Міністерствоосвіти і науки України
Львівськийнаціональний університет
іменіІвана Франка
Інститутпіслядипломної освіти
Факультетміжнародного
праваі бізнесу
Контрольнаробота
здисципліни
Міжнароднеприватне право
натему:
«Формата зміст заповіту за законодавством різних держав»
Виконала
ст.Групи МП с –31
ПроцикО.Ю
Перевірила
К.ю.н.,доц. Фединяк Г.С.
ЛЬВІВ-2010
План
1.Вступ
2.Загальна характеристика спадкового права різних держав
3.Спадкування за заповітом
А)Поняття заповіту
Б)Договори про спадкування
В)Форми заповіту за законодавством різних держав
4.Зміст заповіту в різних державах
5.Порядок складання заповітів
6.Умови відкликання заповіту, втрата сили та визнання заповіту недійсним
7.Колізії законодавства у сфері спадкування за заповітом
8.Висновок
1.Вступ
Актуальністьдослідження правових питань спадкування за заповітом обумовлена зростаючимзначенням права приватної власності громадян і порядку її спадкування в умовахринкової економіки, необхідністю розробки правового механізму, який належнимчином міг би захистити права і інтереси громадян. Спадкове право сьогодні –один із центральних інститутів цивільного права. Його місце у системіцивільного законодавства визначає співвідношення з іншими цивільно-правовимиінститутами, в першу чергу, з інститутом права власності, який в останнєдесятиріччя радикально змінився але ці зміни не знайшли відображення успадковому праві України. Між тим, спадкове право забезпечує правонаступництвоу цивільних правах і обов’язках на випадок смерті їх носія, визначає долюмайна померлого.
Дослідженняпроблем спадкового права в умовах ринку, а саме спадкування за заповітом, маєважливе теоретичне і практичне значення.
Об’єктомдослідження в роботі є різнобічна за своїм змістом й обсягом системаправовідносин щодо спадкування за заповітом в різних державах, яка характеризуєпроцес укладання, форми і зміст заповіту.
Основнамета роботи полягає в комплексному вивчені як теоретичних, так і практичнихорганізаційно-правових питань спадкування за заповітом в різних державах.
2.Загальна характеристика спадкового права різних держав
Спадковеправо, як інститут цивільного права, охоплює норми, що регулюють відносини,пов’язані з переходом прав і обов’язків від померлої особи (спадкодавця) доінших осіб (спадкоємців). У юридичній літературі справедливо проводиться поділправовідносин у сфері спадкування на такі, що: 1) пов’язані з набуттямспадкових прав; 2) виникають в момент здійснення спадкових прав; 3)зумовленіпроцесом управління спадковим майном. Саме ці правовідносини стануть предметомрозгляду з точки зору матеріально-правових та колізійних норм у цьому розділі.
Спадкуванняє одним із важливих способів набуття права власності у всіх державах. Убагатьох з них поєднуються два найважливіших принципи спадкового права: свободазаповіту та охорона інтересів сім ї. Перший випливає з принципу свободидоговору. Проте він обмежується на користь спадкодавця, за якою резервуютьсячастка спадкового майна. Будучи завжди консервативним, сьогодні спадкове правехарактеризується новими тенденціями, а саме: розширенням прав пережившогоподружжя, усиновлених і позашлюбних дітей, участь у держави у розподіліспадкового майна з допомогою системи оподаткування, обмеженням кола осіб, якіспадкують за законом. Остання тенденція розширює можливості держави у набуттівиморочного (безхазяйного) майна.
Узв’язку з тим, що вирішення колізій законодавства, які часто виникають у разіспадкування, може призвести до різних результатів (наприклад, внаслідок прийняттячи неприйняття зворотного відсилання або відсилання до закону третьоїдержави), доцільно мати хоч би найзагальніше уявлення про спадкове право урізних державах. Наприклад, поняття спадкування у країнах «континентального» та«загального» права тлумачиться по-різному. У державах континентальної Європиспадкуванням вважається універсальне правонаступництво, за яким права таобов’язки померлого переходять безпосередньо до спадкоємців. У країнах«загального права», зокрема в Англії та США, майно спочатку переходить за правомдовірчої власності до так званого «особистого представника» померлого, якийпередає спадкоємцям тільки ту частку майна, що залишилася після розрахунків зкредиторами.
Найпоширенішимиправовими підставами спадкування в усіх правових системах вважаються заповіт ізакон. Заповіт має переважаюче значення, а закон — субсидіарне, оскільки він застосовуєтьсяу разі відсутності юридично дійсного заповіту, або коли заповітом охоплюєтьсятільки частина спадкового майна чи якщо заповітом не охоплено інтереси осіб,які мають обов’язкову частку в спадковому майні. У деяких правових системахдопускається укладання спадкового договору.
ВУкраїні спадкоємство здійснюється за законом, заповітом та спадковим договором.Заповіту в Україні надається переважаюче значення. Чинні в Україні нормиспадкового права відображають зазначені тенденції спадкового права. Наприклад,ст.1261 Цивільного кодексу України передбачає, що при спадкоємстві за закономспадкоємцями першої черги є діти спадкодавця, у т.ч. зачаті за життя спадкоємцята народженні після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та йогобатьки.
Згіднозі ст.1260 Цивільного кодексу України у разі спадкування за законом усиновленийта його нащадки, з одного боку, та усиновлювач та його родичі – з другогоприрівнюються до родичів за походженням.
Усиновленийта його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого,інших його родичів за походженням по висхідній лінії.
3.Спадкування за заповітом
А)Поняттязаповіту
Заповіт(testament,will) — це волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначенняюридичної долі його майна після смерті, виражене у встановленій законом формі.Як правило, заповіт є одностороннім та відкличним. Таким він є за законодавствомбільшості держав, у тому числі й України. Право деяких держав допускає складенняспільних заповітів, у яких відображена воля двох чи більше осіб(Україна, Німеччина, Англія, США). Англо-американському праву відомі взаємнізаповіти, тобто заповіти кількох осіб, складених взаємно одна одній. Стаття 998Цивільного кодексу Франції забороняє і спільні, і взаємні заповіти. Спільнізаповіти заборонено також в Іспанії. Тому, якщо такий документ складено громадяниномІспанії за кордоном, навіть якщо спільний заповіт дозволено в іноземнійдержаві, — в місці його вчинення, — в Іспанії він вважається не дійсним (ст..783Цивільного кодексу Іспанії 1889 року). Швейцарське законодавство не має нормщодо зазначених заповітів, однак судова практика визнає їх недійсними.Негативне ставлення до таких актів пояснюється прагненням забезпечити принципвідкличності заповітів.
Цивільнийкодекс України регулює укладання заповітів подружжям, називаючи їх спільнимизаповітами. Відповідно до ст.1243 Цивільного кодексу України подружжя можескласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільноїсумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільноїсумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до пережившогоподружжя. Якщо помре й переживше подружжя, право на спадкування мають особи,визначені подружжям у заповіті. Допускатиметься відмова від заповіту кожним зподружжя за його життя. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разісмерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна,зазначеного у заповіті подружжя.
Б)Договорипро спадкування
Відзаповітів слід відрізняти договори про спадкування. Вони укладаються міжспадкодавцем та однією чи кількома особами, уповноваженими на утримання певногомайна спадкодавця після його смерті. Якщо заповіт вступає в силу з моментусмерті спадкодавця, то договір про спадкування – з моменту його укладення. Заповітможе бути змінений заповідачем, а договір не можна розірвати в односторонньомупорядку. Незважаючи на те, що в сучасних правових системах договір проспадкування не є поширений, все ж пов’язані з ним питання детально регулюєзаконодавство Німеччини, Швейцарії та деяких інших держав. У Франції такідоговори є винятком. Вони укладаються зрідка хіба що між подружжям.
Донедавнацивільному законодавству України договори про спадкування не були відомі. ПротеЦивільний кодекс України від 16 січня 2003 року передбачив главу 90 за назвою: «Спадковийдоговір». Спадковим пропонується вважати такий договір, відповідно до якогоодна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони(відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майновідчужувача. Передбачається, що відчужувачем за спадковим договором може бутиподружжя, один з подружжя або інша особа. Набувачем – фізична чи юридична особа.Окремі норми пропонуються для врегулювання особливостей спадкового договору заучастю подружжя (ст.1306 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р.).Допускається розірвання спадкового договору судом на вимогу відчужувача у разіневиконання набувачем його розпоряджень, а також на вимогу набувача в разінеможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.
В)Формизаповіту за законодавством різних держав
Заповітможна характеризувати, беручи до уваги його форму та зміст. Недотриманнязаконодавчо встановленої форми заповіту зумовлює визнання його недійсним.Законодавство різних держав встановлює декілька основних форм заповіту:публічний акт, таємний (секретний) і власноручний заповіти.
Заповіту формі публічного акта вчиняється у встановленій законом процедурі за участюофіційної особи, як правило, нотаріуса. Наприклад, у Франції заповіт у форміпублічного права складається у присутності двох нотаріусів або одного нотаріусай двох свідків. У Швейцарії – за участю нотаріуса та двох свідків. Відповіднодо Цивільного закону Латвії 1937 р. заповіти у формі публічного актаскладаються у нотаріуса, у волостному суді або у консула Латвії у присутностізаповідача та за участю двох свідків, офіційно депонується у нотаріуса чи іншоїособи, уповноваженої законодавством. Переважно він не викликає сумніву в йогосправжності. Зміст такого акту відповідає дійсній волі заповідача.
Таємнийзаповіт складає заповідач і в закритому виді, як правило, у присутностісвідків, передає на зберігання нотаріусу. Використання цієї форми заповітусприяє збереженню його таємниці та неможливості легкої втрати документа. Таємнізаповіти передбачено статтями 969,1007 Цивільного кодексу Франції, параграф 2239німецького Цивільного уложення. Вчинення таємних заповітів допускає й ч.2ст.505 Цивільного кодексу Швейцарії, а питання, пов’язані з ними, регулюютьнорми права кантонів. Цивільне законодавство України донедавна не передбачалоскладання таємних заповітів. Проте нині можливість існування таких заповітівпередбачено статтями 1249, 1250 Цивільного кодексу, відповідно до норм якогосекретним вважається заповіт, посвідчений нотаріусом без ознайомлення з йогозмістом. Заповіт повинен міститися в заклеєному конверті з підписом заповідачана конверті та посвідчу вальним написом нотаріуса, скріпленим його печаткою. Уприсутності заповідача цей конверт поміщається в інший і опечатується. Нотаріуста інші особи, крім заповідача не ознайомлюються під час цієї процедури зізмістом заповіту.
Законодавствооднієї держави може допускати існування декількох форм заповітів. Наприклад,усі перелічені форми заповітів передбачає законодавство Франції. Проте залишаєзаповідачу свободи вибору Закон Англії 1837 р., який передбачає тільки однуформу заповіту. Відповідно до ст.9 Закону заповіт складається у письмовійформі, підписується заповідачем чи іншою особою за його вказівкою,засвідчується не менш ніж двома свідками у його присутності.
Власноручнийзаповіт є найпоширенішою формою заповіту. Ним вважається документ, текст якогоскладає, підписує та датує заповідач. Машинописний текст не є власноручнимзаповітом. Найпростіший у складанні й такий, що дає змогу зберегти таємницюволі заповідача, власноручний заповіт має деякі недоліки. Наприклад, його легковтратити або він може бути складений під впливом інших осіб на волю заповідача.Власноручна форма заповіту передбачена, наприклад, законодавством РосійськоїФедерації. Так, згідно зі ст.540 Цивільного кодексу РРФСР 1964 р. заповітскладається у письмовій формі й нотаріально посвідчується. Якщо заповідачвнаслідок хвороби чи з інших причин не може підписати заповіт. Його підписуєінша особа, уповноважена законом.
Навідміну від власноручних заповітів, передбачених законодавством держав «сім'їконтинентального права», англійське законодавство, як вказувалося, не вимагає виконаннязаповіту рукою самого заповідача. Заповіт може бути написано іншою особою,виконаний машинописним способом або у вигляді криптограми. Допускаєтьсяпоєднання рукописного та машинописного текстів.
Англійськаформа заповіту в загальних рисах сприйнята у США, за винятком штату Луїзіани, уякому, як зазначалося, діє французьке право. У решті штатів окремі розбіжностінорм щодо форми заповіту не є принциповими. Хоча не можна стверджувати й про їхуніфікованість. Так, законодавство штатів Массачусетс, Мен та деяких іншихпередбачає за свідчення заповіту трьома свідками. В інших, як то Арізона,Арканзас, Каліфорнія, немає єдиної форми заповіту.
Відповіднодо Закону Канада «Про реформування спадкового права» 1994 р. заповіт повиненбути складений тільки у письмовій формі (ст.4) і підписаний законодавцем. Іншаособа підписати заповіт не може ні за яких умов. На дійсність заповіту місцерозміщення підпису не впливає.
Цивільнийкодекс Латвії 1937 р. передбачає складання приватних заповітів. Ці активчиняються, як правило, письмово та в присутності хоч би двох довіренихсвідків.
Завиняткових обставин, передбачених законодавством держав, допускається спрощенийпорядок вчинення заповітів. До таких обставин належать епідемія (параграф 2250Цивільного уложення Німеччина), перебування особи яка складає заповіт, надійсній військовій службі, складання заповіту моряком, який перебуває у плаванні(ст.11 англійського закону 1837 р.). У першому випадку заповіт може бутивчинено в усній формі в присутності трьох свідків. У другому – також в усній тав присутності свідків, або у письмовій, але без його підписання чи засвідченнясвідками. Вчинення привілейованих заповітів передбачено й Цивільним закономЛатвії 1937 р. у разі, якщо заповідач через надзвичайні обставини не маєможливості скласти письмовий приватний чи публічний заповіт. У такому разіспадкодавець висловлює свою останню волю усно. Вона виголошується у присутностісвідків. Якщо надзвичайні обставини припиняють свою дію і у спадкодавця єможливість скласти письмовий заповіт, тоді усний заповіт втрачає силу протягомтрьох місяців після припинення зазначених обставин.
Якщоза загальним правилом, що міститься у законодавстві Латвії, свідки, якізапрошуються у разі вчинення заповіту, повинні володіти певними якостями,наприклад бути повнолітніми, вміти читати й писати, то коли йдеться пропривілейований заповіт, вимога стосовно їх писемності відсутня. Водночасписьмовий заповіт, вчинений без свідків, має юридичне значення, якщо йогоскладено: 1) особою за таких обставин, які не дозволяють запросити свідків; 2)особою, яка перебуває на військовій службі у воєнний час; 3) одним з батьківна користь дітей; 4) одним з подружжя на користь іншого.
Середпитань спадкування за заповітом важливе практичне значення має питанняздатності осіб складати заповідальне розпорядження. Ця здатність залежить віддосягнення особою певного віку й можливості усвідомлення значення своїх дій таїх наслідків. Правова оцінка дієздатності особи стосовно вчинення заповіту, якправило, дається після відкриття спадщини.
ВУкраїні, Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складаннязаповітів у певному обсязі виникає з досягненням повноліття, тобто 18 років.Законодавство багатьох держав не передбачає можливості укладання заповітівнеповнолітніми особами. Проте є й альтернатива. Наприклад, параграф 2229Цивільного уложення Німеччина допускає складення заповіту неповнолітньоюособою, яка досягла 16 років. У цьому разі згоди законного представника на такідії неповнолітнього не вимагається. Відповідно до ст.904 Цивільного кодексуФранції неповнолітня особа, яка досягла 16 років, може складати заповітстосовно половини належного їй майна, а за відсутності родичів до 6-го ступеняродинності – на рівні з повнолітньою особою.
Удеяких штатах США здатність до вчинення заповіту виникає у особи в більшранньому віці. Наприклад, у штаті Джорджія – з 14 років. З такого ж вікуздатними до складання заповіту за правом Англії є військовослужбовці та моряки,які перебувають у плаванні.
Відповіднодо ст.6-8 Закону Канади «Про реформування спадкового права» неповнолітня особаможе скласти заповіт, якщо вона уклала шлюб чи вступила на військову службу.Уразі наміру укласти шлюб, у заповіті вказується особа, з якою шлюбукладатиметься.
4.Змістзаповіту за законодавством різних держав
Зазмістом заповіт в основному є розпорядженням майнового характеру. У ньому можевизнаватися позашлюбна дитина, призначатися опікун неповнолітньої особи чивиконавець заповіту. Обєктом заповідального розпорядження є майно, яке належалопомерлому. Звичайно кожна держава у своєму законодавстві прагне окреслити колопитань, які становитимуть зміст заповіту. У Цивільному кодексі України 2003 р.передбачено, що заповідач може розпоряджатися належним йому майном, охоплюватиправа й обов’язки, належні йому на момент укладення заповіту та які можутьвиникнути у майбутньому. Якщо розподілено лишеправа, то до визначених у заповіті спадкоємців переходить й частина обов’язківзаповідача, що є пропорційною до одержуваних ними прав (частини 1,3 ст.1236).
Заповітповинен містити чітку вказівку про спадкоємців. Їх поділяють на:1)правонаступників, до яких переходять права й обов’язки спадкодавця(універсальні правонаступники) та 2)відказоодержувачів (легатаріїв), які маютьправо вимагати від спадкоємця виконання певного зобов’язання на користь однієїчи кількох осіб (сингулярні правонаступники). У другому випадку мова йде про заповідальнийвідказ. Наприклад, відповідно до статті 1237 Цивільного кодексу України 2003р.заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ.Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входятьдо числа спадкоємців за законом. Спадкоємець, на якого покладено заповідачемвиконання заповідального відказу. Зобов’язаний виконати його лишеу межах реальної вартості спадкового майна, щоперейшло до нього. З вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають наце майно (ч.3 ст.1238 Цивільного кодексу України.
Законодавстворізних держав надає учасникам вказаних правовідносин неоднакове коло прав тапокладає на них неоднакове коло обов’язків, розрізняючи при цьому декількавидів легат аріїв і відповідно легатів. Наприклад, стаття 1002 Цивільногокодексу Франції розрізняє універсальних легатаріїв, легатаріїв універсальнимтитулом і сингулярних легатаріїв. Універсальний легат – це заповідальнерозпорядження, яке передбачає перехід усієї сукупності прав і обов’язківзаповідача до однієї чи кількох осіб. Відповідно до легата за універсальнимтитулом здійснюється перехід тільки певної частини спадкового майна. В обидвохвипадках відказоодержувачі відповідають по боргах спадкодавця. Що ж досингулярних легатів, то їх предметом є тільки майнові предмети.
УВеликобританії легат арії за своєю компетенцією майже не відрізняються відспадкоємців. Спадкоємці не мають якихось особливих обов’язків, крімпередбачених заповітом. Єдиний порядок спадкування діє й у США.
ЗаконПАР «Про порядок складання заповіту» 1987р. передбачає не тільки виконанняспадкоємцями волі спадкодавця, але й зобов’язання надати заповіт про прибутки,отримані від використання нерухомості в своїх цілях. Водночас для легатаріївцього обов’язку не передбачено.
Норми,схожі з правилами Цивільного кодексу України, має Цивільний кодекс РРФСР. Уйого ст. 538 зазначено обов’язок спадкоємця виконати заповідальний відказ вмежах дійсної вартості майна, що перейшло до нього, за вирахуванням тієї часткиборгів спадкодавця, яку належить виплатити саме йому. Відповідно до ст. 538зазначеного Кодексу дозволяється перехід права виконання відказу до іншихспадкоємців, у випадку смерті спадкоємця- виконавця заповідального відказу довідкриття спадку чи його відхилення як такого. Допускається й неприйняттязаповідального відказу відказоодержувачем. Цей акт є безумовним. Крім того,відказоодержувач може бути позбавлений своєї частки спадку, якщо його діїспрямовувалися проти реалізації останньої волі спадкодавця. Відказоодержувачможе користуватися своїми правами протягом трьох років.
Правові системи різних держав частодопускають укладення заповітів під умовами. Цивільний кодекс України допускаєукладення таких заповітів. Класичниму цьому аспекті є випадок з практики Інюрколегії СРСР. Англійська громадянкасклала в Англії заповіт, у якому заповіла майно своїй сестрі – радянськійгромадянці, з місцем проживанням у місті Москві. У заповіті містилася умоваприїзду спадкоємці до Лондона не пізніше, ніж через десять років після смертізаповідачки.Виниклизапитання: як слід розуміти умову про приїзд до Лондона? Чи зобов’язана радянськагромадянка для отримання спадку приїхати до Англії на постійне місцепроживання, як стверджували англійські юристи, чи тільки на нетривалий час дляотримання спадкового майна? Суд, розглядаючи справу, вирішив, що у заповітійшлося про приїзд спадкоємці до Англії тільки для отримання майна, а не дляпроживання у цій країні.
5. Порядок складання заповітів
Законодавство майже усіх державдопускає складення заповіту на користь будь-якої особи. Проте, як зазначалося,принцип свободи заповіту може бути обмежений на користь членів сімї. Наприклад,законодавство Франції встановлює так звану вільну частку. В її межахспадкодавець вправі вільно розпоряджатися своїм майном, складаючи заповіт абовчиняючи прижиттєве дарування. Вільна частка може становити від 3/4 до 1/4 відусього спадкового майна залежно від наявності висхідних родичів та дітей. Іншачастина майна називається «резервом». Вона призначена для найближчих родичівспадкодавця по прямій висхідній та низхідній лініях (ст. 914 Цивільного кодексуФранції). За законодавством Франції спадкове майно переходить безпосередньо доспадкоємців. Однак володіти ним можуть тільки ті особи, які званою сезиною.Інші вважаються введеними у володіння. Термін «сезина» (saisine) означає дозвілповодити себе як володілець спадку і негайно вступати у володіння спадковиммайном, управляти ним та вилучати з цього доходи.
Подібним чином вирішується питанняскладення заповіту на користь будь-якої особи у Швейцарії. Відмінність полягаєтільки у способі обчислення «часток резерву» майна кола його спадкоємців (ст.471 Цивільного кодексу Швейцарії).
ЗаконодавствоНімеччини також гарантує захист інтересів членів сімї, не забезпеченихзаповітом. Відповідно до 2330 Цивільного уложення Німеччини розмір обов’язковоїдля них частки складає половину майна від того, що належало б ім. за законом.Право на обов’язкову частку реалізується шляхом пред’явлення до спадкоємціввимоги про виплату ними грошового еквіваленту частки. У цьому полягає різницяправа на обов’язкову частку від права на «резерв», передбаченого законодавствомФранції.
ВАнглії принцип свободи заповіту виражено послідовніше. Законодавству та судовійпрактиці не відомі поняття: «резерв» та «обов’язкова частка». Закон проспадкування ( про забезпечення сімї ) 1938 р. вперше передбачив засоби захистуінтересів сімї спадкодавця. Він унеможливив ті ситуації, коли заповідач міг биповністю позбавити сімю спадку. Цей закон надав пережившому подружжю,неповнолітнім та працездатним дітям право просити суд про призначення їм«розумного» утримання зі спадкового майна, якщо таке утримання не забезпечивзаповіт. Законом про спадкування ( про забезпечення сімї та утриманців ) 1975р. таке право було поширено й на інших осіб, наприклад на утриманців та осіб,кровно не пов’язаних зі спадкодавцем. Суд отримав також ширші повноваження щодовизначення розміру й способу обчислення призначуваного «розумного» утримання.
УСША свобода заповіту обмежується, як правило, в інтересах пережившого подружжя.Законодавство багатьох штатів (Канзас, Нью-Йорк, інші) надає можливістьпережившому подружжю (за його вибором ) спадкувати за заповітом або за законом.
Обмеженнясвободи заповіту здійснюється й нормами Цивільного кодексу України. УЦивільному кодексі України 2003 р. серед осіб, яким надається право наобов’язкову частку у спадщині, передбачено неповнолітніх, повнолітніхнепрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатного пережившого подружжя танепрацездатних батьків. Ці особи спадкують, незалежно від змісту заповіту,половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка ). Передбачено й дійсність будь-яких обмежень та обмежень,встановлених у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку вспадщині, лише щодо тієї частини спадщини, яка переходить до нього і перевищуєйого обов’язкову частку ( ч. 3 ст. 1241 ).
6.Умовивідкликання заповіту, втрата сили та визнання заповіту недійсним
Законодавстводержав допускає відкликання заповіту. Воно може здійснюватися в будь-якиймомент, а також повністю або частково. Відкликають заповіт, складаючи заповіт,що відміняє попередній чи суперечить йому, знищуючи заповіт, вилучаючи офіційнодепований тощо. Відкликання заповіту (його скасування та зміна ) передбачено,наприклад, законодавством України ( ст. 1254 Цивільного кодексу ).
Взаємнізаповіти, які допускає, наприклад, англо-американське право, також можутьбути відкликані односторонньо. Якщо внаслідок цього акта порушено інтересиіншої особи, вони можуть захищатися засобами « права справедливості» .
Заповіт,складений на користь подружжя, відміняється у разі розірвання шлюбу. До того жзаконодавство Англії та США передбачає відміну заповіту в разі укладеннязаповідачем нового шлюбу .
Заповітвтрачає силу, якщо особа, на користь якої зроблено розпорядження, помираєраніше заповідача; якщо об’єкт заповідального розпорядження втрачений за життяспадкодавця; якщо єдиний спадкоємець чи легатарій відмовився прийняти майно (країни континентальної Європи ) .
Законодавстводержав часто передбачає умови визнання заповіту недійсним. Такими визнаютьсязаповіти, складені особами в стані душевної хвороби чи недоумства, підвпливом насильства, погрози, обману, помилки. Наприклад, відповідно до ч.4 2229 німецького Цивільного уложення особа не може складати заповіт, якщовона страждає на психічний розлад, недоумство чи розлад свідомості й з тієїпричини не в стані усвідомлювати зміст свого волевиявлення та діяти відповіднодо нього. Недійсним визнаються заповіти й у разі недотримання їх форми чи невизначення їх змісту .
7.Колізії законодавства у сфері спадкування за заповітом
Колізіїу сфері спадкування за заповітом виникають в наслідок неоднакового вирішенняпитань законодавством держав, пов’язаних з визначенням кола спадкоємців,здатності особи до складання (відміни) заповідального розпорядження; вимогами,яким повинна відповідати форма цього акту; різними системами розподілуспадкового майна, у тому числі залежно від його поділу на рухоме й нерухоме .
Колізіїзаконодавства держав у сфері спадкування за заповітом допомагають вирішити такіколізійні прив’язки, як особистий закон спадкодавця, а також закон місця вчиненняакту. У законодавстві держав колізійні норми з питань спадкування можутьподілятися на загальні (основні) та спеціальні. Загальною (основною) колізійноюприв’язкою щодо врегулювання відносин по спадкуванню часто є колізійнаприв’язка до закону місця останнього постійного проживання спадкодавця. Іншіколізійні принципи можуть виконувати роль додаткових.
Співвідношенняколізійних принципів можна проаналізувати на прикладі німецького законодавства.Відповідно до ст. ІІ Ввідного закону до Цивільного уложення Німеччини формазаповіту підпорядковувалася тим законам, що були основними для спадкування.Його ж ст… 28 допускала застосування й закону місцязнаходженняуспадковуваного майна, водночас абзац 1 стю ІІ пропонував використовувативідсилання до закону місця складення заповіту. З приводу застосуванняколізійних прив’язок щодо спадкових відносин у Німеччині тривалий час точилисядискусії. Одні вчені вважали за необхідне запровадження універсальноїколізійної норми стосовно форми заповідальних розпоряджень. Інші не вбачали употребі у такій норм, оскільки, на їхню думку, питання про право, застосовуванедо форм заповідальних розпоряджень, повинно вирішуватися федеральнимзаконодавством. Ці погляди, виразником яких став М. Ферид, здобули численних прихильників.Завершив спори Закон ФРН «Про міжнародне право» від 1 вересня 1986 р. У ньомупередбаченого декілька колізійних прив’язок, основною з яких є відсилання дозакону громадянства спадкодавця. Якщо воля кількох заповідачів виражена водному документі, то він, стосовно його форми, вважається дійсним, якщодотримано права місця вчинення заповідального розпорядження ( п. 2 ч. 1 ст. 26), або права місця проживання чи звичайного місця перебування спадкодавця намомент смерті ( п. 3 ч. 1 ст. 26 ), чи якщо дотримано права місця знаходженнянерухомого майна, коли мова йде про таке майно ( п. 4 ч. 1 ст.26 ).
Чималоколізійних норм містить законодавство Швейцарії. Основною колізійною привязкоює закон останнього місця проживання спадкодавця. Тобто, якщо іноземець,проживаючи на території Швейцарії, має намір скласти заповіт, йому треба цезробити відповідно до вимог швейцарського законодавства ( ч. 2 ст. 505Цивільного кодексу Швейцарії ). Якщо ж останнім місцем проживання такої особистала інша держава, то застосовується закон країни, де востаннє проживавспадкодавець ( статті 90, 91 Федерального закону про міжнародне приватне правоШвейцарії 1987 р. ). Однак якщо на момент відкриття спадщини іноземець вже немав громадянства держави, право якої він обрав, або набув швейцарськегромадянство, то такий вибір права, якому хотів іноземець підпорядкуватиспадкові відносини, буде недійсним ( ч.2 ст. 90 вказаного Закону ).
Колізійнаприв’язка до закону місця постійного проживання стосовно форми заповітупередбачена у багатьох правових системах. Не становлять виняток і держави «сімїзагального права». Так, якщо особа має постійне місце проживання уВеликобританії, то форма заповіту підпорядковується її правовим нормам.
Колимова йде про зміст заповіту, застосовуються, як правило, колізійні норми,призначені для обох видів посмертного правонаступництва (за законом та зазаповітом). Визначення дійсності змісту заповіту проводиться відповідно до тихсамих колізійних прив’язок, які встановлюють порядок застосування права щодоформальних вимог заповідального розпорядження.
Прив’язкадо закону останнього постійного місця проживання спадкодавця як основнапередбачена Модельним цивільним кодексом для СНД. Вона вказує право, щовизначає здатність особи до складання заповіту, його відміни, вибір формизаповіту та форми акта, який його відміняє (ст.1233 ). Закон громадянства єдодатковою колізійною прив’язкою (ст.1235).
Оскількиосновним у проблемі спадкового правонаступництва є питання про коло спадкоємцівза заповітом, тому важливим є встановлення права держави, застосовуваного дорегулювання питань спадкування. Як правило, такий вибір права ґрунтується абона принципі громадянства спадкодавця, або на принципі його доміцилію ( місцяпостійного проживання ). Наприклад, для Великобританії та Франції характерним єпідпорядкування відносин по спадкуванню законові останнього місця проживанняспадкодавця.
ЗаЗаконом України « Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. спадковівідносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місцепроживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадяниномякої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складаннязаповіту його громадянство змінилося. Спадкування нерухомого майна регулюєтьсяправом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягаєдержавній реєстрації в Україні, — правом України.
ЗазначенийЗакон містить норми, за якими слід визначати здатність осіб на складання іскасування заповіту, а також вирішувати питання про форму заповіту і акта йогоскасування. Так, здатність особи на складання і скасування заповіту, а такожформа заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якійспадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в моментсмерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійснимивнаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам пава місцяскладання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебуванняспадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави,у якій знаходиться нерухоме майно.
8.Висновок
Такимчином, заповіт — це особистерозпорядження фізичної особи на випадок її смерті, тобто заповідач має праворозпоряджатися своїм майном на власний розсуд. За своєю сутністю заповіт єодностороннім правочином – дією однієї сторони, що може бути представленаоднією або кількома особами. Право на заповіт має фізична особа з повноюцивільною дієздатністю. Існує правило, відповідно до якого право на заповітздійснюється заповідачем особисто, а вчинення заповіту через представника недопускається. Проте, за виняткових обставин, передбачених законодавством різнихдержав, допускається спрощений порядок вчинення заповітів. Заповідач визначаєзміст заповіту та його основні положення. Заповідач має право призначати колоспадкоємців, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покластина спадкоємців інші обов’язки. Заповідач також має право скасувати або змінитизаповіт. У цьому полягає принцип свободи заповіту. Визначаючи коло спадкоємців,заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб.Спадкоємцями можуть бути названі будь-які учасники цивільних відносин – фізичніта юридичні особи, держава, територіальні громади, АРК. Закон визначає колоосіб, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. До осіб, які маютьправо на обов’язкову частку у спадщині, належать: — малолітні, неповнолітні таповнолітні непрацездатні діти; — непрацездатна вдова (вдівець); непрацездатнібатьки спадкодавця. Ці особи мають право спадкувати.
Списоквикористаної літератури
1.ФединякГ. С., Фединяк Л. С. Міжнародне приватне право: Підручник. – 4-те вид.,переробл. І допов. – К.: Атіка, 2009.-500с.
2. Фурса С. Я., ФурсаЄ. І. Спадкове право. Теорія та практика. Навчальний посібник. – К.: Атіка,2002.-С. 42-54, 337-452.
3. Лунц Л. А. Курсмеждународного часного права. В 3 т.- М.: Спартак, 2002. С. 687-714.
4. Хачатурян А. Г.Унификация коллизионных норм в международном частном праве. – К.: Науковадумка, 1993. – С. 62-76.
5. Власов Ю. Н.Наследственое право Российской Федерации. – М., 1998.
6. Звеков В. П. Международноечастное право .- М.: Издательство НОРМА ( Издательская группа НОРМА-ИНФРА М),2001. – С. 393-395.