МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙГІРНИЧИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Державнеправо зарубіжних країн»
м. Дніпропетровськ,
2008 рік
План
1. Конфедерації,співдружності, інші політико-територіальні утворення
1.1 Конфедерація:поняття і основні ознаки
1.2 Інші видисоюзів і співтовариств зарубіжних країн в сучасному інтеграційному процесі
2. Виборчісистеми в зарубіжних країнах
3. Законодавчавлада в США
1. Конфедерації, співдружності, інші політико-територіальніутворення
У конституційному праві під автономією (від греч. autonomia – самоврядування)розуміють особливі політико-територіальні одиниці, що володіють певним ступенемсамостійності, створені з урахуванням національного складу, культури, традицій,побуту населення, що проживає в них.
Статус автономних утворень в різних країнах неоднаковий, що робитьнеобхідним виділити основні форми автономій: територіальну (зазвичай називаютьнаціонально-територіальною або етнотериторіальної) і культурно-національну. Усвою чергу, залежно від об'єму повноважень територіальна автономія має двіформи: політична (або державна, законодавча) автономія і адміністративна.
Політична автономія означає надання окремій частині держави,населеній переважно представниками якої-небудь національної меншини, широкомуступеню самостійності і певних атрибутів державності. Для політичної автономіїхарактерна наявність власної системи органів державної влади, що формуютьсянезалежно від центру (обирається місцевий парламент, формуються свої органимісцевої виконавчої влади, своїх органів судової влади вони не мають, існуєєдина судова система в державі), власної, встановленої центром законодавчоїкомпетенції, власної офіційної мови, можливо – громадянства, але не обов'язково,а також власних державних символів (герб, прапор, гімн і так далі). Частополітична автономія має конституцію. Закони, що приймаються автономнимиорганами влади, не повинні суперечити конституції і інтересам держави.
До політичної автономії можна віднести Гренландію і островиФарерськие у складі Данії, Аландські острови у складі Фінляндії.
/>/>Адміністративна автономіянадається територіальним одиницям, що володіють істотними етнічними,географічними або історичними особливостями. Адміністративна автономія не маєознак державної освіти, виражається в наявності системи самостійно формованихорганів виконавчої і законодавчої влади, а також повноваженням видаватинормативні встановленому центром кругу питань. Правовий статус адміністративноїавтономії визначається спеціальним статутом, затверджуваним загальнодержавним.Корінним жителям віддається перевага при формуванні управлінського апаратуавтономної одиниці, шкільна освіта, віщання в засобах масової інформації, всудочинстві застосовується місцева мова. Адміністративна форма автономіїзастосовується, наприклад, в КНР. У Китаї є три види автономних утворень:автономний район, автономний округ, автономний повіт. Статус автономійрегламентується в VI розділі III розділу Конституції КНР 1982 р., а також вЗаконі про національну районну автономію і Положення про кожен вид автономій,що приймаються самими автономними утвореннями. Згідно Конституції КНР 1982 р.,«в числі голів або заступників голів постійних комітетів зборів народнихпредставників автономних районів, автономних округів і автономних повітівповинні бути представники тих національностей, які здійснюють національнуавтономію». Аналогічні положення закріплені і відносно вищих посадових осібвиконавчої влади автономних одиниць (ст. ст. 113, 114). При цьому «органисамоврядування автономних районів, автономних округів і автономних повітівздійснюють повноваження місцевих державних органів… а також користуються правомна самоврядування в межах компетенції, встановленою Конституцією, законом пронаціональну районну автономію і іншими законами» (ст. 115).
Особливий розмах «автономізація» отримала в Італії і в Іспанії.Конституція Італії надає автономію адміністративно-територіальним одиницямобластей, провінцій і комун в рамках єдиної і неподільної держави. З 20областей 5, згідно ст. 116 Конституцій Італії – Сіцілія, Сардінія,Трентіно – Альто-Адідже, Фріулі – Венеція – Джулия і Балі д'Аоста, – маютьспецифічні історико-географічні і національні ознаки і володіють найширшоюавтономією. Модель національно-територіальної автономії, при якій статуссамостійних придбали не тільки історичні регіони мешкання національних меншин(Країна Басків, Каталонія, Галісия і Андалусия), що склалися, але і кожна змуниципій і провінцій, дозволяє говорити не тільки про вирішення щонайгострішоїпроблеми національного самовизначення і місцевого самоврядування в Іспанії, алеі «проміжній формі між унітаризмом і федералізмом». На думку деякихдослідників, з'явилася нова, «третя форма державно-територіального устройства»»,вся територія якого, а не окремі частини, складається з автономних утворень.Такі держави іноді називають регіональними (регіоналістськими) і розглядають якпочаткову стадію переходу від унітарної держави до федеральної, що і спостерігаєтьсяне тільки в Італії, Іспанії, але також в Шрі-ланке, ЮАР.
Суть культурно-національної автономії зводиться до освіти внаціонально-змішаних районах етнічних общин, етнокультурних центрів з введеннямосвіти на рідній мові, стимулюванням найрізноманітніших форм національного розвиткуі народних традицій. Проблема національно-культурної автономії стала вельмиактуальною для російського етносу після розпаду Радянського Союзу, коли майжечверть етнічних росіян опинилися за межами держави або в чужій для нихэтнокультурной середовищу.
В рамках культурно-національної автономії виділяють персональну ікорпоративну автономію. Персональна автономія є законодавчо закріпленоюможливістю представникам національних меншин, що проживають розрізнено,зберегти свою національну самобутність: використовувати свою рідну мову вприватному і публічному житті, вільно користуватися своєю культурою, сповідатисвою релігію, мати можливість вивчати рідну мову, історію, традиції і культурусвоєї етнічної групи, підтримувати контакти з представниками своєї національності,що проживають в інших країнах, створювати свої об'єднання, щоб брати участь вполітичному житті держави. Подібна форма автономії використовується в Австріївідносно угорців, що проживають там, чехів, хорватів. На основі федеральногозакону РФ «Про національно-культурну автономію» 1996 р. в Санкт-Петербурзів 2001 р. створена національно-культурна автономія білорусів.
Корпоративна автономія створюється з метою захисту інтересів коріннихнечисленних народів шляхом створення органів, що представляють їх інтереси назагальнодержавному рівні (за ними резервуються місця в державному апараті,службовці державного апарату інших народностей, що проживають в даніймісцевості, зобов'язані знати мову і побут місцевого населення). Саамськіпарламенти існують у Фінляндії, Норвегії, Швеції. Шведська народна асамблея дієу Фінляндії.
Слід сказати, що разом із збільшенням чисельності автономнихутворень в світі і різноманітністю форм спостерігаються окремі випадкиконституційної заборони на їх створення. Звертає на себе увагу частина 1 ст. 2Конституції Болгарії 1991 г.: «Республіка Болгарія – єдина держава змісцевим самоврядуванням. У ній не допускаються автономні територіальніутворення». Дану норму слід швидше розуміти у вузькому, спеціальному значенніяк заборона державній (політичною) автономії, яка володіє більшою міроюсамостійності по відношенню до державної влади.
Автономні утворення є у складі ряду держав. Причому наявністьавтономних утворень характерніший для унітарних держав (Великобританія, Португалія,Данія, Франція, Фінляндія), набагато рідше вони зустрічаються у федеральнихдержавах (Індія, Пакистан).
Автономія не є єдиною формою відособлення правового статусутериторії. У складі ряду держав є специфічні територіальні утворення. До нихвідносять, зокрема, федеральні території. Федеральні території – це особливітериторіальні одиниці у ряді держав з федеральним пристроєм, що входять доскладу федерації, але федерації і безпосередньо підлеглі центральної влади, щоне є суб'єктами. До федеральних територій, як правило, відносять рідконаселеніі неосвоєні частини країни, невеликі острови, рифи, де неможливо або недоцільнестворення повноправних суб'єктів федерації. Федеральні території є у складіАвстралії, Індії, Венесуели, Бразилії. У окремих федеральних державах (США,Мексика, Бразилія, Австралія, Аргентина, Венесуела) утворюються федеральніокруги. Федеральний округ – це особлива адміністративно-територіальна одиниця,на території якої розміщується столиця федерації. Додання столиці державистатусу федерального округу не є обов'язковим для всіх федеральних держав. Данерішення ухвалюється, як правило, з метою гарантувати рівний статус суб'єктамфедерації. Назви федерального округу можуть розрізнятися. Наприклад, вамериканській федерації є територія, яка не володіє статусом штату, – цефедеральний округ Колумбію. Поява федерального округу Колумбію в США бере свійпочаток з 1790 р., два штати Меріленд і Віржінія поступаються частиноюсвоїх територій для будівництва нової столиці союзу – Вашингтона. ЖителіВашингтона наділені правом самоврядування. Але Конгресу Конституція США надалавиняткові законодавчі повноваження відносно федерального округу Колумбію.Конгрес має право відмінити будь-яке вирішення міської ради і мера міста. Лишеу 1961 р. поправка XXIII надала право жителям округу Колумбію обиративибірники (виборчу колегію) на президентських виборах. Декілька пізніше, в 1970 р.,виборці отримали право обирати одного делегата з правом дорадчого голосу впалату представників Конгресу США.
Залежні території – це території, що знаходяться в юридичнійзалежності від конкретної держави (як правило, це колишні держави-метрополії).На сьогоднішній день залежні території збереглися за Францією. ЗгідноКонституції Франції 1958 р., французькі володіння мають статус заморськогодепартаменту або заморської території. Конституція допускає зміну законодавчогорежиму і адміністративної організації заморських департаментів, враховуючи їхособливості. За заморськими територіями признається право на особливу організаціюз урахуванням їх власних інтересів у поєднанні з інтересами Республіки в цілому(ст. 74). Зберігаються залежні території за Великобританією [Гібралтар,Бермудські острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Святої Олени і ін.]. Уряді острівних володінь Великобританії введено самоврядування.
Зустрічаються і інші територіальні одиниці з особливим статусом.Так, територія Греції адміністративно розділена на області, райони,муніципалітети і общини. Особливим статусом наділений півострів Афон. Згідност. 105 Конституцій Грециі2, півострів Афон, починаючи від району Мегалі Вголка і далі, становить район Святої гори Афон, через стародавнійпривілейований статус, є самоуправляємої частиною грецької держави, суверенітетякої над ним залишається недоторканним. У духовному відношенні Свята гора Афонзнаходиться під безпосередньою юрисдикцією Уселенської Патріархії.
1.1 Конфедерація: поняття і основні ознаки
Конфедерація – міждержавне об'єднання особливого роду, що єскладноорганізованим союзом держав. Конфедерація поєднує в собі риси якміжнародно-правової, так і державної організації. Не можна не погодитися здумкою, висловленою в науковій літературі, що «федерація – це форматериторіального пристрою держави, а конфедерація – форма міждержавного союзу,тобто об'єднання незалежних государств» 3.
Визначення конфедерації, запропоноване М.Ф. Чудако-вим, як«постійний союз незалежних держав, об'єднаних якоюсь загальною метою абозавданням», достатньо спірно. Як відомо, історичний досвід свідчить, що конфедераціяшвидше нестійкий, ніж постійний союз, виступаючий перехідною формою або доповного розпаду союзу (Австро-Венгрия до 1918 р., Швеція і Норвегія до1905 р. і ін.), або до формування федеральної форми державного пристрою(США, Швейцарія, Німеччина).
Таким чином, конфедерація (лат. confoederatio – союз, об'єднання) –форма союзу держав, утворена на основі договору, при якій вхідні в союз державизберігають свій суверенітет в повному об'ємі.
Конфедерації формуються на наступних принципах: утворенняконфедерацій здійснюється на основі відповідних договорів, це може бутивійськовий, економічний, митний союз або їх сукупність; володіння членамиконфедерації суверенітетом (ніякі вирішення конфедеративної влади не мають силибез згоди членів конфедерації); право на вільний вихід з складу конфедерації їїсуб'єктів; право відмови суб'єктів конфедерації від визнання або застосуванняактів союзної влади [акти органів конфедерації, в усякому разі, актизаконодавчої і старанної влади, не діють безпосередньо на територіях держав – суб'єктівконфедерації, а потребують підтвердження (ратифікації) їх відповіднимиорганами, які можуть їх і нуллифицировать, тобто відхилити]; обмежений кругпредметів ведення конфедерації (питання війни і миру, зовнішньої політики,формування армії і загальної системи комунікацій, вирішення суперечок міжчленами конфедерації, причому розширення переліку можливе тільки з відома всіхчленів конфедерації); формування тільки тих державних органів, які вирішуютьособливо обумовлені в договорах завдання; відсутність у державних органів, щопостійно діють, конфедерації владних повноважень; формування парламентуконфедерації представницькими органами її суб'єктів, що означає обов'язковістьдля членів парламенту неухильно слідувати рекомендаціям і вказівкам цих органів;формування бюджету конфедерації за рахунок добровільних внесків; відсутність уконфедерації права безпосереднього оподаткування; право суб'єктів конфедераціїна встановлення митних і інших обмежень, на обмеження вільного руху осіб,товарів, послуг, капіталів; відсутність, як правило, єдиної системи грошовогозвернення; набір (що нерідко мають подвійне підпорядкування) військовихформувань суб'єктами конфедерації; відсутність союзного громадянства.
Спроби утворити конфедеративний союз в світовій практиці робилисяне одного разу. Звертаючись до історичного минулого, нагадаємо, щоконфедераціями були Рейнська Конфедерація (1254–1350 рр.), ліга (1367–1669 рр.)Ганзейськая, Швейцарська Конфедерація (1291–1798 рр., 1815–1848 рр.),конфедерація в Нідерландах – Республіка Сполучених провінцій (1579–1795 рр.).Конфедерація Сполучені штати Америки (1781–1787 рр.), німецький союз (1815–1866рр.), Конфедеративні штати Америки (1861–1865 рр.), що утворилися під часгромадянської війни в США. У грудні 1981 р. Республіка Сенегал іРеспубліка Гамбія підписали Пакт про створення Конфедерації Сенегамбія. Обидвідержави ратифікували Пакт, після чого він набув чинності. В рамках Пактупередбачалося, що держави встановлюють протоколами застосування реалізаціюзазначених цілей. Для їх реалізації було поміщено 17 протоколів, серед найбільшістотних – про об'єднання сил оборони і безпеки, про координацію політики вобласті інформації, про координацію в області міжнародної політики, проекономічний союз і ін. У Конфедерації були створені найвищі органи длякоординації сумісних дій і вирішення поставлених цілей: Президент іВіце-президент Конфедерації, Рада міністрів Конфедерації, Конфедеральноє збори.Президент за узгодженням з Віце-президентом визначає політику Конфедерації в областіоборони і безпеки, проводить призначення на всі конфедеральные посади,розпоряджається озброєними силами і силами безпеки Конфедерації. Головою Радиміністрів Конфедерациі Сенегамбія є Президент, а заступником Голови Радиміністрів – Віце-президент. Рада міністрів складається з членів, якіпризначаються Президентом Конфедерації за узгодженням з Віце-президентом.Конфедеральні збори складаються з депутатів, які обираються Палатоюпредставників Гамбії (1/3) і Національними зборами Сенегалу (2/3) зі своїх членів.Зі свого складу Конфедеральні збори обирають голову. Вся діяльність даногооргану встановлюється внутрішнім регламентом. Президент Конфедерації можепоставити на голосування Конфедеральних зборів будь-який проект, що має дляКонфедерації важливе економічне, соціальне і фінансове значення. Конфедеральнізбори повинні були збиратися двічі в рік і надавати доповідь про діяльністьКонфедерації Президентові і Віце-президентові Конфедерації, а також державам – учасникамсоюзу. Після цього повинна скликатися Конференція представників урядів державдля зміни Пакту, якщо того вимагала одна з держав. Кожна держава володілаправом укладати міжнародні угоди відповідно до своєї конституції. Конфедераціяпроіснувала до жовтня 1989 р. і розпалася із-за небажання Гамбії піти настворення нічим не обмеженого митного союзу. Така ж доля спіткала в 1961 р.Об'єднану Арабську Республіку, створену Єгиптом і Сирією в 1958 р.
Не можна не обернути уваги на позиції дослідників в питанні проконфедеративних союзах на сучасному світі, де є видимою еволюція поглядів. Надумку A.M. Осаве-люка: «Європейський союз несе в собі риси не тількиконфедеративні, але навіть вже і федеральні, оскільки деякі акти органів Союзумають пряму дію на територіях государств-членов» 1.
М.Ф. Диваків рахує, що «сильно нагадує конфедерацію військовийсоюз НАТО… Дуже схоже на конфедерацію об'єднання держав під назвою Європейськийсоюз (ЄС), об'єднуюче більшість країн Європи». Далі автор робить висновок, що«ці об'єднання – класичні конфедерації».
На думку Ю.А. Тихомірова, ув'язнений в квітні 1996 р. Договірпро утворення Співтовариства Росії і Білорусії (у 1997 р. перетворено вСоюз) «дає ілюстрацію різновиду розвиненішої конфедерации».
К.В. Арановський вважає, що «в даний час не можна безумовнозатверджувати про існування якій-небудь конфедерації». Разом з тим «ряд ознакдає привід розцінювати міждержавні об'єднувальні тенденції в Європі і натериторії колишнього СРСР як конфедеративні по своїй природе».
Позиція в.Е. Чиркина з даного питання полягає в тому, що: «Вданий час по суті конфедераціями є Республіка Боснія і Герцеговина і Союзнадержава Білорусії і Росії». Незначні елементи конституційно-правовогорегулювання має Британська Співдружність, властиві вони і Європейському союзу,а також, але в меншому об'ємі, СНД і Співдружності чотирьох держав – Білорусії,Казахстану, Киргизії і Росії. Але далі він схиляється до думки, що Союзнійдержаві Білорусії і Росії властиві «елементи федерализма» 5.
На відміну від викладених позицій, думка Ю.І. Лейбо достатньо категорично.«В даний час», – пише автор – «конфедерацій в світі немає, проте конфедеративніелементи є у ряду союзів, наприклад Європейського союзу, Британської Співдружності,СНД».
Не можна не відмітити, що сучасні конфедеративні союзи виходять затрадиційні рамки класичних конфедерацій минулого, вбираючи в себе риси іелементи федеральних держав, а також нові якості, обумовлені інтеграційнимипроцесами, що відбуваються в світі.
1.2 Інші види союзів і співтовариств зарубіжних країн всучасному інтеграційному процесі
Історичний і сучасний досвід взаємин держав свідчить, що, виходячиз єдності цілей, спільності історичного розвитку і інших об'єктивних причин,вони часто йдуть на тіснішу співпрацю, обираючи для цього прийнятні правові іорганізаційні форми. Так, тривалий термін існує Співдружність націй під егідоюВеликобританії.
На європейському континенті після Другої світової війни значнеінтеграційне об'єднання було створене у зв'язку з підписанням 18 квітня 1951 р.Паризького договору (набув чинності 1 січня 1952 р.) про створенняЄвропейського об'єднання вугілля і сталі. Засновниками з'явилися Франція,Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, ФРН. Основними були цілі не політичні,а економічні: сприяти економічному розвитку, зайнятості населення, поліпшеннюумов життя людей на основі використання переваг спільного ринку у сферівиробництва вугілля і сталі. Услід за цим в Римі 25 березня 1957 р. булипідписані договори про створення Європейського економічного співтовариства(ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Евратом). Основнимзавданням ЄЕС було забезпечення збалансованого економічного розвитку, зміцненняміждержавних зв'язків ради підвищення життєвого рівня людей. В рамкахЄвропейського співтовариства в 1968 р. був створений Митний союз, щодозволило пом'якшити внутрішні митні бар'єри, ввести в дію єдиний митний тариф.
У 1972 р. в співтовариство вступила Великобританія, Ірландія,Данія, в 1979 р. – Греція, в 1986 р. – Іспанія і Португалія, щозначно підвищило роль і вплив Співтовариства, а також дозволило об'єднати, азначить збільшити, сили по подоланню економічних труднощів.
У лютому 1986 р. держави – члени Співтовариства підписалиЄдиний європейський акт. У нім вже йшла мова не тільки про єдину економічну,але і соціальну політику. У цьому акті також мовилося про ширше застосуванняправила ухвалення рішень не консенсусом, а кваліфікованою більшістю голосів.
7 лютого 1992 р. в голландському місті Маастріхт був
підписаний Договір про створення Європейського союзу. Введення
його в дію зажадало внесення змін до текстів національних конституцій, оскількиу ведення Союзу передавалися
ряд повноважень держав. Договір про створення Європейського
союзу в результаті ратифікації всіма державами – членами Європейськихспівтовариств набув чинності 1 листопада 1997 р.
Європейський союз створений для тіснішого економічного ісоціального розвитку, захисту має рацію і свобод громадян, відстоюваннязагальних інтересів Союзу на міжнародній арені. Європейський союз увібрав всебе три доданків: 1) існуючі співтовариства (ЕОУС, ЄЕС, Евратом); 2) суміснузовнішню політику безпеки; 3) співпраця поліції і судів.
8 2004 р. до складу ЄС прийнято 10 нових держав(Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Кіпр,Мальта). В даний час ЄС включає 25 європейських держав. У жовтні 2004 р.після тривалої роботи над проектом, жарких обговорень підписаний Договір про
Конституцію для Європи.
8 грудня 1991 р. у зв'язку з розпадом СРСР було утвореноСпівдружність Незалежних Держав, куди спочатку увійшли Росія, Україна,Білорусь. Угода була ратифікована Верховними Радами Росії, України і Білорусі вгрудні 1991 р. Одночасно був денонсований Договір 1922 р. проутворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Як відмічено в преамбулі і ст. 1 Угоди, Республіка Білорусь,Російська Федерація (РРФСР), Україна як держави – засновники Союзу РСР, щопідписали Союзний Договір 1922 р., далі іменовані Високими ДоговірнимиСторонами, констатують, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права ігеополітична реальність припиняє своє існування. Ґрунтуючись на історичнійспільності наших народів і зв'язках, що склалися між ними, враховуючидвосторонні договори, ув’язнені між Високими Договірними Сторонами, прагнучипобудувати демократичні правові держави, маючи намір розвивати свої відносинина основі взаємного визнання і пошани державного суверенітету, невід'ємногоправа на самовизначення, принципів рівноправ'я і невтручання у внутрішнісправи, відмови від застосування сили, економічних або будь-яких інших методівтиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, іншихзагальновизнаних принципів і норм міжнародного права, вважаючи, що подальшийрозвиток і зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідної співпраціміж нашими державами відповідають корінним національним інтересам їх народів іслужать справі миру і безпеки, підтверджуючи свою прихильність цілям іпринципам Статуту Організації Об'єднаних Націй, Завершального акту Хельсінкі іінших документів Наради по безпеці і співпраці в Європі, зобов'язуючисьдотримувати загальновизнані міжнародні норми про права людини і народів,домовилися про утворення Співдружності Незалежних Держав.
Подальшим кроком до розширення Співдружності з'явилася зустріч вАлма-Аті і ухвалення 21 грудня 1991 р. Алма-атинській Декларації, в якійАзербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь,Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, РосійськаФедерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан іУкраїна підтвердили свою прихильність цілям і принципам Угоди про створенняСпівдружності Незалежних Держав.
В даний час до СНД входять 12 з 15 республік колишнього СРСР, асаме: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова,Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна. Прибалтійські республіки– Латвія, Литва, Естонія, в яких першими, до речі, і почали розвиватисявідцентрові сили і які доклали багато зусиль для виходу з СРСР, до складу новоїосвіти не увійшли.
Створенню СНД даються різні оцінки, деколи протилежні: починаючивід змови керівників трьох республік, що виступили засновниками СНД, ізакінчуючи констатацією того факту, що СНД – це не що інше, як можливістьмирного «шлюборозлучного процесу» між колишніми республіками СРСР.
Цілями СНД є розвиток рівноправної і взаємовигідної співпрацісвоїх народів і держав в області політики, економіки, культури, освіти, охорониздоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі, в гуманітарній іінших областях, сприяння широкому інформаційному обміну, сумлінно і неухильнодотримувати взаємні зобов'язання.
Держави – члени Співдружності узяли на себе зобов'язанняспівробітничати в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійсненніефективних мерів скорочення озброєнь і військових витрат. Вони прагнуть доліквідації всіх ядерних озброєнь, загального і повного роззброєння під строгимміжнародним контролем.
Слід визнати, що виконання ухвалених рішень в рамках СНД, особливона першому етапі, знаходилося на низькому рівні. І в першу чергу це можнаговорити про базовий документ – Угоду про освіту СНД. Так, згідно ст. 7,Високі Договірні Сторони визнають, що до сфери їх спільної діяльності, щореалізовується на рівноправній основі через загальні координуючі інститутиСпівдружності, відносяться:
- координація зовнішньополітичної діяльності;
- співпраця у формуванні і розвитку загального економічногопростору, загальноєвропейського і євразійського ринку, в області митноїполітики;
- співпраця в розвитку систем транспорту і зв'язку;
- співпраця в області охорони навколишнього середовища, участь встворенні всеосяжної міжнародної системи екологічної безпеки;
- питання міграційної політики;
боротьба з організованою злочинністю.
Відповідно до ст. 6 вказаної Угоди Сторони узяли зобов'язанняповажати прагнення один одного до досягнення статусу без'ядерної зони інейтральної держави. Держави – члени Співдружності зберігатимуть іпідтримуватимуть під об'єднаним командуванням загальний військово-стратегічнийпростір, включаючи єдиний контроль над ядерною зброєю, порядок здійснення якогорегулюється спеціальною угодою. Вони також спільно гарантують необхідні умовирозміщення, функціонування, матеріального і соціального забезпеченнястратегічних озброєних сил. Сторони зобов'язуються проводити узгоджену політикупо питаннях соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців іїх сімей.
Вирішенням Ради Розділів держав 22 січня 1993 р. прийнятийСтатут Співдружності Незалежних Держав. Згідно Статуту, цілями Співдружності є:
здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній,гуманітарній, культурній і інших областях;
всесторонній і збалансований економічний і соціальний розвитокдержав-членів в рамках загального економічного простору, міждержавна коопераціяі інтеграція;
забезпечення має рацію і основних свобод людини відповідно дозагальновизнаних принципів і норм міжнародного права і документів СБСЕ;
співпраця між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру ібезпеки, здійснення ефективних мерів по скороченню озброєнь і військовихвитрат, ліквідації ядерного і інших видів зброї масового знищення, досягненнюзагального і повного роззброєння;
сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні,контактах і пересуванні в Співдружності;
взаємна правова допомога і співпраця в інших сферах правовихвідносин;
мирний дозвіл суперечок і конфліктів між державами Співдружності.
Для досягнення цілей Співдружності держави-члени, виходячи іззагальновизнаних норм міжнародного права і Завершального акту Хельсінкі,будують свої відносини відповідно до нижченаведених взаємозв'язаних ірівноцінних принципів:
пошана суверенітету держав-членів, невід'ємного права народів насамовизначення і права розпоряджатися своєю долею без втручання ззовні;_
непорушність державних кордонів, визнання існуючих меж і відмовавід протиправних територіальних придбань;
територіальна цілісність держав і відмова від будь-яких дій,направлених на розчленовування чужої території;
незастосування сили або загрози силою проти політичноїнезалежності держави-члена;
вирішення суперечок мирними засобами так, щоб не піддавати загрозіміжнародний мир, безпеку і справедливість;
верховенство міжнародного права в міждержавних відносинах;
невтручання у внутрішні і зовнішні справи один одного
забезпечення прав людини і основних свобод для всіх, безвідмінності раси, етнічної приналежності, мови, релігії, політичних або іншихпереконань;
добросовісне виконання прийнятих на себе зобов'язань по документахСпівдружності, включаючи справжній Статут;
облік інтересів один одного і Співдружності в цілому, надання наоснові взаємної згоди допомоги у всіх областях їх взаємин;
об'єднання зусиль і надання підтримки один одному в ціляхстворення мирних умов життя народів держав – членів Співдружності, забезпеченняїх політичного, економічного і соціального прогресу;
розвиток взаємовигідного економічного і науково-технічногоспівробітництва, розширення інтеграційних процесів;
духовне єднання їх народів, яке ґрунтується на пошані їхсамобутності, тісна співпраця в збереженні культурних цінностей і культурногообміну. Статутом визначено, що до сфер спільної діяльності держав-членів, щореалізовується на рівноправній основі через загальні координуючі інститутивідповідно до зобов'язань, прийнятих держав-членів в рамках Співдружності,відносяться:
забезпечення має рацію і основних свобод людини;
координація зовнішньополітичної діяльності;
співпраця у формуванні і розвитку загального економічногопростору, загальноєвропейського і євразійського ринків, митної політики;
співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язки;
охорона здоров'я і навколишнього середовища;
питання соціальної і міграційної політики;
боротьба з організованою злочинністю;
співпраця в області оборонної політики і охорони зовнішніх меж.
В рамках Співдружності Незалежних Держав діють органи, здійснюючівиключно консультативні і координаційні функції. Діють наступні органиміжгалузевого характеру: 1) Рада розділів держав; 2) Міжпарламентська Асамблея;3) Рада розділів урядів; 4) Координаційно-консультативний комітет; 5)Міждержавний економічний комітет (МЕК) Економічного Союзу; 6) Економічний Суд;7) Комісія з прав людини. Створені такі органи галузевої співпраці: 1) Радаміністрів закордонних справ; 2) Рада міністрів оборони; 3) Штаб по координаціївійськової співпраці; 4) Рада командувачів Прикордонними військами; 5) Радаміністрів внутрішніх справ; 6) Міждержавний банк; 7) Статистичний комітет; 8)Рада керівників державних інформаційних агентств; 9) Радий з культурноїспівпраці; 10) Конференція конституційних судів країн молодої демократії (засновникамиїї виступили в жовтні 1997 р. конституційні суди Вірменії, Білорусі,Казахстану, Киргизстана, Росії, Таджикистану). У листопаді 2001 р. в неївступили конституційні суди Азербайджану, Грузії, Молдови, України.
2. Виборчі системи в зарубіжних країнах
Як вже наголошувалося, мова в справжньому параграфі йде провиборчу систему у вузькому сенсі слова, тобто про спосіб розподілу мандатів міжкандидатами залежно від підсумків голосування. Такі способів існує декілька, ікожен з них, будучи застосований до одних і тих же підсумків голосування, можедати інший результат. Тому, зокрема, ми говоримо тут про виборчі системи,вживаючи множину.
/>/>Історично першою виборчоюсистемою стала, природно, мажоритарна система, в основі якої лежить принципбільшості (від фр. majorite – більшість): вибраними вважаються ті кандидати,які отримали встановлену більшість голосів. Залежно від того, яке це більшість(відносне, абсолютне або кваліфіковане), система має різновиди. Мажоритарнасистема проста і зрозуміла, але в умовах, коли вибори державних і нерідкосамоуправленческих органів опосередкують політичними партіями, частонесправедлива: більшість мандатів можуть отримати партія, підтримувана меншиноювиборців (нижче ми покажемо, як це відбувається). На практиці ця система сприяєкрупним партіям і відсікає дрібні.
Вже на зорі становлення конституційного ладу почали висуватисяідеї пропорційного представництва політичних об'єднань, при якому числомандатів, що отримуються таким об'єднанням, відповідає числу поданих за йогокандидатів голосів. Такі ідеї висловив у французькому Конвенті в 1793 р.видний діяч Великої французької революції Л. Сен-жюст. У 40-х рр. XIX в.проекти пропорційних виборів запропонували американець Т. Джільпін і швейцарецьВ. Консидеран. Практичне застосування пропорційна система вперше отрималав Данії в 1855 р. для виборів частини членів Риксдагу. Потім вона булавведена в Коста-Ріці в 1893 р. і в австралійському штаті Тасманія в 1896 р.Бельгія стала першою європейською країною, що ввела систему пропорційногопредставництва для обрання всіх своїх депутатів (1898 р.). Пізніше така жсистема була введена у Фінляндії (1906 р.), Швеції (1907 р.), а такожв Португалії (1911 р.) для виборчих округів Лісабон і Опорто (Порту). Допочатку XX в. налічувалися 152 її різновиди. Нині вона існує більш ніж в60 країнах. Ця система теж не вільна від істотних недоліків, які ми такожпокажемо нижче при її докладному аналізі.
Як видимий, знадобилося майже століття, щоб пройти від ідеї дозаконодавчого її втілення. Недивно тому, що з початку XIX сторіччя висувалисяідеї про компромісні виборчі системи, направлені на забезпечення хоч бичасткового представництва меншини, – обмеженого вотуму (включаючи системуєдиного непередаваного голосу і кумулятивного вотуму) і що характеризуються якнапівпропорційні системи. Деякі з них застосовуються сьогодні, оскількидозволяють тим або іншим чином зменшити дефекти мажоритарної системи, непереходячи до більш менш чистої пропорційності.
На користь з'єднання достоїнств мажоритарної і пропорційної системі виключення властивих кожній з них недоліків разом з поєднанням обох систем водних країнах в деяких інших почали застосовувати систему єдиного передаваногоголосу.
Основи всіх цих систем описуються нижчим. Ми сподіваємося, що,ознайомившись з ними, читач, тим більше професійний юрист, зможе згодомрозібратися в будь-якій виборчій системі, яка зустрінеться в законодавстві іпрактиці будь-якої конкретної країни. Цьому допоможе і виклад цілісним чиномвиборчих систем країн, основи конституційного права яких висловлюються вОсобливій частині підручника.
Встановлення тієї або іншої виборчої системи є результатсуб'єктивного вибору, який нерідко визначається співвідношенням політичних силв законодавчому органі. Ті або інші способи визначення підсумків виборів частовиявляються вигіднішими окремим партіям, і природно, що вони добиваютьсявключення у виборче законодавство саме цих вигідних ним способів. Наприклад, в1993 р. Італія перейшла від пропорційної системи до змішаної, переважномажоритарної системи, а Нова Зеландія – навпаки, від мажоритарної допропорційної. Примітно, що в обох країнах питання це вирішувалося шляхомзагальнонаціонального референдуму.
У будь-якому випадку, в своїй політиці партії враховуютьвстановлену виборчу систему і пристосовують до неї свою діяльність поуловлюванню голосів виборців.
1. Мажоритарна система відносної більшості. Це найпростішасистема, при якій вибраним вважається той кандидат, який отримав найбільшечисло голосів, тобто більше голосів, чим будь-який з його суперників. Вонарезультативна: єдиний випадок, коли результату може не бути, це отриманняоднакового найбільшого числа голосів двома або більш кандидатами.
2. Мажоритарна система абсолютної більшості. Від тільки щорозглянутої системи вона відрізняється тим, що вимагає для обрання абсолютноїбільшості голосів, тобто більш за поло-провину загального їх числа. Але цепочаткове загальне число може бути трояким: 1) загальне число зареєстрованихвиборців (це найжорсткіша вимога, яка практично не зустрічається); 2) загальнечисло поданих голосів; 3) загальне число поданих дійсних голосів. Тому причитанні текстів виборчих законів необхідно звертати увагу на те, яка самеабсолютна більшість мається
3. Мажоритарна система кваліфікованої більшості. При цій системівибраним вважається кандидат (список кандидатів), що отримав кваліфікованубільшість голосів. Кваліфікована більшість встановлюється законом і в усякомуразі перевищує більшість абсолютне. Така система надзвичайно рідкісна, оскількище менш результативна, чим система абсолютної більшості.
6. Обмежений вотум. Ця система, як і двіподальші, належить до так званих передпропорційних. Суть системи в тому, що увиборця в багатомандатному виборчому окрузі менше голосів, чим слід вибратидепутатів від виборчого округу. Мета полягає в тому, щоб забезпечитипредставництво не тільки більшості, але і меншини виборців. Мандати передаютьсякандидатам, що отримали найбільше число голосів.
7. Система єдиного непередаваного голосу. Ця система, такожвельми рідкісна (застосовувалася, зокрема, до 1993 р. в Японії, до 1985 р.в Південній Кореї, а нині застосовується на Тайвані), вважаєтьсянапівпропорційною, оскільки менше спотворює співвідношення сил між політичнимипартіями, чим звичайна мажоритарна система.
Система полягає в тому, що в багатомандатному виборчому окрузівиборець голосує за одного кандидата, а не за список кандидатів від якої-небудьпартії, як при звичайній мажоритарній системі. Вибраними вважаються кандидати,що отримали найбільше число голосів (тобто відносна більшість). Тут хоча і діємажоритарний принцип, але проте можуть виявитися вибраними представники партійменшини, тобто голоси, подані за супротивників партії більшості, можуть і непропасти. Система була запропонована тим же М.-Ж. Кондорсе на засіданніКонвенту в 1793 р. для підбору присяжних.
8. Кумулятивний вотум. Ця система характеризується тим, щокожен виборець в багатомандатному виборчому окрузі має стільки голосів, скількислід вибрати кандидатів, або менше (зрозуміло, число голосів у всіх виборціводнакове) і розподіляє свої голоси між кандидатами як завгодно: може віддатидекільком кандидатам по одному голосу, а може, наприклад, якомусь одному зкандидатів віддати всі свої голоси, акумулювати їх у нього. Звідси і назвасистеми (від латів. cumulatio – скупчення).
9. Система пропорційного представництва політичних партій. Головна ідея цієїсистеми, як вже наголошувалося вище, полягає в тому, щоб кожна політична партіяотримувала в парламенті або іншому представницькому органі число мандатів, пропорційнечислу поданих за неї голосів виборців. В принципі це справедливо, але, якмовиться, недоліки суть продовження достоїнств. Пропорційна виборча системагарантує представництво навіть для щодо дрібних партій, що при парламентарнійабо змішаній формі правління створює складні проблеми для формування уряду інадалі для його діяльності. Зрозуміло, проблеми виникають у разі, коли жоднапартія або стійка коаліція партій не має в парламенті міцної абсолютноїбільшості, а такій ситуації пропорційна система сприяє. Це однієї (але неєдиний) її істотний дефект.
10. Загороджувальний пункт. Він іноді іменуєтьсязагороджувальний поріг. Щоб укрупнити партійні фракції в парламенті, уникнутизасилля в нім дрібних угрупувань, що постійно конфліктують між собою, проникненнюяких сприяє пропорційна система, необхідно декілька обмежити пропорційністьпредставництва на користь крупних і середніх партій. Це завдання і виконуєданий інститут. Він виступає в різних формах.
11. З'єднання списків. Цей інститут, інакшезваний блокуванням, також спотворює пропорційність представництва, проте вданому випадку це спотворення не наказує, а лише допускається законом.Здійснюється ж воно самими партіями. Суть блокування в тому, що партії блокувиступають на виборах із загальними списками кандидатів, а після того, якзагальний список отримав якусь кількість мандатів, розподіляють цю кількістьміж собою. В результаті може опинитися, що голоси виборців, подані за однупартію, насправді допоможуть іншій.
12. Зв'язані і вільні списки. Преференційне голосування. Якщо в складенийпартією список кандидатів ніяких змін виборцеві вносити не можна, то ми маємосправу з так званими зв'язаними списками (жорсткими, закритими). Якщо ж вноситизміни можна, то такі списки називаються вільними (гнучкими, відкритими). Вільнісписки застосовуються, наприклад, у поєднанні з преференційним голосуванням.
13. Панаширування. Цим терміном (іноді використовують термін«панашаж»; від фр. panachage – суміш) позначають право виборця голосувати закандидатів з різних списків або вписувати до списків нових кандидатів.Панаширування може мати місце як при мажоритарній системі (якщо виборчі округи –багатомандатні), так і при пропорційній. При мажоритарній системі в цьомувипадку підраховуються голоси, отримані кожним кандидатом окремо, будь то ускладі списку або у вигляді спеціальної преференції.
14. Система єдиного передаваного голосу. Ця система, щовідрізняється певною технічною складністю, вважається теоретиками пропорційної.Проте вона враховує особисті і партійні переваги виборця і нагадує по своїхрезультатах пропорційну систему з панашируванням і преференційним голосуванням,а технічно близька розглянутою нами вище системі єдиного непередаваного голосуу поєднанні з альтернативним голосуванням.
15. Змішані системи. У рядікраїн з метоюз'єднати вигоди від різних систем і уникнути їх недоліків або хоч би цінедоліки істотно пом'якшити створюються виборчі системи змішаного характеру, вяких тим або іншим чином поєднуються елементи як мажоритарною, так іпропорційною систем.
Змішані системи відрізняються великою різнорідністю, і їх можнакласифікувати з великою часткою умовності. Вони можуть бути підрозділені на двівеликі групи: 1) географічно неоднорідні, такі, що комбінують мажоритарну(неважливо, якого типу) систему в малонаселених виборчих округах і пропорційнув щільно населених округах; 2) географічно однорідні, які, у свою чергу, можутьбути підрозділені.
3. Законодавча влада в США
Стаття I
Розділ 1. Всі встановлені тут повноваження законодавчої владиналежать Конгресу Сполучених Штатів, який складається з Сенату і Палатипредставників.
Розділ 2.
1 Палата представників складається з членів, обираних разів на двароки народом кожного з штатів; при цьому виборці кожного з штатів повиннівідповідати тим же вимогам, які встановлені для виборців найбільш численноїпалати Законодавчих зборів штату.
2 Не може бути представником той, хто не досягдвадцатип'ятирічного віку, не полягає протягом семи років громадяниномСполучених Штатів і немає у момент обрання жителем того штату, де вінобирається.
3 Представники і прямі податки розподіляються між окремимиштатами, що можуть вступити в справжній. Союз, пропорційно чисельності їхнаселення, для визначення якої до всіх вільних людей, включаючи осіб,зобов'язаних кому-небудь службою протягом декількох років, і виключаючиподатків індійців, що не платять, додається три п'ятих інших осіб.
Справжнє числення населення проводиться протягом трьох років післяпершої сесії Конгресу Сполучених Штатів, а потім через кожні десять років впорядку, який буде встановлений спеціальним законом. Від кожних тридцяти тисячжителів не може бути вибрано більш за одного представника, але кожен штатповинен мати принаймні одного представника. До виробництва такого численнянаселення штат Нью-Гэмпшир обирає трьох представників, Массачусетс – вісім,Род-айленд і колонія Провіденс – одного, Коннектікут – п'ять, Нью-Йорк – шість,Нью-Джерсі – чотири, Пенсільванія – вісім, Делавер – одного, Меріленд – шість,Віргінія – десять, Північна Кароліна – п'ять, Південна Кароліна – п'ять іДжорджія – три.
4 При відкритті вакансій в представництвіякого-небудь штату виконавча влада останнього видає наказ про про веденнівиборів для заповнення цих вакансій.
5 Палата представників обирає свого спікера і інших посадовихосіб; їй одній належить право порушувати переслідування в порядку імпічменту.
Розділ 3. До складу Сенату Сполучених Штатів входять два сенаторивід кожного штату, що обираються на шість років законодавчими зборамивідповідних штатів '; і кожен сенатор має один голос.
2 Негайно услід за тим як сенатори зберуться після першихвиборів, вони розділяються на три по можливості рівні групи. Місця сенаторівпершої групи стають вакантними після закінчення другого року, другої групи – післязакінчення четвертого року і третьої групи – після закінчення
шостого року, так, щоб одна третина Сенату обиралася знов кожні два роки; іякщо унаслідок відставки або з іншої причини вакансії відкриються в перерві міжсесіями Законодавчих зборів штату, виконавча влада останнього може провеститимчасові призначення аж до наступної сесії Законодавчих зборів, які ізаповнюють ці вакансії..
3 Неможе бути сенатором той, хто не досяг тридцятирічного віку, не полягає протягомдев'яти років громадянином Сполучених Штатів і немає у момент обрання жителемтого штату, де він обирається.
Віце-президент Сполучених Штатів є головою Сенату, але можеголосувати лише в тому випадку, якщо голоси розділяються порівну.
5 Сенат обирає інших своїх посадових осіб, а також Голови protempore ' для заміщення Віце-президента, коли він відсутній або виконуєобов'язки Президента Сполучених Штатів.
6 Сенату належить виняткове право здійснення суду в порядкуімпічменту. Засідаючи з цією метою, сенатори приносять присягу або роблятьурочисту заяву. Якщо підсудним є Президент Сполучених Штатів, головує Головнийсуддя. Жодна особа не може бути засуджене без згоди двох третин присутніхсенаторів.
7 Вирок у випадках імпічменту обмежується усуненням з посадиі позбавленням має рацію займати і виконувати яку-небудь почесну, відповідальнуабо оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів. Проте надалі протепровадиться розслідування, усуненому з посади пред'являється звинувачення, вінвдається до суду і несе згідно вироку покарання відповідно до закону.
Розділ 4. 1 Час, місце і порядок обрання сенаторів і представниківвстановлюються в кожному штаті його Законодавчими зборами; але Конгрес може убудь-який час видати закон, що встановлює або змінює подібного роду правила, завинятком правил про місце виборів сенаторів.
2 Конгрес збирається не рідше за один раз на рік, а його сесіїпочинаються в перший понеділок грудня, якщо законом не буде встановлений іншийдень.
Розділ5. ' Кожна палата вирішує питання, що стосуються результатів виборів,повноважень і кваліфікацій, що пред'являються до її членів, і більшість кожноюз палат складає кворум, необхідний для ведення справ; але палата і в меншомускладі може переносити засідання з одного дня на іншій і має правозастосовувати до відсутніх членів передбачені кожною палатою міри покарання зметою забезпечити відвідини ними засідань.
2 Кожна палата може встановлювати правилапроведення своїх засідань, карати своїх членів за порушення порядку і двоматретинами голосів виключати їх зі свого складу.
3 Кожна палата веде протокол своїх засідань і періодичнопублікує його, за винятком тих розділів, які, по її висновку, носять секретнийхарактер; відомості про голоси «за і проти», подані членами кожної палати зякого-небудь питання, за бажанням однієї п'ятої присутніх вносяться до протоколу.
4 Під час сесії Конгресу жодна з палат не може без згодиіншої палати відстрочити свої засідання більш ніж на три дні або призначити їхне в тому місці, в якому повинні засідати обидві палати.
Розділ 6. Сенатори і представники отримують за свою службу винагороду,що встановлюється законом і виплачуване казначейством Сполучених Штатів. У всіхвипадках, окрім зради, тяжкого кримінального злочину і порушення громадськогопорядку, вони не можуть бути піддані арешту під час їх присутності на сесіївідповідної палати, а також проходження в палату і повернення з неї; і заякі-небудь виступи або участь в дебатах в будь-якій з палат вони не можутьдопитуватися ні в якому іншому місці.
2 Жоден сенатор або представник не може бути призначений протягомчасу, на який він вибраний, на яку-небудь цивільну посаду на службі СполученихШтатів, якщо ця посада була створена або пов'язана з нею платня була збільшенав названий період, і жодна особа, що посідає яку-небудь посаду на службіСполучених Штатів, не може бути членом тієї або іншої палати, поки полягає впосаді.
Розділ 7. Всі законопроекти про надходження доходу виходять відПалати представників, але Сенат може пропонувати поправки до них абопогоджуватися на їх внесення, як і по інших законопроектах.
2 Кожен законопроект, прийнятий Палатоюпредставників і Сенатом, перш ніж стати законом, представляється ПрезидентовіСполучених Штатів; якщо він схвалює законопроект, то підписує його; якщо несхвалює, то повертає його зі своїми запереченнями в ту палату, якій останній бувзапропонований, а палата вносить заперечення Президента повністю в свійпротокол засідання і переглядає законопроект. Якщо при такому новому розглядізаконопроект буде затверджений двома третинами голосів палати, він разом іззапереченнями Президента пересилається в іншу палату, яка також переглядаєзаконопроект і після ухвалення його двома третинами голосів цієї палати вінстає законом. У всіх вказаних випадках обидві палати застосовують поіменнийпорядок голосування, і імена осіб, що голосували за і проти законопроекту,вносяться до протоколу засідання відповідної палати. Якщо законопроект не будеповернений Президентом протягом десяти днів (не рахуючи недільних днів) післятого, як він йому представлений, то законопроект стає законом, так само неначебтовін був підписаний Президентом; законопроект не стає законом тільки у випадку,якщо він не міг бути повернений в Конгрес з огляду на те, що останнійвідстрочив свої засідання.
3 Всіх ухвали, резолюції або рішення, для яких необхідна згодаСенату і Палати представників (за винятком рішення про відстрочення засідання),представляються Президентові Сполучених Штатів і лише після його схваленнянабувають чинності; у разі ж несхвалення вони повинні бути знову затвердженідвома третинами голосів Сенату і Палати представників відповідно до тих правилі обмежень, які встановлені відносно законопроектів.
Розділ 8. Конгрес має право:
встановлювати і стягувати податки, мита, податі і акцизи для того,щоб сплачувати борги і забезпечувати сумісну оборону і загальний добробутСполучених Штатів; причому всі мита, податі і акцизи повинні бути одноманітнимина всій території Сполучених Штатів;
2 укладати позики від імені Сполучених Штатів;
3 регулювати торгівлю з іноземними державами, між окремимиштатами і з індіанськими племенами;
4 встановлювати одноманітні правила об натуралізації іодноманітні закони про банкрутство на всій території Сполучених Штатів;
5 чеканити монету, регулювати її цінність і цінністьіноземної монети, встановлювати одиниці мерів і вагів;
6 встановлювати покарання за підробку цінних паперів імонети Сполучених Штатів, що знаходиться в обігу;
фундирувати поштові служби і поштові шляхи;
8 сприяти розвитку наук і корисних ремесел, забезпечуючи напевний термін авторам і винахідникам виняткові права на їх твори і відкриття;
3 фундирувати підлеглі Верховному суду судові органи;
10 визначати і карати морський розбій, тяжкі злочини,здійснені у відкритому морі, і інші злочини, передбачені міжнародним правом;
111 оголошувати війну, видавати каперские свідоцтва і
дозволи на репресалії і встановлювати правила щодо захоплень на суші і на морі;
12 набирати і містити армії; проте ніякі грошові асигнування вцих цілях не повинні проводитися більш ніж на дворічний термін;
13 створювати і містити флот;
14 видавати правила по управлінню і організації сухопутних іморських сил;
15 передбачати порядок заклику міліції для забезпеченнявиконання законів Союзу, придушення повстань і віддзеркалення нападів;
16 передбачати заходи по організації, озброєнню ідисциплінуванню міліції і по управлінню тій її частиною, яка використовуєтьсяна службі Сполучених Штатів, зберігаючи за відповідними штатами призначенняофіцерів і навчання міліції відповідно до статутних правил, затвердженихКонгресом;
17 здійснювати у всіх випадках виняткову законодавчу владу внаданому якому-небудь з штатів окрузі (що не перевищує десяти квадратних миль).
1 Каперськоє свідоцтво (Letter of Marque) – повноваження, щонадавалося урядом приватним особам – власним громадянам і громадянамнейтральних країн, що споряджали судно і що діяв на свій страх і ризик, длявиробництва репресалій по відношенню до судів ворожої держави, а також повідношенню до судів нейтральних країн, вантажів, що займалися перевезенням, дляцих держав. Каперство виникло в період феодалізму; було скасовано Паризькоюдекларацією від 16 квітня 1856 р.
2 Міліція (militia) – формування громадян в штаті – озброєнасила, що привертається до дійсної служби тільки у виняткових випадках. В данийчас відоміша як національна гвардияодобрения Конгресу стане місцеперебуваннямУряду Сполучених Штатів, і здійснювати подібну ж владу на всіх територіях,придбаних з відома Законодавчих зборів штату, де вони розташовані, для зведенняфортів, складів, арсеналів, доків і інших необхідних споруд;
18 видавати всі закони, які будуть необхідні для здійснення яквищезгаданих прав, так і всіх інших прав, якими справжня Конституція наділяєУряд Сполучених Штатів, його департаменти або посадових осіб.
Розділ 9. ' Конгрес до тисяча вісімсот восьмого року не можезабороняти переміщення або ввезення таких лиц\ яких який-небудь з штатів, щоіснують нині, визнає потрібним допустити, але таке ввезення можеоподатковуватися митом або податком, що не перевищує десяти доларів з кожноголиця.
2 Не допускається яке-небудь припинення дії habeascorpus,якщо тільки цього не зажадає суспільна безпека у разі заколоту або вторгнення.
3 Не прийматимуться біллі про опалу і закони ex post facto.
4 Не допускається обкладення подушною податтю або іншимипрямими податками інакше як згідно з переписом або згаданим вище численнямнаселення.
5 Не можуть накладатися податки або мита на предмети, щовивозяться з якого-небудь штату.
6 Не повинна виявлятися перевага портам одного штату передпортами іншого за допомогою яких-небудь торгових або фінансових розпоряджень, асудна, наступні в який-небудь штат або з штату, не можуть примушуватися дозаходу в порт іншого штату, розвантаження або сплати там мит.
7 Ніякі грошові видачі з казначейства не можуть пропереводитися інакше як згідно встановленим законом призначенням; докладні звітипро державні доходи і витрати підлягають періодичній публікації.
8 Сполучені Штати не дарують ніяких дворянських титулів, іжодна особа, що посідає яку-небудь оплачувану або почесну посаду на службіСполучених Штатів, не може без згоди Конгресу прийняти той або інший дар,винагороду, посаду або титул від якого-небудь короля, принца або іноземноїдержави.
Розділ 10. 1 Жоден штат не може вступати в які-небудь договори,союзи або конфедерації; видавати каперские свідоцтва і дозволи на репресалії;чеканити монету; випускати кредитні квитки; допускати сплату боргів чим-небудь,окрім золотої і срібної монети; приймати біллі про опалу, закони ex post factoабо закони, що порушують зобов'язання по договорах, а також дарувати дворянськітитули.
2 Жоден штат не може без згоди Конгресу обкладати митами абозборами імпорт і експорт товарів, за винятком випадків, коли це необхідно дляздійснення законів штату про інспекцію; і чистий дохід зі всіх зборів і мит,накладених штатом на імпорт і експорт, поступає в розпорядження казначействаСполучених Штатів, і все такого роду закони підлягають перегляду і контролюКонгресу.
3 Жоден штат не може без згоди Конгресу встановлюватиякі-небудь тоннажні збори, містити в мирний час війська або військові кораблі,входити в угоди або укладати договори з іншим штатом або з іноземною державою,а також вступати у війну, якщо тільки він не піддав фактично нападу або незнаходиться в такій безпосередній небезпеці, при якій неприпустимо зволікання
Стаття II
Розділ 1. ' Виконавча влада здійснюється Президентом СполученихШтатів Америки. Він полягає в своїй посаді протягом чотирилітнього терміну,вибори його і обираного на той же термін Віце-президента проводяться такимчином.
2 Кожен штат призначає у встановленому його Законодавчимизборами порядку вибірників в кількості, рівній загальному числу сенаторів іпредставників, яких штат має право посилати в Конгрес, але не можутьпризначатися вибірниками сенатори, представники і особи, що посідають почеснуабо оплачувану посаду на службі Сполучених Штатів.
3 Вибірники збираються по своїх відповідною і штатам іголосують бюлетенями за обох осіб, з яких хоч би одне не повинне бути жителемодного з ними штату. І вони складають список всіх осіб, за яких подавалисяголоси, з вказівкою числа голосів, поданих за кожного з них. Списокпідписується і упевняється вибірниками, а потім пересилається в запечатаномувигляді з місцеперебування Уряду Сполучених Штатів на ймення Голова Сенату.Голова Сенату у присутності членів Сенату і Палати представників розкриває всізасвідчені списки, після чого робиться підрахунок голосів. Особа, що отрималанайбільше число голосів, стає Президентом, якщо тільки це число перевищуєполовину загальної кількості вибірників. Якщо ж це більшість голосів отрималидекілька чоловік або за них подано рівне число голосів, то Палата представниківбезпосередньо обирає бюлетенями одного з них Президентом; якщо ж жодна особа незбере більшості голосів, то Палата представників в такому ж порядку обираєПрезидента з числа п'яти осіб, що отримали найбільше число голосів.
Використана література
1. Конституции зарубежных стран, Маклаков В.В., Москва, 2005 г.
2. Конституционное право зарубежных стран, Василевич Г.А., Кондратович Н.М.,Приходько Л.А., Минск, 2006 г.
3. Конституции зарубежных государств, Москва, Бек, 1997 г.