Міністерство освіти і науки України
Донецька державна академія управління
Кафедра правознавства
Курсова робота
з дисципліни: «Цивільне право України»
на тему
цивільно-правова охорона особистого життя фізичної особи
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Поняття особистих немайнових прав та їх значенняв сучасному цивільному праві
1.1 Історичний розвиток правової охорониособистого життя людини
1.2 Сутність і зміст охорониособистого життя людини – правове регулювання
РОЗДІЛ 2. Цивільно-правові аспекти втручання в особисте життяфізичної особи
2.1 Критерії правомірного втручання вособисте життя фізичної особи.
2.2 Інститут охорони особистого життяфізичної особи у сучасному цивільному праві України
2.3 Цивільно-правовий захистособистого життя від неправомірних втручань
РОЗДІЛ 3. Міжнародні стандарти захисту особистого життяфізичної особи
3.1 Характеристика міжнароднихправових актів щодо захисту особистого життя фізичної особи
3.2 Порядок розгляду спорів з захистуособистого життя людини
3.3 Міжнародні організації з захиступрав людини
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Закріпленняв Конституції України демократичного напрямку розвитку політичної системи йпроголошення України правовою державою передбачає, що українська спільнота ниністоїть на межі перетворення на громадянське суспільство, однією з важливих рисякого є загальна повага до приватного життя людини. Однак її рівень в сучасномуукраїнському суспільстві є недостатній, про що свідчать численні неправомірнівтручання в сферу особистого життя («касетні» скандали, публікаціїприватних паперів, фотографій і подробиць інтимного життя осіб без їх дозволу,свавільні проникнення в житло тощо).
Однимз ефективних засобів підвищення поваги до приватності є правова охоронаособистого життя людини від неправомірних втручань. Відповідні правові норми,виконуючи свою ідеологічну функцію, виховують у людей цінування свогоособистого життя та повагу й невтручання в особисте життя інших. Особливу рольв правовій охороні особистого життя відіграють новели ЦК України від 16 січня2003 р., в яких знайшли своє розгорнуте закріплення особисті немайнові правафізичних осіб, спрямовані на охорону особистого життя. Зважаючи на новизну цихнорм та недостатність практики їх застосування, постає необхідність їхнауково-теоретичної розробки.
Проблемацивільно-правової охорони особистого життя не є новою для юридичної науки,однак ґрунтовні її дослідження проводилися ще за радянських часів і нині їхрезультати дещо втратили свою актуальність та значення. У сучасних науковихдослідженнях ця проблема розробляється або вужче, лише щодо окремих їїаспектів, зокрема, таємниці особистого життя, або ширше – в контекстізагального дослідження особистих немайнових прав і компенсації моральної шкоди,завданої їх порушенням. Тому в сучасній науковій літературі відсутні роботи, вяких ґрунтовно і комплексно висвітлювалися б проблеми цивільно-правовогорегулювання особистих немайнових відносин, що складаються з приводу особистогожиття. Наведені вище обставини обумовили вибір теми дисертаційного дослідженнята свідчать про її актуальність.
Теоретичнимпідґрунтям для подальшого дослідження проблеми цивільно-правової охорониособистого життя стали праці науковців радянського і сучасного періодів: С.С. Алексєєва,І.А. Бірюкова, В.С. Гопанчука, О.В. Дзери, Н.Д. Єгорова, В.А. Жакенова, О.М. Ерделевського,Л.О. Корчевної, О.В. Кохановської, О.А. Красавчикова, Л.О. Красавчикової, Л.В. Красицької,В.А. Кройтора, М.С. Малеїна, М.М. Малеїної, В.П. Паліюка, О.О. Підопригори, Г.Б. Романовського, З.В.Ромовської, С.О. Сліпченка, І.В. Спасибо-Фатєєвої, Р.О. Стефанчука, В.Л. Суховерхого,Н.В. Устименко, К.А. Флейшиц, Є.О. Харитонова, Ю.С. Червоного, С.І. Чорнооченко,Я.М. Шевченко, Р.Б. Шишки, М.Й. Штефана та ін.
Метоюдослідження євизначення теоретичної моделі цивільно-правової охорони особистого життя, щомає стати правовим базисом утвердження в Україні загальної поваги до особистогожиття кожної людини.
Об’єктом дослідження є цивільно-правове регулюваннявідносин, що складаються з приводу особистого життя.
Предметдослідженняскладають норми цивільного законодавства, що встановлюють заходи охорониособистого життя фізичних осіб.
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ В СУЧАСНОМУ ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ
1.1 Історичний розвиток правової охорониособистого життя людини/>
Історичний досвідправової охорони особистого життя людини присвячуєтьсярозгляду витоківта генезису правової охорони особистого життя.
Первіснорегулювання і захист відносин особистого життя здійснювалися нормами моралі йрелігії, тому перенесення в стародавні й середні віки деяких їхніх норм у правозумовило не лише правову охорону, а й правове регулювання окремих відносинособистого життя.[1] Вперше питання пропереважно в контексті інституту права власності та делікту injuria. Цим терміном позначалась будь-яканеправомірна дія, все, що вчинювалося не по праву — omne quod non jure fit.Термін мав і більш вузьке, соціальне значення — особиста образа. Уже в ЗаконахХІІ таблиць згадувалися основні види особистої образи: членоушкодження(пошкодження кінцівок людського тіла, внутрішніх кісток тощо) та інші особистіобрази дією (нанесення побоїв без поранення, принижуючих ударів). Таким чином,особиста образа передбачала посягання на тілесну недоторканість вільної людиниі тягла за собою відповідальність у вигляді штрафів у твердо встановленихрозмірах. Посягання на честь, гідність та інші особисті нематеріальні благавільної людини не охоплювались поняттям особистої образи. Преторська практика суттєво розширилапоняття особистої образи, включивши в нього згадані честь, гідність та іншінематеріальні блага. Крім того, претори стали практикувати певні розміриштрафів на свій розсуд в залежності від характеру особистої образи. Так,поняттям особистої образи стало охоплюватися не лише будь — яка образа дією,але і все, що принижує гідність, зневажливе ставлення до іншої особи. Пізніше багато із вказаних протиправнихдій переходять в категорію публічних деліктів, тобто кримінальних злочинів, іімператорське законодавство встановлює за їх вчинення кримінальнувідповідальність. Згодом взагалі було встановлено правило, у відповідності зяким потерпілий міг вимагати визначення та стягнення майнової винагороди зананесення образи або кримінального переслідування. [2]
Однак інститутправа власності та делікту injuria свого цілісного вирішення в його межах воно не знайшло. В епоху середньовіччя правові приписиохороняли лише окремі прояви особистого життя, насамперед недоторканністьжитла, таємницю листування та особистих паперів. Лише у XVIII-ХІХ століттях у законодавстві європейськихкраїн з'явилися норми, що забороняли публікацію фактів про приватне життя,розголошення лікарської таємниці, таємниці рахунків по вкладах тощо. Дотриманнявказаних заборон забезпечувалося за допомогою переважно кримінально-правовихзаходів.
Ідеї про цінністьі недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще впрадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набулиширокого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідкомполісної форми демократії і були пов’язані переважно з поняттям громадянства,яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами тасвободами, насамперед політичними. У працях давньогрецьких мислителів-софістівще у VІ–V ст. до н.е. були закладені й основи концепції природного права,розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеївиникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.)відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатомїх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувалоуявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільнимизусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал,створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючоїідеї прав людини.
Але назаконодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовимдокументом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумовидля подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяннята покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнаннявинним лише за рішенням суду, право вільного в’їзду та виїзду з країни та ін.Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення пронеможливість ув’язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосиланеприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій.
Подальшимкроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій жекраїні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актомвстановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводивсяінститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків триманняпід вартою.
У 1689 р. вАнглії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основоюконституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданихзвертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів,проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у йогостінах.[3]
Паралельно зцим, під впливом Просвітництва дедалі більшої сили набирають ідеї свободи,природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Неоціненним правовимдокументом, який розвинув та конкретизував ці положення, стала Деклараціянезалежності США 1776 р. Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, вДекларації проголошено, що “всі люди створені рівними і наділені Творцемпевними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення дощастя”. В цьому документі та в Конституції США 1787 р. було закладено не лишепідвалини американського конституціоналізму, а й основи ліберальної концепціїправ людини.
Протеповоротним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження правлюдини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила безперебільшення документ історичної ваги – Декларацію прав людини та громадянина1789 р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальноїрівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепціїправ людини. Були проголошені свобода совісти, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та їїмайна, а також встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантуватиправа і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свободарозумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовійпрактиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулюванняправових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.[4]
УпродовжXVIII–XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму іпарламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практикудержав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Лігинацій та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предметаміжнародно-правового регулювання.
Подальшеформування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світовоївійни. Саме тоді питання захисту прав людини широко вийшло за вузьконаціональнімежі і стало об’єктом регулювання міжнародного права. У 1948 р. ОрганізацієюОб’єднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини – першийдокумент універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосивосновні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тимсамим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усікраїни світу.
Наведеніположення дають загальне уявлення про розвиток концепції особистих прав людини в різних країнах у різніісторичні епохи. Маючи спільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалосясвоїми, відмінними від інших шляхами, з урахуванням національних правових,культурних традицій. Можна сказати, що сучасні загальновизнані стандарти угалузі прав людини відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу, єспільним надбанням всього людства.
Говорячи про генезисправ і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості ізахищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняногоминулого, з глибин якого постає наша прекрасна держава та її могутнійволелюбний народ. Такий історично-правовий екскурс свідчить, що українськийнарод зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про правалюдини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки інормотворення, які й донині вражають дослідників. Об’єктивні факти рішучеспростовують неправдиві міфи, які подекуди насаджуються, що українці не здатнідо демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняютьсяпровінціалізмом і схильністю до авторитарної влади.[5]
Достатньонагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античноїдемократії – присягу громадянина Херсонесу, а згодом в союзі східнослов’янськихплемен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів,суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паросткаминародовладдя і самоврядування.
Пригадаймо імогутню Київську Русь (IX–XII ст.), досить знану на той час у світі державу,яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівеньсуспільного, економічного і політичного розвитку і з якою вважали за честьпоріднитися монархи Візантії, Польщі, Франції, Швеції, Угорщини. Зазначимо, щовнаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своємуставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси увигляді холопства і мали місце. Давнє звичаєве право – Закон руський створювалопевні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварськихпринципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувалоповсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизмубули “ряди” – договори, які укладали жителі зі своїми князями. А договори зВізантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.
Правовуоснову Київської Русі становила “Руська правда” (1036–1037 рр.) – першийписаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якогопов’язують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків. “Руська правда” вбагатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним гуманізмом і юридичноютехнікою від аналогічних європейських “варварських правд”. Кодексомурегульовувався широкий спектр суспільних відносин і в тому числі в ньомумістилися норми, що безпосередньо стосуються особи, її прав і свобод. Зокрема,широко врегульовувалися відносини власності і спадкові відносини. Низка нормзакріплювала відсутність смертної кари, мученицьких покарань або катування підчас допиту, обмеження, а згодом і заборону кривавої помсти, різноманітніправові механізми захисту життя, честі і гідності особи.
Норми іпринципи “Руської правди” зберегли своє значення і в часи феодальноїроздробленості, в тому числі на землях могутньої Галицько-Волинської держави(1199–1340 рр.). Згодом, однак, внаслідок ординської навали та експансії рядусусідніх держав на українських землях настали важкі часи.
Вся подальшабагатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьбиукраїнської нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайтианалогів української державності, яка періодично роздиралася на шматкимогутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема,мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань,принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високудуховність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову,культуру, психологію.
Починаючи зХІV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великогокнязівства Литовського. У цій багатонаціональній державі, як свідчить історія,литовські князі поступово підкорилися слов’янському культурному впливові,засвоїли давньоруську писемність і навіть прийняли “Руську правду” як власнеджерело права. Згодом власні акти великокнязівської влади теж спиралися надавні руські правові джерела. У цьому періоді основна частина населення –селянство підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на окремістани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вольності тапривілеї. В результаті Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), особливоостанній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгоюзаконів у Європі, закріпили ряд принципово нових підходів до статусу особи.[6]
Встановлюваласьєдність законодавства для всіх підданих держави і їх рівність перед законом,хоча ці положення значною мірою були лише декларацією. Проголошувалась обмеженавіротерпимість (лише для християнських релігій). Заборонялося перетворювативільну людину на невільника і видавати жінку заміж проти її волі.Проголошувалися недопустимість арешту без законних підстав і покарання безсуду, право на адвокатську допомогу. Значно раніше, ніж в інших країнах, булозакріплено виборність суддів і відокремлення суду від адміністрації. Оскільки руськеправо було одним з основних джерел Статутів, останні ніколи не розглядалисяукраїнським населенням як прояви іноземної правової культури, а лише як власне“старе право”. Цей акт, який став перехідним документом від Середньовіччя доНового часу, своєрідним маніфестом правової держави у феодальному розумінні,діяв в Україні аж до 1840–1842 рр.
Паралельно зЛитовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзькеправо, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєріднимгарантом проти феодальної сваволі.
Частинаукраїнських земель з ХІV ст. перебувала під владою Польщі. Після Люблінськоїунії 1569 р. полякидомінували і у новоутвореній Речі Посполитій. Польські магнати та шляхтапоставили собі за мету здійснити колонізацію українських земель і покатоличитиїх населення, що призвело до низки селянських та народних повстань, спрямованихна захист православної віри і відродження української державності. З часомоплотом визвольного руху стала Запорізька Січ – “козацька християнськареспубліка”, де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини.
У постійнійборотьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступала під гасломверховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умовиодностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності.Зауважимо, що від Польщі на українські землі прийшли і ідеї шляхетськоїдемократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетська вольність ірівність.
Наступнакозацько-гетьманська доба – одна з найдраматичніших і найцікавіших сторінок історії України.Зусиллями Богдана Хмельницького і його бойових товаришів було поваленопольсько-шляхетський лад на значній частині території України і створенокозацьку державу, яка здобула міжнародне визнання і з існуванням якоїрахувалися провідні європейські держави. Переяславська угода 8 (18) січня 1654 р.,Березневі статті та інші акти, які закріпили українсько-московський альянс,хоча й передбачали протекторат московського царя, залишали Україну окремимдержавним організмом з власними політичним і правовим устроєм, адміністрацією,судами, військом, фінансами. Тобто насамперед це було фактичне утвердженняукраїнської державності, де суспільно-політичний лад і взаємовідносини міжкозацькою верхівкою і козацькою масою будувалися на найдемократичніших засадахтогочасної Європи. Зусиллями козаків було створено умови для відновленнясплюндрованих національних, релігійних і економічних прав. Було скасованокріпосне право, але незабаром, як відомо, українські селяни знову потрапили укабалу.
Вершиноюкозацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному (Бендерськаконституція, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”, договір міжзапоріжцями та гетьманом Малоросії). Сама природа і зміст цього документа невикликають сумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалисядо всіх гетьманів з часів гетьмана Виговського (1657–1659 рр.) і всіхмосковських царів з часів царя Олексія Михайловича (1645–1676 рр.). Ці вимогистосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади запринципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців,утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податковістягнення, встановлювалось непорушне правило захисту жінок – вдів козаків, їхдружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов’язок забезпечувати додержаннянепорушних громадянських вольностей. Хоча Конституція Пилипа Орлика за межамиемігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишиласяв історії як оригінальна правова пам’ятка, цікава спроба закріпити нову,відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу“гетьмана-емігранта” до влади.
Післявходження України до складу Московії, а потім до Російської імперії багатоукраїнських мислителів зверталися до політико-правових ідей гуманітарногозмісту. Зокрема, українська політико-правова платформа набула розвитку в працяхМихайла Драгоманова. В останній чверті ХІХ ст. Драгоманов розробив конституціюсуспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. Уконституційному проекті М. Драгоманова “Вільнаспілка” найважливішим було завдання перебудови Російської держави на засадахполітичної свободи. Під політичною свободою розумілися права людини ігромадянина та самоврядування – як місцеве, так і загальнодержавне. Політичнимисвободами було визнано “недоторканність тіла для ганебної кари та смертноїстрати”, недоторканність особи і житла без судової постанови, свобода виборумісця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, товариств і спілоктощо. Проект Конституції Драгоманова передбачав право судового позову напосадову особу чи державну установу за незаконне порушення інтересів особи,право на опір незаконним діям чиновників, повну рівність усіх у громадянськихправах і обов’язках.
Подальшогорозвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях МихайлаГрушевського, зокрема в його конституційному проекті 1905 р. Цим проектомпередбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінокі чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви віддержави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані вУкраїні, проголошувалися вільними.[7]
Зауважимо, щоз середини ХІХ ст. Україна, розділена між Росією і Австро-Угорщиною, вступила усмугу буржуазно-демократичних реформ, найяскравішою рисою яких стало скасуваннякріпацтва. Цей процес супроводжувався посиленням суспільної уваги до проблемиправ людини. Повне визнання і підтримку в Україні знайшли також прогресивніідеї знаменитої російської судової реформи 1864 р., демократичні зміни, яківідбулися в результаті першої російської революції 1905–1907 рр. Аналогічносприймалися і позитивні зрушення у політико-правовому житті Австро-Угорщини. Заподібні зміни активно боролися кращі представники української громадськості пообидва боки кордону.
За часівРадянської влади в Україні було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937,1978 рр.). Ці актизакріпили позитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибутиукраїнської радянської державності. Щодо прав людини їх концептуальною основоютривалий час залишалися положення Декларації прав трудящого і експлуатованогонароду, прийнятої у січні 1918 р. ІІІ Всеросійським з’їздом рад. Особливонаголошувалося на необхідності вирішення соціально-економічних питань якнеодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. ВсіКонституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод.Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свободлюдини з точки зору правового статусу особи. Вже у Конституціях УРСР 1919 і1929 рр. було закріплено дещо ширший, ніж у попередніх конституційних актах,перелік прав людини і громадянина. А Конституція УРСР 1937 р. закріпила широкугаму прав та свобод, провідне місце серед яких посідали:
· економічні права (право на особистувласність і право спадкування особистої власності, право на працю, право навідпочинок);
· соціальні права (право наматеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби і втрати працездатності);
· культурні права (право на освіту);
· політичні права (свобода слова,друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій, свобода совесті, право на об’єднання в громадськіорганізації);
· особисті права (недоторканністьособи, недоторканність житла, таємниця листування);
· виборчі права (закріплювалисьокремим розділом).
В Українівідбувалися об’єктивні суспільно-політичні зміни у напрямі демократизації, щозумовлювалося прийняттям нею міжнародно-правових зобов’язань і членством уміжнародних організаціях. Під час Другої світової війни за свій вагомий внесоку розгром фашизму наша країна набула широкого визнання і авторитету наміжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів Організації Об’єднанихНацій, неодноразово обиралася членом головних органів ООН, її комітетів такомісій. З цього часу вона виступає як суб'єкт міжнародного права і міжнароднихвідносин.
Говорячи проміжнародну правосуб’єктність колишньої УРСР і її участь у міжнароднихвідносинах, йдеться передусім про її зусилля в напрямі забезпечення прав ісвобод людини. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разоміз 17 країнами була обрана членом Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р.стала членом Економічної комісії для Європи, у 1948–1949 рр. і у 1984–1985 рр.обиралася тимчасовим членом Ради Безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР наміжнародних форумах були схвально сприйняті і реалізовані. Саме з ініціативиукраїнської делегації в 1948 р. на конференції в Сан-Франциско комітет, якийочолював глава делегації України Д. Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі іпринципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено рядважливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.[8]
Активнуучасть брала Україна у підготовці й прийнятті міжнародно-правових документів угалузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони буливраховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини,Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації,Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті проекономічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припиненнязлочину апартеїду та покарання за нього та ін. До того доклали багато зусильвсесвітньо відомі наші співвітчизники – юристи В. Корецький (академік АН УРСР,засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АНУРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародногосуду ООН, представник СРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947–1949 рр.) і П. Недбайло(професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім.Т.Г. Шевченка, який у 1958–1968 рр. був постійним представником УРСР у КомісіїООН з прав людини і якому в 1968 р. було присуджено премію ООН за видатнийособистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).
Таким чином,у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм ізапочатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною”атестацією Україні після проголошення нею незалежності.
На тлі всіхпопередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. вигідновирізняється як структурою, так і обсягом закріплених прав та свобод. У нійстатусу особи було присвячено дві глави, окремою главою регулювались основніпринципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства натериторії України, встановлювалась рівність прав громадян перед законом,рівність прав чоловіків та жінок.
Основнимправам, свободам і обов’язкам громадян також була присвячена ціла глава, в якійпроголошувалась повнота прав громадян у всіх основних сферах, зокрема, в ст. 37зазначалося, що громадяни УРСР мають всю повноту соціально-економічних,політичних і особистих прав і свобод, що гарантувалися Конституцією СРСР,Конституцією УРСР і законами. Проголошувалась можливість розширення прав ісвобод громадян у міру реалізації програми розвитку суспільства. В той же часне повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені вміжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР.
У системі прав і свобод пріоритет надававсясоціально-економічним та культурним правам. Практично ця категорія правнайбільш реально втілювалася у життя. Це передусім права на працю, відпочинок,охорону здоров’я, на житло, право користуватися державною власністю, правоособистої власності, яке мало дещо обмежений характер. Серед культурних правпроголошувалося право на освіту, що забезпечувалося безоплатністю усіх видівосвіти і загальнообов’язковою середньою освітою, право на користуваннядосягненнями культури, свобода наукової, технічної і художньої творчості.
Політичним,громадянським та особистим правам і свободам, як і в попередніх радянських конституціях, відводиласядругорядна роль. До цієї категорії прав та свобод належали: право брати участьв управлінні державними і громадськими справами; право вносити пропозиції вдержавні органи і громадські організації, критикувати недоліки в їх роботі;свобода слова, друку, зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Ці положенняздебільшого були декларативними і не мали відповідних механізмів своєїреалізації. До особистих прав належали недоторканність особи і житла, охоронадержавою особистого життя громадян, таємниці листування тощо. Новелою серед особистихправ було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових осіб державних ігромадських органів. Скарги мали розглядатись у порядку і строки, встановленізаконом. Дії посадових осіб, вчинені з порушенням закону, мали змогу бути оскарженими в суді.
КонституціяУРСР 1978 р. поряд із закріпленням прав та свобод передбачала також закріпленняширокого кола обов’язків, що було нетрадиційним на той час для конституційбільшості країн світу.
Цілкомзрозуміло, що проблема реальності, захищеності і забезпеченості прав та свободлюдини і громадянина безпосередньо пов’язана із конкретними історичнимиособливостями розвитку конкретної держави, формою організації державної влади ісоціально-економічним ладом, що панує в ній, розвитком політичних інститутів,політичною свідомістю і активністю народних мас та іншими умовами, що існують укожному суспільстві. Разом з тим найсуттєвішою умовою існування будь-якоїдержави і будь-якого суспільства є незалежність і суверенність держави іготовність та життєва потреба суспільства їх боронити і відстоювати.
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежностіУкраїни відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогурозширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.
У Деклараціїпро державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і зверненні Верховної Ради України “Допарламентів і народів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що досім’ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, якаставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини ігромадянина і зобов’язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів інорм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свободлюдини. Суспільно-політичні зрушення у 1985–1990 рр. і особливо події серпня1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливіумови для демократичних перетворень.
Перші жзаконодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівівщодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законівУкраїни “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті тарелігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народнихдепутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський тамісцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетнимнапрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини ігромадянина, створення дійового механізму їх реалізації.
Прийняття 9листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свободлюдини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніхєвропейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретнізобов’язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цьогочленство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції –основного закону нової демократичної держави.
КонституціяУкраїни 1996 р. є певноюмірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини ігромадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянинав Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію”.
Людина, їїжиття, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст.3)найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом іспрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідаєперед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свободлюдини є головним обов’язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чиннійКонституції України правам, свободам і обов’язкам людини і громадянинаприсвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших вКонституції і містить близько третини її статей.
ЧиннаКонституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначиласистему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема,громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободилюдини і громадянина.
НовийОсновний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод,передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом. Уньому вперше передбачено такі істотні права і свободи, як право на життя (ст.27),на інформацію (ст.34), право приватної власності (ст.41), на підприємницькудіяльність (ст.42), на страйк (ст.44), на достатній життєвий рівень (ст.48),свобода пересування, вільного вибору місця проживання, право вільно залишатитериторію України і повертатися в Україну (ст.33) тощо.
Як показавчас, що минув після прийняття Конституції України, передусім права ігромадянські та політичні свободи набувають реального наповнення. Так, завдякиїх реалізації скасовано смертну кару, утворилось більш як 90 політичних партій,формується громадянське суспільство.
Конституціявсебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення іохорони. Про це свідчить передусім система конституційних нормативно-правовихгарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав ісвобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності,недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Одним ізнайбільших досягнень у гарантуванні прав і свобод є передбачена Конституцією системаорганізаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведенаПрезидентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади тамісцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної РадиУкраїни з прав людини.[9]
Поряд знаціональними гарантіями Конституція передбачила можливість використання іміжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України коженмає право після використання всіх національних засобів правового захистузвернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судовихустанов чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницеюяких є Україна.
Додатковоюгарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захиступрав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїхпорушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у1990 р. до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські іполітичні права 1966 р., Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН зправ людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їхправ та свобод, гарантованих цим пактом.
КонституціяУкраїни юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпеченняправ і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції Україниє нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав ісвобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції Українигарантується.
КонституціяУкраїни на відміну від конституцій ряду інших країн закріпила обов’язки людиниі громадянина, але лише ті з них, які мають принципове значення длязабезпечення прав і свобод: обов’язок неухильно додержуватися Конституції тазаконів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68);обов’язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст.65),обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених закономта ін.
ОсобливістюКонституції України є те, що нею передбачено створення і закріплення дійовогомеханізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головне, організації іздійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу тасудову (ст.6). Саме на судову владу, як зазначено, покладається функція захистуконституційних прав і свобод. За чинною Конституцією каральна функція судупоступається функції правозахисній, праворегулюючій. Відповідно до перехіднихположень Конституції України та Закону України “Про ратифікацію Конвенції прозахист прав і основних свобод людини” від 17 липня 1997 р. рішення про наданнясанкції на арешт, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних увчиненні злочину, а також щодо проведення огляду та обшуку житла або іншоївласності особи з 28 червня 2001 р. прийматимуться виключно судами України.
Важливоюланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є КонституційнийСуд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основконституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпеченняверховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.
Здійснюючиконституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив надіяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини ігромадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючирішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положеньКонституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справі здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стаєобов’язковим для всіх суб’єктів права.
Запровадженняспеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини єновацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашійкраїні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистомсвоїх прав до Уповноваженого (ст.55) і визначається, що через ньогоздійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав ісвобод людини і громадянина (ст.101). Статус, функції та компетенціяУповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені уконституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України зправ людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробціцього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана(Уповноваженого з прав людини) європейських країн. Віднині цей інститут являєсобою універсальний інструмент виявлення і сприяння усуненню порушень прав ісвобод людини і громадянина в Україні. Усвідомити природу, функції та мандатнового для України демократичного інституту позасудового захисту прав і свободлюдини неможливо без аналізу подібних правозахисних інституцій у демократичнихкраїнах світу.[10]
1.2 Сутністьі зміст охорони особистого життя людини – правове регулювання
Сутністьі зміст охорони особистого життя людини та його правове регулювання требарозглядати як правона особисте життя та право на сімейне життя та особисті немайнові права,спрямовані на охорону окремих проявів особистого життя людини;
Доособистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття,належать:
1) право наім'я;
2) право нагідність, честь і ділову репутацію;
3) право наіндивідуальність;
4) право наособисте життя;
5) право наінформацію;
6) право насвободу творчості та вибір роду занять;
7) право намісце проживання та недоторканність життя;
8) право насвободу пересування;
9) право насвободу об'єднань та мирні зібрання.
Право на ім'яє одним із найдавніших особистих немайнових прав, оскільки воно забезпечуєособі можливість бути індивідуалізованою в суспільстві. За своїм змістомособисте ім'я складається з прізвища, імені та по батькові.[11]
Особистенемайнове право на ім'я означає:
1) можливістьволодіти, користуватись та розпоряджатися іменем, тобто можливість бути носіємімені (володіння), використовувати (платно чи безоплатно) своє ім'я у всіхсферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати дозвілрозголошувати своє ім'я чи заборонити розголошувати своє ім'я (користування), атакож вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям,змінювати із досягненням повноліття, одруження, розлучення тощо(розпорядження). Особливу увагу слід звернути на те, що використання імені вокремих випадках може здійснюватись і без згоди на це особи. Наприклад, ім'яфізичної особи, яку підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочину, або особи,яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використано(обнародувано) без згоди особи лише у разі набрання законної силиобвинувального вироку щодо неї або винесення постанови по справі проадміністративне правопорушення (ч. 4 ст. 296 ЦК). Причому використанняпочаткової літери прізвища особи у пресі, літературних творах не є порушеннямїї права;
2) можливістьвимагати звертатись до особи відповідно до імені полягає в тому, що ніхто немає права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-якеспотворення є порушенням цього права. У разі перекручення імені фізичної особи(наприклад у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) його маєбути виправлено. Якщо перекручення було здійснено в документі, то такийдокумент підлягає заміні (ч. 3 ст. 294 ЦК);
3) можливістьвикористовувати псевдонім, яка полягає у використанні для своєї індивідуалізаціївигаданого імені;
4) можливістьвимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розумітизаборону будь-якого порушення права на ім'я.
Подібним доправа на ім'я є право на присвоєння імені (ст.ст. 145—147 СК). Сутність цьогоправа полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не взмозі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки,усиновителі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд.Вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (наприклад, подвійнечи потрійне ім'я (Карпенко-Карий, Складовська-Кюрі), відсутність по батькові(Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн) або ж можливе присвоєння транскрибованогоімені (тобто імені, яке як вимовляється відповідно до національних традицій,так і пишеться, наприклад, Софі Лорен (а не Софія Лорен), Анне Вескі (а неГанна Вескі) тощо).
Доволіважливим при участі фізичної особи в суспільних відносинах є також і право нагідність, честь та ділову репутацію. В загальному розумінні, під поняттям«честь» слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з бокусуспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішнясамооцінка особою своїх якостей. Суміжним з даними поняттями є поняття«ділової репутації» — усталено зовнішня оцінка фізичної чи юридичноїособи в сфері підприємницьких відносин. Ці особисті немайнові блага повиннібути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.[12]
Розглянемоскладові цього права
Права нагідність — це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність якособистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимостісебе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті.
Право начесть — це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну тасвоєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) з дотримання морально-етичних таправових норм, з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян,а також право на формування цієї оцінки та користування нею.
Права наділову репутацію — це право фізичної та юридичної особи на об'єктивну, повну тасвоєчасну оцінку її як фахівця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певноїсоціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінкита користування нею.
Суміжним зцим правом є право на повагу до тіла померлої особи та місця її поховання, якимнаділені члени сім'ї та родичі померлого. Сутність цього права полягає вобов'язку шанобливо ставитися до тіла померлої особи та місця її поховання, атакож забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК).
Надзвичайноважливим для участі особи у соціальному бутті є її право на індивідуальність.Під поняттям "індивідуальність" необхідно розуміти сукупністьпсихічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, щовідрізняють її від інших індивідуумів. До структури індивідуальності належитьціла низка особливостей фізичної особи, що пов'язані з її національною, культурною,релігійною, мовною та іншою самобутністю. Саме ці особливості можутьвідбуватися у: а) зовнішньому вигляді фізичної особи (зовнішність, фігура,фізичні дані, одежа, зачіска тощо, а також і сукупність усіх цих елементів); б)її голосі (певні звуки, що відтворюються в формі слів, мелодій, тембрі голосутощо) і мовленні (як система звукових знаків, з усіма своїми особливостями,наприклад, заїкання, невимова окремих звуків, говір, слова-паразити, сміхтощо); в) манері поведінки (поводження у стосунках з іншими особами таособливості у ставленні до речей, наявність моральних принципів, звичок таінших особливостей характеру); г) інтелектуальному, культурному та освітньомурівні (вміння спілкуватись, знання правил ґречності, дотепність, кмітливість,хист тощо); ґ) інших характерних ознаках, які вирізняють фізичну особу середінших.
Право наіндивідуальність фізичної особи полягає в можливості:
1) володітипевною індивідуальністю, тобто бути визнаним носієм цього особистогонемайнового блага;
2)використовувати свою індивідуальність, тобто обирати будь-яку з можливих формта способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом тане суперечать моральним засадам суспільства. Окремі прояви індивідуальностіможуть обмежуватись за певними критеріями (місцем, часом, специфікою діяльностітощо). Наприклад, нудисти вправі виявляти свою індивідуальність, але успеціально відведених для цього місцях;
3) створюватита змінювати свою індивідуальність, тобто можливість самостійно визначати їїобсяг та зміст;
4) вимагатизахисту у разі будь-якого порушення права на індивідуальність, тобто можливістьвимагати захисту у випадках, коли особі створюють перешкоди у реалізації цьогоправа, або коли вчиняють дії, якими порушується це право.
Право наособисте життя відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки дозволяє особі нестільки брати участь у суспільному житті, скільки захищати власне приватнежиття від вторгнення із-зовні. Під поняттям особисте життя слід розумітиповедінку фізичних осіб поза межами виконання різноманітних суспільнихобов'язків.
Право наособисте життя означає:
1) можливістьмати особисте життя, тобто здатність фізичної особи бути носієм цьогоособистого немайнового блага;
2) можливістьвизначати своє особисте життя. Закон не вказує переліку можливих чи необхіднихдіянь, якими б особа могла здійснити своє право на визначення свого особистогожиття. Натомість, законодавець надає фізичній особі можливість самостійно навласний розсуд вирішувати, яким чином визначати, організовувати та проводитисвоє особисте життя, залежно від власних інтересів та мети;
3) можливістьознайомлення інших осіб з обставинами особистого життя — особа самостійновизначає коло осіб, що можуть володіти інформацією про її особисте життя. Однаку випадках, що прямо передбачено в законі, в інтересах національної безпеки,економічного добробуту та прав людини це особисте немайнове право може бутиобмежено;
4) можливістьзберігати у таємниці обставини свого особистого життя, означає, що фізичнаособа може не розголошувати про обставини свого особистого життя самостійно, атакож вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такоюінформацією;
5) можливістьвимагати захисту права на особисте життя.
Ще однимгарантом права на особисте життя є право фізичної особи на особисті папери. Доособистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники,інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Право на особисті папери означаєможливість надавати згоду чи забороняти ознайомлення з особистими паперами та їхвикористання і розпорядження.[13] У разі смерті цієїфізичної особи право на дачу згоди на ознайомлення та використання особистихпаперів переходить до дітей померлої фізичної особи, її вдови (вдівця), а якщоїх немає, то до батьків, братів та сестер. Здійснення права на особисті папериможе бути обмежено:
1) якщоособисті папери стосуються особистого життя іншої фізичної особи, наприклад,фотографія висвітлює певні обставини особистого життя чоловіка та дружини. Вцьому випадку, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібназгода цієї особи, а у разі смерті — дітей померлої фізичної особи, її вдови(вдівця), а якщо їх немає, то батьків, братів та сестер;
2) якщоособисті папери передано до фонду бібліотек або архівів із дотриманням правусіх заінтересованих осіб;
3) в іншихвипадках, що прямо передбачено чинним законом, і лише в інтересах національноїбезпеки, економічного добробуту та прав людини.
Суміжноюгарантією права на особисте життя є право на таємницю кореспонденції (ст. 306ЦК), під яким слід розуміти право на таємницю листування, телеграм, телефоннихрозмов та інших видів кореспонденції. Щодо дотримання цього права,допускається:
1) використання,зокрема, шляхом опублікування, листів, телеграм та інших видів кореспонденції.Може проводитись лише за згодою особи, яка надіслала їх, та адресата, а у разісмерті принаймні одного з них — за згодою його дітей, вдови (вдівця), а якщотаких немає — батьків, братів та сестер;
2) можливістьдолучення кореспонденції, яка стосується фізичної особи, до судової справи лишеу разі, якщо у ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи.При цьому, інформація, яка міститься в такій кореспонденції, розголошенню непідлягає.
Обмеженняцього права можливе з метою запобігання злочинові або з'ясування обставин підчас розслідування кримінальної справи лише за відповідним дозволом суду, якщоіншими способами одержати інформацію неможливо.[14]
Надзвичайноважливим особистим немайновим правом слід визнати також і право па інформацію.Додаткове регулювання цього права здійснюється Законами України «Проінформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Проінформаційні агентства», «Про друковані засоби масової інформації(пресу) в Україні», «Про телебачення та радіомовлення»,«Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захистжурналістів», «Про державну таємницю» та ін. За своєю сутністювоно спрямоване на забезпечення публічної сфери інтересів, чим і відрізняєтьсявід права на особисте життя, яке забезпечує приватні інтереси. Під поняттям"інформація" чинне законодавство розуміє документовані або публічнооголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державіта навколишньому природному середовищі. З огляду на це, право на інформацію —це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати іпоширювати інформацію. Під поняттям «збирання інформації» слідрозуміти надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповіднодо чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваноїінформації фізичними особами. Що стосується «зберігання інформації»,то це повноваження означає можливість забезпечення належного стану інформаціїта її матеріальних носіїв. Повноваження «використання інформації»означає, що фізична особа може задовольняти свої інформаційні потреби будь-якимне забороненим чинним законодавством способом. Терміном «поширенняінформації» законодавець визначає можливість фізичної особирозповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядкудокументовану або публічно оголошувану інформацію.
Протездійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушуватигромадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та іншіправа, свободи та законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичнихосіб. При цьому слід зауважити, що законодавством встановлено певні спеціальнірежими для окремих видів інформації. Наприклад, у разі, якщо інформаціястосується особи (персональні дані), то закон встановлює можливість збирання,зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичноїособи лише за її згоди. Окремий правовий режим встановлено також і дляінформації, що становить державну таємницю або конфіденційну інформаціююридичної особи, які не можуть підлягати збиранню, окрім випадків, щопередбачено законом.
Ще однимособистим немайновим правом фізичної особи є право на свободу літературної,художньої, наукової і технічної творчості, яке полягає в можливості вільновибирати сфери, зміст та форми (способи, прийоми) творчості. Досить важливоюгарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензурупроцесу творчості та результатів творчої діяльності. Однак заборона цензури неозначає, що право на творчість може бути безмежним. Зокрема у разі, якщо творчістьсуперечить закону чи моральним засадам суспільства, наприклад, пропагує ідеїфашизму, расизму, тероризму та інших суспільно небезпечних явищ, то таку«свободу» може і має бути обмежено (ст. 2 Закону України «Прозахист суспільної моралі»).
Подібним доправа на свободу творчості є право на вибір роду занять, під яким слід розумітипередбачену законом можливість вільно на власний розсуд обирати та змінюватирід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Обмеження щодореалізації цього права може бути передбачено окремим законом, наприклад,конкурсний відбір на посади для державних службовців. Гарантією права на вибірроду занять є заборона до примушування виконання роботи. Не вважаєтьсяпримусовою роботою військова або альтернативна (невійськова) служба, робота,яку особа виконує за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи службавідповідно до закону під час воєнного та надзвичайного стану.
Право намісце проживання фізичної особи особисте немайнове право фізичних осіб,означає:
1) можливістьмати місце проживання, тобто передбачену законом можливість мати житловийбудинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому(гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де б певна особапостійно, переважно або тимчасово проживала;
2) можливістьвільного вибору та зміни місця проживання, тобто передбачену законом можливістьвільно обрати той населений пункт, де б розташовувалось місце проживання, атакож змінювати його за необхідності.
Додатковорегулює право на місце проживання Закон України «Про свободу пересуваннята вільний вибір місця проживання в Україні».
Суміжним зцим правом є право на недоторканність житла, під яким слід розуміти можливістьфізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою, або завмотивованим рішенням суду. Під поняттям «проникнення» слід розумітине лише недопустимість входження в нього всупереч волі фізичної особи іншихосіб, а й інші форми отримання інформації про те, що відбувається в будинку,наприклад, за допомогою пристроїв для прослуховування. Право на недоторканністьжитла може бути обмежено у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуваннямжиття людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюютьу вчиненні злочину. Окрім того, до змісту права на недоторканність житланалежить також і заборона виселення або іншим чином примусового позбавленняжитла, крім випадків, встановлених законом за рішенням суду.[15]
Важливу рольдля забезпечення участі людини в суспільному житті відіграє також і право насвободу пересування, до якого слід відносити можливість фізичних осіб вільнопересуватись територією України, виїхати за її межі та безперешкодноповернутися до України, а також вільно визначати місце свого перебування,обирати способи й засоби пересування. Окрім ЦК України право на свободупересування регулює Закон України «Про свободу пересування та вільнийвибір місця проживання в Україні».
Правом навільне пересування територією України наділено фізичну особу, яка досягла 14років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має право пересуватисятериторією України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та вїхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільнепересування територією України може бути обмежено шляхом встановлення закономокремих особливих правил доступу на окремі території, якщо це потрібно вінтересах державної безпеки (наприклад заклади пенітенціарної системи), охоронигромадського порядку (наприклад оголошення військового чи надзвичайного стану),життя та здоров'я людей (наприклад, епідемії, епізоотії, епіфітотії).
Правом навільний самостійний виїзд за межі України має фізична особа, яка досягла 16років. Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межіУкраїни лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньомусупроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільнийсамостійний виїзд за межі України може бути обмежено у разі виникнення вбудь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення вній умов для безпеки громадян України. Правом на безперешкодне повернення доУкраїни наділено фізичних осіб, які є громадянами України.
Також доособистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують її соціальне буття,належить право на свободу об'єднань, тобто можливість фізичних осіб за власноюініціативою об'єднуватись у політичні партії та громадські організації, а такожправо на мирні збори — передбачена законом можливість вільно збиратися на мирнізбори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Організатори таких мирнихзібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходівзаздалегідь, тобто у строки, що передують даті їх проведення та не обмежують вказанеправо громадян. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може бутивстановлено судом відповідно до закону з метою запобігання заворушенням чизлочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Згідност. 32 Конституції України, ніхто неможе зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків,передбачених Конституцією України[16]Право на особисте життя є таким же природним правом людини,як і її право на життя взагалі, бо людина як розумна, духовна, соціальна істотаживе в матеріальному світі, обзаводиться нематеріальним його виразом, щовтілюється в її особисті права, фактичні дії, поведінку у побуті, рисихарактеру, прихильності, здоров'я, здібності, стан фінансових справ тощо.
Створюючисім'ю, особа розширює коло свого особистого життя, залишаючи, втім, за собою івласну особисту сферу.
Для кожноїособи важливими є не тільки її майнові, а передусім немайнові права, якіхарактеризують її як особистість. Більш того, їх сукупність і є тимнаповненням, яке й робить її особистістю. Для кожного вони формуються іпроявляються по-різному, становлять його особисте життя. Це є тією сфероюприватних інтересів, яка оточує будь-яку людину. Людина не може існувати всуспільстві без цієї сфери. Уявлення про людину і відбувається через цю сферу,яка віддзеркалює її сутність. Але всі люди різні. Хтось виставляє своє приватнежиття напоказ, хтось, навпаки, зацікавлений його зберегти від сторонніх очей. Узв'язку з цим постають питання про намагання проникнути всередину цієї сфери івинести на поверхню її вміст або її частку.
Невтручання вособисте та сімейне життя надає людині можливість відчувати себе недоторканною,певною мірою незалежною від інших, в тому числі від держави. Важливим єусвідомлення природності такого становища, додержання права кожної особи.Законодавство окреслює цю сферу особистого життя, недоторканність якого охоплюєправо на тілесну недоторканність, недоторканність зовнішнього вигляду, житла таін.
Кожен маєправо окреслювати межу між собою та іншими, суспільством, якої не можнаперетинати всупереч його бажання. Це його прагнення також є природним, якезафіксоване водночас як його конституційне право і як заборона для всіхвтручатися у сферу особистого життя людини.
Сімейнежиття, як і особисте, також не повинне піддаватися безпідставному втручанню збоку будь-кого (в тому числі і другого подружжя або інших членів сім'ї). Доречі, саме тут часто і відбуваються порушення прав особи з боку близьких людей,які ототожнюють сімейне життя з особистим і не бажають відчути, що особа і всім'ї залишається особистістю.
Інші повиннівиходити з тієї інформації, яка є чи надається цією особою, або нею неокривається, або є доступною для всіх і здобута за допомогою не забороненихзаконом, загальними принципами та мораллю засобами.
Такаінформація є відкритою або публічною. Певна її частина є необхідною передусімдля самої особи, яка з її допомогою може реалізувати свої права (це, наприклад,відомості про місце проживання, народження, що надає можливість здійснювати іправо на підприємницьку діяльність, і на спадщину та ін.).
Певнаінформація повинна розкриватися особою частково, наскільки це вимагається тимичи іншими відносинами, до яких вона вступає. Прикладом можуть бути відомостіпро стан здоров'я, про який вона вимушена попередити, наприклад, вступаючи дошлюбу. Такими є й відомості про зацікавленість у вчиненні правочину членамиорганів управління акціонерного товариства або при придбанні значного пакетуакцій тощо.
Частина жінформації може залишатися нерозкритою на бажання цієї особи. Це інформація проїї погляди, релігійність, політичні переконання. Однак у певних випадках(знов-таки на бажання особи) інформація може і вийти з кола нерозкритої. Наприклад,коли релігійність особи привела до її вступу в релігійну організацію абополітичні чи громадські погляди — до вступу у відповідну політичну партію чигромадську організацію.
Отже,багатогранність особистого і сімейного життя диктує багатоаспектність йогонаповнення певними правовими, моральними і культурними складниками тамеханізмами. При цьому різні види інформації про особисте і сімейне життя особитрансформуються у так звані таємниці, що мають правове підґрунтя, конфіденційнуінформацію та інші види і засоби встановлення обмеженості інформації.[17]
Так,законодавство України і теорія права вживають поняття таємниці особистогожиття, яким охоплюються різні відомості про особу; відомості, що маютьконфіденційний та довірчий характер і не підлягають розголошенню; відомості, щоохороняються згідно з традиціями та мораллю; відомості, що підлягають розголошеннювиключно у випадках та особам, визначеним законом. Враховуючи різні бокисоціального буття людини, існують різні види таємниць — таємницякореспонденції, нотаріальна, медична, банківська, адвокатська, таємницяусиновлення тощо.
Обмеженістьдоступу до певних аспектів особистого життя досягається й за допомогою поняттяконфіденційної інформації про особу. Під нею слід розуміти повністю абочастково скриту інформацію, доступ до якої можливий лише за бажанням особи абона вимогу інших осіб та у випадках і порядку, передбачених законом поможливості із збереженням цієї інформації і додержанням прав особи. Так, ч. 4ст. 301 ЦК України передбачається, що обставини особистого життя фізичної особиможуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознакиправопорушення, що підтверджено рішенням суду.[18]
У цьому разіпостають питання про пріоритетність тих чи інших прав або про можливість вестипро це мову. Так, загальновідомо, що право на особисту недоторканність іневтручання в особисту сферу є не тільки природним правом людини, а йдемократичним надбанням суспільства. Це випливає й із Загальної декларації правлюдини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p[19].Ійого гарантованість Конституцією України відповідно характеризується якцивілізований та демократичний стан українського суспільства. Відповідноповинні будуватися норми законодавства. Однак, враховуючи те, що людина єнайвищою цінністю, не слід скидати з рахунку й її оточення, яке складається зтаких самих людей і на яке може негативно вплинути відсутність інформації проособу, її приховання та перекручення.
Будучиелементом соціуму, особа вступає до численних зв'язків, які вимагають певноїінформації про цю особу. Ненадання цієї інформації або надання невірноїінформації, у свою чергу, негативно відіб'ється на особистому житті інших осіб.Тому Конституцією, враховуючи гармонізацію приватно-публічних інтересів,передбачаються певні випадки, коли особа може зазнавати втручання в її особистусферу, а також встановлюється можливість визначати на рівні законів ті випадки,в яких допускається збирання, зберігання, використання та поширенняконфіденційної інформації. Водночас Конституція окреслює критерії такоговтручання — в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та правлюдини.
На зберіганняінформації про особу в її інтересах, в інтересах інших осіб та публічнихінтересах спрямоване законодавство України, яке встановлює умови та механізмидоступу до цієї інформації у певних випадках (наприклад, до інформації прореєстр акціонерів).
Таким чином,причини, підстави та межі втручання в особисте життя людини обумовленіКонституцією України. Чим більшеособа прагне проникнути в товщу соціальногобуття, тим більше інформації про себе вона вимушена розкривати. Так, громадськіта політичні лідери, відомі науковці, митці, підприємці повинні бути готові доцього. Однак і тут слід враховувати два моменти. По-перше, права особи наособисте життя не порушуються, бо вона залишає за собою вибір: або готовністьвинести на людське око ті аспекти свого життя, які вона досі оберігала, абовідмовитися від цього. По-друге, виявляються і поширюються лише відомості проособу, необхідні для тієї чи іншої соціальної спрямованості її діяльності абостану. Крім того, не слід скидати з рахунку й те, що з кожним кроком просуванняособи в товщу чи епіцентр соціальної сфери все небезпечнішим стає її право наособисте життя, яке вже інші вважають публічним і хочуть про нього знати, ажурналісти прагнуть їм в цьому допомогти. Право на особисте та сімейне життяособи є двоїстим. З одного боку, воно формується самою особою та інформація пронього дозується нею (ст. 301 ЦК України). Це внутрішній аспект. З другого боку,кожен має право знати про існування про нього інформації зовні — в органахдержавної влади, місцевого самоврядування, інших організаціях та установах. Ценадає можливість особі зіставити цю інформацію, визначити дійсний станпоширення відомостей про себе та своє особисте і сімейне життя, виявитинедостовірні відомості та захистити свої права. Тому кожному надається право наознайомлення з такою інформацією, якому кореспондує обов'язок її надання. Прицьому зазначені органи та організації мають її надавати безпосередньо табезкоштовно (ст. 31 Закону України від 2 жовтня 1992 р.«Про інформацію»).
У разіпорушення цього права особа може оскаржити до суду, а якщо виявитьсянедостовірність інформації про особу, вона має право спростовувати її тавимагати інших відповідних засобів захисту — відшкодування моральної таматеріальної шкоди (статті З, 275, 280 ЦК України).
Враховуючирізноманітність способів можливого поширення інформації про особу,законодавством передбачаються й відповідні способи заборони цього поширення.Так, ст. 278 ЦК України встановлюється, що якщо особисте немайнове правофізичної особи порушується у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, то увипадку, коли вони лише готуються до випуску у світ, суд може заборонити їхвипуск до усунення порушення цього права, а якщо вони вже випущені у світ,можна заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення.Якщо ж це є неможливим, вилучити тираж газети, книги тощо з метою йогознищення.
Особистінемайнові права, спрямовані на охорону окремих прояві особистого життя людиниякі розглядаютьсутність, об’єкт, суб’єктний склад, зміст, особливості здійснення особистихнемайнових прав, що стосуються окремих проявів особистого життя.
Аналізуючистаттю 269 ЦК України, слід зазначити, що особисті немайнові права — цеюридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі зазаконом і характеризуються немайновістю та особистістю.
Дляхарактеристики особистих немайнових прав особи слід керуватися такими ознаками:
• Дане правоналежить кожній особі — це означає, що воно належить усім без винятку особам(фізичним і юридичним) за умови, що наявність цього права в особи не суперечитьїї сутності. При цьому всі особи рівні у можливості реалізації та охорони цихправ;
• Дане правоналежить особі довічно — це означає, що воно належить фізичній особі до моментусмерті, а юридичній особі — до моменту припинення;
• Дане правоналежить особі за законом — це означає, що підставою його виникнення єюридичний факт (подія або дія), передбачений законом. Переважна більшістьособистих немайнових прав виникає в особи з моменту народження (створення),наприклад, право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканість, ім'я(найменування) тощо. Однак окремі види особистих немайнових прав можутьвиникати в осіб з іншого моменту, передбаченого законом, наприклад, право надонорство особа має лише з моменту досягнення повноліття, а право на змінуімені має особа, яка досягнула 16 років, тощо;
• Дане правоє немайновим — це означає, що в ньому відсутній майновий (економічний) зміст,тобто фактично неможливо визначити вартість цього права, а відповідно і блага, щоє його об'єктом, у грошовому єквіваленті;
• Дане правоє особистісним — це означає, що воно не може бути відчужене (як примусово, такі добровільно, як постійно, так і тимчасово) від особи — носія цих прав та /або передане іншим особам.
Що стосуєть правовоїприроди особистих немайнових прав, то на сьогодні їх цивілістична природа влітературі фактично не оспорюється. Однак окремими авторами особистимнемайновим правам приписується крнституційно — правова природа. В КонституціїУкраїни, зокрема в розділі другому, закріплюються основні особисті правагромадян, однак у ній неможливо та й недоцільно передбачити основні способиреалізації та охорони цих прав.
Стаття 271 ЦКУкраїни: «Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичноїособи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свогоприватного життя».
Змістбудь-якого цивільного права складає сукупність повноважень (правомочностей),котрі має носій цього права. До повновжень, які складають загальний змістособистих немайнових прав ЦК відносять можливість фізичної особи вільно, навласний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого особистого (приватного)життя.
Однак зогляду на те, що загальні повноваження, які складають зміст будь-якогосуб'єктивного права можуть бути згруповані за трьома напрямками:
а)повноваження на власні дії, тобто можливість здійснювати носію даного правапевні передбачені законом активні діяння, що спрямовані на реалізацію свогоправа;
б)повноваження вимагати певних дій з боку інших осіб, тобто можливість задляреалізації свого права вимагати певної поведінки від інших осіб;
в)повноваженнявимагати захисту свого порушеного права, тобто можливість застосусатипередбачені законом засоби впливу на особу, яка порушила, створила загрозупорушення, оспорює чи не визнає відповідне право, — слід зауважити, що стосовноособистих немайнових прав ЦК не виділяє конкретних загальних активнихповноважень.
Цекваліфіковане умовчення законодавця є цілком виправданим, оскільки з огляду нанеоднорідність даної категорії прав неможливо сформулювати повноваження, які бносили універсальний характер для всіх без винятку особистих немайнових прав.
І тому ЦКобмежився лише загальною вказівкою, більш детально конкретизуючи її щодокожного конкретного права окремо. Аналізуючи зміст особистих немайнових прав,слід також зауважити, що фізична особа не просто має повноваження визначативласну поведінку в сфері свого приватного життя, а вчиняти це вона може вільнота на власний розсуд. Це означає, що при визначенні своєї поведінки фізичнаособа користується тільки доброю волею та власними інтересами. [20]
І тому увипадку, коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад,насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятися не на власний розсудфізичної особи, наприклад, під впливом наркотичного, алкогольного чи іншогосп'яніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що нескладає зміст особистиго немайнового права.
Здійсненняособистих немайнових прав фізичної особи підпорядковується загальним правиламстосовно здійснення цивільних прав, встановленим ст. 12 ЦК.
Крімтого, важливим є те, що здійснен-ня особистих немайнових прав — це одна ізстадій їх реалізації, під час якої фізична особа, вчиняючи юридичне значимі діяння(дії або бездіяльності) безпосередньо або через інших осіб трансформуєоб'єктивно існуюче право, у вигляді норми права, в право суб'єктивне, у виглядістворених для себе прав та обов'язків. Фізична особа повинна сама вчиняти юридичне значимі дії, якіспрямовані на реалізацію відповідних особистих немайно-вих прав. Однак вокремих випадках, фізична особа внаслідок тих чи інших обставин, які переваж-нопов'язані з недостатнім життєвим досвідом чи станом здоров'я, не здатнасамостійно реа-лізовувати особисті немайнові права. І тому ЦК передбачаєспеціальні випадки, коли можливе здійснення особистих немайнових прав фізич-нихосіб іншими особами. Так, зокрема, визна-чається, що в інтересах:
а) малолітніхосіб особисті немайнові права можуть здійснюватись їх батьками (усиновите-лями)та опікунами;
б)неповнолітніх осіб — їх батьками (усино-вителями) та піклувальниками;
в) осіб, яківизнані судом недієздатними — їх опікунами;
г)повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особистінемайнові права, і не визнані при цьому недіє-здатними — їх піклувальниками.
В ідеальномуваріанті будь-яке здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб по-виннопроходити безперешкодно, своєчасно та в повному обсязі. Принаймні відповідні гаран-тіїповинні надаватись особі з боку держави та територіальних громад, які діють вособі відпо-відних органів.
КонституціяУкраїни і інші закони забеспечують здійснення фізичною особою своїх особистихнемайнових прав. При цьому дане забезпечення повинно проходити не лише шля-хомзаборон щодо порушення цими органами тих чи інших особистих немайнових правфі-зичних осіб, але й шляхом покладення на них обов'язку здійснювати відповіднідіяння, які спрямовані на допомогу фізичним особам в здійсненні та захисті цихправ.
Однак дляповноти забезпечення здійснення фізичними особами особистих немайнових прав ЦКвводить загальне правило, згідно якого ді-яльність фізичних та юридичних осібне може зрушувати особисті немайнові права інших фізичних осіб, незалежно відтого, чи пов'язані Они певними взаємними правами та обов'яз-ки один щодоодного, чи ні. Цим самим етично узаконюється загальна заборона здій-оватидіяльність, якою можуть бути порушені особисті немайнові права, внаслідок чоговона пускається неправомірною. Незважаючи на пріоритетність особистихнемайнових прав порівняно з іншими цивільни-ми правами, на їх невідчужуваністьвід особи носія та неможливість відмови від них чи позба-влення їх з боку іншихосіб, ЦК передбачає мож-ливість обмеження особистих немайнових прав фізичноїособи за обсягом та змістом. Тобто, дані права не можуть бути визнаніабсолютними, тоб-то такими, що здійснюються фізичними особа-ми незалежно відбудь-яких обставин. Коментована стаття не передбачає конкрет-них обставин, заяких особисті немайнові права можуть бути обмежені. Натомість встанов-люєтьсяправило, за яким зазначається ієрархічність обмеження особистих немайновихправ. Так, зокрема, якщо особисте немайнове право встановлюється в КонституціїУкраїни, то і обмежено воно може бути виключно Консти-туцією України (ст. 64Конституції України), а не в ЦК чи іншими законами. Так, наприклад, окреміособисті немайнові права, що передбачені Конституцією України, наприклад, правона таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції(ст. 31 Конституції України), право на охорону здоро-в'я, медичну допомогу тамедичне страхуван-ня (ст. 49 Конституції України) тощо можуть обмежуватись вумовах воєнного або надзви-чайного стану (ч.2 ст. 64 Конституції Украї-ни). Прицьому, якщо особисте немайнове пра-во передбачене в Конституції України і післяцього відтворене в ЦК чи іншому законі, то його обмеження все одно можливетільки у випадках, якщо це передбачено в Конституції України. Натомість, якщоособисте немайнове право встановлюється в ЦК чи в законах, то обмеже-не вономоже бути відповідно тільки ними. Так, зокрема, право на індивідуальність (ст.300 ЦК) може бути обмежене у випадках, якщо його реалізація заборонена закономчи суперечить моральним засадам суспільства. При цьому слід розрізняти загальнімежі реалізації особистих немайнових прав (ст. 13ЦК) і спеціальні межі, якіхарактерні лише окремим особистим немайновим правам, на-приклад, право наінформацію про стан здоро-в'я фізичної особи може бути обмежене, колиінформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я, абопогіршити стан здоров'я її батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників,зашкодити процесові лікування (ч.З ст. 285 ЦК). Ще одне питання стосуєтьсятого, що оскільки перелік особистих немайнових прав є не вичерпним (ч.З ст. 270ЦК), то яким чином можна обмежити особисті немайнові права фі-зичних осіб, якіне передбачені ані в Конститу-ції України, ані в ЦК або інших законах. У цьомувипадку слід застосовувати загальні поло-ження про обмеження цивільних прав.Особисті немайнові права належать усім без винятку фізичним особам неза-лежновід віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку зякими подіями життя вони перебувають. Слід зазначити, що основна частинаособистих немайнових прав виникає у зв'язку з народженням і з моментународження, тобто вони є природними правами людини. Для інших момент їхвиникнення не має точної фіксації, він пов'я-зується з різними обставинами, якізумовлюються багатьма чинниками. Тому момент виникнення особистих немайновихправ можна визначити як специфічний. У новому ЦК України визначено дві підставивиникнення особис-тих немайнових прав — народження людини і припис закону. Влітературі існує й інша думка: немайнові права можуть виникати в резуль-татіюридичних дій (право особи на інформацію, тобто правомірні дії суб'єктаци-вільного права, вчинені незалежно від наміру викликати певні правовінаслідки, які проте можуть виникнути внаслідок закону), при настанні певнихподій (кож-ній людині від народження належить право на ім'я незалежно від їївольової по-ведінки) або породжуватися актами компетентних органів (набуттяособою пра-ва на опіку внаслідок визнання її у встановленому законом порядкунедієздатною).
ЦК Україниподіляє особисті немайнові права фізичної особи за спрямованіс-тю або зацільовим призначенням на дві групи: ті, що забезпечують природне іс-нуванняфізичної особи (глава 21) і ті, що забезпечують її соціальне буття (глава 22).
Можна такожвзяти за основу поділу порядок виникнення особистих немай-нових прав: на такі,що належать фізичним особам від народження, і такі, що їм належать за законом.(ч.І ст. 270 ЦК України).
Так. різнівиди особистих немайнових прав можна зібрати у три правові ін-ститути:
1) права нанемайнові блага, втілені у самій особистості;
2) право наособисту недоторканність, свободу; право на життя та охорону здоров'я;
3) право нанедоторканність особистого життя.
За цільовимспрямуванням особисті немайнові права пропонується класифі-кувати на:
1) особистінемайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особистосте (право на ім'я,право на честь, гідність, ділову репутацію та ін.);
2) особистінемайнові права, спрямовані на забезпечення фізичної недоторкан-ності особи(життя, свобода, вибір місця перебування, місця проживання тощо);
3) особистінемайнові права, спрямовані на недоторканність внутрішнього світу особистостіта її інтересів (особиста та сімейна таємниця, невтручання у г.ріїватне життя,честь і гідність).
РОЗДІЛ 2.ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВТРУЧАННЯ В ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
2.1 Критеріїправомірного втручання в особисте життя фізичної особи
Підкритеріями правомірного втручання в особисте життя фізичної особи аналізуютьсявстановлені законодавством можливості стороннього втручання в особисте життя.
Буваєза за формою – визначення правил поведінки в особистому житті, порушеннянедоторканності, конфіденційності, таємниці особистого життя; за юридичнимзначенням – правомірні чи неправомірні.
Устатті 32 Конституції України проголошено; “Ніхто не може зазнавати втручання вйого особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених КонституцієюУкраїни.[21]
Недопускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційноїінформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише вінтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Кожнийгромадянин має право знайомитися в органах державної влади; органах місцевогосамоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не єдержавною або іншою захищеною законом таємницею.
Кожномугарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себеі членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а такожправо на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням,зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації”.
За станом напочаток 1997 р. в Україні проживало 50,9 млн громадян і налічувалося 14 млнсімей. Кожен із нас, а також іноземці та особи без громадянства, якіперебувають на території України, мають право на невтручання в особисте, акожна сім'я — на невтручання в сімейне життя.
Будь-яківинятки із права на невтручання в особисте і сімейне життя встановлюютьсябезпосередньо Конституцією України, причому не тільки статтею 32. До цихвинятків слід віднести випадки, передбачені статтями 23, 27, 29—32, 34—35, 37,41, 43— 44, 50—52, 54-—55, 64-—68 Конституції України, коли втручання вособисте чи сімейне життя пов'язане з:
1) захистомжиття і здоров'я інших людей від протиправних посягань, захистом дитини віднасильства і експлуатації, врятуванням людей та майна;
2)запобіганням чи перепиненням злочинові, безпосереднім переслідуванням осіб, якіпідозрюються у вчиненні злочину, з'ясуванням істини під час розслідуваннякримінальної справи;
3) інтересаминезалежності України, її суверенітету, національної безпеки, територіальноїцілісності, економічного добробуту, безпечного довкілля, громадського порядку,здоров'я і моральності населення;
4) захистомрепутації інших людей, інтересами моральності населення, запобіганнямрозголошенню інформації, одержаної конфіденційно, підтриманням авторитету інеупередженості правосуддя;
5)попередженням та протидією пропаганди війни, насильства, розпалюванняміжетнічної, расової, релігійної ворожнечі;
6) настаннямвоєнного чи надзвичайного стану;
7) забороноювикористання примусової праці;
8) захистомвласності, а тому числі інтелектуальної, авторських прав, моральних іматеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальноїдіяльності;
9)запобіганням іншим, крім зазначених вище, порушень прав і свобод інших людей,їх захистом та відновленням;
10)необхідністю виконання кожним обов'язків не заподіювати шкоду природі,культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки, сплачувати податки, непосягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, виконаннягромадянами України обов'язків захищати Вітчизну, незалежність та територіальнуцілісність України, шанувати її державні символи, щорічно подавати деклараціїпро свій майновий стан та доходи, а також обов'язку батьків утримувати дітей доїх повноліття і обов'язку повнолітніх дітей піклуватися про своїхнепрацездатних батьків.
Таким чином,кожна людина має право самостійно визначати свою поведінку та досягатибудь-якої особистої мети в рамках, створених суспільними і державнимиінтересами, правами та інтересами інших людей. Кожна сім'я може в тих же рамкахсамостійно визначати свої внутрішні відносини щодо користування і розпорядженняспільним майном, виховання, освіти і утримання дітей, піклування пронепрацездатних членів сім'ї, праці і дозвілля тощо.
Таким чином,право на невтручання в особисте життя треба розуміти як захист людини відсвавільного втручання державних органів та інших сторонніх осіб в його спосібжиття взагалі.
Право наневтручання в сімейне життя передбачає захист сім'ї Від свавільного втручання вспосіб життя сім'ї будь-яких сторонніх осіб, збереження в таємниці інформаціїщодо сімейних стосунків.
Сім'єю требавважати чоловіка та жінку, які перебувають у шлюбі або відносно тривалий часпроживають разом, хоча їх шлюб юридичне не оформлений. При цьому наслідкиюридичного неоформлення їхніх стосунків (прізвище дитини, спадкування спільногомайна тощо) є особистою справою кожного із них. Окремою сім'єю є жінка (абочоловік) та її дитина, жінка (або чоловік) та її батько чи мати, баба (або дід)та їхні онуки тощо за умови, що вони проживають разом і ведуть спільнегосподарство.
ЗаконодавствомУкраїни гарантується право особи на збереження в таємниці певних категорійвідомостей, які стосуються її особистого чи сімейного життя.
Так, статтею40 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено, що медичніпрацівники та інші особи, яким у зв'язку а виконанням професійних або службовихобов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їхрезультати, інтимний і сімейний бік життя громадянина, не мають праварозголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальномупроцесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації успеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.
Лікарськутаємницю (інформацію про пацієнта) слід відрізняти від медичної таємниці(інформації для пацієнта). Такий висновок зробив Конституційний Суд України. Уйого рішенні від 30 жовтня 1997 р. у справі громадянина К.Устименка, зокрема,зазначено, що медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини,історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів,прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризикудля життя і здоров'я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної,тобто інформації з обмеженим доступом.
Лікарзобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представниківнадати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. В особливих випадках,як і передбачає частина З статті 39 Основ законодавства України про охоронуздоров'я, коли.повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікарюможе її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представникапацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, колипацієнт перебуває у непритомному стані, У разі відмови у наданні або навмисногоприховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законногопредставника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо досуду або, за власним вибором,.до медичного закладу чи органу охорони здоров'я.
Відповідно достатті 8 Закону України “Про запобігання захворюванню на синдром набутогоімунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”, [22]відомостіпро результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи,яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю.Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а увипадках, передбачених законами України, — також законним представникам цієїособи, закладам охорони здоров'я, органам прокуратури, слідства, дізнання тасуду. Згідно зі статтею 108Кримінальногокодексу України розголошення медичним працівником або іншою посадовою особоювідомостей про проведення медичного огляду особи на зараження вірусомімунодефіциту людини або захворювання на СНІД та його результатів, що стали їмвідомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків, тягнекримінальну відповідальність.
Згідно зістаттею 9 Закону України “Про адвокатуру” адвокат зобов'язаний зберігатиадвокатську таємницю. Предметом її є питання, з яких громадянин звертався доадвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержанихадвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Адвокату, помічникуадвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошуватизазначені відомості і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересахтретіх осіб. Порушення цієї заборони тягне дисциплінарну відповідальність.
Дотриманнятаємниці вчинюваних нотаріальних дій є обов'язком нотаріусів та інших посадовихосіб, які вчиняють нотаріальні дії. Це передбачено статтею 8 Закону України“Про нотаріат”. Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаютьсятільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо якихвчинялися нотаріальні дії. На письмову вимогу суду, арбітражного суду,прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії тадокументи видаються у зв'язку а кримінальними, цивільними або господарськимисправами, що знаходяться у їх провадженні. Довідки про заповіти видаютьсятільки після смерті заповідача. Обов'язок дотримання таємниці вчинюванихнотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні діїстало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків. Порушенняпрофесійної таємниці, як передбачено статтею 12 цього ж Закону, може бутипідставою для анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальноюдіяльністю.
Таємницявідомостей по операціях, рахунках та вкладах своїх клієнтів і кореспондентів(банківська таємниця) гарантується статтею 52 Закону України “Про банки ібанківську діяльність” від 20 березня 1991 р. Довідки щодо рахунків і вкладівгромадян видаються, крім самих клієнтів та їх представників, тільки судам,органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ у справах (кримінальних,оперативно-розшукових тощо), що знаходяться в їх провадженні, а в разі смертіклієнтів, — крім зазначених, особам, вказаним банку власником рахунку взаповідальному розпорядженні, і державним нотаріальним конторам по справахспадщини, що знаходяться на розгляді, а також іноземним консульським установам.
Відповідно достатті 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” вУкраїні захищається і таємниця сповіді. Ніхто не має права вимагати відсвященнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. На нашудумку, відповідні доповнення щодо заборони допиту священнослужителів прообставини, які стали їм відомі під час сповіді, мають бути внесені до статті 70КПК України, якою визначаються обов'язки свідка. Крім того, повинна бутивстановлена юридична відповідальність за порушення цих вимог закону.
Таким чином,відповідно до законодавства України ніхто не має права видавати навіть суду,органам прокуратури, слідства чи дізнання відомості, що становлять адвокатськутаємницю, таємницю усиновлення, таємницю сповіді (до речі, у статті 28 проектуКонституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р. було прямо зазначено:“Забороняється вимагати від священнослужителів відомості, одержані ними присповіді віруючих”).
Як випливаєіз статті 32 Конституції України, право на невтручання в особисте і сімейнежиття гарантується конституційними нормами, згідно з якими:
1) недопускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційноїінформації про особу без її згоди. Винятком є випадки, передбачені законом,коли це потрібно в інтересах національної безпеки, економічного добробуту таправ людини;
2) кожнийгромадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевогосамоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе. Винятокстановлять випадки, коли такі відомості є державною або іншою захищеною закономтаємницею;
3) кожномугарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію просебе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації;
4) кожномугарантується право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданоїзбиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформаціїпро себе і членів своєї сім'ї.
Відповідно достатті 23 Закону України “Про інформацію”, інформація про особу — це сукупністьдокументованих або публічно оголошених відомостей про особу, основними з якихє: національність, освіти, сімейний стан, релігійність, етан здоров'я, адреса,дата і місце народження.
Джереламидокументованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписанінею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами владита органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.Частиною 4 зазначеної статті забороняється збирання відомостей про особу без їїпопередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом, а відповідно дочастини 5 цієї ж статті Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією,зібраною про неї.
При цьому, якзазначено в рішенні Конституційного Суду. України від ЗО жовтня 1997 р. усправі громадянина К. Устименка, частину 4 статті 23 Закону України “Проінформацію” треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а йзберігання, використання та поширення конфіденційної інформації Про особу безїї попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересахнаціональної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. Згода назбирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатноїособи надається членом її сім'ї або законним представником. У період збиранняінформації про неї кожний дієздатний член сім'ї або законні представникинедієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як,ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширенняперсональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду, інформації,заперечувати її правильність, повноту тощо.
Частину ж 5статті 23 зазначеного Закону, на думку Конституційного Суду України, требарозуміти так, що кожна особа має право знайомитись із зібраною про неїінформацією в органах, державної влади, органах місцевого самоврядування,установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеноюзаконом таємницею. Згідно зі статтею 31 цього ж Закону громадяни мають правознати у період збирання інформації, які відомості про них і з, якою метоюзбираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. Забороняється доступсторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинногозаконодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно длязаконно встановленої мети. Всі організації, які збирають інформацію прогромадян, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому КабінетомМіністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних. Необхіднакількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бутимаксимально обмеженою і може, використовуватися лише для законно встановленоїмети.
Недопускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життягромадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю,яка охороняється законом, та іншої інформації, якщо це ущемлює права і законніінтереси громадян. Не допускається з'ясування даних про особу громадянина, якіне стосуються звернення. На прохання громадянина, висловлене в усній формі абозазначене в тексті звернення, не підлягає розголошенню його прізвище, місцепроживання та роботи.[23]
Ця заборонане поширюється на випадки повідомлення інформації, що міститься у зверненні,особам, які мають відношення до вирішення справи (стаття 10 Закону України “Прозвернення громадян”).
Слідзазначити, що згідно зі Зводом відомостей, що становлять державну таємницюУкраїни (ЗВДТ), затвердженим наказом Державного комітету України з питаньдержавних секретів від 31 липня 1995 р. № 47, державною таємницею є таківідомості про особу:
— про окремихосіб у міністерствах і відомствах, які здійснюють, оперативно-розшуковудіяльність;
про осіб, якіберуть участь у кримінальному судочинстві і взяті під захист на підставі ЗаконуУкраїни “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальномусудочинстві”;
— щорозшифровують працівників, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їхблизьких родичів, у разі наявності даних про загрозу їх свободі, життю чиздоров'ю, що виникла у зв'язку з виконанням цими працівниками завданьоперативно-розшукової діяльності;
— про осіб, удіях яких є ознаки особливо небезпечних злочинів проти держави та іншихзлочинів проти держави, у зв'язку з чим ці особи стали об'єктамиоперативно-розшукових справ.
Порядокзбирання, зберігання, використання таких відомостей регулюється Законом України“Про державну таємницю”, а незаконне поширення їх тягне відповідальність,встановлену кримінальним законодавством.
В зв'язку іззгадуваною справою К. Устименка, коли Конституційний Суд України підкресливнезаконність збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційноїінформації про особу без її згоди, виникло питання щодо можливостей проведенняжурналістських розслідувань відносно діяльності та способу життя певних осіб.
На нашудумку, це питання повинно бути вирішене шляхом внесення змін і доповнень доЗаконів України “Про інформацію”, “Про державну підтримку засобів масовоїінформації та соціальний захист журналістів”, інших актів законодавства, в якихтреба прямо визначити умови і порядок проведення зазначених журналістськихрозслідувань. Такі розслідування мають безперешкодно проводитися, зокрема, напідставі заяв і повідомлень (крім анонімних) підприємств, установ, організацій,а також громадян про неправомірні дії державних органів, органів місцевогосамоврядування і службових осіб, про надзвичайні події, які сталися або можутьстатися, про інші. події, що загрожують безпеці та правам громадян,національній безпеці та економічному добробуту.
В законахУкраїни передбачені конкретні випадки, коли збирання, зберігання, використаннята поширення конфіденційної інформації про особу допускається без її згоди. Втій чи іншій мірі вони обумовлені інтересами національної безпеки, економічногодобробуту та прав людини. А втім, достатньо було б вказівки тільки на перший ізнаведених факторів. Якщо виходити із переліку загроз національній безпеціУкраїни, встановлених Концепцією (основами державної політики) національноїбезпеки України, ухваленою постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997р. їх загальна кількість в політичній, економічній, соціальній, військовій,екологічній, науково-технічній, інформаційній сферах життєдіяльності становитьмайже 40 видів і охоплює загрози як економічному добробуту, так і правам ісвободам громадян.
Укримінальному судочинстві ці питання регулюються, зокрема, статтями 20, 27, 64,65, 68,185, 217—222 та іншими статтями КПК України.
Так,матеріали кримінальної справи повинні містити всі дані, що всебічно та повнохарактеризують обвинуваченого як особистість: його ставлення до праці, рисихарактеру, стан здоров'я, сімейний стан, поведінку в суспільстві і в сім'їтощо. Такі дані встановлюються під час проведення слідчих дій (огляду місцяподії, предметів і документів, обшуку, виїмки, накладення арешту напоштово-телеграфну кореспонденцію, допитів тощо), витребування необхіднихдокументів та ін. Свідки і потерпілі можуть бути допитані про факти, щохарактеризують особу обвинуваченого та його взаємовідносини з ними.
В той же часкримінально-процесуальне законодавство містить певні гарантії невтручання вособисте та сімейне життя, зокрема:
а) укримінальних справах допускається закритий судовий розгляд з метою запобіганнярозголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь усправі;
б) справи прозаподіяння на грунті неприязних стосунків умисного легкого тілесногоушкодження, про умисне нанесення удару, побоїв, вчинення інших насильницькихдій, які завдали фізичного болю, про образу, зґвалтування і наклеп безкваліфікуючих ознак про самоуправство, яким заподіяно шкоду правам і інтересамгромадянина, порушуються не інакше ніж за скаргою потерпілого;
в) під часобшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів для того, щоб не булирозголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та іншихосіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні;
г)підозрюваний повинен бути повідомлений, у вчиненні якого злочину вінпідозрюється, обвинуваченому роз'яснюється суть пред'явленого обвинувачення;
д) членисім'ї та близькі родичі підозрюваного, обвинуваченого та підсудного вправі недавати показання або пояснення у справі;
е) зматеріалами кримінальної справи після закінчення попереднього слідства закондозволяє знайомити тільки обмежене коло осіб: обвинуваченого і його захисника(а у справах неповнолітніх — також законного представника), потерпілого іцивільного позивача або їх представників. Тільки з окремими матеріаламикримінальної справи можуть бути ознайомлені експерт, спеціаліст, перекладач,понятий, свідок та потерпілий, цивільний відповідач або його представник.
Статтею 8Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” передбачено правопідрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність:
1) витребувати,збирати і вивчати документи та дані, що характеризують спосіб життя окремихосіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їхдоходів;
2) збиративідомості про протиправну діяльність підозрюваних або осіб, щодо яких проводитьсяперевірка;
3)здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуваннямтехнічних засобів;
4) створюватиі застосовувати автоматизовані інформаційні системи.
При цьому,згідно із вказаним Законом, візуальне спостереження в жилих приміщеннях можемати місце лише з санкції Генерального прокурора України та його заступників, азастосування технічних засобів отримання інформації (до яких відносяться, доречі, різні види інфрачервоних, електромагнітних, акустичних зондів,радіомікрофонів, мікрофонів спрямованої дії, спеціальних стетоскопів дляпрослуховування розмов через стіни тощо) — також із санкції прокурорівАвтономної Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняних до нихвійськових і спеціальних прокурорів. Проте, як зазначено в пункті 22 постановиПленуму Верховного Суд України від 1 листопада 1996, р. № 9 “Про застосуванняКонституції України при здійсненні правосуддя”, дозвіл на проникнення до житлачи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмкув поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'язкунадається тільки судом.
Відповідно достатті 9 цього ж Закону зазначені заходи, оскільки вони пов'язані з тимчасовимобмеженням прав людини, можуть застосовуватися тільки при наявності спеціальнихпідстав, а саме з метою:
— запобіганнятяжким злочинам, їх припинення і розкриття;
— розшукуосіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвістизникли;
— припиненнярозвідувально-підривної діяльності проти України.
Візуальнеспостереження може проводитися з метою встановлення даних про особу та їїзв'язки у випадках, коли є факти, які підтверджують, що нею готується абовчинено тяжкий злочин, а також для отримання відомостей, які вказують на ознакитакого злочину.
У разіоперативної необхідності невідкладного здійснення зазначених заходівоперативно-розшукові підрозділи зобов'язані протягом 24 годин повідомитипрокурора (або, за аналогією, — суд) про застосування та підстави для їхпроведення.
Під часздійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав ісвобод людини. Громадяни України та інші особи мають право одержати відорганів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмовепояснення з приводу обмеження їх прав і свобод та оскаржити ці дії.
Одержанівнаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистогожиття, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчиненнязаборонених законом дій, не підлягають передачі будь-кому, розголошенню ізберіганню. Вони повинні бути знищені.
Статтею 7Закону України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів,психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними” від 15 лютого 1995 р.встановлено, що на письмову вимогу державних органів (підрозділів), які маютьправо здійснювати оперативно-розшукову діяльність, банки, а також кредитні,митні, фінансові та інші установи, підприємства, організації (незалежно відформи власності) зобов'язані протягом трьох діб надіслати інформацію і документипро операції, рахунки, вклади, внутрішні та зовнішні економічні угоди громадян,відносно яких є оперативні та інші матеріали, що свідчать про їх причетність донезаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин чи прекурсорів.Крім того, зазначені установи, підприємства і організації зобов'язані протягом20 діб повідомити відповідні правоохоронні органи про громадян, одноразовігрошові вклади і перекази яких перевищують тисячу мінімальних розмірівзаробітної плати.
Згідно зістаттями 12, 15 і 22 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьбиз організованою злочинністю” спеціальним підрозділам органів внутрішніх справ іСлужби безпеки України надається право в разі одержання фактичних даних проорганізовану злочинну діяльність для її перевірки витребувати та одержувати віддержавних органів, об'єднань громадян, підприємств, установ і організаційінформацію і документи, в тому числі і такі, що стосуються особистого життяокремих громадян, використовувати технічні засоби для контролю, фіксації ідокументування розмов та інших дій осіб за наявністю підстав вважати їхпричетними до організованої злочинної діяльності.
Але одержанаінформація, не пов'язана з вчиненням злочинів чи інших правопорушень, не можевикористовуватися на шкоду правам і законним інтересам людей. Документи та іншіджерела, що містять таку інформацію, підлягають знищенню не пізніше шестимісяців з дня їх одержання. Особа має право оскаржити до суду діїспівробітників спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю,а також органів прокуратури, митних органів, підрозділів Прикордонних військУкраїни та інших органів, які беруть участь у боротьбі з організованоюзлочинністю, якщо вона вважає ці дії неправомірними.
Відповідно допідпункту “г” пункту 4 статті 18 Закону України “Про організаційно-правовіоснови боротьби з організованою злочинністю” Національний банк Українизобов'язаний попередньо інформувати спеціальні підрозділи по боротьбі зорганізованою злочинністю про великомасштабні операції фізичних осіб, здійсненіодноразово або протягом 30 діб. При цьому великомасштабними вважаються операціїв розмірі понад сто мінімальних заробітних плат. Питання про те, чого більше —користі чи шкоди, містять подібні положення законодавства, потребує ще своговивчення.
Як зазначеноу статті 23 Закону України “Про надзвичайний стан”, у разі введеннянадзвичайного стану може бути вжито таких заходів, як запровадженнякомендантської години (заборони перебувати в громадських місцях без спеціальнихдокументів у встановлені години доби), перевірка документів у громадян,проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, житлагромадян та деякі ін. Звичайно, що наслідком таких заходів може бути івтручання в особисте і сімейне життя. Але згідно зі статтею 41 цього ж Законупередбачені ним обмеження конституційних прав громадян є вичерпними ірозширеному тлумаченню не підлягають.
Певнівідомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її доадміністративної, цивільної відповідальності, що передбачено відповідниминормами Кодексу України про адміністративні правопорушення. Цивільним іЦивільним процесуальним кодексами України.
Відомості проособу також збираються без її згоди у зв'язку зі здійсненням військового облікувійськовозобов'язаних, обліку осіб, які є носіями збудників інфекційних таінших небезпечних для населення захворювань, осіб, звільнених із місцьпозбавлення волі, паспортного обліку, обліку, який здійснюється в межахдозвільної системи тощо. У відповідних випадках невидача таких відомостей можестворювати склад правопорушення. Наприклад, умисне приховування хворими навенеричну хворобу даних про осіб, які були у інтимних стосунках з цими хворими,тягне адміністративну відповідальність згідно зі статтею 46 Кодексу України проадміністративні правопорушення.
ЗаконодавствоУкраїни, взагалі забороняючи зберігання, використання і поширення інформаціїпро особу без її згоди, передбачає в окремих випадках прямий обов'язок наданняфізичними особами для цієї мети певних відомостей.
Згідно зістаттею 48 Закону України “Про інформацію” в разі вчинення державними органами,органами місцевого і регіонального самоврядування та їх посадовими особами, атакож політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масовоїінформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремимигромадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, вони можуть бутиоскаржені до органів вищого рівня або, за вибором потерпілого, — безпосередньов суд.
2.2 Інститутохорони особистого життя фізичної особи у сучасному цивільному праві України
Великакількість різних за галузевою належністю норм встановлюють заходи правовоїохорони особистого життя, що умовно можна об’єднати в міжгалузевий правовийінститут охорони особистого життя. Його підвалини закладають загальні нормиКонституції України і міжнародно-правових актів у галузі прав людини, а основоює конкретні норми цивільного, кримінального, кримінально-процесуального,цивільного процесуального, інформаційного законодавства, законодавства проборотьбу зі злочинністю, охорону здоров’я, нотаріат тощо. Встановленіособливості галузево-правових заходів охорони особистого життя, а також їхзв'язок із заходами, передбаченими цивільним законодавством.
До складу цивільно-правового інституту охорони особистогожиття фізичних осіб, відносяться: норма-принцип неприпустимості свавільноговтручання у сферу особистого життя людини, норми, що встановлюють особистінемайнові права, спрямовані на охорону особистого життя, і відповідні їмюридичні обов’язки, а також норми, що встановлюють обмеження й заходи захистуцих прав.
Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферуособистого життя означає, що цивільне законодавство, не регулюючи відносини усфері особистого життя, гарантує кожній фізичній особі можливість не лише матиособисте життя, а й вільно визначати його, свою поведінку в ньому та захищатисявід незаконних посягань.
Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистогожиття людини означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку інодііменують «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливістьіндивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві в системіцивільних правовідносин і т.п. за власним розсудом.
Основну частину цивільно-правового інституту охорониособистого життя складають норми, що закріплюють особисті немайнові права,спрямовані на охорону особистого життя, а саме: право на особисте життя,сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, власнезображення, індивідуальність, особисті папери. Наведений перелік є орієнтовним,оскільки включає лише ті права, що є найвагомішими, на погляд дисертанта, дляцивільно-правової охорони особистого життя.
Також аналізувалося сімейне законодавство, в результаті чогобуло встановлено, що відповідно до ч. 4 ст. 4, ч. 5 ст. 5 та ч. 4 ст. 7 СКУкраїни особисте і сімейне життя є об’єктами сімейно-правової охорони.
2.3Цивільно-правовий захист особистого життя від неправомірних втручань
Правалюдини є важливим інститутом, за допомогою якого визначається і регулюєтьсяправовий статус особи, визначаються засоби впливу на неї встановлюютьсягарантії реалізації та захисту прав і свобод.
Прагненнястворити демократичне суспільство, необхідність всебічного запезпечення прав ісвобод людини виявилися у Декларації про державний суверенітет України. Задовгодо цієї події вперше цивілььно — правовий захистчесті і гідності беловрегульовано в ст. 7 Основ цивільного законодавства Союзу РСР та союзнихреспублік у 1961р.
Визнаннята захист прав і свобод сьогодні є спільною турботою держав, які розглідають їхяк загальнокультурну цінність, обєкт міжнародно — правового регулювання.Україна зобовязана додержуватися загальноприйнятих міжнародних принципів угалузі прав людини, які закріплено в Міжнородному пакті про економічні, соціальніта культурні права від 16 грудня 1966 р., Загальній декларації прав людини,прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984р., у Європейській конвенціїпро захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р та Деклараціїглав держав — учасниць Співдружності незалежних держав про міжнароднізобовязання у сфері прав людини і основних свобод від 24 вересня 1993 р.,Законі України «Про повноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23грудня 1997 р та Постанові Кабінету Міністрів України «Про уповноваженого усправах дотримання конвенції про захист прав і основних свобод людини» від 23квітня 1998 р. Ці злбовязання відповідають членству України в міжнародному таєвропейському співтоваристві, зокрема Раді Європи [24]
Важливимзаконодавчим актом у названій сфері є також Закон України «Про ратифікаціюКрнвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., першого протоколу іпротоколів №2, 4, 7 і 11 до конвенції» від 17 липня 1997р. Інституту прав ісвобод людини належить центральне місце в Конституції України 1996 р., якійзначну кількість статей становить розділ 2 « Права, свободи та обовязки людиниі громадянина». зміни, що відбулися протягом останніх років в Україні, далиможливість розробити проект ЦКУ, в якому є спеціальна книга — « Особистінемайнові права фізичної особи». [25]
Це,у свою чергу, відкриває переспективи розвитку України як держави, основаної націнностях прав людини, зобовязує до перебудови своєї правової системи. Дляцього вже існує конституцієне підгрунтя, але потребує вдосконалення і чиннезаконодавчтво. Неповне регулювання особистих немайнових відносин, не повязанихз майновими перешкоджає охороні особистих прав та інтересів громадян. Стаття 55Конституції України проголошує: «Права і свободи лидини і громадяниназахищаються судом». Будь — яка заінтересована особа має право в порядку,встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного абооспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст. 4ЦПКУкраїни. Реалізація права на захист здійснюється особою шляхом оскарженняправомірних дій, у результатіяких бело порушено її права та свободи, в судовомупорядку; звернення за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної РадиУкраїни з прав людини; звернення за захистом своїх прав і свобод до відповіднихміжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій,членом або учасником яких є Україна, у разі використання всіх інших можливизнаціональних засобів правового захисту. Право кожної осби звернутися до суду зазахистом свого особистого чи майнового права або інтересу закріплено в ч. 1ст15 проекту ЦКУкраїни. Право на захист особа здійснює на свій розсуд ( ст. 19проекту ЦК).
Особистінемайнові права, які названо у проекті, на думку законодавців, не залишаютьсядекларацією завдяки ефективним засобом їх захисту. Крім загальних засобівзахисту, відомих цивільному законодавству протягом багатьох років, таких якможливість особи, яка постраждала у разі порушення особистих немайнових прав,вимагати відшкодування збитків та компенсації за моральну шкоду, проектпередбачає ряд нових.
По-перше, порушник зобовязаний негайно вчинити дії, які для поновлення права.Невиконання ним цього додаткового обовязку може бути підставою для вжиття зарішенням суду примусових заходів такого поновлення.
По-друге, пропонується нова для цивільного права міра відповідальності, яку ниніпередбачає адміністративне і кримінальне законодавство, — громадська догана.Вона може бути винесена особі (фізичній або юридичній), з вини якої відбулосяпорушення особистого немайнового права і як не вжила своєчасно заходів дляусуненя цього порушення.
По-третє, способом захисту інтересів особи, про яку порушили неправдивуінформацію, є її спростування. Тобто у проекті ЦКУкраїни прямо передбаченопрезумпцію неправдивості негативної інформації, яка поширена про особу.
Крімтого, запровадження ведення такої санкції, як заборона випуску у світ твору,яким порушуються особисті права, і навіть вилучення і знищення всього тиражу[26]
Усіназвані санкції є мірою цивільної відповідальності, яка може бути як майнового,так і немайнового характеру, у разі порушення особистого майнового права.
Яквже зазначалося раніше, цивільне право відстає від конституційного з приводузахисту особистих немайнових прав. Так, право на імя, на особистунедоторканість, особисту свободу, охорону здоровя, на таємницю особистого життяі спілкування, а також право на недоторканість житла гарантується КонституцієюУкраїни та іншими міжнародно — правовими актами, ратифікованими Україною. Алевідсутність процедури ( способів) захисту цих прав, окрім загального положення,що вони «можуть бути захищені всудовому порядку», призводить до їх порушення іне можливості відстояти11.
ВУкраїні нормативного закріплення дістало лише право на захист честі, гідностіта ділової репутації. Згідно зі ст. 7 ЦКУ громадянин або організація маютьправо вимагати за судом спростування відомостей, що не відповідають дійсностіабо викладені неправдиво, порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію абозавдають шкоди їх інтересам, якщо той хто поширює такі відомості, не доведе, щовони відповідають дійсності. Вирішуючи цивільні справи про захист честі ігідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму ВерховногоСуду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі,гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р.№7.
Змістцивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини,в яких морально по -перше сторона наділяється правом вимагати за судомспростування відомостей, які порачать її честь, гідність та ділову репутацію, адруга сторона, яка такі відомості поширила, зобовязана дати спростування, якщоне доведе, щ відомості відповідають дійсності. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 ЦПКУкраїни позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, можебути предявлено:
Особою,про яку поширено такі відомості;
Близькимиродичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать;
Заінтересованаособа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширеннятаких відомостей щодо члена її родини або іншого родича;
Батьками,усиновителями, опікунами, піклувальниками, а також прокуром щодо відомостей,поширених щодо неповнолітніх осіб абоосіб, визначених у судовому порядкунедієздатними;
Юридичноюособою у разі поширення відомостей, що принижують її репутацію.
Такаможливість базується на положеннях ч.4 ст. 32 Крнституції Україн, відповідно дояких кожен має право вимагати в судовому порядку спростуваннянедостовірноїінформації, що порочить честь і гідність членів його смї.
Відповідачему справі про захист честі і гідності може бути:
1. фізичнаабо юридична особа, яка поширила відомості, що рочать позивача;
2. редакція,агенство або інший орган мсової інформації, що здійснив випуск інформації;
3. організаціяабо службова особа, які надали оспорювані позивачем відомості;
4. приопублікувані таких відомостей без зазначення автора( наприклад, у редакційнійстатті) відповідачем у справі виступає орган, що здійснив випуск масовоїінформації, а у позовах про спростування відомостей, викладених ухарактеристиках, довідкх та інших документах, відповідачами визнаються особи,які їх підписали, та підприємства, установи, організації від імені яких виданодокумент. За умови, якщо автор дасть згоду нарозкриття свого імені, вінпритягується до участі у справі як співвідповідач.
Відповіднодо ст.7 ЦКУ обовязок позивача у цмвільній справі — довести лише сам факт поширеннявідповідачем відомостей, що його порочать, особою, до якої предявлено позов.Крім того, позивач має право подати докази невідповідності дійснсті такихвідомостей. Обовязок доведеня того, що поширені відомості відповідаютьдійсності, покладається на відповідача.
Підпоширенням відомостей слід розуміти поширеня їх засобами масової інформації,викладення у характеристиках, заявах, листах адресованих іншим особам,повідомлення у публічних висткпах, вивішування у громадських місцях плакатів,лозунгів, інших творів, а також само розповсюдження серед людей листівок, що засвоїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації.
Довідомостей, що порочать особу, слід віднести ті з них, які принижують честь ігідність громадянина або організації у громадській думці чи думці окремихгромадян з точки зору дедеоження законів, загальновизнаних правил співжиття тапринципів людської моралі.
Відповіднодо ст.7 ЦКУ громадянин або організація, відносно яких поширено відомості, що невідповідають дійсності і завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності абоділовій репутації, мають право поряд із спростуванням цих відомостей вимагативідшкодування майнової іморальної шкоди, завданої їх поширенням. Строк позовноїдавності щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральноїшкоди — один рік.
Відості,які порочать честь, гідністьчи ділову репутацію повинні містити інформацію щодоконкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя;стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації, асаме інтимної сфери, професійної діяльності; містити загальну оцінку поведінкиособи або конкретних обставин такої поведінки.
Засобомзахисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, якіпорочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації, яківстановлюються законом або судом.
Зазагальним правилом, відомості, що порочать особу, мають спростуватися у спосіб,найбільш близький до способу їх поширення.
Захистза законом — відповідно до ч.2 ст. 7 ЦКУ, якщо відомості були поширені череззасоби масової інформації, вони мають бути спростовані у тому сомомудрукованому виданні, аналогічній — чи телеперадачі або іншими адекватнимспособом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкодиінтересам, честі, гідності або ділової репутаціїгромадянина чи організації,містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає замінніабо відкликається.
Захисту судовому порядку — спростування в уіх інших випадках такими засобами:спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах; публічневибачення позивачем; направлення письмових спростувань в організацію, в якійбули повідомлені названі відомості.
Судможе зобовязати редакцію (видавництво) опублікувати спростування у спеціальнійрубриці або на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що й спростовуванеповідомлення; в газеті — не пізніше місяця з дня набрання рішення законноїсили, в інших переіодичних виданнях — у черговому випуску.
Приспростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд можее зажадати від органумасової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором утій самій програмі або циклі передач і в той самий час — не пізніше місяця здня набрання рішенням законної сили. Неприпустимим вважається вільнередагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього,які за змістом є оспорюванням рішення.
Розглядсправ про захист честі і гідності надає широкі можливості в підвищенні культуриспілкування між людьми, дає змогу глибше зясуватипричини поширення неправдивихвигадок та приниження людської гідності.
РОЗДІЛ 3.МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ
3.1Характеристика міжнародних правових актів щодо захисту особистого життяфізичної особи
Зогляду на особливу важливість прав і свобод людини, що містяться в міжнароднихактах, та їхнє наступне закріплення в конституційному і поточному законодавствіУкраїни у формі прав і свобод людини і громадянина, представляється доцільнимпровести порівняльну характеристику сприйняття Україною міжнародних стандартівправ і свобод людини.
Такийаналіз вважається актуальним не тільки з пізнавальної точки зору (що є дужеважливим, з огляду на соціальну апатію наших громадян), але і з метоюусвідомлення кожним громадянином України демократичності Основного Законудержави, його спрямованості на забезпечення і реалізацію прав і свобод людини ігромадянина і виконання ними обов'язків у практично повній відповідності знайвищими міжнародними мірками.
Рівністьправ і свобод людини і громадянина означає насамперед рівність усіх передзаконом і судом.
«Всілюди рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівнийзахист закону. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бутизаборонена, і закон повинний гарантувати всім особам рівний і ефективний захистпроти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раси, кольору шкіри, статі,мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціальногопоходження, майнового становища, народження або іншої обставини» (стаття 26Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).[27]
«1.Всі особи рівні перед судами і трибуналами. Кожний має право при розглядібудь-якого карного обвинувачення, пред'явленого йому, або при визначенні йогоправ і обов'язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічнийрозгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним напідставі закону.
Пресаі публіка можуть не допускатися на весь судовий розгляд або частину його із міркуваньморалі, суспільного порядку або державної безпеки вдемократичному суспільстві або коли того вимагають інтереси приватного життясторін, або — у тій мірі, у якій це, на думку суду, строго необхідно, — приособливих обставинах, коли публічність порушувала б інтереси правосуддя; протебудь-яка судова постанова по карній або цивільній справі повинна бутипублічною, за винятком тих випадків, коли інтереси неповнолітніх вимагаютьіншого або коли справа стосується матримоніальних суперечок або опіки наддітьми» (стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права).
«Громадянимають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не можебути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (чч. 1, 2статті 24 Конституції України).
«Усілюди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини єневідчужуваними та непорушними» (стаття 21 Конституції України).
Рівністьусіх перед законом означає: що закон, його розпорядження рівною міроюобов'язкові для усіх; що суд рівною мірою доступний для всіх і повиннийкеруватися тільки законом, а не якимись сторонніми міркуваннями; що не приймаютьсядо уваги не передбачені законом особливості особи, яка звертається за судовимзахистом або відповідає перед судом за свої дії. Обов'язок притримуватисязакону, його виконання, право використовувати закон у своїх інтересах, а такожюридична відповідальність перед законом за його порушення є рівним для всіхгромадян.
Рівністьправ і свобод людини і громадянина означає, що вони признаються за всіма людьмирівною мірою, не припускається дискримінація в користуванні правами наяких-небудь підставах, що залежить від природних особливостей особистості і їїсоціального статусу. Конституція України фіксує широкий перелік таких підстав,що не носить остаточний характер.
Рівністьправ і свобод признається за людиною незалежно від статі, раси, національності,мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання,відношення до релігії, переконань, приналежності до суспільних об'єднань, атакож інших обставин. У залежності від перерахованих вище й інших особистих ісоціальних ознак людини їй не можуть бути надані які-небудь привілеї абодопущено обмеження в правах у порівнянні з іншими.
Рівністьправ і свобод містить у собі рівноправність чоловіка і жінки. Треті статтіМіжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пактупро громадянські і політичні права вказують на те, що держави, котрі берутьучасть у даних пактах зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінокправо екористуватися всіма економічними, соціальними, політичними,громадянськими і культурними правами, передбаченими в пактах.
«Рівністьправ жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловікамиможливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освітиі професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходамищодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створеннямумов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовимзахистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства,включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам іматерям» (ч. З статті 24 Конституції України).
Специфіказахисту прав жінок на рівність обумовлюється рядом чинників. Справа в тому, щоколо груп населення, що мають потребу у підтримці з боку суспільства, держави інавіть міжнародного співтовариства, достатньо велике. Це, зокрема, молодь іпенсіонери, інваліди і безробітні, біженці, представники національних меншин таін. И тут особливої уваги вимагають жінки, оскільки саме вони нарівні з чоловікаминабагато частіше бувають обмежені у використанні своїх конституційних прав. Відповіднодо міжнародної Конвенції «Про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношеннідо жінок» 1979 року, учасником якої є Україна, дискримінація у відношенні дожінок означає будь-яке розрізнення, виключення або обмеження за ознакою статі,що направлене на ослаблення або зводить нанівець визнання, користування абоздійснення жінками, незалежно від їхнього родиного стану, на основірівноправністі чоловіків і жінок, прав людини й основних свобод у політичній,економічній, соціальній, культурній, цивільній або будь-якій іншій галузі.
Вкрайзагострюється це питання в умовах переходу до ринкової економіки, колистановище жінок ускладнюється. Зараз уже добре відомі такі визначення, як«фемінізація безробіття», «фемінізація бідності». Можна зазначити і зменшеннякількості шлюбів, різке падіння народжуваності, велику дитячу і материнськусмертність і т.д. Тому в ч.З статті 24 Конституції України перерахованадостатньо велика кількість вимог, умов і пільг, що, на думку законодавця,можуть допомогти розв'язати вкрай складне становище, у якому виявилася жінка внашому суспільстві.
Рівністьправ і свобод людини і громадянина Конституція розуміє як рівність можливостей,а не як фактичну рівність, що у житті реально недосяжно. Кожна людина в силусуб'єктивних і об'єктивних причин і обставин по-різному реалізує своїможливості, розкриває свій творчий потенціал, тому що має неоднакові здібностідо ініціативної, самостійної діяльності, що забезпечує відповідний рівеньжиття.
Зрозуміло,держава повинна використовувати правові засоби для зменшення різкої різниці вприбутках громадян. У цих цілях застосовується диференційована системаподатків. Найважливіше значення в цьому плані має ефективна боротьба зкримінальними джерелами прибутків, що мають широке поширення в життісуспільства на даному етапі. Проте ця боротьба ведеться дуже слабко інеефективно, що призводить до невиправданого збільшення розшарування населенняза прибутками і матеріальним забезпеченням.
Законодавствоможе закріплювати особливі права для тієї або іншої категорії громадян. Державанадає переважне сприяння тим, хто з різних причин не в змозі нарівні з іншимивикористовувати свої права і свободи (діти, пенсіонери, інваліди, учасникивійни та ін.). Надані цим верствам і категоріям громадян переваги природні і нів якій мірі не порушують принципу рівності прав і свобод людини і громадянина.
Гарантованістьправ і свобод особи. Цей принцип одержує правовевираження в різноманітних формах — і як спільний початок, властивий реалізаціївсього обсягу прав і свобод особи, і за допомогою закріплення конкретнихгарантій. Як загальна підстава правового статусу зазначений принцип закріпленийу ряді статей Конституції.
Стаття3 Конституції України встановлює в якості однієї з основ конституційного ладуобов'язок держави за затвердженням і забезпеченням прав і свобод людини. У ч.2статті 22 Конституції України також установлено, що «Конституційні права ісвободи гарантуються і не можуть бути скасовані».
Цізагальні принципи конкретизовані через конституційну вимогу неможливостізвуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод. Конституція категоричнозабороняє внесення в неї змін, що порушують права і свободи громадян (стаття157 Конституції України). У випадку представлення у Верховну Раду законопроектупро внесення в Конституцію змін, що стосуються прав і свобод людини ігромадянина, на Конституційний Суд України покладений обов'язок з наданнявисновку стосовно конституційності такого законопроекту. При відсутностіпозитивного висновку Конституційного Суду законопроект відхиляється. Крім цихзагальних норм про гарантії, закріплення фактично кожного конкретного права ісвободи людини і громадянина супроводжується вказівкою на умови і засобигарантій його реалізації.
Суо'єктом,на котрого насамперед покладаються гарантії здійснення прав і свобод, єдержава. Ці гарантії здійснюються через усю систему державних органів. Частина2 статті 102 Конституції України закріплює, що «Президент України є гарантом державногосуверенітету, територіальної цілісності України, додержання КонституціїУкраїни, прав і свобод людини і громадянина». Верховна Рада України здійснюєзахист прав і свобод, закріплення їхніх гарантій за допомогою законодавчоїдіяльності. Відповідно до ч. З статті 55 Конституції України «Кожен має правозвертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України зправ людини». Кожен громадянин України або інша особа, яка знаходиться назаконних підставах в Україні, має право звертатися за захистом своїх прав доУповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснюєпарламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини ігромадянина (див. статтю 101 Конституції України).
Відповіднудіяльність у забезпеченні гарантій прав і свобод здійснює Кабінет МіністрівУкраїни й інші державні органи. Проте передбачена Конституцією державнасистема, що покликана забезпечити гарантії прав людини, не завжди спрацьовує.Причиною тому є: відсутність необхідних механізмів і умов для реалізаціїбагатьох конституційно закріплених прав і свобод громадян; відсутність у рядівипадків необхідної законодавчої бази; бюрократизм державного апарату, щодо-сяг величезних розмірів; непрофесіоналізм багатьох його працівників та ін.
Завданнязі створення умов реалізації прав і свобод виконують не тільки державніструктури. У систему такого роду суб'єктів входять і органи місцевогосамоврядування. Свою роль грають суспільні об'єднання і, насамперед,профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські організації.Конституція України розширила рамки участі і самої людини в захисті своїх праві свобод. Статтею 62 Конституції України гарантується принцип презумпціїневинності. Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний не зобов'язаний доводитисвою невинність, усі сумніви в справі тлумачаться на його користь.Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом.Підозрюваний, обвинувачуваний або підсудний вважаються невинними, поки їхняпровина не буде доведена в судовому порядку і встановлена судовим вироком, щовступив у силу. Ніхто не може бути засуджений інакше ніж за вироком суду. Увипадку скасування судового рішення як неправосудного, держава відшкодовуєматеріальний або моральний збиток тим, кому він заподіяний.
Правогромадян на юридичний захист від незаконних дій посадових осіб і державнихорганів
Кожнадержава, що бере участь у дійсному Пакті зобов'язується: a) забезпечитибудь-якій особі, права і свободи якої, визнані в дійсному Пакті, порушені,ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було зробленоособами, що діяли в офіційній якості; b) забезпечити, щоб право на правовийзахист будь-якої особи, яка потребує такого захисту, установлювалосякомпетентними судовою, адміністративною або законодавчою владою або будь-якиміншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвиватиможливості судового захисту; c) забезпечити застосування компетентною владоюзасобів правового захисту, коли вони надаються» (п. З статті 2 Міжнародногопакту про громадянські і політичні права).
«Праваі свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право наоскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органівмісцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (чч. 1,2 статті 55Конституції України)
«Коженмає право після використання всіх національних засобів правового захистузвертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судовихустанов чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасникомяких є Україна.\
Коженмає право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права ісвободи від порушень і протиправних посягань» (чч. 4, 5 статті 55 КонституціїУкраїни).
Середзасобів захисту суб'єктивних прав і свобод людини і громадянина дуже важливароль належить суду. Конституцією передбачено, що права і свободи людини ігромадянина захищаються судом. У залежності від характеру порушень захист можездійснюватися в порядку конституційного, цивільного, карного абоадміністративного судочинства.
Впершев Конституції України передбачене і гарантується право на оскарження в судірішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевогосамоврядування і посадових осіб. Цим самим створений реальний механізмвідповідальності держави перед людиною за свою діяльність, здійснення неюобов'язків по визнанню, забезпеченню, реалізації й охороні прав і свободлюдини.
Змоменту вступу України в Раду Європи громадянам України стало доступно, післяповного використання національних засобів захисту своїх суб'єктивних прав ісвобод, використання міжнародного механізму, що уже довгий час застосовується вкраїнах — членах Ради Європи. Це можливість звертання в Європейський суд з правлюдини.
Протеправо кожного на захист своїх прав і свобод не обмежується тільки європейськимирегіональними спостережними, правозахисними інститутами. Існують різні формизахисту і на глобальному міжнародному рівні. Крім судового захисту нанаціональному та міжнародному рівнях, особа має можливість захищати свої праваі свободи від порушень і протиправних зазіхань також іншими, не забороненимизаконами засобами, зокрема звертанням до громадськості, використовуючи засобимасової інформації.
Уположеннях Конституції України виявляється тенденція підвищення ролі самоїлюдини в забезпеченні максимально повного використання своїх прав, збільшенняїї самостійності в їх реалізації і захисті. Це є наслідком затвердження новихпочатків взаємовідносин людини і держави, відмови від оцінювання держави якпатрона, що направляє діяльність пасивної особистості. Нові орієнтири в ційсфері спрямовані на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подоланнясоціального утриманства, що є важливою умовою історичного прогресу.
Гарантіїправ і свобод людини і громадянина, звичайно, не обмежуються їхнімконституційним закріпленням. Реальне втілення прав і свобод потребує багатьохумов, у тому числі таких, що знаходяться за рамками права.
Прийняторозрізняти соціально-економічні, політичні, юридичні гарантії прав і свобод.
Соціальноекономічнігарантії передбачають відповідне середовище і матеріальну основу, щозабезпечують вільне використання прав і свобод. У числі цих умов — соціальнастабільність, економіка, що ефективно розвивається, наявність відповіднихвиробничих потужностей, широкої соціальної інфраструктури — системи різнихустанов, що дають можливість обслуговувати усі види соціальних потребсуспільства.
Підполітичними гарантіями розуміються: відповідним чином орієнтована політикадержави, її спрямованість на створення умов, що забезпечують гідне життя івільний розвиток людини; стійкість політичних структур, їхня здатність додосягнення громадянської згоди, виключення чинників дестабілізації всуспільстві; належний рівень політичної культури громадян.
Юридичнігарантії охоплюють усі правові засоби, що забезпечують здійснення й охоронуправ і свобод людини і громадянина. До них належать насамперед конституційнезакріплення як загального принципу гарантій прав і свобод людини і громадянина,так і конкретних гарантій кожного права і свободи. В усіх галузях діючого праваці гарантії одержують детальне обгрунтування. В охороні правових розпорядженьважливу роль відіграють правоохоронні органи і, насамперед, суд.
3.2 Порядокрозгляду спорів з захисту особистого життя людини
Сучаснийполітичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленнямзаконодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їхоб'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод іобов'язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вонизакріплені, виступають основою деталізації в галузевому законодавствірегулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації,встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивнихмайнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересіві свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.
КонституціяУкраїни, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятоїГенеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р,1, про те, що кожна людина маєправо на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст.8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльностіорганів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових іслужбових осіб.
Кожен маєправо використання всіх національних засобів правового захисту звертатися зазахистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи довідповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких єУкраїна (ст. 55 Конституції). Зокрема, громадяни України можуть звертатися зазахистом в Європейський Суд з прав людини.
Захист прав і свобод людини являє собою правове явище.Застосування заходів захисту, які, як правило, переслідують право-відновнімети, не обумовлено фактичним станом провини.
Захист права — це державно-примусова діяльність, спрямованана відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку.
Конституція України як форм захисту прав і свобод людинипередбачає:
1) державний захист
2) захист прав і свобод органами місцевого самоврядування;
3) захист прав і свобод громадськими об'єднаннями тапрофесійними спілками, правозахисними організаціями;
4) самозахист прав громадянина, що включає наступне:
— Цивільно-правову та кримінально-правовий захист
— Публічні виступи громадян:
5) міжнародно-правовий захист
Державний захист прав і свобод людини і громадянина виступаєголовною формою захисту в конституційному механізмі захисту. Це обумовлено тим,що особистість і державна влада — органічно взаємопов'язані явища. Державнавлада безпосереднім чином впливає на становище особистості, стан її прав ісвобод, а особистість бере участь у формуванні державної влади. Тому помилковопротиставляти права і свободи ідеї державності і, тим більше, допускатипорушення балансу між ними. Важливу роль у захисті прав і свободособистості відіграють органи місцевого самоврядування. Місцеві органи маютьдосить великі повноваження в галузі забезпечення та захисту трудових, житлових,соціальних та інших прав і свобод. Формування в місцевих спільнотах єдиноїсистеми захисту прав і свобод, яка базувалася б на поєднанні державних імуніципальних інститутів, має для Росії важливе значення. Органи місцевогосамоврядування є найбільш наближеними з усіх органів влади до населення, щопроживає на даній території. Тому вони в змозі приймати всі необхідні заходи,спрямовані як на недопущення порушень прав громадян (превентивний захист), такі на захист і відновлення вже порушених прав. На наш погляд, превентивнийзахист має найбільше значення, тому що дозволяє не тільки не допустити самогопорушення чийогось права, а й забезпечити стабільність і ненарушаемость правгромадян усього муніципального освіти.
Наступною ланкою в ланцюзі конституційного механізму захистуособистих прав є захист прав і свобод громадськими об'єднаннями, професійнимиспілками та правозахисними організаціями. Праву звертатися до громадськихоб'єднань за захистом відповідає обов'язок здійснювати її, яка закріплюється встатутах громадських об'єднань.[28]
Не менш важливу роль в системі захисту прав громадян граютьпрофесійні спільноти адвокатів. Адвокатська діяльність — це кваліфікованаюридична допомога, що надається на професійній основі особами, які отрималистатус адвокатаю Вона не є підприємницькою і спрямована на захист прав, свободта інтересів громадян, на забезпечення доступу їх до правосуддя.
Адвокатура як інститут громадянського суспільства не входитьв систему органів державної влади та місцевого самоврядування. Однак з метоюзабезпечення доступності для населення юридичної допомоги та сприянняадвокатської діяльності органи державної влади забезпечують гарантіїнезалежності адвокатури, здійснюють фінансування діяльності адвокатів, щонадають юридичну допомогу громадянам безоплатно у випадках, передбаченихзаконом.
Судовий захист особистих прав гарантується кожному. Утеорії права судовий захист розглядається як складова частина правоохоронноїфункції держави.
Проте закономірне в правовій державі посилення впливу судовоївлади, її відокремлення від правоохоронних органів, виділення в самостійнугілку державної влади неминуче приводять до переростання судового захисту праві свобод громадян у самостійну державну функцію.
Ненормативний акт державного органу або органу місцевогосамоврядування, а у випадках, передбачених законом, також нормативний акт, щоне відповідають закону або іншим правовим актам і порушують цивільні права таохоронювані законом інтереси громадянина чи юридичної особи, можуть бутивизнані судом недійсними.
Особа, право якої порушено, може вимагати повноговідшкодування заподіяних йому збитків, якщо законом або договором непередбачено відшкодування збитків у меншому розмірі.
Права людини та їх захист регулюються в сучасному світі нетільки національним правом, а й міжнародним.
Установа і функціонування міждержавного механізму захиступрав і свобод людини і громадянина є одним з важливих досягнень в міжнародномурегулюванні прав людини. Сьогодні, відповідно до положень міжнароднихдоговорів, склалася певна система міждержавних органів, наділених функціямиконтролю над діяльністю держави у сфері захисту прав людини. Таким чином, Росіядоповнює внутрішньодержавні способи захисту прав і свобод міжнароднимиспособами.
У міжнародному праві розрізняють:
— Універсальні органи (органи ООН). Основними органами ООН зправ людини є, зокрема:
1. Генеральна Асамблея ООН згідно зі Статутом ООН має праворозглядати принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру ібезпеки, обговорювати будь-які питання, що належать до міжнародного миру ібезпеки, і робити по ним рекомендації, за винятком тих випадків, коли спір абоситуація знаходяться на розгляді Ради Безпеки і т.д.
2. Комісія ООН з прав людини складається з 18 членів(обираються на 4 роки) і створена для контролю за виконаннямдержавами-учасниками умов Пакту про громадянські і політичні права та двохфакультативних протоколів до нього.
3. Комітет з ліквідації расової дискримінації складається з18 експертів контролює реалізацію Міжнародної конвенції про ліквідацію всіхформ расової дискримінації, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю в 1965 р.
4. Комітет проти тортур складається з 10 експертів таконтролює виконання Конвенції проти катувань, яка була прийнята ГенеральноюАсамблеєю в 1984 р. і набула чинності в 1987 р.
Прийняття Білля про права людини, що включає Загальнудекларацію прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичніправа 1976 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права1976 р., Факультативний протокол N 1 і Факультативний протокол N 2 доМіжнародного пакту про громадянські і політичні права, внесло корінні зміни встатус людини, перемістивши це поняття в розряд міжнародних.
У першому документі НБСЄ — Гельсінському Заключному акті1975 р., яким закріплено принцип поваги основних прав і свобод людини в якостіпринципу міжнародного права, встановлювався баланс рівного взаємодіїміжнародно-правового і національного регулювання прав людини. Згіднозі ст. 34 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4листопада 1950 р. суд може приймати заяви від будь фізичної або юридичноїособи, неурядової організації або групи осіб, які стверджують, що «пропорушення однією з Високих Договірних Сторін її прав, визнаних у цій Конвенціїабо протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджатиніяким чином ефективному здійсненню цього права ».
Заявник індивідуальної скарги повинен сам виступати в якостіжертви того порушення права чи прав, передбачених Конвенцією, на яке вінскаржиться. Це — абсолютно необхідна умова. Конвенція не надає права подаватискаргу проти порушень прав людини взагалі (action popularis): щоб скарга малашанси на успіх, заявник повинен продемонструвати, що він особисто постраждав урезультаті порушень, на які скаржиться.
Таким чином, Суд не розглядає in abstracto питання провідповідність внутрішнього законодавства Конвенції. Умова про те, що заявникповинен бути жертвою порушення його прав, гарантованих Конвенцією, маєдотримуватися протягом усього періоду розгляду справи в Суді. Так, якщо, покисправа очікувало слухань у Суді, заявник отримав компенсацію відвнутрішньодержавних влади чи іншу форму відшкодування, наприклад, в результатізастосування екстраординарних заходів правового захисту, Суд може встановити,що дана особа не є більш жертвою в сенсі, надавало цьому слову ст. 34Конвенції.
Відповідно до Конституції права і свободи людини ігромадянина визначають сенс, зміст і застосування законів, діяльність всіхорганів державної влади, місцевого самоврядування. Дотримання прав і свободзабезпечується правосуддям. Особливу роль у цій сфері Конституція відводитьПрезиденту. Слова про обов'язок захищати Конституцію, поважати й охоронятиправа і свободи людини і громадянина, вірно служити народу є в тексті присягиПрезидента, яку він приносить народу при вступі на посаду.
Необхідною умовою дотримання прав і свобод людини ігромадянина є положення, при якому всі органи державної влади виконують своїконституційні обов'язки в межах своєї компетенції. Забезпечити таке становище вдержаві повинен Президент. Для цього Конституцією йому надані особливіповноваження по забезпеченню узгодженого функціонування та взаємодії органівдержавної влади. Захищаючи права і свободи людини і громадянина,Президент спирається на всю систему органів державної влади. Функції гарантаправ і свобод людини і громадянина вимагають від Президента постійної турботипро ефективність виконавчої, законодавчої та судової влади, зрозуміло безвторгнення в сферу їх компетенції.
Будучи юридично дистанційований від усіх гілок влади,Президент нормотворчості, управляє, вирішує спори, здійснює функціїконституційного контролю. Реалізуючи повноваження щодо захисту прав і свобод,глава держави взаємодіє з Урядом, федеральними судами, прокуратурою,правоохоронними органами, громадськими об'єднаннями.
Президент зобов'язаний домагатися того, щоб Конституція інормативні акти суб'єктів федерації повністю відповідали Конституції країни,федеральному законодавству, завданням забезпечення та захисту прав і свободлюдини і громадянина. В іншому випадку Президент має право зажадати відбудь-якого органу влади або органу влади суб'єкта федерації дотримання прав ісвобод людини і громадянина, а в разі їх нехтування — вимагати відновленняпорушених прав у повному обсязі. При цьому Президент може вжити найрішучішихзаходів, аж до примусових.
Конституційні повноваження гаранта прав і свобод людини ігромадянина Президент реалізує, використовуючи своє право законодавчоїініціативи. Він також видає укази щодо захисту правового становища особистостів цілому і окремих груп населення, а також щодо забезпечення громадян всієюповнотою особистих, політичних і соціально-економічних прав.
Влада Президента обмежується межами Конституції. Багаторосіян сприймають обов'язки Президента гарантувати Конституцію, права і свободилюдини і громадянина досить широко. Часто вони адресують Президентові своїскарги на рішення, наприклад, правоохоронних органів або навіть вироки судів.Однак Президент, виходячи з конституційного принципу поділу влади, не має правапідміняти функції і повноваження цих органів. Загальні рамки повноваженьПрезидента визначаються принципом поділу влади і вимогою Конституції, згідно зяким укази і розпорядження Президента не повинні суперечити Конституції іфедеральних законів.
3.3 Міжнародніорганізації з захисту прав людини
Угоди держав,що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї державивиконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнароднимимеханізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій.
КонституціяУкраїни (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має право після використання всіхнаціональних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав ісвобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародніорганізації, членом або учасником яких є Україна».
Міжнародніоргани із забезпечення і захисту прав людини (далі комітети з прав людини) створюютьсявідповідно до положень відповідних конвенцій. Комітети з прав людинискладаються з експертів, які діють в особистій якості. У їхній склад входятьгромадяни держав, що беруть участь у договорі, які володіють високимиморальними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьомудо складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Членикомітетів обираються державами-учасницями договору (зазвичай на чотири року) назасіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН).
У компетенціюміжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд:
1) доповідейдержав-учасниць договору про законодавчі, адміністративні та інші заходи, щоприймаються ними для впровадження в життя зобов'язань, котрі містяться вдоговорі;
2)повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця невиконує своїх зобов'язань за даним договором;
3)індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь з їх прав,зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і котрі вичерпали усівнутрішньодержавні засоби правового захисту.
Правом нарозгляд скарг індивідів наділений: Комітет з прав людини, Комітет з ліквідаціїрасової дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші між народні органи.
Процедурарозгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів.Отримавши повідомлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда,передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що це жпитання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розглядуабо врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правовогозахисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправданозатягується).
Комітетуправі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несуміснез положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляєвідповідній державі, що протягом певного терміну подає письмові пояснення, щороз'яснюють це питання і будь-які прийняті ним заходи. При цьому держава йособа, що направила скаргу, знаходяться перед Комітетом у рівних умовах.[29]
Комітет узакритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави іповідомляє свої міркування обом сторонам. Рішення комітетів за індивідуальнимискаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно,відновлюють порушені права особистості і приводять своє законодавство іправозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами. Слідзазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуютьсяуніверсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, щоприводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями.
Комітет зправ людини ООН створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2200А(XXI) від 16 грудня 1966 року й у відповідності зі статтею 28 Пакту прогромадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цьогоПакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається звісімнадцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітетуобираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бутипереобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постановиКомітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.
Відповідно доФакультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичніправа 1966 року, держава — учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу,визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, якістверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено.Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягомшести місяців подає Комітету письмові пояснення, котрі роз'ясняють це питання,і повідомляє про заходи, що можуть бути прийняті.
Ця процедураможе мати місце лише в тому випадку, якщо громадянин доведе, що він вичерпавусі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява неє анонімною. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав
Комітет зекономічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішенняЕкономічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереженняза виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права1966 року і складається з 18 експертів.
Комітет зліквідації расової дискримінації Комітет утворений відповідно до положеньстатті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотирироки й мають високі моральні якості та неупередженість і діючих в особистійякості. Комітет: розглядає регулярно доповіді, що надаються державами проприйняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положеньКонвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконуєположень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції можезаявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомленнявід окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушенняданою державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.
Комітет зліквідації дискримінації у відношенні до жінок Комітет з ліквідаціїдискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції проліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітетскладається з 23 експертів, котрі володіють високими моральними якостями ідіють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаютьсядержавами-учасницями про законодавчі, адміністративні і судові заходи длявиконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядатиіндивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь ГенеральнійАсамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендаціїзагального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманоївід держав — учасниць.
Комітет протикатувань заснований у відповідності зі статтею 17 Конвенції проти катувань таінших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводженняі покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які володіють високимиморальними якостями і визнаною компетенцією в галузі прав людини і виступаючихв особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб,які знаходяться під його юрисдикцією, котрі стверджують, що вони є жертвамипорушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять відїхнього імені. Комітет також наділений певними функціями із вирішення спорівміж державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створювати Погоджувальнукомісію.
Комітет зправ дитини заснований у відповідності зі статтею 43 Конвенції про права дитини1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості іволодіють високими моральними якостями і визнаною компетенцією в галузі правлюдини. Комітет розглядає регулярно надані доповіді держав — учасниць Конвенціїпро заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну іСоціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції.
Верховнийкомісар ООН з прав людини
ПосадаВерховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюціїГенеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. У основі цієїрезолюції лежало рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993рік).
Відповідно дозгаданої резолюції Верховний комісар з прав людини призначається Генеральнимсекретарем ООН і є його заступником. Він має статус «посадової особи ООН» інесе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальністьза діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини». Фактично ж, Верховний комісар з прав людини здійснює загальнекерівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділуСекретаріату ООН. Європейський Суд з прав людини бувстворений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму.іздотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основнихсвобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція). Вданий час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулисязміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в листопаді1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи іЄвропейський Суд з прав людини. Європейський Суд з прав людини є єдиним органомконтролю за дотриманням державами-учасницями положень Конвенції. Суд працює напостійній основі і складається з числа суддів, що відповідають кількостідержав-учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави-членаРЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості. Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Судубудь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з бокуіншого учасника. Суд також наділений компетенцією прийняття від якоїсь особи, групи осібабо неурядової організації заяв про порушення будь-якою із держав-учасницьправ, закріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повиннідодержатися певні процедурні вимоги. Держави-учасниці зобов'язані ніяким чиномне перешкоджати реалізації цього права. Суд розглядає подані йому справи вкомітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і уВеликій палаті — із 17 суддів. Суд на прохання Комітету міністрів РЄ можедавати консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумаченняКонвенції 1950 року і протоколів до неї.[30] Комісія з прав людини створена відповідно до СтатутуСпівдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року(Україна не входить у цю комісію).
Комісіярозглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушенняправ людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. такожКонвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини1995 року). Контрольні механізми в рамках ОБОЄ У рамках ОБСЄ також є певнімеханізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членамицієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії(республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіональногохарактеру.
ВИСНОВКИ
Особистежиття (в юридичному аспекті) – це особлива частина приватної сфери людськоїжиттєдіяльності, яка полягає в різноманітних відносинах, стосунках, явищах,подіях і т.ін., що не мають публічного значення, визначається й регулюєтьсясамою особою на основі соціальних умов, гарантується та охороняється правом віднеправомірних втручань.
Аналізюридичної літератури підтверджує, що дослідженню проблем недоторканностіособистого життя, незважаючи на виняткову її актуальність, присвячені лишедеякі роботи вчених-юристів. Особисте життя, на думку фахівців в областіцивільного права і процесу, це поводження людини за межами її роботи, навчанняі суспільної діяльності. Згідно ст. 271 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУкраїни) кожна людина вправі вільно, за своїм розсудом, визначати своєповодження в сфері особистого життя, а фізичні і юридичні особи, згідно ст. 273ЦК України, зобов’язані утримуватися від діянь, якими ця воля може обмежуватись.На наш погляд, в сферіприватного життя людини можна виділити кілька аспектів:
−конфіденційність самої сфери існування людини – недоторканність житла («мій дім– моя фортеця») чи то іншого володіння особи, приватність робочого місця,певних відділень салону автомобіля чи іншого транспорту, приватність речей, щознаходяться при людині;\
−конфіденційність творчого і духовного життя (включаючи недоторканністьінтелектуальної власності, сімейних реліквій, родоводів, геральдичних знаків,антикварних речей і інших духовних, історичних і культурних цінностей, що маютьпріоритетне значення для людини, таємницю віросповідання, конфіденційністьполітичних симпатій і інтересів);
−конфіденційність медико-біологічних обставин життєдіяльності людини – інформаціїщодо здоров’я і фізичного розвитку людини, наприклад, даних медичних аналізівта лікарських рецептів, відомостей про результати досліджень ДНК на предметнаявності спадкових хвороб, інформації щодо анатомічних чи фізіологічнихособливостей людини («тілесна приватність»);
−конфіденційність інтимного і сімейного життя людини – сфери кохання,переживання, інтимних стосунків, інформації щоденників, листів (збережених чинавіть не відправлених), не призначених для оприлюднення, присвячених певнійособі віршів, відомостей щодо статевого та іншого інтимного життя, тощо;
−інформаційно-комунікаційна конфіденційність – недоторканність якбезпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч) такі спілкування шляхом використанні поштово-телеграфних, телефонних, комп’ютернихта інших технічних комунікацій, неприпустимість протизаконного збирання,накопичення і використанні будь-якої конфіденційної інформації про особу без їїзгоди.
Сфераособистого (приватного) життя людини – це обставини особистого існуваннялюдини, таємниця віросповідання, конфіденційність творчого і духовного життя;обставини життєдіяльності людини, дані щодо здоров’я, фізичного іінтелектуального розвитку людини; інтимні стосунки; обставини якбезпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч) такі спілкування шляхом використання поштово-телеграфних, телефонних, комп’ютернихта інших технічних комунікацій; взаємовідносини в сім’ї, спілкування тастосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, образжиття та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама невважає потрібним або можливим розголошувати.
Сфераособистого життя – це комплекс різних обставин існування людини і інформаціїпро неї, якому вона сама надає статус конфіденційності, закриваючи його длястороннього нагляду та втручання, це така сфера, де людина сама визначає, що ів якому обсязі вона може оприлюднювати, а що – ні, сфера, де людина, образнокажучи «сама собі законодавець».
Цивільно-правовий інститутохорони особистого життя, складають: норма-принцип неприпустимості свавільноговтручання в сферу особистого життя людини; норми, які закріплюють право наособисте життя та деякі інші особисті немайнові права, спрямовані на охоронуокремих проявів особистого життя; норми, які встановлюють обмеження і заходизахисту вказаних прав.
Щостосується особливості особистих немайнових прав, спрямованих на охоронуособистого життя, а також способів неправомірних втручань в особисте життя іхарактер завданої ними шкоди зумовлюють вибір уповноваженою особою формизахисту, яка може бути судовою, третейською, адміністративною або самозахистом.Вважаємо, при судовому захисті цих прав можуть бути застосовані такі способи:визнання права, відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної(немайнової) шкоди, поновлення порушеного права, заборона поширення інформації,якою порушуються особисті немайнові права.
Такимчином, необхідно удосконалити норми,що встановлюють особисті немайнові права, спрямовані на охорону окремих проявівособистого життя, а саме: право на особисті папери повинно повністю відповідатисвоїй особистій немайновій суті і не мати в своєму змісті елементів речовогоправа; слід поширити недоторканність житла не лише на житлову будівлю, а й на прилеглудо неї територію (садибу); доцільно обмежити здійснення права наіндивідуальність у випадках, коли це суперечить етичним засадам професії чироду занять фізичної особи; у цивільному законодавстві слід встановити не лишезаходи охорони і захисту фізичної особи при зйомці і використанні їїзображення, а й закріпити право фізичної особи на власне зображення.
СПИСОКВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. КонституціяУкраїни: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права та свободилюдини і громадянина
2. КонституціяУкраїни від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // ВВРУ. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
3. Цивільнийкодекс України від 16.01.2003 р. (зі змінами та доповненнями) // ОВУ. – 2003. — № 11. – Ст. 461.
4. Загальнадекларація прав людини від 10.12.1948 р.// Права Людини: Міжнародні договориУкраїни, декларації, документи. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 18 — 24.
5. Конвенціяпро захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. // ОВУ. —2006. — № 32. — 23 серпня. — Ст. 2371.
6. Міжнароднийпакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. // Права Людини:Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: Юрінформ, 1992. – С.36 — 62.
7. Міжнароднийпакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 р. // ПраваЛюдини: Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: Юрінформ,1992. – С. 24 — 36.
8. БілоусовЮ.В. Судовий захист цивільних прав: окремі питання процесуальної юрисдикції //Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики. Матеріалиміжнародної науково-практичної конференції. 29-30 квітня 2004 р., м. Харків. —К.: Академія правових наук України, НДІ приватного права і підприємництва, НДІ інтелектуальноївласності, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, 2004. — С. 601-610.
9. Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Співак В.М. Цивільне правоУкраїни. Загальна частина. — К.: Наукова думка, 2000. — 304 с.
10. Науково-практичнийкоментар Цивільного кодексу України: у 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / Н.С. Кузнєцова,І.О. Дзера, В.М. Коссак та ін. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця.— К.: Юрінком Інтер, 2006. — Т. І. — 832 с.
11. Загальна декларація прав людини. Прийнятаі проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948року.12. Бобрик ВолодимирІванович. Цивільно-правова охорона особистого життя фізичних осіб: дис… канд.юрид. наук: 12.00.03 / Національний ун-т внутрішніх справ. — Х., 2004.
13. Заінчковський М.Л. Генеза прав людини: доба Ренесансу іРеформації // Sententiae / Вінницький державний технічнийуніверситет. Український філософський фонд. – Вип. ІV(2/2001) – С. 33-49.
14. Заінчковський М.Л. Права людини як основа правової держави //Ідея правової держави: історія і сучасність: збірник наукових праць,присвячений 135-річчю з дня народження П.І. Новгородцева. / Луган. акад. внутр.справ імені 10-річчя незалежності України. – Луганськ.– 2002. – С.179-190.
15. Заінчковський М.Л. Структура сучасного комплексу прав людини// Мультиверсум. Філософський альманах / Інститут філософії ім. Г.С. СковородиНАН України. – 2002. – Вип. 27. – С. 13-23.
16. БобрикВ.І. Принципнеприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини //Матеріали міжнар. наук. конф. «Проблеми права на зламі тисячоліть». –Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001. – С. 321-324.
17. БобрикВ.І.Конституційні засади цивільно-правової охорони особистого життя фізичних осіб// Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 12. – С. 29-31.
18. ЧорнооченкоС.І. Право на імя (прізвище, по батькові) // Вісник Запорізького інституту. –1999. — №1. – С. 19 – 28.
19. ВеніаміноваА. Моральна шкода: прктичні аспекти доказування її наявності // Юридичнийжурнал. – 2003. — №6. – С. 42 – 47
20. ЧорнооченкоС.І. Деякі питання права на життя у цивільно-правовому аспекті // Вісник Одеськогоінституту внутрішніх справ. – 1999. — №4. – С. 51 – 57.
21. СтефанчукР.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві — К: Науковий світ,2001р.
22. СтефанчукР.А. Современное состояние и перспективы развития института личных неимущественныхправ физических лиц в гражданском законодательстве Украины // Право и политика.— 2006. — № 2 (74). — С. 54-65.
23. Стефанчук Р.О. До питання визначенняправової природи та ознак особистих немайнових прав // Нові Цивільний таГосподарський кодекси України та проблеми їх застосування: Матеріалинауково-практичного семінару: Ч. І. (м. Харків, 23 квітня 2003 року) / Уклад.:М.І. Панов, В.І. Борисова, В.Л. Яроцькийта ін. — Х.: Національна юридична академія України, 2004. — С. 54-57.
24. Стефанчук Р.О. Цивільно-правові засадизакріплення, здійснення та охорони права на життя як особистого немайновогоправа фізичних осіб // Методологія приватного права: Збірник наукових праць / Редкол.: О.Д. Крупчан (голова) таін. — К.: Юрінком Інтер,2003. — С. 253-259.
25. Стефанчук Р.О. Сучасні проблемивизначення ролі та значення особистих немайнових відносин у структуріцивільного права // Регулирование личных неимущественных отношений граждан вГражданском кодексе Украины: Материалы круглого стола (6 февраля 2007 г.) /Отв. ред. Е.В. Зверева. — Донецк: ДонУЭП, 2007. — С. 19-22.
26. Стефанчук Р.О. До питання забезпеченняцивільно-правової охорони приватного життя фізичної особи: досвід України таНімеччини // Університетські наукові записки. — 2005. — № 4 (16). — С. 68-72.
27. Стефанчук Р.О. До питання поняття тасистеми спеціальних (окремих) особистих немайнових прав фізичних осіб // ПравоХХІ століття: становлення та перспективи розвитку: Збірник наукових працьміжнародної науково-практичної конференції «Другі Прибузькіюридичні читання». — Миколаїв, 2006. — С. 199-207.
28. Стефанчук Р.О. До питання правовоїрегламентації, здійснення і захисту прав пацієнтів в Україні // Захистсоціальних та економічних прав людини: міжнародні стандарти і законодавствоУкраїни: Матеріали науково-практичної конференції. 12 березня 2004 року / Заред. О. Ф. Штанька, Н. Б. Болотіної.— К.: КЮІ МВС України, 2004. — Ч. 2. — С. 71-74.
29. Стефанчук Р.О. До питання правовоїрегламентації, здійснення та захисту прав пацієнтів в Україні // ВісникХмельницького інституту регіонального управління та права. — 2004. — № 3 (11). —С. 39-44.
30. СтефанчукР.О. До питання про особисті немайнові відносини як структурну складовупредмету цивільного права // Вісник Академії правових наук України. — 2005. — №3. — С. 136-149.
31. СтефанчукР.О. До питання про поняття та зміст права на гідність та честь // Правовадержава: щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. КорецькогоНАН України. — Вип. 15. — К., 2004. — С. 229-239.
32. СтефанчукР.О. До питання про право на інформацію як особисте немайнове право фізичнихосіб // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. —2003. — № 1 (5). — С. 61-66.
33. СтефанчукР.О. До питання розмежування понять «особи», «особистості» та «особистого» уфілософії та праві // Приватне право і підприємництво. — 2007. — Вип. 6 — С. 19-31.
34. СтефанчукР.О. Проблеми реформування та кодифікації сімейного законодавства України // ВісникХмельницького інституту регіонального управління та права. — 2002. — № 4. — С. 139-143.
35. СтефанчукР.О. Проблеми у застосуванні спеціальних способів захисту особистих немайновихправ фізичних осіб // Вісник Верховного Суду України. — 2007. — № 7. — С. 36-42.
36. СтефанчукР.О. Репродуктивні права фізичної особи: поняття, система, особливостіздійснення // Вісник Львівського національного університету: серія право. —2004. — Вип. 39. — С. 296-304.
37. СтефанчукР.О. Система особистих немайнових прав в сфері авторства // Університетськінаукові записки. — 2005. — № 3 (15). — С. 60-65.
38. СтефанчукР.О. Система особистих немайнових прав фізичних осіб в сфері сімейних відносин:до питання вдосконалення // Університетські наукові записки. — 2006. — № 2 (18).— С. 107-111.
39. СтефанчукР.О. Система особистих немайнових прав фізичної особи // Юридична Україна. —2004. — № 9. — С. 24-32.
40. СтефанчукР.О. Спеціальні способи захисту особистих немайнових прав фізичних осіб уцивільному законодавстві України // Правова держава: щорічник наукових працьІнституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — Вип. 18. — К.,2007. — С. 337-345.
41. СтефанчукР.О. Сучасні перспективи розвитку медичного законодавства // Приватне право іпідприємництво. — 2004. — Вип. 4. — С. 141-144.
42. Стефанчук Р.О. Сучасні проблеми визначенняролі та значення особистих немайнових відносин у структурі цивільного права //Регулирование личных неимущественных отношений граждан в Гражданском кодексеУкраины: Материалы круглого стола (6 февраля 2007 г.) / Отв. ред. Е.В. Зверева.— Донецк: ДонУЭП, 2007. — С. 19-22.
43. Стефанчук Р.О. Сучасні тенденціїрозвитку цивільного законодавства в сфері особистих немайнових прав фізичнихосіб до стандартів Європейського Союзу // Реалізація чинних Цивільного ігосподарського кодексів України: проблеми та перспективи: Зб. наук. праць (заматеріалами науково-практичної конференції, м. Київ, 24 листопада 2005 р.). —К.: НДІ приватного права і підприємництва АПрНУкраїни, 2006. — С. 310-313.
44. Стефанчук Р.О. Цивільна правоздатністьта дієздатність як необхідні передумови здійснення особистих немайнових правфізичних осіб // Університетські наукові записки. — 2006. — № 3-4 (19-20). — С.114-123.
45. Стефанчук Р.О. Цивільно-правові засадизакріплення, здійснення та охорони права на життя як особистого немайновогоправа фізичних осіб // Методологія приватного права: Збірник наукових праць / Редкол.: О.Д. Крупчан (голова) таін. — К.: Юрінком Інтер,2003. — С. 253-259.
46. Стефанчук Р.О. Шляхи вдосконаленнясистеми особистих немайнових прав фізичних осіб в сфері сімейних відносин //Наукові засади та практика застосування нового Сімейного кодексу України:Збірник наукових праць за матеріалами Круглого столу (м. Київ, 25 травня 2006року). — Харків: Ксилон, 2007. — С. 28-35.
47. Магновський І.Й. Формування ідей гарантій прав і свободлюдини в українській теоретико-правовій думці // Матеріали міжвузівськоїнауково-практичної конференції “Захист прав, свобод і законних інтересівгромадян України в процесі правоохоронної діяльності” (27 квітня 2001). – Донецьк:ДІВС, 2001. – С. 213-222.
48. .Магновський І.Й. Судовий захист прав людини – невід’ємнаскладова правової держави // Науковий вісник Національної академії внутрішніхсправ України. – 2002. – № 2. – С. 96-100.
49. Магновський І.Й. Питання про економічні права громадян та їхгарантії в Україні // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справУкраїни. – 2002. – № 4. – С. 76-81.
50. Красавчикова Л.О. Личная жизнь под охраной закона — М: Юрид.Лит., 1983р