Україна як конституційна держава.
ПЛАН
Вступ. 3
Розділ 1. Україна якнаціональна держава: конституційно-правова характеристика 4
1.1 Поняття національноїдержави. 4
1.2 Еволюція ідеїнаціональної держави в Україні 6
1.3 Сучасна Україна якнаціональна держава. 9
Розділ 2. Конституційніхарактеристики України. 12
2.1 Поняттяконституційних характеристик держави. 12
2.2 Конституційнахарактеристика української держави. 13
Розділ 3. Конституційнавідповідальність в Україні 21
Висновок. 25
Список використаноїлітератури. 27
Вступ
У демократичному суспільстві Конституція має особливезначення, яке ще більше зростає в перехідні періоди, коли мова йде проконкретні як у політичній, так і економічній системі суспільства. З моментупроголошення незалежності в Україні відбувається процес розширення обсягуконституційно-правового регулювання, змінюється зміст норм та інститутівконституційного права, з’являються нові. Це призводить до утворення більшскладної системи джерел цієї галузі права порівняно з тією, яка існувала врадянський період. Найбільш істотні зміни в ній відбувалися з прийняттямКонституції України 1996 року. Отже, дослідження такого поняття якконституційність Української держави на сьогодення є досить актуальним.
Значний внесок у дослідження принципів права в Українізробили такі вчені, як В.Б.Авер'янов, В.Д.Бабкін, Н.П.Воронов, О.Ф.Гранін,В.М.Горшеньов, В.Н.Денисов, Є.В.Додін, А.Я.Дубінський, М.І.Козюбра,В.В.Копєйчиков, М.Й.Коржанський, С.Л.Лисенков, Л.П.Юзьков та інші.
Основна мета даної роботи полягає у вивченні особливостейіснування Української держави як конституційної держави.
Поставлена мета обумовила необхідність вирішення рядувзаємопов’язаних завдань:
· дати конституційно-правову характеристику Україніяк національній державі;
· розглянути конституційні характеристики України;
· дослідити особливості конституційноївідповідальності в Україні.
Предметом курсової роботи єпоняття, правова природа, юридичні властивості Конституції України.
Об’єктом курсової роботи єКонституція України як нормативно-правовий акт.
Курсова робота складається із трьох розділів, в якихпослідовно аналізується поставлена проблема.
Розділ1. Україна як національна держава: конституційно-правова характеристика1.1 Поняття національноїдержави
Конституцією України 1996 р. на найвищомунормативно-правовому рівні закріплені основні політико-правові параметри(конституційні характеристики) сучасної української держави. Українупроголошено: суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовоюдержавою (ст. 1 Конституції України). Крім того, виходячи із сутності та змістуряду конституційних положень, Україна є також, без сумніву, державою світською(ст. 35 Конституції України) та державою національною. Останнє, зокрема, чіткопрослідковується із змісту Преамбули та ряду статей розділу першого (“Загальнізасади”) Конституції України і було логічним продовженням відповідних положеньДекларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Акта проголошеннянезалежності України (1991 р.).
Національна держава як політико-правова реальність фактичновідома ще з часів Великої французької революції (та ж сама республіканськаФранція). Ідеї свободи особи, рівності і братерства людей, ідеї суверенностінароду та справедливих для нього форм державного правління закладали добріоснови для появи й утвердження національної держави як політико-правовогоявища. Однак усе ХІХ ст. стало тільки періодом підготовки до переходуєвропейських народів у добу “національних держав”, яка реально настає зпадінням двох імперій після Першої світової війни — Австро-Угорської таРосійської [6, c.425]. У теоретичне обґрунтування ідеї національної державилягає два принципи, які залишаються основними і на сьогодні: природне(невід’ємне) право нації на самовизначення і принцип творення держави нацією(народом) виключно на своїй етнічній території. Значний внесок у виникнення таутвердження доктрини національної держави у свій час було зроблено відомимамериканським політичним діячем, яскравим прихильником “непорушності таприродності” права націй на самовизначення, 28-м Президентом США ВудроВільсоном та першим Президентом Чехословацької Республіки, відомим політичнимдіячем та мислителем Томашем Масариком. Серед праць українськихвчених-правознавців проблеми сутності та змісту національної держави знайшлисвоє висвітлення у ряді робіт професора Львівського університету СтаніславаДністрянського. Останній, виголошуючи, зокрема, в 1923 р. при вступі на посадуректора Українського вільного університету в Празі свою інавгураційну промову(«Нова держава»), з цього приводу говорив: "… національнепитання дало головний привід до всесвітньої війни… Та ніде правди діти — імир, заключений після всесвітньої війни, не порішив остаточно національногопитання; з одного боку не обійшлося без помилок, а з другого боку не порішеноні українського питання, ні питання окраїнних держав колишньої російськоїімперії. Але все ж таки сам принцип ляг в основу миру: від Вільсона вінназивається принципом самовизначення народів. Вільсон висказав свою теорію ужепід час війни в ріжних своїх промовах. Провідні його думки такі: Кожний нарідматиме рівне право на самовизначення. Без згоди народу не можна ні над ним панувати,ні управляти ним… Право на самовизначення – се найважнійше право кожногонароду, чи він великий, чи малий. На основі сього права прислугує усім народамправо до національної території, право вибирати собі державну зверхність, підяку вони мають належати, право до внутрішньої самоуправи й свобідногокультурного, економічного та політичного розвитку. Про всі економічні договорита політичні відносини повинен безпосередньо рішати той нарід, якого вониторкаються, та в ніякому разі не сміють про се рішати які-небудь користи чиінтереси других народів. Усі народи мусять бути вольні, та не можна їм ніприписувати, ні насилувати їх згоди до таких порядків, яких вони не хочуть.Коли забезпечиться народам право на самовизначення, вони будуть моглиполучитися в правдивий зв'язок народів, та щойно такий зв'язок зможезабезпечити всесвітній мир" [6, c.426-427].
Так, на початку 20-х років у політико-правовій практиці, втеорії міжнародного публічного права, конституційного права приблизноутвердилося розуміння національної держави як держави, утвореної нацією навиключно своїй етнічній території у результаті реалізації нею (цією нацією)свого природного права на самовизначення. При цьому безпосередньо саме правонації на самовизначення включало в себе можливість або створювати власнудержаву, або добровільно ввійти до складу вже існуючих інших держав; право насамовизначення визнавалось одним із основних і невід’ємних прав будь-якоїнації. Створення держави в рамках виключно власної національної території(суцільної етнічної території, що є одночасно і територією історичногорозселення цього етносу) мало закласти надійні основи на майбутнє для захистудержави від проблем автономізації, сепаратизму, територіальних претензійдержав-сусідів тощо. Національна держава розглядалась її творцями виключно якдержава конституційна, демократична та цивілізована Відповідно в такій державімає бути забезпечено належний рівень розвитку як корінної (титульної) нації,так і національних меншин, що проживають на її території. 1.2Еволюція ідеї національної держави в Україні
Ідея національної держави фактично була єдиною панацеєю нашляху до збереження миру та забезпечення суспільного прогресу на території“старенької” Європи після лихоліття Першої світової війни. Крім того, саме натой час абсолютна більшість європейських народів, з огляду на історичні причини(тією чи іншою мірою маючи за “плечима” досвід античної державності, майжедвотисячолітню християнську культуру, знаючи такі суспільно-політичні явища, якпарламентаризм, місцеве самоврядування, доктрину розподілу влади,конституціоналізм і т.д.) реально підійшли до межі створення на своємуконтиненті зони національних держав – “як нового світу” (“нової Європи”), світуцивілізованих, демократичних, вільних і рівних між собою держав. Саме томуабсолютна більшість європейських держав, які з’явились у результаті зникненняАвстро-Угорської та Російських імперій після закінчення Першої світової війни,власне виникали як національні держави (Австрія, Веймарська Республіка,Естонія, Угорщина, Румунія. Польща, Латвія, Литва, Фінляндія тощо). Не булавинятком у цьому плані й Україна, на етнічній території якої в 1918 р. виниклидві (згодом при першій можливості об’єднані в одну) українські держави — Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка [3,c.72]. Сутність української держави як національної яскраво підтвердженозмістом Тимчасового Основного Закону про державну самостійність українськихземель колишньої австро-угорської монархії (Тимчасової Конституції ЗУНР) від 13листопада 1918 р.: «Артикул І — Назва. Держава, проголошена на підставіправа самоозначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19жовтня 1918 року, обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселенийпереважно українцями, має назву Західно-Українська Народна Республіка. АртикулІІ — Границі. Простір Західно-Української Народної Республіки покривається зукраїнською суцільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорськоїмонархії — то є з українською частиною бувших австрійських коронних краївГаличини з Володимирією і Буковини та з українськими частинами бувших угорськихстолиць (комітатів) (етнічних українських районів Закарпаття.)» [3, c.73].
Однак реалізація на практиці ідеї створення у Європі зонинаціональних держав вимагала чіткого дотримання обох умов (обох її складових)ідеї національної держави: реалізації нацією свого права на самовизначеннянації та створення своєї держави виклично на своїй етнічній території (тобтобез анексій етнічно чужих територій). Саме недотримання останнього на початку20-х років, чому безпосередньо сприяли умови Версальського мирного договору1919 р. (а пізніше – й інші угоди та домовленості, як-от: Ризький мирнийдоговір 1921 р., Мюнхенська угода, Договір між Третім Рейхом (Німеччиною) таСРСР 1939 р. тощо), стало не останньою причиною виникнення Другої світовоївійни. Так само і в основі збройних конфліктів кінця 80-х – початку 90-х роківминулого століття на теренах колишніх соціалістичних “федерацій” СРСР (Карабах,Придністров’я, Абхазія) та СФРЮ (Хорватія, Косово, Македонія), на наш погляд,лежали, зокрема, не вирішені цивілізовано у свій час проблеми утвердженнянаціональної державності в рамках своїх етнічних територій. При цьому вартозазначити, що радянський режим, політичні режими соціалістичних європейськихдержав з відомих ідеологічних мотивів були чіткими противниками доктрининаціональної держави як такої.
У той же час друга половина ХХ ст. (після Другої світовоївійни) стала часом реального утвердження і розквіту національної держави вкраїнах Західної Європи. Сьогодні майже всі європейські країни є національнимидержавами. Саме в рамках національної державності країнам західної цивілізаціївдалося за короткий строк після Другої світової війни стати державамидемократичними, правовими, світськими та соціальними, розбудувати в себегромадянське суспільство, реально забезпечити надійний захист та реалізаціюправ і свобод своїх громадян [5, c.158].
Розвал соціалістичного табору в Центральній та СхіднійЄвропі наприкінці 80-х років та безславне зникнення з політичної карти світуРадянського Союзу на початку 90-х років минулого століття дали могутній поштовхдля реального (повноцінного) відновлення, а в окремих випадках – створеннязаново національних держав у цій частині Європейського континенту. Останнєбезпосередньо стосувалося і України, адже існування української національноїдержави – Української Народної Республіки (після об’єднання УНР і ЗУНР в 1919р.) було перервано агресією окремих тодішніх держав-сусідів України (зокремаРадянської Росії та Польщі). На початку 90-х років ХХ ст. з огляду на відоміполітичні процеси, які проходили в СРСР, відновлення української національноїдержави стало реальністю. Першою “ластівкою” у цьому напрямі стало прийняттяВерховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Декларації про державнийсуверенітет України, в розділ першому (“Самовизначення української нації”) якоїчітко і неоднозначно проголошено: “Українська СРС як суверенна національнадержава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українськоюнацією свого невід’ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснюєзахист і охорону національної державності українського народу. Будь-якінасильницькі дії проти національної державності України з боку політичнихпартій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осібпереслідуються за законом”. Ці положення тією чи іншою мірою знайшли своєпродовження в положеннях Концепції нової Конституції України, яка була схваленаВерховною Радою Української РСР 19 червня 1991 р. (зокрема, мова йде про розділперший Концепції “Засади конституційного ладу”, Акті проголошення незалежностіУкраїни (24 серпня 1991 р.), Законі України “Про громадянство України” (1991р.).
Для сучасної національної держави (тобто держави, утвореноїнацією на своїй національній території у результаті реалізації свого права насамовизначення) характерним є: створення та забезпечення необхідних умов длямаксимального збереження і розвитку кращих надбань нації в економічній,політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідаціїнавколо національної ідеї; забезпечення розвитку духовності, мови, культури,традицій своєї нації; реалізація інаціональної ідеї в державотворчому процесі;турбота про культурний розвиток своїх співвітчизників, які проживають в іншихдержавах (національної діаспори), а при потребі — і створення належних умов дляїхнього повернення на історичну Батьківщину; створення належних умов дляпроживання та всебічного розвитку національним меншинам, що проживають натериторії держави [5,c 159-161]. 1.3Сучасна Україна як національна держава
За своєю сутністю, за аналізом конституційно-правовихположень, сучасна Українська держава є державою національною. З формальноїточки зору для твердження останнього є всі підстави.
1. Це – положення з Декларації про державний суверенітетУкраїни та Акта проголошення незалежності України, а також конституційніположення за чинним Основним Законом держави, які чітко вказують (говорять) пронаявність обох ознак національної держави: створення її в результаті реалізаціїправа нації (народу) на самовизначення та створення цієї держави в рамкахвиключно своєї етнічної території. Так, у Преамбулі Конституції України чіткозазначено, що “Верховна Рада України від імені Українського народу – громадянУкраїни всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись набагатовікову історію українського державотворення i на основі здійсненогоукраїнською нацією, усім українським народом права на самовизначення…приймає цю Конституцію – Основний Закон України”. У той же час ч. 1 ст. 2 та ч.2 ст. 133 Конституції України зазначають, що “… Суверенітет Українипоширюється на всю її територію”, а “… До складу України входять: АвтономнаРеспубліка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська,Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська,Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська,Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька,Чернігівська області, міста Київ та Севастополь”.
2. На рівні Основного Закону держави чітко прослідковуєтьсявимога створення та забезпечення в державі необхідних умов для максимальногозбереження і розвитку кращих надбань української нації в економічній,політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичної консолідаціїнавколо національної ідеї, забезпечення розвитку духовності, мови, культури,традицій своєї нації; реалізація національної ідеї у державотворчому процесі.Так, ст. 11 Конституції України чітко визначає, що “… Держава сприяєконсолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості,традицій i культури...”. При цьому частини перша і друга ст. 10 Конституції Українивизначають державною мовою в Україні українську мову, а сама “… Державазабезпечує всебічний розвиток i функціонування української мови в усіх сферахсуспільного життя на всій території України". В той же час українськінаціональні символи на рівні Основного Закону держави возведені в рангофіційних державних символів: “Державними символами України є Державний ПрапорУкраїни, Державний Герб України i Державний Гімн України. Державний ПрапорУкраїни – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього i жовтогокольорів.… Головним елементом великого Державного Герба України є ЗнакКняжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). ДержавнийГімн України – національний гімн на музику М. Вербицького із словами,затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами відконституційного складу Верховної Ради України”.
3. Україна як національна держава бере на себе зобов’язаннядбати про культурний розвиток своїх співвітчизників, що проживають в іншихдержавах (національної діаспори): ст. 12. Конституції України говорить:“Україна дбає про задоволення національно-культурних i мовних потреб українців,які проживають за межами держави”.
4. Україна як сучасна демократична держава прагне створитиналежні умови для проживання та всебічного розвитку національних меншин, щопроживають на території держави. На рівні Основного Закону держави чітковизначено, що Україна як держава “сприяє консолідації та розвиткові етнічної,культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів iнаціональних меншин України” (ст. 11 Конституції України), що “в Українігарантується вільний розвиток, використання i захист російської, інших мовнаціональних меншин України”.
Коротко підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновокпро те, що на рівні Основного Закону держави – Конституції України – формальнозакладено необхідні (мінімальні) основи для утвердження України як національноїдержави.
Інше питання – як вищеперераховані конституційні положенняпро національну державність втілюються у життя на практиці? Наскільки маєрозуміння та бажання творити Україну як національну держави нині чинніПрезидент України, парламент, Кабінет Міністрів України? Зрештою, чи готові мивсі разом і кожен з нас окремо усвідомити цінність цього явища “національноїдержави”, як і її крайню необхідність на теперішньому етапі розвиткуукраїнського народу? На жаль, ці та багато інших запитань залишаться сьогоднібез відповіді.
Розділ2. Конституційні характеристики України2.1 Поняттяконституційних характеристик держави
Прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою УкраїниКонституції нашої держави стало, без перебільшення, значнимсуспільно-політичним явищем в житті українського народу. Цією подією, з одногобоку, було формально завершено один із найважливіших періодів новітньогоконституційного розвитку держави, з іншого боку (на сподівання абсолютноїбільшості українських громадян) — мав розпочатися процес стабілізаціїсуспільно-політичного та економічного життя в державі, піднесення добробуту їїгромадян та перетворення пострадянської України в сучасну демократичнуєвропейську державу.
Однак уже через декілька років стало зрозумілим, що швидкихперетворень в Україні не буде. В той самий час Україні як державі вже післяприйняття Конституції прийшлось пройти через далеко не поодинокі різного родупорушення на парламентських, президентських та місцевих виборах, через«моральне жорнило» квітневого 2000 року референдуму, серію гучнихполітичних скандалів на кшталт «касетного», «кольчужного»,«мукачівського» тощо. Крім того, дуже скоро виявився ряд труднощів,безпосередньо пов'язаних із функціонуванням самої Конституції України, особливов частині реалізації її окремих положень щодо конституційних прав та свобод громадян,далися взнаки її внутрішні суперечності як нормативно-правового акту найвищоїюридичної сили. А сам Основний Закон держави, образно кажучи, виявився незовсім готовим до ефективної «самооборони» від«настирливих» пропозицій внесення змін та доповнень до нього. Українафактично опинилась в стані затяжної політичної кризи.
За таких умов природньо загострилась увага до Конституціїдержави, її соціальної та правової природи, функцій, місця та ролі внаціональній нормативно-правовій системі тощо. При цьому значний інтерес усуспільстві останнім часом викликає, насамперед з огляду на спроби проведеннятак званої «політичної реформи», питання сутності та змісту засад(принципів) конституційного ладу України, її основних характеристик, закріпленихвласне на конституційному рівні. Адже, уяснивши останнє, з одного боку, миотримуємо свого роду «конституційний дороговказ» для держави наближчу і дальшу перспективу; а з іншого (виходячи насамперед із змісту частинитретьої статті 5 Конституції України, яка говорить про те, що "… правовизначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові іне може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами") — завжди можна звірити: «Чи тою „дорогою“, чи в тому напрямкуведуть наші державні провідники Україну?» [8, c.201].
Категорія(поняття) «конституційні характеристики держави» є до певної міриновим явищем у конституційно-правовій науці, поява якої обумовлена насампередпроцесом дальшого розвитку науки конституційного права, зокрема в частинірозширення понятійного апарату інституту конституційного ладу сучасної держави.2.2 Конституційнахарактеристика української держави
Основні засади (принципи) конституційного ладу Українинайшли своє закріплення у Розділі І «Основні засади», а такожчастково у Преамбулі та у Розділі II «Права, свободи та обов'язки людини ігромадянина» Конституції України. Серед них принципово важливе значеннямають наступні положення:
а) відновлена в серпні 1991 року, на основі здійсненогоукраїнською нацією, усім українським народом права на самовизначення,Українська держава є продовженням багатовікової історії українськогодержавотворення, результатом національно-визвольної боротьби українськихпатріотів декількох поколінь, гарантією гідного існування та майбутньогорозвитку українського народу (частини третя, сьома та восьма ПреамбулиКонституції України);
б) в Україні носієм суверенітету та єдиним джерелом влади євиключно український народ, що здійснює владу безпосередньо та через органидержавної влади та органи місцевого самоврядування; право визначати і змінюватиконституційний лад в Україні належить виключно українському народові і не можебути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не можеузурпувати державну впаду (стаття 5 Конституції України);
в) людина, її життя і здоров'я, честь і гідність,недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю;права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованістьдіяльності Української держави, яка відповідає перед людиною за своюдіяльність, при цьому утвердження і забезпечення прав і свобод людини є їїголовним обов'язком. Права і свободи людини і громадянина, закріпленіКонституцією, не є вичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані, апри прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускаєтьсязвуження їхнього змісту та обсягу (статті 3 та 22 Конституції України);
г) в Україні визнається і діє принцип верховенства права;Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та іншінормативно-правові акти приймаються виключно на основі Конституції України іповинні їй відповідати (частини перша та друга статті 8 Конституції України);
д) державна влада в Україні здійснюється на засадах їїподілу на законодавчу, виконавчу та судову, при цьому органи законодавчої,виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановленихКонституцією межах та відповідно до законів України, а місцеве самоврядуванняокремо визнається і гарантується в Україні (статті 6 та 7 Конституції України);
е) земля, її надра, атмосферне повітря, водні та іншіприродні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурсиїї континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктамиправа власності українського народу (частина перша статті 13 КонституціїУкраїни). Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливоюохороною держави (частина перша статті 14 Конституції України);
є) суспільне життя в Україні ґрунтується на засадахполітичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, жодна ідеологія неможе визнаватися державою як обов'язкова, церква і релігійні організації вУкраїні відокремлені від держави, а школа — від церкви (частини перша та другастатті 15, частина третя статті 35 Конституції України);
ж) Українська держава сприяє розвиткові етнічної,культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів танаціональних меншин України (стаття 11 Конституції України);
з) територія України в межах існуючого кордону є цілісною інедоторканною (стаття 2 Конституції України). Зовнішньополітична діяльністьУкраїни спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхомпідтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародногоспівтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права(частина третя статті 2, стаття 18 Конституції України).
Виходячи із вище наведених конституційних норм, а такожконцептуальних (доктринальних) положень та принципів Конституції України, маємовсі підстави говорити про те, що з формально-юридичного боку конституційнимихарактеристиками України (тобто положеннями, які концептуально узагальнюють набільш вищому рівні основні засади конституційного ладу, розкривають зміст тасутність України як держави конституційної) є визначення її суверенноюнаціональною державою, державою унітарною, демократичною державою зреспубліканською формою правління, а також державою світською, соціальною таправовою (Категорія (поняття) «конституційні характеристики держави»є до певної міри новим явищем у конституційно-правовій науці, поява якоїобумовлена насамперед процесом дальшого розвитку науки конституційного права,зокрема в частині розширення понятійного апарату інституту конституційного ладусучасної держави.
Окремо слід зазначити, що значна частина з наведенихконституційних характеристик України в тій чи іншій мірі найшла своєвідображення в ряді праць вітчизняних вчених, в тому числі і монографічногохарактеру, які побачили світ після прийняття чинної Конституції України.
Більшість перерахованих конституційних характеристикУкраїни прямо зазначена у тексті Основного Закону держави — «суверенна,демократична, соціальна, правова держава» (стаття 1 Конституції України),«унітарна держава» (частина друга статті 2 Конституції України),«республіка» (частина перша статті 5 Конституції України). Фактичнанаявність інших конституційних характеристик прямо витікає із змістубезпосередніх конституційних положень — «національна держава»(частина третя Преамбули, частина перша статті 2, статі 10, 11, 12, частинадруга статті 133 Конституції України) та «держава світська» (частинаперша статті 15 та стаття 35 Конституції України). Відповідно ці та іншіконституційні положення розкривають зміст та сутність визначених (закріплених)Основним Законом держави конституційних характеристик України.
Так, Україну, як суверенну державу (тобто державу, якасамостійно і незалежно від влади інших держав здійснює функції на своїйтериторії та за її межами, виступає самостійною у міжнародних відносинах,характеризує наступне: територія України в межах існуючого кордону є цілісною інедоторканною (стаття 2 Конституції України); державна система оборони України,захисту її суверенітету і територіальної цілісності, недопустимістьрозташування на території України іноземних військових баз (стаття 17Конституції України), наявність в Україні інституту єдиного громадянства(стаття 4 Конституції України), а також є ціла низька положень щодо повноваженьорганів державної влади, встановлення і функціонування в Україні власноїправової системи із верховенством Конституції України тощо. Як сувереннадержава, Україна має також всі необхідні державні атрибути: державні символи(ст. 20 Конституції України), державну мову (ст. 10 Конституції України),власну національну грошову одиницю — гривню (ст. 99 Конституції України),столицю, офіційну назву тощо.
Положення статті 1 Конституції України також проголошуєнашу державу демократичною. Як правило, демократичною називають державу, устрійі діяльність якої відповідає вільному вираженню волі народу, яка гарантує праваі свободи народу, людини і громадянина. Звідси логічною є наявність в текстіКонституції України положення про те, що "...єдиним джерелом влади вУкраїні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державноївлади та органи місцевого самоврядування" (частина друга ст. 5 КонституціїУкраїни). Відповідно обидві відомі форми демократії якнайширше представлені вполітико-правовій системі України. Інститут прямої демократії представленийнасамперед виборами до органів державної влади і місцевого самоврядування,явищем референдумів, різного роду зборів громадян тощо. Представницькадемократія — парламентом, представницькими органами на місцях, органамимісцевого самоврядування та іншими виборними інституціями.
Конституція України чітко і однозначно визначає Україну якунітарну державу з республіканською формою правління. Майже всі класичні ознакисучасної держави з республіканською формою правління [9, с. 23-33] можна знайтив Україні, а саме: формування державних органів шляхом вільних виборів навизначений Конституцією і законодавством строк; особиста участь громадян вуправлінні державою; орієнтація державного ладу на загальнолюдські цінності йідеали; відмова від будь-якого довгого володіння владою на основііндивідуального права (недопустимість особистої диктатури). Важливими дляорганізації публічної влади на засадах демократії є принципові положення проте, що в Україні державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,виконавчу і судову, а сама держава визнає та гарантує місцеве самоврядування.
Стаття 1 Конституції визначає Україну правовою державою.Держава є правовою за умови, коли основою її функціонування є право, щогарантує права і свободи громадян, обмежує державу, а державна владаздійснюється на засадах верховенства права та поділу влади. Відповідно ціланизка положень інших статей Конституції закріплює та розвиває дану тезу. Моваіде про наступне: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають змісті спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за своюдіяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головнимобов'язком держави» (частина друга статті 3 Конституції України);"… Права та свободи людини є невідчужуваними та непорушними" (стаття21 Конституції України); «Ніхто не може бути заарештований або триматисяпід вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та впорядку, встановлених законом» (частина друга статті 29 Конституції України);«Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язкигромадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленомузаконом» (частина друга статті 57 Конституції України); «В Українідіє верховенство права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та іншінормативні акти повинні прийматись на основі Конституції і повинні відповідатиїй» (частина перша статті 8 Конституції України) тощо.
Окреме положення статті 1 Конституції України говорить проУкраїну як державу соціальну. Поняттям соціальної держави сьогодні охоплюєтьсянасамперед розумінням держави, діяльність якої "… має бути спрямована настворення реальних стандартів матеріального добробуту, освіти, охорони здоров'ятощо і забезпечення таких стандартів для всіх громадян (індивидів), а також намінімізацію фактичної соціальної нерівності з її економічними наслідками тастворення системи соціальної підтримки (захисту) тих, хто цього потребує [6, с.28]. Зміст конституційного положення про Україну як соціальну державурозкривається насамперед тими положеннями Основного Закону держави, якізакріплюють наявність в Україні інституту приватної власності (стаття 41Конституції України), права на працю (стаття 43 Конституції України), напідприємництво (стаття 42 Конституції України), на відпочинок (стаття 45Конституції України), на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичнестрахування (стаття 49 Конституції України), право на житло (стаття 47Конституції України), право на освіту (стаття 53 Конституції України) і особливо- право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх уразі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втратигодувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та вінших випадках, передбачених законом; при цьому це право гарантуєтьсязагальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страховихвнесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних таінших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних,комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними (частини першата друга статті 46 Конституції України).
Чинними конституціями окремі держави безпосередньовизначаються сьогодні як світські (Азербайджан, Казахстан, Росія, Туреччина, Франціята інші), хоч за своєю сутністю абсолютна більшість сучасних конституційнихдержав є світськими (тобто держави, що характеризуються двома фундаментальнимипринципами: жодна релігія в ній не може встановлюватись в якості державної чиобов'язкової; держава і церква відділені одна від одної; однак при цьомусвітська держава якнайширше гарантує свободу віросповідування, рівно як ісвободу атеїстичних переконань.
Як світську державу, Україну характеризують насампередположення ст. 35 Конституції України. Мова іде про наступні принципові речі,закріплені в тексті Основного Закону нашої держави: в Україні кожен має правона свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідуватибудь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправлятиодноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійнудіяльність; здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бутиобмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я іморальності населення або захисту прав і свобод інших людей; церква і релігійніорганізації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви; жоднарелігія не може бути визнана державою як обов'язкова; ніхто не може бутиувільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконаннязаконів за мотивами релігійних переконань.
І остання задекларована конституційна характеристикаУкраїни як держави — визначення її державою національною. Національна державаяк політико-правова ідея та реальність фактично відома ще з часів Великоїфранцузької революції (та ж сама республіканська Франція). Ідеї свободи особи,рівності і братерства людей, ідеї суверенності народу та справедливих для ньогоформ державного правління закладали добрі основи для появи і утвердження національноїдержави. В теоретичне обґрунтування ідеї національної держави було покладенодва принципи, які залишаються основними і на сьогоднішній день: природне(невід'ємне) право нації на самовизначення і принцип творення держави нацією(народом) виключно на своїй етнічній території (Вудро Вільсон, Томаш Масарик,Станіслав Дністрянський). Друга половина XX століття стала часом реальногоутвердження та розквіту національної держави в країнах Західної Європи.Сьогодні практично абсолютна більшість європейських країн є національнимидержавами. Саме в рамках національної державності країнам західної цивілізаціївдалося за короткий строк після Другої світової війни стати державамидемократичними, правовими та соціальними, розбудувати в себе громадянськесуспільство, реально забезпечуючи надійний захист та реалізацію прав і свободсвоїх громадян. Для сучасної демократичної національної держави (тобто держави,утвореної нацією на своїй національній території в результаті реалізації свогоправа на самовизначення) характерним є наступне: створення та забезпеченнянеобхідних умов для максимального збереження і розвитку кращих надбань нації векономічній, політичній, соціальній та духовній сферах її буття, її політичноїконсолідації навколо національної ідеї; забезпечення розвитку духовності, мови,культури, традицій своєї нації; реалізація національної ідеї в державотворчомупроцесі; турбота про культурний розвиток своїх співвітчизників, що проживають вінших державах (національної діаспори), а при потребі — створення належних умовдля їхнього повернення на історичну Батьківщину; створення належних умов дляпроживання та всестороннього розвитку національним меншинам, що проживають натериторії держави.
Однак вище перераховані конституційні характеристикиУкраїни, на жаль, сьогодні мають більше формально-юридичний характер, ніжповноцінне втілення в практику функціонування держави. Адже реальний станрозвитку демократії та конституційної законності в нашій країні, рівеньдобробуту її громадян, їхньої безпеки тощо говорять самі за себе. Разом з тимвизначення на конституційному рівні України як суверенної національної держави,держави унітарної, демократичної з республіканською формою правління, а такождержави світської, соціальної та правової, — є і залишається надалі генеральнимнапрямком розвитку України на ближчу та дальшу перспективи.
Розділ3. Конституційна відповідальність в Україні
Проблема конституційної відповідальності є однією знайскладніших в сучасній науці конституційного права. Це пов’язано з тим, щовітчизняна юридична наука робить лише перші кроки у вивченні проблемиконституційної відповідальності.
Більшість положень сучасних досліджень пов’язуютьконституційну відповідальність з правовою охороною Конституції.
В юридичній літературі 70-90-х років минулого століттяконституційну відповідальність розглядали як відповідальність влади за станзаконності у правотворчій і правозастосовчій діяльності державного апарату ійого представників, як охоронне правове відношення, яке має відображення узастосуванні певних, встановлених державою санкцій.
Конституційна відповідальність є гарантією самостійностіфункціонування органів державної влади, органів місцевого самоврядування, атакож демократичної організації влади, прогресивного розвитку суспільства вцілому, важливим фактором утвердження і забезпечення законності публічноївлади. Конституційна відповідальність держави, органів державної і самоврядноївлади, посадових осіб перед громадянином і суспільством є чинником, щозакріплює у правосвідомості громадянина, уявлення про справедливість,легітимність влади.
Тривалий час в науці конституційного (державного) праваУкраїни переважала думка, що більшість конституційно-правових норм не містятьсанкцій і у разі їх порушення наступає юридична відповідальність, передбаченанормами інших галузей права [10, c.71-72].
Сьогодні ряд вчених-конституціоналістів зауважують, щотакий підхід був помилковий хоч би тому, що кожна галузь права повинназабезпечувати реалізацію своїх норм власними засобами і в тому числі, якщо ценеобхідно, санкціями.
Більше того, такий традиційний підхід є неповний, оскількине врегульовує політико-правових реалій, зв’язаних з підвищеннямвідповідальності держави, її органів, органів місцевого самоврядування та їхпосадових осіб щодо забезпечення в суспільстві належного правопорядку виконаннясвоїх обов’язків, утвердження і забезпечення прав і свобод людини.
Кризові явища, які охопили всі сторони суспільного життяУкраїни не обійшли стороною і конституційно-правову сферу. Особливоюнебезпечною є безвідповідальність органів державної влади, в тому числі органіввиконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування та їх посадових іслужбових осіб за порушення Конституції України і законів України, якірегулюють конституційно-правові відносини, зокрема в умовах подоланняполітичної кризи, що виникла у зв’язку з проведенням виборів Президента України21 листопада 2004 року.
Україна як демократична правова держава знаходиться нашляху формування нового правопорядку, від оптимальної організації якого взначній мірі залежить його існування. Суспільству необхідний більш високийрівень управління соціальними процесами, відповідальність перед людиною за своюдіяльність.
У підвищенні рівня організації суспільної системи, ступенюїї керованості, у вирішенні проблем і протиріч, які загрожують правопорядкузростає роль права, зокрема конституційного права України. Тенденція зростанняролі права і значення права в житті суспільства, в забезпеченні йогостабільності і функціонування є головною в ряді основних напрямків розвиткуцього соціального феномена.
Останнім часом в літературі стали визнавати наявністьособливого виду відповідальності, конституційної, хоч до цих пір багато їїположень залишаються дискусійними. Ніхто вже відкрито не виражає сумніви щодоїї існуванню. Вона отримала практичне значення, зокрема в період необхідностізабезпечення з’ясування волевиявлення українського народу на виборах ПрезидентаУкраїни 31 жовтня та 21 листопада 2004 року.
Вважаємо, що конституційна відповідальність – цесамостійний вид юридичної відповідальності, коли настання несприятливихнаслідків для суб’єктів конституційної відповідальності, спрямоване перш за всена захист’ Конституції України і законів України, які регулюютьконституційно-правові відносини. Є причини, які заважають виділеннюконституційної відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності[12].
Визнання конституційної відповідальності самостійним видомюридичної відповідальності передбачає розкриття її основних положень (поняття,джерел, суб’єктів, підстав, санкцій). В юридичній літературі можна зустрітирізні підходи і напрямки до визначення конституційної відповідальності. Так,одні автори обмежуються загальною характеристикою конституційноївідповідальності, розглядаючи її, наприклад, як відповідальність державнихорганів та посадових осіб за порушення конституційно-правових норм. Інші авторинамагаються деталізувати поняття конституційної відповідальності.
Розкриваючи зміст поняття конституційної відповідальності,доцільно виходити з більш загального поняття юридичної відповідальності.Відповідно конституційну відповідальність можна розглядати як санкції, якінастають для суб’єкта конституційного порушення. Питання щодо коласуб’єктів конституційної відповідальності. Досить поширеною є думка звести цеколо лише до органів державної влади та їх посадових і службових осіб.
Коло суб’єктів конституційної відповідальності набагатоширше, це випливає із положень Конституції України.
Підставою конституційної відповідальності є вчиненняконституційного правопорушення. Слід підкреслити, що конституційнавідповідальність може наставати лише у випадках прямого порушенняконституційно-правової заборони чи невиконання функцій, завдань, обов’язків,покладених конституційно-правовою нормою на суб’єктів конституційно-правовихвідносин.
Підставою конституційної відповідальності може бути визнанопорушення норм Конституції України та інших нормативно-правових актів. Разом зтим конституційно-правові норми досить часто не містять чітких правових підставпритягнення суб’єктів д конституційної відповідальності. Наприклад, згідно ст.87 Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народнихдепутатів України від її конституційного складу може розглянути питання провідповідальність Кабінету Міністрів України.
Верховна Рада України по суті не пов’язана ніякимиправовими умовами, крім процедурних (у всякому разі вони не визначені джереламиконституційного права).
Фактична підстава конституційної відповідальності – цеконкретне конституційне правопорушення.
Від цієї відповідальності слід відрізняти відповідальністьза порушення конституційно-правових норм, яку несуть громадяни і службові особипо інших галузях права (адміністративного, кримінального, цивільного).
Основне призначення конституційної відповідальності –захист Конституції України, забезпечення її верховенства, тоді як інші видиюридичної відповідальності покликані виконувати більш широкі функції [12].
Характерною рисою конституційної відповідальності, якавідрізняє її від інших видів юридичної відповідальності є своєрідність їїсанкцій. Вони можуть бути різними: прийняття резолюції недовіри, достроковеприпинення повноважень, усунення з поста в порядку імпічменту, відмова вреєстрації, скасування реєстрації кандидата і т.п.
В правовій літературі питання про віднесення конкретнихсанкцій до заходів конституційної відповідальності вирішується неоднозначно.
Висновок
Прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 рокуКонституції України стало не тільки формальним завершенням довготривалого«конституційного марафону», а й актом закріплення (фіксації) нанайвищому рівні основних політико-правових параметрів (конституційниххарактеристик) сучасної української держави та визначення шляхів її розвитку наближчу та дальшу перспективу. Україну проголошено суверенною i незалежною,демократичною, соцiальною, правовою державою (ст.1 Конституції України),державою унітарною з республіканською формою правління (ч.2 ст.2, ч.1 ст.5Конституції України), національною державою (ч.3 Преамбули, ч.2 ст.133Конституції України), а також державою світською (ст.35 Конституції України).
Відповідно в інших статтях Конституції України затвердженонизку фундаментальних положень, спрямованих на деталізацію та розвитокперелічених конституційних характеристик української держави. Зокрема, це такіположення:
· суверенiтет України поширюється на всю їїтериторiю, яка в межах iснуючого кордону є цiлiсною i недоторканною, носiємсуверенiтету i єдиним джерелом влади в Українi є український народ;
· в Українi визнається i дiє принцип верховенстваправа, Конституцiя України має найвищу юридичну силу, закони та iншiнормативно-правовi акти приймаються на основi Конституцiї України i повиннiвiдповiдати їй;
· людина, її життя i здоров'я, честь i гiднiсть,недоторканнiсть i безпека визнаються в Українi найвищою соцiальною цiннiстю,при цьому права i свободи людини та їхні гарантiї мають визначати змiст iспрямованiсть дiяльностi держави;
· український народ здiйснює свою владу як безпосередньо,так i через органи державної влади та органи мiсцевого самоврядування;
· державна влада в Українi здiйснюється на засадах їїподiлу на законодавчу, виконавчу та судову, водночас у державі визнається iгарантується мiсцеве самоврядування;
· право визначати i змiнювати конституцiйний лад вУкраїнi належить виключно народовi i не може бути узурповане державою, їїорганами або посадовими особами;
· нiхто не може узурпувати державну владу;
· Україна сприяє консолiдацiї та розвитковiукраїнської нацiї, її iсторичної свiдомостi, традицiй i культури, дбає прозадоволення нацiонально-культурних i мовних потреб українцiв, якi проживають замежами держави;
· державною мовою в Українi є українська мова;
· Україна сприяє розвитковi етнiчної, культурної, мовноїта релiгiйної самобутностi всiх корiнних народiв i нацiональних меншин України;
· церква i релiгiйнi органiзацiї в Українiвiдокремленi вiд держави, а школа — вiд церкви, кожному гарантовано право насвободу свiтогляду i вiросповiдання;
· суспiльне життя в Українi грунтується на засадахполiтичної, економiчної та iдеологiчної багатоманiтностi.
Усе це фактично становить, на нашпогляд, сутність та зміст сучасної (офіційної) конституційно-правової доктриниУкраїни, яку в літературі визначають за змістом як ліберально-демократичну.
Списоквикористаної літератури
1. Головко С. Конституція України в системієвропейського конституціоналізму // Право України. — 2006. — №8. – с. 15-17
2. Заєць. П. А. Правова держава в контексті новітньогоукраїнського досвіду. — К.: Парламентське вид-во, 1999. — 248 с.
3. Історія української Конституції /Упоряд.А.Г.Слюсаренко, М.В.Томенко. — К.: Право, 1997.
4. Конституційне право України / За редакцієюЮ.М.Тодики і В.С.Журавського. — К., 2002. — С. 26.
5. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава вУкраїні: проблеми теорії та практики. До 10-річчя незалежності України.Монографія. — К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАМ України,2000. — 600 с.
6. Стецюк П. Конституційно-правові засади побудови(організації) України як національної держави // Народознавчі зошити.Двомісячник. 2002. Зошит 5-6 (47-48). Вересень -грудень. — С. 425-428.
7. Тодык а Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасльправа, наука, учебная дисциплина. — X., 1998. — С. 118—120;
8. Конституційне право України / За редакцієюВ.Ф.Погорілка, Ю.М.Тодики. — К., 1999. — С. 21.
9. Тодыка Ю. Н. Основи конституционного строя Украины.Учебное пособие. — Харьков: «Факт», 1999.-320с.
10. Фрицький О.Ф. Конституційне право України. — К.,2002. — С. 39.
11. Футей Б. Становлення правової держави: Україна1991-2001 рр. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 288 с.
12. Шаповал В. «Соціалізація» як особливістьсучасного конституційного регулювання // Вісник Конституційного Суду України.2005. — № 3. — С. 28-48.