарському суді тощо. Контроль за фінан­сово-господарською діяльністю акціонерного товариства здійснює реві­зійна комісія, яка обирається з числа акціонерів.
Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, статут­ний фонд якого складається з вкладів його учасників. Вони несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном.
Вищим органом управління товариства з обмеженою відповідальністю, як і акціонерного, с збори учасників або призначених ними представників. Виконавчий орган цього товариства — це дирекція (колегіальний орган) або директор (одноособовий орган). Дирекцію очолює генеральний дирек­тор. Членами виконавчого органу можуть бути також і особи, які не нале­жать до числа учасників товариства. Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і має організовувати виконання його рішень.
Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство, статутний фонд якого розподілений на частки визначених установчи­ми документами розмірів. Таке товариство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а при недостатності цих сум учасники цього товариства несуть додаткову відповідальність належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до внеску1.
До товариств з додатковою відповідальністю застосовуються за­гальні правила про установчі документи і державну реєстрацію това­риств, обов'язки їх учасників.
Повним товариством є таке товариство, всі учасники якого здійсню­ють спільну господарську діяльність і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном2.
Ведення справ повного товариства здійснюється із загальної згоди всіх учасників. Воно може здійснюватись або всіма учасниками, або од­ним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньо-
1/>Такими ознаками характеризувались товариства з обмеженою відпо­відальністю, що передбачалися цивільним законодавством перших років ра­дянської влади в Росії (Гойхбарг А. Г. Очерки хозяйственного права. — М,, 1927. — С. 50). І нині, як зазначається в літературі, крім законодавства України ця форма товариств у європейських країнах не виокремлюється.
1Повні товариства беруть свій початок ще в римському праві. Як зазначається в російській дореволюційній літературі, «повне товариство є об 'єднанням осіб, які відповідають один за одного своїм майном. Особиста участь не є необхідною оз­накою, але звичайно буває» (Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. — С. SS).
    продолжение
--PAGE_BREAK--74
му випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, що підписується іншими учасниками товариства. Учасники, яким було доручено ведення справ повного товариства, зобов'язані давати іншим учасникам на їх вимогу повну інформацію про дії, виконані від імені та в інтересах товариства.
Командитне господарське товариство відрізняється від повного то­вариства тим, що в ньому поряд з одним або кількома учасниками, які здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть відповідальність усім своїм майном, беруть участь вкладники, відпові­дальність яких обмежується їх внеском у товариство'.
Установчим документом як повного, так і командитного товарист­ва є установчий договір. Статуту ці товариства не мають. В установчо­му договорі визначається: вид товариства, предмет і цілі його діяльності, вклад засновників і учасники», найменування, місцезнаходження, по­рядок розподілу прибутку та збитків, відповідальність учасників за зо­бов'язаннями товариства та інші.
Управління справами командитного товариства здійснюється лише учасниками з повною відповідальністю. В товаристві з одним учасником з повною відповідальністю управління здійснюється ним самостійно.
До реєстрації товариства воно не мас права відкривати рахунки в банках, а також укладати договори чи інші угоди. Ллє якщо після його створення товариство схвалить договори, укладені засновниками, вони будуть дійсними для товариства. У разі несхвалення таких угод вони породжують правові наслідки тільки для засновників.
Особливості правового статусу господарських товариств залежать від їхнього виду та організаційної форми, які закріплюються в установчих документах. При заснуванні господарського товариства вибір органі­заційної форми залежить віл засновника чи засновників. При цьому вра­ховується зміст та основні напрямки діяльності, сфера її здійснення, ре­сурси, які можуть бути використані, кількість і склад осіб, які безпосеред­ньо об'єднуються для здійснення господарської діяльності, тощо. Так, у статуті акціонерного товариства, крім зазначених, повинні міститися відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються заснов­никами, наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.
Отже, установчі документи господарських товариств залежать від їхнього виду. Одні з господарських товариств (повні і командитні) можуть діяти на підставі засновницького договору, інші (акціонерне, з обмеже­ною відповідальністю, з додатковою відповідальністю) — на підставі ста­туту. В установчих документах незалежно від виду товариства повинно бути вказано найменування товариства, в якому й зазначається його вид, а також предмет і цілі його діяльності, склад засновників і учасників.
1/>Командитне товариство в дореволюційні часи і в перші роки радянської влади мало назву «товариство на вірі*.
75
/>До установчих документів можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не супере­чать законодавству. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.
Права та обов'язки учасників товариства визначаються законодавст­вом та установчими документами. Ці документи не можуть звужувати ті права і відміняти ті обов'язки, якими учасники наділені законодавством. Відповідно до ст. 88 Господарського кодексу вони мають право брати участь в управлінні справами товариства в порядку, який визначається в ус і аіюнчих документах, за винятком випадків, передбачених законодав­ством; брати участь у розподілі прибутків товариства і одержувати його частку (дивіденди); одержувати інформацію про діяльність товариства (знайомитися з річними балансами, звітами, протоколами зборів); вий­ти з товариства в передбаченому установчими документами порядку.
Обов'язками учасників товариства є: дотримання установчих доку­ментів товариства та виконання рішень його органів управління; вне­сення вкладів чи сплата акцій у розмірі, порядку і коштами, передбаче­ними установчими документами.
Управління господарським товариством, як уже зазначалося, здійс­нюють його органи та посадові особи, склад і компетенція та порядок прий­няття рішень якими визначається установчими документами товариства.
Посадовими особами товариства є головата члени виконавчого ор­гану, голова ревізійної комісії (ревізор), а в разі створення ради товари­ства (спостережної ради) — голова і члени цієї ради. Ними не можуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією та законом несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким ие заборонено рішенням суду.
Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господар­ському товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установ­чими документами товариства.
Здійснюючи господарську діяльність, господарські товариства висту­пають як власники майна, переданого їм засновниками і учасниками як внески; продукції, виробленої в результаті цієї діяльності, та доходів, одержаних від неї; іншого майна, набутого товариством на підставах, не заборонених законом (ст. 8SГК України). Вкладами засновників та учас­ників господарського товариства можуть бути будинки, споруди, облад­нання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, споруда­ми, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об'єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.
Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника або заснов­ника у статутному фонді товариства. Порядок оцінки вкладів визна­чається в його установчих документах. Отже, сума цих вкладів становить
76
статутний фонд товариства. В ньому створюються також резервний (страховий), а також інші фонди, передбачені законодавством або уста­новчими документами товариства.
Норми про господарські товариства містяться крім Господарського також і в Цивільному кодексі України1. Таке розміщення загальних і спеціальних норм, шо регламентують діяльність господарських това­риств, характерне і для зарубіжного законодавства.
§ 4. Підприємства колективної власності
Однією з організаційних форм господарської діяльності є підпри­ємства, види яких визначені в законі залежно від форм власності — при­ватні, колективні, державні, комунальні, підприємства з іноземними інвестиціями.
Відтак слід, мабуть, зазначити, шо законодавство дозволяє і заохо­чує приватну господарську і підприємницьку діяльність як індивідуаль­ну, сімейну, так і з правом найму робочої сили. Закон не обмежує ні кількості найманих працівників, ні розміру приватного капіталу. Це означає, шо приватні підприємства є рівноправними суб'єктами вироб­ничої, комерційної та іншої діяльності.
Відповідно до визначення законодавством України такої форми власності, як колективна, воно вирізняє окремий вил підприємств — колективні2. Підприємством колективної власності, за Господарським кодексом, визнається корпоративне або унітарне підприємство, шо діє на основі колективної власності засновників. Ними є виробничі коопе­ративи, підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом.
Майно колективного підприємства і становить колективну влас­ність цього підприємства. В ньому визначаються нклади учасників в цс майно, на базі якого створено колективне підприємство, та їх вклади в приріст майна після його заснування.
1/>У зв'язку з цим виникас питання: яким же кодексом стосовно господар­ських товариств і взагалі господарської і підприємницької діяльності належить користуватись? Виходячи з принципу, закладеного в Цивільному кодексі (ст. 9), слід дійти висновку, шо положення нього кодексу застосовуються до врегулю­вання відносин, які виникають у сферах господарювання, використання при­родних ресурсів, охорони довкілля, а також трудових та сімейних відносин, якшо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Цей принцип закладений і в Господарському кодексі України. До відносин, скажімо, поставки, не врегульованих Господарським кодексом, можуть засто­совуватися відповідні положення Цивільного кодексу.
JКонституція України такої форми власності не передбачас, тому законодав­ство мас бути приведеним у відповідність з основним законом. У зв'язку з цим колективні підприємства можна було 6 назвати спільними підприємствами.
    продолжение
--PAGE_BREAK--77
/>Різновидом колективних підприємств є виробничі кооперативи — добровільні об'єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої чи іншої діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі та об'єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством та розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності (ст. 95 ГК України). Такого ж змісту ви­значення виробничого кооперативу міститься в Законі України від 10 липня 2003 року «Про кооперацію»1.
Діяльність кооперативу базується на принципах добровільного всту­пу в кооператив і безперешкодного виходу з нього, особистої трудової участі членів кооперативу та їх участі в управлінні його справами. В складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, зокрема тери­торіально відокремлені. Кооператив має праію відкривати свої філіали та представництва.
Засновниками (членами) виробничого кооперативу можуть бути громадяни, іноземці та особи без громадянства. їх кількість не може бути меншою ніж три особи. Кооператив вважається створеним і набу­ває статусу юридичної особи з дня його державної реєстрації.
Майно кооперативу формується за рахунок грошових та матеріаль­них внесень його членів, виробленої ним продукції, доходів від ре­алізації та іншої діяльності, надходжень від пролажу цінних паперів та інших джерел, передбачених статутом кооперативу.
Члени кооперативу можуть передавати як пайовий внесок право кори­стування належною їм земельною ділянкою в порядку, визначеному зе­мельним законодавством. Майно виробничого кооперативу відповідно до його статуту поділяється на пайовий та неподільний фонди. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків і майна кооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються. Порядок формуван­ня і розміри неподільного фонду встановлюються статутом.
Розміри пайових внесків до кооперативу встановлюються в рівних частинах і пропорційно до очікуваної участі члена кооперативу в госпо­дарській діяльності останнього.
У разі виходу з кооперативу його член має право одержання свого паю в порядку і строки, визначені статутом кооперативу (ст. 99 ГК України).
Управління виробничим кооперативом здійснюється на основі само­врядування, гласності, участі його членів у вирішенні питань діяльності кооперативу. Вищим органом кооперативу є загальні збори. До органів управління належать правління (голова) та ревізійна комісія (ревізор). Статутом може бути передбачено спостережну раду кооперативу.
Правління виробничого кооперативу може наймати виконавчого директора для оперативного управління діяльністю кооперативу. Ви­конавчий директор не може бути членом кооперативу. Він здійснює свою діяльність на умовах контракту.
В/>ідомості Верховної Ради України. — 2004. — № 5. — Ст. 35.
78
У разі відсутності в кооперативі посади виконавчого директора ро­ботою кооперативу керує його голова.
Якщо кількість членів виробничого кооперативу становить більш як п'ятдесят осіб, у ньому може утворюватися спостережна рада для контро­лю за діяльністю виконавчого директора. Вона обирається загальними збо­рами з числа членів кооперативу у складі трьох-п'яти осіб. Контроль за фі­нансово-господарською діяльністю кооперативу здійснює ревізійна комі­сія, а в кооперативі, до складу якого входить менше десяти членів, — ревізор.
Виробничий кооператив, згідно зі ст. 108 ГКУ, відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним йому майном. Його члени несуть за усіма зобов'язаннями субсидіарну (додаткову) відповідальність своїм майном у розмірі, не меншому їхнього пайового внеску.
Одним із видів підприємств колективної власності є підприємства споживчої кооперації. Споживча кооперація — це система самоврядних організацій громадян (споживчих товариств, їх спілок, об'єднань), а також підприємств та установ цих організацій. Первинною ланкою цієї системи є споживче товариство — організація громадян, які на основі добровільності членства, майнової участі та взаємодопомоги об'єдну­ються для спільної господарської діяльності з метою організованого колективного забезпечення своїх економічних і соціальних інтересів. Кожний член споживчого товариства має свою частку в його майні.
Споживчі товариства наділяються правами юридичної особи і можуть на добровільних засадах об'єднуватися в спілки, інші форми об'єднань, передбачені законодавством, єдину спілку споживчих товариств України.
Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, спілок (об'єднань) та їх спільної власності (ст. 111 ГК Ук­раїни). Об'єкти права власності споживчої кооперації можуть перебу­вати у спільній власності споживчих товариств, спілок (об'єднань).
Споживчі товариства, їх спілки (об'єднання) можуть утворювати, як уже зазначено, для здійснення своїх статутних цілей унітарні або кор­поративні підприємства.
Ще одним різновидом підприємств колективної власності є підпри­ємства об'єднань громадян (громадських організацій, політичних партій), релігійних організацій. Вони засновуються на власності цих організацій для здійснення господарської діяльності з метою виконан­ня їх статутних завдань.
Засновниками підприємств об'єднань громадян можуть бути об'єд­нання, наділені статусом юридичної особи. Політичні партії можуть засно­вувати лише підприємства засобів масової інформації, підприємства, що здійснюють продаж суспільно-політичної літератури, інших пропаган­дистсько-агітаційних матеріалів, виробів з власною символікою, проведен­ня виставок, лекцій, фестивалів та інших суспільно-політичних заходів.
Релігійні організації мають право засновувати видавничі, полі­графічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, необхідні для забезпечення їх діяльності.
    продолжение
--PAGE_BREAK--79
/>/>§ 5. Приватні підприємства. Інші види підприємств
Приватним підприємством, за Господарським кодексом України, визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та їх праці чи з вико­ристанням найманої праці (ст. 113). Існування приватних підприємств стало можливим з переходом вітчизняної економіки до ринкової. Існу­вання такої власності не визнавалося союзним законодавством, а особи­ста власність мала лише споживче призначення. Сучасне законодавство, передусім Конституція України, легалізувала приватну власність щодо майна як споживчого, так і виробничого призначення, що і відкрило простір для здійснення господарської діяльності приватних підприємств.
Різновидом приватних підприємств є селянські (фермерські) госпо­дарства. Вони є формою підприємницької діяльності громадян з мстою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції. Такі господарства теж можуть використовувати працю осіб, найманих за трудовим договором.
Відносини, пов'язані зі створенням та діяльністю фермерських гос­подарств, регламентуються Господарським кодексом та Законом Укра­їни від 19 червня 2003 року «Про фермерське господарство»1. Відповідно до цього Закону фермерські господарства здійснюють господарську діяльність, маючи на меті отримання прибутку, на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.
Фермерське господарство може бути створено одним громадянином або кількома родичами чи членами сім'ї. Воно наділяється правами юри­дичної особи, діє на основі статуту. В статуті зазначається найменування господарства, його місцезнаходження, адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного капіталу), орган управління, порядок прийняття ним рішень, порядок вступу до господарства і вихо­ду з нього та інші положення, що не суперечать чинному законодавству.
Особливим видом підприємств, передбачених законодавством, є орендні підприємства, які створюються на основі орендованих цілісних майнових комплексів державних або комунальних підприємств чи май­нових комплексів виробничих структурних підрозділів (структурних одиниць) цих підприємств з метою здійснення господарської діяльності.
Переважне право на оренду таких комплексів має організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа. Орендодавця­ми щодо майнових комплексів державної або комунальної власності виступають Фонд державного майна України і його регіональні відділен­ня, а також органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Рес­публіки Крим, місцевими органами влади управляти майном, що нале­жить Автономній Республіці Крим, або с в комунальній власності.
Порядок укладення договору оренди майнових комплексів та інші питання створення і діяльності орендних підприємств регулюються За­коном України від Иберезня 1995 року «Про оренду державного та ко­мунального майна»1.
В Україні можуть діяти і підприємства з іноземними інвестиціями. Такими визнаються підприємства, в статутному фонді яких не менш як десять відсотків становлять іноземні інвестиції (цінності, шо вкладають­ся іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту). Підприємства з іноземними інвестиціями мають право засновувати дочірні підпри­ємства, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням відповідного законодавства.
Якщо підприємство (унітарне або корпоративне), створене за законо­давством України, діє виключно на основі іноземного капіталу, воно ви­знається іноземним підприємством. Такі підприємства не можуть створю­ватися в галузях, що мають стратегічне значення для безпеки держави.
§ 6. Об'єднання підприємств
Підприємства, незалежно від форм власності, мають право об'єдну­вати свою господарську діяльність, створюючи для цього об'єднання підприємств. Вони утворюються у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.
Об'єднання підприємств утворюються на добровільних засадах або за рішенням органів, які відповідно до законодавства мають таке пра­во. До їх складу можуть входити підприємства, утворені за законодав­ством інших держав, а підприємства України можуть входити в об'єд­нання підприємств, утворені на території інших держав. Вони утворю­ються на визначений строк або як тимчасові об'єднання.
Об'єднання підприємств наділяються правами юридичної особи, а підприємства, що входять до складу об'єднання, зберігають цей статус.
Залежно від порядку заснування об'єднання підприємств функ­ціонують як господарські об'єднання, що утворюються на добровільних засадах за ініціативою самих підприємств, незалежно від їх виду, або як державні чи комунальні господарські об'єднання. Перші діють на основі установчого договору та (або) статуту, який затверджується їх засновни­ками, а другі — на основі рішення про їх утворення та статуту, який за­тверджується органом, що прийняв рішення про їх утворення.
Державне чи комунальне господарське об'єднання утворюється за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законодавст-
/>/>1Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 45. — Ст. 363.     продолжение
--PAGE_BREAK--Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 15. — Ст. 99.
80
81
/>вомвипадках, рішеннямміністерствчиіншихорганів, досфериуправ­лінняякихвходятьпідприємства, шоутворюютьоб'єднання, аборішен­нямкомпетентнихорганівмісцевогосамоврядування.
Підприємства, щовходятьдоскладуоб'єднань, вправідобровільно вийтизоб'єднаннязаумов, зазначенихвзаконіідоговоріпростворення об'єднаннячивйогостатуті, делегуватичастинусвоїхповноваженьтапо­вертатиціповноваженнявпорядку, визначеномуустановчимидокумен­тамиоб'єднання; одержуватичастинуприбуткувідспільноїдіяльності; матиіншіправа, обумовленіустановчимидокументамиоб'єднання.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Підприємстваможутьоб'єднуватисявгалузеві, міжгалузеві, регіо­нальнітаміжрегіональнігосподарськіасоціації, концерни, корпорації, консорціумитаіншіоб'єднання.
Асоціація(відлат. assotiatio—з'єднання, зв'язок) —цедоговірне об'єднанняпідприємств, якестворюєтьсязметоюпостійноїкоорди­націїгосподарськоїдіяльності, поглибленняспеціалізаціїірозвитку коопераціївиробництва, організаціїспільнихвиробництвназасадах об'єднаннясвоїхфінансовихіматеріальнихресурсівдлязадоволення власнихпотребабовиробництвапродукції, робіт, послугдляреалізації третімособам. Приствореннігосподарськоїасоціаціїцентралізується однаабодекількавиробничо-господарськихіуправлінськихфункцій. Господарськаасоціація, зарішеннямучасників, можепредставлятиїх інтересиувідносинахзтретімиособами.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Корпорація(відпізньолат. corporatio—об'єднання, співтовариство) єтеждоговірнимоб'єднанням, створенимназасадахпоєднаннявироб­ничих, науковихтакомерційнихінтересів, зделегуваннямокремихпо­вноваженьцентралізованогорегулюваннядіяльностікожногозучас­никіворганамправліннякорпорації.
Концерн(відангл. concern—причетність, відношення) —цетаке об'єднанняпідприємств, якездійснюєїхспільнудіяльністьнаоснові фінансовоїзалежностівідодногоабоіруниучасниківзцентралізацією функційнауково-технічноготавиробничогорозвитку, атакожінвес­тиційної, фінансової, зовнішньоекономічноїтаіншоїдіяльності. Підпри­ємства—учасникиконцернунаділяютьйогочастиноюсвоїхповнова­женьіфункцій, утомучислізапредставленнямїхніхінтересівувідно­синахзтретімиособами.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Консорціумвідрізняєтьсявідіншихвидівоб'єднаньтимчасовимха­рактеромоб'єднаннякоштівпідприємствдлядосягненняспільної мети(вирішенняконкретнихзавдань, реалізаціїцільовихпрограмта проектів-науково-технічних, будівельнихтощо). Післявиконанняпо­ставленогозавданняконсорціумприпиняєсвоюдіяльність.
Господарськіоб'єднаннямаютьвищіорганиуправління(загальні
збориучасників) іутворюютьвиконавчіоргани, передбаченіїхстатутом.
Вищийорганзатверджуєстатутоб'єднання; вирішуєпитанняпро    продолжение
--PAGE_BREAK--
прийняттяновихучасниківтавиключенняучасниківзйогоскладу;
82
вирішуєфінансовітаіншіпитаннявідповіднодоустановчихдокументів. Виконавчийорган, колегіальнийчиодноособовий, шоутворюєтьсяза­гальнимизборами, вирішуєпитанняпоточноїдіяльності, яківідповідно достатутуабодоговорувіднесенідойогокомпетенції.
Управліннядержавнимчикомунальнимоб'єднаннямздійснюють правлінняоб'єднанняігенеральнийдиректор, якийпризначаєтьсяна посадутазвільняєтьсяорганом, щоприйняврішенняпроутворення    продолжение
--PAGE_BREAK--
об'єднання.
Здійсненняуправлінняпоточноюдіяльністюоб'єднанняможебути дорученоадміністраціїодногозпідприємств(головногопідприємства) на умовах, передбаченихустановчимидокументамивідповідногооб'єднання.
Учасникиоб'єднанняпідприємствможутьвноситинаумовахів порядку, передбаченихйогоустановчимидокументами, майновівнески (вступні, членські, цільовітошо).
Господарськеоб'єднанняможеутворюватизарішеннямйоговито­гооргануунітарніпідприємства, філії, представництва.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Певніособливості, яківідрізняютьїхвіліншихоб'єднань, маютьпро­мислово-фінансовігрупи, шостворюютьсявідповіднодоЗаконуУкраїнивід 21 листопада1995 року«Пропромислово-фінансовігрупивУкраїні»1. До нихможутьвходитипромислові, сільськогосподарськітаіншіпідпри­ємства, банки, науковііпроектніустанови, іншіорганізаціївсіхформвлас­ності, втомучисліііноземні, шомаютьнаметіотриманняприбутку. Вони створюютьсязарішеннямурядуУкраїнинапевнийтермінзметоюре­алізаціїдержавнихпрограмрозвиткупріоритетнихгалузейвиробництваі структурноїперебудовиекономікиУкраїни, включаючипрограмизгідно зміждержавнимидоговорами, атакожвиробництвакінцевоїпродукції.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Промислово-фінансовагрупаскладаєтьсязголовногопідприємства цієїгрупи, якевиготовляєкінцевупродукцію3, здійснюєїїзбут, сплачує податкиіофіційнопредставляєінтересигрупивУкраїнітазаїїмежа­ми, таіншихучасниківгрупи.
Іншіучасникипромислово-фінансовоїгрупи—цепідприємства, банки, науковііпроектніустанови, організаціїчиіноземніпідпри­ємства, щовходятьдоскладуцьогооб'єднання, виробляютьпроміжну продукцію' абонадаютьбанківськіпослугиучасникаміголовному підприємствуімаютьнаметіодержанняприбутку.    продолжение
--PAGE_BREAK--
1/>ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 1996. — №23. — Ст. 88.
2 Кінцевапродукція— цспродукція, включаючинауково-технічнудоку­
ментаціютаіншіоб'єктиправаінтелектуальноївласності, змстоювиробництва
якоїстворюєтьсяцягрупа.
1Проміжнапродукціяпромислово-фінаисовоїгрупи— продукція, вклю­чаючинауково-технічнудокументаціютаіншіоб'єктиправаінтелектуальної власності, якавиробляєтьсяучасникамигрупи, пикористовустьсядлявироб­ництвакінцевоїпродукціїіреалізуєтьсявиключноіншимучасникамгрупиабо головномупідприємству(приреалізаціїцісїпродукціїзамежамипромислово-фінансовоїгрупивонапроміжноюневважається).    продолжение
--PAGE_BREAK--
83
/>Входячидоскладупромислово-фінансовоїгрупи, головнепідпри­ємство, іншіїїучасникизберігаютьстатусюридичноїособи, апромис­лово-фінансовагрупавціломуцимстатусомненаділяється. Праводіяти відїїіменімаєвиключноголовнепідприємство.
Головнепідприємствотаіншіучасникипромислово-фінансовоїгру­пиукладаютьГенеральнуугодупроспільнудіяльністьповиробництву кінцевоїпродукції, заякоювсіучасникизберігаютьнезалежністьу здійсненнівиробничої, господарськоїіфінансовоїдіяльності. Генераль­наугодапідлягаєзатвердженнюпостановоюКабінетуМіністрівУкраїни.
Головнимпідприємствомпромислово-фінансовоїгрупинеможе бутиторговельнепідприємство, транспортне, підприємстваусферігро­мадськогохарчування, побутовогообслуговуваннянаселення, ма­теріально-технічногопостачання, банк, фінансова-кредитнаустанова.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Порядокстворення, реорганізаціїталіквідаціїпромислово-фінан­совоїгрупивизначаєтьсязаконодавством.
Господарськимкодексомтаіншимизаконодавчимиактамирегламен­туєтьсяідіяльністьасоційованихпідприємствтахолдинговихкомпаній.
Асоційованіпідприємства—цегрупасуб'єктівгосподарювання, пов'я­занихміжсобоювідносинамиекономічноїта(або) організаційноїзалеж­ностіуформіучастівстатутномуфондіта(або) управлінні. Залежністьміж асоційованимипідприємствамиможебутипростоючивирішальною.
Простазалежністьвиникаєвразі, колиоднезнихмаєможливість блокуватиприйняттярішеньіншим(залежним) підприємством, які повинніприйматисявідповіднодозаконута(або) установчихдоку­ментівцьогопідприємствакваліфікованоюбільшістюголосів. Авирі­шальназалежністьвиникаєтоді, колиміжпідприємствамивстановлю­ютьсявідносиниконтролю-підпорялкуваннязарахунокпереважної участіконтролюючогопідприємствавстатутномуфондіта(або) загаль­нихзборахчиіншихорганахуправлінняіншого(дочірнього)1підпри­ємства, зокремаволодінняконтрольнимпакетомакцій. Відносини вирішальноїзалежностіможутьвстановлюватисязаумовиотримання згодивідповіднихорганівАнтимонопольногокомітетуУкраїни.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Суб'єктгосподарювання, шоволодієконтрольнимпакетомакцій дочірньогопідприємства, визнаєтьсяхолдинговоюкомпанією. Якщоз виниостанньоїдочірнімпідприємствомбулоукладеноіздійсненоне­вигіднідляньогоугодиабооперації, токонтролюючепідприємство повиннокомпенсуватизавданнійомузбитки. Звиниконтролюючого підприємствадочірнєпідприємствоможеопинитисяівстанібанкру­та. Уцьомуразісубсидіарнувідповідальністьпередйогокредиторами нестимеконтролюючепідприємство.
1/>Дочірнепідприємство, якііншіпідприємства, наділяєтьсястатусомюри­дичноїособи. Вюридичнійлітературівисловлюютьсярізніпоглядищодови­значенняцьогопоняття(див.,напр.: ПотюкМ. Дочірніпідприємстваякюри­дичніособи// ПравоУкраїни. — 1999. — N? І; ПесковВ, Правовіаспектиор­ганізаціїдочірніхпідприємств//Тамсамо. — N? 10).
84
Визначенісучаснимгосподарськимзаконодавствомоб'єднання підприємствєоб'єднанняминовоготипу, шовиникаютьузв'язкузі змінамиспособівуправліннягосподарськоюдіяльністювновихеко­номічнихумовах. їмвластиваподвійністьстатусу: зодногобокуїмвла­стивазвичайнаправосуб'єктність, якадаєзмогубратиучастьугоспо­дарськихвідносинах, виступативнихяксуб'єктправа, здругого— спеціальнагосподарськакомпетенціязкоординаціїіуправліннядіяль­ністюпідприємств, шовходятьдоїхскладу1.
Законодавецьлишевзагальнихрисахвизначивправовурегламен­таціюствореннятадіяльностіоб'єднаньпідприємств. Такенедбалестав­леннядоцьогоможедорогокоштуватидержаві, бовсучасномусвіті велетенськікорпораціїпосідаютьключовемісцевекономіці2.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§7. Громадянияксуб'єктигосподарювання
Громадянияксуб'єктигосподарювання(якіправаприватноївлас­ності) зпереходомекономікиУкраїнинаринковізасадилегітимовані. Громадянинвизнаєтьсясуб'єктомгосподарювання, відповіднодоКон­ституціїУкраїни, Господарськогокодексутаіншихнормативнихактів, уразіздійсненнянимпідприємницькоїдіяльностізаумовидержавної реєстраціїйогоякпідприємця.
Такийгромадянинможездійснюватипідприємницькудіяльність безпосередньоякпідприємецьабочерезприватнепідприємство, шо нимстворюється; іззалученнямабобеззалученнянайманоїпраці; са­мостійноабоспільнозіншимиособами. Управліннязаснованимним приватнимпідприємствомгромадянинздійснюєбезпосередньоабо черезкерівника, якийнаймаєтьсязаконтрактом. Уразіздійснення підприємницькоїдіяльностіспільнозіншимигромадянамиабопідпри­ємствамизістатусомюридичноїособигромадяниннабуваєправата обов'язкивідповіднозасновникаабоучасникагосподарськоготоварист­ва, членакооперативутошо, абоправаіобов'язки, визначеніукладеним зайогоучастюдоговоромпроспільнудіяльність(ст. 128 ГКУкраїни).
Громадянин-підприємецьзобов'язанийупередбаченихзаконодав­ствомвипадкахіпорядкуодержатиліцензіюназдійсненняпевнихвидів господарськоїдіяльності; додержуватисяправізаконнихінтересівспо­живачів, забезпечуватиналежнуякістьтоварів(робіт, послуг), шоним виготовляються, додержуватисяправилобов'язковоїсертифікації; не
1/>ГрудницькаС. М. Правовийстатусоб'єднаньпідприємствупромисловості: Автореф. дис… канд. юрид. наук. — Донецьк, 1997. — С6.
7НіколасвАПроінститутюридичноїособи// ПравоУкраїни. — 1997. —Nj7. — С. 18; БерезюкО. Господарськіоб'єднання: станзаконодавстватаперспективи розвитку// Тамсамо. — 1998. — Nj3. — С28.
8S
/>допускати недобросовісної конкуренції та інших порушень антимоно­польно-конкурентного законодавства. Він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до зако­нодавства може бути звернено стягнення.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 6. Припинення діяльності суб'єктів господарювання
§ 1. Способи припинення діяльності підприємств
Припинення діяльності суб'єктів господарювання здійснюється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації — за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб — засновників суб'єкта господарю­вання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законодав­ством, — за рішенням суду (ст. 59 Господарського кодексу України).
Підставами припинення підприємства є певні фактичні обставини, з якими закон пов'язує припинення його діяльності. Вони установлю­ються як законодавством1, так і установчими документами суб'єкта гос­подарювання.
Способи припинення — це визначений законодавством порядок припинення діяльності юридичної особи, який визначає право відпо­відного органу приймати рішення про припинення діяльності підпри­ємства. Як випливає з процитованої статті Господарського кодексу, мож­ливими є як добровільний, так і примусовий спосіб (порядок) припи­нення діяльності суб'єкта господарювання.
У першому випадку рішення щодо припинення діяльності підпри­ємства приймає власник майна, на основі якого створена відповідна підприємницька структура, або уповноважений власником орган. Підставами для добровільного припинення діяльності суб'єкта госпо­дарювання можуть бути як об'єктивні причини, наприклад досягнен­ня мети, фінансово-економічний стан, так і суб'єктивні, скажімо, не­бажання власника продовжувати підприємницьку діяльність.
У другому випадку припинення діяльності (у примусовому поряд­ку) здійснюється за рішенням господарського суду. Підставами для при­мусового припинення діяльності суб'єкта господарювання можуть бути порушення законодавства як при створенні, так і під час його госпо­дарської діяльності, а також визнання підприємства банкрутом2.
1/>Такі підстави передбачає антимонопольно законодавство, законодавство про банкрутство, про охорону навколишнього природного середовища тощо.
}Підстави та порядок визнання підприємства банкрутом визначаються Законом України від ЗО червня 1999 року «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
86
Реорганізація підприємств. Однією з форм припинення діяльності суб'єктів господарювання, як зазначено вище, є реорганізація. Реор­ганізація — це таке припинення діяльності підприємства, при якому його права, обов'язки і майно переходять до інших діючих чи знову створюваних підприємств, які приймають на себе виконання функцій і завдань реорганізованого чи реорганізованих підприємств, що припи­нили свою діяльність. При реорганізації має місце правонаступництво, так би мовити, заміна у правовідносинах, які виникли раніше, одних суб'єктів господарювання на інших з переходом до них усіх прав та обов'язків перших (до правонаступника переходять весь пасив і актив майна, борги, права і обов'язки за угодами і т. д.).
Реорганізація підприємства, яке зловживає своїм монопольним по­ложенням на ринку, може здійснюватися шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством. Реорганізація підприємства, яка може викликати екологічні, демографічні та інші негативні наслідки, що торкаються інтересів населення території, по­винна узгоджуватися з місцевим органом самоврядування.
Як правило, реорганізація використовується для створення такого підприємства, яке об'єднало б у собі позитивні якості різних бізнес -структур і створило б нову, досконалішу, конкурентоспроможну підприємницьку структуру.
Як за порядком здійснення, так і за юридичними наслідками спо­соби реорганізації мають спої особливості.
При злитті створюється новий суб'єкт господарювання з одночас­ним припиненням двох або більшої кількості інших, які раніше існува­ли. їх майно, права та обов'язки переходять до суб'єкта, що виник.
Приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого призводить до набуття ік і.мінім всіх особистихта майнових прав і обов'яз­ків приєднаних. При приєднанні припиняють своє існування лише ті суб'єкти, які приєднуються до іншого. Відбувається своєрідне «поглинан­ня» слабкого сильнішим, що характерно для ринкової економіки.
У разі поділу майно за розподільним актом (балансом), права та обов'язки суб'єкта господарювання, що реорганізується, переходять до тих, шо виникли. При цьому підприємство, яке раніш існувало, припи­няє свою діяльність.
У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.
При перетворенні одного суб'єкта господарювання на інший на його базі з'являється новий суб'єкт з повним правонаступництвом прав та обов'язків попереднього. Перетворення як засіб реорганізації вико­ристовується при зміні власника або форми власності і в разі зміни ор­ганізаційно-правової форми здійснення господарської діяльності. На­приклад, при перетворенні товариства з обмеженою відповідальністю на акціонерне товариство, закритого акціонерного товариства — на
87

    продолжение
--PAGE_BREAK--

/>відкритетощо. Перетвореннятягаєзасобоюобов'язковуперереєст­раціюпідприємстваяксуб'єктагосподарювання.
Ліквідаціяпішрнсмств. Ліквідацієюєприпиненнябудь-якоїдіяльності суб'єктагосподарювання, йогоособистихімайновихправтазобов'язань
Ліквідація, якіреорганізація, здійснюєтьсязарішеннямвласника (власників) чиуповноваженихниморганів, іншихосібузв'язкуіз закінченнямстроку, наякийстворювавсясуб'єктгосподарювання, чи вразідосягненнямети, зарадиякоїйогобулостворено. Крімтого, здійсненнясуб'єктомгосподарюваннядіяльності, шосуперечитьуста­новчимдокументамчичинномузаконодавству, єпідставоюдляскасу­ваннягосподарськимсудомдержавноїреєстраціїтакогосуб'єкта, ата­кождляздійсненнязаходівпойоголіквідації. Ліквідаціявідбувається такожуразіневиконаннярішенняпротимчасовузаборону(зупинку), обмеженняабоприпиненняйогодіяльності, наприкладуразіпорушен­нязаконодавствапроохоронудовкілля. Прицьомуліквідаціяздійс­нюєтьсяпісляскасуваннявсудовомупорядкудержавноїреєстраціїда­ногосуб'єктазапозовомдержавногооргану, щоприйняврішенняпро зупинкучиприпиненняйогодіяльності.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Суб'єктгосподарюванняможебутиліквідованим, крімвипадків, зазна­ченихвище, такожзарішеннямгосподарськогосудувразівизнанняйого банкрутомівідсутностіпіслязадоволеннявимогкредиторівмайна, необ­хідногодляйогофункціонування, відповіднодочинногозаконодавства1.
Спеціальниморганом, щопризначенийпроводитиліквідацію суб'єктівгосподарюванняєліквідаційнакомісія, якамаєсвійстатусі тількиїйвластивіповноваження. Утворюєтьсяліквідаційнакомісіяі затверджуєтьсяїїособовийскладвласником(власниками) абоуповно­важенимниморганом. Ліквідаціяможебутипокладенатакожнаорган управліннясуб'єкта, шоліквідується.
Порядокітермінпроведенняліквідації, атакожтерміннаподанії-претензійкредиторів(якийнеможебутименшимдвохмісяціввіддня оголошенняпроліквідацію) установлюєвласникабоорган, якийприй­няврішенняпроліквідаціюсуб'єктагосподарювання. Ліквідаційна комісіяпочинаєсвоюроботузтого, шорозміщуєвофіційномудруко­ваномуорганіпублікаціюпройоголіквідацію, порядокітермінподан­няпретензійкредиторами. Крімтого, ліквідаційнакомісіяповинна провестироботупостягненнюдебіторськоїзаборгованостіпідпри­ємству, атакожповиявленнюпретензійкредиторівісповіщенняявних (відомих) кредиторівпроліквідацію.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Найбільштривалийітрудомісткийпроцесуроботіліквідаційної комісії—цеінвентаризація, оцінкамайнапідприємстваірозрахункиз кредиторами.
1/>Ст. 32 ЗаконуУкраїнивідЗОчервня1999 року«Провідновленняплато­спроможностіборжникаабовизнанимйогобанкрутом»// ВідомостіВерхоп-ноїРадиУкраїни. — 1999. — №42-43. — Ст. 378.
Претензії, незадоволенізавідсутністюмайна, вважаютьсяпогаше­ними. Погашенимивважаютьсятакожпретензії, якібулиневизнані ліквідаційноюкомісією(органом, шопроводитьліквідацію), атакожу разі, коликредиторипротягоммісяцявіддняодержанняповідомлен­няпроповнеабочастковеневизнанняпретензійнеподадутьпозовидо судуабогосподарськогосудупрозадоволенняїхвимог.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Майно, щозалишилосяпіслязадоволенняпретензійкредиторів, використовуєтьсязавказівкоювласника.
Уразівизнаннягосподарськимсудомпідприємствабанкрутомпо­рядокутворенняіроботиліквідаційноїкомісіїтаумовийоголіквідації визначаються, якужезазначено, відповіднодоЗаконуУкраїнивід ЗОчервня1999 року«Провідновленняплатоспроможностіборжника абовизнанняйогобанкрутом».
Ліквідаційнакомісіяпозакінченнюсвоєїроботискладаєлікві­даційнийбаланс, надаєйоговласникуабооргану, якийутворивліквіда­ційнукомісію. Достовірністьіповноталіквідаційногобалансуповин­набутипідтвердженааудитором(аудиторськоюфірмою). Цеправилоне поширюєтьсялишенатіоргани, якіповністюутримуютьсязарахунок бюджетуінезаймаютьсяпідприємницькоюдіяльністю.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Об'єднанняпідприємствприпиняютьсвоєіснуваннязарішенням підприємств, якідоньоговходять. Ліквідаціяздійснюєтьсявпорядку, встановленомуГосподарськимкодексомУкраїни.
Стосовнопромислово-фінансовихгрупзаконодавствомустановле­нийособливийпорядокприпиненняїхіснування: реорганізаціяцих об'єднаньможездійснюватисьшляхомвиходуголовногопідприємства чиучасникаізскладупромислово-фінансовоїгрупи. Вонаможевідбу­ватися:
заподаннямГоловиДержавноїподатковоїадміністраціїувипадках більшніждворазовогопорушеннянормЗаконуУкраїнивід21 листо­пада1995 року«Пропромислово-фінансовігрупивУкраїні»1щодопільг, якінадаютьсяголовномупідприємствутаучасникамПФГіоблікута звітностіщодокінцевоїтапроміжноїпродукції(ст. 4, 5);
уразіприпиненняпостановоючизаконом, прийнятимВерховною РадоюУкраїни, виконаннядержавноїпрограми, зметоюреалізаціїякої булістворенапромислово-фінансовагрупа;
узв'язкузнеефективноюреалізацієюпромислово-фінансовоюгру­поювідповіднихдержавнихпрограм.
Ліквідаціяпромислово-фінансовихгрупздійснюєтьсязапостано­воюКабінетуМіністрівУкраїни: узв'язкузініціативоюїхучасниківабо іззакінченнямзатвердженоготермінудіяльності, атакожуразінемож­ливостіреорганізації.
1/>ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 1996. — №23. — Ст. 88.
/>/>    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Державна реєстрація припинення діяльності суб'єктів господарювання
Порядок реєстрації припинення діяльності суб'єктів господарювання, як і створення, визначений Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
Підприємство є таким, що припинилося, з дати внесення до Єди­ного державного реєстру запису про державну реєстрацію його припи­нення. Для внесення запису про рішення щодо припинення суб'єкта господарювання — юридичної особи засновники (учасники) або упов­новажений ними орган чи особа повинні подати нотаріально посвідче­ну копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення суб'єкта господарювання — юридичної осо­би та документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідом­лення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо такого припинення в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.
Припинення діяльності підприємства, як уже зазначалося, може відбутися в разі прийняття ним рішення про припинення підприєм­ницької діяльності; винесення судового рішення про припинення підприємницької діяльності на підставі визнання його банкрутом або проведення ним діяльності, що заборонена законом, чи неподання про­тягом року органам державної податкової декларації, документів фінан­сової звітності; винесення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або при обмеженні її дієздат­ності; смерті підприємця або винесення судового рішення про оголо­шення його померлим або визнання безвісно відсутнім.
Фізична особа позбавляється статусу підприємця здати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припи­нення її підприємницької діяльності.
Розділ НІ
Майно як основа господарювання
Г/>лава 7. Майнові права суб'єктів господарювання
§ 1. Правовий режим майна суб'єктів господарювання
Для здійснення і господарської, і підприємницької діяльності не­обхідною передумовою є володіння суб'єктами господарювання засоба­ми виробництва, майном, що використовується в процесі цієї діяльності.
Майном, за Господарським кодексом України, визнається сукуп­ність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб'єктів господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку цих суб'єктів (ст. 139).
Залежно від правових засад володіння майном при здійсненні гос­подарської діяльності визначається його правовий режим.
Під правовим режимом майна розуміють установлений правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення суб'єктами права повноважень володіння, користування та розпоря­дження ним, реалізація функцій управління майном, а також правова його охорона.
Якщо це визначення деталізувати, то можна виокремити такі еле­менти або структуру правового режиму:
сукупність правових норм, що регулюють відносини власності,
визначають форму власності, види майна, суб'єктів права власності,
правомочності власника;
правомочності державних організацій по здійсненню права гос­
подарського відання чи права оперативного управління майном;
правоздатність суб'єктів господарювання в майнових відносинах;
встановлені правовими засобами порядок та умови розподілу
майна за фондами, використання його в процесі виробничо-госпо­
дарської та іншої діяльності, здобуття з нього корисних результатів;
функції та компетенцію керівників організації щодо управління
майном та його ефективного використання з метою забезпечення ста­
тутної діяльності підприємства;
порядок і умови розподілу та використання прибутку (доходу);
91



/>/>/>установленіправовимизасобамимайновівзаємовідносиниор­
ганізаціїякюридичноїособиідержави, іншихюридичнихосібіпідпри­
ємців;
правовуохоронумайнасуб'єктагосподарювання1.
Такимчином, правовийрежиммайнасуб'єктагосподарюванняявляє собоювстановленінормативнимиактамиправила, можливімежі«пану­вання»суб'єктагосподарюваннянадналежнимйомумайном. Основу правовогорежимумайнасуб'єктівгосподарювання, наякійбазуєтьсяїх господарськадіяльність, становлятьправовласностітаіншіречовіпра­ва—правогосподарськоговідання, правооперативногоуправління (ст. 133 ГКУкраїни).
Господарськадіяльністьможездійснюватисятакожнаосновітаких речовихправ, якправоволодіння, правокористуваннятощо.     продолжение
--PAGE_BREAK--§2. Правовласностітаіншіречовіправасуб'єктів господарювання
Правомвласності, відповіднодост. 316 ЦивільногокодексуУкраїни, єправоособинаріч(майно), якевоназдійснюєвідповіднодозакону засвоєюволею, незалежновідволііншихосіб. Особливимвидомвлас­ностієправодовірчоївласності, якевиникаєвнаслідокзаконуабодо­говорууправліннямайном. Власник, згіднозіст. 4 ЗаконуУкраїнивід 7 лютого1991 року«Провласність»2, насвійрозсудволодіє, корис­туєтьсятарозпоряджаєтьсямайном, маєправовчинятищодосвогомай­набудь-якідії, щонесуперечатьзакону. Вінможевикористовуватимай­нодляздійсненнягосподарськоїтаіншоїнезабороненоїзакономдіяль­ності, зокремапередаватийогобезоплатночизаплатууволодінняі користування, атакожудовірчувласністьіншимособам.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Законодавство, якужезазначалося, міститьлишетакезастережен­ня: власник, здійснюючисвоїправа, зобов'язанийнезавдаватишкоди навколишньомусередовищу, непорушуватиправатазаконніінтереси фізичнихіюридичнихосібтадержави(ст. 41 КонституціїУкраїни; ст. 4 ЗаконуУкраїни«Провласність»).
Результатигосподарськоговикористаннясвогомайна(виготовле­напродукція, одержанийприбуток) належатьвласникуцьогомайна, якщоіншеневстановленозакономчидоговором.
ЗначнупитомувагувУкраїнімаєдержавнавласність. Крімдержав­ноївласності, значнимизаобсягомєтакожкомунальнавласність. Суб'єктамицихрізновидіввласностієвідповіднодержававособіВер­ховноїРадиУкраїни.    продолжение
--PAGE_BREAK--
'/>Юридичнийдовідникпідприємця. — К., 1992. — С63. 1ВідомостіВерховноїРадиУPCP. — 1991. — Ns20. — Ст. 249.
92
Управліннядержавниммайномздійснюютьуповноваженіними державніоргани. Останнівирішуютьпитанняствореннядержавних підприємств, визначенняцілейїхдіяльності, реорганізаціїталіквідації, здійснюютьконтрользаефективністювикористаннятазбереження довіреногомайнавідповіднодозаконодавчихактівУкраїни(статтіЗІ, 32 ЗаконуУкраїни«Провласність»). Майнож, якеєдержавноювлас­ністюізакріпленезадержавнимпідприємством, належатьйомунаправі господарськоговіданнячиоперативногоуправління, крімвипадків, пе­редбаченихзаконодавствомУкраїни.
Здійснюючицсправо, підприємствоволодіє, користуєтьсяірозпо­ряджаєтьсязазначениммайном, можечинитивідносноньогобудь-які дії, щонесуперечатьзаконуіцілямдіяльностіпідприємства.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Такимчином, можнасказати: якщовласникмаєправоволодіти, користуватисятарозпоряджатисясвоїммайномвповномуобсязі, то державнепідприємствовідносномайна, щоналежитьйомунаправі господарськоговідання, користуєтьсяцимиправомочностямив «урізаному»вигляді.
Процесвідчитьст. 37 ЗаконуУкраїни«Провласність», згіднозякою доправагосподарськоговіданнязастосовуютьсяправилапроправо власності, якщоіншеневстановленозаконодавчимиактамиУкраїни. Прикладомцього«іншого»єзаборонапідприємствам, щоєвдержавпій власності, передаватибезоплатнозакріпленезаниммайноіншим підприємствам, організаціяміустановам, атакожгромадянам, таполо­женняпроте, щовідчуженнявіддержавизасобіввиробництва, щоє державноювласністюізакріпленізадержавнимпідприємством, здійс­нюєтьсявиключнонаконкурентнихзасадах(черезбіржі, законкурсом, нааукціонах) впорядку, щовизначаєтьсяФондомдержавногомайна України. Одержаніврезультатівідчуженнязазначеногомайнакошти направляютьсявиключнонаінвестиції1.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Щеприклад. ЗгідноізЗакономУкраїнивід14 березня1995 року «ПровнесеннязмінідоповненьдоЗаконуУкраїни«Проорендумайна державнихпідприємствтаорганізацій»2, орендодавцямицьогомайнає ФонддержавногомайнаУкраїни, йогорегіональнівідділеннятапред­ставництва—щодоціліснихмайновихкомплексівтанерухомогомай­на, щоєдержавноювласністю, іоргани, уповноваженімісцевимира­дамиуправлятимайном, —щодомайна, якеперебуваєвкомунальній власності.
1/>ДекретКабінетуМіністрівУкраїнивід15 грудня1992 року«Проуправ­ліннямайном, щосвзагальнодержавнійвласності», п.5 / Зібранняпостанов УрядуУкраїни. — 1993. —NJ} 1—2. —Ст. 8 /Положенняпропорядоквідчуження засобіввиробниктва, щосдержавноювласністю, затверджененаказомФонду державногомайнаУкраїнивід7 серпня1995 року// Бюлетеньнормативних актівміністерствівідомствУкраїни. — 1996. — №І.
1ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 1995. — №15. — Ст. 99.
93



Можливості державних підприємств обмежені. Вони є орендодав­цями майна лише шодо окремого індивідуально визначеного майна. Стосовно ж цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць) і нерухомого майна державні підприємства мо­жуть бути орендодавцями тільки з дозволу вищезазначених органів.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 3. Склад майна, що використовується у сфері господарювання
За цільовим призначенням і правовим режимом майно, що вико­ристовується в процесі господарської діяльності, поділяється на основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності (спеціальні фонди, гро­шові кошти), вартість яких відбивається на самостійному балансі підприємства. Залежно від цільового призначення розрізняють основні виробничі фонди і фонди невиробничого (соціального) призначення. На такі ж різновиди поділяються і оборотні кошти. Правовий режим майна за­лежить як від форм власності, так і від призначення майна у вироб­ництві, реалізації продукції або використання в невиробничій (со­ціальній) сфері.
Основні виробничі фонди — це засоби праці, тобто товарно-ма­теріальні цінності, що використовуються в процесі праці протягом кількох виробничих циклів, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вони поступово, частинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію. До основних виробничих фондів відносять будови і спору­ди, передаточні пристрої, верстати, машини, обладнання, транспортні засоби і деякі інші матеріальні цінності.
Основні невиробничі фонди становлять житлові будинки, а також са­наторії, пансіонати, лікарняні установи та інші об'єкти соціально-куль­турного призначення.
До оборотних виробничих фондів відносять предмети праці, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при цьому натурально-речову форму, і повністю переносять свою вартість на вироблену продукцію (сировина, матеріали, напівфа­брикати і т. ін).
Належні підприємству на праві власності чи закріплені за ним на праві господарського відання або на праві оперативного управління, а також орендовані основні і оборотні кошти, виражені в грошовій формі, створюють його статутний фонд. У складі виробничих коштів (власних і позичкових) розрізняють виробничі запаси і незавершене вироб­ництво, товарну частину виробленої продукції, що підлягає реалізації за договорами. Готова продукція разом із грошовими коштами станов­лять так звані фонди обертання. Вироблена підприємством продукція,
необхідна для внутрішнього споживання в процесі виробництва, не є готовою продукцією тому, що не реалізується споживачам. Вона може бути віднесена до незавершеного виробництва чи виробничих запасів.
Чим же відрізняється правовий режим окремих видів майна підпри­ємства? Якщо відносно основних і оборотних фондів підприємство вико­ристовує в основному свої правомочності володіння і користування, то відносно готової продукції — правомочність розпорядження. Треба сказа­ти, що в умовах переходу до ринку різниця в правовому режимі окремих видів майна, що належить ішшрисмству, стає менш виразною, ніж це було за жорсткої централізованої планової економіки. Скажімо, основні вироб­ничі фонди вже не є тим недоторканним об'єктом, відносно якого держав­не підприємство не мало правомочностей розпорядження, за винятком реалізації непотрібного для підприємства майна (що ним не використову­валось), і то за умови, якщо виший орган або орган матеріально-технічно­го постачання відмовиться від його розподілу. На ці фонди не поширюва­лися правила про стягнення заборгованості з майна боржника.
Згідно ж із чинним законодавством, як уже зазначалося, підпри­ємство, якщо інше не передбачено законом та його статутом, має пра­во продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям, устано­вам, обмінювати, здавати воренду, надавати безоплатно в тимчасове ко­ристування або в позику належні йому будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх із балансу. Але головне призначення основних ви­робничих фондів— це використання їх у сфері виробництва. Тому вони, як правило, закріплюються за внутрішніми структурними підрозділами підприємства, які використовують їх для виготовлення продукції, вико­нання робіт чи надання послуг відповідно до виробничих і фінансових планів, які складаються на підставі укладених господарських договорів.
На відміну від основних, оборотні фонди не закріплюються за вироб­ничими підрозділами. Реалізація продукції здійснюється переважно підприємством. В умовах переходу до ринку найдоцільнішим є переда­ча цих функцій спеціалізованим підрозділам.
Основні фонди, оборотні кошти та інше майно суб'єкта господарю­вання становлять цілісний майновий комплекс.
Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт із заверше­ним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому зе­мельною ділянкою, на якій він міститься, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання. Він є об'єктом купівлі-продажу, оренди та інших угод.
Склад і порядок використання майна підприємства визначається його власником, який одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому майна засновує підприємство, закріплюючи за ним це майно на праві власності, праві господарського відання чи опе­ративного управління (ст. 135 ГК України).


94
95
Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяль­ності природні ресурси в порядку спеціального або загального приро­докористування, їм може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копали­нами, в тому числі громадянам для ведення селянського (фермерсько­го) господарства, сільськогосподарським підприємствам — для госпо­дарської діяльності; а також — у користування на підставі спеціальних дозволів уповноважених державою органів.
Суб'єкти і осподарюванни в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовува­ти цінні папери, а також продавати цінні папери інших суб'єктів господа­рювання (ст. 143 ГК України, закони України «Про цінні папери і фондо­ву біржу»1, «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»2).
Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, шо посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), І власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску а також можливість передачі прав, шо випливають з цього до­кумента, іншим особам.
Майнові права суб'єктів господарювання захишаються законом. Вилучення державою в суб'єкта господарювання його майна допус­кається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законодавством.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 4. Облік майна суб'єктів господарювання
Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та зобов'язань, шо відображаються в бухгалтерському обліку його господарської діяльності. Підприємства та інші суб'єкти господарювання здійснюють оперативний, статистичний і бухгалтерський облік майна. Оперативний облік спрямований на періодичний збір інформації, необхідної для поточної господарської діяльності. Ці відомості використовуються для прийняття тих чи інших оперативно-управлінських рішень. Статистичний облік передбачає си­стематичний збір певних натуральних чи грошових показників, які уза­гальнюються в обов'язковій статистичній звітності. Бухгалтерський облік — це суцільне, безперервне, взаємопов'язане, повне і об'єктивне відображення стану та руху всіх фінансових та матеріальних засобів підприємства на основі первинних документів про ту чи іншу госпо­дарську операцію.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1991. -
2 Там само. — 1996. — N» 51. — Ст. 292.


Облік у суспільстві виник внаслідок нагальної необхідності: не мож­на вести господарство, не враховуючи витрати, не зіставляючи її з до­ходами, не намагаючись досягти перевишення доходів над витратами. Це було важливим завжди, в усі часи.
Закономірність такого відображення є наслідком подвійного харак­теру товару, наявності в ньому вартості та споживчої вартості. Вартість містить звичайну витрату фізичних сил у вигляді абстрактної праці, а споживча вартість створюється конкретною працею.
Для обліку праці застосовуються різні натуральні показники, а вартість вимірюється універсальним грошовим показником. У госпо­дарських операціях товари і а їхня вартість постійно переходять із однієї форми в іншу. В процесі виробництва запаси переходять в конкретні готові вироби. При реалізації виробів вони знову перетворюються на грошову форму. З такою зміною економічного стану товарів відбувається і зміна правового стану майна та пов'язаних з ним майнових прав. Це викликає необхідність застосування в бухгалтерському обліку комп­лексної скономіко-правової оцінки господарських операцій.
У цьому переконує і екскурс в історію виникнення основних рахун­кових теорій. Однією з найперших із них є правова розрахункова теорія, основні положення якої були висловлені в «Трактаті про розрахунки і записи» Лукою Пайолі (XVстоліття).
На думку цього автора, господарська діяльність складається з окре­мих актів отримання і видачі і, по суті, кожна господарська операція містить обов'язок отримувача і право видавця. Як наслідок здійснення таких операцій завжди виникають нові права і обов'язки (або змінюють­ся існуючі).
Цією теорією закон подвійності розглядався саме в аспекті зміни пра­вового стану майна при здійсненні господарських операцій та відповідних прав і обов'язків осіб, шо беруть у них участь. Таким чином, головною метою бухгалтерського обліку було визначено реєстрацію змін майнових прав і обов'язків між конкретними суб'єктами. Оскільки кожна така зміна відбувається за участю двох суб'єктів, то й виникла необхідність робити записи два рази в подвійному вигляді: на рахунок отримувача в дебет і на рахунок видавця в кредит. Погляди представників правової розрахунко­вої теорії орієнтувалися головним чином на необхідність відображення в бухгалтерському обліку інтересів власника. Це досягалося через визначен­ня співвідношень за Його майновими зобов'язаннями та зобов'язаннями до нього, з одного боку, а з другого — за зобов'язаннями перед іншими. Фіксація таких зобов'язань з позиції рівності прав і обов'язків за допо­могою подвійного запису, тобто дебету і кредиту, давала комплексне уяв­лення про економічний та правовий стан майна.
Значно пізніше виникла мінова рахункова теорія і тривалий час посідала домінуюче становите. В Росії вперше вона була запровадже­на наприкінці XIXстоліття.
4 Господарча мраао України
97
/>На думку розробників мінової теорії, кожне господарство має певні вартості або засоби, що розділяються на дійсні та умовні. До перших належать матеріальні предмети у вигляді сировини, палива, товарів, рухомого та нерухомого майна, грошей та послуг, отриманих або на­даних господарством.
Умовні вартості складаються з прав та обов'язків господарства, які за певних обставин переходять у дійсні вартості у вигляді матеріальних предметів та грошей.
Великого поширення в Західній Європі, переважно в Німеччині, на­була свого часу математична рахункова теорія, або теорія двох рядів ра­хунків, яка зумовила формування синтетичних рахунків і складання ба­лансу і тим самим викликала перехід від простої до подвійної системи бухгалтерії.
До подальшого розвитку аналітичного і синтетичного обліку та фінан­сової звітності спонукала логічна, або філософська, рахункова теорія. Пев­ною мірою вона відходила віл комплексної економіко-правової оцінки гос­подарських операцій і багато в чому мала абстрактний характер.
Суттєвий недолік логічної рахункової теорії полягав у тому, що за­кон подвійності господарських операцій повністю ототожнювався з філософським законом причинності. Прихильники цієї теорії вважали, що саме закон причинності викликає необхідність подвійного запису господарських операцій.
Недоліки логічної рахункової теорії до певної міри були притаманні і радянському бухгалтерському обліку    продолжение
--PAGE_BREAK--1.
Але якщо за часів адміністративно командної системи облік був спрямований на відображення господарських процесів на підпри­ємствах, одержання підсумкових показників та їх порівняння, то зараз за умов перехідного періоду до ринкової економіки облік має не лише визначати, як ведеться господарство, а й підказувати, що треба зроби­ти, щоб воно велося ефективно і рентабельно.
Господарська діяльність в умовах ринку, жорсткої конкуренції, вирішення проблеми виживання потребує посилення уваги до обліку, контролю і наступного економічного аналізу господарської діяльності.
Перехід до ринку, крім того, позначається виникненням розмаїття організаційно-правових форм господарської діяльності: малих підпри­ємств, господарських товариств, підприємств з іноземними інвес­тиціями, кооперативів, асоціацій та інших, господарських об'єднань, що призводить до збільшення інформаційних потоків як усередині підприємств, так і між ними. У зв'язку з цим бухгалтерський облік в Україні перебуває в реформуванні. Метою правової регламентації бух­галтерського обліку є визначення необхідних норм, нормативів чи стан-
1/>Головач В. Бухгалтерський облік і право. Світовий досвід та вітчизняна практика //Діло. — 1996. -М 93.
дартів, спрямованих на одержання достовірної інформації про фінан­сово-господарську діяльність суб'єктів господарювання, рух їх власно­го майна, акціонерного та інвестиційного капіталу, виробничі витрати, прибуток, позикові кошти і девіденти.
Організаційно-правовим підґрунтям реформування системи бухгал­терського обліку є Указ Президента України від 23 травня 1992 року «Про перехід України до загальноприйнятої в міжнародній практиці системи обліку та статистики», згідно з яким прийнята постанова Кабінету Міністрів від 4 травня 1993 року «Про концепцію побудови національної статистики України та Державну програму переходу на міжнародну систему обліку та статистики».
Основним нормативним актом, шо визначає порядок ведення бух­галтерського обліку, є Закон України від 16 липня 1999 року «Про бух­галтерський облік та фінансову звітність в Україні»1.
Підприємства ведуть бухгалтерський облік майна та наслідків своєї роботи методом подвійного запису господарських операцій згідно з планом рахунків бухгалтерського обліку.
При проведенні бухгалтерського обліку підприємства повинні забез­печити повноту відображення за звітний період всіх господарських опе­рацій. Записи в реєстрах бухгалтерського обліку учиняються на підставі первісних документів, шо фіксують здійснення господарських операцій.
Для забезпечення достовірності бухгалтерського обліку підприємства проводять інвентаризацію майна. її проведення є обов'язком при пере­дачі майна державного підприємства в оренду або його приватизації, пе­ретворення державного підприємства на акціонерне товариство, а також в деяких інших випадках, передбачених законодавством.
При організації бухгалтерського обліку використовуються облікові вимірники, завдяки яким виявляються обсяг, кількість, часта інші показ­ники діяльності підприємства.
Застосовуються три види облікових вимірювань: натуральні, трудові та вартісні. Вартісні облікові вимірювання мають узагальнюючий харак­тер, оскільки через грошові одиниці визначаються майнові права підприємства, його витрати. У вартісних вимірниках складаються кош­ториси, виробничі завдання, звіти, баланси.
Таким чином, предметом бухгалтерського обліку є господарсько-фінансова діяльність підприємства, яка складається з багатьох об'єктів, що можуть бути об'єднані у дві основні групи: об'єкти, які забезпечу­ють господарську діяльність підприємства, та об'єкти, що її складають.
До першої групи належать виробничі засоби та їх джерела, до дру­гої — процеси виробництва та їх результати.
Для правильної організації господарської діяльності підприємства не­обхідно знати, які кошти воно має в розпорядженні, куди ці кошти вкла­дені, а також за рахунок яких джерел вони створені та для чого призначені.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 40. — Ст. 365.
/>Основним об'єктом, шо забезпечує господарську діяльність є засо­би виробництва, до яких, перш за все, належать основні засоби. Вони, як уже зазначалося, використовуються в господарській діяльності трива­лий час, не змінюючи свого зовнішнього вигляду. Зношуючись посту­пово, вони переносять свою вартість на продукцію, шо виготовлюється, частинами протягом нормативного строку їх служби.
До виробничих основних засобів (фондів) відносять будівлі, спору­ди, обладнання, машини, транспортні засоби та інші об'єкти, які функціонують у сфері матеріального виробництва.
Завданнями бухгалтерського обліку основних засобів є: правильне документальне оформлення і своєчасне відображення в облікових реєстрах надходження основних засобів, їх внутрішнього перемішений та вибуття; правильне обчислення і відображення в обліку суми зносу основних засобів; точне визначення результатів у разі ліквідації основ­них засобів; контроль за витратами на ремонт основних засобів, за їх збереженням й ефективністю використання.
Одиницею обліку основних засобів є інвентарний об'єкт, тобто закінчений будинок (будівля), предмет або комплекс предметів з усім знаряддям та пристроями. Інвентарні об'єкти діляться на прості (оди­ничні) і складні, шо складаються з декількох предметів. Ознакою відок­ремлення одного виду інвентарних об'єктів від іншого служить вико­нання ними самостійних функцій.
Кожному інвентарному об'єкту присвоюють певний номер, який зберігається за цим об'єктом на весь час його знаходження в експлуа­тації, в запасі або на консервації. Інвентарний номер прикріплюють або позначають на предметі, який беруть на облік, і обов'язково вказують у документах, пов'язаних з рухом основних засобів.
За натурально-речовим складом     продолжение
--PAGE_BREAK--і залежно від мети використання та виконуваних функцій основні засоби об'єднують у такі групи і підгрупи.
Будівлі (корпуси цехів, майстерень, заводоуправління, житлові будівлі та інші архітектурно-булівельні об'єкти виробничого, адміні­стративно-господарського і соціально-побутового призначення). Інвен­тарним об'єктом у цій групі є кожна окрема будівля, прибудови, які ма­ють самостійне господарське значення (склади, гаражі та інші). У складі інвентарного об'єкта групи «Будівлі» входять усі комунікації, необхідні для нормальної його експлуатації (системи опалення, освітлення, вен­тиляції, водогазопостачання, внутрішні телефони і сигналізаційні ме­режі, ліфтове господарство).
Споруди (нафтові і газові свердловини, стовбури шахт, автомобільні дороги, водоймища та інші), які є сукупністю інженерно-будівельних об'єктів, призначених для виконання технічних або загальних функцій процесу виробництва без зміни процесу праці та його результатів. Інвен­тарним об'єктом вважається кожна окрема споруда з усім обладнанням, що належить до неї.
100
Передавальні пристрої (лінії електропередач, трансмісії, трубопрово­ди, телемережі, газові мережі та ін.) — це сукупність об'єктів, призна­чених для передачі електричної, теплової та механічної енергії від ма-шин-двигунів до робочих машин, а також для переміщення рідких і га­зоподібних речовин від одного інвентарного об'єкта до іншого.
Машини та обладнання:
а)силові машини та обладнання (атомні реактори, котли, парові
двигуни, турбіни, силові трансформатори, двигуни внутрішнього зго­
рання та інші), які являють собою машини-генератори та машини-дви-
гуни, шо виробляють електричну і теплову енергію або перетворюють
її на механічну енергію руху. У склад інвентарного об'єкта по і руїн ма­
шин та обладнання входять пристрої, знаряддя і прилади, що станов­
лять з ними єдине ціле;•
б)робочі машини та обладнання (верстати, апарати; агрегати різно­
го призначення). У сукупності це обладнання, призначене для ме­
ханічної, термічної, хімічної або іншої технологічної дії на предмети
праці, для їх перемішення у виробничому процесі добування, плавлен­
ня, виготовлення і т.д. У кожній галузі промисловості робочі машини
та обладнання групують за видами і технологічним призначенням;
в)вимірювальні і регулюючі прилади, пристрої та лабораторне об­
ладнання (манометри, ваги, дозатори, обладнання для диспетчерсько­
го контролю, сигналізації, прилади і апаратура заводських та науково-
дослідних лабораторій, мікроскопи, термостати тощо), призначені для
вимірювання різних параметрів роботи техніки, шо експлуатується,
регулювання виробничих процесів, перевірки якості сировини, ма­
теріалів, готової продукції, рівня вологості повітря, шумової дії та інших
санітарно-гігієнічних умов. Особливість вимірювальних та регулюючих
приладів як інвентарних об'єктів полягає в тому, шо вони мають са­
мостійне значення і не є складовою частиною інших об'єктів;
г)обчислювальна техніка (електронно-обчислювальні, управляючі і
аналогові машини, цифрові обчислювальні машини усіх видів і систем);
г) інші машини та обладнання, що не ввійшли до перелічених вишс груп.
У групі «Машини та обладнання» обліковують усі автоматичні лінії, окремі машини та їх сукупність, які є самостійним інвентарним об'єк­том. Автоматичним вважається обладнання з програмним управлінням, а також верстати, машини і агрегати, шо виконують основні операції безпосередньої дії на предмети праці без участі людини.
Транспортні засоби (рухомий склад залізничного, водного, авто­мобільного, повітряного та комунального транспорту, основні фонди виробничого транспорту, магістральні нафтогазопроводи) у сукупності являють собою засоби пересування, призначені для перемішення лю­дей та транспортування вантажів і речовин різного призначення.
Інструмент (електродрилі, вібратори, відбійні молотки та інше) — це основні засоби, які використовують у процесі ручної праці або
101
прикріпляють до машини л їм підсилення або збільшення її робочих органів.
Виробничий інвентар та знаряддя (верстати, баки, контейнери та інвентарна тара) — це ті предмети, що використовуються для полегшен­ня виробничих операцій під час роботи.
Господарський інвентар становлять предмети конторського і госпо­дарського обзаведення.
Інвентарним об'єктом робочої та продуктивної худоби (коні, воли, корови тощо) є кожна доросла тварина.
Інвентарними об'єктами багаторічних насаджень (озеленювальні та декоративні, плодово-ягідні насадження тощо) вважаються окремі скве­ри, парки, сади, частина закріпленої за підприємством вулиці або тери­торії, що має зелені насадження, незалежно від кількості, віку і породи.
До внутрішньогосподарських доріг належать транспортні магістралі на території підприємства з необхідними спорудами та обладнанням.
Іншими основними засобами є бібліотечні фонди, капітальні затрати в орендовані основні засоби тощо.
Бухгалтерія підприємства визначає належність основних засобів до тієї чи іншої облікової групи заданими паспортів, інструкцій щодо ек­сплуатації, описів та іншої технічної документації.
У бухгалтерському обліку основні засоби поділяють на власні, що належать певному підприємству, та орендовані, які перебувають у його тимчасовому користуванні за певну плату. Вартість власних основних засобів, їх рух, нарахування зносу відображають у балансі.
Основні засоби оцінюють за первісною, відновною (ринковою) та залиш­ковою вартістю.
Первісною вартістю об'єкта основних засобів вважається:
для будівель та споруд у разі підрядного способу їх будівництва — кошторисна вартість об'єкта. Якщо будівництво ведуть господарським способом, основні засоби приймаються на облік за фактичною собівар­тістю їх спорудження. В обох випадках у первісну вартість включають затрати на проектно-розвідувальні роботи;
для обладнання — величина затрат на придбання, включаючи ви­трати на доставку, монтаж, установку і т. ін.;
для об'єктів основних засобів, що надійшли безоплатно, — вартість заданими бухгалтерського обліку сторони, що їх передає, яку вказують у документах на передачу, з доданням у необхідних випадках затрат на установку об'єкта;
для основних засобів, шо вже були в експлуатації і придбанні за пла­ту, — фактичні затрати на придбання, доставку та установку.
Первісна вартість окремих об'єктів основних засобів може збільшу­ватися після їх реконструкції або модернізації, а зменшуватися — в разі часткової ліквідації та демонтажу об'єктів. Первісна вартість, яка фіксується в бухгалтерському обліку, — це величина 4>актичних затрат на придбання або спорудження об'єктів. Вона відносно постійна.
102
Вартість відтворення основних фондів, тобто їх будівництва або прид­бання за діючими ринковими цінами на певну дату, називається відновною. Відновною вважається вартість, яку визначають внаслідок індексаціїоснов-них фондів, проведеної за рішенням Кабінету Міністрів України.
У діючій практиці облікову вартість основних засобів, за якою їх відображають у звітності та балансі (тобто первісну, а після індексації, що проводиться у встановленому порядку, — відновну), називають ба­лансовою вартістю.
У процесі експлуатації основні засоби зношуються. Вартісна вели­чина зношення називається зносом. Якщо з балансової вартості основних фондів вирахувати знос кожного об'єкта або їх сукупність, одержимо розрахункову величину залишкової вартостіосновних засобів.
Сукупність показників первісної, відновноїта залишкової вартості за­стосовують для аналізу динаміки стану та використання основних засобів, за результатами якої о приймаються відповідні управлінські рішення.
Елементом засобів виробництва є також нематеріальні активи — об'єкти довгострокового вкладення, які мають вартісну оцінку, але не належать до майнових цінностей. Це право на користування землею, во­дою, іншими природними ресурсами, патенти, винаходи, а також інші майнові права, в тому числі на інтелектуальну власність. Нематеріальні активи, як і основні засоби, переносять свою первинну вартість на     продолжение
--PAGE_BREAK--ем­ірати виробництва протягом нормативного строку їхньої служби.
Аналітичний облік нематеріальних активів ведеться за видами (ав­торські права; права користування землею, природними ресурсами, виробничими зразками; промислово-комерційиі секрети; знаки на то­вари та послуги; ноу-хау1; гудвіли2; програмне забезпечення облікової та іншої оргтехніки) та в розрізі місць їх зберігання чи використання.
Надходження та оприбуткування будь-якого об'єкта нематеріальних активів на підприємстві повинно бути оформлено документом, який включає детальне його описання і порядок використання.
До джерел формування коштів як об 'ектів забезпечення діяльності підприємства належать: статутний капітал — сукупність вкладів за­сновників (власників) в майно в грошовому виразі при утворенні підприємства для забезпечення його діяльності, прибуток, одержаний від реалізації продукції та від інших видів господарської діяльності підприємства з початку року до звітного періоду.
1/>Ноу-хау — система різних знань науково-технічного, виробничого, ор­
ганізаційного, економічного, правового характеру, дослідних даних, практич­
но необхідних для діяльності підприємства, але які ще не стали загальним на­
дбанням і тому є комерційною тайною.
2Гудвіл — нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між
балансовою вартістю акти пін підприємства та його звичайною вартістю як цілісно­
го майнового комплексу, шо виникає внаслідок використоиуваиня кращих управ­
лінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів, нових технологій тощо.
103
/>Дооб'єктів, щовизначаютьгосподарськудіяльністьпідприємства, належать:
запасиівитрати(сировина, матеріали, виробикомплектації, тара, паливотаінші), яківикористовуютьсяводномуактівиробництваітому всюсвоювартістьпереносятьвідразунасобівартістьпродукції, щозних виробляється;
давальницькасировинаіматеріали;
готовапродукція(обліковуєтьсяjaфактичноювиробничоюсобі­вартістю);
грошовікошти(сумагрошовихкоштіввкасіпідприємстваготівкою, коштів, якізберігаютьсянарахункахвустановахбанку, атакожцінних паперівтаіншихгрошовихкоштівпідприємства);
коштинарозрахунках(дебіторськазаборгованістьзатоваритапо­слуги, завиданіаванси, заодержанівекселі, сумизапідзвітнимиосо­бамитаінші);
сумиприбутку, якіналежатьперерахуваннювбюджет.
§5. Особливостіправовогорежимудержавного такомунальногомайна
Управліннядержавнимтакомунальниммайном. Додержавного    продолжение
--PAGE_BREAK--майна усферігосподарюванняналежатьціліснімайновікомплексидержавних підприємствабоїхструктурнихпідрозділів, нерухомемайно, іншеокре­меіндивідуальновизначенемайно, акції(частки, паї) державивмайні суб'єктівгосподарюваннярізнихформвласності, атакожмайно, пере­даневбезоплатнекористуваннясамовряднимустановаміорганізаціям абоворендудлявикористанняйоговгосподарськійдіяльності.
Управлінняоб'єктамидержавноївласностівідповіднодозаконодав­стваздійснюютьКабінетМіністріві, зайогоуповноваженням, центральні тамісцевіорганивиконавчоївлади. Увипадках, передбаченихзаконом, управліннядержавниммайномздійснюютьтакожіншісуб'єкти.
Особливістюправовогорежимумайнадержавнихпідприємствєте, щовразіприйняттядержавниморганом, уповноваженимуправляїи державниммайном, рішенняпрореорганізаціючиліквідаціюдержан­ногопідприємстватрудовийколективмаєправовимагатипередачу майнапідприємстваворендуабоперетворенняйоговпідприємство, заснованенаколективнійвласності. Такежправоналежитьйомуівразі визнаннядержавногопідприємствабанкрутомзаумовиприйняттіна себеборгівбанкрутаізгодинацскредиторів.
Прибуток, шозалишаєтьсявдержавногопідприємствапіслявипла­типодатківтаіншихплатежівубюджет(чистийприбуток), спрямо­вуєтьсяврозпорядженнятрудовогоколективупідприємства. Частина
104
цьогоприбуткупередаєтьсяувласністьчленівтрудовоюколективув порядкуірозмірах, визначенихзаконодавчими    продолжение
--PAGE_BREAK--актамиУкраїни. Сума прибутку, щоналежитьчленутрудовогоколективу, створюєйоговклад. Наньогопідприємствощорічновиплачуєдивіденди(статті37, 38 За­конуУкраїни«Провласність»).
ЗгіднозГосподарськимкодексомУкраїни(ст. 137). майно, щоєв державнійвласностіізакріпленезаказеннимпідприємством, належнії, йомунаправіоперативногоуправління. Здійснюючицсправо, казен­непідприємствоволодіє, користуєтьсяірозпоряджаєтьсязазначеним майномумежах, встановленихзаконодавством. Розпоряджатисяжмай­ном, щоналежитьдоосновнихфондів, вономасправолишездозволу органу, уповноваженогоуправлятивідповіднимдержавниммайном. Особливостірозпорядженняіншиммайномказенногопідприємства визначаютьсявйогостатуті.
Казеннепідприємствовідповідаєзасвоїмизобов'язаннямикошта­митаіншиммайном, щоєвйогорозпорядженні, крімосновнихфондів. Принедостатностівказенногопідприємстватакихкоштівтамайна відповідальністьзайогозобов'язанняминесевласник—держава.
ВідповіднодоЗаконуУкраїни«Провласність»пранооперативного     продолжение
--PAGE_BREAK--управліннянадержавнемайномаютьідержавніустанови(організації), які перебуваютьнадержавномубюджеті(ст. 39).
Власникмайна, закріпленогонаправіоперативногоуправлінняза суб'єктомгосподарювання, здійснюєконтрользавикористаннямізбе­реженнямйогомайнабезпосередньоабочерезуповноваженийнимор­ганімаєправовилученнявсуб'єктагосподарюваннянадлишкового майна, атакожмайна, шоневикористовуєтьсяабовикористовується нимнезіпризначенням.
Передачаоб'єктівправадержавноїтакомунальноївласності. Доособ­ливостейправовогорежимудержавногомайнаслідвіднестиіпорядок передачійогооб'єктівукомунальнувласність.
Основніумовипередачіоб'єктівправадержавноївласностівко­мунальнувласністьінавпакипередбаченіЗакономУкраїнивід3 бе­резня1998 року«Пропередачуоб'єктівправадержавноїтакомуналь­ноївласності»1.
Вінрегулюєвідносини, пов'язанізпередачеюоб'єктівправадер­жавноївласностівкомунальнувласністьтериторіальнихгромад, сіл, селиш, містабовїхспільнувласність, атакожоб'єктівправакомуналь­ноївласностівдержавну. Такапередачаздійснюєтьсябезоплатнощодо ціліснихмайновихкомплексівпідприємств, установ, організацій, їх структурнихпідрозділів; нерухомогомайна(будівлі, споруди, втому числіоб'єктинезавершеногобудівництва); іншогоокремогоіндивіду-
1/>ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. —1998. — №34. — Ст. 228.
105
/>альновизначеногомайнапідприємств; акцій(часток, паїв), шонале­жатьдержавіабосуб'єктамправакомунальноївласностів    продолжение
--PAGE_BREAK--майнігоспо­дарськихтовариств.
Підпередачеюціліснихмайновихкомплексівпідприємствро­зуміютьпередачувсіхактивівіпасивівпідприємств, їхлімітів, фондів, планівфінансово-господарськоїдіяльностітощо; об'єктинезавершено­гобудівництвапередаютьсязпроектно-кошторисноюдокументацією.
Об'єктижитловогофондутасоціально-культурногопризначення передаютьсяразомзмайномпідприємств, щообслуговувалиціоб'єкти, втомучислізосновнимифондами, ремонтно-будівельнимибазами, майстернями, транспортнимизасобами, прибиральноютехнікою, в частині, щовизначаєтьсякомісієюзпитаньпередачіоб'єктів.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Доскладукомісіївходятьпредставникиорганів, уповноважених управлятидержавниммайном, виконавчихорганіввідповіднихрад, місцевихорганіввиконавчоївлади, фінансовихорганів, підприємств, трудовихколективівпідприємств, майноякихпідлягаєпередачі.
Уразіпередачіоб'єктів, закріпленихзасамоврядноюорганізацією, абооб'єктів, щодоякихприйняторішенняпроприватизаціюорендо­ваногомайна, акцій(часток, паїв), щоналежатьдержавіабосуб'єктам правакомунальноївласностівмайнігосподарськихтовариств, лоскладу комісіїзпитаньпередачіоб'єктіввключаютьсяпредставникивідповідно самоврядноїорганізаціїабодержавногооргануприватизації.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Передачаоб'єктівздержавноївкомунальнувласністьтериторіальних громадздійснюєтьсязарішенням: КабінетуМіністрівзанаявностізгоди відповіднихрад, якщоіншенепередбаченозаконом, авспільнувласність територіальнихгромадзазначенихнаселенихпунктів—занаявностізго­дирайоннихіобласнихрад, якщоіншенепередбаченозаконом.
Зкомунальноївдержавнувласністьпередачаоб'єктівздійснюється зарішеннямсільських, селищних, міськихрад.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Вонаоформляєтьсяактомприймання-передачі, якийпідписуєтьсяголо­воюічленамикомісії. Здатипідписувиникаєправовласностінабувача.
ВідповіднодоЗаконуУкраїни«Пропередачуоб'єктівправадержав­ноїтакомунальноївласності», КабінетомМіністрівпостановоювід 21 вересня1998 рокузатверджено«Положенняпропорядокпередачі об'єктівправадержавноївласності», якевизначилопорядокбезоплат­ноїпередачіоб'єктівправадержавноївласностіізсфериуправління міністерств, іншихцентральнихтамісцевихорганіввиконавчоївлади, РадиміністрівАвтономноїРеспублікиКрим, Фондудержавногомай­на, об'єднаньпідприємств, якимделегованофункціїзуправліннямай­номпідприємствіорганізацій, заснованихнадержавнійвласності. Національноїакадеміїнаук, іншиханалогічнихсамовряднихоргані­зацій, якимпередановкористуваннядержавнемайно.
Якщооб'єктправадержавноївласностіпередаєтьсявідодного підприємстваіншому, щоналежитьдосфериуправлінняодногоітого
106
жоргану, уповноваженогоуправлятидержавниммайном, абосамовряд­ноїорганізації, такапередачаздійснюєтьсянапідставірішенняцього органуабосамоврядної    продолжение
--PAGE_BREAK--організації.
ЗазначеноюпостановоюКабінетуМіністрівзатвердженотакож Порядокподаннятарозглядупропозиційщодопередачіоб'єктівзко­мунальноївдержавнувласністьтаутворенняІроботикомісіїзпитань передачіоб'єктівудержавнумасність.
Реєстроб'єктівдержавноївласності, щовикористовуютьсяусферігос­подарювання. Зметоюзабезпеченняефективностіуправліннядержавним секторомекономікиКабінетМіністрівУкраїнипостановоювід14 квітня 2004 рокузапровадивРеєстроб'єктівдержавноївласності, яківикорис­товуютьсяусферігосподарськоїдіяльності. Цієюпостановоюзатвердже­ноПоложенняпроцейРеєстр. ВідповіднодоПоложенняРеєстроб'єктів державноївласності, яківикористовуютьсяусферігосподарськоїдіяль­ності, впроваджуєтьсяякавтоматизованасистемазбирання, обліку, на­копичення, оброблення, захистутанаданняінформаціїпродержавні підприємства, корпоративніпранадержави, державнемайно, переданев оренду, майно, якенеувійшлодостатутнихфондівгосподарськихтова­риств, створенихупроцесіприватизаціїтакорпоратизації.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Реєстрформуєтьсяшляхомствореннянаєдинихметодологічнихзаса­дахінформаційнихсистемуДсржкомстаті, Мінекономіки, Фоішідержав­ногомайна, Мінфіні, Державнійкомісіїзціннихпаперівтафондового ринку, Державнійподатковійадміністрації, іншихорганах, уповноважених управлятидержавниммайномікорпоративнимиправамидержави.
Метоюцихінформаційнихсистемєведенняоблікуоб'єктівдержав­ноївласності, створенняумовдлявизначенняоптимальнихмеждер­жавногосектораекономіки; створенняосновидляпроведеннямоніто­рингуструктурнихзмінвекономіці, зумовленихреорганізацієюоб'єктів державноївласності; здійсненняконтролюзаефективнимвикористан­нямдержавногомайнатафінансівдержавнихпідприємств; забезпечен­няефективностіуправлінськихрішень, відкритостітапрозоростіінфор­маціїпродержавнийсекторекономіки.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Реєстрскладаєтьсязбазданихдержавнихпідприємств, корпоративних правдержави, державногомайна. Добазиданихдержавнихпідприємств включаютьсявідомостіпродержавніпідприємства, втомучисліказенні.
ПорядоктакритеріївнесеннядоРеєструданихпрофілії, представ­ництва, іншівідокремленіпідрозділидержавнихпідприємстввизнача­ютьсяМінекономікиіФондомдержавногомайнаУкраїни.
Добазиданихкорпоративнихправдержавивключаютьсявідомості прогосподарськітовариства, устатутнихфондахакції(частки, паї) на­лежатьдержаві, адобазиданихдержавногомайна—відомостіпромай­но, переданеворенду, майно, якенеувійшлодостатутнихфондівгос­подарськихтовариств, створенихупроцесіприватизаціїтакорпорати­зації, атакожбалансоутримувачівзазначеногомайна.
107
/>    продолжение
--PAGE_BREAK--Плава 8. Правові засоби підвищення
ефективності використання державного
і комунального майна
і
§ 1. Оренда майна та лізинг
Господарський кодекс України, визначаючи, що основу правового режиму майна суб'єктів господарювання становить право власності, закріплює також їх право здійснювати господарську діяльність на основі інших речових прав, зокрема володіння, користування. Маймо суб'єктів господарювання може бути закріплено відповідно до умов договору (оренди та ін.) з власником майна (ст. 133).
З іншого боку, власник майна мас дбати про те, щоб належне йому майно використовувалося з найбільшою ефективністю. Одним із засобів її підвищення с договір оренди п інші договори, за якими державне чи комунальне маііно перелається в строкове платне користування суб'єкту господарювання для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Закон України від 14 березня 1995 року «Про оренду державного та ко­мунального майна»' так і визначаі мою покликання: забезпечити підви-шення ефективності використання державного та комунального майна шляхом передачі його в оренду фізичним та юридичним особам. Відпо­відно до цього і поняття «оренда» (від пізньолат. orrendare— здавати в найом, наймати) в господарському законодавстві визначається як до­говір, за яким одна сторона (орендодавець) передає майно другій стороні (орендаторові) за плату на певний сірок у користування для здійснення господарської діяльності (ст. 283 ГК України). Тобто договір оренди є одним із різновидів договору майнового найму. Відмінність цього дого­вору від інших видів найму майна полягає втому, що при наймі наймач мас право лише користуватися майном, а при оренді — шс й здобувати і споживати наслідки його використання в господарській діяльності.
Ця відмінність досить суттєва в господарських відносинах. Об'єктом оренди є таке майно, яке за своєю природою може бути використане для одержання прибутку'.
Договір оренди в господарських відносинах щодо державного та комунального майна регламентований Законом України від 10 квітня
'/>Див.: Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 15. — Ст. 99.
1Як зазначав свого часу І. С. Псрстерський, різниіш між наймом і орендою полягає в тому, шо при наймі наймач мас право лише користуватися предме­том майна, а при ореилі орендатор, крім того, мас право придбавати і спожи­вати плоди орендованого майна (див. «Советское хозяйственное право». — М.-Л., 1926. — С ІЗ). До речі, плодами ше з часів римського права визнавались і наслідки використання речей господарського призначення (лив., напр., Д. И. Азсрсвич. Из лекций по римскому праву. — Одесса, 1885. — С. 26).
108
1992 року «Про оренду державного та комунального майна» (в редакції від 14 березня 1995 року з наступними змінами та доповненнями). У первісному вигляді він мав назву Закон «Про оренду майна держав­них підприємств і організацій» і нагадував законодавство перших років радянської влади, коли держанні підприємства теж здавали майно в орен­ду з метою залучення приватного капіталу для відновлення держанного майна і доведення його до належного господарського рівня. Але мета оренди в наш час суттєво змінилася. При прийнятті зазначеного Закону вона визначалася як забезпечення пілвишення ефективності викорис-іання майна державних підприємств, організацій шляхом передачі його в оренду фізичним та юридичним особам, створення передумови для можливої привати іації нього майна. І це при переході економіки України на ринкові рейки цілком виправдано.
Об'єктами оренди, за цим Законом, є:
цілісні майнові комплекси державних чи комунальних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць);
нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
інше окреме індивідуально визначене майно ииробничо-течнічно-го призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Не можуть здаватися в оренду цілісні майнові комплекси тич дер­жавних і казенних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, яку, за законодавством, можуть здійснювати тільки державні підприємства.
Орендодавцями в цьому договорі виступають:
Фонд державного майна України, його регіональні відділення та пред­ставництва — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх струк­турних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю;
органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належать Автономній Республіці Крим або перебуває в комунальній власності;
підприємства — щодо окремого індивідуально визначеного та неру­хомого майна площею до 200 м2, а з дозволу орендодавців, зазначених вище, — також щодо цілісних майнових комплексів їх структурних підрозділів та нерухомого майна, що перевищує площу 200 м2.
Орендарями, згідно із Законом, можуть бути господарські товари­ства, створені членами трудового колективу державного підприємства, його підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.
Фізична особа, яка хоче укласти договір оренди державного майна, до його укладення зобов'язана зареєструватися як суб'єкт підприєм­ницької діяльності.
109
Договірорендивважаєтьсяукладенимзмоментудосягненнядомо-ікгноси) >сі\ ісіппшхумоміпідписання    продолжение
--PAGE_BREAK--СІОрОНаММиксі\ .ииоікіру Цеозначає, щовінєдоговоромконсенсуальним, тобтотаким, уякому праваіобов'язкисторінвиникаютьзмоментудосягненнянимизгоди щодовсіхістотнихйогоумов.
Істотнимиумовамицьогодоговоруєоб'єкторенди(складівартість майназурахуваннямйогоіндексації), строк, наякийукладенийдоговір, оренднаплатазурахуваннямїїіндексації, порядоквикористанняамор­тизаційнихвідрахувань, відновленняорендованогомайнатаумовийого* поверненняабовикупу(ст. 284 ГКУкраїни). Зазгодоюсторінудого­воріорендиможутьбутипередбаченійіншіумови.
Доцільністьнаданняорендарюправаукладатидоговірорендизна­ступнимвикупомполягаєвтому, щозатакоїумовивінбудезацікавле­нийунайкращомувиконаннісвогообов'язкузадоговором—сумлінно використовуватиізберігатиорендованемайно, запобігатийогопошко­дженню, псуваннютощозоглядунате, щовперспективіцемайностанс йоговласністю.    продолжение
--PAGE_BREAK--
УнаступнихположенняхЗаконупроорендуйдетьсяпропередачу об'єктаорендиорендодавцеморендареві, яказдійснюєтьсявстрокиі наумовах, визначенихудоговорі. Прицьомуорендованемайновклю­чаєтьсялобалансупідприємства-орендаряіззазначенням, шоцемай­ноєорендованим.
УцьомуЗаконірегламентуєтьсямаксимальнийрозмірорендної платиіпорядокїївнесенняорендарем. Орендармасїївноситинезалеж­новіднаслідківгосподарськоїдіяльності, алевонанеповиннапереви­щуватип'ятивідсотківвідвартостіорендованогомайна. Оренднапла­тазараховуєтьсянаспеціальнірахункиівикористовуєтьсядляфінан­суваннякапітальнихвкладень(ст. 19).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Прикінцевіумовибудь-якогодоговору—цеумовипройогоприпи­нення. ВГосподарськомукодексі(ст. 291) визначено, щодоговірорен­диприпиняєтьсявразізакінченняйогостроку, викупу(приватизації) об'єктаорендиорендарем, ліквідаціїсуб'єктагосподарювання—орен­дарятазагибелі(знищення) об'єктаоренди. Зцихположеньвипливає, щовусіхвипадках, крімвикупу(приватизації*) тазагибелімайна, орен­дарпісляприпиненнядоговоруповиненповернутийогоорендодавцю.
Багатоспільногозорендоюмаєдоговірлізингу(англ. leasing, biglease—здавативоренду, орендувати). Лізинг—цегосподарськадіяль­ність, спрямовананаінвестуваннявласнихчизалученихфінансових коштів(ст. 292 ГКУкраїни). Лізингдавновідомийішироковикорис­товуванийзакордоном, вУкраїнінабуввизнанняпорівнянонедавно. ЗаконУкраїни«Пролізинг»бувприйнятий16 грудня1997 року, але лізинговадіяльністьувітчизнянійекономіціпочаларозвиватисящедо йогоприйняття. Цепояснюєтьсязакладенимивнійможливостямиста­тизначнимімпульсомдотехнічногопереоснащеннявиробництва.    продолжение
--PAGE_BREAK--
ПО
НинічиннимєЗаконУкраїни«Профінансовийлізинг». Нована­зватановаредакціявнесеніЗакономвіл11 грудня2003 року«Провне­сеннязміндоЗаконуУкраїни«Пролізинг»1. Фінансовийлізингполя­гаєвнаданнілізингодавцемукористуваннянавизначенийстроклізин-гоодержувачумайна, щоєвласністюлізингодавцяабонабуваєтьсяним увласністьзадорученняміпогодженнямзлізингоодержувачему відповідногопродавцямайна, заумовисплатилізингоодержувачем лізинговихплатежів. Лізинговівідносинивідбуваютьсянаосновілізин­говогодоговору, щоукладаєтьсяуформібагатосторонньоїугодизауча­стюлізингодавця, лізингоодержувача, продавцяоб'єкталізингуабодво­сторонньоїугодиміжлізингодавцемілізингоодержувачем.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Крімфінансовогорозрізняютьлізингоперативний. Заформою здійсненнялізингможебутизворотним, пайовимтощо.
Предметомцьогодоговоруможебутибудь-якенерухомеірухо­мемайно, віднесенедоосновнихфондів. Зазначенемайно, якеєв державнійабокомунальнійвласності, можебутипредметомлізин­гу, якщощодоньоговідсутнязаборонапередачівкористуваннячи володіння.
Такимчином, договірлізингумаєспільнірисиздоговороморенди, особливотоді, колийогоукладаютьякдвостороннюугодуміжлізинго­давцемілізингоодержувачем. Різницяполягаєвтому, щолізингодавець передаєворендумайно, якевіндляцієїметиізакуповує.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Крімтого, зацимзаконом, неможутьбутипредметомлізингумай­новікомплексидержавнихтакомунальнихпідприємствтаїхструктур­нихпідрозділів.
Відрізняєтьсядоговірлізингувіддоговоруорендитоді, коливінє багатосторонньоюугодою(заучастюіпродавцяоб'єкталізингу).
Засвідченнямлітературнихджерелширокезастосуваннялізингу почалосяпісляДругоїсвітовоївійни. Економічнимипередумовамийого запровадженнясталиекономічнікризивбільшостідержавуповоєнні роки. Економікаобтяжуваласьенергетичноюкризою, моральноза­старілименергомісткимобладнанням, гіперінфляцією. Виникласиту­ація, колинаодномуполюсібуливисокопродуктивнісили, щонемали основнихзасобіввиробництва, надругому—фінансовийкапітал, який існувавзарахуноккороткостроковихкредитів, анатретьому—вироб­никивисокотехнологічногообладнаннятаіншоїтехнікибезоборотного капіталу. Зацихумовінабувсвогорозвиткулізингузарубіжнихкраїнах. Довіввінжиттєздатністьінавітчизняномугрунті.
Длянашихпідприємствтапідприємців, надтовперіодспадувироб­ництва, нестабільностіфінансовогосектора, лізингпривабливийвели­кимиможливостями, закладенимивньому.
1/>ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 2004. — N? 15. — Ст. 231.
Ill
Як показує практика, він, по-перше, п.іілс можливість підприємствам, що не мають достатнього капіталу для купівлі обладнання, отримати його шляхом оренди, при чому mбільш вигідних умовах, ніж за контрактами купівлі-продажу. Якщоиідприі меню шкупонує необхідне устаткування за рахунок власних коштів та довгострокових банківських кредитів, то здійснює це із фонду розвитку     продолжение
--PAGE_BREAK--виробництва, який формується з прибутку після його оподаткування у встановленому законодавством порядку, а крім того6сплачує ще й податок на долану вартість із купівлі-продажу. При укладенні ждоговору лізингу орендні платежі, сплачувані орендарем, в\о дять у собівартість продукції, яку він випускає, чи послуг, які надає, а після повної сплати вартості орендованого устаткування підприємство, як пра­вило, стає його власником. У цьому разі кошти, що витрачаються як на орендні платежі, гак і на викуп орендованого устаткуіиинн. По-друге, до лізингових операцій залучаються великі кошти банків, страхових, акціонерних та інших товариств, що знаходяться в Україні.
По-третє, лізинг дає можливість отримати додаткові інвестиції від іноземних партнерів, при чому не в грошовому вигляді, що викликає певні складнощі, а в машинах та устаткуванні, які потрібні для вироб­ничої діяльності.
Лізинг ВИГІДНИЙ і орендодавцю. Goмерелбачає стовідсоткове по­криття всіх капітальних та інших витрат і отримання прибутку не мен­шого, ніж від інших операцій.
§ 2. Концесії1
Засади концесійної діяльності. Функціонування ринкових відносин потребує відповідних форм та методів управління державною власністю. Певні її об'єкти недоцільно передавати в приватну власність через еко­номічну й суспільну значущість та високий рівень прибутковості. Це з одного боку, а з другого — у держави не завжди вистачає бюджетних коштів для їх використання та розвитку. До речі, це стосується також і власності територіальних громад. Досвід багатьох країн з різними політичними та економічними системами, рівнем розвитку ринкових відносин свідчить про те, що одним з найбільш ефективних шляхів за­безпечення кількісних та якісних показників використання об'єктів права державної та комунальної власності, які не підлягають привати­зації, є залучення до фінансування та управління ними приватного капіталу на концесійній основі.
Концесійна форма використання власності держави та територіаль­них громад відома ше з часів Давнього Риму. Давньоримські юристи ви-
'/>Концесія (від лат. concessio) — зі ода, дозвіл, поступка.
112
окремлювали особливу групи предметів, які не можуть первісно пере­бувати в приватній власності і не входять до звичайного приватно-пра­вового обігу1. До них належали речі, що перебували в суспільному (публічному) використанні (порти, стадіони та ін.); речі, що слугували специфічним цілям держави (казна, військове спорядження тощо) та об'єкти комерційної діяльності держави (agerpublicus— публічний зе­мельний фонд)2.
У часи Священної Римської імперії концесії існували і у формі гірничних реалій: ніхто не мав права займатися гірничною справою, не отримавши від короля на це концесії, за яку необхідно було внести вста­новлену плату.
Нині найбільшого поширення набула концесійна діяльність у Франції у таких секторах економіки, як: водопостачання (75% кон­цесій), утилізація збору сміття (50% концесій), місцевий транспорт та автошляхи. Окрім Франції, концесійну систему широко використову­ють 120 країн світу, більшість із яких застосовує її в нафтогазовій галузі економіки (США, Норвегія, Австралія, Велика Британія та ін.)3. Взагалі, об'єктами концесії в зарубіжних країнах є: а) об'єкти державної влас­ності; б) природні ресурси; в) публічні служби та г) монополії держави на окремі види діяльності. Ці чотири складові, відповідно до законодав­ства, наприклад США, Канади, Австралії, країн ЄС, становлять особ­ливу, публічно-правову власність, що належить суспільству в цілому і нікому зокрема. Концесійні договори в цих країнах укладаються держа­вою тільки на вказані об'єкти4.
Виходячи із історичного розвитку та сучасності концесійної діяль­ності, можна виокремити риси, які були притаманні їй у різні періоди. Так, концесії завжди були делегуванням державою та (або) муніципаль­ними органами приватним підприємцям своїх виключних повноважень щодо експлуатації промислових, природних об'єктів, які мали важли­ве економічно-соціальне значення і були нею монополізовані.
З часів виникнення концесійноїдіяльності спостерігається постій­ність її спрямованості: розробка та експлуатація природних ресурсів, засобів зв'язку та транспорту. Незмінними також лишалися й суб'єкти концесійних відносин: з одного боку — держава та (або) муніципальні (в законодавстві України та деяких країн — комунальні) органи, з дру­гого — представники приватного капіталу — національні та (або) іно­земні. У будь-яку історичну епоху концесії мали строковий оплатний характер і являли собою різновид найбільш швидкого, надійного і
    продолжение
--PAGE_BREAK--1/>Новицкий И. Б. Римское право. — М.: Гуманитарное знание, 1998. — С. 91.
гДождёвД. В. Римское частное право. — М.: Норма-ИНФРА, 1999. — С. 337.
1Гайдак Л. Концессия — способ утолить голод. Инвестиционный // Голос Украины,- 1999.-№22.
4Варнавский В. Г. Концептуальные экономические и правовые основы кон­цессионной деятельности //www.irex.ru/publications/polemika/13/vamavsky.html
113
/>взаємовигідного інструменту виходу із економічної кризи. Постійними об'єктами концесійної діяльності завжди були економічні та соціальні інститути інфраструктури (дороги, засоби зв'язку, водо- та електропо­стачання тощо).
Іншим різновидом концесій, дуже популярним у світі, є концесії в галузі природокористування, які мають свою власну складну структу­ру, обумовлену багатьма факторами, такими як правовий статус кон­цесіонерів, строки, грошові відрахування концссієдавцю та інші. До цієї великої групи концесій входять у першу чергу лісові, гірничі, водні та інші природоресурсні концесії.
У сучасному вітчизняному законодавстві про концесії вперше зга­дується в Законі України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року1. В статті 22 цього Закону передбачається надан­ня за концесійними договорами іноземним інвесторам прав на розроб­ку та освоювання відновлюваних і не відновлюваних природних ресурсів та на проведення господарської діяльності, пов'язаної з використанням об'єктів, шо перебувають удержавши власності, але не передані підпри­ємствам, організаціям у повне господарське відання чи оперативне управління. Наступним нормативним актом був Указ Президента Укра­їни «Про концесії на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг» від 4 липня 1999 року, яким було визнано доцільним впроваджен­ням в Україні концесій на будівництво та реконструкцію автомобільних доріг як важливого інструменту розвитку транспортно-дорожнього ком­плексу країни. Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 року2 визнав концесію як надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого само­врядування на підставі концесійного договору на платній та строковій ос­нові юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по ство­ренню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) об'єктом кон­цесії, майнової відповідальності і можливого підприємницького ризику. Особливості надання концесій на будівництво автомобільних (по­заміських) доріг загального користування та їхньої подальшої експлуа­тації в інтересах України визначені Законом від 14 грудня 1999 р. «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг»3. До речі, цей Закон скасував дію вищеназваного Указу Президента. У статті 1 цього Закону концесія визначена як надання концесієдавцем на підставі кон­цесійного договору на платній та строковій основі юридичній особі пра­ва на управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне во-
'/>Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №19. — Ст, 80. 1Там само. — 1999. — № 41. — Ст. 372 'Там само. — 2000. — № 3. — Ст. 21
114
лодіння) за умови взяття концесіонером на себе зобов'язання щодо будівництва та управління об'єкта концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.
Визначення концесії в Законі України «Про концесії» було дещо змінено ст. 406 Глави 40 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року. Концесія, за ГК України, — це надання з метою задоволен­ня суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи ор­ганом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам гос­подарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єктом концесії за умови взяття кон­цесіонером на себе відповідних зобов'язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику.
Концесійний договір. Одним з основних принципів діяльності, пов'язаної з наданням та отриманням концесій (концесійної діяльності) за статтями 407 та 408 Господарського кодексу України та ст. 2 Закону України «Про концесії» від 16 липня 1999 року є принцип здійснення такої діяльності в Україні на підставі концесійною договору, що укла­дається відповідно до законодавства України з концесіонерами, втому числі іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України чи упов­новаженим ним органом державної влади або     продолжение
--PAGE_BREAK--визначеними законом органами місцевого самоврядування. Договірний характер оформлен­ня та здійснення концесійної діяльності закріплено розділом IIIЗако­ну України «Про концесії», яким регулюються порядок та умови укла­дення концесійного договору, його суттєві умови та інші обов'язкові положення. Стаття 1 вказаного Закону України визначає договір кон­цесії як договір, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та строковій основі суб'єкту підприємницької діяльності (кон­цесіонеру) право створити (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) відпо­відно до даного Закону з метою задоволення громадських потреб.
Моментом укладення договору концесії є день досягнення домовле­ності з усіх істотних умов і підписання сторонами його тексту, що характе­ризує цей договір як консенсуальний. Його істотні умови перелічені в ст. 10 Закону України «Про концесії», а саме: сторони договору; види діяльності, роботи, послуш, які виконуються за умовами договору; об'єкт концесії (склад і вартість майна або технічні і фінансові умови створення об'єкта концесії); умови надання земельної ділянки, якщо вона необхідна для здійснення концесійної діяльності; перелік видів діяльності, здійснення яких підлягає ліцензуванню; умови встановлення, зміни цін (тарифів) на виготовлені (надані) концесіонером товари (роботи, послуги); строк дії договору концесії, умови найму, використання праці працівників — гро­мадян України; умови використання вітчизняних технологій, техніки,
115
сировини, матеріалів; умовитаобсягиполіпшенняоб'єктаконцесіїтапо­рядоккомпенсаціїзазначенихполіпшень; умови, розміртапорядоквне­сенняконцесійнихплатежів; порядоквикористанняамортизаційних відрахувань; відновленняоб'єктаконцесіїтаумовийогоповернення; відповідальністьзавиконаннясторонамизобов'язань; страхування концесіонеромоб'єктів, взятихуконцесію; порядокпродовженняі припиненнядіїдоговору; порядоквирішенняспорівміжсторонами. Пунк­том2 цієїжстаттівстановленаможливістьсторонамузгоджуватийінші умови, втомучисліті, шопередбаченіспеціальними    продолжение
--PAGE_BREAK--законамипрокон­цесійнудіяльністьвокремихсферахгосподарськоїдіяльності. Умовидо­говору, чиншнавесьстрокйогодіїнавітьуразівстановленнязаконодав­чимиактамипісляйогоукладенняправил, якіпогіршуютьстановищекон­цесіонера(п. 4 ст. 10 ЗаконуУкраїни«Проконцесії»).
Підставамиприпиненнядіїконцесійногодоговорузаконодавством визначені: 1) закінченнястроку, наякиййогобулоукладено; 2) ліквідації концесіонеразарішеннямсуду, втомучисліузв'язкузвизнаннямйого банкрутом; 3) запогодженнямсторін; 4) навимогуоднієїзісторінза рішеннямсуду(господарськогосуду) вразіневиконаннясторонамисвоїх зобов'язань; 5) загибеліоб'єктаконцесіїтазіншихпередбаченихзако­намиУкраїнипідстав. Уразіприпиненнядіїдоговоруконцесіїзперших трьохпідставйогооб'єктобов'язковоповертаєтьсякоинесієдавцюна     продолжение
--PAGE_BREAK--визначенихумовах. Уразіпогіршеннястануоб'єктаконцесіїабозагибелі звиниконцесіонераконцесіїланецьотримуєвідньоговідшкодування збитків. Концесіонеротримуєвідшкодуваннявитратуразіполіпшення майна, отриманоїовконцесіючиствореногооб'єктанавиконанняумов концесійногодоговору, алелишевтійчастині, шонебулакомпенсована врезультатіуправління(експлуатації) об'єктаконцесії.
Сторонамидоговоруконцесіїєконцесієдавець—уповноважений органдержавноївлади, якпредставниквласника-держави, абоорган місцевогосамоврядування, шодієвінтересахвідповідноїтериторіальної громади, таконцесіонер, якиммаєправобутивітчизнянийабоінозем­нийсуб'єктгосподарювання. Концесієдавецьвизначаєтьсяпокожній окремійконцесіїврішенніКабінетуМіністрівУкраїнищодозатверджен­няперелікуоб'єктівдержавноївласності, якінадаютьсявконцесію(ст. 6 ЗаконуУкраїни«Проконцесії»). Наприклад, упостановіКабінету МіністрівУкраїнивід11 грудня1999 року«ПрозатвердженняПереліку об'єктівправадержавноївласності, якіможутьнадаватисявконцесію»1 містятьсявідомостіпро: майнопідприємств, щоєціліснимимайновими комплексамиабосистемоюціліснихмайновихкомплексів, якізабезпе­чуютькомплексненаданняпослуг; об'єкти, якіможутьбутиспеціально збудованівідповіднодоумовконцесійногодоговорудлязадоволеннягро­мадськихпотреб, таоб'єктинезавершеногобудівництваізаконсервовані об'єкти, якіможутьбутидобудованізметоюїхвикористаннядлянадан-    продолжение
--PAGE_BREAK--
1/>ОфіційнийвісникУкраїни. — 1999. — №50. — Ст. 2473.


няпослугіззадоволеннягромадськихпотреб. Уразінеобхідності, крім назвиоб'єктатайогомісцярозташування, зазначаютьсяіншіхарактери­стики, як-то: протяжністьділянкиавтомобільноїдороги, щопередається вконцесію, таїїспеціальнийномерзаміжнародниматласомдоріг. Цією постановоюодночаснопризначеноіорганвиконавчоївлади, який наділяєтьсяправомбуїиконцесісдавцем.
ЗаконУкраїни«Проконцесії»зобов'язуєконцесіїдавнявизначити вітчизняногоабоіноземногосуб'єктагосподарюванняякконцесіоне­разарезультатамиконцесійногоконкурсу. Загальніположеннящодо організаціїтапроведенняконкурсутежзакріпленівцьомуЗаконі. Окрім того, йогост. 11 розділу11 закріплюєобов'язоквищогоорганувиконав­чоївладиУкраїнивизначитипорядокстворенняконкурсноїкомісіїта проведенняконцесійногоконкурсу. Цейпорядокбуловведенопоста­новоюКабінетуМіністрівУкраїнивід12 червня2000 року«Прозатвер­дженняПоложенняпропроведенняконцесійногоконкурсутаукладен­няконцесійнихдоговорівнаоб'єктиправадержавноїтакомунальної власності, якінадаютьсявконцесію»1. Зарезультатамироботиконкурс­накомісіявизначаєпереможця, іякимпісляприйняттярішенняпро наданняконцесіїнаобікіправадержавноївласностіКабінетомМініст­рівУкраїни, анаоб'єкткомунальноївласності—уповноважениморга­номмісцевогосамоврядування, укладаєтьсяконцесійнийдоговір.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Занаціональнихішконодавствомуконцесіюможутьнадаватись об'єктиправадержавноїчикомунальноївласності, яківикористовуються дляздійсненнягосподарськоїдіяльностіусферахводопостачання, відве­деннятаочищеннястічнихвод; наданняпослугміськимгромадським транспортом; збираннятаутилізаціїсміття; наданняпослуг, пов'язанихз постачаннямтепла; будівництвомтаексплуатацієюавтомобільнихдоріг, об'єктівдорожньогогосподарства, іншихдорожніхспоруд; будівництвом таексплуатацієюшляхівсполученняіт. д. відповіднодост. ЗЗаконуУкра-їни«Проконцесії». Об'єктидержавноїтакомунальноївласностінадають­сявконцесію, якужезазначено, увиглядіціліснихмайновихкомплексів абоїхсистем; об'єктівнезавершеногоізаконсервованогобудівництва; споруд, якімаютьбутиспеціальнозбудованівідповіднодоумовкон­цесійногодоговору. Відноснозбитковихінизькорентабельнихоб'єктів концесії, якімаютьважливесоціальнезначенняконцесіонерамможуть бутинаданідотації, компенсаціїтапільги. Порядоквизначеннятаких об'єктів, атакожумовинаданнядотацій, компенсаційтапільгвстановле­нопостановоюКабінетуМіністрівУкраїнивід13 липня2000 року«Проза­твердженняПорядкувизначенняоб'єктівконцесії, концесіонерамяких можутьнадаватисьпільгивідносноконцесійнихплатежів, дотацій, ком­пенсаційтаумовїхнадання»3.
Державнетакомунальнемайно, атакожправаназдійсненняпев­нихвидівгосподарськоїдіяльностінадаютьсявконцесіюнаплатній
'/>ОфіційнийвісникУкраїни. — 2000. — №15. — Ст. 625 1Тамсамо. — №28. — Ст. 1165.
116
    продолжение
--PAGE_BREAK--117
/>основі. Концесіонер вносить до відповідного бюджету концесійні пла­тежі незалежно від результатів господарської діяльності. З цього поло­ження Законом України від 3 лютого 2004 року «Про внесення змін до деяких законів України з мстою стимулювання концесійної діяльності»1 внесені винятки. При отриманні концесії на об'єкт незавершеного будівництва або на створення (будівництво) нового об'єкта платежі вносяться з часу одержання концесіонером доходу від експлуатації об'єкта концесії. Однак початок концесійних платежів має відбутися не пізніше ніж через шість місяців після введення об'єкта в експлуатацію.
Після укладення договору концесії його сторони набувають взаєм­них прав та обов'язків, які зазначені в розділі IVвказаного Закону та власне концесійним договором. Так, концесієдавецьмає право здійсню­вати контроль за дотриманням концесіонером умов концесійного дого­вору; надавати виключне право на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії. Він зобов'язаний переда­ти концесіонеру об'єкт концесії у стані та строки, передбачені догово­ром. Концесіонер має права на здійснення господарської діяльності на основі об'єкта концесії, на продовження строку дії концесійного дого­вору в разі виконання його умов та інші права відповідно до законодав­ства та концесійного договору.
Законом України «Про концесії» встановлено, що передача об'єктів у концесію не зумовлює перехід права власності на них, не припиняє права державної або комунальної власності на ці об'єкти. Після закінчен­ня дії договору об'єкт концесії повертається власникові разом із майном, що було створено на виконання умов концесійного договору.
Законом України «Про внесення змін до деяких законів України з метою стимулювання концесійної діяльності» встановлено можливість, після закінчення строку дії договору концесії, прийняття рішення про приватизацію об'єкта концесії. У колишнього концесіонера виникає право викупу цього майна на визначених умовах приватизації, якщо ним у зв'язку з виконанням умов концесійного договору створений (по­будований) цей об'єкт або здійснено його поліпшення. При цьому вартість зроблених поліпшень повинна становити не менше 25 відсотків вартості майна на час приватизації.
§ 3. Корпоратизація і приватизація майна державних та комунальних підприємств
Серед додаткових ресурсів, що виникають в економіці внаслідок її ринкової трансформації, значну частину мають становити кошти від грошової приватизації державного майна.
З метою підготовки державного сектора до приватизації Президент України 15 червня 1993 року видав Указ «Про корпоратизаііію підпри­ємств», яким встановлено, що корпоратизацією с перетворення держав­них підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75 відсотків статутного фонду яких перебуває в державній власності, а також вироб­ничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений відповідно до чинного законодавства, у відкриті акціо­нерні товариства.
Дія цього указу не поширюється на підприємства, які не підлягають приватизації, а також природні монополії.
Засновниками відкритих акціонерних товариств, що створюються на базі державної власності, с органи, уповноважені управляти цим майном: центральні органи державної виконавчої влади, інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи та обласні державні адміністрації.
Згідно з Положенням про порядок корпоратизації підприємств, за­твердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 року (п. 19), яким урегульований механізм проведення корпоратизації державних підприємств, корпоратизація вважається завершеною з мо­менту державної реєстрації акціонерного товариства, тобто з цього мо­менту товариство є суб'єктом права колективної форми власності.
Приватизація майна державних підприємств здійснюється з метою створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України. Вона регламентується Господарським кодексом та законами Укра­їни — віл 4 березня 1992 року «Про приватизацію майна державних підприємств» та від 6 березня цього ж року «Про приватизацію невели­ких державних підприємств (малу приватизацію)» (в редакції відповідно від 19 лютого 1997 року1та від 15 травня 1996 року2).
Приватизація державного та комунального майна, за цими закона­ми, — це відчуження майна, що перебуває в державній та комунальній власності, на користь фізичних і юридичних осіб з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва й залучення коштів на структурну перебудову економіки України.
До об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, нале­жать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які с єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх ви­окремлення в самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, зі структури якого вони виокремлюються; об'єкти незавершеного будівництва та за­консервовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі в майні господарських товариств, колективних підприємств та об'єднань.
Приватизації не підлягають об'єкти (майнові комплекси підпри­ємств, їхніх структурних підрозділів), основним видом діяльності яких
/>    продолжение
--PAGE_BREAK--Відомості Верхової Ради України. — 2004. — N* 19. — С. 254.
1Відомості Верховної Ради України. — 1997. -}Там само. — 19%. — N? 34. — Ст. 160.
17. — Ст. 122.
118
119
/>/>є виробництво товарів, робіт, послуг загальнодержавного значення. Перелік цих об'єктів затверджений Верховною Радою України в Законі від 7 липня 1999 року «Про перелік об'єктів права державної власності, то не підлягають приватизації»1.
Суб'єктами приватизації с держанні органи приватизації, покупні (або їх представники), посередники.
До державних органів приватизації законодавство відносить Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представ­ництва в районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим. Ці органи в межах своєї компетенції здійснюють повноваження власника державного майна в процесі приватизації; змінюють ор­ганізаційні форми підприємств, що перебувають у державній власності; продають державне майно в цьому процесі, включаючи майно ліквідо­ваних підприємств, об'єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі, в майні господарських товариств, виступа­ють орендодавцем державного майна та мають інші повноваження, пе­редбачені законодавством з питань приватизації.
Продаж майна, що є в комунальній власності, здійснюють органи, створені відповідними місцевими ралами
Покупцями об'єктів приватнмціїможутьбут: громадяни України, іно­земні громадяни, особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на території України (крім юридичних осіб, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків або їх майно перебуває в комунальній власності; органів державної влади та місцевого самоврядування).
При придбанні державного майна покупці можуть звернутися до посередницьких організацій. Ними є довірчі товариства, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, інші фінансові посередники, які с і ■ворю­ються для зниження ризику покупців при розміщенні вкладів в об'єкти приватизації, обслуговування обігу приватизаційних паперів, форму­вання їх ринку та подальшого його обслуговування.
Законодавством встановлені способи і порядок приватизації держав­ного майна. Основним з них є продаж об'єктів приватизації на конкурснііі основі: на аукціоні, за конкурсом, у тому числі з виключним застосуван­ням приватизаційних паперів; на конкурсній основі таких об'єктів, як цілісні майнові комплекси державних підприємств, що приватизуються. Крім того, приватизація може здійснюватися шляхом: викупу майна дер­жавного підприємства трудовим колективом або іншими покупцями, продажу частини державного майна кожному громадянину України.
Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств за­стосовуються до об'єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.
Особливості приватизації невеликих державних підприємств визна­чені в Законі України від 15 травня 1996 року «Про внесення змін і до-
В/>іломості Верховної Ради України. — 1999. — № 37. — Ст. 332.
120
новненьло Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» і, передусім у сфері першочергової прин.іііпаїін. ndHпідлягають: переробна і місцева промисловість, будівництво, окремі види транспорту, торгівля і громадське харчуван­ня, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне і ре­монтне господарство.
Об'єктами малої приватизації ъ цій сфері є: цілісні майнові комплек­си невеликих державних підприємств; окреме індивідуально визначене майно; об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти; структурні підрозділи підприємств (магазини, перукарні, майстерні, їдальні тощо), які можуть бути виокремлені в самостійні підирік мства.
Не підлягають приватизації визначені в установленому порядку спеціалізовані підприємства торгівлі, шо обслуговують виключно гро­мадян, які мають пільги згідно з чинним законодавством.
Згідно із зазначеним законом не можуть бути об'єктами малої при­ватизації будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які ста­новлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави.
Закон України віл 19 лютого 1997 року «Про внесення змін до За­кону України «Про приватизацію майна державних підприємств» ви-    продолжение
--PAGE_BREAK--ІИВЧ8С і порядок приватизації державного майна, зданого в оренду. Так, приватизація зданих в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій та їхніх структурних підрозділів (крім невели­ких державних підприємств) здійснюється шляхом продажу належних державі акцій відкритих акціонерних товариств, заснованих органами приватизації та орендарями.
Піава 9. Використання природних ресурсів у сфері господарювання
§ 1. Права суб'єктів господарювання щодо використання природних ресурсів
Конституція України (ст. 13) встановлює, шо земля, її надра, атмос­ферне повітря, водні та інші природні ресурси в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та місце­вого самоврядування в межах, визначених Конституцією.
Кожний громадянин шл право користуватися природними об'єкта­ми права власності народу відповідно до законодавства.
121
/>/>Основним нашим національним багатством, за Земельним кодек­сом України, є земля. Вона перебуває піл особливою охороною держа­ви. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, організації — юри­дичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується відповідно до Земельного Кодексу.
Суб'єкти господарювання використовують у господарській діяль­ності земельні та інші природні ресурси в порядку спеціального або за­гального природокористування. Земельні відносини, що виникають при використанні природних ресурсів, регулюються Господарським та Зе­мельним кодексами, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря. Відповідно до цього законодавства земля в Україні може перебувати у приватній, ко­мунальній та державній власності.
Суб'єкти господарювання можуть набувати у власність землю із за­критими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширсними корисними копалинами, що знаходяться в ній, в тому числі громадяни —для веден­ня фермерського господарства, сільськогосподарські підприємства — для господарської діяльності.
На праві приватної власності можуть мати землю громадяни та ор­ганізації — юридичні особи. Власниками земель комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, суб'єктом права державної власності — держава. Вона реалізує це право через відповідні органи державної влади. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки за договором купівлі-продажута іншими угодами; внаслідок безоплатної пе­редачі їм ділянок із земель державної і комунальної власності; приватизації ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини. Організації — юридичні особи можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення господарської діяльності за договором купівлі-продажу чи іншими угодами; внесення ділянок їх засновниками до ста­тутного фонду організації; прийняття спадщини та з інших підстав, пе­редбачених законодавством.
Суб'єкти господарювання для здійснення господарської діяльності можуть використовувати землю та інші природні ресурси на праві кори­стування (за плату або на інших умовах). Земельний кодекс України пе­редбачає права користувачів на постійне та строкове користування ділян­кою землі. Право постійного користування — це право володіння і кори­стування ділянкою, яка перебуває в державній чи комунальній власності, без встановлення строку. Такого права набувають лише підприємства і організації, що належать до державної або комунальної власності.
Строкове користування — це засноване на договорі оренди чи кон­цесії платне володіння і користування земельною ділянкою для прове­дення господарської діяльності.
122
Суб'єкти господарювання, використовуючи землю та інші природні ресурси, мають право самостійно господарювати на землі, експлуатува­ти корисні властивості наданих їм ресурсів; використовувати для гос­подарських потреб у встановленому порядку корисні копалини місце­вого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на зе­мельній ділянці; одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів; на відшко­дування шкоди, завданої природним ресурсам, шоїм належать, інши­ми суб'єктами, а також на усунення перешкод у здійсненні господар­ської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.
§ 2. Обов'язки суб'єктів господарювання — користувачів природних ресурсів
Разом з тим, законодавство покладає на суб'єктів господарювання і певні обов'язки щодо належного використання природних ресурсів. Здійснюючи господарську діяльність, вони повинні використовувати землю та інші природні ресурси за цільовим призначенням; додержу­ватися вимог законодавства про охорону довкілля; ефективно і економ­но використовувати природні ресурси на основі застосування новітніх технологій у виробництві продукції; підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; здійснювати заходи щодо за­побігання псуванню, забрудненню, засміченню природних ресурсів, їх своєчасному відтворенню, не допускаючи зниження якості ресурсів у процесі господарювання; здійснювати господарську діяльність без по­рушення прав інших власників та користувачів природних ресурсів.
Підприємства, організації, які здійснюють геолого-знімальиі, пошу­кові, геодезичні та інші розвідувальні роботи, можуть проводити такі роботи на підставі угоди з власником землі або за погодженням із зем­лекористувачем.
Проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, націо­нальних дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і археологічних пам'яток дозволяється у виняткових випадках за рішен­ням Кабінету Міністрів України.
Підприємства і організації, що проводять розвідувальні роботи, зо­бов'язані відшкодувати власникам землі та землекористувачам усі збит­ки, в тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок приводити займані земельні ділянки в попередній стан (ст. 97 Земельного кодексу).
Отже, законодавець приділяє особливу увагу екологізації сфери гос­подарської діяльності, бо негативний вплив діяльності людей надовкілля став особливо помітним в наш час. Це зумовлено значним антропоген­ним порушенням та технологічною перевантаженістю території України, негативними економічними наслідками Чорнобильської катастрофи,
123



неефективним використанням природних ресурсів, широкомасштабним застосуванням екологічно шкідливих та недосконалих технологій тощо1. Тому на порядку денному, зазначалось на ПІ міжнароднім конфе­ренції Всеснітніюго консорціуму установ вищої аграрної освіти і дослід­жень, стоїть абсолютна необхідність змін способу нашого життя, перехід на новий шлях збалансованого розвитку цивілізації, коли екологізаціи всіх сфер людської діяльності стає обов'язковою2.     продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 10. Використання в господарській діяльності прав інтелектуальної власності
§ І Об'єкти інтелектуальної власності, що використовуються у сфері господарювання
Відповідно до статей 41, 54 Конституції України, кожному гаран­тується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, право володіти, користуватися та розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності й захист майнових і немайнових прав та інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелекту­альної діяльності. Зазначене конституційне положення знайшло своє закріплення й у чинному Господарському кодексі України (ст. 5). Резуль­тати інтелектуальної, творчої діяльності та права на них можна розгля­дати як один з ключових чинників розвитку господарських відносин і господарської діяльності в цілому.
Правовому регулюванню використання в господарській діяльності об'єктів права інтелектуальної власності присвячена велика кількість нормативно-правових актів. Окрім згадуваних статей Основного Зако­ну України, цьому питанню присвячені глава 16 ГК України, книга чет­верта Цивільного кодексу України та низка спеціальних законів Укра­їни, які регламентують особливості правового регулювання відносин з використання окремих об'єктів права інтелектуальної власності. Відпо­відно до ст. 154 ГК України, відносини, пов'язані з використанням у гос­подарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, ре­гулюються ГК України та іншими законами. Положення ЦК України підлягають застосуванню з урахуванням особливостей, що передбачені ГК України та іншими законами.
З метою детальнішого врегулювання відносин з використання об'єктів права інтелектуальної власності Кабінетом Міністрів України
1/>Андрейцев В, І. Право екологічної безпеки. — К., 2002. — С 7. 1Ми б загинули, коли б не гинули (під рубрикою: «Економіка: «за» і «про­ти») // Урядовий кур"єр. — 2003. — 18 жовтня.
та іншими центральними органами державної виконавчої влади затвер­джено ще цілу низку підзаконних нормативно-правових актів, шо рег­ламентують порядок здійснення окремих процедур.
Загальний перелік об'єктів права інтелектуальної власності, що ви­користовуються в господарській діяльності, містить ч. 1 ст. 155 ГК Укра­їни. Однак слід зазначити, шо запропонований законодавцем перелік не є вичерпним, і це надає можливість суб«сктам господарювання ви­користовувати й інші результати інтелектуальної, творчої діяльності.
Право інтелектуальної власності, з огляду на існуючу сутнісну спіль­ність ряду об'єктів та традиційність законодавчого регулювання відносин з їх використання, розподіляється на кілька інститутів, першим з яких, теж за вже усталеною традицією, визнається так знане «авторське право».
Незважаючи на той факт, шо об'єктом регулювання авторського пра­ва є відносини з реалізації прав на використання результатів творчої діяль­ності у сфері науки, літератури і мистецтва, якими ВИ інаються відповідно наукові, літературні чи мистецькі твори, останні мають безпосереднє зна­чення й для здійснення господарської діяльності в таких сферах госпо­дарювання, як, наприклад, видавнича діяльність, діяльність засобів ма­сової інформації тощо. Окрім того, не слід ігнорувати й ту обставину, що правове регулювання використання такого об'єкта права інтелектуаль­ної власності, як комп'ютерні програми, які прямо зазначаються у ст. 155 ГК України, нині здійснюється в межах авторського права. Ви­ходячи з цього, можна стверджувати про наявність достатніх підстав для висновку про віднесення об'єктів авторського права до тих об'єктів, які використовуються в господарській діяльності.
Основним нормативно-правовим актом, що регламентує відносини з використання результатів творчої діяльності у сфері науки, літератури та мистецтва, є Закон України від 23 грудня 1993 року «Про авторське право і суміжні права»1(в редакції Закону від 11 липня 2001 року2). Щодо відповідних сфер господарської діяльності та різновидів об'єктів автор­ського права піддягають застосуванню також закони України «Про кіне­матографію» від 13 січня 1993 року1, «Про видавничу справу» від 5 черв­ня 1997 року*, «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» від 23 березня 2000 року5та низка підзаконних нор­мативно-правових актів, зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року «Про державну реєстрацію авторського права і до­говорів, які стосуються права автора на твір», постанова Кабінету Мі­ністрів України від 28 вересня 1998 року «Про державний реєстр видавців.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 13. — Ст. 64. !Там само. — 2001. — № 43. — Ст. 214. 1Там само. — 1998. — № 22. — Ст. 114.
4 Тамсамо. — 1997. — №32. — Ст. 206.
5 Тамсамо. — 2000. — №24. — Ст. 183.
124
125
виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції» та постанова Кабінету Міністрів України віл 14 січня 2004 року «Про державний реєстр     продолжение
--PAGE_BREAK--виробників, розповсюджувачів і демонстраторів фільмів».
Результат інтелектуальної творчості у сфері н;іуки, літератури та ми­стецтва (твір) є охороноздатним за наявності таких критеріїв: по-перше, він повинен бути результатом творчої діяльності, по-друге, повинен існу­вати в будь-якій об'єктивній формі. Визначальним у цьому тандемі кри­теріїв охороноздатності творів є критерій творчості, якою визнається розумова (інтелектуальна) діяльність особи, що закінчується створенням творчо самостійного результату у сфері науки, літератури чи мистецтва. Така діяльність ще називається продуктивною, на підміну від діяльності, яка пов'язана лише з відтворенням уже відомих думок, зразків і т. ін. за правилами формальної логіки або іншими відомими закономірностями. Ця діяльність називається репродуктивною. Таким чином, на практиці визначення творчості в основному полягає у встановленні факту са­мостійності створення нового результату розумової діяльності.
Суб'єктами авторського права, відповідно до ст. 7 Закону України «Про авторське право і суміжні права», t: автори творів, тобто фізичні особи, які своєю творчою працею створили твір, та інші особи, які от­римали права на використання твору на підставах, передбачених чин­ним законодавством України. Д.іи суб'єктів господарювання такою підставою переважно є договір, відповідно до якого вони придбавають або отримують у користування той чи інший об'єкт авторського пра­ва. Разом з тим, згідно з ч. 2 ст. 429 ЦК України, майнові права інтелек­туальної власності можуть виникнути в суб'єкта господарювання і на підставі дії кількох умов, а саме, наявності трудових відносин між ним та автором і відсутності домовленості між ними про тс, шо майнові права на створений під час виконання трудових обов'язків результат творчої діяльності будуть належати виключно творцеві тошо.
У межах авторського права зазначеними вище нормативно-право­вими актами регламентується також використання в господарській діяльності об'єктів суміжних прав, до яких, незалежно від призначен­ня, змісту, оцінки, способу і форми вираження, відповідно до ст. 35 За­кону «Про авторське право і суміжні права» та ст. 449 ЦК України, нале­жать такі об'єкти як: виконання літературних, драматичних, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів, фонограми, відеограми та програми (передані) організацій мовлення.
Суб'єктами суміжних прав є: по-перше, виконавці творів, вироб­ники фоно- та відеограм, організації мовлення, по-друге, особи, яким на законних підставах передано суміжні майнові права щодо виконань, фонограм, відеограм чи передач (програм) організацій мовлення.
Момент виникнення прав на об'єкти авторського права та суміжних прав, строки їх чинності тошо визначаються відповідними положення­ми Закону України «Про авторське право і суміжні права» та ЦК України.
126
Важливим інститутом права інтелектуальної власності є так зване «пра­во промислової власності», або «патентне право», шо регламентує викори­стання у сфері господарювання таких об'єктів, як винахід, корисна модель та промисловий іразок. Головними критеріями, шо послугували об'єднан­ню вказаних об'єктів права інтелектуальної власності в межах одного інсти­туту, є, по-перше, те, шо ці результати творчої діяльності обов'язково по­винні бути промислово придатними, тобто мати змогу використовувати­ся в промисловості, а по-друге — шо охороняються ці об'єкти та права на них за допомогою однієї й тієї ж правової форми — патенту, у зв'язку, влас­не, з чим і використовується інша назва цього інституту: «патентне право».
Відносини у сфері здійснення та захисту прав на об'єкти права промис­лової власності регламентуються відповідними положеннями Господар­ського та Цивільного кодексів України, Законом України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 року1, Законом Укра­їни «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 року2 та низкою иідзаконних нормативно-правопих актів, зокрема: Положен­нями «Про Державний реєстр патентів і деклараційних патентів України на винаходи» віл 12 квітня 2001 року, «Про Державний реєстр декла­раційних патентів України на корисні моделі» від 20 червня 2001 року, «Про Державний реєстр патентів України на промислові зразки» від 12 квітня 2001 року, «Про Державний реєстр патентів і деклараційних па­тентів України на секретні винаходи» від 14 листопада 2001 року, «Про Державний реестр деклараційних патентів України на секретні корисні моделі» від 14 листопада 2001 року.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», під винаходом розуміють результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології, шо являє собою кон­кретне технічне вирішення завдання у сфері практичної діяльності. Зва­жаючи на ту обставину, шо відмінність між винаходом та корисною моделлю полягає лише у відсутності у останньої такої ознаки, як ви­нахідницькій рівень, ці об'єкти традиційно в науці та законодавстві роз­глядаються та коментуються разом. Під самими ж корисними моделями, згідно зі ст. 1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», розуміються нові та такі, шо підлягають промисловому засто­суванню результати інтелектуальної, творчої діяльності, які належать до конструктивного виконання засобів виробництва, предметів споживан­ня чи їх складових частин. Об'єктом винаходу (корисної моделі), пра­вова охорона якому (якій) надається згідно з Законом України «Про охо­рону прав на винаходи і корисні моделі», може бути: продукт (пристрій, конструкція, виріб, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рос­лини і тварини тошо), процес (спосіб), а також нове застосування відо­мого продукту чи процесу у сфері технологій (ч. 2 ст. 6).
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1994. — N» 7. — Ст. 32.
2 Там само. — Ст. 34.
127
З пикорік-кінним різних критеріїв винаходи та корисні моделі мо­жуть бути диференційовані на види. Якщо винахід (корисна модель) містить інформацію, віднесену до державної таємниці, то винахід (ко­рисна модель) є секретним. У разі, коли винахід (корисна модель) ство­рено працівником у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи за дорученням роботодавця та з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва і обладнання роботодавця, то йдеться про так знаний «службовий» винахід (корисну модель), за умови, що трудо­вим договором (контрактом) не передбачено інше.
У свою чергу, відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки», під промисловим зразком розуміють новий та промис­лово придатний результат творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання будь-якого виробу. Об'єктами промислового зразку можуть бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення ес­тетичних та ергономічних потреб (ч. 2 ст. 5 згаданого Закону).
Охорона     продолжение
--PAGE_BREAK--надкться правам на винахід, корисну модсльта промисловий зразок, що не суперечать публічному порядку, принципам гуманності і моралі та відповідають умовам патентоздатності. Під патентоздатністю розуміють наявну внаслідок інтелектуальної творчої діяльності у сфері технічного вирішення завдання чи художнього конструювання виробів здатність до набуття якості самостійного об'єкту правової охорони за до­помогою видачі патенту. Кожен з об'єктів права промислової власності має свій перелік умов патентоздатності, які, разом з тим, мають схожі риси.
Винахід відповідає умовам патентоздатності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і є промислово придатним. Корисна модель відповідає умовам патентоздатності, якщо вона є новою і промислово придатною. Винахід чи корисна модель визнаються новими, якщо вони не є частиною рівня техніки, що включає всі відомості, які стали загаль­нодоступними у світі до дати подання заявки до патентного відомства, або, якщо заявлено пріоритет, до дати їх пріоритету. Рівень техніки включає також зміст будь-якої іншої заявки на видачу в Україні патен­ту (у тому числі міжнародної заявки, в якій зазначена Україна) у тій ре­дакції, в якій цю заявку було подано раніше.
Винахід, корисна модель визнаються промислово придатними, якщо їх може бути використано в промисловості або в іншій сфері господарсь­кої діяльності.
Винахід мас винахідницький рівень, якщо для фахівця цей рівень не є очевидним, тобто не випливає явно із рівня техніки. Слід звернути увагу, що йдеться про так званий «середній» рівень фахової оцінки на­явності чи відсутності в об'єкта винахідницького рівня, тобто до нього не повинно ставитися завищених вимог.
Промисловий зразок відповідає умовам патентоспроможності, якщо він є новим. Промисловий зразок визнається новим, якщо сукупність


його суттєвих ознак не стала загальнодоступною у світі додати подан­ня заявки до патентного відомства, або, якшо не заявлено пріоритет, до дати її пріоритету.
Відповідно до законів України «Про охорону прав на винаходи і ко­рисні моделі» та «Про охорону прав на промислові зразки», патент ви­значається як охоронний документ, то засвідчує пріоритет, авторство і право власності на винахід, корисну модель чи промисловий зразок. Залежно від різновиду об'єкта права промислової власності, на який видається патент, та рівня експертного дослідження винаходів, розріз­няють: патент на винахід, патент на секретний винахід, деклараційний патент на винахід, деклараційний патент на секретний винахід, декла­раційний патент на корисну модель, деклараційний патент на секрет­ну корисну модель, патент на промисловий зразок. При цьому відмін­ність між патентом на винахід та деклараційним патентом на винахід полягає в тому, що деклараційний патент видається за результатами формальної експертизи заявки на винахід, тоді як для отримання патен­ту потрібно проведення також і так званої кваліфікаційної експертизи положень заявки.
Ще одним інститутом права інтелектуальної власності є інститут засобів індивідуалізації учасників господарських відносин та їх товарів (робіт, послуг), який об'єднує такі об'єкти, як: комерційне (фірмове) най­менування, торговельна марка (знак для товарів та послуг), географічне зазначення походження товарів.
Регламентують використання в господарській діяльності вказаних об'єктів права інтелектуальної власності відповідні положення ГКта ЦК України, Закони України «Про охорону прав на знаки для товарів і по­слуг» від 15 грудня 1993 року1та «Про охорону прав на зазначення похо­дження товарів» від 16 червня 1999 року5, Правила складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і по­слуг, затверджені наказом Держпатенту України від 28 липня 1995 року № 116 (в редакції наказу Держпатенту № 72 від 20 серпня 1997 року), Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, затверджена наказом Міністерства освіти і науки України № 576 від 3 серпня 2001 року, Положення про Державний реєстр України назв місць походження та географічних зазначень походження товарів і прав на використання зареєстрованих кваліфікованих зазначень походжен­ня товарів, затверджене наказом цього ж Міністерства від 13 грудня 2001 року.
Окрім вищеназваних результатів творчої, інтелектуальної діяльності, є ще ряд об'єктів права інтелектуальної власності, які можуть бути ви-
1/>Відомості Верховної Ради. — 1994. — № 7. — Ст. 36. 1Там само. — 1999. — № 32. — Ст. 267.
128
5 Господарче право України
129
/>користанісуб'єктамигосподарюваннядлядосягненняїхстатутних цілей. Цетакзвані«нетипові»об'єктиправаінтелектуальноївласності, тобтотіоб'єкти, існуванняякихвизнаєтьсячиннимзаконодавством України, алевониневключенідотрьохпопередніхінститутів. Серед такихнетиповихоб'єктівправаінтелектуальноїмасностіслід, зокре­ма, назвати: науковевідкриття, раціоналізаторськупропозицію, ко­мерційнутаємницю, топографію(компонування) інтегральноїмікросхеми, породутваринтасортрослин.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Стаття457 ЦКУкраїниміститьвизначеннянауковоговідкриття, під якимрозуміютьвстановленняневідомихраніше, алетаких, шооб'єк­тивноіснуюють, закономірностей, властивостейтаявишматеріально­госвіту, яківносятьдокоріннізміниврівеньнауковогопізнання. На відміну, наприклад, відоб'єктівправапромисловоївласності, наукове відкриттянеобмежуєтьсясфероютехніки, нафактйоговизнанняне впливаєумовапромисловоїпридатностіі, нарешті, науковевідкриття неєрезультатомствореннячогосьнового, аєрезультатомтворчоїдіяль­ностізпізнанняіснуючихзакономірностейрозвиткуявишнавколиш­ньогосвіту. Якознакинауковоговідкриттяможнавиокремити: абсолют­нусвітовуновизну, фундаментальністьтадостовірність, шомежуєз істинністю. Притаманнанауковомувідкриттюоб'єктивністьщодопев­нихзакономірностейрозвиткунавколишньогосвітудозволяєстверджу­ватите, шопроведеннягосподарськоїдіяльностібезурахуванняздійс­ненихвідкриттівємайженеможливим.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Відповіднодоч. 2 ст. 458 ЦКУкраїни, правананауковевідкриття засвідчуютьсядипломомтаохороняютьсяупорядку, встановленомуза­коном.
Підраціоналізаторськоюпропозицією, згіднозіст. 481 ЦКУкраїни, розуміютьвизнануюридичноюособоюпропозицію, шоміститьтехно­логічне(технічне) абоорганізаційнерішеннявбудь-якійсферідіяль­ностіцієїюридичноїособи. Безумовно, середпотенційнихсфердіяль­ностіюридичноїособи, щодоякихможебутиподанараціоналізаторська пропозиція, єігосподарськадіяльність. Виходячизцього, обгрунтова­нимвидаєтьсявизнанняїїщеоднимоб'єктомправаінтелектуальної власності, шоможебутивикористанийсуб'єктомгосподарюванняу своїйдіяльності. Являючисобоюпереважнотехнологічне(технічне) вирішеннязмінуконструкціївиробів, технологіївиробництвата техніки, шозастосовується, змінускладіматеріалів, раціоналізатор­ськапропозиціямасзначнівідмінностівідвинаходутакорисноїмоделі. По-перше, відсутнєвизнанняіснуванняцьогооб'єктаправаінтелекту­альноївласностізадопомогоюдійдержавнихорганів, тобтопевної публічноїпроцедури, шопритаманневинаходутакорисніймоделі; по-друге, якрегулюючийактдовідносин, пов'язанихзвикористанням правнараціоналізаторськупропозицію, можебутизастосованийло­кальнийакт, тобтотакий, шостосуєтьсялишевнутрішніхвідносин    продолжение
--PAGE_BREAK--
130
суб'єктагосподарювання, якомуподанацяпропозиція; по-третє, ре­алізаціятазахистправнараціоналізаторськупропозиціюздійснюється беззастосуванняправовогоінститутупатенту.
Відсутньоюєіпроцедурадержавноїреєстраціїтакогооб'єктаправа інтелектуальноївласності, яккомерційнатаємниця, можливостівикори­станняякоївгосподарській, впершучергу, підприємницькійдіяльності, безсумнівні, оскількипілкомерційноютаємницеюрозуміютьінфор­мацію(відомості) будь-якогохарактеру, шостосуютьсярізноманітних аспектівпідприємницькоїдіяльностіособиімаютьдійснеабопотенційне значенняузв'язкузїїнедоступністютретімособам(ч. 1 ст. 505 ЦКУкра­їни). Восновісутностіцьогооб'єктаправаінтелектуальноївласностіпе­ребуваєсвоєріднамонополіяособинапевнезнання. Цезнаннямасваж­ливезначенняупроцесіпідприємницькоїдіяльностіцієїособи, оскільки тимчиіншимчиномсприяєдосягненнюїїголовноїмети—отриманню прибутку. Основноюознакоюкомерційноїтаємницієїїуніверсальність, боцимпоняттямможебутиохопленамайжевсяінформація(відомості), щостосується    продолжение
--PAGE_BREAK--різноманітнихаспектівдіяльностіособи, завиняткомтієї інформації(відомостей), якапрямозазначенапчинномузаконодавстві Українияктака, шонестановитькомерційноїтаємниці.
Топографія(компонування) інтегральноїмікросхеми(ІМС) являєсобою зафіксованенаматеріальномуносіїпросторово-геометричнерозміщення сукупностіелементівінтегральноїмікросхемитаз'єднаньміжними. Тоб­тотопографія(компонування) ІМСлишевтілюєтьсявносіїІМСіма­теріальноявляєсобоюрозміщенуврізнихчастинахоб'ємуІМСтакихїї складових, як: елементи, міжслементніз'єднаннятаконтактніплощадки. Виходячизвизначеннятопографії(компонування) ІМС, слідїї відрізнятивілпоняттясамоїІМС. ОхоронівідповіднодоЗаконуУкраїни «Проохоронуправнатопографіїінтегральнихмікросхем»підлягаєпра­восаменатопографію(компонування) ІМС. Алецимзакономнеохоро­няютьсяправанаідеї, способи, системи, технологіїабозакодовануінфор­мацію, якіможутьбутивтіленівтопографію(компонування) ІМС.    продолжение
--PAGE_BREAK--
ОбсягправнатопографіюІМСвизначаєтьсязображеннямтопо­графії(компонування) ІМСнаматеріальномуносії.
Топографія(компонування) ІМСпідлягаєправовійохоронішляхом проведенняпроцедуридержавноїреєстраціїтавидачісвідоцтва.
Сортомрослин, якоб'єктомправаінтелектуальноївласності, відпо­віднодост. 1 ЗаконуУкраїни«Проохоронуправнасортирослин», ви­знаєтьсяокремагрупарослин. Різновидамисорту, наякіможутьнабу-ватисяправа, є: клон, лінія, гібридпершогопокоління, популяція.
Сортовірослинприсвоюєтьсяназва, якаповиннайогооднозначно ідентифікуватиівідрізнятисявідбудь-якоїіншоїназвисортутогожчи спорідненоговиду. Назвасортувключаєйогородовечивидовепозначен­няівласнуназву. Власнаназваможебутипредставленабудь-якимсловом, комбінацієюслів, комбінацієюслівіцифрабокомбінацієюлітеріцифр.
б*131
Сорт рослин вважається охороноздатним, тобто придатним для на­буття права на нього як на об'єкт інтелектуальної власності, якщо за проявом ознак, породжених     продолжение
--PAGE_BREAK--певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він с: новим, вирі шильним, ш)норідним та стабільним.
Авторство на сорт рослин, тобто немайнопі права автора (селекціо­нера), підтверджуються свідоцтвом, а майнові права особи, яка ними володіє, — патентом.
Закон України «Про племінну справу у тваринництві», шо регулює відносини у сфері захисту прав на такий об'єкт права інтелектуальної влас­ності, як порода тварин, не МІСТИТЬ ви іначення ЦЬОГО поняття. Натомість ст. 1 цього Закону містить визначення поняття селекційного досягнення як створеної в результаті цілеспрямованої творчої діяльності групи племінних тварин (порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка мас нові високі генетичні ознаки і стійко передає їх нащадкам. Таким чином, породу тва­рин можна розглядати як найбільш значущий різновид об'єктів права інте­лектуальної власності (племінні (генетичні) ресурси) у племінній справі.
Суттєвими ознаками породи тварин як об'єкта права інтелектуаль­ної власності є наявність стабільності, однорідності породи та високі генетичні апастивості. Використання в господарській діяльності цього об'єкта здійснюється особами на підставі племінного свідоцтва (сер­тифіката), який, відповідно лост І Закону України «Про племінну спра­ву у тваринництві», є документом встановленої форми, що свідчить про походження, продуктивність, тип та інші якості племінних (генетичних) ресурсів на основі даних офіційного обліку продуктивності, імуногене-тичного контролю та офіційної класифікації (оцінки) за типом.
§ 2. Правомочності суб'єктів господарювання щодо об'єктів права інтелектуальної власності
Право на використання того чи іншого об'єкта права інтелектуаль­ної власності мас дві складові свого прояву, що логічно доповнюють одна одну, і передусім — права на об'єкт інтелектуальної власності. По-друге, право на використання включає до свого складу і право на дозвіл або заборону використання цього ж об'єкта іншими особами.
Як правова підстава для отримання суб'єктом господарювання прав на використання об'єкта права інтелектуальної власності можуть бути положення закону, договору та інші юридичні факти, передбачені чин­ним законодавством України. Так, наприклад, відповідно до ст. 429 ЦК України, суб'єкт господарювання, який є роботодавцем, може отрима­ти майнові права на використання об'єкта права інтелектуальної влас­ності в разі, коли останній створений у зв'язку з виконанням працівни­ком своїх обов'язків за трудовим договором, якщо інше не встановле-
132
но цим договором. Права на використання об'єкта права інтелектуаль­ної власності суб'єкт господарювання може отримати також внаслідок укладення договору на створення такого об'єкта, договору щодо при­дбання чи отримання за ліцензійним договором у користування об'єкта права інтелектуальної власності та ін. Особа, яка володіє правами на використання об'єкта інтелектуальної власності, може попереджати про існування в неї такого права шляхом застосування попереджувального маркування, форма якого залежить від виду об'єкта.
Відносини з використання суб'єктами господарювання належних їм прав на об'єкти права інтелектуальної власності регулюються статтями 156-162 ГК України, відповідними положеннями ЦК України та спе­ціальних законів.
Суб'єкт господарювання, володіючи об'єктом авторського права, відповідно до ст. 15 Закону України «Про авторське право та суміжні права», може використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким спо­собом і дозволяти або забороняти його використання іншими особами.
Суб'єкт господарювання, який володіє об'єктом права промислової власності, відповідно до ст. 156 ГК України, ст. 464 ЦК України, ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» та ст. 20 Закону України «Про охорону прав на промислові tpaИСИ», має виключне право використовувати винахід, корисну модель чи промис­ловий зразок за своїм розсудом, якщо це не порушує прав інших влас­ників патентів.
Згідно з ч. 6 ст. 156 ГК України, положення чинного господарсько­го законодавства, що регламентують використання об'єктів права про­мислової власності, застосовуються також до врегулювання відносин щодо використання прав на сорти рослин та породи тварин.
Правове регулювання відносин з використання суб'єктами господа­рювання належного їм комерційного (фірмового) найменування здійс­нюється відповідно до ст. 159 ГК України та ст. 490 ЦК України. Згідно з зазначеними нормами, особа має право використовувати належне їй ко­мерційне (фірмове) найменування в повному та скороченому вигляді з метою позначення себе як учасника господарських відносин при укладенні договорів та вчиненні інших правочинів, участі у відносинах з органами державної влади, місцевого самоврядування, суб'єктами господарювання та іншими організаціями — юридичними особами та фізичними особами. Правоволоділець комерційного (фірмового) найменування має право за­бороняти іншим особам використовувати це найменування та вимагати відшкодування завданих збитків (ч. 5 ст. 159 ГК України).
Володілець прав на використання торговельної марки (знака для товарів та послуг) може використовувати його на власний розсуд з до­триманням вимог чинного законодавства України.
Торговельна марка (знак для товарів та послуг) визнається викори­станою, якщо її застосовано у формі зареєстрованої марки (знака), а та-
133
кож у формі, шо відрізняється від зареєстрованої марки (знака) лише окремими елементами, якщо це не змінює в цілому відмітності торго­вельної марки (знака для товарів та послуг).
Правомочності суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці регламентуються ст. 162 ГК України, 506 ЦК України, відповідно до яких особа, що має майнові права на цей об'єкт інтелектуальної власності, може:
застосувати інформацію (відомості), яка становить комерційну таємницю, у власній господарській діяльності та засоби захисту влас­ної комерційної таємниці, в тому числі щодо неправомірного розголо­шення, збирання, або використання комерційної таємниці;
отримувати відшкодування від особи, яка порушила її права шля­хом незаконного доступу до комерційної таємниці.
Суб'єкт господарювання, який володіє зареєстрованою топогра­фією (компонуванням) інтегральної мікросхеми, має виключне право використовувати цей об'єкт на свій розсуд, якщо такс використання не порушує прав інших власників зареєстрованих голографій (компону­вання) інтегральних мікросхем.
Підсумовуючи проведений вище аналіз можливостей використан­ня суб'єктами господарювання об'єктів права інтелектуальної влас­ності, слід зазначити, що для переважної кількості об'єктів право на їх виключне використання є обмеженим строками чинності майнових прав (свідоцтв, патентів) на них.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 11. Цінні папери в господарській діяльності
§ 1. Цінні папери як особливий вид майна. їх види
Цінні папери є необхідним елементом ринку фінансових послуг і особливим видом майна суб'єктів господарювання.
Основними нормативними актами, які регулюють ринок цінних паперів у господарській діяльності, є Господарський кодекс України, Закони України від ЗО жовтня 1996 року «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»1, від 18 червня 1991 року «Про цінні папери і фондову біржу»2, від 10 грудня 1997 року «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»'та інші.
Відповідно до Господарського кодексу України, Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», інших нормативних актів, можуть
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 51. — Ст. 292.
'Тамсамо. — 1991. — №38. — Ст. 508.
1Офіційний вісник України. — 1997. — № 52. — С 23.
134
випускатися такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підпри­ємств, казначейські зобов'язання республіки, ощадні сертифікати, інве­стиційні сертифікати, векселі, приватизаційні папери, заставні, іпотечні цінні папери.
Відповідно до ст. 163 Господарського кодексу України, цінним папером є документ встановленої форми з вілповілними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між суб'єктом господарювання, який його випустиіі (кидав), і власником і передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.
За визначенням ч. 7 ст. 139 ГК України цінні папери є особливим видом майна суб'єктів господарювання. Стаття 195 ЦК України, вихо­дячи зі змісту закріплених у цінних паперах прав, класифікує їх таким чином:
пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержан­ня частини прибутку, зокрема у ВИГЛЯДІ дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;
боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передба­чають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;
похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого дого­вором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;
товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю пра­во розпоряджатися майном, вказаним у цих документах;
інші групи цінних паперів.
За способом вираження прав на цінні папери вони поділяються на іменні цінні папери, на пред'явника (ч. З ст. 163 ГК України, ст. 1 Зако­ну України «Про цінні папери і фондову біржу») та ордерні (ст. 197 ЦК України).
Цінні папери можуть випускатися в документарній та бездокумен-тарній формі відповідно до Закону України «Про Національну депозитар­ну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні».
До пайових цінних паперів належать акції, інвестиційні сертифікати.
Акцією є цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує до-льову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства (ст. 4 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»).
Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими (ст. 4 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»).
135
Обіїіменноїакціїфіксуєтьсяукнизіреєстраціїакцій, шоведетьсято­вариством. Донеїмаєбутивнесеновідомостіпрокожнуіменнуакцію, включаючивідомостіпровласника, часпридбанняакції, атакож кількістьтакихакційукожногозакціонерів. Щодоакційнапред'явни­каукнизіреєструєтьсяїхзагальнакількість.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Привілейованіакціїдаютьвласниковіпереважнеправонаодержан­нядивідендів, атакожнапріоритетнуучастьурозподілімайнаакціонер­ноготовариствавразійоголіквідації. Власникипрнвілейонлнихакцій немаютьправабратиучастьвуправлінніакціонернимтовариством, якшоіншенепередбаченойогостатутом. Привілейованіакціїможуть випускатисяізфіксованимупроцентахдоїхномінальноївартості щорічновиплачуванимдивідендом. Виплатадивідендівпровадитьсяв розмірі, зазначеномувакції, незалежновідрозміруодержаноготовари­ствомприбуткуувідповідномуроці. Утомуразі, колиприбутоквідпо­відногорокуснедостатнім, виплатадивідендівзапривілейованими акціямипровадитьсязарахунокрезервногофонду.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Борговимиціннимипаперамиєоблігаціївнутрішніхтазовнішніхдер­жавнихпозик, місцевихпозик, підприємств, казначейськізобов'язан­няУкраїни, ощаднісертифікати, векселі, заставні, іпотечніцінніпапе­ри(іпотечніоблігаціїтаіпотечнісертифікати).
Облігацієюєціннийпапір, щозасвідчуєвнесенняйоговласником ірошовихкоштівіпідтверджуєзобов'язаннявідшкодуватийомуноміна­льнувартістьцьогоцінногопаперувпередбаченийуньомустрокзви­платоюфіксованогопроцента(якщоіншенепередбаченоумовамиви­пуску). Випускаютьсяоблігаціївнутрішніхтазовнішніхдержавнихпо­зик, місцевихпозик, облігаціїпідприємств.
Облігаціїусіхвидіврозповсюджуютьсясередпідприємствігрома­дяннадобровільнихзасадах, (ст. 10 ЗаконуУкраїни«Процінніпапери іфондовубіржу»). Облігаціїпідприємстввипускаютьсяпідприємства­мивсіхпередбаченихзакономформвласності, об'єднаннямипідпри­ємств, акціонернимитаіншимитовариствами. Вонинедаютьїхвлас­никамправанаучастьвуправлінні.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Облігаціїможутьвипускатисяіменнимиінапред'явника, процент­нимиібезпроцентними(цільовими), щомаютьвільнийобігабозоб­меженимколомобігу.
Облігаціївнутрішніхімісцевихпозиквипускаютьсянапред'явника.
Дохідзаоблігаціямивиплачуєтьсявідповіднодоумовїхвипуску, крімоблігаційцільовихпозик(безпроцентнихоблігацій). Власникові такоїоблігаціїналаєтьсяправонапридбаннявідповіднихтоварівабо послуг, піляківипущенопозики.
ОблігаціїзовнішніхдержавнихпозикУкраїни—цсцінніпапери, щороз­міщуютьсянаміжнароднихтаіноземнихфондовихринкахіпідтверджу­ютьзобов'язанняУкраїнивідшкодуватипред'явникамцихоблігаційїхно­мінальнувартістьзвиплатоюдоходувідповіднодоумоввипускуоблігацій.    продолжение
--PAGE_BREAK--
136
Виплатадоходівіпогашенняоблігаційзовнішніхдержавнихпозик УкраїниздійснюютьсязакоштиаСюзаіншіоблігаціїдержавнихпозик задобровільноюзгодоюсторін.
РезидентиУкраїни—юридичніособитафізичніособи—суб'єкти підприємницькоїдіяльності, можутьпридбаватиоблігаціїзовнішніхдер­жавнихпозикУкраїнивиключнонапідставііндивідуальноїліцензії НаціональногобанкуУкраїни, якавидаєтьсянаумовах, передбачених «Положеннямпропорядоквидачірезидентаміндивідуальнихліцензійна переказуванняіноземноївалютизамежіУкраїнизметоюпридбання облігаційзовнішніхдержавнихпозикУкраїни», затвердженомупостано­воюПравлінняНаціональногобанкуУкраїни№35 від29 січня2003 року1.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Облігаціївнутрішніхтамісцевихпозик. Рішенняпровипускоблігацій внутрішніхімісцевихпозикприймаєтьсявідповідноКабінетомМініст­рівУкраїниімісцевимиралами
Кошти, одержанівідреалізаціїоблігаційвнутрішніхімісцевихпо­зик, направляютьсявідповіднодореспубліканськогоімісцевихбю­джетів, допозабюджетнихфондівмісцевихрад. Порядоквипускуоблі­гаційвнутрішніхпозикврегульованопостановоюКабінетуМіністрів України№80 вілЗІсічня2001 року«Провипускиоблігаційвнутрішніх державнихпозик»3.
НерезидентинатериторіїУкраїниздійснюютьоперації, пов'язані знабуттямнимиувласністьоблігаційвнутрішніхдержавнихпозик, що випущеніубездокументарнійформі»межахграничногообсягучерез зберігачів, які, відповіднодозаконоданстваУкраїни, єклієнтамидепо­зитаріюНаціональногобанкуУкраїни. Операції, пов'язанізнабуттям увласністьоблігаційнерезидентами, єоднимізвидівздійсненняіно­земнихінвестицій, порядокзахистутадержавноїреєстраціїякихви­значаєтьсяЗакономУкраїнивід19 березня1996 року«Прорежиміно­земногоінвестування».    продолжение
--PAGE_BREAK--
Порядокреєстраціївипускуоблігаційвнутрішньоїмісцевоїпозикита інформаціїпроїхвипускуДержавнійкомісіїзціннихпаперівтафондово­горинку, порядокподаннязвітупрорезультатирозміщеннявипуску облігацій, звітупропогашенняоблігаційтаскасуванняреєстраціївипуску цихоблігаційвстановлюється«Положеннямпропорядоквипускуобліга­ційвнутрішніхмісцевихпозик», затвердженимрішеннямДержавнакомісія зціннихпаперівтафондовогоринку№414 від17 жовтня2003 року1.
Казначейськізобов'язанняУкраїни—цевидціннихпаперівнапред'яв­ника, щорозміщуютьсявиключнонадобровільнихзасадахсереднаселен­ня, засвідчуютьвнесенняїхвласникамигрошовихкоштівдобюджетуі даютьправонаодержанняфінансовогодоходу.
о/>фіційнийmiiiiikWp.uim2003 МІСіMM. 'Тамсамо. — 2001. — №5. — Ст. 185. ' Тамсамо. — 2003. — N? 44. — Ст. 2336.
137
Випускаються такі види казначейських зобов'язань: а) довгостро­кові — від 5 до 10 років; б) середиьострокові — від 1 до 5 років; в) ко­роткострокові — до одного року.
Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казна­чейських зобов'язань приймається Кабінетом Міністрів України. Рішення про випуск короткострокових казначейських зобов'язань приймається Міністерством фінансів України.
Порядок визначення продажної вартості казначейських зобов'язань встановлюється Міністерством фінансів України, виходячи з часу їх придбання згідно з «Порядком визначення продажної вартості казначей­ських зобов'язань», затвердженим наказом Міністерства фінансів Укра­їни № 588 від 20 жовтня 2003 року1.
Кошти від реалізації казначейських зобов'язань спрямовуються на покриття поточних видатків республіканського бюджету.
Окремо слід наголосити на таких цінних паперах, як казначейські векселі. Казначейські векселі випускаються у вигляді простих векселів на бланках спеціального зразка, який затверджується Головним управ­лінням Державного казначейства. Випуск казначейських векселів у ра­хунок фінансування витрат державного бюджету оформляється угодою, що укладається між Головним управлінням Державного казначейства та відповідним одержувачем коші ін з держанного бюджету, здійснюється на підставі «Порядку застосування векселів Державного казначейства», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 689 від 27 червня 1996 року2.
Ощадний сертифікат, відповідно до статей 18-20 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», є письмовим свідоцтвом банку про депо­нування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому.
Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний про­цент на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред'явника.
Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зо­бов'язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю) (ст. 21 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»).
Випускаються такі вили векселів: простий і переказний.
Простий вексель містить реквізити: а) найменування — «вексель»;
б)просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму;
в)зазначення строку платежу; г) зазначення місця, в якому повинен
здійснюватись платіж; г) найменування того, кому або за наказом кого
платіж повинен бути здійснений; д) дату і місце складання векселя;
є) підпис того, хто видає документ (векселедавця).
Перека ліий вексель повинен містити крім реквізитів, передбачених у підпунктах «а», «в» — «є», також просту і нічим не обумовлену пропо­зицію сплатити певну суму, найменування того, хто повинен плаї и пі (платника).
Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 квітня 2001 року «Про обії век-селівв Україні»', законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, з урахуванням застережень, обу­мовлених додатком IIдо цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосов­но переказних векселів і простих векселів. Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднан­ня України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі». Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербо­вий збір стосовно переказних векселів і простих векселів» та інших прий­нятих згідно з ними актів законодавства України.
Заставна — це борговий цінний папір, який засвідчує безумовне право його власника на отримання від боржника виконання за основ­ним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню в грошовій формі, а в разі невиконання основного зобов'язання — право звернути стягнення на предмет іпотеки (ст. 20 Закону України від 5 червня 2003 року «Про іпотеку»2). Заставна оформлюється, якщо її випуск передба­чений іпотечним договором. Заставна може передаватися її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту. Наступний власник за­ставної має ті ж права, що мав іпотекодержатель згідно з договором, яким обумовлене основне зобов'язання, та іпотечним договором, на підставі якого була оформлена заставна. У разі видачі заставної припи­няються грошові зобов'язання боржника за договором, який обумовлює основне зобов'язання, та виникають грошові зобов'язання боржника щодо платежу за заставною.
Іпотекодержатель (власник заставної) може до настання строку ви­конання боржником зобов'язань за заставною проводити операції з належними йому заставними для рефінансування власної діяльності шляхом залучення додаткових грошових коштів від інших осіб.
Випуск іпотечних цінних паперів — іпотечних облігацій і іпотечних сертифікатів забезпечується заставними. Емітентом іпотечних цінних паперів можуть бути банки та інші фінансові установи, які мають пра-


/>/>/>    продолжение
--PAGE_BREAK--1Офіційний вісник України. — 2003. — № 45. — Ст. 2378. 1Урядовий кур'єр. — 1996. — № 122-123.
1Офіційний вісник України. — 2001. -№ 17. — Ст. 731. 1Там само. — 2003. — N9 28. — Ст. 1362.
138
139
/>во на провадження такого виду діяльності відповідно до закону. Поря­док випуску та обігу іпотечних цінних паперів визначається на підставі ст. 31 Закону України «Про іпотеку». Закону України віл 19 червня 2003 року «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»1.
Іпотечний сертифікат — це особливий пил ЦІННОГО паперу, забез­печений іпотечними активами або іпотеками, К роди і плавень, який с власником іпотечних активів, мас право випустити сертифікати на умо­вах тлі ют. їмо ло названого Закону. Іпотечні сертифікати мають номіналь­ну вартість та строк обіїу. Вони можуть випускатися іменними або на пред'явника.
Відповідно до ст. 1 Закону України від 30 жовтня 1996 року «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», виокремлюють­ся похідні цінні папери — цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, визна­ченого договором (контрактом), цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів.
Похідними цінними паперами с деривативи, які поділяються на форвардні контракти, ф'ючерсні контракти, опціони, а залежно від виду цінностей, на які надаються права з похідних цінних паперів, — на фон­дові, валютні і а товарні деривативи.
Згідно з и.1.5 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибуіку підприємств (в редакції Закону України від 22 травня 1997 року)»2, де-риаатив — це стандартний документ, шо засвідчує право та (або) зо­бов'язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нема­теріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбут­ньому. Стандартна (типова) форма деривативів та порядок їх випуску та обігу встановлюються законодавством.
Форвардний контракт — стандартний документ, який засвідчує зо­бов'язання особи придбати (продати) пінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого контракту.
Ф'ючерсний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у ви­значений час та на ВИ шачених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.
Оіщіоном є стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбут­ньому, з фіксацією ціни на час укладення оппіону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.
Випуск та обіг фондових деривативів регулюсться «Правилами ви­пуску та обігу фондових деривативів», затвердженими рішенням Дер-
1/>Офіційний вісник України. — 2003.- № 30.- Ст. 1526. 1Урядовий кур«ср. — 1997. — № 105-106. — 12 червня.
жавної комісіїз цінних паперів і;іфондового ринку № 13 від 24 червня 1997 року'. Опціони та ф'ючерси на Ovu. який базовий актив, укладені як стандартизовані контракти, ( ПОХІДНИМИ пінними паперами, обіг яких здійснюється виключно на фондових чи товарних біржах або в організаційно оформлених позабіржових торговельно-інформаційних системах за правилами, встановленими біржами або торговельно-інформанійними системами і затвердженими в Державній комісіїз цінних паперів та фондового ринку відповідно до вимог «Положення про регулювання діяльності фондових бірж та торговельно-інфор-мапімних систем», вредакші. ктерджамій рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 19 від 22 січня 1998 року2.
Товаророзпорядчими цінними паперами є коносамент, складські свідоцтва.
Коносамент — це товаророзпорядчий документ, який підтверджує наявність і зміст договору морського перевезення вантажу. Згідно зі ст. 137 Кодексу торговельного     продолжение
--PAGE_BREAK--мореплавства України, після приймання вантажу ДО перевезення коносамент є локазом приймання перевізни­ком вантажу, зазначеного н komoc.imi.mii
Коносаменти можуть видавати іменні, ордерні та на пред'явника.
Випуск та обіг складських свідоцтв (простих, подвійних, заставних (варантів) регулюється с ranями Чи І 466 ЦК України, Законом Укра­їни від 4 липня 2002 року «Про зерно'іа ринок зерна в Україні»3.
§ 2. Умови і порялок випуску та придбаним цінних паперів суб'єктами господарювання
Особливості випуску цінних паперів в Україні залежно від форми випуску, крім перелічених више нормативних актів, які характеризують сутність тих чи інших цінних паперів, встановлюються Законом України від 10 грудня 1997 року «Про Національну депозитарну систему та особ­ливості електронного обігу цінних паперів в Україні»4. Цінні папери можуть випускатися в документарній та бездокументарній формах. Форма випуску цінних паперів визначається за рішенням емітента про випуск цінних паперів.
Випуск цінних паперів у документарній формі здійснюється емітентом шляхом виготовлення сертифікатів, які випускаються з урахуванням вимог, визначених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У разі емісії цінних паперів у бездокументарній формі емітент оформляє
1/>УрялоБИЙ кур'ср. — 1997. — N? 143-144. — 7 серпня.
3 Тамсамо. — 1998. —N9 114—115. —18 червня.
1Офіційний вісник України. — 2002. — № 31.— Ст. 1446.
4 Тамсамо. — 1997. — №52. — С23.
140
141
/>глобальнийсертифікат, щовідповідаєзагальномуобсягузареєстрованоїо випускуіпередаєйогоназберіганнявобранийнимдепозитарій
Іменніпінніпапери, випущенівдокументарнійформі(мкиюумо­вамиемісіїспеціальнонезазначено, щовонинепідлягаютьпередачі), передаютьсяновомувласникушляхомповногоіндосаменту. Уразі відчуженнязнерухомленихіменнихціннихпаперівправовласностіпе­реходитьдоновоговласниказмоментуїхзарахуваннянайогорахунок.
Правовласностінацінніпапери, випущенівбездокументний! формі, переходитьдоновоговласникатакожзмоментуїхзарахування нарахунокостаннього.
Підтвердженнямправавласностінацінніпапериєсертифікат, авраїі знерухомленняціннихпаперівчиїхемісіївбездокументарнійформі— випискаірахункувціннихпаперах, якузберігачзобов'язанийнадава­тивласникуціннихпаперів.
Акціївипускаютьсявідкритимиізакритимиакціонернимитовари­ствами.
Акціївідкритогоакціонерноготовариствавипускаютьсяшляхом     продолжение
--PAGE_BREAK--відкритоїпідпискипристворенніакціонерноготоваристватавінших, передбаченихзаконом, випадкахнапідставістатей29-36 ЗаконуУкра­їни«Прогосподарськітовариства», статей6, 7 ЗаконуУкраїни«Про пінніпапериіфондовубіржу».
Реєстраціявипускуакційтаінформаціяпроїхемісіювідкритими акціонернимитовариствамиздійснюєтьсяДержавноюкомісієюзпінних паперівтафондовогоринкуабо^територіальнимиорганами, відповідно доповноважень, встановленихрішеннямицієїКомісіїзгідноз«Поло­женнямпропорядокреєстраціївипускуакційіоблігаційпідприємствта інформаціїпроемісіюакцій(07-01/98)», затвердженимучиннійредакції рішеннямкомісії№18 від9лютого2001 року1.
Державнакомісіязціннихпаперівтафондовогоринкуаботери­торіальніуправлінняКомісіївідповіднодоповноваженьздійснюють реєстраціювипусківакційнапідставірозподілукомпетенціїзалежновід емітентівабоумоввипускуувідповідностізрішеннямцієїКомісії«Про передачуповноваженьзреєстраціївипусківакційдотериторіальних управліньКомісії»№149 від29 вересня2000 року2.
Післяреєстраціївипускуціннихпаперівемітентувидастьсясві­доцтво, якеєпідставоюдлядрукуваннябланківсертифікатівціннихпа­перів, якщоцінніпаперивипускаютьсявдокументарнійформі. Уразі, колицінніпаперивипускаютьсявбездокументарнійформі, свідоцтвоє підставоюдляоформленняглобальногосертифікатудодепозитарію. Реєстраціяінформаціїпроемісіюціннихпаперівєпідставоюдляоформ­леннятимчасовогоглобальногосертифікатадодепозитарію.
1/>ОфіційнийвісникУкраїни. — 2001. — №22. — Ст. 1019. 'Тамсамо. — 2000. — №42. — Ст. 1806.
142
Випускакційзакритихакціонернихтоваристврегулюється«Поло­женнямпропорядокреєстрації    продолжение
--PAGE_BREAK--випускуакційзакритихакціонерних товариств», затвердженимрішеннямДержавноїкомісіїзціннихпаперів тафондовогоринку№167 віл11 червня2(К)2року'. Узв'язкузтим, що приствореннізакритогоакціонерноготовариствавсіакціїрозподіля­ютьсяміжзасновниками, випускакційздійснюєтьсябезпопередньої реєстраціїтапублікаціїінформаціїпровипускакцій, якцевідбувається привипускуакційвідритихакціонернихтовариств.
Емісіятаобігціннихпаперівінститутівспільногоінвестування, в томучисліінвестиційнихсертифікатів, регулюютьсязаконодавством Українизурахуваннямособливостей, встановленихстаттями38—47 ЗаконуУкраїни«Проінститутиспільноюінвестування(пайовітакор­поративніінвестиційніфонди)», «Положеннямпропорядокреєстрації випускуІнвестиційнихсертифікатівпайового(венчурного, недивер-сифікованого) інвестиційногофондуприїхприватномурозміщенні», затвердженимрішеннямДержавноїкомісіїзціннихпаперівтафондо­вогоринку№9 від8 січня2002 року2, «Положеннямпропорядок реєстраціївипускуінвестиційнихсертифікатівпайовогоінвестиційно­гофондуприїхрозміщеннішляхомприлюдноїпропозиції», затвердже­нимрішеннямцієїКомісії№10 віл8 січня2002 року3.
Емітентомінвестиційних    продолжение
--PAGE_BREAK--сертифікатіввиступаєвиключнокомпанія зуправлінняактивами, якастворилапайовийінвестиційнийфонд. ПайовийінвестиційнийфондповиненбутизареєстрованийуЄдино­мудержавномуреєстріінститутівспільногоінвестування.
Післяреєстраціївипускуінвестиційнихсертифікатівкомпаніїзуправ­лінняактивамивидаєтьсясвідоцтвопрореєстраціювипускуінвестиційних сертифікатів, якеєпідставоюдлядрукуваннябланківінвестиційнихсер­тифікатів(придокумеїггарнійформівипуску) абооформленнявдепози­таріїглобальногосертифіката(прибездокументарнійформівипуску).
Розміщеннятавикупінвестиційнихсертифікатівздійснюєтьсяком­панієюзуправлінняактивамибезпосередньоабочерезторговцівцінни­мипаперамиінститутівспільногоінвестування, зякимикомпаніяз управлінняактивамиуклалавідповіднідоговори.
Порядоквипускуоблігаційвнутрішніхмісцевихпозиквизначаєтьсяна підставіЗаконуУкраїнивід21 травня1997 року«Промісцевесамовря­дуваннявУкраїні»4, УказуПрезидентаУкраїнивід18 червня1998 року №655/98 «Провпорядкуваннявнутрішніхтазовнішніхзапозичень, що провадятьсяорганамимісцевогосамоврядування»3. Чиннимиєтакож Порядокздійсненнязапозиченьдомісцевихбюджетів, затверджений
1/>ОфіційнийвісникУкраїни. — 2002. — №29. — Ст. 1393.
'Тамсамо. — №5. — Ст. 216.
1Тамсамо. — Ст. 217.
4Тамсамо. — 1997. — №25. — С20.
'Тамсамо. — 1998. — №25. — Ст. 910.
    продолжение
--PAGE_BREAK--143
/>постановою Кабінету Міністрів України віл 24 лютого 2003 року № 207і, Положення про порядок випуску облігацій внутрішніх місцевих позик, затверджене рішенням Державної комісії
Порядок випуску, розміщення, обігу, погашення облігацій підпри­ємств визначається «Положенням про порядок випуску облігацій підприємств», затвердженим рішенням Державної комісії з цінних па­перів та фондового ринку № 322 від 17 липня 2003 року3.
Облігації підприємств можуть випускатися іменними і на пред'яв­ника, процентними і безпроцентними (цільовими або дисконтними), такими, шо вільно обертаються, або з обмеженим колом обігу, звичай­ним та з додатковим забезпеченням.
Облігації на пред'явника можуть пропонуватися виключно для відкритого продажу.
Вимоги до документарної форми сертифікатів акцій та облігацій вста­новлені «Положенням про вимоги до сертифікатів цінних паперів, випу­щених у документарній формі», затвердженим рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондової о ринку № 95 від 31 липня 1998 року4. Обіг ощадних сертифікатів регулюється статтями 18-20 Закону Укра­їни «Про цінні папери і фондову біржу», іншими статтями цього Закону. Порядок емісії та обігу ощадних сертифікатів регламентується «По­ложенням про порядок здійснення банками України вкладних (депозит­них) операцій з юридичними і фізичними особами», затвердженим по­становою Національного банку України № 516 від 3 грудня 2003 року*. Ощадні (депозитні) сертифікати мають бути емітовані в паперовій (документарній) формі. Вони можуть випускатися процентними, ку­понними або безкупонними, можуть бути номіновані як у національній, так і в іноземній валюті.
Емітентами ощадних (депозитних) сертифікатів можуть бути лише банки — юридичні особи.
Основні положення щодо обігу векселів визначені Законом України «Про обіг векселів в Україні».
Зобов'язуватися та набувати права за переказними і простими век­селями на території України можуть юридичні та фізичні особи.
Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів, зобов'язу­ються та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.
1/>Офіційний вісник України. — 2003. — № 9. — Ст. 377. 7Там само. — № 44. — Ст. 2336. > Там само. — № 33. — Ст. 1799.
4Там само. — 1998. — № 33. — Ст 1264.
5Там само. — 2004. — № І. — Ст. 8.
144
Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в без­готівковій формі.
Векселедавець зобов'язаний вести реєстр виданих векселів у поряд­ку, затвердженому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Платіж за втраченим векселем може бути здійснений за умови вста­новлення права власності на нього в порядку, визначеному законом.
Особливості здійснення банками операцій з векселями врегульовано в «Положенні про порядок здійснення операцій з векселями в націо­нальній валюті на території України», затвердженому постановою Прав­ління Національного банку України № 508 від 16 грудня 2002 року1.
Обіг іпотечних сертифікатів. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», останні підлягають вільному обігу в Національній депозитарній системі України. Договір про обслуговування емісії іпотеч­них сертифікатів повинен відповідати Типовому договору про обслугову­вання емісії цінних паперів, затвердженому рішенням Державної комісії з цінних паперівта фондового ринку від 14 липня 1998 року № 87і.
Емісія іпотечних сертифікатів здійснюється на підставі статей 16-22 Закону України від 19 червня 2003 року «Про іпотечне кредитуван­ня, операцй з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифіка­ти»', і передбачає такі особливості:
емітент може прийняти рішення про випуск сертифікатів після отримання відповідного дозволу на здійснення емісії сертифікатів;
інформація про випуск сертифікатів, а також випуск сертифікатів підлягають реєстрації в Державній комісії з цінних паперівта фондового ринку.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 3. Державне регулювання ринку цінних паперів
Державне регулювання ринку цінних паперів полягає в здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагля­ду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживан­ням і порушенням у цій сфері (ст. І Закону України «Про державне ре­гулювання ринку цінних паперів в Україні»).
Воно здійснюється у формах, передбачених ст. З зазначеного Закону:
прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників рин­ку цінних паперів;
регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів;
1/>Офіційний вісник України. — 2003. — № 10. — Ст. 444. 1Там само. — 1998. — № 34. — Ст. 1291. " Там само. — 2003. — № 30. — Ст. 1526.
145
/>/>видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;
заборона та зупинення на певний термін (до одного року) про­фесійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціаль­ного дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідаль­ності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;
реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про ви­пуск (емісію) цінних паперів;
.контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;
створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриман­ням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;
контроль за достовірністю інформації, шо надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних па­перів, контролюючим органам;
проведення інших заходів щодо державного регулювання і контро­лю за випуском та обігом цінних паперів.
Державне рсіулкжаннн ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Інші державні органи контролюють діяльність учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством. З метою коорди­нації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада.
За порушення законодавства, що регулює ринок цінних паперів, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, відповідно до ст. 11 Закону України «Продержавне регулювання ринку цінних паперів в Україні», накладає на юридичних осіб штрафи.
Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про накладення штрафу може бути оскаржено в суді.
І лана 12. Корпоративні права
§ 1. Визначення та зміст корпоративних прав
Термін «корпоративні права» уперше з'явився у вітчизняному пра­вовому полі ще за часів існування СРСР, але містився він лише в дея­ких міжнародних угодах з питань уникнення подвійного оподаткуван­ня і фактично не привертав уваги науковців за відсутністю практики застосування відповідних норм (транскордонні володіння корпораінв-
146
ними правами не були поширені в епоху радянського ладу). Прийнят­тя в 1991 році низки основоположних законів — «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні», «Про господарі ЬКІ товариства» заклало правове підґрунтя для функціонування нових і інші іоеподарських ор­ганізацій, серед яких значне місце посіли організації корпоративного типу (кооперативи, господарські товариства ющо). Із появою таких організації в науково-практичніи літературі, а потім і в законодавстві поступово почав вживатися новий термін — «корпоративні права». Так, у п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 року № 24-92 «Про упорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених при участі державних підприємств»' керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних ор­ганів, органів місцевого і регіонального самоврядування дозволялось «отримувати дивіденди від акцій, а також доходи віл інших корпоратив­них прав*. У роз'ясненні Кабінету Міністрів України щодо застосуван­ня цього Декрету було зазначено, що під корпоративним правом ро­зуміють право громадян на управління еуб Vкта ми підприємницької діяль­ності й одержання дивідендів відповідно до своєї частки майна2.
Перше легальне визначення поняття     продолжение
--PAGE_BREAK--«корпоративні права» було лано в спеціальних законах. У пункті 1.8. Закону «Про оподатковуван­ня прибутку підприємств» від 28 грудня 1994 року корпоративні права визначались як *право власності на частку (паи) в статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки ак­тивів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства». Схоже ви­значення увійшло й до Закону «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року, де в ст. 2 корпоративні права розглядались як права власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створе­ної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн.
Після внесення змін до Закону «Про оподаткування прибутку підпри­ємств» (Законом України від 2 березня 2000 року зміст поняття «корпора­тивні права» було значно розширено. У чинній редакції цього Закону кор­поративні права визначаються як «право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управ­ління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а та­кож активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товари­ства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах». Відповідно до такого ви­значення, корпоративними fіравами можугь володіти засновники не тільки корпоративних, але й унітарних підприємств.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 11. — Сг. 94. 1Урядовий кур'єр. — 1993. — № 33-34.
147
/>У I94N2002 роках в Україні приймається серія нормативних акин, шо визначають систему управління державними корпоративними пра­вами, серед яких на ІИВають частки, акції і паї, що належать державі.
Із прийняттям Господарського кодексу України вперше на ■конодав-чому ріши було дано загальне визначення корпоративних прав Корпо­ративні права — це права особи, частка якої визначається у статутном) фонді (майні) господарської'організації, шо включають правомочное:і і на участь ші і особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у ра іі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ч. І ст. 167).
Із цього визначення випливають такі ознаки корпоративних прав:
ні прана можуть належати будь-якій фізичній або юридичній
особі, але, згілноз ч. 2 ст. 167 ГК України, законом можуть бути вста­
новлені обмеження шодо володіння корпоративними правами та (або)
їх здійснення;
ці права зумовлюються належністю особі частки в статутному фонді
(майні) господарської організації (тобто гака організація повинна мати
корпора і ивний устрій — її статутний фонд або майно має бути поділеним
на частки), при цьому така частка може станови ги і 100 відсотків;
3)ні прана включають трійку «базових прав»:
право на управління господарською організацією;
право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної гос­подарської організації;
право на отриманим активів даної господарської орі ані і.шії в разі її ліквідації, а іакож можуть включати інші правії, передбачені законом або установчими документами.
По суті, поняття «корпоративні права* має подвійну правову при­роду: цим терміном охоплюються, з одного боку, права особи, що ви­пливають із участі у статутному фонді (майні) господарської організації корпоративного типу, а з другого — безпосередньо такі об'єкти прав власності, як акції, частки у статутному фонді (майні), паї. Ці об'єкти (акції, частки, паї) перебувають у цивільному обігу з обмеженнями, встановленими чинним законодавством та установчими документами і можуть розглядатись як особливі види майна. Тому про право влас­ності на корпоративні права можна вести мову певною мірою умовно.
Цікавим є питання, відносно яких господарських органі і ініймо­жуть виникати корпоративні права. У частині І ст. 167 ГК України вка­зується, що корпоративні права — це права особи, частка якої визна­чається у статутному фонді (майні) господарської організації. Із тако­го визначення випливає, шо господарська організація, щодо якої можуть виникати корпоративні права, повинна мати корпоративний устрій. Господарський кодекс не містить визначення корпоративної гос­подарської організації, але розкриває поняття «корпоративне під-
148
приємство». Цс підприємство,     продолжение
--PAGE_BREAK--шо \ і норки і ься, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на ос­нові об'єднання майна та (або) іидприспільного управління.справами, на основі корпоративних прав, утому числі чере і органи, що ними створюються, yuanзасновників (учасників) vрошодіді доходів та ризиків підпри­ємства. У цій же статті міститься відкритий перелік корпоративних підприємств, до них належать коопераційні підприємства, підпри­ємства, шо створюються у формі юсиоларського товариства, а також інші підприємства, втому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб. Таким чином, іаконолавець відмовляється від більш широкої за змістом концепції корпоративних прав, закладеної в подат­ковому законодавстві, і встанон.шн можливість володіння корпоратив­ними правами тільки щодо корпоративних господарських організацій. На­певно, такий підхід не є доцільним, бо незалежно від виду підприємства (унітарне чи корпоративне) сутність відносин, що виникають між за­сновником (учасником) та підкрій мством, однакова і комплекс прав, шо належать засновникам унітарних 1.1 корпоративних підприємств, є одним і тим же. Єдиною різниіким наявність у корпоративних підпри­ємствах не одного, а двох чи більше власників корпоративних прав, але й ця межа фактично стираї м.оі 11 введенням можливості створення одноособових товариств.
Зміст корпоративних прав. У частині І ст. 167 ГК України наводиться перелік основних корпоративних прав, але млежно від організаційно-пра­вової форми господарської орі ані tanii, відносно якої виникають корпора­тивні права, їх зміст та порядок реалізації можуть суттєво відрізнятися.
За змістом корпоративні права підрозділяються на майнові й ор­ганізаційні.
До майнових корпоративних прав можуть бути віднесені:
1.Право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) госпо­
дарської організації. Це право за своїм характером належить до категорії
потенційних. Реалізувати його власник корпоративних прав може лише
при виконанні двох умов: а) наявності в господарської організації при­
бутку за результатами фінансового року; б) прийняття органом управ­
ління або учасниками господарської організації рішення про розподіл
між ними частини отриманою прибутку.
Таким чином, майнове зобов'язання з виплати дивідендів у господар­ської організації виникає тільки з моменту прийняття рішення про нараху­вання та виплату дивідендів (розподіл прибутку) уповноваженим органом або учасниками господарської органі мімі З цього ж моменту і власники корпоративних прав набувають право вимагати виплати їм дивідендів.
2.Право на отримання активів у разі ліквідації господарської організації.
Це право також належить до категорії потенційних. Для його реалізації
необхідно виконання цілої низки умов: а) ухвалення рішення про лікві-
149
/>/>дашютовариства; б) дотриманнявстановленоїзакономпроцедури ліквідним, в) погашенийгосподарськоюорганізацієюзаборіонаное11 пе­редусімакредиторами; г) наявностіпіслярозрахунківізкредиторами кошті»абомайна, якіпідлягатимутьрозподілуміжвласникамикорпора­тивнихправ. Порядокрозподілуміжучасникамимайнавизначається законодавствоміустановчимидокументамигосподарськоїорганізації. ВласникипривілейованихакційвATівкладникивКТприрозподілі майнатоваристваміжучасникамимаютьправонапершочерговеодер­жанняналежноїїмчастки(ч. 5 ст. 4 Закону«Процінніпапериіфондову біржу», ч. Зст. 83 Закону«Прогосподарськітовариства»).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Аналізст. 135 ГКУкраїнисвідчить, щоналежністьособікорпора­тивнихправєпідставоювиникненнявнеїорганізаційно-установчихпов­новажень, яківсукупностізабезпечуютьправозасновникагосподар­ськоїорганізаціїта(або) власникакорпоративнихправвизначатипра­вовийстатусцієїорганізаціїтаздійснюватистратегічнеуправлінняїї господарськоюдіяльністю.
Вілповіднодоч. 1, 2 ст. 135 ГКУкраїни, доорганізаційно-установ­чихповноваженьналежать:
а)правовизначативустановчихдокументахправовийстатусгоспо­
дарськоїорганізації, асаме:
меіуіпредметдіяльностіутвореноїгосподарськоїорганізації.
структуругосподарськоїорганізації,
складікомпетенціюїїорганівуправліннятапорядокприйняття нимирішень,    продолжение
--PAGE_BREAK--
закріпленнямайназагосподарськоюорганізацієюнаправівлас­ностіабоправігосподарськоговідання;
складіпорядоквикористаннямайна,
іншіумовигосподарювання.
б)правоздійснюватибезпосередньоабочерезуповноваженіорганив
межах, встановленихзаконом, іншіуправлінськіповноваженняшодоза­
снованоїорганізації(братиучастьтаголосуватиназагальнихзборах, вно­
ситипропозиціїщодопорядкуденного, братиучастьуформуванніорганів
управліннягосподарськоїорганізаціїтаособистовходитидоїхскладу,
отримуватиінформаціюпродіяльністьгосподарськоїорганізаціїтощо);
в)правоприйматирішенняпроприпиненнядіяльностігосподар­
ськоїорганізаціївідповіднодовимогГКУкраїнитаіншихзаконів.
Правовласникакорпоративнихправнауправліннякорпоративною господарськоюорганізацієюзазагальнимправиломмаєколективний характер—управлінськірішенняможутьбутиприйнятітількивсукуп­ностізіншимивласникамикорпоративнихправ. Тобтодляреалізаціїсво­гоправанауправліннявласникповиненнетількисамзапропонуватиабо підтриматитеабоіншерішення, алеісхилитидоньогоіншихзасновників (учасників) господарськоїорганізації(їхбільшість). Виняткистановлять випадки, колиособаволодієпакетомакцій, часткоюустатутномуфонді
150
(майні), шодозволяєприймані    продолжение
--PAGE_BREAK--рішенняодноособово(тобтомаєвирі­шальнийконтрольнадгосподарськоюорганізацією).
Рішенняможутьприйматисяниіі\ніиорганугосподарськоїорганізації (вищого, виконавчого, контрольноюі.іін.) абобезпосередньовідімені їїучасників(засновників). Наприклад, іаіальнізбориакціонерівможуть скликатисязарішеннямправлінняшнаристваабонапідставірішення акціонерів, шоволодіютьбільшніж10 відсоткамиголосів. Уповномута командитномутовариствахрішенняприймаютьсябезпосередньоучасни­ками(томушовцихтовариствахнестворюютьсяспеціальніоргани управління). Слідвраховувати, щоякщозакономпередбаченоприйнят­тятогочиіншогорішення    продолжение
--PAGE_BREAK--органомуправліннягосподарськоїорганізації здотриманнямпевноїпроцедури, тотаксрішеннянеможебутиприйнято особистовласникомкорпоративнихправ(навітьякщотакаособаволодіє 100 відсоткамистатутногофондугосподарськоїорганізації)-
Існуютькатегоріївласниківкорпоративнихправ, що, відповіднодо чинногозаконодавства, позбавленіправанауправління. Вакціонерно­мутовариствівласникипривілейованихакційнемаютьправабрати участьвуправліннітовариством, якшоіншенепередбаченостатутом (ч. 5 ст. 4, ч. 1 ст. 5 Закону«Процінніпапериіфондовубіржу»). Уко­мандитномутовариствіуправліннясправамиздійснюютьтількиучас­никизповноювідповідальністю, а    продолжение
--PAGE_BREAK--вкладникипозбавленіцьогоправа (ст. 81 Закону«Прогосподарськітовариства»).
Володіннякорпоративнимиправамиіпідприємництво. Аналізуючипо­ложенняГКУкраїнистосовнонаявностіознакпідприємництвавдіях особи, щозаснувалагосподарськуорганізаціючиволодієвідноснонеї корпоративнимиправами, слідзазначити, щокодексдужесуперечливо врегулювавданепитання. Якщоуч. 2 ст. 1 Закону«Пропідприємництво», якийвтративчинністьзівступомудіюГКУкраїни, булочітковстанов­лено, щостворення(заснування) суб'єктапідприємницькоїдіяльності— юридичноїособи, атакожволодіннякорпоративнимиправаминеє підприємницькоюдіяльністю, крімвипадків, передбаченихзаконодавст­вом, точиннийГосподарськийкодексфактичнозакріплюєдвіпроти­лежніпозиціїзцьогопитання.
Участині3 ст. 128 ГКУкраїнизакріплено, щогромадянинможе здійснюватипідприємницькудіяльністьбезпосередньоякпідприємець абочерезприватнепідприємство, щонимстворюється, самостійноабо спільнозіншимиособами. Участині4 цієїжстаттівстановлюється: «Уразіздійсненняпідприємницькоїдіяльностіспільнозіншимигро­мадянамиабоюридичнимиособамигромадянинмаєправаіобов'язки відповіднозасновниката(або) учасникагосподарськоготовариства, членакооперативутощо...»Ізпроцитованихнормвипливаєочевидний висновок, щозасновники(учасники) якунітарних, такікорпоратив­нихгосподарськихорганізаціївизнаютьсятакими, щозаймаються підприємницькоюдіяльністю.
1S1
/>/>/>Однак у ч. 2 ст 167 ГК України закріплюється прямо протилежна нор­ма — володіння     продолжение
--PAGE_BREAK--корпоративними правами не вважається підприємницт­вом. Більше того, у ст. 42 вказується що підприємництво — це діяльність, яка здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями). А вже іга-дувана ст 12К (ч. 1) закріплює, що громадянин визнається суб'єктом гос­подарювання и разі здійснення ним підприємницької діяльності за умопи державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи.
Можливо, законодавець мав намір ввести нову категорію «опосеред­кованої підприємницької діяльності» — тобто такої, яка здійснюється шляхом заснування або участі в господарських організаціях. Але для цього слід було б переглянути загальне визначення підприємництва, викладене у ст. 42 ГК України.
Враховуючи таку неоднозначну позицію законодавця, особам, яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (ч. І ст. 42 Консти­туції, ч. 5 Закону «Про боротьбу з корупцією», ст. З Закону «Про статус народного депутата України», ст. 6 Закону «Про статус депутатів місце­вих рал»), все ж таки слід утримуватися від заснування суб'єктів госпо­дарювання або придбання корпоративних прав.
§ 2. Виникнення та припинення корпоративних прав
Корпоративні права можуть виникати у особи внаслідок:
заснування (участі в заснуванні) господарської організації (пер­
винний спосіб набуття корпоративних прав);
набуття особою вже існуючих корпоративних прав на підставі
вчинення правочииів, спадкування (правонастуиництва), рішення суду
тощо (похідний спосіб набуття корпоративних прав).
Право власності на акції виникає в акціонера з моменту зарахуван­ня акцій на його особовий рахунок реєстратором (при документарній формі випуску акцій) або на рахунок у цінних паперах зберігачем (при бездокументарній формі випуску акцій). У свою чергу таке зарахуван­ня можливе лише після повної сплати акціонером вартості акцій (при первинному способі набуття). Щодо інших корпоративних прав слід за­значити, шо вони виникають одразу ж після державної реєстрації відповідної господарської організації і учасники (члени) можуть кори­стуватися ними в повному обсязі — єдиним обмеженням є неможливість відчуження корпоративних прав у тій частині, що не була оплачена.
Підставами припинення корпоративних прав можуть бути:
відчуження корпоративних прав (продаж, міна, дарування, вне­
сення до статутного фонду тощо);
вихід власника корпоративних прав із господарської організації
(господарського товариства, кооперативу тощо);
152
виключення власника корпоративних прав > господарської ор­
ганізації;
визнання власника корпоративних прав і.жим. шо вибув зі складу
господарської організації;
припинення господарської організації, відносно якої особа мала
корпоративні права;
інші законні підстави.
Корпоративні права, як особливий вил майна, можуть бути предме­том різних правочинів — купівлі-пролажу. дарування, міни, можуть пе­редаватись до статутного фонду (майна) суб'єкта господарювання або в заставу. Але при здійсненні правочиніи і корпоративними правами слід враховувати їхню особливу природу. Власник корпоративних прав, як правило, має також певні обов'язки перед відповідною господарською організацією та іншими власниками корпоративних прав. Тому процес відчуження корпоративних прав юридично є більш складним, ніж відчу­ження майна у формі речей (за винятком відчуження акцій ВАТ).
Типовими обмеженнями, які можуть впливати на оборотоздатність корпоративних прав є:
закріплення переважного права купівлі за іншими учасниками гос­подарської організації (ч. З ст. 81 ГК України, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 147, ч. З ст. 166 ЦК України);
встановлення заборони відчужувати корпоративні права взагалі (ч. З ст. 166 ЦК) або тільки третім особам (особам, шо не є учасниками або членами господарської організації) (ч. 2 ст. 147, ч. З ст. 166 ЦК);
необхідність надання зголи на відчуження іншими учасниками гос­подарської організації (ч. 1 ст. 127 ЦК);
необхідність внесення до установчих документів та державної реєстрації змін щодо складу учасників (членів), пов'язаних із фактом відчуження корпоративних прав (ч. 2 ст. 82 ГК, ст. 8 Закону «Про коо­перацію»).
Деякі з цих обмежень встановлені законодавчо, деякі можуть вста­новлюватись установчими документами господарських організацій.
Проблемою, пов'язаною із переходом та припиненням права влас­ності на корпоративні права, є необхідність відображати зміни в персо­нальному складі учасників (засновників, членів) в установчих докумен­тах господарської організації (за винятком змін у персональному складі акціонерів, які фіксуються в спеціальному реєстрі). Непоодинокими є випадки, коли учасник подає заяву про вихід із товариства чи відчужує свої корпоративні права третій особі, але інші учасники відмовляють­ся внести відповідні зміни до установчих документів і правова ситуація довгий час залишається невизначеною. Для вирішення цієї проблеми можна вдатися до запозичення закордонного досвіду — в більшості країн статути товариств та інших корпоративних організацій не повинні містити відомостей про власників корпоративних прав. Ці відомості за-
153
    продолжение
--PAGE_BREAK--носяться до спеціальних реєстрів (книг компанії), ведення яких покла­дається на виконавчий або інший орган. Слід зазначити, що така прак­тика частково запроваджується і вітчизняними ТОВ (з великою кіль­кістю учасників). Але бажаним було б внесення відповідних змін до за­конодавства.
§ 3. Правовий режим корпоративних прав держави
Держава може набувати корпоративних прав внаслідок:
корпоратизації (перетворення на акціонерні товариства) державних, орендних підприємств та інших підприємств з державною часткою влас­ності в статутному фонді (майні);
придбання корпоративних прав вже існуючих господарських ор­ганізацій;
заснування (співзаснування) нових господарських організацій.
На початок 2004 року державі належали корпоративні права в 1427 відкритих та закритих акціонерних товариствах, 101 товаристві з обме­женою відповідальністю та 34 національних акціонерних і державних холдингових компаніях (НАК і ДХК). Таким чином, держава володіє корпоративними правами переважно акціонерних товариств та това­риств з обмеженою відповідальністю.
Залежно від ступеня корпоративного контролю держави за прий­няттям рішень щодо діяльності господарських товариств корпоративні права держави поділяються відповідно до їх обсягу на такі, що забезпе­чують контроль держави над прийняттям рішень щодо діяльності гос­подарських товариств (більше ніж 50 відсотків акцій), і такі, що непо­вною мірою забезпечують здійснення зазначеного контролю. Із загаль­ної кількості корпоративних прав держави в господарських товариствах (1562 об'єкта) на початок 2004 року 23% мали у своєму статутному фонді державну частку понад 50%, яка надає державі право контролю за їх діяльністю; 41 % — мали державну частку розміром від 25% до 50%; 36% — мали державну частку в статутному фонді менше 25%.
Управління корпоративними правами держави. Для ефективного здійснення своїх корпоративних прав держава потребує створення спеціальної системи управління ними. Відповідно до ст. 172 ГК України, відносини, пов'язані з управлінням корпоративними правами держави, регулюються цим кодексом, іншими законами та нормативно-правови­ми актами, прийнятими відповідно до Господарського кодексу України.
Система управління державними корпоративними правами перебу­ває в Україні все ще на стадії становлення. її ефективній розбудові пе­решкоджає відсутність необхідного законодавства.
Відповідно до ст. 168 ГК України, корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконав-
154
чої влади та уповноваженими особами в порядку, встановленому Кабіне­том Міністрів України. На сьогоднішній день з цих питань є чинними:
Порядок управління акціями (частками), які перебувають у дер­жавній власності господарських товариств, створених за участю Фонду державного майна, затверджено постановою Кабінету Міністрів Укра­їни від 16 травня 2001 року № 518;
Основні концептуальні підходило підвищення ефективності управ­ління корпоративними правами держави, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 року № 155.
До суб'єктів управління корпоративними правами держави належать:
Кабінет Міністрів України;
Фонд державного майна;
органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів
України управляти об'єктами державної власності;
уповноважені особи з управління корпоративними правами дер­
жави.
Для виконання функцій з управління корпоративними правами дер­жави суб'єкти управління — державні органи призначають своїх пред­ставників в органах управління господарських товариств. Такі представ­ники визначаються на конкурсних засадах.
Суб'єкти управління реалізують повноваження щодо управління корпоративними правами держави в такому порядку:
Кабінет Міністрів України як вищий орган управління об'єкта­
ми державної власності визначає систему та механізм управління кор­
поративними правами держави, визначає органи, уповноважені управ­
ляти корпоративними правами держави, приймає рішення про передачу
корпоративних прав з державної в комунальну власність, дає згоду на
передачу корпоративних прав з комунальної в державну власність,
здійснює інші повноваження щодо реалізації корпоративних прав дер­
жави відповідно до законодавства, управляє корпоративними правами
стратегічно важливих для економіки товариств (головним чином НАК
та ДХК);
Фонд державного майна України здійснює управління корпоратив­
ними правами держави у відкритих акціонерних товариствах, утворених
відповідно до законодавства про приватизацію (корпоратизацію); дер­
жавними холдинговими (акціонерними, лізинговими та іншими) ком­
паніями; корпоративними фондами; акціями закритих акціонерних
товариств, що перебувають у власності держави, частками у спільних
підприємствах, створених не в процесі приватизації; корпоративними
правами держави в інших суб'єктах господарювання, що утворені за
участю держави або в яких держава є правонаступником державних
    продолжение
--PAGE_BREAK--підприємств, установ та організацій;
бере участь у визначенні стратегії розвитку господарських това­риств, корпоративні права яких закріплені за державою; здійснює конт-
155
роль і аналіз результатів їхньої господарської діяльності; вносить про­позиції щодо відчуження державних корпоративних прав і реалізує їх; бере участь у розробці і впровадженні інвестиційних проектів стосовно таких товариств;
веде реєстр державних корпоративних прав;
здійснює оцінку вартості державних корпоративних прав;
призначає своїх представників та інших осіб, уповноважених управ­ляти державними корпоративними правами; визначає умови договорів доручення, що укладаються з ними, контролює ефективність їхньої діяльності тощо.
3. Органи виконавчої влади здійснюють управління державними кор­поративними правами відповідно до галузевої належності суб'єктів гос­подарювання.
Повноваження з управління державними корпоративними права­ми передаються органам виконавчої влади на підставі рішення Кабіне­ту Міністрів України і генеральної угоди, укладеної з Фондом держав­ного майна України. Для цього розроблена Типова форма Генеральної угоди про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органами виконавчої влади. Вона затверджена наказом Фонду від 25 травня 2000 року № 1067. По­вноваження можуть передаватися центральним органам виконавчої влади (міністерствам і відомствам), органам виконавчої влади Автоном­ної Республіки Крим або місцевим органам виконавчої влади (обласним державним адміністраціям).
4. Представники держави в органах управління господарських орга­нізацій призначаються рішенням органу приватизації або органу дер­жавної виконавчої влади, що виконує функції з управління державни­ми корпоративними правами на підставі генеральної угоди з Фондом державного майна України. Умови, порядок призначення і функції відповідального представника визначаються Положенням про представ­ника органу, уповноваженого управляти відповідними державними кор­поративними правами в органах управління господарських товариств, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від І 5травня 2000 року № 791. На виконання цього Положення наказом ФДМУ від 1 берез­ня 2004 року № 383 була затверджена Типова форма договору доручення на виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі.
Представником може бути призначений штатний співробітник даних органів, що відповідає встановленим Положенням вимогам. Між орга­ном, уповноваженим управляти державними корпоративними правами і відповідальним представником укладається договір доручення. Відпо­відальний представник забезпечує дотримання інтересів держави шля­хом реалізації прав акціонера в межах належних державі акцій, а саме: бере участь у загальних зборах акціонерів; голосує на загальних зборах акціонерів; вимагає на загальних зборах акціонерів пояснень і вносить
1S6
пропозиції; вимагає у правління товариства надання копій рішень загальних зборів або витягів з них; вимагає від правління товариства скликання позачергових загальних зборів акціонерів для обговорення питань, які ним пропонуються, а також включення деяких питань до порядку денного загальних зборів; особисто входить до складу спосте­режної ради товариства (або очолює її — у товариствах з державною часткою понад 50%) та координує в ній роботу інших представників держави в межах наданих йому повноважень; вчиняє інші дії в межах прав, наданих чинним законодавством та статутом товариства.
Слід враховувати, що держава передає представнику тільки повно­важення, пов'язані з управлінням господарськими товариствами. Право на одержання прибутку, на розпорядження корпоративними правами зберігається за державою. Представники одержують заробітну плату як державні службовці, відповідно до договору доручення на управління корпоративними правами вони можуть одержувати визначену винаго­роду від держави за ефективне здійснення своїх функцій. Входячи до скла­ду органів управління товариства, представники держави не повинні осо­бисто одержувати заробітну плату або винагороду від товариства за ви­конання своїх обов'язків. Винагорода, шо виплачується посадовим особам товариства, може перераховуватися в державний бюджет. З іншого боку, витрати, пов'язані з виконанням представником обов'язків члена спостережної ради, можуть відшкодовуватися товариством, якщо таке передбачено статутом або положенням про спостережну ралу товарист­ва, згідно з п. 5.5. Типової форми договору доручення на виконання функцій управління пакетом акцій, що належить державі, затверджено­го наказом ФДМУ від 24 травня 2000 року N? 1065. Таким чином, якщо товариство виплачує держаним службовцям — представникам держави, що входять до складу спостережної ради, не заробітну платню (або вина­городу), а грошову суму, спрямовану на покриття витрат, пов'язаних із виконанням функції члену спостережної ради, то це є законним.
На законодавчому рівні не вирішені питання про можливість при­тягнення представника держави до відповідальності як посадової осо­би товариства, про конфлікт інтересів представника, що виконує одно­часно функції державного службовця і посадової особи товариства, а тому повинен дотримуватися інтересів і держави, і товариства (котрі часто не збігаються). Врегулювати ці проблеми засобами внутрішніх нормативних актів неможливо, оскільки йдеться про статус державно­го службовця.
5. Уповноважені особи з управління корпоративними правами держа­ви. Згідно зі ст. 170 ГК України, уповноваженою особою з управління корпоративними правами держави може бути громадянин або юридич­на особа, що визначена за результатами конкурсу, з якою відповідний центральний орган виконавчої влади укладає договір доручення з управ­ління корпоративними правами держави.
157
    продолжение
--PAGE_BREAK--Порядок проведення конкурсу по визначенню уповноваженої осо­би на виконання функцій з управління державними корпоративними правами затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2000 року № 791.
У Господарському кодексі України закріплені правила, за яким кор­поративні права держави розподіляються між різними суб'єктами управ­ління. Відповідно до ч. Зет. 168 ГК України, правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюються безпосередньо відпо­відними органами виконавчої влади у разі, якщо:
держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фонді госпо­дарської організації;
суб'єкт господарювання, щодо якого здійснюються корпоративні права держави, бере участь у державних та регіональних програмах, що фінансуються з Державного бюджету України;
не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через відсутність претендентів або якщо пропозиції конкурсантів не відпо­відають умовам конкурсу і т. ін.
У решті випадках управління корпоративними правами держави має здійснюватися із залученням уповноваженої особи.
Реестр корпоративних прав держави. Відповідно до ст. 171 ГК Укра­їни, для обліку корпоративних прав держави Фонд державного майна за участю інших органів виконавчої влади формує та веде Реестр кор­поративних прав держави (п. 1' Порядку управління акціями (частками), які перебувають у державній власності, господарських товариств, ство­рених за участю Фонду державного майна).
Реєстр корпоративних прав держави є автоматизованою інфор­маційно-довідковою системою збирання та обліку відомостей про акції, частки, паї, що належать державі в статутних фондах господарських товариств та інших суб'єктів господарювання, і утворюється для опера­тивного обліку зазначених акцій, часток, паїв, забезпечення ефектив­ного здійснення корпоративних прав держави, а також забезпечення гласності та відкритості інформації про державну власність, у межах, установлених законодавством.
Порядок формування і ведення реєстру визначається Положенням про Реєстр корпоративних прав держави, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 року № 1679.
Державна дивідендна політика. Держава, як і звичайний акціонер (учасник) товариства має право на отримання частини прибутку від його господарської діяльності в порядку, визначеному ГК України, ЦК України та Законом «Про господарські товариства».
Для захисту власних фінансових інтересів та контролю за викорис­танням прибутку тих товариств, у яких держава бере суттєву участь, вона встановлює спеціальні правила визначення та виплати дивідендів на корпоративні права таких товариств.
158
Дивіденди на державні корпоративні права зараховуються до Дер­жавного бюджету України.
Оцінка державних корпоративних прав. Ефективна реалізація держа­вою своїх корпоративних прав є неможливою без володіння достовір­ною інформацією щодо вартості цих прав (як і вартості бізнесу товари­ства в цілому). Така інформація може бути необхідною в багатьох випад­ках — при визначенні напрямків використання прибутку товариства та розміру дивідендів, у зв'язку з залученням інвестицій, укладенням то­вариством інших значних угод, при прийнятті рішення про продаж дер­жавних корпоративних прав, реорганізацію чи ліквідацію товариства, інших управлінських рішень. Відповідно до ст. 169 ГК України, корпо­ративні права держави та активи суб'єктів господарювання, у статутно­му фонді яких визначено частку держави, підлягають оцінці за методи­кою, шо затверджується Кабінетом Міністрів України згідно з вимога­ми закону.
Методика оцінки державних корпоративних прав затверджена поста­новою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1999 року № 1406. Згідно з цією Методикою проводиться оцінка вартості державних корпоратив­них прав та активів господарських товариств, у статутному фонді яких є державні корпоративні права. Методика поширюється на значне коло об'єктів. Об'єктами оцінки, шо підпадають під дію Методики, є не тільки безпосередньо державні корпоративні права, а також власний капітал господарського товариства, цілісні майнові комплекси, шо входять до складу господарського товариства, в якому є державна частка або індивідуально визначені активи такого товариства.
Методика використовується для визначення:
вартості державних корпоративних прав як частини ринкової вар­
тості господарського товариства;
вартості власного капіталу господарського товариства;
вартості державних корпоративних прав, щодо яких прийнято
рішення про придбання від імені держави в порядку, встановленому
законодавством;
розміру збитків, які підлягають відшкодуванню, завданих внас­
лідок неналежного виконання уповноваженими особами повноважень
з управління державними корпоративними правами;
вартості активів, які пропонуються для інвестування в госпо­
дарське товариство;     продолжение
--PAGE_BREAK--вартості майна господарського товариства, шо підлягає реор­
ганізації, яке пропонується як внесок до статутного фонду іншої юри­
дичної особи (в тому числі спільних підприємств) або як застава в разі
укладення кредитної угоди відповідно до законодавства;
ринкової вартості основних засобів господарського товариства з
метою одержання додаткової інформації для прийняття відповідних
управлінських рішень.
159
Методика пропонує методичні засади розрахунку різних видів вар­тості об'єктів, що мають бути оцінені, серед яких:
балансова вартість власного капіталу — вартість активів господар­ського товариства, відображена в його бухгалтерському балансі, за ви­рахуванням зобов'язань;
вартість бізнесу — вартість діючого підприємства або вартість 100 відсотків інтересу в бізнесі (діловому підприємстві);
відновна вартість — вартість відтворення об'єкта в ринкових умо­вах на дату оцінки, який за своїми ознаками може бути адекватною функціональною заміною об'єкта оцінки (без урахування зносу);
дійсна вартість — відновна вартість за вирахуванням усіх видів зносу;
інвестиційна вартість — вартість активів, що розглядаються як вне­сок у реалізацію певного інвестиційного проекту (визначається, вихо­дячи з бізнес-плану цього проекту); вартість об'єкта, яка враховує інди­відуальні вимоги інвестора до інвестицій;
книжкова (бухгалтерська) вартість корпоративних прав — частка вартості власного капіталу, пропорційна частці корпоративних прав у статутному фонді господарського товариства;
ліквідаційна вартість — вартість, за якою об'єкт оцінки може бути проданий на відкритому конкурентному ринку за умови, що термін його реалізації буде коротшим ніж розумно тривалий для даного типу об'єктів на даному ринку, а також вартість, за якою активи (сума активів), шо є об'єктом оцінки, могли бути реалізовані на відкритому ринку в обумов­лений термін;
утилізаційна вартість — вартість матеріальних активів, які підляга­ють утилізації, досягли граничного стану внаслідок повного зносу або надзвичайної події та втратили свою первісну корисність або не мають ринку збуту на дату оцінки;
ринкова вартість — найбільш вірогідна ціна, за яку об'єкт може (міг) бути проданий на відкритому конкурентному ринку.
Методикою передбачено два порядки проведення оцінки (з визна­ченням сфери їх застосування):
експертний порядок оцінки державних корпоративних прав із залучен­ням незалежних експертів — юридичних осіб, які, відповідно до угоди, укладеної з ФДМУ, мають право на проведення експертної оцінки дер­жавних корпоративних прав і активів господарських товариств;
неекспертний порядок оцінки — проведення оцінки державних кор­поративних прав безпосередньо спеціалістами ФДМУ (відповідно до затвердженої методики).
Розділ IV
Господарські зобов'язання
Г/>лава 13. Загальні положення про господарські зобов'язання
§ 1. Поняття «господарське зобов'язання»
Багатогранні і різноманітні за своею метою, змістом і формою гос­подарські відносини опосередковуються зобов'язаннями, які є видом юридичного зв'язку, що розглядається і як один із правових механізмів у різних галузях права.
Господарські зобов'язання — це і нормальні відносини між суб'єкта­ми, пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням по­слуг, здійсненням певних управлінсько-господарських дій, створенням спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їх професійної підготовки і т. ін. Це і відносини, які вини­кають у результаті вчинення недозволених дій — заподіяння шкоди, привласнення майна тощо.
Суб'єктний склад господарських зобов'язань досить різноманітний. Вони виникають між юридичними особами: державними, комунальни­ми, іншими підприємствами і організаціями, що здійснюють госпо­дарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку; громадянами України, іноземними особами та особами без громадян­ства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК України).
Отже, господарські зобов'язання можуть бути різними за характе­ром, цільовим призначенням і суб'єктним складом, проте вони мають певну як економічну, так і юридичну спільність.
Економічною функцією зобов'язань є те, що завдяки їм здійс­нюється переміщення майна та інших результатів праці із сфери вироб­ництва у сферу обігу і через сферу обігу у сферу споживання.
Оскільки вони опосередковують процес переміщення майна або ж інших результатів праці, то ми говоримо про їхній майновий характер (ст. 175 ГК України). За зобов'язанням майно або інші результати праці можуть бути передані тільки певним, а не взагалі третім особам; тож зо­бов'язання виникають між конкретними суб'єктами.
З конкретним суб'єктом виникають і зобов'язання по здійсненню на користь іншої особи певної управлінсько-господарської (орга­нізаційної) дії (або утримання від неї) (ст. 176 ГК України), дії по ство-


в Господарі* арам України
161     продолжение
--PAGE_BREAK--
Усецесвідчитьпроте, щовонимаютьвідноснийхарактер.
Саметомувзобов'язальнихправовідносинахсуб'єктивнеправо називаєтьсяправомвимоги, аобов'язок—боргом; правомочний суб'єкт—кредитором, азобов'язаний—боржником. Оскількиці терміниіхарактернірисивідображаютьспецифікуюридичногозмісту зобов'язальнихправовідносин, вониневипадкововрахованіуформу­люванніпоняття«зобов'язання»(ст. 173 ГКУкраїни). Згіднозцієюстат­тею, господарськезобов'язання—цетаке, щовиникаєміжсуб'єктом господарюваннятаіншимучасником(учасниками) усферігосподарю­ваннязпідстав, передбаченихГКУкраїни, колиодинсуб'єкт(зо­бов'язанасторона, утомучисліборжник) зобов'язанийвчинитипевну діюгосподарськогочиуправлінсько-господарськогохарактерунако­ристьіншогосуб'єкта(виконатироботу, передатимайно, сплатити гроші, надатиінформаціютощо) абоутриматисявідпевнихдій, аінший суб'єкт(управненасторона, втомучислікредитор) маєправовимага­тивідзобов'язаноїсторонивиконанняїїобов'язку.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Укладаючизобов'язання, йогоучасникиставлятьпередсобоюдосяг­ненняпевнихцілей—загальнихібезпосередніх. Загальніцілізобов'язань нічимневідрізняютьсявідзагальнихцілейправовідносинвласностіабо жіншихгосподарськихправовідносинвумовахринковоїекономіки. Протедеяківидиправовідносин, втомучислііокремівидизобов'язань, встановлюютьсядлядосягненнябезпосередніхцілей. Цесвідчитьпроте, щозобов'язальніправовідносини, окрімзагальнихрис, маютьзалежно відзаконодавства, якимвонирегулюються, ісвоїособливості.
Однієюізособливостейгосподарськихзобов'язаньємета, длядо­сягненняякоїсуб'єктигосподарюванняукладаютьцізобов'язання. Безпосередньоюметою, длядосягненняякоїсуб'єктигосподарювання вступаютьузобов'язальніправовідносини, єздійсненнянимигоспо­дарсько-оперативнихдій(виготовленняіреалізаціяпродукції, будівництвопромислових, житловихтаіншихоб'єктів, наданнятранс­портнихпослугіт. ін.) абожгосподарсько-управлінськихфункцій(ко­ординаціягосподарськихзв'язківуякійсьгалузі, наприкладенерге­тичній, створенняіперерозподілфондівтощо).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Щеоднієюособливістюгосподарськихзобов'язаньєте, щопри­наймніоднимізїхсуб'єктівєорганізації—юридичніособита підприємці, щоздійснюютьгосподарськудіяльність.
Якібудь-якезобов'язання, господарськезобов'язаннятакожмає свійзміст.
Змістгосподарськогозобов'язання—цесукупністьсуб'єктивних правісуб'єктивнихобов'язківучасниківвідношеннязорганізаціїгос­подарськоїдіяльності, безпосередньомуїїздійсненню.
Суб'єктивнеправовгосподарськомузобов'язанні—цеможливість вимагатиувласнихінтересахвідзобов'язаноїсторониздійсненняпев-    продолжение
--PAGE_BREAK--
162
нихдійворганізаційно-правовійабомайновійсферахвідповіднодо вимогуправненоїсторонизметоюзадоволенняїїінтересів.
Суб'єктивнийобов'язок—цеміраналежноїповедінкизобов'яза­ноїсторони. Цяповедінкаможеполягатиуздійсненніпевнихдійабо утриманнявідних. Діїможутьполягатиувиконаннітієїчиіншоїробо­ти, передачіматеріальнихцінностей, наданняпослугтощо. Уцьомуразі зобов'язанасторонамасактивнодіятивінтересахуправленоїсторони. Утриманнявідпевнихдій, навпаки, передбачаєситуацію, колизо­бов'язанасторонаповиннаневиконуватибудь-якихдій, босамевони суперечатьінтересаміншоїсторони.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Складовимелементомзмістугосподарськогозобов'язанняєійого об'єкт—цеконкретнідіїповиготовленнюіреалізаціїпродукції, вико­наннюробіт, наданнюпослуг, здійсненнюуправлінсько-господарських (організаційних) дій, чиіншоїгосподарськоїдіяльності.
Змістокремихзобов'язаньвизначаєтьсязаконодавством, якемас спеціальнийхарактер. Сторониможутьзавзаємноюзгодоюконкрети­зуватиабожрозширитизмістсуб'єктивнихправтаобов'язківупроцесі йоговиконання, якщоіншенепередбаченозаконодавством.
Отже, суб'єктамизобов'язаннявиконуютьсянедоговори, асамізо­бов'язання.
§2. Підставивиникненнягосподарськихзобов'язань    продолжение
--PAGE_BREAK--
Згідно з законом Кабінет Міністрів України може видавати прави­ла, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання. Угоди ж, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.
Таким чином, свобода договірних відносин, а також зобов'язальних, які з них виникають, і в умовах ринку повинна «вписуватися» в певні правові межі, які пропонує законодавець у зазначеній статті. Отже, зо­бов'язання можуть виникати не тільки за простою домовленістю сторін, не тільки в умовах вільного формування, а й на основі господарського договору, укладеного на підставі держзамовлення чи іншого управ­лінського правового акта; на інших підставах, що не суперечать закону (конкурс, публічний торг, аукціон і т. ін.).
Відповідно до цього господарське зобов'язання є загальною кате­горією, оскільки виникає на основі різних підстав, різних юридичних фактів. Найважливішим і найпоширенішим джерелом господарських зобов'язань є договір. Зобов'язання, шо виникли на підставі договору, ми називаємо договірними. Позадоговірні зобов'язання, як правило, виникають із протиправних дій.
Так, згідно зі ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господа­рювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом гос­подарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав.
Господарські зобов'язання можуть виникати і в результаті створен­ня об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.
Підстави виникнення господарських зобов'язань, перелічені в ст. 174 ГК України, не є вичерпними, вони можуть виникати і з інших підстав, угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Стаття 11 ЦК України деталізує підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, які відповідають виникненню господарських прав та обов'язків (зобов'язань). В ній, зокрема, вказується, шо права та обов'язки виникають і безпосередньо із актів законодавства, із актів державної влади, із рішень суду.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 3. Види господарських зобов'язань
Перехід до ринкової економіки характеризується різноманітністю форм власності і організаційно-правових форм суб'єктів господарюван­ня, форм виробничої діяльності і господарювання, широким колом і різноманітністю господарських договорів і зобов'язань, які з них вини­кають. Разом з тим, важко погодитися з позицією авторів, які повністю заперечують роль планових показників відносно діяльності юридичних осіб взагалі, а тим більше якщо йдеться про державні і, зокрема, казенні,
164
підприємства. Безсумнівно, шо діяльність та існування казенних підприємств без зобов'язань, які виникають із планів-замовлень і в умо­вах переходу до ринкових відносин, просто неможлива.
Тому цілком обґрунтованим і закономірним у ст. 183 ГК України ви­значені правила про особливості укладення договорів за державним за­мовленням. Договори за державним замовленням, сказано в ній, укла­даються між визначеними законом суб'єктами господарювання — ви­конавцями державного замовлення та державними замовниками, шо уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких йдеться про господарські зобов'язання сторін і регулюються відно­сини замовника з виконавцем щодо виконання державного замовлення.
Вони мають обов'язковий характер для суб'єктів господарювання.
Ухилення від укладення договору за державним замовленням є по­рушенням господарського законодавства, говориться в цій статті, і тягне за собою відповідальність, передбачену Господарським кодексом Укра­їни та іншими законами (більш детально про державні замовлення та укладення на їх основі договорів (контрактів) лив. у § 3 глави 14).
У процесі здійснення своєї діяльності суб'єкти господарювання ви­мушені вступати і в інші зобов'язальні правовідносини (адміністра­тивні, земельні та ін.).
У зв'язку з чисельністю та різноманітністю господарських зо­бов'язань, які виникають між юридичними і фізичними особами — підприємцями шо здійснюють господарську діяльність, значення набу­ває їх класифікація. Вона дає змогу розкрити справжнє значення і пи­тому вагу договірних та інших форм і методів регулювання господар­ських відносин на різних рівнях розвитку економіки. Науково обгрун­тована класифікація господарських зобов'язань дає змогу розташувати їх у певній послідовності і системі. Цс мас важливе значення, передусім, для здійснення належного правового регулювання шляхом виявлення особливостей окремих видів зобов'язань, відмежування одних їх видів від інших і застосування, таким чином, адекватних їм норм права. На­уково обгрунтована класифікація зобов'язань багато в чому полегшує вивчення зобов'язального права.
Питання про класифікацію зобов'язань, втому числі і господарських, у юридичній літературі вже давно є дискусійним. Використовуючи різні властивості господарських договорів і зобов'язань, вчені пропонують різні варіанти класифікації зобов'язань, в тому числі і господарських.
Значну увагу класифікації господарських зобов'язань приділяє В. В. Лаптев. Виходячи із господарсько-правової концепції, він дійшов висновку, що зобов'язально-правові форми об'єднуються втри значні групи відповідно до трьох груп господарських відносин — горизонталь­них, вертикальних і внутрішньогосподарських. Вони утворюють три значні підсистеми зобов'язань — господарсько-оперативні, господар­сько-управлінські і внутрішньогосподарські зобов'язання.
165
Господарсько-оперативними зобов'язаннями, на його думку, є такі, у форму яких втілюється виконання суб'єктами господарювання госпо­дарсько-оперативних функцій, тобто безпосередньої господарської діяль­ності організацій.
Господарсько-управлінськими є зобов'язання, у форму яких вті­люється виконання органами господарського керівництва планово-організаційиих функцій.
Внутрішньогосподарські відносини — це відносини, у форму яких втілюється виконання господарсько-оперативних і господарсько-управ­лінських функцій у межах одного суб'єкта господарювання.
Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки роль деяких зо­бов'язально-правових форм, зокрема вертикальної, із зрозумілих причин дешо знизилася, класифікація господарських зобов'язань, запропонована В. В. Лантєвим, не втратила свого теоретичного і практичного значення1.
А. Г. Биков запропонував щодо системи господарських договорів і зобов'язань, які із них виникають, свою класифікацію, виокремивши при цьому три важливі групи договорів: ті, що опосередковують майнові відносини; ті, шо опосередковують організаційні (планово-орга­нізаційні) відносини; ті, що опосередковують комплекс майнових і організаційних відносин2.
Існують і інші точки зору, шо стосуються критеріїв класифікації зо­бов'язань. Так, М. І. Брагінський запропонував будувати систему зо­бов'язань на підставі послідовно здійснюваної багатоступеневої кла­сифікації'. М. М. Агарков припускав, що класифікаційним критерієм системи зобов'язань повинна бути мета, якій повинні підпорядковува­тися зобов'язальні правовідносини4.
У літературі в різний час висловлювалися й інші точки зору та дум­ки щодо проблеми класифікації зобов'язань, в тому числі і господар­ських. І все ж, незважаючи на той великий внесок, який зробили вчені у розв'язання цієї проблеми, вона не втратила своєї актуальності. В су­часних умовах господарювання, окрім видів господарських зв'язків і зобов'язань, які традиційно склалися упродовж десятиліть, з'явилися їх нові види, які раніше не були відомі ні господарській практиці, ні за­конодавству, шо опосередковувало централізовану планову економіку. Тому проблема їх класифікації набула ще більшого значення.
Для розмежування в цьому конгломераті зобов'язальних відносин, в які вступають суб'єкти господарювання, одних зобов'язань від інших необхідно виявити їхні спільні й відмінні риси, підрозділити (класифіку­вати) на окремі групи і види.
    продолжение
--PAGE_BREAK--1/>Лаптев В. В. Хозяйственное право. — М.: Юрил. лит., 1983. — С. 149.
2 Быков А. Г. Система хозяйственных договоров// Вестник МГУ. — 1974. -
№1.-С. 6-11.
' Брагинский М. И. Общее учение о хозяйственных договорах. — Минск, 1967. — С. 30.
4Агарков М. М. Обязательство по советскому праву. — М., 1940. — С. 116.
166
Види зобов'язань розрізнюють, передусім, по тому, на яких заса­дах вони виникають, за характером правомочностей і зобов'язань сторін, з урахуванням особливостей їх об'єктного і суб'єктного складів (ст. 174 ГК України).
Відповідно до підстав, на яких виникають господарські зобов'язан­ня, їх підрозділяють на договірні і бездоговірні.
Договірні господарські зобов'язання — цс такі зобов'язання, які вини­кають із договорів, а бездоговірні — такі, що виникають внаслідок заподіян­ня шкоди, безпідставного придбання або збереження майна. Такий поділ потрібний для розрізнення законодавчої регламентації цих зобов'язань.
За співвідношенням прав і обов«язків суб'єктів зобов'язань їх підрозділяють на односторонні і взаємні. В односторонніх зобов'язаннях одна сторона має тільки права, а друга — тільки обов'язки (наприклад, у безпроцентних кредитних відносинах чи в зобов'язаннях, які виника­ють внаслідок заподіяння шкоди). У взаємних зобов'язаннях кожний із його учасників має як права, так і обов'язки (наприклад, у договорах поставки — ст. 265 ГК України, контрактації — ст. 272 ГК України).
Залежно від визначеності предмета виконання розрізняються зо­бов'язання однооб'єктні і альтернативні. Як правило, в однооб'єктних зобов'язаннях предмет становить цілком визначені дії (наприклад, у зобов'язаннях із заподіяння шкоди боржник зобов'язаний відшкодувати шкоду в натурі, а саме: передати річ того ж ролу і якості). Бувають ви­падки, коли боржнику надасться право вибору однієї із кількох дій або передачі одного із декількох предметів, передбачених договором чи за­коном (наприклад, у бартерних договорах суб'єкти господарювання нерідко обумовлюють кілька видів майна і в разі неможливості надати кредитору один його вид, боржник зобов'язаний передати інший вид майна). Такі зобов'язання називають альтернативними.
За характером взаємозв'язку одного з одним розрізняють головні і додаткові господарські зобов'язання. Додаткові господарські зо­бов'язання залежать від головних. Як додаткові (акцесорні) вони обслу­говують головні зобов'язання найчастіше у вигляді гарантій і забезпе­чувальних заходів, атому автоматично припиняються з припиненням головних зобов'язань.
Залежно від сукупності прав і обов'язків, якими володіють суб'єкти господарських відносин, слід розмежовувати прості і складні зобов'язання.
Якшо сторони зв'язані одним правом і одним обов'язком, госпо­дарські зобов'язання слід розглядати як прості, якщо ж таких прав і обов'язків більше, ці зобов'язання розглядаються як складні. При цьо­му слід мати на увазі, що кваліфікація складних зобов'язань здійс­нюється з урахуванням всього комплексу прав і обов'язків, разом узя­тих, а не в їх розрізненому (одиничному) вигляді.
Наприклад, зобов'язання, які виникають із договору підряду на капітальне будівництво, характеризуються комплексом прав і обов'яз-
167
ків, якими володіють сторони, як у зв'язку з виконанням робіт по будівництву об'єкта, так і з приводу самого об'єкта.
Класифікація на види господарських зобов'язань можлива і за їх суб'єктним складом.
Суб'єкти (сторони) господарсько-договірного зобов'язання висту­пають як кредитор (управнена сторона) і боржник (зобов'язана сторо­на), в тому числі і в деяких зобов'язаннях з множинним складом осіб.
У зв'язку з тим, що боржник у зобов'язанні виконує свій обов'язок (борг) перед кредитором, то і значна кількість боржників називається пасивною, а зобов'язання — зобов'язаннями з пасивною множиною. На відміну від боржника, кредитор проявляє активні дії по витребуванню (одержанню) боргу, а тому множина кредиторів називається активною,     продолжение
--PAGE_BREAK--а зобов'язання — зобов'язаннями з активною множиною. Господарській практиці відомі випадки виникнення зобов'язань (наприклад, при будівництві атомних електростанцій) з множиною осіб як на боці кре­дитора, так і на боці боржника, — це господарські зобов'язання зі зміша­ною множиною.
Як правило, зобов'язання з множиною осіб є частковими, в яких кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із борж­ників зобов'язаний виконати зобов'язання у відповідній частці. При чому частки припускаються рівними.
Проте із цього правила (рівності часток) можливі і винятки. Це тор­кається зобов'язань, в яких перед кредитором виступає кілька борж­ників. У такому разі кредитор має право вимагати виконання зо­бов'язань у повному обсязі або в якійсь його частині як від боржників солідарно, так і від кожного (за своїм вибором) окремо.
Якщо кредитор не одержав повного виконання зобов'язання від одного із боржників, він має право вимагати виконання його частини від решти боржників.
Солідарні боржники залишаються зобов'язаними перед кредитором до повного виконання зобов'язання, звичайно, в межах терміну позов­ної давності. Виконання зобов'язання одним із боржників звільняє реш­ту солідарних боржників від виконання зобов'язання.
Разом зтим, боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право регресної вимоги в рівних частках, якщо інше не передбачене законом чи договором, від решти боржників, за яких він здійснив виконання. У цьому разі боржник солідарного зобов'язання, який його виконав, набуває ста­тусу кредитора до боржників, за яких здійснив виконання.
Цей вил зобов'язання вигідний для кредитора, оскільки суттєво підвищує його можливості повного задоволення своїх вимог. І навпаки, стан боржників погіршується у зв'язку з тим, що будь-який з них, не­залежно від підстав і часток своєї участі в солідарному зобов'язанні, може бути залучений до повного виконання зобов'язання.
Окрім господарських зобов'язань з солідарним обов'язком борж­ників у господарських відносинах, виникають зобов'язання з солідар-
168
ними вимогами кредиторів, у яких кожний із кредиторів має право за­являти вимоги в повному обсязі до боржника. Виконання в повному об­сязі зобов'язання одному із солідарних кредиторів звільняє боржника від виконання іншим кредиторам. У солідарного кредитора, який одер­жав виконання від боржника, виникає зобов'язання перед іншими кре­диторами відшкодувати їм належні частки, якщо інше не передба­чене законом чи договором.
Різновидом господарських зобов'язань з множиною осіб є суб-сидіарні (додаткові) зобов 'язання.
У деяких випадках законом чи договором може бути передбачений порядок, згідно з яким при незадоволенні вимог кредитора основним боржником ці вимоги зобов'язаний виконати субсидіарний (додатко­вий) боржник. Так, відповідно до чинного законодавства засновник (власник) майна казенного підприємства (державного) несе субсидіарну (додаткову) відповідальність за зобов'язаннями такого підприємства в разі, якщо його майна недостатньо.
Самостійним різновидом господарських зобов'язань є регресні зо­бов'язання. Вони виникають у тих випадках, коли боржник за основ­ним зобов'язанням виконує його замість решти боржників. У випадку, який розглядався раніше, виконання одним із солідарних боржників дає право солідарному боржнику в порядку регресу стягнути з решти борж­ників ті витрати, які він раніше поніс, за винятком його частки.
Між суб'єктами господарювання такі зобов'язання часто виникають у страхових правовідносинах.
Отже, в господарських відносинах виникають такі зобов'язання:
а)по передачі майна у власність, у володіння на праві господар­
ського відання чи оперативного управління;
б)з оплати майна (купівля-продаж, поставка, контрактація);
в)з передачі майна в користування за плату (оренда);
г)з виконання робіт (підряд на капітальне будівництво);
г)з надання послуг (комісія, експедиція, схов);
д)з перевезення;
є) позв'язані з розрахунками і кредитуванням (банківське кредиту­вання, договори банківського рахунку, розрахункові відносини); є) із страхування;
ж)із спільної діяльності;
    продолжение
--PAGE_BREAK--з)охоронні (зобов'язання, які виникають із заподіяння шкоди,
безпідставного придбання або збереження майна).
Як особливий, самостійний, вид господарських зобов'язань Госпо­дарським кодексом України виокремлені:
організаційно-господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктами господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень (ст. 176 ГК. України);
соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання по створенню суб'єктами господарювання спеціальних робочих місць для
169
осіб з обмеженою працездатністю та організацією їх професійної підго­товки (ст. 177 ГК України);
публічні зобов'язання суб'єктів господарювання, які відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язані здійснювати виконан­ня робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до них звер­тається на законних підставах.
Вказані господарські зобов'язання набули свого розвитку і законо­давчого закріплення відповідно до ринкових відносин.
Самостійним видом господарських зобов'язань слід визнати зо­бов'язання з участю третіх осіб. Якщо в субсидіарних зобов'язаннях учасник пов'язаний правовідносинами як з основним боржником, так і з його кредитором, то треті особи пов'язані лише з одним із основних суб'єктів — з кредитором або з боржником і таким чином є самостійни­ми суб'єктами цих відносин.
Глава 14. Господарські договори
§ 1. Загальні умови та порядок укладення договорів, що породжують господарські зобов'язання
В умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки господарський договір є основним засобом організації відносин між суб'єктами господарювання, гнучким регулятором господарської діяль­ності і інструментом її планування, формою і засобом організації гос­подарських зв'язків. Господарський договір є формою вираження гос­подарського зобов'язання. Йому притаманні особливий суб'єктний склад, специфіка діяльності суб'єктів господарювання, мета, для досяг­нення якої укладається цей договір.
У статті 55 ГК України визначені поняття та особливості суб'єкта господарювання. Згідно з цією статтею суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють госпо­дарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Цс, в першу чергу, господарські організації — юридичні особи, а та­кож громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані як підприємці.
Господарська діяльність, як уже зазначалося, — це будь-яка діяльність, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних та нема­теріальних благ, що виступають у формі товару (об'єкта, який має спо­живну вартість).
170
Суб'єкт господарювання здійснює цю діяльність з метою одержан­ня прибутку за винятком тих суб'єктів, для яких отримання прибутку від господарської діяльності цілії раї другорядну роль (діяльність части­ни казенних підприємств, експериментальних, інших планово-збитко­вих підприємств, що отримують державні дотації).
Чинним законодавством передбачена спобода договірних відносин, проте ці відносини і як їх результат — господарська діяльність може бути в передбачених законодавством випадках обмежена1.
Так, для деяких видів господарської діяльності, опосередкованої гос­подарськими договорами, передбачене обов'язкове ліцензування, тобто заняття певними видами діяльності можливе тільки за наявності ліцензії, а в деяких випадках обмеження договірних відносин передбачене анти-монопольним законодавством, іншим спеціальним законодавством.
Особливості господарських договорів і відносин, ними опосередко­ваних, визначені чинним законодавством, юкрема Господарським та Господарським процесуальним кодексами України. Ними псредбаченни порядок укладення господарських договорів, їх форма, умови, які ста­новлять їх зміст, і т. ін.
Відносно господарського договору діє загальне правило, відповідно до якого він повинен бути укладений у письмовій формі і підписаний уповноваженими на те особами. Стаття 181 ГК України дає можливість сторонам вибирати один із видів письмової форми, а саме: шляхом скла­дання і підписання єдиного документа, скріпленого печаткою, обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами — скорочена форма, а також шляхом прийняття ло виконання замовлень, якщо за­коном не встановлено спеціальної вимоги до форми та порядку укла­дення даного виду договорів. У зв'язку з розвитком і застосуванням у господарських відносинах комп'ютерної техніки з'являється можливість оформлення договорів і іншими способами, але в усіх випадках договір повинен бути вираженим у формі, придатній для сприйняття його умов (змісту) як самими сторонами, так і третіми особами.
При укладенні господарського договору сторони виконують прита­манні саме йому певні нормативно закріплені дії, техніко-юридичну процедуру, направлені на встановлення договірних відносин та визна­чення змісту договірного зобов'язання.
Відповідно до ст. 181 ГК України, ст. 10 Господарського процесуаль­ного кодексу України, іншого чинного господарського законодавства, першим процедурним кроком в укладенні господарського договору є складання ініціативною стороною (оферентом) проекту договору і на­дання другій стороні (акцептанту) у двох примірниках (якщо проект до­говору викладений як єдиний документ).    продолжение
--PAGE_BREAK--
1/>Беляневич О. А. Господарський договір та способи його укладання. — К.: Наук, думка, 2002. — С 82-85.
171
Сторона, яка одержала проект договору, в разі згоди з його умова­ми оформляє його відповідно до вимог ч. 1 ст. 181 ГК України і повер­тає один примірник стороні, яка його склала, або надсилає відповідь на лист, телеграму, факсограму тощо у двадцягидеишін строк після одер­жання проекту договору, листа, телеграми і т. ін.
Господарський договір визнається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо його істотних умов (тих, які визнані такими за законом або необхідні для договорів такого виду), а також усіх умов, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору, незгоди з за­пропонованими оферентом умовами, сторона, яка одержала проект договору (акцептант), складає протокол розбіжностей (удвох примірни­ках), у якому викладає власні умови договору (у своїй редакції), тобто виступає оферентом запропонованих ним умов і у двадцятиденний строк надсилає підписаний проект договору з примірниками протоко­лу розбіжностей другій стороні, про що робиться застереження в про­екті договору: «Проект договору повертається з протоколом розбіжно­стей, який є невід'ємною його частиною». На ньому ставиться підпис уповноваженої особи, скріплений печаткою.
Сторона, яка одержала проект договору з протоколом розбіжностей, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його і в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною (на рівні керівників чи уповноважених ними осіб, які складають та підпи­сують відповідний протокол, оформивши його належним чином) та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що за­лишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду (ст. 10 ГПК України), якщо на це є згода другої сторони.
У разі досягнення сторонами згоди щодо звернення до суду для вирішення всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути виражена в письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, заявою, підписаною керівниками сторін, ли­стами, телеграмами, телетайпограмами тощо).
У тому ж випадку, коли для жодної із сторін укладення спірного до­говору не є обов'язковим, а саме він укладається на основі вільного во­левиявлення сторін і між ними не досягнута згода про можливість роз­гляду переддоговірного спору в суді, діє правило, передбачене Господар­ським кодексом України, — договір вважається неукладеним (п. 8 ст. 181).
Однією із особливостей договорів на основі вільного волевиявлен­ня сторін є те, що досудове врегулювання господарських спорів для них не обов'язкове. Проте, якщо сторони в договорі обумовили такий по­рядок, то він набуває для них обов'язкового характеру, за винятком, передбаченим ч. 5 ст. 5 ГПК України.
Слід при цьому мати на увазі відмінний від загального порядок вре­гулювання господарських спорів, який встановлено, передусім, для гос-
172
подарських спорів, пов'язаних з укладенням договорів перевезення, врегулювання яких регламентується окрім ст. 5 ГПК України:
Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 року № 457;
Статутом автомобільного транспорту УРСР, затвердженим постано­вою Ради Міністрів Української РСРвід 27 червня 1969 року № 401;
Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Укра­їні, затвердженими Наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 року № 363;
Кодексом торговельного мореплавства України, введеним удію По­становою Верховної Ради України № 277/94-ВР від 9 грудня 1994 року;
Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затвердже­ного постановою Ради МіністрівСРСРвід ІЗжовтня 1955року№1801;
Повітряним кодексом України, введеним вдію Постановою Верхов­ної Ради України № 3168-12 від 4 травня 1993 року.
Після процедури досудового врегулювання спору вказаними норма­тивними актами передбачене право звернення сторін в судові органи для розгляду спору по суті.
До спорів, що виникають під час укладення договорів і можуть бути передані на вирішення господарського суду, належать також спори, пов'язані із укладенням договорів про порядок і умови експлуатації залізничних під'їзних колій, подачі та забирання вагонів.
Судовий розгляд розбіжностей при укладенні вище вказаних дого­ворів обумовлено положеннями ст. 22 Закону України «Про залізнич­ний транспорт» і ст. 10 Закону України «Про природні монополії», згідно з якими залізниці не мають прана відмовляти підприємствам в укладенні господарських договорів. Тому за наявності такої відмови підприємство має право на звернення до господарського суду із заявою про спонукан­ня залізниці до укладення відповідного договору.
§ 2. Види господарських договорів
В умовах доринкових відносин договору відводилася, головним чи­ном, роль деталізації планових актів. Відповідно до цього форми і види договірних відносин були залежними піл планових показників, а сторо­ни — обмеженими у формуванні умов договорів.
Перехід до ринкової економіки характеризується різноманітністю форм власності, суб'єктів господарської діяльності, форм ведення ви­робництва та господарювання і, як результат цього, широким колом і різноманітністю господарських договорів. Саме з їх допомогою промис­лові та інші підприємства і підприємці планують свою діяльність. Відте­пер не план, а договір став основним важелем ведення господарської діяльності і регулювання відносин між її суб'єктами.    продолжение
--PAGE_BREAK--
173
Господарські договори можна підрозділити на окремі види. Кла­сифікуються вони за тими ж ознаками, за якими проводиться кла­сифікація цивільно-правових договорів.
Так, визначальною ознакою будь-якого договору є досягнення до­мовленості, згоди сторін про його укладення. Але є такі договори, для укладення яких тільки домовленості недостатньо. Окрім неї, необхідним є виконання певних дій, наприклад передача цінностей, речей, пред­метів тощо, після чого договір вважається укладеним. Такі договори на іиіі.імі ьси реальними.
Якщо ж для укладення договору достатньо однієї домовленості сторін, то укладений договір називатиметься консенсуальним. Так, до­говір поставки продукції вважається укладеним з моменту, коли сторо­ни домовилися підписати даний договір, хоч поставка, передача про­дукції і її оплата проводитиметься в майбутньому. Слід при ньому зазна­чити, шо ця класифікація певною мірою мас умовний характер. Термін «реальний договір» аж ніяк не означає, що договір консенсуальний, на противагу реальному, якийсь неіснуючий. Консенсуальні договори — річ повсякденна, вони доволі часто зустрічаються в умовах господарю­вання. Отже, така класифікація вказує на спосіб укладення договорів, а не на їх сутність і саму природу.
Беручи за основу розподіл прав і обов'язків, розрізняють договори односторонні і двосторонні. В односторонніх договорах тільки одна сто­рона бере на себе зобов'язання щодо другої, в якої у зв'язку з цим ви­никають тільки права.
Наприклад, за договором позики той, хто надав позику (позикода­вець), має право вимагати повернення позики, а той, хто її одержав (по­зичальник), зобов'язаний повернути позичене. Таким чином, позико­давець мас тільки права, а позичальник — тільки обов'язок.
Двосторонні договори — це ті, згідно з якими обидві сторони пов'язані взаємними правами і обов'язками. Прикладом двосторонніх договорів є договір поставки, бо в ньому обидві сторони — і постачаль­ник і покупець — набувають взаємних прав і обов'язків.
Господарському праву відомі також договори на користь третьої осо­би. Особливістю такого договору є те, що право вимоги за договором набуває третя особа, яка в укладенні договору участі не бере. Але сто­рони, які беруть участь в укладенні договору, виговорюють для неї пра­ва і обов'язки. Прикладом цього, на нашу думку, є договори перевезен­ня вантажів залізничним транспортом. Договір перевезення вантажів укладається між вантажовідправником і перевізником. Тому в разі, коли вантажоодержувачем за договором є вантажовідправник, кількість учас­ників (сторін) обмежується тільки ними. Але, як правило, ванта­жовідправник і вантажоодержувач є різними особами. У цьому разі і виникає питання про роль і місце вантажоодержувача у транспортних відносинах1. Він є третьою особою, яка участі в укладенні договору не
174
бере, а вступає вдію в процесі його виконання, здійснюючи права і обов'язки, які виговорили для нього вантажовідправник і перевізник (право і обов'язок одержати вантаж і, якщо було обумовлено, сплатити визначену суму за перевезення).
Залежно від підстав укладення господарських договорів їх розпо­діляють на вільнорегульовані і планові.
Вільнорегульовані, відповідно до ст. 184 ГК України, це — господарські договори, які укладаються на основі вільного волевиявлення сторін. В цьо­му разі проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін без обов'язкової для них основи (державного замовлення, іншого планового або адміністративного акта). Проекти і укладення цього договору здійснюється у строки, погоджені самими сторонами.
Укладення господарського договору на основі вільного волевияв­лення сторін може здійснюватись у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, або у формі єдиного документа з додержання загального порядку укладення договорів, встановленого ст. 181 ГК України.
При укладенні господарських договорів на основі примірних і ти­пових договорів сторони повинні додержуватись умов, передбачених ст. 179 ГК України. Вони повинні укладатись не інакше, як у вигляді єдиного документа, оформленого згідно з вимогами ст. 181 ГК України та відповідно до правил, встановлених нормативно-правовими актами щодо застосування примірного або типового договору.
Організаційно-господарські договори укладаються в такому ж поряд­ку, як і договори на основі вільного волевиявлення, але на відміну від ос­танніх не допускається спрощений спосіб їх укладення (ст. 186 ГК України).
Статтею 185 ГК України передбачені особливості укладення госпо­дарських договорів на біржах, ярмарках та публічних торгах.
До укладення таких договорів застосовуються загальні правила укла­дення договорів на основі вільного волевиявлення з урахуванням нор­мативно-правових актів загального характеру, локальних актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків та публічних торгів.
Господарські договори, які визначені і регулюються як державні контракти, укладення і оплата яких гарантується державою, оскільки замовниками в них виступають державні органи, на нашу думку, є пла­нованими.
Залежно від характеру переміщення матеріальних благ договори можуть бути оплатними і безоплатними. Оплатними с договори, в яких
1/>Специфіка правового становища вантажоодержувача в транспортних відносинах зумовила в юридичній літературі неоднозначний підхід до цього питання (див.: Александров -Дольник М. К. Споры, возникающие из отношений сторон в железнодорожных грузовых операциях. — М., 1995. — С. 22; Коммен­тарий к Уставу железных дорог СССР. — М., 1986. — С. 76. Яичков К. К. Дого­вор перевозки. — Ростов-иа-Дону, 1965. — С. 123; Смирнов В. Т. Правовое ре­гулирование грузовых перевозок в СССР. — Л., 1970. — С. 14.
175
дія однієї особи обов'язково потребує відповідної майнової дії іншої. До них належать купівля-продаж, оренда, поставка тощо.
У безоплатних договорах надання майна здійснюється тільки однією стороною без одержання зустрічного надання від другої сторони. Відповідно до цього передача майна благодійним фондам або ж будь-яким підприємствам як безоплатної допомоги здійснюється на основі безоплат­них договорі в. Деякі договори, наприклад договір комісії, можуть бути як оплатними, так і безоплатними залежно від домовленості про це сторін.
Залежно від юридичної спрямованості господарські договори розрізняють як основні і попередні.
Основні договори безпосередньо породжують права і обов'язки сторін, пов'язані з реалізацією продукції, наданням послуг і т. ін.
Статтею 182 ГК України врегульований порядок укладення, розірван­ня та припинення попереднього договору. Попередній договір укла­дається з метою укладення в майбутньому, не пізніше одного року, основ­ного господарського договору. Він повинен містити умови, які б дали можливість сформулювати істотні умови основного договору. До укладен­ня попереднього договору не застосовується загальний порядок укладен­ня господарських договорів, передбачений статтею 181 ГК України.
Якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект основного договору, ухиляється від його укладення, друга сторона має право вимагати укладення основного договору в судовому порядку.
Зобов'язання укласти на основі попереднього основний господар­ський договір є обов'язковою для сторін, проте якщо до закінчення строку, в який сторони повинні укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект основного договору другій стороні, зобов'язання укласти основний договір припиняється (ст. 182 ГК України).
Дуже схожою на попередній договір є угода про наміри вступити в договірні відносини в майбутньому. Але, незважаючи на загальну фор­мальну їхню схожість, попередній договір відрізняється від угоди про наміри. Угода про наміри лише фіксує бажання сторін вступити в до­говірні відносини в майбутньому і не породжує прав і обов'язків сторін.
Залежно від періодів виконання своїх обов'язків суб'єкти господа­рювання укладають генеральні і поточні договори. Генеральні договори визначають умови виконання всіх узятих зобов'язань сторонами про­тягом усього їхнього строку (наприклад, будівництво складного, довго­строкового об'єкта—атомної електростанції). Поточні договори конкре­тизують генеральні договори на певні періоди, на періоди виконання певних обсягів робіт, скажімо, будівництво окремих споруд, які є скла­довими частинами об'єкта, обумовленого генеральним договором (закінчення будівництва якоїсь частини (черги) АЕС).
Генеральні договори укладаються на тривалі строки — на п'ять і більше років, і, навпаки, поточні, які конкретизують періоди виконан-
176
ня зобов'язань, що виникають із генеральних договорів, — на коротші періоди часу, як правило, на рік.
Від попередніх і генеральних договорів слід відрізняти довгострокові договори за прямими тривалими господарськими зв 'язками, які свого часу набули широкого застосування в поставочних відносинах. У юридичній літературі донині не проведено чіткого розмежування між ними. Але по­годитися з точкою зору про те, що довгостроковий договір за своєю юридичною природою є попереднім, не можна з таких міркувань. Суть попереднього договору полягає втому, шо з нього випливає зобов'язан­ня укласти договір у майбутньому. Через це попередній договір, вико­навши свою функцію, тобто зобов'язавши сторони укласти договір у майбутньому, вважається виконаним і припиняє свою дію. Договір по­ставки за прямими довгостроковими господарськими зв'язками, укла­дений сторонами, як правило, на п'ять років або ж на триваліший період, перебуває в стадії виконання протягом усього періоду, на який він був укладений, за винятком випадків, передбачених чинним зако­нодавством, коли він підлягає зміні, розірванню тощо.
Залежно від способу укладення договори бувають взаємоузгоджені і договори приєднання.
В умовах ринкових відносин основна кількість договорів укла­дається суб'єктами господарської діяльності вільно, на свій розсуд, без будь-яких приписів, за простою згодою сторін — взаємоузгоджено — з дотриманням таких принципів:
суб'єкти абсолютно вільні у вирішенні питання укладати чи не укладати договір, за винятком, коли зобов'язання укласти договір пе­редбачено законом або добровільно прийнятим зобов'язанням;
вибір контрагента при укладенні договору добровільний;
у суб'єктів господарювання є можливість вибору виду договору;
сторони за своїм розсудом визначають і формулюють конкретні умови (зміст) договору, окрім випадків, передбачених законодавством, або ж у зв'язку з їх попередньою домовленістю.
Це, як правило, договори купівлі-продажу, поставки, інші догово­ри на передачу майна у власність, у строкове платне і безоплатне кори­стування, на виконання робіт тощо.
При укладенні договорів приєднання їх умови (зміст) формулюються тільки однією із сторін. Інша сторона позбавлена можливості доповню­вати або ж змінювати ці умови, вона може укласти такий договір, пого-дившись із цими умовами в цілому1.
1Цей договір характерний тим, шо його умови формуються однією із сторін (оферентом), а друга не може їх спростувати або ж викласти у своїй редакції, а тому перебуває в повній залежності від першої сторони. У зв'язку з цим слід було б передбачити в законодавстві порядок, згідно з яким надати право сто­роні, яка приєднується, звернутися в судові органи із заявою про зміну умов договору, в якому передбачені такі умови, які хоч і не суперечать чинному за­конодавству, але настільки обтяжливі для сторони, шо при укладенні взаємо-узгодженого договору вона б на такі умови не поголилася.
177
Прикладом таких договорів є договори перевезення, договори на відкриття банківського рахунку та ін.
Особливостями і специфікою внутрішньогосподарської діяльності юридичних осіб характеризуються внутрішньогосподарські договори, у форму яких, у відповідних випадках, вона втілюсться. Суб'єктом цих до­говірних відносин завжди, принаймні однією зі сторін, с підрозділ юри­дичної особи. Другою стороною може виступати інший підрозділ або ж юридична особа в цілому. Внутрішньогосподарські договори набувають широкого застосування в умовах розвитку корпоративних підносим.
У сучасних умовах у зв'язку зі змінами, шо відбуваються в економіці України, система договорів потребує подальшого удосконалення. Зі скасуванням планових засад у регулюванні народного господарства і розвитком підприємництва сторонами договору, скажімо поставки, можуть бути не тільки юридичні, але й фізичні особи-підприсмці. Ця обставина сприяла наближенню договору поставки до договору купівлі-продажу. У межах структури цих договорів помітного розвитку набули бартерні договори. Виникли і такі різновиди договорів, як договори лізингу, шо не охоплюються поняттям договорів майнового найму. Суттєво розширилося коло договорів, які входять до складу договорів підрядного типу і договорів про надання послуг.     продолжение
--PAGE_BREAK--§ 3. Особливості укладення господарських договорів за державним замовленням
Державне замовлення, як уже зазначалося, — це спосіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (до­говірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб; це планове завдання по розміщенню таких замовлень серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.
У чинному законодавстві, в тому числі і в ст. 183 ГК України як сино­німи вживаються визначення «контракт» і «договір». У Законі України від 22 грудня 1995 року «Про поставки продукції для державних потреб»1 сформульоване легальне поняття державного контракту, згідно з яким державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визна­чаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.
Отже, контракт і договір — це тотожні правові категорії і їх можна вживати як однозначні до договірних відносин між замовниками і суб'єктами господарювання, які згідно зі ст. 183 ГК України, є виконав­цями державного замовлення.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 3. — Ст. 9.
Державними замовниками є Верховна Рада України та інші цент­ральні органи державної влади України, Рала міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласні. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України на поточний рік, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати дер­жавні контракти (договори) з виконавцями державного замовлення.
Виконавці державного замовлення — це суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного держав­ного контракту (договору).
Таким чином, замовниками можуть бути не будь-які суб'єкти до­говірних (контрактних) відносин, шо характерно при укладенні госпо­дарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, а також на біржах, ярмарках та публічних торгах, а суб'єкти, чітко визначені зако­нодавством України.
Таким чином, уже на етапі формування суб'єктного складу до­говірних відносин з виконання замовлення проявляються особливості укладення господарських договорів за державним замовленням.
Особливістю цього виду договорів є і положення, згідно з яким дер­жава є гарантом за зобов'язаннями державних замовників. До речі, воно не притаманне жодному виду договорів, про які говорилося раніше.
Державні замовлення формуються Кабінетом Міністрів України, міністерствами, відомствами та іншими центральними органами вико­навчої влади, які визначаються і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Формування державних замовлень для забезпечення виконан­ня регіональних цільових програм (поставки продукції для регіональ­них потреб) здійснюється Кабінетом міністрів Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими держав­ними адміністраціями.
Державні замовники:
здійснюють, виходячи з інтересів держави, вибір виконавців держав­ного замовлення для укладення з ними державних контрактів шляхом конкурсного відбору, шо регламентується Законом України від 22 люто­го 2000 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»1;
укладають з виконавцями державного замовлення договори (кон­тракти);
гарантують виконавцям державного замовлення від імені держави оплату продукції, яка поставляється для державних потреб за умовами, шо визначаються державним контрактом.
Отже, укладення господарських договорів (контрактів) за державним замовленням здійснюється в два етапи: перший — це підготовчий і дру­гий — безпосередня правова процедура укладення договору (контрак-
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 20. — Ст. 148.


178
179
/>/>ту), шоєщеоднієюізособливостейукладеннягосподарськихдоговорів задержавнимзамовленням.
Господарськийдоговірзадержавнимзамовленнямукладаєтьсяу формієдиногодокумента, підписаногосторонамитаскріпленогопечат­ками. Аналізчинногозаконодавствадаєзмогудійтивисновкупроте, шопроектдоговору, якправило, можебутизапропонованийвиконан­нюзамовником. Аджесамевіндоскональнообізнанийздержавними потребамивпродукції(видомпродукції, асортиментом, кількістю тошо). Протездійснититакіждіїнезабороняєтьсячиннимзаконодав­ствомівиконавцю.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Укладеннясторонамидоговорузадержавнимзамовленням(держав­ногоконтракту) здійснюєтьсявпорядку, передбаченомуст. 181 ГКУкра­їнизурахуваннямособливостей, прояківжейшлося.
Ухиленнявідукладеннядоговорузадержавнимзамовленнямєпору­шеннямгосподарськогозаконодавстваітягнезасобоювідповідальність.
Так, уразінеобгрунтованоївідмовивиконавцядержавногозамов­леннявідукладеннядержавногоконтракту, якщообов'язковістьйого укладеннявстановленачиннимзаконодавством, тазанаявності технічнихможливостеййоговиконаннявиконавецьсплачуєдержавно­музамовникуштрафурозмірівартостідержавногоконтракту.
Спори, шовиникаютьміждержавнимзамовникомівиконавцем державногозамовленняприукладеннідоговорів(державнихкон­трактів), внесеннівнихзмінтаїхрозірванні, розглядаютьсявідповідно дост. 188 ГКУкраїнитастаттями10, 11 Господарськогопроцесуально­гокодексуУкраїни.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§4. Порядокзмінитарозірваннягосподарськихдоговорів
Заумовдотриманняпроцедуриукладеннягосподарськихдоговорів, порядку, способу, формиізмісту, прошовжейшлося, віннабуваєчин­ностіісторонивідповіднодойогоумоввиконуютьвзятінасебеправа таобов'язки.
Протезмінивекономіці, різноманітніподіїтаобставини—засуха чи, навпаки, повені, пожежііт. ін., банкрутствооднієїізсторіндо­говірнихвідносин, невідповідністьдеякихумовдоговоручинномуза­конодавству, якаможевиявитисявпроцесівиконаннядоговору, інші обставини, шопозбавляютьсторонуможливостіналежнимчиномви­конатизобов'язання, тощо—можутьпоставитипередсторонамигос­подарськогодоговорупитанняпронеобхідністьзміничийогорозірван­ня. Ціобставиниєпідставоюзміничирозірваннядоговору, якщовони суттєвінастільки, що, колибсторонимоглицепередбачити, вонине укладалибдоговірабоукладалибйогонаіншихумовах.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Договірможебутизміненийчирозірванийзавимогоюоднієїіз сторінгосподарськогодоговоруувипадкахсуттєвогопорушенняйого
180
другоюстороноюівіншихвипадках, встановленихдоговоромчизако­ном. Суттєвимчиннезаконодавствовизнаєтакепорушеннядоговору, коливнаслідокзаподіяноїнимшкодидругастороназначноюмірою позбавляєтьсятого, нашовонарозраховувалаприукладеннідоговору.
Відповіднодост. 188 ГКУкраїни, ст. 11 Господарськогопроцесуаль­ногокодексуУкраїни, сторона, яканпажаєзанеобхіднезмінитиабо розірватидоговір, повиннанадіслатипропозиціїпроцедругійстороні. Зазначенеположенняпояснюєтьсянеприпустимістюодносторонньої відмовивідвиконаннягосподарськогодоговору.
Сторона, якаодержалапропозицію(заяву) прозмінучирозірван­нядоговору, повиннавідповістинанеїнепізнішедвадцятиднів(без урахуваннячасупоштовогообігу) післяодержання1. Дозакінченняцьо­гострокувоназобов'язанавизначитисявідносноданогодоговоруі прийнятиабовідхилитиотриманупропозицію.
Якшосторонинедосягнутьзгодищодозміниумовдоговоручийого розірвання, атакожуразінеодержаннявідповідіувстановленийстрок, зацікавленасторонамаєправопередатитакийспірнавирішеннягос­подарськогосуду.
Уразірозірваннягосподарськогодоговорузавимогоюбудь-якоїіз сторінгосподарськийсудвизначаєнаслідкирозірваннядоговору, вихо­дячиізнеобхідностісправедливогорозподілуміжсторонамивитрат, понесенихнимиузв'язкузчастковим    продолжение
--PAGE_BREAK--виконаннямданогодоговору.
Змінагосподарськогодоговоруузв'язкуізсуттєвимизмінамиоб­ставиндопускаєтьсязарішеннямгосподарськогосудуувиняткових випадках, якщорозірваннядоговорусуперечитьсуспільнимінтересам чиспричинитьдлясторіншкоду, яказначноперевищуєвитрати, не­обхіднідлявиконаннядоговорунаумовах, зміненихсудом.
Уразізміничирозірваннягосподарськогодоговоругосподарськізо­бов'язаннязмінюютьсячиприпиняютьсязмоментудосягненнязгодипро змінучирозірваннядоговору, якшоіншеневстановленодоговоромабоне обумовленехарактеромйогозміни. Якщодоговірзмінюєтьсячиздійс­нюєтьсяйогорозірваннявсудовомупорядку, зобов'язаннязмінюютьсячи припиняютьсязмоментунабраннявідповіднимрішеннямзаконноїсили.
Сторонинемаютьправавимагатиповерненнятого, шобуловико­нанонимизазобов'язанняминачасзміничирозірваннядоговору, якщо іншеневстановленодоговоромчизаконом. Якщодоговірзміненийчи розірванийузв'язкузсуттєвимпорушеннямдоговоруоднієюзісторін, другасторонаможевимагативідшкодуваннязбитків, спричинених зміноючирозірваннямдоговору.
Зміначирозірваннядоговоруздійснюєтьсявтакійжеформі, вякій бувукладенийдоговір, котрийзмінюєтьсяабожздійснюєтьсяйого розірвання, якщоіншеневстановленедоговоромчизаконом.
1/>Основнимдоказомдодержаннястроківнадсиланняіодержаннязанийпро розірваннячизмінудоговоруспоштовийконверт, вякомунадсилаласязаява, звідтискамипоштовихпечатокзвідповіднимидатами.
181
    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 15. Ціни і ціноутворення в системі господарювання
§ 1. Ціни в ринковій економіці
Державного впливу в умовах переходу до ринку потребують різно­манітні процеси, що відбуваються в економіці, в тому числі і ціноутворен­ня. В ринковій економіці ціна є найпоширенішою категорією, тобто ціну мають усі види продукції, робіт та послуг. За допомогою цін визначаються різноманітні показники й вимірюються економічні величини: обсяги ви­робництва і споживання, основні І оборотні фонди та інші ресурси. Ціна, за Господарським кодексом, є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання (ст. 189).
Ціна являє собою одну з найскладніших економічних категорій. Вона є грошовим вираженням вартості, тобто визначенням за допомо­гою грошей субстанції ціни. У ринковій економіці ціна є загальним ре­гулятором процесу суспільного виробництва, вплив якого на діяльність суб'єктів господарювання доповнюється іншими регуляторами, що застосовуються державою (податками, дотаціями, валютним курсом і т. ін.)
Що ж лежить в основі ринкових цін і відтак в основі мінових пропорцій в обміні товарів? Історія розвитку ринкової економіки і економічної науки позначилася багатьма теоріями вартості й ціни1. Найвідомішими з них є, насамперед, теорія трудової вартості, розроблена фундаторами класичної політичної економіки, англійськими економістами В. Петгі, А. Сміттом та Д. Рікардо і завершена в працях К. Маркса. Вона виходить з того, що суб­станція і величина вартості як основи мінової вартості та ціни визначається затратами праці на виробництво товарів.
Приблизно одночасно з теорією трудової вартості виникла і теорія витрат виробництва, яка визначає їх як основу мінової вартості і цін (ви­сунута представником французької класичної політекономії Ф. Кене). Оскільки, однак, величина витрат виробництва, у свою чергу, залежить від цін на окремі види витрат (палива, сировини, матеріалів, робочої сили), то використання витрат як основи цін означає, по суті, пояснен­ня цін на продукцію цінами на елементи витрат.
Серед перших теорій вартості також набула поширення так звана те­орія трьох факторів виробництва. Ця теорія пояснювала формування вар­тості в процесі виробництва впливом сукупності витрат його трьох основ­них факторів: труда, капіталу (в розумінні засобів виробництва) і землі (як головного природного фактору). Ця теорія вперше була обгрунтована в працях французьких економістів Ж.-Б. Сея і Ф. Бастіа.
'/>Ціноутворення і ціни в ринковій економіці. Лібералізація цін при пере­ході до ринку // Економіка України. — 1992. — № 8. — С. 63.
182
Наприкінці XIXстоліття набули розвитку теорії вартості, які у ви­значенні величини вартості наголошували на потребі, — так звані теорії граничної корисності. Вони були обгрунтовані представниками австрійської, англійської та швейцарської шкіл. Спільними рисами цих теорій було те, що в процесі ринкової взаємодії попиту і пропозиції, яка визначає рівень ринкових цін, вирішального значення надавалося попиту. Вартість розглядалась як суб'єктивна категорія, наслідок оцінки індивіду­умом споживчих благ залежно від інтенсивності потреб і рідкості блага.
Близькими до цих теорій є теорії вартості, які визначають вартість, а також ціну самим лише коливанням попиту і пропозиції. Слабкістю теорій попиту І пропозиції с те, шо вони не дають відповіді на запитан­ня, чим визначаються ціни в разі збігу попиту і пропозиції, а також не вра­ховують того факту, що і попит та пропозиція залежать від цін товарів.
Найбільший вплив на сучасні теорії вартості і цін має неокласична теорія англійського економіста кінця XIX— початку XXстоліття А. Маршала, яка поєднувала теорію класиків політекономії про визна­чальну роль витрат виробництва і теорії граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і рухові цін.
У сучасних теоріях ціноутворення панівне становище належить ви­кладеному А. Маршалом підходу, згідно з яким теорія вартості вже не посідає центрального місця, як це було до XXстоліття. На передній план вийшла теорія ціни, яка комплексно вивчає вплив різноманітних фак­торів, що утворюють ціну. Вони впливають на ціни завдяки зміні попиту і пропозиції на ринках як товарів, так і факторів виробництва. Рух цін, згідно з нею, в сучасному виробництві являє собою наслідок дії склад­ного комплексу факторів: руху ефективної праці і виробництва, стану грошового обігу, платіжного балансу і державних фінансів, характеру державного регулювання тощо.
Короткий огляд теорій ціноутворення ілюструє складність, неодно­значність процесів, що в умовах ринку призводять до формування цін. Цим пояснюється і складність процесу переходу від адміністративного установлення цін за адміністративно-планово-командної системи до ринкового ціноутворення. Звільнення цін від адміністративного регу­лювання, їх лібералізація є невід'ємною передумовою введення ринко­вого механізму в економіці.
Визначаючи шлях, або «модель», переходу України до ринкової еко­номіки. Верховна Рада схвалила концепцію1, в якій з трьох основних видів моделей, вироблених світовим досвідом, — еволюційної, «шоко­вої терапії» та жорсткого регулювання, зупинилася на еволюційній, але обставини як внутрішнього, так і особливо зовнішнього порядку спо­нукали до застосування шокової терапії, за якої здійснюється швидкий радикальний перехід від адміністративно-розподільної системи до рин-
1/>Концепція переходу Української РСР до ринкової економіки, схвалена, в основному. Верховною Радою Української РСР 1 листопада 1990 року.
183
кової, до вільного ціноутворення, яке є необхідним засобом створення ринкових структур, формування незалежних товаровиробників, виник­нення ринкової конкуренції.
Швидке звільнення цін призвело, як відомо, до інфляції і навіть гіперінфляції — неприємних супутників «шокової терапії». Переборо­ти ці наслідки держава змогла тільки завдяки цілій низці вжитих нею заходів, в тому числі і частковому регулюванню ціноутворення. У зв'язку з цим виникли різні види цін залежно від ступеня державного втручан­ня і прав суб'єктів господарювання в їх установленні.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Законодавство про ціни і ціноутворення. Види цін
Політика ціноутворення, порядок встановлення та застосування цін, повноваження органів державної влади та органів місцевого само­врядування щодо встановлення та регулювання цін, а також контролю за цінами і ціноутворенням визначаються законом про ціни, іншими нормативними актами.
Господарський кодекс України визначає ціни як грошове визначен­ня вартості продукції, робіт, послуг, які реалізують суб'єкти господарю­вання (ст. 189). Відповідно до Закону України від 3 грудня 1990 року «Про ціни і ціноутворення»1, суб'єкти господарювання можуть викори­стовувати в господарській діяльності вільні, державні фіксовані і регу­льовані ціни. Останні — цс граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін на товари і послуги, шо мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послу­ги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, шо посіли на рин­ку монопольне становище.
Ціна є істотною умовою господарського договору. Вона визна­чається в договорі у гривнях. У зовнішньоекономічних договорах (кон­трактах) ціни можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.
Вільні ціни застосовуються на всі види продукції, робіт, послуг, за ви­нятком тих, на які встановлено державні ціни. Вони визначаються суб'єк­тами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогоспо­дарських відносинах — також за рішенням суб'єкта господарювання.
Державні ціни встановлюються на продукцію та послуги суб'єктів господарювання, які є природними монополістами, на імпортні това­ри, шо придбаваються за рахунок коштів Державного бюджету. Держав­не регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, торговельних над-
1/>Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — N» 52. — Ст. 650.
184
бавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабель­ності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін.
Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування при встанов­ленні фіксованих цін, застосування яких унеможливлює одержання прибутку суб'єктами господарювання, повинні надавати їм дотацію.
Необхідність введення регульованих цін визначається Міністерст­вом економіки та з питань європейської інтеграції України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Се­вастопольською міськими адміністраціями.
З поглибленням ринкового реформування економіки України ско­рочуються види продукції, робіт і послуг, шодо яких застосовується дер­жавне регулювання цін і тарифів. Кабінет Міністрів України постано­вою від 21 жовтня 1994 року «Про ціноутворення в умовах реформуван­ня економіки» обмежив обсяги їх державного регулювання тільки природними та окремими штучними монополіями. Відповідно до цієї постанови ціни і тарифи встановлюють, зокрема: Мінекономіки — оп­тові ціни на газ та газопродукціюдля виробників і постачальників за по­данням Держкомнафтопрому, порядок регулювання тарифів на елект­ричну і теплову енергію, шо відпускається споживачам (крім населення) усіма енергопостачальними організаціями і підприємствами; Мінтранс за погодженням з Мінекономіки — тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ним послуги; Кабінет міністрів Автономної Республіки Крим, облвиконкоми, Севас­топольський міськвиконком і Київська міська адміністрація — тарифи на теплову енергію для промислових і прирівняних до них споживачів ви­робництва системи Міненерго.
Глава 16. Виконання господарських зобовязань. Припинення зобов'язань
§ 1. Загальні умови виконання господарських зобов'язань
Виконання господарського зобов'язання боржником характери­зується тими діями, які він повинен здійснювати відповідно до змісту зобов'язання. Вони зводяться до передачі речей у власність чи тимча­сове користування кредитора, до виплати йому грошових сум, виконан­ня робіт, надання послуг тошо. Виконання зобов'язання може прояв­лятись і в утриманні від здійснення визначених дій, якшосаме воно ста­новить обов'язок боржника.
Процес виконання господарського зобов'язання залежно від його характеру інколи полягає в здійсненні одноманітної дії, але частіше всього він є складним і довгим, включаючи велику кількість різно-
185
/>манітних дій, кожна з яких повинна бути здійснена в установлені стро­ки, в передбаченому місці і т. ін.
Дії, які належить виконати, с різноманітними і залежать від конкрет­ного змісту зобов'язального відношення.
Виконання господарського зобов'язання підпорядковується певним принципам, тобто встановленим законом основним положенням, яких необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов'язання.
Чинне законодавство передбачає такі принципи виконання зо­бов'язань: принцип належного виконання і принцип реального вико­нання. Стосовно господарських зобов'язань, то вони характеризують­ся і конкретизуються в договірній дисципліні, піл якою слід розуміти необхідність точного і своєчасного виконання сторонами договору всіх своїх обов'язків відповідно до умов договору і вимог законодавства.
Принцип належного виконання (ч. І ст. 193 ГК України) визначає, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог шодо виконання зобов'язання — відповідно до ви­мог, що звичайно ставляться в певних умовах.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Дія принципу належного виконання зобов'язань спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов'язання неодмінно приво­дило до досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлено.
Чинне господарське законодавство передбачає стабільність і надійність правових зв'язків, які складаються між учасниками госпо­дарських зобов'язань. Воно закріплює правило про недопустимість од­носторонньої відмови від виконання господарського зобов'язання і односторонньої зміни його умов, за винятком випадків, передбачених законом. Під односторонньою відмовою від виконання господарсько­го зобов'язання слід розуміти дострокове припинення дій по вико­нанню зобов'язання за ініціативою однієї зі сторін. Зміна умов догово­ру (наприклад, предмета, строків виконання, місця і способів виконан­ня) не тягне за собою його припинення, — змінюються лише окремі умови, як відповідно і його зміст.
У зобов'язаннях, які випливають із господарських договорів, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, односторонній відступ від зобов'язання можливий при наявності відповідної умови в укладеному договорі або в додатковій угоді до нього.
Принцип реального виконання є логічним розвитком принципу належ­ного виконання і означає неприпустимість заміни того, що зобов'яза­ний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодуван­ня збитків і виплатою неустойки1.
1/>Краснов Н. И. Реальное исполнение договорных обязательств между со­циалистическими организациями. — М., 19S9. — С. 16.
186
Закон вимагає, щоб зобов'язання виконувалося в натурі — передава­лося майно, виконувалися роботи, надавалися послуги тошо, у зв'язку з якими суб'єкти господарювання вступили в зобов'язання. Так, ч. З ст. 193 ГК України передбачається, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом чи договором або управнеиа сторона відмовила­ся від прийняття виконання зобов'язання.
Вимога реального виконання, тобто виконання в натурі, охоп­люється, як уже було зазначено, поняттям належного виконання гос­подарського зобов'язання.
До умов, які характеризують належне виконання зобов'язань, стосу­ються вимоги, що їх пред'являють до суб'єктів і предмета виконання, а також до строку, місця і способів виконання. Вимоги до предмета зо­бов'язання визначаються договором чи законодавством. Вони повинні бути точними і конкретними. їх порушення може не тільки ускладнити виконання зобов'язання, а й взагалі зробити його неможливим.
Конкретизація і деталізація вимог до кількості і якості предмета виконання особливо важливі в зобов'язаннях по передачі майна (по­ставка, купівля-продаж і т. ін.), по виконанню робіт (капітальне будівництво, проектні і пошукові роботи). Досягнути цього можна як посиланням на вимоги нормативно-технічної документації (стандартів, технічних умов, СНІП іт. ін.),які вбагатьох випадках містятьграничні параметри чи допустимі варіанти, так і підвищеними вимогами шодо цих параметрів і варіантів.
Стосовно до суб'єктного складу зазвичай припускається, шо борж­ник сам виконує борг, який на ньому лежить. Разом з тим, у випадках, передбачених законодавством і договором, виконання зобов'язання покладається на іншу (третю) особу. Так, згідно зі ст. 194 ГК України, виконання господарського зобов'язання може бути покладене на тре­тю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона зо­бов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — без­посереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зо­бов'язання особисто.
Покладення виконання зобов'язання на третю особу можливо, якщо остання пов'язана з боржником договором. Здебільшого ця пра­вова ситуація виникає в умовах складних господарських зв'язків між суб'єктами господарської діяльності.
Договір на постачання товарами торговельна організація може укласти з торговою базою (посередником), за вказівкою якої конкретні партії товару відвантажуватимуться покупцеві безпосередньо зі складу виготовлювачів (третіх осіб), — в цьому разі база-посередник, що вико­нує зобов'язання, пов'язана з виготовлювачами договором.
187
Відповідно до договорів або вказівок у своєму статуті дочірні підприємства можуть брати на себе виконання окремих зобов'язань своїх підприємств-засновників. При цьому зобов'язаним перед креди­тором залишається первісний боржник, і з третьою особою, яка вико­нує зобов'язання, сам кредитор у правовідносини не вступає.
Покладення зобов'язання на третю особу не змінює його суб'єктний склад і цим відрізняється від відступлення права або переведення боргу.
Важливою умовою належного виконання зобов'язання визнається строк. Строк виконання зобов'язання визначається законом, договором між сторонами, а вдеяких випадках (держзамовлення) — іншими акта­ми. Він може бути визначений як конкретна дата або період, і в цьому разі зобов'язання повинно виконуватись у межах відтинку часу, визна­ченого цією датою.
Але зустрічаються такі зобов'язання, в яких строк виконання ви­значається моментом вимоги. Як правило, це буває з грошовими зо­бов'язаннями. При цьому вважається, шо зобов'язання повинно бути виконане впродовж тижня з моменту пред'явлення такої вимоги відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України.
Господарським зобов'язанням притаманна така риса, як відносно тривалий час його виконання (поставка, закупівля сільськогосподар­ської продукції тощо). У зв'язку з цим важливого значення набувають не тільки загальні, але й проміжні строки. Мета проміжних строків, як правило, полягає в контролі з боку кредитора за своєчасним виконан­ням зобов'язання боржником. За порушення проміжних строків можуть бути встановлені майнові санкції.
Загальне правило — зобов'язання повинні виконуватися в установ­лені строки. Але можливе і їх дострокове виконання, якшоце передба­чено законодавством, договором чи плановим актом.
При порушенні строків виконання зобов'язання боржник, який про­строчив виконання зобов'язання, відшкодовує спричинені у зв'язку з цим збитки кредиторові. Крім того, господарським законодавством встановлені численні випадки стягнення з боржника, який прострочив виконання, неустойки (штрафу, пені тощо), втому числі зверх збитків. Це не звільняє боржника від реального виконання зобов'язань (п. З ст. 193 ГК України).
Прострочення може бути викликане й діями кредитора, який в уста­новлений час не прийняв виконання або ж здійснював такі дії (чи не здійснював), шо не давали можливості кредитору виконати зобов'язання в строк. Саме тому є вкрай важливим п. 2 ст. 193 ГК України, в якому ска­зано, шо кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належ­ного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси іншої сторони й забезпечення загальногосподарського інтересу. Це не що інше, як принцип взаємодопомоги (співробітництва) сторін у виконанні зобов'язання.
Якщо зобов'язання не може бути виконане через прострочення кре­дитора, то боржник не вважається таким, що прострочив, і звільняється
188
від відповідальності. В цьому разі він має право вимагати від кредитора відшкодування спричинених йому збитків.
Виконання господарського зобов'язання повинно здійснюватись у визначеному місці (ст. 197 ГК України), передбаченому законом, дого­вором або ж у окремих випадках — актом планування, а також може випливати зі змісту зобов'язання. Так, за договором поставки сторони можуть передбачити, що продукція приймається на складі постачаль­ника чи доставляється постачальником на склад одержувача продукції.
Здебільшого місце виконання зобов'язань сторони визначають в договорі. Разом з тим, непоодинокі випадки, коли сторони в договорі не обумовлюють це питання, через шо виникає невизначеність віднос­но місця виконання. Якщо місце виконання господарського зобов'язан­ня неможливо встановити жодним із вищезазначених способів, вико­нання повинно бути здійснене в місці, яке вказано законом: за зо­бов'язаннями передачі нерухомого майна — в місці його перебування; за зобов'язаннями передачі майна з умовою перевезення — в місці пе­редачі першому перевізнику; за грошовими зобов'язаннями — в місці перебування кредитора — юридичної особи; за всіма іншими зо­бов'язаннями — в місці перебування боржника (організації — юридич­ної особи — в місці перебування постійно діючого органу управління; фізичної особи-підприємця — за місцем проживання).
Залежно від характеру господарського зобов'язання використову­ються різноманітні способи його виконання. Під способом виконання розуміють порядок виконання, який визначається суб'єктами госпо­дарської діяльності в умовах конкретного договору чи нормативними актами або у визначених випадках — актами централізованого плану­вання (галузь оборонної промисловості, енергопостачання вт. ін.).
Зобов'язання між суб'єктами господарської діяльності, на відміну від побутових угод, як правило, як уже зазначалося, має тривалий ха­рактер (поставка, науково-дослідницькі, експериментально-конструк­торські і технологічні роботи, капітальне будівництво, державна за­купівля сільськогосподарської продукції і т. ін.). Одномоментне їх ви­конання не тільки недоцільне, але й неможливе. Тому, як правило, ці зобов'язання виконуються періодично частинами.
В умовах ринкових відносин коло зобов'язань, види і способи їх виконання значно розширюються. За певних обставин виникає не­обхідність і можливість передачі зобов'язання однією стороною іншій не самого майна в натурі, а прав на це майно на умовах, передбачених ст. 195 ЦК України, відповідно до якої — управнений суб'єкт госпо­дарського зобов'язання, якщо інше не передбачено законом, статутом чи договором, може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від тре­тьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських пов-
189
/>/>моважень. Передачу (делегування) таких прав може бути зумовлено пев­ним строком.
Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав внаслідок такої передачі (делегування) додаткові повно­важення, вирішувати відповідно до цих повноважень коло господар­ських питань і нести відповідальність за наслідки рішень, шо ним приймаються.
Такий спосіб виконання господарських зобов'язань вперше законо­давчо закріплений на рівні кодексу.
Особливості має спосіб і місце виконання грошових зобов'язань між суб'єктами господарської діяльності. За загальним правилом всі суб'єкти господарської діяльності здійснюють платежі через установи банку відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою Національним банком України 29 бе­резня 2001 року. Як передбачено ст. 6 Закону України вшбквітня 2001 року «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»1, юридичні особи, фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності відкривають по­точні, інші рахунки для здійснення банківських операцій у будь-яких банках України за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.
Основна більшість платежів здійснюється у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом.
Грошові зобов'язання учасників господарських відносин підлягають оплаті в національній валюті (в гривнях). В іноземній валюті розрахун­ки між суб'єктами господарської діяльності можливі, якщо вони мають на це право відповідно до закону.
Відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відноси застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Забезпечення виконання господарських зобов'язань
Зобов'язання встановлюється для того, щоб воно було виконане. Воно повинно виконуватися відповідно до всіх елементів, що станов­лять у своїй сукупності його зміст (за предметом, строком, способом і т. ін.). Але будь-яке зобов'язання само по собі не гарантує здійснення боржником тих дій, які передбачені договором на користь кредитора.
Положення суттєво змінюється, як тільки боржник чи кредитор по­рушує будь-які свої зобов'язання. В цих випадках застосовуються різно­манітні заходи примусового характеру, спрямовані на забезпечення його
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 29. — Ст. 137.
190
виконання. Деякі з них можуть бути застосовані відносно будь-якого зобов'язання, а тому називаються загальними. Вони можуть застосову­ватися в усіх випадках, крім винятків, установлених законом, догово­ром або ж самим характером відносин. Серед них особливо суттєвими є спонукання до виконання зобов'язання і відшкодування збитків, спричинених його порушенням.
Проте, хоча ці заходи мають всеохоплюючий характер, вони не завжди досягають необхідного практичного ефекту. Бувають випадки, коли боржник не виконує зобов'язань, але кредитор ніяких збитків не має або з тих чи інших причин не може довести їх розмір. Через це ви­моги про стягнення збитків дуже часто зовсім не заявляються, бо ре­алізувати ці вимоги просто неможливо.
Відповідно до цього закон дозволяє самим учасникам зобов'язання обумовити їх певними додатковими забезпечувальними заходами, що мають спеціальний характер і можуть гарантувати виконання зо­бов'язань незалежно від того, чи спричинені збитки кредитору. Якщо ж у належному і своєчасному виконанні зацікавлена держава, то в зо­бов'язанні вказуються спеціальні забезпечувальні заходи за прямою вказівкою закону.
Під способами забезпечення зобов'язання слід розуміти передбачені законом чи договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулю­вати боржника до належного виконання ним свого зобов'язання, а в разі його невиконання бути заходом задоволення законних вимог кредитора.
Згідно із ст. 199 ГК України, виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав і відповідальності учасників госпо­дарських відносин, передбачених ГК України та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються в господарському (діловому) обігу.
Статтею 546 ЦК України передбачені види забезпечення виконан­ня зобов'язань. Виконання зобов'язань може забезпечуватися неустой­кою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. До та­ких заходів належать і банківська гарантія (ст. 200 ГК України), і загаль­ногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов'язань. Підставою встановлення будь-якого зі способів забезпечення виконання зо­бов'язання може бути домовленість сторін (договір). І тільки відносно неустойки чи застави передбачено, що вони можуть встановлюватися безпосередньо законом. Угода про будь-яке забезпечення виконання зобов'язання повинна бути укладена в письмовій формі, інакше така угода може бути визнана недійсною.
Неустойка (штраф, пеня) — це є визначена законом чи договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору в разі невико­нання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі про­строчення виконання. Частіше всього неустойка встановлюється простою
191



домовленістю сторін або ж відповідним зобов'язанням, яке є приписом закону. Тому неустойку в першому випадку називають договірно-доб­ровільною, а в другому —договірно-обов'язковою.
У деяких випадках обов'язок сплати неустойки безпосередньо перед­бачається нормативним актом. Так, відповідно до закону перевізник і відправник несуть майнову відповідальність у разі неподання перевізних засобів і за інші порушення зобов'язання, які випливають із плану пере­везення, та у випадках, не передбачених таким планом, але встановлених транспортним статутом, і тоді йдеться про нормативну неустойку.
Залежно від особливостей визначення розміру неустойки і характеру порушень, за які вона встановлюється, говорять про штраф або пеню.
Штраф — це неустойка, шо обчислюється у відсотках від суми не­виконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пеня — це неустойка, шо обчислюється у відсотках від суми не­своєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день простро­чення виконання.
У зв'язку з тим, шо зобов'язання по сплаті неустойки є додатковим щодо зобов'язання по відшкодуванню збитків, виникає питання про їх співвідношення.
За цим критерієм неустойка розмежовується на залікову, виключну, штрафну і альтернативну.
При заліковій неустойці збитки стягуються в тій частині, яка не по­кривається неустойкою. Вона має загальний характер і застосовується в усіх випадках, якшо договором чи законом не передбачено інше. Така неустойка є найбільш привабливою для боржника, бо розмір такої не­устойки суттєво зменшується.
Для боротьби з найбільш серйозними порушеннями зобов'язань (ре­алізація недоброякісної і некомплектної продукції та ін.) понад збитка­ми стягується неустойка, яка називається штрафною (ст. 549 ЦК України),
При виключній неустойці стягненню підлягає лише неустойка, а збитки не стягуються. Закон дозволяє сторонам по договору встанови­ти відповідальність у вигляді відшкодування лише збитків чи тільки стягнення неустойки, тому остання називається альтернативною.
Розмір неустойки, як уже зазначалося, установлюється договором за домовленістю сторін. Разом з тим, ЦК України передбачає правило, згідно з яким сторони можуть домовитися про зменшення встановле­ного розміру неустойки, крім випадків, передбачених законодавством. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, а також за наявності інших обставин, які мають важливе значення. Які саме обставини є важливими, суд ви­значає в кожному конкретному випадку. Але суд не має права повністю звільнити боржника від неустойки (ст. S51 ЦК України).
Кредитор не має права на неустойку, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (ст. 617 ЦК України). Відсотки на неустой-
192
kvне нараховуються (ст. 550 ЦК України). Сплата неустойки не звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі.
Важливого значення і широкого застосування в умовах переходу до ринкових відносин набуває такий вид забезпечення виконання госпо­дарських зобов'язань, як застава (Закон України «Про заставу»1). Внаслідок цього кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
У заставних правовідносинах кредиторам завжди є заставоутриму­вач — особа, яка приймає майно в заставу. Боржник за основним зо­бов'язанням є заставником і передас майно в заставу. Ним може бути і третя особа. Заставою можуть бути забезпечені різноманітні вимоги, які виникають Із договорів займу (банківського займу), купівлі-продажу, оренди, перевезення та ін. Застава може застосовуватися відносно ви­мог, які можуть бути виконаними в майбутньому при наявності домо­вленості сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог
Предметом застави можуть бути майно, цінні папери, а також май­нові права. Але в усіх випадках предметом застави може бути лише таке майно, такі речі, які не виключені із господарського обігу. Ним може бути і таке майно, яке може стати власністю заставника в майбутньому після укладення договору, в тому числі продукція (майбутній врожай), приплід тварин і т. ін. Предметом застави можуть бути і такі майнові права, як права на чужі речі, орендні права на майновий комплекс підприємства, будинки, споруди, кредиторські вимоги та інші права.
У той же час деяке майно не може бути предметом застави, а саме: національні, культурні й історичні цінності, які відображені в Держав­ному реєстрі національної культурної спадщини, а також об'єкти дер­жавної власності, приватизація яких заборонена, майнові комплекси державних підприємств, які перебувають у процесі корпоратизації. Не можуть бути предметом застави і вимоги, які мають особистий харак­тер, а також вимоги, застава який заборонена законом.
За загальним правилом, договір застави може бути укладено між сторонами у простій письмовій формі. Але якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в обігу чи переробці, договір застави має бути нотаріально засвідчений. У разі недотримання вимог щодо форми застави і його нотаріального посвідчення договір застави визнається недійсним.
З моменту укладення договору між сторонами узгоджується питан­ня про те, в кого буде знаходитися заставне майно. Ним може володіти заставоутримувач, заставодавець, третя особа (нотаріальні органи, банк). Особа, якій передається майно, повинна забезпечити задоволен­ня вимог заставоутримувача. Це, як правило, досягається шляхом стра­хування майна за домовленістю сторін або згідно з приписом закону.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 47. — Ст. 642.     продолжение
--PAGE_BREAK--7 Господарче лрмо України
Право застави вимикає з моменту укладення договору застави, а якщо договір повинен бути нотаріально засвідченим, то з моменту такого засвідчення або ж з моменту його реєстрації, якщо вона є обов'язковою. Якщо ж відповідно до договору чи закону предмет застави повинен знахо­дитись у заставоутримувача, то право застави виникає з моменту передачі такого предмета. За загальним правилом, за заставником зберігається право користування заставленим майном, якщо інше не передбачено договором або законом. За домовленістю із заставоутримувачем заставник за умов переходу до нового заставника основного боргу може повернути собі за­ставлене майно на конкретних умовах або ж змінити предмет застави.
У зв'язку з тим, що ціна заставленого майна, як правило, не збігасться з сумою боргу, застава може забезпечити кілька зобов'язань. Тому борж­ник має право заставити одне й те ж майно одночасно кільком креди­торам. Правовідносини, які виникають з цих дій, називаються переза­ставою. Законом України «Про заставу» право застави надається тільки боржнику за умови, якщо це не заборонено законом, а також за згодою попереднього заставоотримувача.
Застава зберігає силу в тому разі, якщо майно чи майнові права, які становлять її предмет, переходять у власність іншої особи або ж в уста­новленому порядку виникає уступка заставоодержувачем забезпеченої заставою вимоги.
Застава припиняється в момент виконання боржником основного зо­бов'язання. При цьому кредитор поминем повернути боржнику заставле­не майно. У разі часткового виконання зобов'язання застава зберігається в первісному, повному обсязі. Застава може припинятись і з інших підстав: у разі загибелі заставленого майна, якщо це було майно не з родовими ознаками; якщо заставоутримувач набув права власності на заставу; якщо закінчився строк дії права, яке становить предмет застави. Право застави припиняється і за примусового продажу заставленого майна.
Право звернення стягнення на заставлене майно виникає з момен­ту невиконання основного зобов'язання, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, а також у безспірному порядку на підставі виконавчого надпису нотаріальних органів.
Реалізація заставленого майна, на яке звернене стягнення, здійс­нюється виконавчою службою (органами)1на підставі виконавчого ли­ста, наказу господарського суду або ж виконавчого надпису нотаріаль­них органів. Реалізація заставленого майна здійснюється на аукціоні (публічних торгах).
Якщо сума від реалізації заставленого майна, є недостатньою для задоволення вимог заставоутримувача, він має право, якщо інше не пе-
1/>Закони України від 24 березня 1998 року «Про державну виконавчу службу» (Відомості Верховної Ради України. — 1998. -Nb36-37. — Ст. 243) і від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження» (Там само. — 1999. — N? 24. — Ст. 207).
194
редбачено законом чи договором, одержати різницю за рахунок іншо­го майна боржника в порядку черги, встановленої законом. Якщо сума від реалізації заставленого майна, перевишуватиме розмір забезпеченої заставою вимоги заставоутримувача, то ця різниця повинна бути повер­нена заставнику. Заставник може в будь-який час до реалізації предме­та застави припинити звернення на нього стягнення шляхом виконан­ня забезпеченого заставою зобов'язання.
• Залежно від властивостей предмета застави чинне законодавство передбачає різні види шетми, а відповідно до них права і обов'язки сторін, зокрема іпотека, застава майнових прав, застава пінних паперів, застава в міжнародному обігу.
Іпотека — це застава землі або ж іншого нерухомого майна (бу­динків, споруд, квартир, цілісних майнових комплексів підприємств і т. ін.), яке залишається у володінні і користуванні заставника чи третьої особи. В договорі іпотеки основоположним елементом є земля, предме­том цих відносин можуть бути як земельні ділянки, так і розміщені на них багаторічні насадження, будинки, споруди, інші об'єкти, які тісно пов'язані з землею, а тому не можуть бути без пошкодження або знецінення відокремлені від неї і таким чином належать до предметів іпотеки з урахуванням цих ознак.
Договір іпотеки встановлює права і обов'язки сторін за умови но­таріального засвідчення. Відповідно до договору іпотечний заставник повинен здійснити дії, необхідні для підтримки предмета застави в на­лежному стані, і має право достроково виконати основне зобов'язання, якщо цс не суперечить змісту зобов'язання. Він не позбавлений права реалізувати предмет застави з переводом на придбавача основного боргу, забезпеченого заставою, і з письмової згоди заставоутримувача надати предмет іпотеки в оренду.
Відповідно до Закону України «Про заставу» заставник має право, якщо інше не передбачене законом чи договором, здійснювати докумен­тальну, а також фактичну перевірку наявності, розміру, стану і умов збе­реження предметів іпотечної застави. За порушення цього права він може не тільки вимагати дострокового виконання зобов'язання, але й у разі необхідності звернути стягнення на предмет іпотеки. Вказані наслідки настають незалежно від того, чи знаходиться предмет іпотеки у заставника, третьої особи тощо.
Якщо предмет застави втрачений не з вини заставоутримувача і за­ставник його не відновив або за згоди заставоутримувача не замінив іншим майном такої ж вартості, заставоутримувач має право вимагати дострокового виконання зобов'язання.
Якщо предметом іпотеки є будинки і споруди, заставоутримувач на­буває право користування і земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. У разі звернення стягнення на предмет застави придбавач має право на одержання земельної ділянки відповідно до законодавст­ва України.
7.195
Предметом іпотеки може бути, як було зазначено вище, і майновий комплекс підприємства або його структурного підрозділу, а тому іпоте­ка поширюється на все майно, в тому числі основні і обігові фонди, а також інші цінності, відображені в самостійному балансі підприємства. Як предмет іпотеки закон розглядає також транспортні засоби і космічні об'єкти, які залишились у володінні заставника.
Законом України «Про заставу» передбачена також іпотека рухомого майна, до якого належать товари в обігу чи в переробці. Предметом такої застави можуть бути: сировина, напівфабрикати, комплектуючі, гото­ва продукція і т. ін. Заставник зберігає за собою право володіти, корис­туватись і розпоряджатися ними відповідно до встановлених правил.
За домовленістю сторін предмет застави може бути залишений у заставника під замком і печаткою заставоутримувача (тверда застава), а індивідуально визначена річ може бути обладнана знаками, які підтверджують заставу.
Якщо предметом застави є вимоги заставника за зобов'язанням до своїх боржників, ці правовідносини називаються заставою майнових прав. Заставник може укласти договір як на право вимоги за зобов'язан­ням, які належать йому на момент укладення угоди, за якою він висту­пає кредитором, так і тих. які повинні виникнути в майбутньому. У цьо­му разі в договорі повинна бути вказана особа — боржник стосовно за­ставника, про шо боржник повинен бути повідомлений.
Заставник, як правило, зобов'язаний виконати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права, а саме: не робити відступ-лення заставленого права; не здійснювати дій, шо припиняють застав­не право або зменшують його обсяг, вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від зазіхання на нього третіх осіб; повідомля­ти заставоутримувача про зміни, що сталися в заставленому праві при його порушенні з боку третіх осіб.
Якщо заставник не виконає покладених на нього обов'язків, заставо­утримувач має право незалежно від настання строків виконання забезпе­ченого заставою зобов'язання вимагати в судовому порядку переводу на себе заставленого права; виступати як третя особа в суді, який буде розгля­дати справу про заставлене право; в разі порушення заставником зобов'я­зання самостійно вживати всіх заходів для захисту заставленого права.
У разі, якщо боржник заставника до виконання заставником зо­бов'язання, забезпеченого заставою, виконає свої обов'язки, все одер­жане заставником стає предметом застави, про шо заставник повинен негайно повідомити заставоутримувача.
Із одержаних коштів заставник зобов'язаний на вимогу заставоутриму­вача перерахувати відповідні суми на його рахунок як виконання зо­бов'язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором.
Виконання зобов'язань може забезпечуватись і шляхом застави век­селя або іншого цінного паперу, які можуть бути передані шляхом здійснення передаточного надпису — індосаменте.
196
Заставою забезпечуються не тільки зобов'язання, які виникають із договорів між суб'єктами господарської діяльності, але й зобов'язання вказаних суб'єктів за платежами державі (перед державним чи місцевим бюджетом). Законом України від 21 грудня 2000 року «Про порядок по­гашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та держав­ними цільовими фондами»1введене поняття податкової застави як спо­собу забезпечення зобов'язань. Податкова застава     продолжение
--PAGE_BREAK--виникає не на підставі договору, а на підставі закону. При ньому податкові органи ма­ють переважне право перед іншими кредиторами на задоволення своїх вимог за рахунок вартості заставленого майна.
Чинне господарське законодавство України серед видів забезпечен­ня виконання зобов'язань передбачає гарантію. Згідно з п.5 ст.47 Зако­ну України від 7 грудня 2000 року «Про банки і банківську діяльність», серед операцій, шо можуть здійснюватись банками, передбачається надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які мають намір їх виконати у грошовій формі.
Гарантія як спосіб забезпечення виконання господарських зо­бов'язань є субсидіарним зобов'язанням, шо видається банківською установою в порядку, встановленому Національним банком України, на прохання (клопотання) зацікавленої особи (боржника), за яким відпо­відний банк (гарант) зобов'язується згідно з умовами гарантійного зо­бов'язання сплатити грошову суму кредиторові з метою ліквідації забор­гованості з боку боржника.
Таким чином, у господарських відносинах, для забезпечення вико­нання зобов'язань застосовується банківська гарантія — письмове зо­бов'язання гаранта, яке є строковим і набирає чинності з моменту ви­дачі. Строковість цього зобов'язання визначається в самій гарантії.
Відповідно до ст. 200 ГК України, банківська гарантія с спе­цифічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної в пись­мовому підтвердженні, якшо третя особа (зобов'язана сторона) не ви­конає вказане в ньому певне зобов'язання або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.
Висунення заперечень та претензій гарантом управненій стороні допускається лише в межах гарантійного листа.
Зобов'язання, яке випливає з банківської гарантії, виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.
Виконання зобов'язань суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною га­рантією в разі та в спосіб, передбачених законом (п. 2 ст. 199 ГК України).
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 10. — Ст. 44.
197
§ 3. Припинення і недійсність господарських зобов'язань
Дії зобов'язання вичерпуються, як тільки права і обов'язки, шо його становлять, будуть повністю і належним чином виконані, — тоді воно припиняється. Але воно може бути припинено і з інших причин та підстав — із закінченням позовної давності, яка погашає санкцію, втому числі і зобов'язання, розірвання договору при наявності до того не­обхідних підстав тощо.
Таким чином, припинення зобов'язань є не шо інше, як відпадіння первісно установленого зобов'язання як конкретного виду зобов'язаль­них зв'язків.
Припиненню зобов'язань присвячені статті 202-206 ГК України. Серед перелічених в указаних вище статтях підстав поставлено виконан­ня. І ие зрозуміло. Виконання являє собою нормальний спосіб припи­нення зобов'язань, яке збігається з тією метою, для досягнення якої воно установлюється.
Але припинення зобов'язання може бути обумовлено не будь-яким чином, а лише належним, ним охоплюється і реальне виконання, а саме: за суб'єктним складом, предметом, місцем, часом і способом. Якщо учас­ники зобов'язання порушують хоч би одну із умов його належного вико­нання, зобов'язання не припиняється, а трансформується, змінюється, оскільки в цьому разі до основного зобов'язання недобросовісного кон­трагента приєднуються нові, додаткові зобов'язання: у сплаті штрафів, відшкодуванні збитків і т. ін. Отже, неналежним чином виконане або не­виконане зобов'язання породжує нове, ще одне зобов'язання. І лише після того як сторони здійснять всі дії, які виникають із зобов'язання, воно визнається припиненим (п. 1 ст. 203 ГК України).
Господарські зобов'язання припиняються шляхом зарахування зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазна­чений чи визначений моментом витребування. При припиненні зо­бов'язань за цими підставами необхідно враховувати такі умови:
по-перше, зобов'язання повинні мати зустрічний характер вимог, які пред'являють одні і ті самі особи одна одній, кожна із яких в одно­му зобов'язанні є кредитором, а в іншому — боржником;
по-друге, зобов'язання, які пред'являються до зарахування, повинні бути однорідними, тобто такими, предметом яких є майно, визначене родовими ознаками, в тому числі гроші;
по-третє, необхідною є така умова, як настання строку виконання одного і другого зобов'язань. Зарахування вимог не допускається, якщо за заявою другої сторони повинен бути застосований строк позовної давності і строк цей минув (пункти 3, 5 ст. 203 ГК України).
Господарське зобов'язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов'язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов'язання (п. 4 ст. 203 ГК України).
198
Зобов'язання може бути припинене і за згодою сторін. Така згода може полягати у звільненні кредитором боржника від виконання зо­бов'язання, тобто прошения боргу (відмові від^стягнення суми, яку ви­нен боржник). Різновидом цього способу припинення зобов'язання є мирова угода сторін. Вона може бути як судовою (затвердженою судом загальної юрисдикції або ж господарським судом), так і не судовою (затвердженою нотаріально).
Господарські зобов'язання припиняються в разі поєднання управ-неної та зобов'язаної сторін (кредитора і боржника) в     продолжение
--PAGE_BREAK--одній особі. Частіше всього це буває на підставі пранонаступництва. Наприклад, при злитті юридичних осіб чи приєднанні однієї юридичної особи до дру­гої, якщо в зобов'язанні одна із юридичних осіб — кредитор, а друга — боржник (п. 2 ст. 204 ГК України).
Однією із підстав припинення зобов'язання с неможливість його ви­конання. Господарське зобов'язання припиняється н разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не перед­бачено законом.
При припиненні господарського зобов'язання в разі неможливості його виконання необхідно врахувати таке:
наявність обставин, які не дають можливості сторонам його виконати;
відсутність винної поведінки сторін, за яку могли б сторони відпо­відати. Наприклад, стихійне лихо, військові дії на території України, в зоні яких перебувають кредитор і боржник і т. ін.
Згідно з ч. 2 ст. 205 ГК України, в разі неможливості виконання зо­бов'язання повністю або частково зобов'язана сторона з метою за­побігання невигідних для сторін майнових та іішіих наслідків повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка мас вжити не­обхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідом­лення не звільняє зобов'язану сторону від відповідальності за невико­нання зобов'язання відповідно до вимог закону.
Ліквідація суб'єкта господарювання, в тому числі і оголошеного бан­
крутом, також є пілс і лмою припинення господарського зобов'язання,
якщо не допускається ііраіюнаступництво за цим зобов'язанням (ч. 3,4
ст. 205 ГК України)./ •
У разі прийняття нового, а також зміни чи скасування державно­го замовлення, акта органу державної влади чи органу державного уп­равління, які роблять неможливим виконання зобов'язання і спону­кують сторони з цих чи інших причин розірвати господарський договір (контракт), можуть бути підставою для припинення зобов'язання з мо­менту, коли про це стало відомо сторонам зобов'язання (ст. 188, п. 2 ст. 206 ГК України).
Отже, умовами припинення зобов'язань з цих підстав є:
прийняття нового чи зміни акта органу державної влади або органу управління, на підставі яких був укладений договір (контракт);
199
зміна або скасування цими актами державного замовлення, яким передбачено припинення договору (контракту);
факти зміни чи скасування державного замовлення, на основі якого укладений договір (контракт) стали відомі сторонам;
сторони відповідно до вимог ст. 188 І К України розірвали договір (контракт).
Спеціальним видом припинення господарського зобов'язання є заміна одного зобов'язання між даними суб'єктами другим — новація.
Важливим у цій правовій ситуації є те, що первісне зобов'язання повністю припиняється, а не перетворюється на нове. Тому, зокрема, одночасно припиняються всі зобов'язання, які забезпечують його ви­конання, — акцесорні зобов'язання. Новація відрізняється від заміни виконання (наприклад, за згодою одержувача (покупця) за договором поставки замість одних товарів відвантажуються інші товари того ж асортименту). В цьому разі первісне зобов'язання не припиняється, а продовжує існувати і підлягає виконанню. В господарській практиці ви­користовується поняття пролонгації (продовження) договірних відно­син учасників на новий строк, це також не є новацією.
Вище викладений перелік підстав припинення зобов'язань не є ви­черпним.
Від припинення зобов'язань слід відрізняти їх недійсність (ст. 207 ГК України).
Якщо зобов'язання не відиовідас вимогам закону або вчинене з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства, воно є недійсним.
Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарсько­го зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зо­бов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Це, зокрема, належить до умов типових договорів та договорів приєднання, умови яких:
передбачають ціну за продукцію непомірно високу порівняно з їх справжньою ціною і таким чином ставлять сторону у важке економічне становище (кабальні умови);
виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сто­рону певних обов'язків (нема відповідальності);
допускають односторонню відмову віл зобов'язання з боку виконав­ця або односторонню зміну виконавцем його умов, що суперечить ст. 188 ГК України, якою розірвання або зміна господарських договорів в од­носторонньому порядку не допускається;
вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встанов­люють аналогічної санкції для виконавця.
200
Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійс­ним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду чинності як такс, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі, якщо зобов'язання може бути при­пинене лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
Наслідки визнання господарських зобов'язань недійсними досить повно викладені вст. 208 ГК України.
Розділ V
Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання
    продолжение
--PAGE_BREAK--Г/>лава 17. Загальні засади юридичної відповідальності учасників господарських
відносин
§ 1. Поняття та принципи господарської відповідальності
Термін «відповідальність» застосовується в різних аспектах. Говорять, зокрема, про соціальну, моральну, економічну і юридичну відповідальність.
Поняття соціальної відповідальності має узагальнювальний харак­тер. Ним охоплюються всі види відповідальності в суспільстві. З цієї точки зору моральна, економічна та юридична відповідальність — лише форми соціальної відповідальності.
Інколи поняттю «соціальна відповідальність» надається особливий відтінок: звітувати про свої дії, або відповідати перед своєю совістю. В літе­ратурі навіть зроблена спроба застосувати це поняття до пояснення юридичної відповідальності. Так, на думку В. Л. Тархова, юридична відповідальність — обов'язок, «який регулюється правом дати відповідь своїм діям»1. Таке розуміння юридичної відповідальності робить це по­няття надмірно широким і розпливчастим, шос неприйнятним в умо­вах правової держави, оскільки дає можливість неординарного і неод­нозначного тлумачення.
Існують й інші розуміння поняття «юридична відповідальність».
Дослідженню питання юридичної і, зокрема, господарсько-правової відповідальності правники приділяли і приділяють велику увагу. Цій проб­лемі в різний час присвятили свої праці В. С Мартем'янов2, В. С. Щер­бина і А. Я. Пилипенко', Г. Д. Отнкжова4, В. К. Мамутов5та інші.
1/>Тархов В. А. Ответственность по советскому праву. -Саратов, 1973. — С 8-11.
1Маршемьянов В. С. Хозяйственное прано. Обшиє положения: Курс лекций. — М.: Иад-во БЕК, 1994.-Т. І. — С 248, 250. 226.
1Пилипенко А. Я… Щербина В. С. Господарське право: курс лекцій: Навчаль­ний посібник для юридичних вузів. — К.: Вентурі, 1996. — С. 146; 154; 149.
4Предпринимательское (хозяйственное) право: Учебник: В. 2 т. — М.: Юристь, 1999.-Т. 1.-С. 461; 463-475.
1Мамутов В.К., Овсиенко В.В., Юдин В.Я. Предприятие и материальная ответственность. — К.: Наук, думка, 1971. — С. 26-27.
202
Висловлюючи різні точки зору і підходи до визначення господар­сько-правової відповідальності, переважна частина правників розгля­дають її як наслідок правопорушення, як несприятливі економічні наслідки. Вони єдині також і в питанні відносно суб'єкта відповідаль­ності. Згідно з їхніми дослідженнями, ним є тільки суб'єкт господарю­вання, а не окремі громадяни, за винятком підприємців.
На нашу думку, найбільш послідовною позицією в цьому питанні є позиція В. К. Мамутова. Він розглядає господарсько-правову відпо­відальність як зазнавання господарським органом несприятливих еко­номічних наслідків безпосередньо внаслідок того, щодо нього застосо­вані передбачені законом санкції (міри відповідальності економічного характеру) за вчинене ним правопорушення1.
Таке розуміння юридичної, в тому числі і господарсько-правової відповідальності, не тільки дістало підтримку і визнання в загальній теорії права, а й закріплення в чинному законодавстві, зокрема вст. 216 ГК України.
Відповідно до цієї статті, відповідальність за правопорушення, здійснене у сфері господарювання, полягає в застосуванні до правопо­рушників — учасників господарської діяльності правового впливу (санкцій) на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законодавчими актами чи договором.
Отже, відповідальність застосовується у формі певноїсистеми госпо­дарських санкцій, передбачених господарським законодавством, укладе­ними договорами і локальними актами нормативного характеру суб'єктів господарювання за протиправні дії чи бездіяльність учасників госпо­дарських відносин. Статтею 217ГК України визначено: поняття госпо­дарських санкцій, сферу їх застосування, вили господарських санкцій та порядок застосування адміністративно-господарських санкцій.
Суб'єктами відповідальності є як суб'єкти господарювання, так і інші учасники господарських відносин, в тому числі міністерства, відом­ства та їх органи, які контролюють дотримання правил (чи умов) здійснення господарської діяльності.
Господарсько-правова відповідальність являє собою вплив потерпіло­го на правопорушника безпосередньо або за допомогою суду в цілях га­рантії захисту прав і законних інтересів громадян, організацій та держа­ви, втому числі відшкодування збитків учасникам господарських відно­син, завданих внаслідок правопорушення (ст. 216 ГК України).
Господарсько-правова відповідальність — це узгоджена і упорядко­вана система санкцій, які застосовуються до правопорушників. Проте в законодавстві неможливо передбачити всі випадки і відтінки, які ви­никають у відносинах суб'єктів господарювання. Право завжди регулює типові ситуації, притаманні більшості відносин, які виникають на прак-
'/>Мамутов В.К., Овсиенко В.В., Юдин В.Я. Предприятие и материальная ответственность. — С. 26-27.
203
тиці. Воно базується на основних керівних началах, — принципах пра­ва, які виражають тенденції і потреби суспільства, шо визначають суть системи, галузі або інституту права і в результаті їх правового закріплен­ня мають загальнообов'язкове значення.
Господарсько-правова відповідальність, як інститут права, базується на принципах, відображених у ст. 2!6 ГК України, згідно з якими:
потерпіла сторона в усіх випадках, не заборонених законом (окрім форс-мажорних), має право на відшкодування збитків, незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
застосування штрафних санкцій до суб'єкта, який порушив зо­бов'язання, а також відшкодування збитків, не звільняють цього суб'єк­та віл обов'язку, без згоди потерпілої сторони, виконати прийняті на себе зобов'язання в натурі.
У цілях забезпечення правопорядку в господарських відносинах і захисту законних прав та інтересів споживачів продукції зазначеною нормою передбачений принцип, згідно з яким у господарському дого­ворі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
Цей принцип передбачає невідворотність відповідальності за скоєне правопорушення.     продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Підстави господарсько-правової відповідальності
Підстави відповідальності, втому числі і господарсько-правової, — проблема, яка посідає чільне місце в теорії юридичної відповідальності. В юридичній літературі, в чинному законодавстві, зокрема в ГК України (ст. 218), підставами господарсько-правової відповідальності визнається здійснення правопорушення, тобто протиправної (забороненої) дії чи бездіяльності суб'єктом господарювання або іншим учасником госпо­дарського відношення, який порушує права і законні інтереси іншої особи — потерпілого або перешкоджає їх реалізації.
Невиконання, або ж неналежне виконання господарського зо­бов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності є не що інше, як господарське правопорушення, яке спричиняє госпо­дарсько-правову відповідальність правопорушника.
Ця відповідальність настає, якщо учасник господарських відносин не доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущен­ня господарського правопорушення. Закон не містить переліку заходів, які повинен вживати учасник господарських відносин, тому слід дійти висновку, шо вони будуть встановлюватися судовими органами в кож-
204
ному конкретному випадку, залежно від виду і змісту зобов'язання та скоєного правопорушення.
Суб'єкт господарювання звільняється від господарської відповідаль­ності при порушенні, невиконанні або неналежному виконанні зо­бов'язання, якщо доведе, що належне виконання зобов'язання вияви­лося неможливим внаслідок форс-мажорних обставин — дії неперебор-ноїсили, тобто непередбачених, надзвичайних і невідворотних з людської волі явищ. Проте ці обставини повинні братися до уваги як такі, що звільняють правопорушника (суб'єкта господарювання) від господар­сько-правової відповідальності, якщо вони виникли і продовжувалися протягом усього строку виконання зобов'язання.
Водночас ст. 218 ГК України застерігає, що не вважаються такими, які звільняють правопорушника від господарсько-правової відповідаль­ності, обставини, як: порушення своїх зобов'язань контрагентами пра­вопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'я­зання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
При порушенні контрагентами своїх зобов'язань перед правопо­рушником останній мас право і можливість вжити заходів шляхом за­стосування правових засобів (звернення в судові органи і стягнення збитків, штрафних санкцій, звернення стягнення на майно і т. ін.) для спонукання контрагентів виконати свої зобов'язання.
Відсутність потрібних для виконання зобов'язання товарів на рин­ку теж не може бути обставиною для звільнення правопорушника від відповідальності, оскільки при укладенні договору суб'єкт господарю­вання повинен був упевнитися в тому, що в нього буде можливість ви­конати його належним чином.
При відсутності власних коштів для виконання зобов'язання пра­вопорушник теж може вирішити цю проблему шляхом одержання кре­диту або іншого виду позички і т. ін. Таким чином, ця обставина також не звільняє правопорушника від відповідальності. Одним словом, пе­релічені обставини мають суб'єктивний, а не об'єктивний характер і не звільняють порушник;! від господарсько-правової відповідальності.
У сучасних умовах господарювання важливу роль відіграє такий засіб господарсько-правової відповідальності, як звернення стягнення на майно правопорушника. В радянський період можливість звернен­ня стягнення на майно боржника (правопорушника) була законодавчо усунена. Не допускалася можливість дії санкцій на основні і обігові фон­ди, фактично на все натуральне майно підприємства. В умовах різно­манітності і рівноправності форм власності ця ситуація радикально змінилась і можливість звернення стягнення на майно правопорушни­ка тепер закріплена законодавством.
При невиконанні передбачених зобов'язанням умов (невиконані зобов'язання), або невиконанні будь-якої умови, або ж неналежному виконанні, тобто такому, що не відповідає тим чи іншим умовам зо-
205     продолжение
--PAGE_BREAK--
/>Загальним правилом досудового врегулювання спорів є те, що учас­ники господарських відносин, які порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'яв­лення їм претензій чи звернення до суду. Тобто сторонам надано право самостійно, без втручання судових чи інших органів врегулювати конфліктну (спірну) ситуацію, яка виникла у зв'язку з укладенням, здійсненням, зміною чи припиненням господарських правовідносин.
Слід зауважити, що більшість спорів може бути передано на вирі­шення господарського суду без досудового врегулювання. Застосуван­ня заходів досудового врегулювання спорів в обов'язковому порядку необхідне тільки у спорах, що виникають з договорів перевезення, про надання послуг зв'язку та договорів, заснованих на державному замов­ленні. В інших випадках досудове врегулювання спору є необхідною передумовою звернення до господарського суду лише за наявності відповідної угоди сторін (ч. І ст. 5 ГПК України).
Проте частиною 5 ст. 5 ГПК України передбачено, що угода сторін про обов'язковість досудового врегулювання не може бути укладена відносно таких спорів: про визнання договорів недійсними, про визнан­ня недійсними актів державних та інших органів, підприємств та ор­ганізацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охо-ронювані законом інтереси підприємств та організацій, про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також спорів щодо звернення стягнення на заставлене май­но. Цей перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Якщо для господарських спорів передбачена процедура їх досудо­вого врегулювання, то звернення сторін до суду за захистом порушених прав і законних інтересів можливе лише після того, як контрагенту була направлена претензія, яку останній відхилив або не дав на неї відповіді у встановлений ст. 7 ГПК України строк.
Недотримання претензійного порядку врегулювання спорів є під­ставою для повернення господарським судом позовної заяви без розгля­ду (ст. 63 ГПК України). Проте з урахуванням суб'єктного складу гос­подарських спорів законодавець передбачив і винятки із загального правила досудового їх врегулювання.
Так, законодавство не передбачило досудове врегулювання спорів для Розрахункової палати, яка звертається до господарського суду в інте­ресах держави в межах повноважень, про що йдеться у Конституції та законах України, Антимонопольного комітету України та його тери­торіальних відділень.
Без досудового врегулювання спорів, згідно з ч. І ст. 2 ГПК України, суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. При цьо­му прокурор чи його заступник самостійно визначає, в чому полягає
208
порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Відповідно до рішення Конституційно­го Суду України від 8 квітня 1999 року1, під поняттям «орган, уповно­важений державою здійснювати відповідні функції у спірних відноси­нах» слід розуміти орган державної влади чи орган місцевого самовря­дування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої в інте­ресах держави, орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних відносинах, набуває статусу позивача.
В обов'язки господарського суду входить оцінка правильності ви­значення прокурором чи його замісником органу, який уповноважений" здійснювати функції держави у спірних відносинах.
При виявленні неправильності визначення прокурором чи його за­ступником органу, уповноваженого державою здійснювати функції, пов'язані з захистом інтересів держави, або недостатнього обґрунтуван­ня наявності порушення інтересів держави, суд на підставі п. І ч. 1 ст. 63 ГП К України повертає таку позовну заяву без розгляду.
Таким є загальний порядок досудового врегулювання господарських спорів. Цей порядок досить чітко і детально визначений ГПК України і ГК України. Проте спеціальним законодавством визначений відмінний від загального порядок досудового врегулювання господарських спорів. Це, передусім, торкається спорів, пов'язаних із договорами перевезен­ня, врегулювання яких регламентується:
Статутом залізниць України від 6 квітня 1998 року;
Статутом автомобільного транспорту УРСР від 27 червня 1969 року;
Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Укра­їні від 14 жовтня 1997 року;
Кодексом торговельного мореплавства України від 9 грудня 1994 року;
Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР від 15 жовт­ня 1955 року;
Повітряним кодексом України від 4 травня 1993 року.
Процедура досудового врегулювання господарських спорів скла­дається із таких стадій (етапів): укладення у відповідних випадках уго­ди між сторонами про врегулювання спору у претензійному порядку; підготовка претензії контрагентом; підготовка відповіді і направлення її пред'явнику претензії.
Пред'явлення претензії, порядок і строки її розгляду, повідомлення заявника про результати розгляду, а також відповідальність за порушен­ня строків розгляду претензії, передбачені статтями 6-9 ГПК України,     продолжение
--PAGE_BREAK--ст. 222 ГК України.
Відповідно до цих норм претензія повинна викладатися тільки в письмовій формі з дотриманням вимог щодо змісту і основних її рекві­зитів. У ній необхідно чітко і вичерпно викласти дані про учасників спо-
1/>Офіційний вісник України. — 1999. — № 15. — Ст. 614.
209
/>ру, навести їх повне найменування, поштові і банківські реквізити з поси­ланням на чинне законодавство та умови договору (контракту). В претензії також викладаються конкретні вимоги до її отримувача про відновлення порушеного права заявника претензії з посиланням на докази (докумен­ти), якими підтверджуються обставини, що стали підставою для заяви пре­тензії. У разі, коли вимоги претензії мають грошову оцінки, то в додатку до претензії або в самому тексті претензії необхідно викласти чіткий і обґрунтований розрахунок. В обгрунтування претензії заявник повинен додати до неї необхідні документи в оригіналі чи в належно засвідчених копіях (квитанції, довідки, акти передачі-прийому продукції, довіреності, акти експертизи тощо, залежно він характеру і категорії спору).
Якщо претензії пред'являються транспортним організаціям, то до них обов'язково додаються документи в оригіналі (вантажні квитанції, супроводжувальні документи, комерційні акти, накладні, протоколи очистки вагонів і т. ін.).
Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їх представником, в іншому разі вона розгляду не підля-і .и Претензія надсилається рекомендованим або цінним листом. До­казами її відправки є поштова квитанція. Претензія може бути переда­на особі, яка має на це певні повноваження, під розписку. Той, хто її приймає, повинен залишити на примірнику заявника розписку про прийняття претензії і засвідчити її печаткою підприємства.
Пред'явлення претензії є суб'єктивним правом юридичних осіб, тоді як надання відповіді на одержану претензію в установленому порядку та у встановлений строк с їх суб'єктивним обов'язком. Претензія, одер­жана від заявника, повинна бути розглянута, за загальним правилом, в строк один місяць з дня її одержання. В тому разі, коли обов'язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право повтор­ної перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виго-товлювачем, претензії пов'язані з якістю та комплегетністю продукції (товарів) повинні бути розглянуті протягом двох місяців (частини І, IIст. 7 ГПК України, ст. 222 ГК України).
Проте претензії можуть бути розглянуті і раніше місячного або двохмісячного строків. Місяць і два місяці — це граничні строки, за межі яких сторона, що одержала претензію, виходити не вправі.
Обгрунтованість вимог заявника претензії базується на доданих до неї документах та інших доказах. Нерідко виникає необхідність у дослідженні інших документів, які не були додані до претензії, тому сторона, у якої виникла в цьому потреба, має право зажадати від заявника необхідні до­кументи, встановивши строк їх надання. Цей строк не може бути мен­ший п'яти днів без урахування часу поштового пробігу. Перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання (ч. IIIст. 7 ГПК України).
У процесі розгляду претензії, як правило, з численними складними розрахунками чи взаємопов'язаними вимогами може виникнути не-210
обхідність у залученні до участі в розгляді претензії її заявника. Йдеть­ся про звірку сторонами фактичних даних та їх об'єктивну спільну оцінку. Ці дії сторони оформляють актом або протоколом звірки взаємо-розрахунків.
У разі якщо для дослідження документів або інших доказів необхідні спеціальні знання, сторони можуть назначити експертизу. Слід при цьо­му мати на увазі, що експертиза є лише одним із доказів, хоча й висо­кого рівня достовірності, але нона не має абсолютного характеру.
Після розгляду претензії сторона повинна дати відповідь заявнику в установлені строки, в якій має повідомити про її визнання (повне або часткове) або про відмову в її задоволенні. Відповідь подається в пись­мовій формі, а її зміст має містити повне найменування і поштові реквізити підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь.
Якщо претензія відхилена повністю чи частково, заявникові повинні бути повернуті оригінали документів, отриманих як додатки до претензії.
Відповідь на претензію підписується повноважною особою під­приємства, організації або їх представником і надсилається рекомендо­ваним або цінним листом чи вручається під розписку (аналогічно як і вручення претензії). Будь-які інші посадові особи не мають права на підписання відповіді на претензію. Згідно з чинним законодавством, якщо претензія чи відповідь на неї підписується особою, що виконує обов'язки повноважної особи, то в ній вказуються лані про це, не до­пускається проставлення вертикальної риски перед підписом, як це часто робиться на практиці. За таких умов претензія чи відповідь на неї можуть бути визнані недійсними.
Якщо у відповіді на претензію не повідомляється про перерахуван­ня визнаної суми, то заявник мас право по закінченні 20 днів після одер­жання відповіді звернутися до державної виконавчої служби із заявою про примусове стягнення визнаної суми з боржника без звернення в господарський суд. Відповідь на претензію, в якій визнаються пре­тензійні суми, розглядається як підстава для відкриття виконавчого провадження з примусового стягнення суми заборгованості. Виконав­че провадження мас порушуватися на підставі ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження». До заяви додається відповідь на пре­тензію з визнаною сумою.
Оскільки розгляд претензії та надання на неї відповіді заявнику в обумовлені ст. 7 ГП К України строки є обов'язком суб'єктів господарю­вання, то при порушенні цих строків або ж залишення претензії без відповіді господарський суд при вирішенні господарського спору має право стягнути в доход державного бюджету з підприємства, організації, що припустилися такого порушення, штраф у розмірі двох відсотків від суми претензії, але не менш як п'ять і не більш як сто розмірів неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян.
211
/>    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 4. Роль господарського суду в реалізації господарсько-правової відповідальності
Реалізація відповідальності означає перетсрпівання правопорушни­ком несприятливих економічних наслідків. Іншими словами, якщо нема перетерпівання цих наслідків, нема і відповідальності. Вона має на меті забезпечення належного виконання суб'єктами господарювання взятих на себе зобов'язань під загрозою застосування до суб'єктів, які їх порушили, передбачених законодавством санкцій. Застосування санкцій за порушення законних прав і інтересів суб'єктів господарюван­ня здійснюється господарськими судами, третейськими та судами за­гальної юрисдикції.
Конституція України передбачає забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, рівності їх перед законом. Будь-яке обмеження прав суб'єктів господарювання щодо їх звернення за захистом порушених прав до суду є недійсним.
Відповідно до ст. 216 ГК України, ст. 1 ГПК України, підприємства та організації усіх форм власності, що мають статус юридичної особи (в тому числі й іноземні), державні та інші органи, які є юридичними особами, а також фізичні особи, що в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а також кредитори борж­ника, щодо якого порушено справу про банкрутство, наділені правом звернутися до господарського суду за захистом своїх прав і охороню-ваних законом інтересів.
Отже, за умови дотримання (в передбачених законодавством випад­ках) порядку досудового врегулювання господарських спорів та їх підвідомчості (розділ IIIГПК України) суб'єкти господарських відно­син мають право здійснювати захист своїх порушених прав шляхом при­тягнення в судовому порядку до відповідальності правопорушників у сфері господарювання.
Обов'язковою вимогою звернення до господарського суду є позов­на заява. Вона подається в письмовій формі і підписується повноваж­ною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності або його представником. Як і претензію, так і позовну заяву підписує керівник (або заступник керівника) організації— юридич­ної особи. Коли ці правила порушуються, а також, якщо позовна за­ява підписана особою, посада якої не вказана (найчастіше це буває при короткочасній відсутності керівника або заступника керівника організації), вона, згідно з п.1 ст. 63 ГПК України повертається судом без розгляду.
У позовній заяві повинно бути зазначене найменування сторін, їх поштові адреси; найменування і номери рахунків у банківських устано-
212
вах. Позов громадянина-підприємця обов'язково слід підтвердити до­кументом про реєстрацію підприємця у визначеному законом порядку.
Якщо позов підлягає грошовій оцінці, то в позовній заяві вказується ціна позову, в яку включаються суми основного боргу, збитків, штрафу, нені.
Ціна позову, котрий складається з кількох самостійних вимог, ви­значається сумою всіх вимог. У справах про стягнення боргу, збитків, штрафу, пені в іноземній валюті ціна позову визначається в гривнях за офіційним курсом гривні до Іноземних валют (ст. 55 ГПК України).
Якщо позов подається до кількох відповідачів, то необхідно вказу­вати адресу, поштові та інші реквізити кожного із них, а також виділи­ти позовну вимогу до кожного із них.
Відповідно до ст. 58 ГПК України, в одній позовній заяві можуть бути об'єднані кілька вимог до одного чи більше відповідачів, які по­винні бути однорідними, пов'язаними між собою підставами виникнен­ня або поданими доказами.
У позовній заяві повинні бути викладені: обставини, на яких грунту­ються позовні вимоги; зазначені докази, шо підтверджують позов; обгрун­тований розрахунок сум, шо стягуються чи оскаржуються (заборгованості, штрафу, пені); законодавство, на підставі якого подається позов.
Необхідною умовою позовної заяви є відображення в ній відомостей про вжиття заходів досудового вреіулювання спору, крім випадків, коли така процесуальна процедура не є обов'язковою. Але якщо сторони уклали угоду про обов'язковість досудового врегулювання спору, то до позовної заяви додається копія претензії, докази її відправки (вручен­ня) відповідачу, а також документи, що свідчать про результати розгля­ду претензії. В позовній заяві необхідно вказувати перелік документів або інших доказів, втомучислі.якшоце необхідно, і перелік та опис ре­чових доказів, а також поштову квитанцію про відправлення відпо­відачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів, платіжні до­ручення про сплату у встановленому порядку і розмірі державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, а також довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача, якщо саме ним була підписана позовна заява (ст. 57 ГПК України). В разі порушення вимог статей 54-57 ГПК Укра­їни суд, відповідно до вимог п. 7 ст. 63 ГПК України, повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду.
Слід зазначити, шо надсилання відповідачу копій документів та інших доказів, які останній має, необов'язкове. У разі залучення до участі у справі третіх осіб позивач надсилає їм копії позовної заяви з відповідними документами (ст. 56 ГПК України).
При надходженні позовної заяви до господарського суду суддя, пе­ревіривши її відповідність вимогам чинного матеріального та госпо­дарсько-процесуального законодавства, мас право: відмовити в прий-
213     продолжение
--PAGE_BREAK--
/>Наявність відзиву на позовну заяву значно полегшує і прискорює розгляд справи, разом з тим, його відсутність не є перешкодою для роз­гляду справи господарським судом. Відповідно до ст. 75 ГП К України, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.
У підготовці справи до розгляду, з метою забезпечення правильно­го і своєчасного вирішення господарського спору про відповідальність за порушення зобов'язання, згідно зі статтями 64-65 ГП К України, суд­дя вчиняє такі дії:
визначає і вказує час розгляду справи;
викликає представників сторін і з'ясовує, які матеріали може бути подано додатково;
зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, дер­жавні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити роз­рахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витре­бує від них необхідні документи, відомості, висновки і т. ін.;
вирішує питання про призначення експертизи;
вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;
вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову відпо­відно до вимог статей 66-68 ГПК України;
вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчас­ного розгляду справи.
Господарське процесуальне законодавство містить загальні вимоги і перелік дій з підготовки будь-якого господарського спору до розгляду в господарському суді. Вони повною мірою поширюються і на справи по застосуванню відповідальності до боржників, які порушили (не ви­конали) зобов'язання.
Статтею 69 ГПК України регламентовано загальні правила розгля­ду спорів у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
У тому разі, коли господарським судом слухається справа про стяг­нення заборгованості за опротестованим векселем, строк вирішення спо­ру скорочено до одного місяця від дня одержання судом позовної заяви.
У виняткових випадках голова господарського суду чи його заступ­ник мають право продовжити строк вирішення спору, але не більше як на один місяць. Строк вирішення спору може бути продовжено І за кло­потанням обох чи однієї із сторін.
Основною стадією розгляду господарських спорів про застосуван­ня господарським судом відповідальності за порушення зобов'язань, а також за інші правопорушення, є вирішення господарських спорів.
Вирішення спорів між юридичними особами, а також між фізични­ми особами — суб'єктами підприємницької діяльності проводиться в засіданні господарського суду. Порядок ведення засідання, відповідно
216
до ст. 74 ГПК України, визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями — суддею, що головує в засіданні.
У призначений згідно з ухвалою судді про розгляд справи час голо­вуючий відкриває засідання, оголошує склад суду, перевіряє явку пред­ставників сторін та їх повноваження, роз'яснює особам, які беруть участь у засіданні суду, їх права і обов'язки, визначає порядок ведення засідання, з'ясовує надходження від учасників господарського проце­су заяв, клопотань, відводів складу суддів чи судді, експерта та ін. Після цього оголошується позовна заява, слово надається представнику по­зивача або прокурору, якщо позов поданий ним експерту та іншим осо­бам, які беруть участь у засіданні. Головуючий з'ясовує надходження від учасників господарського процесу доповнень до досліджених у справі матеріалів. По закінченню розгляду справи він оголошує рішення чи його резолютивну частину і дату прийняття повного рішення.
При розгляді справи господарський суд може зіткнутися з такими обставинами, за яких спір не може бути вирішено в даному засіданні (нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судо­вого процесу; неподання витребуваних матеріалів; необхідність витре­бування нових доказів та ін.). У такому разі розгляд справи відкладається і в ухвалі, що виноситься, вказується час і місце проведення наступно­го засідання. Суддя має право оголосити перерву в засіданні в межах встановленого строку вирішення спору з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі (ст. 77 ГПК України).
Сторони в судовому засіданні користуються рівними матеріальними та процесуальними правами, тому в процесі розгляду справи вони вільно розпоряджаються ними. Позивач мас право протягом розгляду справи по суті відмовитись від позову. Прийняття господарським судом відмови позивача від позову тягне за собою припинення провадження у справі і виключає можливість звернення в майбутньому до суду з тим же позовом.
Відповідно до ст. 78 ГПК України, сторони мають право завершити роз­гляд господарської справи шляхом взаємних поступок — мировою угодою, правові наслідки якої роз'яснюються сторонам судом до її затвердження.
Іноді господарський суд не в змозі розглянути справу до вирішен­ня пов'язаної з нею іншої справи про господарську відповідальність органом, що вирішує господарські спори, або відповідного питання компетентними органами, а також у разі: призначення судової експер­тизи; надсилання господарським судом матеріалів до слідчих органів; заміни однієї із сторін правонаступником внаслідок реорганізації підприємства, організації. В цій ситуації господарський суд зупиняє провадження у справі і поновлює його після усунення обставин, що зу­мовили його зупинення.
У разі якщо сторона не згодна з ухвалою господарського суду про зупинення провадження у справі, вона має право оскаржити цю ухвалу в апеляційному порядку відповідно до положень ст. 106 ГПК України.
217
Від зупинення провадження у справі слід відрізняти припинення провадження, яке має місце з підстав, зазначених у ст. 80 ГП К України, а саме: якщо спір не підлягає вирішенню в господарських судах України; відсутній предмет спору; є рішення господарського суду або іншого ор­гану, який у межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; позивач відмо­вився від позову і відмову прийнято господарським судом та ін., тобто є підстави, які перешкоджають розгляду справи в господарському суді.
Припинення провадження у справі — це форма закінчення господар­сько-судової справи без винесення рішення, коли неможливо повторне звернення до господарського суду. Припинення провадження у справі мож­ливе тільки при наявності обставин, які передбачені ст. 80 ПІК України. Ухвалу про припинення провадження у справі може бути оскаржено.
Іншою формою закінчення господарських справ без винесення рішення є залишення позову без розгляду. Таке закінчення настає при наявності обставин, передбачених ст. 81 ГПК України, коли: позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано; позивач не вжив заходів досудо-вого врегулювання спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК України, і можливість такого врегулювання не втрачена; позивач не звертався до установи банку за одержанням з відповідача заборгованості, коли вона відповідно до законодавства мала бути одержана через банк; громадя­нин відмовився від позову, який було подано в його інтересах прокуро­ром, та в інших випадках, передбачених цією статтею.
Перелік обставин, згідно з якими господарський суд залишає позов без розгляду, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Після усунення умов, які послужили обставинами для залишення заяви без розгляду, заінтересована особа має право знову звернутися до господарського суду в загальному порядку.
Аналіз таких процесуальних інститутів, як припинення проваджен­ня у справі та залишення позову без розгляду, свідчить про те, що суддя має процесуальну можливість виправити помилки, яких він допустив­ся при прийнятті позовної заяви.
При вирішенні спору про відповідальність суб'єкта господарюван­ня за порушення виконання зобов'язання господарський суд приймає рішення. Рішенням господарського суду закінчується розгляд справи по суті і дається остаточна відповідь про задоволення позову або відмову в ньому повністю чи частково. Воно приймається суддею (суддями, якщо справа розглядається в колегіальному складі).
Рішення викладається в письмовій формі і підписується суддею, а якщо спір вирішується колегіально, то всіма суддями. Якщо хто-небудь із суддів не згоден з рішенням, він зобов'язаний у письмовій формі викласти свою окрему думку, яка приєднується до справи (ст. 82 ГПК України).
Відповідно до ст. 83 ГПК України, приймаючи рішення з госпо­дарського спору, господарський суд має право виходити за межі позов-
218
них вимог, якщо є необхідність зробити це в інтересах позивача або тре­тьої особи із самостійними вимогами на предмет спору і про це зацікав­лена сторона звернулась до суду з клопотанням, — тобто вийти за межі позовних вимог за власною ініціативою господарський суд не може.
Господарський суд має право у виняткових випадках зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню із сторони, шо порушила зобов'язання. Як правило, не відбувається в разі невиконан­ня або неналежного виконання зобов'язання з вини обох сторін (зміша­ної вини), якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшен­ню розмірів збитків, або якщо згідно з умовами договору він повинен був вжити заходів щодо зменшення збитків і не зробив цього внаслідок явищ стихійного характеру, а також звільнення від сплати неустойки (штрафу, пені) згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України.
Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і скла­дається відповідно до вимог ст. 84 ГПК України. Воно оголошується в судовому засіданні після розгляду справи. За згодою сторін, як уже за­значено, суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення. Рішення господарського суду набирає чинності після закін­чення десятиденного строку з дня його прийняття.
Якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення роз­гляду справи,     продолжение
--PAGE_BREAK--зупинення, припинення провадження у справі, залишен­ня позову без розгляду тощо), господарський суд виносить ухвалу (ст. 86 ГПК України).
Рішення та ухвали можуть одержати сторони, прокурор, який брав участь у господарському процесі особисто, про що в справі робиться відмітка, коли ці процесуальні документи були одержані. Крім того, суд може відправити сторонам і прокурору рішення поштою.
Рішення господарського суду може бути оскаржено в апеляційно­му порядку, а постанова апеляційного суду — до Вищого господарського суду. Верховний суд України є остаточною касаційною інстанцією, по­станови якого оскарженню не підлягають.
І лана 18. Відшкодування збитків у сфері господарювання
§ 1. Поняття збитків у господарській діяльності
Забезпечуючи захист прав та законних інтересів суб'єктів господа­рювання, держава визначає шляхи, якими досягається стабільність гос­подарського обігу. Так, у ст. 20 Господарського кодексу України зазна­чається, що права та законні інтереси суб'єктів господарювання захи­щаються втому числі і шляхом відшкодування збитків.
219
Відшкодування збитків є способом відновлення майнового стану суб'єкта господарського права за рахунок іншого суб'єкта-правопоруш-ника, тобто цей спосіб має передусім компенсаційну функцію.
Під збитками розуміють витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язан­ня або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною (ч. 2 ст. 224 ГК України.)
Відшкодування збитків є видом відповідальності, господарською санкцією (ч. 2 ст. 217 ГК України) за порушення як господарсько-пра­вових зобов'язань (договірна відповідальність), так і за порушення вста­новлених вимог шодо здійснення господарської діяльності (позадо­говірна відповідальність). Усвою чергу, порушення цих зобов'язань та встановлених вимог с підставою для відшкодування збитків суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Що стосується договірної відповідальності, то збитки відшкодовують­ся, коли один з контрагентів не виконує зобов'язання за договором або виконує його з порушенням умов договору (неналежне виконання). При цьому невиконання чи неналежне виконання умов договору повинно бути протиставлене належному виконанню договору з боку іншого контр­агента. Позадоговірна відповідальність настає в разі, коли між правопо­рушником та потерпілою особою (особами) не існувало договірних зо­бов'язань, проте, внаслідок певних лій чи бездіяльності, порушуються права та законні інтереси інших суб'єктів господарювання, наприклад, при порушенні норм антимонопольного законодавства, правил випуску та обігу цінних паперів, прав інтелектуальної власності тошо.
Слід зазначити, то відшкодування збитків, крім матеріальної ком­пенсації моральної шкоди, є загальною (універсальною) мірою відпові­дальності і застосовується в будь-якому випадку незалежно від того, чи зазначено це в договорі або законодавстві, яке регулює певний вид зо­бов'язань. Проте законодавець обмежує розмір збитків і ставить їх у за­лежність віл розміру штрафних санкцій, якшо вони підлягають стягненню. Відповідно до ст. 232 Господарського кодексу України, якшо за невиконан­ня або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкни. то збитки відшкодовуються в частині, непокритій цими санкціями.
З цього загального правила законом або договором можуть бути передбачені певні винятки, а саме: коли допускається стягнення тільки неустойки (виключна неустойка); коли збитки стягуються в повній сумі понад неустойку (штрафна); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).
Вказане правило існувало і раніше, за чинності Цивільного кодексу Укра­їнської РСР 1963 року. Стаття 204 цього кодексу передбачала, що якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неу­стойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовувалися в частині, непокритій
220
неустойкою. При вирішенні питання про стягнення неустойки та штраф­них санкцій законодавець виходить із загального принципу, що потерпіла сторона в разі с і ягнении на її користь збитків та штрафних санкцій не по­винна перебувати у вигіднішому становищі, ніж у разі, коли зобов'язання було б виконано належним чином. Таким шляхом досягається стабільність господарського обігу і ставиться перепона діям учасників господарських правовідносин, які можуть бути спрямовані на створення перешкод для інших учасників правовідносин, в результаті яких зобов'язання не вико­нується, проте одна зі сторін отримує відшкодування навіть більше за при­буток, який вона отримала б при належному виконанні зобов'язання.
§ 2. Склад і розмір збитків, що підлягають відшкодуванню
Склад збитків, що відшкодовуються особою, яка припустила госпо­дарське правопорушення, визначено у ст. 225 Господарського кодексу України. Фактично законодавець визначив три різновиди збитків, а саме:
1)реальні збитки:
вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна;
додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), по­несені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язан­ня другою стороною;
2)втрачена вигода:
неодержаний прибуток, на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати в разі належного виконання зобов'язання другою стороною;
3)матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передба­
чених законом.
Реальні збитки — це грошовий еквівалент, який необхідний для ком­пенсації та відновлення того майнового стану потерпілої особи, який існував на момент вчинення правопорушення. До того ж, відповідно до конструкції п. 2. ч. 1 ст. 225 ГК України, до реальних збитків слід відно­сити тільки витрати, які вже зроблені, а не ті, які потерпіла особа зро­бить у майбутньому. У Цивільному кодексі України до складу реальних збитків, крім витрат, які вже зроблені, включаються також витрати, що їх особа мусить зробити в майбутньому для відновлення свого поруше­ного права (хоча такі майбутні витрати навряд чи можна назвати ре­альними збитками). Ще до прийняття Господарського та нового Цивіль­ного кодексів України судова практика пішла шляхом стягнення з по­рушника тільки тих витрат, які потерпіла сторона вже здійснила, а не тих, які вона повинна здійснити в майбутньому1.
1/>Див. Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 30 травня 1995 року № 02-5/218 // Юридичний вісник України. — 2002. — № 26.
221
Неодержаний прибуток (втрачена вигода), на відміну від реальних збитків, — це майбутнє збільшення кількості майна потерпілої сторо­ни, яке вона не одержала з вини контрагента. Це збільшення завжди виражається у грошовій формі.
Основним узагальнюючим показником фінансових результатів гос­подарської діяльності на всіх підприємствах незалежно від форм влас­ності є прибуток (дохід). Визначаючи ці показники, підприємства по­винні керуватися Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», згідно з яким прибуток визначається як скоригований валовий дохід відповідного звітного періоду, зменшений на суму вало­вих витрат виробництва та обігу і суму амортизаційних відрахувань, і включає, зокрема, загальні доходи від реалізації товарів (робіт, послуг).
У торговельних організаціях виручка від реалізації визначається за валовим доходом, шо є сумою торговельних надбавок, знижок і націнок на реалізовані товари.
Отже, якшо підприємство не одержало запланований ним дохід з вини контрагента, який не виконав свого зобов'язання, і між фактом неодержання цього доходу та невиконанням контрагентом зобов'язан­ня є прямий причинний зв'язок, боржник на вимогу кредитора має відшкодувати завдані цим збитки незалежно від того, шо позивач вико­нав або навіть перевиконав свій план по доходах за рахунок перевико­нання плану виробництва за іншими видами продукції (товарів).
Що ж до торговельних, посередницьких та постачальницько-збуто­вих організацій, то відшкодуванню підлягають неодержані ними суми торговельних надбавок, знижок, націнок, які б вони одержали від ре­алізації продукції (товарів) у разі належного виконання їх контрагента­ми своїх зобов'язань.
Підприємство планує свою діяльність, в тому числі одержання прибут­ку (доходу), на певний період своєї господарської діяльності, враховуючи укладені ним договори на одержання продукції (товарів), матеріалів, сиро­вини тощо та договори на реалізацію ним готової продукції (товарів), на­дання послуг. Таким чином, якшо постачальник не виконав свого зо­бов'язання шодо поставки продукції (товарів), матеріалів та сировини у встановлений договором строк, у зв'язку з чим покупець у запланованому періоді не одержав прибуток (дохід), завдані цим збитки підлягають відшко­дуванню, незалежно від того, шо в наступному періоді поставки постачаль­ник поповнив недопоставлену продукцію і від цього, але вже за межами запланованого періоду, підприємство одержало прибуток (дохід).
При вирішенні питання щодо неодержаного прибутку (доходу) слід мати на увазі таке. Як у промислових підприємств, так і в торговельних, постачальницько-збутових, збутових підприємств (організацій) є умов­но-постійні та умовно-змінні витрати. Наслідками невиконання або не­належного виконання боржником зобов'язання, наприклад недопостав­кою продукції, є, зокрема, зменшення обсягу виробництва чи реалізації продукції (робіт, послуг кредитора), внаслідок чого він не одержав при
222
буток (дохід) і, крім того, в нього збільшуються умовно-постійні витрати в собівартості його продукції, а в торговельних підприємствах зростають фактичні витрати обігу. Такі умовно-постійні витрати не підлягають ви­ключенню з суми стягуваних господарським судом збитків.
Торговельна знижка (націнка), яка надається торговельному (посе­редницькому) підприємству (організації), за виключенням умовно-змінних витрат, які останні не внесуть у зв'язку з недопоставкою їм то­варів (упаковка, транспортування тощо), створює прибуток (дохід) по­купців. Тому з торговельної зниж*ки (націнки), що надається при поставках конкретного виду товарів, підлягає виключенню та її частка, яка призначається на покриття умовно-змінних витрат.
При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, шо існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному поряд­ку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а в разі якщо вимогу не задо­волено в добровільному порядку, — на день подання до суду відповідно­го позову про стягнення збитків.
Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 19. Штрафні та оперативно-господарські санкції
§ 1. Штрафні санкції- Порядок їх застосування
Разом з відшкодуванням збитків особа, яка порушила господарське зобов'язання або правила здійснення господарської діяльності, повинна сплатити стороні, права якої порушено, штрафні санкції. Тобто у право­порушника виникає так звана штрафна відповідальність. Штрафна відповідальність, на відміну від відповідальності за завдання збитків, має передусім караючу, а не компенсаційну функцію.
Відповідно до ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штраф­ними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми, назви яких: неустойка, штраф, пеня. Господарським кодексом не визначається, що слід розуміти під кожним з цих видів господарських санкцій і чим вони відрізняються одна від одної. Цивільне законодав­ство визначає всі три види штрафної відповідальності як різновиди не­устойки. Так, у ст. 549 Цивільного кодексу України йдеться про те, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов'язання, проте окремо дається поняття штрафу та пені.
223
Штрафомєнеустойка, щообчислюєтьсяувідсоткахвідсуминеви­конаногоабоненалежновиконаногозобов'язання.
Пенеюєнеустойка, шообчислюєтьсяувідсоткахвідсуминесвоєчас­новиконаногогрошовогозобов'язаннязакоженденьпрострочення виконання.
Отже, навідмінувідгосподарськоїштрафноївідповідальності, яка можестягуватисятількиугрошовійформі, цивільнаштрафнавідповідаль­ністьможебутиреалізованаішляхомстягненнязвинноїсторонимайна.
Дужеважливимспитаннявизначеннярозміру, вякомустягуються штрафнісанкції. Цейрозмірможебутивизначеноякузаконі, таківдо­говорі. Навідмінувідвизначеннярозмірузаподіянихзбитків, дедіють оціночнікатегорії, штрафнісанкціїстрогоприв'язанідосуминевико­наногозобов'язання, днівпрострочення, відсотковогоспіввідношення. Зазагальнимправилом, якшозакономвизначенорозмірштрафних санкцій, змінитийогозапогодженнямсторіннеможна, такізмінибу­дутьвважатисянікчемними. Так, заневиконаннягрошовихзобов'язань платникигрошовихкоштівсплачуютьнакористьодержувачівцих коштівзапростроченняплатежупенюврозмірі, щовстановлюєтьсяза згодоюсторін. Але, відповіднодоЗаконуУкраїни«Провідповідальність заневиконаннягрошовихзобов'язань», цяпенянеможеперевищува­типодвійноїобліковоїставкиНаціональногобанкуУкраїни, щодіяла уперіод, заякийсплачуєтьсяпеня.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Неустойкаташтраф, які, посуті, єоднимвидомштрафнихсанкцій, можутьстягуватисяувідсотковомувідношеннідосуминевиконаної частинизобов'язанняабовпевній, визначенійгрошовійсумі, абоу відсотковомувідношеннідосумизобов'язаннянезалежновідступеня йоговиконання, абоукратномурозмірідовартостітоварів(робіт, по­слуг). Розмірнеустойкиташтрафунезалежитьвідтермінупрострочення виконаннязобов'язання.
Пеняможестягуватисятількиувідсотковомувідношеннідовартості невиконаногозобов'язаннязакожнийденьпрострочення. Отже, розмір пеніпрямозалежитьвідтермінупростроченнявиконаннязобов'язання.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Якужезазначалосявище, розмірштрафнихсанкційвстановлюється закономабодоговором. Прицьомузакономвстановлюєтьсярозмір штрафнихсанкційдляконкретноговидугосподарськихправовідносин: будівництво, поставка, додержаннястандартів, норміправил, фінан­соватаподатковадисциплінатаін. Закономневстановлюєтьсязагаль­нихвипадківстягненняштрафнихсанкцій. Отже, якщоштрафнісанкції непередбаченоспеціальнимзакономабоконкретнимдоговором, по­терпілаособанеможепред'являтидоправопорушникавимогупроїх стягнення. Однакзцьогоправилаєвинятки. Частина2 ст. 231 Госпо­дарськогокодексуУкраїнимаєуніверсальнийхарактерщодостягнен­няштрафнихсанкцій. Протецянормазастосовується, якщоупра­вовідносинахєтакзванийпублічнийелемент, асаме: якщопорушено господарськезобов'язання, вякомухочабоднасторонаєсуб'єктом
224
господарювання, щоналежитьдодержавногосектораекономіки, або порушенняпов'язанезвиконаннямдержанногоконтракту, абовико­наннязобов'язанняфінансуєтьсязарахунокДержавногобюджетуУкра­їничизарахунокдержавноюкредиту. Штрафнісанкціїзастосовують­ся, якщоіншенепередбаченозакономчидоговором, утакихрозмірах:
запорушенняумовзобов'язаннящодоякості(комплектності) то­варів(робіт, послуг) стягуєтьсяштрафурозмірідвадцятивідсотківіиір-тостінеякісних(некомплектних) товарів(робіт, послуг);
запорушеннястроків    продолжение
--PAGE_BREAK--виконаннязобов'язаннястягуєтьсяпенив розмірі0,1 відсоткавартостітоварів(робіт, послуг), зякихдопущено простроченнявиконаннязакожнийденьпрострочення, азапростро­ченняпонадтридцятьднівдодатковостягуєтьсяштрафурозмірісеми відсотківвказаноївартої11
Оскількинеустойка(штраф) нецілежитьвідтермінупрострочення виконаннязобов'язання, нарахуванняцихштрафнихсанкційздійс­нюєтьсяодноразово. Нарахуванняпенізапростроченнявиконаннязобо­в'язання, якщоіншеневстановленозакономабодоговором, припиняйься черезшістьмісяціввіддня, колиюбоїі'яіаннималобутивиконано.
Якшозаневиконанняабоненалежневиконаннязобов'язання встановленоштрафнісанкції, тозбиткивідшкодовуютьсявчастині, не покритійцимисанкціями. Крімтого,     продолжение
--PAGE_BREAK--іакономабодоговоромможуть бутипередбаченівипадки, коли:
допускаєтьсястягненнятількиштрафнихсанкцій(виключніштрафні санкції);
«биткиможутьбутистягнутівповнійсуміпонадштрафнісанкції;
завиборомкредитораможутьбутистягнутіабозбитки, абоштрафні санкції(альтернативніштрафнісанкції).
Уразі, якщоналежнідосплатиштрафніспікшінадмірновеликі порівняноііj6mпсамикредитора, судмшправоіменнійтирозмірсанкцій. Прицьомуповиннобутивзятодоуваги: ступіньвиконанняюбов'яШННЯ боржником; майновийстансторін, якіберутьучастьузобов'язанні; не лишемайнові, алейіншіінтересисторін, щозаслуговуютьнаувагу.
Сплаташтрафних    продолжение
--PAGE_BREAK--санкційзаневиконанняабоненалежневиконання господарськогозобов'ячаннянелшіьнмєборжникавілвиконаннязобов'я­заннявнатурі, крімвипадків, передбаченихуч. Зст. 193 цьогоКодексу.
§2. Оперативно-господарськісанкції. їхвиди
Оперативно-господарськісанкції—цепередбаченізаконодавством абодоговоромзасобиоперативноговпливунаправопорушника, спря­мованінапопередженнягосподарськогоправопорушенняабозмен­шенняйогошкідливихнаслідків. їхоперативністьполягаєвтому, що вонивводятьсявдіюсамимисуб'єктамиабодержавнимиорганами, які контролюютьдодержаннязаконностіувідповіднійсферігосподарських
    продолжение
--PAGE_BREAK--8 ГосподарчепраюУкраїни
/>відносин. Ці санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.
До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором, зокрема:
відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною,
із звільненням її від відповідальності за це — в разі порушення зо­
бов'язання другою стороною;
відмова віл оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним
чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;
відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт вна­
слідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення
видачі банківських позичок тошо;
відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подаль­
шого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або по­
вернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зо­
бов'язанням (списання з рахунку боржника п безакцентному порядку
коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додатко­
вих гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка поруши­
ла зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), пере­
ведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на
оплату після перевірки їх якості тощо;
відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із
стороною, яка порушує зобов'язання.
Цей перелік нес вичерпним, у договорі сторони можуть передбачи­ти також інші оперативно-господарські санкції.
Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Опе­ративно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
І лана 20. Лдміністративно-господарські
санкції
§ 1. Поняття адміністративно-господарських санкцій.
їхвиди
Господарська діяльність повинна здійснюватись її суб'єктами за правилами, установленими законодавчими актами. Якшо ці правила порушуються, до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані, як визначає Господарський кодекс України (ст. 238), уповноваженими
226
органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-пра-вового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопо­рушення та ліквідацію його наслідків.
Адміністративно-правові санкції відрізняються від інших засобів впливу на суб'єктів господарювання тим, що вони застосовуються особ­ливим суб'єктом, в якому, за виразом фахівців, уособлюється так звана «публічна адміністрація» — у вигляді або державних органів виконав­чої влади, або виконавчих органів місцевого самоврядування1.
Господарський кодекс України встановлює перелік адміністратив­но-господарських санкцій, які органи державної влади та органи місце­вого самоврядування відповідно до своїх повноважень можуть застосо­вувати до суб'єктів господарювання. Зокрема, це:
вилучення прибутку (доходу);
адміністративно-господарський штраф;
стягнення зборів (обов'язкових платежів);
зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання;
застосування антидемпінгових заходів;
припинення експортно-імпортних операцій;
застосування індивідуального режиму ліцензування;
зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господа­рювання певних видів господарської діяльності;
анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарю­вання окремих видів господарської діяльності;
обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;
скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарю­вання.
Оскільки однією зі сторін у цих відносинах є орган державної вла­ди або орган місцевого самоврядування, а відносини складаються у сфері господарювання, вони є адміністративно-господарськими, в яких поєднуються елементи публічного і приватного права. Скажімо, відпо­відальність за антиконкурентні дії запроваджена в інтересах як добро­совісних суб'єктів господарювання, так і суспільства в цілому для підтримки господарського порядку в державі.
Цей перелік не є вичерпним. Можуть застосовуватись і інші адмі­ністративно-господарські санкції відповідно до законодавства.
Одним із видів адміністративно-господарських санкцій, які широ­ко застосовуються законодавством, є безоплатне вилучення прибутку, одержаного суб'єктом господарювання внаслідок порушення встанов­лених законодавством правил здійснення господарської діяльності, та штрафи (статті 240,241 ГК України). Так, прибуток, одержаний суб'єк­тами природних монополій у результаті порушення норм Закону Укра-
1/>Авер 'янов В. Реформування українського адміністративного права: ґрунтов­ний привід для теоретичної дискусії//Право України. — 2003. — № 5. — С. 117.     продолжение
--PAGE_BREAK--8»227     продолжение
--PAGE_BREAK--
послуг) за останній звітний рік, шо передував року, в якому накла­дається штраф.
Схиляння інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяння вчинен­ню таких порушень, неподання Антимонопольному комітету, його те­риторіальному відділенню у встановлені органами комітету, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки інформації або подання її в неповному обсязі чи недостовірної, створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладанні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інфор­мації, обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на те, шо він звернувся до Антимонопольного комітету, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції також тягне за собою штрафні санкції. У цьому разі — в розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб'єкта господарювання віл реалізації продукції (робіт, послуг) за останній звітний рік, що передує року, в якому накладено штраф.
Штраф як адміністративно-господарська санкція може стягувати­ся у визначених законом випадках у разі порушення суб'єктом госпо­дарювання встановлених правил обліку або звітності щодо сплати зборів (обов'язкових платежів) або їх несплати чи неповної сплати поряд зі стягненням суми, яку належить сплатити.
Право стягувати до бюджетів та державних цільових фондів не­доїмки та штрафні санкції надано, зокрема, органам державної подат­кової служби. Крім того, вони можуть накладати адміністративні штра­фи на керівників та інших посадових осіб підприємств, установ, ор­ганізацій, винних у відсутності податкового обліку або веденні його з порушенням встановленого порядку, неподанні або несвоєчасному по­данні аудиторських висновків, передбачених законом, а також платіж­них доручень на нарахування належних до сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), — у розмірі від п'яти до десяти неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян, а за ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за відповідне правопорушення, — від десяти до п'ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 1 п. 11 ст. 11 Закону України від 4 грудня 1990 року «Про державну податкову службу в Україні»).
Господарський кодекс України встановлює граничний розмір адмі­ністративно-господарських штрафів — до п'ятнадцяти відсотків належ­ної до сплати суми збору (ст. 242).
Законодавство надає органам державної влади право зупиняти опе­рації платників податків, інших платежів на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах, за винятком операцій щодо сплати податків, інших платежів, у разі відмови у проведенні докумен­ти
ia.ii.noiперевірки чи недопушення посадових осіб органів державної податкової служби для обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів; неподання органам державної податкової служ­би та їх посадовим особам бухгалтерських звітів, балансів, податкових декларацій (розрахунків) та інших документів, пов'язаних з обчислен­ням та сплатою податків, зборів (обов'язкових платежів).
При здійсненні суб'єктами господарювання зовнішньоекономічної діяльності, пов'язаної з одержанням незаконної переваги на ринку Укра­їни (здійснення демпінгового' імпорту, і також інших дій, які кнзнача ються законодавством як недобросовісна конкуренція), шо завдало шкоди економіці нашої держави або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до таких учасників відносин можуть бути застосовані ан­тидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи.
У разі недобросовісної конкуренції, розміщення валютних ціннос­тей з порушенням встановленого законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках, якшо дії учас­ників зовнішньоекономічної діяльності завдають школи вітчизняній економіці, експортно-імпортні операції таких суб'єктів господарюван­ня припиняється на умовах і порядку, визначених законодавством.
За порушення суб'єктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності, встановлених законодавством щодо певних заборон, обмежень або режиму здійснення зовнішньоеко­номічних операцій, до них можуть застосовуватися індивідуальний ре­жим ліцензування.
Здійснення господарської діяльності, що загрожує життю і здоров'ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, законодавством забороняється. Так, у разі порушення екологічних вимог діяльність суб'єкта господарювання може бути обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів та іншими уповноваженими державними органами. До під­приємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, шо неодно­разово допустили реалізацію недоброякісних товарів або систематично порушують встановлені законодавством правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і транспортування товарів, крім госпо­дарських та адміністративно-господарських санкцій, передбачених Гос­подарським кодексом України, можуть застосовуватися також спеціаль­но передбачені законодавством про захист прав споживачів адміністра­тивно-господарські санкції, включаючи вилучення недоброякісних товарів та зупинення діяльності зазначених суб'єктів господарювання
Провадження суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить установчим документом, або такої, шо заборонена законом, тягне за собою адміністративно-господарську санкцію у вигляді скасування дер-
1/>Демпінг — ввезення на митну територію України товару за цінами, ниж­чими від порівняної ціни на подібний товар н країні експорту, шо заподіює шкоду національному виробнику полібного товару.
231
/>жавної реєстрації цього суб'єкта та його ліквідації (ст. 247 ГК України, ст. 38 Закону від 15 травня 2003 року «Про державну реєстрацію юри­дичних осіб та фізичних осіб-підприємців»1).
Для скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання не­обхідне відповідне рішення суду. На підставі такого рішення суб'єкт гос­подарювання ліквідується відповідно до ст. 59 ГК України, яка передба­чає випадки, за яких виникає необхідність ліквідації суб'єктів господар­ської діяльності, в тому числі і в разі скасування їх державної реєстрації.
Ліквідація суб'єкта господарювання у зв'язку зі скасуванням його державної реєстрації за порушення закону здійснюється в порядку, вста­новленому статтями 60, 61 цього Кодексу. Відповідно до цих статей, орган, який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання, встановлює порядок і визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
Ліквідація проводиться ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами) або іншим органом, визначеним законом. Ліквідацію може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується.
Ліквідаційна комісія або інший орган, що проводить ліквідацію, вмішує в спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» або іншому офіційному друкованому виданні органу державної влади чи місцевого самоврядування повідомлення про ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально в письмовій формі. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарюїіання, що ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив цю комісію. Претензії кредиторів задовольня­ються з майна суб'єктів, що ліквідуються.     продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Гарантії прав суб'єктів господарювання
в разі неправомірного застосування до них
адміністративно-господарських санкцій
Господарський кодекс України встановлює право суб'єкта господарю­вання в разі застосування до нього адміністративно-господарських санкцій оскаржити до суду рішення будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування, як і в інших випадках, коли суб'єкт господарювання вважає порушеними його права і законні інтереси.
В/>ідомості Верховної Ради України. — 2003. — J* 31-39. — Ст. 263.
У нормативних актах, які регламентують господарські відносини в певних сферах господарювання, також передбачається можливість оскарження рішень і дій органів державної влади чи самоврядування. Так, Законом України від 5 лютого 1998 року «Про внесення змін до за­кону України «Про державну податкову службу»»1встановлено, що рішення, дії або бездіяльність органів державної податкової служби та їх посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом по­рядку. Закон України від 11 січня 2001 року «Про захист економічної конкуренції»' передбачає право суб'єктів господарювання на оскаржен­ня рішень органів Антимонопольного комітету України (ст. 60).
У разі застосування до суб'єктів господарювання адміністративно-господарських санкцій, які не відповідають законодавству і порушують їх права чи законні інтереси, останні мають право звернутися до суду із заявою про визнання іаких актів недійсними, що є одним із шляхів за­хисту прав суб'єктів господарювання і споживачів, передбачених ст. 20 ГК України. Деякі нормативні акти встановлюють порядок оскаржен­ня. Так, за вищезгаданим Законом «Про захист економічної конку­ренції» рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповнова­женого цього Комітету оскаржуються до Вищого господарського суду, рішення адміністративної колегії територіального відділення комітету — до Господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київ­ського та Севастопольського міських господарських судім. Ним також окреслені випадки, за яких прийняття судом до розгляду заяви про ви­знання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету зупиняє його виконання (та сама стаття).
Як уже зазначено вище, деякі нормативні акти, що регулюють відно­сини в певній сфері господарювання, визначають порядок оскарження рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, а деякі обмежуються посиланням на встановлений законодавством порядок. Стосовно відшкодування збитків, завданих суб'єкту господарювання у зв'язку з неправомірним застосуванням до нього адміністративно-гос­подарських санкцій, знову-таки законодавчі акти посилаються на те, що порядок їх відшкодування передбачається законодавством. Так, Зако­ном України від 20 квітня 2000 року «Про природні монополії»' визна­чено, що збитки, завдані в результаті прийнятні неправомірних рішені,, дій чи бездіяльності органів, які регулюють діяльність суб'єктів природ­них монополій, що порушують норми цього закону, підлягають відшко­дуванню в порядку, передбаченому законодавством України.
Стаття 249 ГК України визначає, що відшкодування збитків, завда­них суб'єкту господарювання у зв'язку з неправомірним застосуванням
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1998. — jsfe29. — Ст. 90.
2 Тамсамо. — 2001. — №12. — Ст. 64.
' Тамсамо. — 2000. — N? 30. — Ст. 238.
232
233
до нього адміністративно-господарських санкцій, підлягають відшко­дуванню в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами. В Кодексі порядок відшкодування збитків у сфері господарювання рег­ламентується статтями 224 — 229.
До гарантії прав суб'єктів господарювання слід віднести і строки за­стосування адміністративно-господарських санкцій. За загальним прин­ципом правового регулювання суспільних відносин різними галузями законодавства при притягненні до відповідальності за правопорушення застосовуються строки давності. Але в чинних нормативних актах, які встановлюють адміністративно-господарські санкції, такі строки не пе­редбачаються. Так, за Законом України від 21 грудня 2003 року «Про по­рядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та дер­жавними цільовими фондами» податковий орган має право самостійно визначати суму податкових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим законом, не пізніше закінчення 1095 дня. наступного за останнім днем граничного строку податкової декларації. А строки накла­дання штрафів за порушення податкового законодавства не встановлені.
Це пояснюється, напевне, тим, що норми щодо давності містяться, як правило, в кодифікованих нормативних актах. Отже, строки застосу­вання адміністративно-господарської відповідальності цілком виправда­но знайшли своє місце в Господарському кодексі України. Ним встанов­лено, шо адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше як через один рік з дня порушення ним суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення гос­подарської діяльності, крім випадків, передбачених законодавством.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Піава 21. Відповідальність суб'єктів
господарювання за порушення законодавства
про захист економічної конкуренції
§ 1. Конкуренція у сфері господарювання
Поняття та функції економічної конкуренції. В основі правового гос­подарського порядку в Україні, згідно з ч. 2 ст. 5 ГК України, лежить визнання всіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непо­рушність права приватної власності, економічна багатоманітність та право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Чинне законодавство України спрямоване на розвиток багатоукладної ринкової економіки, основою якої є приватна власність, що забезпечує економічні інтереси громадян, стимулює підприємницьку активність і
дає змогу накопичувати і використовувати матеріальні ресурси на розсуд власника. Однак нічим не стримувані корисливі інтереси підприємців часто не збігаються з інтересами суспільства. Проте в реальних умовах пріоритет приватного інтересу досить рідко призводить до негативного розвитку подій, бо головним організаційним фактором ринкової економіки с економічна конкуренція (від лат. concurrentia— зіткнення, змагання) — суперництво поміж учасників ринкового господарства за кращі умови ви­робництва, купівлі та продажу товарів та послуг.
Сучасною наукою та практикою вироблено багатопланове уявлення про конкуренцію, шо відобразилося в різноманітних визначеннях цього поняття'. Серед чисельних досліджень конкуренції як економічного яви­ща найбільший вплив на законотворчу доктрину розвинутих країн мав висновок науковців про характерне для сьогоднішнього дня змішування елементів конкуренції та монополії. Існуючі форми конкуренції мають великий рушійний потенціал, але конкуренція не є самоналаголжуваним механізмом і потребує державного захисту та регулювання. Захист еко­номічної конкуренції в країнах із розвинутою ринковою економікою практикується в надзвичайно різноманітних та гнучких формах, дифе­ренційованих за регіонами, галузями та вилами господарської діяльності.
В Україні державний захист конкуренції у сфері господарювання гарантований ч. З ст. 42 Конституції України, ст. 25 Господарського ко­дексу України, ч. 5 ст. 13 Цивільного кодексу України та спеціальним законодавством.
У чинному Законі України від 11 січня 2001 року «Про захист еко­номічної конкуренції»2уст. І конкуренція ми іначаіться як змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягнен­ням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого спожи­вачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кілько­ма продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
Суб'єкти господарювання, шо ведуть конкурентну боротьбу, прагнуть досягнути певної господарської мети, а саме — отримати підвищений при­буток або збільшити власну частку ринку. Внаслідок конкурентної бороть­би досягається найбільш повне задоволення попиту споживачів, підвищен­ня якості продукції, стимулювання науково-технічного прогресу.
Отже, в суспільстві економічна конкуренція виконує досить важливі функції: регулювання, мотивації, розподілу та контролю:
функція регулювання полягає втому, що головні виробничі фактори спрямовуються в ті сфери, де існує найбільша потреба та де вони можуть бути використані максимально ефективно;
1/>Див.: Самуеяьсон Поль. Економіка /За ред. О. Л ишишина. — Львів, 1993. -С 51; Чемберлин Э. Теория монополистической конкуренции. Реориентация теории стоимости: Пер. с англ. — М.: Экономика, 1996; Юданов А. Ю. Конку­ренция: теория и практика. — М., 1998.
1Відомості Верховної Ради України. — 2001. — N? 12. — Ст. 64.


234
235
функцію мотивації конкуренція виконує шляхом стимулювання підприємців пропонувати на ринку найкращу за якістю та ціною про­дукцію, знижувати затрати виробництва;
функція розподілу полягає втому, що дохід розподіляється на користь найбільш продуктивних підприємців, що максимально ефективно ви­користовують ресурси та задовольняють потреби споживачів;
функція контролю дає змогу конкуренції обмежувати однобічний вплив підприємця на ринок і надає споживачу право вибору. Конку­рентний механізм не дозволяє будь-кому домінувати на ринку та дик­тувати свою волю.
Місце конкурентного права в правовому забезпеченні господарської діяльності. У країнах із розвинутою ринковою економікою на цей час конкурентне право є однією з ключових галузей, що регулюють еко­номічні відносини в державі. Слід зазначити, шо серед іноземних прав-ників не точаться дискусії щодо самостійності конкурентного права як галузі, увага приділяється об'єднанню норм права з точки зору практич­ної доцільності. У широкому розумінні конкурентне право охоплює всі норми про розвиток та захист економічної конкуренції і розподіляється на дві гілки: право на захист від недобросовісної конкуренції та анти-монопольне право.
Антимонопольне право спрямоване на попередження, обмеження або припинення дій (бездіяльності) суб 'єктів господарювання, націлених на не­допущення, істотне обмеження або усунення конкуренції, що призвели або можуть призвести до монополізації ринку певного товару чи послуг. Тоб­то метою антимонопольного регулювання є забезпечення умов форму­вання та розвитку конкуренції як економічного чинника, недопущен­ня зведення штучних (на відміну від об'єктивно існуючих) бар'єрів до­ступу на будь-який товарний ринок.
Правовий захист від недобросовісної конкуренції (або конкурентне пра­во у вузькому розумінні) мас на меті забезпечити її правомірну форму, за -хищас як інтереси окремих суб 'ектів господарювання, так і суспільство в цілому від неправомірних засобів ведення конкуренції.
Останнім часом в господарському праві України почала формувати­ся теорія єдиного антимонопольно-конкурентного права, або конку­рентного права в широкому розумінні, згідно з якою недобросовісні конкурентні дії розглядаються як порушення порядку конкуренції, що є «складовою частиною більш широкого поняття — суспільного госпо­дарського порядку»1.
1/>Кузьміна С А. Захист інтересів суб'єктів господарювання від недобро­совісної конкуренції. Автореф.дис… канд. юри,і наук. -Донецьк, 2000; Білен-чук П., УдаловТ. Програма курсу «Конкурентно-антимонопольне право Укра­їни» // Юридичний вісник України. — 2001. — N? 40. — С 37-40.
236
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Обмеження конкуренції, природні монополії
Поняття монополії. Відсутність конкуренції на товарних ринках має назву монополії. У перекладі з грецької мови монополія (monospoleo) означає «один продаю»1. Виходячи з етимології цього слова, ринкова монополія розглядається економічною наукою як «захоплен­ня фізичною чи юридичною особою частини або всього ринкового простору і встановлення на ньому свого панування»5. Тобто монополь­не становище виникає на товарному ринку, який не оспорюється, на ньому немає конкуренції як такої.
Ситуація, коли суб'єкт господарювання належить до невеликої групи підприємств, яка посідає виключне становище і має певну вла­ду на ринку, що оспорюється, називається олігополісюі розглядається як форма синтезу монополії та конкуренції. Такий суб'єкт не має мо­нопольного становища з точки зору економічної теорії, а є доміную­чим на ринку.
Монополія і конкуренція — це дві основні типи організації еко­номічних зв'язків у будь-якій економічній системі незалежно від її соціального устрою. Вони визначають дві фундаментальні тенденції, притаманні економіці, — тенденцію до інноваційності та тенденцію до інерційності, збереження існуючого стану. В цьому розумінні «моно­полія так само неминуча, як І конкуренція, і в певному розумінні так само необхідна й корисна для суспільства»3.
Отже, монопольні структури створюють певні перешкоди (бар'єри), які не дають змоги конкурентам вільно входити на ринок чи виходи­ти з нього. В чинному законодавстві містяться визначення зазначених понять. Під бар 'ерами вступу на ринок розуміють обставини, які пере­шкоджають новим суб'єктам господарювання почати конкурувати на рівних із суб'єктами господарювання, шо вже діють на певному товар­ному ринку; бар'єри виходу з ринку — цс обставини, які перешкоджа­ють (обмежують) суб'єктам господарювання, шо діють на цьому рин­ку, покинути його з метою знайти на інших товарних ринках покупців (продавців) у зв'язку з труднощами реалізації того, в що був укладений капітал4.
1/>Советский энциклопедический словарь / Гл. рсл. А. М. (Горохов. — 3-е изд. — М., 1985. — С. 826.
1Борисов Е. Ф. Экономическая теория. — М., 1997. — С. 176.
' Корольково Е. И. Естественная монополия: регулирование и конкурен­ция// Экономический журнал Высшей школы экономики. — 2000. -№2,-С. 235-273.
* Методика визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку. Затнерлжена розпорядженням AMК України від 5 березня 2002 року // Офіційний вісник України. — 2002. -№ 14. — Ст. 778.
237
/>В економічній науці бар'єри входження суб'єкта господарювання на товарні ринки, внаслідок чого виникає монополія, поділяються на:
штучні бар 'ери:
юридичні: виключні права, надані урядом (на послуги, продаж де­яких товарів, розробку надр тощо), патенти та авторські права на нову продукцію та винаходи;
цілеспрямовані недобросовісні дії фірм-монополістів: загроза силою потенційним конкурентам, тиск на власників ресурсів;
та природні, або економічні бар 'ери:
право на пропозицію якого-небудь унікального ресурсу (природно­го або інтелектуального, наприклад рідкоземельних металів, алмазів).
створення паралельних структур. Воно потребує великих фінансо­вих вкладень (інвестиції у створення виробництва, інфраструктури, підготовку кваліфікованих кадрів і т. Ін.)> шо призводить до подорож­чання товарів та послуг;
географічні бар'єри, обумовлені ізольованістю або віддаленістю ринків один від одного;
інформаційні бар'єри, пов'язані з нерівномірністю розвитку науко­во-технічного прогресу1.
Характер бар'єрів, шо перешкоджають входу на товарний ринок, дають змогу виокремити різновид природно! монополії.
Для сучасних тенденцій розвитку економіки України характерні висока соціально-економічна та політична значущість природних мо­нополій — виробництво та постачання електричної енергії, транспорт, водопостачання, видобування і транспортування нафти і газу та інші базові галузі, що зумовлює необхідність чіткого правового регулюван­ня суспільних відносин у цій сфері.
У Законі України від 20 квітня 2000 року «Про природні монополії»2 монополії визначаються як стан товарного ринку, при якому задоволен­ня попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності кон­куренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв 'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв 'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), німе попит на інші товари (послуги).
1/>Нименья И. //., Илькевич Н. И. Моделирование инвестиционной деятель­ности естественной монополии (На примере ОАО «Газпром»). — Новосибирск, 1999. — С. 8-9.
1Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 30. — Ст. 238.
238
Види суб'єктів природної монополії. Відповідно до Закону України «Про природні монополії», регулюється діяльність суб'єктів у таких сферах:
транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;
транспортування природною і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;
транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;
передача та розподіл електричної енергії;
користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користунання;
управління повітряним рухом;
управління зв'язком загального користунання:
управління централізованим водопостачанням та водовідведенням;
управління централізованим постачанням теплової енергії;
управління спеціалізованими послугами транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Слід шзначити, шо через     продолжение
--PAGE_BREAK--географічні, історичні та економічні чин­ники суб'єкти природних монополій посідають стратегічне становище в системі економічних виробничих відносин і с основою життєзабезпе­чення країни.Так, Укр.шіл чола сполучною ланкою між головними рай­онами видобування енергетичних ресурсів колишнього СРСР та най­важливішими ринками споживання. На її території створено потужну систему магістральних трубопроводів, що цілком забезпечує подачу 93— 95 відсотків російського газу, російської та казахстанської нафти до країн Центральної і Східної Європи та Туреччини. Понад 15 відсотків ви­робництва загального обсягу національної промислової продукції стано­вить обсягпродукиіїенергетичних компаній, близько 10 відсотків ВВП — послуги житлово-комунальної сфери та зв'язку'. Через систему оподат­кування суб'єкти природних монополій формують значну частку доходів консолідованого бюджету.
Суб'єкти природних монополій функціонують у різноманітних організаційно-правових формах, наприклад, «Укрпошта», «Націо­нальна енергетична компанія «Укренерго» — державні підприємства, підприємства водопостачання та водовідведення, обласні «Водокана­ли» є комунальними, «Укрнафта», «Укртелеком» — відкриті акціо­нерні товариства. Деякі суб'єкти природних монополій були прива­тизовані. Але переважна більшість суб'єктів природних монополій перебуває в державній власності — «Укрзалізниця», ДП «Аерорух»
1/>Базилевич В. Д., Филюк Г. М. Економічна конкуренція та її вплив на кон­курентне середовище // Збірник наукових праць КДТЕУ. — 2000. — С 42-51.
239     продолжение
--PAGE_BREAK--
§3. Аитиконкуренініправопорушення
ІІонииитаниїйантиконкурентнихправопорушень. Розвитоктаефек­тивнефункціонуванняповноцінногоконкурентногосередовищапотре­буєякусуненняабоістотногозменшеннявпливунегативнихчинників об'єктивногохарактеру, такіпопередженнятаприпиненняправопору­шень, щозавдаютьшкодидобросовіснійконкуренції.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Загальновизнанимиознакамиправопорушенняс: наявністьдіяння, щовиражаєтьсявдіяльностічибездіяльностіособи; протиправність, тобтопорушенняпрямовстановленоївзаконізабороничиневиконаний обов'язку, щовстановленийвзаконічидоговорі; наявністьвини, тоб­торозуміннячиусвідомленнянротипрашіостівласноїповедінкиі наслідків, щонастають; деліктоздатністьособи; наявністьшкодичи можливостіїїзаподіянняіпричинногозв'язкуміжпротиправнимдіян­нямтазаподіяноюшкодою1.
Загальнимоб'єктомпосяганнядлявсіхантиконкурентнихправопо­рушеньєвідносиниконкуренціїусферігосподарювання. Основними видамиантиконкурентнихправопорушеньємонополістичнадіяльність танедобросовіснаконкуренція.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Монополістичнадіяльністьтанедобросовіснаконкуренціясупере­чатьКонституціїУкраїни, атакожзаконамУкраїни«Прозахистеко­номічноїконкуренції»та«Прозахиствіднедобросовісноїконкуренції», отже, єпротиправними. Антиконкурентніправопорушеннязавдають шкодивідносинамдобросовісноїконкуренції, обмежуютьсвободугос­подарськоїдіяльності, порушуютьінтересиспоживачів. Протескладан­тиконкурентнихправопорушеньс«формальним», вчинномузаконо­давствінеміститьсявимогпрообов'язковістьдоказуванняконкретної майновоїшкоди(збитків).
Суб'ектамиантиконкурентнихправопорушеньєсуб'єктигосподарю­вання, групасуб'єктівгосподарювання, органивиконавчоївладита місцевогосамоврядування, органиадміністративно-господарського контролю, фізичніособи.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Досуб'єктівгосподарювання, згіднозіст. 1 ЗаконуУкраїни«Проза­хистекономічноїконкуренції», належатьюридичніособинезалежновід організаційно-правовоїформитаформивласностіабофізичніособи, щоздійснюютьдіяльністьзвиробництва, реалізації, придбаннятоварів, іншугосподарськудіяльність, утомучисліті, щоздійснюютьконтроль надіншоююридичноючифізичноюособою; групасуб'єктівгоспода­рювання, якщоодинабокільказнихздійснюютьконтрольнадінши­ми. Суб'єктамигосподарюваннявизнаютьсятакожорганидержавної
1/>Общаятеориягосударстваиправа/ Подред. проф. М. Н. Марченко. -М, 1998. — Т. 2. — С. 582; МалеинН. С. Правонарушение: понятие, причины, ответственность. — М., 1985. — С. 47.    продолжение
--PAGE_BREAK--
242
влади, органимісцевогосамоврядування, атакожорганиадміністратив­но-господарськогоуправліннятаконтролювчастиніїхдіяльностіз виробництва, реалізації, придбаннятоварівчиіншоїгосподарської діяльності.
Спеціальноюкатегорієюконкурентногозаконодавстваєгрупа суб'єктівгосподарювання, щопов'язанівідносинамиконтролю.
Підконтролемвконкурентномузаконодавствірозуміютьвирі­шальнийвпливоднієїчикількохпов'язанихюридичнихта(або) фізичнихосібнагосподарськудіяльністьсуб'єктагосподарюваннячи йогочастини, якийздійснюєтьсябезпосередньоабочерезіншихосіб, зокремазавдяки:
правуволодіннячикористуваннявсімаактивамичиїхзначноюча­стиною;    продолжение
--PAGE_BREAK--
праву, якезабезпечуєвирішальнийвпливнаформуванняскладу, результатиголосуваннятарішенняорганівуправліннясуб'єктагоспо­дарювання;
укладеннюдоговорівіконтрактів, якідаютьможливістьвизначати умовигосподарськоїдіяльності, даватиобов'язковідовиконання вказівкиабовиконуватифункціїорганууправліннясуб'єктагоспода­рювання;
заміщеннюпосадикерівника, заступникакерівникаспостережної ради, правління, іншогонаглядовогочивиконавчогоорганусуб'єкта господарюванняособою, якавжеобіймаєоднучикількаіззазначених посадвіншихсуб'єктахгосподарювання;
обійманнюбільшеполовинипосадчленівспостережноїради, правління, іншихнаглядовихчивиконавчихорганівсуб'єктагоспода­рюванняособами, яківжеобіймаютьоднучикількаіззазначенихпо­садвіншомусуб'єктігосподарювання.    продолжение
--PAGE_BREAK--
ВидиантиконкурентнихправопорушеньпередбаченіЗаконами України«Прозахистекономічноїконкуренції»та«Прозахиствіднедо­бросовісноїконкуренції».
Монополістичнадіяльність. Устатті50 ЗаконуУкраїни«Прозахист економічноїконкуренції»міститьсявичерпнийперелікпорушеньзако­нодавствапрозахистекономічноїконкуренції, яківнауціконкурент­ногоправаназиваютьобмежувальноюпрактикою(restrictivepractice) абомонополістичноюдіяльністю, щовизначаєтьсяякдії(бездіяльність) суб'єктівгосподарювання, органівдержавноївлади, місцевогосамовря­дування, адміністративно-госпосподарськогоуправліннятаконтролю, щосуперечатьчинномузаконодавствуіспрямованінанедопущення, усуненняабообмеженняконкуренціїнаринку.
ЦимЗакономпередбаченівидимонополістичноїдіяльності, асаме: антиконкурентніузгодженідії, зловживаннядомінуючимстановищем наринку, антиконкурентнідіїорганіввлади, органівмісцевогосамовря­дування, органівадміністративно-господарськогоуправліннятаконт-
243
ролю, а також обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, їх об'єднань.
Антиконкурентні узгоджені дії. Адам Сміт у своїй відомій книзі «Дослідження властивостей та причин багатства народу» зазначав, що особи однієї професії рідко збираються разом, навіть просто повесели­тися або відпочити, без того, щоб їх зустрічі не оберталися в зговір проти суспільства чи в пошук того, як підняти ціни1. Отже, суспільство до­сить давно усвідомило руйнівні наслідки подібних дій підприємців як для окремих покупців, так і для економіки в цілому.
Згідно зі ст. 5 Закону України «Про захист економічної конкуренції», узгодженими діями вважається укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена антиконкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.
Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної по­ведінки між суб'єктами господарювання, шо створили зазначений суб'єкт, або між ними та иовоствореним суб'єктом господарювання.
У наступній ст. 6 визначається, які ж саме узгоджені дії і ан і иконку-рентними. Такими діями є погоджені дії (угоди), шо призвели або можуть призвести до недопущення, усунення або обмеження конкуренції.
У науці конкурентного права існує кілька сталих критеріїв, за яки­ми класифікують антиконконкурентні дії суб'єктів господарювання.
По-перше, їх поділяють на формальні та неформальні угоди. Фор­мальні угоди — це офіційно укладені договори, домовленості про взаємні дії чи бездіяльність, які мають юридичну силу і призводять до обмеження, усунення або припинення конкуренції на певному товар­ному ринку. Наявність таких формальних угод досить легко дає змогу довести наявність антиконкурентного правопорушення та притягнути сторони до відповідальності.
Набагато складніше довести і припинити узгоджені антиконку-рентні дії, якщо вони здійснюються відповідно до неформальної, так званої «джентльменської угоди», яку кваліфікують як «зговір». Фор­мальні і неформальні угоди мають однаково руйнівні наслідки для кон­куренції.
По-друге, за суб'єктним складом поділяють на «горизонтальні», «вертикальні», «конгломератні» і «змішані».
Горизонтальні узгоджені дії — це укладення суб'єктами господарю­вання угод у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена між ними кон­курентна поведінка (діяльність, бездіяльність), коли суб'єкти господа­рювання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, конкурують або можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів.
1/>Сміть Адамь. Исследование свойства и причшъбогатствъ народа. — СПб.: Медіцинская типографія, 1805. — Т. 3. — С. 389.
Вертикальні узгоджені дії — це укладення суб'єктами господарюван­ня угод у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена між ними конку­рентна поведінка (діяльність, бездіяльність), коли суб'єкти господарю­вання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не конкурують І за існуючих умов не можуть конкурувати між собою на одному ринку товарів і при цьому перебувають або можуть перебувати у відносинах купівлі-продажу на відповідних товарних ринках (продавець — поку­пець, постачальник — споживач).
Конгломератні узгоджені дії— це укладення суб'єктами господарю­вання угод у будь-якій формі, будь-яка інша погоджена між ними кон­курентна поведінка (діяльність, бездіяльність), коли суб'єкти господарю­вання, до складу яких входять учасники узгоджених дій, не конкурують і за існуючих умов не можуть конкурувати між собою на одному ринку то­варів і при цьому не перебувають або не можуть перебувати у відносинах купівлі-продажу на відповідних товарних ринках (продавець — покупець, постачальник — споживач).
Змішані узгоджені дії — це будь-яка погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання, коли відбувається змішування двох чи більше вищезазначених видів узгоджених дій.
Як правило, «горизонтальні» узгоджені дії забороняються persc(завжди), без доказів їх протиправності, адже вони з неминучістю приз­водять до обмеження конкуренції.
Щодо протиправності вертикальних узгоджених дій, то це питання одне з найскладніших в практиці Антимонопольного комітету України, зважаючи на те, шо під час процесу прийняття рішень органам влади бракує добре визначених кількісних та якісних критеріїв. Розслідуван­ня проводяться на основі індивідуального підходу, який, з одного боку, вимагає високого рівня професіоналізму від виконавців, а з другого — залишає місце для корупції. Іноземні правники, визначаючи ступінь шкідливості для конкуренції вертикальних узгоджених дій, виходять з інтенсивності конкуренції на певному ринку. Якщо рівень конкуренції на ринку високий, то вертикальні угоди не можуть завдати їй шкоди.
По-третє, за ознаками об'єктивної сторони антиконкурентні узго­джені дії поділяються на цінові та нецінові.
До цінових обмежень належать різноманітні формальні і неформальні угоди, як «горизонтальні» так і «вертикальні» про встановлення фіксо­ваних цін на продукцію. До нецінових обмежень належать угоди про роз­поділ ринків або про різноманітну узгоджену господарську тактику, шо обмежує конкуренцію.
За певних умов антиконкурентні узгоджені дії можуть бути дозво­лені органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:
вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;
техніко-технологічному, економічному розвитку;

    продолжение
--PAGE_BREAK--244
245
розвитку малих або середніх підприємців;
оптимізаиії експорту чи імпорту товарів;
розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;
раціоналізації виробництва.
Антимонопольним комітетом України затверджено Типові вимоги до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного коміте­ту України на узгоджені дії суб'єктів господарювання1.
Справи про антиконкурентні погоджені дії становлять порівняно невеликий відсоток в правозастосовчій практиці державних антимоно-польних органів України. Безумовно, боротьба этакими правопорушен­нями передусім ускладнюється тим, що антиконкурентні угоди, як пра­вило, укладаються потайки, що значно ускладнює збирання доказів. Але в нашій державі, на думку окремих дослідників, існують додаткові мож­ливості провадження суб'єктами господарювання таких дій — це галу­зева структура управління економікою, наявність організаційних струк­тур монопольного типу (концернів, асоціацій), часті зміни умов функ­ціонування суб'єктів господарювання тощо.
Зловживання домінуючим становищем. Зловживання монопольним (домінуючим) становищем є найбільш поширеним видом монополіс­тичної діяльності. Суб'єктами цього правопорушення можуть бути підприємці, шо посідають монопольне (домінуюче) становище на рин­ку. Згідно зі ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції», суб'єкт господарювання посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:
на цьому ринку в нього немає жодного конкурента;
він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливо­стей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сирови­ни, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається становише суб'єкта госпо­дарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.
Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб'єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру частин ринку, що належать конкурентам.
1/>Типові вимоги до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання, затверджені роз­порядженням AMК України 12 лютого 2002 року//Офіційний вісник України. -2002.-№ІІ.-Ст.543.
246
Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожно­го з кількох суб'єктів господарювання, якщо:
сукупна частина не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частини на ринку, переви­щує 50 відсотків;
сукупна частина не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частини на ринку, переви­щує 70 відсотків.
Отже, чинне законодавство встановлю*, досить чіткі якісні та кіль­кісні показники, шо мають характеризувати ринкове становише суб'єк­та господарювання. Детально порядок визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку визна­чається в Методиці, затвердженій Антимонопольним комітетом України 5 березня 2002 року1.
Визначення монопольного становища проводиться в декілька етапів:
встановлення об'єктів аналізу: а саме суб'єкта господарювання та конкретного товару, який випускається або придбавається цим суб'єк­том (суб'єктами) господарювання;
складання переліку основних продавців (постачальників, вироб­ників), покупців (споживачів) товарів (товарних груп);
визначення товарних меж ринку;
визначення територіальних (географічних) меж ринку;
визначення часових меж ринку;
визначення обсягів товару, який обертається на ринку;
розрахунок часток суб'єктів господарювання на ринку;
складання переліку продавців — потенційних конкурентів;
визначення бар'єрів вступу на ринок та виходу з ринку для суб'єктів господарювання;
встановлення монопольного (домінуючого) становища суб'єкта (суб'єктів) господарювання на ринку.
У методиці дасться детальне роз'яснення щодо кожного етапу ви­значення домінуючого становища. Основним результатом визначення домінуючого становища певного суб'єкта господарювання є включен­ня його до Переліку, порядок ведення якого визначений Положенням про складання та ведення переліку суб'єктів господарювання, що посідають монопольне становище на ринку.
Монопольне (домінуюче) становише не с правопорушенням, воно має такі наслідки, як регулювання фонду заробітної плати, регулюван­ня цін та тарифів тощо. Порушенням законодавства вважається зловжи­вання таким становищем на ринку. Поняття та види зловживань перед-
1/>Методика визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку. Затверджена розпорядженням AMKУкраїни 5 бе­резня 2002 р. // Офіційний вісник України. — 2002. — № 14. — Ст. 778.
    продолжение
--PAGE_BREAK--247
/>/>бачені ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Зло­вживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку, шо призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:
встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації
товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної кон­
куренції на ринку;
застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних
угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без
об'єктивно виправданих на те причин;
обумовлення укладення угод прийняттям суб'єктом господарю­
вання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з тор­
говими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не
стосуються предмета договору;
обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що за­
вдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покуп­
цям, продавцям;
часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за
відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;
суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів гос­
подарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;
створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усу­
нення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.
Зловживання домінуючим становищем можна поділити на цінові, договірні та виробничо-комерційні.
Законодавством передбачено три види цінових зловживань:
встановлення монопольно високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призвело або може призвести до порушення прав споживачів;
встановлення монопольно низьких цін (розцінок, тарифів) на свої товари, що призвело або може призвести до обмеження конкуренції;
встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої то­вари, що обмежують права окремих споживачів.
Законодавство не визначає, що слід розуміти під «дискримінаційни­ми цінами», «монопольно високим цінами» та «монопольно низькими цінами». Виходячи зі змісту ст. І Закону України «Про захист еко­номічної конкуренції», зазначені поняття можна вважати різновидами монопольної ціни, «яка встановлюється суб'єктом господарювання, що посідає монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конкуренції або порушення прав споживача».
Встановлення монопольно високих цін посягає, передусім, на пра­ва споживачів і обумовлює отримання надприбутку домінуючим під-
приємством. «Монополіст, встановлюючи високі ціни, може виробля­ти менше продукції, але, застосовуючи монопольне ціноутворення, одержати за неї прибуток, який перевищує звичайний… В умовах мо­нопольного ринку споживачі мають справу з вищими цінами, що озна­чає зниження рівня їх добробуту. За рахунок споживача збагачується монополіст»1.
Встановлення монопольно низьких цін обмежує конкуренцію на певному товарному ринку, оскільки є суттєвим бар'єром доступу для нових виробників та засобом витиснення з ринку дрібніших конку­рентів. В економічній теорії монопольно низька ціна розглядається як «ціна блокування входу», а тактика використання знижених цін отри­мала назву «глибокі кишені» (deeppockets), під цим висловом розуміють здатність крупних фірм чи конгломератів піти на пожертвування знач­них фінансових та інших ресурсів для продажу товарів нижче собівар­тості протягом довгого часу. Таким чином, «глибокі кишені» надають домінуючий фірмі несправедливі переваги перед конкурентами, оскіль­ки не всі здатні витримати такі збитки2.
Третім вилом монополістичної діяльності є антиконкурентні дії ор­ганів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, що передбачені в розділі 3 За­кону України «Про захист економічної конкуренції». Згідно зі ст. 15 За­кону, антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролює прийняття:
будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність цих органів (колегіального органу чи посадової осо­би), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обме­ження чи спотворення конкуренції.
Однією з головних причин таких порушень є практика здійснення державними органами та органами місцевого самоврядування госпо­дарської діяльності. Поєднання функцій управління та господарювання становить реальну загрозу економічним перетворенням в нашій державі.
Четвертим видом монополістичної діяльності є правопорушення, передбачені статтями 18-21 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Вони мають загальну назву «Обмежувальна та дискри­мінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань».
Суб'єктами цих правопорушень є суб'єкти господарювання, які отримали у встановленому порядку право на узгоджені дії, відповідно до ст. 11 Закону, на об'єднання підприємств.
1/>Дахно 1.1. Антимонопольне право: Курс лекцій. — К., 1998. — С 15. 1Майкл. Е. Портер. Стратегія конкуренції. Методика аналізу галузей і діяльності конкурентів: Пер. з англ. — К., 1998. — С. 31-34, 248.
248     продолжение
--PAGE_BREAK--249
Суб'єктам господарювання, які дістали дозвіл відповідних органік Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарюван­ня обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб'єктів господарювання, або застосовувати без об'єктивно виправданих при­чин різний підхід до різних суб'єктів господарювання.
Суб'єктам господарювання, які дістали дозвіл Кабінету Міністрів України на узгоджені дії незалежно від наявності н них монопольного становища, забороняється вчиняти дії, шо вважаються зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку.
Суб'єктам господарювання, шо мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їхніми конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям
Не допускається обмежувальна діяльність об'єднань шляхом відмо­ви суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становише в конкуренції, якшо така відмова є необгрунтованою і невиправданою.
Поняття та види недобросовісної конкуренції. Економічною наукою досліджені та узагальнені методи успішної та добросовісної конкурент­ної боротьби, які застосовуються в господарській діяльності. Спеціальні економічні дисципліни, такі як теорія конкуренції, менеджмент, мар­кетинг, вивчають відповідні сторони діяльності суб'єктів господарюван­ня, шо спрямовані на підвищення їхньої конкурентоспроможності. Існує велика кількість стратегій добросовісної конкуренції, але майже всі вони базуються на комбінуванні двох головних джерел конкуренто­спроможності: зниження витрат на продукт, що виробляється, отже, і його ціни, та підвищення споживчої вартості товару, що пропонується1. Але добросовісна конкуренція в сучасних умовах потребує великих інте­лектуальних та фінансових витрат, високого професіоналізму. Тому до­сить велика кількість підприємців намагається увійти на певний товар­ний ринок чи отримати ринкові переваги, завдаючи шкоди правам та законним інтересам своїх конкурентів.
В Україні основним джерелом правового регулювання у цій сфері є Закон від 7 червня 1996 року «Про захист від недобросовісної конку­ренції»2. Згідно зі ст. І Закону, недобросовісною конкуренцією вважають­ся «будь-які дії в конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності».
1/>Юданов А. Ю. Конкуренция: теория и практика: Учебно-практическое пособие. — М., 1998. — С. 348-349; Морошкин В. А., Буров В. П. Стратегичес­кое управление фирмой в условиях конкуренции: Учеб. пособие. -М., 2000. — 127 с; Аристов О. В. Конкуренция и конкурентоспособность: Учеб. посо­бие. — М., 1999- 139 с.
1ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 1996. — №36. — Ст. 164.
250
Наведене визначення, на думку більшості дослідників цієї пробле­ми потребує нової редакції'. Адже сьогодні навряд чи можна говорити про існування стійких «торгових чи інших звичаїв у підприємницькій діяльності» в українській економіці, яка не знала приватної ділової ініціативи протягом десятиліть і розвивалася відповідно до державних планів за умов відсутності конкуренції.
У таких країнах, як Німеччина, Сполучені Штати Америки, Фран­ція, Велика Британія, де недобросовісна конкуренція теж розглядається як порушення «торгових звичаїв», «добрих іничаїв торгівлі», «правил конкурентної боротьби», право вирішувати, добросовісними чи недо­бросовісними є конкретні конкурентні дії, належить суду, який у своїх рішеннях має можливість спиратися на судову практику, що складала­ся протягом більше ніж ста років, або на правила конкуренції, затвер­джені галузевими асоціаціями підприємців.
На підставі аналізу чинного законодавства та суттєвих рис цього явища, недобросовісну конкуренцію можна визначити як протиправну діяльність суб 'ектів господарювання, що шляхом введення в оману спожи­вачів чи інших суб 'ектів господарювання, спрямована на заміну в межах одного товарного ринку власним товаром чи послугою аналогічних товарів чи послуг конкурента, які мають сталий попит.
У Законі «Про захист від недобросовісної конкуренції» визначені три основні види правопорушень, шо кваліфікуються як недобросовісна конкуренція:
неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господа­
рювання;
створення перешкод суб'єктам господарювання в конкуренції та
досягнення неправомірних переваг у конкуренції;
неправомірне збирання, розголошення та використання комер­
ційної таємниці.
Неправомірне використання суб'єктом господарювання ділової репу­тації конкурента. Ділова репутація товаровиробника в уявленні спожи­вачів та інших суб'єктів господарювання досягається шляхом пропону­вання високоякісних товарів і послуг, фіксується й підтримується за допомогою власного імені виробника, фірмового найменування, знаків для товарів та послуг, рекламних матеріалів, упаковки товарів тощо.
У Законі «Про захист від недобросовісної конкуренції» виокремлені такі випадки неправомірного використання ділової репутації:
неправомірне використання чужих позначень, рекламних матері­алів, упаковки (ст. 4);
неправомірне використання товару іншого виробника (ст. 5);
1/>Пара щук С. А. Недобросовестная конкуренция: Содержание и правовые средства ее пресечения: Авторсф. дис… канд. юрид. наук. — МГУ. — М., 1996. — 24 с; Галкин В. В. Методы недобросовестной конкуренции: экономическое со­держание и правовое регулирование. — Воронеж, 1996. — 107 с.
    продолжение
--PAGE_BREAK--251
I
I
копіювання зовнішнього вигляду виробу (ст. 6);
порівняльна реклама (ст. 7).
Першим видом неправомірного використання ділової репутації суб'єкта господарювання (конкурента) є неправомірне використання чу­жих позначень, рекламних матеріалів, упаковки. Поняття «чужі позначен­ня», згідно із Законом, включає: чуже ім'я, фірмове найменування, зна­ки для товарів і послуг, інші позначення; порушенням також вважається використання рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літератур­них, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження то­варів конкурента, який має пріоритет на їх використання.
Право пріоритетного використання позначень в Україні набувається шляхом державної реєстрації або фактом їх першого використання в господарському обігу1.
Небезпека неправомірного використання об'єктів права промисло­вої власності конкурента полягає насамперед у господарювання в уяв­ленні покупців, шо .і.нможливість правопорушнику оманливими діями замінити на ринку своїми товарами товари конкурента.
Видами використання ділової репутації конкурента є також перед­бачене статтями 5, 6 Закону «Про захист від недобросовісної конку­ренції» неправомірне використання товару іншого виробника, копіювання зовнішнього вигляду виробу. Неправомірним використанням товару кон­курента є введення в господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без доз­волу уповноваженої на те особи. Це правопорушення є прямим запози­ченням результатів чужої праці. Шляхом обману покупців правопоруш­ник намагається зміцнити власну торгову марку і здобути високу діло­ву репутацію.
Видом недобросовісних конкурентних дій, пов'язаних з викорис­танням ділової репутації конкурента, є порівняльна реклама.
У сучасних умовах рекламна діяльність — один з найважливіших чинників підприємництва, запорука успіху в будь-якій галузі вироб­ництва. Тому шляхом недобросовісної реклами, шо вводить в оману широке коло покупців, можуть бути досягнуті вагомі переваги в кон­куренції. Закон України «Про рекламу» уст. 11 встановлює: «Відноси­ни, які виникають у зв'язку з порівняльною рекламою, регулюються законодавством України про захист від недобросовісної конкуренції. Відповідальність за неправомірне порівняння в рекламі несе рекламо­давець»2.
1/>Господарський кодекс України (гл. 16); Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг// Відомості Верховної Ради України. — 1994. -N» 7. — Ст. 36; Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 32. — Ст. 267.
1Закон України «Про рекламу» в редакції від 11 липня 2003 року // Відо­мості Верховної Ради України. — 2004. — № 8. — Ст. 62.
Відповідно до ст. 7 Закону «Про захист від недобросовісної конку­ренції», порівняльна реклама — це реклама, шо містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого суб'єкта господа­рювання (підприємця). Далі в цій статті йдеться про те, що порівняння в рекламі не визнається неправомірним, «якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є до­стовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів».
Отже, добросовісне, об'єктивне порівняння в рекламі, яке корисне для споживачів, не вважається правопорушенням. Такий підхід укра­їнського законодавця відповідає світовому досвіду правового регулю­вання рекламної діяльності.
Дискредитація, дезорганізація господарської діяіьності конкурента та досягнення неправомірних переваг у конкуренції. Характерною ознакою цього виду недобросовісної конкуренції с пряме чи побічне втручання в господарську діяльність конкурента.
Дискредитацією суб'єкта господарювання, згідно з чинним законо­давством, вважається поширення в будь-якій формі неправдивих, не­точних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю суб'єкта господарювання (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації суб'єкта господарювання (підприємця).
Прямими втручаннями в господарську діяльність конкурента, що спрямовані на дезорганізацію його роботи, є:
схиляння до бойкоту суб 'екта господарювання — спонукання конку­рентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних зв'язків з цим суб'єктом господарювання;
схиляння постачальника до дискримінація покупця (замовника) — спо­нукання постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосеред­ньо або через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав;
схиляння суб'єкта господарювання (підприємця) до розірвання догово­ру з конкурентом — вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання суб'єкта господарювання (підприємця) — учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонуван­ня суб'єкту господарювання (підприємцю) — учаснику договору, безпо­середньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг.
Отже, згідно з чинним законодавством, правопорушенням вва­жається схилення до недобросовісних конкурентних дій, при цьому не має значення, завдано реальної шкоди конкуренту чи ні, навіть не вказано на те, що подібні дії потенційно можуть завдати шкоди кон­куренту.


252
253
/>Ше одним видом недобросовісних конкурентних дій є підкуп праців­ника постачальника або покупця, з якими конкурент перебуває в до­говірних відносинах або планує встановити такі відносини. Договірні відносини з постачальниками та покупцями продукції мають життєво важливе значення для всіх суб'єктів господарювання, тому посягання конкурентів на договірні відносини можуть призвести до дезорганізації роботи підприємства.
Згідно з чинним законодавством, антиконкурентним правопору­шенням вважаються дії, що полягають у купівлі-продажу товарів, вико­нання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Купівлею-продажем товарів, виконання робіт, надання послуг з при­мусовим асортиментом вважається — купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших то­варів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту.
Неправомірне ібириннн, роігаюшення та використання інформації, що становить комерційну таємницю конкурента. Успіх суб'єктів госпо­дарської діяльності, шо с конкурентами на ринку певного товару чи по­слуги, значною мірою залежить від здатності кожного з них зберігати в таємниці відомості про власну виробничу, фінансову та іншу діяльність. Строго кажучи, неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці є втручанням у господарську діяльність конку­рента, що спрямоване на дезорганізацію роботи останнього.
Відповідно до ст. ЗО Закону України від 2 жовтня 1992 року «Про інформацію»1, держава захищає інформацію з обмеженим доступом, одним з різновидів якої є комерційна таємниця. Поняття комерційної таємниці визначається ст. 50SЦивільного кодексу України та ст. 162 Господарського кодексу України. Комерційна таємниця — це технічна, організаційна або інша комерційна інформація, яка має право на захист від незаконного використання третіми особами, за умов, що ця інфор­мація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підста­вах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.
Закон «Про захист від недобросовісної конкуренції» передбачає такі види посягань на право суб'єктів господарювання на комерційну таємницю:
неправомірне збирання комерційної таємниці: добування протиправ­ним способом відомостей, що, відповідно до законодавства України, становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту господарювання (підприємцю);
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 48. — Ст. 650.
254
розголошення комерційної таємниці: ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, шо, відповідно до чин­ного законодавства України, становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи мог­ло завдати шкоди суб'єкту господарювання (підприємцю);
схиляння до розголошення комерційної таємниці: спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що, відповідно до законо­давства України, становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди суб'єкту госпо­дарювання (підприємцю);
неправомірне використання комерційної таємниці: впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підпри­ємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи непра­вомірно здобутих відомостей, шо становлять, відповідно до законодав­ства України, комерційну таємницю.
§ 4. Види відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції
Правомірна поведінка в галузі економічних відносин та захист еко­номічної конкуренції забезпечуються різноманітними засобами. Одним з них є юридична відповідальність — охоронні правовідносини, що вини­кають між компетентним державним органом та правопорушником у зв язку із застосуванням до суб їкта антиконкурентного правопорушення примусових штрафних санкцій у встановленому процесуальному порядку.
Від заходів юридичної відповідальності слід відрізняти правовіднов-лювальні санкції, які полягають в елімінації шкоди? заподіяної непра­вомірною поведінкою, поновленні порушених прав, забезпеченні вико­нання обов'язку, тобто які є заходами захисту.
Так, заходами захисту є, наприклад, рішення антимонопольного органу про припинення антиконкурентних угод між підприємцями, скасування або зміна Антимонопольним комітетом України та його відділеннями не­правомірних рішень органів влади та самоврядування, які прийняті без погодження з Комітетом (відділенням) в питаннях демонополізації еко­номіки, розвитку конкуренціїта антимонопольного регулювання.
Правовідновлювальний характер мають заходи антимонопольних органів, шо застосовуються до інвестиційних фондів та інвестиційних компаній про продаж надлишкової кількості часток (акцій, паїв) суб'єк­тів господарювання1. Ці санкції не спричиняють додаткових обтяжень,
1/>Див.: и. 13 Положений про особливості контролю за дотриманням антимоно­польного законодавства інвестиційними фондами та інвестиційними компаніями, затверджені розпорядженням AMК України від 18 листопада 1994 року № 13-р.
255
застосовуються незалежно від наявності вини. Вони спрямовані на ви­конання юридичного обов'язку, але з точки зору забезпечення закон­ності в конкурентних правовідносинах мають не менше значення, ніж міри відповідальності.
Питанням відповідальності присвячений розділ VIIIЗакону України «Про захист економічної конкуренції». В статтях 52-55 визначені такі вили відповідальності, як штрафи, примусовий поділ, адміністратинн.і відповідальність посадових осіб та відшкодування збитків.
Штрафи, які накладаються на суб'єктів господарювання органами Антимонопольного комітету України, є господарською відповідальністю.
Відповідно до Господарського кодексу України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері гос-подарюнанші, внаслідок застосування яких для нього настають неспри­ятливі економічні та (або) правові наслідки.
Залежно від виду правопорушення передбачені игграфи під одного до десяти відсотків доходу, отриманого за минулий звітний рік. Найбільш не­безпечними вважаються порушення у вигляді зловживань монопольним становищем, антиконкурентних узгоджених дій, а найменш небезпечни­ми — створення перешкод працівникам АМК, неподання інформації тощо.
До суб'єктів господарювання, шо вчинили зловживання домінуючим (монопольним) становищем або антиконкурентні узгоджені дії, також застосовуються конфіскаційні господарсько-правові санкції у вигляді стяг­нення до державного бюджету незаконно отриманого прибутку.
Додатковим заходом господарської відповідальності є санкція, пе­редбачена ст. 25 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції», яка полягає у вилученні товарів з неправомірно використаним позна­ченням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання.
Санкцією, шо притаманна тільки конкурентному законодавству, є примусовий поділ суб'єктів господарювання, передбачений ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції»: якщо суб'єкт господа­рювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на рин­ку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийня­ти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що посідає монопольне (домінуюче) становище.
Примусовий поділ не застосовується в разі:
неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;
наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вжи­вається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків вало­вого обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи струк­турної ОДИНИЦІ).
Рішення органів Антимонопольного комітету України про приму­совий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановле­ний строк, який не може бути меншим шести місяців.
256
Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарської діяльності на ринку
Ще одним видом санкцій, шо можуть бути застосовані до поруш­ників конкурентного законодавства, є адміністративні штрафи. Стат­тя 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення встанов­лює, що такі справи підвідомчі районним (міським) судам, і передбачає адміністративну відповідальність посадових осіб та громадян за зловжи­вання монопольним (домінуючим) становищем (ст. 166і) та неправомірні угоди між підприємцями (ст. 166*) у вигляді накладення штрафу на керівників (розпорядників кредитів) підприємств (об'єднань, господар­ських товариств тощо) в розмірі до п'ятнадцяти неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян, а на осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, — до тридцяти неоподатковуваних мінімумівдоходів грома­дян. Адміністративна відповідальність за дискримінацію суб'єктів гос­подарювання органами влади та управління встановлена ст. 166'КпАП України у вигляді накладення штрафу в розмірі до п'ятнадцяти неопо­датковуваних мінімумівдоходів громадян.
За деякі види антиконкурентних дій, що завдали великої майнової шкоди, передбачена кримінальна відповідальність. Так, стаття 228 КК України передбачає відповідальність за примушування до антиконку­рентних узгоджених дій; стаття 229 — за незаконне використання знаків для товарів та послуг, фірмового найменування та кваліфікованого за­значення походження товару; статті 231-232 — за посягання на інфор­мацію, що становить комерційну таємницю.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 5. Державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції
Державний контроль за дотриманням законодавства про захист еко­номічної конкуренції здійснюється Антимонопольним комітетом Укра­їни — центральним органом державної влади із спеціальним статусом. Антимонопольний комітет України є конституційним органом. Від­повідно до Конституції України призначення на посаду та звільнення з посади Голови Антимонопольного комітету України здійснюється Пре­зидентом України за згодою Верховної Ради України (п. 24 ст. 85, п. 14 ст. 106 Конституції України).
Основними завданнями Антимонопольного комітету України, згідно з Законом України «Про Антимонопольний комітет», є:
1) державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення

257 9 Господарче право України
/>і припинення порушень законодавства про захист економічної конку­рси ції;
контроль за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів госпо­
дарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, шо виробляють­
ся (реалізуються) суб'єктами природних монополій;
сприяння розвитку добросовісної конкуренції;
методичне забезпечення застосування законодавства про захист
економічної конкуренції.
Антимонопольно комітет України здійснює свою діяльність на прин­ципах, законності; гласності; захисту конкуренції на засадах рівності фізич­них та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів.
Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компе­тенції має право:
визначати межі товарного ринку та монопольне становище суб'єктів господарювання на ньому;
видавати суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання рішення про припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення початкового становища, про примусовий поділ мо­нопольних утворень;
видавати органам влади обов'язкові для виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних актів;
забороняти або дозволяти створення монопольних утворень;
вносити до органів влади обов'язкові для розгляду подлини щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання в разі порушення ними антимоно­польного законодавства;
накладати штрафи, застосовувати інші санкції у випадках, передба­чених законом;
приймати нормативно-правові акти відповідно до його компетенції;
здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Антимоно­польний комітет України.
До апарату AMKУкраїни входять управління конкурентної політи­ки, правове управління, інформаційне, фінансове та ін. Особливе місце в апараті AMК та його територіальних відділень посідають відділи досліджень та розслідувань.
Посадові особи апарату Антимонопольного комітету України, згідно з законом, мають досить широкі права: проводити розслідування за за­явами суб'єктів господарювання, проводити дослідження ринків; про­водити перевірки суб'єктів господарювання; безперешкодно входити до приміщень підприємств, установ та організацій під час проведення пе­ревірок та розслідувань за заявами і справами про порушення законо­давства про захист економічної конкуренції
Проведення перевірок суб'єктів господарювання органами Антимоно­польного комітету України врегульоване Положенням про порядок про-
258
ведення перевірок дотримання антимонопольного законодавства1. Згідно з цим Положенням, Антимонопольний комітет та його територіальні відділення мають право проводити планові та виїзні позапланові перевірки.
Планові виїзні перевірки проводяться не частіше одного разу на рік. згідно з планом-графіком, шо затверджується Головою Антимонополь­ного комітету чи його територіального відділення за погодженням з об'єктом перевірки. Планові виїзні перевірки проводяться лише втому разі, коли об'єкту перевірки не пізніше, ніж за десять календарних днів до дня проведения вказаної перевірки, надіслано письмове повідомлен­ня із зазначенням дати її проведення.
Позаплановою виїзною перевіркою шіажається перевірка, яка не перед­бачена в планах роботи Антимонопольного комітету України чи його те­риторіального відділення і може проводитися в будь-який час без поперед­нього письмового повідомлення незалежно від кількості раніше проведе­них на цьому об'єкті перевірок за наявності хоча б однієї з таких обставин:
доручення Верховної Ради України, Президента України, Кабіне­
ту Міністрів України;
безпосереднього виявлення службовцями Комітету, відділення
ознаки порушення антимонопольного законодавства;
в разі коли надійшла заява, скарга фізичної чи юридичної особи
про порушення антимонопольного законодавства об'єктом перевірки;
коли виявлена недостовірність даних, заявлених об'єктом пе­
ревірки в документах, поданих на обов'язковий запит органу Антимо­
нопольного комітету;
коли об'єкт перевірки подав у встановленому порядку скаргу про
порушення законодавства посадовими особами органу Комітету підчас
проведення планової чи позапланової виїзної перевірки дотримання
антимонопольного законодавства;
коли виникла потреба в перевірці відомостей, отриманих віл осо­
би, яка мала правові відносини з об'єктом перевірки, якщо він не надасть
пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий запит ор­
гану Антимонопольного комітету протягом трьох робочих днів від дня
держання запиту щодо дотримання антимонопольного законодавства.
Розгляд справ про антиконкурентні правопорушення здійснюється ор­ганами Антимонопольного комітету України на підставі статей 35-49 Зако­ну України «Про захист економічної конкуренції», а також Правил розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції*.
За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про:
1/>Офіиійний вісник України. — 1999. — № 50. — Ст. 2501.
1Правила розгляду справ про порушення законодавства про захист еко­номічної конкуренції (в редакції від 29 червня 1998 року) // Офіиійний вісник     продолжение
--PAGE_BREAK--України. — 1998. — hfeЗО. — Ст. 1144; із змінами віл 12 лютого 2002 року // Офіційний вісник України. — 2002. — № 9. — Ст. 438.
«•259
визнання вчинення порушення законодавства про захист еко­номічної конкуренції;
припинення порушення законодавства про захист економічної кон­куренції;
зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, ор­гану адміністративно-господарського управління та контролю скасува­ти або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані ан-тнконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядуван­ня, органів адміністративно-господарського управління та контролю;
визнання суб'єкта господарювання таким, шо посідає монопольне (домінуюче) становише на ринку;
примусовий поділ суб'єкта господарювання, шо посідає монопольне (домінуюче) становише на ринку;
накладення штрафу;
блокування цінних паперів;
усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
скасування дозволу на узгоджені дії в разі вчинення дій, забороне­них згідно із ст. 19 цього Закону;
оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділен­ня стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним упов­новаженим, головою територіального відділення інформації, розголо­шення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством;
закриття провадження у справі.
Таким чином, компетенція Антимонопольного комітету України має комплексний характер, оскільки даний орган не лише виконує ор­ганізаційні та контрольні функції у сфері захисту конкуренції, а має право на здійснення репресивних функцій: за заявами суб'єктів господарюван­ня, державних органів, фізичних осіб та за власною ініціативою порушу­вати справи про антиконкурентні правопорушення, збирати інформацію та докази у справах та застосовувати штрафи, інші види відповідальності до порушників законодавства про захист економічної конкуренції.
Глава 22. Визнання суб'єкта господарювання
банкрутом
§ 1. Поняття банкрутства
У всьому цивілізованому світі банкрутство — це один з необхідних інструментів розвиненої ринкової економіки, до якого бізнесмени вда-
260
міі.ія як для «очишення» від боргів, шоб потім продовжувати під­приємницьку діяльність у якісно новому стані, так і для справедливого конкурсного задоволення вимог кредиторів у разі неможливості віднов­лення платоспроможності боржника.
Банкрутство як комплексний правовий інститут складається з норм і матеріального, і процесуального права.
Усі існуючі сьогодні в різних країнах світу системи законодавства про банкрутство можна умовно поділити на дві категорії: «прокреди-торські» і «иродебіторські» (іноді зустрічається визначення «проборж-никовське» законодавство).
У Франції і США діє «продебіторська» система банкрутства, яка дає змогу боржнику, шо опинився в скрутному фінансовому становищі, звільнитися від боргів і дістати можливість так званого «freshstart» (но­вого старту). При цьому кредитори (за американським законодавством) змушені пристосовуватися до умов, шо їх пропонує суд з метою віднов­лення платоспроможності боржника. Багато хто з експертів вважає, що американський кредитор із задоволенням підпише мирову угоду з борж­ником, відповідно до якої він отримає лише приблизно п'яту частину боргу, вважаючи, що краше отримати хоч щось, ніж нічого. Тому в США більшість справ про банкрутство виникає за заявами боржників.
У Європі (за винятком Франції), навпаки, ще з давніх часів застосо­вується «прокредиторська» система банкрутства, що ставить собі за мету якнайповніше задовольнити вимоги кредиторів. Часто при цьому інтере­си боржника до уваги не беруться. Головне в цій системі — жорсткий кон­троль за зберіганням активів боржника та їхньою оперативною реалізацією.
За сучасних умов у законодавстві розвинутих ринкових держав про­стежується тенденція зближення і інтеграції цих напрямків. Тому в чис­тому вигляді вони майже не трапляються і існують або як помірно «про-кредиторське», або як помірно «продебіторське» законодавство. В окре­мих випадках можна говорити про існування «нейтрального» законодав­ства про банкрутство, яке намагається знайти «золоту середину».
Перший закон, що врегулював процедуру банкрутства в Україні, був Закон від 14 травня 1992 року «Про банкрутство»1. На першому етапі його застосування ним користувалися, в основному, як засобом зміни форм власності на майно підприємств. У зв'язку з тим, що кількість звернень у справах про банкрутство зростала, а окремі норми і положен­ня закону були недосконалими, що стало зрозумілим із арбітражно-судової практики2, 30 червня 1999 року' була прийнята нова редакція
    продолжение
--PAGE_BREAK--'/>Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 31.— Ст. 440.
JВ Україні у 1992 році було розглянуто близько 20 справ, у 1993 році — 144 справи, 1994 році-400, у 1995 році — понад дві тисячі, а в 1998 році — тільки до арбітражного суду Харківської області надійшло понад 800 справ.
1Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутст­во» від ЗО червня 1999 року //Відомості Верховної Ради України. — 1999. -Ni42-43. — Ст. 378.
261
Закону під назвою Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі за текстом — Закон), яка набула чинності з І січня 2000 року і діє досі, хоча і з численними зміна­ми, внесеними протягом 2000-2003 років. З 1 січня 2004 року процеду­ри запобігання банкрутству, відновлення платоспроможності боржни­ка чи ліквідації банкрута регулюються також гл. 23 Господарського ко­дексу України1.
Сучасний стан законодавства про банкрутство — це результат бага­товікового розвитку цього правового інституту, започаткованою ще в Давньому Римі2, тобто історично він виник ще раніше за інституції рин­кової економіки та її незмінної супутниці — конкуренції. Але нинішній його зміст тісно пов'язаний з цією основною ознакою ринку.
За часів існування Радянського Союзу у нас вважали, шо конку­ренція призволить головним чином до негативних наслідків. Еко­номісти і юристи розглядали конкуренцію виключно як руйнівну силу. У багатьох дослідженнях науковців економічний закон конкуренції дістав назву закону конкуренції і анархії виробництва. Не дивно, що в таких умовах підтримка збиткових підприємств була правилом. Вважа­лося цілком справедливим (на засадах «взаємної співпраці») компенсу­вати їх збитки за рахунок прибуткових підприємств. Однак саме це при­звело до глибокої економічної кризи країн, які колись називалися соціалістичними.
У наш час конкуренція і в постсоціалістичних країнах визнана рушійною силою розвитку економіки, шо позбавляє її від неефектив­них, депресивних підприємств або примушує їх шукати інші методи господарської діял ьності.
Показово, шо в самій назві спеціального Закону про банкрутство відображено його спрямованість, передусім на збереження суб'єкта гос­подарської діяльності шляхом відновлення його платоспроможності. Разом з тим, Закон не можна вважати суто «продебіторським», оскільки ним регламентовано певні умови та строки проведення процедур бан­крутства, в разі порушення яких боржника чекає визнання банкрутом та розпродаж його майна в інтересах кредиторів. Тому українське зако­нодавство про банкрутство заслуговує на визначення його як помірно «продебіторського».
Провадження у справах про банкрутство здійснюється лише спе­ціалізованими судовими структурами України — місцевими господар­ськими судами за місцезнаходженням боржника, які є в усіх обласних
1/>Офіційний вісник України. — 2003. — № 11. — Ст. 462.
2 Про це свідчить і сам термін «банкрутство». Він походить від італійських
слів «banko» — ослін та «rotto» — зламаний. Це словосполучення нагадує давній
італійський звичай — ламати чи хоч перекидати ослін, на якому сидів за своїм
столиком міняйла, котрий став неспроможним, і навіть самий столик, якщо під
«banko» розуміти також стіл чи прилавок.
262
центрах України, містах Києві та Севастополі. Процесуальні моменти розгляду справ про банкрутство регулюються Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру­том» та Господарським процесуальним кодексом України1. При цьому, розглядаючи справи про банкрутство, господарські суди повинні засто­совувати ті норми ГП К України, які мають універсальний характер для судового процесу, наприклад, такі, шо визначають права та обов'язки сторін, порядок подання, дослідження, оцінки доказів, порядок обчис­лення та застосування процесуальних строків, вжиття заходів забезпе­чення грошових вимог кредиторіи, вимоги до процесуальних документів, тощо. Статті ГПК України, шо регулюють виключно вирішення госпо­дарських спорів у позовному провадженні, не можуть застосовуватись у провадженні зі справ про банкрутство.
Матеріально-правові аспекти банкрутних процедур стосовно окре­мих категорій суб'єктів підприємницької діяльності та державних підприємств, щодо яких передбачаються додаткові вимоїн та гарантії, регулюються також іншими законодавчими актами України. Так, про­вадження у справах про банкрутство банків здійснюється з урахуванням Закону України від 7 грудня 2000 року «Про банки і банківську діяль­ність»2, банкрутні процедури стосовно державних підприємств, у статут­них фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, об­межені в частині пролажу майна боржника Законом України від 29 ли­стопада 2001 року «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна»3.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Разом з тим, слід пам'ятати, шо з моменту порушення проваджен­ня у справі про банкрутство до боржника застосовується спеціальний правовий режим, встановлений, насамперед, законодавством про бан­крутство, яке на підставі прямих вказівок Закону може мати пріорітет перед іншими законодавчими актами. Так, наприклад, питання стяг­нення податків, зборів та обов'язкових платежів до державного бюд­жету та державних цільових фондів із суб'єктів, стосовно яких пору­шено справу про банкрутство, регулюються саме Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а не Законом України від 21 грудня 2000 року «Про поря­док погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»4відповідно до вказівки у преамбулі останнього.
Поняття «банкрутство» чинне законодавство визначас як визнану судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1992, — № 6. — Ст. 56. JТам само. — 2001. — № 5-6. — Ст. 30. ' Там само. — 2002. — N? 10. — Ст. 77. «Там само. — 2001. — М?І0. — Ст. 44.
263
/>задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через за­стосування ліквідаційної процедури1.
Таким чином, економічним аспектом банкрутства є неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності (а також підприємств, шо є об'єкта­ми права державної власності, які не підлягають приватизації, в частині санації чи ліквідації після виключення їх з переліку таких об'єктів (п.4 ст.5) задовольнити в повному обсязі визнані судом вимоги кредиторів.
Юридичним аспектом, який є необхідною складовою банкрутства, є визнання факту неспроможності боржника господарським судом.
У такий негативний з фінансового та морального погляду статус, як «банкрут», боржник потрапляє не відразу з порушенням справи про банкрутство.
Необхідною і достатньою формальною підставою для порушення провадження у справі про банкрутство є заява кредитора про незадово­лення боржником протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати безспірних вимог кредитора (кредиторів), які сукупно становлять не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.
Як бачимо, нездатність суб'єкта підприємницької діяльності вико­нати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язан­ня, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) ще не є неспро­можністю (а тим паче — банкрутством), а є тільки зовнішньою її озна­кою, яка називається неплатоспроможністю.
Відомий правник професор Г. Ф. Шершеневич свого часу писав, що для наявності неспроможності можна визнати одну з двох засад: недо­статність майна, тобто встановлене перевищення пасиву над активом, або платіжну неспроможність, тобто перевищення пасиву над активом, шо припускається. У першому випадку ми маємо справу з безсумнівною неспроможністю задовольнити повністю кожного кредитора, в друго­му — з невиконанням зобов'язань, яка свідчить про вірогідність немож­ливості задовольнити повністю кредиторів. У першому випадку перед нами встановлений факт, у другому — припущення2.
Але й неспроможність суб'єкта господарювання не означає, що він банкрут. Він стає ним за постановою господарського суду, а до цього моменту в нього ще може з'явитися можливість вийти з цього стану.
Таким чином, суб'єктами банкрутства можуть бути суб'єкти під­приємницької діяльності — боржники, неспроможність яких викона­ти свої грошові зобов'язання встановлені господарським судом
1/>Таке визначення банкрутства навряд чи можна визначити логічним, бо
хіба можливо відновити платоспроможність боржника через застосування
ліквідаційної процедури. Остання покликана хоч частково задовольнити ви­
моги кредиторів за рахунок майна божника.
2 Див.: Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права: В 4 т. — М., 1912. — Т. 4. -
С 148.
264
Не можуть бути визнані банкрутом відособлені підрозділи юридич­ної особи (філії, представництва, відділення), сільськогосподарські об­слуговуючі кооперативи, а також іноземні юридичні особи та міжна­родні організації з постійним місцезнаходженням поза межами України.
Не можуть бути суб'єктами банкрутства також казенні підприємства та підприємства, що є об'єктами права комунальної власності. Останні — за умови, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо незасто-сування положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Держава та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, як власники, повинні своєчас­но вживати всіх необхідних заходів для запобігання неспроможності казен­ного або комунального підприємства — боржника.
Кредиторами можуть бути юридичні і фізичні особи (в тому числі іноземні) незалежно від наявності в них статусу суб'єкта підприємниць­кої діяльності, які мають підтверджені відповідними документами гро­шові вимоги до боржника за грошовими зобов'язаннями1.
До кредиторів належать також працівники боржника, які мають вимоги щодо виплати заборгованості по заробітній платі, відшкодуван­ню шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, моральної шкоди, органи дер­жавної податкової служби, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і мають повноваження щодо представництва інтересів державного і місцевих бюджетів, а також Пенсійного фонду України та інших фондів, платежі до яких є обов'язковими, таких як Фонд соціального страхуван­ня з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття.
Залежно від моменту виникнення вимог до боржника кредитори поділяються на конкурснихта поточних. Конкурсними визнаються кре­дитори, що мають вимоги до боржника, які виникли до дня порушен­ня провадження у справі про банкрутство і не забезпечені заставою, та кредитори, які отримали такі вимоги в порядку правонаступниитва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточними іменуються кредитори за вимогами, які виник­ли після порушення провадження у справі. Поточні вимоги кредиторів не включаються до реєстру вимог кредиторів і повинні задовольнятися боржником у загальному порядку поза межами процедури банкрутства.
1/>Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, може зверну­тися із заявою до господарського суду тільки на суму, яка не забезпечена за­ставою, або на суму, яка дорівнює різниш між повною сумою боргу та можливою сумою виручки від продажу застави.
265
Тому визначальну роль у процедурах відновлення платоспроможності чи ліквідації боржника відіграють конкурсні кредитори.
Конкурсним кредиторам надано право звертатися до господарсько­го суду із заявою про визнання боржника банкрутом та задоволення їхніх грошових вимог за рахунок майна боржника. Крім того, вони наділені цілою низкою специфічних повноважень. Так, тільки за узго­дженням з конкурсними кредиторами господарський суд може відкри­ти процедуру санації боржника, затвердити план санації та мирову угоду. Рішення з питань проведення процедур у справі про банкрутство кре­дитори приймають на своїх зборах. Рішення вважається прийнятим, якшо за нього подано більшість голосів присутніх кредиторів за умови належного повідомлення всіх кредиторів про час і місце проведення зборів. Кількість голосів кредиторів визначається пропорційно сумі визнаних судом грошових вимог.
Для оперативності дії у процедурах банкрутства кредитори, чиї ви­моги включені до реєстру грошових вимог, на своїх зборах обирають свій повноважний орган — комітет кредиторів, який в подальшому пред­ставляє їх інтереси.
Крім кредиторів та боржника, у справі про банкрутство, учасника­ми провадження є також арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна боржника (орган, упов­новажений управляти майном), представник працівників боржника; стосовно унітарних державних підприємств та підприємств з часткою державної власності у статутному фонді яких більше 25 відсотків — Фонд державного майна України, Державний орган з питань банкрут­ства; стосовно комунальних підприємств — представник органу місце­вого самоврядування; стосовно особливо небезпечних підприємств — міністерство чи державний комітет, до компетенції якого належить сфе­ра діяльності боржника, державний орган з питань надзвичайних ситу­ацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської ката­строфи; та інші особи у випадках, передбачених законодавством.
Державним органом з питань банкрутства в Україні є Міністерство економіки України та його органи в областях, які здійснюють держав­ну політику шодо запобігання банкрутству.
Відповідно до своєї компетенції, визначеної Законом, державний орган з питань банкрутства здійснює підготовку та ліцензування арбіт­ражних керуючих, веде єдину базу даних про підприємства, шодо яких порушено справи про банкрутство, організовує проведення експерти­зи фінансового с кінчити.і, готує висновки про наявність ознак прихо­вуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства шодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких част­ка державної власності перевищує 25 відсотків, та виконує інші заходи, спрямовані на створення організаційних, економічних умов для ре-
266
алізації процедур відновлення платоспроможності боржника або ви­знання його банкрутом.
Значну роль у процедурах банкрутства відіграють арбітражні ке­руючі.
Арбітражний керуючий — фізична особа, суб'єкт підприємницької діяльності, який мас вишу юридичну або економічну освіту, пройшов в установленому порядку навчання та отримав ліцензію на право роботи по антикризовому управлінню підприємствами, шо перебувають у про­цедурі банкрутства.
Арбітражний керуючий призначається для участі у справі судом і не повинен бути зацікавленою особою шодо боржника або кредиторів. Правом рекомендувати кандидатуру арбітражного керуючого наділені кредитори, а для підприємств з державною часткою у статутному фонді понад 25 відсотків — державний орган з питань банкрутства.
Арбітражний керуючий залежно від стадії провадження у справі виконує функції розпорядника майна особи, що керує санацією, або ліквідатора. Залежно від виду процедури він наділяється повнова­женнями щодо аналізу фінансової, господарської та інвестиційної діяльності боржника, розпорядження і контролю за майном боржни­ка, розробки та подання комітету кредиторів плану санації, забезпе­чення його виконання, реалізації майна боржника і задоволення ви­мог кредиторів та ін.
За матеріальну шкоду, заподіяну кредиторам або боржнику в ре­зультаті винних дій, арбітражний керуючий несе відповідальність усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути зверне­но стягнення.
Учасниками провадження у справі про банкрутство можуть бути санатори (інвестори) — юридичні та (або) фізичні особи (в тому числі іноземні), які виявили бажання взяти участь у відновленні платоспро­можності боржника і звернулися в установлений законом місячний термін до господарського суду з пропозиціями шодо санації боржника. До своєї заяви потенційні санатори (інвестори) повинні додати доку­менти, які підтверджують їх платоспроможність та фінансову мож­ливість участі у санації, попередній план санації, пропозиції про пере­ведення на них боргів тощо.
Остаточні умови участі санаторів (інвесторів) у процедурі відновлен­ня платоспроможності боржника визначаються у плані санації, який розробляється і подається керуючим санацією, схвалюється кредитора­ми і затверджується ухвалою господарського суду.
Представник працівників боржника бере участь у справі за іні­ціативою трудового колективу, який на своїх зборах визначає його кандидатуру і делегує йому повноваження здійснювати захист своїх інтересів.
267     продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Заходи щодо запобігання банкрутству
Заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів підприємницької діяльності в Господарському кодексі України та в Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру­том» називаються досудовою санацією1.
Поняття досудової санації міститься уст. 1 Закону, якою вона визна­чається як «… система заходів шодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор з мстою запобігання банкрут­ству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, пра­вових заходів відповідно до законодавства до початку порушення про­вадження у справі про банкрутство...».
Основними ознаками, шо відрізняють процедуру досудової санації від санації, шо проводиться в межах судової процедури банкрутства, за українським законодавством є:
час здійснення санаційних заходів — до чи після порушення про­
вадження у справі про банкрутство боржника;
відмінність у застосуванні санаційних заходів.
Із змісту визначення випливає, шо мстою процедури досудової са­нації є здійснення системи заходів шодо відновлення платоспромож­ності боржника і запобігання його банкрутству, при цьому спектр мож­ливих дій зацікавлених в долі боржника осіб в процедурі досудової са­нації не деталізовано.
Виходячи з загальних принципів господарювання, викладених у ст. 6 Господарського кодексу України, можна дійти висновку, що зацікавлени­ми особами можуть бути вжиті будь-які заходи, які хоч і не передбачені за­коном, але відповідатимуть загальним засобам та змісту законодавства.
Іншими словами, результатом проведення заходів досудової санації, єдиною вимогою до яких є відповідність їх чинному законодавству, має бути усунення ознак неплатоспроможності суб'єкта господарювання.
Практичне значення такого висновку полягає втому, шо критерієм успішного завершення заходів досудової санації має бути встановлен­ня факту відсутності в підприємства заборгованості за грошовими зо­бов'язаннями перед кредиторами (без врахування пені та штрафів), за­боргованості перед працівниками та у сплаті податків, зборів (обов'яз­кових платежів), прострочених більше трьох місяців.
Співставляючи визначення досудової санації, шо дається ст. 1, де метою її проведення названо «… запобігання банкрутству боржника...», та положення п. З ст. 6, яким визначаються підстави порушення справ
1/>Термін «санація» походить від латинського «sanatio» — оздоровлення, лікування.
268
про банкрутство, а саме: «… Справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітних плат...», можна лійти висновку проте, щодосудова санація має визнаватися успішно проведеною і тоді, коли внаслідок її проведен­ня поточна сукупна заборгованість за безспірними вимогами кредиторів знижена до рівня, що не перевищує трьохсот мінімальних розмірів за­робітних плат. Усвою чергу, це означатиме, що заходи досудової санації своїм результатом можуть мати лише тимчасове поліпшення фінансо­вого стану боржника і при цьому вважатися успішно реалізованими. Такий висновок певною мірою вступає в протиріччя з метою проведення досудової санації, сформульованою, як «… відновлення платоспромож­ності боржника...», але, очевидно, мас право на існування.
Положеннями ст. З Закону України «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом», що регламентують заходи щодо запобігання банкрутству боржника та позасудові процеду­ри, встановлено:
«… 1. Засновники (учасники) боржника — юридичної особи, влас­ник майна, центральні органи виконавчої влади, органи місцевого са­моврядування в межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчас­них заходів для запобігання банкрутству підприємства-боржника.
Власником майна боржника державного чи приватного підпри­
ємства, засновниками (учасниками) боржника — юридичної особи,
кредиторами боржника, іншими особами в межах заходів щодо за­
побігання банкрутству боржника може бути надана фінансова допомога
в розмірі, достатньому для погашення зобов'язань боржника перед кре­
диторами, у тому числі зобов'язань щодо сплати податків і зборів
(обов'язкових платежів) і відновлення платоспроможності боржника
(досудова санація).
Надання фінансової допомоги боржнику зобов'язує його взяти на
себе відповідні зобов'язання перед особами, які надали таку допомогу
в порядку, встановленому законом...»
Закон передбачає, що заходи досудової санації мають застосовува­тися як органами влади, що таким чином мають реалізовувати суспільний інтерес у відновленні платоспроможності боржника, так і іншими особа­ми, безпосередньо відповідальними за його долю, і в першу чергу — заснов­никами (учасниками) боржника — юридичної особи, власником майна унітарного підприємства, кредиторами боржника або іншими зацікавле­ними особами.
Грунтуючись на положеннях п. З ст. З Закону, можна зробити ви­сновок, що підставою застосування заходів досудової санації має бути спеціальна угода, яка укладається для надання боржнику фінансової допомоги і регламентації його взаємовідносин з інвестором у ході до­судової санації та після її завершення.
269     продолжение
--PAGE_BREAK--
Від першої із зазначених подій (дати надходження заяви до суду) обчислюються строки першої групи: на винесення ухвали про порушен­ня провадження у справі або ухвали про повернення заяви чи ухвали про відмову у прийнятті заяви (Sднів), надання боржником відзиву на цю заяву (до ЗО днів) та проведення підготовчого засідання (ЗО днів).
Друга група строків обчислюється з дати проведення підготовчого засідання суду. До неї входять: строк, який відводиться на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство боржника (10 днів1), складення реестру кредиторів (2 місяці та 10 днів), проведення попереднього засідання суду (3 місяці), скликання перших загальних зборів кредиторів (3 місяці та 10 днів), проведення засідання, на якому виноситься ухвала про санацію боржника чи постанова про визнання його банкрутом (6 місяців).
Третя група строків обчислюється здати проведення засідання, на якому виноситься ухвала про санацію боржника або про визнання його банкрутом. Вона найбільш значна за обсягом і включає: строки на скла­дення плану санації (до 3 місяців), на оцінку плану санації комітетом кредиторів (4 місяці) та представлення схваленого ними плану санації на затвердження господарського суду (4 місяці та 5 днів); строк, по закінченню якого господарський суд, не одержавши на затвердження плану санації, може відкрити ліквідаційне провадження (6 місяців); зви­чайні та подовжені строки проведення процедури санації (відповішіо 12 або 18 місяців); санації містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств (відповідно 12 місяців, або від 2 до 10 років); санації окре­мих суб'єктів підприємницької діяльності; ліквідаційної процедури (відповідно 12 або 18 місяців) та деякі інші.
До четвертої групи строків можна віднести, зокрема, строк, протя­гом якого контрагенти за угодами, від виконання яких відмовився арбітражний керуючий, можуть заявити свої вимоги (30 днів) та інші.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 4. Судові процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника
Неплатоспроможність боржника, згідно з національним законодав­ством, може бути подолана шляхом застосування:
процедур, спрямованих на відновлення платоспроможності борж­ника, — розпорядження майном боржника та його санації, а також про­цедури укладення мирової угоди між боржником та кредиторами;
1/>Суттєвими особливостями публікації оголошення с, по-перше, стислість відведеного на неї строку, а по-друге, право суду залишити без розгляду заяву ініціюючого кредитора, який не виконав вимоги ухвали суду щодо публікації в десятиденний строк.
272
процедури визнання боржника банкрутом та ліквідації підприємства, відновлення платоспроможності якого визнається неможливим.
Статтею 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» процедура розпорядження май­ном боржника визначається як «… система заходів щодо нагляду та конт­ролю за управлінням та розпорядженням майном боржника, з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових ак­тивів боржника та проведення аналізу його фінансового становиша». Безпосередньо процедуру розпорядження майном боржника здійснює арбітражний керуючий, який призначається судом.
Процедура розпорядження майном боржника вводиться на строк не більший ніж шість місяців, який може бути скорочений, наприклад, у разі дострокового переходу до процедури санації чи ліквідації.
Після введення процедури розпорядження майном боржника орга­ни управління боржника не мають права приймати рішення про: реор­ганізацію (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) і ліквідацію боржника; створення юридичних осіб або про участь у інших юридичних особах; створення філій та представництв; виплату диві­дендів; проведення боржником емісії цінних паперів; вихід зі складу учасників боржника — юридичної особи, викуп акцій у акціонерів.
Зазначені пише обмеження повноважень керівних органів підпри-ємства-боржника мають забезпечити якомога повніше задоволення вимог кредиторів та запобігти зменшенню вартості активів боржника і є цілком виправданими. Більше того — законодавцем передбачено по­тенційно дуже дійовий механізм усунення керівника боржника з поса­ди втому випадку, коли він протидіє законним вимогам арбітражного керуючого і чинить перешкоди ходу процедури банкрутства. Закон пе­редбачає, шо в разі невжиття керівними органами боржника заходів щодо збереження майна боржника, створення перешкод діям розпоряд­ника майна чи допущення інших порушень законодавства комітет кре­диторів вправі звернутися до суду із клопотанням про припинення повно­важень керівника та органів управління боржника. У разі задоволення зазначеного клопотання судом виноситься відповідна ухвала. В цьому випадку виконання обов'язків керівника тимчасово покладається на розпорядника майна до призначення в установленому законодавством та установчими документами порядку нового керівника боржника. З дня винесення такої ухвали розпоряднику майна протягом трьох днів пере­даються бухгалтерська та інша документація боржника, печатки і штам­пи, матеріальні та інші цінності.
Основними завданнями, шо вирішуються у процедурі розпоряджен­ня майном боржника, є виявлення кредиторів та осіб, які виявляють бажання взяти участь у санації боржника, формування реєстру креди­торів та вироблення пропозицій щодо можливих шляхів відновлення платоспроможності боржника.
273
Виявлення кредиторів боржника провадиться шляхом публікації в офіційних друкованих органах оголошення про порушення проваджен­ня про банкрутство, після чого розпорядник майна приймає заяви про грошові вимоги до боржника від кредиторів, разом з боржником розгля­дає їх і сповіщає заявників про результати розгляду їх вимог. За резуль­татами розгляду грошових вимог кредиторів боржник разом з розпоряд­ником майна може їх визнати і включити до реєстру грошових вимог кредиторів або відмовити у визнанні цих вимог. В останньому випадку кредитор, від визнання вимогякого відмовився боржник, має право оскар­жити цю відмову до господарського суду в ході попереднього засідан­ня. Якщо вимоги конкурсних кредиторів заявлені після закінчення місячного строку з дня публікації оголошення або не заявлені взагалі, вони в подальшому не розглядаються судом і вважаються погашеними. У ході процедури розпорядження майном боржника проводиться попереднє засідання господарського суду, перші загальні збори креди­торів та засідання суду, за підсумками якого або виноситься ухвала про відкриття процедури санації боржника, або виноситься постанова про визнання боржника банкрутом і відкривається ліквідаційна процедура. За результатами попереднього засідання виноситься ухвала, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів і призначається дата проведення перших зборів кредиторів.
До компетенції зборів кредиторів, до участі в яких з правом дорад­чого голосу можуть залучатися також представник працівників боржни­ка та арбітражний керуючий, належить прийняття рішення про вибо­ри членів комітету кредиторів; визначення кількісного складу комітету кредиторів, його повноважень, дострокове припинення повноваження комітету кредиторів або окремих його членів та інші питання.
Однією з можливих наступних процедур банкрутства є процедура санації (відновлення платоспроможності боржника).
Згідно зі ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», санація визначається як:«… система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямова­на на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шля­хом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника».
Безпосередньо процедуру санації здійснює керуючий санацією, призначений судом, за планом санації, схваленим комітетом кредиторів та затвердженим господарським судом.
Керуючий санацією призначається судом із числа осіб, зареєстро­ваних як арбітражні керуючі і відомості про яких надані Вищому гос­подарському суду України, тобто в тому ж порядку, який встановлено для призначення розпорядника майна. Певною відмінністю є лише те,
274
що кандидатуру керуючого санацією господарському суду пропонує комітет кредиторів. За згоди комітету кредиторів та інвесторів керую­чим санацією може бути призначено керівника підприємства-боржни-ка. У цьому разі від нього не вимагається наявністьліцензіїарбітражного керуючого.
З дня винесення ухвали про санацію боржника: керівник боржни­ка (за винятком, коли він сам і призначається керуючим санацією) відсторонюється від посади, управління боржником переходить до ке­руючого     продолжение
--PAGE_BREAK--санацією; припиняються повноваження органів управління боржника, які протягом трьох днів зобов'язані забезпечити передачу керуючому санацією бухгалтерської та іншої документації боржника, печаток та штампів, матеріальних та інших цінностей; арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише в межах процедури санації.
З початком процедури відновлення платоспроможності боржника керуючий санацією отримує право звернутися до господарського суду із заявою про визнання окремих угод боржника недійсними. Його за­ява про визнання угоди недійсною задовольняється судом за умови, якщо її укладено із заінтересованими особами або в результаті її вико­нання кредиторам завдані чи можуть бути завдані збитки, а також, коли угода, укладена з одним із кредиторів протягом шести місяців до прий­няття рішення про санацію, надає йому перевагу перед іншими креди­торами. Аналогічні положення встановлені і для деяких інших угод. Крім цього, керуючий санацією протягом трьох місяців з дня початку процедури санації має право відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у спрапі про банкрут­ство, якщо виконання договору завдає збитків боржнику, порівняно з аналогічними договорами, що укладаються за тих же умов, або він має довгостроковий характер, або виконання договору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника.
Процедура санації вводиться на строк, не більший дванадцяти місяців, але за клопотанням комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів його може бути подовжено ще на строк до шести місяців. Як уже зазначалося, для окремих суб'єктів банкрутства законом перед­бачені дещо триваліші строки проведення даної процедури.
Основними завданнями, що вирішуються у процедурі санації борж­ника, є розробка керуючим санацією плану відновлення платоспромож­ності боржника, схвалення його комітетом кредиторів, виконання за­ходів плану санації та проведення розрахунків з кредиторами. У разі залучення до санації боржника інвесторів план відновлення платоспро­можності боржника розробляється за їх участю. У тому випадку, коли боржником є підприємство, де частка держави в майні підприємства становить понад п'ятдесят відсотків, план санації узгоджується додат­ково з органом, уповноваженим управляти державним майном.
275
План санації боржника повинен передбачати заходи по відновленню платоспроможності боржника, умови участі інвесторів (за їх наявності) в повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема шля­хом переведення на них боргу (частини боргу), строку та черговості ви­плати боржником або інвестором боргу кредиторам та умови відповідаль­ності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань (ст. 18 Закону), строку відновлення платоспроможності боржника.
Закон дає орієнтовний перелік заходів, які може застосовувати керу­ючий санацією для відновлення платоспроможності боржника. Ними можуть бути: реструктуризація підприємства; перепрофілювання вироб­ництва; закриття нерентабельних виробництв; відстрочка та (або) роз­строчка платежів або прощення (списання) частини боріів, про що укла­дається мирова угода; ліквідація дебіторської заборгованості; продаж ча­стини майна боржника; зобов'язання інвестора про погашення боргу (частини боргу) боржника, зокрема шляхом переведення на нього боргу (частини боргу) та його відповідальність за невиконання взятих на себе зобов'язань; продаж майна боржника як цілісного майнового комплек­су (для недержавних підприємств); одержання кредиту для виплати вихідної допомоги працівникам боржника, які звільняються згідно з пла­ном санації; інші способи відновлення платоспроможності боржника.
Комітет кредиторів за результатами розгляду плану санації може схвалити його і подати на затвердження господарському суду, або відхи­лити і звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, або відхили­ти план санації і звернутися до суду з клопотанням про призначення нового керуючого санацією. В останньому випадку на розробку нового плану санації відводиться вже не три, а один місяць з дня прийняття рішення про відхилення попереднього плану санації.
За результатами виконання плану відновлення платоспроможності боржника складається і подається на розгляд зборів кредиторів звіт ке­руючого санацією. Звіт керуючого санацією (за ст. 21 Закону) мас місти­ти: баланс боржника на останню звітну дату; рахунок прибутків і збитків боржника; відомості про наявність у боржника грошових коштів, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів; відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату подання звіту та про не­реалізовані вимоги боржника; інші відомості про можливості погашен­ня кредиторської заборгованості, шо залишилася. До звіту керуючого санацією додається реєстр вимог кредиторів.
Одночасно із звітом керуючий санацією вносить на вирішення зборів кредиторів одну із пропозицій: про прийняття рішення про при­пинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника; про укладення мирової угоди; про звернення до господар­ського суду з клопотанням про продовження процедури санації; про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання борж­ника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
276
Ліквідаційну процедуру, виходячи із змісту Закону, можна визначити як систему заходів, шо здійснюються під час провадження у справі про банкрутство після визнання боржника банкрутом з метою задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом пролажу май­на банкрута.
Ліквідаційна процедура відкривається з дня винесення господар­ським судом постанови про визнання боржника банкрутом. З цього дня: підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням техно­логічного циклу з виготовлення продукції в разі можливості її пролажу; строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута вважається таким, шо настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), про­центів та інших економічних санкцій по всіх вилах заборгованості бан­крута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; укладення угод, пов'язаних з вілчудженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається в порядку, передбаченому для здійснення ліквідаційної процедури; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження шодо розпоряд­ження майном банкрута; накладення нових арештів або інших обме­жень шодо розпорядження майном банкрута не допускається; вимоги за зобов'язаннями банкрута, шо виникли під час проведення процеду­ри банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної про­цедури; виконання зобов'язань банкрута здійснюється в порядку про­ведення ліквідаційної процедури (ст. 23 Закону).
Заходи по ліквідації банкрута здійснює ліквідатор, призначений су­дом в порядку, передбаченому Законом для призначення керуючого са­нацією. За клопотанням ліквідатора, погодженого з комітетом креди­торів господарським судом, може бути призначено членів ліквідаційної комісії. Закон не передбачає певних вимог до членів ліквідаційної комісії та до строків, шо відводяться на її формування, зазначаючи лише, що в разі ліквідації державного підприємства або підприємства, у статутному фонді якого державна частка становить більш ніж двадцять п'ять відсотків, господарський суд мас обов'язково включити до скла­ду ліквідаційної комісії представника державного органу з питань бан­крутства. Щодо інших членів ліквідаційної комісії, то до участі в ній за­лучаються представники кредиторів, державних фінансових органів, а в окремих випадках — представники державного органу з питні» нагля­ду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, ор­ганів місцевого самоврядування тошо.
З дня свого призначення ліквідатор має право: приймати до свого відання майно боржника та вживати заходів по забезпеченню його збе­реження; управляти та розпоряджатися майном банкрута; здійснювати інвентаризацію та оцінку майна банкрута; виконувати повноваження керівника банкрута; формувати ліквідаційну масу; пред'являти до третіх
277
осіб вимоги щодо погашення дебіторської заборгованості банкрута; от­римати кредит на виплату вихідної допомоги працівникам банкрута, що звільняються у зв'язку з його ліквідацією; заявляти заперечення по за­явлених кредиторами вимогах до банкрута; відмовитися від виконання договорів банкрута; вживати заходів, спрямованих на пошук, виявлен­ня та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб; пере­давати на збереження документи банкрута, які підлягають обов'язково­му зберіганню; реалізувати майно банкрута для задоволення включених до реєстру вимог кредиторів; здійснювати інші заходи, спрямовані на досягнення цілей ліквідаційної процедури.
Основними завданнями, що підлягають вирішенню в ході ліквідаційної процедури, є виявлення та консолідація ліквідаційної маси, її реалізація та задоволення у встановленій Законом черговості вимог кредиторів.
Ліквідаційною масою закон називає всі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури, за винятком об'єктів державного житлового фонду, в тому числі гурто­житків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраст­руктури (ст. 26 Закону).
Майно боржника, яке є предметом застави, хоч і включається до ліквідаційної маси, використовується виключно для позачергового за­доволення вимог заставоутримувача.
Способи та порядок продажу майна банкрута визначає комітет кре­диторів. Як правило, це публічні торги. Для продажу майна підпри-ємств-банкрутів, заснованих на державній власності, є обов'язковим проведення конкурсів або аукціонів в порядку, передбаченому Законом України від 4 березня 1992 року «Про приватизацію державного майна» (в редакції Закону України від 19 лютого 1997 року)1. А стосовно неру­хомості та майна, що використовується у виробничій діяльності держав­них підприємств та підприємств з часткою державної власності у ста­тутному фонді понад 25 відсотків, діє мораторій на примусовий продаж, встановлений Законом України «Про введення мораторію на примусо­ву реалізацію майна» від 29 листопада 2001 року№ 2864-ІІІ2.
Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-прода-жу, які укладаються між ліквідатором та покупцем. Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог креди­торів в порядку, встановленому ст. 31 Закону.
Згідно із зазначеною статтею, в першу чергу, не чекаючи завершен­ня ліквідаційної процедури і після реалізації хоча б частини лікві­даційної маси, задовольняються дві групи вимог. Першу групу становлять вимоги, забезпечені заставою; виплата вихідної допомоги звільненим
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1997. — Ne17. — Ст. 122. JТам само. — 2002. — Ne10. — Ст. 77.
працівникам банкрута, втому числі відшкодування кредиту, отримано­го на ці цілі. До другої групи входять витрати, пов'язані з проваджен­ням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою лікві­даційної комісії, в тому числі: витрати на оплату державного мита; ви­трати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство; витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута; витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв'язку з визнанням мирової угоди недійсною; витрати арбітражного керуючого, пов'язані з утриманням і збереженням майно­вих активів банкрута; витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рахунок їх коштів; витрати на оплату праці арбіт­ражних керуючих. В другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками по заробітній платі, зо­бов'язань із заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, а також ви­моги громадян — вкладників довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно довірителів. У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язко­вих платежів). У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, в тому числі ті, що виникли із зобов'язань у про­цедурі розпорядження майном боржника або в процедурі санації. В п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудо­вого колективу до статутного фонду банкрута. В шосту чергу задоволь­няються інші вимоги.
Вимоги, не задоволені за недостатністю майна, вважаються погаше­ними. Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними.
Після завершення всіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс, до якого додають­ся: дані інвентаризації ліквідаційної маси; відомості про реалізацію об'єктів ліквідаційної маси. Після заслуховування звіту ліквідатора та членів комітету кредиторів або окремих кредиторів суд виносить ухва­лу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу. Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог креди­торів у банкрута не залишилося майна, судом виноситься ухвала про його ліквідацію, на підставі якої банкрут виключається із Єдиного дер­жавного реєстру підприємств та організацій України.
Боржник, майна якого вистачило на задоволення вимог усіх креди­торів, вважається таким, шо не мас боргів і може продовжувати підпри­ємницьку діяльність, якщо вартість його майнових активів достатня для здійснення статутної діяльності.
Яскравим свідченням «продебіторського» характеру Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є закріплення в ньому можливості на будь-якій стадії про-


278
279     продолжение
--PAGE_BREAK--ваджсння у справі про банкрутство укласти мирову угоду і таким чином запобігти визнанню боржника банкрутом і його ліквідації.
Під мировою угодою у справі про банкрутство розуміють домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстроч­ки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.
Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймає комітет кредиторів більшістю голосів його членів. Мирову угоду від імені кредиторів підписує голова комітету кредиторів. Рішення про укладен­ня мирової угоди від імені боржника приймає керівник боржника чи арбітражний керуючий, який її і підписує.
Мирова угода може бути укладена за виконання певних умов. Пер­шою умовою є письмова згода кредиторів, вимоги яких забезпечені за­ставою майна боржника, на укладення мирової угоди. Другою умовою є те, шо мирова угода може стосуватися тільки вимог кредиторів другої і наступної черги та вимог кредиторів, забезпечених заставою майна борж­ника. Іншими словами, задоволення вимог першої черги відбувається безумовно і ні за яких обставин не може бути предметом мирової угоди. Окрім цього, для кредиторів, які не брали участі в голосуванні за укладен­ня мирової угоди або які голосували проти її укладення, умови угоди не можуть бути гірші, ніж для кредиторів — ініціаторів її укладення.
Істотними умовами мирової угоди ст. 37 Закону визначає: розміри, порядок і строки виконання зобов'язань боржника; розмір списаної (прошеної) заборгованості і розмір зобов'язань боржника, які будуть виплачені кредиторам; термін відстрочки чи розстрочки зобов'язань боржника. Окрім цього, мирова угода може містити умови про: вико­нання зобов'язань боржника третіми особами; обмін вимог кредиторів на акції боржника; задоволення вимог кредиторів іншими способами, шо не суперечать закону.
Мирова угода подається арбітражним керуючим і розглядається гос­подарським судом у судовому засіданні, в ході якого заслуховуються заперечення сторін щодо укладення мирової угоди.
Господарський суд своєю ухвалою відмовляє у затвердженні миро­вої угоди, коли порушено порядок укладення мирової угоди або якшо умови угоди суперечать законодавству. При цьому («затвердження ми­рової угоди не позбавляє сторони права укласти її на нових умовах.
Затверджуючи мирову угоду, господарський суд одночасно припи­няє провадження у справі про банкрутство.
Розділ VI
Особливості правового регулювання відносин в окремих галузях господарювання
Г/>лава 23. Правова регламентація господарсько-торговельної діяльності
§1. Поставка
Діяльність суб'єктів господарювання, шо здійснюється ними у сфері товарного обігу, є господарсько-торговельною, спрямованою на ре­алізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народ­ного споживання. Залежно від ринку, в межах якого здійснюється то­варний обіг, господарсько-торговельна діяльність виступає як внут­рішня або зовнішня торгівля.
Суб'єкти господарювання можуть здійснювати господарсько-тор­говельну діяльність в таких різновидах: матеріально-технічне постачан­ня і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; продаж і пере­дача в оре млу засобів виробництва.
Правовими формами реалізації продукції є господарські договори поставки, купівлі-продажу, постачання енергетичними та іншими ре­сурсами. Ці договори належать до тих договорів, шо спрямовані на пе­редачу майна у власність, повне господарське відання, оперативне управління.
Договори поставки, купівлі-продажу, постачання енергетичними та іншими ресурсами укладаються в процесі здійснення господарської діяльності. Реалізація суб'єктами господарювання товарів суб'єктам, які не здійснюють господарської діяльності, відбувається за правилами про договори купівлі-продажу.
За договором поставки одна сторона — постачальник — зобов'я­зується передати (поставити) в зумовлені строки другій стороні — по­купцеві — товар, а покупець зобов'язується прийняти цей товар і спла­тити за нього певну грошову суму.
Як уже зазначалося, для забезпечення державних потреб у продукції законодавство окремо регламентує відносини, шо при цьому складають­ся. Закон України «Про поставки продукції для державних потреб»1 встановлює загальні правові та економічні принципи формування,
/>1Відомості Верховної Ради України. — 1996. — N» 3. — Ст. 9.
281
розміщення і виконання на договірній основі замовлень держави на поставку продукції. Державне замовлення слід розглядати як засіб дер­жавного регулювання економіки для формування обсягу продукції, не­обхідної для державних потреб.
Для визначення основних ознак, притаманних договору поставки, слід порівняти його з договорами купівлі-продажу. Договір поставки відрізняється від договору купівлі-продажу за такими ознаками:
Продавцем (постачальником) в договорі поставки є суб'єкт гос­
подарювання. Постачальник продає товари, які він виробляє або заку­
повує для поставки.
Мета придбання товару — друга основна ознака. Договором по­
ставки визнається договір, за яким товар прилбакається або для вико­
ристання в господарській діяльності (для переробки, наступного про­
дажу), або для діяльності, не пов'язаної з особистим, домашнім вико­
ристанням товару. Із мети купівлі випливає, шо і друга сторона договору
поставки — покупець — є суб'єктом господарювання.
Як характерну ознаку договору поставки можна назвати й трива­
лий характер взаємовідносин сторін. Поставка продукції може здійсню­
ватися неодноразово, окремими партіями.
У договір поставки нерідко включаються умови про надання послуг або виконання робіт. Наприклад, договір поставки складного обладнан­ня доповнюється умовами про шефмонтаж. Такий договір слід визна­вати змішаним (до правового регулювання якого належать як норми про договір поставки, так і норми про виконання робіт).
Правові норми, шо регулюють відносини за договором поставки, містяться в Господарському кодексі України. Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення у виробів народного спо­живання, а також особливі умови поставки окремих видів товарів, ма­ють бути затвердженими Кабінетом Міністрів України.
Сторонами договору поставки виступають постачальник і покупець. Постачальником, як уже зазначено, може бути як виробник, так і по­середницька організація; покупцями — будь-які організації — юридичні особи, які придбавають товари для здійснення як господарської, так і іншої діяльності, не пов'язаної з особистим споживанням. Фізичні осо­би — підприємці можуть придбавати товари за договором поставки для підприємницьких цілей.
Предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також вироби, визначені індивідуальними ознаками.
У разі поставки готових виробів, шо включають різні деталі, ком­плектуючі вироби, виготовлені іншими підприємствами, застосовується кооперована поставка. Із підприємств одного виробничого циклу
282
вирізняються: 1) головне, шо поставляє закінчений виріб (головний постачальник); 2) підприємства-суміжники, які поставляють складові частини цього виробу; 3) покупець. Господарські відносини, які вини­кають між учасниками кооперованої поставки, оформляються за допо­могою низки договорів. При цьому головний постачальник відповідає як за виконання власних зобов'язань, так і за зобов'язання суміжників
Укладаючи договори, сторони є вільними у виборі контрагентів і визначенні умов договору. Договір укладається і відповідно до держав­ного замовлення. Він є єдиним юридичним фактом, на підставі якого виникає зобов'язання по поставці товару. Умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних пра­вил шодо тлумачення термінів «Інкотермс»1.
Традиційним способом укладення договору поставки є письмова розробка документа і підпис його сторонами. Пропозицію укласти до­говір поставки може зробити будь-яка сторона — як постачальник, так і покупець.
Зміст договору становлять права і обов'язки його сторін. Сторони при звичайному договорі поставки самостійно виробляють умови дого­вору. Істотними є умови, без яких неможливо виконати зобов'язання. До таких умов, як правило, відносять: асортимент, кількість, якість то­варів; строки поставки і ціну; порядок приймання товарів; відпо­відальність за неналежне виконання зобов'язань за договором; форму і порядок розрахунків за поставлену продукцію.
Сторони в договорі передусім визначають строки і кількість про­дукції, що поставляється. Договори можуть бути як довгострокові, шо укладаються на строк понад один рік, так і короткострокові, які укла­даються на строк до одного року. Якшо в договорі строк його дії не ви­значений, він вважається укладеним на один рік.
Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуван­ням необхідності ритмічного і безперебійного постачання товарів спо­живачам, якшо інше не передбачено законодавством.
Якшо в довгостроковому договорі кількість поставки визначено лише на рік або менший строк, у договорі мас бути передбачений по­рядок погодження сторонами строків поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору. Якшо такий порядок не передбачений, договір вважається укладеним на один рік.
Сторонами може бути передбачено поставку товарів окремими партіями. В такому разі строком (періодом) поставки продукції вироб­ничо-технічного призначення с, як правило, квартал, а виробів народ­ного споживання — місяць. Вони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба тощо).
1/>Застосування цих правил установлено Указом Президента України піл 4 жовтня 1994 року з метою однакового тлумачення комерційних термінів суб'єктами господарської діяльності.
283
Кількість товарів також визначається за згодою сторін. Вони постав­ляються згідно зі специфікацією, де зазначається повний асортимент продукції, шо поставляється. Розрізняють груповий і розгорнутий асор­тимент. При груповій номенклатурі товари позначаються за узагальнени­ми ознаками (трикотажні вироби), при розгорнутій — за видовими озна­ками (трикотажні вироби — сукні, костюми певного фасону, сорту тощо).
Продукція, шо поставляється, має відповідати за якістю' стандар­там, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визнача­ють у договорі більш високі вимоги до якості товарів. Номери та індек­си стандартів, технічних умов або іншої документації про якістьтоварів зазначаються в договорі. Якщо таку документацію не опубліковано в за­гальнодоступних виданнях, її копії на вимогу покупця повинні додава­тися постачальником до примірника договору, що належить покупцеві.
При відсутності в договорі умов щодо якості товарів вона визна­чається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості.
Якщо якість поставленої продукції нижча, ніж вимагається стандар­том, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари вже опла­чені, — вимагати повернення оплаченої суми. При можливості усуну­ти недоліки поставлених товарів без повернення їх постачальнику по­купець має право вимагати від нього їх усунення в місці, де перебуває товар, або зробити це своїми засобами за рахунок постачальника.
У разі поставки товарів, які відповідають стандартам чи технічним умовам, але виявилися нижчого сорту, ніж було домовлено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для то­варів відповідного сорту, або відмовитися від їх прийняття і оплати.
При відмові покупця від прийняття товарів, які не відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) чи умовам до­говору, постачальник зобов'язаний розпорядитися ними в десятиденний строк, а щодо товарів, які швидко псуються, — протягом 24 годин з мо­менту одержання повідомлення покупця про відмову від товарів. Якшо постачальник у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець має право реалізувати їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають реалізації на місці в усіх випадках.
Строки і порядок встановлення покупцем недоліків поставлених товарів, які не могли бути виявленими при звичайному їх прийманні, та пред'явлення постачальникові претензій у зв'язку з цими недоліка­ми мають визначатися законодавством відповідно до Господарського кодексу України.
1/>Під якістю продукції розуміють сукупність властивостей продукції, які обу­мовлюють її придатність задовольняти певні потреби згідно з її призначенням.
284
Стандартами чи технічними умовами передбачаються строки для встановлення покупцем у належному порядку зазначених недоліків (га­рантійні строки). Сторони можуть погодити вдоговорі гарантійні стро­ки, шо будуть більш тривалими порівняно з передбаченими стандарта­ми чи технічними умовами.
Гарантійний строк придатності та зберігання товарів обчислюється від дня виготовлення товару, а гарантійний строк експлуатації — від дня введення виробу в експлуатацію, але не пізніше року з дня одер­жання ииробу покупцем. Постачальник гарантує якість товару в ціло­му. Гарантійний строк на комплектуючі вироби і складові частини вва­жається рівним гарантійному строку на основний виріб, якшо інше не передбачено договором або стандартами (технічними умовами) на ос­новний виріб.
Постачальник зобов'язаний за свій рахунок усунути дефекти ви­робу, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити товари, якщо не доведе, що дефекти виникли внаслідок порушення покупцем правил експлуатації або зберігання виробу. У разі усунення дефектів у виробі, на який встановлено гарантійний строк експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він не використовувався через дефект, а при заміні виробу гарантійний строк обчислюється заново від дня заміни.
Господарським кодексом України передбачена відповідальність по­стачальника в разі поставки виробів неналежної якості. Покупець має право стягнути з нього штраф у розмірі 20 відсотків вартості неякісних товарів, якщо інше не передбачено законом чи договором (статті 231, 269 ГК України).
Стандарти, технічні умови можуть передбачати також комплектність товарів, що поставляються. Договором може бути передбачено постав­ку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту. Якшо комплектність не визначена стандартами, технічними умовами або прейскурантами, вона в необхідних випадках може визначатися договором.
У разі поставки некомплектних виробів постачальник зобов'язаний на вимогу покупця доукомплектувати їх у двадцятиденний строк після одержання вимоги або замінити комплектними виробами, якщо сторо­нами не погоджено інший строк. До укомплектування виробу або його заміни покупець має право відмовитися від його оплати, а якщо товар уже оплачений, вимагати в установленому порядку повернення сплаче­них сум. Якщо постачальник у встановлений строк не замінить його комплектним, покупець має право відмовитися від товару.
Прийняття покупцем некомплектних виробів не звільняє поста­чальника від відповідальності, яка є такою самою, як і відповідальність за поставку неякісних товарів.
285
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Енергопостачання
Відносини в галузі постачання енергетичних ресурсів мають важли­ве народногосподарське значення. Саме в цьому секторі економіки яск­раво виявляється публічний інтерес, шо обумовлює необхідність поси­леної уваги держави до цього процесу. Правове регулювання цієї діяль­ності здійснюється Господарським і Цивільним кодексами, а також спеціальним законодавством, а саме: Законом України від 16 жовтня 1997 року «Про електроенергетику»1, Положенням, затвердженим по­становою Кабінету Міністрів України «Про регулювання відносин на оптовому ринку електричної енергії України» від 19 липня 2000 року2, є чинним також Порядок застосування санкцій за порушення законодав­ства про електроенергетику, затвердженим постановою Кабінету Мініст­рів України від 19 липня 2000 року', та ін.
За договором енергопостачання підприємство (енергопостачаль-ник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і підігріту воду (далі — енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийня­ту енергію й дотримуватися передбаченого договором режиму її вико­ристання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, шо ним використовується.
Цей договір має низку відмінних ознак. Відпуск енергії без оформ­лення договору енергопостачання не допускається, виробники і поста­чальники енергії зобов'язані укласти договір енергопостачання на ви­могу споживачів, які мають технічні засоби для одержання енергії.
Предметом зазначеного договору є електрична енергія, теплова енергія (гаряча вода) та газ. Причому даний договір опосередковує відносини з постачання ресурсів по приєднаній енергомережі. Енерго-постачальні підприємства інших, крім державної і комунальної форм власності, можуть брати участь у забезпеченні енергією будь-яких спо­живачів, у тому числі через державну (комунальну) енергомережу, на умовах, визначених відповідними договорами.
Особливістю відносин, опосередкованих цим договором, є й безпе­рервний характер постачання енергії та газу, нерозривність виробництва, передачі й споживання ресурсів. Слід також зазначити й те, шо діяльність, пов'язана з передачею електроенергії, підлягає ліцензуванню.
Постачання енергоресурсів здійснюється за виділеними лімітами, які за своєю правовою природою є плановими актами, дають спожива­чам право на одержання певної кількості ресурсів і водночас створюють обов'язок для постачальної організації надавати ці ресурси. У разі якшо енергія виділяється в рахунок замовлення на державні потреби (ліміту),
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1998. — №1. — Ст. 1. JОфіційний вісник України. — 2000. — №23. — Ст. 1227. 1Там само. — №29. — Ст. 1230.
286
енергопостачальник не має права зменшувати абоненту цей ліміт без його згоди.
Державне регулювання цієї діяльності пояснюється монопольним становищем постачальних організацій, а також обмеженістю виробни­чих потужностей снергопостачальних організацій.
На постачальні організації покладається обов'язок подавати певну кількість ресурсів у енергомережу споживачів. Споживачі мають право одержати згідно з виділеним лімітом кількість ресурсів, але не зо­бов'язані це робити. Кількість енергії, недоодержаної в попередні періоди з вини енергопостачальника, підлягає поповненню на вимогу абонента. Якщо енергію не вибрано абонентом або недоодержано ним для обігрівання у зв'язку зі сприятливими погодними умовами, попов­нення недоодержаної енергії здійснюється за погодженням сторін.
На виконання Положення «Про регулювання відносин на оптовому ринку електричної енергії України» від І9липня 2000 року всі підприємства та організації повинні робити розрахунки за споживлену електричну і теп­лову енергіютільки в грошовій формі. Розрахунки здійснюються через роз­подільчі рахунки, які відкриваються в установах уповноважених банків усім енергопостачальникам, шо забезпечують енергопостачання на закріпленій території. Оплата енергії, шо відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть застосовувати­ся планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що проводить­ся за фактично відпущену енергію.
Абоненти користуються енергією з додержанням правил користу­вання енергією відповідного виду, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Абонент має право відпускати енергію приєднаним до його мереж вторинним споживачам (субабонентам). У цьому разі субабоненти укла­дають договір енергопостачання з абонентом і мають права та несуть обов'язки абонента, абонент же має права й виконує обов'язки енерго­постачальника. Абонент зобов'язаний повідомити перелік субабонеитів енергопостачальнику, який має право контролю за станом енергомереж і приладів субабонентів і право контролю за додержанням субабонен­тами правил користування енергією.
§ 3. Біржова торгівля
В умовах ринкової економіки такі господарські договори, як постав­ка, оптова купівля-продаж, міна та інші, можуть укладатися і на товар­них біржах.
Перші товарні біржі виникли ще в XV-XVIстоліттях в Італії, Гол­ландії, Англії, а щодо походження самої назви «біржа» існує кілька версій. Згідно з однією з них, ця назва походить від новолатинського
287
«bursa» — шкіряний гаманець. 1 у французькій мові слово «bourse» та­кож означає гаманець, але й одночасно студентська стипендія.
За іншою версією, назва «біржа» пов'язується з ім'ям голландсько­го купця Ван дер Бурсе, який мешкав у бельгійському місті Брюгге і мав на своєму гербі зображення трьох гаманців. Місцезнаходження його будинку було зручним місцем для зібрання торгівців. Таким чином, цей будинок і став першою біржовою будовою.
Однак елементи біржової торгівлі повільно розвивалися поряд із караванною, а потім ярмарковою торгівлею. Остання особливо була поширена в Росії. На відміну від західноєвропейських країн, де біржа народилася як наслідок вільної ініціативи самоорганізованого купецтва, в Росії вона була заснована «по высочайшему повелению» Петра 1 в 1703 році. Створена на зразок «Нідерландського стандарту» Санкт-Петер­бурзька товарна біржа розташувалась у спеціально побудованому для неї будинку на Васильсвському острові. У Харкові були засновані кам'яно­вугільна та залізо-торговельна біржі, у Москві — скотопромислова і м'ясна, у Мінську — лісова, на півночі України — хлібні.
Як свідчать літературні джерела1, в післяреволюційний період (в 1920-1930 pp.) біржі були органами державного регулювання ринків в умовах багатоукладної економіки. Учасниками бірж в основному були державні підприємства. В подальшому біржі перетворилися на гро­мадські установи, утворені за типом асоціацій.
В умовах згортання непу, визначення курсу на жорстку централі­зацію в управлінні народним господарством послідовно проводилася лінія на ліквідацію бірж. Завершена вона була в 1927 році. Біржі були повністю ліквідовані.
Відроджуватися в Україні біржі почали з прийняттям Закону Укра­їни від 10 грудня 1991 року «Про товарну біржу»*. До правового регулю­вання біржової торгівлі належать і відповідні норми Господарського кодексу України та інших нормативних актів.
Згідно з ч. 1. ст. 279 ГК України, товарна біржа є особливим суб'єктом господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, визначенні товарних цін, вивчає, упоряд­ковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям.
Таким чином, товарна біржа є інфраструктурою ринкової економіки і їй притаманні функції самого ринку, такі як посередницька, ціноутво-рювальна, регулююча, сануюча та інформаційна.
Свою діяльність товарна біржа здійснює за принципами рівноправ­ності учасників біржових торгів, публічного проведення біржових торгів, а також застосування вільних (ринкових) цін.
1/>Див., наприклад: Правові основи підприємницької діяльності. — К„ 1997. -С 528.
1Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 10. — Ст. 139.
288
Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку.
Щодо правового статусу товарної біржі — це юридична особа, яка має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах бан­ку, печатку і діє на засадах самоврядування і господарської самостійності на підставі статуту, який затверджується заснонниками біржі.
Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновни­ками угоди, яка ншнач.к порядок її створення, склад засновників1, їх обо­в'язки, розмір і строки сплати пайоиих, вступних та періодичних внесків.
Стаття 280 ГК України визначає права та обов'язки товарної біржі.
Товарна біржа має право:
встановлювати відповідно до законодавства власні обов'язкові для
всіх учасників торгів правила біржової торгівлі та біржового арбітражу;
встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі,
розмір плати за послуги, що надаються біржею;
встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за
реєстрацію угод на біржі, а також санкції за порушення статуту біржі та
біржових правил;
створювати підрозділи біржі й затверджувати положення про них;
розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандар­
ти і типові контракти;
укладати угоди з іншими біржами;
видавати біржові бюлетені;
вирішувати інші питання, передбачені законом.
Поряд з правами на товарну біржу покладаються певні обов'язки, а саме:
створення умов для проведення біржової торгівлі;
регулювання біржових операцій;
регулювання цін на товари, що допускаються до обігу на біржі;
надання членам і відвідувачам біржі організаційних, інфор­
маційних та інших послуг;
забезпечення збору, обробки і поширення інформації, що сто­
сується кон'юнктури ринку.
Особливістю правового становища біржі є те, що в самій біржовій торгівлі біржа участі не бере, вона тільки її організує. Ніяких угод під час торгів вона не укладає. В торгівлі беруть участь члени біржі або броке­ри2, які діють від свого імені і за свій рахунок. Членами товарної біржі є засновники, а також прийняті до її складу вітчизняні та іноземні підпри­ємства і підприємці.
1/>Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи держав­ної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і кому­нальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.
' Брокери — громадяни, зареєстровані на біржі відповідно до її статуту для виконання доручень членів біржі, яких нони представляють, щодо здійснення біржових операцій.
    продолжение
--PAGE_BREAK--10 Господарче право України

10» Біржовою операцією визнається угода, яка являє собою купівл ю-про-даж, поставку чи обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі, між учасниками (членами або брокерами) біржі і яка подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.
Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
Прикладом біржових угод є форвардні та ф'ючерсні угоди. По суті, недоговори поставки біржового товару, строки виконання яких визна­чаються на майбутнє. Торгівля форвардними контрактами проводить­ся при поставці стандартного товару в майбутньому з оплатою протя­гом двох днів після укладення угоди.
Торгівля за ф'ючерсними контрактами проводиться з метою гаран­тованого збуту виробленої продукції. У цьому разі укладається угода на поставку продукції в майбутньому з оплатою після поставки за цінами, які складуться на момент переходу права власності. Особливістю ф'ючерства є можливість продавця зворотного його викупу за біржовим курсом у будь-який момент до закінчення строку, а покупця — вільно­го продажу ф'ючерса.
Основним документом, шо регламентує порядок здійснення біржо­вих операцій, є Правила біржової торгівлі. Вони розробляються відпо­відно до чинного законодавства і затверджуються загальними зборами членів товарногбіржі або органом, ними уповноваженим.
Правила біржової торгівлі регулюють, насамперед, строк та місце проведення біржових операцій, склад учасників торгів, сукупність ви­мог, що ставляться до учасників біржових торгів; порядок здійснення реєстрації біржових операцій та плати за користування послугами біржі; відповідальність учасників та працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі.
Відповідно до Закону України «Про товарну біржу», на біржі заборо­няється: купівля-продаж товарів однією особою безпосередньо або через підставних осіб з метою впливу на динаміку цін; будь-які погоджені дії учасників біржової торгівлі, які мають за мету або можуть призвести до зміни чи фіксації поточних біржових цін; поширення неправдивих відо­мостей, шо можуть потягнути штучну зміну кон'юнктури ринку.
Глава 24. Правова регламентація перевезення вантажів
§ 1. Загальні положення
Перевезення вантажів здійснюють транспортом (від латинського transportarc— переносити, переміщувати, перевозити). Поняття «транс-
290
порт» знайшлосвоє закріплення в Законі України від ІОлистопада 1994 року «Протранспорт»1.
Згідно зі сі І цього Закону, транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробним і їм
Перевезення вантажів та пошти, надання інших транспортних по­слуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення здійснюються залізни­цями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіа­ційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це перед­бачено їхніми статутами. Комплекс транспортно-експедиційних послуг, пов'язаних із відправленням і отриманням вантажів, надається експе­диторськими організаціями в порядку, встановленому законодавством.
Підприємства транспорту здійснюють перевезення та надання по­слуг на основі державних замовлень і договорів на перевезення вантажів з урахуванням економічної ефективності провізних та переробних мож­ливостей транспорту.
Державне управління в галузі транспорту здійснюють Міністерство транспорту і зв'язку України, органи місцевого самоуправління та інші спеціально уповноважені на те органи відповідно до їх компетенції.
Основними засобами державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, які здійснюють перевезення вантажів, є ліцензуван­ня, сертифікація і стандартизація, регулювання цін і тарифів.
Залежно від фізичних властей транспортного засобу, за допомогою якого здійснюється переміщення вантажів у просторі (залізниці, авто­мобільні дороги, водні шляхи, повітряні шляхи, трубопроводи), транс­порт поділяють на: вантажний залізничний транспорт, автомобільний вантажний транспорт, морський вантажний транспорт та вантажний внутрішній флот, авіаційний вантажний транспорт, трубопровідний транспорт, космічний транспорт, інші види транспорту. Залежно від сфери перевезень у суспільному виробництві транспорт поділяється на: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, утому числі метрополітен); промисловий; залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт.
Відповідно до ст. 21 Закону України «Про транспорт», вони разом із шляхами сполучення загального користування утворюють єдину транспортну систему України (див. схему).
Єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспіль­ного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраст­руктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспор­тування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.
1/>ВідомостіВерховної    продолжение
--PAGE_BREAK--РадиУкраїни. — 1994. — №51.— Ст. 446.
291
/>/>
§ 2. Перевезення вантажів як вид господарської діяльності
Відповідно до ст. 306 Господарського кодексу України, перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання залізницями, автомобільними дорогами, водними та повітряними шляхами, а також транспортування продукції трубопро­водами.
Перевезення вантажів поділяється на:
а)внутрішні перевезення — перевезення вантажів у внутрішньому
сполученні між пунктами відправлення та призначення, розташовани­
ми в Україні;
б)міжнародні перевезення. Міжнародні перевезення здійснюють­
ся у прямому міжнародному сполученні та в непрямому міжнародному
сполученні.
Класифікація перевезень здійснюється також залежно віл кількості видів транспорту. Розрізняють місцеві перевезення, у прямому сполу­ченні і прямі змішані перевезення. Місцевими називають перевезення, в яких бере участь один вид транспорту і в межах однієї адміністратив­но-територіальної одиниці.
У прямому сполученні перевезення вантажу здійснюється одним транспортним засобом без перевантаження на інший; у прямому зміша­ному сполученні — кількома видами транспорту за одним транспорт­ним документом.
Загальні умови перевезення вантажів, а також особливі умови переве­зення окремих видів вантажів (вибухових речовин, зброї, отруйних, легко-
займистих, радіоактивних та інших небезпечних речовин) визначаються міжнародними договорами. Господарським кодексом України, законами України, транспортними кодексами, транспортними статутами, правила­ми перевезень вантажів та іншими нормативно-правовими актами.
Суб'єктами відносин перевезення вантажів с перевізники, ванта­жовідправники та вантажоодержувачі.
Особливості правового статусу вантажного перевізника залежать від виду транспорту.
Правовий статус перевізника автомобільним вантажним транспор­том визначений Законом України від 5 квітня 2001 року «Про авто­мобільний транспорт»1. Згідно зі ст. 59 цього Закону, вантажним пе­ревізником є суб'єкт господарської діяльності (юридична чи фізична особа), який відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надає послуги за договором про перевезення вантажу автомобільним транс­портом загального користування, що використовується ним на закон­них підставах. Вантажні перевізники на внутрішніх перевезеннях здійснюють також комплекс допоміжних операцій.
Правила внутрішніх перевезень вантажів автомобільним транспор­том затверджуються центральним органом виконавчої влади в галузі транспорту.
Автомобільні транспортні засоби, що використовуються для надан­ня послуг з перевезення вантажів, повинні мати ліцензійну картку.
Правовий статус перевізника залізничним вантажним транспортом визначений Законом України від 4 липня 1996 року «Про залізничний транспорт»2. Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 року', «Ліцензійними умо­вами провадження господарської діяльності щодо надання послуг з пе­ревезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом», затвердже­ними Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва. Міністерства транспорту України від 8 червня 2001 року № 85/363.
Вантажним перевізником залізничним транспортом є залізниця. Згідно зі ст. І Закону України «Про залізничний транспорт», залізниця є статутним територіально-галузевим об'єднанням, до складу якого вхо­дять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у певному регіоні транспортної мережі. На сьогоднішній день встановлено шість регіонів транспортної мережі, в яких здійсню­ють свою діяльність залізниці: Південна, Південно-Західна, Львівська, Донецька, Одеська, Придніпровська.
Особливості правового статусу перевізника морським вантажним транс­портом визначені Кодексом торговельного мореплавства України. Мор-
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 22.
JТам само. — 1996. — № 40.
1Офіційний вісник України. — 1998. — № 14.
293
ським та водним перевізником є судновласник. Судновласником, відповідно до ст. 20 Кодексу торговельного мореплавства, є юридична або фізична осо­ба, яка експлуатує судно від свого імені, незалежно від того, чиє вона влас­ником судна, чи використовує його на інших законних підставах.
Правовий статус перевізника авіаційним вантажним транспортом — повітряного перевізника визначається Повітряним кодексом України.
Згідно зі ст. 59 Повітряного кодексу України, повітряним перевізни­ком визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки.
Особливості правового статусу перевізника трубопровідним транс­портом визначається Законом України «Про трубопровідний транс­порт» та іншими нормативними актами України. Трубопровідний транс­порт поділяється на два види: магістральні трубопроводи та промислові.
Магістральний трубопровід — технологічний комплекс, шо функ­ціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об'єктами і спорудами, пов'язаними з ним єдиним технологічним про­цесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування спо­живачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з дер­жавними будівельними вимогами шодо магістральних трубопроводів;
Промислові трубопроводи — це всі Інші немагістральні трубопро­води в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішиьопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газопровідні системи.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 3. Договір перевезення вантажу
Господарські зобов'язання з перевезень виникають з договору. Згідно зі ст. 307 Господарського кодексу України, за договором переве­зення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пунк­ту призначення в установлений законодавством чи договором строк і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодер­жувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Договору перевезення вантажу, як одному з видів договірних зо­бов'язань, притаманні певні особливості. Ці особливості обумовлюють­ся, перш за все, видом транспорту, який здійснює перевезення, а також особливостями вантажу. Умови перевезення вантажів окремими видами транспорту, а також відповідальність суб'єктів господарювання за цими перевезеннями визначаються транспортними кодексами, транспортни­ми статутами та іншими нормативно-правовими актами, зокрема Зако­нами України «Про функціонування єдиної транспортної системи Укра­їни в особливий період» від 20 жовтня 1998 року1, «Про перевезення не-
1/>Офіційний вісник України. — 1998. — № 47. — Ст. 1722. 294
безпечних вантажів» від 6 квітня 2000 року, «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 року.
Договір перевезення вантажу с двостороннім договором, за яким пе­ревізник і вантажовідправник набувають відповідних прав та обов'язків. При цьому, не будучи стороною договору, певні права та обов'язки має тре­тя особа — вантажоодержувач (крім випадків, коли вантажовідправник і вантажоодержувач є однією особою). Прана і обов'язки вантажоодержувача виникають на підставі закону, деталізуються транспортними кодексами, статутами, правилами перевезень вантажів окремими видами транспорту.
Договір перевезення с оплатним. Згідно зі ст. 311 Господарського ко­дексу України, плата за перевезений вантажів та виконання інших робіт, пов'язаних з перевезенням, визначається за цінами, встановленими відповідно до законодавства. Ціни (тарифи) за послуги з перевезення вантажів можуть бути договірними, якщо не встановлені тарифами, за­твердженими у встановленому порядку. Роботи та послуги, які викону­ються перевізником на вимогу володільця вантажу і не передбачені та­рифами, оплачуються за домовленістю.
Законодавство України використовує кілька понять, пов'язаних з оплатою послуг перевізника: фрахт, провізна плата, тариф, збір.
Тариф — це грошове відображення вартості надання послуги на ван­тажні перевезення1, сума, установлена відповідно до законодавства України перевізником за перевезення одиниці ваги (обсягу) вантажу.
Збір—сума, шо додасться до тарифу і сплачується за послуги при транс­портуванні вантажу і яка визначасться згідно з умовами перевезення або обслуговування при такому перевезенні. Тарифи і збори за транспорту­вання вантажу, застосовані перевізником, повинні бути опубліковані пере­візником чи від його імені (або якщо не опубліковані, то розраховані згідно з тарифними нормативами перевізника) і дійсні надень видачі перевізно­го документа (накладної, авіавантажної накладної, коносамента тощо).
Фрахт — винагорода (компенсація), що сплачується за договором фрахтування (чартеру) за використання транспортного засобу. Так, згідно зі ст. 212 Кодексу торговельного мореплавства України2, фрахту­вальник сплачує судновласнику фрахт в порядку і терміни, передбачені договором фрахтування судна на певний час.
Провізна плата — цс плата за перевезення вантажу за договором. Плата за договором перевезення (провізна плата) сплачується ванта­жовідправником на підставі ст. 307 Господарського кодексу України — цеє його обов'язком. Невиконання цього обв'язку є підставою до розір­вання договору перевезення.
1/>Наказ Державного комітету статистики України від 7 березня 2002 року № 114 «Про затвердження методологічних положень шодо організації статис­тичного спостереження за змінами тарифів на вантажні иерепсзснмн залізнич­ним транспортом».
:Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 47 — 52.
295
Форма і порядок розрахунків, а також випадки зміни розміру опла­ти за перевезення вантажів і надання інших послуг, пов'язаних з цим, визначаються перевізником з вантажовідправником при укладенні ними договору на перевезення вантажів.
Договір перевезення є реальним. На підставі ст. 307 Господарського кодексу України перевізник зобов'язується доставити ввірений йому дру­гою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення. В деяких випадках договір перевезення вантажу може бути консенсуаль-ним (наприклад, договір каботажного морського перевезення, довгостро­кові договори перевезення і т. ін.). Таким чином, зобов'язання перевізни­ка, у більшості випадків, виникають з моменту передачі йому вантажу.
Договір перевезення с строковим. В договірних відносинах з перевезен­ня вантажів необхідно відрізняти такі види строків: строк дії договору, строк перевезення, строки виконання окремих зобов'язань, які пов'язані з пере­везенням вантажів. Договори перевезень за строкам їх дії поділяються на разові та довгострокові. Так, за ч. З ст. 307 Господарського кодексу України (ст. 914 ЦК України) вантажовідправник і перевізник у разі необхідності здійснення систематичних упродовж певного строку перевезень вантажів можуть укласти довгостроковий договір, за яким перевізник зобов'язується у встановлені строки приймати, а вантажовідправник — подавати до пе­ревезення вантажі в погодженому сторонами обсязі.
Залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів, укладаються такі довгострокові договори (ч.4 статті 307 Господарського кодексу України): довгостроковий — на залізничному і морському транспорті; навігаційний — на річковому транспорті (внутрішньому флоті). Особливості укладення довгостроко­вих договорів залежно від виду транспорту визначаються транспортни­ми кодексами, статутами, правилами перевезень вантажів.
Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладен­ня договору перевезення вантажу підтверджується складенням пе­ревізного документа (транспортної накладної, коносамента тошо) відповідно до вимог законодавства. Перевізники зобов'язані забезпечу­вати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з пра­вилами здійснення відповідних перевезень. Причому від перевізних документів (документів, що підтверджують укладення договору переве­зення і передачі вантажу) необхідно відрізняти транспортні документи, які складаються на підставі перевізних документів шодо вантажу. Це такі документи, як дорожній лист, маніфест, дорожня відомість тощо.
Дорожній лист — це документ встановленого законодавством зраз­ка для визначення та обліку роботи транспортного засобу. Маніфест являє собою перелік коносаментів. Маніфест (реєстр) — це товаросу­провідний документ, у якому заявлено всі міжнародні експрес-відправ-лення, що містяться в цьому вантажі, та який може виступати в ролі єдиного транспортного документа при перевезенні консолідованих
296
міжнародних експрес-відправлень під митним контролем з митниці відправлення до митниці призначення.
Особливості укладення договорів, а також складання перевізних документів залежно від виду транспорту визначаються транспортними кодексами, статутами, правилами перевезень.
При перевезеннях повітряним транспортом використовується авіа­ційна вантажна накладна. Авіаційна вантажна накладна (або транспорт­на накладна) — це документ, оформлений вантажовідправником чи віл імені вантажовідправника, у тому числі його електронна копія (в разі застосування), який є свідченням укладення договору перевезення і прийняття вантажу до перевезення ш умовах, визначених у ньому.
При перевезеннях автомобільним транспортом використовується товарно-транспортна накладна. Товарно-трансгюртна накладна — це єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх перемішення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.
При перевезеннях залізничним транспортом основним перевізним доку­ментом є накладна. Згідно зі статтями 6, 23, 24 Статуту залізниць Укра­їни, наказом Міністерства транспорту України від 21 листопада 2000 року № 644 «Про затвердження правил оформлення перевізних доку­ментів», накладна є складовою частиною комплекту перевізних доку­ментів, до якого, крім неї, входять: дорожня відомість, корінець дорож­ньої відомості та квитанція про приймання иантажу.
При перевезеннях вантажним внутрішнім флотом (водним транспор­том) основним перевізним документом також є накладна. Згідно з п. 67 Статуту внутрішнього водного транспорту СРСР1, вантажовідправник зо­бов'язаний одночасно з передачею вантажу палати перевізнику наклад­ну. Накладна підписується вантажовідправником. Вона супроводжує ван­таж на всьому шляху його слідування і видасться вантажоодержувачу в пункті призначення разом з вантажем. На підставі накладної порт або причал відправлення складає дорожню відомість, яка також слідує разом з вантажем і після видачі вантажу в пункті призначення залишається в перевізника. Для посвідчення приймання вантажу до перевезення ван­тажовідправнику видається квитанція. Дата приймання вантажу до пере­везення посвідчується календарним штемпелем порту або причалу відправлення на накладній, квитанції та дорожній відомості.
При перевезеннях морським вантажним транспортом коносамент є одним із основних інструментів в правочинах, пов'язаних з використан­ням морських суден. Він використовується як у трамповому (при укла-
1/>Статут внутрішнього водного транспорту СРСР 1955 року // ЗП СРСР. -1959.-№2, №7; 1969.- №18; 1972. -М? 4; 1974. — № 17; 1977. — N? 7, № 19; 1982- №2; 1985- №4.
297
денні договору фрахтування на рейс), так і в лінійному судноплавстві, В трамповому судноплавстві коносамент, виданий згідно з чартером, передусім виконує роль розписки в прийнятті вантажу до перевезення, а також є доказом укладення і виконання договору перевезення ванта­жу морем. У лінійному судноплавстві, крім вказаного, коносамент ви­конує ще одну важливу функцію: він є вантажорозпорядчим докумен­том. Коносаменте письмовим документом, який видається капітаном судна або агентом перевізника. Він встановлює факт навантаження на борт судна, а також підтверджує зобов'язання перевізника перевезти вантаж у порт призначення і видати його відповідній особі. Коносамент уособлює і «замінює» собою вантаж, що дає змогу його держателю роз­поряджатися вантажем. Зокрема, цією властивістю коносамент відріз­няється від квитанції (розписки) в прийманні вантажу. За сферою сво­го застосування (трампове чи лінійне судноплавство) коносаменти поділяються на чартерні і лінійні; по значущості в комерційному обо­роті — на «чисті» або з обумовленнями; залежно від умов прийняття ван­тажу до перевезення — бортові і небортові; за умовами передачі ванта­жу вантажоодержувачу — іменні, ордерні, на пред'явника.
Перевізник, згідно із ст. 137 Кодексу торговельного мореплавства України, може видати не коносамент, а інший документ на підтверджен­ня отримання вантажу для перевезення.
Істотними умовами договору перевезення вантажу с.
найменуваннявантажу;
фізична характеристика вантажу: його маса, вага, кількість місць, тара, упаковка, особливі шіастивості;
умови перевезення: пункт призначення, строк доставки, наймену­вання вантажоодержувача, провізна плата.
Сторони можуть передбачити в договорі також інші умови переве­зення, що не суперечать законодавству, та додаткову відповідальність за неналежне виконання договірних зобов'язань.
У разі переривання або припинення перевезення вантажів з неза­лежних від перевізника обставин перевізник зобов'язаний повідомити вантажовідправника і одержати від нього відповідне розпорядження щодо вантажу.
Згідно зі ст. 310 Господарського кодексу України, перевізник зо­бов'язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адре­су. Таке повідомлення фактично, як правило, здійснює не сам пе­ревізник, а на підставі транспортних кодексів, статутів, правил переве­зень вантажів — агенти перевізника, роль яких виконують автовокзали, причали, порти, залізнодорожні вокзали, аеропорти тощо. Агенти пе­ревізника здебільшого є самостійними суб'єктами господарювання — юридичними особами і діють на підставі договору з перевізником.
Згідно з п. 42. Статуту внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, порти і причали здійснюють операції по прийманню, навантаженню,
298
розвантаженню, короткотерміновому зберіганню і видачі вантажів, в тому числі вантажів в контейнерах.
У повітряних перевезеннях таку функцію виконують аеропорти. Згідно зі ст. 48 Повітряного кодексу України1, за своїм призначенням аеропорти поділяються на внутрішні та міжнародні.
Одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув на його адресу. Він має право відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якщо буде встановлено, що внаслідок зміни якості виключається можливість повного або часткового використання його за первісним призначенням.
Відповідальність перевізника за збереження вантажу припиняється з моменту його видачі одержувачу в пункті призначення. Якщо одержу­вач не затребував вантаж, що прибув, в установлений строк або відмо­вився його прийняти, перевізник має право залишити вантаж у себе на зберігання за рахунок і на ризик вантажовідправника, письмово повідо­мивши його про це.
Вантаж, не одержаний протягом місяця після повідомлення пе­ревізником одержувача, вважається не витребуваним і реалізується в установленому законодавством порядку.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 4. Відповідальність за порушення договору перевезення вантажу
Згідно із ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господа­рювання та інші учасники господарських відносин повинні виконува­ти господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання — відповідно до вимог, що їх звичайно ставлять в певних умовах.
Перевізник, вантажовідправник несуть відповідальність, яка може виражатися у відшкодуванні збитків та (або) оплаті штрафних санкцій.
Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу. Згідно з п. 1. ст. 313 Господарського кодексу України, перевізник зо­бов'язаний доставити вантаж до пункту призначення у строк, передба­чений транспортними кодексами, статутами чи правилами. Якщо строк доставки вантажів у зазначеному порядку не встановлено, сторони мають право встановити цей строк у договорі. Цей строк встановлюється залеж­но від таких чинників: швидкості руху транспортного засобу, маршруту, графіка руху, характеристики вантажу, існуючих нормативних обмежень щодо швидкості перевезень окремих вантажів тощо. Відповідно до ст. 20 Закону України «Про транспорт», для визначення строків перевезення на
1/>Відомості Верховної Ради України.- 1993. — N» 25.
299
підприємствах транспорту, що безпосередньо беруть участь у перевезен­нях, встановлюється єдиний звітно-обліковий час — київський.
Прострочення строку доставки вантажу є підставою господарсько-правової відповідальності перевізника. Згідно з її.2 ст. 313 Господар­ського кодексу України, перевізник звільняється від відповідальності за прострочення в доставці вантажу, якщо прострочення сталося не з його вини. Таким чином, ст. 113 закріпила презумпцію вини перевізника і покладає на нього обов'язок доказування її відсутності.
Переліки підстав, які виключають вину перевізника в прострочиі доставки вантажу, визначаються транспортними кодексами, статутами, правилами перевезень вантажів.
Так, наприклад, п. 116 Статуту залізниць України закріплює, що залізниця не несе відповідальності за порушення термінів доставки, якщо порушення сталося внаслідок стихійного лиха або з інших, не за­лежних від залізниці обставин.
Згідно з ч. З ст. 313 Господарського кодексу України, за прострочен­ня доставки вантажів до перевізника застосовуються штрафні санкції (штрафи), розміри яких визначаються відповідно до закону.
Стаття 23 Закону України «Про залізничний транспорт» містить відсильну норму. Перевізник несе відповідальність за дотримання терміну доставки вантажу в межах, визначених Статутом залізниць України. Стаття 116 Статуту залізниць України визначає такі розміри штрафів, які залізниця сплачує за прострочення доставки вантажів (якщо не доведе, що прострочення сталося не з її вини):
10 відсотків провізної плати — за прострочення на дві доби;
20 відсотків провізної плати — за прострочення на три доби;
30 відсотків провізної плати — за прострочення на чотири і більше діб.
Сплата штрафу за доставку вантажу з простроченням не звільняє перевізника від відповідальності за втрату, нестачу або пошкодження вантажу, що сталися внаслідок прострочення. Частина 4 ст. 313 Госпо­дарського кодексу України встановлює правило, що збитки за втрату, нестачу або пошкодження вантажу стягуються понад штрафні санкції за прострочення доставки вантажу за умови, що така втрата, нестача або пошкодження вантажу с у причинно-наслідковому зв'язку з простро­ченням перевезення. При цьому необхідно враховувати, що ст. 232 Гос­подарського кодексу допускає закріплювати в договорі обов'язок відшкодування збитків повною мірою понад штрафні санкції і за пору­шення інших зобов'язань.
Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, пошкодження ванта­жу. Господарський кодекс України передбачає три види негативних наслідків — втрату, нестачу, пошкодження вантажу. При цьому під втра­тою вантажу слід розуміти як фізичне знищення вантажу, так і невида­чу його вантажоодержувачу протягом установлених законодавством термінів. Так, згідно з п. 117 Статуту залізниць України, вантаж вва-
жається втраченим, якшо його не було видано одержувачу на вимогу ос­таннього протягом 30 діб з моменту закінчення терміну доставки, а в разі перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні — після закін­чення двох місяців з дня прийняття вантажу до перевезення.
За шкоду, заподіяну при перевезенні вантажу, перевізник відповідає в разі:
втрати або нестачі вантажу — в розмірі вартості вантажу, який втра­чено або якого не вистачає;
пошкодження вантажу — в розмірі суми, на яку зменшилася його вартість;
втрати вантажу, зданого до перевезення з оголошенням його цін­ності, — у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу.
Перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкоджен­ня прийнятого до перевезення вантажу тільки при наявності його вини. За загальним правилом, обов'язок доказування відсутності вини покла­дається на перевізника. Але у транспортних кодексах, статутах перед­бачені випадки, коли доведення вини перевізника у втраті, нестачі або пошкодженні вантажу покладається на одержувача або відправника.
Так, у ст. IllСтатуту залізниць України наведено перелік обставин, наявність яких звільняє залізницю від відповідальності за втрату, недо­стачу, псування або пошкодження вантажу. Цей перелік не є вичерпним. Залізниця може бути звільнена віл відповідальності, якщо вона доведе й інші обставини, що свідчать про відсутність її мини.
Згідно зі ст. 114 Статуту поряд з відшкодуванням збитків, залізниця зобов'язана відшкодувати сплачену за перевезення цього вантажу провізну плату, якщо її не включено до вартості втраченого вантажу, лише в разі повної втрати вантажу. Відшкодування провізної плати в разі нестачі, псування або пошкодження вантажу Статут не передбачає.     продолжение
--PAGE_BREAK--§ 5. Порядок досудового вирішення спорів щодо перевезень
Відповідно до ст. 315 Господарського кодексу України, в спорах, які виникають із договору перевезення, застосовується досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності. Тому до пред'явлен­ня перевізникові позову, що випливає з перевезення, обов'язковим є пред'явлення йому претензії.
Залежно від підстав пред'явлення претензій транспортні кодекси та статути регулюють питання про те, кому (вантажовідправнику чи ван­тажоодержувачу) належить право звернення до перевізника з пре­тензією. Поряд з цим таке право може бути передане вантажовідправ­ником вантажоодержувачу і навпаки.
300
301
Строки пред'явлення претензії до перевізника та порядок їх обчис­лення передбачено ст. 315 Господарського кодексу України, Ці строки є присічними і не підлягають поновленню.
Претензії можуть пред'являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом сорока п'яти днів. Пе­ревізник зобов'язаний розглянути заявлену претензію і повідомити за­явника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії шодо сплати штрафу або премії мають бути розглянуті протягом сорока п'яти днів.
Якшо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, зазначений у ч. З ст. 315 Господарського кодексу України, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.
§ 6. Транснорі но-екак'ліпший1обслуговування. Договір транспортного експедирування
Транспортно-експсдиторська діяльність — господарська діяльність із надання транспортно-експсдиторських послуг з організації та забез­печення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших ван­тажів.
Відносини в галузі транспортно-скспедиторської діяльності регулю­ються Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, за­конами України «Про транспорт», «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про транзит вантажів», «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 1 липня 2004 року № 1955-IV, іншими законами, транспортними кодек­сами та статутами, а також іншими нормативно-правовими актами.
Учасниками транспортно-експедиторської діяльності є: клієнти, перевізники, експедитори, транспортні агенти, порти, залізничні станції, об'єднання та спеціалізовані підприємства залізничного, авіаційного, автомобільного, річкового та морського транспорту, митні брокери та інші особи, ні» виконують роботи (надають послуги) при перевезенні вантажів.
Експедитор (транспортний експедитор) — цс суб'єкт господарю­вання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або ор­ганізовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування. Транспортно-експеди­торські послуги надаються клієнту при експорті з України, імпорті в Україну, транзиті територією України чи іншими державами, внутрішніх перевезеннях територією України.
302
Клієнт — це споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору ни -конати чи організувати або забезпечити виконання визначених догово­ром транспортного експедирування послуг і оплачує їх.
Транспортно-експедиторська діяльність здійснюється як спеціа­лізованими підприємствами (організаціями), так і іншими суб'єкти господарювання різних форм власності, які для виконання доручень клієнтів чи відповідно до технологій роботи можуть мати: склади, різні види транспортних засобів, контейнери, виробничі приміщення тощо.
Експедитори для виконання доручень клієнтів можуть укладати до­говори з перевізниками, портами, авіапідприємствами, судноплавними компаніями і «ти і
Транспортно-експедиторська послуга — це робота, що безпосеред­ньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортно­го, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транс­портного експедирування. Згідно зі ст. 8 Закону України від 1 липня 2004 року «Про транспортно-експедиторську діяльність», експедитори нада­ють клієнтам послуги відповідно до вимог законодавства України та держав, територією яких транспортуються вантажі, згідно з переліком послуг, визначеним у правилах здійснення транспортно-експедитор­ської діяльності, а також інші послуги, визначені за домовленістю сторін у договорі транспортного експедирування.
Експедитори за дорученням клієнтів виконують такі роботи:
забезпечують оптимальне транспортне обслуговування, а також ор­ганізовують перевезення вантажів різними видами транспорту тери­торією України та іноземних держав відповідно до умов договорів (кон­трактів), укладених відповідно до вимог Міжнародних правил шодо тлу­мачення термінів «Інкотермс»;
фрахтують національні, іноземні судна й залучають інші транспортні засоби і забезпечують їх подачу в порти, на залізничні станції, склади, термінали або інші об'єкти для своєчасного відправлення вантажів;
надають послуги, пов'язані з прийманням, накопиченням, подріб­ненням, доробкою, сортуванням, складуванням, зберіганням, переве­зенням вантажів;
ведуть облік надходження та відправлення вантажів з портів, заліз­ничних станцій, складів, терміналів або інших об'єктів;
організовують охорону вантажів під час їх перевезення, перевалки та зберігання;
організовують експертизу вантажів;
здійснюють оформлення товарно-транспортної документації та її розсилання за належністю;
303
надають в установленому законодавством порядку учасникам транс­портно-експедиторської діяльності заявки на відправлення вантажів та наряди на відвантаження;
здійснюють розрахунки з портами, транспортними організаціями за перевезення, перевалку, зберігання вантажів;
оформляють документи та організовують роботи відповідно до мит­них, карантинних та санітарних вимог;
надають інші допоміжні та супутні перевезенням транспортно-ек-смедиторські послуги, шо передбачені договором транспортного експе­дирування і не суперечать законодавству.
Транспортно-експедиційні послуги опосередковуються договором транспортного експедирування. Згідно зі ст. 316 Господарського кодексу України, за договором транспортного експедирування одна сторона (ек­спедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Договором транспортного експедирування може бути встановлений обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від сво­го імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов'язань, пов'язаних із перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбаче­но надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (пе­ревірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантажен­ня, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання в пункті призначення, одержання не­обхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних фор­мальностей тощо).
За надані транспортно-експедиційні послуги клієнт оплачує експе­дитору плату, визначену договором згідно з чинним законодавством.
Договір транспортного експедирування с комплексним. Він може містити елементи різних договорів: збереження, підряду, доручення, комісії і т. ін. Форма договору — письмова.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Ілава25. Капітальнебудівництво
§ 1. І Іідрядні відносини в капітальному будівництві
Капітальне будівництво — це діяльність держави, юридичних і фізичних осіб, спрямована на створення нових та модернізацію наяв­них основних фондів виробничого і невиробничого призначення.
304
Капітальне будівництво є однією з найважливіших галузей матеріаль­ного виробництва країни.
Поняття «капітальне будівництво» охоплює не лише нове будів­ництво — будівництво підприємств, будівель і споруд, яке здійснюється на нових майданчиках, а й розширення — здійснення за новим проектом будівництва наступних черг діючого підприємства, додаткових вироб­ничих комплексів, реконструкцію — перебудову існуючих цехів та інших об'єктів підприємства, технічне переозброєння — здійснення комплексу заходів щодо підвищення технічного рівня окремих дільниць вироб­ництва, а також реставрацію та капітальний ремонт будівель і споруд (ст. 23 Закону України від 20 квітня 2000 року «Про планування і забу­дову територій»).
До основних нормативних актів, які регулюють відносини у сфері капітального будівництва, належать: Господарський та Цивільний ко­декси України, закони «Про інвестиційну діяльність», «Про архітектур­ну діяльність», «Про основи містобудування», «Про майнову відпові­дальність за порушення умов договору підряду (контракту) про вико­нання робіт на будівництві об'єктів» та інші.
Для здійснення робіт, пов'язаних з капітальним будівництвом, мо­жуть укладатися такі договори підряду: на капітальне будівництво (в тому числі субпідряду); на виконання проектних та досліджувальних робіт та ін. (ст. 317 ГК України).
Залежно від того, ведеться капітальне будівництво власними сила­ми забудовника чи для нього залучаються спеціалізовані будівельні ор­ганізації, розрізняють три способи будівництва — підрядний, госпо­дарський та змішаний.
Підрядний спосіб будівництва здійснюється із залученням спеціалізова­них, будівельних, монтажних та інших організацій, діяльність яких ліцен­зована у встановленому порядку, господарський спосіб— виконується влас­ними силами забудовника, а при змішаному способі«частину робіт забудов­ник проводить власними силами, а частину — силами спеціалізованих організацій.
Найпоширенішим способом капітального будівництва є підрядний спосіб, і його можна розглядати як основний спосіб капітального будівництва в нашій країні.
Характерною особливістю договірних зв'язків по здійсненню капі­тального будівництва є система генерального підряду: замовник укладає договір з однією підрядною будівельною організацією — генеральним підрядником, який для виконання окремих комплексів робіт може залу­чати інші спеціалізовані організації на підставі договору субпідряду, тоб­то як субпідрядників. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядниками — як замовник.
Замовник перебуває в договірних стосунках тільки з генеральним підрядником, який несе відповідальність перед замовником за виконан-
305
ня всіх робіт, втому числі робіт, що виконуються субпідрядниками, тоб­то замовник і субпідрядник не мають права ставити один одному вимо­ги, пов'язані з порушенням договорів, укладених кожним із них з гене­ральним підрядником, якщо інше не встановлене договором.
Необхідно зазначити також про право замовника укладати прямі договори (крім договору з генеральним підрядником) поданому буді­вельному об'єкту з іншими спеціалізованими підрядними організаціями на виконання монтажних та інших спеціальних робіт.
§ 2. Договір підряду на капітальне будівництво
Створення об'єкта капітального будівництва охоплює творчий про­цес пошуку архітектурного рішення та його втілення, координацію дій учасників розроблення всіх складових проекту будівництва споруд і будівель, здійснення архітектурно-будівельного контролю і авторсько­го нагляду за їх будівництвом. Безпосередньо будівництво об'єкта відбу­вається на підставі договору підряду на капітальне будівництво.
Згідно зч. 1 ст. 318 ГК України, «за договором підряду на капіталь­не будівництво одна сторона (підрядник) зобов'язується своїми сила­ми і засобами на замовлення другої сторони (замовника) побудувати і здати замовникові у встановлений строк, визначений договором, об'єкт відповідно до проектно-кошторисної документації або виконати зумов­лені договором будівельні та інші роботи, а замовник зобов'язується передати підряднику затверджену проектно-кошторисну документацію, надати йому будівельний майданчик, прийняти закінчені будівництвом об'єкти і оплатити їх».
Договір підряду на капітальне будівництво має низку особливостей, а саме: роботи за даним договором ведуться безпосередньо за місцем знаходження об'єкта; специфічний предмет договору та його суб'єктний склад (сторони договору — учасники інвестиційної діяльності в галузі капітального будівництва); широке застосування системи генерально­го підряду; наявність проектно-кошторисної документації; режим конт­ролю якості робіт та порядок прийняття об'єкта до експлуатації.
Предметом договору підряду на капітальне будівництво, згідно з найпоширенішою в літературі точкою зору, є кінцевий результат діяль­ності підрядника.
Зміст договору підряду на капітальне будівництво становлять його умови про права й обов'язки сторін (замовника та підрядника). Оскіль­ки цей договір є двостороннім, то в ньому обидві сторони наділені і пра­вами, і обов'язками.
Права й обов'язки замовника закріплені у статтях 318,320 ГК Укра­їни, а також вони випливають зі змісту самого договору. Він, не втру­чаючись у господарську діяльність підрядника, має право здійснювати
306
контроль і технічний нагляд за відповідністю обсягу, вартості та якості виконаних робіт проектно-кошторисній документації.
На замовника покладено й досить широке коло обов'язків, в тому числі сприяти підрядникові в забезпеченні будівництва водопостачан­ням, електроенергією, а також у наданні інших послуг
Форма договору підряду на капітальне будівництво є письмовою із зазначенням у ньому всіх істотних умов, а саме: найменування сторін; місця й дати укладення; предмета договору (найменування об'єкта, об­сягів і видів робіт, передбачених проектом); строків початку й завершен­ня будівництва, прав та обов'язків сторін, вартості й порядку фінансу­вання будівництва об'єкта; порядку Його матеріально-технічного забез­печення; режиму контролю якості робіт і матеріалів замовником; порядку прийняття об'єкта; порядку розрахунків за виконані роботи; умов про дефекти й гарантійні строки; страхування ризиків, фінансо­вих гарантій; відповідальності сторін (відшкодування збитків); урегулю­вання спорів, підстав та умов зміни й розірвання договору.
Я кщо договором не передбачено попередньої оплати виконаної ро­боти або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити підрядни­ку зумовлену договором ціну після остаточної здачі об'єкта будівництва, за умови, що робота виконана належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, — достроково (ч. 5 ст. 321 ГК України).
Вартість договору — це вартість будівельної продукції на капіталь­не будівництво. Вона визначається у процесі інвестиційної діяльності за вільними цінами і тарифами, в тому числі за підсумками конкурсів (торгів), а у випадках, передбачених законодавчими актами, — за дер­жавними фіксованими та регульованими цінами і тарифами.
Ціни в будівництві визначаються з використанням рекомендованих кошторисних норм та цін.
Щодо призупинення робіт та розірвання договору, то в самому дого­ворі визначаються: випадки, за яких може відбутися таке призупинення або розірвання договору (відсутність коштів для фінансування будівництва; недоцільність продовження інвестування в об'єкт будівництва; банкрутство підрядника; тривала затримка замовником передачі підряднику будівель­ного майданчика, проектно-кошторисної документації або оплати вико­наних робіт); порядок призупинення робіт та розірвання договору; обов'я­зок сторони, з вини якої зупиняються роботи або розривається договір, відшкодувати іншій стороні пов'язані з цим збитки.
Припинення або призупинення капітального будівництва (а отже, й дії договору) можливе й за рішенням правомочного державного орга­ну в разі стихійного лиха, визнання замовника (інвестора) банкрутом, введення надзвичайного стану, якщо в процесі будівництва з'ясувало­ся, шо його продовження призведе до порушень встановлених законо­давством санітарно-гігієнічних, екологічних та інших норм, прав та інтересів громадян, організацій та держави.
307
Слід зауважити й те, що підрядник несе ризик випадкового знищен­ня або випадкового пошкодження об'єкта будівництва до його прийнят­тя замовником, відповідно до ст. 876 ЦК України: «Власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт до їх здачі замовни­кові є підрядник». Саме тому підрядник зобов'язаний укласти договір страхування об'єкта будівництва, якшо інше не встановлене договором будівельного підряду.
Після виконання всіх передбачених проектом робіт підрядник здає об'єкт замовнику в гарантійну експлуатацію (гарантії якості в договорі будівельного підряду регулюються ст. 884 ЦК України, де вказано, що гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений дого­вором або законом). В процесі здачі-приймання об'єкта сторони пе­ревіряють відповідність закінчених робіт умовам контракту. Здача-приймання здійснюсться протягом встановленого сторонами строку після одержання замовником листа віл підрядника про готовність об'єкта або його частини до експлуатації.
Обов'язки сторін шодо організації здачі-приймання об'єкта в експлу­атацію визначаються в контракті. Одночасно слід встановити морилок покриття витрат на цю роботу. Додаткові витрати на здачу-приймання об'єкта, шо зумовлені незадовільним виконанням зобов'язань, порушен­ням умов контракту, повинні покриватися за рахунок винної сторони.
Для захисту своїх інтересів сторони визначають у контракті фінансові гарантії виконання договірних зобов'язань. Фінансова гарантія підряд­ник;! може здійснюватись у формі грошової застави, що перераховується на рахунок замовника разовим платежем або шляхом багаторазових утри­мань з сум проміжних платежів за виконані роботи. Застава підрядника вноситься на період до закінчення гарантійного строку експлуатації об'єкта. За рахунок застави можуть покриватись витрати замовника при банкрутстві підрядника, усуненні недоліків у роботах, які виявлені в га­рантійний період, силами сторонніх організацій або власними силами, якшо підрядник відмовився від їх усунення, а також інші обгрунтовані збитки, заподіяні замовнику з вини підрядника, від компенсації яких він відмовився або не в змозі їх компенсувати. Підставою для такого вико­ристання коштів застави може бути згода обох сторін. Сторони також можуть домовитись, що для гарантії виконання фінансових зобов'язань замовника використовується застава незавершеного будівництва.
Закінчені будівництвом об'єкти можуть бути прийняті і введені в ек­сплуатацію тільки при відповідності об'єктів проектам і забезпеченні не­обхідних умов охорони праці згідно з вимогами техніки безпеки і вироб­ничої санітарії, вимогами пожежної і радіаційної безпеки та виконанні за­ходів по захисту навколишнього середовища, а також відповідності вико­нання будівельно-монтажних робіт вимогам будівельних норм і правил.
Прийняття в експлуатацію об'єктів регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року Nt1234 «Про Порядок прий-
308
няття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів*1. Цим Порядком визначаються основні вимоги та умови прийняття в експлуатацію закінче­них будівництвом об'єктів незалежно від джерел фінансування їх будів­ництва. Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів по­лягає в підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єктів нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж і споруд, транспортних магістралей, окремих черг пускових комплексів, їх інженерно-технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому порядку проект­ної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.
Якщо об'єкти виробничого призначення мають кількість робочих місць понад 50 або їх вартість становить понад п'ять мільйонів гривень, а також якшо ці об'єкти є об'єктами житлово-громадського призначен­ня III,IVі Vкатегорій складності, то до пред'явлення їх державним приймальним комісіям вони попередньо приймаються робочими комі­сіями, шо призначаються замовником.
Робоча комісія утворюється не пізніше ніж у п'ятиденний строк після отримання замовником письмового повідомлення від генерально­го підрядника про закінчення будівництвом об'єкта. До складу робочої комісії включаються представники генерального підрядника, субпідряд­ної організації, генерального проектувальника (автора проекту), експлу­атаційної організації, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, органів державного санітарно-епідеміологічного нагляду, державного пожежного нагляду, державного нагляду з охорони праці, охорони навколишнього природного середовища, державної інспекції з енергозбереження та інших органів, що здійснюють державний нагляд відповідно до призначення об'єкта. Головою робочої комісії призна­чається представник замовника, який установлює за погодженням з ге­неральним підрядником порядок роботи комісії.
На підставі проведеної перевірки робоча комісія визначає готовність закінченого будівництвом об'єкта, а результати проведеної перевірки оформляються актами, що складаються генеральним підрядником, підписуються головою та членами робочої комісії і передаються дер­жавній приймальній комісії.
У разі виявлення на закінченому будівництвом об'єкті недоліків вони повинні бути усунені у строки, визначені робочою комісією.
Замовник зобов'язаний після надходження повідомлення генераль­ного підрядника про закінчення будівництвом об'єкта, а по об'єктах, які попередньо приймаються робочими комісіями, після підписання акта робочої комісії звернутися протягом п'яти днів з пропозицією утвори­ти державну приймальну комісію до органу виконавчої влади чи орга­ну місцевого самоврядування, який зобов'язаний протягом десяти днів після надходження звернення від замовника утворити її.
1/>Урядовий кур'єр. — 2004. — № 184. — 29 вересня.
    продолжение
--PAGE_BREAK--309
До складу державної приймальної комісії включаються представники органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, що утворив комісію, виконавчого комітету місцевої ради, на території якої розташовано закінчений будівництвом об'єкт, замовника, генерального підрядника, ге­нерального проектувальника (автора проекту), експлуатаційної організації, інспекції державного архггектурно-будівельного контролю, органів держав­ного санітарно-епідеміологічного та державного пожежного нагляду.
Головою державної приймальної комісії призначається представник органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, шо утво­рив комісію, який організовує та забезпечує виконання завдань, покла­дених на комісію.
Члени комісії зобов'язані за викликом голови брати участь у її ро­боті, а також здійснювати свої повноваження як представники відпо­відних органів.
Замовник, генеральний підрядник разом із генеральним проектуваль­ником подають державній приймальній комісії проектну та виробничу документацію, пред'являють виконані будівельно-монтажні роботи, змонтоване технологічне обладнання та документальне підтвердження відповідності виконаних робіт вихідним даним на проектування об'єкта.
Строк прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта державною приймальною комісією не повинен перевищувати тридця­ти днів, а в разі прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта вартістю ЗО мільонів гривень і більше зазначений строк може бути продовжений, але не повинен перевищувати шістдесяти днів.
Прийняття державними приймальними комісіями закінчених будів­ництвом об'єктів в експлуатацію оформляється актом, який підлягає за­твердження у п'ятнадцятиденний строк органом виконавчої влади чи ор­ганом місцевого самоврядування, що утворив цю комісію, і реєструється в інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт. Підписаний та затверджений акте рішенням про готовність до введення в експлуатацію об'єкта, підставою для включення даних про його введення в державну статистичну звітність, а також для оформлення права власності на збудований об'єкт.
§ 3. Передумови укладання та виконання договору підряду
на капітальне будівництво. Договір підряду на проведення
проектних і досліджувальних робіт
Створення об'єкта капітального будівництва має кілька етапів. Пе­ред тим як розпочати будівництво, слід виконати підготовчі роботи, до яких належать:
підготовка вихідних даних на проектування;
розроблення та узгодження проекту;
виконання робочої документації для будівництва тощо.
Вихідні дані на проектування складаються на підставі затвердженої містобудівної документації, місцевих правил забудови населених пунк­тів, а також відповідних рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. До вихідних даних належать: 1) архітектур­но-планувальне завдання — документ, який містить комплекс місто­будівних та архітектурних вимог проектування і будівництва об'єкта і надається органами містобудування та архітектури на вимогу замовни­ка; 2) завдання на проектування — документ, у якому містяться вимоги замовника до планувальних, архітектурних, інженерних і технологічних рішень та властивостей об'єкта архітектури (будівництва), його основ­них параметрів, вартості та організації його будівництва і який скла­дається відповідно до архітектурно-планувального завдання, технічних умов; 3) технічні умови щодо інженерного забезпечення об'єкта будів­ництва (надаються відповідними підприємствами, установами та ор­ганізаціями на вимогу заявника)1.
Технічні умови — це комплекс умов та вимог до інженерного забез­печення об'єкта архітектури (будівництва), які мають відповідати його розрахунковим параметрам, утому числі водопостачання, каналізації, тепло, енерго-, газопостачання, телефонізації, пожежної безпеки, а та­кож особливих умов із зазначенням їх місця приєднання до відповідних інженерних мереж.
Виконання технічних умов є обов'язковим для всіх замовників, про­ектувальників та будівельників2.
Однією з передумов або підготовчим етапом капітального будів­ництва є розроблення, узгодження та виконання робочої документації для будівництва, що, як правило, здійснюється за договором підряду на про­ведення проектних та досліджувальних робіт. За цим договором підряд­ник зобов'язується розробити за завданням замовника обумовлені дого­вором проектні роботи та (або) виконати досліджувальні роботи, а замов­ник зобов'язується передати підрядникові завдання на проектування, а також інші вихідні дані, прийняти роботу й оплатити її (це положення випливає зі змісту статей 324 ГК України та статей 887,888 ЦК України).
Проект об'єкта капітального будівництва (архітектури) розробляється під керівництвом або за обов'язковою участю архітектора, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат і під час будівництва здійснює авторський нагляд відповідно до законодавства та договору із замовником1.
1/>Закон України від 20 травня 1999 року «Про архітектурну діяльність» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — N? 31.— Ст. 246.
1Порядок надання архітектурно-планувального завдання та технічних умов щодо інженерного забезпечення об'єкта архітектури і визначення розміру пла­ти за їх видачу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1999 року N? 2328.
1Закон України від 20 травня 1999 року «Про архітекрурну діяльність».
310
311
/>Договір на виконання досліджувальних робіт може бути самостій­ним договором. Його предметом є, по-перше, дослідження грунту, підземних вод (проведення інженерно-геологічних робіт), по-друге, проведення геодезичних робіт (зйомка на місці майбутнього будів­ництва). Ці дослідження полягають у вивченні топографічних і гео­логічних умов місця забудови — рельєфу місцевості і характеру грунту гідрологічних і метеорологічних особливостей цієї місцевості. Досліджу-вальні роботи мають важливе значення. Недбале або неповне їх вико­нання може призвести до необхідності додаткових витрат.
Розробка проектної документації — це складання проекту будови і робочої документації, а також зведеного кошторису. Складання проек­ту має на меті виявити і встановити основні проектні рішення, які за­безпечували б можливість ефективного використання матеріальних, трудових і грошових ресурсів як у будівництві, так і в процесі експлуа­тації об'єкта, що проектується, а також визначити його основні техніко-економічні показники.
При розробці робочої документації уточнюються і деталізуються передбачені проектом рішення тією мірою, якою це необхідно для здійснення будівельно-монтажних робіт.
Перед затвердженням проекту у випадках, зазначених Кабінетом Міністрів України, проводиться його експертиза чи відповідна ком­плексна експертиза (ч. З ст. 7 Закону України від 20 травня 1999 року «Про архітектурну діяльність»).
Відповідно до пп. З, 4 ст. 889 ЦК України, замовник зобов'язаний «надавати послуги підрядникові у виконанні проектних та пошукових робіт в обсязі та на умовах, встановлених договором», а також «брати участь разом з підрядником у погодженні готової проектно-кошторис­ної документації з уповноваженими органами державної влади та орга­нами місцевого самоврядування».
Робоча документація для будівництва об'єкта виконується відпо­відно до державних стандартів, норм і правил на підставі затверджено­го проекту. Підрядна організація повинна передати замовнику технічну документацію та результати пошукових робіт.
Підрядник за договором на виконання проектних та досліджу­вальних робіт несе відповідальність за неналежне складання техніч­ної документації та виконання досліджувальних робіт, включаючи не­доліки, виявлені в ході будівництва, а також в процесі експлуатації об'єкта, спорудженого на основі технічної документації та досліджу-вальних робіт.
У свою чергу, замовник повинен внести плату за виконані роботи, використовувати технічну документацію, отриману від підрядника, а в разі зміни вихідних даних для проведення проектних та досліджуваль­них робіт внаслідок обставин, що не залежать від підрядника, відшко­дувати йому додаткові витрати.
    продолжение
--PAGE_BREAK--312
§ 4. Відповідальність за порушення підрядних відносин у капітальному будівництві
Відповідальність за порушення підрядних відносин у капітальному будівництві визначають такі нормативні акти, як Закон України «Про архітектурну діяльність» (в ст. 32 якого мовиться, шо порушення зако­нодавства про архітектурну діяльність тягне дисциплінарну, адміністра­тивну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із за­конами України); ЦК і ГК України; Правила про договори підряду на капітальне будівництво1. Закон України від 6 квітня 2000 року «Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (кон­тракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів»2(який містить правові засади відповідальності за порушення у сфері будівництва, шо здійснюється за рахунок державних коштів і спрямований на посилен­ня договірної дисципліни та відповідальності за цільове та ефективне використання державних коштів) та ін.
До суб'єктів господарських відносин у галузі капітального будів­ництва в разі вчинення ними певних правопорушень ст. 322 ГК України передбачає відповідальність у вигляді: відшкодування збитків і штраф­них санкцій. У ній сказано: «За невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором підряду на капітальне будівництво винна сто­рона сплачує штрафні санкції, а також відшкодовує другій стороні збит­ки (зроблені другою стороною витрати, втрату або пошкодження її май­на, неодержані доходи) в сумі, не покритій штрафними санкціями, якшо інший порядок не встановлено законом. Недоліки, виявлені при прий­нятті робіт (об'єкта), підрядник зобов'язаний усунути за свій рахунок у строки, погоджені з замовником. У разі порушення строків усунення не­доліків підрядник несе відповідальність, передбачену договором».
Важливе значення мас позовна давність для вимог, що випливають з неналежної якості робіт за договором підряду на капітальне будівництво (ч. З ст. 322 ГК України), яка визначається з дня прийняття роботи за­мовником і становить:
один рік — щодо недоліків некапітальних конструкцій, а в разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття робо­ти, — два роки;
три роки — щодо недоліків капітальних конструкцій, а в разі якщо недоліки не могли бути виявлені за звичайного способу прийняття ро­боти, — десять років;
тридцять років — щодо відшкодування збитків, завданих замовникові протиправними діями підрядника, які призвели до руйнувань чи аварій.
1/>Затверджені постановою Ради Міністрів СРСР від 26 грудня 1986 року // Зібрання постанов Уряду СРСР. — 1987. — N« 4. — Ст. 19.
JВідомості Верховної Ради України. — 2000. — № 27. — Ст. 212.
313
Відповідальність за порушення умов договору підряду на капіталь­не будівництво об'єкта, шо здійснюється за рахунок коштів Державно­го бюджету України, республіканського бюджету Автономної Рес­публіки Крим, місцевих бюджетів, коштів державних та комунальних підприємств, установ та організацій, передбачена Законом від 6 квітня 2000 року «Про майнову відповідальність за порушення умов договору підряду (контракту) про виконання робіт на будівництві об'єктів». Він визначає, шо майнова відповідальність с істотною умовою договору підряду і передбачас стягнення за вимогою потерпілої сторони неустой­ки (пені), а також відшкодування збитків (витрат, втрат або пошкоджен­ня майна, нсодержаних доходів) у частині, не покритій неустойкою (пе­нею), з винної сторони (ст. 3).
Так, у разі порушення з вини підрядника строків завершення вико­нання робіт (здачі в експлуатацію об'єктів), передбачених договором, підрядник сплачує замовнику за кожний день прострочення неустойку (пеню), розмір якої обчислюється від договірної ціни робіт (ст. 4). За порушення з вини замовника строків перерахування авансів і платежів за виконані роботи він сплачує підряднику за кожний день прострочен­ня неустойку (пеню), розмір якої обчислюється від суми прострочено­го платежу. Якщо замовник не сплатив за виконані роботи протягом тридцяти календарних днів після закінчення встановленого строку пла­тежу, підрядчик має право припинити виконання робіт, але не раніше десяти календарних днів після повідомлення про це замовника. У разі затримки перерахування платежів більш як на дев'яносто календарних днів підрядник має право розірвати договір підряду і вимагати сплати неустойки (пені) та відшкодування збитків, завданих розірванням до­говору в частині, не покритій неустойкою (пенею) (ст. 5).
Глава 26. Правове регулювання відносин у сфері інноваційної діяльності
§ 1. Поняття та види інноваційної діяльності
Основним фундаментальним принципом економічного процвітан­ня будь-якого виробничого підприємства і країни в цілому є постійне здійснення інноваційної діяльності і створення об'єктів промислової власності — основи випуску нової конкурентноздатної продукції, впро­вадження нової конкурентноздатної технології, що забезпечують одер­жання надприбутку.
Згідно зі ст. 325 ГК України, інноваційною діяльністю у сфері господа­рювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійс­нюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгостро-
314
кових науково-технічних програм з тривалими строками окупності ви­трат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя.
Особливість інноваційної діяльності полягає в тому, що вона є діяльністю підвищеного ризику порівняно зі звичайним підприєм­ництвом (що також здійснюється на власний ризик). Цей підвищений ризик зумовлений новизною, творчим характером науково-технічної роботи, можливістю одержання як позитивного, так і негативного ре­зультату. Саме тому інноваційна діяльність (інноваційне     продолжение
--PAGE_BREAK--підприєм­ництво) в розвинутих країнах мас більш точну назву — вінчурний (ри-зиковий) бізнес. Таким чином, інноваційна діяльність спрямована на вкладення інвестицій у створення і використання промислової, інтелек­туальної власності, науково-технічної продукції з метою одержання прибутку чи соціального ефекту, шо відрізняється підвищеним ризиком у досягненні її результатів і реалізується в таких формах:
державне (комунальне) інвестування, що здійснюється органами державної влади або органами місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів та інших коштів відповідно до закону;
комерційне інвестування, що здійснюється суб'єктами господарю­вання за рахунок власних або позичкових коштів з метою розвитку бази підприємництва;
соціальне інвестування, що здійснюється в об'єкти соціальної сфе­ри та інших невиробничих сфер;
іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юридичними особами або іноземцями, а також іншими державами;
спільне інвестування, що здійснюється суб'єктами України разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями (ст. 326 ГК України).
Відносини, що виникають у процесі здійснення інноваційної діяль­ності, регулюються такими нормативними актами: ГК і ЦК України, законами України «Про інноваційну діяльність», «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову і науково-технічну експертизу» та ін.
Інноваційна діяльність, згідно зі ст. З Закону України «Про інвес­тиційну діяльність», — це одна із форм інвестиційної діяльності, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного про­гресу у виробництво і соціальну сферу, шо включає:
проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на ство­рення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції;
розробку, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;
розробку і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного становища;
технічне переозброєння, реконструкцію, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технології.
315
Інвестування відтворення основних фондів і приросту матеріально-виробничих запасів здійснюється як капітальні вкладення (ст. 327 ГК України).
§ 2. Об'єкти та суб'єкти інноваційної діяльності
Об'єктами інноваційної діяльності відповідно до Закону «Про інно­ваційну діяльність» є:
інноваційні програми і проекти. (Інноваційний проект — це комплект документів, шо визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) шодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції.);
нові знання та інтелектуальні продукти;
виробниче обладнання та пронеси;
інфраструктура виробництва і підприємництва;
організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, шо істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;
сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;
товарна продукція;
механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.
Розглянемо деякі з указаних об'єктів інноваційної діяльності, а саме — інноваційний проект. Ним визнається проект, яким передбачаються роз­робка, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або) інно­ваційної продукції, шо відповідають вимогам закону. При цьому держав­на підтримка реалізації інноваційного проекту надається за умови його державної реєстрації.
Державна реєстрація інноваційного проекту здійснюється за іні­ціативою суб'єкта інноваційної діяльності у порядку, визначеному Кабіне­том Міністрів України. Державну реєстрацію інноваційних проектів здійснює, за поданням суб'єктів інноваційної діяльності, спеціально упов­новажений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Цей орган веде Державний реєстр інноваційних проектів.
Необхідною умовою занесення проекту до Державного реєстру інно­ваційних проектів є його кваліфікування. Для кваліфікування інно­ваційних проектів спеціально уповноважений центральний орган вико­навчої влади у сфері інноваційної діяльності визначає окремий підрозділ (надалі — Установа), який може мати регіональні відділення в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі.
Установа для кваліфікування інноваційних проектів організує про­ведення експертизи прийнятих до розгляду проектів. Експертиза при кваліфікуванні інноваційних проектів виконується за рахунок коштів суб'єктів інноваційної діяльності, які заявляють проекти на державну
316
реєстрацію, відповідно до Закону «Про наукову і науково-технічну ек­спертизу». Якщо проекти визнані за результатами експертизи інно­ваційними, то вони заносяться спеціально уповноваженим централь­ним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності до Держав­ного реєстру інноваційних проектів. Інноваційні проекти з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України, визнаються Установою пріоритетними інноваційними проек­тами (ст. ІЗ Закону «Про інноваційну діяльність»).
    продолжение
--PAGE_BREAK--Спеціально уповноплжений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності вилає суб'єкту інноваційної діяльності свідоцтво про державну реєстрацію інноваційного проекту. Форма свідоцтва затверджується Кабінетом Міністрів України. Таке свідоцтво є чинним протягом трьох років віддати його видачі. Після завершення цього строку державна реєстрація інноваційного проекту і відповідний запис у Державному реєстрі інноваційних проектів анулюються.
Інноваційний продукте результатом виконання інноваційного про­екту і науково-дослідною і (або) дослідно-конструкторською розробкою нової технології (в тому числі — інформаційної) чи продукції з виготов­ленням експериментального зразка чи дослідної партії.
Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юри­дичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інно­ваційну діяльність і (або) кипчаки і. майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів (ст. 5 Закону України «Про інноваційну діяльність»).
Інноваційним підприємством визнається підприємство (об'єднан­ня підприємств) будь-якої форми власності, якшо понад 70 відсотків обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція (ст. 16 За­кону України «Про інноваційну діяльність).
Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді інно­ваційного центру, бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо.
Технологічний парк — це велика технопаркова структура, яка являє собою науково-виробничий територіальний комплекс.
Технополіс — це цілісна науково-виробиича структура, створена на базі окремого міста.
Регіон науки і технологій охоплює значну територію, межі якої мо­жуть збігатися з межами цілого адміністративного району.
Статус підприємства як інноваційного дає йому право на пільги, визначені відповідними нормативними актами.
Держава гарантує суб'єктам інноваційної діяльності: підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на реалізацію еко­номічної та соціальної політики держави; підтримку створення та роз­витку суб'єктів інфраструктури інноваційної діяльності; охорону та за­хист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної конку-
317
ренції у сфері інноваційної діяльності; вільний доступ до інформації про пріоритети державної економічної та соціальної політики, про інно­ваційні потреби та результати науково-технічної діяльності, крім ви­падків, передбачених законом; підтримку щодо підготовки, перепідго­товки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері здійснення інно­ваційної діяльності (ст. 329 ГК України).
Разом з цим, держава здійснює контроль за інноваційною діял ьністю су­б'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин, її від-повіаністю вимогам законодавства і державним інноваційним програмам.
§ 3. Договір на створення і передачу науково-технічної
продукції
Створення об'єктів інноваційної діяльності може бути забезпечено договорами на виконання науково-дослідних, дослідно-конструктор­ських і технологічних робіт або договорами на створення І передачу на­уково-технічної продукції.
Згідно зч. 1ст. 331 ГК України, за договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі — НДДКР), а замов­ник зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх.
Договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструктор­ських і технологічних робіт передбачають як кінцеву мету виконання робіт і передачу їх результатів виконавцем замовнику. Договір може охоплюва­ти як увесь цикл дослідних робіт, так і окремі їх етапи, в тому числі подальше технічне супроводження (обслуговування). У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її пере­дачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.
Форма договору на проведення НДДКР є письмовою із зазначенням таких істотних умов: предмет договору та його зміст; строк виконання робіт; прийняття та оплата робіт; відповідальність сторін тощо, що ма­ють низку особливостей, притаманних саме цьому договору.
До предмета договору на створення науково-технічної продукції на­лежать як науковий, так і науково-прикладний результати, що становлять два самостійних види діяльності: наукову та науково-технічну. Тому до­говором на проведення НДДКР охоплюється укладення двох відносно самостійних договорів: 1) договір на виконання науково-дослідної робо­ти; 2) договір на виконання дослідно-конструкторської роботи.
Строк дії договору встановлюється, виходячи з обсягу та складності робіт.
Ціна договору визначається за згодою сторін на підставі коштори­су, враховуючи також винагороду виконавця за виконану роботу.
318
Права та обов'язки сторін становлять зміст договору. Згідно зі ст. 897 ЦК України, виконавець за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт зобов'язаний:
виконати роботи відповідно до погодженої із замовником програ­
ми (техніко-економічних показників) або тематики і передати замовни­
кові результат у строк, встановлений договором;
дотримуватися вимог, пов'язаних з охороною прав інтелектуаль­
ної власності;
утримуватися від публікації без згоди замовника науково-техніч­
них результатів, одержаних при виконанні робіт;
вживати заходів для захисту одержаних при виконанні робіт резуль­
татів, що підлягають правовій охороні, та інформувати про це замовника;
своїми силами та ах свій рахунок усувати допущені з його вини
недоліки в технічній документації, які можуть спричинити відступи від
техніко-економічних показників, передбачених у технічному завданні
замовника або в договорі;
негайно інформувати замовника про виявлену неможливість
одержати очікувані результати або недоцільність продовжувати роботу.
У свою чергу, замовник зобов'язаний: видати виконавцеві технічне завдання та погодити з ним програму (техніко-економічні показники) або тематику робіт; передати виконавцеві необхідну для виконання робіт інформацію; прийняти виконані роботи та оплатити їх.
Особливістю цих договорів, що відрізняє їх від звичайного догово­ру підряду, є обов'язок замовника оплатити виконані роботи і в тому разі, коли в ході їхнього виконання з'ясується неможливість одержан­ня позитивних результатів внаслідок обставин, незалежних від виконав­ця. Це пояснюється творчим, пошуковим характером дослідних робіт, непередбачуваністю їх результатів.
Оскільки вищезазначені роботи становлять комерційну зацікав­леність, а результати підлягають правовій охороні, сторони повинні включати до договору умови про зберігання конфіденційних відомо­стей. Окрім того, сторони повинні в договорі визначити права щодо результатів робіт -об'єктів інтелектуальної власності.
Замовник, відповідно до ст. 896 ЦК України, має право використо­вувати передані йому результати робіт в межах і на умовах, встановле­них договором, а виконавець — використати одержаний ним результат робіт і для себе, якщо інше не встановлено договором, а також може передати результати робіт іншим особам.
Відповідальність сторін за невиконання умов договору покладається здебільшого на виконавця, якщо він не доведе, що порушення договору сталося не з його вини. У разі завдання шкоди замовнику через невиконан­ня умов договору виконавець зобов'язаний відшкодувати реальні збитки в межах ціни робіт, у яких виявлено недоліки (тобто упущена вигода підля­гає відшкодуванню лише у випадках, встановлених законом).
319     продолжение
--PAGE_BREAK--Глава 27. Правове регулювання відносин
у сфері фінансової діяльності суб'єктів
господарювання
§ 1. Загальні положення
За Господарським кодексом фінансова діяльність суб'єктів госпо­дарювання є самостійною ланкою національної фінансово-кредит­ної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує по­криття витрат виробництва продукції, робіт та послуг і одержання прибутку.
До сфери фінансів належать такі грошові відносини, які, по-перше, є відносинами між суспільством в особі держави, з одного боку, і підприємствами і організаціями — з другого, а також грошові відноси­ни підприємств і організацій між собою; по-друге, грошові відносини, які перебувають під контролем центрального (в Україні -Національно­го) банку
Фінансова діяльність суб'єктів господарювання включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів. Відповідно доп. 5ч. 1 ст. 1 Закону України від 12 липня 2001 року «Про фінансові послуги та державне регулю­вання ринків фінансових послуг»', фінансова послуга — це операції з фінансовими активами, здійснювані в інтересах третіх осіб за власний рахунок або за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законо­давством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінан­сових активів. Послуга буде фінансовою в разі якщо вона відповідає од­ночасно трьом умовам: у її межах здійснюються операції з фінансови­ми активами (тобто з коштами, цінними паперами, борговими зо­бов'язаннями та правами вимоги боргу, які не віднесені до цінних паперів); операція має здійснюватися в інтересах третіх осіб; метою її надання є отримання прибутку або збереження реальної вартості фі­нансових активів.
Крім цього визначення, Закон містить і перелік (причому невичерп­ний) окремих фінансових послуг: залучення фінансових активів із зо­бов'язанням щодо подальшого їх повернення; фінансовий лізинг; на­дання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій і поручительств; торгівля цінними паперами; факто­ринг (ч. 1 ст. 4 Закону), а також інші операції, які відповідають кри­теріям, визначеним у п. 5 ч. 1 ст. 1 цього Закону.
В/>ідомості Верховної Ради України. — 2002. — N91. — Ст. 1.
Фінансовим посередництвом є діяльність, пов'язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів. Воно здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредитними установами'.
Існуюча система банків України сформувалася після прийняття Вер­ховною Радою України Постанови від 20березня 1991 року «Про порядок введення вдію Закону України «Про банки і банківську діяльність», згідно з якою власністю України оголошенні Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного ко­мерційного промислово-будівельного банку «Укриромбудбаик», Україн­ський республіканський банк Ощадного банку СРСР. Український рес­публіканський банк Зовнішньоекономбанку СРСР зїх мережею, обчислю­вальними центрами, всіма активами, пасивами, а на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР створений Національний банк. Таким чином, замість державних банківських структур, що існували в Ра­дянському Союзі, в Україні, на tpajoKпобудови банківської системи ви-сокорозвинутих країн світу', створена дворівнева банківська система. Пер­ший рівеньпредставлений Національним банком України з центральним апаратом у Києві Й територіальними обласними відділеннями, а також роз­рахунково-касовими центрами в містах і районах, другий — комерційни­ми банками різних форм власності, в тому числі Зовнішньоекономічним та Ощадним банками.
Законом України від 7 грудня 2U00 року «Про банки і банківську діяльність» вперше передбачено розподіл банків за територіальною ознакою і цілями створення. Головною метою створення кооператив­них банків є не одержаний прибутку, а можливість взаємного кредиту­вання його учасників. Кооперативні банки створюються jaпринципом територіальності й поділяються на місцеві та центральні кооперативні банки. Місцеві кооперативні банки с учасниками центрального коопе­ративного банку, до функцій якого належать централізація і перероз­поділ ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.
Законодавство України, а саме ч. З ст. 334 Господарського кодексу України та ст. 4 Закон України «Про банки і банківську діяльність», пе­редбачає також диференціацію банків за спектром послуг, що надають-
1/>Фінансова установа — це організація — юридична особа, яка відповідно
до закону надає одну чи кілька фінансових послуг та яка внесена до відповідно­
го реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ крім
банків належать кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі това­
риства, страхові компанії, устанопи накопичувального пенсійного забезпечен­
ня, інвестиційні фонди і компанії та інші, виключним видом діяльності яких є
надання фінансових послуг. Кредитна установа — це фінансова установа, яка
відповідно до закону мас право за рахунок залучених коштів налапати фінан­
сові кредити на власний ризик.
2 Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5-6. — Ст. 30.
320
11 Господарче право України
321
/>ся: банкивУкраїніможутьфункціонуватиякуніверсальнічиякспе­ціалізовані. Заспеціалізацієюбанкиможутьбутиощадними, інвес­тиційними, іпотечнимитарозрахунковими. Статусспеціалізованого банкотримуєвтомуразі, якшобільшяк50% Йогоактивів—активи одноготипу.    продолжение
--PAGE_BREAK--
ЧиннийЗаконУкраїни«Пробанкиібанківськудіяльність»перед­бачаєтакожрозподілбанківнагрупизамінімальнимрозміромстатут­ногокапіталунамоментреєстрації: 1) місцевікооперативнібанки— Імлневро; 2) комерційнібанки, щоздійснюютьсвоюдіяльністьнате­риторіїоднієїобласті, —3 млнєвро; 3) банки, якіздійснюютьсвою діяльністьнатериторіївсієїУкраїни, —5 млневро.
ЗгідноіззазначенимЗаконом, банки—цеорганізаціїзправами юридичноїособи, якімаютьвиключнеправонапідставіліцензіїНаціо­нальногобанкуздійснювативсукупностітакіоперації: залученняу вкладигрошовихкоштівфізичнихіюридичнихосібтарозміщенняза­значенихкоштіввідсвогоімені, навласнихумовахтанавласнийри­зик, відкриттяіведеннябанківськихрахунківфізичнихтаюридичних осіб. Вониекономічносамостійнііповністюнезалежнівідвиконавчих тарозпоряднихорганівдержавноївладиврішеннях, пов'язанихзїх оперативноюдіяльністю.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Банкисамостійновизначаютьнапрямисвоєїдіяльностііспеціа­лізаціюзавидамиоперацій. Національнийбанкздійснюєвпливна діяльністьспеціалізованихбанківчерезекономічнінормативитанорма­тивно-правовезабезпеченняздійснюванихцимибанкамиоперацій.
Національнийбанкздійснюєбанківськийнаглядвідповіднодопо­ложеньКонституції, ЗаконуУкраїни«Пробанкиібанківськудіяль­ність». ЗаконуУкраїнивід20 травня1999 року«ПроНаціональнийбанк України»1, іншихзаконодавчихтанормативно-правовихактівНаціо­нальногобанку.
НормальнефункціонуваннябанківськоїсистемиУкраїнитаефек­тивнабанківськадіяльністьзалежитьвідорганізаціїбанківськогорегу­люванняінагляду. Головноюметоюбанківськогорегулюванняінагля­дуєзабезпеченнябезпекитафінансовоїстабільностібанківськоїсис­теми, захистінтересіввкладниківікредиторів.    продолжение
--PAGE_BREAK--
НаціональнийбанкУкраїниздійснюєбанківськийнагляднаінди­відуальнійтаконсолідованійосновіімаєправовимагативідбанківта їхкерівниківусуненняпорушеньбанківськогозаконодавства, виконан­нянормативно-правовихактівНаціональногобанкуУкраїни.
ДержавнареєстраціябанківздійснюєтьсяНаціональнимбанком Українивідповіднодовимогст. 17 Закону«Пробанкиібанківську діяльність»танормативно-правовихактівНаціональногобанкуУкра­їни, асамевідповіднодопостановиПравлінняНаціональногобанку
В/>ідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 1999. — №29. — Ст. 238.
Українивід31 серпня2001 року№375 «ПрозатвердженняПоложення пропорядокстворенняідержавноїреєстраціїбанків, відкриттяїхфілій, представництв, відділень»1.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Реєстраціябанківздійснюєтьсяшляхомвнесеннявідповідногоза­писудоДержавногореєструбанків, післячогобанкнабуваєстатусу юридичноїособи. НаціональнийбанкУкраїнивидаєбанкусвідоцтво пройогодержавнуреєстраціюзавстановленоюнимформою.
НаздійсненнябанківськихопераційНаціональнийбанкУкраїни відповіднодойогофункцій, згіднозістаттями7 та44 ЗаконуУкраїни «ПроНаціональнийбанкУкраїни», видаєкомерційнимбанкамліценш впорядку, зазначеномууст. 19 закону«Пробанкиібанківськудіяль­ність»тапостановіПравлінняНаціональногобанкуУкраїнивід^лип­ня2001 року№275 «ПрозатвердженняПоложенняпропорядоквидачі банкамбанківськихліцензій, письмовихдозволівталіцензійнавико­нанняокремихоперацій»2.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Рішенняпронаданнябанківськоїліцензіїчипровідмовувїїнаданні приймаєтьсяНаціональнимбанкомУкраїнипротягомодногомісяцяз дняотриманняповногопакетадокументів, зазначенихуційстатті. Банківськаліцензіянеможепередаватисятретімособам
Банкимаютьправостворюватибанківськіоб'єднаннятакихтипів: банківськакорпорація, банківськахолдинговагрупа, фінансовахолдин­говагрупа.
Банківськакорпорація—цеобєдиання, засновникамиякогомо­жутьбутивиключнобанки. Воностворюєтьсязметоюконцентрації капіталівбанків—учасниківкорпорації, підвищенняїхзагальної ліквідностітаплатоспроможності, атакожзабезпеченнякоординаціїта наглядузаїхдіяльністю. Виключнобанкискладаютьібанківськухол­динговугрупу. Материнськомубанкубанківськоїхолдинговоїгрупимає належатинеменше50 відсотківакціонерного(пайового) капіталуабо голосівкожногозіншихучасниківгрупи, якієйогодочірнімибанка­ми. Подібнуструктурумаєіфінансовахолдинговагрупа. Вонаскла­даєтьсяпереважноабовиключнозустанов, щонадаютьфінансовіпо­слуги, причомусереднихмаєбутищонайменшеодинбанкіматерин­ськакомпаніяповиннабутифінансовоюустановою.
Банкиможутьбутиучасникамипромислово-фінансовихгрупздо-триманнямвимогантимонопольногозаконодавства.
Зметоюзахистутапредставленняінтересівсвоїхчленів, розвитку міжрегіональнихтаміжнароднихзв'язків, забезпеченнянауковогота інформаційногообмінуіпрофесійнихінтересів, розробкирекомендацій щодобанківськоїдіяльностібанкимаютьправостворюватинеприбут­ковіспілкитаасоціації.
1/>ОфіційнийвісникУкраїни. — 2001. — №44. — Ст. 1991 1Тамсамо. — №34. — Ст. 1601.
322
    продолжение
--PAGE_BREAK--и»
323
У Законі України «Про банки і банківську діяльність» визначені операції, які можуть здійснювати банки на підставі банківської ліцензії: це — залучення і розміщення грошових вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб, відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів1, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них. Крім того, банки мають право здійснювати випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів, платіжних карток, надання консультативних послуг і низ­ку інших банківських операцій і угод, передбачених означеним Зако­ном, за правилами, встановленими Національним банком.
Національний банк є центральним банком України, її емісійним центром, має статус юридичної особи. Він покликаний проводити політику у сфері грошового обігу, кредиту, забезпечення стабільності грошової одиниці України. Національний банк виступає кредитором останньої інстанції3для банків і організовує систему рефінансування, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс гро­шової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монополь­не право на випуск грошей в обіг.
Національний банк надає комерційним банкам кредити, веде рахун­ки банків-кореспондентів, встановлює правила ведення розрахунків для банків та кредитних організацій; здійснює інші операції відповідно до своїх функцій, передбачених Законом віл 20 травня 1999 року «Про Національний банк України».
§ 2. Кредитування суб'єктів господарювання
В умовах ринкової економіки в основі господарської діяльності ле­жить можливість залучення коштів для фінансування цієї діяльності. При цьому неминучим є звернення до зовнішніх джерел — кредиту. Під ним, як відомо, розуміють позику у грошовій чи товарній формі на умовах по-воротності і, як правило, виплати відсотка за користування нею.
Ще за часів видатного російського правника Г Ф. Шершенсвича кредит, за його словами, був настільки суттєвою умовою в економічній діяльності, що приватні господарства не лише вдавалися до нього, але через певні об­ставини вони змушені були користуватися і надавати кредит*.
1/>Банки-кореспоїшснти — банки, що виконують доручення один одного з платежів і розрахунків на підставі кореспондентського договору.
' Кредитор останньої інстанції — це кредитор, для якого може звернутися банк або інша кредитна установа для отримання рефінансування. Національ­ний банк мас право надавати кредити для рефінансування банку.
1Шершеневич Г Ф. Курс торгового права. — М., 1912. — Т. IV. — С. 147.
324
Якщо кредитні відносини беруть свій початок з потреби передачі то­вару покупцеві з відстрочкою платежу, тобто в кредит1, то з часом кре­дит набуває нових функцій, оскільки він стає необхідним для організа­торів виробництва, трансформується в позику грошових коштів. У су­часних умовах кредитування набуло широкого застосування, переросло в кредитно-фінансову діяльність, яка в системі господарювання має вирішальне значення.
Зовнішніми джерелами фінансування суб'єктів господарювання крім банків можуть бути держава, підприємства, різноманітні фонди та інші організації2. Крім того, держава з метою досягнення встановлених нею пріоритетів має можливість регулювати доступ позичальників до кредиту. Шляхом диференціації процентних ставок за кредит може сти­мулюватися господарська діяльність тих підприємств чи галузей, роз­виток яких є пріоритетним для держави.
Кредитне та Інше фінансове обслуговування суб'єктів господарю­вання здійснюється в основному банківською системою. Поряд з кре­дитуванням банки відіграють значну роль в організації і проведенні роз­рахунків між суб'єктами господарювання їхня роль у цій сфері значно зросла з початком переходу економіки України на ринкові рейки, з роз­ширенням товарно-грошових відносин в народному господарстві.
Кредитні та розрахункові відносини являють собою різновиди гро­шових зобов'язань. Відрізняються вони за своєю правовою природою. Якщо кредитні зобов'язання виникають як самостійні правовідносини, то розрахункові пов'язані з такими зобов'язаннями, як купівля-продаж, поставка, перевезення, оренда тощо, і опосередковують грошові платежі через банк чи іншу кредитну організацію.
У кредитних правовідносинах гроші є основним предметом, у зв'яз­ку з яким виникають права і обов'язки учасників цих відносин.
Комерційні банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, створюваних ними в процесі своєї діяльності. При необхід­ності вони можуть на договірних засадах брати ресурси в кредит один в одного, залучати і розмішувати кошти у формі депозитів' і здійснювати взаємні операції, передбачені їхніми уставами.
1/>Термін «кредит» походить від латинського «кредо» — «вірю* (див., напр., «Правові основи підприємницької діяльності». — К., 1997. — С. 430). За інши­ми джерелами, «кредит» — від «credulum» — борг, позика (ВороноваЛ, К. Пра­вовое регулирование крелитно-расчетиых отношений в народном хозяйстве. — К., 1988.-С. 23).
    продолжение
--PAGE_BREAK--' Крім банків кредитна система включас спеціальні фінансово-кредитні за­клади: кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, стра­хові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, пенсійні фонди і компанії та інше (Закон України від 12 липня 2001 року «Про фінан­сові послуги та державне регулювання фінансових послуг» // Відомості Верхов­ної Ради України. — 2002. — NH. — Ст. 12 ).
'Депозит — вклади в банку для зберігання на договірних засадах грошових коштів або цінних паперів підприємств і громадян.
325
/>При недостачі коштів для здійснення кредитних операцій та вико­нання взятих на себе зобов'язань комерційні банки, як уже було зазна­чено, можуть одержувати позики в Національному банку.
Суб'єкти господарської діяльності, згідно з зазначеними норматив­ними актами, мають можливість використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, консорціумнии та інші форми кредиту (ст. 347 ГК України). При цьому основними фор­мами кредитування є банківська та комерційна.
Кредити, які надаються банком, можна поділити:
за строками користування — короткострокові (до одного року),
середньострокові (до трьох років) та довгострокові (понад три роки);
за забезпеченням — забезпечені заставою (майном, майновими
правами, цінними паперами); гарантовані (банками, фінансами чи май­
ном третьої особи); з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво
страхової організації); не забезпечені (бланкові);
за ступенем ризику — стандартні кредити; кредити з підвищеним
ризиком («під контролем», «субстандартні», «сумнівні» та «безнадійні»)1;
за методами надання — в разовому порядку; відповідно до відкри­
тої кредитної лінії; гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надан­
ня, за потребою, зі стягненням комісії за зобов'язанням);
за строками погашення — водночас; з розстроченням; достроко­
во (на вимогу кредитора або за заявою позичальника); з регресією пла­
тежів; після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).
Надання кредиту банками припускає уніфікацію правил2і прин­ципів здійснення цього виду діяльності, а отже, побудова її на принци­пах, шо забезпечують, з одного боку, захист інтересів всіх учасників кре­дитування, а з другого — порівнянність ефективності кредитування, здійснюваного різними банками. Принципи банківського кредиту, відо­бражені в Господарському та Цивільному кодексах України, законах України «Про банки і банківську діяльність», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про фінансовий лізинг»3, «Про кредитні спілки»4, «Про іпотеку»5, «Про забезпечення ви­мог кредиторів та реєстрацію обтяжень»6та доповнені вимогами резерв­ного забезпечення, встановленими постановою Правління Національ­ного банку України від 6 липня 2000 року №279 «Про затвердження
1/>Відповідно до «Положення про порядок формування та використання ре­зерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків», затвердженого постановою Правління Національного банку України від 6 лип­ня 2000року№279//Офіційний вісник України. — 2000. — № 32. — Ст. 1378.
1Мається на увазі банківські правила, до яких, відповідно до положень ч. 1 ст. 1059 Цивільного кодексу України, належать нормативно-правові акти Націо­нального банку України.
1ВідомостіВерховноїРадиУкраїни. — 2004. — №15. — Ст. 231.
4Тамсамо. -2002. — М»15.-Ст. 101.
«Там само. — 2005. — N9 38. — Ст. 313.
♦ Там само. — 2004. — № 11. — Ст. 140.
326
Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків».
При невиконанні боржником свого зобов'язання в установлений строк кредитна організація може вжити всіх передбачених законодав­ством України заходів для стягнення заборгованості. Вона має право також звернутися в господарський суд із заявою про порушення спра­ви про банкрутство щодо боржників, які не виконують своїх іоГюіГя шиї. з погашення заборгованості, у встановленому законом порядку.
Додатковим принципом банківського кредитування с його цільовий характер. За вимогою однієї із сторін, а частіше всього це банк, кредит може даватися на визначені договором цілі. При пільговому кредиту­ванні ці цілі визначаються законом і встановлюється відповідальність за нецільове використання наданого кредиту.
Утих випадках, коли цільове призначення кредиту фіксується догово­ром, там же повинні передбачатися заходи, шо забезпечують цільове ви­користання, і засоби реагування на випадок відхилення від умов договору. Загальна модель взаємодії банку і клієнта в цих ситуаціях повинна перед­бачатися в кредитній угоді. Вона полягає в тому, шо банк набуває права щомісяця або щокварталу одержувати документи з фінансово-господар­ської діяльності підприємства. Якщо буде встановлено, шо позичальник витрачає оборотні кошти, розмір забезпечення знижується чи відбуваються інші несприятливі зміни або припускається нецільове використання гро­шей, банк має права пред'явити позичку до дострокового стягнення.
Видами забезпечення кредиту є неустойка (штраф, пеня), застава, по­ручительство, гарантія. Кредитний ризик може забезпечуватися страхуван­ням. У цьому разі банк повинен мати впевненість у надійності страхувача.
Банківське кредитування за сипім призначенням повинно компен­сувати суб'єктам господарювання тимчасовий брак коштів для здійс­нення підприємницької діяльності.
Одним із видів кредитних операцій банків є факторинг. Договір фак­торингу відомий банківському кредитування досить давно. За договором факторингу одна сторона (фінансовий агент) передає або зобов'язується передати іншій стороні (клієнту) кошти в рахунок грошової вимоги клієнта (кредитора) до третьої особи (боржника), що випливає з постав­ки клієнтом товарів, виконання робіт або надання послуг третій особі, а клієнт поступається або зобов'язується уступити фінансовому агенту цю грошову вимогу.
Комерційний кредит — це товарна форма кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності1. Учас­ники відносин на умовах комерційного кредиту можуть створювати платіжні засоби у вигляді векселів — зобов'язань боржника сплатити кредитору зазначену суму в певний термін.
1/>Законодавче поняття міститься в ст. 1057 ЦК України.
    продолжение
--PAGE_BREAK--327
Об'єктом комерційного кредиту можуть бути реалізовані товари, виконані роботи, надані послуги, щодо яких продавцем надається відстрочення платежу.
Погашення комерційного кредиту може здійснюватись шляхом: сплати боржником за векселем; передачі векселя іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ); переоформлення комерцій­ного кредиту на банківський.
Під лізинговим кредитом розуміють відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна. Він супроводжується укла­денням лізингової угоди.
Іпотечним кредитом називається особливий вид господарських відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.
Кредиторами з іпотеки можуть бути іпотечні банки або спеціальні іпо­течні компанії, а також комерційні банки, а позичальниками — організації та фізичні особи, які мають у власності об'єкти іпотеки або поручителів, що надають під заставу об'єкти іпотеки на користь позичальника.
Бланковий кредит — кредит, який може надаватись комерційним банком тільки в межах наявних власних коштів надійним позичальни­кам, які мають стабільні джерела погашення кредиту, під зобов'язання повернути кредит (без застави майна чи інших видів забезпечення) із застосуванням підвищеної відсоткової ставки.
Консорціумним є кредит, який може надаватися позичальнику банківським консорціумом шляхом акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредитів суб'єктам госпо­дарської діяльності або гарантування загальної суми кредиту провідним банком чи групою банків, а також зміни квот кредитних ресурсів гаран­тованих банками — учасниками за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції1.
Комерційні банки повинні в кожному випадку неповернення кре­диту та нарахованих відсотків за користування ним вирішувати питан­ня про стягнення заборгованості у встановленому чинним законодав­ством порядку, а в разі неможливості стягнення — порушувати справу про банкрутство.
§ 3. Розрахункові операції банків
Порядок відкриття банківських рахунків. У Господарському Кодексі, в Законі України «Про банки і банківську діяльність» йдеться проте, шо однією з основних функцій банків є відкриття та ведення банківських рахунків суб'єктів господарювання.
1/>Надання консорціумного кредиту відбувається відповідно до Положен­ня про порядок здійснення консорціумного кредитування, затвердженого по­становою Правління Національного банку № 37 від 21 лютого 1996 року // Бюлетень законодавства і юридичної практики Україгни. — 2001. — № 5.
328
Для зберігання грошових коштів і здійснення розрахункових та інших видів банківських операцій в банках, відповідно до Закону Укра­їни від 5 квітня 2001 року «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»1, суб'єктам господарювання, а також їх відокремленим підроз­ділам відкриваються поточні рахунки.
Порядок відкриття банківських рахунків визначений ГК України та Інструкцією Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженою постановою Прав­ління Національного банку України від 12 листопада 2003 року№ 492.
Поточний рахунок, як визначено в Інструкції, — це рахунок, який відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання гро­шей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіж­них інструментів відповідно до умов договору і вимог законодавства України. До поточних рахунків також належать рахунки із спеціальни­ми режимами, які відкриваються у випадках, передбачених законодав­ством або актами Кабінету Міністрів України, поточні рахунки типу • II».шо відкриваються в національній валюті постійним представ­ництвам; карткові рахунки. Останні відкриваються для обліку операцій за платіжними картками. Операції з ними здійснюються з урахуванням особливостей, визначених нормативно-правовими актами Національ­ного банку. Банки відкривають рахунки зареєстрованим в установлено­му чинним законодавством порядку організаціям — юридичним особам га фізичним особам — суб'єктам господарської діяльності, іноземним інвесторам. Рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій відкриваються в будь-яких банках України — за вибором клієнта і за згодою цих банків, тобто кожне підириємство-ре-зидент, фізична особа — суб'єкт підприємницької діяльності, іноземний інвестор може відкривати поточні рахунки в національній та іноземній ва­люті в установах банків за власним вибором.
Клієнти можуть відкривати тільки один поточний рахунок для фор­мування статутного фонду господарського товариства і один поточний рахунок за кожною угодою про сумісну діяльність без створення ор­ганізації — юридичної особи.
Для відкриття поточних рахунків суб'єкти господарської діяльності юридичні особи подають установам банків такі документи: а) заяву на відкриття рахунку; б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі, уповноваженому її здійснювати; в) копію належним чином зареєстро­ваного установчого документа (статуту, установчого договору); г) копію довідки про внесення цього суб'єкта до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій; г) копію документа, шо підтверджує взяття підприємства на податковий облік, засвідчену нотаріально або уповно­важеним працівником банку; л) картку зі зразками підписів осіб, яким.
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 29. — Ст. 137.
    продолжение
--PAGE_BREAK--329
відповідно до чинного законодавства чи установчих документів підпри­ємства, надано право розпоряджатися рахунком та підписання розра­хункових документів1. У картку включається також зразок відбитка пе­чатки підприємства.
Суб'єкт господарювання — юридична особа, що використовує най­ману працю і є платником страхових внесків, додатково до зазначено­го переліку документів повинен подати: копію документа, що підтвер­джує його реєстрацію у відповідному органі Пенсійного фонду; копію страховою посвідчення, що підтверджує реєстрацію цього суб'єкта у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань як платника страхових внесків.
Подібний перелік документів з особливостями, зазначеними у ви­щезгаданій Інструкції, належить також подавати до банку і фізичним особам-підприємцям.
З мстою забезпечення таких видів діяльності, як виробнича коопе­рація, спільне виробництво та інші види спільної діяльності, які здійсню­ються на підставі договорів (контрактів) без створення організації — юри­дичної особи, у банку відкривається один поточний рахунок.
Уповноважена учасниками договору особа полає в цьому випадку такі документи: заяву про відкриття поточного рахунку, підписану цією осо­бою; копію договору про ведення сумісної діяльності, засвідчену но­таріально; рішення учасників договору про визначення осіб, яким на­дасться право розпорядницького підпису при проведенні грошових опе­рацій за цим рахунком (оформляється у формі довіреності); картку із зразками підписів та відбитком печатки; копію документа, що підтвер­джує взяття на облік в органі державної податкової служби договору про сумісну діяльність без створення організації — юридичної особи.
Інструкцією передбачені також особливості відкриття карткових рахунків. Клієнти при цьому подають банку ті самі документи, що й для відкриття поточних рахунків, крім картки із зразками підписів. У заяві про відкриття карткового рахунку, крім реквізитів, зазначених у цій Інструкції, при необхідності вказуються додаткові реквізити, встанов­лені банком чи платіжною системою, шо потрібні для ідентифікації дер­жателя картки, визначення її параметрів та ін.
Банком забороняється відкривати і вести анонімні (номерні) рахун­ки. Вони зобов'язані ідентифікувати клієнтів, які відкривають рахунки, а також осіб, уповноважених діяти від їх імені.
У процесі використання рахунків клієнтів може виникнути потре­ба в їхній зміні. Зміною рахунків вважається процедура їх закриття з одночасним відкриттям нових рахунків клієнтів не за їх ініціативою,
1/>Заява та розрахункові документи підписуються керівником та головним бухгалтером підприємства. Якшо в штаті немає головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує обов'язки головного бухгалтера, то заява підпи­сується лише керівником.
330
внаслідок якої змінюються всі або окремі (один чи декілька) банківські реквізити клієнтів — назва банку, його код, номер рахунку, його валю­та. Зміна рахунків клієнтів здійснюється банком у разі: проведення ре­організації в межах одного банку; проведення реорганізації банків шля­хом злиття, приєднання, поділу, перетворення; переміни місцезнахо­дження банку, внаслідок якої змінюється код банку; зміни порядку бухгалтерського обліку рахунків клієнтів.
Про зміну рахунків банк зобов'язаний завчасно повідомити всіх клієнтів, а про зміну рахунків суб'єктів господарювання — також і відповідні органи державної податкової служби.
При реорганізації підприємства (злитті, приєднанні, поділі, пере­творенні), зміні його назви, а також у разі проведення перереєстрації суб'єкта господарської діяльності рахунок закривається. Для відкриття нового рахунку знову подаються необхідні документи.
При ліквідації'підприємства для проведення ліквідаційної процеду­ри використовується один його поточний рахунок, визначений ліквіда­тором, ліквідаційною комісією, для чого подається рішення про лікві­дацію підприємства і нотаріально засвідчена картка із зразками підписів ліквідатора (уповноважених членів ліквідаційної комісії) і відбитком печатки підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія вживає заходів щодо закриття інших рахунків.
Поточні рахунки закриваються в установах банку на підставі: заяви власника рахунку; рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства; відповідного рішення господарського суду про ліквідацію підприємства; на інших підставах, передбачених чинним законодавством чи договором між установою банку та власником рахунку.
Безготівкові розрахунки суб'єктів господарювання. Загальні принципи організації безготівкових розрахунків, їх форми, стандарти документів і документообігу визначені зазначеними вище нормативними актами — Гос­подарським кодексом України, Законом України від 5 квітня 200) року «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»1та Інструкцією «Про безготівкові розрахунки в Україні її національній валюті», затвердженою постановою Правління Національного банку № 22 від 21 січня 2004 року2. Зазначений Закон передбачає здійснення переказів коштів як у готівковій, так і в безготівковій формах. Для безготівкових розрахунків використову­ються такі розрахункові документи: платіжні доручення, платіжні вимоги-доручення, розрахункові чеки, платіжні вимоги, меморіальні ордери'.
Національному банку надано право встановлювати й інші вили платіжних інструментів. Згадана інструкція Національного банку перед-
1/>Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 29. — Ст. 137. 'Офіційний вісник України. — 2004. — № 13. — Ст. 908. 1Платіжна вимога застосовується у випадках, коли ініціатором списання коштів є стягувач.або, при договірному списанні, — отримувач.
331
бачає використання також акредитива. Використання банківських платіжних карток1та векселів як платіжних інструментів регламен­тується законодавством України та окремими нормативно-правовими актами Національного банку.
Підприємства самостійно обирають форми розрахунків (за винят­ком меморіального ордера) і вказуютьїх при укладенні між собою до­говорів.
Розрахункові документи, які подаються клієнтами в банк у папе­ровій формі, мають відповідати вимогам встановлених стандартів та вмішувати реквізити: назву документа; його номер, число, місяць, рік виписки; назву платника та інші, визначені у відповідних додатках до зазначеної Інструкції. Розрахунковий документ (за винятком розрахун­кового чека) виписується в кількості екземплярів, необхідній для всіх учасників безготівкових розрахунків (але не менше двох) з використан­ням електронно-обчнелювальиих та пишучих машин за один раз з ви­користанням копіювального чи самокопіювального паперу. Дозво­ляється заповнення розрахункового документа віл руки (кульковою руч­кою, чорнилом темного кольору).
Розрахунки із застосуванням платіжних доручень. Платіжне доручення являє собою письмово оформлене доручення клієнта банку, шо його обслуговує, на перерахування певної суми коштів зі свого рахунку.
Банк приймає до виконання від платника доручення тільки в межах коштів на його рахунку, якшо інше не передбачено договором між бан­ком і платником.
Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за платежами товарного і нетоварного характеру. Розрахунки ними можуть здійсню­ватися: за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги); в порядку попередньої оплати; для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств; для перерахуван­ня підприємствам сум, які належать фізичним особам (заробітна пла­та, пенсії тощо), на їх рахунки, шо відкриті в банках; для сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та (або) державних цільо­вих фондів; в інших випадках відповідно до укладених договорів або чинного законодавства.
Якшо фізична особа не мас рахунку в банку або розрахунки безпо­середньо з фізичною особою чи підприємством через банк неможливі, то платник може здійснювати розрахунки з ними через підприємство
1/>Платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку нластиконої чи іншого виду картки, шо використовується для ініціювання переказу коштів з рахунку платника або з відповідного рахунку банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перера­хування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків, а також здійснення інших операцій, передба­чених відповідним договором.
    продолжение
--PAGE_BREAK--332
поштового зв'язку шляхом перерахунку відповідної суми на рахунок за переказними операціями підприємства зв'язку.
Через підприємства зв'язку здійснюються перекази: на Ім'я окремих фізичних осіб — коштів, що належать їм особисто (пенсії, аліменти, заробітна плата, витрати на відрядження, авторський гонорар тощо); підприємствам — коштів на виплату заробітної плати, для організова­ного набору працівників, заготівлі сільськогосподарської продукції тощо в тих населених пунктах, у яких немає банків.
Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями. Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ, який скла­дається з двох частин: верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість постав­леної йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг); нижня —доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку суму, яку платник погоджується оплатити одержувачу. Платіжні ними ги-доручення можуть застосовуватися в розрахунках всіма учасниками безготівкових розрахунків.
Вимога-доручення заповнюється одержувачем коштів і надси­лається безпосередньо платнику. Доставку вимог-дорученьдо платни­ка може здійснювати банк одержувача через банк платника.
При згоді оплатити вимогу-доручення платник заповнює нижню частину цього документа і здає його в банк, який його обслуговує. Строк подання платником вимоги-доручення у банк не може перевищувати двадцяти днів.
Уразі відмови платника оплатити вимогу-доручення він про моти­ви відмови повідомляє безпосередньо одержувача коштів у порядку і строки, визначені в договорі.
Здійснення розрахунків чеками. Розрахунковий чек — це документ, шо містить письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) уста­нові банку (банку-емітента1), яка веде його рахунок, сплатити отриму­вачу коштів (чекоутримувачу) зазначену в чеку суму. Чеки використо­вуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги.
Розрахункові чеки брошуруються в чекові книжки по 10, 20 та 25 аркушів. Виготовляються вони на спеціальному папері банкногно-мо-нетним двором Національного банку. Чекові книжки можуть бути ви­готовлені іншими спеціалізованими підприємствами з дотриманням усіх обов'язкових вимог.
Розрахункові чеки, які використовуються фізичними особами при здійсненні одноразових операцій, виготовляються окремими бланками,
1/>Банк-емітент — це банк, шо видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі, тобто банк платника.
333
їх облік ведеться окремо від чекових книжок. Для гарантійної оплати чеків чекодавець бронює грошові кошти на окремому аналітичному рахунку «Розрахунки чеками» відповідних балансових рахунків в банку-емітенті.
Для отримання чекової книжки підприємство подає до банку-емітента заяву за підписами уповноважених осіб, яким надано право підпису документів для здійснення розрахунково-грошових операцій, із відбитком його печатки. Разом з заявою на видачу чекової книжки п банк подається платіжне доручення на перерахування коштів, які депо­нуються на окремому балансовому рахунку «Розрахунки чеками» для гарантованої оплати чеків.
Один або кілька розрахункових чеків на ім'я чекодавця — фізичної особи банк-емітент може видати на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена ним готівкою.
Строк дії чекової книжки — один рік, розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі, — три місяці. За по­годженням з установою банку строк дії невикористаної чекової книж­ки може бути продовжений.
Чек повинен містити реквізити платіжного документа, він запов­нюється від руки або з використанням технічних засобів, виписується в момент здійснення платежу і видається чекодавцем за отримані ним товари та послуги.
Розрахунковий чек із чекової книжки пред'являється до оплати в банк чекодержателя протягом десяти календарних днів. Чекодержатель здає в банк чеки разом з трьома примірниками реєстру розрахункових чеків — якщо рахунки чекодавця і чекодержателя ведуться в одній установі бан­ку, і в чотирьох примірниках — якщо рахунки чекодавця і чекодержателя ведуться в різних установах банків. Реєстр вміщує таку інформацію про чек: а) номер рахунку чекодавця, його ідентифікаційний код; б) назву банку-емітента та його номер; в) назву чекодержателя, номер його рахун­ку та ідентифікаційний код; г) назву банку чекодержателя та його номер; г) суму чека; д) номер чека; є) загальну суму реєстру.
У разі якщо чекодавець і чекодержатель обслуговуються в одній уста­нові банку, після перевірки правильності складання реквізитів чека і реєстру, кошти списуються з відповідного рахунку чекодавця і зарахо­вуються на рахунок чекодержателя на підставі першого примірника реєстру. Для здійснення розрахунків чеками між клієнтами різних банків банк чекодержателя зобов'язаний прийняти чек з реєстром та разом з другим і третім примірниками реєстру інкасувати чек до банку-емітен­та. У цьому разі кошти на рахунок чекодержателя зараховується банком, який його обслуговує, тільки після отримання їх від банку-смітента (умови інкасування чеків мають бути зазначені в договорі на розрахун­ково-касове обслуговування).
Невикористані чеки після закінчення строків дії чекової книжки або вичерпання ліміту підлягають поверненню до банку-емітента, де вони
можуть бути погашені банком. За бажанням клієнта банк може продов­жити строк дії чекової книжки або клієнт може поповнити її ліміт у разі його вичерпання. Для поповнення ліміту чекодавець подає в банк до­ручення разом з відповідною чековою книжкою. У дорученні в рядку «Призначення платежу» вказується «Поповнення ліміту за чековою книжкою».
У разі припинення клієнтом подальших розрахунків чеками та на­явності невикористаного ліміту за чековою книжкою до закінчення строку її дії чекодавець подає її в банк разом з дорученням для зараху­вання невикористаного залишку ліміту на той рахунок, з якого броню­валися кошти.
Порушення клієнтом порядку розрахунків чеками може призвести до позбавлення банком Його права користування цією формою розра­хунків, якщо це передбачено умовами договору про розрахунково-ка­сове обслуговування.
Розрахунки за акредитивами. Акредитив — як форма безготівкових розрахунків — це кошти платника, депоновані банком на окремому ра­хунку або гарантовані ним за рахунок банківського кредиту, призначені для платежу за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги.
Інструкція Національного банку «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» визначає, що умови та порядок проведен­ня акредитивної форми розрахунків передбачаються в договорі між бе-нефіціаром1і заявником акредитива. Тобто акредитив цією Інструкцією визначається як договір, шо містить зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитиву) чи від свого імені зобов'язаний виконати платіж на користь бенсфіціара або дору­чає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж. Якщо це перед­бачено в тексті договору, то розрахунки за акредитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів в редакції 1993 року (публікація міжнародної торгової палати №500) в частині, що не суперечить законодавству України і нормативно-право­вим актам Національного банку.
Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: покритий — акредитив, при якому для здійснення платежів завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банкуй непокритий — акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується бан-ком-емітентом за рахунок банківського кредиту.
1/>Бенефіціар — суб'єкт господаювання, на користь якого виставлений ак­
редитив (продавець, виконавець робіт або послуг тошо).
2 Виконуючий банк — банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням
банку-емітента виконує акредитив.

    продолжение
--PAGE_BREAK--334
335
Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. На кожному акредитиві має бути зазначено, є він відкличним чи безвідкличним. При відсутності такої вказівки акредитив вважається безвідкличним.
Відкличний акредитив — це акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього повідомлення бені-фіціара (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених догово­ром, дострокової відмови банку-емітента від гарантування платежів за акредитивом). Усі розпорядження про зміненій умов відкличного ак­редитива або Його анулювання заявник може надати бенсфіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенсфіціара.
Безвідкличний акредитив — це акредитив, який може бути змінений або анульований тільки за згодою бснефіціара, на користь якого він був відкритий.
За дорученням банку-емітента акредитиви можуть виконуватися в іншому (виконуючому) банку. Відносини між банком-емітентом і вико­нуючим банком при необхідності регулюються договорами. Акредитив може бути авізований бенефіціару через інший (авізуючий) банк. Авізу-ючий банк1, якшо він не визначений виконуючим банком, не має зо­бов'язань щодо виплат за акредитивом.
Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-емітента заяву про відкриття акредитиву за формою додатку № 7 до зазначеної Інструкції Національного банку, заповнену згідно з вимогами додатку № 8 до цієї Інструкції.
Умови акредитива мають бути складені таким чином, щоб, з одно­го боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, а з другого — забезпечували б інтереси сторін, які використовують ак­редитивну форму розрахунків.
Кожний акредитив призначається для розрахунків тільки з одним бенефіціаром і не може бути переадресований.
У разі відкриття покритого акредитива, депонованого у виконуючо­му банку, заявник подає банку-емітента крім заяви платіжне доручен­ня на перерахування коштів для бронювання їх у виконуючому банку. Банк-емітент перераховує кошти заявника на аналітичний рахунок «Розрахунки за акредитивом» у виконуючому банку і повідомляє його про умови акредитива. Якшо відкривається акредитив, депонований у банку-емітенті, заявник подає заяву та платіжне доручення на перера­хування коштів зі свого рахунку на аналітичний рахунок «Розрахунки за акредитивами» в банку-емітенті.
При акредитивній формі розрахунків платежі здійснюються таким чином: після відвантаження продукції (виконання робіт або послуг) бенефіціар подає необхідні документи, передбачені умовами акредити-
1/>Авізуючий банк — банк, який за дорученням банку-емітента авізує (сповіщає) акредитив бенефіціару без будь-якої відповідальності за його оплату.
336
ва, разом з реєстром документів за акредитивом виконуючому банку. Останній перевіряє подані документи шодо дотримання всіх умов ак­редитива і в разі порушення хоча б однієї з них виплати за акредитивом не проводить, про що інформує бенефіціара і надсилає повідомлення банку-емітентудля отримання згоди на оплату документів з розбіжно­стями. Якшо буде отримана негативна відповідь або вона не надійде протягом семи робочих днів, виконуючий банк повертає всі документи за акредитивом бенефіціару з надписом на першому примірнику реєстру про причину їх повернення, засвідчивши цей запис підписами відпо­відального виконавця та працівника, на якого покладено функції кон­тролера, і відбитком штампа банку.
Умовами акредитива може бути передбачений акцепт1заявника ак­редитива. При цьому уповноважена особа заявника має подати беніфі-ціару: документ, що засвідчує особу, доручення, видані заявником, що відкрив акредитив, щодо його повноважень; зразок свого підпису, завірений заявником акредитива, якшо такого немає у виконуючому банку. Акиептуючи оплату поставленої продукції (виконаних робіт чи послуг) за рахунок акредитива, уповноважена особа робить на реєстрах рахунків такий напис: «Акцентований за рахунок акредитива від (дата), № ...» уповноваженим (назва заявника акредитиву).
У виконуючому банку перевіряється наявність акцептного напису та відповідність його поданому зразку.
Після перевірки виконання всіх умов акредитива банк-емітент спи­сує кошти з аналітичного рахунку платника «Розрахунки за акредити­вом» і перераховує їх на рахунок бенсфіціара.
У всіх акредитивах обов'язково має передбачатися дата закінчення строку і місце подання документів для платежу. Акредитив, кошти за яким заброньовані в банку-емітенті, закривається ним після закінчен­ня строку, зазначеного в акредитиві, з додаванням нормативного тер­міну проходження документів спецзв'я жом між банками.
Розрахунки при заліку взаємної заборгованості. Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися як залік заборгованості платників. При цьому взаємні зобов'язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах і лише за їх різницею здійснюється платіж на загальних підставах.
Підприємства, шо мають господарські зв'язки за поставками то­варів, виконаними роботами чи наданими послугами, можуть здійсню­вати розрахунки періодично за сальдо зустрічних вимог. У договорах між ними передбачаються періодичність звіряння взаємної заборгованості зі складанням відповідного акта, строки та платіжні інструменти, із за­стосуванням яких здійснюватимуться розрахунки.
Розрахунки із застосуванням платіжних вимог. Як уже зазначалося, однією з форм розрахункових документів є платіжні вимоги. Вони за-
1/>Акцепт — згода на оплату (в даному разі за акредитивом).
337
стосовуються, коли ініціатором платежу виступають стягувач при при­мусовому списанні, стягненні коштів з рахунків платника або отриму­вач — при договірному списанні.
Примусове списання, стягнення коштів стягувач оформляє на блан­ку платіжної вимоги. У реквізиті «Призначення платежу» стягувач зазна­чає назву, номер і дату виконавчого документа. Він несе відповідальність за обгрунтованість примусового списання, стягнення коштів і пра­вильність даних, шо зазначені в платіжних вимогах на таке списання
Банк платника приймає до виконання платіжну вимогу стяіувача незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку плат­ника і не пізніше ніж наступного робочого дня повідомляє платника про надходження платіжної вимоги на примусове списання коштів і його рахунку, якшо умова про це передбачена договором про розрахунково-касове обслуговування цього платника.
У разі недостатності коштів на рахунку платника банк виконує платіжну вимогу в межах наявного залишку коштів, а в невиконаній сумі повертає її не пізніше наступного робочого дня із зазначенням причин повернення. Часткову оплату платіжної вимоги банк оформляє ме­моріальним ордером1, який засвідчується підписами відповідального виконавця і працівника, на якого покладено функції контролю, та відбитком штампа банку.
Примусову оплату суми боргового зобов'язання позичальника за кредитним договором з банком у разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування позичальником, що є клієнтом цього банку і отримав у ньому кредит, банк здійснює з рахунку позичальни­ка, який відкритий саме в цьому банку, якшо це передбачено кредитним договором. Списання коштів з рахунку боржника банк оформляє ме­моріальним ордером, у реквізиті «Призначення платежу» якого зазна­чає назву, номер і дату кредитного договору, шо за ним видавався кре­дит і шо передбачає таке списання.
Платіжні вимоги як розрахункові документи застосовуються, якшо платник при укладенні договорів із банком передбачає договірне списан­ня коштів із своїх рахунків на користь банку платника чи третіх осіб.
Це право отримувач може використати в разі настання строку пла­тежу, обумовленого в договорі з платником, або прострочення останнім цього строку.
Отримувач для здійснення такого списання оформляє платіжну ви­могу і подає її до банку, шо обслуговує платника. У реквізиті «Призна­чення платежу» отримувач зазначає назву, номер і дату договору з плат-
1/>Меморіальний ордер — розрахунковий документ, який складається за ініціативою банку для оформлення операції зі списання коштів з рахунку плат­ника, внутрішньобанківських операцій відповідно до закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
338
ником, яким передбачено його право на договірне списання, а також назву і статтю закону, шо передбачає договірне списання. Банк, шо об­слуговує платника, здійснюючи договірне списання коштів з рахунку платника, оформляє меморіальний ордер, у реквізиті «Призначення платежу» якого зазначає номер, дату та пункт договору, яким передба­чено можливість застосування договірного списання.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 4. Міжнародні розрахункові операції
При здійсненні зовнішньоекономічної діяльності виникає не­обхідність у міжнародних розрахункових операціях між суб'єктами господарювання, Іншими організаціями — юридичними особами та громадянами-підприємцями, які перебувають на території різних країн.
Суб'єктами міжнародних розрахунків є експортери — українські суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, які продають товари іно­земним суб'єктам господарювання з вивезенням чи без вивезення цих товарів через митний кордон України; імпортери — іноземні суб'єкти господарювання, які продають товари українським суб'єктам зовніш­ньоекономічної діяльності з ввезенням чи без ввезення їх на територію України; банки — уповноважені банки та інші фінансові установи на території України, іноземні і міжнародні банки, зареєстровані у вста­новленому порядку в Україні. Ці особи стають суб'єктами міжнарод­них розрахунків, коли поки вступають у відносини, пов'язані з рухом товаророзпорядчих документів та операційним оформленням платежів (ст. 344 ГК України).
Міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного пра­ва, банківськими звичаями і правилами, умовами зовнішньоеко­номічних контрактів, валютним законодавством країн — учасниць розрахунків.
Нормативно-правовими актами міжнародного права є, зокрема, конвенції, підписані в Женеві 7 червня 1930 року: однією з них за­проваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості век­селі; друга присвячена врегулюванню деяких колізій законів про пе­реказні векселі та прості векселі; у третій йдеться про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів; міжнародні догово­ри від 19 березня 1931 року: Уніфікований закон про чеки; Кон­венція, шо має на меті вирішення деяких колізій законів про чеки та Конвенція про гербовий збір стосовно чеків; Конвенція про міжна­родні переказні векселі і міжнародні прості векселі (міжнародний договір від 9 грудня 1988 p.); Конвенція ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви.
339
Міжнародні звичаї, шо застосовуються в банківській практиці, зо­середжується у збірниках Міжнародної торговельної палати (МТП)1. Наприклад, Уніфіковані правила по інкасо (в редакції 199Sроку); Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (у ре­дакції 1993 року).
Відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв, для документарних акредитивів під звичаями розуміють будь-які угоди, хоч би як вони були названі чи позначені, згідно з якими банк (банк-емітент), діючи на про­хання і на підставі інструкцій клієнта (заявника) або від свого імені, повинен провести платіж третій особі (бенсфіціару) чи за його наказом, або акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти), виставлені бе-нефіціаром; або уповноважити інший банк провести такий платіж чи акцептувати і сплатити переказні векселі (тратти); або уповноважити інший банк негоціювати (купити чи врахувати) їх проти передбачених документів при дотриманні строків та умов акредитива.
Зовнішньоекономічні зв'язки українських суб'єктів господарювання обслуговуються банками з додержанням режиму міжнародних розра­хунків. Вони ведуться, як правило, через банки, шо встановлюють коре­спондентські відносини, тобто мають домовленість про проведення пла­тежів та розрахунків за взаємним дорученням. Для здійснення банківської діяльності у вигляді міжнародних розрахункових операцій банки відкри­вають та ведуть кореспондентські рахунки в банках за межами України.
Основними формами розрахунків за зовнішньоекономічними догово­рами є банківський переказ, документарний акредитив та інкасо. В міжна­родній практиці використовуються також вексельна, чекова та інші форми.
Указом Президента України від 4 жовтня 1994 року «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, які укладають суб'єкти підприємницької діяльності України»1, встановлено, шо розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торго­вої палати, Уніфікованих правил з інкасо цієї палати.
Якщо сторони (експортер і імпортер), укладаючи зовнішньоеко­номічний контракт, визначають, шо платежі за поставлений товар ви­конуватимуться за допомогою документарного акредитиву, то в конт­ракті, як правило, зазначається, який банк відкриває акредитив, через який банк цей акредитив має бути авізований (сповіщений) експорте­ру, обумовлюється вид акредитива, перелік документів, які повинні бути подані експортером для одержання платежу, та ін.
1/>Міжнародна торговельна палата (МТП), вона ж «Світова організація
бізнесу», заснована в 1919 році в Парижі. МТП мас високий дорадчий статус
при ООН і СОТ, отриманий невдовзі після їх створення. МТП об'єднує десят­
ки тисяч провідних підприємств із понад 130 країн.
2 Урядовий кур'єр. — 1994. — № 154-155.
340
Уклавши контракт, експортер готує товар до відвантаження, про шо сповіщає імпортера. Одержавши це повідомлення, покупець (наказода-вець) надсилає своєму банку доручення на відкриття акредитива, в яко­му зазначає всі необхідні умови (на чию користь, на який строк і на яку суму відкривається акредитив, відвантаження якого товару він покри­ває, які документи мають бути подані, строки їх подання і т. ін.).
Банк, який відкриває акредитив (банк-емітент), надсилає його бе-нефіиіару (експортеру), як правило, через банк, що обслуговує остан­нього (авізуючий банк). Одержавши віл емітента акредитив, авізуючий банк перевіряє його дійсність і передає бенефіціару. Бенефіціар, одер­жавши акредитив, перевіряє його відповідність умовам контракту. За згоди з умовами відкритого на його користь акредитива бенефіціар в обумовлені строки відвантажує товар, подає пакет необхідних ко­мерційних документів1у свій банк.
Банк експортера після перевірки надсилає їх банку-емітенту з вказівкою на те, як має бути зарахована виручка. Одержавши докумен­ти, банк-емітент перевіряє їх, після чого переказує суму платежу бан-ку-експортеру. Останній зараховує виручку на рахунок бенефіиіара.
Залежно від умов розрізняють такі вили акредитивів: відзивні і безвідзивні, підтверджені і непідтверджені, переказні (трансферабільні), револьверні (відновлювані), покриті і непокриті, подільні і неподільні.
Відзивний акредитив може бути змінений або анульований банком емітентом у будь-який момент без попереднього повідомлення бе-нефіціара. В міжнародній торгівлі в основному застосовуються безвід­зивні акредитиви, які не можуть бути анульовані чи змінені без згоди усіх зацікавлений сторін. Останні підрозділяються на підтверджені і непідтверджені.
Підтвердженим акредитивом є акредитив, що має додаткову га­рантію платежу з боку іншого банку, який не є банком-емітентом. Банк, який підтверджує акредитив, бере на себе обов'язок оплачувати доку­менти, відповідні акредитиву, якщо банк-емітент відмовиться здійсни­ти платіж.
Переказний (трансферабельний) акредитив передбачає можливість його використання повністю чи частково кількома особами, крім самого бенефіціара, — іншими бенефіціарами.
Револьверний (відновлюваний) акредитив використовується в роз­рахунках за постійні кратні поставки, що здійснюються, як правило, за графіком, який фіксується в контракті. Револьверні акредитиви перед­бачають відновлені суми акредитива в міру його використання.
Покритий акредитив — акредитив, при відкритті якого банк-емітент попередньо подає в розпорядження виконуючого банку валютні кош-
1/>Комерційні документи — це відвантажувальні документи, про право влас­ності чи тому подібні документи.
    продолжение
--PAGE_BREAK--341
ти в сумі акредитива на строк дії своїх зобов'язань з умовою можливого використання цих коштів для виплат за акредитивом.
Подільний акредитив передбачає виплату експортеру певних узго­джених у контракті сум після кожної часткової поставки.
Неподільний акредитив передбачає, шо вся належна експортеру сума буде виплачена після здійснення всіх поставок або після останньої часткової поставки.
При інкасовій1формі розрахунків експортер доручає банку одержати від імпортера суму платежу при поданні товаророзпорялних документів.
Розрахунок здійснюється таким чином. Після укладення контрак­ту експортер (довіритель)' в установлені строки відвантажує товар, підготовлює комплект документів і подає його при інкасовому дору­ченні своєму банку.
Перевіривши відповідність комплекту документів, перелічених в інка­совому дорученні, банк-ремітент5надсилає їх разом з дорученням банку-кореспонденту імпортера. Одержавши інкасове доручення і документи, банк імпортера (інкасуючий банк) подає їх імпортеру (платнику).
Після одержання платежу від імпортера інкасуючий банк переказує виручку банку-ремітенту поштою або телеграфом (телексом) відповідно до інструкції клієнта. Одержавши переказ, банк-ремітент зараховує його експортеру.
§ 5. Господарські ризики і їх страхування
У своїй діяльності суб'єкт господарювання постійно наражається на ризик. Саме з ризиком, з цією потенційною невідомістю, шо може при­звести до негативних господарських наслідків, а також викликати по­требу в змінах у самій його організаційно-правовій формі, і зустрічається суб'єкт, що господарює, в найрізноманітніших сферах своєї діяльності. Причини виникнення ризиків можуть бути різні. Це і природні ка-таклізми (урагани, землетруси, повені, пожежі і т. ін.), і соціальні по­трясіння (військові конфлікти, перевороти, внутрішньополітична й еко­номічна нестабільність і т. ін.), і неправомірна діяльність самого госпо­дарника чи когось іншого (крадіжки, ушкодження і знищення майна і т. ін.). У недостатній вивченості умов ринку, виробничого процесу, того або іншого виду господарської діяльності тощо також приховується ризик.
1/>Інкасо — банківські операції, шо здійснюються на підставі інструкції
клієнтів з «фінансовими» (перекази! векселі, прості векселі, чеки, платіжні роз­
писки і т. ін.) і «комерційними» документами з метою одержання платежів, шо
їм належать.
2 Довіритель — клієнт, шо доручає операцію по інкасуванню своему банку.
1Банк-ремІтент — банк, якому довіритель доручає операцію по інкасуванню.
342
Поняття ризику пов'язане насамперед із вибором і прийняттям управлінських рішень на різноманітних рівнях ієрархічної структури управ­ління: на рівні керування народним господарством, галуззю, підгалуз-зю, підприємством або його структурним підрозділом. Ризик слід вва­жати невід'ємною частиною господарської діяльності будь-якого під­приємства, незалежно від форми власності.
Господарський ризик, виходячи з цього, слід визначити як діяль­ність суб'єктів господарювання, пов'язану з подоланням невизначеності в ситуації неминучого нибору.
У цілому ризики господарської діяльності підрозділяються на:
ризик утрати майна в результаті стихійних лих, інших несприятли­вих природних і економічних умов;
ринковий — ризик, пов'язаний із негативними чинниками при ре­алізації продукції на зовнішньому і внутрішньому ринках;
технічний — ризик, пов'язаний із підвищеною небезпекою при екс­плуатації технічного устаткування, проведенням будівельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт;
комерційний — ризик, пов'язаний із непоставкою чи недопоставкою продукції, із прийманням товару покупцем і його платоспроможністю;
ризик виникнення відповідальності;
ризик утрати прибутку;
валютний — ризик, пов'язаний із здійсненням зовнішньоеко­номічної діяльності суб'єкта, що господарює;
інвестиційний — ризик, пов'язаний з його інвестиційною діяльністю;
ризик, пов'язаний із здійсненням науково-технічної діяльності, в тому числі пов'язаної з вищими навчальними закладами;
ризик виникнення втрат при погіршенні фінансового становища позичальника, або кредитний ризик.
Разом з тим, у рамках окремих видів ризику, зазначених вище, мож­на виокремити певні підвиди, тобто дати докладнішу класифікацію ри-зикових операцій суб'єкта, шо господарює. Одним із важливих видів господарського ризику є ризик утрати майна. Цей вид ризику може бути пов'язаний із утратою майна в результаті стихійних лих; крадіжки; аварій, вибухів; при транспортуванні; неправомірних дій органів влади і управління.
В умовах ринку актуальним для суб'єктів господарювання стає ко­мерційний ризик.
Він може бути пов'язаним із внутрішнім і зовнішнім ринками.
З внутрішнім ринком пов'язані ризики:
з визначенням структури й обсягів виробництва нових і старих ви­робів;
з виробництвом, тобто наявністю в розпорядженні підприємства виробничих ресурсів у достатній кількості і якості в певному періоді його діяльності;
    продолжение
--PAGE_BREAK--343
з відповідністю пропозиції підприємства її платоспроможному по­питу;
з цінами і витратами, тобто можливістю покриття за допомогою платоспроможного попиту витрат у задоволенні потреб в продукції, ре­алізованої за розрахованою заздалегідь або за нижчою ціною.
З зовнішнім ринком пов'язані ризики:
зміни цін реалізації на світовому ринку;
з реалізацією виробім на зовнішньому ринку;
митних обмежень при реалізації виробів на зовнішньому ринку.
Класифікуючи ризики, слід згадати про існування ризику, пов'яза­ного з підвищеною небезпекою при експлуатації технічного устаткуван­ня, проведенням будівельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт.
При здійсненні господарської діяльності необхідно звертати увагу на такий вид ризику, як ризик відповідальності. Цей вид ризику скла­дається з таких видів відповідальності:
за забруднення навколишнього природного середовища;
за якість продукції, що випускається підприємством;
орендодавця за розірвання договорів з орендарями;
суб'єкта, що господарює, за збиток, заподіяний життю і здоров'ю працівника підприємства;
Одним із видів значного ризику є ризик утрати прибутку. Утрата прибутку може статися внаслідок:
змушених перерв у виробництві (непрямі збитки, під якими маємо на увазі неотриманий через недогляд прибуток, і трати, пов'язані з ліквідацією наслідків подій, що викликали перерву у виробництві, а також поточні витрати, незалежно від того, продовжується виробничий процес на підприємстві чи ні;
втрати майна;
невиконання постачальниками своїх договірних зобов'язань у час­тині асортименту і якості продукції;
зміни кон'юнктури ринку;
заміни застарілого обладнання, упровадженням нової техніки і тех­нологій;
проведення страйків і в результаті інших суспільно-політичних подій.
Специфічними видами ризику, пов'язаними із здійсненням зов­нішньоекономічної діяльності, є валютні ризики. Під валютними ри­зиками слід розуміти небезпеку валютних утрат, викликаних зміною курсу іноземної валюти щодо національної валюти при проведенні зовнішньоекономічних операцій. Розрізняють три основних види ва­лютного ризику:
валютних збитків у конкретних операціях в іноземній валюті;
збитків при перерахунку прибутку закордонних філій у національ­ну валюту;
344
збитків від неплатежу за поставлені товари і зроблені послуги в разі погіршення фінансового стану, банкрутства іноземного партнера або внаслідок політичних подій у відповідній країні.
До специфічних видів ризику слід віднести і групу так званих інве­стиційних ризиків. Під інвестиційним ризиком розуміють небезпеку неотримання прибутків від вкладених коштів у певний вид вироб­ництва, робіт чи послуг через визначений термін.
Окрему групу становлять ризики, пов'язані зі здійсненням науко­во-технічної діяльності, в тому числі:
ризики, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяль­ності науково-дослідної організації (інституту);
у зв'язку із здійсненням понад основне коло обов'язків господар­ської діяльності працівниками вищих навчальних закладів;
невиконання або неналежного виконання науково-дослідної роботи науковою організацією; виникнення можливих матеріальних утрат для членів тимчасових творчих колективів вищих навчальних закладів, пов'язаних із податковою політикою держави; порушення авторських прав; розголошення комерційної таємниці і т. ін.
Кредитний ризик посідає істотне місце серед інших видів ризику в господарській діяльності. Кредитні ризики виникають при погіршенні фінансового стану позичальника, появи непередбачених ускладнень у його діяльності, при несприятливій обстановці на ринку. До кредитних ризиків також слід віднести ризик, пов'язаний із наданням експортних комерційних кредитів, де ризик може мати своєю підставою недобро­совісність клієнта, пов'язану з фінансовою частиною операції.
Такий стан справ, коли суб'єкт господарювання в процесі своєї діяльності постійно наражається на ризик, природно, викликає не­обхідність у розробці засобів усунення або обмеження впливу ризиків на його діяльність. Деякі з засобів усунення й обмеження ризику можуть бути здійснені самим носієм господарської діяльності. Це, зокрема, спрямовані на запобігання небезпечних подій (наприклад, будівництво захисних дамб і споруджень у сейсмічно несприятливих районах) або на усунення наслідків таких подій (наприклад, організація загонів ряту­вальників, пожежних), утворення резервних фондів, належне прогно­зування діяльності суб'єкта, що господарює, і т. ін. Усунення й обмежен­ня ризику може бути досягнуте і в Інший спосіб — коли ризик беруть на себе інші особи (гаранти, поручителі, страховики й ін.).
Найбільш широко застосовуваним засобом усунення й обмеження ризику є страхування. Сутність страхування полягає втому, що особа, якій загрожує певний ризик, залучає до несення ризику іншу особу (частіше всього спеціально організоване підприємство), яка бере на себе відпові­дальність за наслідки, що виникають від настання передбаченої події.
Необхідність страхового захисту має кілька аспектів: природний соціальний, юридичний, економічний, міжнародний.
    продолжение
--PAGE_BREAK--345
Природний аспект захисту інтересів суспільства та окремих його гро­мадян полягає втому, шо страхування виникло як засіб збереження ма­теріального благополуччя за настання випадкових, не передбачуваних, а також передбачуваних, але небажаних подій і таких, яких не можна уник­нути, з метою розподілу заподіяних окремим громадянам збитків між багатьма іншими членами суспільства, щоб полегшити тягар потерпілих. Соціальний аспект страхування полягає в тому, що страхування виступає формою (способом) участі держави, роботодавців у справі за­хисту особистих інтересів громадян І створення в такий спосіб умов для забезпечення соціальної та політичної стабільності в суспільстві.
У юридичному аспекті страхування господарських ризиків є різно­видом господарсько-правових відносин щодо захисту майнових інте­ресів суб'єктів господарювання в разі настання певних подій (страхо­вих випадків), визначених договором страхування або чинним законо­давством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати ними страхових платежів.
Економічна зумовленість страхового захисту пояснюється не­обхідністю створення такого різновиду людської діяльності, який грун­тується на акумуляції фінансових засобів з метою відшкодування збитків, спричинених настанням шкідливих для здоров'я та (або) матеріального благополуччя подій, як фізичним так і юридичним особам — суб'єктам господарювання, що створює сприятливі умови для безперебійного процесу суспільного відтворення.
Міжнародний аспект страхового захисту зводиться до усунення національних відмінностей у законодавствах різних країн і уніфікації способів захисту інтересів суб'єктів господарювання та розробки таких юридичних норм, які б забезпечили страховикам наявність достатніх фінансових гарантій.
Таким чином, необхідність страхового захисту викликана прагнен­ням обмежити як матеріальні, так і нематеріальні збитки, пов'язані з певними господарськими ризиками.
У страхових відносинах вирізняють страховий ризик і страховий випадок.
Страховий ризик — це певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання.
Страховий випадок — подія, передбачувана договором страхування або законодавством, яка відбулась і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодуван­ня) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.
Аналіз застосування страхування як засобу усунення або обмежен­ня ризику дає підстави зробити висновок про безсумнівну корисність цього інституту як для окремих осіб, так і для всієї держави в цілому. Усуваючи або обмежуючи ризик, страхування надає носію господар­ської діяльності можливість без страху здійснювати цю діяльність. Та-
346
ким чином, страхування має моральне значення, воно стимулює ак­тивність господарників. Крім того, елімінуючи або зменшуючи ризик, страхування впливає на стан економіки держави в цілому, тому шо стра­хування дає можливість кожному суб'єкту, що господарює, обмежити себе від можливих ризиків.
Чинне законодавство України про страхування (статті 352, 353 Гос­подарського кодексу, статті 984,988,989, 999 Цивільного кодексу, статті 2, 3, 4 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 року1) ви­значає коло суб'єктів і об'єктів страхування, а також форми страхування. Головними суб'єктами в страхуванні є:
страховики — організації — юридичні особи, створені у формі акціо­нерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю (згідно з Законом України «Про господарські товарист­ва»), що одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення стра­хової діяльності з метою надання послуг на страховому ринку. Предме­том безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням. Допускається вико­нання зазначених видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків на підставі укладених угод про сумісну діяльність;
страхувальники —дієздатні громадяни або юридичні особи, шо укла­ли із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України. Страхувальники можуть уклада­ти із страховиками договори про страхування третіх осіб (застрахованих осіб), які можуть набувати прав і обов'язків страхувальника згідно з до­говором страхування. Страхувальники мають право при укладенні до­говорів страхування призначати громадян або юридичних осіб для отри­мання страхових сум (страхового відшкодування), а також замінювати їх до настання страхового випадку.
Об'єктами страхування можуть бути майнові ризики, пов'язані: з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування);
з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування);
з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди фізичній особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страху­вання відповідальності).
За формою розрізняють обов'язкове та добровільне страхування. До обоє'язкового страхування (ст. 999 Цивільного кодексу України, ст. 7 За­кону України «Про страхування») належать, в основному, види особи­стого страхування, а також такі види господарського страхування, як:
'/>Відомості Верховної Ради України. — 1996. — Ni18. — Ст. 79.
347
страхування відповідальності повітряного перевізника і виконання повітряних робіт щодо відшкодування збитків, заподіяних пасажирам, багажу, пошті, вантажу, прийнятим до перевезення, іншим користува­чам повітряного транспорту та третім особам;
страхування відповідальності експлуатанта повітряного судна за збитки, які можуть бути завдані ним при виконанні авіаційних робіт;
обов'язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підпри­ємствами, врожаю зернових культур і цукрових буряків сільськогоспо­дарськими підприємствами всіх форм власності;
страхування майнових ризиків за угодою про розподіл продукції;
страхування майнових ризиків при промисловій розробці родовиш нафти і газу;
страхування предмета іпотеки від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування;
страхування фінансових ризиків неотримання, невчасного отри­мання та отримання неповної суми платежів за договорами про іпотечні кредити та платежів за іпотечними сертифікатами;
страхування відповідальності забудовника перед третіми особами;
страхування результатів будівельно-монтажних робіт забудовником;
страхування майна, переданого в концесію.
Правила та порядок проведення обов'язкового страхування, форми типового договору та умови ліцензування встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Добровільне страхування здійснюється виключно на добровільних засадах на основі договорів між страхувальником і страховиком. За­гальні умови і порядок проведення добровільного страхування визна­чаються правилами страхування, зареєстрованими спеціальним упов­новаженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю. До видів добровільного страхування законо­давець відносить, зокрема, страхування кредитів, страхування інвес­тицій, страхування фінансових ризиків та інші види господарського страхування (ст. 6 Закону України «Про страхування»). Конкретні умо­ви страхування визначаються при укладенні договорів страхування.
Договір страхування — це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі (плату за страхування) у визначені терміни і викону­вати інші умови договору, а страховик бере на себе зобов'язання в разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати завданий збиток у межах страхової суми страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником чи на користь якої укладений договір стра­хування (надати допомогу, виконати послугу тощо).
Договір страхування повинен містити: назву документа; назву та адресу страховика; прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальни­це
ка і його адресу; зазначення об'єкта страхування; розмір страхової суми, перелік страхових випадків; визначення розміру тарифу; розмір страхо­вих внесків і терміни їх сплати; строк дії договору; порядок зміни і при­пинення дії договору; права і обов'язки сторін та відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору і інші умови за згодою сторін; підписи сторін.
Договір страхування укладається в письмовій формі. Договір стра­хування може укладатися шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).
Договір страхування припиняється у випадках, встановлених дого­вором та законом.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§6. Аудит
Аудит, за Господарським кодексом України, — це перевірка бухгал­терської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, їх повноти і відпо­відності законодавству та встановлюваним нормам.
Перші документи стосовно аудиторів (навіть з аналогічною назвою та з вказівкою імен) були знайдені в Європі. Серед найбільш популяр­них джерел англомовних країн, які містять її алки про облікові докумен­ти та аудиторах, вчені вважаютьархів Казначейства Англії та Шотландії, який датується 11 ЗО роком. Згідно з найденими там документами, Лон­донське Сіті підлягало аудиту ще в 1200 році.
Сам термін «аудит» походить від латинського слова «auditus» -«слу­хання».
Перші бухгалтери-аудитори з'явились у Великій Британії близько середини XIXстоліття. Закон про британські компанії, який було прий­нято в 1862 році, зобов'язував в обов'язковому порядку здійснювати перевірку рахунків компаній спеціалістами з бухгалтерського обліку та фінансового контролю не менше ніж один раз на рік. Аудиторська спра­ва виникала і в інших країнах, де проходив бурхливий процес концент­рації виробництва і капіталу та створювалися акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства на вірі та інші формування. Так, наприклад, у Франції в 1867 році був прийнятий закон про обов'язкову перевірку і оцінку балансів акціонерних товариств спеціальними ревізорами. Аудиторська професія отримала різноманітні назви: в США — суспільний бухгалтер, у Франції — бухгалтер-експерт або комісар по рахунках; у Німеччині — контролер господарства, контролер книг та ін. Поруч з аудиторами, які займались перевіркою звітів та ба­лансів, існувала і така категорія аудиторів, як консультанти з питань оподаткування.
349
/>Особливий поштовх у розвитку аудиторської справи дала світова економічна криза 1929—1933 років, коли масове банкрутство акціонер­них товариств і підприємств інших форм вимагало жорсткої перевірки та підтвердження їхніх звітів і балансів з боку незалежних урядових аудиторів.
Державні органи різних країн по-різному здійснюють контроль та державну регламентацію професійної аудиторської діяльності. Напри­клад, у США і Великій Британії діяльність аудиторських організацій має самоврядний характер. Вони самі готують аудиторів, присвоюють їм відповідну кваліфікацію і надалі стежать за тим, наскільки сумлінно і кваліфіковано аудиторами виконуються професійні обов'язки. У країнах континентальної Європи аудиторська діяльність організовується урядо­вими органами.
В усіх країнах існують свого роду аудиторські суди честі, які розгля­дають провини окремих представників аудиторської професії та кино сять їм покарання, а в деяких випадках позбавляють аудиторів звань або виносять відповідні рекомендації для урядових органів.
Посада аудитора в Росії була введена ще Петром І для армії і флоту на початку XVIIIстоліття. На відміну від західних аудиторів XVIII—XIXстоліть, вони мали набагато більше прав і обов'язків. Протягом півто­ра століття вони були і ревізорами, і слідчими, і прокурорами.
У розвинених країнах незалежний аудит є провідною формою фінансового контролю. Порівнюючи законодавство різних країн у га­лузі організації аудиту, можна виявити певну подібність, яка полягає в тому, шо скрізь є нормативні акти про обов'язковий аудит річної фінансової звітності певних суб'єктів підприємництва, встановлені кваліфікаційні вимоги до аудиторів на право зайняття аудиторською діяльністю.
Розвиток аудиторської справи сприяв створенню великих транс­національних аудиторсько-консультативних фірм, які мають свої філії і представництва в багатьох країнах («Артур Андерсен», «Делойт енд Туш» та ін.).
Аудиторська діяльність у країнах СНД — в Україні, Російській Фе­дерації, Білорусі, Казахстані, Вірменії, Узбекистані та інших — розви­вається в міру формування ринкової економіки, урізноманітнення форм власності капіталу. Аудиторська діяльність у цих країнах регла­ментується спеціальним законодавством та нормативно-правовими актами з аудиту. Позитивним у розвитку аудиту у країнах СНД є те, що створено Координаційний центр з аудиту за участю певних структур ООН, Асоціації бухгалтерів і аудиторів СНД. Координаційний центр сприяє розробці методичного забезпечення аудиту, створенню підруч­ників для підготовки бухгалтерів-аудиторів у вищих навчальних закла­дах, уніфікації навчальних планів для підготовки бакалаврів і магістрів за фахом «економіст з бухгалтерського обліку і аудиту».
350
Для визначення сфери правового регулювання бухгалтерського обліку й аудиту можна вирізнити три види обліку, які застосовуються на підприємствах: фінансовий, виробничий (управлінський) і податковий. Управлінський облік обслуговує внутрішні потреби підприємств, його результати, на відміну від фінансового, не служать задоволенню потреб зовнішніх користувачів.
Систему правового забезпечення аудиторської діяльності можна ха­рактеризувати як чотирьохрівневу. До першого рівня необхідно віднес­ти Господарський кодекс України, Закон України «Про аудиторську діяльність» віл 22 квітня 1993 року №ЗІ25-ХП' та інші закони, які ви­значають місце аудиту в господарській діяльності, основні положення, принципи та умови здійснення. Другий рівень становлять акти Прези­дента України, Кабінету Міністрів України та інших виконавчих ор­ганів, що деталізують вимоги законів (наприклад, наказ Фонду держав­ного майна України від 3 серпня 1995 року № 998 «Про затвердження Методичних роз'яснень стосовно здійснення аудиторських перевірок фінансового стану підприємств, що приватизуються»2та ін.). Третій рівень — стандарти з обліку і звітності, а саме Стандарти аудиту та ети­ки Міжнародної федерації бухгалтерів, що, відповідно до рішення Ауди­торської палати України від 18 квітня 2003 року № 122/2', з 1 січня 2004 року діють як Національні стандарти, в яких визначаються основні принципи ведення обліку. Стандарти покликані регламентувати ор­ганізацію і ведення бухгалтерського обліку на окремих його ділянках. Нарешті, до четвертого рівня слід віднести нормативні акти, що забез­печують практичну діяльність і мають допоміжний характер (наприклад, рішення аудиторської палати України від 29 травня 1997 року № 54 «Норматив 4. Планування аудиту» та ін.).
Регламентацію аудиторської діяльності, відповідно до положень ста­тей 14-16 Закону України «Про аудиторську діяльність», покладено на Аудиторську палату України. Вона, згідно з положеннями Закону та Статуту, здійснює сертифікацію і ліцензування суб'єктів, що мають намір займатися аудиторською діяльністю, затверджує програми підго­товки аудиторів, норми і стандарти аудиту, веде Реєстр аудиторських фірм та аудиторів.
Аудиторська палата України може створювати свої регіональні відділення в Республіці Крим, областях та містах Києві і Севастополі.
Аудиторською діяльністю мають право займатися фізичні особи — аудитори і юридичні особи — аудиторські фірми незалежно від форми власності, утому числі іноземні і створені разом з іноземними.
Заняття аудиторською діяльністю відбувається: для аудиторських фірм — на підставі спеціального дозволу (ліцензії), а для фізичних осіб —
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №23 (08.06.93). — Ст. 243.
2 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — hk2.
1«Аудитор України». — 2004. — № 6.
351
/>при наявності кваліфікаційного сертифікату. Порядок та умови сер­тифікації встановлені «Положенням про сертифікацію аудиторів», за­твердженим рішенням Аудиторської палати України від 19 листопада 2002 року, протокол № 116і.
Аудиторські фірми починають свою роботу після державної реєст­рації як суб'єкта господарської діяльності, одержання ліцензії і вклю­чення до Реєстру аудиторських фірм та аудиторів, які одноосібно нада­ють аудиторські послуги, ведення якого організує і здійснює Аудитор­ська палата України відповідно до ст. 14 Закону України «Про аудиторську діяльність».
Аудитори й аудиторські фірми можуть відповідно до закону утворю­вати аудиторські спілки для координації своєї діяльності або захисту своїх професійних інтересів.
За формою здійснення розрізняють внутрішній та зовнішній аудит. Внутрішній аудит здійснюється спеціальними структурними підрозділа­ми підприємства або його працівниками. Його основне завдання — вирішення окремих функціональних проблем в управлінні, розробка і перевірка інформаційних систем підприємства. Внутрішній аудит є невід'ємною частиною управлінського контролю на підприємстві. Він може бути і незалежним, тобто безпосередньо підпорядковуватися не виконавчому органу підприємства, а зовнішнім засновникам.
Зовнішній аудит проводять незалежні аудитори, і він не має ніяких своїх інтересів щодо підприємства, яке перевіряється.
Відносини між суб'єктом господарювання і аудитором з приводу проведення аудиторської перевірки і надання інших аудиторських по­слуг оформляються договором.
Істотними умовами аудита як виду підрядного договору є встановлен­ня достовірності бухгалтерської звітності суб'єкта господарювання та ціна за виконання цієї роботи. Аудитор зобов'язаний вчасно попередити контрагента, якшо виникла необхідність значно підвищити обумовлену договором ціну. У цьому разі суб'єкт господарювання мас право відмо­витися від договору, відшкодувавши аудиторові вже понесені ним витра­ти. Якшо аудитор про це не попередив, то він зобов'язаний провести ауди­торську перевірку, не вимагаючи додаткової оплати своєї праці.
Результатом аудиторської перевірки є висновок аудитора (ауди­торської фірми). Висновок аудитора визнається особливим документом, що має юридичне значення для всіх юридичних і фізичних осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також судових і правоохоронних органів (якщо аудит здійснено за їх дорученням).
1/>Закон і Бізнес. — 2003. — Nt5.     продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ VII
Спеціальні режими господарювання Глава 28. Спеціальні (вільні) економічні зони
§ 1. Визначення спеціальної (вільної) економічної зони
З давніх часів деякі держави намагалися заохочувати розвиток внут­рішніх господарських відносин та зовнішньоекономічної діяльності шля­хом надання податкових та митних пільг підприємцям. Для цього вио­кремлювались відповідні території (зони), шо називалися «вільними зонами», «вільними портами», «вільними складами» тощо. З часу підпи­сання у 1973 Кіотської конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур, яка визначила «вільну зону» як частину території держави, де будь-які ввезені товари розглядаються щодо ввізного мита та податків як такі, що перебувають поза межами митного контролю, вільні економічні зони набули значного поширення. Згадана конвенція розрізняє два основ­них види вільних економічних зон — комерційні та промислові. У ко­мерційних вільних зонах дозволяється діяльність, пов'язана із зберіганням, пакуванням товарів, підготовкою до відвантаження тощо. В промислових зонах дозволена переробка ввезених токарів.
Проте поняття «вільні зони», впроваджене Кіотською конвенцією не повністю відображає сутність даного явища, адже ті економічні сти­мули та адміністративні режими, що в них застосовуються, аж ніяк не звільняють від певного правового та господарського режиму, а лише полегшують його. Фактично держава в цих зонах лише скорочує свій вплив на економічні процеси. Для переважної більшості країн «вільні зони», по суті, є спеціальними за встановленими режимами інвестуван­ня, оподаткування тощо.
Мета, з якою створюються спеціальні економічні зони (СЕЗ), зале­жить від економічного та соціального розвитку країн, де вони створю­ються. У промислово розвинутих країнах, таких як США, Велика Бри­танія, Франція, такі зони найчастіше створюються для реалізації політики, спрямованої на пожвавлення малого та середнього бізнесу в депресивних районах, вирівнювання міжрегіональних розходжень. У цих цілях національним суб'єктам господарювання надаються фінансові та інші пільги, спеціальні заходи на залучення іноземного капіталу не пе­редбачаються.
На відміну від промислово розвинутих держав, країни, шо розвива­ються, при створенні СЕЗ орієнтуються насамперед на залучення іно-
352
12 Господаря* праао України
353
/>/>/>земних інвестицій, передових технологій, модернізацію промисловості, підвищення кваліфікації працівників.
Створення СЕЗ є важливою ознакою відкритості економіки країни, тому початок розвитку законодавства України про створення спеціаль­них економічних зон було покладено в 1991 році, з досягненням неза­лежності нашої держави. Закон України «Про загальні принципи ство­рення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» прийнято 13 жовтня 1992 року'. З метою визначення стратегії розвитку СЕЗ в Україні 14 березня 1994 Кабінетом Міністрів була затверджена Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон2, яка та­кож визначила типи СЕЗ, шо створюються в Україні залежно від госпо­дарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності.
§ 2. 'Інші спеціальних (вільних)економічних зон
Господарський кодекс України визначає поняття та основні типи спеціальних економічних зон, мету їх створення та державні гарантії щодо спеціальних режимів Інвестування.
Згідно з цим поняттям, спеціальна (в'їльна) економічна зона — це час­тина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законо­давства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.
Територія і статус спеціальної (вільної) економічної зони, в тому числі строк, на який вона створюється, визначаються окремим законом для кожної спеціальної (вільної) економічної зони.
На всіх суб'єктів господарювання, що здійснюють інвестиції у спеціальній (вільній) економічній зоні, поширюється система держав­них гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством про інве­стиційну діяльність та про іноземні інвестиції. Держава гарантує суб'єк­там господарювання спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків та інвестицій за межі даної зони і межі України відповідно до закону.
Зовнішньоторговельні зони — це частина території держави, де това­ри іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продава­тися без сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створю­ються ці зони з мстою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і преревалки вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виста-
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 50. — Ст. 676. 1Зібрання постанов Уряду України. -1994. — № 7. — Ст. 171.
вочноїдіяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетуван­ня товарів тощо. Форми їх організації: вільні порти («порто-франко»), вільні митні зони (зони франко), митні склади.
Комплексні виробничі зони — це частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінан­совий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулю­вання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі гос­подарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальних операцій, та імпортооріентованих зон, головна функція яких — розвиток імпортозамінних виробництв.
Науково-технічні зони — це вільні економічні зони (ВЕЗ), спеціаль­ний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і вироб­ничого потенціалу, досягнення нової якості економіки через стимулю­вання фундаментальних і ирик і.ілішх досліджень з подальшим впрова­дженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, ра­йонів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промис­лових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослід­ницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів.
Туристсько-рекреаційні зони — це вільні економічні зони, які ство­рюються в регіонах, то мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використан­ня і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-турис­тичного бізнесу.
Банківсько-страхові (офшорні) зони — цс зони, в яких запрова­джується особливо сприятливий режим здійснення банківських та стра­хових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України.
Зони прикордонної торгівлі — цс частина території держави на кор­донах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кор­дону і торгівлі.
Крім вищезазначених в Україні можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси та елементи зон різних типів.
Але досить довго такий режим господарськоїдіяльностї в Україні існу­вав лише на папері, перші спроби створити спеціальні економічні зони наштовхувалися на недосконалість правової бази, складність механізму
354
    продолжение
--PAGE_BREAK--12»
355
/>створення та узгодження інвестиційних проектів тощо. У період з 1998 по 2000 роки в Україні створено 12 спеціальних економічних зон та 66 тери­торій пріоритетного розвитку, що займають близько 10% території країни. Сьогодні правовий статус спеціальних економічних зон в Україні визначається Господарським кодексом та законами України. Так, мож­на вирізнити закони України «Про спеціальні економічні зони та спе­ціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» від 24 грудня 1998 року', «Про спеціальну економічну зону «Яворів»» від 15 січня 1999 року', «Про спеціальну економічну зону туристсько-рекре­аційного типу «Курортополіс Трускавець» від 18 березня 1999 року3, «Про спеціальну економічну зону «Славутич»» від 6 березня 1999 року4, «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв»» від 7 березня 2000 року5, «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріори­тетного розвитку та спеціальну економічну зону «Порт Крим» в Авто­номній Республіці Крим» від 24 січня 2001 року*, «Про спеціальну еко­номічну зону «Рені»» від 23 березня 2000 року', «Про спеціальну (вільну) економічну зону «Порто-франко»» на території Одеського морського торговельного порту» від 23 березня 2000 року*, «Про спеціальну еко­номічну зону «Закарпаття»» віл 19 квітня 2001 року9тощо.
Законодавство передбачає чимало пільг, спрощене регулювання та вселякі заохочувальні заходи для пожвавлення господарської діяльності в СЕЗ. Проте, за даними Мінекономіки, сума наданих зонам пільг за підсумками 2002 року вперше перевищила надходження від них у бюд­жет: за 6 місяців 2002 року «мінус» 156,4 млн грн., найбільш збиткови­ми виявились СЕЗ «Славутич» та «Порто-франко», а також території пріоритетного розвитку в Харківській, Донецькій та Волинській обла­стях. Водночас хронічно збільшується частка імпортного мита в за­гальній сумі недоотриманих коштів. Спеціальний інвестиційний режим перетворюється на своєрідний коридор безмитного ввезення імпортних товарів10. Тому Верховна Рада України неодноразово впроваджувала мо­раторій на створення нових спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку. Кабінетом Міністрів України схвалено Програ­му розвитку в Україні зон та територій із спеціальним режимом інвес­тиційної діяльності до 201 Ороку, що передбачає вдосконалення чинного
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1999. — N» 7. — Ст. 50. 1Там само. — № 15. — Ст. 82. 1Там само. — № 18. — Ст. 139.
4 Там само. — № 32. — Ст. 263.
5 Там само. — 2000. — № 42. — Ст. 349.
♦Тамсамо. — 2001. — № 9. — Ст. 40.
' Там само. — 2000. — JNfe25. — Ст. 196
1Тамсамо. — №26. — Ст. 208.
'Тамсамо— 2001.-№23.- Ст. 111.
10РоманюкЛ. Офшори по-українськи // Галицькі контракти. — 2003. — N» 16.
356
законодавства, розробку проекту закону про території зі спеціальним економічним статусом, який встановлює рамочні умови створення і ме­ханізм функціонування таких територіально-господарських утворень; законопроект про внесення змін до законів України про створення і функціонування СЕЗ і ТПР у частині визначення норм забезпечення виконання в повному обсязі суб'єктами підприємницької діяльності зобов'язань з реалізації інвестиційних проектів і увідповіднення цих норм до Митного кодексу України.
§ 3. Особливості правового статусу офшорних компаній
Суб'єкти господарювання у всі часи прагнули до підвищення при­бутків, гарантованого збереження банківської та комерційної таємниці. Так, коли античні Афіни запровадили двохвідсотковий імпортний та експортний податок, грецькі та фінікійські купці почали обминати місто за 20 миль, аби уникнути їх оплати. В результаті сусідні острови стали зонами безмитної та неоподаткованої торгівлі та місцями нако­пичення товарів для контрабандного ввозу до Афін. У XVстолітті англійські купці, що продавали вовну, обирали для торгівлі Фландрію, а не рідну Англію, де вони мали сплачувати великі податки та мито. Країною, що з великим успіхом скористалася правовими засобами за­лучення іноземного капіталу, стала Швейцарія, де ще у XVIIIстолітті міська рада Женеви прийняла закон, який вимагав від банкірів веден­ня обліку рахунків своїх клієнтів, але забороняв розкривати цей облік без згоди міської ради. Традиційний нейтралітет Швейцарії та Закон про банківську таємницю 1934 року (в редакції 1971 p.), низькі банківські проценти забезпечили цій країні центральне місце у світовому фінан­совому бізнесі.
Сьогодні багато країн світу прагнуть залучити іноземні інвестиції та підняти власний економічний рівень шляхом створення так званих оф­шорних зон. Офшорна зона — різновид вільних економічних зон, що створюються на території всієї держави або суб'єкта федерації (конфе­дерації), особливістю якої є створення для суб'єктів господарювання сприятливого валютно-фінансового, податкового режиму, високого рівня захищеності банківської та комерційної таємниці, лояльність дер­жавного регулювання, спрощені вимоги до ліцензування. Відмінністю офшорних юрисдикцій від інших вільних економічних зон є поширен­ня зазначеного режиму виключно на суб'єктів господарювання — не­резидентів, які не здійснюють господарської діяльності і не мають дже­рел доходу на її території.
Офшорні зони використовуються підприємцями в цілях податково­го планування, тобто для легального зменшення податкових платежів,
    продолжение
--PAGE_BREAK--357
а також для захисту капіталу від експропріації в політично нестабільних країнах, досить часто вони стають інструментом для різноманітних зло­вживань і створюють умови для скоєння фінансових злочинів, так зва­ного «відмивання» незаконних доходів.
Офшорні зони, залежно від видута обсягу пільг, що надаються при реєстрації суб'єктам-нерсзидентам, поділяють на три групи.
Перша група — цс країни «податкової гавані», такі, що повністю звільняють компанії від сплати будь-яких податків, за умови, що управ­ління компанією здійснюється за межами території реєстрації і вона не має там джерел доходу. Як правило, до реєстрації таких компаній вису­ваються мінімальні вимоги, вони не зобов'язуються надавати фінансо­ву звітність і відомості про власників. Найбільш відомі країни цієї гру­пи — це Беліз, Гібралтар, Кайманові острови, Панама.
Повністю звільняються іноземні підприємці від сплати податків та­кож у князівстві Ліхтенштейн, Сінгапурі та Гонконгу, хоча вони зо­бов'язані подавати фінансову звітність і повідомляти про зміни у складі акціонерів та директорів компаній.
Друга група — це країни, де іноземним компаніям надаються суттєві податкові пільги і висуваються мінімальні вимоги щодо фінансової звітності. До них належать Кіпр, Уругвай, Естонія тощо.
До третьої групи офшорних юрисдикцій належать країни, де подат­кові пільги та привілейований режим таємності мають суб'єкти госпо­дарювання — нерезиденти, що здійснюють лише визначені законодав­ством країни види господарськоїдіяльності. До цієї групи входять деякі кантони Швейцарії, Люксембург, Греція тощо.
Як правило, з країнами першої групи інші держави не прагнуть укла­дати угоди про уникнення подвійного оподаткування, а навпаки, вжи­вають заходів для боротьби з ухиленням від сплати податків. Так, Зако­ном України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції від 22 травня 1997 року в ст. 18.3. встановлені спеціальні правила щодо тор­говельних операцій платників податку з нерезидентами, зареєстровани­ми в офшорних зонах1.
З багатьма країнами другої та третьої груп Україна має угоди про уникнення подвійного оподаткування, що є гарантією легального змен­шення податкового тиску.
Особливістю офшорних зон є жорсткі правила захисту комерційної та банківської таємниці. Така інформація захищена законодавством майже в усіх країнах, проте вона, як правило, не захищається від пра­воохоронних органів у разі розслідування кримінальних справ, в тому числі коли розслідування проводиться згідно з міжнародним договором, але в офшорних зонах бар'єри таємності не порушуються навіть у разі скоєння злочинів в іншій країні. Виходячи з рівня режиму таємності
розрізняються офшорні зони, де такий режим не порушується навіть у разі його використання в кримінальних цілях, та країни, де таємність не порушується лише стосовно податкових злочинів; при розслідуванні неподаткових злочинів цей режим припиняє дію.
Зазначені привілеї впливають на рішення підприємців щодо вибо­ру місця реєстрації суб'єкта господарювання на користь офшорних зон. З юридичної точки зору класична офшорна компанія — цс суб'єкт гос­подарювання, що перебуває у аіасності нерезидентів тієї держави, де вона зареєстрована, отримує прибуток за її межами, керується з-за кор­дону, не сплачує податок на прибуток (або сплачує його за мінімальни­ми ставками). Як правило, офшорні компанії не мають керівного офісу в місці реєстрації, юридична адреса надається місцевими фірмами. Але існують випадки, коли законодавство не забороняє створення адміні­стративних офісів в офшорних зонах та надає право резидентам бути співвласниками офшорних компаній.
Офшорна компанія за своїм статусом не відрізняється від інших організацій, що мають статус юридичних осіб: реєструється у встанов­леному порядку, має передбачену законом організаційно-правову фор­му, визначену структуру управління, юридичну адресу, банківський ра­хунок та інші ознаки.
/>358
1Відомості Верховної Ради України. — 1997. — N? 27. — Ст. 181.
/>Розділ VIII
Зовнішньоекономічна діяльність
І/>лава 29. Загальні положення
§ 1. Поняття зовнішньоекономічної діяльності
Відповідно до Закону України від 16 квітня 1991 року «Про зов­нішньоекономічну діяльність»1, зовнішньоекономічна діяльність — це діяльність суб'єктів господарювання України та іноземних суб'єктів, побудована на взаємовідносинах між ними, шо має місце як на території України, так і за її межами. Точніше, видається, визначення цієї діяль­ності, шо міститься в Господарському кодексі України. Зовнішньоеко­номічною діяльністю суб'єктів господарювання, за Кодексом, є госпо­дарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та (або) робочою силою (ст. 377).
Господарська діяльність, якуже зазначалось, — це діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виго­товлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, шо мають цінову визначеність (ст. З ГК. України).
Під господарською діяльністю слід розуміти виробничу діяльність,     продолжение
--PAGE_BREAK--у процесі якої виробляється продукція, вироби народного споживання та інші матеріальні цінності, та невиробничу діяльність, пов'язану з ви­конанням різних видів робіт, утому числі науково-дослідних, надання послуг, результати яких відчужуються як товар.
Збагнути правову сутність поняття зовнішньоекономічної діяльності дає змогу аналіз ст. 4 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяль­ність», де закріплено перелік видів зовнішньоекономічної діяльності. Під видом зовнішньоекономічної діяльності слід розуміти діяльність, під час здійснення якої виникають зовнішньоекономічні відносини, шо перебу­вають в одному правовому режимі і тому регулюються одними й тими самими правовими нормами. Так, до видів зовнішньоекономічної діяль­ності, які здійснюють в Україні суб'єкти підприємництва незалежно від форми власності та їхньої організаційно-правової форми, належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, втому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетинго-
1/>Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 29. — Ст. 377.
360
вих, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консиг­наційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, турист­ських та інших, шо прямо і виключно не заборонені законами України; надання вишезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, на­вчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоеко­номічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення інозем­ними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на тери­торії України у випадках, передбачених законами України;
спільна підприємницька діяльність між вітчизняними та іноземни­ми суб'єктами господарської діяльності, шо включає створення спіль­них підприємств різних видів і форм, проведення спільних господар­ських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
підприємницька діяльність на території України, пов'язана з надан­ням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нема­теріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність вітчизняних суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності за межами України;
організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подіб­них заходів, шо здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єк­тів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту в передбачених законами України випадках;
товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяль­ності;
орендні, втому числі лізингові, операції між вітчизняними та інозем­ними суб'єктами господарської діяльності;
операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній ос­нові з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;
361
інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України .
Посередницькі операції, під час здійснення яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших), здійснюються без обмежень.
Зовнішньоекономічна діяльність вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання не обмежується їхніми економічними (господарськи­ми) взаємовідносинами, або, як їх шс називають, зовнішньоекономіч­ними відносинами. Для реалізації останніх вони зобов'язані отримати ліцензії, виконувати валютні операції, проходити митні процедури, сплачувати податки тощо, тобто вступати у відносини з державними органами управління та контролю за здійсненням зовнішньоеко­номічної діяльності. Ці внутрішньодержавні відносини регулюються нормами валютного, митного та іншого законодавства і є необхідним елементом зовнішньоекономічної діяльності. Учасниками зазначених відносин є державні органи управління й контролю.
За своєю суттю зовнішньоекономічна діяльність являє собою діяль­ність з укладення різного роду господарських правочинів, однією зі сторін яких, поряд з вітчизняним виступає іноземний суб'єкт госпо­дарської діяльності. Щодо відносин, які виникають у ході взаємодії за­значених суб'єктів із органами податкових служб, митного контролю, іншими уповноваженими на контрольні функції в даній сфері органа­ми державної влади (утому числі правоохоронними) та місцевого само­врядування, слід зазначити, що в юридичній літературі висловлюють­ся думки, що такі відносини є супровідними та такими, що здебільшо­го мають характер адміністративних правовідносин і не становлять безпосередньо предмета зовнішньоекономічної діяльності. Та незважа­ючи на відсутність нормативного віднесення цих відносин до предмета зовнішньоекономічної діяльності (у ст. 4 Закону України «Про зов­нішньоекономічну діяльність» відсутні вказані види діяльності), безпе­речним залишається факт: для успішного ведення зовнішньоекономічно­го бізнесу, суб'єктам господарювання треба неуклінно додержуватися норм, правил та процедур, встановлених чинним законодавством, у тому числі й адміністративних.
Отже, зовнішньоекономічну діяльність необхідно визначити як врегу­льовані правом економічні відносини між вітчизняними та іноземними суб'єктами господарської діяльності по виробництву продукції, виконан­ню робіт, наданню послуг і торгівлі ними, а також пов'язані із зовнішньо­економічними зв'язками їхні відносини з державними органами управ­ління та контролю за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності.
Основними принципами, на яких базується система нормативно-правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності та якими га­рантується юридичний статус суб'єктів господарської діяльності в Укра­їні та іноземних суб'єктів господарювання під час здійснення зовнішньо-
економічної діяльності, виступають: принцип суверенітету народу Укра­їни у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає у ви­ключному його праві самостійно й незалежно здійснювати зовнішньо­економічну діяльність на території України, керуючись законами, які діють на території України, обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання України в галузі міжнародних економічних відносин; принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, суть якого полягає в тому, що Україна як держава забезпе­чує рівний захист інтересів іісіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­ності, державних інтересів України як на її території, так і за її межами відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних до­говорів та норм міжнародного права; принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу під час ввезення та вивезення товарів.
Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва полягає у:
праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно всту­пати в зовнішньоекономічні зв'язки;
праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;
обов'язку додержувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяль­ності порядку, встановленого законами України;
виключному праві власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­ності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.
Принцип юридичної рівності та недискримінації полягає в рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалеж­но віл форм власності, втому числі держави, підчас здійснення зовнішньо­економічної діяльності. Законом заборонено будь-які, крім передбачених цим Законом, дії держави, результатом яких є обмеження прав і дис­кримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташу­вання та іншими ознаками. Неприпустима обмежувальна діяльність з боку будь-яких її суб'єктів, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до принципу верховенства закону у здійсненні зов­нішньоекономічної діяльності, регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюються тільки законами України. Забороняється засто­сування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що в будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­ності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.     продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності
Статтею 5 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» закріпле-о вихідне положення, яким необхідно користуватися під час визначен-ія правосуб'єктності учасників зовнішньоекономічної діяльності. Всі
/>362
363
суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійсню­вати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалеж­но від форм власності та інших ознак.
Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;
юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господар­ських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та (або) капітал яких є повністю у влас­ності іноземних суб'єктів господарської діяльності;
об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким законами Укра­їни не заборонено здійснювати господарську діяльність.
Щодо цього пункту Закону Д. В. Задихайло справедливо зазначає: «Дискусійним є питання віднесення до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності об'єднань фізичних та юридичних осіб, які не є юридични­ми особами, але мають постійне місцезнаходження на території Укра­їни. Не зовсім зрозуміло тоді, хто є суб'єктом зовнішньоекономічного контракту»1:
спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
інші суб'єкти господарськоїдіяльності, передбачені Законом Укра­їни (ст. 3).
Вищевикладений перелік суб'єктів зовнішньоекономічної діяль­ності закріплений у згаданому Законі. Говорячи про фізичних осіб як суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, слід зазначити, що такими вони визначаються з моменту набуття ними повної цивільної дієздат­ності згідно законодавства України, за умов їх постійного проживання в Україні та реєстрації особи як суб'єкта підприємницької діяльності, відповідно до Закону України від 15 травня 2003 року «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців»3.
Підприємства, організації мають право здійснювати зовнішньоеко­номічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту на­буття ними статусу юридичної особи. Постійним місцезнаходженням юридичної особи визнається місцезнаходження офіційно зареєстрова­ного головного органу управління (контори) суб'єкта господарської (зовнішньоекономічної) діяльності.
Отже, суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності можна поділи­ти на:
суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України;
іноземних суб'єктів господарськоїдіяльності.
Наявність саме цих двох категорій суб'єктів дає змогу надати лише певним проведеним ними операціям та укладеним угодам ха­рактеру зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до п. З «Поряд­ку здійснення іноземними суб'єктами господарськоїдіяльності опе­рацій з продукцією українського походження на території України, шо не вивозиться з митної території України»1, операції з продукцією українського походження, яка була отримана у власність іноземним суб'єктом господарськоїдіяльності на території України І не виво­зиться з митної території України, а продається, обмінюється чи пе­редається іншим особам, вважається підприємницькою діяльністю на території України й оподатковується відповідно до законодавст­ва України.
Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають пра­во відкривати свої представництва на території інших держав згідно з законами цих держав.
Так, деякі операції іноземні суб'єкти господарськоїдіяльності мо­жуть здійснювати лише за наявності в Україні офіційно зареєстрованого представництва.
Представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності — установа або особа, яка представляє інтереси іноземного суб'єкта гос­подарськоїдіяльності в Україні і має на це належним чином оформлені відповідні повноваження.
Порядок відкриття та процедури реєстрації іноземними суб'єктами господарськоїдіяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяль­ність на території України, своїх представництв на території України встановлено «Інструкцією про порядок реєстрації представництв іно­земних суб'єктів господарськоїдіяльності в Україні»3.
Кожний суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності має право на одержання будь-якої інформації, необхідної для здійснення цієїдіяль-
/>/>/>1Задихайло Д. В, Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні // Підприємницьке право України: підручник / За заг. ред. доц. P. Б. Шишки. — X.: Вид-во Ун-ту внутр. справ; «Еспада», 2000. — С. 378.
1Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 31-32. — Ст. 263.
    продолжение
--PAGE_BREAK--364
1Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 19% року N? 853 // Урядовий кур'єр. — 19%. — N? 149-150. — С 7.
1Затверджено наказом МЗЕЗ і торгівлі від 18 січня 19% року// БНА Укра­їни. — 1996. — N? 4. — С 19.
365
ності, шо не становить державної або комерційної таємниці. Обсяг інформації, що становить державну таємницю, визначається згідно із законами України.
Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право на участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.
До суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності може бути застосова­на санкція у вигляді тимчасового зупинення права здійснення такої діяльності у випадках порушення чинних законів України, шо стосують­ся цієї діяльності, згідно із статтею 37 Закону «Про зовнішньоеко­номічну діяльність».
На території України згідно з цим Законом запроваджуються такі правові режими для іноземних суб'єктів господарської діяльності:
національний режим, який означає, шо іноземні суб'єкти госпо­дарської діяльності мають обсяг прав та обов'язків не менший ніж суб'єкти господарської діяльності України. Національний режим засто­совується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб'єктів цієї діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а та­кож шодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів госпо­дарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до еко­номічних союзів;
режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг шодо мит, податків та зборів, якими користується та (або) буде користуватися іноземний суб'єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, по­датки, збори та пільги по них встановлюються в межах спеціального ре­жиму, наведеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб'єктам господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі;
спеціальний режим, який застосовується до територій спеціальних економічних зон згідно із ст. 24 цього Закону, а також до територій мит­них союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України відповідно до ст. 25 цього Закону.
Україна може укладати з державами, які мають спільні з Україною морські та (або) сухопутні кордони, двосторонні та (або) багатосторонні договори, що встановлюють на основі взаємності спеціальні правові режими торгівлі, товарообігу (прикордонна, прибережна торгівля та інші) і передбачають пільгові умови для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України та суб'єктів господарської діяльності цих держав у відносинах з ними.
366
§ 3. Правові форми здійснення зовнішньоекономічної
діяльності
Під правовою формою здійснення зовнішньоекономічної діяльності розуміють організаційно-правове оформлення взаємовідносин суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Можна виокремити дві форми зов­нішньоекономічної діяльності. Одна здійснюється у формі договору. Так, зовнішньоекономічні відносини щодо експорту (імпорту) товарів, виконання робіт, надання послуг здійснюються шляхом укладання і ви­конання зовнішньоекономічного договору, який шс називається «кон­трактом».
Зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформ­лена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.
Другою формою є здійснення інвестиційної діяльності. Іноземні інвестиції — це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються іноземними суб'єктами господарської діяльності в Україні, в результаті чого утворюється прибуток (дохід) або досягається соціаль­ний ефект.
Найбільш поширеним різновидом здійснення іноземних інвестицій в Україну є спільна підприємницька (господарська ) діяльність, тобто діяльність, що базується на співробітництві між суб'єктами господар­ської діяльності України та іноземними суб'єктами і на спільному роз­поділі результатів faризиків від її здійснення, а також створення спільних підприємств — підприємств, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єк­тів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків.
Науці відоме поняття міжнародної кооперації — взаємодії двох або більше суб'єктів господарської діяльності, серед яких хоча б один є іно­земним, при якій здійснюється спільна розробка або спільне вироб­ництво, спільна реалізація кінцевої продукції та інших виробів на основі спеціалізації у виробництві проміжної продукції або спеціалізації на ок­ремих технологічних стадіях науково-дослідних робіт, виробництва та реалізації з координацією відповідних програм господарської діяльності.
Як і будь-яка соціально вагома діяльність, зовнішньоекономічні відносини мають бути законодавчо врегульовані.
У цілому регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється з метою:
забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішньо­го ринку України;
367
/>/>стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;
створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн (ст. 7 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійс­нюється:
Україною як державою в особі її органів в межах їх компетенції;
недержавними органами управління економікою (товарними, фон­довими, валютними біржами, торговельними палатами, асоціаціями, спілками та іншими організаціями координаційного типу), шо діють на підставі їх статутних документів;
самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, шо укладаються між ними (ч. З ст. 7 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійс­нюється за допомогою таких інструментів:
законів України;
передбачених у законах України актів тарифного і нетарифного ре­гулювання, які видаються державними органами України в межах їхньої компетенції;
економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансо­вого, кредитного та іншого) в межах законів України;
рішень недержавних органів управління економікою, які прийма­ються за їх статутними документами в межах законів України;
угод, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяль­ності і які не суперечать законам України.
Забороняється регулювання зовнішньоекономічної діяльності пря­мо не передбаченими в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» актами і діями державних і недержавних органів (ч. З ст. 7).
Україна самостійно формує систему та структуру державного регу­лювання зовнішньоекономічної діяльності на її території. Державне регулювання цієї діяльності має забезпечувати:
захист економічних інтересів України та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;
створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності для розвитку всіх видів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всіх напрямків використання доходів і інвестицій;
заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму у сфері зов­нішньоекономічної діяльності.
Господарська, в тому числі зовнішньоекономічна діяльність інозем­них суб'єктів господарювання на території України, регулюється зако­нами України щодо порядку здійснення іноземними особами госпо­дарської діяльності на території України.
368
Кожний суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності має право на своєчасне ознайомлення з офіційними текстами законів та інших нор­мативних актів з наступною інформацією про зміни в них, шо регулю­ють відносини, які прямо чи побічно стосуються зовнішньоекономічної діяльності. Державні органи, відомства та установи, шо видають норма­тивні акти, зобов'язані офіційно публікувати їх у широкодоступних за­собах інформації України, причому зазначені акти не можуть набирати чинності до їх офіційної публікації. Кожний суб'єкт зовнішньоеко­номічної діяльності мас право на безпосередні одержання інформації від державних органів, які на вимогу суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності зобов'язані на платній основі оперативно надавати їм повні офіційні тексти нормативних актін.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 4. Правове регулювання договірної (контрактної) форми здійснення зовнішньоекономічної діяльності
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямота у виключній форми заборонені законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником в простій письмовій формі, якщо інше не передбачене міжнародним до­говором України чи законом. Повноваження представника на укладен­ня контракту може виплиішти із доручення, статутних документів, до­говорів та інших підстав, шо не суперечать цьому закону. Дії, які здійс­нюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності.
Слід враховувати, шо, відповідно до ч. 6 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладення, з додержанням законодавства України.
Детально форма зовнішньоекономічного контракту регламентова­на в «Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (кон­трактів)»1, що затверджено наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції від 6 вересня 2001 року. Відповідно до абзацу 1 преамбули цього Положення, воно застосовується під час укладення договорів купівлі-продажу товарів (надання послуг, виконання робіт) і товарообмінних догорів між українськими та іноземними суб'єктами
1/>Офіційний вісиикУкраїни. — 2001. — № 39. — Ст. 1784.
369
/>/>підприємницької діяльності, незалежно від форм власності та видів діяльності.
Особливу увагу слід звернути на те, що в «Положенні про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» містяться як імпера­тивні вимоги (загального і спеціального характеру), що пред'являють­ся до умов контракту, так і диспозитивні.
Виокремлюють такі імперативні вимоги.
До умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті), якшо сторони такого договору (контракту) не погодилися про інше і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, цілі та інших суттєвих умов, без узгодження яких сторонами договір не може вважа­тися укладеним, належать:
найменування, номер договору (контракту), дата і місце його укла­дення;
преамбула;
предмет договору (контракту);
кількість та якість товару (об'єму виконання робіт, надання послуг); базисні умови поставки товарів (прийняття-здачі виконаних робіт чи послуг).
В останньому розділі вказується вид транспорту і такі умови постав­ки (відповідно до міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів в чинній редакції), які визначають обов'язки контрагентів по поставці товарів і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сто­рони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих Його партій).
У разі укладення договору (контракту) на виконання робіт (надан­ня послуг) в цьому розділі визначаються умови і строки робіт (послуг), ціна і загальна вартість договору (контракту), умови платежів.
Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право: са­мостійно визначати форму розрахунків за зовнішньоекономічними опе­раціями з-поміж тих, що не суперечать законам України і відповідають міжнародним правилам.
За домовленістю сторін у договорі можуть визначатися додаткові умови: страхування, гарантії якості, порядок сплати податків, митних зборів, різного роду захисні застереження, можливість та порядок вне­сення доповнень і змін у договір та інші.
Серед нормативних актів зовнішньоекономічної діяльності, що ре­гулюють контрактні форми здійснення зовнішньоекономічної діяль­ності, особливе місце посідають міжнародні договори.
Так, міжнародні торгові договори визначають загальні шляхи роз­витку економічних відносин між державами, встановлюють торгово-економічний, політичний режим взаємодії, передбачають умови взаєм­них розрахунків, періоди співробітництва і т. д. У договорах можуть бути зазначені довгострокові угоди на п'ять-десять років і більше — про
370 '
торгівлю та інші форми взаємодії, а також практикуються укладення протоколів про взаємні поставки товарів.
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності під час складання тексту договору можуть використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних організацій, але тільки втих випадках, якшо це не забороне­но законодавством України. Якшо договір не відповідає вимогам законів України або її міжнародним договорам, він може бути визнаний недійсним.
Під торговим звичаєм як різновидом міжнародного звичаю ро­зуміють одноманітне, яке склалося в міжнародній торгівлі, загальнови­знане правило, що включає визначення положення з питання, якого воно стосується.
Торгові звичаї містяться в біржових правилах, які складаються комітетами бірж; у спеціальних збірниках торгових палат; у матеріалах робочих комісій Комітету сприяння зовнішній торгівлі та інших ор­ганізацій, які діють у рамках ООН; у типових контрактах; в рішеннях третейських судів з окремих питань.
У комерційній практиці використовуються також торгові узви­чаєння, які означають заведений порядок або правило, що фактично встановлюється в торгових відносинах, які служать для визначення волі сторін, прямо не вираженої в договорі. Торгові узвичаєння враховуються такою мірою, якою сторони знали про їх існування і мали їх на увазі, коли укладали договір. Торгові узвичаєння мають важливе значення, наприклад, для тлумачення таких слів, як відвантаження, поточні дні. Частіше всього узвичаєння застосовується у сфері морських перевезень.
Багаторічна практика укладення зовнішньоторгових контрактів уста­новила певні вимоги до основного змісту договорів. Для полегшення укладення зовнішньоекономічних угод широко застосовується типові і примірні контракти та загальні умови до них. Вони не є нормативни­ми актами, обов'язковими для застосування піл час укладення зовнішньо­економічної угоди сторін. Типовий контракт — це примірний договір або низка уніфікованих умов, викладених у письмовій формі, сформу­льованих заздалегідь з урахуванням торгової практики.
Форма типових контрактів може бути різною.
Типовий контракт може бути представлений у вигляді документа, який його учасники можуть використовувати як сам договір, у тому разі, якщо вони його підпишуть, заповнюючи ті статті, які потребують узго­дження (наприклад, найменування сторін, кількість, якість, ціна, строк та місце поставки). До типових контрактів та загальних умов може бути зроблено також відсилку в укладеному договорі. Типовий контракт може бути застосований лише до певних товарів або до певного виду торгівлі.
Типові контракти розроблюються спілками підприємців: об'єднан­нями, асоціаціями та ін.; комітетами товарних бірж; торговими палата­ми, монополістичними об'єднаннями; Європейською комісією ООН (ЄЕК).
371
Комерційна практика виходить із того, що в деяких випадках є доцільним підписання протоколів про наміри, меморандумів.
Сторонам необхідно зафіксувати прямо, що вони мають намір зберігати за собою свободу вступу в договірні відносини (наприклад, — даний протокол не породжує ніяких зобов'язань для жодної із сторін), а також право припинити переговори в будь-який час і проводити па­ралельні переговори з іншими особами, не надаючи один одному інфор­мацію про такі переговори, надати на погодження вищестоящим орга­нам даний протокол та інше.
Ці заходи дають змогу значно мінімізувати ризик бути обвинува­ченими в недобросовісному веденні ділових переговорів і в завданні пов'язаних з цим збитків, понесених у розрахунку на укладення до­говору.
Особливість правового регулювання зовнішньоекономічного до­говору проявляється в тому, що сторони можуть визначити, законодав­ство якої держави буде застосовано до даного договору. Якщо в дого­ворі відсутня згода сторін з цього питання, то в разі виникнення спо­ру суд, господарський суд застосовує колізійні норми1національного законодавства.
Основною колізійною нормою, стосовно зовнішньоекономічного договору відповідно до норм міжнародного приватного права є авто­номія волі. Згідно з цією нормою сторони самі мають право визначати, законодавство якої держави буде регулювати їх відносини, що виника­ють із цього договору. В той же час іноземне законодавство, вибране сторонами договору, не може бути застосоване до відносин сторін, якщо це суперечить публічному порядку країни однієї із сторін.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 5. Правове регулювання експортно-імпортних операцій
Експорт (експорт товарів) являє собою продаж товарів українськи­ми суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб'єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів.
Імпорт (імпорт товарів) — це купівля українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів з вивезенням або без вивезення цих товарів на тери­торію України (включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами).
1/>Колізійна норма — цс норма, яка визначас, право якої держави має бути застосовано до відповідних відносин з іноземним елементом.
372
В Україні забороняється:
експорт з території України предметів, які становлять національне, історичне або культурне надбання українського народу, що визначається згідно із законами України;
імпорт або транзит будь-яких товарів, якщо відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров'ю, або становлять загрозу життю населення та тваринного світу, або завдадуть шкоди навколишньому середовишу;
імпорт продукції та послуг, що містять пропаганду ідей війни, расиз­му та расової дискримінації, геноциду тощо, які суперечать відповідним нормам Конституції України;
експорт та імпорт товарів, які здійснюються з порушенням прав інтелектуальної власності. Конкретний перелік товарів, що підпадають під дію цієї статті, затверджується Верховною Радою України за подан­ням Кабінету Міністрів України.
Правове регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктів гос­подарювання здійснюється державою шляхом використання певних заходів, які залежно від характеру та різновиду застосованих прийомів, відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», можуть бути поділенні на:
тарифні — засновані на використанні митного тарифу;
иетарифні — регулювання адміністративного характеру, які не пов'язані з використанням митного тарифу (квоти, ліцензії, субсидії, антидемпінгові заходи, торгові договори тощо).
Застосування тарифних заходів грунтується на нормативних поло­женнях вже згаданих нормативно-правових актів, що регулюють поря­док здійснення зовнішньоекономічної діяльності, а також Закону Укра­їни від 15 лютого 1992 року «Про єдиний митний тариф» та Гармонізо­ваної системи опису та кодування товарів, введеної Брюссельською конвенцією в 1983 році, яка являє собою номенклатуру, котра включає товарні позиції і субпозиціїта цифрові коди, щодо них належать, згру­повані за певними ознаками за групами та розділами.
Щодо заходів нетарифного регулювання в наш час існує не менше п'ятдесяти форм та методів нетарифних обмежень.
Регулювання експортно-імпортних операцій спеціальними норма-тивно-правовими актами пов'язані із впливом цих операцій на еко­номіку держави і повинно бути спрямоване на забезпечення активного зовнішньоекономічного балансу України. Для обмеження або заохочен­ня експорту або імпорту окремих груп товарів, захисту вітчизняних то­варовиробників в Україні запроваджено режим ліцензування, передба­чений СТ.16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а також механізми захисту національного товаровиробника від субсидо­ваного та демпінгового імпорту. Так, Верховною Радою України 22 груд­ня 1998 року були прийняті закони «Про захист національного товаро-
373
виробника від субсидованого імпорту»',»Про захист національного то­варовиробника від демпінгового імпорту»2, «Про застосування спеціаль­них заходів щодо імпорту в Україну»3.
Ліцензія — цс оформлений належним чином дозвіл на експорт-імпорт певної продукції, товару, іншого майна протягом певного періо­ду. Залежно від терміну дії, характеру та обсягу товару, щодо якого вста­новлюється режим ліцензування, експортні (імпортні) ліцензії поділя­ються на генеральні та індивідуальні, разові та відкриті. Серед імпортних ліцензій розрізняються також: антидемпінгові, компенсаційні, спе­ціальні.
Ліцензування і квотування експорту та імпорту запроваджуються Україною самостійно в особі її державних органів у випадках, передба­чених ч. 5 та ч. 6 ст. 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», у тому числі в разі значного порушення рівноваги за пев­ними товарами на внутрішньому ринку України, особливо за сільсько­господарською продукцією, продуктами рибальства, продукцією харчо­вої промисловості та промисловими товарами народного споживання першої потреби.
По кожному виду товару встановлюється лише один вид ліцензії.
Ліцензії видаються центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики на підставі заявок суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності.
Законодавчі акти, то встановлювали квотування та ліцензування експорту товарів на початку 90-х років, обмежували експорт товарів, у тому числі такої основної частини сільськогосподарської продукції, як тварини, м'ясо, молочні продукти, зернові культури, цукор, спирт. З мс­тою зменшення зовнішнього боргу, активізації суб'єктів зовнішньоеко­номічної діяльності, у 1994-1995 роках в Україні приймаються законо­давчі акти про ліберизацію експорту шляхом скасування низки експорт­них квот та ліцензій. Одночасно проводяться заходи шодо обмеження експорту сировини, імпорту продуктів харчування та створення посиль­ного протекціонізму шодо експорту готової продукції. У режимі квоту­вання та ліцензування експорту із сільськогосподарської продукції зна­ходиться спирт.
Важливим елементом експортно-імпортних операцій є самостійне встановлення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності ціни на то­вар. Однак у закріплених законодавством випадках регулювання ціно­утворення при експортно-імпортних операціях в Україні здійснюється шляхом встановлення нормативно-правовими актами індикативних, фіксованих або граничних рівнів цін за зовнішньоторговельними уго-
1/>Відомості Верховної Ради. — 1999. — N? 12-13. — Ст. 80. 3Там само. — № 9-Ю. — Ст. 65. 1Там само. — № 11. — Ст. 78.
374
дами. На територію України дозволяється імпорт лише тих товарів, які за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарни-ми, ветеринарними та екологічними характеристиками не порушують мінімальних умов відповідних стандартів, сертифікатів та інших вимог, що діють на території України. При цьому іноземні сертифікати беруть­ся до уваги виключно в разі, коли взаємне визнання таких сертифікатів передбачено нормами відповідних міжнародних договорів. Підставою для перевезення через митний кордон України продукції певних груп Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності є сертифікат відповідності, виданий уповноваженим згідно з чинним законодавством органом або свідоцтвом про визнання іноземного сертифіката.
У разі відсутності національних стандартів та вимог України на пев­ний товар застосовуються відповідні міжнародні стандарти та вимоги або іноземні стандарти та вимоги, що діють у провідних країнах-експор-терах зазначених товарів.
У разі імпорту товарів, які не мають аналогів в Україні, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, який здійснює імпорт, або іноземний суб'єкт господарської діяльності, який здійснює експорт, повинен пред'явити сертифікат, що засвідчує відповідність технічних, фармако­логічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та екологічних ха­рактеристик цього товару чинним міжнародним стандартам та вимогам або національним стандартам та вимогам країни, яка є провідною в ек­спорті цього товару.
Технічні, фармакологічні, санітарні, фітосанітарні, ветеринарні та екологічні стандарти й вимоги, а також процедури їх застосування не можуть використовуватись із метою створення нетарифних бар'єрів для здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктами цієї діяльності.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 6. Правове регулювання здійснення операцій з давальницькою сировиною
Особливу увагу, з точки зору правового регулювання, привертають здійснювані суб'єктами зовнішньоекономічних правовідносин операції з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах. Адже здійснення вказаних операцій є легальним шляхом зменшення оподат­ковуваної бази, мінімізації податкових затрат.
Закон України від 15 вересня 1995 року «Про операції з давальниць­кою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» визначає опе­рацію з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відноси­нах як операцію з перероблення (оброблення, збагачення чи викорис­тання) давальницької сировини (незалежно від кількості виконавців), а також етапів (операцій з перероблення цієї сировини) з метою отри­мання готової продукції за відповідну плату. До операцій з давальниць-
375
/>кою сировиною в зовнішньоекономічних відносинах належать операції, в яких сировина замовника на конкретному етапі переробки, а також на заключному, є основним матеріалом і її вартість становить не менш як 20 відсотків загальної вартості готової продукції, при цьому обов'язко­вим є попереднє здійснення поставки виконавцю давальницької сиро­вини відносно повернення виготовленої продукції замовнику.
Під давальницькою сировиною розуміють сировину, матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, енергоносії, ввезені на митну територію України іноземним замовником (чи закуплені іноземним за­мовником за іноземну валюту в Україні) або вивезені за її межі укра­їнським замовником для використання у виробленні готової продукції. Давальницька сировина не може бути придбана іноземним замовником на митній території України за національну валюту України або отри­мана ним в результаті проведення інших операцій, у тому числі товаро­обмінних. Право власності на давальницьку сировину на кожному етапі її переробки, а також на вироблену з неї готову продукції належить за­мовнику.
Готова продукція — це продукція (товар), вироблена з використан­ням давальницької сировини (крім тієї частини, що використовується для проведення розрахунків за її переробку) і визначена як кінцева в контракті між замовником і виконавцем. Готова продукція може бути повернена в країну замовника або реалізована замовником (чи за його дорученням виконавцем) у країні виконавця або в іншій країні. У разі потреби Кабінет Міністрів України визначає види продукції (товару), які не можуть класифікуватися як готова продукція.
Виконавцем у даному договорі виступає суб'єкт господарської діяль­ності, який здійснює операції з давальницькою сировиною, замовни­ком — суб'єкт господарської діяльності, який надає давальницьку си­ровину для вироблення готової продукції;
Під час розрахунку вартості давальницької сировини у вартості го­тової продукції враховуються вартість всієї вивезеної (ввезеної) даваль­ницької сировини та витрати з доставки цієї сировини до виконавця.
Зміст
Р/>озділ І. Основні правові засади господарської діяльності
Пива 1. Господарська діяльність і регулювання відносин,
що складаються при її здійсненніЗ
§ 1. Господарські відносини — предмет господарського
праваЗ
§ 2. Метод господарського права9
§ 3. Система господарського права11
§ 4. Форми господарського права12
Ілава 2. Держава, місцеве самоврядування і правова регламентація
господарської діяльності16
§ 1. Цілі і завдання правового закріплення державної
економічної політики16
§ 2. Прогнозування та планування економічного
і соціального розвитку20
§ 3. Засоби державного регулювання господарських
відносин25
§ 4. Податки в механізмі державного впливу
на господарські відносини35
§ 5. Державний контроль та нагляд за господарською
діяльністю41
§6. Особливостіуправліннягосподарськоюдіяльністю
у державному секторі економіки46
§ 7. Державна регуляторна політика у сфері
господарювання49
Пива 3. Господарська комерційна та некомерційна діяльность52
§ І. Підприємництво як вид господарської діяльності52
§ 2. Державна підтримка підприємництва56
§ 3. Некомерційна господарська діяльність59
Розділ II.     продолжение
--PAGE_BREAK--Суб'єкти господарювання
Глава 4. Законодавче визначення суб'єктів господарювання, порядку
їхутвореннятареєстрації61
§ І. Поняття суб'єкта господарювання.
Правова регламентація утворення61
§ 2. Державна реєстрація суб'єктів господарювання64
377
Глава 5. Види суб'єктів господарювання66
§ І. Підприємства. їх організаційні форми66
§ 2. Державні та комунальні підприємства69
§ 3. Господарські товариства72
§4. Підприємства колективної власності77
§ 5. Приватні підприємства. Інші види підприємств80
§ 6. Об'єднання підприємств81
§ 7. Громадяни як суб'єкти господарювання85
Глава 6. Припинення діяльності суб'єктів господарювання86
§ 1. Способи припинення діяльності підприємств86
§ 2. Державна реєстрація припинення діяльності
суб'єктів господарювання90
Розділ III. Майно як основа господарювання
Глава 7. Майнові права суб'єктів господарювання 91
§ І. Правовий режим майна суб'єктів господарювання91
§ 2. Право власності та інші речові права суб'єктів
господарювання92
§ 3. Склад майна, шо використовується у сфері
господарювання94
§ 4. Облік майна суб'єктів господарювання96
§ 5. Особливості правового режиму державного
та комунального майна104
Глава 8. Правові засоби підвищення ефективності використання
державного і комунального майна108
§ 1. Оренда майна та лізинг108
§2. Концесії112
§ 3. Корпоратизація і приватизація майна державних
та комунальних підприємств118
Глава 9. Використання природних ресурсів у сфері господарювання… 121 § 1. Права суб'єктів господарювання щодо використання
природних ресурсів121
§ 2. Обов'язки суб'єктів господарювання — користувачів
природних ресурсів123
Глава 10. Використання в господарській діяльності прав
інтелектуальної власності 124
§ 1 Об'єкти інтелектуальної власності,
шо використовуються у сфері господарювання124
§ 2. Правомочності суб'єктів господарювання щодо
об'єктів права інтелектуальної власності132
Ілава 11. Цінні папери в господарській діяльності134
378
§ 1. Цінні папери як особливий вид майна. їх види134
§ 2. Умови і порядок випуску та придбання пінних паперів
суб'єктами господарювання141
§ 3. Державне регулювання ринку цінних паперів145
Глава 12. Корпоративні права146
§ 1. Визначення та зміст корпоративних прав146
§ 2. Виникнення та припинення корпоративних прав152
§ 3. Правовий режим корпоративних прав держави154
    продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ IV. Господарські зобов'язання
Ілава 13. Загальні положення про господарські зобов'язання161
§ 1. Поняття «господарське зобов'язання»161
§ 2. Підстави виникнення господарських зобов'язань163
§3. Види господарських зобов'язань164
Ілава 14. Господарські договори170
§ 1. Загальні умови та порядок укладення договорів,
що породжують господарські зобов'язання170
§ 2. Види господарських договорів173
§ 3. Особливості укладення господарських договорів
за державним замовленням178
§4. Порядок зміни та розірвання господарських договорів… 180
Глава 15. Ціни і ціноутворення в системі господарювання182
§ 1. Ціни вринковій економіці182
§ 2. Законодавство про ціни і ціноутворення. Вили цін184
Глава 16. Виконання господарських зобовязань.
Припинення зобов'язань185
§ 1. Загальні умови виконання господарських
зобов'язань185
§ 2. Забезпечення виконання господарських зобов'язань… 190 § 3. Припинення і недійсність господарських зобов'язань… 198
Розділ V. Відповідальність за правопорушення у сфері господарювання
Ілава 17. Загальні засади юридичної відповідальності учасників
господарських відносин202
§ І. Поняття та принципи господарської
відповідальності202
§2. Підстави господарсько-правової відповідальності204
§ 3. Досудовий порядок реалізації господарсько-правової
відповідальності207
379
/>§ 4. Роль господарського суду в реалізації господарсько-
правової відповідальності 212
Глава 18. Відшкодування збитків у сфері господарювання219
§ 1. Поняття збитків у господарській діяльності219
§ 2. Склад і розмір збитків, шо підлягають
відшкодуванню221
Глава 19. Штрафні та оперативно-господарські санкції223
§ 1. Штрафні санкції. Порядок їх застосування223
§ 2. Оперативно-господарські санкції. їх види225
Глава 20. Адміністративно-господарські санкції226
§ 1. Поняття адміністративно-господарських санкцій.
їх види226
§ 2. Гарантії прав суб'єктів господарювання у разі
неправомірного застосування до них адміністративно-
господарських санкцій232
Глава 21. Відповідальність суб'єктів господарювання за порушення
законодавства про захист економічної конкуренції234
§ 1. Конкуренція у сфері господарювання234
§ 2. Обмеження конкуренції. Природні монополії237
§ 3. Анти конкуренти і правопорушення242
§ 4. Види відповідальності за порушення законодавства
про захист економічної конкуренції255
§ 5. Державний контроль за дотриманням законодавства
про захист економічної конкуренції257
(лава 22. Визнання суб'єкта господарювання банкрутом260
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ І. Поняття банкрутства260
§ 2. Заходи щодо запобігання банкрутству268
§ 3. Загальна характеристика розгляду справи
про банкрутство270
§ 4. Судові процедури, шо застосовуються
до неплатоспроможного боржника 272
Розділ VI. Особливості правового регулювання відносин в окремих галузях господарювання
Глава 23. Правова регламентація господарсько-торговельної
діяльності281
§ 1. Поставка281
§2. Енергопостачання286
§ 3. Біржова торгівля287
Глава 24. Правова регламентація перевезення вантажів290
§ 1. Загальні положення290
380
§ 2. Перевезення вантажів як вид господарської
діяльності292
§ 3. Договір перевезення вантажу294
§ 4. Відповідальність за порушення договору
перевезення вантажу299
§5. Порядокдосудового вирішення спорів шодо перевезень… 301 § 6. Транспортно-експедиційне обслуговування.
Договір транспортного експедирування302
Глава 25. Капітальне будівництво304
§ 1. Підрядні відносини в капітальному будівництві304
§ 2. Договір підряду на капітальне будівництво306
§ 3. Передумови укладання та виконання договору підряду
на капітальне будівництво. Договір підряду
на проведення проектних і досліджувальних робіт310
§4. Відповідальність за порушення підрядних відносин
у капітальному будівництвіЗІЗ
І лава 26. Правове регулювання відносин у сфері інноваційної
діяльності314
§ 1. Поняття та види інноваційної діяльності314
§2. Об'єкти та суб'єкти інноваційної діяльності316
§ 3 Договір на створення і передачу науково-технічної
продукції318
Глава 27. Правове регулювання відносин у сфері фінансової діяльності
суб'єктів господарювання320
§ 1. Загальні положення320
§ 2. Кредитування суб'єктів господарювання324
§3. Розрахункові операції банків 328
§4. Міжнародні розрахункові операції 339
§5. Господарські ризики і їх страхування342
§ 6. Аудит349
Розділ VII. Спеціальні режими господарювання
Глава 28. Спеціальні (вільні) економічні зони353
§ І. Визначення спеціальної (вільної) економічної зони353
§ 2. Типи спеціальних (вільних) економічних зон354
§ 3. Особливості правового статусу офшорних компаній357
Розділ VIII. Зовнішньоекономічна діяльність
Глава 29. Загальні положення360
§ І. Поняття зовнішньоекономічної діяльності    продолжение
--PAGE_BREAK--360
381



/>§ 2. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності363
§ 3. Правові форми здійснення зовнішньоекономічної
діяльності367
§ 4. Правове регулювання договірної (контрактної) форми
здійснення зовнішньоекономічної діяльності369
§ 5. Правове регулювання експортно-імпортних
операцій372
§ 6. Правове регулювання здійснення операцій
з давальницькою сировиною375
Навчальне видання
Господарське право України
Підручник
Г 72Господарське право України: Підручник для студентів юридичних
спеціальностей вищих закладів освіти / В. М. Гайвороиський, В. П. Жуш-ман, Н. В. Погорецька та ін.; За ред. В. М. Гайворонськогота В. П, Жуш-мана. — X.: Право, 2005. — 384 с
ISBN966-8467-36-1
Підручник підготовлений на основі Господарського кодексу України. В ньому викладені основні правові засади господарської діяльності, визначена роль держави і місцевого самоврядування н п здійсненні, охарактеризовані суб'єкти господарюван­ня, їх майнові і немайнові права. Значна увага приділена господарським зобов'язан­ням, що виникають у процесі господарювання в умовах переходу економіки України до ринкових засад, особливостям відповідальності за правопорушення у сфері госпо­дарювання. В підручнику висвітлені й інші аспекти і проблеми правового регулювання господарських відносин.
Розрахований на студентів, аспірантів, викладачів навчальних закладів, де викладається курс господарського права, юрисконсультів та інших практичних працівників, усіх, хто цікавиться цією галуззю права.
ББК 67.303.Я73