ЮРИДИЧНІГАРАНТІЇ ЯК ПРАВОВІ ЗАСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ СЛУЖБОВО-ТРУДОВИХ ПРАВПРАЦІВНИКІВ СБ УКРАЇНИ
1. Поняття, соціальна природа та значення юридичних гарантій врегулюванні трудових відносин
Існування правової, демократичної держави, передбачає наявність таефективне функціонування юридичних гарантій забезпечення прав і свобод людини ігромадянина, які виступають як загальнолюдської цінності, що є результатомзагально демократичних завоювань людства. Загальною ознакою юридичних гарантійє їх правове закріплення, яке полягає в ефективній охороні, захисту прав ісвобод людини і громадянина, що головним чином забезпечується саме їхефективною дією. Правові гарантії виконують свої функції в єдності інерозривному зв'язку з іншими гарантуючими умовами, які в юридичній науцівизначаються як «загальні». Це, перш за все, економічні, політичні,ідеологічні, організаційні.
Основні державні трудові та соціальні гарантії встановлюютьсязаконодавчими актами України з метою забезпечення основних конституційних прав громадян.
До числа основних державних соціальних гарантій включаються:
мінімальний розмір заробітної плати;
мінімальний розмір пенсії за віком;
неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.
Основні державні соціальні гарантії, які є основним джереломіснування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленогозаконом.
Виключно законами України визначаються:
мінімальний розмір заробітної плати;
мінімальний розмір пенсії за віком;/>
неоподатковуваний мінімум доходів громадян;
величина порогу індексації грошових доходів громадян;
пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг іпослуг зв'язку та критерії їх надання.
Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державнихорганів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організаційнезалежно від форми власності.
Соціальні гарантії тісним чином пов’язані із трудовими, аджевиникнення таких соціальних гарантій, як виплата заробітної плати та пенсії єнаслідками вступу особи у трудові відносини і є наслідками, а іноді йспівпадають, з дією трудових гарантій.
Першніж давати оцінку значенню юридичних гарантій у процесі регулювання трудовихвідносин державних службовців Служби безпеки України необхідно визначитися зтерміном «юридична гарантія» як у широкому розумінні з позиційзагальної теорії права, так і у більш вузькому – відносно до трудового права.
Що ж таке гарантія? Слово «гарантія» (фр. Garantie, отgarantir – забезпечувати; англ. Guarantee)означає забезпечення,запорука. Гарантувати – означає забезпечувати, доручатися, встановлюватигарантії. Крім того, термін «гарантія» застосовується для позначеннязасобів, за допомогою яких здійснюється забезпечення. Називають гарантіями такожумови, необхідні для реалізації тих чи інших прав.
Гарантії у трудовому праві – передбачені правовими нормамиправила, які гарантують права осіб у процесі виникнення, існування, зміни таприпинення трудового правовідношення.
Юридичнігарантії не варто ні відокремлювати, ні тим більше протиставляти іншим видамгарантій. Роль і значення зазначених гарантій можна правильно зрозуміти йоцінити, аналізуючи їх у єдності з іншими гарантіями, розглядаючи їх як частинуєдиного цілого. Системний підхід до юридичних гарантій дозволяє правильновизначити їхнє місце. З одного боку, не варто перебільшувати (як робитьсясьогодні) роль юридичних гарантій в охороні, забезпеченні і захисті трудовихправ і свобод, висуваючи їх на вирішальне місце; з іншого боку, було б помилкоюрозглядати юридичні гарантії в якості якогось «додатка» до іншихгарантій.
Науковий підхід до проблеми гарантій прав і свобод виключає всякуоднобічність, недооцінку або переоцінку різних груп гарантій. Кожний ізвідзначених видів гарантій, на мій погляд, по-своєму важливий, і лише усі разомвони можуть забезпечити повну і всебічну реалізацію прав і свобод людини ігромадянина. Звідси значення юридичних гарантій трудових прав і свобод громадянУкраїни має таке ж велике значення, як і інші їх гарантії.
Юридичні гарантії трудових прав, свобод і обов'язків громадянможна визначити, якщо указати лише на сферу їхнього формування. У літературідосить одностайно під юридичними гарантіями розуміються ті правові засоби іспособи, за допомогою яких у суспільстві забезпечується громадянам реалізаціяїх прав і свобод.
Юридичнігарантії трудових прав і свобод багаточисельні і дуже різноманітні. Але їхоб'єднує одна характерна загальна властивість: всі вони виражені та закріпленів законодавстві.
Юридичні гарантії трудових прав і свобод громадян Українивиражаються, насамперед, у нормах законодавства, що розкривають і конкретизуютьзазначені права і свободи та, в особливості, встановлюють порядок їхньогоздійснення. Однак, аж ніяк не усі без винятку правові норми є юридичнимигарантіями прав і свобод громадян, а лише ті із них, що містять визначенізасоби і умови, за допомогою яких досягається безперешкодне користуванняправами і виконання обов'язків, захист прав і свобод та відновлення у випадкуїхнього порушення.
Як уже відзначалося, оскільки всі галузі права мають норми, щозакріплюють ті або інші засоби і способи охорони, забезпечення і захисту прав ісвобод, остільки можна говорити про конституційно-правові,адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові і процесуальнігарантії.
Юридичні гарантії прав і свобод безпосередньо пов'язані іззастосуванням правових норм і виражаються в правовій діяльності державнихорганів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, громадськихоб'єднань та самих громадян. Права і свободи людини і громадянина єбезпосередньо діючими. Вони визначають значення, зміст і застосування законів,діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування ізабезпечуються правосуддям. Однак, треба мати на увазі, що в якості правовихгарантій виступає не будь-яка їхня діяльність, а тільки та, з якою законпов'язує настання певних юридичних наслідків. Діяльність державних органів і громадськихоб'єднань забезпечує користування громадянами своїми правами і свободами. Хочатака діяльність складається з окремих конкретних дій цих органів, проте кожнатака дія не може кваліфікуватися в якості юридичних гарантій трудових прав ісвобод. Трудові права і свободи ефективно можуть бути гарантовані лише стійкою,стабільною практикою роботи державних органів, органів місцевогосамоврядування, їх посадових осіб, а також громадських об'єднань. Це в ціломузабезпечує громадянам користування правами і свободами та запобігає можливі їхпорушення. Трудові права і свободи реалізуються при наявності юридичних фактів,але, усупереч твердженням деяких науковців, юридичні факти не є гарантіями цихправ. Мальков В.В, наприклад, стверджує, що адміністративно-правовігарантії прав громадян реалізуються не тільки в нормативних актах, але і віндивідуальних актах різних органів державного управління. Як відомо, у якостіюридичних фактів можуть виступати як правомірні, так і неправомірні дії. Міжтим, гарантією трудових прав, свобод і обов'язків громадян служить лише такадіяльність державних органів і посадових осіб, що чітко відповідає закону іспрямована на більш повне їх здійснення.
У якості гарантії трудових прав і свобод громадян виступає нетільки результат діяльності державних органів, органів місцевого самоврядуванняі громадських об'єднань, але й механізм та визначений законом порядокздійснення цієї діяльності.
Абсолютна більшість гарантій у вигляді умов забезпечує сприятливуобстановку, в атмосфері якої громадянин може ефективно користуватися своїмиправами і свободами і виконувати покладені на нього законом обов'язки. Такіумови утворюють зовнішнє середовище діяльності кожної людини і громадянина і незалежать від його волі і бажань, тому що вони створюються існуючим суспільним ідержавним устроєм. Гарантії, як засоби і способи забезпечення та охоронитрудових прав і свобод, також створюються не кожним окремим громадянином, асуспільством, державою, колективом і використовуються ними для втіленнязазначених прав і свобод у життя. Однак, разом з цим існують і такі умови ізасоби забезпечення й охорони трудових прав і свобод громадян, формування ікористування якими багато в чому залежить від них самих, від їхньої волі ібажання. Базуючись на згаданих розходженнях у літературі, гарантії поділяють наоб'єктивні і суб'єктивні. Треба сказати, що таке розмежування доцільно як утеоретичному, так і в практичному плані.
У теоретичному аспекті цей розподіл сприяє більш глибокомувивченню природи гарантій трудових прав і свобод. Що стосується практичноїзначимості, то вона полягає в правильному розподілі участі в охороні прав якдержави, громадських об'єднань, так і самих громадян.
Звичайно, розподіл гарантій прав на об'єктивні і суб'єктивні маєумовний (відносний) характер. У літературі з цього приводу немає чіткихкритеріїв. Таким чином, до розряду об'єктивних гарантій варто віднести ті умовиі засоби здійснення прав і свобод, що створюються, і особливо використовуються,в охоронній діяльності суспільства, держави, її органів та посадових осіб.
Ті засоби, що застосовує громадянин для захисту прав на власнийрозсуд, можна віднести до суб'єктивних гарантій.
Оскільки головний тягар охорони, забезпечення і захисту трудовихта інших прав громадян лежить на суспільстві, державі, об'єднаннях громадян,остільки абсолютна більшість гарантій носить об'єктивний характер. Природньо,що така характеристика, в першу чергу, відноситься до гарантій, що виступають уякості умов (соціально-економічних, політико-правових і духовно-моральних). Наоб'єктивності гарантій прав і свобод базується одне із важливих джерел непорушностіта стійкості правового статусу кожної окремої людини у нашому суспільстві.Однак, нажаль, на даному етапі розвитку України як правової держави, про цеможна лише мріяти.
У чималому успішне здійснення прав і свобод, їх захист залежитьвід особистих якостей громадянина, від ступеня його соціальної активності,освіти, професійної підготовленості та взагалі всього морального вигляду. Привсіх інших рівних можливостях правом громадян України на участь у керуваннісправами держави (обирати, висувати кандидатів у державні органи й органимісцевого самоврядування), наприклад, повніше і різнобічне можуть користуватисяті громадяни, що краще підготовлені до цієї діяльності. Скористатисягарантованою Конституцією свободою друку може той, хто має відомий мінімум освіти(неосвічена людина залишається поза політикою). Хоча відзначені властивості ненадаються людині при народженні, а здобуваються їм у результаті особистихзусиль і, отже, у кінцевому рахунку залежать від нього самого і від сутностісуспільства, вони кваліфікуються як суб'єктивні гарантії прав і свободгромадян. Особливо великою є роль суб'єктивних гарантій у здійсненнігромадянами обов'язків. Добровільне і сумлінне виконання трудових та іншихгромадських обов'язків абсолютною більшістю людей забезпечується в значній мірівпливом суб'єктивних факторів. Серед юридичних гарантій, в якості суб'єктивних,варто кваліфікувати надані законами громадянам права на охорону їхніх прав ісвобод. Суб'єктивними ці гарантії є на тих же заставах, що і права, які їхвиражають.
Крім уже відзначених, у системі гарантій трудових прав і свободможна чітко прослідкувати наявність двох різновидів гарантій. Одні з них єумовами і засобами охорони, забезпечення і захисту усіх або значної частинитрудових прав і свобод, а другі – чітко визначених. Перші носять загальний,другі – спеціальний характер. До числа перших, наприклад, відноситьсяположення, закріплене в ст. 21 КЗпП України: «Україназабезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження,соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі,мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять,місця проживання та інших обставин». А у випадку, коли при направленніпрацівників для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва, за нимизберігається місце роботи (посада) і проводяться виплати, передбаченізаконодавством (ст. 122 КЗпП України), можна говорити про гарантії, щоносять спеціальний характер. Зіставляючи при розгляді чинного законодавствачисельність перших і других гарантій, легко переконуєшся, що конкретні гарантіїбагаторазово перевищують загальні. Загальні і спеціальні гарантії є в усіхосновних підрозділах гарантій, у тому числі й у юридичних. Тому не можнапогодитися з тими, хто лише юридичні гарантії кваліфікує як спеціальні.Спеціальними можуть бути не тільки юридичні, а й інші. Так, В.В. Мальковстверджує, що «економічні і політичні гарантії є загальними, а правові –спеціальними гарантіями прав людини».
Практичний зміст такого поділу гарантій полягає в тому, щоб чіткобачити співвідношення між ними, не забувати за загальними гарантіями проспеціальні і не перебільшувати значення одних за рахунок інших. Пошук такогооптимального співвідношення особливо важливий при розробці законів, що містятьправа і свободи громадян, умови і засоби їх охорони, а також забезпечення ізахисту.
Яким би важливим не було значення окремих видів гарантій у справіохорони, забезпечення та захисту прав, свобод і обов'язків людини ігромадянина, їх загальний правоохоронний ефект багаторазово зростає, коли такчи інакше гарантія діє в комплексі і з необхідною повнотою. Комплексність іповнота гарантій – є неодмінною вимогою (принципом), якою повинні керуватися усвоїй правоохоронній діяльності всі структури суспільства і держави, адже вонає основною.
Це означає, що при аналізі процесу реалізації прав і свободнеобхідно з максимально можливою повнотою враховувати роль кожного звідзначених видів гарантій і пам'ятати, що в реальному житті вони діють спільно(системно), підкріпляючи і взаємно посилюючи один одного. Юридичні гарантіїправ і свобод можуть бути оцінені по гідності лише вкупі ізсоціально-економічними, політико-правовими і культурно-моральними гарантіями.Тут доречно зупинитися на останніх. Рівень культури, моралі," моральностіяк окремого члена, так і суспільства в цілому, зумовлює ступінь ефективностіреалізації прав і свобод. Особливе значення має громадська думка, настрійчленів суспільства.
Іншою неодмінною вимогою (принципом) щодо гарантій, є їх дієвість,ефективність. Її суть перебуває, зокрема, у тому, що гарантії в усіх випадках врешті решт повинні забезпечити людині і громадянину реальне користуваннянаданими законом благами. Названий принцип особливо важливий при оцінціправових гарантій. У даному випадку ефективність у першу чергу залежить відтого, наскільки зазначені засоби прирівняні до реалізації саме цієї категоріїправ і свобод, наскільки вони відповідають цілям захисту прав і свобод відможливих порушень та відновленню їх, коли вони вже порушені. Розробка такихзасобів – це першочергове завдання правової науки і, насамперед, процесуальнихїї галузей.
Однак, ефективність гарантій трудових та інших прав, свобод іобов'язків у кінцевому рахунку визначається існуючими в країні економічноюобстановкою, соціальними умовами життя і політичним режимом. Вона чималозалежить також від стану міжнародної обстановки, від впливу окремих держав напрактику дотримання прав і свобод.
У трудовому законодавстві слову «гарантія» надаютьсярізні значення. У Кодексі Законів про працю України, наприклад, є глава «Гарантіїі компенсації» і «Гарантії при покладенні на працівників матеріальноївідповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації».Стосовно значної частини статей цих глав термін «гарантія» застосовуєтьсяв якості синоніма слів «забезпечення» і «збереження». Так,уст. 121 сказано: «За відрядженими працівниками зберігаються протягомусього часу відрядження місце роботи (посада) і середній заробіток».Статті 119,123, і ін. говорять про збереження за працівником середньогозаробітку.
Зміст вищевказаних статей КЗпП України полягає в тому, що вонивстановлюють зберігання за працівником визначених правомочностей у тихвипадках, коли працівник у звичайних умовах не виконує юридичних обов'язків, щовідповідають цим правомочностям, та покладених на нього як на сторону трудовогоправовідношення.
Але Кодекс Законів про працю України вкладає й інший зміст упоняття «гарантії». Так, ст. 136 забороняє власнику абоуповноваженому йому органу своїм розпорядженням робити утримання з заробітноїплати за заподіяний підприємству збиток при наявності заперечень з бокупрацівника. Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром,трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.У решті випадків покриття шкоди проводиться шляхом подання власником абоуповноваженим ним органом позову до районного (міського) суду.
Дана норма є засобом, що забезпечує здійснення права працівника назаробітну плату, оскільки вона забороняє відрахування без його згоди і ставитьутримання з заробітної плати працівника під контроль КТС і судів. Аналогічнийхарактер мають ст. 128, що обмежує розмір утримань при кожній виплатізаробітної плати, і ст. 130 ч. 4, що забороняє покладати напрацівника відшкодування збитку, який відноситься до категорії нормальноговиробничо-господарського ризику, а також за не одержані підприємством,установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, щоперебував у стані крайньої необхідності.
Ці статті, хоча вони і містяться в тих же главах («Гарантії ікомпенсації» і «Гарантії при покладенні на працівників матеріальноївідповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації»),мають інше значення. Тут термін «гарантія» застосовується вже для позначенняне самого забезпечення або збереження права, а тих засобів, за допомогою якихзабезпечується його здійснення, тобто в спеціальному (вузькому) змісті слова.Саме в такому змісті даний термін частіше усього вживається в юридичнійлітературі. Так, наприклад, М.С. Строгович зазначає, що «процесуальнимигарантіями, в вузькому розумінні слова, є ті встановлені законом засоби, задопомогою яких громадяни, що беруть участь в кримінальному процесі, можутьзахищати свої права та інтереси».
У теорії трудового права загальновживаним є термін «гарантійнівиплати», одержало також поширення найменування «гарантійні доплати».М.Г. Александров говорить про гарантії зберігання заробітної плати або,точніше, про гарантії зберігання за робітниками та службовцями «тогоособистого прибутку, на який вони розраховують від обіцяної заробітної плати».У число цих гарантій крім обмежень, зв'язаних з утриманнями з заробітної плати,включаються гарантійні виплати і доплати, а також компенсаційні виплати. Алевключення цих доплат і виплат у коло гарантій заробітної плати показує, щостосовно них слово «гарантії» має інший зміст. Зазначені доплати івиплати є складовою частиною заробітної плати (у широкому змісті слова),частиною прибутку, котрий працівник одержує від підприємства. Вони служатьзасобом зберігання цього прибутку в повному об'ємі, а не засобом, що забезпечуєздійснення права на оплату праці, тобто не є юридичними гарантіями врозглянутому змісті.
Каринський С.С. поділяє доплати на дві групи:доплати-компенсації і доплати-гарантії. Але і доплати-гарантії, на наш погляд,не служать юридичним засобом, за допомогою якого забезпечується здійсненняправа на оплату праці. Наявність різного роду виплат, доплат, видів зберіганнясереднього заробітку і т.і. характеризує саме це право. Чим їх більше, чим вонирізноманітніші, чим повніше охоплюються ними всі необхідні випадки додатковогопідвищення винагороди, що сплачується працівнику, тим багатше, об'ємніше, ширшесаме право на оплату праці.
Гарантії трудових прав беруть свій початок від основногоконституційного права – права на працю. В системі загальнолюдських цінностеййому належить визначальне місце, на якому базується економічне і соціальнестановище як суспільства в цілому, так і кожного його члена зокрема. Це правоповинно забезпечуватися системою господарства, неухильним зростаннямпродуктивних сил, безкоштовним професійним навчанням, підвищенням трудовоїкваліфікації та навчанням новим спеціальностям, розвитком систем професійноїорієнтації та працевлаштування. Але в умовах економічної і політичної кризи наУкраїні таке забезпечення здійснюється, нажаль, частково.
Право на працю за своєю соціально-економічною сутністю не тількивиступає основою існування та розвитку людини і суспільства в цілому, але й єособливим соціальним благом, від реалізації якого багато в чому залежитьпридбання і користування іншими соціально-економічними правами.
Важливою умовою життєдіяльності людей є праця. Вона завждистановила і становить вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальнихцінностей. Досвід створення матеріальних і духовних благ передається відпокоління до покоління через ускладнені соціальні програми за допомогоюнауково-технічного прогресу. За весь час розвитку людства результат свідомоїсуспільної трудової діяльності з кожним поколінням ускладнювався, але невтрачався.
Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні таморальні потреби. Саме тому праця становить єдність двох функцій: засобу дожиття і сферу ствердження особи. Перша з цих функцій знаходить своєвідображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення потребрезультатами своєї праці; друга – в орієнтації працівника на зміст праці, їївідповідність його внутрішнім запитам, моральне задоволення роботою.
КонституціяУкраїни не тільки проголошує право на працю, але й забезпечує його реалізаціюза допомогою економічних, матеріальних, політичних, ідеологічних та юридичнихгарантій. Право громадян на працю може бути реалізовано, якщо всі перерахованігарантії приводяться в дію, тобто коли держава виконує свої обов'язки позабезпеченню громадян роботою відповідно до наявних правомочностей. Цейобов'язок держави"… має першочергове значення: право на працю здійснюєтьсяв тій мірі, в якій держава виконує свій обов'язок щодо забезпечення роботою".
Конституція України визначає основні трудові права та обов'язкигромадян. Ці права та обов'язки знаходять подальший розвиток у нормах трудовогоправа і сприймаються як принципи. Зокрема, Конституція України закріплює правокожного громадянина на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю(ст. 43), включаючи можливість заробляти собі на життя працею; право насправедливу і задовільну винагороду; право на умови праці, що відповідаютьвимогам безпеки і гігієни праці; право на соціальне забезпечення в старості, уразі хвороби, повної або часткової непрацездатності, інвалідності, нещасноговипадку, втрати годувальника і безробіття.
Ці основні конституційні права є нормативними передумовами, на підставіяких розвиваються принципи трудового права. Найбільш важливим є конституційнийпринцип, відповідно до якого тільки праця є основою суспільного і матеріальногостановища громадян України. Саме тому, для удосконалення права на працю повиннабути удосконалена система працевлаштування громадян. Не випадково одним зперших законів України став саме Закон «Про зайнятість населення»,прийнятий Верховною Радою 1 березня 1991 р.
Відповідно до цього Закону, держава взяла на себе обов'язокзабезпечити рівні можливості всім громадянам в реалізації їх права на вільнийвибір виду діяльності за здібностями та професійною підготовкою, з урахуваннямособистих інтересів і суспільних потреб; сприяти забезпеченню ефективноїзайнятості, запобігати безробіттю, створювати нові робочі місця та умови длярозвитку підприємництва; координувати діяльність у сфері зайнятості з іншиминапрямками економічної та соціальної політики; співробітничати з професійнимиспілками, асоціаціями підприємців та інше.
Значимість права на працю громадян України перебуває також у тому,що воно приводить в дію інші найважливіші соціально-економічні права громадян усфері праці. Так, завдяки реалізації права на працю, громадяни здійснюють правона одержання різних видів освіти (право на освіту закріплене в ст. 53Конституції України), право на відпочинок (ст. 45 «Кожен, хто працює,має право на відпочинок…»), право на охорону здоров'я (ст. 49Конституції), право на участь у керуванні справами держави (ст. 38Конституції України) і право на участь у керуванні підприємством, установою,організацією (ст. 245 КЗпП України). Також в законодавстві України закріпленіі інші права. Серед них – право на соціальний захист, що включає право назабезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності,втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також устарості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантуєтьсязагальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страховихвнесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних таінших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних,приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальнихвиплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечуватирівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46Конституції України).
Для кожної галузі права принципове значення має закріплення вКонституції і законах прав, обов'язків та їх гарантій. Стосовно трудового прававажливо підкреслити, що більшість трудових прав і обов'язків працівника маєранг конституційних суб'єктивних прав. Основні галузеві права та обов'язкипрацівників розвивають і конкретизують конституційні права громадян у сферіпраці. Вони сформульовані в ст. 2 КЗпП України. До них відносяться: правогромадян України на працю, – тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижчевстановленого державою мінімального розміру, – включаючи право на вільний вибірпрофесії, роду зайняти і роботи. Держава створює умови для ефективноїзайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудовоїкваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваниху результаті переходові на ринкову економіку. Широко розвинута мережа вищих тасередніх спеціальних навчальних закладів, професійно-технічних училищ, всілякихшкіл і курсів в сукупності з системою внутрішньозаводського навчання дозволяютьлюдям та в першу чергу молоді одержати спеціальну освіту, придбати професію,підвищити кваліфікацію.
Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів прообмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки,право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки тана вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому закономпорядку, на долю в управлінні підприємством, установою, організацією, наматеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а такожу разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальнудопомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудовихспорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крімвипадків, передбачених законодавством, та інші права, установленізаконодавством.
Саме основні права та обов'язки працівників, згідно суті свогозмісту, розкривають головні контури взаємовідносин особистості і держави всфері праці.
Досліджувати механізм реалізації прав і обов'язків громадян усфері праці з позицій галузевої науки – означає показати, яким чином вониконкретизовані у трудовому законодавстві, розкрити умови і засоби, що сприяютьїх безперешкодному здійсненню. «Трудові права громадян», – записано вОсновних положеннях Кодексу законів про працю України, – «охороняютьсязаконом». Законодавство про працю установлює високий рівень умов праці,всемірну охорону трудових прав працівників (ст. 1 КЗпП України). Захисттрудових прав здійснюється державними органами, а також професійними спілкамита іншими громадськими організаціями.
В главі 18 КЗпП Украйни говориться, що нагляд і контроль задодержанням законодавства про працю здійснюють спеціально уповноважені на тіоргани та інспекції, які не залежать у своїй діяльності від власника абоуповноваженого ним органу.
Виший нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів пропрацю здійснюється Генеральним Прокурором України і підпорядкованими йомупрокурорами.
Місцеві державні адміністрації і органи місцевого самоврядування умежах відповідної території забезпечують реалізацію державної політики в галузіохорони праці. Поряд з цим вони формують за участю профспілок програми заходівз питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузевезначення, а також здійснюють контроль за додержанням нормативних актів проохорону праці.
Громадський контроль за додержанням законодавства про працю іправил по охороні праці здійснюється професійними спілками, а такожгромадськими інспекторами і комісіями профспілкового комітету підприємства,установи, організації відповідно до положень про них.
Реальне здійснення трудових прав і виконання обов'язківпрацівників, як основних суб'єктів правовідносин у сфері праці, залежить відусієї сукупності юридичних гарантій, передбачених у нормах трудового права. Доних відносяться: гарантії трудових прав і обов'язків на стадії виникненнятрудових і похідних від них правовідносин; гарантії, що забезпечують реалізаціюправомочностей та обов'язків у процесі циркуляції трудових правовідносин таправовідносин-супутників; і, нарешті, гарантії, що забезпечують відновленняпорушених прав.
Одним з основних завдань правового регулювання є всебічна охоронаправ і законних інтересів громадян України. Метод правового регулюваннясуспільних відносин у якості однієї із складових частин містить у собі заходи ізасоби юридичного забезпечення суб'єктивних прав. До їх числа відносяться іюридичні гарантії трудових прав працівників.
Стосовно призначення юридичних гарантій, не можнане погодитись з Воєводіним Л.Д. Він вважає, що призначенням гарантій єзабезпечення таких умов, за якими юридичний статус особи та особливо її права ісвободи, що записані в конституції й законах, ставали б фактичним положеннямкожної окремої людини та громадянина. Таким чином гарантії забезпечують перехіддо реального здійснення можливостей, закріплених у законі.
Найбільшу необхідність у гарантіях права і свободивідчувають тому, що саме вони складають найрухливіший, динамічний елементправового статусу особи. Їхня реалізація вимагає не тільки сприятливих умов,але й підкріпленої ефективними засобами активної діяльності як держави, їїорганів, громадських об'єднань, так і самих громадян.
Теоретична розробка проблем, пов'язаних з подальшимрозвитком системи юридичних гарантій в Україні, має серйозне практичнезначення. Розробка цих проблем допоможе удосконалити правові норми, що охороняютьправа громадян, сприяє підсиленню законності, поліпшенню діяльності органів йорганізацій (не залежно від форм власності), що застосовують ці норми.Зрозуміло, що при відсутності необхідних гарантій права та свободи, щомістяться в Конституції та законах не можуть бути використані на практиці. «Набумазі, – зазначає К. Маркс, – легко можна прокламувати конституції, правокожного громадянина на освіту, на працю і насамперед на відомий мінімум засобівіснування. Але тим, що всі ці чудові бажання написані на папері, зроблено ще невсе; залишається ще задача втілення цих ліберальних ідей матеріальними ірозумними соціальними запровадженнями».
Але не слід залишати поза увагою те, що правовий статус втілюєтьсяу життя не тільки за допомогою прав і свобод, а також і юридичних обов'язків.При цьому вони поширюються як на окремих індивідів, їх об'єднання, так і надержаву, її органи й посадові особи. Таким чином, цілком доречно поставитипитання: чи необхідні для обов'язків гарантії? На перший погляд складаєтьсявраження, наче фізичні та юридичні особи при виконанні своїх обов'язків невідчувають потреби у гарантіях. Від них у цьому випадку потрібно строгодотримуватися тих вимог, що передбачаються змістом обов'язку. Оскількисуспільство і держава зацікавлені у чіткому виконанні громадянами їхобов'язків, а їхнє невиконання або неналежне виконання тягне за собоювідповідальність, то проблема гарантій тут наче «втрачає» своєзначення. Очевидно, те, що механізм реалізації правових обов'язків здаєтьсяпростим, пояснюється тим фактом, що більшість авторів майже не ставили проблемугарантій стосовно до обов'язків. Лише деякі науковці говорили про гарантії нетільки прав і свобод, але й обов'язків.
Про гарантії виконання обов'язків (у зв'язку з гарантіями прав)можна говорити у наступних випадках:
1. коли здійснення права є водночас і виконанням обов'язку даногосуб'єкта (наприклад, здійснення права на працю і виконання обов'язків трудовогодоговору);
2. коли виконання обов'язку одним суб'єктом необхідно длязабезпечення здійснення прав іншого суб'єкта (наприклад, обов'язок МСЕК дативисновок про ступінь утрати професійної працездатності працівника, що одержавкаліцтво);
3. коли виконання обов'язку, покладеного на власника абопідприємство як сторону трудового правовідношення, є водночас й здійсненнямвідповідних правомочностей робітників та службовців (наприклад, обов'язок датипопередню роботу особам, звільненим від військової служби). І навпаки, коливиконання обов'язку працівника є здійсненням правомочностей підприємства абовласника (наприклад, обов'язок відшкодувати заподіяний останньому майновийзбиток).
В усіх перелічених випадках встановлені гарантії забезпечують якздійснення тих або інших прав, так і виконання відповідних обов'язків.
Стосовно обов'язків гарантії мають значення в першу чергу тоді,коли їх здійснення безпосередньо пов'язане з реалізацією прав і свобод.
Отже, гарантії потрібні як для реалізації прав і свобод, так і дляобов'язків. Гарантії, які б важливі вони не були для прав, свобод і обов'язків,не є тільки їхньою внутрішньою проблемою. Питання про гарантії виникає кожногоразу, коли здійснюється перехід від того, що повинно бути, до того, що реальноіснує. Гарантії в усіх випадках є проблемою реальності правового явища. Відомо,що гарантії – одне з головних питань щодо проблеми правильного застосуванняправових норм, законності та багатьох інших процесів правової діяльності.
Реалізація прав, свобод і обов'язків по суті є лише частиною більшзагальної проблеми – застосування норм права і дотримання законності. Оскількиправа, свободи та обов'язки закріплені у правових нормах, то правильнезастосування норм, неухильне дотримання законності містять у собі здійсненняправ, свобод і обов'язків. Звідси проблеми гарантій застосування правових норм,дотримання законності і реалізації прав, свобод і обов'язків мають між собоюбагато спільного. Воно насамперед проявляється у сукупності тих обставин, щозумовлюють у всіх зазначених випадках необхідність гарантій, а також в єдностіїх цілей та методиці наукового дослідження. Тому, багато чого, що в літературіговориться про гарантії правильного застосування правових норм, про дотриманнязаконності, може бути віднесено і до гарантій реалізації трудових прав, свободі обов'язків особистості.
Водночас, як і в кожному зі згаданих випадків, гарантії трудовихправ мають чимало особливостей, зумовлених специфікою реалізації цих прав.Говорячи про втілення в життя трудових прав громадян, зазвичай цей процеспозначують такими термінами, як «володіння», «користування»,«здійснення», «реалізація». Очевидно, в цілому кожний іззгаданих термінів висловлює суть цього процесу, і тому вони можуть вживатися якоднакові за значенням.
Однак, щоб глибше проникнути в механізм реалізації трудових прав,доцільно розрізняти в ньому окремі форми їхнього здійснення, кожна з якийвимагає гарантій, що відповідають її специфіці. Реалізація прав і свобод можевиражатися у формі фактичного правоволодіння, користування, розпорядження нимиабо у захисті, відновленні прав у випадку їх порушення. Володіння, користуванняі розпорядження, а у випадку порушення і відновлення трудових прав складаютьзміст юридичного процесу втілення їх у життя. Щоб користуватися правами,необхідно не тільки за законом, але і фактично володіти ними. Фактичневолодіння правами і свободами завжди попереджує користування ними, тому що неможна користуватися тим, чим не володієш.
По загальному правилу права і свободи виступають «якможливості, що реалізуються, і ця їхня реалізація є не чим іншим, ніж спосібїхнього існування».
Гарантії потрібні не самі по собі, а для більш повногоперетворення в життя прав, свобод і обов'язків. Звідси їхній характер, системата види повинні якомога повніше, відповідати певним формам реалізації прав ісвобод та здійснення обов'язків.
Призначення гарантій основних обов'язків також визначаєтьсязмістом процесу їх здійснення. Тут гарантії виражаються в створенні найбільшсприятливих умов для несення й активного виконання обов'язків, а також увстановленні відповідальності та застосуванні заходів, що є її слідством, доосіб, які не виконують своїх обов'язків.
Мета встановлення юридичних гарантій – це забезпечення неухильноговиконання законів (і інших нормативних актів), створення умов для найбільшповного здійснення наданих демократичних прав і свобод працівникам. Ці гарантіїнеобхідні, зокрема, для того, щоб виключити або, принаймні, звести до мінімумувипадки порушення законів, прав людини.
Оскільки правова норма завжди містить в собі можливість втручаннядержави з метою забезпечення встановленої нормою поведінки, то саме в цьому і єоснова юридичних гарантій. Для того, щоб потенційна можливість була реальноздійснена, щоб держава була в змозі активно впливати на поведінку суб'єктівправа, вона повинна мати у своєму розпорядженні різні засоби, за допомогою якихздійснюється цей вплив.
В Україні триває безперервний процес розширення прав, пов'язанийіз забезпеченням точного їх дотримання, зі зміцненням законності. Одним знайбільш важливих засобів такого забезпечення і є юридичні гарантії. Гарантіїслід розглядати як умови та засоби, що забезпечують фактичне здійснення тавсебічну охорону прав та свобод всіх і кожного зокрема.
Фактичну можливість користуватися трудовими правами і виконуватисвої обов'язки в значній мірі забезпечують юридичні гарантії. Юридичні гарантіїтрудових прав – це законність в дії. Головну роль в працювати кожного здатногодо праці громадянина, у новій Конституції незалежної тепер України знайшла своєвідображення в ст. 43 заборона примусової праці, яка передбачена у статті8 Міжнародного пакту про громадські і політичні права. Термін «примусовачи обов'язкова праця» означає всяку роботу чи службу, що вимагається відбудь-якої особи під загрозою якого-небудь покарання, роботу, для якої ця особане запропонувала добровільно своїх послуг. Таким чином, право вільнорозпоряджатися своїми здібностями до праці означає і право взагалі не займатисятрудовою діяльністю. Незайнятість особи не повинна розглядатися як підстава дляпритягнення її до будь-якої відповідальності.
У галузі трудового права гарантіям присвячений ряд статей, окремірозділи у монографіях, проблеми, пов'язані з гарантіями, знаходять відбиття укандидатських та докторських дисертаціях. Однак, треба відмітити, що в однихроботах освітлюються тільки гарантії окремих прав (наприклад, О.В. Смирновговорить про гарантії прав на працю, В.С. Андрєєв – про гарантії права наматеріальне забезпечення), а в інших – увага звернута або на гарантії правокремих категорій робітників, наприклад, А.А. Абрамова, Г.М. Громова,В.Н. Толкунова пишуть про гарантії прав жінок, К.П. Орловський (Прогарантії трудових прав молоді), або на окремі види гарантій (так, наприклад,В.І. Смолярчук досліджує процесуальні гарантії охорони трудових прав. Багатохто з авторів згадує про гарантії трудових прав лише у загальній формі (як,наприклад, І.М. Полунов) або обмежуються практичними питаннямивдосконалення законодавства (як, наприклад, К. Абжанов).
Більш повне втілення в життя прав і свобод громадян залежить відбезлічі найрізноманітніших по характеру факторів, кожний із який виступає вякості гарантій прав і свобод.
Ця робота присвячена праву на працю та його гарантіям. Ці питаннязавжди привертали увагу вчених (Н.Г. Александров, А. Баумгарт, А. Вельтнер,С.А. Іванов, Я. Коваржик, Р.3. Лівшиц, К. Мілованов, А.Е. Пашерстнік, А.І.Процевский, В.Н. Скобелкин, О.В. Смирнов, В.І. Смолярчук, В.Н. Толкунова,3. Хайн та ін.).
Посилення наукового потенціалу на Україні не виключає потребиподальшого вивчення цих проблем, тим більше що наше законодавство і практика йогозастосування дуже мінливі в умовах становлення України як правової держави. Аджеправо на працю і його гарантії постійно наповняються новим змістом, істотновпливають на зріст добробуту людини і суспільства в цілому, продуктивність,дисципліну і якість праці.
Раніше вже зазначалося, що, як правило, термін «гарантія»застосовується для позначення засобів, за допомогою яких здійснюєтьсязабезпечення того чи іншого права. У юридичній літературі звичайно непроводяться розбіжності між засобами забезпечення, хоча така відмінність існує.Словники російської мови дають два значення слова «засіб»: прийом чиспосіб чинності; предмет, пристосування, знаряддя для здійснення будь-якоїдіяльності. Що ж стосується слова «спосіб», то воно має тільки однезначення: прийом, метод, порядок, образ дії. Таким чином, засіб – прийом, іпредмет, спосіб тільки прийом. Значить, у відповідності зі змістовим значеннямцих слів будь-який спосіб можна розглядати як засіб, але не будь-який засіб єспособом.
Так, наприклад, судовий порядок розгляду трудових спорів є якзасобом, так і способом, що забезпечують відновлення трудових прав працюючих.А, наприклад, санкцію, передбачену правовою нормою за порушення законів пропрацю, ніяк не можна вважати способом, хоча засобом, що забезпечує здійсненнятрудових прав, вона, без сумніву, є. Звичайно, в останньому випадку межа міжзасобом і способом дуже рухлива. Поки ми розглядаємо санкцію як частинуправової норми – це засіб забезпечення. Але лише санкція починаєзастосовуватися, можна з повною підставою казати про один з способів, іздопомогою яких забезпечується здійснення того чи іншого права.
Слово «умови» також має декілька змістових значень:
1) обставини, від яких будь-щозалежить, які що-небудь визначають;
2) обстановка, у якій протікаєдіяльність;
3) правила, встановлені у тійчи іншій області життя, діяльності;
4) статті, пункти договору, щопередбачають певні дії його сторін;
5) вимоги, виставлені однією зсторін, що домовляються.
В усіх цих значеннях, за винятком останньої, умови можутьвиступати в якості гарантій трудових прав. Так, ліквідація безробіття(економічна гарантія) є обставиною, від якої залежить реалізація права напрацю; відсутність господарчих криз (економічна гарантія) – умови, в якихпрацюють громадяни.
Четверте і п'яте змістовні значення «умови» відносятьсяголовним чином до гарантій юридичних.
Деякі з умов можна розглядати і як засоби чи способи забезпечення(правила, угоди, пункти договорів). У цьому випадку поняття «умови»перекривається поняттями «засоби» і «способи». В іншихвипадках така заміна неможлива, і при визначенні гарантій поняття «умови»повинно застосовуватися у власному значенні (наприклад, відсутністьгосподарських криз і безробіття).
У широкому розумінні поняттям «гарантії» охоплюється всясукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, що спрямовані на реалізаціюправ і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод їх неповного абоненалежного здійснення і захист прав від порушень, що є, нажаль, багаточисельними у наші дні. Хоча ці фактори дуже різноманітні, але стосовно процесуреалізації прав і свобод вони виступають у якості умов, засобів, способів,прийомів та методів правильного його здійснення. Тому під гарантіями слідрозуміти умови і засоби, що забезпечують фактичну реалізацію і всебічну охоронуправ і свобод всіх та кожного зокрема.
Поглиблений аналіз прав і свобод громадян у сфері праці вимагаєтого, щоб в арсеналі гарантій більш чітко розрізнялися умови і засоби їхреалізації. Щоб успішно запровадити в життя записані в Конституції і законахправа і свободи, потрібні насамперед сприятливі умови, що складаються збагатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів. Фактори, що обговорюються, маютьміж собою спільні риси: вони повинні забезпечувати сприятливий режим,середовище для реалізації цих прав і свобод. Нажаль, в даний час обстановка вкраїні не сприяє активному здійсненню як прав, так і свобод, особливо в сферісоціально-економічного життя.
Враховуючи зазначені особливості одну групу гарантій доцільноіменувати «умовами» реалізації прав і свобод, а другу – «засобами».В останньому випадку мова йде про гарантії, що виступають у якості способів,прийомів і методів охорони та забезпечення прав і свобод особи. Отже, першагрупа гарантій спрямована на створення сприятливих обставин для користуванняосновними правами і свободами та виконання обов'язків. Друга група забезпечуєоргани держави, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, самихгромадян ефективним інструментом у боротьбі за належне здійснення прав ісвобод.
Виділення в системі гарантій трудових прав і свобод двох груп – умові засобів – має і теоретичну, і практичну значимість. У теоретичному плані вонодає можливість глибше та детальніше розглянути механізм охорони, забезпечення ізахисту прав і свобод та здійснення обов'язків громадян. У практичному – указанерозділення є корисним у розумінні, що воно гарантує пошук конкретних шляхівпідвищення ефективності їх реалізації. Механізм гарантій прав і свобод має такуособливість: його ефективне функціонування буде порушено, якщо втратитьсязлагоджена взаємодія обох груп гарантій.
Поряд з тим, у кожному конкретному випадку указану різницю неварто абсолютизувати. Один й той самий фактор в одному випадку може виступатияк умова, а в іншому – в якості засобу реалізації прав і свобод. Такерозмежування має сенс лише в загальному плані, коли мова йде про гарантії праві свобод у цілому, а не у кожному окремому випадку.
Можна дати наступне визначення гарантій здійснення (у тому числіохорони і відновлення) трудових прав громадян. Гарантії – це закріплені взаконодавстві умови і засоби, що забезпечують суб'єктам трудових та похіднихвід них правовідносин реальні можливості для охорони, безперешкодногоздійснення, відновлення (у випадку порушення) їх суб'єктивних прав і належноговиконання ними обов'язків.
Всебічний аналіз законодавства і правової літератури, щостосується гарантій, підводять до висновку, що гарантія як поняття включає всебе декілька її різновидів. Теорія права не визначила єдиної класифікаціїгарантій, що забезпечують здійснення прав громадян. Дуже тривалий часбільш-менш загальновизнаним було ділення гарантій на економічні абоматеріальні, політичні та юридичні. Трохи пізніше коло гарантій почало значнорозширюватися. Ряд авторів визнали існування гарантій ідеологічних. У якостісамостійних видів виділили суспільні або морально-суспільні та організаційнігарантії. Почали говорити також про організаційно-політичні,суспільно-політичні, організаційно-правові та деякі інші види гарантій.
Класифікація будь-яких явищ та понять вимагає, насамперед,встановлення критерію розділення їх на різноманітні види. Таких критеріїв можебути не один, а декілька. Причому один частіше за все буває основним, а всіінші додатковими. Така класифікація дозволяє не тільки вивчити найбільш характерніриси явищ, що розглядаються, але й подивитися на ці явища з різних позицій, підрізним кутом зору, пізнати частковості. Підстава ділення повинна бути такою,щоб дозволяла класифікувати згідно з нею всі складники явища чи поняття, щорозглядаються.
Даючи наукову класифікацію гарантій, також необхідно виходити зєдиного критерію. Однак правило єдності підстав ділення не завжди дотримуєтьсяу нашій літературі. Так, наприклад, ділять гарантії на економічні, політичні,ідеологічні, юридичні та суспільні; економічні, юридичні й суспільні;соціально-економічні, політичні, ідеологічні, організаційні та правові. В усіхцих випадках в основі ділення лежить не менш двох критеріїв (характер самихзасобів та види органів, що їх застосовують).
Що слід взяти за основу при класифікації гарантій? А.В. Міцкевич,наприклад, пропонує ділити гарантії по змісту (соціальному призначенню) засобівзабезпечення. Але, по-перше, зміст та призначення – поняття різні, отже, є неодна, а дві підстави ділення. По-друге, слово «зміст», по відношеннюдо видів гарантій, означає не що інше, як самі гарантії, що складають данийвид. На питання, який зміст, скажімо, матеріальних або юридичних гарантій, увідповіді доведеться перелічити засоби забезпечення, що об'єднуються у той чиінший вид гарантій. Якщо говорити про зміст кожної окремої гарантії, то вцілому ряді випадків не можна буде пояснити, чому ті чи інші засобизабезпечення об'єднані в один вид.
Не зовсім відповідним критерієм є й соціальне призначення засобівзабезпечення. Якщо виходити з їхнього призначення як гарантій, то воно однаководля усіх – забезпечення дотримання законів, забезпечення здійснення прав. Якщож розглядати суспільне призначення різноманітних засобів, способів та умовбезвідносно до забезпечення законності, то об'єднання їх по видам гарантій стаєнеможливим, оскільки значна частина цих засобів не має іншого призначення та,крім того, призначення їх може бути цілком різноманітним. Наприклад,призначення кінотеатрів і похоронних бюро (матеріальні гарантії) та т. і.
Заоснову класифікації гарантій на види слід взяти характер тієї галузі суспільноїдіяльності людей, в якій створюються, існують та удосконалюються засоби,способи та умови, що забезпечують дотримання законів й здійснення правгромадян. На цій підставі всі гарантії можна розбити на п'ять видів:економічні, матеріальні, політичні, ідеологічні та юридичні.
Зрозуміло, це ділення є досить відносним, межі між видами маютьвідому рухливість. Багато матеріальних гарантій є й економічними, значнучастину політичних і юридичних гарантій можна назвати ідеологічними і т. і. Вцілому ряді випадків політичні засоби, що закріплені в законі, стають правовимигарантіями (наприклад, контроль профспілок за дотриманням трудовогозаконодавства).
Крім основного критерію класифікації гарантій існують й іншікритерії, що можна назвати допоміжними. Так, наприклад, гарантії можнарозділити на об'єктивні та суб'єктивні. До суб'єктивного відноситься лишечастина ідеологічних засобів забезпечення, а всі інші входять до групи об'єктивнихгарантій.
За ступенем безпосередності впливу всі засоби забезпеченнязаконності і, зокрема, забезпечення прав громадян можна розділити на прямі інепрямі. Розподіл тут необхідно робити не взагалі, а стосовно кожногоконкретного права, хоча, зрозуміло, існують і такі гарантії, що можна віднестидо будь-якого права громадянина. Прямими гарантіями здійснення трудових прав робітниківта службовців безсумнівно є, наприклад, контроль за дотриманням трудовогозаконодавства і т.і. У якості непрямих можна розглядати демократичний порядокстворення органів, що розглядають трудові спори і т.і. Н.В. Вітрук пропонуєрозподіл гарантій на державні і суспільні – за суб'єктом, що приймає участь взабезпеченні реалізації й охорони прав. Однак при такому розподілі цілий рядгарантій залишається поза цими двома групами (усі матеріальні засобизабезпечення, частина економічних і т.і.). Навряд чи можна вважатикласифікацією і розділ «усіх гарантій на правові і не правові (моральні таінші.)». Адже тут береться один із видів і протипоставляється всім іншим.З таким же успіхом можна ділити гарантії на економічні та неекономічні,політичні та неполітичні і т.і. Не зовсім точним є розподіл Н.В. Витрукгарантій на загальні і спеціальні. До загальних він відносить економічні,політичні й ідеологічні засоби, а до спеціальних – юридичнім Останні вважаютьсяспеціальними «тому, що „вони безпосередньо забезпечують реалізацію йохорону суб'єктивних прав громадян“. Але як ми вже відзначали,безпосереднє забезпечення прав здійснюється не тільки юридичними, а й іншимизасобами. Розподіл гарантій прав громадян на загальні і спеціальні цілкомприпустимо, але по іншій ознаці. До загального можна віднести засоби, способи йумови, що забезпечують здійснення більшості наданих громадянам прав, а до спеціальних– тих, що призначені для забезпечення тільки визначеного права або групиоднорідних прав (цивільних, трудових і т.і.).
Деякі автори об'єднують економічні та матеріальні гарантії в одинвид, вважаючи що вони мають однакове значення. Тому, згадуючи одне, берутьдруге в дужки – матеріальні (економічні) або економічні (матеріальні). Проте,хоча поняття „економічний“ та „матеріальний“ близькі посвоєму значенню, їх не можна вважати повністю співпадаючими ні взагалі, ні взастосуванні до гарантій. Економічний – значить стосовний до економіки,господарчий; матеріальний – стосовний до матерії, фізичний (протилежністьдуховного), речовий, стосовний до засобів існування, майновий, грошовий.Поняття „матеріальний“ більш широке, ніж поняття „економічний“.По відношенню до гарантій слово „матеріальний“ найчастішезастосовується, очевидно, в значенні речовий, майновий, грошовий. Так,наприклад, одним з матеріальних засобів, що забезпечують здійснення свободидруку, є папір. Але цілком очевидно, що запаси паперу не можна вважатиекономічною гарантією.
Таким чином є всі підстави говорити про існування двох самостійнихвидів гарантій: економічних та матеріальних.
Не менш важливе значення у забезпеченні трудових прав працівниківмають політичні гарантії.
Сучасна та „добре розвинута держава є політичною основоюзабезпечення прав громадян. До числа найважливіших політичних гарантій,безсумнівно, можна віднести демократичний устрій держави, що передбачаєконтроль за роботою державного апарату з низу (громадські організації, різнісоюзи і т.п. структури, що ставлять одним зі своїх завдань контроль і прийняттяучасті в удосконаленні законодавства).
У ряді теоретичних робіт говориться не про політичні, а просоціально-політичні, суспільно-політичні, організаційно-політичні гарантії.
Своєрідну позицію займає О.В. Смирнов, що поряд зекономічними говорить про морально-політичні або суспільні гарантії. Останніфактично зводяться лише до засобів впливу, що використовується громадськимиорганізаціями.
Суспільні гарантії виділяються в якості самостійного виду гарантійта іншими авторами. Так, наприклад, Б.П. Кравцов вважає суспільнимигарантіями “сукупність сил і засобів, що використовуються суспільством вборотьбі за дотриманням законів та охорони порядку…». Засоби, без сумніву,можуть бути гарантією, якщо з їхньою допомогою забезпечується законність. Що жстосується сил, то навряд чи їх (на відміну від засобів і способів) можнавважати гарантією законності. Перераховуючи різновиди суспільних гарантій, Б.П. Кравцовтільки один раз згадує про силу. Він говорить про силу суспільного впливу направопорушників. Однак засобом забезпечення законності, тобто гарантією, будесам вплив, а не його сила. Слово «сила» має тут лише порівняльнезначення – велика або менша. Стосовно до гарантій, це буде означати більшу чименшу ефективність гарантії.
До числа суспільних гарантій Б.П. Кравцов відноситьдіяльність громадських організацій і громадян з виконання законів, контроль задотриманням норм права, попередження правопорушень, застосування мір суспільноговпливу, перевиховання і виправлення злочинців. Мова, таким чином, йде, з одногобоку, про виконання законів самими громадськими організаціями, і про їхдіяльність по забезпеченню законності – з іншого.
Але саме по собі виконання законів навряд чи можна вважатигарантією законності. У теорії права є загальновизнаним положення про те, щозміст законності перебуває (чи головним чином перебуває) у суворому дотриманніі виконанні законів усіма державними та громадськими органами й організаціями,посадовими особами і громадянами. Але оскільки виконання законів є змістомзаконності, то воно не може бути її гарантією. Якщо ж виконання законів вважатигарантією законності, то вийде, що виконання законів гарантує саме себе.
Діяльність громадських організацій, що спрямована на забезпеченнязаконності, повинна в залежності від її характеру входити до складу політичних,юридичних та ідеологічних гарантій. Візьмемо, наприклад, діяльність профспілок.Одним із її основних видів є робота в економічній області. Але це лише один ізвидів усієї діяльності профспілок. Як об'єднання громадян по лінії професійній,профспілки – це організація економічна. Але не тільки. Профспілки є йорганізацією політичною.
Професійні спілки відіграють важливу роль у розвитку політичноїсистеми суспільства Української держави, подальшому розгорненні демократії, всебільш широкій участі громадян в управлінні справами держави і суспільства,удосконаленні державного апарату, підвищенні активності громадськихорганізацій, зміцненні правової основи державного і громадського життя,розширенні гласності, постійному врахуванні громадської думки.
Але чи можна вважати політичною роботу профспілок по забезпеченнюзаконності, по забезпеченню здійснення трудових прав працівників? Але якщо вцілому роботу профспілок по забезпеченню законності в області трудовихправовідносин можна характеризувати як політичну, то не можна не враховувати відомійчастині дії профспілкових органів, що спрямовані на забезпечення дотриманнязаконів про працю і прав працюючих, мають правове значення (тобто вонизасновані на нормі права і можуть викликати правові наслідки). Тому такудіяльність варто віднести до гарантій юридичних. Діяльність профспілок позабезпеченню законності, що не має правового значення, повинна бути віднесенадо політичних гарантій.
У такому ж напрямку варто розглядати і діяльність іншихгромадських організацій по забезпеченню законності.
Тому є недоцільним на одному рівні з політичними, юридичними йідеологічними гарантіями виділяти, в якості особливого виду засобівзабезпечення законності, ще і гарантії суспільні
Звернемося тепер до питання про ідеологічні гарантії. Ідеологія,як відомо, являє собою систему поглядів, ідей, уяв того чи іншого кола людей,тієї чи іншої партії, їх світогляд. Ідеологія охоплює політичні, правові,філософські, моральні, релігійні, художні погляди та ідеї. Ці різні групи ідейта поглядів називають формами ідеології. З ними безпосередньо пов'язані різніформи ідеологічних стосунків (політичних, моральних, правових та т, д.), атакож відповідні політичні, правові, релігійні та інші організації.
Якщо виходити з поняття "ідеологічні гарантії" уширокому його значенні, то до них слід віднести значну частину політичних таюридичних засобів забезпечення законності. Але цей термін застосовується ще й вбільш вузькому значенні, коли говорять про політичні і юридичні умови поряд зідеологічними. Тут, очевидно, до ідеологічних умов відносять тільки погляди таідеї. Це те, що являє собою суспільну свідомість. В цьому ракурсі проідеологічні гарантії можна говорити як про окремий вид засобів забезпеченнязаконності.
Основні політичні та юридичні гарантії створюють стійку базузабезпечення трудових прав працівників. Вони не тільки служать самі засобамизабезпечення, але й є основою створення та розвитку матеріальних і економічнихгарантій. Всі існуючі види гарантій знаходяться в тісному взаємозв'язку тавзаємодії один з одним.
Вумовах ринкових відносин, крім законодавчого закріплення юридичних гарантій,останні встановлюються також суб'єктами у конкретних договорах. Відповідно достатті 21 Кодексу законів про працю України контракт є особливою формоютрудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальністьсторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організаціїпраці працівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодоюсторін. Прийняття (наймання) на роботу працівників шляхом укладання з нимиконтракту власником або уповноваженим ним органом, громадянином (надалі – роботодавець)може здійснюватись у випадках, прямо передбачених чинним законодавством.Контракт як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на забезпечення умов для виявуініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальніздібності й професійні навички, підвищення взаємної відповідальності сторін,правову і соціальну захищеність працівника.
Умови контракту, що погіршують становище працівникапорівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаютьсянедійсними. Гарантії, визначені законодавством або договорами, забезпечуютьнормальний процес здійснення відповідними суб'єктами своїх прав, що створюєстабільність правовідносин, зміцнює їх стійкість і правопорядок.
Соціально-правова значимість гарантій на викликає сумніву, аджевони забезпечують реалізацію не тільки прав, а й інтересів відповіднихсуб'єктів.
Оскільки правові гарантії використовуються багатоаспектно, то цесамо по собі передбачає певну специфіку останніх та їх прояв у реальному житті.При визначенні гарантій суб'єктів договірних відносин в трудовому праві, слідкеруватися розробками, які є в правовій літературі, положеннями трудового іцивільного законодавства, а також враховувати специфічність функціонуваннядоговірних зобов'язань, де в умовах ринку сторони значною мірою самі визначаютьсвої взаємовідносини.
2. Критерії класифікації та види юридичних гарантій в трудовомуправі України
З метою більш глибокого аналізу юридичних гарантій, щозабезпечують засобами трудового права реалізацію конституційних прав іобов'язків громадян у сфері праці, нами використовується такий прийомдослідження, як класифікація. Відразу необхідно відзначити, що існують різнікритерії класифікації юридичних гарантій прав і обов'язків громадян у сферіпраці.
У теорії права немає єдності поглядів ні на поняття юридичнихгарантій, ні на їх систему. Термінологія, що застосовується, також невідрізняється однаковістю. Говорять про гарантії охорони прав і інтересів, прогарантії дотримання прав, про гарантії доцільної реалізації права, про гарантіїзабезпечення прав і т.п.
Вживання понять «гарантії забезпечення прав», «гарантіїдотримання», «гарантії охорони прав» цілком правомірно.Очевидно, що ці поняття співпадають одне з іншим. Але не кожне окремо, не всівони разом не відображують в повній мірі змісту, не вичерпують усьогорізноманіття проявів дії юридичних гарантій прав громадян.
Більш широкими є поняття «гарантії реалізації» і «гарантіїздійснення права». Звичайно їх вважають рівнозначними, тому що слово «здійснення»і слово «реалізація» мають однакове змістове значення. Але, оскількимова йде про права працівників, більш доречним є термін «здійснення права»,що вживається у найбільш важливих політичних документах.
Ділення юридичних гарантій на гарантії здійснення і гарантіїохорони прав є не зовсім виправданим. Справді, здійснення суб'єктивного правамістить у собі не тільки вступ у ті або інші правовідносини і їх подальшеіснування, але й усунення перешкод, що виникають у процесі здійсненнясуб'єктивного права, охорону від можливих порушень, а також і відновленняпорушеного права. Виходячи з такого розуміння терміну «здійснення права»,можна говорити і про юридичні гарантії здійснення в такому широкому розумінні.
У юридичній літературі одержало поширення поняття «правовігарантії законності». По змісту воно значно ширше, чим юридичні гарантіїздійснення прав. Останні входять як необхідна складова частина в число перших.Тому, говорячи про юридичні засоби, за допомогою яких забезпечується здійсненняправ громадян, доцільніше користуватися терміном «гарантії здійснення прав».
Основнимкритерієм класифікації юридичних гарантій в сфері праці є форма, у якій вонивиражені. Юридичні гарантії можуть бути сформульовані у вигляді елементарнихправ, що входять до змісту конституційного суб'єктивного права і юридичногообов'язку, або у вигляді самостійних галузевих суб'єктивних прав і юридичнихобов'язків, що конкретизують конституційні права й обов'язки громадян України всоціально-економічній сфері. Так, право на вибір роду занять і роботи, відповіднодо покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти і з урахуваннямсуспільних потреб, будучи елементарним правом, що входить у змістконституційного права громадян на працю, виступає гарантією цього права.Елементарне право працівника на робочий тиждень, що не перевищує 40 годин (ст. 50КЗпП), є юридичною гарантією конституційного права громадян України навідпочинок. До числа таких прав-гарантій названого конституційного права, вартовіднести: право на скорочений робочий день для неповнолітніх, для окремихкатегорій працівників (учителів, лікарів, та інших), для ряду професій івиробництв (ст. 51 КЗпП); право на скорочену тривалість роботи в нічнийчас (ст. 54 КЗпП); право на щотижневий відпочинок (ст. 67, 68, 69КЗпП); право на щорічну оплачувану відпустку та інші. (ст. 74 КЗпП).
Розглянемо тепер самостійні галузеві права і юридичні обов'язкипрацівників, що конкретизують конституційні права громадян та їх обов'язку всфері праці. Так, право на працю розвинене в трудовому законодавстві цілою сукупністюсамостійних суб'єктивних прав працівників: правом на вільне укладання трудовогодоговору для виконання роботи з визначеного фаху, кваліфікації або посади звиплатою за неї заробітної плати; правом на вибір терміну трудового договору.По діючому трудовому законодавству трудовий договір може бути: 1) безстроковим,що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений запогодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи(ст. 23 КЗпП України). Також самостійним суб'єктивним правом працівників єправо на встановлення за згодою сторін трудового договору іспиту при прийомі нароботу, визначеної в законі тривалості, з метою перевірки відповідностіпрацівника щодо дорученої йому роботи; право на визначеність трудової функції,що знаходить своє вираження в чіткій регламентації переведень на іншу роботу зініціативи власника або уповноваженого їм органу й у забороні вимагати відпрацівника виконання роботи, не зумовленої трудовим договором. Важливо такожвідзначити, що право працівника на визначеність трудової функції виступаєнайважливішою гарантією реалізації таких складових правомочностейконституційного права громадян на працю, як: правомочність на вибір роду занятьта роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освітиі з урахуванням суспільних потреб; правомочність на оплату праці відповідно доїї кількості і якості. Тому таке велике значення мають положення, сформульованів ст. 31–35 КЗпП України. Так, у ст. 31 КЗпП «Заборона вимагативиконання роботи, не обумовленої трудовим договором» записано, що власникабо уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконанняроботи, не обумовленої трудовим договором. Конкретизація цієї заборони длявласника зафіксована, по-перше, у понятті переведення на іншу роботу і,по-друге, у процедурних нормах такого переведення: загальних й спеціальних.Розглянемо їх докладніше.
Визначення переведення на іншу роботу міститься в ст. 32 КЗпПУкраїни, причому законодавець використовував для цього прийом порівняння зпереміщенням: «Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребуєзгоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі,організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій жемісцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межахспеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власникабо уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу,протипоказану йому за станом здоров'я».
У частині другій ст. 32 КЗпП законодавець дає право власникуабо уповноваженому ним органу без погодження працівників переміщувати їх врамках того ж підприємства, установи, організації на інше робоче місце, в іншийструктурний підрозділ (встановлена лише одна вимога – цей структурний підрозділмає знаходитись у тій же місцевості), доручати йому роботу на іншому механізмічи агрегаті у межах спеціальності та кваліфікації (посади), обумовленихтрудовим договором. Заборонено лише переміщувати працівників на роботу, протипоказануїм за станом здоров'я.
Таким чином, відповідно до частини другої ст. 32 КЗпПвиходить, що визначення у трудовому договорі конкретного робочого місця,структурного підрозділу, механізму, агрегату не має великого юридичногозначення. Власнику дане право таких умов трудового договору не додержуватись.Такий висновок неминуче виходить. з тексту ст. 32 КЗпП.
Правда, не можна не бачити протиріччя між частиною першою ст. 21і ст. 31 КЗпП, з одного боку, і частиною другою ст. 32 КЗпП. Будь-якіспроби вирішити протиріччя на користь статей 21 і 31 КЗпП суперечили бспеціальному правилу ст. 32 КЗпП.
Звичайно, редакція частини другої ст. 32 КЗпП істотно зачіпаєінтереси працівника. Вступивши на роботу водієм легкового автомобіля, вінневдовзі може опинитися водієм вантажівки. Юнак. прийнятий у торговепідприємство на роботу продавцем побутової техніки, невдовзі може опинитисяпродавцем білизни. Не перешкоджає реалізації прав власника на переміщенняпрацівників з одного структурного підрозділу в інший і пункт 2.14 Інструкціїпро порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах іорганізаціях, що потребує внесення до трудової книжки запису про прийняття нароботу з зазначенням структурного підрозділу (цеху, відділу, підрозділу,дільниці, виробництва). Реалізація права власника, встановленого законом; неможе бути заблокована підзаконним актом.
Вважаємо,що все ж вирішуватися це протиріччя має на користь ст. 21 КЗпП. Ст. 43Конституції України забороняє застосування примусової праці. Примусова праця – цебудь-яка робота чи служба, виконання якої вимагають вед працівника під загрозоюбудь-якого покарання, для якої працівник не запропонував добровільно своїхпослуг (ст. 2 Конвенції про примусову чи обов'язкову працю). Отже,вимагаючи від працівника виконання роботи з підпорядкуванням правиламвнутрішнього трудового розпорядку, власник не має права вийти за межі трудовогодоговору. І право власника переміщувати працівників обмежено умовами трудовогодоговору: у межах трудового договору переміщення можливе, за його ж межами вонобуде протизаконним.
Загальним правилом переведення на іншу роботу є обов'язкова згодапрацівника як на переведення на тому ж підприємстві, так і на переведення нароботу на інше підприємство або в іншу місцевість, хоча б разом із підприємством,на якому зайнятий працівник. Як виняток із цього загального правила, згодаробітника або службовця не потрібна на тимчасове переведення на іншу роботу увипадку виробничої необхідності. У разі простою працівники переводяться зурахуванням їх спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому жпідприємстві, в установі, організації на весь час простою або на іншепідприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк доодного місяця. Однак і при тимчасових переведеннях на іншу роботу з визначенихзасад, у законодавстві про працю встановлені додаткові гарантії, щозабезпечують охорону працівників від незаконних переведень. При тимчасовомупереведені на іншу роботу у випадку виробничій необхідності встановленінаступні додаткові гарантії: 1) екстраординарність причин такого переведення – відверненнястихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків; длявідвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування державного абогромадського майна та в інших виняткових випадках, а також для замінивідсутнього працівника; 2) регламентація терміна переведення – власник абоуповноважений їм орган має право переводити працівника на термін до одногомісяця не на обумовлену трудовим договором роботу на тому ж підприємстві або наіншому підприємстві, але в тієї ж місцевості кожного разу при виникненнівипадків, що підпадають під поняття виробничої необхідності. Що стосуєтьсятерміну переведення на іншу роботу для заміщення відсутнього працівника, то вінне може перевищувати одного місяця протягом календарного року; 3) визначенняпорядку оплати праці при такому переведенні – оплата робиться за виконуваноюроботою, з заробітком, не нижчим від середнього заробітку за попередньоюроботою.
При тимчасовому переведення на іншу роботу у випадку простою дляпрацівників встановлені наступні додаткові гарантії: 1) при простої недопускається переведення кваліфікованих працівників на некваліфіковані роботи;2) працівники переводяться на іншу роботу з урахуванням їхнього фаху і кваліфікації;3) якщо працівник у разі простою переводиться на іншу роботу на тому жпідприємстві, в установі, організації, то, він переводиться на весь часпростою; а якщо на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій саміймісцевості – на строк до одного місяця; 4) якщо при простої працівникпереводиться на нижче оплачувану роботу, то при виконанні норм виробітку за нимзберігається середній заробіток за попередньою роботою, а за працівниками, якіне виконують норми або є переведеними на почасово оплачувану роботу,зберігається їх тарифна ставка (оклад).
Звернемося до з'ясування того, які трудові права працівниківконкретизують конституційне право на охорону здоров'я громадян України.Насамперед, це основне право працівників на здорові та безпечні умови праці.Обов'язок забезпечити реалізацію цього права трудове законодавство (ст. 153КЗпП України) покладає на власника або уповноважений ним орган. Власник абоуповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, якізапобігають виробничому травматизмові, а також забезпечуватисанітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворюваньпрацівників; проводити з урахуванням вимог щодо охорони праці проектуваннявиробничих об'єктів, розробку нових технологій, засобів виробництва, засобівколективного та індивідуального захисту працюючих; проводити інструктаж(навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони та інше.
Право працівника на здорові і безпечні умови праці носитькомплексний характер і складається з цілого ряду правомочностей, таких як:право на захист від впливу шкідливих умов праці; право працювати тільки увиробничих помешканнях і на робочих місцях, що відповідаютьсанітарно-гігієнічним нормам, правилам; правомочність на одержання інструктажущодо техніки безпеки та виробничої санітарії; на розслідування нещасноговипадку, що відбувся на виробництві; на відшкодування збитку, заподіяногокаліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним із виконанням трудових обов'язків.Всім перерахованим правомочностям працівників, як це зрозуміло з вищесказаного, кореспондують обов'язки власника підприємства по створенню здоровихі безпечних умов праці для працівника. Такий механізм виступає надійноююридичною гарантією охорони здоров'я працівника в процесі праці.
Найважливішою юридичною гарантією конституційного права громадянУкраїни на освіту виступає основне галузеве право працівників – право набезкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовнепідвищення трудової кваліфікації. Основою зростання продуктивності праці,підвищення культури виробництва, технічного рівня і якості продукції є подальшеудосконалювання загальної і професійної освіти працівників. «Реалізаціїправа на працю сприяє навчання, у тому числі трудове навчання…»
Реальному втіленню в життя права на безкоштовне професійненавчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудовоїкваліфікації, сприяє також ціла система норм трудового законодавства, щовиділена в самостійну главу 14 КЗпП України «Пільги для працівників, якіпоєднують роботу з навчанням». Теоретико-правовий аналіз змісту цієї главидозволяє виділити цілий ряд елементарних прав працівників, що не тількирозкривають зміст права працівника на безкоштовне професійне навчання навиробництві, включаючи і безкоштовне підвищення трудової кваліфікації, але івиступають засобами її реалізації, а отже, і юридичними гарантіямиконституційного права громадян України на освіту. Ці права-гарантії можнарозділити на: права-гарантії при одержанні працівником професійного навчання навиробництві; права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням узагальноосвітніх школах і професійно-технічних навчальних закладах;права-гарантії для працівників, що поєднують роботу з навчанням у вищих ісередніх спеціальних навчальних закладах. Важливо також відзначити, що великакількість з цих гарантій виступають одночасно юридичними гарантіямиконституційного права на працю, тому що вони забезпечують реалізаціюправомочності на вибір роду заняття і роботи.
Таким чином, трудове законодавство закріплює широкий комплексюридичних гарантій, що дозволяють забезпечити реалізацію конституційного правагромадян на освіту і конституційне право на працю, особливо в тій його частині,що відноситься до правомочності на вибір роду занять і роботи відповідно допокликання, здібностям, професійній підготовці, освіті та з урахуваннямсуспільних потреб.
Юридичні гарантії названих прав та обов'язків громадянконкретизуються в трудовому законодавстві і за допомогою прав-принципів. Так,право працівників на об'єднання в професійні спілки – це і гарантіяконституційного права громадян на об'єднання в громадські організації (ст. 36Конституції України), і галузевий принцип даної галузі права.
З позицій науки трудового права такий розгляд природи юридичнихгарантій взагалі застосовується до всіх основних галузевих прав і обов'язківпрацівників, що закріплені у ст. 2 КЗпП України, оскільки середнауковців-трудовиків переважною є точка зору, що зазначені права є одночасно іпринципами цієї галузі права. Дане положення найбільш чітко пояснив Н.Г. Александров.Він відмітив, що немає нічого надзвичайного в тому, що в такій галузі права, яктрудове право, яке безпосередньо стосується життєвих інтересів працюючих, основніпринципи сформульовані у виді основних прав і обов'язків працівників.
За сферою дії юридичні гарантії, що забезпечують реалізаціюконституційних прав і обов'язків громадян засобами трудового права, можуть бутизагальними і спеціальними (додатковими).
Суттєвість загальних юридичних гарантій виражається в тому, щосферою їх розповсюдження є всі працівники або більша їх частина. До нихвідносяться, наприклад, закріплені в Конституції України гарантії, пов'язані зреалізацією права на працю. У статті 43 Основного Закону вказується, що кожниймає право на працю – тобто на отримання гарантованої роботи з оплатою праці увідповідності з її кількістю та якістю й не нижче встановленого державоюмінімального розміру, – включаючи право на вибір професії, роду занять тароботи у відповідності з покликанням, здібностями, професійною підготовкою,освітою і з урахуванням громадських потреб.
До загальних юридичних гарантій трудових прав працівниківвідносяться і гарантії, що стосуються зміни змісту трудового договору або йогоприпинення, встановлення режиму робочого часу та часу відпочинку, забезпеченнятрудової дисципліни, охорони праці.
На відміну від загальних, спеціальні юридичні гарантії поширюютьсяне на всіх, а лише на окремі категорії працівників. Вони відбивають або статевута вікову категорію працівників та службовців (жінки, молодь, пенсіонери,інваліди) або такі об'єктивні умови праці, при яких для працівників закономустановлені спеціальні (додаткові) гарантії трудових прав (наприклад, дляпрацівників транспорту, зв'язку, охорони здоров'я, працівників, зайнятих напідземних, монтажних роботах). Велика кількість різноманітних ознак, зврахуванням яких встановлюються додаткові гарантії трудових прав для робітниківта службовців, дозволяє вирішувати двояку задачу. По-перше, при наявності цих гарантійстворюються сприятливі умови для вільної творчої праці працівників, чимзабезпечується урахування їх інтересів. По-друге, різноманітність диференціаціїспеціальних гарантій дасть можливість суспільству, галузям господарства тапідприємствам більш оперативно втягувати трудові ресурси у виробництво.
Завдяки наявності загальних і спеціальних юридичних гарантійтрудових прав громадяни України можуть вільно підбирати потрібну роботу зурахуванням своїх можливостей (наприклад, роботу в умовах неповного робочогочасу), задовольняти свої потреби, розвивати здібності, а держава – найбільшефективно розподіляти та використовувати трудові ресурси.
Згідно з відображеними в юридичних гарантіях прийомами і способамиправового регулювання трудових відносин, останні можуть бути сформульовані уформі заборон, дозволів і надань. Кожна з цих форм юридичних гарантій може бутиадресована будь-якому й кожному працівнику або тільки визначеному контингентуосіб. Загальним же для всіх цих форм проявів юридичних гарантій трудових прав іобов'язків працівників є те, що вони виступають засобом захисту і реалізаціїконституційних прав і обов'язків громадян України в сфері праці. Наведемоприклади кожної із цих форм юридичних гарантій. Так, по діючому трудовомузаконодавству забороняється необґрунтована відмова в прийомі на роботу. «Відповіднодо Конституції України, – записано в ст. 22 КЗпП України, – будь-яке прямеабо непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг приукладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження,соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі,мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства в професійній спілцічи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання недопускається». Таким чином, з приведеного змісту цієї статті в законі недається вичерпного переліку мотивів необґрунтованої відмови в прийомі нароботу, а також нема визначення необґрунтованої відмови, а названі лише головніпідстави, за якими не може бути обмежене право при прийомі на роботу.Представляється, що необґрунтованою повинна бути визнана відмова громадянину вприйомі на роботу з будь-яких мотивів, що не відносяться до його діловихякостей, і при відсутності обставин, що у силу закону виключають можливістьприйому на роботу. Такі обставини передбачені в ст. 251 КЗпП України «Обмеженняспільної роботи родичів на підприємстві, в установі, організації», ст. 31КК України «Позбавлення права займати певні посади або займатися певноюдіяльністю». Необґрунтованим буде також відмова жінці в прийомі на роботуз мотивів вагітності або відмова в прийомі на роботу матері, яка має груднудитину. Стаття 134 КК України встановлює за таку відмову кримінальнувідповідальність. Отже, дана заборона необґрунтованої відмови при прийомі нароботу служить важливою юридичною гарантією конституційного права громадян напрацю.
До числа юридичних гарантій виражених у трудовому законодавстві уформі надань, варто віднести право працівників на одержання за роботу у вихіднийдень іншого дня відпочинку або компенсації в грошовій формі в подвійномурозмірі (ст. 72 КЗпП України); надання перерв для відпочинку та харчуваннятривалістю не більш двох годин і, по загальному правилу, через чотири годинипісля початку роботи (ст. 66 КЗпП України). Прикладом спеціальнихюридичних гарантій-надань буде: обов'язкове забезпечення молодих робітників імолодих фахівців, що закінчили навчальні заклади або професійне навчання навиробництві, роботою по придбаному фаху і кваліфікації (ст. 206 КЗпПУкраїни); право робітників та службовців на одержання спеціального одягу йінших засобів захисту на роботах із шкідливими умовами праці, а також нароботах в особливих температурних умовах або пов'язаних із забрудненням (ст. 163КЗпП України); право на безкоштовне одержання на роботах, пов'язаних іззабрудненням, мила, миючих та знешкоджуючих засобів (ст. 165 КЗпПУкраїни); право на одержання безкоштовного молока або інших рівноцінниххарчових продуктів на роботах із шкідливими умовами праці; право на безкоштовнеодержання лікувально-профілактичного харчування на роботах з особо шкідливимиумовами праці (ст. 166 КЗпП України) та цілий ряд інших прав.
Нарешті, у залежності від форми вираження та цільового призначеннявсі юридичні гарантії трудових прав і обов'язків громадян України, закріплені внормах чинного законодавства, можуть бути розділені на п'ять видів: 1)перешкоджаючі порушенням трудових прав або невиконанню правових обов'язків,тобто що несуть превентивний характер; 2) що сприяють реалізації прав таобов'язків; 3) відновлюючи, тобто що сприяють відновленню порушеного права абощо усувають перешкоди для реалізації обов'язків; 4) відшкодувальні, тобтозабезпечують відшкодування збитку, заподіяного в результаті порушення прав абостворення перешкод для виконання обов'язків; 5) гарантії-санкції, спрямовані напритягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні трудовогозаконодавства, положень трудового договору.
Слід зазначити, що характер кожного з названих видів юридичнихгарантій безпосередньо пов'язаний із формою відображення правових прийомів іспособів регулювання трудових відносин: заборонами, дозволами і наданнями. Такеположення «спрацьовує» у трудовому законодавстві таким чином, що,наприклад, юридичні гарантії-заборони завжди виступають за своєю цілеспрямованістюгарантіями превентивного характеру. До превентивних гарантій відносяться такожгарантії-санкції, спрямовані на притягнення до відповідальності осіб, винних упорушенні норм про працю: централізованих і локальних. До цієї ж категоріївідносяться і відшкодувальні гарантії.
Оскільки юридичні гарантії-заборони, дозволи і надання доситьповно нами розглядалися, зупинимося лише докладніше на характеристицівідновлюючих, відшкодувальних гарантій і гарантій-санкцій, забезпечують безперешкоднездійснення трудових прав громадян Особливу значимість набуває аналіз цих видівюридичних гарантій ще і тому, що вони більш тісно зв'язані з процедурниминормами трудового законодавства, що охороняють перетворення в життя положеньтрудового права. Необхідно також підкреслити, що якщо виходити із широкогорозуміння норм-санкцій, то і відновлюючи, і відшкодувальні юридичні гарантіїможуть бути віднесені до норм-санкцій. Такий висновок випливає зі змісту нормпро порядок розгляду трудових спорів і тих рішень, можуть приймати комісії потрудовим спорам і суди. У трудовому законодавстві детально регламентованакомпетенція цих органів розгляду трудових спорів, порядок їх діяльності івстановлені терміни для звернення за захистом порушеного права (ст. 221–234КЗпП України), порядок виконання рішень зазначених органів. Це особливо важливопідкреслити тому, що «виконати рішення з трудового спору – це значитьреально відновити порушені трудові права, ліквідувати порушення законності вданих правопорушеннях». Виконаним рішення вважається тільки тоді, колиреально виконані розпорядження КТС, суду, тобто працівник відновлений нароботі, змінене незаконне формулювання причини звільнення, позивачу виплаченаналежна сума заробітної плати, сума відшкодування збитку і т.д.
Рішення по трудовим спорам, як правило, здійснюються добровільно.У тих випадках, коли добровільне їхнє виконання здійснюється, закон установлюєпримусовий порядок виконання цих рішень. Виконавчими документами по трудовимспорам є не тільки виконавчі листи, видані судом на виконання його рішень, алеі посвідчення, що мають обов'язкову виконавчу силу, видані КТС. У разіневиконання власником або уповноваженим ним органом рішення комісії по трудовихспорах у встановлений строк, комісією по трудових спорах підприємства,установи, організації видається працівникові посвідчення, що має силувиконавчого листа (ст. 230 КЗпП України). Звичайно, рішення комісії потрудових спорах підлягає виконанню власником уповноваженим ним органом утриденний строк по закінченні десятьох днів, передбачених на його оскарження(стаття 229) Однак по деяких трудових справах передбачений порядок негайноговиконання рішень. Так, ст. 235 ч. 5 КЗпП встановлює правило,згідно якому рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого абопереведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядаєтрудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Важливою відновлюючою і відшкодувальною юридичною гарантієювиступають положення ст. 235 КЗпП України, що містять правила оплати зачас змушеного прогулу або виконання нижче оплачуваної роботи при незаконномупереведенні. Так, при винесенні рішення про поновлення на роботі органі якийрозглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівниковісереднього заробітку за час вимушеного прогулу або різницю в заробітку за часвиконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява пропоновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника,орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середньогозаробітку за весь час вимушеного прогулу. Одночасно в ст. 237 КЗпП Українивстановлюється санкція про покладення матеріальної відповідальності на службовуособу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника. «Суд, –говориться в статті, – покладає на службову особу, винну в незаконномузвільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду,заподіяну підприємству, установі, організації в зв'язку з оплатою працівникові часувимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язокпокладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону абоякщо власник або уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду пропоновлення на роботі».
Дія цих юридичних гарантій базується на положенні ст. 235КЗпП України про поновлення на роботі. У цій статті закріплене право напідвищену охорону працівників від незаконного звільнення з роботи і незаконнихпереведень на іншу роботу. У разі звільнення без законної підстави абонезаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений напопередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
У діючому трудовому законодавстві передбачена система заходівморального і матеріального заохочення. Так, у ст. 145 КЗпП Українивстановлені наступні види заохочення за успіхи в роботі: працівникам, якіуспішно й сумлінно виконують свої трудові обов'язки, надаються в першу чергупереваги та пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побутовогообслуговування (путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшенняжитлових умов і т. ін.). Таким працівникам надається також перевага припросуванні по роботі.
1) За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищіоргани до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами,нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звання кращого працівниказа даною професією.
2) Ці гарантії-пільги і заохочення у відношенні сумліннихпрацівників протистоять гарантіям-санкціям, застосовуваним до порушниківтрудової дисципліни. Так, у відповідності зі ст. 147 КЗпП за порушеннятрудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з такихзаходів стягнення, як догана чи звільнення.
Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бутипередбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
Наприклад, відповідно до Статуту про дисципліну працівниківзалізничного транспорту України в числі дисциплінарних стягнень зазначене: попередженняпро неповну службову відповідність; позбавлення машиністів права управлятилокомотивом із переведенням на роботу помічниками машиністів, слюсарями,кочегарами на термін до одного року. У ст. 134 КЗпП України говориться проматеріальну відповідальність у повному об'ємі збитку, заподіяного підприємствуз вини працівника, що знаходиться в нетверезому стані.
Наявність юридичних гарантій створює у працівників впевненість уможливості вибору роботи за покликанням, з урахуванням наявної професійноїпідготовки, знань, уміння, досвіду, освіти, а також громадських потреб. Цігарантії служать основою для підвищення продуктивності праці, якісноговиконання робіт, самостійного підвищення кваліфікації та привнесення творчихелементів при виконанні трудової функції, що дуже необхідно в умовахсоціально-економічного розвитку України.
Таким чином, можна зробити висновок, юридичні гарантії – цезакріплені в законодавстві умови і засоби, що забезпечують суб'єктам трудовихта похідних від них правовідносин реальні можливості для охорони, безперешкодногоздійснення, відновлення (у випадку порушення) їх суб'єктивних прав і належноговиконання ними обов'язків.
Здійснення трудових прав громадян можна вважати забезпеченим принаявності двох основних умов:
1) достатньої кількості різних засобів та умов забезпечення укожному виді гарантій (всебічність забезпечення);
2) дієвості самих засобів та умов й активності їхньоговикористання (ефективність забезпечення).
В нашій країні розвиваються та постійно удосконалюються обидвіозначені сторони забезпечення, однак друга сторона (особливо в правовомузабезпеченні) дуже відстає у своєму розвитку від першої. В галузі трудовихправовідносин особливо необхідне подальше підсилення ефективності забезпечення таактивізації використання юридичних гарантій.
Однак, ефективність гарантій трудових та інших прав, свобод іобов'язків у кінцевому рахунку визначається існуючими в країні економічноюобстановкою, соціальними умовами життя і політичним режимом. Вона чималозалежить також від стану міжнародної обстановки, від впливу окремих держав напрактику дотримання прав і свобод.
Мета встановлення юридичних гарантій – це забезпечення неухильноговиконання законів (і інших нормативних актів), створення умов для найбільшповного здійснення наданих демократичних прав і свобод працівникам. Ці гарантіїнеобхідні, зокрема, для того, щоб виключити або, принаймні, звести до мінімумувипадки порушення законів, прав людини.
Наявність юридичних гарантій створює у працівників впевненість уможливості вибору роботи за покликанням, з урахуванням наявної професійноїпідготовки, знань, уміння, досвіду, освіти, а також громадських потреб. Цігарантії служать основою для підвищення продуктивності праці, якісноговиконання робіт, самостійного підвищення кваліфікації та привнесення творчихелементів при виконанні трудової функції, що дуже необхідно в умовахсоціально-економічного розвитку України.
Для подальшого, більш глибокого і детального розгляду юридичнихгарантій трудових прав, не можна не погодитись з Д.А. Карпенко та поділитиюридичні гарантії трудових прав працівників у залежності від стадій розвиткутрудових правовідносин на три групи. Першу групу складають гарантії, щосприяють втягненню працівників у сферу праці, другу – гарантії, що забезпечуютьздійснення трудових прав, а третю гарантії, спрямовані на відновлення порушенихтрудових прав.
3. Соціально-трудові гарантії державних службовців СБ України
Істотний вплив на якість та ефективність державної служби маєматеріальне та соціально-побутове забезпечення осіб, що працюють у державнихорганах та їх апараті, органах місцевого самоврядування. Престижність державноїслужби полягає не лише в тому, що державний службовець представляє державу чи їїорган, органи місцевого самоврядування, наділений владними повноваженнями,виконує важливі функції держави чи місцевої громади, а і залежить від рівнясоціального забезпечення, гарантій нормальної життєдіяльності як самогослужбовця, так і членів його сім'ї, близьких. «Стабільність державноїслужби, формування її із осіб, здатних ставити та вирішувати державно-правові,управлінські проблеми, залежить від гарантій соціальної захищеності, якідержава їм надає за умови належного виконання службових повноважень, тастворення можливості для нормального життя після завершення служби».
При вирішенні питань соціальної захищеності державних службовцівслід враховувати і моменти, які пов'язані з обмеженнями для державнихслужбовців, – заборону займатися підприємницькою та фактично і іншою діяльністю(крім наукової, викладацької, творчої, при цьому викладацькою можна займатисялише в поза робочий час), декларування доходів, встановлення граничного вікуперебування на службі, обмеження щодо політичної активності та ін. Якщовиходити з того, що соціальна захищеність державних службовців полягає всукупності економічних і правових гарантій щодо забезпечення і дотримання їхнайважливіших, закріплених у Конституції України соціальних прав як людини ігромадянина, то необхідно розглядати соціальний захист державного службовця якдіяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування і розвиткуповноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних чинників, щовпливають на неї, створення умов для самовизначення і утвердження в житті.Вирішення проблем соціально-матеріального забезпечення державних службовцівприскорить розбудову сучасної системи державної служби, мотиваційного механізмудіяльності державних службовців.
Умовно трудові та соціальні гарантії державних службовців Службибезпеки України можна розділити на три великі групи, залежно від того, якійнормативний акт встановлює ці гарантії: перша група встановлена для всіхкатегорій державних службовців Законом України «Про державну службу»;друга група гарантій розповсюджується тільки та державних службовців Службибезпеки України та має деякі особливості; третя група – суто соціально-побутовігарантії та пільги, встановлені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців тачленів їх сімей».
Закон України «Про державну службу», інші закони танормативно-правові акти встановлюють гарантії для реалізації державнимислужбовцями своєї професійної діяльності та права на державну службу.
Серед матеріальних і соціально-правових гарантій для державнихслужбовців Закон про державну службу виділяє: право на оплату праці; щорічні тадодаткові відпустки; соціально-побутове забезпечення; пенсійне забезпечення. Доцього можна віднести моральні і матеріальні форми заохочення, оскількимотивація праці взагалі і державних службовців в тому числі має в основі правові,економічні, соціальні і моральні аспекти. Безумовно, економічні чинникивиступають, в першу чергу, стимуляторами службової діяльності, але лише заадекватної оцінки результатів праці та з урахуванням інших елементівсоціально-правового і морального забезпечення.
«Оплата праці державних службовців повинна забезпечуватидостатні матеріальні умови для незалежного виконання службових обов'язків,сприяти укомплектуванню апарату державних органів компетентними і досвідченимикадрами, стимулювати їх сумлінну та ініціативну працю.
Заробітна плата державних службовців складається з посадовихокладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державнійслужбі та інших надбавок.
Посадові оклади державних службовців установлюються залежно відскладності та рівня відповідальності виконуваних службових обов'язків. При вступі на державну службу особа залежно від категорії посадибере на себе комплекс повноважень та інші і додаткові зобов'язання(ненормований робочий графік), обмеження політичної діяльності (участь упартіях, рухах, страйках), вік перебування на службі. Посадовий оклад, такимчином, має забезпечувати державному службовцю нормальні умови життя такомпенсувати ті додаткові заборони і обмеження, які виникають у зв'язку зпроходженням публічної служби. Однак практика показує недостатньо високийрівень посадових окладів, значну вагу в оплаті праці різних доплат і надбавок,що спонукає державних службовців до пошуку інших джерел для існування їх сім'ї,близьких і рідних.
Доплата за ранг провадиться відповідно до рангу, присвоєногодержавному службовцю. Певне значення дляпідвищення матеріального забезпечення державних службовців мають доплати заранги, але їх вага в загальному фонді заробітної плати службовців не така вже ізначна.
Надбавка за вислугу років виплачується державним службовцямщомісячно у відсотках до посадового окладу з урахуванням доплати за ранг ізалежно від стажу державної служби у таких розмірах: понад 3 роки – 10, понад 5років – 15, понад 10 років – 20, понад 15 років – 25, понад 20 років – 30,понад 25 років – 40 відсотків.
Державним службовцям можуть установлюватися надбавки за високідосягнення у праці і виконання особливо важливої роботи, доплати за виконанняобов'язків тимчасово відсутніх працівників та інші надбавки і доплати, а такожнадаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.
Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадовихокладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються КабінетомМіністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці державних службовцівє Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннямипро органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента Українита постановами Кабінету Міністрів України.
Скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою длязменшення посадових окладів, надбавок до них та фінансування інших,передбачених цим Законом, гарантій, пільг і компенсацій».
За сумлінну безперервну працю в державних органах, зразковевиконання трудових обов'язків державним службовцям видається грошова винагородав розмірі та порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
За особливі трудові заслуги державні службовці представляються додержавних нагород та присвоєння почесних звань.
«Державним службовцям надається щорічна відпустка тривалістю30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалоївідпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу.
Державним службовцям, які мають стаж роботи в державних органахпонад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до 15 календарнихднів. Порядок і умови надання додаткових оплачуваних відпусток встановлюються КабінетомМіністрів України».
«Державні службовці забезпечуються житлом у встановленомупорядку із державного фонду.
Державні службовці, які займають посади першої – четвертоїкатегорій, мають право на першочергове встановлення квартирних телефонів.
Державні службовці та члени їх сімей, які проживають разом з ними,користуються у встановленому порядку безплатним медичним обслуговуванням удержавних закладах охорони здоров'я. Цими ж закладами вони обслуговуються післявиходу на пенсію».
Приваблюючою, престижною та конкурентоздатною державна служба можестати також завдяки належному пенсійному забезпеченню державних службовців. «На одержання пенсії державних службовців мають право особи,які досягли встановленого законодавством пенсійного віку, за наявності страховогостажу для чоловіків – не менше 25 років, для жінок – не менше 20 років, у томучислі стажу державної служби – не менше 10 років, та які на час досягненняпенсійного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, якімають не менше 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посаддержавних службовців, – незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійноговіку. Пенсія державним службовцям призначається в розмірі 80 відсотків від сумїх заробітної плати, на які нараховуються страхові внески на загальнообов'язковедержавне пенсійне страхування, а особам, які на час звернення за призначенням пенсіїне є державними службовцями, – у розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючогодержавного службовця відповідної посади та рангу за останнім місцем роботи надержавній службі».
Пенсія державному службовцю виплачується незалежно від його заробітку(прибутку), одержуваного після виходу на пенсію. Максимальний розмір пенсії (з урахуваннямнадбавок, підвищень, додаткових пенсій, цільової грошової допомоги, пенсії заособливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсій, встановленихзаконодавством) не може перевищувати дванадцяти мінімальних розмірів пенсії за віком,встановленої абзацом першим частини першої статті 28 Закону України «Прозагальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсіязбільшується на один відсоток заробітку, але не більше 90 відсотків заробітноїплати.
Пенсія по інвалідності у розмірах, передбачених частинами другою іп'ятою цієї статті, призначається за наявності страхового стажу, встановленого дляпризначення пенсії по інвалідності відповідно до Закону України «Прозагальнообов'язкове державне пенсійне страхування», особам, визнанимінвалідами I та II групи у період перебування на державній службі, які маютьстаж державної служби не менше 10 років, а також особам з числа інвалідів I та IIгрупи незалежно від часу встановлення їм інвалідності, які мають не менше 10років стажу державної служби на посадах, віднесених до категорії посаддержавних службовців, якщо безпосередньо перед зверненням за призначенням такоїпенсії вони працювали на зазначених посадах. Пенсія по інвалідності відповіднодо цього Закону призначається незалежно від причини інвалідності за умови припиненнядержавної служби.
Якщо зазначені особи повертаються на державну службу, виплата пенсіїпо інвалідності припиняється на період до звільнення з роботи або досягнення нимиграничного віку перебування на державній службі. У цьому разі, а також у разіпродовження перебування зазначених осіб на державній службі без оформленняпенсій по інвалідності на умовах, передбачених частиною шостою цієї статті, вонимають право на одержання пенсії відповідно до Закону України «Прозагальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
У разі зміни групи інвалідності або відновлення працездатності виплатапенсії по інвалідності, призначеної відповідно до цього Закону, здійснюється упорядку, визначеному статтею 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державнепенсійне страхування».
Якщо інваліду I або II групи було встановлено III групуінвалідності, то в разі наступного визнання його інвалідом I або II групи правона отримання раніше призначеної пенсії на умовах, передбачених цим Законом,поновлюється з дня встановлення I або II групи інвалідності за умови, якщопісля припинення виплати пенсії минуло не більше п'яти років. У такому самомупорядку визначається право на отримання пенсії по інвалідності на умовах, передбаченихцим Законом, особам, яким така пенсія не була призначена у зв'язку з продовженнямперебування зазначених осіб на державній службі.
У разі смерті особи у період перебування на державній службі занаявності у померлого годувальника стажу державної служби не менше 10 роківнепрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні(при цьому дітям – незалежно від того, чи були вони на утриманні померлогогодувальника), призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника на одного непрацездатногочлена сім'ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлогогодувальника, на яку нараховувалися страхові внески на загальнообов'язкове державнепенсійне страхування, з урахуванням норм частини п'ятої цієї статті, а на двохі більше членів сім'ї – 90 відсотків. До непрацездатних членів сім'ї належатьособи, зазначені у статті 36 Закону України «Про загальнообов'язковедержавне пенсійне страхування».
Державним службовцям у разі виходу на пенсію при наявності стажудержавної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10місячних посадових окладів.
У разі виходу на пенсію державні службовці при наявності стажудержавної служби не менше 10 років користуються умовами щодокомунально-побутового обслуговування.
Таким чином, система трудових гарантій державним службовцям крімпосадових окладів, у розмірі значно більшому, ніж у інших категорійпрацівників, які не є державними службовцями, та надбавок за ранги включаєматеріальну допомогу на оздоровлення, пільгове кредитування на придбання житла,медичне обслуговування службовця і членів його сім'ї, щорічні та додатковівідпустки, пільги на оплату проїзду міським транспортом, комунальних послуг,пенсійне забезпечення, винагороди за особливі трудові заслуги, страхуванняжиття і здоров'я, грошові виплати при виході на пенсію тощо. Привертає увагушироке коло пільг, встановлених для державних службовців, які ними не завждиможуть бути реалізовані, а деякі з наведених пільг і привілеїв мають відношеннялише до частини державних службовців (військовослужбовці, службовці органіввнутрішніх справ, митної служби, Служби безпеки України та ін.).
«Незважаючи на доцільність встановлення пільг і привілеїв длядержавних службовців, що має місце і в інших країнах світу, все ж здаєтьсянеобхідним, щоб головним в оплаті праці службовця став посадовий оклад, який бизабезпечував конкурентоздатність праці службовця на ринку праці та порівняно зприватним сектором, сприяв підвищенню зацікавленості кадрів у наслідках своєїроботи, авторитету державної служби і перебуванню на ній. Надбавки та доплатимогли б бути в такому разі лише як елементи заохочення для державного службовцящодо добросовісного виконання своїх повноважень, прояву ініціативи в роботі. ВЗаконі про державну службу в Україні цілком слушно записано, що надбавкидержавним службовцям можуть установлюватися за високі досягнення у праці івиконання особливо важливої роботи, виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників,їм може надаватись матеріальна допомога для вирішення соціально-побутовихпитань».
Посадовий оклад має стати основним елементом у системі соціальногозабезпечення державних службовців. Однак не можна повністю відмовитися віднадбавок і привілеїв, які сприяють утвердженню державної служби як почесного,привабливого виду діяльності. Одночасно доцільно вирішити питання не лише прогрошову винагороду за виконання якихось особливих завдань, заміщення іншихслужбовців, а й за результатами роботи за рік – виплати щорічної грошовоївинагороди. За особливі трудові заслуги державні службовці мають право напредставлення до державних нагород та присвоєння почесних звань.
Для створення нормальних умов життєдіяльності державних службовцівважливе значення має законодавче положення про забезпечення їх житлом іздержавного фонду у встановленому порядку. Практика показує, що це суттєвапроблема, оскільки будівництво житла за державні кошти в умовах нехай іекономічного зростання, яке намітилося останнім часом у державі, вирішитиважко. Недостатньо розвинутою є і практика надання безвідсоткових кредитів наіндивідуальне чи кооперативне житлове будівництво або придбання квартир чижилих будинків службовцям, які потребують поліпшення житлових умов.Проблематичним є і надання земельних ділянок для забудови у міській зоні. Увеликих містах, де знаходиться переважна кількість державних службовців,вільних державних земель, придатних для індивідуального будівництва, практичнонемає, а ті, які є, належать до власності органів місцевого самоврядування.Тому говорити про індивідуальне житлове будівництво для державних службовцівскладно, простіше це питання вирішувати шляхом кооперативного будівництвабагатоквартирних будинків з наступним наданням квартир держслужбовцям і їхсім'ям або кредитів для купівлі житла.
Конституція України проголошує право кожного на охорону здоров'я,медичну допомогу та медичне страхування, а держава бере на себе зобов'язання постворенню умов для ефективного і доступного для всіх громадян медичногообслуговування. Мова йде про безоплатну медичну допомогу у державних ікомунальних закладах охорони здоров'я. У Законі «Про державну службу»також декларується право державних службовців та членів їх сімей, які проживаютьразом з ними, на безплатне медичне обслуговування у державних закладах охорониздоров'я як під час проходження державної служби, так і після виходу на пенсію.
З приводу безоплатності медичної допомоги у державних і комунальнихзакладах охорони здоров'я Конституційний СудУкраїни визначив, що така допомоганадається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього,поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Поняттямедичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, тому числідержавного, формування і використання добровільних медичних фондів, а такожпорядок надання послуг, які виходять за межі медичної допомоги на безоплатнійоснові у державних і комунальних закладах охорони здоров'я, та перелік такихпослуг мають бути визначені законом.
Змінено і механізм визначення розмірів заробітку для обчисленняпенсій державним службовцям. Посадовий оклад, надбавка за ранг або вислугуроків при призначенні пенсій згідно з Законом України «Про державну службу»враховуються в розмірах, що виплачуються на день звільнення з роботи, що даєправо на таку пенсію. Враховуються також надбавки за знання та використання вроботі іноземної мови, за почесні звання, доплата за науковий ступінь урозмірах, установлених Кабінетом Міністрів України. Премія та інші надбавкивраховуються в середніх розмірах стосовно визначених законодавством виплат увідповідному державному органі, з якого особа вийшла на пенсію.
На наш погляд, доцільно спростити порядок призначення пенсійдержавним службовцям, більш раціональним при призначенні пенсії державнимслужбовцям буде виходити з заробітної плати за основним місцем роботи звключенням всіх видів оплати праці, на які нараховуються збори до Пенсійногофонду України, оскільки в цей фонд внески нараховуються саме для виплатипенсій.
Ще одне уточнення до чинного Закону про державну службу щодопризначення пенсій має стосуватися того, що пенсія державного службовцявиплачується особі, яка на час призначення пенсії працювала на посадахдержавних службовців. Це пояснюється такими причинами:
а) збільшенням пенсії на державній службі на один відсоток заробіткуза кожний рік роботи понад 10 років. Якщо особа при виході на пенсію неперебувала на держслужбі, про надбавку не може вестись мова.
б) позбавленням пенсії державного службовця, який звільнений узв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свогослужбового становища, або вчинення корупційного діяння. В таких випадках пенсіядержавному службовцю призначається на загальних підставах;
в) виплатою пенсії державному службовцю в повному розмірі незалежновід його заробітку (прибутку) після виходу на пенсію;
г) правом на отримання грошової допомоги в розмірі 10 місячнихпосадових окладів.
Важливість врахування моменту щодо виходу на пенсію з державноїслужби при нарахуванні пенсії держслужбовця пояснюється також можливістюперерахунку пенсії державному службовцю у зв'язку з підвищенням розмірупосадового окладу на відповідній посаді та виплати за ранг, спеціальні званнятощо. Без таких перерахунків пенсія державних службовців не буде відповідатисвоєму призначенню – забезпеченню належного рівня життя держслужбовця, адержавна служба не матиме відповідного престижу, тим більше, що на державнихслужбовців-пенсіонерів, поширюються пільги щодо комунально-побутовогообслуговування. Потрібно, однак, зазначити, що у Державному бюджеті Українираніше непередбачалося майже щорічно коштів для додаткових виплат різним категоріямдержавних службовців (наприклад, військовослужбовцям, службовцям органіввнутрішніх справ та ін.).
Повертаючись до надбавок держслужбовцям до посадових окладів,необхідно звернути увагу на те, що відповідно до ч. 7 ст. 33 ЗаконуУкраїни «Про державну службу» вони не обов'язкові, а можутьустановлюватися за високі досягнення у праці і виконання особливо важливоїроботи, за виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників. Можутьустановлюватись інші надбавки і доплати, а також надаватися матеріальнадопомога для вирішення соціально-побутових питань. Таким чином, встановлення надбавокі доплат визначається суб'єктивно, вони не є постійними, вводяться абоперіодично скасовуються, залежать від фонду заробітної плати та його економії.Керівник, безумовно, з урахуванням всіх складових результатів праці, самостійновирішує, які доплати держслужбовцю надати, а які ні. Це стосується і доплат занаукові ступені, звання, використання іноземної мови на службі та ін. Томустимулююча роль заробітної плати та підвищення престижності державної службимає полягати у встановленні належних посадових окладів, що забезпечували бдостатній рівень життєзабезпечення державного службовця і його сім'ї,відповідно до категорії і рангу, стажу професійної діяльності, результатіватестації, відповідальності.
Крім розглянутих проблем соціального забезпечення державнихслужбовців виникають і інші, пов'язані з залученням молоді до державної служби,для чого потрібно, щоб служба була приваблюючою; залучення до роботи надержавній службі осіб, які не є державними службовцями, у випадках розробкирізного роду програм, концепцій, проектів, надання консультативно-дорадчих,методичних послуг, заміни тимчасово відсутніх на службі або для виконаннятимчасових робіт.
На важливості залучення молоді до державної служби наголошується вКонцепції адміністративної реформи в Україні, Стратегії реформування державноїслужби в Україні, Програмі кадрового забезпечення державної служби та інших,схвалених чи затверджених указами Президента України документах. Залученнямолоді до державної служби, надання молодим людям можливостей для застосуваннясвоїх знань і здібностей є важливим завданням державних органів, органівмісцевого самоврядування.
З метою підвищення авторитету державної служби потрібно відійтивід радянської схеми підготовки нормативно-правових актів, виконанняконсультативно-дорадчих, експертних та методичних послуг державним органам таорганам місцевого самоврядування на безоплатній основі. Такі види робіт маютьвиконуватися на контрактній основі, що, з однієї сторони, забезпечить належнийрівень здійснюваних робіт, а з іншої – надасть органам управління можливістьвимагати їх своєчасного та якісного виконання, контролювати хід виконання тадозволить реально впроваджувати розробки у практичну діяльність.
Вдосконалення правових засад функціонування державної служби порядз чітким законодавчим визначенням її основ вимагає перегляду системи оплатипраці державних службовців з метою забезпечення її конкурентоздатності на ринкупраці, зацікавленості державних службовців у просуванні по службі. Важливоперейти до схеми заробітної плати, в загальних рисах визначної Концепцієюадаптації інституту державної служби в Україні до стандартів ЄвропейськогоСоюзу, яка схвалена Указом Президента України від 05.03.2004 р. Структурнізміни заробітної плати стосуються визначення у ній домінуючої ролі посадовогоокладу з тим, щоб доплати за ранг у межах однієї категорії посад стали стимуломдля підвищення результативності праці державного службовця та його кар'єрногозростання. Оплата праці державних службовців має бути рівною за однаковуроботу.
Бажають кращого підходи до фінансування та матеріально-технічногозабезпечення державних органів і їх апарату. Привабливість державної служби,загальна культура державного службовця залежать не лише від рівного доступу додержавної служби, гарантованого захисту державного службовця, знаннязаконодавства, доброчесності, стимулювання управлінської праці та інше, а і відумов праці.
Таким чином, ми роздивились загальні соціальні й трудові гарантіїдержавних службовців.
Звернемося до аналізу нормативно-правових актів, які встановлюютьсоціально-трудові гарантії державних службовців Служби безпеки України.
Служба безпеки України – державний правоохоронний органспеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.
/>Служба безпеки України підпорядкована Президенту України іпідконтрольна Верховній Раді України".
«Кадри Служби безпеки України складають:співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір ізСлужбою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби.
/>До органів Служби безпеки України приймаються на конкурсній,добровільній і договірній основі громадяни України, здатні за діловими таморальними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконуватислужбові обов'язки. Критерії професійної придатності, зокрема юридичноїобізнаності, визначаються кваліфікаційно-нормативними документами, які затверджуютьсяГоловою Служби безпеки України».
Умови і порядок виконання своїх обов'язківспівробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаютьсяукладеним договором (контрактом). Трудові відносини працівників, які уклалитрудовий договір із Службою безпеки України, регулюються законодавством Українипро працю.
«Держава забезпечує соціальний і правовий захиствійськовослужбовців і працівників Служби безпеки України.
Військовослужбовці Служби безпеки України користуютьсяполітичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а такожпільгами відповідно до Закону України „Про соціальний і правовий захист військовослужбовцівта членів їх сімей“, цього Закону, інших актів законодавства.
Право на пільги зберігається за військовослужбовцями Службибезпеки України, яких звільнено зі служби за віком, через хворобу або завислугою років.
Соціальний захист працівників, які уклали трудовий договір ізСлужбою безпеки України, забезпечується на загальних підставах відповідно дозаконодавства про працю».
«Військовослужбовці Служби безпеки України при виконанніпокладених на них обов'язків є представниками влади, діють від імені держави іперебувають під її захистом. Недоторканність їх особи, їх честь і гідністьохороняються законодавством.
/>Близькі родичі військовослужбовців Служби безпеки України такожпідлягають державному захисту. Правопорушення щодо близьких родичіввійськовослужбовців Служби безпеки України, вчинені у зв'язку з виконаннямпокладених на цих військовослужбовців обов'язків, тягнуть за собою відповідальність,встановлену законом.
Працівники Служби безпеки України в разі залучення їх до заходів щодозабезпечення державної безпеки, не пов'язаних безпосередньо з їх функціональнимиобов'язками, користуються правами, які надаються військовослужбовцям Службибезпеки України. У цих випадках на них поширюються гарантії правового захисту,встановлені для військовослужбовців Служби безпеки України.
Не допускається розголошення факту належності співробітниківСлужби безпеки України до її оперативних підрозділів».
«У разі загибелі (смерті) військовослужбовця Служби безпекиУкраїни, який перебував на кадровій військовій службі або проходив військову службуза контрактом, під час виконання ним обов'язків військової служби сім'ї загиблого(померлого), а в разі її відсутності його батькам та утриманцям виплачуєтьсяодноразова грошова допомога в розмірі десятирічного грошового забезпечення загиблого(померлого) за останньою посадою, яку він займав, в порядку та на умовах,визначених Кабінетом Міністрів України.
У разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяноговійськовослужбовцю Служби безпеки України під час виконання ним обов'язківвійськової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження службиабо не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи післязакінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, щомали місце в період проходження служби, пов'язаного з виконанням службовихобов'язків, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачуєтьсяодноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення заостанньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом МіністрівУкраїни. Визначення ступеня втрати працездатності військовослужбовцем Службибезпеки України у період проходження служби у кожному випадку ушкодження здоров'яздійснюється в індивідуальному порядку відповідно до законодавства.
Збитки, завдані майну військовослужбовця Служби безпеки України абочленам його родини у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків,компенсуються йому, а в разі його загибелі – членам сім'ї у повному обсязі за рахуноккоштів державного бюджету.
Положення цієї статті поширюються на працівників Служби безпекиУкраїни та осіб, залучених до заходів щодо забезпечення державної безпеки, атакож на пенсіонерів Служби безпеки України».
Форми та розміри грошового забезпечення військовослужбовців Службибезпеки України встановлюються законодавством і повинні забезпечувати достатніматеріальні умови для комплектування Служби безпеки України якісним складомвійськовослужбовців, враховувати характер, умови роботи, стимулювати досягненнявисоких результатів у службовій діяльності.
«Медичне забезпечення в системі СБУ – це комплекс заходів, що проводяться закладами охорони здоров'я та військово-медичними підрозділами СБУ з метою відбору кандидатів на військову службу до СБУ за станом здоров'я, збереження та зміцнення здоров'я прикріплених контингентів, надання їм необхідної медико-санітарної допомоги для найшвидшого відновлення працездатності після захворювань і травм».
«Уразі коли за умовами своєї професійної діяльності громадянин постійно працює звідомостями, що становлять державну таємницю, йому повинна надаватисявідповідна компенсація за роботу в умовах режимних обмежень». Спеціальноуповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державноїтаємниці є Служба безпеки України.
Особам, які працюють в умовах режимних обмежень, установлюється надбавка до посадових окладів (тарифних ставок) залежно від ступеня секретності інформації:
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «особливої важливості», – 20 відсотків;
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «цілком таємно», – 15 відсотків;
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «таємно», – 10 відсотків.
Особам, які працюють в умовах режимних обмежень і безпосередньо виконують науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, то містять державну таємницю і передбачені державним замовленням (контрактом), встановлюється надбавка до посадових окладів (тарифних ставок) залежно від ступеня секретності та обсягу інформації:
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «особливої важливості», – 70–100 відсотків;
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «цілком таємно», – 30–70 відсотків;
відомості та їх носії, що мають ступінь секретності «таємно»,– 10–30 відсотків".
Під соціальним захистом військовослужбовців розуміють – діяльність(функцію) держави, спрямовану на встановлення системи правових і соціальнихгарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволенняматеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливоговиду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільностіу військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, частковоїабо тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття знезалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбаченихзаконом.
«Військовослужбовцікористуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цихправ і свобод, закріпленими в Конституції України законах України, зурахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана іззахистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги,гарантії та компенсації.
Нормативно-правові акти органів державної влади та органівмісцевого самоврядування, які обмежують права і пільги військовослужбовців тачленів їх сімей, є недійсними».
«Військовослужбовці (крім військовослужбовців строковоївійськової служби) не можуть бути звільнені з військової служби до набуттяправа на пенсію за вислугу років, крім випадків, коли їхня служба припиняється(розривається) у зв'язку із закінченням строку контракту або у зв'язку із систематичнимневиконанням умов контракту командуванням чи у зв'язку із систематичнимневиконанням умов контракту військовослужбовцем, за віком, за власним бажанням,за станом здоров'я, через службову невідповідність, у зв'язку із скороченням штатівабо проведенням організаційних заходів, у зв'язку з обвинувальним вироком суду,що набрав законної сили, яким призначено покарання у вигляді позбавлення чиобмеження волі, позбавлення військового звання, позбавлення права займати певніпосади, у зв'язку з позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку, атакож через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначаєтьсяКабінетом Міністрів України.
У разі незаконного звільнення з військової служби або переміщення послужбі військовослужбовець, який проходить військову службу за контрактом або перебуваєна кадровій військовій службі, підлягає поновленню на військовій службі напопередній або за його згодою на іншій, не нижчій, ніж попередня, посаді. Посадавважається нижчою, якщо за цією посадою штатним розписом передбачено нижче військовезвання, а за умови рівних звань – менший посадовий оклад. У разі якщо штатним розписомпередбачено два військових звання або диференційовані посадові оклади, до увагибереться вище військове звання або вищий посадовий оклад. У разі заподіяння йомутаким звільненням (переміщенням) моральної шкоди вона може бути відшкодована зарішенням суду.
У разі поновлення на військовій службі (посаді) орган, якийприйняв рішення про таке поновлення, одночасно вирішує питання про виплату військовослужбовцюматеріального і грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці зачас виконання військового обов'язку на нижчеоплачуваній посаді, які він недоотримаввнаслідок незаконного звільнення (переміщення). Цей період зараховується військовослужбовцюдо вислуги років (як у календарному, так і у пільговому обчисленні) та до терміну,встановленого для присвоєння чергового військового звання».
Держава забезпечує соціальну та професійну адаптаціювійськовослужбовців, які звільняються у зв'язку із скороченням штатів абопроведенням організаційних заходів, за станом здоров'я, а такожвійськовослужбовців строкової військової служби, які до призову на строковувійськову службу не були працевлаштовані, в разі відповідного зверненнязазначених осіб. У разі необхідності соціальну та професійну адаптацію проходятьтакож члени сімей військовослужбовців за їх зверненням. Адаптація зазначеноїкатегорії осіб провадиться урядовим органом державного управління з питаньадаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніхвійськових об'єктів за рахунок коштів державного бюджету.
Військовослужбовцям, які мають вислугу військової служби не менше10 років та позитивні службові характеристики, дозволяється, починаючи з 1 січня2005 року, протягом останнього року перед звільненням з військової служби проходитипрофесійну перепідготовку (тривалістю не менше 500 годин), без стягнення з нихплатні за навчання та із збереженням забезпечення усіма видами забезпечення впорядку та на умовах, які визначаються Міністерством оборони України, у центрахперепідготовки та працевлаштування всіх форм власності за рахунок службовогочасу.
Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошовета інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби,стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Грошове забезпечення визначаєтьсязалежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умоввійськової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого званнявійськовослужбовця.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються КабінетомМіністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектуванняЗбройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формуваньта правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер,умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності".
При переїзді військовослужбовців, які проходять військову службуза контрактом, а також тих, хто перебуває на кадровій військовій службі, на новемісце військової служби в інший населений пункт, у зв'язку з призначенням на військовупосаду, зарахуванням до військового навчального закладу, термін навчання вякому становить не менше шести місяців, або у зв'язку з передислокацієювійськової частини їм виплачується:
1) підйомна допомога в розмірі місячного грошового забезпечення навійськовослужбовця і 50 відсотків місячного грошового забезпечення на кожногочлена сім'ї військовослужбовця, який переїжджає з ним на нове місце військовоїслужби;
2) добові, встановлені Кабінетом Міністрів України дляпрацівників, які перебувають у відрядженні, за кожний день перебування в дорозіна військовослужбовця та кожного члена сім'ї військовослужбовця, якийпереїжджає разом з ним.
Загальна тривалість службового часу військовослужбовців на тижденьне може перевищувати нормальної тривалості робочого часу за відповідний період,визначеної законодавством України, за винятком випадків, передбачених пунктом 5цієї статті.
2. Розподіл службового часу військовослужбовців протягом доби іпротягом тижня у військових частинах здійснюється таким чином, щоб забезпечитиу військовій частині постійну бойову готовність і проведення занять з бойової підготовкита створити умови для підтримання порядку, військової дисципліни та вихованнявійськовослужбовців, підвищення їх культурного рівня, всебічного побутовогообслуговування, відпочинку і харчування.
3. Розподіл службового часу військовослужбовців визначаєтьсярозпорядком дня, який затверджує відповідний командир (начальник) у порядку, визначеномустатутами Збройних Сил України, з додержанням встановленої загальної тривалостіщотижневого службового часу.
4. Для військовослужбовців, крім військовослужбовців строковоївійськової служби, встановлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихіднимиднями, а для військовослужбовців строкової військової служби і курсантів (слухачів)вищих військових навчальних закладів та курсантів вищих навчальних закладів, якімають військові навчальні підрозділи, навчальних центрів (частин) – шестиденнийробочий тиждень з одним вихідним днем.
5. Військові навчання, походи кораблів, бойові стрільби та бойове чергування,несення служби в добовому наряді та інші заходи, пов'язані із забезпеченням боєготовностівійськових частин, здійснюються без обмеження загальної тривалості службовогочасу.
6. Вихідні, святкові та неробочі дні є днями відпочинку для всьогоособового складу, крім військовослужбовців, залучених до виконання службовихобов'язків. Ці дні згідно з планами, а також вільний від занять час відводятьсядля відпочинку, проведення культурно-освітньої роботи, спортивних заходів та ігор.Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби та курсантів(слухачів) вищих військових навчальних закладів, які виконували службовіобов'язки у вихідні, святкові та неробочі дні, відповідний час для відпочинкунадається командиром (начальником), як правило, протягом наступного тижня.Військовослужбовцям строкової військової служби, курсантам (слухачам) вищих військовихнавчальних закладів при виконанні обов'язків військової служби у зазначені дні часвідпочинку встановлюється відповідним командиром (начальником)".
«Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строковоївійськової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового,матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірімісячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки длявійськовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить30 календарних днів; від 10 до 15 років – 35 календарних днів; від 15 до 20років – 40 календарних днів; понад 20 календарних років – 45 календарних днів. Часдля проїзду до місця проведення зазначеної відпустки і назад не надається.Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпустокне враховуються. Щорічна основна відпустка надається протягом календарногороку. В особливих випадках з дозволу прямого начальника, уповноваженогоМіністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, яківідповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями,утвореними відповідно до законів України, керівниками правоохоронних органів такерівниками розвідувальних органів України, щорічна основна відпустка заминулий рік надається в першому кварталі наступного року, якщо раніше її небуло надано.
Військовослужбовцям, які прийняті на військову службу законтрактом, тривалість щорічної основної відпустки в році початку військової службиобчислюється з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони маютьправо відповідно до пункту 1 цієї статті, за кожний повний місяць служби до кінцякалендарного року. При цьому військовослужбовцям, які мають право на відпусткутривалістю 10 календарних днів і більше, оплачується вартість проїзду до місця проведеннявідпустки і назад в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.Відпустка тривалістю менш як 10 календарних днів за бажанням військовослужбовцяможе бути надана йому одночасно із щорічною основною відпусткою в наступномуроці. У такому самому порядку надається щорічна основна відпустка і військовослужбовцям,які перебували у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічноговіку.
За бажанням військовослужбовців, крім курсантів (слухачів) вищих військовихнавчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складівійськові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військовоїпідготовки, щорічна основна відпустка може надаватися їм частинами, не більшедвох, за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 24календарних днів.
Військовослужбовцям, виконання обов'язків військової служби яких пов'язаноз підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюєтьсяв особливих природних географічних, геологічних, кліматичних і екологічнихумовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров'я, крімвійськовослужбовців строкової військової служби, надається щорічна додатковавідпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення. Тривалість такоїщорічної додаткової відпустки визначається залежно від часу проходження службив цих умовах та не може перевищувати 15 календарних днів.
Військовослужбовцям, які одночасно мають право на отриманнящорічної додаткової відпустки, передбаченої абзацом першим цього пункту та іншимизаконами, щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріальногозабезпечення надається за однією з підстав за вибором військовослужбовця.
Військовослужбовцям, які захворіли під час щорічної основної або щорічноїдодаткової відпустки, зазначена відпустка продовжується після одужання накількість невикористаних днів цієї відпустки.
Курсантам (слухачам) вищих військових навчальних закладів, а такожвищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультетивійськової підготовки, кафедри військової підготовки, щороку надаються канікулярнівідпустки: зимова – тривалістю до 14 календарних днів та літня – 30 календарнихднів. Тривалість таких відпусток не залежить від вислуги років.
У разі наявності навчальної заборгованості у курсантів вищихвійськових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своємускладі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедривійськової підготовки, канікулярна відпустка надається їм після ліквідаціїзаборгованості в межах строків, установлених графіком навчального процесу. При цьомутривалість літньої відпустки не може бути меншою ніж 15 календарних днів.
Курсантам (слухачам) вищих військових навчальних закладів, а такожвищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультетивійськової підготовки, кафедри військової підготовки, крім канікулярнихвідпусток, зазначених в абзаці першому цього пункту, можуть надаватисядодаткові відпустки для лікування у зв'язку з хворобою або за сімейнимиобставинами.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військовоїслужби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки тасоціальні відпустки надаються відповідно до Закону України „Про відпустки“.Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначенихвідповідними законами України.
У разі якщо Законом України „Про відпустки“ або іншимизаконами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітноїплати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошовогозабезпечення.
Відпустка за сімейними обставинами без збереження грошового забезпеченнянадається військовослужбовцю у таких випадках:
1) укладення ним шлюбу – тривалістю до 10 календарних днів;
2) тяжкого стану здоров'я або смерті рідних по крові або по шлюбу:
а) дружини (чоловіка), батька (матері), вітчима (мачухи), сина (дочки),пасинка (падчерки), рідного брата (рідної сестри) військовослужбовця, батька (матері)подружжя або особи, на вихованні якої перебував військовослужбовець, – тривалістюдо 7 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцяпроведення відпустки та назад;
б) інших рідних – тривалістю до 3 календарних днів без урахуваннячасу, необхідного для проїзду до місця проведення відпустки та назад;
3) пожежі або іншого стихійного лиха, яке спіткало сім'ювійськовослужбовця або осіб, зазначених у підпункті 2 цього пункту, – тривалістюдо 15 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду до місцяпроведення відпустки та назад;
4) в інших виняткових випадках, коли присутністьвійськовослужбовця в сім'ї необхідна, за рішенням командира (начальника)військової частини – тривалістю до 3 календарних днів без урахування часу, необхідногодля проїзду до місця проведення відпустки та назад. Така відпустка може надаватисяодин раз протягом календарного року.
За рішенням командира (начальника) військової частинивійськовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, можутьнадаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин без збереженнягрошового забезпечення загальною тривалістю не більш як 15 календарних днів нарік.
У зв'язку з хворобою військовослужбовця йому надається відпусткадля лікування із збереженням грошового та матеріального забезпечення на підставівисновку військово-лікарської комісії. Тривалість такої відпустки визначається характеромзахворювання. Загальний час безперервного перебування військовослужбовця взакладах охорони здоров'я та у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою неповинен перевищувати 4 місяців підряд (крім випадків, коли законодавствомпередбачено більш тривалі строки перебування на лікуванні).
Після закінчення встановленого безперервного перебування на лікуванніу закладах охорони здоров'я та у відпустці для лікування у зв'язку з хворобою військовослужбовецьпідлягає огляду військово-лікарською комісією для вирішення питання пропридатність його до військової служби.
Після видання наказу про звільнення військовослужбовця звійськової служби відпустка для лікування у зв'язку з хворобою не надається.
Дружині (чоловіку) військовослужбовця щорічна основна відпустка заїї бажанням надається у зручний для неї (нього) час одночасно із щорічноюосновною відпусткою військовослужбовця.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військовоїслужби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняютьсязі служби за віком, станом здоров'я та у зв'язку із скороченням штатів абопроведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається зрозрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають правовідповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в роцізвільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовцівстановить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду домісця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживанняв межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
У разі звільнення військовослужбовця до закінчення календарногороку, за який він уже використав щорічну основну та щорічну додатковувідпустки, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станомздоров'я або у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційнихзаходів, на підставі наказу командира (начальника) військового об'єднання, з'єднаннячи частини, керівника органу військового управління, вищого військового навчальногозакладу, установи та організації провадиться відрахування із грошового забезпеченняза дні відпустки, що були використані в рахунок тієї частини календарного року,яка залишилася після звільнення військовослужбовця.
У разі смерті військовослужбовця відрахування з його грошового забезпеченняза використані дні відпустки не провадяться.
разі звільнення військовослужбовців зі служби (крім звільнення черезслужбову невідповідність, у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законноїсили, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі,позбавлення військового звання чи позбавлення права займати певні посади, у зв'язкуз позбавленням військового звання в дисциплінарному порядку, а також у зв'язку ізсистематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем) таневикористання ними щорічної основної відпустки за їх бажанням надаєтьсяневикористана відпустка з наступним звільненням їх зі служби. Датою звільненнявійськовослужбовця зі служби у такому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення військовослужбовця зі служби у зв'язку із закінченням строку контракту невикористана ним щорічна основна відпустка за його бажанням може надаватися й тоді, коли час цієї відпустки повністю або частково перевищує строк контракту. У цьому випадку дія такого контракту продовжується до закінчення відпустки.
Відкликання військовослужбовців із щорічних основних відпусток дозволяється лише у разі оголошення мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, а в інших випадках – за рішенням Міністра оборони України, керівників центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, керівників правоохоронних органів та керівників розвідувальних органів України, їх заступників та начальника Генерального штабу Збройних Сил України, а також командувачів відповідних військових формувань, які за посадою не є керівниками центральних органів виконавчої влади.
У разі відкликання військовослужбовця із щорічної основної відпустки невикористана її частина надається йому, як правило, в поточному році. Якщо невикористана частина відпустки становить 10 календарних днів і більше, військовослужбовцю оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад в межах України, але не далі пункту перебування, з якого його було відкликано.
Охорона здоров'я військовослужбовців забезпечується створенням сприятливих санітарно-гігієнічних умов проходження військової служби, побуту та системою заходів з обмеження дії небезпечних факторів військової служби, з урахуванням її специфіки та екологічної обстановки, які здійснюються командирами (начальниками) у взаємодії з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.
Військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, мають право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров'я. Військовослужбовці щорічно проходять медичний огляд, щодо них проводяться лікувально-профілактичні заходи.
За відсутності за місцем проходження військової служби, навчальних (або перевірочних) і спеціальних зборів або за місцем проживання військовослужбовців військово-медичних закладів охорони здоров'я чи відповідних відділень або спеціального медичного обладнання, а також у невідкладних випадках медична допомога надається державними або комунальними закладами охорони здоров'я за рахунок Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Військовослужбовцям, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, медична допомога, санаторно-курортне лікування та відпочинок надаються відповідно до законодавства.
Члени сімей військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби та курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи) за відсутності за місцем їх проживання державних або комунальних закладів охорони здоров'я отримують медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров'я.
Члени сімей військовослужбовців та осіб, звільнених у запас або у відставку, а також військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або постраждали у полоні в ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних миротворчих операціях, якщо ці особи прослужили у Збройних Силах України, інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях та правоохоронних органах не менш як 20 календарних років, мають право на медичне обслуговування у закладах Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей мають право не більше одного разу на рік на санаторно-курортне лікування та відпочинок у санаторіях, будинках відпочинку, пансіонатах і на туристських базах Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів з пільговою оплатою вартості путівок у розмірах та порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України. Таким же правом користуються члени сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби. До таких членів сімей належать: батьки, дружина (чоловік), неповнолітні діти, а також діти – інваліди з дитинства (незалежно від їх віку).
Військовослужбовці, які отримали захворювання, пов'язане з виконанням обов'язків військової служби, після лікування у військово-медичному закладі охорони здоров'я мають право на позачергове одержання путівок до санаторно-курортних та оздоровчих закладів Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Військовослужбовцям, зайнятим на роботах із шкідливими умовами праці, а також при особливому характері їх служби, військовослужбовцям, які стали інвалідами внаслідок бойових дій, учасникам бойових дій і прирівняним до них особам путівки для санаторно-курортного лікування надаються у першу чергу.
Пенсіонери з числа військовослужбовців, які визнані інвалідами I та II групи внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, забезпечуються путівками для санаторно-курортного лікування незалежно від виду пенсії, яку вони отримують. Інваліди III групи, звільнені з військової служби за станом здоров'я, які отримують пенсії по інвалідності, забезпечуються путівками для санаторно-курортного лікування за наявності медичних показань.
Військовослужбовці-жінки користуються всіма пільгами, передбаченими законодавством з питань соціального захисту жінок, охорони материнства і дитинства. Ці пільги поширюються на батьків з числа військовослужбовців, які виховують дітей без матері (у разі її смерті, позбавлення батьківських прав, на час перебування у лікувальному закладі охорони здоров'я та в інших випадках відсутності материнського піклування про дітей).
Військовослужбовці, звільнені з військової служби внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, члени сімей військовослужбовців приймаються на обстеження і лікування до військово-медичних закладів охорони здоров'я в порядку, встановленому Міністерством оборони України, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.
Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання. Такі жилі приміщення надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби.
У разі відсутності службового жилого приміщення військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі, розміщуються безплатно в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні – у сімейних гуртожитках. Житлово-побутові умови в таких казармах повинні відповідати вимогам, які пред'являються до гуртожитків, що призначені для проживання одиноких громадян. Для інших військовослужбовців військова частина зобов'язана орендувати житло для забезпечення ним військовослужбовця та членів його сім'ї або за бажанням військовослужбовця виплачувати йому грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення.
Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше та потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання кредитів на індивідуальне житлове будівництво або придбання приватного жилого будинку (квартири) на строк до 20 років з погашенням загальної суми та відсоткових ставок за кредитами за рахунок коштів, призначених у державному бюджеті на утримання Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань. Зазначений кредит надається військовослужбовцю тільки один раз протягом усього часу проходження ним військової служби.
Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, у разі звільнення з військової служби за станом здоров'я, віком, у зв'язку із скороченням штатів, а також звільнені з військової служби особи, які стали інвалідами I чи II групи, члени сімей військовослужбовців, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби, мають право на безплатне одержання у приватну власність жилого приміщення, яке вони займають у будинках державного житлового фонду.
У разі смерті особи, звільненої з військової служби в запас або у відставку на підставах, зазначених у абзаці першому цієї частини, яка відповідно до законодавства мала право на першочергове (позачергове) одержання житла, її сім'я зберігає право на одержання житла в тому самому порядку.
Військовослужбовці мають право на навчання (у тому числі на отримання післядипломної освіти) у військових навчальних закладах, відповідних підрозділах підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації військовослужбовців.
Військовослужбовцям, які прийняті на військову службу за контрактом осіб офіцерського складу після здобуття базової або повної вищої освіти за державним замовленням, дозволяється навчатися в інших вищих навчальних закладах без відриву від служби після проходження ними строку служби, який дорівнює часу їхнього навчання для здобуття попередньої вищої освіти. Іншим категоріям військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової військової служби, дозволяється навчатися в інших вищих навчальних закладах без відриву від служби в порядку, визначеному відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Дітям військовослужбовців за місцем проживання їх сімей у першочерговому порядку надаються місця у загальноосвітніх та дошкільних навчальних закладах і дитячих оздоровчих таборах незалежно від форм власності.
Діти військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні 20 років і більше, діти громадян, звільнених з військової служби за віком, за станом здоров'я чи у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, вислуга років у календарному обчисленні яких становить 20 років і більше, діти військовослужбовців, які загинули при виконанні ними обов'язків військової служби, померли чи пропали безвісти або стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, користуються переважним правом зарахування до військових ліцеїв, ліцеїв з посиленою військово-фізичною підготовкою, вищих військових навчальних закладів та вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні підрозділи, за умов успішного складення іспитів та відповідності іншим вимогам і правилам прийому до цих навчальних закладів.